Archive of Our Own ^beta

Chapter Text

Ще одна історія дійшла кінця.

Детектив був мертвим, як і мав бути. Дивовижно, до яких сумних наслідків призводила пиха, гордовитість та бажання досягти справедливості, якої не існувало. Якби він не пхав свого носа, куди не слід, мабуть, їх зі Свартом шляхи ніколи б не перетнулися. Але боги підкинули кості, і треба віддати цій самовпевненій людині належне – він змусив Сварта попітніти. Дивовижно, як багато детектив зумів розпалити в ньому своїм безглуздим полюванням: азарт, інтерес, жагу крові і бажання пограти, як кішка грає з мишеням, яке загнала у куток. У людини, із тіла якої, ще теплого, але вже неживого, продовжувала витікати кров, проти Сварта не було шансів, навіть якби він правильно вивчив усі підказки і думав головою, а не емоціями, бо так мало статися. Не Сварт, а боги вирішили його долю – Сварт був лише клинком у твердій руці свого батька. Звичайно, він знав, що слідом за детективом прийдуть інші, можливо, не скоро, а, може, вже через тиждень, це було неважливо, Сварт був готовий зустріти їх і напоїти їх кров'ю батьків вівтар.

Так було, є, і так буде.

Перед тим, як залишити тіло на поживу пацюкам, Сварт оглянув зброю детектива і ретельно обшукав усі його кишені. Клинок людини, яка полювала за його головою, був досить паршивим, але бодай щось на чорному ринку за нього все ж можна було вилучити. Він зняв з трупа всі прикраси, відв'язав від пояса мерця важкий шкіряний гаманець, набитий золотом, і, звичайно, забрав усі листи, що знайшлися в складках плаща. Ці папери слід було б кинути у вогонь цієї ж миті, та Сварт піддався на спокусу і вирішив, що спочатку вивчить їх, можливо навіть кілька разів перечитає, коли повернеться до храму. Він, скільки себе пам'ятав, мав дивну прихильність до рукописних текстів, навіть якщо це були прості листи. Навіть якщо це були листи, які можна було сміливо вважати доказами. Сварту подобалося, як під його пальцями шелестів пергамент, подобалося вивчати хитромудрі рядки. Він був байдужий до трофеїв, Зентарим навчив його бути розважливим і раціональним, але Сварт ніколи не міг пройти повз книгу чи лист, або записану на аркуші паперу домашню молитву. Це була його маленька слабкість.

Він розсував здобич по кишенях, накинув на голову каптур і тіні огорнули його, на якийсь час зробивши невидимим.

Іноді Сварт сумував за тими часами, коли вбивав за гроші. Кар'єра в Зентаримі, куди він потрапив ще дитиною – все, що в нього було, до того моменту, як батько відправив до нього Скелерітаса Фела, огидного камердинера, який розповів Сварту про його справжнє походження та призначення. У жилах Сварта текла божественна кров, сказав Фел у день його повноліття, він не був поганим і не був зіпсованим, як завжди про себе думав, а потяг до вбивств, за який його так цінували в Зентаримі, був нічим іншим, як спадщиною його страхітливого батька. Пропащі виродки із Зентарима подарували Сварту цінний досвід, навчили користуватися мечем, відмичками та силою власного тіла, щоб у будь-якій ситуації вміти легко заробляти на шматок хліба та пляшку вина, а часом і на щось значно суттєвіше. Однак тепер, знаючи свою справжню природу, йому необов'язково було залишатися в банді. Тепер, коли Скелерітас Фел показав йому дорогу до храму бога вбивств, він мав проливати ріки крові не за золото, а на славу Баала. Сварт був гнучким і вмів пристосовуватися, але такі разючі зміни все одно далися йому не так легко і просто, як, напевно, хотілося б його батькові. Тому до нього і був приставлений Скелерітас – щоб підтримувати, допомагати та спрямовувати.

Та й ніхто не змушував його позбавлятися старих звичок. Тим паче, від таких, які могли зіграти на руку поріддю Баала.

Сварт вибрався з затхлої каналізації на поверхню і нарешті зміг вдихнути на повні груди. Ніч була ясною, безвітряною і пахла жасмином. Він відмив руки в холодному струмку, уважно роздивився каблучки детектива у місячному світлі – шкода, що він не міг залишити їх собі, але такі правила, Сварт не повинен був ризикувати власною безпекою через слабкість до дрібничок. Він збуде на чорному ринку все, що зняв із сьогоднішньої жертви, тим паче, тяжкість чужого гаманця із золотом вже сама по собі була приємним бонусом – Сварт не просто позбавився настирливої нишпорки, але й зумів добре заробити.

Вже на безпечній відстані від входу в каналізацію він спустив маску з обличчя на шию і вийшов із тіні, поринувши в метушню нічного міста.

– Ви огидні у своїй порочності, молодий хазяїне, – захоплено пробелькотів Фел, задріботівши слідом за Свартом і час від часу плутаючись у складках його плаща.

– Та що ти знаєш про мою порочність, – скривився Сварт, крокуючи гамірливими вулицями Нижнього міста, де навіть уночі вирувало життя.

Правду кажучи, деякі райони Нижнього міста оживали тільки вночі, і щоразу Сварт упивався цією атмосферою так, ніби не прожив тут усе своє життя, а потрапив сюди вперше. Запахи кухні та вина, завзяті пісні вуличних музикантів, чужий хмільний регіт та млосні погляди хвойд усіх рас та статей – з усього цього складався світ, у якому він виріс, і навіть його божественна кров ніяк не могла на це вплинути.

– О, хазяїне… – промовив Скелерітас. – Я знаю про Вас усе .

– Здрисни, – шикнув Сварт і збіг униз непримітними сходами.

Його порочність вимагала гарний шматок м'яса, пляшку вина та людського тепла, щоб відсвяткувати вдале завершення полювання. І де, як не в лігві Зентарима, він міг по старій пам'яті отримати все це і навіть більше? У грудях у Сварта солодко залоскотало від передчуття, коли знайомий напіворк охоронець пропустив його всередину. У шинку було жарко, парко, пахло пивом, смаженим м'ясом та хіттю. На сцені грало тріо музикантів, майже всі столики були зайняті, а у офіціанток, як завжди, не вистачало рук, щоб вчасно рознести усім стражденним їх випивку та наїдки. Сварт обігнув столи, за якими зенти грали у кості, привітався з кількома старими знайомими, спустився сходами вниз на один прогін і штовхнув важкі дерев'яні двері.

Ґроґлер Спайк, кремезний червоношкірий хобгоблін, поправив окуляри і, не відволікаючись від ремонту ланок броні, запитав:

– З чим завітав?

– Сьогодні не густо, – Сварт виклав на прилавок усе, що зміг забрати з місця злочину.

– Давай подивимося, скільки я зможу дати тобі за твоє "не густо", – Ґроґлер відклав броню і почав розглядати клинок, перевірив гостроту леза, надійність рукоятки, хмикнув щось собі під ніс і взяв збільшувальне скло, щоб оцінити каблучки.

Тим часом Сварт дозволив собі пройтися від одного краю ломбарду до іншого, розглядаючи вміст вітрин. Сьогодні, як не дивно, не знайшлося нічого, що в тій чи іншій мірі привернуло б його увагу, він уже хотів було повернутися до прилавка за вердиктом від Ґроґлера, але раптом завмер, примружився і нахилився вперед, майже притулившись носом до скла.

– Гей, Спайку! Мені потрібна ця книга, – він вказав на пошарпаний томик у червоній обкладинці.

– Стривай… – хобгоблін, тим часом, припинив розглядати кільце, відставив лампу, відсунув збільшувальне скло і попрямував до Сварта. – Цю? Дитячу добірку про божеств? – Ґроґлер широко посміхнувся, оголивши низку гострих дрібних зубів. – Тільки не кажи, що ти зробив байстрюка якійсь дівці, – пожартував він, зняв книгу з вітрини і повернувся до прилавка. – Скоріше сонце зійде на заході і сяде на сході.

– Як смішно, дивися, штани не обмочи, – Сварт сперся обома руками на прилавок та кивнув. – Скільки з мене?

Хобгоблін висипав на стіл перед Свартом добру жменю золота і забрав кігтистим пальцем собі кілька монет на сплату вартості книги.

– Приходь частіше, малий, без тебе сумно, – Ґроґлер посадив огрядний зад назад на стілець, узяв броню, тонкі ковальські щипці і повернувся до справи, від якої його відволік Сварт – почав поправляти гнуті ланки. Цікаво, яка зброя стала останнім, що бачив перед смертю попередній власник цієї броні?

– Ти хоч іноколи виходь зі своєї конури, Ґроґлере. – Сварт забрав книгу, загріб монети долонею, у тьмяному світлі свічок на його мізинці блиснув батьківський перстень – срібний череп та два рубінових ока.

Він повернувся на цокольний поверх шинку і насамперед попросив у шинкаря порцію м'яса слабкої прожарки, вина та свіжих пліток. Поки м'ясо смажилося, Сварт жадібно припав до мідного келиху, зробив кілька великих ковтків і ледь не облився, тому що йому на коліна плюхнулася одна з Зентаримських шльондр – напівельфійка з пишним бюстом і дупою, за яку інші чоловіки готові були битися на смерть, однак у свідомості Сварта ці округлі форми не викликали ніяких фантазій. Вона обійняла його за шию і дзвінко поцілувала у щоку.

– Я теж радий тебе бачити, Міро, – Сварт поставив келих на барну стійку та обійняв її однією рукою за талію. – Як справи?

– Не скаржуся, – Міра кивнула та заправила йому пасмо волосся за вухо. – А у тебе?

– Краще не буває, – Сварт узяв її за руку і поцілував тендітну долоню, що пахла милом і якимись легкими, ненав’язливими парфумами. Він занурив пальці у її шовковисте волосся кольору воронового крила, ніби намагався щось відшукати, а потім продемонстрував золоту монету. Мира дзвінко засміялася і заплескала у долоні. Усі любили цей трюк. Сварт засунув монету їй у ліф сукні, Міра зіскочила з його колін і прошепотіла:

– Я б тобі безкоштовно дала, якби тобі це було цікаво. Якщо передумаєш – знаєш, де мене знайти.

Він допив цю порцію вина і попросив налити у кубок ще. Для своїх вино ніколи не розбавляли і не підсовували скисне пійло, а Сварт, хоч більше і не брав у Зентів замовлення, продовжував вважатися другом сім'ї.

– Які новини, Волле? – у шинку було так задушливо, що Сварту довелося послабити шнурівку на сорочці. Вино розслабило його, розтеклося приємним теплом по м'язах, навіть на його блідих, майже білих, як крейда, щоках проступив рум'янець.

– Руґану в бійці зламали кілька ребер, – Волл протер склянки. – Ерна залетіла і тепер не знає, як бути, на ній висить два незавершені контракти, у Заріса сифіліс. Мені продовжити?

– Анічогісінько не змінилося, – пробубонів Сварт собі під ніс та тихо розсміявся. Сьогодні він швидко захмелів, бо майже нічого не їв ані в обід, ані на вечерю, і Волл, наче прочитавши його думки, нарешті поставив перед ним тарілку щойно знятих з вогню яловичих медальйонів.

– Твоє м'ясо, – повідомив Волл та одночасно із цим багатозначно глянув Сварту за плече.

Сварт кивнув на знак подяки, повністю відправив до рота один із шматочків яловичини і примружився від задоволення, відчуваючи насичений смак крові, трав та олій. Яскравіше за все його смакові рецептори зреагували на кров, хвиля задоволення прокотилася тілом Сварта, а по спині та руках повиступали сироти. Він сьорбнув ще вина, а потім відчув дотик до свого плеча. Волл скривився і пішов обслуговувати іншого відвідувача, а Сварт усміхнувся у свій келих – ніколи ще фраза “твоє м'ясо” не мала такого глибокого подвійного сенсу, як зараз.

– Привіт, Латіфе, – він повернувся обличчям до високого стрункого синьошкірого бісина. – Вип'єш зі мною?

– Із задоволенням, – Латіф зайняв сусідній стілець.

Їх зі Свартом коліна випадково стикнулися і Сварт трохи довше, ніж слід було, затримав голодний погляд на його розшнурованій чорній сорочці із золотою вишивкою, на світло-синій шкірі та рельєфі тіла, яким могли похвалитися тільки бісини. Кров вдарила Сварту у голову, але так само стрімко відхлинула і вся пішла до низу живота, за секунду перетворившись на гостре, майже болісне збудження. Латіф ніколи не був його , Латіф належав будь-кому, хто мав достатньо золота, але сьогодні Сварт міг дозволити собі викупити його хоч на всю ніч і ні з ким не ділитися.

– Гей, Волле! – він гучно покликав шинкаря. – Вина моєму другові.

– Дай йому спокійно поїсти, Латіфе, – промимрив шинкар, та все ж до країв наповнив келих бісина вином і, подумавши, залишив їм почату пляшку.

– Не бійся, він не піде голодним, – Латиф недбало змахнув рукою, брякнули його золоті браслети, і він нахилив голову, роздивляючись Сварта поверх свого мідного келиху. – У тобі щось змінилося із нашої останньої зустрічі.

– У добрий чи у поганий бік? – Сварт посміхнувся, зібрав сік, що витік із напівсирого м'яса на тарілку, і із задоволенням облизав пальці.

– Твої очі. Продав душу дияволу? – Латиф поклав руку на стільницю і кінчиками пальців торкнувся тильного боку його долоні.

Латіф був міцним, добре складеним чоловіком з пронизливим поглядом, сильними руками та прохолодною шкірою, об яку Сварту завжди так подобалося тертися носом. У ньому було щось потойбічне, щось таке, що одночасно насторожувало і притягувало, зазвичай Сварт так реагував на небезпеку.

– Майже вгадав. Сьогодні я дійсно збираюся продати душу одному дияволу, – він залишив шинкарю щедрі чайові окрім оплати за вечерю та випивку, підхопив зі стільниці пляшку і дозволив Латіфу узяти його за зап'ясток та повести до сходів на другий поверх.

Дивно, але на якусь мить Сварту здалося, ніби за ним стежать, волосся на потилиці стало дибки, а внутрішнє чуття вбивці сигналізувало про небезпеку. Зазвичай він ретельно фільтрував подібні сигнали, щоб відокремити хибне від істинного – після того, як Баал прикликав його до себе, у психіки Сварта траплялися нестабільні емоційні сплески, які він поки що не до кінця навчився контролювати. Де вже, але тут йому нема чого – і нема кого – було боятися, і коли він, піддавшись внутрішньому сигналу, глянув через плече і окинув таверну хмільним поглядом, не побачив нічого підозрілого. Почуття тривоги й чужої присутності відступило так само раптово, як і з'явилося, Сварт стріпнув головою, скинув із себе миттєву полуду, і попрямував скрипучими сходами, роздивляючись спину і зад Латіфа. Решта світу, який їх оточував, розчинилася, варто було Сварту зосередити усю свою увагу на цьому чоловікові.

Латіф завів його в кімнату з широким двоспальним ліжком, каміном та власною ванною, відгородженою дерев'яною перегородкою. Він клацнув пальцями і від магічної іскри, що вирвалася з його руки, в кімнаті спалахнули свічки. Сварт спостерігав за кожним його рухом так, ніби вперше бачив. Він не міг сказати точно, скільки грошей вже витратив на цього демона, але в одному Сварт був упевнений: він готовий був витратити вдвічі більше, аби ще раз відчути на собі його дотики та його язик, потонути у його поцілунках, розслабитись і ні про що не думати. Латіф забрав у Сварта пляшку, розлив вино по келихах, набрав трохи до рота і накрив його губи своїми, передавши йому ковток вина разом із поцілунком. Свартове серце калатало у грудях як скажене, він роздягнув Латіфа з відчуттям, ніби розкриває коробку з дуже дорогим і цінним подарунком, сам розстебнув свій плащ та ремінь, на який кріпилися кинджали, і дозволив Латіфу підвести себе до ліжка. Латиф зняв з нього сорочку, м'яко натиснув на плече і змусив сісти, Сварт не чинив опір, його трусило від пекучого збудження, що хвилями розливалося тілом, і він, як зачарований, дивився, як спочатку Латіф стягнув з нього чоботи, а потім його спритні пальці почали розшнуровувати зав'язки на його штанях. Завалившись на спину, Сварт підняв стегна, щоб Латіф зміг стягнути з нього одяг, стеля у нього над головою закружляла та вибухнула десятком феєрверків, коли губи Латіфа охопили його член. Всі непотрібні думки, вся напруга, що накопичилася у ньому за останні кілька тижнів, зникли, варто було Латіфу почати працювати язиком: він вилизував його збуджений член по всій довжині, брав до рота так глибоко, як тільки дозволяло горло, а коли Латіф обережно проник у нього спочатку одним слизький від змазки пальцем, і дуже скоро додав другий, Сварт шумно ковтнув, стискаючи простирадла, закинув голову і подався стегнами назустріч його руці та роту. В усіх сенсах чарівні пальці та рот Латіфа виробляли із ним такі речі, від яких Сварт буквально плавився, кусав губи і хрипів, штовхаючись йому назустріч, простирадло під спиною змокло від поту, він хотів зловити Латіфа за волосся, але в останню мить міцно схопив його за основу рогу. Здається, Латіф солодко застогнав у відповідь, і цей звук разом з усіма іншими діями подарував Сварту один з найяскравіших за останній час оргазмів.

Важко дихаючи, він заліз глибше на ліжко, розслаблено потягнувся і, витерши лоба тильною стороною долоні, взявся спостерігати, як Латіф поспіхом вмився, взяв обидва келихи і повернувся до ліжка. Сварт із вдячністю взяв один із келихів і в кілька ковтків осушив майже до дна, так сильно в нього пересохло у горлі після всього, що Латіф з ним виробляв. Бісин, бездоганний і прекрасний у своїй наготі, опустився на ліжко поруч із ним, і одного швидкого погляду на його міцне оголене тіло вистачило, щоб Сварт знову відчув добре знайомі гарячі хвилі внизу живота. Вони з Латіфом довго цілувалися, лежачи в обіймах один одного, поки член Сварта знову не став твердим.

– Як би ти хотів, щоб я допоміг тобі цього разу? – прошепотів Латіф і провів кінчиком хвоста по внутрішньому боку Свартового стегна.

Його досконалий рельєфний член після взаємних пестощів теж налився кров'ю, і, дивлячись на цю чудову картину, Сварт щедро змастив його, змусив Латіфа лягти на спину, а сам забрався зверху. Латиф облизнувся, міцно взяв його за стегна і допоміг насадитися, мружачись від задоволення, коли Сварт прийняв його член у себе майже на всю довжину і почав рухатися. Холодні пальці Латіфа пестили його та щипали за соски, а зухвало підставлена ​​шия із золотими ланцюжками будила у свідомості Сварта фантазії, які він раніше ніколи не переживав, перебуваючи з кимось в одному ліжку. Він дивився на шию Латіфа і бачив вени, що проступали під його тонкою блакитною шкірою, уявляв, яка солодка, мабуть, його кров на смак, як жадібно він пив би його, занурившись обличчям у відкриту рану – Сварта приголомшила ця фантазія і, водночас, загострила усі його відчуття до межі, він кінчив за хвилину, забризкавши спермою груди та живіт Латіфа. Напевно, цієї миті Сварт стиснув його член у собі занадто сильно, тому що його коханець до болю вп'явся пальцями у його стегна, вигнувся з хрипким стогоном і вже через кілька поштовхів затремтів під ним в оргазмі. Сварт знесилено скотився з нього, завалився на спину і хоч якось перевів подих, досі відчуваючи, як між ніг все пульсувало, а між сідницями приємно саднило, немов член Латіфа досі був у нього всередині.

Кривава полуда, що накотила нізвідки кілька хвилин тому, протверезила Сварта, він розгублено подивився на всі боки і той самий розгублений погляд підвів на Латіфа, який порався біля миски з теплою водою. Латіф повернувся до нього з вологим рушником і акуратно витер з його блідої шкіри усі сліди їхньої недавньої пристрасті.

– Все гаразд? – спитав Латіф і сів на край ліжка.

– Все чудово, – Сварт похитав головою. Він, напевно, мав зараз дуже дивний вигляд, хоча Латіфа складно було збентежити різними диватствами, але від власних фантазій йому стало некомфортно, і ця незручність точно не вислизнула від допитливих блакитних очей. – Ти – чудовий, і все, як і завжди, було чудово, мені просто час іти.

Сварт притягнув Латіфа до себе за підборіддя і поцілував, його м'які губи і гарячий вологий язик повернули Сварту відчуття реальності, за яке він готовий був доплатити поверх часу, який вони провели разом. Він одягнувся, застебнув плащ і висипав на тумбочку добру жменю золотих монет, від вигляду якої губи Латіфа розтяглися в самовдоволеній усмішці, і він, все ще голий і так само безсоромний, як і завжди, підійшов до Сварта, узяв його обличчя у свої долоні і насамкінець жадібно і глибоко поцілував.

Сварт залишив шинок ні з ким не прощаючись. Темні брудні вулиці Нижнього міста прийняли його у свої обійми, і він із задоволенням розчинився в них, і не зір чи слух, а серце і внутрішнє чуття вели Сварта туди, де тепер був його новий дім – у храм батька. Біля призовно відчинених дверей одного зі знаменитих міських борделів він зіткнувся з блідим чоловіком у дорогому одязі.

– Дивися, куди йдеш, – обурився чоловік. – Боги, що за манери.

Кучерявий світловолосий ельф скривив губи, його молодий супутник п'яно засміявся і, хитаючись, повис на його руці. Звідкись запахло кров'ю, чутливий нюх Сварта загострився у кілька разів після того, як бог убивств визнав у ньому свою дитину, але він був надто вимотаний, щоб шукати джерело цього дивного запаху – не виключено, що десь у канаві недалеко щойно віддав богам душу хтось, кому цієї ночі не пощастило. Ельф з хлопцем попрямували в один бік, Сварт в інший, але вже біля цвинтаря у нього знову виникло те дивне відчуття, яке він відчув у таверні зентів – ніби чиїсь допитливі очі стежили за ним звідкись із темряви. Він рвучко зупинився, Скелерітас врізався йому в ногу і Сварт роздратовано штовхнув його під зад миском чобота, щоб той не терся надто близько.

– Скільки разів тобі казав – тримай відстань, – просичав Сварт. – Краще скажи: ти теж це відчуваєш? За ним хтось спостерігає.

Фел прислухався спочатку одним, потім іншим вухом, зчепив пазуристі пальці у замок і знизав плечима.

– Я не знаю, молодий хазяїне. Можливо, це Ваш батько спостерігає за своїм любим чадом. Ви вже відчули його батьківську турботу, Ваша мерзенносте? Там, у борделі…

Сварт сторопів, схопив камердинера обома руками за барки, підняв над землею і добряче струсив:

– Це ти насилаєш на мене видіння, сучий сину? Це твоїх рук справа? Хто давав тобі право пхати свого носа туди, куди не слід, і затьмарювати мій розум?

– Це не я! – Скелерітас скинув руки. – Це не я, мілорде! Це Ваш батько! Все, що у моїх силах – стежити за безпекою молодого хазяїна, мені не надано права втручатися, – він зіщулився, ніби Сварт зібрався його вдарити.

Та Сварт не зачепив Фела й пальцем, лише з огидою рвучко відпустив його і нервово змахнув з чола волосся, що впало на очі. Тяжко дихаючи, Сварт ще раз роздивився на всі боки і очікувано не побачив нічого такого, що могло б навіть теоретично привернути його увагу. Навіть трава та листя на деревах не ворухнулися. Тут були тільки він, Скелерітас Фел та легіон безмовних мерців під важкими могильними плитами.

Тремтячою рукою Сварт штовхнув непримітні двері у похоронне бюро.

Chapter Text

Як і завжди, Сварт потрапив до підземного міста коротким шляхом через Вбивчий трибунал. Він добре вмів орієнтуватися на місцевості, та коли Скелерітас привів його сюди вперше, він думав, що без надійного провідника просто заблукає в цій павутині нескінченних поворотів, печер, перехресть і потайних проходів. Руїни Підземного міста в прямому сенсі були містом під Брамою Балдура, але дуже скоро Сварт навчився орієнтуватися в ньому навіть із заплющеними очима, а всі потаємні ходи, які показав йому Фел, запам'ятав як свої п'ять пальців.

Воля богів була воістину несповідною: ще нещодавно у Сварта не було нічого свого, окрім кинджала, гаманця, набитого золотом, і статусу в Зентаримі, а тепер він піднімався величними кам'яними сходами в храм свого батька, де для нього горіли свічки і читалися молитви, а жерці схиляли перед ним голови, коли він проходив повз.

Воля богів була ще тим жартом: купка фанатиків називали його плоть і кров божественною раніше, аніж сам Сварт звик до цієї думки. У день його повноліття змінилося все, і, водночас, він залишився колишнім. Коли Сварт дивився на своє відображення в дзеркалі, він бачив все те ж підтягнуте тіло з безліччю шрамів, те ж бліде обличчя з виразними вилицями та блакитними очима – цікаво, що такого в його очах побачив Латіф, чого раніше не було? Звірячий голод і потяг напоїти лезо кинджала свіжою кров'ю були з ним завжди, щоправда, тепер він відчував цю жагу частіше і більш гостро. Усі почуття Сварта загострилися, і це йому подобалося.

У батьковому храмі, незважаючи на сотні запалених свічок, було прохолодно, а кроки Сварта гулко лунали по кам'яній залі. Його сестра Орін, народжена не від плоті Баала, а від інцестного союзу поріддя бога вбивств і його власної смертної доньки, змішувала фарби на палітрі, щоб отримати потрібний колір, і малювала на великому холсті чергову картину. Цього разу Орін малювала молодого ельфа, порізаного на шмаття настільки, що у цій купі плоті і кісток слабо проглядалися обриси людського тіла, тільки його обличчя і довге руде волосся залишилися недоторканими. Орін любила переносити на полотно спогади про деяких своїх жертв, які з тієї чи іншої причини найбільше запали їй у душу – якщо в неї, звичайно, була душа, – але, принаймні, цього разу вона не притягнула сюди труп і не вимастила чужими нутрощами усю підлогу в головній залі. Він ненавидів, коли у його домі було брудно. Сварт крадькома подивився, як його зведена сестра додала у фарбу трохи власної крові, макнула у колір, що вийшов, свій пензлик і продовжила малювати. Не промовивши ані слова, Сварт пройшов повз неї, підібравши однією рукою краї плаща, і збіг сходами, які вели у внутрішні покої.

У сестри була перед ним невелика перевага: вона, на відміну від Сварта, з самого початку знала про своє походження, і, ніби він був чимось винний у власному невіданні, не втрачала нагоди його цим дорікнути. Орін прийшла в обійми до батька набагато раніше, ніж Сварт, і щодня зі шкіри пнулася, щоб довести Баалу свою любов та відданість. Сварт тільки вчився служити батькові, але вже за замовчанням був його улюбленим сином – принаймні ці слова сестра випльовувала йому в обличчя, і часом Сварт не знав, як йому бути – чи сміятися, чи плакати. Ані Орін, ані, тим паче, будь-хто інший гадки не мали, як нелегко йому було прийняти той факт, що тепер все у його житті було інакше. Що в нього, круглого сироти, який завжди мав сам собі давати ради, раптом з'явився хтось сильний і могутній, кого він не мав права не послухатися.

У них з Орін текла та сама кров, але вони були несхожі настільки, наскільки це взагалі було можливо. Вона була надто імпульсивною, некерованою і безглуздо жорстокою, навіть в уявленні Сварта. Він був холоднокровний, розважливий і слизький, як змія, за що Орін неодноразово називала його слабаком і ганчіркою. Негідним , ніби хтось дав їй право розкидатись такими словами. У моменти суперечок і потоку взаємних образ, Орін казала, що стане Обраною, а Сварт вирушить у небуття, де йому й було місце, і щоразу її доводила до сказу його посмішка, якою він реагував на будь-який випад у свій бік. Сварт не був оракулом і не вмів заглядати у майбутнє, він був убивцею і першокласним злодієм, але одне він знав точно: батько не просто так прикликав його до себе, і точно не просто так двадцять років тому створив його з частини своєї божественної плоті та крові.

Сварт наказав розпалити вогонь у каміні та підготувати все, щоб він міг прийняти гарячу ванну. Хміль від випитого вина зник із його голови, ніби він і не пив сьогодні, але найбільше його тішило те, що нервове тремтіння відступило – опинившись у храмі, Сварт заспокоївся, і нещодавнє криваве видіння, яке спіткало його у мить близькості з Латіфом, більше не бентежило його свідомість так, як у перші секунди. Скелерітас йому не брехав – рабам не було дозволено брехати своїм господарям, і якщо все, що відбувалося зі Свартом, було волею батька, він ніяк не міг на це вплинути, єдине, що було в його силах – прийняти те, що йому пропонував Баал, мов цінний подарунок. Як він прийняв кинджал, який батько подарував йому у день повноліття.

Сварту хотілося розслабитися, змити з себе запахи борделя і вулиці, але було ще дещо важливе, що він повинен був вирішити – через параною або через бажання усе контролювати, яке ще жодного разу не зіграло проти нього, він наказав послушникам посилити патрулювання місць, звідки можна було потрапити до Підземного міста, і уважно слухати, про що говорять у шинках та підворіттях. Сварт готовий був закластися, що останні кілька днів за ним хтось стежив, і якщо раніше все можна було списати на детектива, який рив носом інформацію про нещодавні вбивства, то тепер, коли детектив віддав душу богам, коло підозрюваних звузилося до нуля. Йому не подобалося, коли щось вислизало з-під його контролю, у такі миті він починав панікувати. А паніка завжди була його головним ворогом.

Роздавши останні вказівки, Сварт зачинив на клямку важкі двері, які вели до його кімнати, дістав із плаща сьогоднішню здобич – листи, які забрав із трупа, і томик дитячих казок про божеств. Колись давно, у далекому дитинстві, у нього була така сама книга, тоді він зачитав її до дір. Тепер його особиста колекція, яку він збирав протягом останніх кількох років, поповнилася – він поставив томик на полицю книжкової шафи, де майже не залишилося вільного місця, з любов’ю погладив нові і зовсім затерті від часу корінці та посміхнувся.

Доки Скелерітас наливав воду у велику дерев’яну ванну, Сварт відстібнув ремінь із кинджалами, зняв плащ, втомлено розім’яв плечі та шию. Латіф подарував йому відчуття ситості та задоволеності, але, ніби інкуб, висмоктував усі сили – Сварт валився з ніг. Він нахилився над столом і втягнув носом добру порцію нюхального тютюну, який уже за хвилину збадьорив його і разом з цим подарував легке, приємне запаморочення. Бридка звичка, якої він навчився в Зентаримі, і якої тепер не міг позбутися. Сварт кілька разів шморгнув носом, потер ніздрі та перенісся пальцями, щоб не чхнути, сперся долонею у стіну і стягнув спочатку один чобіт, потім другий. Весь одяг, який сьогодні був на ньому, не просто просився, а лементував, щоб його випрали, тому він навіть не став нічого акуратно складати, звалив все до купи на підлозі, а сам заліз у ванну і блаженно примружив очі, коли його шкіри торкнулася пекельно-гаряча вода.

Ванна розслабила Сварта, він так втомився за цей нескінченно довгий день і таку ж довгу, насичену ніч, що після того, як виліз із води, мокрий і зморений, впав на ліжко і одразу заснув, навіть не взявши до рук книжку. Він гадки не мав, скільки годин проспав, але внутрішній будильник підказував, що коли він розплющив очі, сонячний диск невблаганно рухався на захід – Сварт давно звик прокидатися приблизно в один і той самий часовий проміжок. Коли йому треба було встигнути до міста до заходу сонця, він просив Скелерітаса розбудити його, сьогодні ж він нікуди не поспішав, тому дозволив собі пролежати під важкою теплою ковдрою стільки, скільки забажав.

Спина, ноги та руки боліли, але це була приємна втома і приємний біль, куди більший дискомфорт йому доставляло дещо інше – реакція однієї конкретної частини його тіла на вчорашні маніпуляції Латіфа. Він навіть не міг сказати, що відчував збудження, Сварту було ліньки навіть зайвий раз поворухнути пальцем, не кажучи вже про значніші зусилля. Все ж зануривши руку під ковдру, він обхопив член і кілька разів не поспішаючи провів долонею вгору-вниз, прислухався до відчуттів і роздратовано зітхнув – ні, йому точно не хотілося нічого такого. Натомість він був голодним, як вовк, і страшенно хотів пити. На столі на нього вже чекав сніданок, щільно накритий кришкою, що не пропускала тепло, заварник з чаєм та свіжа кореспонденція. У кутку ліжка акуратним стосом був складений комплект чистого одягу, який для нього підібрав Скелерітас, камердинер чудово знав вподобання Сварта, та й нескладно було запам'ятати, що йому подобалося, а що ні, все одно практично увесь його гардероб складався з двох кольорів – чорного та багряного.

Сварт неохоче вибрався з ліжка, гострим лезом поголив під нуль відрослу щетину і вмився – це допомогло йому остаточно прокинутися, а потім одягнувся і сів за стіл. Сьогодні Фел приготував для нього яєчню з гострим перцем, сирокопчену ковбасу і заварив міцний ароматний чай, Сварт накинувся на все це, з'ївши все до останньої крихти за лічені хвилини, розслаблено відкинувся на спинку стільця і ​​розгорнув свіжий випуск газети. Він посміхнувся, водячи поглядом по рядках, у яких було сказано про загадкове зникнення детектива Тава, перегорнув сторінку і побачив новину про майбутні гастролі цирку – наче два різні світи зіткнулися один з одним. Сварт витер рота серветкою, відклав газету і з цікавістю глянув на конверт без розпізнавальних знаків. Лист був запечатаний звичайною безликою восковою печаткою, Сварт насупився і зламав печатку, дістав з конверта акуратно складений вдвічі аркуш щільного дорогого пергаменту і розгорнув листа.

“Поріддя Баала,

ми не знайомі, але я б хотів якнайшвидше виправити це непорозуміння. Твоя репутація воістину йде поперед тебе, а численні чутки про твої діяння розбурхують уяву. Темний володар Бейн направив мене до тебе, гадаю, нам з тобою є що запропонувати один одному.

З повагою, Енвер”

У лист була вкладена листівка з логотипом шинку, який розташовувався неподалік міських доків. Шумне людне місце, де Сварт частенько бував, і де подавали найкращу і найсвіжішу рибу в усій Брамі Балдура. Здається, тепер шматочки мозаїки стали на свої місця, він нахилив голову і перечитав лист ще раз, провів кінчиками пальців по акуратних рядках, виведених каліграфічним почерком, насупив брови і закусив губу. Його вразило нахабство і самовпевненість, якими було просякнуте кожне слово, але водночас лист викликав у ньому неабиякий інтерес. Якщо людина – чи людина? – що назвалася Енвером, хотіла його зацікавити – йому це вдалося.

– Темний володар Бейн, кажеш? – спитав Сварт у порожнечу. Він узяв листівку з логотипом шинку і запхав її до кишені, а лист акуратно склав і сховав назад до конверту. – Феле! – гучно покликав Сварт. – Негайно тягни свою кістляву дупу сюди.

Камердинер з'явився перед ним з нізвідки, вклонився і спитав:

– Слухаюся, Ваша мерзенносте.

– Де ти знайшов цього листа? – Сварт продемонстрував конверт.

– Він був прикріпленим до дверей похоронного бюро сьогодні вранці, молодий хазяїне.

– І ніхто нічого не бачив?

– Ніхто нічого не бачив, мілорде. Мабуть, гонець приніс конверт, коли патрульний передавав зміну, – Скелерітас зчепив пальці у замок.

Навряд чи той, кого звали Енвером, став би ризикувати і являтися сюди особисто. Ні, все вказувало на те, що цей чоловік мав ресурс, яким він вмів грамотно розпоряджатися – то не жарти – пробратися до таверни Зентарима чи йти за Свартом по п'ятах до самого кладовища, і при цьому жодного разу не потрапити на очі. На Енвера працювали люди, які зналися на стеженні. Він придивлявся до нього, і Сварту це не подобалося. Він мав зрівняти рахунок.

– Розкажи мені все, що знаєш про культ Бейна.

Крім того, що Сварт і так знав, Фел не сказав йому нічого нового. Культисти Бейна справді почали з'являтися у місті після тривалої перерви – настільки тривалої, що востаннє культ заявляв про себе ще до народження Сварта. Ця спільнота була настільки підпільною і прихованою, наскільки це взагалі було можливо. Бейніти ніколи не діяли відкрито, їх сильними сторонами в усі часи було шпигунство, інтриги, підкуп можновладців, і все це вони робили з тіні, смикаючи за потрібні ниточки, як належить справжнім ляльководам. Що бейнітам могло знадобитися від нього і тим більше, що вони могли запропонувати у відповідь? Крім багатої спільної історії, звичайно, коли їхні темні боги працювали разом, будучи простими смертними.

– Будьте обережні, хазяїне, – попередив його Скелерітас. – Можливо, Вам варто взяти із собою послушників, які, у разі небезпеки, зможуть прикрити Вас із тіні?

– Він не хоче моєї смерті, Феле, – відповів Сварт, застібнувши пояс з ладівницями. – Він хоче поговорити.

Він узяв кинджали не тому, що не вірив своїм словам, а тому, що в принципі майже ніколи не розлучався зі своєю зброєю. З тієї ж причини в його ладівницях, окрім відмичок і набору інструментів для знешкодження пасток, завжди знаходилося кілька крихітних пляшечок з отрутами різної дії, протиотрутами, що були здатні нейтралізувати токсини, і зіллями, щоб зупинити кровотечу до моменту надання повноцінної медичної допомоги.

І хоча весна цього року видалася ранньою, Сварт волів щільніше загорнутися у батьківський плащ, варто було йому висунути носа надвір, бо туман і холодний вогкий вітер з річки Чіонтар пробирали його до кісток. Сонце майже закотилося за обрій, але перші зірки на сірому вечірньому небі ще не з’явилися. Він накинув капюшон на голову і коротким шляхом подався до доків, маневруючи поміж житловими будинками, що похилилися від часу, та дешевими нічліжками. Продавці згорнули торгівлю, прилавки на рибному ринку були порожніми вже добрих півгодини, хоча звичний рибний запах не вивітрювався навіть тоді, коли весь товар був розпроданий – це був один із запахів, що стійко асоціювався у Сварта з Нижнім містом. Незважаючи на щільний сніданок, він відчув, як зголоднів – у всьому було винне свіже повітря, холод, від якого Сварт тремтів навіть у вовняній сорочці під щільним плащем, і передчуття майбутньої зустрічі. На підході до шинку він дістав монету з гаманця, покрутив її між пальцями, підкинув у повітря, упіймав і міцно стиснув у кулаці.

Крихітний майданчик перед шинком пустував, тільки міцно п'яний напіворк хитався і тримався за стовп, так, ніби найбільше на світі боявся з ним розлучитися. Сварт не відчував ані стеження, ані чужої присутності, хоча за поясом у нього все одно про всяк випадок був прихований сувій виявлення невидимого. Він переступив поріг таверни, і в обличчя йому вдарив жар, запахи кухні, від яких рот наповнився слиною, розлитого пива та вина. На сцені намічався виступ: рудоволосий бард з купою ластовиння та чарівною, ангельською посмішкою налаштовував скрипку. Сварт затримав на ньому увагу на мить довше, ніж розраховував, бо блиск сережок у гострому вусі барда не вислизнув від його допитливих очей – навіть з такої відстані він готовий був закластися, що сережки були зроблені з найщирішого золота з натуральним коштовним камінням. Сварт не любив золото, йому більше подобалося срібло, але знав він того, хто гідно оцінив би такий подарунок.

Він зняв капюшон, підійшов до стійки і попросив шинкарку налити йому склянку червоного некріпленого вина. Сварт хотів зігрітися та вбити час – якщо той, хто назвався Енвер, взагалі прийде. Він навіть не був упевнений, що це справжнє ім'я людини, яка надіслала йому листа, і цей факт Сварта теж дратував. Він з дзвінко брякнув на стійку монету, яку до того крутив у пальцях, сам собі показуючи дешеві фокуси, але шинкарка не встигла прийняти від нього плату за вино – чужа долоня накрила монету, присунула її назад Сварту, а потім чоловік сказав шинкарці, змахнувши рукою:

– Це мій друг, запиши все, що він замовив, на мій рахунок.

Сварт сперся на стільницю та розвернув до цієї людини голову. Перед ним стояв чоловік одного з ним зросту, смаглявий і чорнявий, з карими, майже чорними очима – у тьмяному світлі свічок Сварт ледве міг розгледіти його зіниці. Він не був схожий на місцевого, проте розмовляв як корінний балдурець. Його зовнішність скоріше навіювала думки про ті країни, де цілий рік було літо і жили джини. Він був одягнений зовсім непримітно, але акуратно і зі смаком: зношені, але начищені до блиску чоботи, темні штани, випрасувана сорочка і сірий вовняний плащ. Але що справді впадало у вічі – кілька золотих каблучок, які абсолютно не пасували одна до одної і вибивалися із загальної картини. Сварт ледве стримав усмішку. Такий вигляд мала людина, яка більшу частину свого життя прожила у злиднях, а зовсім нещодавно почала непогано заробляти. Він дуже добре знав це почуття, коли ти ще не розбагатів, але вже міг дозволити собі пару-трійку бажаних дрібничок і хотів, щоб увесь світ бачив, що вони в тебе є. Напевне, чоловік був старший за Сварта, але не набагато – у куточках його очей тільки-но почали з'являтися перші зморшки.

– У тебе гарний почерк, - сказав Сварт, подивившись убік, і з вдячністю кивнув шинкарці, коли та поставила перед ним склянку з вином. – Чому від тебе пахне Авернусом?

Спочатку він не міг зрозуміти, звідки виходив цей тонкий, ледве вловимий запах сірки та попелу, запах пекла, який ні з чим не сплутаєш. Концентрація цього запаху була надто низькою, щоб простий смертний міг його відчути, але Сварт відчував достеменно – сіркою та попелом пахло від того, хто заплатив за його вино. Хоча, кумедно – він вочевидь намагався перебити цей запах лавандою, сандаловим деревом та цитрусами.

– Приблизно з тієї ж причини, що від тебе пахне кров'ю? – спитав Енвер так, щоб більше ніхто їх не почув, для цього йому довелося присунутися впритул та майже торкнутися своєю щокою до Свартової вилиці. – Я заплатив за кімнату, щоб ми могли поговорити без зайвих свідків і повечеряти.

– Веди, – сварт знизав плечима та стрівся з Енверовим поглядом.

Енвер вивчав його, і Сварт не заперечував. “Нехай дивиться”, – розмірковував Сварт, тим паче, подивитися було на що. Та ні, у погляді Енвера була не тільки добре знайома іскра, з якою на нього дивилися чоловіки та жінки, було щось іще, щось темне та глибоке, що відштовхувало та приваблювало одночасно. Таку саму темряву він бачив щоразу, коли дивився на себе в дзеркало. А ще, Сварт готовий був закластися – Енвер прийшов на зустріч один, і справа була не в людному місці, він прийшов би без своїх людей навіть у тому випадку, якби вони зі Свартом повинні були зустрітися в умовній точці каналізаційних лабіринтів або на тому самому роздоріжжі Ривінгтона, де навіть вдень ​​було небезпечно перебувати без гострого клинка та доброї реакції. І це було настільки ж безглуздо та безрозсудно, наскільки й заслуговувало на повагу.

Сварт взяв склянку з вином, зробив невеликий ковток, щоб промочити горло, і пішов слідом за Енвером. Вони піднялися на другий поверх та зайшли в одну з кімнат, де за помірну плату зазвичай зупинялися втомлені мандрівники або шукали усамітнення закохані пари, або злочинці обговорювали майбутні плани, сховавшись від цікавих вух та очей. Для двох культистів теж знайшлося місце, тут їх справді ніхто не міг підслухати, зате вони чудово могли чути все, що відбувалося на першому поверсі – рудоволосий бард заграв на скрипці та заспівав зворушливу баладу про лицарів та королів. Енвер обрав одну з найкращих кімнат, яка могла похвалитися не лише чудовим краєвидом з вікна на річку Чіонтар, а й каміном, у якому затишно потріскували поліна. Сварт навіть не встиг розташуватися за столом, як у двері тихо постукали, а потім у кімнату зайшла офіціантка, яка мовчки поставила перед ними пляшку вина, склянки та добру порцію смаженої риби на шпажках.

– Заради цього ти стежив за мною? – спитав Сварт і стягнув зачаровані рукавички без пальців, у яких йому було найпростіше зламувати замки. – Щоб запросити на вечерю?

– Не люблю вести справи натщесерце, – Енвер широко посміхнувся і зайняв стілець навпроти нього.

Невимушено, ніби перебуваючи у себе вдома, Енвер першим взявся за їжу, і Сварт наслідував його приклад, час від часу поглядаючи на нього поверх своєї тарілки. Сварту дуже добре було відомо, як їдять звичайні головорізи, і це було видовище не для слабкодухих, особливо якщо бонусом до їжі йшов уже другий, а то й третій кухоль елю – на святкуваннях у Зентаримі він, здається, бачив усе. Енвер же мав чудові манери. В іншій ситуації Сварта це могло б причарувати.

– І які справи можуть бути у слуги темного володаря Бейна до поріддя Баала? – спитав Сварт, схилившись над тарілкою, щоб не забруднити сорочку та плащ соком із риби.

– Я чув про тебе, Сварте, – вперше Енвер назвав його на ім'я, відкинувся на спинку стільця і ​​сьорбнув вина. – Про твої здібності, – уточнив він. – Вплив твого батька, безперечно, великий, але, наскільки мені відомо, ти і до його божественного втручання мав непогану репутацію у певних колах, – Енвер розвів руками.

– Ти хочеш купити мене чи затягти до ліжка? – Сварт облизав великий палець, а потім все ж витер руку серветкою, узяв склянку та сьорбнув вина. – Я більше не працюю на Зентарим.

Енвер не відповів на поставлене питання, проте Сварт упіймав на собі його уважний погляд і помітив посмішку, яку він навіть не намагався приховати.

– А якщо я тобі скажу, що можу запропонувати роботу, про яку ти раніше міг лише мріяти, та ще й з приємним бонусом? Чув колись про Дім Чудес?

Сварт завмер із вином у роті, подивився на Енвера та подумки полічів до трьох, даючи йому змогу розреготатися над власним жартом та перепросити за нього, та Енвер не сміявся і навіть не посміхався, його обличчя із вчорашньою щетиною та шрамами було абсолютно серйозним і не виражало нічого, окрім рішучості.

– Припустимо, чув, – Сварт проковтнув вино та кивнув. – А ще, я чув, що храм Гонда охороняють так, як не снилося ані мені, ані тобі, тому ще жодного разу за усе його існування нікому так і не вдалося туди пролізти, зберігши голову на плечах, – він склав руки на столі та нахилив голову.

Сварт приблизно розумів, до чого вів його співрозмовник, але стіни, у яких вони знаходилися, навряд-чи колись чули таку зухвалість. Дім Чудес був справжньою неприступною фортецею, що складається з кількох високотехнологічних лабораторій, де винахідники не покладаючи рук працювали над різними механізмами, які мали полегшити життя мешканцям Брами Балдура. У Домі Чудес народжувалися найнеймовірніші пристрої, керовані парою, магією, прикликаними істотами і навіть полум'ям із самого пекла. І окрім цих неймовірних винаходів у Домі Чудес зберігалися предмети різних часів та культур, і культів – справжній рай для відчайдушного злодія, який був готовий поставити на кін все, щоб зірвати великий куш.

– У їхніх архівах зберігається дещо таке, чим я дуже бажав би заволодіти, – Енвер невизначено змахнув рукою.

– Тому ти звернувся до мене? – Сварт прикусив щоку зсередини, щоб стримати посмішку. Нахабність цієї людини його вразила, так само, як і невимушеність, з якою Енвер говорив про пограбування одного з тих об'єктів, що міг похизуватися найкращою охороною на всьому Узбережжі Меча. – Чому не безпосередньо до Зентариму, Енвере? Ти і без мене чудово зміг би на них вийти, справа за малим – знайти тих, хто б погодився ризикувати життям заради твоєї авантюри.

– Можливо, це пробудить у тобі інтерес, – Енвер дістав з кишені плащу пожовклий від часу, пошарпаний пергамент і простягнув його Сварту.

Він ще раз витер руки, щоб не зіпсувати і без того крихкий паперовий сувій, розгорнув його і взявся читати. У документах, які люб’язно продемонстрував йому Енвер, йшлося про пристрій для тортур, що використовувався жерцями Баала у своїх ритуалах задовго до народження Сварта. Тут можна було не тільки прочитати докладний опис цієї приголомшливої ​​машини, що збентежувала уяву, а й розглянути нариси креслень. Зіниці Сварта розширилися, в роті – пересохло, а серце завмерло, пропустивши удар, а потім знову забилося, ніби чиясь невидима рука запустила його легким ляпасом – він відчував це щоразу, коли батько висловлював своє схвалення.

– З якою метою ти пропонуєш мені допомогу? – спитав Сварт, не відводячи очей від сувоя.

– Я пропоную, щоб ми допомогли один одному, – Енвер сперся ліктями у стіл та подався уперед.

Сварт подивився на нього поверх пергаменту та довше, аніж хотів, затримав погляд на його губах. Лише зараз він зрозумів, як спекотно було у кімнаті через розтоплений камін і запалені свічки, навіть його холодні пальці потеплішали. Якщо цей пронозливий сучий син із низьким, глибоким голосом мав на меті зацікавити Сварта, у нього це вийшло. Безперечно, Сварт чудово розумів, що в нього, як у вхожого в сім'ю Зентів, було набагато більше шансів швидше знайти надійних людей, які погодяться провернути цей божевільний рейд і увійти в історію, навіть якщо шанси опинитися на щиті переважали шанси вийти з Будинку Чудес зі щитом. Він ледве встигав за польотом своїх думок, так швидко перед очима миготіли картинки того, що було, і того, що могло бути, якщо він погодиться.

– Ти усвідомлюєш, скільки це буде коштувати? – спитав Сварт, відчуваючи на язиці добре знайомий, приємний солодкуватий присмак здобичі, яка сама йшло йому до рук, ось тільки цього разу, у його конкретному випадку, це були не лише гроші, а й щось більше – можливість порадувати батька та вкотре довести свою вірність. Ну і частково заробіток, звичайно, Сварт не збирався кривити душею і стверджувати, що його золото зовсім не цікавило. Пізнавши своє божественне походження, він не перестав бути людиною зі своїми потребами та слабкостями.

– Я заплачу стільки, скільки буде потрібно, в цьому можеш не сумніватися, – не роздумуючи, відповів Енвер, узяв пляшку і розлив вино по склянках.

Так зазвичай робили перед тим, як збиралися промовити тост і відзначити укладання угоди, але Сварт поки що ні на що не погодився.

Яка нечувана зухвалість.

– Що саме ти хочеш, щоб я і Зентарим допомогли тобі вкрасти? – Сварт намагався дивитися Енверу в очі, а не на груди, що виднілися через шнурівку на сорочці, і не на руки, які пробуджували у його свідомості неправильні, а головне – недоречні думки.

– Схеми, – Енвер продемонстрував Сварту ще один сувій, вже не такий древній і пошарпаний, як попередній, але теж пом'ятий, з примітками олівцем, зробленими нашвидкоруч.

Сварт взяв папери, на секунду їхні пальці зіткнулися, і він вважав за краще скоріше ознайомитися із вмістом цих документів, щоб не загострювати увагу ні на чому іншому. Свого часу йому довелося вивчити інженерну справу достатньою мірою, щоб уміти справлятися з пастками та замками практично будь-якої складності. Сварт умів не тільки знешкоджувати пастки, а й збирати їх, йому навіть подобалося це медитативне заняття, під час якого він відпочивав душею і ні про що не думав. Але інформація, яку він бачив перед собою зараз, суперечила всьому, що Сварт знав та вмів. Це був найвищий рівень інженерії, впоратися з яким було під силу лише могутнім винахідникам, котрі присвятили цьому непростому мистецтву усе своє життя. Здається, він щойно розгадав загадку, чому пальці Енвера були в мозолях та вкриті безліччю дрібних старих шрамів.

– Любиш працювати руками?

– Роблю на дозвіллі деякі дрібниці, – ухильно промовив Енвер та посміхнувся.

Пальці Сварта самі потяглися до склянки.

– Ми можемо спробувати, але ти маєш розуміти, що лише підготовка до такої грандіозної справи займе не один місяць, можуть виникнути додаткові непередбачені витрати, плюс людський ресурс – після того, як ми підберемо відповідну команду, а це вже само по собі не так просто, нам потрібні будуть не менш надійні та досвідчені люди про запас, на випадок, якщо в останній момент хтось із тих чи інших причин вирішить вийти із гри. Зі свого боку я даю тобі слово зробити все, що залежатиме від мене, щоб все пройшло гладко.

– Я чудово розумію і усвідомлюю усі ризики, Сварте. І я ладен перекрити їх монетою. У такому разі, якщо все вирішено, пропоную випити за початок нашої плідної дружби, – Енвер підняв склянку з вином. – Думаю, ми непогано спрацюємось. Приємно мати справу із професіоналом.

Chapter Text

Сварт повернувся до храму пізно вночі. Зворотня дорога допомогла йому трохи провітритися та зібрати думки докупи, хоча він все ще був п’яним, та й не дивно – вони з Енвером прикінчили пляшку чудового червоного вина, а потім взяли кожен ще по дві склянки. Вино пилося легко, розмова, незважаючи на серйозну тему, проходила невимушено, а холодок, що виник між ним та Енвером у першу мить знайомства, дуже швидко розтанув. І справа була зовсім не в солодкому голосі Енвера і не в тому, як він порушував його особистий простір, коли навмисне торкався своєю рукою до його руки або нахилявся надто близько, поки вони разом розглядали сувої. Сварт не заперечував проти такого відвертого флірту, йому завжди подобалися чоловіки, які не боялися користуватися всім, чим їх нагородила природа, з такими було простіше працювати, і вони до останнього думали, що можуть обкрутити його кругом пальця, хоча все було зовсім навпаки.

Звичайно, пропозиція Енвера була страшенно привабливою і такою ж шаленою. Сварта підтрушувало, коли він знову і знову прокручував у голові все, про що вони говорили цієї ночі, а пальці зводило від солодкого передчуття, коли він думав про всі пастки, які йому належить зламати, про всі замки і, звичайно, про горлянки, які він переріже, щоб отримати бажане. Звісно, Енвер міг провернути все сам, йому ніщо не заважало обзавестися купкою найманців, які зробили б за нього усю брудну роботу, ось тільки існувало відразу кілька вагомих “але”. По-перше, у такому випадку йому довелося б заплатити значно більше. По-друге, це зайняло б більше часу і навряд чи хтось із Зентів пішов би йому назустріч так, як підуть назустріч Сварту. По-третє, Енвер хотів отримати союзника, і саме з цієї причини розіграв перед ним справжню виставу, і Сварт не бачив приводу не підіграти, тим паче – сам Баал благословив їхню витівку з пограбуванням. Уздовж Свартового хребта досі проступали сироти, коли він згадував, як батько на секунду зупинив його серце своєю владною рукою, а потім, наче й не було нічого, знову змусив його битися.

Коли Сварт зайшов до головної зали батькового храму, його зустріли мовчазні патрульні, які, як завжди, схилили перед ним голови на знак вітання. Він пройшов повз них, обличчя горіло від випивки та гримучої суміші різних емоцій, які подарувала йому зустріч з Енвером: зацікавленість, азарт, передчуття, нервове і фізичне збудження. На середині головної зали Сварт зупинився, подивився через плече, облизав губи, на яких досі відчувався терпкий присмак вина, і рішуче попрямував у зворотний бік, туди, де стояв на посту один із патрульних.

Його вірний слуга Айдан у минулому житті, до служіння Баалу, перебував в ордені Полум'яного кулака, був сміливим і безжальним воїном з невичерпною жагою жорстокості. Але ані гострий клинок, ані обладунок ордену не допомогли йому врятувати сестру та племінницю від банди дрібних злодіїв, що орудували в Нижньому місті. Баал відповів на молитви Айдана, прикликав його до себе і сказав, що подарує йому можливість помститися в обмін на вірність. Бог вбивств дотримався обіцянки, благословивши його і наділивши силою – він підказав, де шукати вбивць і дозволив правосуддю здійснитися найогиднішим і кривавим способом, а Айдан дотримався свого слова, присягнувши вірою і правдою служити великому темному богу та його смертним поріддям.

Сварт зупинився поряд з Айданом. Він був вищий за Сварта на півголови, чорнявий, з пронизливими сірими очима, старими шрамами та чуттєвим ротом, що виділявся на його грубому обличчі. Сварт зазирнув йому у вічі і спитав, не відводячи погляду:

– Хочеш послужити своєму богові сьогодні?

– Звісно, – куточки губ Айдана смикнулися у ледь помітній посмішці, він схилив голову та покірно пішов за Свартом, їх кроки луною розносилися порожньою залою з кам’яним вівтарем.

Зайшовши до кімнати, Сварт не став запалювати свічки, вистачало й слабкого вогню, що догоряв у каміні. Він зачинив важкі двері, щоб ніхто не смів їх потурбувати, і відразу відчув руки Айдана на своєму поясі, а його гарячі сухі губи на своїй шиї. Це не було святотатством, це було одним із способів поклоніння, про який мріяв кожен і кожна, хто присвятив життя Баалу, ось тільки Сварт, на відміну від його зведеної сестри Орін, був надто перебірливим і ніколи не дозволив би доторкнутися до себе, якщо послушник не пробуджував у його свідомості ніяких фантазій. Айдан змушував кров у його венах вирувати, і справа була аж ніяк не у випитому вині – коли Сварт був абсолютно тверезий, він відчував те саме. Айдан мав ідеальне тіло і сильні мозолясті руки, щоразу Сварта дивувало, як ці долоні можуть бути настільки ніжними, ніби Айдан гладив не його живіт, боки та стегна, а торкався тендітної божественної реліквії, що набула живої плоті. У такі миті, як зараз, Сварт справді почував себе богом, і, здається, ладен був кінчити від одного тільки погляду Айдана, повного безумовного обожнювання, відданості та вдячності. Сварт упіймав його губи своїми і застогнав крізь поцілунок, коли відчув його пальці на своєму члені. Атласні простирадла під спиною приємно холодили розпалену шкіру, а голова йшла обертом від вина та пристрасті, з якою Айдан цілував і пестив його, тремтячи всім тілом від збудження та нетерпіння. Приголомшлива покірність, зведена в абсолют, за яку Сварт сьогодні вирішив сповна нагородити його. Він сплюнув на долоню, просунув руку між своїм і його животом і обхопив його член, кілька разів повільно провів долонею вгору-вниз, а коли Айдан спробував штовхнутися йому в руку, посміхнувся і засовав пальцями швидше, в тьмяному світлі догоряючого каміна роздивляючись його блискучі від збудження очі і покусані припухлі губи. Задоволення захлеснуло їх обох майже одночасно і стало чудовим завершенням довгого, насиченого дня. Сонний та розморений Сварт здригнувся, коли Айдан провів гарячим вологим язиком по його забризканому спермою животу, і посміхнувся, коли за кілька секунд відчув дотик його губ і язика до своєї долоні. Здається, він все ж таки відключився на якийсь час, бо не чув, як Айдан вибрався з його ліжка, як одягнувся, і тільки-но чутний скрип дверей вирвав Сварта з напівдрімоти, він перевернувся на інший бік і натягнув ковдру майже до самого підборіддя.

– Скелерітасе, – хрипко покликав Сварт, не розплющуючи очей. – Візьми папери у мене у плащі та до ранку підготуй усю інформацію, яку зможеш щодо них знайти. І звари щось від похмілля.

– Буде зроблено, молодий хазяїне, – пробелькотів Фел, з’явившись нізвідки, і взявся збирати розкиданий по підлозі одяг. – Відпочивайте, Ваша мерзенносте, нехай Вам насняться річки крові.

Ось тільки цієї ночі Сварту снилися не річки крові, йому снився його новий знайомий, новий можливий союзник з кривою посмішкою та низьким голосом, і уві сні Сварт робив те, чого не міг дозволити собі наяву – гладив і цілував шрами на його руках. І Енвер не заперечував.

Коли Сварт просив Скелеритаса приготувати щось від похмілля, він мав на увазі зілля, але замість зілля цей скрючений ідіот приніс йому тарілку наваристого бульйону з м'ясом та овочами. Якби у Сварта були сили, він неодмінно надів би цю тарілку Фелу на голову, але все ж таки добре, що сил у нього не було – йому довелося поїсти бульйону, незважаючи на нудоту, і, дивно, але це запашне варево йому допомогло. Сварта не тільки перестало нудити, а й пройшло це неприємне похмільне тремтіння у всьому тілі, можна сказати, що він почувався як новий. Тепер, схаменувшись і одягнувшись, він міг сісти за стіл навпроти імпровізованого вівтаря батьку і закопатися в книги та сувої, які приніс йому Скелерітас. Коли Сварту щось було незрозуміло, він просив у Фела прокоментувати, але загальна картина склалася в його голові досить швидко без зайвих пояснень.

Багато років тому, задовго до того, як Сварт з’явився на світ, його великий рід мав у своєму розпорядженні майстерні та жахливі пристрої для тортур, які створив його брат Елер, великий винахідник та витончений вбивця. Довгий час ці пристрої вважалися втраченими назавжди, а потім вони з'явилися… в Залі Чудес, проклятому музеї, приєднаному до Ґондійського храму, щоб ці немиті балдуранці дивилися на них через скло і думали, що велике зло в особі Баала пішло у небуття. Але найбільше Сварта вразило навіть не це, а дещо інше – окрім пристроїв для тортур, у Залі Чудес як експонат були виставлені кістки його нещасного брата Тупа, який був убитий під час Кризи порідь Баала. Малюка Тупа засунули у скляну шафу, ніби він був якоюсь дивовижною тваринкою, і зробили з нього дешеву пам'ятку для туристів. Це було жахливою неповагою до його величного батька та плювком в обличчя всім баалістам. І якщо до того, як вся ця інформація потрапила до Сварта в руки, він ще міг дозволити собі сумніватися і зважував останні "за" та "проти", то тепер всі його сумніви зникли, він дав Баалу слово, що роздере кожного, хто стане на його шляху, і зробить усе, щоб повернути сімейні реліквії туди, де їм було місце – до храму. Пальці Сварта тремтіли, а долоні поколювало від нетерпіння, коли він уявляв, що зробить з охоронцями музею – тоді туристам точно буде, на що подивитися.

Сварт втопить це місце у крові.

Щодо Енвера, це буде чудовий шанс випробувати його хоробрість і кмітливість. Сварту не терпілося подивитися на цю людину в дії, а заразом перевірити, чи вона володіє зброєю так само добре, як і словом.

Сварт домовився про зустріч із Саллі наступного вечора, і до призначеної години був на місці. Він спеціально розрахував свій час так, щоб перед тим, як вирушити до старої знайомої, зробити ще дещо важливе. Саллі Проноза була сторічною дроу і кілька десятків років тому могла втерти носа будь-якому чоловікові, якщо той вирішував зійтись з нею в дуелі на мечах, а про її розбійницькі навички складали цілі легенди. Ось лише одного разу Саллі наступила на пастку, яку сховали в її будинку наймані вбивці, і тоді вона дивом вижила, але більше не могла ні бігати, ні стрибати, ні підніматися по стінах – Саллі втратила ногу і стала на протез, який для неї змайстрували місцеві винахідники. Після того жахливого випадку, який ледь не відібрав у неї життя, Зентарим не списав її з рахунків, організація завжди цінувала людський ресурс, тому Саллі призначили контролювати замовлення і допомагати з координацією між замовником і виконавцем. Сварт пропрацював із нею кілька насичених, багатих на цінний досвід та пригоди років, і навіть деяким трюкам навчився саме в неї. Незважаючи на фізичні обмеження, Саллі все одно рухалася як змія, і всіма своїми звичками нагадувала змію. Сварт захоплювався цією жінкою і багато в чому саме вона вплинула на нього в період дорослішання та становлення його особистості. Але сьогодні він вперше бачив, як змія плаче від сміху.

– Хлопчику мій, – Саллі Проноза зручніше влаштувалася у своєму улюбленому оксамитовому кріслі і витягнула ногу з протезом. Її сіре обличчя почервоніло від сміху, а в куточках червоних очей в обрамленні довгих чорних вій стояли сльози. – Зізнайся чесно: ти збожеволів?

Сварт нікуди не поспішав, він дав їй достатньо часу, щоб відсміятися, а головне зрозуміти, що він не жартував. Хоча, напевно, будь-хто на місці Саллі відреагував би так само, він сам розсміявся б в обличчя тому, хто озвучив би при ньому таку божевільну та пропащу ідею. Він неквапливо дістав з кишені пляшечку з нюхальним тютюном і шумно втягнув кожною ніздрею по невеликій дрібці.

– То ти даси мені людей чи ні? – серйозно запитав Сварт, потерши перенісся, і пильно глянувши на Саллі.

У міру того, як піщинки в її трофейному піщаному годиннику висипалися донизу, з тією ж швидкістю з її гострого обличчя сповзала посмішка, а незабаром від недавньої веселості не залишилося й сліду. Секунду чи дві Саллі Проноза дивилася на нього дивним, допитливим поглядом, який Сварт вже неодноразово ловив на собі від інших людей, тих, хто знав його задовго до того, як він вперше переступив поріг батькового храму. Але Саллі, на відміну від переважної більшості, нічого йому не сказала.

– Ти сам знаєш відповідь на своє запитання, Сварте, – вона склала руки на столі. – Я надам стільки людей, скільки знадобиться, з навичками, на які ви з твоїм замовником вкажете. Але в такій складній справі я змушена вимагати оплату наперед, не мені тобі пояснювати, ти чудово обізнаний, як ми ведемо справи.

– Я ручаюся за цю людину, – Сварт вдихнув ще тютюну і закинув голову, не без задоволення примруживши очі на кілька секунд. – Це у його інтересах.

Зрозуміло, він не довіряв Енверу, і на те він мав безліч причин: їхні культи боролися за владу над Брамою Балдура задовго до того, як вони зі Свартом з'явилися на світ, Сварт практично не знав його і все ще не до кінця розумів його мотиви, але в одному він був впевнений – заради досягнення мети Енвер заплатить стільки золота, скільки буде потрібно.

– Любий, – сказала Саллі. – Та ти наче потоваришував із королями.

– Можливо, колись, – ухильно відповів Сварт.

Втім, амбіцій у Енвера було не на одного короля, а одразу на кількох, можливо, саме це Сварта в ньому й підкупувало. Він сам ніколи не міг назвати себе амбітною людиною, навіть за ризикові контракти Сварт брався тільки тому, що був залежним від адреналіну і любив погуляти на широку стопу, не маючи при цьому жодних планів на майбутнє. Хтось колись сказав Сварту, що в інших людях нас завжди приваблює те, чого немає в нас самих, або що ми не можемо собі дозволити. Але чому він взагалі зараз про це думав?

– Не шкодуєш, що пішов від нас? – Саллі відкинулася на спинку крісла. – Я завжди говорила і говоритиму: у тобі є потенціал, який зустрічається не так часто, особливо у нинішній бездушний час.

– Не шкодую, – Сварт сетнув головою.

Він справді ні про що не шкодував, а навіть якби подібні єретичні думки забралися в його голову, сповнену гарячкових помислів, він все одно не міг вплинути ані на своє божественне походження, ані на призначення. Все було вирішено ще до його народження.

– Тож, ти щасливий, – посміхнулася Саллі.

Сварт не зміг відповісти на це питання.

Вони з Саллі Пронозою домовилися, що вона почне збирати всю необхідну інформацію відразу після того, як замовник зробить оплату. Хоча щось Сварту підказувало, що насправді вона візьметься за роботу одразу, як тільки він вийде з її кабінету, тому що вона ніколи не вміла йому відмовляти, і начхати, що йому вже давно було не десять років, часом Сварту здавалося, що його стара наставниця все ще бачила в ньому маленького хлопчика, а не дорослого чоловіка. У такі миті, як зараз, це було йому на руку.

Сварт вирішив ненадовго затриматися, сьогодні у нього до Зентарима була ще одна не менш важлива справа, яку йому не хотілося б відкладати на потім, бо він не був упевнений, коли саме настане це “потім” – Сварт мав пережити кілька непростих, нервових тижнів, під час яких доведеться повністю зосередитися на майбутній справі.

– Латіф у себе? – спитав він і стяг з тарілки із закусками пару горішків у солоній карамелі.

– Латіф із клієнтом, – шинкар Волл уже вдруге за останню годину протирав барну стійку, бо один із гостей, добряче напідпитку, штовхнув ліктем кухоль і розлив своє пиво.

Сварт закинув горіхи до рота і, нічого не кажучи, відштовхнувся рукою від стійки і попрямував у бік сходів.

– Сварте! – заволав Волл, майже перейшовши на фальцет. – Ти знаєш правила, туди не можна!

Він не послухав шинкаря, він навіть самого диявола зараз не послухав би. Сьогодні Сварт прийшов сюди не заради любовних втіх, як не дивно, він просто мав побачити Латіфа і не збирався забирати у нього багато його в усіх сенсах дорогоцінного часу. Він спиною і потилицею чув, як по його душу Волл вже відправив охоронця, але Сварт все одно виявився швидшим і спритнішим, а коли він штовхнув потрібні двері, з подивом зазначив, що кімната Латіфа не була замкнена. Ще більше Сварта здивувала картина, яку він побачив: “клієнтом” була молода дівчина бісинка із пишними кучерями у міцному, добре пошитому обладунку – навіть з відстані кількох метрів Сварт не зміг не відзначити, якою якісною була її броня. Коли він увірвався до кімнати, дівчина так і застигла з келихом вина в одній руці і надкушеною скибочкою сиру в іншій.

– Мені сказали, що ти з клієнтом, – незворушно промовив Сварт, глянувши на Латіфа. – Якщо це не так, то ми можемо поговорити?

Слідом за Свартом у кімнаті з'явився захеканий охоронець напіворк, але Латіф махнув йому рукою, жестом даючи зрозуміти, що все нормально. Відчуваючи за спиною дихання охоронця і невимовну атмосферу всіх лайок, які напіворк дуже хотів би йому озвучити, але так і не озвучив, Сварт не рушив з місця. Латіф підвівся з розкиданих по підлозі подушок і сам зачинив за охоронцем двері, поки сюди не збіглася половина шинку подивитися на те, що їх все одно не стосувалося.

– Сварте, це Фарханна, моя близька подруга, ми виросли разом, – пояснив Латіф. – Фарханно, це Сварт, мій… друг.

Та, яку Латіф назвав Фарханною, оглянула Сварта з ніг до голови, потім як нічого й не було доїла сир, допила вино і, підвівшись з підлоги, обтрусила руки.

– Я все одно вже збиралася йти, – вона підійшла до Латіфа і, обійнявши за шию, поцілувала його в щоку. – Бережи себе, мій хороший.

Фарханна ще раз подивилася на Сварта, переглянулась з Латіфом, ніби чекала від нього остаточного підтвердження, що все гаразд, і тільки після цього вийшла за двері.

– У тебе жахливі манери, ти знаєш? – спитав Латіф з усмішкою, повернувши клямку на дверях.

Сварт безперечно прийшов не за послугами, які люб'язно надавав Латіф, але клацання замку змусило його сумніватися у своїх намірах.

– Давай, скажи ще, що я дикун, який чомусь жодного разу не зачепив тебе й пальцем, – Сварт кивнув і, не чекаючи дозволу, взяв із блискучої срібної таці кілька виноградин, що залишилися після посиденьок Латіфа та його подруги. – Заплющ очі, – попросив Сварт, прожувавши виноград. – Ну ж бо, заплющ очі і дай мені руку.

Латіф встиг підійти до нього майже впритул, надто близько для простої розмови, і Сварт був готовий закластися, що бісин збирався зробити щось таке, після чого йому точно доведеться затриматися, але цікавість все ж перемогла його велелюбність – Латіф слухняно примружив очі і простягнув йому долоню. Сварт витяг з однієї з ладівниць ті золоті сережки, які точно більше не знадобляться рудоволосому барду з таверни в доках, і обережно вклав прикрасу у долоню Латіфа.

– Це тобі.

Латіф розплющив очі і спочатку з подивом, а потім із щирим захопленням подивився на сережки. Сварт був добре обізнаний щодо його смаків, тому навіть не сумнівався, що подарунок прийде Латіфу до душі.

– Вони прекрасні, – промовив Латіф, і в його голосі не було навіть тіні удавання.

Коли він розглядав тонкі золоті дужки та натуральне каміння, його демонічні очі блищали, а куточки губ піднялися у чарівній, безсоромній усмішці.

– Я знав, що тобі сподобаються.

Дивлячись на Латіфа, у роті Сварта пересохло, і він, ще хвилину тому зібраний і серйозний, танув від цієї небезпечної близькості. Його тіло реагувало на Латіфа найзрадливішим чином з усіх можливих – не випивши ні краплі алкоголю, Сварт не міг думати тверезо.

– Ти найчарівніший дикун із усіх, кого я коли-небудь знав, – палко прошепотів Латіф йому в губи і сам розстебнув застібку його плаща.

Сварт залишив притулок Зентів вже під самий ранок, а все тому, що до того він двічі намагався попрощатися з Латіфом і вибратися з його ліжка, і обидві ці спроби не мали успіху. Бісин віддячив йому за щедрий подарунок так майстерно, що Сварт ледь стояв на ногах, але це була приємна втома. У храмі його зустріла Орін, вона була абсолютно голою, а її довге світле волосся, зазвичай заплетене в косу, хвилями струменіло по її плечах і все ще було вологим після ванни. Його зведена сестра прямо біля батькового вівтаря влаштувала собі пізню вечерю – або дуже ранній сніданок, із захопленням поїдаючи чи напівсирі, чи зовсім сирі шматки м'яса, Сварт навмисне не акцентував на ній увагу, проходячи повз, але Орін сама з ним заговорила.

– Ти маєш вигляд хвойди, і рухаєшся, як хвойда, – Орін облизала пальці.

– Це прояв моєї божественної природи, – Сварт розвів руками, не зупиняючись, і перш ніж сестра виплюнула в його бік ще якесь їдке зауваження, зник за дверима своїх покоїв.

Його страшно хилило в сон, але перед тим, як забратися під ковдру, заплющити очі і ні про що не думати, Сварт запалив свічки, сів за стіл перед батьковим вівтарем, узяв аркуш пергаменту, чорнило і перо, і, поміркувавши, почав із скрипом виводити слова на папері:

“Тиране,

не відступаючи від нашої домовленості, я наказав розпочати всі необхідні приготування. У цьому листі я докладаю звіт про всі витрати, після погашення яких ми зможемо приступити до виконання плану.

Нехай боги благословлять тебе.

З глибокою повагою та вдячністю,

поріддя Баала.”

Він запечатав листа і скріпив його батьківською печаткою, покликав Скелерітаса і сказав якнайшвидше доставити послання Енверу. Тепер вони могли переписуватись безпосередньо, і це Сварта невимовно тішило, хоча він сам собі не міг пояснити причину такої радості. Він не став гасити свічки і дозволив їм догоріти, ліниво скинув із себе одяг, не без задоволення відзначивши, що від нього досі пахло парфумами Латіфа і просто Латіфом – йому подобався цей запах та солодкі фантазії, які він навіював.

Здається, батько був задоволений, бо сьогодні Сварту не снилося нічого, крім блаженної темряви та порожнечі.

Chapter Text

Сварт нервував. Це був його нормальний стан перед кожною серйозною справою, внутрішня напруга допомагала йому залишатися в тонусі і не розслаблятися. За роки, проведені в Зентаримі, він вважав за потрібне дотримуватися певного переліку правил, створеного ним самим: поки йшла активна підготовка до пограбування, Сварт не пив спиртного, не вживав жодних речовин, що розширюють свідомість, добре їв і весь вільний час присвячував виснажливим тренуванням. А головне – усвідомлено та добровільно відмовлявся від тілесних втіх. Так весь його ресурс, психологічний і фізичний, був спрямований на майбутню справу, і чим сильніше він був зосереджений на роботі, тим вищі були шанси, що все пройде добре, з мінімальними втратами.

Сьогодні Сварт мав пройти одне з найскладніших випробувань дипломатії та витримки – зібрати всіх учасників рейду разом і налагодити між ними комунікацію, а це навіть усередині Зентарима не завжди виходило з першої спроби. Публіка очікувалася настільки різношерста, наскільки це взагалі було можливо, але Сварт був на всі сто відсотків впевнений в одному – Саллі підібрала із загальної маси справжніх професіоналів, майстрів своєї справи, і декого, до речі, він знав ще з часів роботи на Зентарим.

Якось крихітка Шейла спробувала обібрати його до нитки за грою в кості, Сварт в останню мить зумів переманити удачу на свій бік і відігратися, тоді він сказав, що більше ніколи не сяде з нею за один стіл – двом шулерам в одній партії було не місце. Але зараз все було інакше, їм треба було разом працювати, і Сварт дякував богам і одній бувалій дроу за те, що їхня команда могла похвалитися такою чудовою злодійкою, як Шейла. З чарівником він поки не був знайомий, вони ніколи раніше не перетиналися, але Саллі надала Сварту докладне досьє на цього зарозумілого ельфа, чиї послуги коштували дорожче, ніж могла б запросити найдорожча хвойда з королівського борделя. Галан мав такий вигляд, ніби в нього під носом незмінно смерділо кобольдовим лайном, але, незважаючи на вічно незадоволений вираз обличчя, все одно було складно не помітити його витончену, воістину ельфійську вроду. Жінки, та й деякі чоловіки напевно укладалися перед Галаном у штабелі, але смаки Сварта були зовсім іншими, та й у цій конкретній ситуації на першому місці були все ж таки магічні навички, а магом Галан був першокласним, може, з цієї причини вони ніколи і не перетиналися – ще жодного разу Сварт не зазіхав на такий великий куш, як бісів Дім Чудес. Що ж до силової ланки... він вирішив взяти в загін Айдана, і аж ніяк не тому, що їх пов'язувало ще дещо, окрім служіння Баалу, а саме з практичних міркувань. Айдан був одним із найкращих воїнів з усіх, кого Сварт колись знав. І, що важливо, Айдан був поряд з ним не через гроші і не через страх, він буквально готовий був віддати за Сварта життя, на полі бою принісши себе в жертву їхньому богові, якщо доведеться. Сварт малодушно сподівався, що до цього не дійде. Йому подобалося, як Айдан зігрівав його ліжко.

Туман, що прийшов з річки Чіонтар, надвечір огорнув практично все узбережжя. Десь далеко заспівали перші цикади, Сварт втягнув носом дрібку нюхального тютюну і заплющив очі, вслухаючись у вечірні звуки міста. Його люди прийшли на місце зустрічі першими, тому що Саллі обрала цей склад як їхню тимчасову штаб-квартиру, і ще тому, що Сварт не хотів, щоб Енвер вважав його непунктуальним. Культисти Бейна мали з'явитися з хвилини на хвилину, і хоча Сварт нічим себе не видавав, він згоряв від нетерплячки в очікуванні цієї зустрічі. В очікуванні, яке змушувало його пальці тремтіти, а по спині пробігав приємний холодок передчуття. У цьому було щось особливе. Можливо, вся справа була в тому, що запланований рейд був його першою великою справою після виходу з Зентарима – все ж Сварт народився злодієм і злодієм помре, коли світ, за волею його могутнього батька, поглине пітьма. А ще він ніколи раніше не працював із бейнітами, і це теж було приводом для хвилювання.

Коли Сварт почув кроки, що наближалися, серце у його грудях забилося швидше. У його бік йшли троє: високий короткострижений чоловік напівдроу з сірою шкірою і такими ж сірими, неживими очима, справжній здоровило, на тлі якого решта його супутників здавалася зовсім тендітними, праворуч від напівдроу крокувала жінка невизначеного віку в довгому сірому плащі з каптуром, а попереду йшов Енвер.

– Добрий вечір, – привітався Сварт і стягнув з обличчя розбійницьку маску.

– Добрий, – Енвер усміхнувся, двоє його супутників тільки схилили голови на знак вітання.

Сварт був готовий заприсягтися, що Енвер хотів додати до привітання "поріддя Баала" , але не став порушувати ілюзію конспірації, хоча кожен із присутніх чудово знав, куди, навіщо і до кого йде. Енвер був так само чарівний, як у їх минулу зустріч, але в тремтячому помаранчевому світлі смолоскипа Сварту здалося, що сьогодні його новоспечений діловий партнер мав стомлений вигляд, а під його темними очима залягли глибокі тіні. Він або погано спав, або зовсім не спав – схожу картину Сварт бачив у дзеркалі після кількох безсонних ночей. Думка, що раптово виникла в його голові, була абсолютно недоречною, але в якийсь момент Сварту дуже захотілося простягнути руку і, будь він цілителем, стерти кінчиками пальців ці сліди втоми з неідеального Енверового обличчя. Він прогнав від себе це спонтанне бажання, взяв смолоскип, штовхнув двері і, першим переступивши поріг приміщення, сказав:

– Прошу за мною.

Склад мав такий вигляд і пах так, ніби цим приміщенням давно ніхто не користувався: велика простора кімната пустувала, по кутах з високих стель звисала павутина, підлога була вкрита товстим шаром пилу, але якщо придивитися, можна було роздивитися кілька пар слідів, що вели до непримітних дверей ліворуч. Двері фактично зливались зі стіною, на них навіть не було стандартної ручки, за яку можна було взятися, тільки кнопка з хитромудрим механізмом. Сварт торкнувся кнопки, і вже за мить пролунало клацання замку. Він штовхнув двері і, підсвічуючи собі та своїм супутникам дорогу смолоскипом, почав спускатися сходами донизу.

Вони спустилися неглибоко, лише на один прогін, Сварт звернув праворуч і вони опинилися у просторій кімнаті з безліччю порожніх винних стійок біля кожної стіни – попередній власник колись зберігав тут запаси вина. З великою ймовірністю, нелегальні запаси. Зробивши з порожньої бочки імпровізований столик, Шейла і Айдан захоплено грали в кості, але залишили своє заняття, як тільки на порозі з'явилися решта учасників рейду. В іншій ситуації Сварт охоче подивитися б, як досвідчений солдат та першокласна розбійниця намагаються один одного обіграти. Галан, що сидів у дальньому кутку, закрив книгу, яку нащось притягнув із собою на збори, повернувся обличчям до людей, що ввійшли, і підпер голову рукою.

Після того, как присутні перезнайомилися один з одним, Сварт повісив смолоскип на стіну і зняв з голови каптур.

– Оскільки всі у зборі, гадаю, ми можемо починати.

У подібних справах він частіше виступав виконавцем, ніж організатором, але в минулому Сварт мав чудових вчителів. Вся інформація, яку змогла дістати Саллі Проноза, містилася в кількох картах та сувоях, і ці папери чекали на них з Енвером на дубовому столі біля дальньої стіни. На стіні висіла мапа Узбережжя Меча, така стара й вицвіла, що на ній ледь вгадувалися обриси суші та берегової лінії, і сьогодні вона мала непогано зійти як демонстраційна дошка. По обидва боки від мапи висіли смолоскипи, світла яких було достатньо, щоб усі присутні чудово бачили зі своїх місць не тільки Сварта та Енвера, а й дошку з основними тезами.

– Джентльмени, – голосно звернувся Сварт, спершись руками у стіл. – Та леді, – м'якше додав він, і Шейла надіслала йому повітряний поцілунок. – Залишимо весь фарс за дверима, я не збираюся дякувати нікому з вас за те, що ви приперли сюди свої дупи. Ви тут все одно не для того, щоб я подрочив ваше самолюбство, більшість із вас з'явилися за оцим, – нін підкинув у повітря золоту монету, що казна-звідки взялася, спіймав її на льоту і сховав до кишені.

Напівдроу Вітарр, якого привів Енвер, ледь помітно посміхнувся і схрестив руки на грудях. Жінка, що при більш уважному огляді виявилася бісинкою зі спиляними рогами, ніяк не відреагувала – її обличчя весь цей час залишалося безпристрасним і не виражало ніяких емоцій. Айдан не зводив зі Сварта очей, і чомусь, Сварт навіть сам собі не міг пояснити, чому, йому було ніяково, особливо коли Енвер наближався до нього впритул і він міг відчувати запах його парфумів і той самий ледь вловимий аромат Авернуса. Наче Енвер теж міг помітити той жадібний погляд, яким Айдан пожирав Сварта, і ніби йому могло бути до цього хоч якесь діло. Напевно, уява Сварта надто розігралася через кілька тижнів без людського тепла.

– Справа чекає складна, для когось із вас, можливо, вона стане останньою, але навіть якщо так, на вашому надгробному камені напишуть, що ви віддали душу богам у довбаній Залі Чудес, – Сварт розвів руками, дістав з акуратного стосу паперів схематичну мапу музею і прикріпив її на дошку поверх вицвілої мапи Узбережжя Меча металевою шпилькою.

Після його слів кімнатою прокотився смішок, і це вже означало половину успіху, принаймні між присутніми не було напруження, не враховуючи косих поглядів Галана у бік напівдроу.

Енвер зробив крок до Сварта, вони опинилися практично впритул один до одного, і величезним зусиллям волі Сварт змусив себе зайвий раз не дивитися в його бік. Він мав зосередитись на майбутній роботі, ось тільки поруч з Енвером це було не так просто – у Свартове рівняння з його аскезами трохи не вписувалася ця маленька деталь. Поки Енвер копирсався у сумці, від уваги Сварта не сховалася нова золота каблучка, якої абсолютно точно не було на ньому під час минулої зустрічі. І це попри те, що лише за послуги Зентарима він заплатив кругленьку суму. Сварт все ж таки глянув на Енвера якраз у ту мить, коли він дістав із сумки щось, що нагадувало збільшувальне скло. “Щось” мало стійку основу, завдяки якій його можна було поставити на стіл, товсту випуклу лінзу та важіль, що заледве виблискував магічними іскрами. Енвер запустив пристрій, і лінза, яку Сварт помилково прийняв за збільшувальне скло, сфокусувалася на мапі, перенесла зображення вище на стіну і збільшила його в кілька разів, так, щоб усім присутнім було добре видно навіть найдрібніші деталі. Очі Сварта на секунду чи дві розширилися, він із захопленням дивився на проекцію, а його допитливий розум вже малював йому картини, яким корисним міг би виявитися цей винахід не тільки для Зентарима, але для його власного культу насамперед. А ще, здається, він поки що навіть приблизно не уявляв масштабів всього, на що був здатний його новий знайомий.

“Роблю на дозвіллі деякі дрібниці” , тож, тепер це так називається – Сварт мимоволі згадав слова, сказані Енвером в їхню першу зустріч.

– Дозволиш мені продовжити? – тихо, щоб його почув лише Сварт, спитав Енвер.

Сварт кивнув і передав йому слово, потягнувся до столу і взяв два інші пергаменти з можливим розташуванням пасток. Здається, дехто в Полум'яному кулаку, хто служив на цій ділянці, днями став непристойно багатим. Папери, які Сварт тримав у руках, були зайвим підтвердженням простої істини: у цьому світі продавалося все і всі, різниця була виключно в підсумковій сумі, яку готовий був заплатити покупець.

– Нижнє та Верхнє місто з'єднують каналізаційні тунелі, – Енвер вказав на потрібну ділянку мапи. – Для нас це єдиний реальний спосіб дістатися музею, не привертаючи уваги.

– Треба ж, – присвистіла Шейла. – Я навіть не здогадувалась про існування цього тунелю.

– Якби хтось із такими ж амбіціями дізнався про нього до нас, кожен кут музею вже вичистили б під нуль, – флегматично промовив Галан, закинувши ногу за ногу.

– Наважуся припустити, спроби були, просто ми про це не знаємо, – Енвер посміхнувся. – Інакше ілюзія неприступності цього місця розвіялася б як сон на світанку. Я прошу наших знавців злому уважно подивитися на проекцію: тут, тут і ось тут розташовані пастки, – він вказав на другий пергамент, який Сварт мить тому прикріпив до стіни шпилькою.

– Тому мене й запросили на вечірку, – Шейла кивнула.

– Поза всяким сумнівом. Але нам не відома природа всіх цих пасток, коли великі майстри їх встановлювали, вони могли вдатися не тільки до інженерії та магії чотирьох стихій, а й до замовлянь мертвими мовами. Тому леді Ріса люб'язно погодилася скласти нам компанію, – Енвер вказав на закутану у сірий плащ жовтошкіру жінку із залишками спиляних рогів.

Голос Енвера діяв на Сварта гіпнотично. Він жадібно ловив кожне сказане Енвером слово, але не тільки тому, що це було в його інтересах, з тим самим успіхом він був згоден слухати про що завгодно: про огидну погоду у цій частині узбережжя, про податки, що злетіли до небес, про досить посередню книгу, яка якимось дивом наробила багато галасу з нічого серед читаючої міської еліти. Сварту подобався його голос, і подобалося, як Енвер підносив себе публіці – такі, як він, розв'язують і закінчують війни, і беруть у полон тисячі сердець, не ворухнувши при цьому навіть пальцем. Втім, руки Енвера були окремою темою для обговорення, дивлячись на те, як він жестикулює, Сварту дуже хотілося б відчути його долоню на своєму горлі.

– Музей охороняють солдати ордену, – Айдан схрестив руки на грудях. – Можу помилятися, але на такому периметрі, враховуючи значущість об'єкта, на нас чекатимуть не менше десяти Кулаків.

Голос Айдана повернув Сварта до реальності, він кілька разів зморгнув, ніби це могло допомогти йому відігнати полуду, зняв із пояса флягу з водою і зробив кілька ковтків, щоб промочити горло.

– Цілком правильно, – Енвер кивнув. – П'ятнадцять, якщо говорити про точну кількість, – він звірився із записами. – П'ятнадцять озброєних до зубів солдатів у міцних обладунках, які на кожного з нас миттєво відреагують як на смертельну загрозу, це потрібно враховувати, особливо тим, хто не має змоги самостійно себе захистити, – він сперся руками у стіл і подивився на Рісу.

– Я вмію залишатися непомітною, – бісинка стримано посміхнулась.

– Ми маємо двох міцних воїнів, – Сварт глянув на здоров'яка Вітарра, а потім кинув короткий погляд на Айдана.

Навіть без спеціальних амулетів і сувоїв він був готовий закластися, що знав, про що в ці хвилини думав Айдан – його послушник поки що не міг собі дозволити доторкнутися до нього, але те, як він на нього дивився, було красномовніше за будь-які слова і навіть деякі дії. Не можна було сказати, що Сварту це не лестило, просто не сьогодні. Можливо, йому треба було подумати раціонально та взяти до команди когось іншого, але було вже пізно.

– Стривайте, – Шейла зупинила Сварта та Енвера жестом, з дещицею недовіри подивилася на обох, а потім спитала: – Ви обидва хочете сказати, що ми зможемо грати брудно?

– Ми зможемо влаштувати криваву баню, – Сварт подивився на Шейлу, а потім повернувся до вивчення паперів, що залишилися на столі.

Він не був цілковито впевнений, але, здається, після цих слів краєм ока помітив, як Енвер щосили намагався приховати посмішку. Іноді Енвер поводився так, що його можна було читати як розкриту книгу, але іноді Сварту здавалося, що він навіть приблизно не уявляв, що відбувалося в голові у цієї людини.

– Звучить як чудовий план, – обізвався Вітарр зі свого місця.

У схваленні Айдана можна було не сумніватися, Галан стримано кивнув, Ніаріс залишалася такою ж байдужою, як і на початку їх зборів. Шейла позволікала з відповіддю, явно обмірковуючи почуте, але вже за кілька секунд знизала плечима і сказала:

– Ну то й добре. Візьму свої найкращі кинджали.

– Ще раз пройдемося основними моментами, – Енвер коротко глянув на кожного з присутніх.

І хоча подумки їх можна було розділити на дві команди, з цього моменту не було поділів на приналежність до культів та організацій, і навіть мотивація не відігравала ролі, вони мали працювати як один згуртований організм. Потрібні їм зали знаходилися на різних кінцях музею, тож якщо хтось із охорони встигне покликати на допомогу, у них у розпорядженні на все про все буде лише шість хвилин. Не найскладніші умови, колись Сварт був змушений витратити на злам потрібного замку і шлях до відступу вдвічі менше часу, інше питання – тоді у нього на хвості не висіло більше десятка громил з Полум’яного кулаку. Це буде страшенно цікаво.

Зібрання завершилося далеко за опівніч. Вони кілька разів проговорили всі ключові моменти з розподілом ролей: одна група вирушить за схемами, друга – за опороченою спадщиною Свартової сім'ї. Хто впорається із завданням першим, той прийде на допомогу іншим. Залізне правило, що стосується всіх без винятку – вони проникнуть до музею разом і разом мають його залишити. Під кінець вечора голова Сварта гуділа від надлишку інформації, і хоча це була далеко не остання їхня зустріч перед пограбуванням, він все одно хвилювався, що забуде щось дуже важливе – стандартний ритуал перед справою, з ним таке відбувалося буквально щоразу.

Вони з Енвером відпустили своїх людей, а самі затрималися на складі трохи довше, щоб зібрати папери та заховати усі сліди їхньої сьогоднішньої присутності. Сварт валився з ніг від втоми, але навмисне не поспішав – вперше за вечір крім них з Енвером у кімнаті більше нікого не було, бейніти не вивчали його, як дивовижного звіра, а Айдан не роздягав поглядом.

З їхньої минулої зустрічі Сварт зрівняв рахунок і через свої канали дізнався про Енвера все, що можна було дістати. Він навмисне не називав свого прізвища, і коли Сварт з головою занурився у його минуле, досить скоро склав два і два. На його місці Сварт теж не хотів би, щоб оточуючі асоціювали його з людьми, які через борги перед Гільдією уклали угоду з дияволом і продали у десятирічне рабство свого єдиного сина. Принаймні тепер Сварт розумів, чому від Енвера досі ледь відчутно пахло сіркою та попелом. В один із теплих погожих днів він відвідав його батьків під приводом полагодити стару пару чобіт, але коли Сварт прийшов до магазину Фліммів, він, на його превеликий подив, побачив не процвітаючий бізнес, а стару дерев'яну халупу, де двоє погано вдягнених, виснажених вже літніх людей ледве зводили кінці з кінцями. І заради цього вони у всіх сенсах перетворили життя своєї дитини на пекло?

Сварт здогадувався, що Енверу, напевно, доповіли про цей візит, як тільки він вийшов з магазину Фліммів, але тепер вони були квити. Набагато дивніше було б, якби вони не вивчили один одного від А до Я, але варто віддати Енверу належне – хоча Сварту розповіли про його винахідницькі здібності, сьогодні він бачив приклад його праці вперше. І Сварта вразило те, що він бачив.

– Я можу подивитись? – спитав Сварт і простягнув руку до проєктора, але не торкався допоки Енвер не дозволить.

– Звичайно, – Енвер, незважаючи на втому, помітно пожвавішав і підійшов до нього. – Щоправда, він ще не закінчений, я хочу трохи його вдосконалити.

– Це магія в найчистішому вигляді, – Сварт обережно покрутив проєктор у пальцях. При найближчому розгляді виявилося, що лінза справді була зроблена зі збільшувального скла.

– Здебільшого, фізика. І геометрія, – посміхнувся Енвер. – Ну і зовсім трохи магії.

Щоразу, коли Енвер усміхався, Сварт відчував у грудях дивне тепло. Нечасто йому з кимось було настільки комфортно, ніби вони могли говорити ні про що і про все на світі, навіть якщо в певних знаннях Сварт йому поступався і не бачив сенсу заперечувати це. Проте, якби Енвер спитав, він міг розповісти, як правильно, а головне – швидко розчленувати тіло, або яку вену треба перетиснути, щоб людина не спливла кров'ю надто швидко.

Кінчики пальців Сварта намацали якусь шорсткість знизу проєктора, він обережно перевернув прилад та глянув на вирізблений залізом підпис: “Е. Ґорташ”.

– Ґорташ? – спитав Сварт, глянувши на Енвера. Йому подобалося це прізвище і солодкий смак, який воно залишало на язиці, ніби він прожував политий медом стиглий інжир. У ньому було щось таке, що підходило зовнішності Енвера набагато більше, ніж прізвище, що було дано йому при народженні. – Я можу так тебе звати?

Енвер кивнув. Сварт допоміг йому акуратно скласти проектор назад у сумку з м'якої свинячої шкіри, немов ховав від чужих цікавих очей цінний скарб. Коли він знову глянув на Ґорташа, його погляд зустрівся з допитливим поглядом темних, майже чорних очей. Сварт не зрозумів, чому йому раптом стало так незручно, а щоки розпашілися.

– Що? – спитав Сварт, його губи смикнулися у посмішці.

– Як у тебе справи з висотою? – раптом запитав Енвер, і це питання заскочило Сварта зненацька.

– З висотою? – перепитав він.

– Зі стрімкими стінами та іншим, – Ґорташ невизначено змахнув рукою.

– Нормально, – Сварт прикусив губу. Треба ж раптово стати таким ідіотом, щоб не зрозуміти суть звичайного питання про одну з його ключових навичок. – У Зентаримі нас навчали усілякому. Ну а після… я багато тренуюсь, щоб залишатися у формі. Сумніваєшся щодо мене?

– Ні, – пирхнув Ґорташ. Звук вийшов збіса кумедним. – Просто подумав про дещо. Якщо вийде – розповім. Або ще краще – покажу.

Сварт загасив усі зайві смолоскипи, залишив по джерелу світла тільки для нього та Енвера. У такі моменти він шкодував, що батько вирішив створити його простою людиною, а не ельфом чи дроу. Або бісином, на лихий кінець, тоді у нього не виникало б проблем з пересуванням у непроглядній темряві. І хоча сама по собі ситуація з Ґорташем вийшла страшенно безглуздою, його слова заінтригували Сварта.

– Я надішлю гінця з листом, коли знатиму точні координати наступного місця зустрічі, – сказав Сварт, намагаючись приховати ніяковість. Під його ногами рипіли старі, висохлі від часу дерев'яні сходи.

– Доречі, про гінця. У тебе чудовий камердинер, Сварте, – Енвер застібнув плащ і наздогнав його на сходах. – Багатьом моїм людям є чому в нього повчитися: завжди пунктуальний, ввічливий, із добрим почуттям стилю.

Ґорташ відверто знущався з нього, але Сварту довелося прикусити щоку, щоб стримати усмішку.

– Ось лише смердить, як шматок собачого лайна. Шкода, подарунки не можна передаровувати. Я б тобі його віддав, щоб він псував життя не мені одному.

Chapter Text

Фінальні збори були призначені на вечір перед пограбуванням. Цього разу команда мала зустрітися в одній із пусток Нижнього міста, практично біля самої води, де було вогко, сиро і пахло пліснявою. Колись, багато років тому, тут розташовувався заїжджий двір, де втомлені мандрівники та торговці могли залишитися на нічліг, щоб відпочити, поїсти рибної юшки і випити кухоль-другий елю або прокислого вина перед подальшою дорогою до Брами Балдура. Цей заїжджий двір, як і багато іншого на відшибі Нижнього міста, занепав ще коли Сварт був зовсім маленьким, він пам'ятав, як потай бігав сюди з іншими хлопцями, щоб відчути дух пригод і стягнути з прилавків яблуко чи грону винограду, доки торговці не бачать. Деяких хлопчаків ловили вартові, Сварт не попадався Полум’яним кулакам жодного разу. Батьківська тінь приховувала його від сторонніх очей навіть тоді, коли Сварт не знав, хто його справжній батько.

Цього вечора Енвер і його бейніти з'явилися на місце зустрічі трохи раніше обумовленого часу, Сварту практично не довелося їх чекати. І так само, як минулого разу, по тілу Сварта прокотилася приємна хвиля збудження і дивної, незрозумілої радості, варто було йому побачити Ґорташа. Він сумував за Енвером, нехай навіть собі самому не зізнавався в цій слабкості.

– Підганяєш час? – Сварт стримано посміхнувся, хоч під маскою ніхто з присутніх не міг помітити цієї посмішки. Так само як і рум'янець, що проступив на його щоках, хоча Сварт переконував себе, що це через сире холодне повітря з річки Чіонтар, яке пробирало до кісток навіть улітку.

– А ти сам ніби ні, – Енвер зупинився поряд із ним і пропустив уперед Рісу та Вітарра.

– Хвилюєшся? – запитав Сварт, коли вони з Ґорташем на кілька дорогоцінних миттєвостей залишились самі.

Заїжджий двір розташовувався всередині кварталу, практично на самому відшибі, від Драконячого перехрестя його відокремлювала тільки переправа, що охоронялася солдатами. Тут не горіли ліхтарі і мало хто в такий час наважувався сунути сюди свій ніс, особливо після ланцюжка недавніх подій та вбивств, ключовою ланкою якого стала смерть детектива Тава. Якби Сварт захотів, він міг би заплющити очі і на мить уявити, що крім них з Енвером навколо більше нікого не було.

– Безперечно, – Ґорташ знизав плечима. – Але це раціональне почуття, не більше.

Сварту подобалася його прямота. Він надто добре знав, який вигляд мають вискочки, які тільки вчора навчилися тримати кинджал за потрібний кінець, а сьогодні розповідали, що без тіні страху готові піти рейдом на монетний дім. Не боялися або мертві, або душевнохворі. Сварту навіть подобалося відчувати страх, ніколи його рука не була такою міцною і не била так прицільно, як у моменти, коли він усвідомлював всі ризики і розумів, що на кону.

– Вже робив колись щось схоже?

– Настільки серйозне – ні, – Ґорташ зчепив руки за спиною і відвів погляд.

Сварт дуже хотів би знати, що в цей момент відбувалося у нього в голові, тому що Енвер мав такий вигляд, ніби йому було про що розповісти, але точно не зараз і не в цьому місці. Сварт готовий був заприсягнутися, що руки цієї людини були не чистішими за його власні.

– Боги благословили нас, Енвере, – сказав Сварт з такою впевненістю, що навіть невіруючі потягнулися б до храму його батька, якби підслухали їх із Ґорташем розмову. – Кожен із нас отримає бажане.

Енвер затримав на ньому допитливий погляд, а потім куточки його губ смикнулися у посмішці. Настав час починати останні приготування. Сварт узяв смолоскип, і вони з Ґорташем пліч-о-пліч зробили крок углиб приміщення, яке колись було заїжджим двором. На брудній вулиці стало зовсім темно і тихо, тільки щур, відчуваючи небезпеку, що йшла від будинку, поспішив втекти в протилежному напрямку, шаснувши у перекошену від часу кам'яну арку.

Збори закінчилися пізно вночі. Вони кілька разів від А до Я пройшлися за затвердженим планом, під кінець Вітарр відверто сказав, що хоче випити, а Галан, що найдивовижніше, його в цьому бажанні підтримав.

– Коли справа буде зроблена, я сам із задоволенням з вами вип'ю, – кивнув Сварт, збираючи сувої зі столу. Він кривив душею, навряд чи одразу після пограбування у нього буде на це час, та й зенти чудово впораються з цим завданням без нього, але Сварт мав зайвий раз ненав'язливо вказати на те, що всі вони були на рівних і завтра мають спрацювати як одне ціле. – Зустрічаємося в обумовленому місці ні хвилиною пізніше.

Шейла, солодко позіхнувши, зіскочила зі стільця і ​​першою попрямувала до виходу, через кілька секунд до неї приєдналися Ніаріс і Галан, а Вітарр залишив погано освітлену холодну кімнату одним з останніх. Айдан не дивився на Сварта, але покірно чекав на нього біля дверей.

– Нехай твої ножі будуть гострі, – тихо сказав Енвер, так своєрідно побажавши Сварту удачі, коли підійшов до столу, щоб забрати торбу.

– Нехай твій бог оберігає тебе і вкаже тобі шлях, – прошепотів Сварт у відповідь.

Ґорташ пішов, і вони з Айданом залишилися самі. Сварт склав і сховав сувої в кишеню плаща, взяв смолоскип і попрямував до виходу, але його послушник замість того, щоб відчинити двері, зробив крок до нього, покірно схилив голову і промовив:

– Дозволь залишитися з тобою цієї ночі.

– Ні, – відрізав Сварт і сам здивувався, як твердо та переконливо пролунали його слова. – Ми це вже обговорювали.

Від Айдана виходила така сила і така хіть, що повітря довкола нього потріскувало. Одним богам було відомо, як сильно Сварт хотів відповісти на його благання згодою і не чекати, коли вони повернуться до храму, він би не заперечував, щоб усе трапилося прямо тут, на найближчому брудному столі чи на підлозі. Але в нього були принципи, якими він не збирався поступатися, яким би пекучим не було бажання, та й слуги його батька мали знати своє місце. Айдан узяв Сварта за руку, поцілував холодні пальці і притулився до них лобом, наче просив благословення, а коли підняв очі й глянув на нього, Сварт на мить сторопів. Він дуже добре знав цей погляд, так на нього дивилися чоловіки та жінки, які помилково вважали, що мали право на нього зазіхати. О, боги, та Айдан ревнував! І коли Сварт зрозумів це, він мало не розреготався вголос.

– Ти прийдеш до мого ліжка завтра, – сказав Сварт тоном, що не терпів заперечень. Ніби Айдан був здатний йому заперечити. – Та перед цим на нас чекає славетна битва, – Сварт провів по його губах великим пальцем. – Покажи Баалу все, на що ти здатний, і я щедро обдарую тебе.

Сварт повернувся до храму у найтемніший час, коли небо ставало зовсім чорним перед тим, як перші промені сонця засяють на обрії. Скелерітас передбачливо розпалив камін, щоб йому було не холодно спати, приніс пізню вечерю і навіть допоміг прийняти ванну. Незважаючи на втому, сон не йшов, і вже лежачи у ліжку Сварт витратив якийсь час на свіжий запис у своєму щоденнику, куди час від часу у двох словах записував думки, переживання й плани:

“...вже завтра ми зі слугою Бейна втілимо у життя наш грандіозний план, і давно втрачені речі моєї сім'ї повернуться туди, де вони мали перебувати усі ці роки – до храму мого нечестивого батька. Жерці будуть задоволені, нарешті вони зможуть вклонитися кісткам мого нещасного брата Тупа, чия жертва ніколи не буде забута. Щодо знаряддя для тортур… Коли вони потраплять до моїх рук, я хотів би показати їх слузі Бейна, чиї знання в інженерії привели мене в невимовний захват. Можливо він зможе підказати, як удосконалити стару технологію? Щоб вороги батька повною мірою відчули на собі божественний гнів”.

Він сховав щоденник у пошарпаній шкіряній обкладинці назад до скрині, погасив свічки і заплющив очі, розвалившись на прохолодних атласних простирадлах.

Сварт прокинувся відпочилим та сповненим сил. Він навмисне відмовився від сніданку, як завжди перед великою справою – ще не вистачало, щоб у розпал пограбування у нього прихопило живіт. Щоб остаточно прокинутися, Сварт випив чашку улюбленого трав'яного чаю з чотирма ложками меду, а після чаю побалував себе доброю дрібкою свіжого тютюну, який тільки вчора придбав у своїй улюбленій крамниці. Після цих нехитрих ритуалів він взявся за збори, хоча цього разу приготування не відібрало в нього багато часу: всі потрібні зілля, сувої та отрути він завбачливо підготував від учора. Під улюблену легку, але міцну броню Сварт одягнув найпростішу бавовняну сорочку, застебнув непримітний сірий плащ і накинув на голову капюшон. У правий чобіт він сховав пару метальних ножів.

– Маєте мерзенний вигляд, молодий хазяїне, – з неприхованим благоговінням пробелькотів Скелерітас.

– Ну, дякую, Феле, – пробурмотів Сварт, зосереджено копирсаючись у скрині. Він відчинив різьблену скриньку, прикрашену дорогоцінним камінням, задумливо покусав губу і вибрав кілька зачарованих каблучок, що могли стати у нагоді у сьогоднішній події. Вже опускаючи скриньку назад до скрині, Сварт мимоволі глянув на акуратний стос листів, що зберігалися біля стінки на дні. Він зберігав усе їх з Енвером листування. – Себе давно у дзеркалі бачив?

– Хазяїне, я говорив із найкращих міркувань!

– Здрисни, – шикнув Сварт і зачинив важку кришку скрині.

Шкода, у нього не залишилося часу, інакше він би добряче копнув Скелерітаса під зад. Сварту час було висуватися у дорогу, інакше що він за лідер такий, якщо змусить всіх інших на нього чекати? Вони з Айданом вирішили зрізати дорогу через руїни Підземного міста та каналізацію, щоб не вибиратися на поверхню і зайвий раз не світитися, тим більше, в цьому не було сенсу – їм все одно довелося б спускатися під землю. Від поганих запахів каналізації Сварта непогано рятувала розбійницька маска, яка служила йому вірою і правдою вже кілька років – його останнє придбання перед відходом із Зентарима. Як він і розраховував, на місце вони з Айданом прибули першими, але варто було Сварту вислизнути в тінь, як він завжди робив, поки чекав на когось, як з тунелю праворуч почулися кроки. Він прислухався до звуків та вібрацій – йшли троє.

Енвер та його бейніти. Сварт вперше бачив Ґорташа не у звичайній сорочці та штанях, а в міцній, начищеній до блиску броні. Він був одягнений у відмінний середній обладунок з бездоганним балансом легкості та надійності захисних пластин, і якби не ремінці та ладунки, візуально цей обладунок можна було б сплутати з дорогим зимовим вбранням, яке мало захищати від пронизливого сирого вітру та нічних заморозків. Енверу неймовірно пасував чорний колір. Сварт зробив крок із тіні, Ніаріс застигла на місці і мало не скрикнула від несподіванки, але в останню мить стримала емоції, у Вітарра на його грубому сірому обличчі не здригнувся жоден м'яз, Енвер посміхнувся – у куточках його темних очей з'явилися ледь помітні зморшки, і привітався не лише за себе, а й за своїх супутників:

– Добрий вечір, пані та панове. А де ж наші…

– Тут, – бадьоро озвалася Шейла, прошмигнувши повз Ґорташа.

Слідом за Шейлою, підібравши краї плаща, йшов Галан. Сьогодні Сварт вперше бачив, щоб Галан одягнувся так нехарактерно: на ньому було просте зручне вбрання приглушених відтінків, темний плащ з капюшоном і жодних зайвих прикрас. Якби Сварт зустрів його десь на темній вулиці, та ще й у масці, як зараз, він би його не впізнав.

– Усе в зборі, тож, можемо вирушати, – Сварт дістав із кишені плащу мапу – точнісінько такий самий екземпляр мав і Ґорташ, – і вони попрямували довгим тунелем.

Поки до місця призначення залишалося кілька поворотів і пара пологих спусків, вони пропустили вперед Вітарра та Айдана зі смолоскипами, хоча навіть на безпечних ділянках каналізації Сварт все одно уважно дивився на всі боки в той час, коли не звірявся з мапою. Хтось назвав би це параноєю, та він сам називав таку надмірну обережність результатом кількох неприємних засідок, у які він потрапляв за часів своєї злодійської кар'єри. З цієї ж причини він вважав за краще заздалегідь випити зілля зосередження, щоб жодна пастка, яка могла бути прихована у стінах або стелі, не вислизнула від його очей. За кілька десятків метрів до тієї ділянки каналізації, з якої шлях вів до Зали Чудес, Сварт разом із Шейлою вийшли уперед. На ділянці, де стало зовсім темно і не вистачало навіть світла від смолоскипів, він скористався сувоєм темнозору, щоб не відставати від Шейли, примружився і підняв руку, не даючи Ґорташу пройти далі. На кілька секунд його пальці торкнулися пластини на броні Енвера.

– Чекайте тут, поки я не скажу, що можна йти далі, – Сварт витяг з кишені набір відмичок у пошарпаному замшевому чохлі і обережно пішов уперед, ступаючи тільки на ті плити, в безпеці яких був впевненим. Він рухався легко і майже безшумно, як дикий лісовий кіт, доки крихітка Шейла знаходила і нейтралізувала вогняні пастки, заховані у порослій мохом та пліснявою цегляній стіні. Біля першої підозрілої пластини Сварт опустився навпочіпки, дістав пару відмичок, які мали підійти, затиснув чохол у зубах і почав зламувати нехитру, але досить підлу пастку – без темнозору, доброго чуття і уважності звичайна людина з неабияким набором навичок підсмажилася б на ній за секунду. За першою плитою послідувала друга, за нею третя і четверта, у Сварта заклякли плечі й поперек, піт заливав йому очі, але він не перервався ані на мить, доки з усіма пастками не було покінчено. – Шейло, – тихо покликав він гномку. – Ти бачиш? – Він показав на дірки у підлозі.

Гномка невдоволено скривилася і кивнула.

– Я впораюся, – Шейла, спритна як миша, почала закладати дірки всім, що було під рукою – розбитим дзеркалом, що казна-звідки взялося в цьому місці, цеглиною, що випала зі стіни, іржавою зламаною лопатою. Вони не могли залишити ці пастки з газом як є, бо одна справа – потрапити до Зали Чудес, зовсім інша – йти з неї з боєм, ще не вистачало, щоб хтось із групи невдало наступив на пастку і всі гуртом отруїлися токсичними випаровуваннями.

Сварт жестом покликав решту і пришвидшив ходу. Його тонкий, майже звірячий слух вловлював вібрацію важких кроків охоронців, які ходили десь нагорі, прямо в них над головами. Біля масивних дубових дверей він зупинився, присів і зняв розтяжку, заховану в листі отруйних рослин, які мали б жалили будь-кого, хто необережно торкнувся б їх листя незахищеною ділянкою шкіри. На щастя, у Сварта був стійкий імунітет до цієї отрути, він не дарма щодня протягом довгих років потроху отруював себе, щоб така дрібниця, так само як і серйозніша отрута, не зіпсувала його планів. Сварт оглянув двері, на його величезне подив, вона виявилася без сюрпризів, хоча із замком довелося повозитися. Він штовхнув двері, Шейла першою прослизнула вперед і вилаялася словами, яких пристойній панянці не слід було знати, а коли Сварт пішов за нею, зрозумів, що Шейла була ще досить стримана у виразах. Колись тут були сходи, що вели до прихованого в стелі люка, а тепер у підлозі зяяла діра, заповнена смердючою отруйною водою. Сварт зі свого місця міг роздивитися ледь помітні обриси люка, отже, його не заклали, та й про щось таке Саллі ніяк не змогла б змовчати, але як до нього дістатися?

– Якби там було, за що вхопитися, я б попросила, щоб ти мене підкинув, – невесело пожартувала Шейла, зупинившись поряд із Свартом.

– Це було б неетично, – тихо сказав Галан, порівнявшись із ними. Його розкосі ельфійські очі з павутинкою зморшок у куточках уважно розглядали отруйний басейн. Чарівник підійшов до самого краю, зіщулившись і вдивляючись кудись угору, а потім мовчки відійшов назад, взяв палицю і голосно і чітко промовив заклинання, після якого першу секунду не сталося зовсім нічого, зате потім почали проявлятися обриси великих кам'яних сходів, що висіли у повітрі.

Зентарим завжди відпрацьовував кожну монету.

Сварт переглянувся з Енвером, і всі присутні почали підніматися нагору. Він дістався люка першим і подав руку Шейлі, гномка підтягнулася, обтрусила долоні і приклала палець до губ. Вона теж чула, як нагорі ходять охоронці, але вони мали заскочити охорону музею зненацька, інакше вже за кілька хвилин сюди збіглася б половина Верхнього міста, і тоді їм точно стало б непереливки, а про те, щоб отримати бажане, і мови бути не могло б. Коли кроки віддалилися, Сварт дуже обережно зламав замок, тихо відкинув кришку люка і, переконавшись, що їм нічого не загрожує, принаймні зараз, підсадив Шейлу, а потім підтягнувся сам, і слідом за ними нагору вилізли інші. Вони опинилися в досить тісному приміщенні з крихітними вітражними вікнами під стелею, через які пробивалося місячне світло. Відповідно до плану, який дістала Саллі, довгий каналізаційний шлях привів їх у підсобне приміщення, в якому зберігалися предмети давнини, що не відрізняються особливою цінністю – співробітники музею діставали їх лише на час тематичних виставок, а траплялося це не частіше, ніж раз на рік. Навіть крізь маску Сварт відчував, яким затхлим було тут повітря, і як сильно пахло пилом.

– Ви знаєте, що робити, – тихо промовив Сварт, відкоркував пляшечку з сильною паралітичною отрутою і ретельно змазав лезо своїх кинджалів. У тьмяному місячному світлі кинджали, щедро змащені отрутою, нагадували два шматки смарагду бездоганної форми.

– У крайньому випадку, доведеться імпровізувати, – хихотнула Шейла.

Айдан стояв у Сварта за спиною, як незламний голем, тримаючи напоготові величезний зачарований дворучний меч. Як тільки вони потраплять до холу, їм доведеться розділитись на дві групи: Енвер, Шейла, Галан і Вітарр вирушать у західне крило, а Сварт, Айдан та Ніаріс – у північне. Коли справа буде зроблена і вони прошмигнуть у каналізацію, лідери обох груп домовилися піти різними шляхами, так само, як прийшли, щоб навіть за найгіршого розкладу громилам з Полум’яного Кулака не вдалося їх наздогнати. Як перехресне місце зустрічі мав виступити той самий винний склад, де вони збиралися вперше. Виходячи до холу, Сварт подумки попросив батька бути сьогодні прихильним і прийняти всю ту кров, яку йому подарують не лише клинки Сварта, а й арбалет Ґорташа.

Тіні зачарованого плаща огорнули його, він пришвидшив ходу, ухиляючись від тьмяного світла запалених свічок, приготував кинджали і виринув із темряви, смертоносним вихором налетівши на першого охоронця. Паралізуюча отрута подіяла миттєво, Полум’яний Кулак не встиг ані вихопити зброю, ані навіть скрикнути, Сварт не став витрачати час на те, щоб його добити – рани на його шиї були досить глибокі, через лічені хвилини він стече кров'ю. Краєм вуха Сварт чув, як Айдан відтягнув тіло з проходу і поспішив слідом за ним, а поряд, тримаючи плащ, майже бігла Ніаріс, щоб не відставати. В арці північного крила спиною до них стояв солдат, і перш ніж він встиг відреагувати на шум, Сварт з арбалета всадив йому у шию громову стрілу. Чуття підказувало Сварту, що в самому залі на них чекало ще двоє, тому він пропустив Айдана вперед, штовхнув Рісу до стіни, прикрив її і, прицілившись з арбалета, вистрілив у Полум'яного Кулака, який хотів зі спини накинутися на Айдана. Лише коли небезпека минула, вони з Ніаріс підбігли до потрібних вітрин, але треба було поспішати – із західного крила долинали звуки боротьби. Висохлі останки брата Тупа лежали на складній, але зрозумілій Сварту пастці, один раз його рука зрадницьки зіскочила від хвилювання і він зламав відмичку, але одразу ж дістав із футляра іншу і через кілька секунд тихе клацання повідомило, що ящик з останками можна було безпечно забрати. Айдан закинув скляну скриньку на плече, наче та нічого не важила, а в іншій руці тримав напоготові палаючий меч. Сварт кинувся до вітрини із приладдям для тортур, але кінчики його пальців обпалило магічними іскрами, варто було йому наблизитися до замку відмичкою. На склі закружляли вогняні символи, він відсахнувся, примружився і спробував згадати, де раніше бачив такі знаки.

– Відійди, – тихо сказала Ніаріс. – Це пекельна мова, – вона нахилилася до вітрини, і погляд її карих очей забігав символами. – Один із мертвих діалектів.

Здається, вона щось шепотіла під маскою, Сварт не міг розібрати слів, а потім Ріса випросталась і впевнено, голосно промовила слова, від яких у нього по спині чомусь пробіг холодок. Пастка спалахнула, наче хтось підірвав у кімнаті крихітний феєрверк, останні іскри впали на підлогу, а загадкові символи зникли. Сварт відкрив кришку вітрини і почав складати інструменти в полотняну сумку.

– Допомагаємо решті і вшиваймося звідси, – він, щоб довго не поратися, розбив пляшечку з отрутою об лезо кинджала і, майже зірвавшись на біг, попрямував у західне крило, звідки чулася метушня і брязкіт металу.

Сварт на ходу витягнув із чобота метальний ніж і запустив у потилицю охоронцеві – ніж пролетів у парі сантиметрів від обличчя Ґорташа, але влучив точно в ціль. Праве око і щока Енвера були залиті кров'ю, Сварт не відразу зрозумів, куди саме його поранили – голова була цілою, а потім помітив глибокий поріз, що перетинав брову, лезо дивом не зачепило око. У мить, коли Галан у прямому сенсі змусив двох Полум’яних Кулаків палати, шпурнувши на їхні голови вогняну сферу, Сварт смертоносною тінню накинувся на спину мечника, який поранив Енвера, і увігнав йому в шию обидва кинджали одночасно, провернув до хрускоту, а коли солдат впав, із гарчанням зламав хребці, що з'єднували голову з тулубом. Сварта трусило від бажання зірвати з нього обладунок і випатрати, розкидати нутрощі по всьому музею, але в них не залишалося на це часу. Десь вдалині задзвеніли дзвони, тож, їм цієї ж миті слід було забиратися, поки сюди не збіглася вся охорона Брами Балдура. Він кинув Енверу зілля зцілення, щоб зупинити кров, у відповідь Енвер продемонстрував Сварту креслення, заради яких все це починалося, і вони кинулися до люку.

Варта переслідувала їх по п'ятах, але завдяки зіллям прискорення вони прошмигнули в підсобну кімнату і встигли зістрибнути донизу, у каналізацію, а Галан зробив те, що, напевно, не оцінять інші злодії, якщо одного разу вирішать повторити їхнє звершення – він підірвав потужним заклинанням кам'яні сходи, і один із охоронців, не розрахувавши, впав прямо в отруйний басейн. Тікаючи, вони чули його несамовиті крики.

Дотримуючись плану, вони кинулися врозтіч. На перехресті, через яке можна було потрапити в руїни Підземного міста, шляхи Сварта та Айдана ненадовго розійшлися: Айдан вирушив у храм зі здобиччю, а Сварт пішов у протилежний бік, де на поверхні мав зустрітися з іншими, як вони домовлялися. Верхнє місто стояло на вухах, але Сварт був спокійний, щоб вийти на їхній слід, не вистачило б усіх Полум’яних Кулаків разом узятих, тут, під землею, в нескінченних лабіринтах і катакомбах, вони втрачали будь-яку перевагу. Зате Сварт почувався тут, як удома.

Коли він вибрався на поверхню, Нижнє місто було оповите густою, майже непроглядною темрявою. Сварт прислухався: окрім звичних звуків, характерних для цього кварталу, він не почув нічого такого, що могло б привернути його увагу. Щільніше запнувши плаща, він шаснув у темряву. Вже за кілька хвилин манівці привели Сварта до місця збору, де на нього вже чекали – навіть у невиразному капюшоні він впізнав поставу Ґорташа. Він пришвидшив ходу і безшумною тінню спустився до Енвера, приземлившись на промоклу після дощу дорогу – під ногами заскрипів дрібний гравій, перемішаний з вологим піском.

– Ти якраз вчасно, – бадьоро сказав Ґорташ і посміхнувся. – Хлопці, як і планували, зібралися святкувати, – він кивнув на двері.

– Не думаю, що маю час приєднатися до них, – зізнався Сварт. Він навмисно стояв до джерела світла таким чином, щоб випадковий перехожий з боку дороги не бачив ані обрисів його тіла, ані, тим більше обличчя, хоча Сварт, на відміну від Ґорташа, досі був у масці. Від його уваги не вислизнуло, що розсічена брова Енвера вже мала набагато кращий вигляд – краї затягнулися, хоча йому все одно ще доведеться кілька днів прикладати мазь, щоб не почалося запалення.

– Ніаріс знає деякі прийоми, хоча її не можна повноцінно назвати цілителькою, – пояснив Енвер, упіймавши на собі його погляд. – А твоє зілля допомогло зупинити кров, за що я не встиг подякувати тобі там, у музеї, але дякую зараз. До речі, я також не залишусь на святкування, – додав Ґорташ і змахнув рукою. – Нехай святкують перемогу, моя перемога ось тут, – він поплескав себе по кишені, де, швидше за все, лежали схеми. – У тебе кров тече, Сварте, – раптом сказав Енвер вже не так весело. Поріз був неглибокий, але неприємний за рахунок того, що досі трохи кривавив. Рукав броні був зіпсований, а на плащі проступила темно-багряна пляма. Сварт міцно затиснув рану здоровою рукою, навмисно натиснувши на краї так, щоб долоня як слід забруднилася кров'ю, взяв руку Енвера, досі забруднену його власною кров'ю, і скріпив сьогоднішню угоду міцним рукостисканням.

– Я приймаю твою пропозицію дружби відтепер і поки всесвіт не зануриться у пітьму, – сказав Сварт, і щось у нього в грудях тьохнуло. Начебто самі боги невидимою печаткою скріпили його обіцянку.

Не вагаючись ані секунди, Ґорташ відповів на рукостискання, і Сварт не без задоволення відзначив, якою міцною і сильною була його рука.

– Коли гамір вляжеться, нам з тобою буде що обговорити, дитя Баала.

Вони попрощалися, і Ґорташ першим попрямував нагору схилом, туди, де на нього чекала висока постать з величезними рогами та хвостом. Здається, це була зовсім молода бісинка, яка, побачивши рану на обличчі Енвера, почала стурбовано клопотати навколо нього, до тонкого слуху Сварта долинуло її схвильоване: “Босе, та як же так!”. Його чомусь потішила ця картина, він пирхнув і гайнув назад у темряву.

У батьковому храмі Сварта зустріла могильна тиша і кілька рядів послушників, які покірно схилили голови, варто йому переступити поріг. Всі чекали на його повернення і боялися зайвий раз подивитись на нього, брудного й закривавленого. Від Сварта пахло смертю та тріумфом. Останки брата Тупа та приладдя для тортур, які ще вчора тішили око пересиченої еліти Верхнього міста, були акуратно складені біля кам'яного вівтаря Баала. Вперше така величезна кількість людей опустилася перед Свартом на коліна, коли він проходив повз них. Батьківська благодать зійшла на нього через його послушників, і він почувався так, як кілька років тому, коли інші члени банди вперше дали йому вдихнути дим дурман-трави. Хоча ні, зараз він почувався в кілька десятків разів краще, і навіть не звернув увагу на те, як Орін, роздратовано стріпнувши волоссям, поспішила піти з жертовної зали до своїх покоїв.

Chapter Text

Сварт затягнув Айдана до своєї кімнати і накинувся на нього з поцілунками, ніби від цього залежало його життя. Від Айдана так дивовижно пахло кров'ю, що у Сварта по підборіддю текла слина, як у голодного пса, і він справді був голодний, у прямому та переносному сенсі. Він привалився спиною до стіни, щоб втримати рівновагу, потягнув Айдана на себе і знову вп'явся губами в його губи. Тіло горіло від збудження, Сварт навіть не відчував болю в пораненому плечі, тільки ледь відчутний дискомфорт, коли сильні руки Айдана почали його роздягати. Вперше за кілька довгих, як йому здавалося, нескінченних тижнів Сварт дозволив собі розслабитись і не став перехоплювати ініціативу навіть у дрібницях: він не поворухнув і пальцем, поки Айдан розстібав ремінці його броні, знімав з нього сорочку та розшнуровував зав'язки на штанях. Сварт застогнав йому у рот, коли пальці Айдана обхопили його член, але цього все одно було мало, занадто мало за стільки часу без людського тепла. Та всі брудні лайки та накази, які він так хотів виплюнути, застрягли у Сварта у горлі, варто було Айдану опуститися перед ним на коліна і взяти його член до рота. Це було гаряче, мокро і так неймовірно, що голова Сварта пішла обертом, він роззирнувся на всі боки, щоб знайти хоч щось, за що можна було б ухопитися, але Айдан міцно взяв його за стегна, даючи зрозуміти, що не впустить, навіть якщо Сварт не зможе втриматися на ногах. Кілька разів його коліна справді підкошувалися, язик і губи Айдана протягом кількох хвилин тримали його майже на самому піку задоволення, навмисне не даючи кінчити надто швидко. Сварт глянув на свого послушника, і низ його живота обдало новою пекучою хвилею від побаченої картини: ідеальні плечі зі старими бойовими шрамами, розпашілі від збудження щоки, припухлі губи. Він міцно взяв Айдана за волосся і сам штовхнувся у його рот один раз, другий, а на третій нарешті зміг кінчити, і це було так солодко, що якби Айдан весь цей час не притримував його за стегна, Сварт напевно осів би на холодну кам'яну підлогу. Він навіть не встиг бодай якось віддихатися, але варто було Айданові підвестися з колін, Сварт за обидві руки потягнув його до ліжка, завалився на спину і смикнув за собою. Після недовгої метушні з залишками одягу та пляшечкою змазки він сам перекинувся на живіт і підставився пальцям Айдана, і вже зовсім скоро його тілом прокотилося знайоме солодке тремтіння, від якого його член знову став твердим, а серце билося в грудях так гучно, ніби він тільки-но закінчив виснажливе двогодинне тренування. Взявшись за бильце ліжка обома руками, Сварт повільно подався назустріч Айдану, коли нарешті відчув його член у себе між сідниць. Хоча “повільно” було лише перші кілька секунд, а все, що відбувалося потім, напевно чув увесь храм – Сварт не стримував ані стогони, ні лайку, поки Айдан вбивав його у ліжко. У голові пульсувала єдина думка: йому залишалося ще трохи, зовсім небагато... і він ледве не заволав у голос, коли Айдан кінчив раніше за нього і зупинився.

– Мілорде, – винувато прошепотів Айдан, притулившись змоклим чолом йому між лопаток. – Пробач мені, я все виправлю, дай мені кілька хвилин, – він знесилено скотився з нього на сусідню половину ліжка, важко дихаючи.

Коли Сварт прибрав з чола волосся, і подивився на нього, він готовий був заприсягнутися, що вперше бачив на обличчі Айдана таку провину і такий страх, ніби прямо зараз Сварт тримав у кожній руці по кинджалу і збирався перерізати йому горлянку. І хоча на якусь мить Сварта справді відвідала така думка, він все ж таки не збирався позбавляти себе такого прекрасного і гарячого коханця просто тому, що той занадто сильно за ним скучив. Сварт підліз ближче, сам осідлав його і палко поцілував у губи, даючи зрозуміти, що не сердиться. Він справді не сердився, він хотів, щоб Айдан закінчив розпочате. А потім, можливо, ще раз, поки у них обох зовсім не лишиться сил. Не розриваючи поцілунок, Сварт погладив його по шиї, по татуюванню зі зламаним мечем, яке йому так сильно подобалося, опустився долонями нижче і стиснув пальцями соски. Тіло Айдана відреагувало на ці нехитрі маніпуляції навіть швидше, ніж він розраховував, і менше ніж за кілька хвилин вони продовжили, і все було навіть краще, ніж уперше: Сварт міцно тримався за плечі Айдана обома руками і рухав стегнами, то майже повністю випускаючи його член, то опускаючись на нього з вологим лясканням. Притулившись до Айдана усім тілом, він заплющив очі і навпомацки погладив його по щоці – по вчорашній колючій щетині, і особливо солодким задоволення стало у ту мить, коли одночасно з цими дотиками свідомість намалювала Сварту замість його коханця зовсім іншого чоловіка. Він затремтів усім тілом і хотів трохи допомогти собі рукою, щоб прискорити оргазм, але фантазія була такою яскравою і такою реалістичною, що це не знадобилося – Сварт кінчив, забруднивши спермою груди Айдану і власний живіт.

Він прокинувся на самоті, як завжди. Не мало значення, що і як він дозволяв робити зі своїм тілом, ніхто з коханців не мав права залишитися в цій кімнаті до ранку. Щоб нікому з тих, з ким він спав, не спало на думку, ніби вони особливі. Щоб ніхто з них не схотів більшого. Іноді, у поодинокі миті слабкості, Сварту дуже хотілося заснути у чиїхось обіймах, відчувати чуже тепло, коли сон почне огортати його, і прокинутися не в холодному ліжку, а притискаючись щокою чи грудьми до когось, поряд з ким він відчував би себе якщо не потрібним, то принаймні живим. Сварт не міг дозволити собі такої розкоші, але більшу частину часу він намагався про це не думати, адже, якщо поміркувати, плюси його становища переважали такі незначні мінуси. У нього було те, чого не мав жоден простий смертний – безмежна любов його батька.

Сварт перекинувся на спину і почав бездумно розглядати вишиті золотом візерунки на багряному оксамитовому балдахіні. Його ліва рука, яка вчора прийняла на себе удар ворожого меча, не боліла, Сварт глянув на неї з подивом і помітив акуратну тугу пов'язку. Вчора він точно не займався раною, йому було не до того – вони з Айданом всю ніч насолоджувалися один одним, за всі ті тижні, коли Сварт вперто відмовлявся від кохання та алкоголю. Тоді хто ж…?

– Я обробив Ваші рани, молодий хазяїне, – долинуло до Сварта із темряви.

Звісно, хто б ще міг дозволити собі так безцеремонно вчинити з ним, якщо не Скелерітас. Одна із жриць храму зналася на медицині, Сварт навіть думав сходити до неї, коли відіспиться, але його вірний камердинер, як виявилося, умів робити навіть такі дива, як дрібне цілительство. Хоча, зрозуміло, ніяким цілительством тут і не пахло – останній недоумкуватий гоблін знав, як правильно промити рану, змастити загоюючою маззю, і накласти тугу пов'язку.

– Вода вже нагрілася, Ваша мерзенносте, щоб Ви могли прийняти ванну, – продовжив Фел.

І хоча Сварту зовсім не хотілося вибиратися з ліжка, перспектива гарячої ванни перемогла його лінощі і напад меланхолії, тим паче після вчорашнього дня і ночі від нього погано пахло.

– Дякую, – озвався Сварт, відкинувши ковдру вбік, і спустив ноги з ліжка.

Його одяг був зашитий і випраний, те саме стосувалося плаща і броні, а ножі начищені, наточені і акуратно складені на своє звичне місце. Він хотів був наказати Скелерітасу, щоб той поміняв йому простирадла, але камердинер без зайвих слів сам заходився поратися біля його ліжка, зняв брудну постільну білизну, скинувши в безформну купу на підлозі, і відразу постелив чистий, що пах лише свіжістю, накрохмалений комплект. Сварт заліз у ванну, намагаючись не намочити пов'язку, і кілька хвилин просто із задоволенням просидів у гарячій, тільки нещодавно кипілій воді, а потім все ж таки взяв мочалку та улюблене мило.

– Хазяїне, – невпевнено почав Гнус, пурхаючи навколо нього, і за тоном Сварт уже знав, що зараз буде щось таке, що або розлютить його, або розчарує, або й те, й інше одночасно. – Я не маю права втручатися у Ваше життя, як Ви вже знаєте, я можу лише давати Вам поради та спрямовувати, але…

– Все, що до слова “але”, кінське лайно, Феле, не зволікай, – відрізав Сварт, зосереджено натираючи мочалкою передпліччя, а потім шию. Судячи з відчуттів, біля ключиці і над сонною артерією Айдан, наче вампір, залишив йому кілька синців.

- ...можливо, Вам слід задуматися про продовження Вашого нечестивого роду? – Скелерітас зчепив пальці у замок, зазирнувши Сварту в обличчя. – Звичайно, Ви маєте повне право задовольняти Ваші потреби у такий спосіб, як Вам завгодно, але Ви майже королівська особа, мілорде, – він розвів руками. – Спадщина Вашого батька має поширюватися по всьому континенту, і хто, якщо не Ви…

Сварт усвідомив, що схопив Фела за горло тільки тоді, коли відчув у себе під пальцями його в'ялу, жорстку шкіру.

– Ще раз заговориш зі мною про це, і я тебе по стінці розмажу, – процідив Сварт крізь зуби. – Ти почув мене? Ніколи більше не смій навіть натякати на щось таке, – він відкинув Скелеритаса від себе і здригнувся від огиди до камердинера, до слів, які він посмів вимовити вголос, і до власних стрімких спогадів, коли він ще був підлітком і жив у халупі з прийомними батьками.

– Вибачте мені, мілорде, – пробелькотів Фел, підняв капелюх, що злетів на підлогу, і з любов’ю обтрусив його від пилу, перш ніж надіти назад на голову. – Я в жодному разі ні до чого Вас не змушую, – він чудово знав, який Сварт, коли гнівається, тому не поспішав підходити і навіть не дивився в його бік, опустивши погляд. – Прошу лише замислитись про Вашу спадщину, адже батько створив Вас, щоб Ви несли темряву у цей світ…

– “Хто, якщо не я”? Іди ось туди і скажи їй все те саме, що сказав мені, – Сварт роздратовано змахнув рукою у бік, де приблизно розташовувалися покої Орін відносно його кімнати. – Від моєї дорогої сестри щомісяця тхне кров'ю, вона цілком здорова і чудово підійде для ролі племінної худоби.

– Неодмінно, молодий хазяїне, - Скелерітас вклонився Сварту. – Не сумнівайтеся, що так все і буде, це її обов'язок. Але з погляду фізіології… – Фел знітився, ретельно підбираючи правильні слова. – З погляду фізіології Ви зможете поширити вашу спадщину по всьому Фейруну набагато швидше, ніж Орін. Багато жриць і послушниць готові повбивати одна одну заради декількох хвилин Вашої дорогоцінної уваги, – хихотнув Скелерітас.

Сварт більше не хотів це слухати. Він виліз із ванни, поспішно обтерся рушником, одягнувся в перше, що витяг з шафи, натягнув чоботи і заколов плащ фамільною шпилькою.

– Мілорде, Ви хіба не снідатимете? – стурбовано спитав Фел. – Я наказав приготувати Ваше улюблене…

– Поїм у місті, – пробурмотів Сварт собі під ніс, вийшов із кімнати і грюкнув дверима.

За той час, який він виділив сам собі, щоб охолонути та провітритися, Сварт кілька разів чув жваві розмови щодо подій минулої ночі. Втім, про пограбування Зали Чудес шепотілися не тільки торговки та вуличні повії, він не полінувався купити новий випуск газети і побачив, що їх з Енвером зухвалості була присвячена уся перша смуга. Журналісти в усіх подробицях описували шалену у своїй майстерності та жорстокості банду, члени якої не лише обчистили вітрини музею – хоча без уточнення, що саме було вкрадено, – але й холоднокровно розправилися з кількома Полум'яними Кулаками, які просто виконували свою роботу. Завтра у храмі має відбутися панахида за загиблими, господарі музею та офіційний представник Полум'яних Кулаків вирішили поки що не давати жодних коментарів. Вперше за сьогоднішній день Сварт усміхнувся широкою щасливою усмішкою. Прекрасніше самого злочину могла бути лише безкарність.

Наступні дні Сварта пройшли за вивченням приладів, які вони вкрали із Зали Чудес, хоча навіть у нього, останнього злочинця, не повертався язик назвати це крадіжкою – Сварт просто повернув те, що протягом десятиліть належало його родині. Під його суворим наглядом жерці випробували деякі інструменти під час запланованого ритуального жертвоприношення, і, треба сказати, гра безперечно була варта свічок. Навіть Орін, незважаючи на всі їх зі Свартом розбіжності та патологічне суперництво, була присутня у жертовному залі, з цікавістю спостерігаючи за тим, що відбувалося. Батько був задоволений, а його натхнення завжди додавало Сварту сил.

За цей час він кілька разів намагався написати Ґорташу листа, але варто було йому сісти за стіл, взяти перо і пергамент, як усі правильні й відповідні слова, які він десятки разів прокручував у голові, одразу ж випаровувалися. Сварт досі не міг зрозуміти, як це працювало: він з юних років легко сходився з людьми, був привабливим і вмів цим користуватися, але коли мова заходила за Енвера, він губився і почувався дуже безглуздо. А ще, боявся виявитися надто нав'язливим, напевно, у Ґорташа було повно своїх турбот, особливо після того, як до його рук потрапили схеми, заради яких вони ризикували життям і свободою.

Сварт не скаржився, навіть якби цей рейд не приніс особисто йому та його культу жодної вигоди, він все одно погодився б повторити його знову і знову, бо це був цінний досвід, який допомагав йому вдосконалюватись.

І шанс краще пізнати Енвера.

Зенти тим паче не скаржилися, після цієї справи дехто з них став непристойно багатим і навіть узяв відпустку на якийсь час – Сварт знав, як це працює, і міг легко уявити, як кризітка Шейла питиме і розважатиметься доти, доки не промотає більшу частину заробленого золота. Він сам колись робив так само. А ще, завдяки невмінню Латіфа тримати язика за зубами, особливо в ліжку, до Сварта дійшли чутки, ніби Галану запропонували роботу, і його давно ніхто не бачив. Сварт подумки вирішив, що з цікавості обов'язково розпитає про це Саллі, коли видасться така можливість. У нього в голові крутилося кілька припущень, одне божевільніше за інше, але, як показувала практика, найнеймовірніші припущення найчастіше виявлялися правдою.

Того теплого осіннього вечора, коли Сварт збирався побачитися з Саллі Пронозою, він виявив прикріплений до дверей лист, підписаний до болю знайомим акуратним каліграфічним почерком і запечатаний восковою печаткою. Він чомусь роззирнувся на всі боки, як злочинець, який боявся, що його спіймають на гарячому, і тільки після цього поспішив відшукати тихе і безлюдне місце, де його точно ніхто не потурбує. І хоча увесь цвинтар можна було за бажання назвати таким місцем, за фактом тут часто знаходилося набагато більше живих, ніж слід було б: співробітники моргу і вбиті горем родичі, торговці квітами, трунарі, жерці та інша шваль, але найцікавіше було спостерігати за некромантами-початківцями, які не могли оживити навіть муху, при цьому приходили сюди і намагалися відкусити більше, ніж влізало їм до рота.

Сварт заліз на дах одного з стародавніх склепів, захованих у тіні дерев, схрестив ноги, сівши зручніше, і розпечатав листа, поки сонце остаточно не сховалося за обрій. У той час, як він, ніби останній дурень, ламав голову, намагаючись збагнути, з чого краще почати своє послання, щоб не здатися занадто імпульсивним і нав'язливим, Енвер вирішив написати йому першим.

Діставши листа з конверта, Сварт дбайливо погладив край дорогого пергаменту кінчиками пальців. Він навіть не встиг ознайомитися зі змістом листа, а ним вже заволоділа буря дивних, непоєднуваних одна з одною емоцій: радість, сором за власну нерішучість, хвилювання і щось іще, щось дуже дивне і незнайоме, від чого його серце билося об ребра, як шалене, і він нічого не міг з цим подіяти.

“Поріддя Баала,

сподіваюся, мій лист застане тебе в доброму здоров'ї. Мені треба було впорядкувати деякі свої справи, та й ти сам, як мені щось підказує, напевно не гаяв часу даремно після нашого колосального тріумфу. Я хотів би поділитися з тобою деякими думками, мій любий вбивце, а заразом повечеряти і послухати бардів із самого Невервінтера. Якщо ти згоден вшанувати мене сьогодні своєю присутністю, я чекатиму на тебе о восьмій у Ельфоспіві.

Твій друг Енвер”

Сварт акуратно склав лист назад у конверт і сховав у внутрішню кишеню накидки. Підібравшись до краю склепу, він перемахнув через цвинтарний паркан і майже безшумно, як кіт, приземлився на ноги. Ці кілька рядків, написані Енвером, зненацька змусили його переглянути плани на сьогоднішній вечір: Сварт усе ще збирався зустрітися з Саллі Пронозою, бо час дозволяв йому провести цю зустріч, а ось плани щодо Латіфа доведеться відсунути на другий план. І не те, щоб спів бардів входив у коло його інтересів, музика займала в житті Сварта далеко не перше місце, точно вже знаходилася десь після читання, тілесних втіх і таксидермії.

Єдиною причиною, через яку він сьогодні збирався добровільно відмовитися від ночі в обіймах бісина, був Ґорташ.

Саллі хотіла нагодувати Сварта вечерею, але він відмовився. Його вже було запрошено на вечерю до неї, нехай навіть це запрошення не несло в собі нічого, крім ввічливості та ділового співробітництва, він все одно відчував дивне хвилювання та передчуття. Розслаблено вмостившись на стільці, він спостерігав, як його стара знайома з апетитом, яким міг похвалитися далеко не кожен міцний, здоровий чоловік, навертала величезну тарілку смаженої риби та батата.

– Гадки не маю, що саме тобі наплели, – сказала дроу з повним ротом. – Я знаю тільки те, що за послуги Галана щедро заплатили незадовго після того, як ви провернули вашу останню справу. Я йому не мати і не нянька, коли йому знову знадобляться гроші, він вийде з нами на зв'язок, – вона викинула обгризений риб'ячий скелет і охоче взялася за другу рибину, засмажену з обох боків до хрусткої скоринки і щедро посипану спеціями. – Краще розкажи, як усе пройшло.

– Наче ти не знаєш, – Сварт поблажливо посміхнувся. – Без втрат, це найголовніше. Не люблю через дурість втрачати людей, особливо таких, які ще можуть стати в нагоді.

– Ти дорослішаєш, – Саллі вказала у його бік виделкою. – Лише кілька років тому ти б мені вже вуха продзижчав, про те, як ви зробили ось те, а потім ще ось це, а потім – бам! – і вся охорона перетворилася на попел.

Декілька років тому Саллі Проноза була єдиною сім'єю, яку він знав і на яку завжди міг розраховувати. Тепер сім'єю Сварта були зовсім інші люди – і боги, – а Саллі залишилася корисним контактом, але з поваги до їхнього спільного минулого і всього, чого вона його колись навчила, Сварт все ж таки сказав:

– В мене є причини вважати, що Галан не повернеться, – він усміхнувся.

– Чого ти так вирішив? – Саллі застигла зі шматком смаженого батата в руці і серйозно подивилася на нього. – Ти знаєш щось таке, чого я не знаю?

– Ні, облиш, – Сварт відмахнувся і похитав головою. – З ним все гаразд. Думаю, він просто знайшов себе та вихід своїм амбіціям. Буде дуже дивно, якщо я помиляюся, – він підвівся зі стільця. – Не буду більше витрачати твій час, стара подруго, тим паче, у мене сьогодні є ще деякі справи.

Саллі спробувала наостанок ще раз розпитати його, але що Сварт міг відповісти, якщо він не мав нічого, окрім власних припущень? Він не став промовляти вголос, що, можливо, темний владика Бейн отримав у свої тенета ще одного послідовника, якщо це дійсно виявиться так – Саллі сама про все дізнається.

Вже на виході з шинку його м'яко спіймали за руку, і Свартові навіть не довелося повертати голову, щоб дізнатися, хто це був – дотик Латіфа він би розпізнав із тисячі із заплющеними очима.

– Навіть не зайдеш привітатись? – з докором промовив Латіф, хоча в його демонічних очах танцювали пустотливі вогники.

– Сьогодні немає часу, радосте моя, я спізнюся на зустріч, – Сварт посміхнувся, але на противагу власним словам все ж таки притягнув бісина до себе за пояс і глибоко поцілував у губи. На смак поцілунки з Латіфом нагадували гіркий шоколад і дороге шампанське. – Навідаюся до тебе наступного разу, – він випустив Латіфа з обіймів.

– Розкажеш, хто він? - бісин припав плечем до стіни.

– О, боги, Латіфе, – Сварт закотив очі і пирхнув, хоча у якусь мить йому стало ніяково. Наче Сварту справді було, про що розповісти. – Не нудьгуй без мене, – він кинув бісинові золоту монету, і коли той з усмішкою впіймав її, вислизнув за двері.

Chapter Text

Щоб по-справжньому не запізнитись, Сварту довелося прискорити ходу. Зате так він не встиг замерзнути у легкій бавовняній сорочці та плащі, який вже не годився для вечірніх прогулянок. Ще трохи і почнеться сезон дощів, у половині міста порозмиває дороги і треба буде знову уважно дивитися, куди йдеш, щоб не зібрати низом накидки увесь вуличний бруд. Але якщо Сварт за що і любив настання холодів, так це за ярмарки та гуляння на честь збору врожаю, за ідеальну погоду для наваристих м'ясних бульйонів, ну і, звичайно, за Місячний бенкет, похмуре та величне свято, під час якого жерці Баала збиралися разом, щоб поділитися історіями про минулі перемоги та вшанувати пам'ять померлих братів та сестер.

Ельфоспів, куди Сварт поспішав, був одним з найстаріших шинків Брами Балдуру. Про сам шинок і про те, скільки всього сталося у ньому за сто з гаком років існування, ходили легенди одна фантастичніша за іншу. Сварт, якщо вже зовсім чесно, бував його гостем вкрай рідко – це був заклад не його рівня і точно не його смаку, але сьогодні його запросив сюди Енвер, і Сварт не збирався воротити носом просто тому, що віддавав перевагу простішим місцям. Тут подавали відмінні стейки та смачне вино, хоча як перше, так і друге в ситуації, що склалася, непокоїло його найменше.

Товариство Енвера цікавило Сварта значно більше.

Варто йому переступити поріг шинку, як у ніс одразу ж вдарили аромати кухні, вина та чужих парфумів. Більшість столиків вже були зайняті, хоча музиканти лише планували виступ, виставляли на сцені стільці та налаштовували музичні інструменти. На що ще він звернув увагу: цього вечора розташування столів було не таким, як зазвичай, деякі з них спеціально зрушили ближче до сцени. Чомусь Сварт раптом занервував, він не міг відшукати в натовпі Ґорташа, як би сильно не напружував зір і слух, а через велику кількість людей його запах у такому величезному приміщенні губився. Він розгублено роззирнувся на всі боки, пройшов уздовж дальнього лівого ряду столиків, які залишилися стояти на своїх звичних місцях, і яким же було його полегшення, коли він побачив Енвера, що йшов до нього назустріч.

– Добрий вечір, – привітався Ґорташ, усміхнувшись однією зі своїх найчарівніших усмішок. Він жестом запросив Сварта слідувати за ним.

– Добрий. Не знав, що ти небайдужий до мистецтва, – промовив Сварт, зайвий раз глянувши на музикантів. На щастя, Енвер обрав чудове затишне місце, практично приховане від цікавих очей, звідки відкривався гарний вид на сцену, але при цьому мало хто із зали міг випадково підгледіти за ними через перегородку.

– Ти ще багато про мене не знаєш.

Сварт не міг не погодитися. Він сів за стіл, на якому вже стояла таця, накрита кришкою, пляшка доброго кріпленого вина та склянки. Якщо чуття не обманювало його, під кришкою на них очікувало щось, що просто дивовижно пахло. Сварт, забувши про пристойність, нахилився і понюхав кришку. Цілком точно – там було м'ясо. Від цих спокусливих пахощів у нього тихо забурчало у животі, а рот за лічені секунди наповнився слиною. Зайнявши сусідній стілець, Ґорташ зняв кришку. На тарілках лежали свіжі, соковиті стейки, лише нещодавна зняті з вогню, смажені овочі, а на окремій таці – кілька сортів сиру та винограду.

– Ти самовпевнений, – сказав Сварт, розстебнувши плащ, хоча з його вуст ці слова пролунали зовсім не як дорікання. У таверні було тепло, вогонь палахкотів у каміні, він зігрівся після холодної вулиці і не без подиву зазначив, що його недавнє хвилювання зникло, не залишивши й сліду. – Я не казав, що зможу сьогодні прийти.

– Я сподівався, що ти прийдеш, – Ґорташ розлив вино по склянках. – Як твоя рука?

– У повному порядку. На мені все швидко гоїться, – Сварт сам зазначив, що поріз на обличчі Енвера теж затягнувся і на його місці утворився глибокий рожевий шрам. Ця маленька недосконалість додавала грубому обличчю Ґорташа якусь особливу чарівність. Щоб не сп'яніти надто швидко, він вирішив спочатку хоч трохи поїсти, тому взяв виделку та ніж і розрізав стейк на кілька однакових частин. М'ясо було приготовлене саме так, як він любив: майже сире, з добрим прошарком жиру та хрящами, які йому так подобалося розгризати зубами. Бездоганний шматок, підсмажений на вогні не більше ніж одну хвилину з кожного боку. Він підвів брови, глянувши спочатку собі в тарілку, потім на Ґорташа. – І скільки золота ти витратив, щоб дізнатися про мої смаки? – Сварт, не зводячи з Енвера погляду, відправив один із шматочків м'яса в рот і взявся жувати.

– Аніскільки. Прийшов до певних заключень методом логічних висновків, – Енвер сперся ліктями у стіл, зчепив пальці у замок і вмостив на них підборіддя.

Він вивчав Сварта, але зовсім не так, як усі попередні рази. Після Зали Чудес Ґорташ дивився на нього по-іншому, хоча поки що Сварт не міг з упевненістю сказати, що конкретно ховалося за цим поглядом. Звичайний людський чи науковий інтерес? Захоплення? Швидше за все, всього потроху.

– Усі хижаки мають дещо спільне, – пояснив Ґорташ і знизав плечима.

– То ось ким ти мене вважаєш? – з усмішкою спитав Сварт і великим пальцем витер із губ краплю соку. – Диким псом?

– Мисливцем, – відповів Енвер і взявся за свій стейк та підсмажені овочі.

Сварту багато разів казали, що він гарний, але мало кому вдавалося заглянути глибше. Навіть Айдан, який буквально обожнював його і готовий був віддати за нього життя, бачив тільки те, що Сварт йому дозволяв. На жаль, прямо зараз при ньому не було сувою, щоб прочитати думки Ґорташа, і не факт, що йому вистачило б навички влізти до нього в голову, тож він не міг впевнено стверджувати, Енвер назвав його цим словом усвідомлено, щоб потішити Свартове самолюбство, або воно вирвалося у нього випадково. Мисливець . Але так чи інакше, серце у Сварта в грудях спочатку пропустило удар, а потім забилося, як птах у тісній клітці.

– Тебе не налякало те, що ти побачив, коли ми працювали разом? – спитав Сварт після недовгої павзи, коли зміг впоратися з голосом і нічим не видати дивне збентеження, що невідомо звідки взялося.

– Я у жодному разі не принижую твоїх здібностей, Сварте, але після десяти років, проведених у пеклі, потрібно щось більше, щоб я по-справжньому злякався, – Ґорташ глянув на нього поверх своєї тарілки і посміхнувся.

Енвер говорив про жахливі, кошмарні речі так, ніби вони були чимось буденним, чимось… нормальним, і Сварту це було надто добре знайомо. Він, може, й хотів би сказати, що не розумів Ґорташа, але на щастя чи на жаль, він його розумів. Сварту подобалося те, на що стали схожі їхні розмови тепер, коли всі маски були зірвані і не треба було грати один перед одним фальшиві ролі. Ті, перед ким Сварт оголював свої кинджали, були йому ближче, ніж ті, хто торкався його тіла.

– Ти пахнеш як сірка та попіл, – тихо сказав Сварт, знявши зубами шматок запеченої картоплі з виделки. – У нашу першу зустріч я вирішив, що ти демон, – він підібгав губи, але все ж таки не зміг стримати усмішку.

– Справді? – з непідробною цікавістю спитав Ґорташ. – Ти перший, від кого я чую щось подібне, – він взяв склянку і сьорбнув вина.

– Це дуже тонкий, ледве вловимий запах, – пояснив Сварт і, наслідуючи приклад Енвера, теж сьорбнув трохи зі своєї склянки. Вино виявилося чудовим. – Звичайні смертні його не відчувають. Все, що вони чують – твій парфум та природний запах твого тіла. Лаванда, цитруси, сандалове дерево… Машинне мастило, до речі, – він нахилив голову і уважно глянув на Ґорташа. – Ти намагався його відмити перед тим, як прийти сюди, але я все одно його відчуваю. Ті схеми, які ми зуміли дістати, стали у нагоді?

– Неймовірно, – промовив Енвер та приклався до склянки. Зважаючи на все, він не очікував, що сьогодні настала черга Сварта його дивувати. – Схеми безперечно стануть у нагоді, але трохи пізніше, не зараз. Поки що я… не маю достатнього ресурсу. Тобі це цікаво? – він допитливо глянув на Сварта.

– Цікаво, – Сварт кивнув. – Якщо ти готовий до того, що я ставитиму безліч запитань.

По той бік перегородки у залі запанувала тиша, і Сварт, хоча концерт не особливо цікавив його, теж притих, доки зі сцени не залунали перші акорди. Золотоволосий ельф з очима кольору весняної трави грав на лютні, а його колега з вогненно-рудим волоссям та блідою шкірою співала. Дівчина мала справді янгольський, чистий голос, яким вона без проблем витягувала навіть найвищі ноти. Він погано розбирався у музиці, література та живопис цікавили Сварта набагато більше, але балада про самотнього менестреля та його кохану була дуже зворушливою. Настільки зворушливою, що до горла підступила жовч.

– Мені теж є, про що тебе розпитати, – Енвер склав руки на столі. – Як ти прийшов до батька? Я багато читав про твоїх братів та сестер, які свого часу стали жертвами полювання на ваш рід. Деякі з них навіть не підозрювали про своє божественне походження майже до самої смерті.

– Я теж не підозрював, – Сварт відкинувся на спинку стільця і ​​покрутив склянку з вином у руці. – Прийомні батьки казали, що я просто невдячний зіпсований виродок, який закінчить на шибениці, – він усміхнувся. Вперше за все життя Сварт говорив з кимось так відверто, бо перед ним сидів такий же зіпсований виродок, як і він сам. Виявляється, це було дуже просто та приємно. – Мій камердинер прийшов до мене в день мого повноліття. Ми з бандою добряче нажерлися, і я думав, у мене почалися галюцинації, – Сварт розреготався, згадуючи їхню першу зі Скелерітасом зустріч, ніби це було вчора. – Він розповів і показав усе, що мені потрібно було знати. А далі… далі ти знаєш, – Сварт залпом допив вино, поставив порожню склянку на стіл і Енвер, не чекаючи прохання, налив їм обом ще.

– Тобто, твої біологічні батьки не були культистами? – Ґорташ із подивом глянув на нього. Розмова у якусь мить так захопила їх обох, що вони забули про вечерю, що стигла на тарілках.

– У мене немає біологічних батьків, – Сварт покрутив на пальці батьківський перстень. – Владика вбивств створив мене зі своєї плоті та крові.

Кілька секунд Енвер мовчав, а потім усміхнувся і відправив до рота скибочку картоплі, щедро приправлену спеціями та тертим сиром.

– Чудово. Виходить, ти особливий. Усі, хто жив до тебе, були народжені смертними жінками.

– Виходить, що так, – погодився Сварт і сетнув плечима. – Хоча я все ще не зрозумів, це добре чи погано. Ну, а що ж до тебе? – він нахилив голову. – Ти шукав темного владику Бейна чи він знайшов тебе сам?

– У мене було достатньо часу, щоб звернутися до різних богів. Темний владика єдиний вказав мені шлях, і я вирішив спробувати. Він озвався на мої молитви, чого ніколи не робить просто так. У цьому наші з тобою темні боги дуже схожі.

– Ти вмієш надихати, – Сварт повільно кивнув, не зводячи з Ґорташа очей. – Такі, як ти, здатні помирити два ворогуючих десятиліттями королівства, або насадити обох королів на піки. Залежно від ситуації, – усміхнувся він. – Думаю, Галан одразу розглянув це у тобі.

Енвер застиг з виделкою та ножем, а потім проковтнув шматок стейка і широко посміхнувся. Він не був здивований, і тим паче не був наляканий – він був у захваті.

Найшаленіші припущення Сварта вкотре виявилися правдою.

– Твій батько добре постарався, коли наповнював цей сосуд навичками і наділяв розумом, – Ґорташ сперся ліктями у стіл. – Знаєш, у чому я абсолютно певен, коли дивлюся на тебе? Нас з тобою, Сварте, чекають великі звершення.

– І що саме ти пропонуєш? – Сварт узяв невелику гілочку винограду і почав поволі відривати від неї стиглі, тугі ягоди, які на смак нагадували гречаний мед – солодкі, з ледь відчутною гіркуватістю. У нього була ця дивна звичка ще з дитинства – не доїсти основну страву, перейти до солодкого, а потім знову повернутися до недоїденого м'яса чи риби.

– Ми вчинимо так, як колись вчинили наші боги. Посіємо хаос, який допоможе встановити нову владу – людьми, що висять на краю прірви, найлегше керувати, достатньо простягнути їм руку і вони побачать у тобі свого рятівника, навіть якщо це саме ти зробив їхнє життя нестерпним. Але всьому свій час, ми не поспішатимемо. – Енвер відкинувся на спинку стільця. – Думаю, тобі добре відомо, хто такі Лицарі Щита?

Сварт схвально кивнув і невизначено махнув рукою. Лицарі Щита були однією з найдавніших організацій Фейруна, що складалася з торговців інформацією та ляльководів, які вміло смикали за ниточки необхідних людей. Безмежний контроль та абсолютна влада – ось чого домагалися Лицарі протягом багатьох століть, конкуруючи із Зентаримом та Гільдією. Багаті торговці і знатні дворяни, що приєдналися до Лицарів Щита, автоматично отримували імунітет і захист у всьому, що стосувалося їхнього бізнесу та земель, натомість вони мали ділитися інформацією, яка могла в майбутньому стати в нагоді Лицарям. Скрізь, де розгорялися політичні інтриги та плелися змови, були замішані Лицарі Щита.

– Припустимо. Хоча я ніколи не вів із ними жодних справ. Трохи не мій шлях. Хоча, ні, знаєш, я збрехав, вибач, – Сварт насупився і закинув до рота виноградину, намагаючись у найдрібніших подробицях згадати один із епізодів зі свого минулого. – Якось нам надійшло замовлення на такого Лицаря. Замовник попросив зробити все, щоби заплутати слідство. Ну, я випатрав йому кишки і звісив з вікна, – Сварт поклав недоїдену гілочку винограду назад на тацю, випростався на стільці і, взявши виделку та ніж, поспішив повернутися до стейка.

Він вперше бачив, щоб Енвер так від душі сміявся. Його сміх був такий заразливий, що Сварт теж пирхнув.

– Я питав про інше, але головне, що ти мене зрозумів, – відсміявшись, Ґорташ сьорбнув вина. – Це дуже хитрі виродки, яких не слід недооцінювати. У них є гроші, вплив та зв'язки практично у всіх сферах життя міста та далеко за його межами. На жаль, ми не можемо просто взяти і випатрати кишки їм усім, – він зупинив Сварта жестом, помітивши на його обличчі помітне розчарування. – Але ми можемо і мусимо їх посунути, щоб рухатись далі. Спочатку м'яко та ненав'язливо, а потім вони самі зрозуміють, що їм краще відійти убік. Звичайно, зрозуміють не всі, і хтось неодмінно виявиться незговірливим.

– Хочеш, щоб я став твоїм ручним вбивцею?

Сварт не заперечував, але хотів, щоб Ґорташ сам йому про це сказав. Він розімлів від вина, а музика, що плинула зі сцени, діяла на нього майже гіпнотично.

– Хочу, щоб ти став моїм союзником, якому я зможу довіряти у будь-якій ситуації. Мої агенти вже почали обробляти деяких клієнтів Лицарів Щита, і якщо все піде так, як я розраховую, вже за кілька місяців ми почнемо постачати зброю за вигіднішим відсотком.

Сварт не знав, чому саме це порівняння зараз прийшло йому на думку, але він раптом подумав, що Баал теж був асасином Бейна. Їм випала велика честь повторити історію своїх богів.

– Моїй церкві знадобляться регулярні внески з цих відсотків.

– Звичайно, – Енвер кивнув.

– У такому разі, за це варто випити, – Сварт підняв склянку.

Ґорташ підняв свою і залпом випив вміст. Не довше, ніж на секунду Сварт упіймав себе на думці, що заздрив тій краплі вина, що скотилася з куточка рота Енвера по підборіддю, і яку він поспіхом витер серветкою.

Вони просиділи у шинку до пізньої ночі, і за розмовами випили майже дві пляшки кріпленого напівсолодкого вина, а вже перед самим закриттям кухні встигли замовити ще по стейку, щоб осадити алкоголь. Кухарка спробувала обуритися, що її робочий день майже добіг кінця, а їй ще треба було привести кухню до ладу і підрахувати запаси продуктів на завтра, але чарівна посмішка Ґорташа та дзвінка монета зробили свою справу. Сварт навіть перегнувся через стіл, щоб стати свідком цієї картини, і насилу стримав п'яний смішок, що рвався назовні. Концерт бардів із Незимного давно закінчився, і замість них на сцені грав якусь простеньку, невигадливу мелодію молодий напівдроу. Якби не правила, вони з Ґорташем просиділи б у Ельфоспіві до ранку, ділячись планами на майбутнє та насолоджуючись тим, як просто і комфортно їм було в суспільстві одне одного. Але коли офіціанти почали гриміти посудом та прибирати порожні стільці, їм довелося покинути це тепле, затишне приміщення, залишивши щедрі чайові. Дивно, але тепер Сварт зовсім інакше дивився на цей шинок, і дав собі слово, що обов'язково сюди повернеться.

Вони з Енвером, ситі та п'яні, вивалилися надвір одними з останніх. Ніч була ясною і безвітряною, і хоч із рота у Сварта виривалися хмарки пари, його так розпалила випивка і жвава розмова, що він навіть не відчував холоду.

– Складеш мені компанію? – спитав Ґорташ.

– Із задоволенням, – Сварт зупинився тільки для того, щоб вдихнути тютюну, сховав мішечок назад у кишеню і порівнявся з Енвером. Він чудово знав, де саме в Нижньому місті знаходився будинок Ґорташа, але пішов за ним так, ніби гадки не мав, куди вони прямували.

– Це місто – дивовижне місце, – озвався Енвер, коли вони пройшли крізь кам'яну арку. – Колись я боявся, що після свого повернення не впізнаю його, але за десять років воно анітрохи не змінилося.

– Змінилося. На вулицях стало ще більше юродивих та руїн. Але решта залишилася незмінною, ти маєш рацію.

Ґорташ посміхнувся. Вони дійшли майже до самих доків, де в одному з двоповерхових цегляних будинків, перекошених від часу і невідступної вогкості, на верхньому поверсі розташовувалося житло Енвера. З одного боку, не найзручніше місце для життя і точно не найтихіше, з іншого – звідси можна було без проблем дістатися практично до будь-якої точки міста.

Сварт знав цю місцевість, як свої п'ять пальців. Зрештою, він тут виріс, щоправда, халупа його прийомних батьків була трохи далі, ближче до того місця, де Драво і Саллі Флімми тримали свою взуттєву лавку. Цікаво, скільки разів, будучи дітьми, вони з Енвером могли бачитися на вулиці? Ґорташ був старшим всього на кілька років, а Сварт часто водився зі старшими хлопчаками, але він, хоч убий, не міг згадати його обличчя. Наче вони жили не на одній вулиці, а в різних вимірах.

– В одну з наших перших зустрічей ти надихнув мене на дещо, – несподівано сказав Ґорташ.

Дивлячись на нього при місячному світлі, Сварт тільки тепер помітив, як сильно він був п'яним. І сам Сварт, швидше за все, був не кращим, бо тут, поряд із Ґорташем, ніч здавалася йому теплою і пахла екзотичними нічними квітами, і його навіть не бентежило те, як за найближчим кутом, судячи з звуків, одна з портових дівок старанно відпрацьовувала сплачену їй монету.

– І що ж це? – він хотів наблизитися до Енвера, але не наважився, ніби невидимий ланцюг на шиї не давав йому зробити зайвий крок уперед.

Ґорташ розкрив сумку зі свинячої шкіри і витяг звідти хитромудрий прилад, який віддалено нагадував одноручний арбалет і гак, з'єднані в один пристрій.

– Тепер твоя особиста "кішка", тільки ще краще, – Енвер вклав у руку Сварта свій винахід і на пару секунд їхні пальці зіткнулися.

По руці Сварта прокотилася хвиля тремтіння до самого хребта і піднялася по спині вгору, через що волосся у нього на потилиці стало дибки. Річ, безперечно, була зачарована, але його тіло відреагувало так аж ніяк не на магічний сплеск.

– Ми штурмуватимемо штаб-квартиру Полум'яних Кулаків? – хрипко прошепотів Сварт, наче чекав, що зараз Ґорташ обов'язково підтвердить цю неймовірну здогадку. Його очі гарячково блищали, а на блідих, майже безкровних губах грала шалена посмішка.

– Не сьогодні, – так само пошепки відповів Енвер і сам ступив до нього. – Поки що ця річ просто полегшить тобі життя, коли ти вирішиш забратися кудись на висоту. Дививсь уважно, – Ґорташ взявся вказівним та великим пальцем за нижню частину пристрою. Їх із Свартом руки знову ненадовго стикнулися. – Тут є кнопка, яка за секунду запускає механізм. Ти прицілився, затиснув кнопку, гак зачепився за поверхню, що хоч мінімально виступає, а коли ти відпустиш кнопку – трос сам підніме тебе нагору. І для підстраховки в тебе під рукою завжди буде заклинання, з яким ти не отримаєш ран, навіть якщо впадеш. А ось тут є невеликий важіль, щоб скасувати дію, якщо ти раптом передумав.

Слова Енвера були спокусливішими за все, що Сварт коли-небудь чув. Добре, що у темряві не було видно, як розпашілися його щоки.

– Потренуйся як слід, коли протверезиш, – зі смішком додав Ґорташ і відсторонився, хоча Сварту здалося, що перед цим він навмисне затримав свої пальці поруч із його пальцями зайві кілька секунд. – А потім розкажеш, як тобі.

– Це розкішний подарунок, – Сварт зазирнув йому у вічі. – Я обов'язково поділюся з тобою враженнями, коли випробую його. – Варто було Сварту усвідомити, що їм час було прощатися, він вперше після того, як вони покинули таверну, відчув вогкий вітер, що проникав за комір сорочки, і їдкий дим від багаття, на якому жебраки смажили дрібного гризуна, і запах риби, який тут, у порту, ніколи не вивітрювався. – На добраніч, Енвере. Незабаром я з тобою зв'яжусь.

– На добраніч, Сварте, – Ґорташ жартівливо вклонився, і це вийшло у нього напрочуд добре як для людини, яка виросла в Нижньому місті і кілька років прислужувала у Пеклі.

Сварт провів його поглядом, і коли Енвер зник за дверима, причепив "кішку" на пояс і поплентався геть. Йому варто було б повернутися до храму, але натомість Сварт попрямував у протилежний бік, і вже через чверть години піднімався добре знайомими скрипучими сходами на другий поверх, де на нього чекав Латіф. Сьогодні Сварту пощастило – бісин був помітно вражений його швидким поверненням, але нічого не сказав, крім того, що приділить Сварту стільки часу, скільки знадобиться. Коли вони зайшли до кімнати з величезним ліжком та шовковими подушками, Сварт узяв обличчя Латіфа у свої долоні та ніжно поцілував. Думками він був не тут і не з ним.

– Хочеш, я загашу свічки? – спитав бісин, цілуючи Сварта в шию.

Сварт кивнув. Ось чому він ходив до Латіфа, хоча в цьому борделі та в будь-якому іншому борделі міста були чоловіки на будь-який смак, та й храм його батька, що ще краще, міг запропонувати йому не менший асортимент, за який навіть не треба було платити золотом. Одне клацання пальцями і будь-хто, хто був відданий Баалу, ліг би зі Свартом у ліжко. Зате з Латіфом не треба було прикидатись і не треба було нічого пояснювати, бо він розумів Сварта без слів.

Бісин вмів дарувати ілюзію, ніби Сварт міг мати те, що йому не належало.

Chapter Text

Фіц та Лайла ростили Сварта як рідного сина. Боги багато років не посилали їм дітей, але одного разу їхні молитви все ж таки були почуті. Певною мірою. Для Фіца та Лайли, безперечно, було б ліпше, щоб Скелерітас Фел підклав згорток з немовлям, що заходилося плачем, під двері комусь іншому, але тієї миті вони шаленіли від щастя. Незважаючи на те, що пара жила бідно та скромно, Фіц та Лайла дали Сварту все, що могли: дах над головою, миску юшки, любов і турботу, але ключове – нескінченний контроль, тому що у світі прийомних батьків Сварта існувало лише дві думки – їхня і неправильна. Вони поклонялися Тіру і були до щирця віруючими людьми, часом навіть занадто, ось тільки Сварт не відчував у їхньому домі його божественної присутності, як би сильно батьки не намагалися нав'язати йому віру. Він загалом не був схожий на Фіца та Лайлу настільки, наскільки це було можливо, і це проявлялося в усьому: в обох батьків була смаглява шкіра, темне жорстке волосся і карі очі, а він блідий, блакитноокий і тендітний, білою плямою вирізнявся на їхньому тлі. Батько працював у доках, і тільки тому навіть у найважчі часи їм було що їсти – у будинку завжди була риба, яку він діставав майже за безцінь. Мати торгувала пряжею, та грошей все одно не вистачало. Їх ніколи не вистачало, але особливо гостро Сварт відчував цей брак у ті ночі, коли тремтів від холоду в неопалюваній кімнаті, або коли його черевики прохудилися і йому, незважаючи ні на що, все одно треба було йти до школи. Йому пощастило в одному – у нього був міцний, витривалий організм всупереч тому, що зовні Сварт здавався хворобливою дитиною.

Перший крадіжку він вчинив, коли йому було вісім. Сварт кілька тижнів ходив повз прилавок зі свіжою випічкою і давився слиною, дивлячись на рум'яні кручені булочки, щедро посипані цукром та корицею. Він ніколи не їв нічого такого, тому що його батьки не могли дозволити собі купувати солодощі та інші надмірності, без яких можна було обійтися – щомісяця вони робили внески до церкви Тіра, сподіваючись на його справедливість і правосуддя, без яких у місті неодмінно настав би хаос. Здається, тієї миті, коли Сварт усвідомив, що не піде з ринку без клятої булочки з корицею і цукровою пудрою, він вперше в свідомому віці відчув злість, таку палку і всепоглинаючу, що до очей підступили сльози. Він довго крутився поряд із прилавком, звісно, йому було страшно – він уявляв, як відреагують батьки, якщо вартовий упіймає його на гарячому. Та Сварт все ж ризикнув, варто було продавчині відвернутися, і вже наступної миті мчав крізь увесь ринок не з однією, а з двома булочками, жуючи їх на ходу, і щось усередині Сварта тріумфувало. Щось темне і тягуче, немов меляса, говорило йому, що він зробив усе правильно, і що він здатний на більше. Весь вечір він чекав, що про його провину стане відомо і батьки прийдуть карати його, але ані Фіц, ані Лайла не промовили про це навіть слова. Сидячи за кухонним столом, вони були надто захоплені бесідою про те, що малолітнього сина бідняків із сусідньої вулиці нібито забрала Гільдія за борги – місцеві жителі бачили, як репетуючого хлопця забирав високий, статний чоловік у темному плащі з каптуром. А потім батьки пішли спати, і перший злочин Сварта так і залишився безкарним. Ця безкарність мала присмак кориці та цукрової пудри. Дивлячись у стелю, певний час він думав про те, як тепер складеться життя хлопчика, якого забрала Гільдія, і чи може Гільдія так само прийти за ним? Але сон швидко зморив його після насиченого дня, він заснув, як тільки натягнув колючу ковдру під підборіддя і заплющив очі. 

Пітьма всередині Сварта мала рацію, він справді був здатний на більше. Він став часто прогулювати школу і прибився до компанії старших хлопчаків, за булочками пішли яблука, дерев'яні фігурки та перша книга, крім шкільних підручників, що потрапила до його рук – збірка казок про божеств Фейруна. Він зберігав цю книгу під подушкою, як цінний скарб, і зачитував її до дірок, коли нікого не було вдома. Одного разу Сварт повернувся з прогулянки і побачив, що мати знайшла книгу та дерев'яні іграшки, які вони з батьком йому, звичайно ж, не купували, і насварила так сильно, що вся вулиця чула її відчайдушні крики, а ввечері з роботи повернувся батько і відшмагав його до крові. Але як би боляче  йому не було, Сварт не заплакав – він витримав усі удари, і розридався лише тоді, коли залишився один у кімнаті і до всього іншого виявив, що мати викинула і книгу, і фігурки. З тих пір він дав собі слово, що його більше ніколи не спіймають, принаймні, не так безглуздо. Та це було далеко не востаннє, коли батьки піднімали на нього руку. Вони казали, що Сварт став некерованим, і йому регулярно прилітало за погані слова, яким його навчила вулиця, за те, що огризався, за шкільні прогули. Якщо він вже не хотів вчитися, кілька разів його навіть намагалися замкнути у підвалі, щоб обмежити спілкування з поганою, на думку батьків, компанією, але на той момент йому вже нічого не вартувало  впоратися з таким простим замком за допомогою найпримітивнішої відмички, яку він завжди мав при собі. Його небажання відвідувати школу пояснювалося дуже просто: він уже вмів читати, писати і рахувати гроші, а решту уроків вважав марним витрачанням часу.  Всі ці втомлені від життя вчителі в пошарпаному одязі все одно не могли зробити зі Сварта магістрата, він чудово розумів, що якщо сам не вирветься з цієї клятої глухомані, то у кращому випадку закінчить так само, як його батько – вантажником у доках. Батьки дорікали йому тим, що він їх ганьбить, що через нього люди говорять про їхню родину всяке, що рано чи пізно він опиниться у в'язниці чи на шибениці і йому ніхто не допоможе, адже того, хто порушує закон, має бути покарано. Ось тільки Сварт вже був достатньою мірою покараний тим життям, яке йому намагалися нав'язати Фіц та Лайла, і щоб по-справжньому його налякати, їм варто було б вигадати щось інше. 

У чотирнадцять років він з'являвся в батьківській халупі лише щоб переночувати. З кволої, хворобливої ​​на вигляд дитини Сварт перетворився на підтягнутого, високого юнака, який зрістом вже практично наздогнав батька. Його довгі худорляві пальці були зовсім не схожі на грубі руки Фіца, а високі вилиці і чуттєвий рот не мали нічого спільного з повненьким, обвітреним обличчям Лайли. Він був для них чужим, навіть маленьким хлопчиком він, на їхню думку, завжди все робив не так, а тепер тим паче. І якщо спочатку від цього усвідомлення Сварту було дуже боляче, так само, як було б будь-якій іншій дитині на його місці, потім йому стало байдуже. Його домом стали старші хлопці з дрібної банди, до якої він прибився, і Сварт намагався проводити з ними стільки часу, скільки було в його розпорядженні. Дрібні крадіжки забезпечили його одягом, про який раніше він міг тільки мріяти, і дешевою біжутерією, яка  на Сварті мала вельми зухвалий вигляд, але він був у захваті від того, на що було схоже його нове життя. У банді був один хлопець, Ерік, який сяк-так навчив Сварта поводитися з кинджалом. Він був старшим на два роки, у нього було темне коротке кучеряве волосся і пронизливі карі очі. І хоча в їхній дворовій зграї до ладу не було конкретного ватажка, коли треба було вирішити якесь важливе питання чи ухвалити правильне рішення, всі слухалися його. Сварт захоплювався ним, його силою, швидкістю та харизмою. Поруч із ним у Сварта в животі пурхали метелики. Він думав, що це тому, що йому хотілося бути схожим на Еріка, тоді Сварт ще не усвідомлював, що йому подобався Ерік так само, як іншим хлопцям його віку подобаються дівчата. Одного вечора Ерік прийшов із важливим оголошенням: він зумів домовитися про зустріч із представником Гільдії, і тепер у них з'явився шанс перестати бути простою вуличною зграєю та отримати протекцію, дах над головою та стабільність. Старші хлопці на радощах напилися краденого вина, і Сварт їх розумів – вперше за довгий час він сам був по-справжньому щасливим. Лишень подумати, Гільдія! Їх приймуть до Гільдії, і він зможе більше ніколи не повертатися до батьківського дому та забути про все, що там з ним відбувалося, як про страшний сон. Ерік вийшов надвір, щоб провітрити думки, і Сварт поплентався за ним. І хоча сам Сварт був тверезий, в нього голова йшла обертом. Була середина літа, на вулиці стояла така спека, що, здається, навіть небо плавилося від такої божевільної температури і було пофарбоване в червоні, багряні, помаранчеві та фіолетові кольори. Сварт сказав, що піде за Еріком хоч на край світу. Замість відповіді Ерік узяв його за плечі і Сварт дізнався, що являє собою перший поцілунок. Крізь шалений гуркіт власного серця він почув обурений голос матері, вона кричала і називала його огидними словами, в руках у неї був кошик з нерозпроданою пряжею – судячи з усього, сьогодні вона затрималася на ринку до останнього і вирішила скоротити шлях до будинку іншою дорогою. Мати спробувала забрати його за руку, але Сварт відповів, щоб вона не сміла до нього торкатися. Після короткої, але гучної суперечки Лайла, звалишви на голову сина всі відомі їй прокляття, все ж таки залишила його, і Сварт, розгублений і десь глибоко в душі наляканий, не знав, як першим порушити напружену тишу, що повисла між ним та Еріком. Та Ерік сказав, щоб Сварт узяв з дому найнеобхідніше – сьогодні вони переночують у нього, а завтра почнеться їхнє нове життя під заступництвом Гільдії.

Сварт прийшов до батьківського будинку глибокої ночі. Фіц і Лайла не спали, вони чекали на кухні. Повновиде обличчя його матері було заплаканим, батько був злий, хоча Сварт не міг згадати хоча б один день, коли його батько не був злим чи втомленим, або й те, й інше водночас. Фіц сказав, що він зганьбив всю їхню родину, що в ньому тече гнила кров, і краще б вони з Лайлою віддали його в притулок або підкинули будь-яким іншим дурням після того, як виявили немовля на своєму порозі. Батьки не сказали Сварту нічого такого, про що він не здогадувався, і хоча їхні слова пролунали як ляпас, він зумів стримати гнів, що рвався назовні, і пішов у свою кімнату – у свій кут, – де почав збирати речі. Мати кинулася до нього з криками, що він нікуди не піде, що він просидить під замком до повноліття і спробувала відібрати в нього старий пошарпаний наплічник, але він не вчасно виставив руку з кинджалом, а вона не вчасно напоролася на вістря животом. Нутрощі Сварта ухнули вниз, коли він усвідомив, що трапилося, а потім кров, що капала на підлогу з кинджала, заспівала для нього. І це була найдивовижніша пісня, яку він колись чув. Батько прибіг на шум і спробував накинутися на нього, схопивши зі столу свічник, але Сварт виявився спритнішим, хоча справа була не в одній тільки хорошій реакції та чутті – він готовий був заприсягтися, що казна-звідки виникли тіні, що огорнули його, і він виринув у Фіца за спиною і перерізав йому горлянку, наче з пелюшок знав, як це робиться. 

За хвилину Сварт стояв посеред будинку, в якому виріс, у калюжі крові, а в ногах у нього лежали бездиханні Фіц та Лайла. Спочатку до горла підступила нудота, яку він насилу стримав, а потім Сварта накрило сильне тремтіння, як під час лихоманки. Він не планував вбивати своїх батьків, він хотів, щоб вони дали йому спокій, тим паче після того, як вся правда випливла на поверхню – у них навіть не було права утримувати його силою, адже вони були один одному ніким. Сварт просто хотів піти. Мати й батько – та чи міг він тепер думати про них у такому ключі? – були самі у всьому винні. І коли перший шок пройшов, за ним настав другий – Сварту сподобалося вганяти лезо в чуже тіло, а від металевого запаху крові його рот наповнився слиною, як у дикого звіра. У якийсь момент він навіть подумав, що божеволіє, але в нього не залишалося часу на сумніви, сусіди напевно чули крики і метушню, і хоча варта обходила їхній район десятою дорогою, хтось із співчутливих знайомих міг ризикнути зазирнути до Фіца та Лайли, щоб переконатися, що все гаразд. Ось тільки все не було гаразд, більш за те – усі плани Сварта покотилися до біса, тепер він не міг повернутися до Еріка та інших хлопців, щоб не накликати на них біду, він залишився один, зовсім один, і паніка всередині нього з кожною хвилиною розросталася дедалі сильніше та сильніше. Потрібно було бігти, чим далі тим краще, але куди? Він попорпався у кишенях у матері та батька, але не знайшов нічого, крім кількох мідяків та дешевих прикрас, за які він навіть не зможе орендувати кімнату у придорожній корчмі. Сварту потрібні були гроші, і тоді він зможе тікати світ за очі. Вибратися за міські стіни, а далі… Елтурель? Незимний? Він подумає про це пізніше. Сварт одягнув стару батьківську накидку з капюшоном, яка була йому якраз, підхопив з підлоги наплічник і, перш ніж назавжди покинути ці стіни, перекинув свічник із палаючою свічкою. Коли Сварт підходив до шинку на околиці біля міської стіни, далеко задзвонили дзвони, сповіщаючи про пожежу. Він мав зовсім небагато часу, щоб вирішити фінансову проблему і назавжди забратися з міста, принаймні тут і зараз Сварт не бачив іншого правильного рішення. Коли пожежу загасять, а сусіди упізнають в обгорілих рештках Фіца та Лайлу, його шукатимуть. І коли це станеться, він має бути вже далеко звідси. Шинок був повен людей. Він узяв пива на батьківські мідяки, його високий зріст і широкі плечі зіграли йому на руку – ніхто в метушні не звернув увагу на його зовсім ще юне обличчя, що визирало з-під каптура. Вже за кілька хвилин Сварт лавірував із кухлем між іншими відвідувачами у пошуках вільного місця – та у пошуках здобичі. Його увагу привернув самотній чоловік за крайнім столиком біля стіни, перед яким вже стояло кілька порожніх кухлів з-під елю, він сидів згорбившись над стільницею і, здається, дрімав, або був настільки п'яний, що шия не тримала голову. Гострий зір Сварта відразу помітив на поясі мандрівника важкий гаманець, і пальці засвербіли від нетерпіння та збудження. Він зробив кілька ковтків пива для хоробрості, витер тильним боком долоні піну з губ і, як його вчили інші хлопці з банди, затамував подих і акуратно викрутив руку, підбираючись до гаманця із золотом. Коли гроші майже були в нього в руках і вже через секунду або дві більша частина його проблем мала б вирішитися, незнайомець спіймав його за зап'ясток і міцно стиснув пальці. Очі Сварта розширилися від страху. Звісно, у нього при собі був кинджал, але влаштувати різанину тут? Його відправлять на шибеницю. Втім, в'язниця вже була йому гарантована. Він з викликом подивився на людину, яку щойно намагався обікрасти, і зустрівся поглядом із темноволосим чоловіком років тридцяти. Незнайомець не був п'яний, його просто розморило від елю та задухи, і Сварт, передчуваючи швидку розправу, уявив, як він зараз голосно покличе варту чи вдарить його під дих. Але чоловік не зробив нічого подібного, спочатку він мовчки оглянув Сварта з ніг до голови, а потім сказав, що йому треба попрацювати над навичками, якщо він не хоче рано чи пізно опинитися у в'язниці на Зміїній скелі. Це був агент Зентарима, знайомство з яким стало для Сварта доленосним у багатьох аспектах.

* * *

Сварт прокинувся майже на світанку. Ось лише під спиною у нього були не його простирадла і навіть не ліжко в борделі, а холодна кам'яна підлога. Здається, саме це Сварта і розбудило – якоїсь миті йому стало так холодно, що все тіло трусило та зуб на зуб не налучав. Він був весь у крові, а поряд з ним на підлозі лежали його незмінні кинджали. Першої секунди Сварт запанікував, він не розумів, де знаходився і що сталося, звідки стільки крові, а головне – чому він нічого не пам'ятає. Він спробував сісти, спершись на руку, і скривився від болю. Незважаючи на калюжі крові навколо, Сварт не був поранений, але кожен м'яз у його лівому передпліччі крутило, ніби він всю ніч вантажив ящики або з кимось бився – це була його домінуюча рука. Але потім він протер очі, придивився до невиразної купи м'яса і кісток, що лежала віддалік, принюхався до солодкого металевого запаху, що висів у повітрі, і важко ковтнув. Останнє, що пам’ятав Сварт перед тим, як його свідомість заволокла багряна полуда – він повертався до храму. Здається, його хтось гукнув і щось йому сказав, а що було далі – провал у пам'яті, темна пляма, позбавлена ​​образів, звуків та запахів. Він підібрав кинджали і повісив їх на пояс, заразом перевірив, чи на місці гаманець із монетами та відмички. Все було на місці. Крізь маленьке вікно під стелею було видно, як небо посіріло, і перші промені світанку дозволили Сварту бодай якось роздивитися труп, точніше те, що від нього залишилося. Він підвівся на ноги і підійшов до високого, дужого чоловіка, на якому не лишилося навіть клаптика ненушкодженої шкіри. Судячи з маски на обличчі та зброї, це був дрібний розбійник, і хоча Сварт досі не пам'ятав нічого з подій минулої ночі, здається, він почав розуміти, що сталося. Цей наївний дурень напевно спробував його пограбувати, навіть не підозрюючи, яку жахливу помилку робить, і отримав те, що заслужив – болісну смерть. За характером ран Сварт зрозумів, що багато разів бив і різав його навіть після смерті, ось чому його ліва рука так боліла. Але все це були дурниці, Сварта лякало інше – чому він не пам'ятав і не усвідомлював себе, коли скоїв усе це? Таке сталося з ним вперше, і якби він був п'яний як чіп, або перебував під впливом будь-яких наркотичних речовин, все пояснювалося б доволі просто. Але Сварт був тверезий. Від усвідомлення, що контроль з невідомої причини вислизнув із його спритних пальців, його знову затрусило, але цього разу не від холоду, а від страху. Чи не вперше за останні кілька років йому було по-справжньому моторошно. Невблаганно наближався світанок, і в нього не залишалося ані часу, ані права на паніку. Якщо Сварт не хотів у такому вигляді потрапити на очі першим ринковим торговцям чи ще гірше – вартовим, він мав діяти швидко. Вислизнувши за двері старого покинутого складу, Сварт виявив, що був у самому серці району доків. Його нутрощі болісно стиснулися, бо з цієї точки до найближчого спуску в каналізацію йому довелося б бігти і бігти, а час був не на його боці – незважаючи на те, що небо було затягнуте важкими дощовими хмарами, на вулиці майже розвиднілося, а судячи з солоного присмаку на губах, кров була не тільки на його одязі, а й на обличчі. Сварт намагався мислити раціонально, вдивляючись у однакові провулки і будинки, але інстинкти загнаного в кут звіра спрацювали швидше за раціональне мислення – він кинувся до двоповерхового будинку, від якого його відділяло всього кілька десятків метрів, на ходу зірвав з пояса "кішку" і, прицілившись, викинув гак туди, де було відкрито вікно. Коли трос піднімав його, Сварт ледь не розтиснув пальців від сильного тягнучого болю в зап'ястку, але зціпив зуби і втримався. Не пізніше, ніж за кілька секунд, він, знесилений, брудний і холодний, ввалився в квартиру Енвера Ґорташа, шкереберть звалився на підлогу. 

Енвер, ніби нізвідки, з’явився на порозі кімнати. На ньому була біла бавовняна сорочка з закоченими рукавами в старих плямах машинного мастила, робочий фартух з безліччю кишень і дивне пристосування на лобі, щось подібне Сварт бачив у лікарів. Ґорташ відігнув лінзу з очей нагору, щоб вона йому не заважала, і глянув на нього із сумішшю здивування, нерозуміння та стурбованості.

– Сварте? – обережно покликав Енвер. – У твоєму останньому листі ти казав, що арбалет припав тобі до душі і ти швидко навчився ним користуватися, але я не думав, що… – Ґорташ не договорив. Він запалив лампу і побачив, що Сварт був буквально з ніг до голови забруднений кров'ю. – Ти поранений?

Сварт похитав головою. Енвер допоміг йому підвестися, посадив на стілець і щільно зачинив вікно.

– Це не моя кров, – глухо відповів Сварт. Він був розгублений і безпорадний, а власну безпорадність він ненавидів найбільше за все. Сварт не був до кінця впевнений у правильності свого рішення прийти сюди, він у принципі не думав, коли ліз до Енвера у вікно, давши волю інстинкту “бий і біжи”. Але тут він принаймні був у безпеці та міг не боятися чужих цікавих очей чи міської варти. 

– Ти весь гориш, постривай, я вимию руки, принесу тобі чогось випити і вмитися, – Енвер ненадовго доторкнувся чистою стороною долоні до його чола. – Зніми плащ, він весь мокрий, брудний і не зігріє тебе. 

Від Ґорташа пахло машинним мастилом, але Сварта це не відштовхувало, те саме він міг сказати про сірку і попіл, хоча за останні роки запахи Авернуса практично вивітрилися зі шкіри Енвера, і навіть його тонкий чутливий нюх тепер насилу їх вловлював. Ґорташ зник за рогом, і Сварт, прислухавшись до його поради, скинув забруднений кров'ю та вуличним брудом плащ. На сорочці теж було кілька кривавих плям та бризок, але на чорному кольорі їх не було видно. Проте металевий запах лоскотав ніздрі, а вогка тканина липла до тіла. Сварт мерзлякувато зіщулився і тільки тепер помітив, що все ж таки заробив кілька саден – кісточки на обох його руках були розбиті, виходить, він бив грабіжника не тільки кинджалами, а й голіруч. Присмак крові у роті змушував Сварта замислитися і про те, що, можливо, у сутичці він рвав його навіть зубами. Але з усього цього його лякав лише один факт: він, як і раніше, нічого не пам'ятав. 

Енвер повернувся за кілька хвилин, на ньому більше не було робочого фартуха та інструментів, зате в одній руці він ніс кухоль з підігрітим вином, а в іншій – миску теплої води та чистий рушник. Сварт не став заперечувати і мовчки випив підігріте вино зі спеціями, у тутешніх краях це були найкращі ліки при переохолодженні, щоб не підхопити застуду. Він не боявся захворіти, у нього був міцний, витривалий організм, проте вино чудово допомогло осадити нудоту і жовч, що підкотили до горла. Сварт витер рот ребром долоні, добре вимив обличчя й руки і витерся рушником. 

– Тебе все ж таки поранено, – Ґорташ відставив миску з водою. Він зник за ширмою, але вже менше, ніж за хвилину приніс перев'язувальну тканину і баночку з маззю, яка навіть крізь закриту кришку пахла жиром та травами. 

– Це дурниці, – Сварт глянув на свої руки і скривився. – Бувало в тисячу разів гірше. 

– А тисячу першого ти підхопиш щось, і що скаже твій батько? – Енвер сів навпроти нього і відкрив мазь. 

Сварт уперся ліктями у коліна, щоб перевести подих і стримати новий напад нудоти. Незважаючи на те, що він провів у відключці кілька годин, він не відчував себе відпочившим, навпаки – Сварту здавалося, що його всю ніч били ногами, кожен м'яз у його тілі болів, а очі пекло, ніби в них насипали піску. Він опустив голову і подивився вбік просто щоб зосередитися на чомусь і втриматися за реальність, тому що кімната в нього перед очима вертілася так, ніби він був п'яний. В один із цих моментів Сварт побачив порожню пляшку з-під дорогого шампанського біля ліжка Ґорташа, тарілку із залишками фруктів та два келихи, на одному з яких абсолютно точно був слід від губної помади. 

– Я не вчасно? – спитав Сварт і підвів на Енвера очі. У вухах у нього застукали неіснуючі барабани, звук яких з кожним ударом ставав дедалі гучнішим. Сварт не одразу зрозумів, що це був гуркіт його власної крові під скронями.  

– З чого ти взяв? – щось у погляді Сварта змусило Ґорташа на мить застигнути з баничкою в руці, а потім він як і не було нічого обережно взяв його пальці і наклав мазь на розбиті кісточки. 

– Я подумав, ти можеш бути не сам, – першим поривом Сварта було висмикнути руку і піти – по-нормальному, через двері, тепер його зовнішній вигляд дозволяв йому дістатись каналізації, не привертаючи зайвої уваги. Та він вчасно придушив у собі цей ганебний імпульс і зціпив зуби, не дозволяючи багряній полуді, що накривала свідомість, узяти гору. 

– Тут лише ми з тобою, – Енвер коротко глянув у той бік, де стояла порожня пляшка і келихи, взяв перев'язувальну тканину і обережно перев'язав його рани. Здається, лише одним дурним, нетактовним питанням, на яке Сварт не мав права, він зробив некомфортно їм обом, але сказаних слів було вже не повернути. – Розкажеш, що трапилося?

– З радістю розповів би, якби сам знав, – Сварт глянув на пов'язки на своїх руках. Кілька днів йому доведеться поберегтися, бо такі рани були найнеприємнішими після рани в коліно та в живіт, адже він, най би дев'ять пекел побрали того головоріза з провулка, у прямому і переносному сенсі працював руками. Перш ніж знову підвести очі за Ґорташа, він ще раз як слід напружив пам'ять, але в його спогадах, як і раніше, зяяла діра. Сварт перевів подих і переказав Енверу все, що пам'ятав, закінчивши історію пробудженням серед покинутого складу в калюжі крові. – Раніше такого ніколи не траплялося, – додав він, схрестивши руки на грудях, і розім'яв шию. 

– Якщо ти кажеш, що нічого не пив і не приймав, то, можливо, твій батько таким чином говорить із тобою, – Енвер сперся руками у коліна. – Тобі варто запитати когось, хто краще за мене розбирається в історії вашого роду. 

– Я теж про це думав, – Сварт глянув у вікно, на важкі свинцеві хмари, що затягли небо, на сонне місто. Судячи з звуків, що доносилися сюди навіть крізь кілька стін, робота в порту вже була у самому розпалі. Він добре пам'ятав, як рано починався день тих, хто гарував там. Його прийомний батько зазвичай йшов на роботу на світанку і повертався пізно ввечері. Сварт облизав губи, відчуваючи присмак вина та спецій. – Темний владика Бейн теж зв’язувався з тобою так?

– Ні, – Ґорташ похитав головою. – Востаннє він приходив до мене уві сні, коли наказав зв'язатися з тобою.

Сварт підняв брови, але нічого не сказав. Він прикусив язика, щоб навіть у думках Баалу не здалося, ніби Сварт чинить опір його волі – якщо недавній напад дійсно був божественним втручанням, а не помутнінням розуму в клінічному сенсі. Він ще раз глянув на свої перебинтовані руки і ненадовго задумався, яка сила ховалася в його тілі, якщо він з такою люттю і безжалісністю розправився з людиною, яка була вищою і більшою за нього, навіть не отримавши при цьому серйозних травм. Кілька миттєвостей Сварт уважно вивчав старі плями на сорочці Енвера, а потім все ж таки запитав:

–  Ти працював над чимось, коли я тебе потурбував?

Ґорташ відповів не одразу. Хоча не було схоже, що він сумнівався, скоріше, просто намагався підібрати потрібні слова, але зрештою мовчки підвівся зі стільця і ​​жестом попросив Сварта слідувати за ним. 

– Мені простіше показати, щоб ти сам усе побачив, ніж розповісти.

Сварт підвівся на ноги і попрямував за Енвером, не без задоволення відзначивши, що нудота пройшла, хоча тепер його страшно хилило в сон, ніби до того він дві доби не спав. Квартира Ґорташа складалася із просторої спальні з каміном, кута, виділеного під ванну, невеликого коридору та свята святих – його майстерні. Судячи з розташування труб та деяких меблів, колись тут була ще одна кімната та кухня, але Ґорташ переробив їх під кабінет, зайшовши до якого Сварт відчув себе дитиною в магазині іграшок.  Його пізнання в інженерії навіть на чверть не могли зрівнятися з пізнаннями Енвера, але він впізнав деякі інструменти та пристрої. Хоча більшість того, що він побачив на полицях і стільницях, навіть для допитливого розуму Сварта була загадкою. Зрозуміло, він нічого не чіпав і намагався ступати дуже обережно, адже Ґорташ упустив його майже до себе під шкіру, ні більше ні менше, і Сварт міг уявити, як багато для нього це означало.

– На дозвіллі я колупаю ґондійські креслення, – Енвер сперся долонями в стільницю, на якій були розкидані книги і купа паперів, переписаних від руки, деякі нариси були перекреслені олівцем, деякі списані нотатками, розшифрувати які було під силу тільки йому самому.  – Хоча багато чого мені досі не зрозуміло, –  він підсунув до Сварта одне з креслень. – Це двигун, який запускає механізм автоматона, але щось має забезпечувати його безперебійну роботу, – він нахилився над столом, спершись на лікті. – І саме про це тут нічого не сказано. 

– Ґонди в усі часи були хитромудрими сучими синами, – пробурмотів Сварт, розглядаючи креслення, наскільки зараз дозволяла його зосередженість. Здається, Ґорташ усміхнувся, краєм ока Сварт помітив, як смикнулися його плечі. – А додаткової інструкції ніякої немає?

– На жаль, ні, – Енвер узяв з полиці предмет, що зовні нагадував грубе механічне серце – двигун, описаний у ґондійських кресленнях, покрутив його в пальцях і передав Сварту.

Взявши порожній холодний сосуд з металу та скла, Сварт роздивився його з усіх боків. Двигун справді обрисами був схожим на людське серце. 

– Що це за скло? – спитав Сварт. – Ніколи раніше такого не бачив.

– Це вогнетривке скло. – Ґорташ раптом замовк. – Стривай, – він насупив чоло, на його смаглявій шкірі стали помітні перші зморшки. – Стривай, стривай… – його очі гарячково забігали з боку в бік. – Можливо, переклад неточний – чи неправильний, чи самі ґонди навмисне зробили помилку…

Сварт не до кінця розумів, що саме Енвер хотів йому сказати, якщо чесно – він не розумів жодного слова, але дозволив йому висловитися, не перебиваючи і не відволікаючи. Ґорташ був кумедний, коли посилено думав над чимось, а його очі, що нагадували два чорні бездонні озера, блищали, як у божевільного.

– Щоб змусити це серце битися, потрібні високі температури. І зовсім інший метал, у такому разі, тому що звичайний не годиться, – він випростався над столом.

– Думаю, ти щось вигадаєш, – куточків губ Сварта торкнулася посмішка. Йому було важко посміхатися, та навіть просто стояти на ногах, так сильно його виснажила минула ніч. Він непомітно взявся за край столу, щоб упоратися з приступом слабкості, і тихо сказав: – Я піду, Енвере. Не хочу тобі заважати ще більше, ніж вже завадив. Дякую за вино і… за все.

– Куди ти підеш у такому стані, Сварте, на тобі свого образу немає, – Ґорташ повернувся до нього з олівцем у руці – він якраз збирався зробити в кутку нарисів із “серцем” якусь позначку. – Залишайся, поки остаточно не прийдеш до тями, я все одно сьогодні нікуди не поспішаю. Давай я принесу тобі у що перевдягнутися, ти виспишся, а вже на свіжу голову повернешся до своїх обов'язків. Що скажеш? 

Ґорташ намагався бути гостинним, хоч зовсім не мусив, але Сварт чудово бачив, що думками він був не тут, думками він був у ґондійських кресленнях.

– Краще принеси мені ще вина, – попросив Сварт. – А там вирішимо.

– Звісно, – Енвер кивнув, сунувши олівець за вухо. – Дай мені хвилину, – він відвернувся і поспішив сховатися за непримітними дверима, які вели до зовсім крихітної комори. 

Цієї хвилини було достатньо, щоб Сварт злився з тінями і безшумно вислизнув із квартири Ґорташа, цього разу як годиться – через вхідні двері.

Chapter Text

Молитви жерців і крики жертв лунко розносилися храмом. Варто було Сварту переступити поріг, як його рахівник одразу поспішив до нього з видатковою книгою в руках, ніби спеціально чекав на нього, причаївшись у тінях за рогом. Саме так Сварту здалося, але він, хоч і насилу, та все ж зміг стримати роздратування. Минула ніч не йшла в нього з голови, і сюди ж до біса не доречно припав його спонтанний візит до Ґорташа. До всього, що відбувалося в житті Сварта, йому не вистачало тільки ревнощів, але якби він зараз до пуття подумав ще й про це, його пульсуюча голова точно луснула б, як перестиглий кавун. Фінансовими питаннями церкви Баала займався Мелех, вже немолодий червоношкірий бісин, який багато років прослужив помічником клерка в лічильній палаті. Мелех мав неабиякий розум, навіть не маючи під рукою паперу і пера він вмів рахувати такі суми та формули, з якими Сварту довелося б провозитися пів ночі, вступивши у нерівний бій з рахівницею. Бісин міг би стати першокласним рахівником на службі у жителів міста, але через його походження йому все життя доводилося задовольнятися малим, допоки Баал не прийняв його у свої обійми. Сварту було наруч те, що більшість людей досі ставилися до бісинів з недовірою.

У храмі його батька були раді всім та кожному.

– Місяць добігає кінця, мілорде, – Мелех поправив окуляри на переніссі і розкрив перед Свартом видаткову книгу. 

Вони мали обговорити це питання вчора, але вчора Сварт ще не знав, що вночі з ним станеться напад і виведе з ладу на кілька годин. Він зупинився біля найближчого свічника, щоб не напружувати очі читанням у напівтемряві – його й без того мучила страшенна мігрень, – перехопив книгу зручніше і стиснув зуби, бо біль у розбитих кісточках електричним струменем пройшовся від кисті вгору по передпліччю. Їхні справи були не такі погані, як на самому початку, коли він був змушений оббирати трупи і ледве зводив кінці з кінцями. Тепер Сварту не було на що скаржитися, а відколи вони з Енвером уклали довгостроковий союз, доходи церкви в кілька разів перевищили витрати. Коли Скелерітас Фел вперше привів Сварта до стін цього величного храму, жертовна зала була порожньою, а кімнати послушників покрилися пилом і пліснявою за ті довгі роки, поки його батько був мертвий. Нині ж, через кілька років, храм Баала, місце, просякнуте смертю і кров'ю тисяч жертв, нагадував живий розумний організм, який дихав і перебував у постійному русі. У тому, щоб керувати таким організмом, була сила-силенна своїх переваг, але й не менше відповідальності, і це виражалося буквально в усьому, навіть у дрібницях: у цю хвилину Сварт дуже хотів прийняти знеболювальну настоянку і лягти, але натомість мав підбивати підсумки зі своїм рахівником.

– Чудово, – він перегорнув сторінку і ще раз пробігся очима по кількох рядах цифр, а потім закрив книгу і повернув її бісинові. – Підготуй видатковий лист і я його підпишу. 

– Зараз же цим займуся, мілорде, – Мелех поспішив відкланятися.

Крики на тлі припинилися, їм на зміну прийшло булькання – судячи з усього, в особливо гучної жертви ротом пішла кров. Полегшення цієї миті відчули як мінімум двоє: той, кого приносили в жертву, тому що його страждання ось-ось мали скінчитися, і Сварт, для якого цього ранку кожен гучний звук був рівноцінний цвяху, встромленому в око. В іншій ситуації він із задоволенням залишився б, щоб простежити за ритуалом, але зараз Сварт був вичавлений, як лимон, і мріяв тільки про одне – швидше дістатися свого ліжка. 

У каміні затишно потріскували сухі поліна. Не щільно причинивши за собою двері до кімнати, Сварт насамперед підійшов до шафи і хотів звичним жестом зняти із себе плащ, але коли його руки спіймали повітря замість срібної застібки, він згадав, що залишив плащ вдома у Енвера. Він вчинив з Ґорташем страшенно негарно, спочатку скориставшись його гостинністю, а потім втікши, як злочинець, тому дав собі слово, що вибачиться, як тільки його стан дозволить йому це зробити. На подив Сварта, на столі поряд з ранковою кореспонденцією на нього вже чекала склянка води і пляшечка з цілющою настоянкою. 

– Кепський вигляд маєте, молодий хазяїне, – пролунало з темряви. – Я б рекомендував Вам випити ліки та як слід відпочити. Той негідник із провулка вичавив із Вас усі соки, за що, звичайно ж, отримав по заслугах. – Камердинер цмокнув язиком. – Ах, мілорде, – Скелерітас Фел вийшов на світло і сплеснув руками. – Яке неймовірне вбивство Ви скоїли! Впевнений, Ваш батько був у захваті від Вашої жорстокості та безжалісності. 

Сварт завмер біля столу з пляшечкою у руці.

– Чому я нічого не пам'ятаю? – спитав він, уважно дивлячись на Фела.

– Хазяїне, Ви самі знаєте відповідь на Ваше питання, – Скелерітас зчепив скрючені пальці в замок. – Сила Вашого батька зростає, а водночас зростає і його божественний вплив. До того ж… Ви давно не вбивали, мілорде. Але ж Ви – кинджал в його твердій руці, за допомогою якого він пожинає душі, – благоговійно прошепотів він. – Але не турбуйтеся, Ваша мерзенносте, Ви навчитеся керувати батьковим даром. Ви уявити собі не можете, який потенціал прихований у цьому сильному та спритному тілі. Довіртеся батькові і нічого не бійтеся. 

Боги втрачали свої сили, коли у них переставали вірити. Так було за всіх часів, і місце Баала на пантеоні Фейруна впродовж довгого часу було порожнім. І хоча церкву Свартового батька все ще не можна було назвати процвітаючою і тим паче домінуючою, чисельність тих, хто молився богу вбивств у цих стародавніх стінах і вдома перед саморобними вівтарями продовжувала зростати. Підношення, молитви та жертвопринесення робили Баала сильнішим, і ця міць перетікала у його смертних дітей. Чи лякала Сварта ця сила? Ще б пак. Але вона могла зіграти йому на руку. Він досі відчував на язиці приємний післясмак, коли згадував своє пробудження і гору м'яса і кісток, на яку перетворився дурень, який ризикнув перейти йому дорогу. Якщо вже зараз Сварт був здатний на таке, які обрії відкриються перед ним, коли він навчиться керувати цією силою? Він витяг корок із пляшечки з настоянкою, залпом випив вміст і запив водою, міцно стиснувши пальцями кухоль, щоб вгамувати тремтіння. 

Здається, Скелерітас хотів додати щось іще, але по стіні ковзнула довга тінь, і камердинер зник. 

– Я тебе не запрошував, – озвався Сварт, не повертаючи голови.

– Двері були не зачинені, – босі ноги Орін ступали по кам'яній підлозі майже безшумно, тільки краї її сукні тихо шурхотіли, коли вона проходила повз Сварта. Зупинившись біля каміна, вона простягла довгі худорляві руки до вогню. 

За іронією долі вони зі Свартом були схожі, як могли бути схожі рідні брат із сестрою, незважаючи на те, що Орін була народжена смертною жінкою. Вона мала шикарне волосся і фігуру, обриси якої бентежили свідомість чоловіків і жінок, Орін була до біса вродливою і вміла цим користуватися. Її ліжко ніколи не було порожнє і вона, на відміну від брата, не приховувала своїх коханців, їй подобалося, коли вони на смерть билися за неї – кілька разів Сварт застав таку виставу у жертовній залі, а його сестра у цей час, по-дитячому плескаючи у долоні, сиділа на батьковому вівтарі та із захопленням спостерігала за тим, що відбувалося. 

– Облиш мене, я збирався відпочити, – Сварт обійшов її і почав знімати з пояса усе зайве – кинджали, ладунку із зіллями та арбалет, який він одразу ж сховав у скриню для зброї. Але поки Орін була тут, у цій кімнаті, він не поспішав переодягатися, бо Сварту не подобалося те, як вона дивилася на нього, як пожирала його очима щоразу, коли заставала без сорочки чи голим у ліжку. Він не збирався робити їй такий дарунок.

– Я чула, минулої ночі ти став чоловіком, – як нічого й не було, сестра повернулася до нього і посміхнулася однією зі своїх найпривабливіших посмішок. – Певною мірою.

– Я став чоловіком у п'ятнадцять років, якщо тобі це так цікаво. Але підслуховувати – поганий тон, Орін. Твоя матінка хіба тебе не навчила? – Сварт привалився стегном до краю столу і схрестив руки на грудях.

– Моя матінка дуже рано віддала духа, – Орін з усмішкою відмахнулася від нього, ніби він сказав позбавлену будь-якого сенсу нісенітницю. – Я хотіла привітати тебе, любий братику, всього-на-всього, – вона підійшла до нього, але вчасно зупинилася на безпечній відстані, хоча це не завадило їй протягнути руку і погладити його груди там, де під шкірою та м'язами билося серце. – Батько благословив тебе, – прошепотіла Орін. – І мене також, Сварте, я відчуваю його, відчуваю, як його міць, яка зростає з кожним днем, наповнює кожну клітину мого тіла, – її бездонні очі блищали, а тендітні, витончені долоні блукали по Свартових плечах та грудях. 

Він узяв Орін за зап'ястя і м'яко, але наполегливо скинув із себе її руки.

– Ти переходиш межу.

– А хто її відмежував, брате мій? – Орін довго дивилася Сварту у вічі, а потім гірко посміхнулася і зробила крок назад. – У твоєму серці досі надто багато сумнівів, почуттів та забобонів, властивих смертним. Ти навіть пахнеш смертними, – прошепотіла вона, гидливо скрививши ніс, і похитала головою. – І все одно батько продовжує покладати на тебе свої сподівання.

– Наш батько любить усіх своїх дітей однаково, – холодно промовив Сварт. – Чи ти смієш сумніватися у його щирості?

Сестра нічого йому не відповіла. Підібравши поділ сукні, Орін безшумною тінню вислизнула за двері, залишивши його віч-на-віч з головним болем.

Сварт довго не міг заснути навіть після того, як мігрень відступила. Роздивляючись балдахін, він дозволив думкам поглинути себе, поринув у них із головою, як у темні води річки Чіонтар у розпал літа. Те, що сталося із ним минулої ночі, неодмінно станеться знову, хотів він цього чи ні, це було ясно зі слів Скелерітаса та Орін, але тепер Сварт принаймні знав, як реагувати в таких ситуаціях. Він прийме від батька будь-який подарунок і покірно виконає його волю, коли настане час, і зробить це краще, ніж міг би зробити на його місці будь-який інший з порідь Баала, що будь-коли існували у цьому світі. Але чому йому було так смутно, а його чорне серце в грудях болісно стискалося і не давало забутися сном? Сварт повернувся на бік і глянув на свою перебинтовану руку, що лежала на подушці. Він досі відчував тонкий трав'яний запах загоюючої мазі і, Сварт готовий був поклястися, відчував дотик Енвера до своїх пальців. Дивно, як дотик людини, яка так багато працювала руками, могли бути такими… лагідними.  Але варто було йому подумати про те, що так само Ґорташ торкався когось іншого, як до горла одразу ж підступала жовч, і з усіх боків на нього наповзала пульсуюча багряна полуда. Сварт рвучко сів у ліжку. Вогонь у каміні давно догорів, його трусило від холоду і зростаючої всередині злості. Він прислухався до своїх відчуттів і зрозумів, що сердився не на Енвера, він сердився на тих, хто дозволяв собі бувати у нього вдома – у його ліжку, – хто цілував його і сміявся з його жартів. 

У рік їх із Ґорташем знайомства вони обоє переживали не найпростіший період. На голову Сварта, вчорашнього найманого вбивці та злодія, звалилося небо разом із правдою про його походження. І його, як сліпе кошеня, за шкірку притягли до храму, де він мав відродити з попелу батьківську церкву, хоча на той момент ні чорта в цьому не тямив. Енвер, який тільки-но повернувся з Авернусу, був готовий піти на все заради своїх амбіцій, і лише через якийсь час Сварт дізнався, що на самому початку свого шляху він спав з багатими шкорбами за гроші, щоб зібрати хоч якісь накопичення і надбати перші зв'язки у вищому суспільстві. Кожен із них вимазався лайном з ніг до голови, щоб домогтися того, що в них було зараз. І Сварта вивертало від думки, що незважаючи на все, через що вони з Енвером вже пройшли пліч-о-пліч, комусь чужому все одно було дозволено більше, ніж йому. З раціональної точки зору це було навіть добре, тому що людські слабкості йшли у розріз із його божественним призначенням. Ось тільки незважаючи на гнилу кров Баала, яка текла у Сварта в жилах, у нього в грудях билося звичайне людське серце, і він із задоволенням вирвав би його, якби міг.  

У такі миті він по-справжньому заздрив Орін.

Людське серце не заважало його сестрі бути тією, ким хотів би бачити Сварта їхній батько.

Він запалив свічки, накинув на плечі халат і намацав ногами на підлозі домашнє взуття. Після всіх цих неспокійних думок Сварт точно не зміг би лягти і просто заснути, як би сильно його не вимотала минула ніч, тому він вирішив вдатися до єдиного дієвого методу – діставши з запасів почату пляшку вина, Сварт наповнив келих і сів за стіл біля згаслого каміну. Вино було солодким, з насиченим виноградним ароматом та медовим присмаком, він беріг його для особливих випадків, але хіба сьогодні був не такий випадок? Він став чоловіком, як висловилася Орін. За мірками порідь Баала, які не усвідомлюють до кінця свою силу. Зазирнувши у келих, Сварт збовтав вміст і зробив ще кілька великих ковтків, а потім відставив вино, взяв чистий аркуш пергаменту і макнув перо в каламар. 

“Тиране, 

пробач за те, що пішов, не попрощавшись. Сподіваюся, наступна наша зустріч пройде за більш сприятливих умов. Даю тобі моє слово, що придумаю щось, щоб віддячити тобі за твоє тепло та гостинність. Сподіваюся незабаром почути новини про твій проєкт. 

З повагою та вдячністю,

поріддя Баала.”

Сварт сунув листа до конверту і скріпив його батьковою печаткою. Подумавши, він добре витер перо від чорнила, проколов шкіру в себе поруч із зап'ястком і вмочив перо у кров, а потім акуратним почерком вивів у кутку конверта ініціали Ґорташа. 

– Скелерітасе, – покликав він, і за мить з темряви виринула згорблена постать камердинера.

– Слухаю, хазяїне. 

– Зроби так, щоб адресат отримав моє послання найближчим часом, – Сварт вручив конверт Фелу.

Скелерітас взяв листа, сховав у внутрішню кишеню піджака та вклонився.

– Зараз же буде виконано, молодий хазяїне. Можливо, Ви хотіли б додати до послання ще щось? Якусь приємну дрібничку у Вашому дусі, – камердинер невизначено змахнув рукою.

Навряд чи Енвер оцінив би підвішений за ноги випатраний труп однієї зі своїх коханок у себе під дверима, хоча, варто визнати, Сварта відвідувала така думка.

– Ні, Феле, поки що це все. 

Скелерітас, ще раз вклонившись, розчинився у тінях. Сварт залпом допив вміст келиха, відбиток вина кольору венозної крові у нього на губах у тьмяному світлі свічок робив його схожим на голодного вампіра. Він витер рота рукою і повернувся в ліжко. Сон здолав Сварта майже одразу, варто було йому залізти під ковдру з головою і заплющити очі. Цієї ночі його не мучили кошмари.

Вже наступного вечора на робочому столі Сварта поряд зі свіжим випуском газети та видатковим листом від Мелеха лежав конверт, підписаний знайомим каліграфічним почерком. Схилившись над столом, Сварт поставив свій підпис на видатковому документі, щоб сьогодні більше не повертатися до цього питання, з неприхованим нетерпінням взяв листа і акуратно зламав воскову печатку.

“Поріддя Баала, 

не думав, що скажу це, але, здається, я вже почав звикати до твоїх раптових візитів та зникнень. Мій проєкт настільки ж захоплюючий, наскільки часом доводить мене до межі, за якою настає божевілля. Щоразу, коли я все глибше поринаю в цифри і формули, я думаю про те, що без твоєї допомоги, нечестиве дитя, нічого цього не було б, і хоча ми з тобою давно в розрахунку, я все одно хочу ще раз висловити тобі свою подяку. Сподіваюся, твої рани гояться моїми молитвами, бо попереду в нас ще багато роботи. 

З повагою, 

Е.Ґ.

PS Ти залишив у мене свій плащ.  Я думав відправити його тобі з гінцем, але все ж таки вважаю за краще повертати такі речі особисто в руки.”

Сварт сховав листа у скриню і накинув на голову каптур ритуального плаща. Сьогодні його паства мала поповнитися новими людьми, яких він зобов'язався прийняти у жертовній залі. Формальна частина обов'язків, яка щоразу наганяла на Сварта тугу, але сьогодні його сповнювало дивне натхнення. У центрі зали, в оточенні інших культистів, які, так само, як Сварт, були одягнені в однакові ритуальні плащі, на нього чекали двоє: тендітна лісова ельфійка з порожніми очима і міцний коротко стрижений бісин з потворним шрамом на половину обличчя. Сварт спробував згадати, де і за яких обставин вже бачив цього бісина, а потім його осяяло – обличчя цього чоловіка майоріло на розшукових плакатах по всьому місту. Скелерітас Фел поправив пенсне на переніссі і зачитав Сварту імена новоприбулих зі списку, чим лише підтвердив його здогадку. 

– Нечестиві вбивці, – Сварт розвів руки, ніби запрошуючи ельфійку та бісина у свої обійми, хоча, зрозуміло, ніхто не ризикнув зробити крок у його бік, ніхто з цих двох навіть не підвів на нього очей. – Ласкаво просимо до дому вашого бога, де ви відчуєте його безмежну любов у цьому житті та посмерті. 

Після ритуалу посвяти Сварт був вільний. Він практично ніколи не залишався на урочисту частину, а сьогодні поспішив злитися з тінями відразу, як тільки Інокові та Заррі вручили їх нові кинджали. Не те щоб Сварта не приваблювали криваві оргії, за своє недовге життя він був присутній на кількох, але цієї ночі він мав дещо інші плани. Він переодягнувся в теплу вовняну сорочку і щільну зимову накидку, взяв із кухні добрий шматок твердого сиру, приправленого меленою паприкою та горіхами, і пляшку найкращого вина, доки все це не встигли віднести до жертовної зали на свято. Сварт вислизнув у ніч, крижаний західний вітер пробирав до кісток, але він накинув каптур на голову і майже перейшов на біг, щоб не замерзнути. Таємні проходи, якими Сварт користувався ще за часів Зентарима, допомогли йому зрізати шлях, і вже за кілька хвилин біля потрібного будинку він повернув на пальці зачароване кільце, ставши невидимим – найменше на світі йому хотілося потрапити на очі варті або випадковим сусідам-напівнічникам. З вулиці було видно, як у майстерні Енвера горіла лампа, і серце в грудях Сварта забилося швидше. Міцний на перший погляд замок піддався його пальцям надто просто, він як миша шаснув на цокольний поверх і поспішив зачинити за собою двері, щоб не привертати зайвої уваги. Замок на дверях у квартиру Ґорташа піддався з такою ж легкістю, можна було обійтися без злому, звичайно, і пробратися в квартиру через вікно, як минулого разу, але Енвер просив його заходити крізь двері, хіба міг Сварт заперечити чи проігнорувати його прохання?

У спальні було так варко й натоплено, що Сварту довелося зняти каптур, щойно він переступив поріг кімнати. Енвер часто мерз, особливо взимку, і ненавидів протяги, у такі моменти Сварт мимоволі думав, що якби він міг привести його до сирого, холодного храму свого батька, довелося б спочатку як слід розтопити усі каміни та запалити усі свічки. Після десяти років, проведених в Авернусі, будь-кому на місці Ґорташа напевно було б важко знову звикнути до клімату Узбережжя Меча. Зупинившись біля дверей, що вели у майстерню, Сварт напружив слух, але не почув ані кроків Енвера, ані звуків метушні з інструментами, хоча до його тонкого звірячого нюху долинав ледь вловимий аромат улюбленого лавандового мила Ґорташа, машинного мастила та поту. Сварт проковтнув слину і обережно штовхнув двері, які виявилися не замкненими. 

Зважаючи на все, Енвер заснув прямо на кресленнях в оточенні інструментів, шматків металу та книг. Він підійшов до столу і, піддавшись цікавості, обережно перегорнув спочатку одну, потім іншу розкриту книгу, щоб подивитися на обкладинки – це були трактати з вищої інженерії та… демонології. Повернувши книги на колишнє місце, Сварт майже безшумно поставив на стільницю пляшку вина та сир, простягнув руку, щоб розбудити Енвера, але в результаті все ж не зміг так підло з ним вчинити: Ґорташ здавався надто втомленим і змореним, а під його очима залягли глибокі тіні від явної нестачі сну. Сварт сходив у спальню за чимось, чим можна було б укрити Енвера, і побачив свій плащ, випраний і акуратно складений на тому самому стільці, на якому він зовсім нещодавно сидів, поки Енвер бинтував його руки. Він вирішив поки не забирати плащ, виторгувавши у долі ще один привід сюди повернутися, узяв колючий вовняний плед, зайшов назад у майстерню і обережно накрив плечі Енвера. Піддавшись миттєвій слабкості, Сварт дозволив собі небачену раніше зухвалість – майже невагомо погладив Ґорташа по щоці тильним боком долоні. Його вії затремтіли, але він не прокинувся. Цікаво, які сни він зараз бачив? Проковтнувши клубок, що підступив до горла, Сварт підсунув до себе чистий лист пергаменту, взяв заточений шматочок вугілля, яким Ґорташ робив позначки у своїх записах і малював креслення, і залишив поряд з пляшкою та сиром коротку записку: 

“Сподіваюся, вино припаде тобі до вподоби.

PS Зміни замки на дверях.”

Він загасив свічку і залишив будинок Енвера тим самим шляхом, яким прийшов. Вже на вулиці Сварт підняв голову і глянув на яскравий місяць, що височів у небі.

Якщо він прискорить ходу, то встигне якраз до розпалу оргії.

Chapter Text

Сварт розім’яв шию, обережно витрусив на тильний бік долоні трохи нюхального тютюну і шумно втягнув коричневий порошок носом. Прив'язаний до столу Полум'яний Кулак щільно заплющив очі, заскавулів, як старий хворий пес, жадібно хапаючи ротом повітря, відчайдушно смикнув руками і глянув на Сварта тьмяними від болю очима. Його погляд був сповнений жаху, розпачу та люті, дивно, як у ситуації, що склалася, у нього ще залишалися сили лютувати. Такі міцні індивідууми стрічалися Сварту вкрай рідко, часто пиха сходила з його жертв вже після перших двадцяти хвилин тортур, це було нудно і зовсім нецікаво, але з цим конкретним Кулаком справи були інакші, цей Кулак розпалив у ньому неабияке завзяття, і Сварт так захопився ним, що йому самому тепер потрібна була перерва. Тютюн вдарив у голову, змусивши його серце забитися швидше, і подарував кілька секунд приємного, легкого запаморочення. 

– Я перерізав тобі сухожилля на щиколотках. Ти все одно нікуди не втечеш, – сказав Сварт, ховаючи тютюн назад до кишені. – Твоє життя у твоїх руках, – збрехав він, хоча всі, хто був присутнім зараз у цій кімнаті, знали, що вартовий не доживе до світанку. Швидше за все, сам Ян Родгар теж чудово це розумів, якщо не був повним ідіотом, а повним ідіотом він аж ніяк не здавався, не кожен зумів би так майстерно і так довго працювати на два фронти – вдень вдавати із себе благочестивого Полум'яного Кулака, а вночі бути на побігеньках у Гільдії. – Скажи мені, друже, хто конкретно і чому наказав стежити за Вантажами Флімма? І тоді все скінчиться. Даю тобі слово. – Сварт любовно погладив Яна по голові.

У Полум'яного Кулака були по-дитячому безглузді золотаві кучері, які ніяк не поєднувалися з його грубим солдатським неголеним обличчям і старими шрамами, і зелені очі, схожі на два смарагди. Ось лише зараз це бліде личко, яке напевно розбило не одне дівоче серце, було вкрите потом і перекошене від болю. Сварт не тільки перерізав йому сухожилля на ногах, а й надрізав зап'ястки, недостатньо глибоко, щоб Кулак стік кров'ю, але достатньо, щоб позбавити руки зайвої рухливості.  

– Я нічого не знаю, – процідив Ян Родгар крізь зуби і зціпив щелепи, щоб не було чутно, як він тремтів.

– Неправильна відповідь, – Сварт похитав головою і взяв кинджал. – Давай почнемо спочатку, хоча я ненавиджу повторювати одне й те саме по кілька разів, але для тебе сьогодні зроблю виняток. Бо ти особливий, Яне, – він зазирнув вартовому у вічі і притулив йому вістря кинджала до сонячного сплетіння. – Хто наказав стежити за Вантажами Флімма? – подумки порахувавши до трьох, Сварт натиснув на рукоятку, і Полум'яний Кулак необачно смикнувся під ним, через що лезо увійшло в м'яку податливу плоть навіть глибше, ніж Сварт розраховував. 

– О, боги, почуйте мене і змилуйтеся! – заволав вартовий, і Сварт гидливо скривився, бо цей відчайдушний дурний вигук різанув йому по вухах. 

– Боги чують тебе прямо цієї миті, будь певен, – опустивши одну руку Яну на чоло, іншою рукою Сварт продовжив патрати його підтягнутий живіт сантиметр за сантиметром. – Вони також чули і бачили тебе, коли ти брав гроші з рук Гільдії, – повчально додав він і, ззирнувшись із кимось, хто весь цей час стояв у тіні, широко посміхнувся хижою, майже божевільною посмішкою.

– Уктар! – вирвалося у Полум'яного Кулака ледь не фальцетом. – Рахівник Гільдії, Уктар! Це він наказав стежити за Вантажами Флімма для Дев'ятипалої! Він хоче знати про всі рухи цього самопроголошеного військового радника!

– Чому саме зараз? Відповідай, – наказав Сварт, притискаючи вартового головою до столу. 

– Ключові торговельні шляхи… Клієнти… Енвер Ґорташ та його люди намагаються привласнити те, що їм не належить… – очі Яна Родгара закотилися, свідомість почала повільно полишати його, коли Сварт устромив пальці у його нутрощі. 

Щось луснуло у Сварта під пальцями, і йому в обличчя бризнула кров, він вчасно заплющив очі і відчув, як хребтом пробігла приємна хвиля добре знайомого тремтіння, короткі дрібні волоски в нього на тілі встали дибки, як бувало, коли він знаходився в ліжку з кимось із своїх коханців.

– Дуже добре. Бачиш, як все виявилося просто? Я знаю, ти втомився і хочеш вийти з гри, але перед цим тобі доведеться ще один раз, востаннє виконати важливе доручення, – хрипко прошепотів Сварт, нахилившись до обличчя вартового. Він навпомацки знайшов потрібну артерію в нього всередині, перетиснув її, і кровотеча дивним чином зупинилася принаймні на той час, поки Сварт не прибере пальці. Він хотів, щоб Ян вислухав його, перш ніж віддасть духа. – Передай Дев'ятипалій, що все, що сталося з тобою, чекає на кожного, хто наважиться повторити твій хоробрий, але дурний вчинок. 

Серце у грудях Яна Родгара більше не билося. Останнім, що він побачив перед смертю, було бліде, забруднене кров'ю обличчя Сварта, і його сірі, майже безбарвні очі, що горіли від азарту та збудження. Тієї миті, коли серце Полум'яного Кулака востаннє тріпнулося у грудях, перш ніж завмерти назавжди, Сварт витяг руку з рани, випростався та смакуючи злизав свіжу кров з пальців. Сьогодні він міг дозволити собі цю маленьку слабкість, бо не використовував під час допиту ані отрути, ані наркотичні речовини. Кров Яна Родгара залишалася чистою до його останнього подиху і на смак нагадувала солону карамель.

– Я простежу за тим, щоб Дев'ятипала отримала послання, – сказав Енвер Ґорташ, вийшовши з тіні. – Самопроголошений , це ж треба, – він посміхнувся. – Патріархи не погодилися б із цим твердженням.

– Прийдуть інші, – безбарвним голосом промовив Сварт, дивлячись на бездиханне тіло шпигуна, і провів язиком по ребру своєї забрудненої долоні, поки кров остаточно не засохла. Щоразу після скоєного вбивства він відчував те саме, що й після любовної близькості, коли перша ейфорія проходила і треба було одягатися і вибиратися з ліжка. Спустошення. Після того, як його кинджали вперше скуштували кров, йому завжди було мало, і завжди хотілося ще. 

– Прийдуть, друже мій, – бадьоро погодився Енвер і, зупинившись поряд із Свартом, дістав із кишені хустку. – А ми будемо на крок попереду, – він витер забруднені губи Сварта, ніби це було малинове варення, а не кров, і сховав хустку назад до кишені.

– Я попереджав тебе, що так буде, – Сварт обтер кинджал об сорочку Полум'яного Кулака і повісив зброю назад на пояс. 

Після того, як Енвер уклав угоду з постачальниками пекельного заліза, його зброя розповзлася чорним ринком, як отрута по венах, потрапивши у кров. Більшість старих клієнтів Лицарів Щита і навіть частково Зентарима перекинулися до нього, тому що Ґорташ міг запропонувати їм вигідніші умови співпраці, а його агенти майстерно знаходили важелі тиску для особливо незговірливих, хоча таких було мало, і у разі їхньої відмови купувати зброю у нього, втрати Енвера становили мізерний відсоток. Шпигунів і тих, хто намагався всидіти одразу на двох стільцях, спіткала доля Яна Родгара, і здебільшого вони ставали турботою Сварта, але не тому, що люди Ґорташа не вміли різати горлянки, а тому, що Ґорташ полюбляв час від часу робити для нього маленькі приємності. 

– Вони нічого нам не зроблять, – Енвер посміхнувся. – Постачання йдуть повним ходом, клієнти задоволені, самі патріархи лижуть мені зад і кажуть, що одного разу мої винаходи повністю змінять звичне уявлення про хід війни. Я набагато більше здивувався б, якби Дев'ятипала вдала, що нічого не відбувається прямо в неї під носом, замість того, щоб підсилати до мене своїх шавок. До речі, як би ти сприйняв, якби я сказав тобі, що збираюся збільшити виробництво зброї втричі?

– Втричі? – Сварт зняв флягу з пояса і хотів сьорбнути води, але натомість уважно подивився на Енвера. Мова його тіла говорила, що він не жартував, а говорив абсолютно серйозно. – Ти що ж, відкопав десь золоту жилу?

Контрабандні поставки зброї, якими займався Ґорташ, на перший погляд приносили йому чималий прибуток, але після всіх відрахувань, які включали регулярні хабарі, зарплату людям, які на нього працювали, утримання церкви Бейна та частку Сварта – регулярні внески до церкви Баала, – навряд чи у Енвера на руках залишалося достатньо, щоб з такою легкістю розширити бізнес утричі. Ні, безперечно, тут було щось іще. 

Ґорташ жестом покликав Сварта за собою, дозволивши бейнітам взятися за решту справи: двоє міцних чоловіків у темному одязі та масках відстібнули від столу ще теплий труп Яна Родгара, запакували у мішок, у яких зазвичай городяни зберігали овочі, і потягли геть через запасні двері. До світанку тіло шпигуна висітиме біля входу в штаб-квартиру Гільдії як мовчазне послання, Сварт спеціально зробив надріз таким чином, що половина нутрощів вивалиться прямо на каміння, коли труп підвісять. Це була ідея Сварта говорити з головорізами їхньою мовою, яку Енвер повністю підтримав, хоча сам був прихильником дещо інших методів. На залякування та шантаж, якими майстерно володів Ґорташ, у Сварта нізащо не вистачило б терплячки.

Поки люди Енвера позбавлялися доказів, вони разом вийшли на вулицю, в теплу весняну ніч, де перші цикади вже співали свої пісні, а вдалині було чути, як у порт прибуло чергове торгове судно – задзвонив дзвін, хлюпнула вода, а галсливі моряки перекинулися парою стандартних фраз із портовими вантажниками. Десь там, вдалині, вирувало життя. Сварт та Енвер неквапливо йшли пліч-о-пліч, ніби не вони, а якісь інші люди чверть години тому півночі катували міського вартового, і ніби Сварт був перемезаний з ніг до голови не кров’ю, а звичайним брудом, який анітрохи не заважав їхній невимушеній нічній прогулянці. І хоча сьогодні Ґорташ був вбраний у дорогий каптан, вишитий рубіновою ниткою, їх зі Свартом плечі кілька разів стикнулися, бо поряд з ним Енвер ніколи не боявся забруднитися. 

– Я запропонував одній впливовій людині вигідну угоду, і вона погодилася. Ти прийдеш разом зі мною на зустріч? Запевняю, це не займе багато часу, але ти точно не пошкодуєш.

– Наскільки впливовій? – Сварт сьорбнув води з фляги. 

– Дуже впливовій, – Ґорташ посміхнувся, дивлячись кудись у далечінь. 

За роки їхньої дружби Сварт надто добре знав цю усмішку. Крім них двох вона більше нікому не віщувала нічого доброго.

– Припустимо, я погоджуся скласти тобі компанію, – вони зупинилися на височині, з якої відкривався чудовий краєвид на річку Чіонтар і вогні міста, що манили до себе втомлених мандрівників, шукачів пригод і любителів легкої наживи. Сварт дістав тютюн, втягнув кожною ніздрею добру дрібку порошку і потер перенісся, щоб не чхнути. – Де і коли ти маєш зустрітися з цією “впливовою людиною”?

– Вона сама призначить час. Але, гадаю, це станеться вже дуже скоро. У її інтересах не тягнути. – Енвер зчепив руки за спиною. Свіжий весняний вітер тріпав його неслухняне волосся. – Одного разу ми будемо правити усім цим, – він випнув підборіддя, дивлячись на вогні, що розкинулися високо над Сірою бухтою.

На слові “ми” Сварт відчув укол ліворуч під ребрами, і марна грудка м'язів, яка гнала кров по його венах, болісно стиснулася. Слова застрягли у нього в горлі, він мовчки глянув на Ґорташа з-під капюшона. У блідому світлі місяця смаглява шкіра Енвера здавалася сірою і робила його схожим чи то на мерця, чи на мешканця Підморку. Сварт відчув дивне дежавю, йому здалося, що він бачить Ґорташа вперше, і так само, як у їхню першу зустріч, пульс у нього під скронями застукав швидше, а в роті пересохло, коли він дивився на його шрами та неідеальний ніс, обвітрені губи та перші зморшки у куточках очей. 

– Хіба це вже не так? – спитав Сварт, коли зміг впоратися з голосом. – Ти контролюєш більшу частину чорного ринку, а моїм братом лякають неслухняних дітлахів, коли ті відмовляються їсти кашу або вчасно лягати спати.

Не було і не могло бути ніяких “ми”, Сварт був народжений для того, щоб стати останньою людиною на цій землі, щоб втопити світ у крові, а коли на небі зійде чорне сонце, принести себе в жертву на батьковому вівтарі та виконати божественне призначення, як заповів Баал. 

– Ні, мій улюблений вбивце, – Ґорташ засміявся. – Ми правитимо як королі. Ні, навіть більше, ніж королі – як боги, коли настане час.

Колись їхні темні боги були здатні працювати один з одним лише певний час, бо їх головні цілі були взаємовиключними. Ось лише Сварт та Енвер все ще залишалися простими людьми, не рахуючи гнилої батьківської крові, яка текла в жилах Сварта. І у взаєминах між двома простими людьми все було набагато складніше. Він кинув на Ґорташа короткий погляд, і щось мерзенне і огидне всередині нього цієї миті затремтіло. Це почуття було дуже схоже на ніжність, але хіба Сварт міг її відчувати? 

Спочатку – правити. Потім – знищити.

Сварт міг спробувати піти із батьком на такий компроміс.

Більшу частину кабінету Енвера займали книжкові шафи. Сварт міг годинами розглядати написи на корінцях і з неприхованим захопленням перегортати сторінки, бо колекція книг Ґорташа була найбільшою з усіх, що Сварт колись бачив. Він любив літературу, це захоплення було тим, що допомагало йому впоратися з тривогою і нав'язливими думками в особливо важкі ночі, і любив мистецтво, хоча з мистецтвом у Енвера справи були гіршими – Сварт не міг без відрази дивитися на той несмак, картину, яку Ґорташ чомусь повісив на чільне місце над глобусом поряд з однією з книжкових шаф. Тепер, коли патріархи надали Енверу місце серед радників, Сварт помірковував подарувати йому якусь картину зі своєї колекції, зібраної ще за часів роботи на Зентарим, яка зберігалася в таємній частині його кімнати у храмі Баала. Щось таке, що значно краще пасуватиме до цього інтер'єру та характеру господаря кабінету. Можливо, тоді Ґорташ зніме цю мазню, щоб вона більше не провокувала Свартове пекуче бажання пустити цю бездарну витрату фарб та полотна на розпалювання для каміна. Він узяв з полиці книгу про найвідоміших і найвпливовіших матріархів Підморку, сів у крісло, у якому зазвичай сидів Енвер, і закинув ноги на підлокітник. Двері в кабінет відчинилися, і служниця ледь не випустила з рук важку тацю, зустрівшись поглядом зі Свартом. Ельфійка зблідла і, судячи з її переляканого вигляду, дуже хотіла скрикнути, але слідом за нею на порозі з'явився Ґорташ і як і не було нічого сказав: 

– Айрін, люба, все гаразд, це мій друг і ти не маєш його боятися, – Енвер забрав у служниці тацю і сам відніс її на стіл.

Сварт подумав, що ще й як має, і його губи розтягнулися у широкій посмішці, але служниця цього не бачила – нижню частину його обличчя приховувала маска. 

– Мілорде, – та, кого Ґорташ назвав Айрін, відкланялася спочатку йому, потім Сварту і вислизнула до коридору, причинивши за собою двері.

– Тобі зручно? – спитав Ґорташ і зняв кришку з таці. На срібній таці лежали добірні фрукти, явно привезені здалеку, бо тут, на Узбережжі Меча, сезон фруктів ще не почався, кілька видів сиру та солонини.

– Дуже, – Сварт глянув на Енвера з-під капюшона. – У тебе страшенно зручне крісло, пане військовий раднику. – Він поклав розгорнуту книгу на груди і не без цікавості простежив за тим, як Ґорташ дістав із шафи два келихи та пляшку вина. Сварта здивувало, чому келихів було лише два, адже вони чекали гостю, імені якої Енвер досі так і не назвав, але пролунав стукіт у двері, і він не встиг озвучити питання, що вертілося на язиці.

– А ось і вона, – Ґорташ сплеснув руками, кинувши короткий погляд на настінний годинник, який сам змайстрував минулого року.

Хто б це не був, Сварт не поспішав прибрати ноги з підлокітника, але все ж таки відклав книгу. Він готовий був побачити на порозі кого завгодно, але щиро здивувався, коли до кабінету увійшла охоронниця Енвера, червоношкіра гора м'язів на ім'я Карлак.  Бісінка була вищою за Сварта на півтори голови і чудово поводилася практично з усіма видами зброї. У свій час Ґорташ буквально знайшов її на вулиці, де Карлак билася за гроші, та запропонував гідну зарплатню в обмін на її послуги охоронниці. Сварт знав цю сльозливу історію від початку і до кінця і в принципі розумів, чому Енвер зробив такий вибір – знедолені люди найчастіше виявлялися вдячними, в результаті ними було найлегше маніпулювати, і Карлак не стала винятком. Собача відданість і дитяча безпосередність ніяк не поєднувалися з її нестандартними навіть за мірками бісинів розмірами, а найабсурднішим у ситуації з Карлак було те, що вона гадки не мала, чим насправді займався її начальник. Дівчисько свято вірило, що Енвер Ґорташ був прикладом доброчесності та законослухняності, особливо тепер, коли із простого, на її думку, трудівника отримав підвищення до військового радника. Дивлячись на її допитливе юне личко, Сварт нахилив голову, на мить уявивши, як світ Карлак розвалився б по цеглинках, подібно картковому будиночку, дізнайся вона, чим насправді займався той, з чиїх рук вона брала гроші і кого буквально обожнювала. 

– Босе, ви хотіли мене бачити? – запитала Карлак, зчепивши руки за спиною, і мерзлякувато сетнула плечима. – Пане, – вона кивнула Сварту на знак вітання. 

У відповідь Сварт відважив їй жартівливий уклін, не встаючи з крісла. Їй було помітно некомфортно від того, як він уважно розглядав її з-під капюшона, його проникливості було достатньо, щоб вловити, як вона підібгала губи і намагалася не дивитися у його бік. Вони бачилися вже не вперше, але так само, як зараз, їхня взаємодія у попередні зустрічі обмежувалася стриманим привітанням, а обличчя Сварта завжди приховувала злодійська маска та каптур. Цікаво, що Ґорташ наплів їй про нього? Що він один із його агентів? Інформатор? Чи, може, таємний коханець?

– Я хотів повідомити, що більше не потребую твоїх послуг, Карлак, – Енвер привалився до столу і зчепив пальці у замок.

Сварт витяг з кишені монету і почав ганяти її між пальцями, але, почувши заяву Енвера, здивовано застиг і насторожив вуха.

– Щ-що? – розгублено перепитала Карлак і зробила крок назустріч Ґорташу. 

Її жовті розкосі очі були сповнені жаху, Сварт ясно прочитав це, коли піддався цікавості і подивився в її бік Енверу через плече. Бісинка мала такий вигляд, ніби Ґорташ не звільнив її, а щонайменше раптово повідомив, що подає на розлучення після двадцяти років щасливого шлюбу. 

– Але чому, босе? Хіба ви невдоволені мною? Чи я щось зробила не так? Я все виправлю, ви тільки скажіть, у чому проблема. 

– Ні, Карлак, ні, – Ґорташ м'яко зупинив її жестом. – У мене до тебе немає жодних претензій. Ти служила мені ці роки вірою та правдою, за що я вдячний. – Він глянув на годинник.

Сварт готовий був закластися на що завгодно – Енвер на когось чекав.

– Тому я передаю тебе з усіма характеристиками іншій людині, Карлак. Поруч із нею, я впевнений, ти завжди будеш при справі, і зумієш повною мірою розкрити свій потенціал. 

Настінний годинник відміряв шосту вечора, і коли пролунав останній, шостий сигнал, прямо посеред кабінету Ґорташа розчинилося палаюче кільце порталу. Жар Авернусу вдарив їм у обличчя, і Сварт, не вірячи своїм очам, підскочив на ноги і інстинктивно потягнувся до кинджалів – це була перша і єдина, на його погляд, правильна реакція у ситуаціях, коли він не розумів, що відбувається. Та його пальці на рукоятці кинджала трохи розслабилися, варто було йому глянути на Енвера, який залишався незворушним. Карлак перелякано озирнулася на портал, що виріс у неї за спиною, з якого за мить виринула висока бліда дияволиця з палаючими очима. Від неї пахло сіркою, попелом і кров'ю. Сварт ні з чим не сплутав би цей запах, його ніздрі роздулися, він із захопленням втягнув носом цей чарівний аромат і облизав губи, уважно роздивляючись дияволицю. Вона пахла як солдат, що тільки-но вибрався живим із самого серця кривавого побоїща, як сама смерть. 

– Заріель, – Енвер підійшов до істоти, яка хвилину тому вийшла до нього з пекельного порталу, і тепло посміхнувся, наче зустрів старого друга. – Як обіцяв, свою частину угоди я виконав.

Коли Сварт почув ім'я, його нутрощі ухнули донизу, по руках і спині пробіг холодок, але його губ торкнулася широка усмішка, якою нерідко усміхаються божевільні – так от, в ім'я дев'яти пекел, про яку впливову людину говорив Ґорташ! Про архідьяволицю Заріель, грішного янгола, жорстоку і хитру правительку Авернуса. 

Дияволиця коротко перезирнулась з Енвером і рукою у важкій шипастій рукавичці взяла Карлах за обличчя.

– Годиться, – Заріель недбало махнула рукою комусь, хто залишився по той бік, і потойбічні ланцюги скували Карлак по руках і ногах, і перш ніж Карлак встигла скрикнути, її затягло у портал. Дияволиця клацнула пальцями і поруч із робочим столом Ґорташа ніби звідки виросла велика дерев'яна скриня. – Мої люди зв'яжуться з тобою, коли прийде час.

Архідьяволиця пірнула у портал, залишивши як нагадування про себе їдкий запах сірки і сліди попелу на кам'яній підлозі, і двері між їхнім світом і Авернусом зачинилися.

– Завжди приємно мати справу з професіоналами, – Енвер посміхнувся в порожнечу і обернувся до Сварта. – Як гадаєш, за це варто випити? – бадьоро запитав він і, не чекаючи відповіді, взяв зі столу пляшку, витяг корок і заходився розливати вино по келихах.

Випивка і частування були не для загадкової гості і вже точно не для тепер вже колишньої охоронниці, все це було для Енвера зі Свартом, щоб відзначити угоду. Сварт зірвався з місця, стягнув маску з обличчя і, регочучи, штовхнув його в плече, вино хлюпнуло з пляшки повз келих на підлогу і Енвер теж засміявся.

– Дев'ять пекел, будь я проклятий, якщо ти не найогидніший сучий син із усіх, кого я коли-небудь знав, – він узяв із рук Енвера один із келихів. Вино кольору крові, налите до країв, потекло у Сварта по пальцях. – Повірити не можу, що ти пішов на угоду із самою Заріель. Скільки там? – Сварт глянув на скриню і прикусив губу. У темних, забутих куточках його душі, куди він уже дуже давно не заглядав, заворушилося щось із того минулого життя, в якому він різав горлянки не на славу батька, а за золото. Зважаючи на розміри скрині, всередині був цілий статок. 

– Достатньо, щоб розширити виробництво зброї втричі і не тільки, – Ґорташ ступив до Сварта, зупинившись поряд із ним майже впритул, і відсалютував своїм келихом. 

У Сварта так пересохло у роті, що він у кілька ковтків до дна осушив келих і з задоволенням заштовхав у рот тонку скибочку солонини та шматок гострого сиру. 

– Але чому Карлак? – спитав він із повним ротом, спершись рукою у стіл. – Чому саме це дівчисько? Мені здавалося, вона добре виконує свої обов'язки.

– Сварте, облиш, я вже давно не потребую її послуг, – Ґорташ зморщив ніс, неквапливо прожував велику червону полуницю, мало не забруднивши соком вишиту золотом сорочку, недбало витер пальці серветкою і знову наповнив вином їх зі Свартом келихи. – Проте Заріель потрібні солдати. А ще, – Енвер знизив голос до напівшепоту, наче тут, у цих неприступних кам'яних стінах, їх хтось міг підслухати. – Вона пообіцяла поділитися чимось, що допоможе мені у моїх дослідженнях. Запам'ятай цей день, друже мій, бо сьогодні починається нова історія Узбережжя Меча. – Ґорташ усміхнувся поверх свого келиха і сьорбнув вина.

– Король помер. Хай живе король. – Сварт підчепив киджалом шматок солонини та відправив його до рота. 

У такі миті Сварту дуже хотілося розітнути грудну клітину Енвера тільки для того, щоб переконатися, що в нього є серце, і подивитися, як воно б'ється. Коли він уявляв це, тріпотіння у нього в грудях перетворювалося на гарячі хвилі внизу живота. 

Спершу – правити. Потім – знищити.

Хай пробачить Сварта його всемогутній батько, але йому доведеться піти на такий компроміс.

Chapter Text

Флеймрул, один із найспекотніших літніх місяців, добігав кінця. Після літнього Сонцестояння день нарешті пішов на спад, а ночі ставали довшими. Літо цього року видалося просто нестерпним, хоча ані спека, ані задуха, від якої так знемагали балдурці, практично не спричиняла Сварту клопоту – його дні проходили в батьковому храмі, де завжди було вогко і прохолодно, а ночами, коли він виходив на полювання, свіжий вітер з річки Чіонтар тріпав його волосся і розносив по Сірій бухті п'янкий запах жасмину та крові. Угода, яку Ґорташ уклав із Заріель, вже за кілька тижнів найсприятливішим чином позначилася на Сварті та його культі, все було банально та просто: після того, як прибутки Енвера зросли у кілька разів, присутність міської варти у Нижньому місті звелася до мінімуму. Завдяки внескам у вигляді важкого гаманця із золотом, який регулярно отримували від людей Ґорташа патрульні Нижнього міста, на багато що із того, що відбувалося у похмурих, брудних підворіттях, Полум'яні Кулаки заплющували очі. Нічні облави та зникнення людей здебільшого залишалися непоміченими, бо дзвінка монета за всіх часів була найкращим способом затулити рота там, де не можна було просто перерізати горлянку.

Вечірня меса почалася на заході сонця і закінчилася, коли на небі спалахнули перші зірки. Тепер, отримавши підвищення до статусу жерця, у вечірніх служіннях активну участь брав Айдан, і хоча з ініціативи Сварта їхня маленька любовна пригода практично зійшла нанівець, крім рідкісних моментів близькості, коли Сварту ставало нудно і треба було чимось зайняти вільний вечір. Йому подобалося, що саме Айдан, а не хтось інший, знаходився від нього праворуч під час ритуалів та служінь у самому серці жертовної зали. Орін вважала, що Сварт занадто багато уваги приділяв своїм іграшкам, і не втрачала шансу йому на це вказати, навіть – і особливо – тоді, коли він не питав її думки. За фактом Сварт просто намагався оточити себе людьми, які не замислюючись готові були кинутися заради нього у вогонь та воду. 

Вони з Орін завжди говорили різними мовами.

Зайшовши до кімнати, Сварт наказав Скелерітасу підготувати ванну, втомлено скинув із себе ритуальний плащ і, підійшовши до шафи, помітив на краю ліжка об'ємний пакунок з прикріпленою запискою. Обережно повісивши ритуальний одяг на місце, Сварт сів на ліжко і насамперед розкрив конверт, підписаний до болю знайомим почерком. 

“Любий друже!

Сподіваюся, мій лист застане тебе в доброму здоров'ї. Дозволь відразу перейти до справи, бо мій подарунок, напевно, викличе у тебе багато запитань. 

Твого покірного слугу було запрошено високоповажним паном Казадором Зарром на святкування Сонцевороту, який, як ти вже знаєш, відбудеться наприкінці цього тижня першого дня місяця елеїсу. Пан Зарр люб'язно погодився надати свій будинок у якості місця проведення балу-маскараду, на якому зберуться всі найвпливовіші патріархи Брами Балдура. Я знаю, що ти далекий від палацових інтриг і тобі не цікаве суспільство снобів, які справляють потреби у золотий унітаз, але я все ж таки випробую удачу і попрошу тебе, поріддя Баала, звеселити мою самотність і скласти мені компанію на наступному вечорі. До мене дійшли чутки, що за наїдки на святі відповідатиме один із найкращих кухарів Амна. У випадку, якщо тобі щось не сподобається або стане зовсім нудно, ти будь-якої миті зможеш збризнути його страви отрутою, а Голос Балдура наступного дня напише про несвіжі устриці і прокислий печінковий паштет. Уявляєш, який скандал вибухне у вищому суспільстві?

Сподіваюся на твою прихильність, нечестиве дитя, і, маю надію, я не прогадав із розміром. 

Навіки твій,

Е.Ґ.”

Сварт відклав лист і розгублено покрутив у пальцях запрошення на бал-маскарад, написане від руки на дорогому цупкому папері із золотим тисненням. Його гризли дуже суперечливі почуття. Це був перший раз, коли Ґорташ після свого призначення ось так офіційно покликав його кудись, і не просто кудись – на захід, куди, як мухи на купу гною, мала зібратися уся міська шляхта. Сварту це, безперечно, лестило, до того ж, можна було не боятися, що його обличчя викарбується у когось у пам'яті, адже всі присутні на святі мали носити карнавальну маску. Та чому Енвер запросив саме його? В оточенні Ґорташа була величезна кількість чоловіків та жінок, які зомлівали від одного його погляду і беззаперечно підіграли б йому на цій виставі, він міг зодягти у коштовне вбрання будь-яку хвойду, незалежно від статі, і з гордістю нахвалювати патріархам свого таємного супутника чи супутницю, щоб вже наступного дня усім містом поширилися б чутки. Енвер був майстром інтриг, і навіть цю подію він зумів би вивернути так, щоб усі говорили не про гостинність Казадора, не про музикантів, не про дорогу випивку і не про вишукані наїдки, а про те, що ж це за загадкова персона весь вечір не відходила від пана військового радника. 

Але з усіх хвойд Ґорташ обрав саме Сварта.

Він посміявся сам із себе та із ситуації, що склалася, відклав запрошення на тумбочку і розгорнув пакунок. Взагалі, він здогадувався, що саме було в посилці, але здивовано свиснув, коли розірвав папір і побачив акуратно складений костюм. Як будь-який злодій, а Сварт був впевненим, що колишніх злодіїв не існує, він любив розкіш у всіх проявах, і саме в його випадку розкіш нерідко межувала з вульгарністю, але зараз у нього на колінах лежав найкращий костюм із усіх, які колись потрапляли йому до рук. Чорна сорочка з широкими рукавами, зшита з найтоншого льону, ідеально пасувала для спекотної погоди, на атласних штанях та жилеті викрашався темно-багряний гапт. Завершувала композицію чорно-червона карнавальна маска, прикрашена срібними ланцюжками та дрібними намистинами – майстерна робота, яка, напевно, коштувала цілий статок, як і весь костюм. Сварт приклав сорочку та жилет до тіла – навіть без повноцінної примірки було помітно, що речі сядуть на нього як на ньому шиті. Якоїсь миті Сварт пошкодував, що так необачно розірвав пакувальний папір, адже тепер він не зможе повернути Енверу подарунок зі словами, що такий вид рольових ігор йому не до вподоби і краще б Ґорташу знайти на цю роль когось іншого, а потім прикусив щоку. Чому, в ім'я дев'яти пекел, він мав відмовлятися? Сварт позволікав якусь мить, рвучко встав з ліжка, сховав одяг у шафу і, поки Скелерітас порався з водою для ванни, взяв з тумбочки свічник, сів за стіл і взявся за лист у відповідь.

“Тиране,

запевняю тебе, щоб побачитись зі мною, тобі не обов'язково вибудовувати таку складну стратегію. Хоча, маю припущення, в усьому винна твоя профдеформація, адже якби я, не приведи боги, опинився на твоєму місці і мені за обов'язком служби довелося б спілкуватися з тими, кому ти щодня тиснеш руку, останні краплі здорового глузду вже давно полишили б мене, і одного чудового дня – а це неодмінно був би один із кращих днів мого життя – я б отямився посеред гори трупів, а в руках у мене була б голова якогось особливо безкорисного патріарха. 

Любий мій друже, безперечно, я виручу тебе та із задоволенням складу тобі компанію, але тобі краще заздалегідь подумати над тим, чим ти зможеш мені відплатити. Послуга за послугу, пане військовий раднику – чи то так у ваших колах заведено казати?

Щиро твій,

поріддя Баала”

Сварт спеціально не став акцентувати увагу на тому, що костюм припав йому до душі. Він з'явиться на цю зустріч, яка нічого не означає для них обох, і врятує Енвера від нудьги та самотності, цього буде цілком достатньо, щоб висловити йому свою пошану і глибоку повагу. Хіба не так чинять друзі? Сварт скріпив конверт восковою печаткою і одразу відправив його зі Скелерітасом, щоб останньої миті не передумати. Коли камердинер розчинився в напівтемряві кімнати, відступати було вже нікуди. Щоб не замислюватися про правильність чи неправильність ухваленого рішення, Сварт не став чекати повернення Фела і сам зняв з вогню воду для купання, вилив її у величезну дерев'яну ванну, поправив свіжі простирадла, додав кілька крапель улюбленої ефірної олії та забрався у воду. Сварт пірнув з головою один раз, другий, прибрав мокре волосся з чола і, привалившись до краю ванни, заплющив очі. Він сподівався, що вода, розігріта в кращих традиціях Авернуса, не тільки очистить його тіло від бруду, а й випалить із нього усі сумніви.

Першого дня місяця елеїсу була чудова погода. Площа з фонтаном навпроти магазину “Чарівні приладдя” була прикрашена свіжими квітами і травами, і від їхнього п'янкого аромату паморочилося у голові. Балдурці співали, танцювали та веселилися, а ель та пиво текли рікою. Жонглери на сцені показували фокуси з вогнем, а вулична їжа розліталася з прилавків, немов гарячі пиріжки. Від апетитних запахів елю, смаженої риби та м'яса у Сварта бурчало в животі, вечірня меса сьогодні закінчилася пізніше, ніж зазвичай, він і так запізнювався, тому не встиг повечеряти, якщо не рахувати перехопленого поспіхом сендвіча із солониною. Підібравши краї накидки, Сварт прослизнув повз натовп, що гудів як бджолиний вулик, зупинився неподалік від сходів, що вели нагору, до замку Казадора Зарра, і начепив карнавальну маску. У міру того, як Сварт піднімався сходами, його погляду відкривався вид на дорогу, вимощену каменем, стародавнім, як саме місто, і майданчик перед входом у замок, з обох боків засаджений розкішними трояндовими кущами. На майданчику було повно народу: товстозаді патріархи, одягнені за останньою модою, жваво розмовляли один з одним і курили люльку, їхні витончені супутниці в легких, невагомих сукнях жартували, сміялися і пліткували. Дивлячись на все це, Сварт відчув, як його одночасно накриває паніка та нудота. Він усією своєю чорною душею ненавидів подібні збіговиська, і, якби його воля, перерізав би їх як свиней, і окрім власного морального задоволення напевно зробив би велику ласку добрій половині балдурців, які скаржилися на останні зміни, що стосуються торгового мита та огидний стан каналізації, ремонтом якої ніхто не поспішав займатися, незважаючи на виділені з міського бюджету кошти. 

Ні, безперечно, Сварт вчинив правильно, за порадою Ґорташа прихопивши з собою отруту.

Зупинившись під ліхтарем, він витяг із прихованої кишені накидки запрошення, постукав їм по розкритій долоні і роздивився на всі боки. До його тонкого слуху долинула розмова двох молодих аристократок, одягнених у майже однакові сукні та маски кольору маршмеллоу. Сварт прислухався і насторожився, бо дівчата обговорювали його, сміючись та обмахуючись віялом. Їх навіть не збентежило, коли він глянув на них, навпроти – та, яка тримала в руках віяло, послала Сварту повітряний поцілунок. Він прочистив горло та відвернувся, але аристократки перестали свердлити його поглядом лише тоді, коли одну з них узяв під руку огрядний сивий чоловік і повів у бік замку. 

– Ось ти де, а я всюди тебе шукаю, – Енвер виринув із натовпу і сплеснув руками.

Він був одягнений у білу напрасовану сорочку, чорні штани, підв'язані золотим паском та чорний атласний жилет, вишитий золотою ниткою. Його карнавальна маска була схожа на ту, яка була сьогодні на Сварті, тільки в інших кольорах – чорному та золотому, із золотими намистинами та мереживом по краях. Серце у Сварта в грудях забилося швидше, він ступив до Ґорташа назустріч, притримуючи однією рукою край накидки, і запитав:

– Вже придумав, як повертатимеш борг?

Це було зовсім не те, що Сварт хотів сказати, але Енвер тільки засміявся і взяв його під руку.

– У процесі. Та деякі думки щодо цього в мене вже є. Бачу, костюм тобі влип, як там і був?

– Я маю вигляд, як напахчений франт, – тихо відповів Сварт.

– Ти маєш чудовий вигляд.

Коли вони проходили повз компанію немолодих і вже напідпитку аристократів, Ґорташ відважив їм уклін і перекинувся коротким привітанням, а Сварт у цей час вважав за краще зробити вигляд, що був сліпий, глухий, німий і недоумкуватий, накрив руку Енвера своєю рукою і з силою стиснув пальці. З ранніх років Сварт завчив як молитву, що він завжди і скрізь має залишатися непоміченим, якщо хоче вижити. Від непомітності та спритності безпосередньо залежало те, чи буде йому сьогодні що з'їсти на вечерю, і чи не спіймає його на гарячому міська варта в найнесподіванішу мить. Більшу частину свого життя він прожив у тінях, і тепер, коли Ґорташ у прямому та переносному значенні за руку вивів його на світло, Сварту здавалося, що буквально всі погляди були прикуті до нього.

– Можна, я виколю їм усім очі, і тоді вони більше не будуть на нас так  витріщатися? – пошепки спитав Сварт і підготував запрошення.

Біля входу в замок стояв високий смаглявий дворецький, він пропускав гостей за списком і, якщо треба, міг прийняти верхній одяг на тимчасове зберігання.

– Не тут і не сьогодні, – Ґорташ погладив його пальці. – Якщо тобі стане зовсім нудно, згадай, що я говорив про зіпсовані устриці та прокислий печінковий паштет.

– Чекаю не дочекаюся, – промовив Сварт, вручив дворецькому їх з Енвером запрошення і стримано усміхнувся.

Переступивши поріг, вони опинилися у просторому холі. На службі у Зентариму йому нерідко доводилося бувати в багатих маєтках, десь Сварт забирав цінні речі, десь – життя одного чи одразу кількох господарів, залежно від умов контракту, але таку розкіш, як у будинку сім'ї Заррів, він бачив вперше. Сварт чудово розумівся на антикваріаті і готовий був закластися, що картини та меблі коштували цілий статок. Те саме можна було сказати і про люстри з чорного кришталю на кілька десятків свічок, і про срібний посуд, який, напевно, з покоління в покоління передавався у спадок між членами родини. На відміну від більшості безликих особняків подібного плану, які не могли похвалитися нічим, окрім пихатості та показної помпезності, у будинку Заррів було щось таке, що одночасно насторожувало, зачаровувало та приваблювало. І справа була зовсім не у похмурому інтер'єрі, який навіював Сварту думки про батьків храм, у нього на мить склалося враження, ніби за ними стежать. Відчуття було таким ясним і чітким, що він озирнувся на всі боки, а волоски в нього на потилиці встали дибки. І ні, справа була не в гостях, яких розпирало від цікавості, кого ж це Енвер Ґорташ привів разом із собою на свято, за ними спостерігало щось невидиме. Щось невловиме. Але варто було Сварту напружити слух і відгородитись від усіх зайвих звуків, щоб сконцентруватися на відчутті, невидима сутність зникла, їх з Енвером оточували цілком живі та реальні люди, обличчя деяких уже встигли розпашітися від задухи та випивки. 

– Щось трапилося? – спитав Ґорташ.

– Ні. Здалося.

– У такому разі, підемо, я тебе де з ким познайомлю, – Енвер рішуче повів його у протилежний бік зали. 

На превеликий жаль, Сварт не встиг прихопити з таці келих шампанського чи чогось міцнішого, і все, що йому залишалося – скоритися долі, у даному конкретному випадку – скоритися Ґорташу.

– Я знаю, хто це, Енвере, – він скривився, дивлячись на високу статну постать у класичному костюмі. – Те, що мій будинок знаходиться під землею, не робить мене відірваним від усього, що відбувається у місті. Я хто на твою думку? Глибинний гном? – Сварт скривив губи. – Думаєш, я не в курсі, хто лобизався з моїм старшим братиком? Цей пихатий індик…

– Улдер Рейвенґард, – промовив Ґорташ із широкою усмішкою, зупинившись поряд із темношкірим чоловіком та його сином, недолугим та незграбним, як більшість підлітків. –  Хоча, звичайно, за правилами балу я повинен дотримуватися конспірації. Вирішили вивести до вищого суспільства підростаюче покоління?

Улдер Рейвенґард був маршалом Полум’яних Кулаків і близьким другом нині покійного герцога Абделя Адріана, ганебного старшого брата Сварта, який зрікся їхнього батька та довгий час правив містом. Синдром народного героя – на думку Сварта невиліковний – не захистив Абделя від клинка Вієканґа, ще одного їхнього кревного брата, і того дня, коли два поріддя Баала зійшлися у смертному двобої на торговій площі Брами Балдура і обидва загинули, Улдер Рейвенґард втратив друга, зате згодом отримав підвищення до маршала міської варти. Сварт спостерігав за всім цим з тіні батькового храму і посміювався, бо поки його старші брати грали в простих смертних і як вампіри впивалися один одному в горлянки, вони з Орін були єдиними, хто по-справжньому вірою та правдою служив батькові. Минуло зовсім небагато часу з моменту смерті герцога – нехай Баал на віки віків мучить його душу, – але маршал Рейвенґард зовсім не мав пригніченого вигляду, він мав вигляд людини, що вийшла з тіні Абделя Адріана, і чия кар'єра нарешті злетіла вгору. 

– Пане військовий раднику, – Улдер Рейвенґард усміхнувся куточками губ, хоч усмішка вийшла натягнутою.

Не треба було бути знавцем людських душ, щоб помітити – суспільство Ґорташа було йому вкрай неприємне. Бісові підкилимні ігри, Сварт недарма на дух не переносив політику і все, що було з нею пов'язане.

– Можна й так сказати, – він поплескав Вілла по заплетеному в тугі джгути волоссю. – Ґорташе, познайомите нас зі своїм супутником?

Хлопчина підібгав губи і насупився, але в присутності чужих людей нічим не виявив невдоволення і навіть не спробував відмахнутися від батьківського дотику. Сварт чомусь згадав свого прийомного батька, і цей спогад залишив гіркий, нудотний присмак на язиці.

– Я його таємний друг, – відповів Сварт раніше, ніж Енвер встиг розтулити рота, і єлейно посміхнувся. – До якого він завжди дослухається. У нас особливий зв'язок. – Можливо, Сварту здалося, але якоїсь миті Улдер допитливо підвів брови, хоча нічого не сказав. Вищому суспільству ніколи не завадить порція свіжих чуток та пліток. – Перепрошую, маршале Рейвенґард, але я змушений ненадовго вас залишити, креветки виглядають занадто апетитно, – ззирнувшись із Ґорташем, він вивільнив руку і пройшовся до найближчого столу із закусками. 

Серед гори наїдків на одній із великих срібних таць справді лежали креветки, тож Сварт із задоволенням закинув до рота одразу кількох, як вже він все одно був тут, обтрусив руки і жестом покликав офіціанта. Йому треба було випити, притому, негайно, бо вечір тільки почався, а Сварту вже зараз хотілося втекти через найближче вікно, тим паче він зумів непомітно пронести арбалет, з яким тепер практично ніколи не розлучався. Офіціант приніс йому шампанське і Сварт із задоволенням взяв келих, осушив його в кілька ковтків і взяв ще один. Блідий як крейда світловолосий кучерявий ельф з темно-червоними мигдалевидними очима з цікавістю простежив за його маніпуляціями і чарівно усміхнувся, коли Сварт поставив порожній келих назад на тацю. В іншій ситуації він, можливо, відреагував би на цю усмішку, в особняку, напевно, було багацько порожніх кімнат і темних кутів, та не сьогодні. Він залишив офіціанту кілька монет, як звик робити у дешевих тавернах, і щиро не зрозумів, чому ельф різко перестав усміхатися. Сварт вперше бачив таку дивну реакцію на чайові, втім, ця ситуація вже за хвилину вилетіла в нього з голови, він узяв випивку для Енвера, розвернувся і побачив, як Ґорташ, розпрощавшись із маршалом, рушив до нього. 

– Виродок ніяк не може змиритися, що Парламент перів виступав проти його підвищення, тоді як мені вони самі запропонували посаду. Зважаючи на все, він сприйняв це як особисту образу, – Ґорташ взяв із рук Сварта келих і сьорбнув шампанського.

– Я прихопив отруту, – прошепотів Сварт, дивлячись на всі боки.

– Прибережи на десерт. Особливий зв’язок, отже?

– А хіба ні? Ти міг би мучити сьогодні кого завгодно, але чомусь обрав саме мене.

Сварт узяв з тарілки ще одну креветку, макнув її у гострий соус і відправив до рота.

– Пане раднику, яка приємна зустріч.

Коли Сварт розвернув голову, він побачив, як молода жінка у дорогій смарагдовій сукні та чорно-зеленій масці обійняла Ґорташа за плечі та поцілувала спочатку в одну щоку, потім в іншу. У вищому суспільстві було прийнято вітати старих друзів – чи колишніх коханців.

– Леді Джаннат, радий бачити Вас у доброму здоров'ї, – Енвер взяв її тендітну долоню в обидві руки і посміхнувся. – Дозвольте вам відрекомендувати мого супутника, – він усміхнувся, жестом вказавши на Сварта. – Друже мій, леді Фірелія – спадкоємиця однієї з найбагатших та найвідоміших родин у місті. Під її заступництвом знаходиться кілька благодійних фондів, а ще вона, прямо як ти, чудово розуміється на мистецтві.

Леді Джаннат присіла у витонченому поклоні і Сварту не залишалося нічого, крім як привітати її стриманим кивком, хоча до горла підступила жовч і він із задоволенням сплюнув би цей гіркий, нудотний присмак, якби міг. Або ще краще – встромив би цій манірній аристократці під ребра свій улюблений кинджал. Так, безперечно, так було б набагато краще. 

– Можу помилятися, але, здається, я вас ніколи раніше не бачила.

– Я нечастий гість на таких заходах, – Сварт зчепив руки за спиною.

– Витягти його сьогодні сюди було тим ще завданням, – промовив Ґорташ і посміхнувся. – До речі, як поживає Ваша високоповажна матінка? Про неї давно нічого не було чути.

– О, матінка практично весь свій час проводить на заміській віллі та скаржиться, що більше не може подорожувати, – леді Джаннат сумно посміхнулася. – Я передам їй, що бачила Вас, вірите чи ні, вона до цього дня згадує Вас із величезним теплом, хоча не завжди пам'ятає, які лікувальні настоянки протягом дня їй потрібно приймати.

Попиваючи шампанське, Сварт вдавав, що дуже уважно слухав їхню розмову, але насправді половину слів заглушали барабани, що гуркотіли у нього у вухах, а багряний туман, що наповзав з усіх боків, заважав дивитися. У залі горіли сотні свічок, але Сварту здавалося, ніби в приміщенні раптово настали сутінки. Він сетнув плечима, скинувши з себе полуду, і виявив, що леді Джаннат і слід загув, а Ґорташ, зважаючи на все, вже не вперше намагався до нього докликатися. Сварт поставив склянку з недопитим шампанським прямо на стіл, між стравами з різноманітними наїдками, і сказав:

– Ти заборгував мені танець, якщо не хочеш, щоб я помер від нудьги.

– Із задоволенням. – Енвер кивнув і вони попрямували у бік зали, де грали музиканти. Навіть якщо щось – наприклад, недавнє заціпеніння – у поведінці Сварта його збентежило, в знаки він не дав.

– Тільки я не вмію танцювати. Тобі доведеться мене навчити. – останньої миті повідомив Сварт і за руку витяг Енвера на середину зали, де в літньому вальсі кружляли щасливі пари, а їхні квітчасті сукні з атласу, шовку і найтоншого шифону майоріли перед очима, наче хтось розсипав різнокольорове конфетті.

– А я думав, у перервах між батьківськими дорученнями ти береш уроки танців, – Ґорташ усміхнувся однією з найчарівніших усмішок і міцно стиснув його руку, іншою рукою обійнявши за пояс.

Сварт умів танцювати з клинками, але ніяк не з людьми, хоча його професійні навички йому зараз вельми стали у нагоді – тільки завдяки спритності та вмінню максимум з другого разу запам'ятовувати потрібні рухи він не віддавив Енверу усі ноги. Вони з Ґорташем ніколи не говорили про роки, які той провів у Авернусі, але Сварт не здивувався б, якби дізнався, що правила поведінки при дворі, танці та багато іншого Ґорташ підгледів у Рафаїла. Політик, вирощений в Пеклі – мабуть, Енвер був першим живим втіленням цієї заїждженої фрази в прямому, а не в переносному значенні. Сварт дозволив Ґорташу вести, і невдовзі танець захопив його, хоча він не був до кінця впевнений, що все робить правильно. Коли музика вщухла, Сварту здалося, що танець тривав всього кілька секунд, хоча піт під маскою і серце, що шалено калатало у грудях, вказували на зворотне. Наприкінці Енвер, як належало згідно етикету, вклонився йому, і Сварт віддзеркалив жест. Вони відійшли вбік, звільняючи місце для пар, готових до наступного танцю, і Ґорташ сказав:

– Непогано, як того, хто п'ять хвилин тому сказав, що не вміє танцювати. Принести тобі випити?

– Якщо ти досі не зрозумів, я швидко вчуся. Принеси ще шампанського.

Енвер зник у натовпі, а Сварт, розпашілий і захеканий, зупинився поруч із величезним круглим столом із наїдками. Серед шоколаду, фруктів та химерних заморських солодощів затесалося кілька тарталеток із желе. Коли Сварт зрозумів, чим саме була начинена тарталетка, він стиснув зуби, поклав тарталетку на місце і непомітно відкрив прихований контейнер у каблучці на пальці, капнувши на це непорозуміння отрутою. Останню отруйну краплю він витер язиком і губами, а заразом поправив камінь-обманку так, щоб ніхто не запідозрив у цій каблучці каверзу. Сварт не боявся, що отрута зіпсує йому залишок вечора, він регулярно труїв себе в невеликих дозах, щоб натренувати імунітет. Відчувши на собі чийсь пильний погляд, Сварт підвів очі і помітив постать, яку не бачив вже довгий час, і яку найменше чекав сьогодні зустріти. Латіф у вишуканому шифоновому костюмі та карнавальній масці поїдав фрукти у шоколаді, і поки ніхто не бачив, непомітно помахав Сварту пальцями. Швидше за все, якийсь любитель шокувати публіку викупив його на вечір, у практиці Латіфа бували подібні випадки, а за один такий “вихід у світ” він отримував стільки, скільки не завжди отримував за кілька робочих ночей. Обійшовши стіл, Сварт нахилився, вдавши, що розглядає медові тістечка з листкового тіста, і прошепотів Латіфу:

– Не їж желе. Не питай, чому просто не їж.

За кілька хвилин Ґорташ повернувся з випивкою. До кінця вечора Сварт обзавівся ще кількома непотрібними знайомствами, але, на щастя, на той момент він був вже неабияк п'яний, і фальшива усмішка далася йому в рази простіше, аніж на початку свята. Поки Енвер розмовляв з директором лічильної палати, Сварт вийшов на балкон провітрити голову. Він розімлів від випивки та задухи, а ще, здається, наївся делікатесів на найближчі кілька років уперед. Принаймні Сварт сподівався, що найближчим часом Ґорташу не знадобиться його допомога і йому більше не доведеться зображати перед пихатими товстосумами загадкового мистецтвознавця. Хоча досвід, безперечно, був цікавий. Можливо, патріархи ходили на подібні заходи спеціально для того, щоб хоч на один вечір залишити весь тягар вдома, за зачиненими дверима, і побути кимось іншим? Ні, маячня, які у цих зіпсованих, дріб'язкових і жадібних людей могли бути проблеми.

– Ти правильно зробив, що не став дивитися виступ фокусника з Глибоководдя, – Енвер зупинився поряд із Свартом і сперся руками в поручні балкона. – Абсолютно бездарне видовище. 

– Я сам той ще фокусник, – промовив Сварт і подивився в далечінь, на спляче місто. Де-не-де горіли вогні, а над самим узбережжям яскраво світив місяць. 

– Навіть не сумніваюся. Скільки у тебе тузів у колоді та шісток у мішечку з костями? – Енвер глянув на нього і посміхнувся.

Декілька секунд Сварт дивився на Ґорташа, не відводячи очей, а потім витяг у нього з-за вуха його ж золотий перстень. Енвер засміявся, забрав у нього прикрасу і надів назад на мізинець. 

– Я можу залишити тебе без штанів, якщо захочу, а ти й не помітиш.

– У прямому чи переносному сенсі?

Сварт сам не зрозумів, як це сталося, але секунду тому вони з Ґорташем перебували один від одного на відстані витягнутої руки, а тепер їхні губи злилися у поцілунку, хоча Сварт не міг сказати з повною впевненістю, хто з них зробив перший крок. Він поклав обидві руки Енверу на шию і міцно заплющив очі, коли відчув його долоні у себе на поясі, наче боявся, що коли розплющить очі, все, що відбувається, виявиться ілюзією, дешевою вигадкою божевільного чарівника. Коли Сварт відхилився, щоб ковтнути повітря, у небі вибухнули перші феєрверки, а на нижній губі Ґорташа з крихітної ранки виступила темно-червона, майже чорна крапля крові. Його цілком звичайні на вигляд людські ікла чомусь були гострішими, ніж у більшості людей, а цього разу він так захопився під час поцілунку, що не розрахував силу. Не тільки руки Сварта похолоднішали, все його тіло скувало морозом, коли він усвідомив, що сталося – він поцілував того, кого не мав права цілувати. Проковтнувши слину з присмаком шампанського, Сварт хотів відсторонитися, але Енвер в останній момент упіймав його за руку. Ґорташ витер великим пальцем кров із губи, облизав палець, а потім обійняв Сварта та накрив його рота своїм.

На цей раз у Сварта не залишилося сумнівів, від кого виходила ініціатива обрушити на їхні голови гнів їхніх темних богів.

Chapter Text

Якби їх з Енвером не потурбували, вони обоє, мабуть, не змогли б вчасно зупинитися. Це було схоже на шаленство, на затьмарення свідомості в чистому вигляді, і вперше в житті Сварт почувався зле через те, що нарешті отримав те, чого хотів. Між ним і Ґорташем із перших хвилин знайомства спалахнула іскра, здатна знищити все, над чим вони працювали, можливо, здатна знищити навіть їх самих, тож ані Сварт, ані Енвер ніколи не перетинали межі.

Ніколи до сьогоднішнього вечора.

Гості кинулися до вікон і на балкон, щоб подивитися феєрверк, і тільки це змусило Сварта розірвати поцілунок, хоча відчуття було таке, ніби його силоміць вирвали з наркотичного дурману або розбудили посеред ночі, перервавши найсолодший, найміцніший сон. Серце в його грудях калаталося так сильно, що, здавалося, ще трохи і проломить ребра, а щоки розпашілися від збудження, сорому та страху. Ще на початку шляху Скелерітас сказав Сварту, що його нечестивий батько завжди поруч і завжди спостерігає за ним, що його любов безмежна і він оберігатиме своє дитя доти, доки Сварту не прийде час виконати своє головне призначення. У миті, коли він пожинав душі і молився перед батьковим вівтарем, він справді відчував його божественну присутність. Але від самої думки, що Баал бачив сина в обіймах слуги свого смертного ворога, Сварту ставало зле, а по руках і спині виступали сироти, незважаючи на літню спеку. Він розчинився у натовпі, коли господар балу, Казадор Зарр, вийшов до гостей, щоб подякувати всім за чудовий вечір, і з радістю повідомив, що вже за три тижні має намір провести благодійний аукціон, куди запрошено усіх присутніх. Навіть якщо Енвер пішов за Свартом, він все одно не зумів би його наздогнати, тому що за першої ж нагоди Сварт поринув у тіні. Усі його відчуття до того загострилися, що це завдавало майже фізичного болю, навколо було надто багато людей, запахів і голосів, але навіть у цій какофонії Сварт досі виразно відчув присмак нещодавнього поцілунку. 

Отже, ось яким Енвер Ґорташ був на смак – кров та шампанське.

Гуляння на площі тривали, незважаючи на те, що стрілки годинника давно вказували за опівніч. Юнаки та дівчата танцювали біля багаття, артисти на сцені показували фокуси з вогнем, а ворожки у квітчастому одязі, насправді далекі від магії та дару віщування, за дзвінку монету ворожили всім охочим на долю, любов та удачу. Залишаючись у тіні, Сварт зняв з обличчя карнавальну маску, тремтячою рукою сунув її у кишеню плаща і поспішив скористатися найближчим підземним переходом. Вже за чверть години він піднімався сходами, які вели до храму його батька. Крім покірних та мовчазних вартових, головний зал храму з вівтарем був порожній: ті жерці, яку вели подвійне життя, розходилися додому відразу після вечірньої меси, а ті, кому не було куди йти, вже давно спали у своїх келіях. Це було добре, бо зараз Сварт не витримав би будь-якого товариства, йому навіть наодинці із самим собою було нестерпно, що вже казати про чужих людей. Він не поспішаючи запалив свічки, підібрав плащ і опустився перед вівтарем на коліна, а потім схилив голову і склав руки у молитовному жесті. Сьогодні Сварт не просив у Баала благословення, а коли він спробував подумки потягтися до батька з проханням вибачити його за слабкість, слова застрягли у нього в горлі, і він з жахом розплющив очі, немов прокинувся посеред ночі від кошмару. Свічки на вівтарі плакали воском, який безшумно стікав по старому каменю, просоченому кров'ю сотень жертв. Вогонь горів рівно, ніби в приміщенні не було жодного подиху вітерця, хоча тут, глибоко під землею, через старі тріщини у стінах і руйнування завжди гуляв протяг. Сварт глянув поверх свічок на величезний безмовний кам'яний символ бога вбивств, висічений у стіні, і прошепотів одними вустами:

– Пробач мені, батьку…

Але продовжити молитву Сварт не зміг. Нехай боги змилуються над ним, він не відчував провини, а збрехати Баалу було набагато страшніше, ніж не дослухатися до його волі або не виправдати покладених надій. Сварт був ким-завгодно, але не брехуном, тим паче, батько миттєво розпізнав би брехню, замасковану під молебень. Він приповз до Баала на колінах, як пес, що набешкетував, із впевненістю, що повинен хоч там що вимолити прощення, але власна незакінчена сповідь викликала у Сварта занадто багато питань. Йому раптом стало дуже холодно. 

Себе він боявся не менше, ніж батьківського гніву.

Сварт не тільки не відчував провини за свій ганебний вчинок, він повторив би вчинене ще раз і ще, якби на те була воля богів. Спочатку – правити, потім – знищити, він дав батькові слово і не збирався його порушувати, тоді чому йому було так ніяково? Баал залишався мовчазним і байдужим, стеля не впала Сварту на голову разом із батьковим гнівом, десяток мечів не пронизали все його тіло, і якщо батько справді чув його у ці хвилини, виходить, це був такий витончений спосіб покарання – мовчанням. 

– Тебе тепер можна вважати членом вищого суспільства? – запитала Орін і опустилася на коліна поруч із братом.

– Ти заважаєш мені молитися, – озвався Сварт, не дивлячись у її бік.

– Для того, хто молиться, на твоєму обличчі забагато пихи, – прошепотіла Орін, простягла руку і запалила нову свічку від сусідньої. 

– Невже тобі більше нема чим зайнятися, окрім як нишком стежити за мною? – Сварт щільніше закутався у плащ і знову склав руки у молитві, але тепер вже не тому, що подумки тягнувся до батька, а для того, щоб не дати цим самим рукам волю, якщо йому не сподобається те, що скаже Орін.

– Я не стежила, – Орін схилила голову. Тяжка коса із безліччю дорогоцінних шпильок і ланцюжків впала їй на груди. – Ти не дуже ховався, коли збирався і йшов на зустріч зі своїм смертним другом. Чудовий костюм, Сварте. Мені до вподоби, як Ґорташ намагається зробити з тебе одного з тих, хто оточує його щодня. Щоб ти краще пасував до його картини світу.

Сварт посміхнувся. Вогник свічок здригнувся від його дихання.

– Наступного разу я попрошу його надіслати сукню і тобі, щоб тобі не було прикро.

– Він маніпулює тобою, – прошепотіла Орін, хоча крім них двох у залі нікого не було. – Я б сказала, що тиран намагається заманити тебе у свої тенета, але ти вже давно там. Його солодкі промови нічого не варті, брате мій, – вона серйозно подивилася на Сварта своїми порожніми сірими очима. – Слуги темного владики Бейна завжди думають про себе та про свою вигоду, влада – єдине, що вони зводять у абсолют. 

– Не пригадую, щоб ти скаржилася на внески, які щомісяця отримує наша церква, – так само пошепки відповів Сварт. Попри те, що чи не кожна їхня з Орін розмова виводила його на агресію, цього разу він не відчував нічого, окрім всепоглинаючої втоми. Якщо вона вперше за всі ці роки таким чином намагалася зобразити дбайливу сестру, Сварт не потребував ані турботи, ані участі, він не будував ілюзій з приводу того, ким вони з Енвером були і ким доводилися один одному. Після їхньої першої спільної справи вони пообіцяли сприяти, але не втручатися у справи один одного, саме тому, що ані Сварт, ані Ґорташ ніколи не забували про своє призначення. Він не міг із впевненістю сказати, як довго триватиме цей союз, але якщо Орін сумнівалася у його вірності батькові та справі, покладеній на його плечі, краще було б їй взяти свої слова назад. – Хіба я давав привід сумніватися у правильності ухвалених мною рішень? Хіба я давав тобі чи комусь із нашої пастви привід сумніватися у мені ?

– Ти вб'єш його, коли настане час? – Орін зазирнула Свартові у вічі. – Чи зможеш, не роздумуючи, увігнати ніж йому у серце?

– Звісно, – незворушно промовив Сварт, витримавши погляд її мертвих, нічого не виражаючих очей. – Це те, заради чого батько створив мене.

Випроставшись перед вівтарем, Орін відкинула косу на спину, розім'яла шию, а коли знову повернулася до Сварта, на нього вже дивилися інші очі на зовсім іншому обличчі. Енвер Ґорташ усміхався широкою, відкритою усмішкою, і серце Сварта здригнулося б, якби він не знав, що це була лише підробка, дешева ілюзія, створена його сестрою-напівкровкою. У тому, як Орін вдавала Ґорташа, було щось огидне й заворожливе одночасно. Вона майстерно скопіювала все: від його міміки та жестів до неслухняного пасма волосся, яке постійно вибивалося з-за вуха. Єдине, що їй було не під силу – його запах. Від Орін майже завжди пахло гуашевими фарбами та кров'ю, за рідкісним винятком – кавовими зернами та шоколадом, це були її улюблені парфуми, які вона бризкала на волосся, коли одягала свої найкращі сукні та вибиралася до міста. 

– Брехун, – оболонка з обличчям Енвера Ґорташа невизначено змахнула рукою. – Ти ніколи не був здатен вбити те, що тобі дороге. – Орін вже у своєму звичайному вигляді підвелася на ноги. – Не будь дурнем, братику, і не забувай про те, хто ти є. Інакше занапастиш нас усіх. 

Від довгого стояння на холодній кам'яній підлозі у Сварта замерзли коліна. Він дочекався, поки Орін залишить його віч-на-віч зі своїми думками, і тільки після цього підвівся. Полум'я свічок, які він запалив на вівтарі перед початком молитви, що так і не відбулася, здригнулося, і йому здалося, що батьків лик, висічений в стіні, на мить слабко спалахнув червоним. Сварт відчув до болю знайому незриму присутність і підставив обличчя вітрові, що казна-звідки взявся, наче чиясь суха холодна рука потріпала його волосся. Він чекав ляпаса, як було тієї ночі, багато років тому, коли він вперше спробував не послухатися батька, але ляпаса не було. 

Баала, на відміну від Орін, не дуже непокоїло те, якою ціною Сварт виконає дану ним обіцянку.

Сон Сварта цієї ночі був неспокійним та тривожним. Так завжди бувало, коли він кілька днів нікого не вбивав, але це було вкрай дивно, враховуючи маленьку витівку з отрутою та тарталетками, яку він утнув на балу. Невже всі гості нанавиділи желе так само сильно, як він? Ні, такого просто не могло бути, бодай хтось та з'їв би хоча б одну отруєну корзинку із огидним застиглим желе та свіжими фруктами. Але чомусь Сварту все одно снився запах мокрої землі і його власна розрита могила, на краю якої він стояв та весь час намагався вдивлятися униз, у темряву, але чорна прірва перед ним була така глибока, що якби він не втримав рівновагу і впав, йому напевно довелося б падати цілу вічність. Сварт ніколи, і тим паче зараз, не боявся висоти, але уві сні він розумів, що коли оступиться – шляху назад вже не буде, безодня поглине його, і він більше ніколи не зможе вибратися назовні. Сон залишив по собі неприємний, гіркий присмак, до того ж, коли Сварт розплющив очі, його голова розколювалася по швах не тільки від кошмарів, а й від незліченної кількості випитого напередодні шампанського. Добре, що його особиста присутність на кожній ранковій месі була необов'язковою, сьогодні він все одно не зміг би зосередитися ні на чому, окрім спогадів про минулий вечір, і Сварта це лякало. Він вибрався з ліжка, бо від довгого лежання йому завжди ставало тільки гірше, поспіхом вмився холодною водою і поголив щетину, що відросла за ніч, прийняв знеболювальну настоянку, а коли ліки подіяли, одягнувся в максимально зручний і простий одяг і спустився сходами в зал для тренувань.

Багато років тому, коли храм Баала був притулком Саревока та його посіпак, старший кревний брат Сварта влаштував на нижньому рівні збройний склад. Коли ж храм – або правильніше сказати те, що залишилося від колись величного храму – перейшов у власність Сварта та Орін, більшість зброї та обладунків, які зберігалися в цій кімнаті, стали непридатними для використання. Сварт викинув усе, що неможливо було полагодити або відреставрувати, привів кімнату до ладу й перетворив її на тренувальний зал з манекенами, турниками та іншим корисним приладдям, яке допомагало йому та всім бажаючим жерцям та послушникам тримати себе у формі. Тренування в усі часи були для Сварта найкращими ліками від зайвих думок, під час занять він думав лише про те, як правильно дихати і пити достатньо води в перервах між вправами, а серце вистрибувало в нього з грудей від фізичних навантажень, а не тому, що він знову і знову прокручував у голові події минулого вечора. Сьогодні Сварт зупинився, лише коли більше не відчував ані рук, ані ніг. Розвалившись на підлозі, він заплющив очі, слухаючи, як пульс потроху приходив до норми. Скелерітас тим часом складав на місце тренувальну зброю, приладдя для кулачних боїв і збирав метальні ножі, з якими Сварт сьогодні довго та нудно тренувався. 

– Хазяїне, вчора я став свідком небаченої зухвалості, – повідомив Фел, бігаючи туди-сюди по кімнаті. У його рамки ідеального порядку, якого він намагався досягти в тренувальній кімнаті, не вписувався тільки Сварт, що лежав на підлозі з розкинутими руками та ногами. – Лише уявіть: варто було Вам відійти від столу з десертами, як один з офіціантів відразу зібрав всю отруєну Вашою мерзенністю їжу і відніс її на смітник. Як він здогадався? Гадки не маю! Вчора Ви продемонстрували всю Вашу майстерність, не уявляю, як простий смертний міг відчути отруту, яка навіть не пахне. 

Принаймні тепер Сварт розумів, чому йому всю ніч снилися кошмари. Він дійсно нікого не вбив.

– У тому будинку загалом відбувається щось дивне, – відчужено промовив Сварт, розглядаючи стелю. – Ти помітив?

– Ще б пак. І цей запах мерлятини...

– Я не звернув уваги, – Сварт облизав губи. – Усі мають свої скелети у шафі. Не виключено, що у випадку із паном Зарром ця фраза має подвійне дно. – Він сьорбнув води, вилив залишок собі на обличчя, підвівся і стріпнув волоссям. Кожен м'яз у тілі Сварта болів, і це було добре. Йому подобалися ці гарячі хвилі, що розливались по тілу після кожного тренування, подобався біль від втоми – отже, він убив тут стільки часу не дарма. 

– До речі, хазяїне… – неохоче промовив Скелерітас. – У кімнаті на Вас чекає посилка.

Сварт застиг з рушником у руці, потім все ж таки витер мокру шию і підхопив з підлоги порожній глечик з-під води.

– Ще одне вбрання? – задумливо спитав Сварт у порожнечу.

– Ні, Ваша мерзенносте, не думаю. Мені здалося, що там щось важке.

– “Здалося”, це ж треба. Ти ще скажи, що не сунув туди свій ніс, сучий сину. – Закинувши рушник на плече, Сварт попрямував до своїх покоїв.

Він довго не наважувався відкрити конверт, хоча логічно було б спочатку прочитати листа і тільки після цього розгорнути пакунок. Та все ж Сварт розірвав пакувальний папір, і варто було йому це зробити, як до нього долинув ні з чим не зрівнянний аромат нової речі, виробленої з натуральної шкіри. Він узяв у руки важкий чохол із надійними, зашліфованими по краях кріпленнями для пояса. Запах шкіри був просто дивовижний, але куди більше увагу Сварта привернуло те, що захований у чохлі кинджал вібрував у нього в руці, і хоча ці вібрації були непомітні людському неозброєному оку, він все одно відчував їх. Це було схоже на тихе котяче муркотіння в порожній кімнаті, на краплі літнього дощу, що стукали у вікно, на серцебиття когось близького поряд – на все перераховане одразу. Безумовно, річ була зачарована, схожі емоції Сварт відчув у той день, коли Скелерітас Фел вручив йому батьківську спадщину – кинджал, створений із крові, вперше пролитої Баалом у брудних дворах Брами Балдура ще тоді, коли він був простим смертним. 

Витягнувши подарунок Енвера з чохла, Сварт завмер. Кинжал був справжнім витвором мистецтва, чого тільки вартувало одне викривлене лезо благородного смарагдового кольору, напевно коваль працював над ним багато днів, щоб зробити таку ідеальну форму. А гострота! Одного погляду на цей кинджал було достатньо, щоб зрозуміти – у того, хто вирішить стати в Сварта на шляху, не залишиться жодного шансу на порятунок. Він з благоговінням погладив рукоятку, провів пальцями по вирізанім символам Баала з вкрапленням червоних кристалів, підніс зброю до обличчя та принюхався. Паралітична отрута. Його улюблена отрута. Цей запах Сварт упізнав би з тисячі. Кинжал коштував цілий статок, якщо взагалі не був безцінним. Ні від кого, окрім батька, Сварт ще ніколи не приймав таких подарунків. Він відклав кинджал на край столу і розкрив конверт із листом.  

“Любий друже, 

хочу подякувати тобі за вчорашній вечір, я чудово провів час у твоєму товаристві. Вже сьогодні до мене почали доходити чутки, що ти справив істинний фурор у вищому суспільстві! Декілька юних осіб із впливових родин говорять про тебе як про вишуканого, загадкового і похмурого аристократа, якого ніколи раніше не бачили на подібних заходах, і хотіли б з тобою познайомитися. Леді Джаннат надіслала гінця із запискою, в якій запрошує нас із тобою на виставку художників з усіх куточків Узбережжя Меча. Виставка відбудеться одразу після свята врожаю в одній з виставкових зал музею сучасного мистецтва у Верхньому місті. Я ж казав, ти вмієш причаровувати людей, поріддя Баала, і це попри те, що їм не дано знати, яким шаленим ти буваєш, коли тобі не потрібно носити маску, а навіть найталановитіший і найвідоміший оркестр не зміг би організувати гідний музичний супровід твоєму танцю з клинками. Сподіваюся, причиною твого раптового зникнення стали не мої необережні слова чи дії. Я дуже хотів би, щоб у нас з тобою був час попрощатися як годиться, але якщо ти вчинив подібним чином, отже, у тебе були свої причини. До речі, після того, як ти пішов, зі мною почало відбуватися щось дивне, я б списав усі симптоми на неякісний алкоголь або зіпсовану їжу, але високоповажний пан Зарр ніколи не вчинив би так зі своїми гостями. Після вимушеного повернення на Зміїну скелю я викликав клірика, і він сказав, що це отрута, нехай і не в тій кількості, щоб завдати моєму здоров'ю серйозної шкоди, а після універсальної протиотрути біль у животі як рукою зняло, але дай мені відповідь, любий друже, чи відомо тобі щось про це неприємне непорозуміння?--”

Відірвавшись від читання, Сварт розреготався. Він зовсім забув, що на його губах могла залишитися отрута, бо такі мізерні дози на нього вже давно не діяли, і хоч він не планував завдавати Ґорташу дискомфорту – цілуватися з ним Сварт теж не планував, – ситуація вийшла страшенно кумедною та безглуздою. Хоча самому Енверу, зрозуміло, навряд чи було смішно кілька годин мучитися з животом та лихоманкою.

“--Втім, ця маленька неприємність не завадила мені закінчити роботу над кинджалом, з яким ти вже напевно встиг познайомитися. Передбачаючи твоє питання: ні, любий друже, це не хабар за те, що ти подарував мені прекрасний вечір у твоєму товаристві. Я почав роботу над цією цікавою річчю одразу, як тільки заручився підтримкою одного з найкращих ґондійських ковалів, а це сталося кілька тижнів тому. Мені вже давно не давала спокою думка, що твоєму знаменитому Кровожерливому кинджалу не вистачало пари, адже погодься, що напівбогу належить мати зброю, гідну її походження, таку, якою не зможе похвалитися більше ніхто інший у цілому світі. Кинжал, який ти тримаєш у руках, був виготовлений за твоєю подобою – такий самий безжальний і смертоносний. Готовий закластися, ви з ним швидко потоварищуєте. 

Щодо твоїх вчорашніх слів про повернення боргу… Я думаю над кількома варіантами і, сподіваюся, зможу зробити все, щоб ти залишився задоволений.

Навіки твій,

Е.Ґ.”

Сварт сховав листа до скрині, де під магічним замком зберігалися всі його особисті та дорогі серцю речі, зім'яв пакувальний папір і кинув у камін на розпалювання, а кинджал поспішив причепити на пояс як додаткову зброю. Він не міг стверджувати, що від вчорашньої незручності не залишилося й сліду, але після прочитаного листа Сварт відчув, ніби невидима гора звалилася з плечей. Але тепер у скарбничці його проблем виникла ще одна: він зовсім не вмів приймати дорогі подарунки. Дешеві теж не вмів, але дорогі особливо. Він не знав, як правильно реагувати в подібних ситуаціях, щоб не виставити себе останнім дурнем, до того ж, вважав обов'язковим відповісти на доброту та увагу Ґорташа тією ж монетою, хай навіть із вибором подарунків для інших у нього були ще більші проблеми. 

Сварт поки не придумав, як саме віддячить Енверу, та обов'язково придумає. А прямо зараз йому треба було позбутися причини своїх кошмарів, найменше на світі Сварту хотілося в самий невідповідний момент знову втратити над собою контроль.

Chapter Text

Після аномальної спеки, невластивої для тієї частини регіону, де була розташована Брама Балдура, нарешті прийшла довгоочікувана прохолода. До того ж зміна відбулася настільки різко, що ще вчора фермери рвали на собі волосся і намагалися хоч якось урятувати від палючих променів сонця врожай, а сьогодні пронизливий до кісток вітер, нагнав хмари і остудив прогріте сонцем каміння. Прості люди дякували богам за те, що ті нарешті над ними змилувалися та зима точно не буде голодною, а власники таверн і борделів передчували прибутковий вечір, як завжди бувало у негоду.

З того дня, як Сварт убив своїх прийомних батьків, минуло більше десяти років, і жодного разу за цей час він не брав у руки речі, зняті з тіл Фіца та Лайли, бо вони йому так і не знадобилися. Ці речі, які він планував закласти в ломбарді, щоб виручити бодай якісь гроші і вирушити світ за очі, лежали мертвим вантажем у непримітному шкіряному мішечку на дні скрині, поки раптово виникла у голові Сварта думка не змусила його в прямому і переносному сенсі розворушити минуле. Того ж вечора він прихопив мішечок із собою і подався туди, де ніхто ніколи не ставив йому зайвих запитань – у лавку Ґроґлера Спайка. 

Він забув, коли востаннє навідувався до когось із Зентарима, після пограбування Зали Чудес між зентами та Свартом з кожним роком залишалося все менше спільних точок стику, не враховуючи його рідкісних візитів до Латіфа. За ці роки Сварт віддалився практично від усіх, хто так чи інакше пов'язував його з минулим життям, і це було добре не тільки для нього самого, а й для них. Так було безпечніше. Сьогодні його впустили за наказом Саллі Пронози лише тому, що вона досі ставилася до нього, як до сина, але, переступивши поріг таверни, Сварт вирішив залишитися інкогніто. Він натягнув на обличчя злодійську маску і розчинився у тінях. Нехай боги будуть свідками, Сварт не з'явився б сюди, якби знав будь-якого іншого доброго годинникаря, окрім Ґроґлера Спайка, але єдиною людиною, яка могла б позмагатися в майстерності з цим хобгобліном, був Енвер Ґорташ.

А Ґорташ на цьому етапі аж ніяк не вписувався в це рівняння з низки причин.

Сварт майже безшумно спустився сходами на один проліт униз і мишою прослизнув за двері якраз у ту мить, коли з ломбарду виходив попередній відвідувач. Напівельф у сірому плащі відчув, як поряд з ним повіяв протяг, зупинився на мить, але очікувано не побачивши нічого – і нікого – підозрілого прикрив двері і вирушив у своїх справах, як і не було нічого. Спайк сховав гроші в касу, поправив окуляри на переніссі і уважним, колючим поглядом оглянув кімнату. Обкрутити навколо пальця цього старого лиса було куди складніше, аніж рядового здорованя, але Сварт і не збирався. Він виринув із тіні і зробив крок до прилавка, але на обличчі у Ґроґлера не здригнувся жоден м'яз. 

– Якщо ти хотів, щоб я обісрався з переляку, треба було надіслати до мене рахівника з позаплановою інвентаризацією, а не показувати дешеві фокуси.

Не мало значення, скільки часу минуло з моменту їхньої попередньої зустрічі, Спайк щоразу реагував на Сварта так, наче вони розпрощалися лише вчора.

– Ображаєш. Є робота. – Сварт виклав на прилавок обметаний шкіряний мішечок, перетягнутий грубою ниткою, розкрив його і дістав звідти кишеньковий годинник.

Його прийомний батько дуже любив цей годинник і ніколи з ним не розлучався. Сварт не знав, від кого він йому дістався, він небагато знав про Фіца та Лайлу, незважаючи на те, що прожив із ними під одним дахом чотирнадцять років, але річ багато значила для Фіца, тут не було жодних сумнівів. Навряд чи цей годинник міг мати хоч якусь цінність, корпус був виконаний зі звичайної латуні, а ланцюжок загубився – швидше за все, обірвався під час бійки, – під тріснуте скло на циферблат затекла кров, і за стільки років ці плями більше нагадували іржу. Але для Сварта цей годинник мав особливе значення, зрештою, він у прямому і переносному сенсі асоціювався у нього з першим скоєним вбивством. Це був не просто непрацюючий, марний шматок кольорового металу, це було щось, чим він ні з ким ніколи не ділився і нікому не показував. 

– Хочеш, щоб я його відремонтував і продав? – Спайк покрутив годинник у пазуристій руці, зняв окуляри, примружився і знову начепив окуляри на перенісся. – Не думаю, що вони багато затягнуть.

– Хочу, щоб ти відремонтував його і привів до ладу. Ця річ не на продаж. – Сварт без поспіху пройшов поруч із вітринами, байдуже роздивляючись усе, що було розміщено під склом.

Кільця, сережки, браслети, книги, набори відмичок, дорогоцінне каміння, кинджали. Вище на стіні висіла більша і цікавіша зброя, а кілька манекенів демонстрували броню, в основному легку і середню, але буквально ніщо з представленого сьогодні асортименту не запало Сварту в душу. За чотири роки, які Сварт пропрацював на Зентарим, він сам збув тут не одну гору мотлоху. 

– Спершу треба розібрати його та оцінити масштаби катастрофи, – промовив хобгоблін. – Але, гадаю, за кілька тижнів упораюся.

– Він потрібен мені вже до завтрашнього вечора, Спайку. – Зчепивши руки за спиною, Сварт випростався і глянув на хобгобліна.

– Чи ти здурів, малий?  – Ґроґлер хрипко реготнув. – В мене роботи непочатий край, і вся на вчора. І тут приходиш ти і кажеш, що я маю кинути все, посунути інших клієнтів і зайнятися твоїм замовленням.

– Так, саме це я й кажу, – Сварт повільно кивнув. – Мені дуже треба, щоб цей годинник був як новий вже завтра ввечері.

Він неквапливо підійшов до прилавка і зняв із паска важкий гаманець, під зав'язку набитий монетами. За ті гроші, які він пропонував хобгобліну, він міг би купити кілька нових годинників, причому не з латуні, а з найчистішого срібла або навіть золота, але проблема полягала в тому, що Сварту потрібний був цей конкретний годинник, а не будь-який інший. Все було до банального просто: він досі ніяк не відреагував на лист та подарунок від Енвера, але не хотів надто затягувати, щоб Ґорташ випадково не вирішив, ніби Сварту не сподобався кинджал. Приходити з порожніми руками Сварт теж не хотів, тому як тільки його світлу голову відвідала ідея, що, теоретично, могло б сподобатися Енверу як подарунок у відповідь, він поспішив сюди, під крило Ґроґлера Спайка, якому, чомусь, досі було дозволено дражнити Сварта словом «малий».

– Знаєш, у чому проблема більшості людей? – хобгоблін сперся на лікті і зазирнув Свартові у вічі. – Ви не вмієте почути, коли вам кажуть “ні”. Але для тебе я зроблю виняток, хоч ти і сучий син, – Спайк випростався, взяв гроші і сховав годинник кудись під прилавок. – Приходь завтра десь до сьомої. Але не раніше. – Він пригрозив Сварту пазуристим пальцем.

Сварт розцілував би Ґроґлера, якби міг, і якби їх обох після цього не знудило.

– Дякую, – за голосом хобгоблін мав зрозуміти, що Сварт усміхався, хоча нижню половину його обличчя приховувала маска. – Я цього не забуду.

– Рано дякувати. Подякуєш, коли я закінчу роботу. – Хобгоблін прочистив горло, звук вийшов чимось середнім між собачим гавканням і качиним кряканням. – До речі, ти зайшов би привітатися з хлопцями, багато хто тебе досі згадує… – Спайк нахилився, щоб сховати гаманець із золотом, а коли виліз з-під прилавка, Сварта вже й слід загув.

Наступного дня він з'явився до ломбарду у призначений час. Зважаючи на все, Ґроґлер не спав усю ніч, пораючись з годинником, хоча не сказати, що хобгоблін скаржився – більш ніж щедра оплата найсприятливішим чином вплинула на швидкість і якість виконаної роботи, і коли годинник з новим блискучим ланцюжком потрапив Сварту до рук, він зрозумів, за що заплатив такі гроші.

На цей раз Сварт вирішив не писати Енверу листів. Його люди стежили за кожним рухом Ґорташа так само, як люди Ґорташа стежили за Свартом. Хтось сторонній, хто зовсім не знав їх, напевно, назвав би це фліртом. Він знав про те, що Енверу надали розкішні покої на Зміїній скелі раніше, ніж Енвер з натхненням розповів йому про це. Звісно, Сварту доповідали, коли і скільки часу Ґорташ проводив на одному зі своїх заводів, у які дні у нього були заплановані засідання з патріархами і скільки разів на урочистих прийомах йому посміхалися багаті вдови та незаміжні дівчата. Саме тому Сварт вирішив пропустити цю – якщо можна було так висловитись – прелюдію із записками, не хвилюючись, що Енвера не буде вдома. 

Після кількох виснажливо спекотних тижнів на вулиці розігралася справжня негода. Північний вітер приніс важкі хмари кольору живого срібла, які затягнули усе небо, ніби настала ніч на кілька годин раніше. Бейніти в обладунках Полум'яних Кулаків патрулювали територію перед мостом, що вела до Зміїної скелі, Сварт знав їх усіх, крім, хіба що, одного новачка. Хлопець весело говорив з іншим солдатом, який прийшов його підміняти. 

– Дивись, зі штанів не вистрибни, – сказав солдат новачкові. – Ми всі тут на однакових умовах.

– Та ти заздриш, Свен, – новачок широко посміхнувся. – Заздриш, що місяць тому я мив підлогу в залі нашої церкви після ранкових мес, а тепер перебуваю на відстані витягнутої руки від лорда Ґорташа. Повірити не можу, що тепер бачитиму його майже щодня. 

Бейніт, який із захопленням розповідав про своє раптове підвищення і неприхований інтерес до Енвера, був високим, широкоплечим, з коротким каштановим волоссям і розсипом ластовиння по всьому обличчю. У тому, як він тримався і які міцні у нього були кулаки, не складно було впізнати чи то колишнього найманця, чи то вуличного бійця. Якби не тонкий слух, Сварт навряд чи почув би подробиці цієї цікавої розмови, але тепер він навмисне прислухався, стоячи на безпечній відстані. Сварт повернув на пальці зачаровану каблучку та  вирішив випробувати удачу, скориставшись заклинанням читання думок. Це заклинання через недостатньо розвинену навичку спрацьовувало в нього в кращому випадку через раз, але сьогодні йому пощастило, і Сварт зміг на кілька секунд залізти до голови бейніта. Окрім сліпого обожнювання, яке було притаманне всім без винятку посіпакам Енвера, він зустрівся з майже відчутною хвилею хіті, такої потужної і всепоглинаючої, що будь-якому іншому на місці Сварта цієї миті напевно стало б ніяково. 

– “Бачити” – все, що тобі світить, – пирхнув той, кого назвали Свеном, і махнув рукою. – Звалюй додому, поки дощ не почався.

– Завтра ввечері граємо у кості, не забудь.

З неба зірвалися перші важкі краплі. До Зміїної скелі залишалося кілька десятків метрів, але Сварт натягнув каптур глибше і пішов у протилежний бік слідом за бейнітом. Напередодні грози, що насувалася, брудні міські вулиці були практично порожніми, ліхтарі не горіли і йому нічого не варто було пірнути в тінь, ставши непомітним. Не здоровий глузд, а кипляча всередині лють, як уже неодноразово бувало, повела його. Сварт не чув нічого, крім пульсу, що гуркотів у вухах і зараз більше нагадував звук ритуальних барабанів, а крізь багряну полуду, що наповзла на очі, практично не міг розрізнити дороги. Звіряче чуття вело його, і він піддався звірові, який сидів всередині, який як завжди просив крові, тільки цього разу крові конкретної людини. Того, хто посмів у своїх брудних думках робити з Енвером те, що Сварт не міг собі дозволити навіть у найсміливіших фантазіях. В одному з вузьких провулків звір сказав, що кращого шансу не буде, і Сварт зі спини вдарив бейніта отруєним кинджалом у шию. Отрута спрацювала практично миттєво, позбавляючи жертву можливості рухатися та говорити. Звісно, колись вони з Ґорташем обіцяли не втручатися у справи один одного, але Сварт не міг поручитися за цілісність і збереження його людей, якщо ті викинуть щось надзвичайне. 

І сьогодні був саме такий вечір.

Він затягнув жертву в напівзгнілу від вогкості і холодних вітрів будівлю колишньої пральні, де, судячи з запаху, кілька днів тому померла якась безпритульна тварина. Сварт роздягнув бейніта практично на дотик, і коли розтинав його грудну клітку, той до певного моменту був ще притомний. Нажаль, недовго. Сварту не потрібен був ані смолоскип, ані навіть свічка, йому вистачало світла з незаколоченого вікна майже під стелею, він знав людську анатомію як свої п'ять пальців і без проблем випатрав би бейніта навіть у непроглядній темряві із заплющеними очима. Йому потрібне було його порочне серце, і коли Сварт нарешті зміг його дістати, воно було ще теплим і пахло, як свіжий сирий стейк. Він проковтнув слину, відклав серце і заходився відокремлювати кисть по суглобу. Ніж, подарований Енвером, різав шкіру, м'язи та сухожилля так, ніби це було підтанувше вершкове масло, і зовсім скоро все було скінчено. Сварт забрав серце і відрізану кисть і вийшов надвір, у розпал грози. То тут, то там від поривів вітру стукали хисткі віконниці і гнулися дерева, дощ лив стіною, Сварт за лічені секунди промок з голови до п’ят, але його не бентежив ані холодний мокрий одяг, прилиплий до тіла, ані великі краплі, що били в обличчя, він йшов ніби в трансі, не звертаючи уваги на негоду. Помітивши його, охоронець на мосту потягнувся за зброєю, але Сварт на ходу зняв з голови каптур і стягнув маску – його обличчя було безстроковою перепусткою до фортеці. Проходячи повз зблідлих охоронців, які розступалися і пропускали його всупереч логіці та здоровому глузду, Сварт ні на мить не зупинився. По мармуровій підлозі за ним тягнувся слід із брудної дощової води та крапель крові. Він піднявся крутими круговими сходами, які звужувалися наприкінці, проминув майданчик і штовхнув двері до покоїв Ґорташа.

У кімнаті горів камін і духм’яніло пахощами. Енвер не чекав на гостей, він стояв, схилившись над креслярським столом, і вочевидь робив якісь позначки на папері тієї миті, коли в дверях з'явився Сварт, бо в його лівій руці, що застигла над столом, був затиснутий олівець. 

– Який приємний сюрприз, – Ґорташ випростався над столом та тепло посміхнувся. – Тебе поранено? – Посмішка сповзла з його губ, коли він помітив кров на обличчі та руках Сварта. 

– Ні. – Глухо озвався Сварт, і власний голос здався йому чужим.

– Чудово, – бадьоро промовив Енвер і відклав олівець. – У такому разі, я накажу негайно принести вина і що-небудь гаряче на вечерю, ти промок до рубця.

Сварта трусило, але не від холоду. Йому здавалося, що його лихоманило, хоча він фізично не міг так швидко захворіти, його міцний організм був здатен витримати куди суворіші випробування, аніж прогулянка під дощем. Насправді ж Сварта трусило від ненависті. Він ненавидів себе за слабкість, за те, що його тіло і дурне серце взяли гору над розумом. Ненавидів себе за те, що вже дозволив цим проклятим почуттям, які привели його сьогодні сюди, взяти гору над обов’язком. Ненавидів своє походження, і коли Сварт із соромом думав про це, до очей підступали злі, гіркі сльози, яким не було виходу. Але найбільше він ненавидів Ґорташа за цю щиру усмішку та теплоту, з якою він на нього дивився щоразу, коли вони залишалися самі. Ненавидів за те, що Ґорташ не згнив десь у Авернусі, а повернувся до Фейруна, щоб зламати їм обом життя. Адже якби Сварт кілька років тому не відповів на той клятий лист, прибитий до дверей похоронного бюро, нічого цього не було б. Але що, коли на те була воля богів? Що коли в такий спосіб боги випробовували його? Якщо припустити, що все було саме так, Сварт провалив це випробування. 

– Ти приймаєш мою пропозицію?

– Яку пропозицію, Сварте? – Енвер обійшов стіл, оглянув його, і особливо те, що він тримав у пальцях.

Ґорташ не був ані здивованим, ані, тим паче, наляканим. Він був заінтригованим, і одночасно від нього виходив такий спокій і умиротворення, що на його тлі Сварт відчував себе напнутою струною. Замість відповіді він кинув до ніг Енвера акуратно вирізане з грудей бейніта серце і безкровну праву кисть з недолугими срібними каблучками.

Свартові хотілося, щоб Ґорташ впізнав цю руку.

Але навіть якщо Ґорташ її справді упізнав, а швидше за все, так і було, у його геніальному мозку зберігалася інформація щодо всіх, хто був так чи інакше пов'язаний із церквою Бейна, він не подав виду. Енвер з вченою цікавістю глянув на те, що донедавна в прямому сенсі було невід'ємною частиною одного з його вірних слуг, і його губи мимоволі зворушила посмішка.

– Перед тим, як я відповім, дозволь поставити запитання, яке мучить мене останні кілька днів.

– Питай про що завгодно.

– Кожен твій поцілунок буде отруйним?

Сварт ступив до Ґорташа і опустив йому на шию крижані, забруднені кров'ю долоні. Нарешті всі шматочки мозаїки склалися і Сварт зміг розшифрувати недавній настирливий сон з розритою бездонною могилою, і коли усвідомлення прийшло до нього, він більше не відчував страху. Ще зовсім недавно він не смів навіть подумки дозволити собі таку зухвалість, але не зараз, коли вони обоє все одно летіли до прірви. Сварт лагідно погладив Енвера великим пальцем по вилиці і, зазирнувши йому у вічі, пообіцяв:

– Даю тобі слово, що саме так і буде.

У Енвера ще залишався один останній шанс відповісти відмовою, так було б краще для них обох. Але він все ж вирішив не скористатися цим шансом.

– Чудово. У такому разі я згоден.

Сварт поцілував його, і губи Ґорташа здалися йому гарячими. Цього разу все було інакше, зовсім не так, як на балу, бо тепер Сварт дозволив собі повною мірою виявити ініціативу та наполегливість, цілуючи Ґорташа так, наче він був його єдиним джерелом кисню. Коли Енвер притягнув його до себе за стегна, хоча здавалося б, куди ще ближче, у Сварта ледь не підкосилися коліна, він шумно видихнув крізь поцілунок і, мабуть, вперше за багато років його спритні пальці не змогли з першого разу впоратися із застібками на чужому одязі. 

– Бачу, тобі сподобався кинджал? – хрипко спитав Ґорташ, зняв з нього мокру наскрізь накидку і розстебнув його пояс із ладунками.

Зброя з металевим брязкотом упала на кам'яну підлогу. Сварт нарешті переміг пласкі різьблені гудзики, стягнув з Енвера розшитий золотом камзол і з силою смикнув за краї сорочки, щоб шнурівка тріснула і розійшлася в боки.

– Один із найкращих, що я колись мав, – прошепотів Сварт перед тим, як знову поцілувати Ґорташа. – Твоєму помічникові, який хотів залізти до тебе в штани, він також сподобався. Готовий закластися, ми з ним отримали насолоду в рівній мірі, поки я його різав. – Власні слова розпалили Сварта ще більше, хоча якщо у збудження існувала межа, він і так давно знаходився десь поза нею. – З цієї хвилини і до кінця часів ти мій, подобається це тобі чи ні.

Сказане Свартом не можна було розцінити ані як зізнання, ані як обіцянку, це була пряма погроза, втім, зовсім не схоже, щоб Енвер заперечував – коли Сварт проштовхнув долоню йому під шнурівку штанів, його напружений член смикнувся, він подражнив його, кілька разів провівши пальцями вгору-вниз і змусив себе відхилитися, та лише для того, щоб скинути чоботи разом із залишками одягу. Сварт жадав його до очманіння, до тремтіння в колінах, і коли нарешті побачив Ґорташа без одягу, у нього по підборіддю ледь не потекла слина, як у голодного пса перед повним прилавком добірного м'яса. Вже через кілька секунд вони знову були в обіймах один одного, і якоїсь миті Сварту здалося, що він здатний кінчити від одних поцілунків і того, як його шкіра терлася об шкіру Енвера. Коли Сварт штовхнув Ґорташа на ліжко і осідлав його стегна, в його голові було на диво тихо, він більше не відчував ані провини за свої дії, ані страху перед батьком, ані мовчазної присутності їхніх темних богів. Наче всі межі розмилися і існувало тільки “тут” і “зараз”. Єдине, що Сварт здатен був відчувати у ці хвилини – пекуче бажання, якому він цілком і повністю віддався, коли Ґорташ взяв обидва їх члени у долоню і засував рукою. З мокрого волосся на голі плечі Сварта крапала дощова вода, але йому більше не було холодно, навіть незважаючи на те, що все його тіло було вкрите сиротами, поряд з Енвером йому було так жарко, що голова йшла обертом. Він дозволив штовхнути себе на подушки і дочекався, доки Ґорташ закінчить поратися зі змазкою, хоча сьогодні, нехай боги будуть йому свідками, він погодився б і на слину. Навряд чи Енвер здогадувався, як багато йому було дозволено, але Сварту хотілося вірити, що у них в запасі буде достатньо часу, щоб пізнати кордони один одного. Він прийняв у себе пальці Ґорташа, засичавши крізь зуби лише один раз, і не так від неприємних відчуттів, як від нетерпіння. 

– Може, трахнеш мене вже, чи будемо до ранку грати у шляхетного лицаря та крихку порцелянову вазу? – прошепотів Сварт і провів кінчиками пальців по вустах Енвера. 

Засохла на його руках кров робила його схожим на живого мерця, який тільки-но вибрався з могили. Він хотів виплюнути ще щось отруйне, щось їдке, але Ґорташ міцно взяв його за горло, обірвавши на півслові, і замість чергової шпильки з рота у Сварта вирвався тільки здушений хрип. Будь-якому іншому на місці Енвера він відрізав би руку, але з Енвером все було інакше – його Сварт убив би тільки в тому випадку, якби він раптом вирішив зупинитися. Низ його живота обдало жаром, він погладив Ґорташа по зап'ястю і ледь не захлинувся від відчуттів, коли замість пальців відчув член у себе всередині. Вони насичувалися один одним, як скажені, і навіть коли Ґорташ послаблював хватку на горлі Сварта, дозволяючи ковтнути повітря, Сварт все одно забував дихати, доки обриси кімнати перед очима не починали тонути у щільній в’язкій темряві. Він подумки порахував до трьох і все ж таки зробив вдих, видихнув з хрипким стогоном і обійняв Енвера за шию, цілуючи і кусаючи його губи і шорстке підборіддя. Здається, після того, як пальці Ґорташа знову зімкнулися на його члені і він засовав рукою, Сварт протримався лічені секунди, не більше, його тіло – один суцільний оголений нерв – просто не витримало додаткової стимуляції, і він кінчив, знесилено відкинувшись на подушки. Енвер протримався всього на кілька митей довше, і коли вже потім він притулився змоклим чолом до чола Сварта, намагаючись віддихатися, Сварт обійняв його за плечі однією рукою, а пальцями іншої руки обережно ковзнув по вилиці і щоці, окреслив лінію підборіддя, ніби хотів зайвий раз переконатися в реальності того, що відбувалося, у тому, що Ґорташ не був ані ілюзією, ані плодом його хворої уяви. Сварт неохоче випустив його з обіймів і ліниво простежив за тим, як він накинув на плечі халат і пішов кликати прислугу. 

Після короткого, але гучного дзвінка у дзвіночок, на порозі кімнати з'явилася Айрін, та сама служниця, яку Сварт злякав кілька місяців тому, коли заліз до кабінету Енвера через вікно. Він перевернувся на живіт, розтягнувшись впоперек ліжка, і з цікавістю глянув на дівчину. Служниця, зустрівшись зі Свартом поглядом, почервоніла і відвела очі, і весь час навмисне не дивилася в його бік, уважно слухаючи настанови Ґорташа.

 – Може, ти хотів би підігрітого вина? Чи підійде звичайне? – спитав Ґорташ, обернувшись до Сварта обличчям.

– Я хотів би, щоб ти повернувся до ліжка, – відповів Сварт і байдуже знизав плечима. 

– Люба, крім усього іншого, принеси пляшку вина і чогось їстівного, бажано, гарячого. 

– Буде зроблено, мілорде, – Айрін вклонилася і зникла в коридорі.

Він не мав наміру хвилюватися за репутацію Ґорташа більше, ніж сам Ґорташ. Тим паче, його слуги, напевно, отримували достатньо, щоб не базікати зайвого, а навіть якщо й ні – Сварту не було чого приховувати, його обличчя ніколи ніде не світилося, поготів, це було досить привабливе обличчя, якщо не зважати на потворний шрам. Нехай слуги Енвера знають, що їхній мілорд має гарний смак.

– Зараз нам принесуть вечерю, – Ґорташ сів поруч із ним на край ліжка. – А потім прислуга забере випрати твій одяг. 

– Це такий підступний спосіб змусити мене залишитися з тобою до ранку? – Сварт перевернувся на спину і глянув на Енвера знизу вгору.

– Один із них. Чи ти мав інші плани? – Ґорташ погладив його по животу.

Якби Сварт міг, він би залишився тут доти, доки світ не поглине темрява. Їх з Енвером оточували сотні людей, які готові віддати за них життя. Їх обожнювали, обоготворяли та вважали, що Баал і Бейн говорять із простими смертними їх вустами, ось лише, незважаючи на все це, що Сварт, що Енвер були збіса самотні. Поруч із Енвером він не відчував тієї всепоглинаючої, чорної самотності, яка було його вірною супутницею протягом практично всього його життя. Поруч із Енвером навіть голоси в голові Сварта мовчали. Хіба міг він добровільно одягнутися й піти, коли в запасі вони мали цілу ніч на те, щоб насолоджуватися один одним і блаженною тишею? Ця ніч та ще сотні подібних. Коли він думав про це, його пальці поколювало від солодкого передчуття, як перед першою скоєною крадіжкою, як перед першим усвідомленим вбивством, за яке замовник розрахувався із ним золотом.

Сварт не став перехоплювати руку Ґорташа, коли його гаряча долоня опустилася нижче. Він знову хотів його, навіть всупереч тому, що з хвилини на хвилину їх могли перервати, і це було схоже на божевілля, якому Сварт не хотів і не збирався чинити опір. Він відвів ногу вбік і заплющив очі, коли Ґорташ провів пальцями по внутрішньому боку його стегна. Сварт здригнувся, відчувши такі ж дражливі дотики до свого члена, і хотів звичним домінуючим жестом направити руку Ґорташа, але у двері постукали, Ґорташ скинув із себе його пальці, коротко, але палко поцілував у губи та підвівся із ліжка, щоб відчинити двері служниці.

– Сучин син, – хрипко прошепотів Сварт йому вслід і сів, відкинувши з чола все ще вологе після дощу волосся. 

– Ти кудись поспішаєш? У нас із тобою вся ніч попереду. – Енвер розвів руками і впустив прислугу до кімнати.

Він забрав у Айрін миску з водою і чистий рушник, одразу поставив миску на шафку, сполоснув руки і намочив шию, а потім узяв у служниці невелику тацю з їх вечерею і витяг з кишені її фартуха пляшку вина. Натомість Айрін зібрала одяг Сварта, від якого тхнуло вуличним брудом та кров'ю, але не подала виду, що її це збентежило. Айрін залишилася мовчазною і неупередженою навіть тоді, коли помітила розкидані по підлозі людські нутрощі та частини тіла, хіба що позеленішала та опустила погляд. Не кожен король вмів так ретельно обирати своє оточення, як це робив Енвер. Побажавши їм на добраніч, служниця поквапилася піти геть, і Ґорташ замкнув за нею двері на засув.

Chapter Text

Коли Сварт розплющив очі, за вікном був похмурий ранок. Він стільки часу провів під землею, що майже забув, як це – лежати в ліжку і спостерігати, як зароджується новий день. Дощ давно вщух, але сонце не поспішало з'являтися з-за хмар, Сварт любив таку погоду, особливо якщо йому випадав рідкісний шанс лінуватися і нічого не робити. Скільки він себе пам'ятав, все його життя складалося з однієї суцільної шаленої гонитви, і ті моменти, коли він міг дозволити собі розслабитися і ні про що не думати, Сварт цінував найбільше за все. Він недаремно довго й важко працював, щоб налагодити справи церкви, і тепер йому можна було не боятися, що все піде прахом без його безпосередньої присутності в батьковому храмі, останнім часом він навіть на вечірніх месах з'являвся у виняткових випадках. Втім, як би там не було, всі багатства світу не змусили б Сварта зараз добровільно вибратися з теплих обіймів Ґорташа. Усю минулу ніч вони пили й насолоджувалися товариством один одного, аж доки в обох не залишилося сил. У Сварта стискалося серце, коли він думав про те, скільки часу вони з Енвером витратили даремно на ревнощі, недомовки і вдавання, але з іншого боку, озираючись назад, він розумів, що вони не впоралися б з покладеними на їхні плечі обов'язками, якби дозволили собі відволіктися на особисті переживання і з’ясовування стосунків. Навіть зараз Сварт не був до кінця впевнений, що вчиняє правильно, але готовий був ризикнути, і не став би нічого змінювати, навіть якби йому випала можливість прожити минулий вечір наново. Хай пробачать його боги, але в будь-якій з існуючих реальностей він знову і знову прийшов би до Ґорташа, поставивши на кін усе, що мав. Вони обидва знали, що зрештою Ґорташ все одно помре від його руки, як заповів Баал, і Сварт не міг опиратися батьківській волі, але в той короткий проміжок часу, який все ж таки в них був, Сварт хотів відчути все те саме, що відчували прості смертні. 

Притулившись до Енвера зі спини, Сварт обійняв його за пояс і якийсь час просто лежав так, слухаючи його розмірене дихання та серцебиття. Вони майже ніколи не говорили про минуле, не рахуючи безглуздих історій, які зазвичай травлять друзі в гаміврливому шинку за кухлем елю, але тіло Ґорташа було промовистіше за будь-які слова. Його смаглява оголена шкіра, яка пробуджувала в Сварті всі хтиві бажання та брудні фантазії, була схожа на мапу бойових дій. Сварт теж міг похвалитися кількома шрамами, заробленими у далекій юності, але в цьому не було нічого особливого, складно відшукати хоча б одного найманця у всьому Фейруні, якого жодного разу не штрикнули ножем і не спробували підстрелити з лука. Шрами Енвера, він ладен був закластися, мали зовсім інше походження, і вперше за роки тісної дружби він міг роздивитися їх так близько. Плечі та спина Ґорташа були вкриті старими глибокими рубцями від порізів та слідами опіків, Сварт звернув на них увагу ще вчора, коли зняв із нього сорочку, але як слід вивчити кожен шрам зміг лише сьогодні. Зрештою, вночі вони з Енвером були дещо зайняті іншими речами, проте зараз Сварт мав можливість не поспішаючи прочитати історію, багато років тому написану на його тілі в Домі Надії. Сварт сам був майстерним катом, коли того вимагали обставини, але навіть він не уявляв, чим міг завинити маленький хлопчик, щоб заслужити на такі тортури. Зрозуміло, в Авернусі були свої закони та свої правила, а тих, кому не пощастило потрапити до Рафаеля в рабство, навіть не вважали за людей, але якби Сварт міг, він би, напевно, стер би на порох усіх, хто колись завдав Ґорташу болю. Це була виключно його прерогатива і більше нічия. 

– Ти можеш до них доторкнутися, якщо тобі так хочеться, – хрипким після сну голосом озвався Енвер. – Вони вже дуже давно не болять. 

Здається, Сварт прогавив той момент, коли Ґорташ прокинувся, але так, він справді не наважувався доторкнутися до його шрамів, і коли Ґорташ сам дозволив, обережно притулився губами до одного з рубців, а потім обвів кінчиками пальців те місце між лопатками, де колись був вирізаний шмат шкіри.

– Я міг би зробити краще, – прошепотів Сварт.

– Навіть не сумніваюся, – по голосу було чутно, що Енвер посміхався. – Думаю, у тебе ще буде такий шанс.

Коли він повернувся на інший бік і їхні погляди зустрілися, у грудях у Сварта залоскотало, ніби невидима комаха намагалася прокласти собі шлях крізь ребра назовні. Він обійняв Ґорташа за шию, накрив його губи своїми та притулився стегнами до його стегон. Незважаючи на всі ті численні хвилини близькості, які вони подарували один одному минулої ночі, Сварт знову відчував збудження, таке сильне й палке, що все його тіло тремтіло від нетерпіння, коли Ґорташ обіймав його та водив руками по його стегнах.

– Ти – ненаситний демон, – промовив Енвер крізь поцілунок і стиснув долонями його сідниці.

Сварт не збирався цього заперечувати. Більшу частину свідомого життя йому було однаковою мірою складно протистояти двом речам – хіті та жазі вбивати. Ґорташ пробуджував у Сварті як перше, так і друге, тому він перекинув його на себе, і вже через кілька секунд вони знову пестили один одного, і кам'яна стеля у Сварта над головою вибухала десятком різнокольорових спалахів щоразу, коли пальці Ґорташа, вологі від слини, ковзали по головці його члена. Його тіло реагувало на Ґорташа так, ніби Сварт не знав любовної близькості кілька місяців, насправді ж вони обидва просто нарешті отримали те, чого прагнули, і тепер не могли відірватися один від одного. Після того, як Сварт пережив один з кращих ранкових оргазмів і поспішив відплатити Енверу тим самим, вони ще довго цілувалися і обіймали один одного, лежачи на вогких після бурхливої ​​ночі і не менш бурхливого ранку простирадлах, і змусили себе вибратися з ліжка лише пополудні. 

За лічені місяці Ґорташ обжив ці покої так, наче вони завжди були його домом. Коли Сварту вперше випала честь побувати тут, а трапилося це одразу після того, як патріархи призначили Ґорташа військовим радником, ці безликі кам'яні стіни скоріше нагадували солдатську казарму, позбавлену будь-якої індивідуальності та зручностей. Енвер обставив кімнату на свій смак, і буквально у всьому, навіть у дрібницях було видно, що тут він проводив набагато більше часу, ніж у квартирі в районі доків, яку досі винаймав і за яку він справно платив оренду. Звісно, першими на очі потрапляли книги, яких тут була незліченна кількість, Сварт відчував дивний побожний дрож, навіть коли просто дивився на довгі книжкові ряди, де була зібрана найрізноманітніша література з усіх куточків Фейруна. Із дозволу Енвера він нерідко присвячував свій вільний час читанню цих книг, влаштувавшись в одному з м'яких крісел, на дивані або просто на підлозі, навіть коли самого Енвера в цей момент не було на Зміїній скелі. Сварт з великою обережністю ставився до книг і вчених сувоїв, тому ніколи не брав їх із собою до храму, щоб вони не зіпсувалися від вогкості. У будинку його батька в нього була зовсім крихітна бібліотека, зібрана з дорогих серцю томів, але Сварту було дуже важко підтримувати її в належному стані, доводилося регулярно перевіряти, чи не з'явилася пліснява, і раз на кілька днів міняти на полицях сухі трави, які він розкладав спеціально для того, щоб захистити папір від вогкості. Не меншу цікавість у Сварті викликали статуетки та інші коштовні дива з усіх куточків континенту, якими були прикрашені полиці, шафи та робочий стіл Ґорташа. На одному з найвидніших місць, над письмовим столом, на стіні висів майстерно викований одноручний меч та щит із Корміра. На книжкових полицях, де Енвер зберігав трактати з магії, красувалися вирізані з кісток тварин фігурки, які привезли з Мацтіки амнські першовідкривачі. На окрему увагу заслуговував курильний пристрій, виконаний із чистого золота та інкрустований дорогоцінним камінням, Ґорташ вихвалявся, що цей кальян був привезений із самого Калімшана, звідки багато років тому приїхали його пращури. Сварт любив розкіш, але не бачив для себе принципової різниці між рибною юшкою, яку принесли в дерев'яній тарілці і вишуканим супом, поданим у золотому посуді. Ґорташ не просто любив розкіш, він чудово на ній знався і вмів отримувати задоволення від самого факту наявності тієї чи іншої дорогоцінної речі в його колекції.

Енвер розпорядився, щоб їм принесли свіжозварену каву та сніданок, хоча час невблаганно наближався до обіду, і наказав служницям нагріти два відра гарячої води. Ніде більше Сварт не пив настільки міцної кави, як у Енвера, але, варто відзначити, і настільки ж смачної теж. Щоразу, коли він намагався вивідати у Енвера рецепт, той сміявся і казав, що це – таємне мистецтво, підвладне лише тим, у кому текла кров Імперії Пісків. Це був чудовий, майже густий бадьористий напій з нотками горіху, вже після кількох ковтків якого серце у Сварта в грудях починало битися як навіжене, а на лобі проступав піт. У них було достатньо часу на те, щоб без поспіху привести себе до ладу, до зустрічі Ґорташа з одним із інвесторів залишалося ще кілька годин, тому Сварт дозволив собі вдосталь посидіти у гарячій ванні, доїдаючи залишки сніданку. Кухня на Зміїній скелі була приголомшливою, до того ж Сварт був голодний як вовк, він до останньої крихти з'їв підсмажений бекон, порцію омлету з помідорами та солодким перцем, свіжі пшеничні булочки та два яблука. Спостерігаючи за тим, як Ґорташ з усе ще мокрим після миття волоссям, у білій сорочці з широкими рукавами, чорному жилеті та вишитих сріблом штанях сидів за робочим столом і підписував листи, Сварт задумливо промовив:

– Гадки не маю, що я у тобі знайшов.

Ґорташ, не відриваючи погляду від чергового пергаменту, посміхнувся і макнув перо у каламар.

– Нерідко я ставлю собі те саме питання стосовно тебе, Сварте. Але вважаю за краще думати, що богам видніше, якщо вони направили мене до тебе. 

Сварт пирхнув і, востаннє сполоснувши обличчя вже остиглою водою з лавандовою ефірною олією, вибрався з ванни і почав обтиратися рушником. За той час, який вони з Енвером присвятили сніданку, прислуга принесла випраний і випрасуваний одяг Сварта і, не ставлячи зайвих питань, прибрала безлад у вигляді розкиданих по підлозі частин тіла. Енвер попросив молоду бісинку зберегти і кисть, і серце. Почувши це, Сварт навіть відволікся від перевдягання, стоячи перед величезним дзеркалом на повний зріст, з цікавістю глянув на Ґорташа через плече і, коли служниця пішла, спитав: 

– І що ж ти робитимеш із ними? Вони більше не придатні у їжу, а для вершкової підливи з морквою і цибулею обов'язково потрібні свіжі серця, інакше можна не на жарт отруїтися.

Ґорташ засміявся, відклав перо і, зчепивши пальці в замок, глянув на Сварта.

– Я хочу їх зберегти. 

– Не думав, що ти можеш бути таким сентиментальним, – Сварт нахилив голову, вдаючи, що застібає ремінь із ладунками, хоча насправді він міг зробити це із заплющеними очима. Йому просто треба було якось приховати раптову незручність, бо сказане Ґорташем зворушило його, як досі не зворушили жодні слова подяки. – В мене для тебе є ще дещо.

– Ще одне серце? Чи, може, печінка? Такими темпами ти залишиш мене без агентів, Сварте. – Енвер нахилив голову, допитливо роздивляючись його.

Сварт посміхнувся і облизав губи. Тепер, коли більше не треба було імпровізувати, коли їм не керував адреналін та стан афекту, Сварт відчув, як його сухі та холодні долоні спітніли. Він про всяк випадок перевірив ладунки, щоб переконатися, що годинник Фіца не випав ненароком під час його вчорашньої незапланованої вилазки до задвірок Нижнього міста, але всі його речі, на щастя, були на своїх місцях. Сварт перетнув кімнату, стиснувши годинник у долоні, підійшов до Енвера і сів боком на край його столу, обережно, щоб не зачепити ємність із чорнилом і не зім'яти сувої. Зліва від робочого столу Ґорташа на стіні висів величезний ростовий портрет його бога, а на невеликому кам'яному вівтарі завжди горіли свічки та курилися пахощі. Коли цей портрет тільки з'явився в покоях Енвера, спочатку Сварту навіть було некомфортно від того, наскільки живим здавалося намальоване обличчя Бейна, подібні почуття Сварт відчував час від часу хіба що у батьковому храмі перед вівтарем. Бог тиранії, що вийшов з-під пензля Оскара Февраса, був таким самим мовчазним, як завжди, але сьогодні Сварт не відчув зовсім нічого, зустрівшись з його суворим поглядом. 

– Я дуже хотів би, щоб вони були в тебе, – сказав Сварт і простяг Ґорташу розкриту долоню, на якій лежав годинник покійного Фіца. 

Ґорташ із непідробним інтересом глянув на годинник, взяв його до рук і покрутив у пальцях, уважно розглядаючи з усіх боків. 

– Де ти його дістав? – нарешті спитав Енвер після того, як заглянув під відполіровану до блиску кришку. Судячи з залому між бровами, який з'являвся на його обличчі щоразу, коли Енвер хмурився, він напружено міркував над чимось.

Якоїсь миті Сварту здалося, що йому не сподобався подарунок, і ця думка його чомусь налякала. Але варто було Ґорташу підвести на Сварта повні захоплення очі, він зрозумів, що помилився. Енвер був у захваті, і хоча Сварта не можна було назвати знавцем людських душ, його він знав досить добре, щоб вчасно розпізнати брехню чи вдавання. Навіть більше – Сварт був чи не єдиним, кого Енвер не зміг би обдурити, навіть якби дуже захотів це зробити.

– Колись вони належали моєму батькові. Прийомному батькові, – поправив себе Сварт і невизначено змахнув рукою. – Я розумію, що вони, мабуть, не мають особливої ​​цінності, але вони цінні для мене. Батько та мати були першими людьми, яких я вбив. – Пояснив він і замовк. – Колись я чув від одного найманця, з яким працював у Зентаримі, що перше вбивство як перше кохання, воно залишиться з тобою на все життя і ти не зможеш повторити його, хоч би як намагався. 

– Твій батько мав свої секрети, – сказав Ґорташ і посміхнувся. – Або він просто не знався на годинниках так само, як не знаєшся й ти сам. – Він посунувся до Сварта впритул і вказав пальцем на крихітне, ледь помітне гравіювання під кришкою. – Бачиш цей знак? Вони були створені в Амні понад сотню років тому одним відомим винахідником, який уклав контракт із місцевим власником шахт, де видобували мідну та цинкову руду на експорт. Це один із п'ятдесяти існуючих екземплярів, не знаю, хто набрехав тобі про те, що вони нічого не варті, тому що один такий годинник коштує цілий статок. Колись багато років тому я бачив схожий екземпляр на одному з перших аукціонів, де мені пощастило бути, але тоді мені не вистачило грошей, щоб їх купити. – Ґорташ зачинив кришку, повісив годинник на спеціальну петельку у себе на жилеті, глянув на Сварта і сказав: – Але навіть якби вони не вартували навіть ламаного шага, для мене вони все одно були б не менш цінними, особливо з урахуванням того, яким глибоким сенсом для тебе наповнена ця річ. – Він поклав руку Сварту на стегно. – Я неймовірно ціную твою довіру. Це – прекрасний подарунок. 

Тільки цей жест і зумів заглушити бурю обурення та злості, яка вирувала всередині у Сварта, коли він думав про те, що Ґроґлер Спайк намагався обвести його навколо пальця як цуцика. У бісового хобгобліна на обличчі не здригнувся жоден м'яз, коли він брехав Сварту в очі, ніби годинник нічого не вартий, сподіваючись, що Сварт здасть їх у ломбард як непотрібний мотлох за три мідяки, щоб потім покласти собі в кишеню виручку в сотні разів більше. Сварту, щоправда, було начхати, скільки вони коштували, його вивів із себе сам факт, що негідник намагався його надурити. З іншого боку, буде йому наука на майбутнє. Тут і зараз важливо було інше – Енвер був задоволений, у цьому можна було не сумніватися, він ніколи не вдягнув би на себе річ, яка йому не подобалася.

Коли Сварт дивився на Ґорташа, він справді не міг підібрати правильних слів, як було заведено у простих смертних, аби принаймні самому собі пояснити, що ж він такого в ньому знайшов. Безперечно, Ґорташ був неймовірно чарівний і вмів себе подати навіть тоді, коли їм обом ледве виповнилося двадцять і вони анічогісінько з себе не являли. Сварт пам'ятав їхню першу зустріч так, ніби це сталося вчора, і пам'ятав, що відчув у той момент, коли вперше подивився на нього за стійкою дешевої портової корчми, де пахло прокислим вином та рибною юшкою. Енвер був розумний і розважливий, а ці дві якості Сварт завжди високо цінував у людях. Він не уявляв себе в ситуації, коли звернув би увагу на чоловіка, з яким не було про що поговорити, і хто не домігся в житті зовсім нічого, навіть якби він був байстрюком самої богині Шарес. Звісно, Сварт не збирався кривити душею і стверджувати, ніби в Ґорташі його приваблював виключно багатий внутрішній світ, проте, крім того, що Ґорташ був у його смаку, було ще дещо. Щось таке, чого він не міг сказати про жодного іншого чоловіка зі свого близького оточення: Енвер ніколи не боявся Сварта, він бачив у ньому звичайну людину зі своїми слабкостями, звичками та недоліками і тільки потім чудовисько та напівбога. У чомусь вони були настільки схожі, що це завдавало майже фізичного болю. 

Сварт подався вперед, обняв Енвера за шию і, палко поцілувавши його у губи, сказав:

– Я крапнув отрутою на твою порцію сніданку. Почнемо з малого, а коли твій організм звикне, збільшимо дозування. – Він м’яко погладив Ґорташа по щоці. Від його одягу неймовірно пахло трояндовою водою, сухою ваніллю та сандаловим деревом. Так пахли листи, написані його рукою, які Сварт знаходив у себе на робочому столі після пробудження. – Не хвилюйся про зустріч з інвестором, не думаю, що тобі загрожує щось серйозніше за легке запаморочення, але про всяк випадок тримай під рукою протиотруту.

Chapter Text

У небі кольору венозної крові височіло чорне сонце. Сварт стояв на березі річки Чіонтар, темні хвилі лизали пісок біля його ніг, а солоний вітер лагідно тріпав волосся. З цим місцем його пов'язувало багато спогадів, приємних і не дуже, і скільки б Сварту не було років, він продовжував приходити сюди, якщо хотів зібратися з думками чи просто побути на самоті. Маленьким хлопчиком він часто тікав до Сірої гавані, колупав палицею пісок і шукав мушлі, різнокольорові гладкі камінчики, іноді річка вимивала на берег гудзики, мідні та навіть золоті монети, Сварт приносив усе це додому і ховав під половицю, як справжні скарби. Ставши старше, вони з хлопчаками з вуличної банди нерідко коротали вечори на узбережжі, де смажили на багатті свіжу рибу і вкрадені на ринку овочі, жартували, сміялися і пили прокисле яблучне вино, від якого вранці страшенно боліли голова та живіт. Саме тут, на цьому самому березі, Сварту вперше розбили серце і він у розпачі дав собі обіцянку більше ніколи не закохуватись, яку пізніше все одно порушив, хоча це й не входило до його планів. На березі річки Чіонтар після пограбування Зали чудес вони з Ґорташем скріпили кров'ю їхню клятву приходити один одному на допомогу, доки світ не потоне у темряві. Усі дороги зрештою вели Сварта сюди, але сьогодні щось було не так. Сьогодні все навколо здавалося інакшим, ніби кінець часів вже настав і він був тим, хто мав до цього прямий стосунок. Сварт глянув на свої руки і побачив, що вони були по лікоть у крові, яка продовжувала капати з кінчиків пальців на мокрий пісок. Він не чув ані співу птахів, ані голосів робітників у порту, ані звуків міської метушні, тиша дзвеніла у нього у вухах і звідкись він знав, що залишився останньою живою істотою на землі. Сварт мусив виконати призначення, мусив увігнати ніж у своє чорне серце, і від цього усвідомлення йому раптом стало страшенно самотньо, він озирнувся навкруги і дивна туга взяла його. Чи мав він право тужити, перебуваючи всього за крок від того, для чого був народжений? Він розтер онімілі долоні і подивився в далечінь, туди, де лінія води зливалася з небом.

– Твій час ще не настав. 

Сварт здригнувся. Він упізнав цей голос, і серце у нього в грудях спершу завмерло в побожному страху, а потім забилося як скажене. Батько стояв ліворуч від нього, одягнений у легку чорну броню, що нагадувала другу шкіру, і пошарпану сіру накидку з капюшоном. Баал не був ані старим, ані молодим, його обличчя невизначеного віку було не мало зморшок, але в карих пронизливих очах відбивався досвід кількох прожитих життів. У нього була така сама, як у Сварта, мертво-бліда шкіра і безкровні губи, високі вилиці і прямий ніс, а волосся кольору крукова крила акуратно зачесане назад. Баал вмостив руку на рукоятці кинджала, і Сварт помітив на його мізинці такий самий перстень, який носив він сам: срібний череп, інкрустований двома рубінами. 

– Тоді чому ми тут, батьку? – спитав Сварт.

Це була його друга зустріч із Баалом. Вперше батько з'явився Сварту після того, як він мав сміливість – і нечувану зухвалість – не послухатися його. Сварту тоді ледве виповнилося вісімнадцять, і Скелірітас за руку привів його до храму, повідомивши, що відтепер ці занедбані руїни – його новий дім, а сенс його життя полягає ні в чому іншому, як у служінні темному богові, який створив Сварта із власної плоті та крові. Чи треба казати, що навіть у найшаленіших фантазіях Сварт не міг уявити нічого схожого? На той момент Баал навіть не був його богом. Життя Сварта на той час було досить простим і примітивним: йому подобалися чоловіки, міцна випивка, дзвінка монета, небезпека та вбивства. Так, вбивства йому подобалися завжди, але тоді Сварт вбивав на замовлення Зентарима, а не заради того, щоб заслужити любов одного з трьох головних темних богів Брами Балдура. Звісно, він не сприйняв слова свого камердинера серйозно – спочатку він навіть не повірив, що Фел справді був приставлений до нього як камердинер, – він послав Скелірітаса у будь-яке з дев'яти пекел на вибір, від душі копнув його під зад і забрався геть. Ось тільки наступної ночі батькові культисти, навчені мисливські пси, вистежили його і висмикнули просто з ліжка – Сварт ночував у одного зі своїх коханців, – зв'язали і волоком притягли назад до храму. Ті, хто пізніше присягне йому на вірність і цілуватиме йому руки, тієї ночі накачали його настоянкою опіуму і кинули біля вівтаря у жертовному залі. Вже за лічені хвилини дурман оволодів його свідомістю, і його темний бог, його нечестивий батько з'явився до нього, щоб особисто донести все, що не зумів донести Скелірітас. Він бив Сварта, як сутенер б'є неслухняну хвойду, ляскав важкою рукою з розмаху і соромив, примовляючи, що в нього немає права не послухатися, тому що його життя ніколи не належало йому, з самого початку воно належала Баалу, це був безцінний дар, який Баал міг будь-якої миті забрати. Батько говорив Сварту про його призначення і про те, що він, найчистіший з усіх його коли-небудь існуючих дітей, отримає силу, про яку навіть не наважувався мріяти, в обмін на вірність і послух.

Лишалося тільки стати вірним та слухняним. 

Батько говорив з ним так, ніби Сварт мав вибір.

Побитий, принижений і наляканий, Сварт стояв перед батьком на колінах, ковтаючи сльози і розмазуючи кров по обличчю, цілував його сухі холодні руки і клявся, що зробить усе, що від нього вимагається, що ніколи більше не підведе його. Щоб усе це припинилося, він ладен був прийняти у своє серце будь-якого бога, і Баал зглянувся над ним, відчувши його розпач і смирення, а коли Сварт прийшов до тями, на жертовному камені на нього чекала його кревна сестра Орін. Її порожні сірі очі дивилися на нього із сумішшю жалості та огиди.

– Не будь дурнем, брате мій, більше ніколи не намагайся від нього втекти чи суперечити йому, – відсторонено промовила Орін. – Він знайде тебе і все одно буде так, як він скаже. Він завжди нас знаходить. – Вона простягла Сварту руку і допомогла йому підвестися на ноги.

Навіть після того, як наркотичний дурман остаточно розвіявся, Сварт ще довго відчував біль у тих місцях, куди батько бив його, і відчував у роті металевий присмак крові.

– Я наділю тебе силою, достатньою для того, щоб ти зміг завершити розпочате. – Баал повернувся до Сварта і хазяйським жестом притягнув його до себе за шию.

Свартовим тілом прокотилася хвиля неприємного тремтіння, коли холодні пальці батька лягли йому на потилицю. 

– Чому зараз? – майже пошепки спитав він.

Все відбувалося не насправді, але, водночас, відчувалося настільки реальним, що руки й ноги Сварта скувало могильним холодом. Він намагався бути хорошим сином, останні десять років свого життя Сварт тільки й робив, що намагався довести Баалу свою вірність, поклавши на жертовний камінь усі ті дурні мрії та бажання, які колись мав. Через стільки часу він не міг точно сказати, про що мріяв, коли працював на Зентарим. Це в будь-якому разі було безглуздо, тому що його життя ніколи йому не належало, його життя з перших хвилин належало його творцю, його темному богу, тому, хто вклав у його руку кинджал. Сварта ані на день не залишало почуття, що він недостатньо старався, що він міг, якби захотів, стати на один рівень з його кревною сестрою Орін, але коли Сварт думав про Орін, до його горла підступала нудота.

Та все ж, батько явився не до його сестри.

Батько явився до нього. 

– Світ висить на краю, – Баал посміхнувся.

У його міміці Сварт впізнав себе, ніби дивився на власне відображення, тільки старше на кілька десятків років, і відчув, як по спині та руках повиступали сироти. У зовнішності його батька було щось відразливе і привабливе одночасно, щось таке, що заворожувало і не давало відвести погляд. Недарма послушниці та жриці його церкви ладні були битися одна з одною на смерть заради можливості провести у товаристві свого бога хоча б одну ніч, щоб потім подарувати йому дитину.

– Ти, мій обраний, будеш тим, хто зіштовхне його у прірву. – Сказав Баал, дивлячись Свартові у вічі.

– Твій обраний? – пошепки перепитав Сварт, смакуючи ці слова на язиці. Картинка перед його очима зробилася невиразною, обриси батька розпливлися, наче якби Сварт дивився на нього крізь товщу води. Він не відразу зрозумів, що виною всьому були сльози вдячності. Його затрусило як у лихоманці, він все ще не міг до кінця повірити, що справа всього його життя нарешті дала свої плоди.

– Все правильно, сину мій. Я наказую тобі об’єднати сили з обраними мого заклятого ворога і вирушити до Місячних веж. Вірний слуга Меркула буде чекати на вас там, і разом ви відродите Мертву трійцю.

– Але у твого заклятого ворога немає обраного, – Сварт здивовано глянув на батька і насупив брови.

– Тепер є.

Баал поцілував Сварта у чоло, ніби сама смерть нагородила його своїм останнім поцілунком, і Сварт прокинувся у своєму ліжку. Його руки тремтіли, пульс гуркотів у скронях, а простирадла в нього під спиною були вогкими від поту. Якийсь час після пробудження він не міг зрозуміти, де знаходився, паніка захопила Сварта з головою, він міцно заплющив очі, притиснувши долоні до обличчя, глибоко вдихнув, видихнув і порахував від десяти до одного. Коли він прибрав руки від обличчя, пульс більш-менш прийшов до норми, дихання вирівнялося, хоча його все ще трусило. Навколо не було ані чорного сонця, ані кривавих річок, зі стін на Сварта дивилися всі ті ж картини, якими він багато років тому вирішив прикрасити свої покої, по підлозі то тут-то там були розкидані його записні книжки і копії вчених манускриптів, в яких він робив помітки, біля ліжка стояла таця із залишками вечері та пляшкою недопитого вина. Він був у своїй кімнаті, у своїй фортеці, зовсім один, але чи не вперше за довгий час блаженна самота, якою він так звик упиватися, обтяжувала його. Сварт глянув на свої руки, ніби його тіло мало якось змінитися після того, як батько назвав його своїм обраним. Але, попри всі очікування, його біла шкіра, через яку просвічувалася блакитна сітка вен, не вкрилася шипами чи лускою, на його довгих вузлуватих пальцях не виросли звірячі пазурі. Він покрутив на вказівному пальці вишуканий перстень із білого золота із зеленим турмаліном, який йому подарував Ґорташ на позаминуле свято Зимового сонцестояння – Сварт завжди робив так, коли нервував, – і стріпнув головою у спробі скинути з себе залишки сну. Накинувши ковдру на плечі, щоб зігрітися, він спустив одну ногу з ліжка і хрипко покликав:

– Скелерітасе?

Камердинер з'явився перед Свартом, зняв капелюха і вклонився йому до самої землі.

– Ваша мерзенносте, – солодко промовив Скелерітас. – Я такий радий за Вас, такий радий, – він притиснув капелюха до грудей. – Ви як ніхто інший заслужили батьківську любов та визнання. Чим я можу бути Вам корисним сьогодні, темний лорде? Лише п'ять хвилин – я принесу вам теплу воду, щоб Ви могли вмитися, і подам обід.

У Сварта все похололо, але, водночас, він відчув, як невидима гора звалилася з плечей. Фел знав. Отже, все, що він бачив і чув, не було плодом його хворої фантазії.

– Почекай, Феле, – він зупинив камердинера жестом. – Хто ще знає?

– Усі вже знають про Ваш тріумф, молодий хазяїне, – Скелерітас розвів руками. – Ваш нечестивий батько подбав про те, щоб Ваша паства схилила коліно і поводилася із Вами так, як годиться поводитися із принцом. О, хазяїне, моє зморщене тіло вкривається сиротами від однієї лише думки про те, які великі звершення на Вас чекають! 

Сварт мав негайно зв'язатися з Енвером.

Камердинер зник, і Сварт, все ще тремтячи від холоду, скинув із себе ковдру, запалив свічки і поспішив одягнутися. Однак не встиг він і оком зморгнути, як Фел знову з'явився на тому самому місці, де буквально кілька хвилин тому розчинився в тінях. Однією рукою Скелерітас тримався за серце, намагаючись перевести дух, а в скрючених пальцях іншої руки тримав листа.

– Це Вам, мілорде, я поспішав як міг. Зараз принесу миску теплої води і Ваш улюблений стейк з кров'ю, приправлений запашною олією та розмарином, все як Ви любите.

Половина слів, сказаних Скелерітасом, прослизнула повз вуха Сварта. Він зламав воскову печатку, розкрив листа і пробігся поглядом по рядках, написаних акуратним каліграфічним почерком:

“Мій найближчий і найдорожчий,

я б хотів побачитися з тобою найближчим часом. Справа не тільки у тому, що я скучив за твоїм обличчям – хоча, безсумнівно, я сумую за ним вдень і вночі, коли ти не поруч, – але й у дечому ще не менш важливому, що нам слід негайно обговорити.

Я чекатиму на тебе сьогодні після шостої години вечора в місці, де подають найсмачнішу рибу, а з вікна відкривається чудовий краєвид на безкрайні води річки Чіонтар.

Навіки твій, 

Е.Ґ.”

Сварт глянув на годинник. Якщо він поквапиться, то прибуде на місце до призначеного часу. Після пограбування Зали чудес вони з Ґорташем використовували у листуванні один з одним спеціальний шифр, зрозумілий лише їм двом, але навіть з урахуванням цього шифру Ґорташ навмисно не називав ані місць, ані імен. Нехай хтось сказав би, що це параноя, Сварт же в свою чергу вважав це майстерною конспірацією, в якій Енверу не було рівних. У листі йшлося про ту саму таверну, де вони вперше зустрілися багато років тому, і це було певною мірою символічно. Хоча за фактом справа була аж ніяк не в символізмі, а в практичності: в подібних місцях найпростіше загубитися серед простих роботяг, шулерів та злодіїв, там їх розмови ніхто не підслуховуватиме, там вони завжди могли прикинутися двома простими людьми, які прийшли повечеряти і випити кухоль-другий еля, а головне – там до них усім було цілковито байдуже. Ще жодного разу Сварта не підводив принцип, що якщо хочеш сховати що-небудь, поклади це на найпомітніше місце. 

Він не став чекати повернення Скеліритаса, запхав листа у внутрішню кишеню сюртука, поспіхом вмився питною холодною водою прямо з глека, промокнув обличчя рушником, розчесався і накинув на плечі першу накидку з капюшоном, що потрапила під руку. Сварт вислизнув зі своїх покоїв безшумною тінню і так поспішав, щоб не потрапити нікому на очі, що дивне усвідомлення напало на нього вже у каналізації. Спершу йому здалося, що його фантазія на тлі недавнього стресу розігралася надто сильно, але коли Сварт зупинився біля виходу на поверхню та прислухався, звуки його приголомшили. Він чув тупіт сотень крихітних щурячих лап десь вдалині, чув, як крапає вода, як десь над ним два Полум'яні Кулаки, чоловік і дружина, напівпошепки з'ясовували стосунки прямо на посту, вивалюючи на голови один одного взаємні образи і прокльони. Сварт заціпенів, розкинувши руки, як під час хитавиці на кораблі, щоб утримати рівновагу, бо крім звуків з не меншою силою на нього ринули і ледь не збили з ніг запахи. Це були запахи каналізаційних вод і вогкості, запахи вулиці, де змішався чужий піт, дорожній пил, свіжа випрана білизна та страви кухаря з найближчої таверни. Він притиснув долоні до вух і сильно зіщулився, сподіваючись, що цей дитячий жест допоможе відгородитися від подразників, які атакували його мозок як дощ із тисячі кинджалів. Коли стало зовсім нестерпно, Сварт здригнувся і відчув, як чиясь невидима міцна холодна рука лягла йому на плече в одночасно владному та заспокійливому жесті, а коли він розплющив очі, навколо не стало тихо, ні, але його власний розум більше не розчинявся в цій пекельній какофонії. Його відчуття знову належали йому і більше нікому, але загострилися вдесятеро, як у дикого звіра, що ступив на територію своїх мисливських угідь.

– Батьку… – прошепотів Сварт, ніби Баал був поруч із ним, і посміхнувся несамовитою усмішкою. В очах у нього стояли сльози, що скотилися по щоках двома гарячими доріжками, варто було йому зморгнути. – Дякую.

Дев'ятий місяць року видався надзвичайно теплим та сонячним, незважаючи на пориви холодного північного вітру, які були невід'ємною частиною місцевого клімату навіть улітку. Коли Сварт вибрався на поверхню, вдалині догоряв захід сонця. Червоний, точно налитий кров'ю сонячний диск височів над річкою, небо відтінків помаранчевого, пурпурового і синього відбивалося на поверхні води. У давнину такий захід сонця вважався провісником скорої біди, але в їхнє бездушне століття червоне сонце було не більше ніж сигналом до того, щоб одягатися тепліше і остерігатися застуди, бо воно завжди приносило наступного дня холод і поривчастий солоний вітер, що пронизував до рубця. На вулиці спалахнули перші ліхтарі, продавці котили з ринку порожні скрипучі вози, у повітрі пахло рибою та водоростями. Нижнє місто розмовляло зі Свартом новою, невідомою раніше мовою, і ще ніколи він не відчував себе таким сильним, таким спритним, таким здатним вернути гори і змусити сонце вставати на заході і сідати на сході. У якийсь момент йому здалося, що його дух став безтілесним, що він мало не літав у повітрі, і щоб не привертати зайвої уваги Свартові справді довелося обсмикнути себе і уповільнити крок. Довгими одинокими ночами лежачи в ліжку він уявляв, як батько за відданість і вірність одного разу нагородить його звіриними іклами і гострими кігтями, щоб йому було простіше рвати чуже податливе тіло, м'язи і ламати кістки, насправді ж Баал дав йому те, про що Сварт навіть не смів мріяти – його тіло залишилося колишнім, та всі його відчуття загострилися до межі, перетворивши його на бездоганного хижака.

Він злетів угору схилом, прослизнув у вузький задвірок, що вів до таверни, і штовхнув дерев'яні двері. В обличчя йому в ту ж мить вдарили запахи кількох десятків хмільних відвідувачів, вина та кухні. Сварт якраз встиг до вечері, на яку щовечора подавали фірмову свіжу рибу, найбільше йому подобалася смажена риба в хрумкій паніровці з запашною зеленню, горішками, родзинками та часником, і сьогодні в меню була саме ця страва, ще на півдорозі до таверни Сварт відчув ні з чим не зрівняний аромат, від якого у нього текла слина. Цього разу йому не треба було шукати Енвера в натовпі, видивлятися його капюшон поверх десятків чужих голів і лавірувати між столиками, Сварт абсолютно точно знав, що Енвер чекав його на терасі, звідки відкривався чудовий краєвид на Сіру бухту і на його майже королівські володіння – “Вантажі Флімма” і завод, на якому виготовляли зброю, і де день і ніч вирувала робота. Він, як вірний пес, знайшов Ґорташа по особистому запаху, безшумно підійшов зі спини й обійняв за плечі, прикриті вовняною накидкою.

– Радий тебе бачити, – Ґорташ відклав книгу на край столу та, не обертаючись, погладив Сварта по руці.

– Я теж скучив за твоїм обличчям, – прошепотів Сварт і, неохоче випустивши його з обіймів, зайняв сусідній стілець. Тераса була практично порожньою, якщо не враховувати трьох п'яних гномів, мовчазного самотнього подорожнього в курному плащі та двох дівчат за далеким столиком, з-під накидок яких виднілися піхви мечів. На кожному столику, за яким сиділи відвідувачі, горів тьмяний ліхтар зі свічкою, Сварт простягнув до ліхтаря на їхньому столику руки, сподіваючись хоч трохи зігріти змерзлі пальці. Енвер зробив жест офіціантові і той, з’явившись ніби нізвідки, поставив перед ними два кухлі підігрітого вина зі спеціями і дві щедрі порції улюбленої смаженої риби Сварта, про яку він так мріяв, як тільки вловив на вулиці цей божественний аромат. Десь вдалині кричали чайки, солоне повітря лоскотало ніздрі. Сутінки опустилися на Сіру бухту, на небі спалахнули перші зірки і з-за хмар показався блідий місяць. У Сварта по шкірі повиступали сироти.

– Боги благословили нас, – сказав Ґорташ, коли офіціант залишив їх на самоті. 

– Воістину так. Я відчуваю, як твоє серце б'ється для мене, з яким звуком воно жене кров по венах, – Сварт сьорбнув вина, яке було обпікаюче гарячим, і приємне пряне тепло поринуло вниз по його стравоходу. – І навіть те, як волоски у тебе на потилиці встали дибки, коли мої руки обвилися навколо твоїх плечей. – Енвер, як і він сам, залишився колишнім, але все ж таки щось у ньому безповоротно змінилося, і, дивлячись на його неідеальне обличчя, Сварт довго не міг зрозуміти, що саме. Це було щось на рівні сприйняття, що неможливо помітити неозброєним оком, але можна відчути. А потім його губи самі почали рухатися, і він промовив слова: – Ти тепер пахнеш як повітря перед грозою. Як кімната ката, куди вже ведуть того, кому ухвалили смертний вирок. Якби я міг тебе боятися, мені стало б страшно.

Енвер здивовано підвів брови і усміхнувся широкою відкритою усмішкою.

– Добре, що прості смертні не настільки уважні. Нехай для них це залишиться загадкою. Цей дар мого темного владики тобі подобається більше, аніж сірка та попіл?

– Ти неймовірний.

– Ми заслужили на це благословення. – Ґорташ поспішив прикластися до свого вина, доки воно не охололо, потім склав руки на столі і, нахилившись уперед, подивився на Сварта. – Батько сказав тобі, для чого ми повинні вирушити до Місячних веж?

– Він сказав, що ти і я повинні з'явитися туди і об'єднатися з обраним Меркула, тільки я гадки не маю, хто він, до біса, такий і де конкретно нам його шукати, – Сварт скривився, ніби говорив про щось вкрай неприємне, і відправив до рота шматок риби. – Тим паче, Місячні вежі – це ж у Райтвіні, чи не так? Усі каравани обходять ці землі десятою дорогою через прокляття, проти якого немає порятунку. Кажуть, у руїнах цього села сховані незліченні багатства, але всіх тих сміливців, які ризикнули випробувати удачу і вирушили туди, більше ніхто ніколи не бачив.

– Цілком правильно, – Ґорташ вдоволено кивнув і теж взявся за свою вечерю. – Колись давно, задовго до нашого з тобою народження, поселення Райтвін було надзвичайно багатим і процвітаючим місцем, яким керувала династія Тормів. Місячні вежі були форпостом та сімейною резиденцією селуніта Кетеріка Торма. Так, так, любове моя, ти правильно почув – Райтвіном правил селуніт, який наказав звести Місячні вежі на славу своєї богині, місячної діви Селуне. – Енвер посміхнувся, відклав ножа з виделкою на край тарілки і сьорбнув ще вина. – Але місячна діва не захистила свого вірного слугу від бід, дивно, чи не так? – Ґорташ пирхнув. – Страшне горе, що звалилося на його сімейство, зламало Кетеріка, він зрікся Селуне і звернувся до темної богини Шар, що стало початком кінця процвітаючого століття Райтвіна. Селунітські сили опору разом з друїдами і зграєю Арфістів вступив у бій з Тормом, і Торм програв, наостанок наклавши на свої володіння могутнє шаріїтське прокляття, що перетворює на нежить кожного, чия нога ризикне ступити на ці землі.

– І до чого тут Меркул? – Сварт глянув на Ґорташа поверх свого кухля.

– Ймовірно, зважаючи на те, що у вікнах Місячних веж знову горить світло, а кораблі, які належать Гільдії, регулярно возять припаси. Значить, спосіб потрапити всередину все ж таки є. – Енвер зчепив пальці у замок. – Моя людина  вирушить до Райтвіна з наступним кораблем і, якщо мої здогадки виявляться правильними, передасть Кетерику послання від нас з тобою. 

– Скільки богів цей сучий син зрадив за своє життя? – Сварт відкинувся на спинку стільця. Гаряче вино з фруктами та спеціями зігріло його, а хрумка смажена риба подарувала почуття ситості.

– Торм справді змінює богів частіше, ніж хвойда змінює простирадла, – Ґорташ усміхнувся і зневажливо змахнув рукою. – Але якщо мій темний владика та твій батько стверджують, що він може виявитися нам корисним, особисто мені начхати. 

Сварт хотів запитати у Енвера, чи спав він цієї ночі після того, як бог тиранії з'явився йому з одкровенням, але навіть тьмяного світла від ліхтаря було достатньо, щоб розглянути його почервонілі від недосипання очі і глибокі тіні під ними, які не зникали навіть після того, як йому вдавалося як слід виспатися. Сварт витяг ноги під столом, притулився миском чобота до щиколотки Енвера і накрив його теплу руку своєю холодною долонею. 

– Ти не повинен займатися усім цим на самоті.

– Я й не займаюся. Забув, який у нас угода? Я планую, ти завдаєш удару. До речі, не можу дочекатися, коли побачу твої нові сили у дії. 

– Бійся своїх бажань, Енвере. Якщо одного разу ти розлюбиш мене, твій пульс видасть тебе того ж дня, і щоб дізнатися про це, мені навіть не доведеться розкривати твою грудну клітку. 

– Обіцяєш?

– Даю тобі слово. – Сварт стиснув його пальці. До того часу, як місяць піднявся високо в небі, вони з Ґорташем залишилися на терасі самі, хоча сама таверна була переповнена відвідувачами і на вулицю долинали пісні, свист, п'яний сміх і стукіт дерев'яних кухлів. – Знаєш, адже я ніколи раніше не подорожував водою.

– З гарною книгою та в приємній компанії ти сам не помітиш, як швидко промине час у дорозі. – Енвер поцілував його долоню. – До того ж, це набагато швидше і практичніше, ніж десять днів трястися бездоріжжям на конях, навіть якби нам не потрібно було турбуватися про те, як уберегти себе від прокляття. 

Сварт не любив коней, а коні не любили його.  

Через чотири тижні, отримавши звістку від Кетеріка Торма, обраного Меркула, Енвер Ґорташ розпорядився, щоб один із найкращих кораблів був споряджений для майбутньої подорожі та спущений на воду.

Chapter Text

Орін та Саревок заздрили Сварту, як заздрять діти, які більшу частину усвідомленого життя намагалися догодити батькові, а спадок врешті все одно дістався не їм, а молодшому улюбленцю. Ось тільки Сварт не зробив нічого, щоб називатися таким, він, так само, як усі його брати і сестри, вірою і правдою служив Баалові, не намагаючись при цьому стрибнути вище голови. І якщо хтось із нині живих порідь хотів звинуватити його у надмірній відданості – якщо відданість у принципі могла бути надмірною , – їм слід було б насамперед запитати себе: що вони зробили, щоб батько пишався ними? Чи завжди вони слухали його настанови чи вбивали здебільшого заради власних амбіцій і задоволення жаги крові? Частка божественної сутності, за яку вони готові були передчасно пожертвувати Баалу своє нікчемне життя, була в Сварті від самого народження, просто тепер батько допоміг йому розкрити прихований потенціал. І ці зміни приводили Сварта у несамовите захоплення.

У нього пішло кілька тижнів на те, щоб вивчити межі можливостей, на які тепер було здатне його тіло. Він став швидшим і спритнішим, а гостроті його органів чуття міг позаздрити навіть дикий звір, що виживає завдяки полюванню. Сварт так довго в глибині душі заздрив довгим іклам і могутнім пазуристим лапам Орін, коли та перетворювалася на винищувача, але тепер, отримавши від батька силу, яка анітрохи не поступалася демонічній формі його сестри, зрозумів, якою абсурдною була ця заздрість. Одного разу Скелерітас розповів йому, що форма винищувача доступна лише тим поріддям Баала, ким керує чиста ненависть, хто не боїться розчинитись у ній і піддатися первісному інстинкту вбивці. Сварт не вмів ненавидіти так, як робила це Орін, і найбільше за все боявся втратити в цій агонії себе. У нього все ще траплялися затьмарення, якщо він довго не вбивав, рідше – якщо йому не вдавалося тримати емоції під контролем, як у випадку з тим бейнітом, який мав плани на Ґорташа, але Сварт намагався вчасно і справно годувати свого внутрішнього демона, щоб спалахи неконтрольованої агресії та провали в пам'яті не брали над ним гору. Його інтимне життя, як не дивно, теж зазнало деяких приємних змін, які однаково оцінив як сам Сварт, так і його коханець, коли вони опинилися в одному ліжку вперше після того, як боги назвали їх своїми обраними. Тепер, коли він міг чути і відчувати найменші коливання чужого пульсу, його роту та іншім частинам тіла, які для цього годилися, практично нічого не вартувало за лічені хвилини довести Енвера до неймовірного оргазму. Не те, щоб у минулому у Сварта були з цим проблеми – ні, анітрохи, він і раніше був вправним коханцем, але тепер до його природної проникливості та вміння прислухатися до партнера додалося ще й щось надприродне , щось таке, через що Ґорташ навідріз відмовлявся випускати його з ліжка, доки в них обох не лишалося сил. 

Агент Енвера передав послання від Кетеріка Торма, в якому говорилося, що він, за настановою свого темного бога, чекає на гостей найближчим часом, і готовий прийняти їх у своєму замку. Безпечно потрапити до Місячних веж можна було виключно по воді, оскільки прокляття у цій частині Райтвіна було настільки сильним, що від нього не рятували ані запалені смолоскипи, ані заговорені сувої. А от над причалом і над усією прилеглою до Місячних веж територією висів потужний захисний купол. Людина Ґорташа описала дивовижні магічні ліхтарі, розставлені по периметру, які начебто розсіювали темряву і не давали їй ні на дюйм підібратися до замку. У той час як територія за брамою Місячних веж нагадувала неживу пустелю, де не росла трава і не квітли дерева, а темрява, що огорнула ці землі, навіть здалеку здавалася щільною і відчутною на дотик. Розповідь бейніта так вразила Сварта, що він не міг дочекатися, коли вони прибудуть до Райтвіна, і рахував дні до відплиття. Його збудження та хвилювання передалося Енверу, але, на жаль, вони не могли вирушити раніше, ніж Енвер закінчить усі свої невідкладні мирські справи. Подорож була призначена на двадцятий день місяця марпенота, одразу після того, як на засіданні патріархів було остаточно затверджено оборонний бюджет на наступний рік – це була головна причина, чому Ґорташ не міг залишити місто одразу після того, як вони зі Свартом отримали запрошення від Кетеріка. 

Енвер орендував один із найшвидших, найманевреніших та найзручніших кораблів, який мав доставити їх до Місячних веж за два дні та дві ночі. Сварт умів плавати і зовсім не боявся води, як, в принципі, практично будь-який житель портового міста, але коли він вперше ступив на палубу, його сповнила дивна тривога. Зародившись десь у районі черевного сплетіння, це відчуття розросталося і розросталося в нього всередині, і у ту мить, коли Сварт відчув перший холодок паніки, що пробіг по спині, він мерзлякувато сетнув плечима, скидаючи з себе полуду, і зручніше перехопив похідний наплічник. Він вирішив не брати багато речей, зрештою, вони не планували надовго затримуватись у Райтвіні – служба Енвера цього не дозволила б, до того ж, Сварт не міг дозволити собі звалити всі справи церкви на плечі Айдана та Орін, – тому в його рюкзак було покладено лише найнеобхідніше: пара комплектів змінного одягу і спідньої білизни, його незмінна складна бритва, деякі магічні амулети, з якими він вважав за краще не розлучатися і щоденник. Ладунки на його поясі були як завжди під зав'язку напхані зіллями, порошками для виготовлення отрут і крихітними пляшечками з вже готовою отрутою, а кинджали наточені, і хоча вони пливли в Місячні вежі з мирною місією, ніколи не варто було недооцінювати гаданого союзника – хто знає, якої миті він може стати ворогом? До того ж, на чужій території Сварт вважав за краще бути у всеозброєнні, це був його незмінний принцип з того часу, як він вперше взяв до рук кинджали.

– Все добре? – спитав Енвер і притулив тильний бік долоні до шиї Сварта. Колись давно, у минулому житті, прийомна мати точно таким жестом перевіряла, чи немає у Сварта високої температури, коли їй здавалося, що він захворів. – Ти блідий. 

– Я завжди такий. І тобі це подобається. – Слуга забрав у них багаж і повідомив, що віднесе речі донизу, у каюту, тож тепер, коли руки Сварта звільнилися, він поспішив обійняти Енвера за пояс, просунувши холодні долоні йому під вовняну накидку. Ймовірно, Енвер хотів сказати “блідіший, ніж зазвичай”, але Сварт не шукав турботи, він шукав тепла, за яким сумував. Тепла однієї конкретної людини, яка стояла зараз поряд із ним. – Я просто змерз і останнім часом погано спав. Але коли я з тобою, все так, як має бути. – Сварт поцілував Ґорташа, і тепло чужих губ дуже швидко зігріло його, він навіть упустив той момент, коли корабель рушив із місця і темні води понесли їх вгору річкою. 

Сварт не кривив душею, його сон останні кілька тижнів справді був неспокійним, навіть більше, ніж зазвичай, і якщо раніше він точно знав, що таким чином звір у нього всередині бунтував, вимагаючи свіжої крові, то зараз йому не ставало легше, скільки б жертв він не приніс на батьків вівтар. Швидше за все, це було якось пов'язане з його новими силами, і якщо так, то Сварт був згоден заплатити таку ціну. Кошмари не мучили його тільки в одному випадку – коли його ліжко не пустувало. Тепер, коли графік Енвера нарешті мав стати вільнішим, Сварт із захопленням думав про весь той час, який вони проведуть разом у Місячних вежах і після повернення до Брами Балдура. Його пальці, варто було Свартові дорватися до бажаного, на дотик розстебнули спочатку один гачок на штанях, потім другий, але впоратися з третім йому не дала рука Енвера, що перехопила його зап'ясток, хоча збите дихання і прискорений пульс йшли врозріз із цим жестом. 

– Мілорде, о котрій годині подавати вечерю? – спитав той самий слуга, який кількома хвилинами раніше зніс їх речі до каюти. 

Це був зовсім молодий кремезний хлопець із смаглявою шкірою, всіяною ластовинням, його обличчя навіть можна було б назвати гарним, якби не потворний давній слід опіку на всю ліву щоку. Під час ходьби він помітно шкутильгав на ліву ногу, але все одно намагався тримати спину рівно, коли дивився на Ґорташа. Навряд чи він міг помітити хоч щось із того, що відбувалося під накидкою, але навіть якщо так, вираз його обличчя залишався абсолютно неупередженим.

– Пізніше, – відповів Енвер напрочуд твердим голосом. – Думаю, через дві години буде доречно, команда якраз встигне зголодніти.

– Але я хочу десерт вже зараз, – незворушно промовив Сварт, зазирнувши Ґорташу в обличчя, і відчув, як пальці на його зап'ястку ледь відчутно здригнулися. Він ладен був сперечатися на всі гроші світу, що пальці були не єдиною частиною тіла Ґорташа, яка сіпнулася цієї миті.

– Як накажете, мілорде. – Слуга відкланявся і, наскільки йому дозволяла кульгавість, поспішив піти до нижньої палуби.

Енвер відвів Сварта до каюти, яка на найближчі дві доби мала стати їх тимчасовою домівкою, але незважаючи на те, що на землю вже давно опустилися важкі, щільні сутінки, вони вирішили не запалювати лампи, бо надто захопилися один одним, варто було скрипучим дерев'яним дверям зачинитися у Сварта за спиною. Нові сили все ще не дозволяли йому бачити в темряві, і навряд чи колись дозволять, але для того, щоб вільно орієнтуватися в оповитій темрявою каюті, йому не потрібні були очі, досить було чути, як звуки відлунювали від оточуючих їх із Енвером поверхонь. Сварт влетів ногою в край тумбочки лише один раз – коли вся його увага була зосереджена на сорочці Ґорташа, на шнурівці у нього на грудях, яка не хотіла з першого разу піддаватися його тремтячим пальцям. Сварту здавалося, що в каюті було натоплено і задушно, хоча насправді це просто кров прилила до його обличчя, коли вони з Ґорташем роздягнули один одного і одяг більше не заважав ані дотикам, ані поцілункам. Сварт припав губами до шиї Енвера, туди, де під шкірою гуркотів пульс, залишивши по собі багряну мітку, опустився на коліна і, допомагаючи собі рукою, взяв його член до рота настільки глибоко, наскільки дозволяло горло. Здавалося, Ґорташ хотів щось сказати, але варто було Сварту засовати головою, замість слів він почув лише здавлений хрип. Якби він захотів, він довго й зі смаком мучив би Енвера, поки той не почав би його благати, але тут і зараз Сварту хотілося абсолютно іншого – йому хотілося, щоб усе сталося швидко і брудно, і він взагалі не став  заперечувати, коли Енвер взяв його за волосся, хоча нікому іншому ніколи не дозволяв таких вільнощей. Він потягнувся вільною рукою до свого члена і встиг зробити кілька швидких рухів вгору-вниз, від яких по тілу прокотилася хвиля солодкого тремтіння, а потім почув хрипке: 

– Хіба я тобі дозволяв? – пальці Енвера сильніше стиснули волосся Сварта. – Я сам торкнуся тебе, коли твій рот закінчить те, що в нього найкраще виходить. 

Сварт ледь не задихнувся, але зовсім не тому, що головка чужого члена у цю мить впиралася йому у горло, а від пекучої суміші обурення, сорому та дивного збоченого задоволення. Дрібні волоски на його тілі стали дибки, а шкіра вкрилася сиротами, і, можливо, якби він міг зараз потертися пахом хоч би об  щось, йому необов'язково було б використати руки, щоб кінчити. Та сьогодні вони грали за правилами, і Сварт влаштував долоні у Ґорташа на стегнах як доказ, що іноді – хай і далеко не завжди – він вмів слухатись. Він навіть не став відхилятися, коли язиком і губами відчув наближення чужого оргазму, навпаки – взяв член Енвера так глибоко, як міг, і лише через кілька секунд відсунувся, з вологим звуком випустивши його з рота. Сварт витер забруднені губи і підборіддя тильним боком долоні і спробував віддихатися, легені пекло від нестачі кисню, ніби він довгий час був десь глибоко під водою і тільки зараз виринув на поверхню. Губи боліли, але він не заперечував, коли Енвер підняв його за зап'ястя з підлоги і жадібно поцілував. Навпаки, Сварт охоче відповів на цей поцілунок і потерся своїм збудженим членом об його пах, тихо прошепотівши:

– Хочеш, щоб я попросив? – він провів тремтячими пальцями по вилиці Ґорташа. – Будь ласка, кохання моє. Будь ласка .

– “Будь ласка” що? – Ґорташ натиснув йому на плече, змусивши опуститись на ліжко, і навис зверху. 

Сварт відчув у себе під спиною м'який матрац і таку ж м'яку подушку, які зазвичай не зустрінеш навіть у багатих тавернах, а постільна білизна була страшенно приємною на дотик і пахла свіжістю та травами. 

– Доторкнися до мене, якщо не хочеш, щоб я остаточно втратив глузд.

Енвер знову накрив його губи своїми і усміхнувся крізь поцілунок, і коли його пальці нарешті засовали по вологому від власної змазки члену, Сварт вчепився в ковдру з такою силою, що побіліли кісточки, і штовхнувся Енверу в руку, рухаючи стегнами так, ніби від цього залежало його нікчемне життя. Йому дійсно знадобилося зовсім небагато, щоб кінчити, і коли це сталося, тепло, що розлилося по тілу, майже відразу заколисало його. Руки та ноги поважчали, Сварт не знайшов у собі сил ані вмитися, ані, тим паче, одягнутися, сонливість накотила на нього подібно до лавини, варто було йому притулитися носом до Ґорташевоъ шиї і обійняти його однією рукою за пояс. Сварт почувався так, ніби не спав кілька діб, і в цьому була частка правди – він страшенно погано спав останні кілька тижнів, але в обіймах Ґорташа його не мучили ані кошмари, ані нав'язливі думки. Він нарешті дозволив собі розслабитися і провалитися в небуття.

Коли Сварт розплющив очі, за круглим вікном каюти стояла непроглядна темрява, проте в самій каюті було світло, дуже тепло та затишно. Він навіть висунув одну ногу з-під ковдри, бо у якийсь момент йому навіть стало жарко. Сусідня половина ліжка була порожньою, а Ґорташ, вдягнений і зачесаний, сидів за столом і робив якісь записи. Сварт прикро зітхнув, узяв його подушку, обійняв обома руками і уткнувся в неї носом, сонно пробурмотівши: 

– Чого ти мене не розбудив?

– Якби ти міг поглянути на себе збоку, ти не ставив би таких запитань. Я не настільки безсердечний. – Обізвався Енвер, не відриваючись від записів. – Слуги принесли вечерю та вино. 

Від одних цих слів у Сварта забурчало у животі, і як би йому не було приємно лежати в напівдрімоті на простирадлах і подушках, які пахли Енвером, він змусив себе вибратися з ліжка. Рух корабля був таким плавним, що мало відчувався, створювалося враження, що вони пливли повітрям. У компанії Енвера він згоден був вирушити куди завгодно і на що завгодно, якщо доведеться – то у дев’ять пекел, а зараз, перебуваючи в комфорті і розкоші, як якийсь можновладець, йому тим паче не було на що скаржитися. У каюті було все, щоб дорога пройшла максимально комфортно: зручне просторе ліжко, міцна дерев'яна скриня для речей, широкий письмовий стіл, стільці, тумбочка і навіть умивальник із дзеркалом. Вода в умивальнику була холодною, проте це допомогло Свартові остаточно прокинутися, він вмився, обтерся рушником і натягнув одяг, акуратно складений поверх скрині. Він ладен був сперечатися, що це зробив не Скелерітас, а Ґорташ. По-перше, Скелерітас не любив з'являтися при сторонніх, хоча увесь цей час Сварт чітко відчував його невидиму присутність на кораблі, а по-друге, ось у таких дрібницях виявлялася турбота Енвера, на якій він ніколи не загострював увагу, але Сварту було добіса приємно, коли він приносив йому улюблені наїдки або надсилав книги, про які Сварт багато і часто говорив, або, як от сьогодні, не став його будити, ще й склав одяг, який вони обоє розкидали по підлозі. 

Зупинившись у Ґорташа за спиною, Сварт обійняв його обома руками за плечі й уткнувся носом у маківку. 

– Над чим ти працюєш? – він краєм ока зазирнув у записи Ґорташа, просто тому, що той ніколи не заперечував, і нахилив голову, хоч мало що зрозумів із хитромудрих начерків олівцем та таких самих хитромудрих підписів під ними.

– У цього проекту поки що немає робочої назви, – відповів Енвер. – Але якщо все вийде ... Іди до мене, – він висунув вільний стілець, щоб Сварт міг сісти. – Простіше показати на схемах, аніж намагатися пояснити на словах.

– Я із задоволенням послухаю, – Сварт сів поруч і підпер голову рукою.

Ґорташ, повернувшись до нього обличчям, взяв списаний пергамент, олівець і вказав на малюнок схеми:

– Уяви, що є хаб, на який передається проекція з конструктів, – на папері був схематично намальований великий прямокутник з панеллю управління. – А ось ці конструкти, – він вказав олівцем на нижню частину пергаменту. – Вони здатні транслювати інформацію до хабів на відстані кількох десятків днів шляху. Припустимо, хаб стоїть у моєму кабінеті на Зміїній скелі, або на заводі – та де завгодно, і в реальному часі транслює зображення, припустимо, з умовного селища друїдів або – ускладнимо завдання – з Глибоководдя.

Сварт з цікавістю глянув на замальовку куль ідеальної форми, що нагадували людське око, і прикусив губу. 

– Для цього потрібна дуже могутня магія. Чи я не правий?

– Насамперед для цього потрібен механізм, який зробить конструкти автономними та забезпечуватиме їх безперебійний зв'язок із хабом. І ось тут, так, знадобиться трохи магії.

Сварт не до кінця розумів, як мало працювати те, про що з таким захопленням розповідав Ґорташ, але якщо Ґорташ стверджував, що це можливо, Сварт не мав причин йому не вірити. В руках Енвера набувала форми і оживала буквально кожна його ідея, і Сварт захоплювався ним, як творець захоплюється витвором мистецтва, який ніколи не зможе повторити. Вони нерідко проводили ночі за активним обговоренням чергового винаходу, точніше, здебільшого говорив Енвер, а Сварт його уважно слухав, час від часу ставлячи навідні питання. Сварт цінував такі моменти не менше ніж хвилини близькості, коли вони робили один з одним речі, які не прийнято обговорювати вголос у пристойному суспільстві.

– Ця технологія, про яку ми говоримо… Уявляю, який прорив у військовій справі вона зробить. А патрулювання вулиць? Жоден куплений тобою Полум'яний Кулак більше не зможе ухилятися від своїх прямих обов'язків, за які ти йому платиш. 

– Саме так, – Ґорташ широко посміхнувся. – Людина може збрехати, – він недбало змахнув рукою. – Тому що людям у принципі властива брехня. А конструкт не збреше, якщо я не пропишу йому таку функцію. – Ґорташ відклав папери на стіл та накрив креслення долонею. – Ніколи не повіриш, що надихнуло мене на цю ідею. Наша маленька подорож. Я уявив, як було б чудово, якби під час нашої з тобою ділової поїздки мені не довелося хвилюватися через людський фактор. Ні, поза всяким сумнівом, я ціную своїх наближених, але…

– Але ми все ще говоримо про простих людей, – продовжив Сварт, кивнувши. – Я розумію, про що ти. – Він узяв руку Ґорташа і поцілував пальці. – Колись світ запам'ятає тебе як найвидатнішого винахідника.

– А ти? – спитав Енвер з посмішкою, від якої у Сварта стислося серце. – Ким запам'ятаєш мене ти?

“Ідеальною жертвою”.

“Бездоганним трупом”.

“Тим, з ким я воз’єднаюся у вічному житті”. 

– Коханням у цьому житті та в посмерті. – Він випустив руку Ґорташа зі своїх пальців. – Батькові доведеться з цим змиритися. – Байдуже додав Сварт і підвівся на ноги. Він хотів сходити за тацею з вечерею, яка чекала на тумбочці, і за пляшкою вина, але Ґорташ м'яко спіймав його за зап'ясток.

Кохання – вони нерідко називали один одного цим словом, але ніхто з них не освідчувався іншому у цьому почутті так, як було заведено у смертних. Їх пов'язувало дещо більше, ніж прості слова, якими люди звикли розкидатися на всі боки. Те, ким вони були один для одного, не йшло в жодне порівняння з дешевими клятвами, сказаними простими смертними біля вівтаря. Почуття, які переповнювали Сварта, коли Енвер торкався його або дивився на нього ось так, як зараз, були схожі на буревій, здатний зруйнувати все на своєму шляху, на саму смерть, що благословила їх обох. Ці почуття затьмарювали навіть хіть, яка не переставала тліти в нього всередині щохвилини, коли Ґорташ був поруч. 

– Хочу, щоб ти був першим, хто скористається моїм винаходом, коли я закінчу роботу над прототипом. 

– Енвере, – Сварт посміхнувся і провів великим пальцем по його губах. – Якщо ти захочеш подивитися, як я роздягаюся, або роблю ще щось таке, що розбурхує твою свідомість, тобі необов'язково майструвати магічних шпигунів, достатньо всього лише попросити. Але, звісно, я допоможу тобі в твоїх дослідженнях тією мірою, якою ти забажаєш. 

Вони повечеряли наваристим яловичим рагу, сиром і чорним хлібом з коріандром. Сварт запропонував Ґорташу взяти вино та піднятися на верхню палубу, щоб подихати свіжим повітрям перед сном. Ніч була ясною і холодною, але ситна вечеря та вино зігріли його. Потягуючи вино зі срібного келиху, Сварт спостерігав за тим, як повз них пропливали обриси берега й густого лісу, верхівки дерев здавались зачарованими і ледь помітно виблискували в місячному світлі. Він підійшов до самого краю палуби, сперся на неї передпліччям, заглянув за борт, і на долю секунди паніка охопила його, ніби у воді їх чекало якесь чудовисько, з яким Сварт точно не зміг би впоратися. Насправді, навколо них і під ними не було нічого, окрім води, і нікого, окрім риб, раків та інших їстівних підводних мешканців, просто в темряві створювалося враження, наче корабель ширяє над прірвою. Сварт сьорбнув вина і повернув голову, відчувши долоню Енвера на своєму попереку. Ґорташ зупинився поряд із ним і, піднявши підборіддя, і вдивлявся кудись у непроглядну темряву, ніби міг там щось розгледіти.

– Як гадаєш, чому наші боги послали нас до Кетеріка, а не навпаки?

– Поза всяким сумнівом, старий нізащо не залишить свій замок, – Ґорташ зробив ковток із келиха і сперся ліктем на дерев'яні перила палуби. – Це місце стало його найбільшою ганьбою. Проти нього ополчилися навіть ті, кому він довіряв, звісно, він сидітиме як миша під віником, і оберігатиме своє королівство праху, принаймні поки що. – Енвер прополоскав рота вином, пирхнув над власним неозвученим жартом, який крутився у нього на язиці, а потім щодуху розреготався. 

Із нерозумінням глянувши на нього, Сварт мимоволі посміхнувся, сміх Ґорташа був таким заразливим, що його плечі та груди теж здригнулися спочатку один раз, потім другий.

– Що? З чого ти смієшся?

– Вдумайся, скільки часу старий пробув у склепі в оточенні трупів свого дорогоцінного сімейства, що розклалися, плісняви ​​та отруйних грибів. Уявляєш, як погано від нього пахне? Якби я був на його місці, мені теж не хотілося б з'являтися в пристойному суспільстві.

Сварт вибухнув таким реготом, що залишки вина ледь не виплеснулися з його келиха на палубу.

Chapter Text

Час у дорозі пролетів непомітно. Погода видалася ясною, хоча й вітряною, але Сварт, як істинний житель Брами Балдура, не боявся ані пронизливого до рубця північного вітру, ані холоду. Він із задоволенням проводив дні на верхній палубі: пив підігріте вино зі спеціями та солодкими апельсинами, спостерігав за краєвидами, що пропливали повз, і робив записи у щоденнику. Сварт сам навіть не підозрював, наскільки особисто йому була потрібна ця поїздка, поки не опинився десь далеко від міста. Незважаючи на те, що їхня подорож мала виключно діловий характер, Сварт був радий нарешті змінити навколишню картину на щось нове, щось таке, що він ніколи раніше не бачив і де ще ніколи не бував. Якщо зовсім чесно, він навіть у Верхньому місті був рідкісним гостем, що вже казати про подорожі за межі Зміїної переправи? Варто було йому у розмові з Енвером між іншим обмовитися про це, Енвер сказав, що коли парламент піде на зимові канікули, а в нього самого не буде ніяких важливих справ, вони зможуть вирушити куди завгодно, Сварту достатньо вибрати місце на мапі. Пропозиція звучала добіса привабливо, і Сварт дав слово, що подумає над цим, хоча йому було абсолютно не принципово, куди – хоч у пекло, головне – з ким. Ці два дні, проведені пліч-о-пліч, стали зайвим доказом, що поруч із Ґорташем вся його автономність і незалежність, до яких він так звик за довгі роки самотності, розсипалися на попіл. Йому хотілося проводити з Енвером кожну хвилину, і лише здоровий глузд і почуття глибокої поваги не дозволяли Сварту порушувати його особисті кордони, принаймні тоді, коли Ґорташ працював над своїм новим проєктом. Відтоді, як Ґорташа призначили військовим радником, у нього стало в рази менше вільного часу, натомість у цій поїздці він зміг дозволити собі з головою поринути у нову розробку. Сварт намагався не заважати Енверу рівно стільки, на скільки вистачало його витримки, але з настанням темряви всі брудні бажання брали над ним гору. Втім, Енвер не скаржився, коли на його столі замість креслень опинявся Сварт і дозволяв робити з собою речі, які не були дозволені нікому іншому. Це було так дивно, але після тієї ночі, коли вони вперше опинилися в одному ліжку, Сварту більше не хотілося підпускати до себе інших чоловіків, навіть коли він божеволів від бажання, а подібне траплялося з ним так само часто, як і спалахи неконтрольованої агресії. Навіть на шкоду собі він не хотів, щоб привілей торкатися до нього мав хтось, окрім Ґорташа. У таких сильних, всепоглинаючих почуттів завжди були наслідки, але, на щастя, Сварт не боявся майбутнього, бо знав, що на них чекає. Вони обидва помруть, і ця думка вселяла в нього дивний спокій. Він міг дозволити собі насолоджуватися сьогоденням, тому що його майбутнє – їхнє майбутнє – вже давно було вирішено наперед.

– Звідки ти стільки знаєш про це місце? Про Кетеріка? – Сварт взяв у Енвера запалений смолоскип.

У міру того, як води Чіонтара несли їх у бік Райтвіна, на землю спускалися сутінки. Здавалося б, нічого дивного, ось тільки час ледве перевалив за полудень, а навколо вже було так темно, наче чиясь могутня рука затьмарила сонце, і що менше відстані залишалося до Місячних веж, то темнішало. Темнішало і холоднішало. Сварт не прогадав, коли вирішив взяти з дому найщільнішу і найтеплішу мантію та один із найкращих вовняних камзолів. Коли вдалині з'явилися нечіткі обриси замку, серце в його грудях забилося швидше, а від передчуття шкіра на руках і спині вкрилася сиротами.

– Багато років тому, у Домі Надії, я познайомився з архітектором, який збудував Місячні вежі. – Обізвався Енвер.

Сварт глянув на нього. Верхню частину обличчя Ґорташа приховувала тінь від капюшона, а його вилиці та підборіддя здавались надзвичайно гострими через химерну гру світла та тіні.

– Він продав душу дивяволові?

Ґорташ кивнув.

– Морфред був відданий Селуне і не зміг змиритися з тим, що Кетерік звернувся до Шар і осквернив його величезне творіння темною магією. Ніхто інший як Морфред очолив селунітський опір, але їхні сили були нікчемні проти озброєної до зубів армії темних юстиціарів. Рафаель прийшов до нього і пообіцяв знищити темних юстиціарів в обмін на його безсмертну душу. – Енвер посміхнувся кутиками губ. У світлі смолоскипа його шкіра здавалася сірою. Вони обидва були схожі на мерців у цих неприродних сутінках і темних шатах. – Без Морфреда в Арфістів і друїдів не вийшло б загнати старого в його затхлий склеп. Лише от історія не любить героїв, які зверталися до зла, щоб перемогти ще більше зло, – прошепотів Енвер, нахиливши голову до Сварта. Їхні каптури на кілька митей стикнулися. – Такі казки на ніч розповідав мені Морфред після важкого робочого дня, щоб я швидше заснув. – Додав він і випростався.

– Ти перекажеш мені їх усі? – Сварт глянув на Ґорташа.

Полум'я потріскувало на кінчику смолоскипа, але в якийсь момент раптом стало так ясно, ніби вони опинилися в самому серці бальної зали, освітленої сотнями свічок. Корабель підпливав до причалу, і коли Сварт підвів голову, побачив над собою блискучий срібний купол, ніби хтось майстерно виткав найтоншу шаль із зачарованого павутиння, яке не пропускало сюди пітьму. 

– Обов'язково перекажу, Сварте. – Енвер кивнув.

Це був перший раз за роки їхньої дружби, коли Енвер у розмові з ним сам торкнувся теми свого перебування у Домі Надії, і якби хтось інший не надав цьому особливого значення, для Сварта це було дуже цінно. Колись давно, ще на самому початку знайомства, одного з вечорів, які вони як завжди коротали у корчмі, він спробував розпитати Ґорташа про Авернус, але після того, як Ґорташ пожартував і змінив тему, Сварт більше не торкався цієї частини його минулого. Тоді вони ще не ділили одне ліжко і були один для одного не більше ніж добрими знайомими і діловими партнерами, але Сварт завжди поважав Енвера достатньою мірою, щоб не завдавати дискомфорту необережними словами або діями навіть всупереч цікавості, що розпирала його. Безсумнівно, вони продовжать цю розмову, але не тут і не зараз, бо на причалі на них уже чекали слуги Кетеріка Торма. Коли Сварт спускався по дерев'яному рипучому трапу, його переповнювала рішучість, але йому все одно було приємно відчувати руку Ґорташа у себе на попереку.

– Панове, – холодно озвалася напіворчиня із темним волоссям, заплетеним у тугі коси. У неї було неприємне, відразливе обличчя, як у більшості напівкровних представників її раси, і пронизливий, колючий погляд. Судячи з одягу, вона зналася на магії. А судячи з того, що Торм послав її зустрічати гостей, посідала у тутешній ієрархії далеко не останнє місце. Ліворуч від напіворчині стояв високий блідий чоловік з дуже худим, майже виснаженим сірим обличчям, праворуч – мініатюрна дівчина з палаючими очима, обоє були одягнені в однакові мантії, заколоті шпилькою з символікою Меркула. Некроманти. – З прибуттям і ласкаво просимо до Місячних веж. Мій господар чекає на вас у головній залі, прошу слідувати за мною. 

Енвер шанобливо вклонився, але якщо він чекав, що Сварт зробить те саме – чорта лисого. У них навіть не забрали їхнього клятого багажу, і справа не в тому, що Сварту було складно самостійно донести до гостьової кімнати свої скромні лахи, а у ставленні – вони пливли сюди два дні, приїхали немиті й стомлені, але Сварт почував себе так, ніби їх збиралися заточити у в'язниці, а не прийняти як почесних гостей. З іншого боку, їх боялися – це був добрий знак. Боялися – отже, сприймали всерйоз.

– Який теплий прийом, – промимрив він, висипав на тильний бік долоні трохи нюхального тютюну і шумно втягнув порошок носом. На цей звук обернулася напіворчиня та зміряла їх з Ґорташем поглядом, але нічого не сказала.

– Не забувай, навіщо і чому ми тут, – так само тихо промовив Енвер і м'яко опустив його руку, змушуючи відкласти мішечок із тютюном.

Нехай простить Сварта його всемогутній батько, але внутрішнє чуття вже підказувало йому, що коли він хотів зберегти розум, треба було брати з собою не тютюн, а змішати його в рівних пропорціях з висушеним і подрібненим на порошок шовковим коренем.

– Таке складно забути. 

Сварт увесь час відчував чиюсь незриму присутність і увагу, спрямовану на них з Енвером, ніби влучний стрілець дивився на них через призму натягнутої тятиви. Сторожові вежі, на які він звернув увагу ще на кораблі, явно не пустували, хоча йому все ще важко було вихопити конкретне дихання чи серцебиття з какофонії навколишніх звуків. По всьому периметру двір патрулювали немертві, що нагадували сторожових псів, але це були далеко не єдині жителі замку, живої охорони тут теж було достатньо, а ще – безліч смертних слуг, почет, за своєю чисельністю гідний короля. Хоча саме королівство, у кращих традиціях Меркула, було мертвим, і це виражалося буквально у всьому: колись величний, квітучий двір був занедбаний, з-під кам'яної бруківки то там, то сям пробивалася трава і квіти, які Сварт вже зустрічав раніше в Підморку. Те саме можна було сказати і про внутрішнє оздоблення Місячних веж, де колись вирувало життя, а тепер правили бал тлін і занепад. Замок вражав своїми розмірами та архітектурою, але варто було їм з Ґорташем переступити поріг і опинитись у просторому передпокої, як Сварту на очі одразу потрапило дещо, чого він раніше ніколи не зустрічав: поряд із величними статуями Шар висіла символіка Меркула, в такій кількості, наче господар Місячних веж досі остаточно не визначився, кому ж насправді вірний. Сварт готовий був закластися, що колись давно, багато років тому, коли їх з Енвером ще не було на світі, майстерні скульптори по каменю переробили статуї Селуне в статуї Шар. Підібгавши губи, Сварт не зміг стримати смішок, що рвався назовні, але показово посерйознішав, варто було Енверу зміряти його втомленим поглядом. 

Сварт не раз і не два відчув, з якою цікавістю на них дивилася прислуга, але продовжував йти за напіворчинею і некромантами, не дивлячись навкруги, і тільки коли напіворчиня зупинилася, щоб відчинити важкі дубові двері, які вели до наступної зали, прислухався до приглушеного шепоту двох куховарок, подивився на них і посміхнувся однією з найчарівніших своїх усмішок. Повною мірою насолодитися їхньою реакцією Сварт, на жаль, не встиг, тільки краєм ока побачив, як вони зблідли, і ступив у величезну похмуру залу, в центрі якої на масивному троні сидів господар замку.

Кетерік Торм був уже немолодим, але міцно складеним напівельфом з густою бородою, сивим волоссям, зачесаним назад у акуратній зачісці, і важким поглядом. Те, як він тримався, і яку броню носив, видавало в ньому досвідченого солдата, жорстокого і розважливого, і Сварту було дуже складно уявити цю ж людину в селунітському одязі на службі у богині, яку він зрадив. Поруч із троном дрімав пес, точніше, те, що залишилося від пса – це був оживленний скелет у залізних обладунках. Праворуч від Кетеріка стояв невисокий чоловік у темній мантії, але навіть незважаючи на каптур, натягнутий на чоло, Сварт все одно зміг розглянути на його обличчі глибокі шрами. На перший погляд ці шрами здалися йому зовсім свіжими, але насправді вони просто були незагоєними , а сам чоловік був не ким іншим, як немертвим. Некромант перешіптувався про щось із Кетеріком на діалекті, який Сварт не міг розібрати, а коли вони з Ґорташем підійшли ближче, замовк і випростався. Собака підняв голову, з цікавістю глянув на них зеленими очима, що світилися, слабко вильнув хвостом і знову ліг, влаштувавши морду на лапах. Все навколо було таким самим старим і пошарпаним, як сам Кетерік, але принаймні слуги справно стежили за чистотою замку: скрізь горіли свічки, а у величезному каміні затишно потріскував вогонь. Коли Сварт дивився на внутрішнє оздоблення замку, у нього в голові з’являлася лише одна асоціація: Місячні вежі були схожі на покритий шаром багатовікового пилу стародавній жертовний вівтар, довкола якого продовжували горіти свічки. Незважаючи на паршивий прийом Сварту подобалося це місце. У цій дірі було так само затишно, як вдома.

Кетерік підвівся зі свого трону, і Ґорташ з усмішкою привітав його:

– Генерале Торме, для мене велика честь познайомитися з вами особисто, та благословлять нас наші боги. 

– Тиране. – Промимрив Кетерік, вивчаючи Ґорташа важким, пронизливим поглядом темно-червоних очей.

– Енвер Ґорташ. – Енвер шанобливо вклонився.

– І поріддя Баала. – Кетерік зіщулився.

– Темна Жага, – озвався Сварт, і з задоволенням відзначив, як серце Ґорташа забилося швидше, а шия вкрилася сиротами. “Темна Жага” – він отримав від Ґорташа це прізвисько, коли в одну з ночей пробрався до нього на Зміїну скелю через вікно, з ніг до голови забруднений кров'ю та розпалений вдалим полюванням. Його одяг на дотик був вогким і пахнув нагрітим металом, і коли Сварт зірвав його з себе з таким завзяттям, ніби від цього залежало його життя, його шия, плечі та живіт були залиті кров'ю не менше, ніж сорочка та плащ. Сварт не любив бруд, вбивство завжди було для нього певною мірою мистецтвом, але тієї ночі – у ніч повного місяця – він був не проти, коли лезо його ножа ковзнуло по сонній артерії жертви. Енвер навіть не встиг до нього доторкнутися, а він уже був збуджений, тому що смерть завжди діяла на нього як афродизіак, і отримавши одну дозу наркотику, Сварт прийшов на Зміїну скелю за другою – він віддав би духа, якби не опинився в обіймах Енвера. Тієї ночі Сварт не міг їм насититися, і коли вони обоє лежали без сил на зім'ятих, вогких простирадлах, Ґорташ прошепотів йому на вухо, що Сварт – не просто син бога вбивств, він сам бог усіх темних, брудних бажань та найпорочніша істота з усіх, кого він колись зустрічав. Темна Жага. – Але можна просто Сварт.

Скелерітас обережно визирнув у Сварта з-за ноги, ховаючись у складках плаща, короткозоро примружився, розглядаючи Кетеріка, а коли Кетерік попрямував до них, поспішив ковзнути назад у тінь.

– Вітаю вас у моєму домі, обрані, – беземоційно сказав Торм. – Ви вочевидь втомилися з дороги та зголодніли. Слуги вже подбали про вечерю, а потім супроводять вас у ваші кімнати.

– Кімнати? Однієї цілком вистачить, – Сварт знизав плечима, розглядаючи внутрішнє оздоблення зали. –– Ви дуже люб'язні, генерале, я і мій супутник не відмовимося від вечері, особисто я голодний як звір.

Кетерік ніяк не відреагував на ці слова, на кілька миттєвостей у залі запанувала тиша, порушувана тільки тріском дров у каміні, а потім він заговорив до своєї помічниці, напіворчині з колючим поглядом, наказавши:

– Зарелл, забери у наших гостей їхній багаж і віднеси до південних покоїв, а заразом розпорядися, щоб слуги розпалили вогонь у каміні і підігріли воду для ванни.

Від думок про теплу ванну у Сварта по спині повиступали сироти, скупатися і змити з себе дорожній бруд йому хотілося не менше, ніж випити вина і з'їсти чогось гарячого. Напівкровка забрала у них з Енвером дорожні наплічники з таким виглядом, ніби робила величезну ласку, а не виконувала прямий наказ свого господаря, але Сварт не просто витримав на собі її довгий, неприємний погляд, він усміхнувся Зарелл, так, ніби перед ним стояла гарна юна дівчина, яку зачарували б його мертві очі та бліда шкіра.

– На сьогодні все, Бальтазаре, – звернувся Кетерік до некроманта вже на загальному діалекті. Некромант вклонився і, не кажучи ані слова, попрямував до виходу. – Прошу пройти за мною, – Кетерік жестом запросив їх до їдальні.

– Бальтазар? – спитав Сварт, переглянувшись з Енвером, і пирхнув. – Колись давно у мене був старший кревний брат з таким іменем, – продовжив він, не знижуючи голос. – Він був одержимий ідеєю знищити нас усіх, а потім себе. 

– Мій радник не має нічого спільного з Баалом, – сказав Торм, не обертаючись. – І тим паче не зацікавлений у знищенні, швидше навпаки – воскрешення для нього набагато важливіше.

Для них уже був накритий багатий стіл, а в повітрі духмяніло пахощами. Пахощі жевріли буквально в кожній кімнаті, мабуть, це було зроблено для того, щоб замаскувати трупний запах, через який створювалося враження, ніби вони знаходилися в якомусь склепі, а не в домі господаря цих земель. Втім, Сварта цей запах не бентежив, а Ґорташ, на його щастя, мав не настільки гарний нюх, і міг чути хіба що мирру та сандалове дерево. В обідній залі було натоплено, Сварт зняв накидку, оголивши кинджали на поясі, і повісив її на спинку стільця ближче до вогню. Енвер сів ліворуч від нього, а коли Торм зайняв місце на чолі столу, слуги розлили вино по золотих кубках і зняли кришки із таць із наїдками. Сварт потягнувся до куріпок, запечених у вині з медом та гранатом, але Ґорташ під столом штовхнув його миском чобота по кісточці, Сварт насупив брови, багатозначно глянувши на нього з німим питанням, але питання відпало само собою, коли слуги почали накладати їжу їм на тарілки. Видавивши з себе кислу усмішку, Сварт кивнув служниці, і тільки після того, як тарілки всіх присутніх були повні, накинувся на куріпок, мариновані гриби і свіжий, ще теплий хліб, який приємно хрумтів на зубах. Енвер на мить змінився в обличчі, коли побачив, як він вимочував кисло-солодкий соус шматком хлібного м'якуша, але нічого не сказав. Сидячи до Кетеріка напівбоком, Ґорташ сьорбнув вина і без тіні удавання промовив:

– У тебе чудовий будинок, генерале. Впевнений, що архітектор, який працював над цим проектом, вклав у нього душу.

– Душу, – повторив Торм собі під ніс. Вперше за вечір Сварт побачив, як Кетерік посміхнувся, хоча ця посмішка, обрамлена густими вусами та бородою, більше нагадувала звірячий оскал. – Вклав і нею ж поплатився. – Напівельф сьорбнув вина, хоча Сварт не був певен, що йому треба було їсти і пити, його пізнання в некромантії були надто мізерні, але як на того, хто з лишком сто років значився мерцем, у Кетеріка Торма був чудовий апетит. Він щедро намастив на хліб густий паштет із телячої печінки, розрізав у себе в тарілці на рівні частини запечені перці та картоплю, і почав із задоволенням їсти. – Мій володар говорив зі мною через молитву. Він повідомив, що обрані його давніх союзників зв'яжуться зі мною, коли настане час. І за кілька днів я отримав від тебе, тиране, послання, передане твоїм агентом. Сподіваюся, твоя людина залишилася задоволена моєю гостинністю? – Торм глянув на Енвера.

– Більш ніж, – Ґорташ усміхнувся, відклавши виделку та ніж на край тарілки. – Якби в мене і Сварта була така можливість, ми приїхали б раніше, але, на жаль, часом усім нам доводиться підкорятися обставинам.

– Політик, – сказав Кетерік, і з його вуст чомусь це слово пролунало як лайка. Втім, Енвера не зачепив його тон, він продовжив невимушено посміхатися і потягувати вино з кубка, яке було солодким, як мед, і мало яскраво виражений виноградний смак. – Єдині, кому ми зобов'язані підкорятися – нашим господарям.

– У мене немає господаря, – відповів Сварт, закинувши голову, і пальцями відправив до рота шматок хліба, з якого капав м'ясний соус, і засмажену до хрусткої скоринки шкіру куріпки. – У мене є батько. Далеко не кожен може похвалитися власним замком і слугами, я б сказав, що у Брамі Балдура це рідкість. Декому з нас доводиться працювати, щоб мати запас дров на зиму та пару нових шкіряних чобіт.

Кетерік здивовано підняв брови і посміхнувся, але зовсім не так, як уперше, а відкритою, майже щирою усмішкою.

– І як, дитя Баала, ти заробляєш на життя? Якщо це не таємниця.

– Я різав горлянки за гроші до того, як мені відкрилася правда про моє походження, – Сварт зігнув одну ногу в коліні і влаштував на ній руку з виделкою, на яку був наколотий маринований гриб і кілька скибочок висушеної в'яленої ковбаси. – А тепер моя церква приносить непоганий дохід. – Він відправив вміст виделки до рота, відсалютував Кетеріку келихом і, прикривши очі, із задоволенням сьорбнув вина.

– Корумпований політик та найманець. – Торм відкинувся на спинку свого стільця. – Гадаю, це буде цікаво.

– А на кого ти чекав? На джинів із Калімшана? – Сварт взявся не дивлячись кидати вниз м'які пташині хрящі, які він на дух не переносив, сир, що погано пах, і ненависні мариновані баклажани, але все це не встигало долетіти до підлоги, тому що Скелерітас ловив їжу ротом і з задоволеним бурмотінням хрумтів усім, чим Сварт вирішив його сьогодні побалувати. – Батько Енвера родом з Калімшана, тож…

Ґорташ спробував зупинити Сварта жестом, але Кетерік, на превеликий подив, розсміявся. 

– Ти нагадуєш мені декого, – Торм зосередив невидячий погляд в одній точці десь перед собою, посмішка сповзла з його губ, і його обличчя знову стало витягнутим і виснаженим, а зморшки, здавалося, стали ще помітнішими. – Втім, це не важливо. – Він повернувся до трапези. – Я зроблю усе, чого вимагатиме мій бог. Поки ви гості в моїй оселі, вам дозволено користуватися всіма її зручностями. Я чув, що ти, Ґорташ, маєш деякі знання в інженерії і в тому, як наділяти предмети магією. Можливо, ти знайдеш собі щось корисне в моїй бібліотеці, нею все одно вже дуже давно ніхто не користується. 

– Важатиму за честь, генерале.

Сварт надто добре знав цей блиск в очах Енвера. Вони з Кетеріком могли скільки завгодно хотіти всадити ніж один одному у нутрощі і провернути рукоятку, але на цьому етапі ці двоє зуміли порозумітися.

– Я теж вмію читати, – Сварт потягнувся до напівпорожньої пляшки і сам долив у свій кубок вина, хоча вже був достобіса п'яний. Виснажлива дорога і відсутність сну вимотали його, і як би він не налягав на закуски, від яких ломився стіл, хміль все одно здолав його. Головне – не заснути в гарячій ванні, втім, навряд чи Енвер дозволить йому заснути.

– Чудово. У такому разі ти теж зможеш скористатися моєю бібліотекою, Сварте. Мої дружина та донька збирали її протягом кількох десятиліть.

Chapter Text

За вечерею Кетерік не став надовго затримувати втомлених після дводенної дороги гостей і Сварт у глибині душі був безмежно радий, коли вечір формальностей добіг кінця, і вони з Енвером могли дозволити собі скористатися гостинністю господаря замку і розташуватися у люб'язно наданих покоях. Нагору вели круті кам'яні сходи, а стіни прикрашали картини у вишуканих золотих рамах. Навіть попри те, що Сварт був п'яним, як чіп, він не міг не помітити, що рами були виготовлені із щирого золота, а картини всі до єдиної були оригінальними, хоча за ними безладно доглядали – у замку було доволі вогко, а коридорами гуляв протяг, через що в куточках деяких полотен з'явилася пліснява. Розміри Місячних веж вражали, хоча не настільки, як Зміїної скелі, втім, навіть на Зміїній скелі вже після кількох візитів Сварт міг орієнтуватися із заплющеними очима. Навряд чи тут у нього виникнуть якісь проблеми. Серед низки замкнених дверей була лише одна трохи прочинена – навіть без вказівок служниці, яка сьогодні ввечері виступала як їх із Ґорташем мовчазна гідеса, стало зрозуміло, що саме за цими дверима були розташовані їхні тимчасові покої. Він по запаху відчував, де була бібліотека, де спав Кетерік, і, що було набагато цікавіше, звідки пахло кров'ю та сирим м'ясом. 

– Ваша кімната, мілорди, – зупинившись, служниця вперше за вечір подала голос і вказала в бік “південних покоїв”, а потім склала руки і опустила голову. – Якщо вам щось знадобиться, ви можете подзвонити у дзвіночок у будь-який час дня та ночі. Залежно від характеру прохання, вам допоможу я чи будь-яка інша дівчина. – Помовчавши, вона додала: – Або юнак, якщо мілордам буде так завгодно.

– Навіть так? – Сварт реготнув. – Достобіса приваблива пропозиція, але давай ти просто принесеш нам вина, люба. Такого, як ми пили за вечерею, – він недбало змахнув рукою. – Байдуже, хто це зробить, просто нехай залишать пляшку під дверима. 

– Мій господар бажає, щоб його гості почувалися як удома. – Служниця вклонилася. – Зараз принесу вино, мілорде.

– Будь певна, твій господар не хотів би, щоб я почувався і поводився як вдома.

Сварт тінню прослизнув повз служницю і опинився у просторій кімнаті, де горів вогонь у каміні, а за ширмою на них з Ґорташем вже чекала ванна зі свіжим бавовняним простирадлом і кількома відрами води, накритими кришками. Величезне двоспальне ліжко з балдахіном було застелене бузковим покривалом зі срібним гаптом, на тумбочці стояла масляна лампа з димчастого скла, біля дальньої стіни розташовувалися містка платтяна шафа і дзеркало на повний зріст, а біля протилежної стіни, під вікном, стояв міцний письмовий стіл і кілька книжкових шаф. За крайньою шафою з книгами Сварт помітив невеликий диван з вишуканими різьбленими ніжками і кавовий столик. Родзинкою кімнати, поза всяким сумнівом, був балкон із вітражними вікнами. На пуфі біля ліжка лежали їхні нерозібрані рюкзаки, щоправда, Енвер мав із собою трохи більше речей – він прихопив з корабля свої креслення, креслярські інструменти та химерні окуляри зі збільшувальним склом. Сварт сміявся до сліз щоразу, коли бачив Енвера у цих окулярах.

– Яке вино, Сварте? – спитав Ґорташ, причинивши за собою двері. – Ти й так ледве тримаєшся на ногах. – Енвер обережно поклав на диван накидку Сварта і свій плащ, а потім почав розстібати гачки на камзолі.

Дивовижним чином у Сварта з рукава вислизнув золотий келих, інкрустований коштовним камінням – той самий, з якого він пив, сидячи за спільним столом, і який поцупив просто у Кетеріка з-під носа. Сварт спритно спіймав келих, на дні якого ще залишалося трохи вина, відсалютував Ґорташу і в два ковтки допив вміст, і тільки після цього випустив кубок із пальців. Вино відкарбувалося на його губах, він витер рота долонею, але тільки ще дужче розмазав червоні патьоки.

– Дійсно? – спитав Сварт і здивовано підвів брови. – Тобі більше сподобалося б, якби замість випивки я попросив хвойду? 

– Ні, Сварте, мені б це зовсім не сподобалося, бо ми домовилися не вбивати в домі тих, з ким працюємо, а твоя природа все одно взяла б над тобою гору, якби до мене торкнувся хтось, хто не ти. – Енвер скинув камзол і втомлено розім'яв плечі.

– Саме так, – безбарвно промовив Сварт. – Я б прикрасив цю кімнату його нутрощами як слід. Урізноманітнив би цей страшенно нудний, пісний інтер'єр.

Енвер змахнув рукою в жесті “я ж казав”, а потім почав розв'язувати шийну хустку, оголивши сині, фіолетові, зелені і вже пожовклі синці на своєму горлі. 

– Торм не бажає нам догодити, Сварте. Він хоче краще нас вивчити. Тебе й мене. 

Сварт зупинив Ґорташа жестом і прислухався до чогось такого, що Ґорташ ніяк не міг почути, широко посміхнувся забрудненими губами й пішов до дверей. На кам'яній підлозі на порозі кімнати на них чекала таця з відкоркованою пляшкою солодкого червоного вина та двома келихами. Він взяв пляшку і келихи, зачинив двері на засув, поставив келихи на кавовий столик і, підійшовши до Енвера впритул, сьорбнув вина прямо з горла.

– А ти хотів би? – некліпно вивчаючи його, Сварт проковтнув вино і простежив за тим, як Енвер потягнув за краї шнурівки на сорочці.

– Хотів би чого?

– Щоб тебе торкнувся хтось інший, – він відставив пляшку на камінну полицю і провів долонями по животу Енвера донизу, а потім вгору до шиї, затримав пальці на горлі і обережно натиснув на розсип свіжих засмоктів.

Ґорташ примружив очі і болісно скривився, а потім усміхнувся:

– Боюся, мене не вистачить на когось іще, навіть якби я хотів, – він стиснув долонями сідниці Сварта, а потім підхопив його під стегна.

– Ти недооцінюєш себе. – Хрипко прошепотів Сварт, підставивши шию під поцілунки.

Йому не потрібні були його нові здібності, щоб знати, що Ґорташ не бреше, але все ж таки, коли Сварт почув, що його пульс залишився так само рівним, як до сказаних ним слів, відчув дивне задоволення, яке розпалило його не менше, ніж поцілунки та дотики. Голова йшла обертом, і коли Енвер скинув його з себе на ліжко і почав зривати з нього одяг, не дуже дбаючи про збереження гудзиків і шнурків, Сварту довелося щільно зіщулитися на кілька секунд, щоб стеля припинила хилитися. Він дозволив Ґорташу зняти з себе чоботи, де завжди ховав кілька метальних ножів, розстебнути пасок, на який кріпилися ладунки та зброя, а це вже було все одно, що якби Ґорташ заліз йому під шкіру, ні більше ні менше. Енвер за стегна підтягнув його, роздягненого і розпашілого, до краю ліжка, і зубами витяг корок з пляшечки зі змазкою. Сварт не просив зменшити оберти або дати йому більше часу, навпаки – розсунув ноги і потягнув Енвера на себе за край розстебнутих штанів. Йому паршиво жилося без цих маленьких провокацій, і здебільшого вони оберталися зайвими синцями та саднами, але Сварт хотів ці синці та садна, навмисно виводячи Ґорташа на грубість. Іноді йому хотілося чуттєвих поцілунків і довгих обіймів, ніжних дотиків і слів, таких солодких, що до горла підступала нудота. Але в такі вечори, як цей, Сварту хотілося зовсім протилежного, і він був достобіса щасливим сучим сином, бо якими б не були його бажання залежно від настрою, їх могла виконати одна й та сама людина. Він був розслаблений і розморений, і йому майже не було боляче до упору насадитись на пальці Енвера, навпаки – це було добре настільки, що Енверові довелося затулити йому рота вільною рукою, інакше весь замок міг почути, чим почесні гості Кетеріка Торма займалися за зачиненими дверима. 

– Ми не на Зміїній скелі, – хрипко прошепотів Ґорташ. – Поводься тихіше, якщо не хочеш, щоб вся зголодніла прислуга віддала духа від заздрощів.

Те, про що просив Ґорташ, було дуже складно, якщо не зовсім не неможливо, особливо коли Сварт відчув його член у себе всередині. Підвівшись на руці, він обійняв Ґорташа за шию, притулив до себе і жадібно поцілував, заглушивши цим поцілунком власний хрипкий видих. Розміри ліжка дозволяли Сварту не відмовляти собі ні в чому, і через кілька миттєвостей він повалив Енвера на спину і сам осідлав його з болючим стогоном, застиг на кілька секунд, а потім зарухав стегнами. Щоб утримати рівновагу, він відкинувся назад, сперся долонями Ґорташу в коліна і здригнувся усім тілом. Під таким кутом кожен рух дарував йому спалах задоволення, такого солодкого і пекучого, що голова йшла обертом. 

– Розслабся, – почув Сварт крізь пульс, що шалено гуркотів під скронями, і відчув, як руки Енвера обхопили його, спрямовуючи його стегна. – Розслабся, я тебе тримаю.

Тепер, коли Ґорташ сів, притулившись спиною до подушок, у Сварта була можливість обійняти його за шию і потертися щокою та підборіддям об щетину, що відросла за дві доби їхньої подорожі. Накривши губи Енвера своїми, він прошепотів крізь поцілунок:

– Ще трохи. 

– Не стискай мене так сильно, якщо не хочеш, щоб я кінчив раніше за тебе, – Ґорташ ляснув його по стегну і, продовжуючи притримувати однією рукою за пояс, вільною рукою охопив його член. – Ти весь гориш, кохання моє, – він усміхнувся. – Якби ти тільки знав, який ти гарячий всередині.

– Клятий чаклун, – Сварт до болю стиснув його плечі. – Поруч із тобою я втрачаю розум. – Якби ж тільки розум, все було набагато гірше – у такі миті Сварт зовсім не думав про те, що каже, і не боявся втратити самоконтроль. У такі миті він був жалюгідним наркоманом, готовим поставити на кін все заради ще однієї дози солодкого болю, від якого перед очима пливли різнокольорові плями, а серце норовило вистрибнути з грудей. – Не зупиняйся… – прохрипів він. – Не смій зупинятися…

Енвер розсміявся Сварту в шию і швидше засував рукою на його члені. Здається, Сварт вп'явся у шрами в Ґорташа на спині сильніше, ніж хотів, але це був єдиний спосіб утриматися від стогону, на який була здатна навіть не кожна шльондра в борделі, коли спалах оргазму на кілька секунд засліпив його і залишив майже без сил. Коліна не тримали Сварта, і Енвер сам підняв його за стегна, щоб він випустив із себе його член. Сварт усміхнувся, відчуваючи, як тіло Ґорташа в його обіймах затрясло в оргазмі, варто було йому зовсім трохи допомогти собі рукою, притулився губами до його вуха і прошепотів:

– Сьогодні я дозволив би тобі не виймати.

– Обережніше зі словами, – промовив Ґорташ, важко дихаючи, і притулився змоклим чолом до такого ж змоклого чола Сварта. – Двері зачиняються на засув, а в нас попереду ще кілька днів і стільки ж ночей.

– Сприйму це як обіцянку, – Сварт приклав пальці до почервонілих і припухлих після поцілунків губ Енвера. – Ти забруднив мені увесь поперек, тож тепер будь такий люб'язний, допоможи мені прийняти ванну.

У гарячій воді Сварт так розімлів, що не пам'ятав, як вони з Ґорташем дісталися ліжка. Так само він не міг точно сказати, скільки проспав, бо в непроглядній темряві, що нависла над Райтвіном, не було поділу на день і ніч. Тут завжди була ніч. На щастя, життя під землею навчило Сварта орієнтуватися не на сонце, а на власний біологічний годинник, і коли він розплющив очі, швидше за все, час вже давно перевалив за полудень. Волосся, яке він не потрудився висушити вчора перед каміном, тепер стирчало у різні боки, а відросла щетина неприємно кололася. Та все це були справжні дрібниці, бо Сварт як слід виспався у майже королівському ліжку, а коли повернув голову, побачив за столом Ґорташа. Видовище було чарівним: на стільниці перед ним лежав розібраний настінний годинник, такий же стародавній, як сам замок, Ґорташ вивчав деталі крізь збільшувальне скло, на його лівій руці була надіта гнучка зачарована рукавичка з пекельного заліза, і на кінчиках пальців танцювали блідо-блакитні магічні іскри. Він завмер в очікуванні заповітного клацання, як дитина перед фокусником на міській площі під час народних гулянь, а потім почув, як годинник пішов, і посміхнувся. 

– Доброго ранку, – промовив Сварт і сито потягнувся.

– Доброго ранку, – відповів Енвер, зосереджено спостерігаючи за рухом секундної стрілки. – Як спалося?

– Чудово. Знайшов щось цікаве? – Сварт сів, розправив волосся пальцями, наскільки це було можливо, підліз до краю ліжка і перехилився через бильце, щоб дістати з рюкзака комплект чистого одягу. 

– Ти не уявляєш, яка у старого багата бібліотека, – Енвер почав акуратно закручувати гвинтики на кришці годинника, що ожив у нього в руках. – Я взяв кілька книг, сподіваюся, встигну прочитати їх до нашого відплиття.

Тепер Сварт помітив ліворуч від Ґорташа стос книжок у пошарпаних шкіряних обкладинках, спробував зі свого місця роздивитися назви, але це було неможливо – літери та символи на деяких корінцях стерлися від часу. Він натягнув штани та чоботи, підготував сорочку та чистий камзол, але не став одразу їх одягати, бо спочатку вирішив сполоснути обличчя прохолодною водою та поголитися.

– До речі, коли я прокинувся, на столику стояла подвійна порція сніданку, – озвався Ґорташ і, закрутивши останній болт у годиннику, прибрав з лоба збільшувальне скло і глянув на Сварта. – Не пригадую, щоб ти чи я просили прислугу про щось таке, тим паче – двері точно були замкнені зсередини зі вчорашнього вечора. 

– Це не прислуга, – Сварт посміхнувся, підійшов до Ґорташа і поцілував його у маківку. Неслухняне волосся Енвера пахло вчорашнім шампунем з м'ятою та різнотрав'ям. – Це Скелерітас. Він стежить, щоб я вчасно їв

– Приголомшливо, – з непідробним захопленням сказав Енвер. – А я думав, він тільки листи розносить і час від часу виступає в ролі подразнюючого фактора, щоб ти не зазнавався.

Сварт штурхнув Ґорташа у плече і, прихопивши інструменти для гоління, пройшовся до дзеркала. 

– Скільки себе пам'ятаю, Фел дбає про мене. Так, як уміє, – він намилив щоки і, трохи відхиливщи голову, приклав лезо до шиї і почав повільно зчищати зі шкіри темні відрослі волоски гострою бритвою.

– Тож він подумав і про мене також?

– Звісно, –  Сварт витер піну з леза рушником. – Для нього головне, щоб я був щасливий. 

Скелерітас на дух не переносив Ґорташа з низки причин. На думку Фела, королівський обов'язок Сварта полягав у тому, щоб знайти здорову, релігійну дівчину, яка подарує Баалу онуків. В останній день місяця марпенота Сварту виповнився тридцять один рік, і за весь час він не подарував батькові жодного спадкоємця, за словами Скелерітаса, витрачаючи свою божественну кров і сім’я даремно. Одного разу Сварт пообіцяв Фелу, що коли він стане великим чарівником, він неодмінно створить дитину за допомогою магії – так, як тридцять один рік тому вчинив його всемогутній батько. Фел не відразу докумекав, що Сварт просто знущався з нього, а коли все ж таки зрозумів, страшенно образився. Але навіть якби Ґорташ був ельфом і, подібно до ельфів, вмів на добу перетворюватися на жінку, Скелерітас все одно не схвалив би їхнього союзу – це ж треба уявити, його молодий хазяїн не гидує лягати в одне ліжко з бейнітом . Втім, все, що казав Фел, не мало на меті зачепити почуття Сварта, камердинер справді хотів для нього всього найкращого, але в якийсь момент йому просто довелося змиритися з присутністю Енвера, подобалося йому це, чи ні. Тому що Сварт сам знав, що для нього краще, а приємний втомлений  біль у всьому тілі після минулої ночі був зайвим доказом цього. 

Він поснідав свіжим хлібом, хрустким беконом і звареними вкруту яйцями, випив чай ​​з трьома ложками гречаного меду і, залишивши Енвера наодинці з його дослідженнями, вийшов за двері. Незважаючи на те, що замок був повен слуг, місце здавалося Сварту неживим і порожнім. Коридорами гуляв вітер, і якби не запалені лампи та віддалені голоси та кроки десятків місцевих жителів, які займалися своїми буденними справами внизу, можна було б сплутати Місячні вежі із затхлим склепом. Сварту тут подобалося, і він вирішив вивчити замок настільки, наскільки це дозволяло їх з Енвером становище. Як і очікувалося, більша частина дверей була замкнена, він смикнув за ручки, озирнувся навкруги  і обережно навалився на одну з дверей плечем, але зустрів тільки опір міцного замку, який навіть не ворухнувся. Зрозуміло, у Сварта завжди був при собі запас відмичок, але на даному етапі користуватися ними в чужому будинку було як мінімум нечемно. Не те, щоб його стримували моральні принципи, Сварту просто не хотілося засмучувати батька та всю дорогу назад слухати мимрення Енвера, якби Кетерік випхав їх за двері з речима. Друге справді лякало його не менше, аніж батьків гнів.

– Ці двері замкнені зсередини, бо за ними мілорд проводить час у молитвах.

Сварт був здивований, але його захопили зненацька. З усіх нині живих цей трюк вдавався хіба що Орін, тому що вона, так само, як Сварт, вміла бути безшумною, і якщо вона хотіла підкрастися, навіть биття її серця сповільнювалося, хоча за роки життя під одним дахом Сварт навчився чути її здалеку. Перед ним стояв той, кого Кетерік Торм напередодні ввечері назвав Бальтазаром – некромант зі знівеченим обличчям. Це була людина без віку з великими, неприємними рисами обличчя та пронизливими очима. Все в Бальтазарі було неправильним, поламаним, і Сварт не міг зрозуміти, що саме в зовнішності некроманта викликало в ньому такі змішані почуття – тривогу і огиду, наче він дивився на щось слизьке, гниле і знівечене.

– Он воно як, – незворушно промовив Сварт. – Мені ніхто про це не повідомив, сподіваюся, моя цікавість не надто завадила Торму молитися. 

– Цікавість – це вельми добре, – Бальтазар склав руки на грудях і посміхнувся хижою, майже звіриною посмішкою, оголивши зуби. Мантія, що сповзла з плеча, оголила сіру шкіру, і Сварт зрозумів, що його так бентежило в цій людині – він не був цілим, він складався з частин тіл різних людей. – Головне, щоб воно не завело тебе за межі Місячних веж. Прокляттю, що нависло над цими землями, все одно на твою божественність. Перед ним усі рівні – і королі, і челядь. Було б шкода так марнотратно згубити таке чудове тіло. – Бальтазар зміряв його поглядом. – Ходімо зі мною, дитя Баала. Мілорд наказав провести інструктаж на випадок, якщо ти і твій супутник захочете вибратися до Райтвіна, чого я б вам наполегливо не радив, та все ж… – Коли некромант відвернувся і попрямував у протилежний бік, Сварт гидливо скривився, але пішов за ним. 

На мить голову Сварта відвідала думка сходити за Ґорташем, хай той і не любив, коли його відривали від роботи, але він вчасно себе обсмикнув, згадавши їхню недавню розмову, коли вони були на півдорозі до Місячних веж. 

“Слухай, дивися і запам'ятовуй” , сказав Енвер, запустивши пальці йому у волосся. Ситі та сонні вони лежали під ковдрою, Сварт слухав його серцебиття та плескіт води за бортом. “Те, що скажуть тобі, можуть з тих чи інших причин не сказати мені, або сказати, але не все. І навпаки. Розумієш, про що я?”

Вони домовилися, що будуть вухами та очима один одного, і хоча Сварта щоразу нудило від цих палацових інтриг, у які так любив грати Ґорташ, треба було віддати йому належне – ступивши на чужу територію, вони не мали особливого вибору.

– Чим чорт не жартує, – промовив він, поглядаючи навкруги. – Я хотів би згодом оглянути місцеві пам'ятки. 

Сварт чув тупіт мишачих лап у стінах, те, як на мертвих деревах ворушилися гілки, і, він готовий був присягнутися, до нього долинали звуки, природу яких він не міг зрозуміти, але ці відлуння були такі слабкі і навіть його звірячому слуху було так складно їх вловити, що він списав усе на слухові галюцинації, які з ним періодично траплялися, та банальну втому.

Чи варто було дивуватися, що Бальтазар відвів його туди, звідки пахло кров'ю та м'ясом? Некромант дістав з кишені різьблений ключ, відімкнув замок і штовхнув двері, і те, що побачив Сварт наступної миті, могло легко позмагатися з прикрасами жертовної зали храму його батька в особливо святкові ночі. Кімната Бальтазара була сповнена частинами тіл і фіалами із внутрішніми органами. Це була не спальня, це була справжня лабораторія, в якій дуже недоречно продовжувала стояти величезне двоспальне ліжко, стос книг і різьблені вишукані меблі, гідні кращих королівських покоїв.

– Як чарівно, – Сварт зчепив руки за спиною і обережно, щоб не забруднити чоботи, пройшов за Бальтазаром до його робочого столу. – Хто виступив як декоратор?

– Твій покірний слуга, – Бальтазар усміхнувся. Сварт навіть наполовину не був таким чарівливим, як Ґорташ і не вмів лестити, але тут і зараз він зробив Бальтазару комплімент не лише заради того, щоби втертися до нього в довіру. Він завжди любив людей, які мали творчий підхід до роботи. – Господар розпорядився, щоб я спорядив вас ось цим, – Бальтазар взяв зі столу один із ліхтарів на кшталт тих, які висвітлювали всю прилеглу до Місячних веж територію. Усі ліхтарі, крім одного, який некромант тримав у руці, були тьмяними. – Місячний ліхтар, – сказав він.  – Мій особистий винахід, який значно полегшить життя будь-кому, хто вирішить здійснити вилазку до Райтвіна. Звичайно, його світло не захистить від тих, хто живе у тінях, але захистить від прокляття. Прихильність, яку господар будинку виявляє далеко не до всіх своїх гостей.

Яка безглуздість. Наче у старого, у якого з рота пахло могилою і який у всіх сенсах застряг у минулому столітті, були ще якісь гості, окрім Сварта та Енвера.

– Що то за магія? – Сварт обережно взяв із рук Бальтазара ліхтар і уважно вдивився у нього, де посередині ворушилося щось, що нагадувало богомола чи сарану, принаймні розмірами було дуже схоже на велику комаху. 

– Піксі, – з мрійливою усмішкою відповів Бальтазар одночасно з тим, як Сварт нарешті розглянув істоту, що гамселила крихітними ручками та  ніжками по склу зсередини. – На них не діє прокляття, більше за те – вони захищають усіх, хто опиняється у зоні дії світла, яке вони випромінюють. 

– Енвер буде в захваті, – промовив Сварт одними губами. – Скільки часу ти витратив на те, щоб винайти цей механізм протидії прокляттю тіней? – вже голосніше сказав він і випростався.

 – Достатньо багато, щоб у якийсь момент вирішити, що експеримент приречений на провал, – Бальтазар зчепив пальці у замок. – Але, як бачиш, моя впертість дала свої плоди. Не загуби його і не зламай, – серйозно додав він. – Нині не так просто дістати фей у потрібній кількості, щоб вистачило на всіх. Це привілей, хоч я не до кінця згоден зі своїм господарем.

– Он воно як?.. – Сварт опустив руку з ліхтарем і з цікавістю глянув на некроманта. Він знав відповідь на своє запитання, але хотів почути ці слова від Бальтазара.

– Тому що чужинцям не можна довіряти, поки вони не довели свою вірність, – промовив Бальтазар, піднявши підборіддя. Його неживі очі, що нагадували мертву рибу, відкрито, з цікавістю вивчали Сварта.

– Навіть якщо ці чужинці – такі самі обрані Мертвої трійці, як він сам?

– Особливо якщо вони такі, — м'яко додав Бальтазар і вклонився.

Chapter Text

– Так он як вони це роблять… – Склавши руки на столі, Енвер спробував вдивитися у скляний корпус ліхтаря, але вже за кілька секунд болісно скривився, примружився і притулив пальці до внутрішніх куточків очей. 

Світло, яке линуло від Місячного ліхтаря, було справді сліпуче. Недовго думаючи, Ґорташ взяв пристосування з лінзами, яке кріпив на чоло, коли займався дослідженнями, витягнув збільшувальне скло і, після недовгих пошуків, дістав із сумки два задимлених круглих скла. Прилаштувавши їх на місце збільшувальних лінз, Ґорташ покликав Сварта та дав йому поглянути на те, що відбувалося всередині ліхтаря. Піксі з тонкими, як у бабки, крилами і крихітними ручками та ніжками, помітивши, що її уважно вивчають, насупила брови, а потім почала демонструвати непристойні жести.

– Чарівно. – Сварт випростався. – До речі, з висушених і перемелених крил піксі виходить найкращий у всьому Фейруні порошок великої невидимості. – Він зняв окуляри і передав їх Енверу, залишивши його віч-на-віч із піксі, і вийшов на балкон.

Там, де закінчувалася дія захисного купола, колись процвітаюче поселення Райтвін тонуло в густій, непроглядній темряві. І ця темрява була живою, Сварт чув, як десь вдалині ворушаться її слизькі мацаки, як прокляті невмерлі снують у пошуках свіжої крові відчайдушних мандрівників, які наважаться ступити на ці землі. Вітер доносив до нього і ледве вловимий запах розкладання тих, хто все ж таки зважився вирушити на пошуки незліченних скарбів селуніта-зрадника. Райтвін був всіяний трупами, і ця маленька деталь додавала цьому місцю особливого шарму. По той бік захисного купола Місячні вежі напевно здавалися відчайдушним шукачам пригод останнім оплотом, маяком у розпал шторму, до якого нікому з них не судилося підібратися достатньо близько, щоб врятуватися. Сварт звісився з поручнів і подивився вниз, туди, де світили розставлені по периметру Місячні ліхтарі. Світла від одного такого пристосування, яке тепер стояло в їхніх покоях з Ґорташем, було достатньо, щоб вберегти від впливу прокляття не лише їх обох, а й невелику групу людей. Ні, Сварт все ще не збирався мандрувати сушею, коли наступного разу їм знадобиться особиста зустріч із Кетеріком, зате тепер, теоретично, він міг би дослідити прилеглі до Місячних веж території. 

Це буде цікаво.

– Що можеш сказати про Бальтазара? – Енвер зняв окуляри і повернувся до Сварта на стільці.

У яскравому світлі ліхтаря обличчя Ґорташа здавалося особливо виснаженим, а зморшки у куточках очей та навколо рота стали помітнішими, ніж зазвичай. Втім, у цьому не було нічого дивного – час не жалів нікого, а нещодавно Сварт почав помічати першу сивину у своєму бездоганно чорному волоссі, що служило лише зайвим доказом цього. Вони обидва старіли, але коли він дивився на Ґорташа, йому подобалося бачити перед собою дорослого чоловіка з неідеальною шкірою та шрамами, які тільки додавали йому чарівності, а коли Ґорташ йому посміхався, кров у Сварта у жилах закипала так само, як і десять років тому.

– Слизький. Неприємний. Надто високої думки про себе. – Сварт узяв з камінної полиці почату пляшку вина, прихопив з кавового столика келихи і сів поруч із Енвером на сусіднє стілець. Він розлив вино по келихах, недостатньо, щоб хтось із них сп'янів, але достатньо, щоб зняти напругу після зустрічі з Бальтазаром і зробити їхню невимушену розмову трохи інтимніше. Сварт поставив пляшку на підлогу праворуч від себе, вручив один з келихів Енверу і вальяжно закинув одну ногу йому на коліна. – Полюбляє демонструвати владу та вплив, який має на Кетеріка. Старий дозволяє йому проводити свої експерименти прямо тут, в одній із кімнат. Бальтазар спеціально запросив мене до своїх покоїв, щоб це продемонструвати, хоча з таким самим успіхом міг би просто дати мені в руки цей клятий ліхтар.

Сьорбнувши вина, Енвер відставив келих на стіл, стягнув з ноги Сварта чобіт і почав розминати його щиколотку. Сварт, який, скільки себе пам'ятав, до смерті боявся лоскоту, в першу секунду інстинктивно смикнувся, а потім розслабився і навіть заплющив очі. Ґорташ знав, куди натиснути, щоб зняти напругу у м'язі, який Сварт багато років тому травмував, звалившись з дерева. Вони з хлопцями залізли у чужий сад, щоб накрасти яблук, і Сварт, найменший з банди вуличних безпритульників, впав і серйозно пошкодив зв'язки. Навіть враховуючи його надприродну регенерацію, нога гоїлася довго, тому що у батьків не було грошей ані на хорошого клірика, ані на більш-менш стерпне цілюще зілля, і тільки завдяки крові Баала ця травма майже не залишила після себе наслідків, за винятком, хіба що, рідкісних судом і втомленого ниючого болю, якщо Сварту доводилося довго бігати або дуже багато ходити. Будь-який інший на його місці, можливо, кульгав би все подальше життя. 

– Цікаво, за які заслуги, – Енвер посміхнувся, дивлячись кудись перед собою, а потім знову глянув на Сварта, влаштувавши обидві руки в нього на кісточці. Долоні Енвера в будь-яку пору року були гарячими, особливо на контрасті з його власною вічно холодною шкірою, і це було приємно до тремтіння. – Помітив щось іще цікаве?

Сварт повільно кивнув, а потім розплющив очі і з задоволенням сьорбнув вина з келиха.

– Майже всі кімнати на цьому поверсі зачинені на замок. Не думаю, що за кожними дверима Кетерік зберігає мішок секретів, скоріше це звичка, яка залишилася з ним назавжди після того, як він залишився зовсім один у цьому величезному замку, не враховуючи слуг. Хоча я все одно перевірив би, – ухильно промовив Сварт. Він набрав до рота ще вина, потримав його трохи, смакуючи насичений виноградний смак і терпкість, а потім проковтнув і сказав: – У далекому коридорі є кімната, у якій Кетерік проводить час у молитві.

– Найімовірніше, він робить це в той самий час, — припустив Ґорташ.

Сварту подобався хід його думок.

– Це нескладно відстежити.

– Що ти там казав про порошок, який видобувають із перемелених крил піксі?

– Я впораюсь і без них, – Сварт усміхнувся куточком губ, глянувши на Ґорташа так, ніби той сказав якусь нісенітницю. – Але ідея хороша.

Все, що відбувалося у стінах Місячних веж, нагадувало зачаровану часову петлю, але не сказати, що Сварту та Ґорташу це було не на руку. І хоча Кетерік ще в перший день сказав, що якщо його гостям щось знадобиться, вони можуть звернутися до будь-якої служниці чи навіть до нього безпосередньо, він не поспішав зайвий раз показуватися на очі, а більшу частину часу проводив у бібліотеці, у вилазках за межі замку чи у молитві.

Двічі Ґорташ стрівся із Тормом у бібліотеці, і цього було достатньо, щоб він остаточно зміцнів на гадці щодо старого: Кетерік сперечався неохоче, був доволі впертим та консервативним, типовий представник свого часу, в якому він жив і помер, і у якому застряг. Примітним було те, що кілька разів Торм і Бальтазар залишали замок в ту саму годину і йшли у напрямку старої занедбаної лікарні, прямо за якою розташовувався цвинтар та родинний склеп родини Кетеріка.

В одну з таких вилазок Сварт вирішив почати з Бальтазарової кімнати.

Поки Енвер, вдягнений у своє найкраще вбрання і зачесаний, спустився на вечерю зачаровувати прислугу без господаря замку, він накинув на плечі батьківський плащ і прослизнув у тінь. Кожен із них мав по горло роботи і не так багато часу, як Сварту хотілося б, тому він не збирався втрачати жодної хвилини. До того ж, після кількох днів бездіяльності – і відвертого неробства – у нього свербіли руки. Замок на дверях у покої Бальтазара піддався його пальцям вже з першої спроби, навіть відмичка залишилася неушкодженою, тож, сховавши інструмент назад у м'який шкіряний футляр, Сварт випростався, обережно прочинив двері і прослизнув у вузьку щілину, в яку довелося протиснутися боком. Дверні петлі були старі і навряд чи хоч хтось змащував їх останню сотню років, і вони могли будь-якої миті видати його. Навіть незважаючи на те, що був час вечері і всі слуги перебували внизу, гіркий досвід підказував Сварту, що в будь-якій ситуації насамперед треба розраховувати на себе та своє чуття, а не довіряти обставинам. Багато кого обставин відправили на шибеницю або до буцигарні. На його подив, у кімнаті горіло кілька ламп, для Сварта це багато в чому полегшувало завдання – не доведеться пити зілля темнозору, дія якого візуально відобразилася б на його очах. Бальтазар дозволяв собі марнотратство за рахунок Кетеріка, що слугувало зайвим доказом – він був тут далеко не останньою людиною. Сварт прикрив за собою двері, збоку могло здатися, що це просто протяг, і уважно оглянув кімнату. Зважаючи на все, колись, багато років тому, це був кабінет Кетеріка, навіть через стільки років колишня велич родини Тормів виражалася буквально у всьому: дорогі міцні меблі, вишукані люстри, величезна колекція книг, від якої у Сварта розбігалися очі. Не виключено, що книг було більше, але тепер деякі полиці займала низка фіалів із різним наповненням: тут були і забальзамовані органи представників різних рас, і реагенти, і субстанції, походження яких було для нього загадкою. І хоча плями крові на підлозі давно засохли, Сварт все одно намагався йти так, щоб не вступити в них. На імпровізованому вівтарі лежали хірургічні інструменти та фрагменти людських тіл на різних стадіях розкладання. Він гидливо скривився, бо терпіти не міг гниле м'ясо, і попрямував до письмового столу, туди, де теоретично могло зберігатися щось таке, що вгамує його інтерес. У шухлядах було порожньо, не враховуючи стандартного набору канцелярії та пожовклого від часу паперу, ніби цим столом вже кілька десятків років ніхто не користувався, але збільшувальне скло на стільниці і свіже чорнило в чорнильниці казали про інше. Сварт не полінувався і оглянув стіл з усіх боків, легенько притуливши пальці до покритого лаком дерева, і зупинився, знайшовши кнопку, яка майже зливалася з дошкою – її неможливо було виявити інакше, як навпомацки. І цей лич намагався його перемудрити? Опустившись навпочіпки, Сварт обережно натиснув кнопку і почув, як з тихим клацанням висунулася прихована шухляда. У шухляді Бальтазар зберігав нотатки, написані для себе самого, магічні формули, значення яких Сварт не міг розібрати через мізерні знання в магії та магічних шифрах, номери та дати із позначками “важливо”, “не годиться”, “порадитися з Кетеріком”. Він задумався, де міг бачити такі цифри з прив'язкою до дат, а потім підняв очі і подивився у бік однієї з шаф – так було пронумеровано та підписано колекцію внутрішніх органів на полиці. Легені, печінка, серце, матка, придатки… подекуди стояв прочерк, а подекуди позначка “бракований екземпляр, треба підібрати інший”. Сварт у нерозумінні насупив брови, акуратно поклав усі папери на місце і зачинив шухляду. Якщо Бальтазар працював над черговим проектом, навіщо йому було схвалення Кетеріка? Підвівшись на ноги, Сварт підійшов до величезної книжкової шафи і завмер – його внутрішнє чуття виявило кілька пасток, тому він не наважився наближатися до книг, швидше за все, якісь з корінців міг запустити механізм пастки. Ніша поруч із книжковою шафою теж мала незвичайний вигляд: він відчув на ній залишки засохлої крові, хоча ця ніша не була схожа ані на тримач, ані на мініатюрний вівтар. В одному зі сховищ, яке Сварту пощастило обчистити багато років тому, був схожий механізм – якщо покласти на нього річ певної ваги та розміру, відчинялися приховані двері. Але що то була за річ? Він підійшов до стіни, постукав по ній кісточками пальців, але не зміг виявити стиків. Навіть якщо за стіною щось було, він не мав достатньої кількості часу, щоб розгадати цю загадку. Повернувшись до дверей, Сварт прислухався – він не чув серцебиття і не відчував запахів інших людей, отже, можна було йти.

Він вислизнув до коридору так само безшумно, як і пробрався до кімнати, крадькома роззирнувся навкруги та пройшовся до наступної кімнати. Коли Сварт відчинив двері, йому здалося, що він потрапив не до спальні, а до затхлого склепу, куди протягом десятиліть не ступала нога жодної людини. У ніс ударив різкий запах пилу і тліну, і щоб не почати чхати тієї ж миті, йому довелося помасажувати перенісся пальцями. З цією кімнатою, на відміну від кабінету Бальтазара, справи в усіх сенсах були гірші, бо тут було темно, якщо не брати до уваги тьмяне світло місячних ліхтарів, що пробивалося крізь вітражні вікна. Якби не ліхтарі, Сварт анічогісінько не побачив би без зілля або сувоя, або без банального смолоскипа, розгулювати з яким коридорами було б надто ризиковано – хтось із прислуги неодмінно запитав би, невже гостям не вистачало світла, і якби Сварт відповів, що не вистачало, їх з Енвером просто завалили б зайвими свічками. У кімнаті погано пахло, а меблі мали такий вигляд, ніби могли розсипатися від найменшого дотику. Хоча, звісно, це було не так, просто на всіх поверхнях лежав шар вікового пилу, чого не можна було сказати про решту кімнат, принаймні про ті, які Сварту вже пощастило побачити. Замок на дверях піддався йому не з першого разу не тому, що справа була в його недостатніх навичках – він був першокласним злодієм, одним із найкращих колись у Зентаримі, просто двері дуже давно ніхто не відчиняв. Наскільки давно? Сварт не був експертом у цьому питанні, але, наскільки він міг судити, сюди ніхто не заходив щонайменше років п'ятдесят, можливо, довше. Все навколо здавалося неживим і примарним, і було настільки просякнуте якоюсь незрозумілою тугою і болем, що серце в його грудях стиснулося, ніби невидима примара обійняла його зі спини за плечі і змусила пропустити всю ту тугу крізь себе. Звісно, все це було не більше ніж плодом хворої фантазії Сварта, тим паче через божественну частку, яка була в ньому з народження, він завжди був вкрай сприйнятливий до подібних речей. 

– Хто ти? – тихо прошепотів Сварт і, поправивши плащ, пройшов по кімнаті. 

На полицях стояли вишукані статуетки людей і тварин, але все це було вкрите товстим шаром пилу, навіть назви книг неможливо було прочитати через бруд та налиплу павутину. Він підійшов до величезного ростового дзеркала і глянув туди, де мало бути його віддзеркалення, якби не невидимість, яку дарував батьків плащ. Дверцята платтяної шафи самі прочинилися і з тихим скрипом від'їхали вбік, оголивши перед Свартом низку вишуканих суконь і накидок, хіба що, фасон був дещо старомодним – він не застав часів, коли жінки носили такі сукні. Практично на кожному була інкрустація коштовним камінням та срібними прикрасами у вигляді символіки Селуне. 

– Ізобель, – промовив Сварт, обережно торкнувшись кінчиками пальців до однієї із суконь. Вбрання було виконане з найтоншого мережива і коштовного атласу, який не втратив своєї презентабельності навіть через стільки років. – Він досі оплакує тебе. Ось чому він заборонив впускати сюди будь-кого. Ось чому він сам не насмілюється сюди зайти. 

Сварт був готовий заприсягнутися, що почув позаду себе жіночий схлип, але коли обернувся, в кімнаті нікого не було. Тільки тепер його зір і проникливість виловили з напівтемряви обриси непомітної на перший погляд скрині, яка спочивала в дальній частині кімнати. Він прислухався. Скриня дихала і тихенько, ледве чутно сопіла. Бісів Кетерік приніс до кімнати покійної доньки міміка на той випадок, якщо хтось вирішив би запустити свої брудні руки до її особистих речей. Торм не просто сумував, він був одержимий Ізобель і навмисне перетворив її кімнату на усипальницю. Вперше за весь час перебування в цьому приміщенні Сварт відчув, що йому тут не місце. До того ж, він і так надто затримався, адже вони домовилися, що зустрінуться з Енвером за вечерею, як і не було нічого, щоб прислуга не мала підозр і зайвих питань. Він щільно прикрив дверцята шафи, вислизнув у коридор і за допомогою інструментів замкнув двері на замок. 

Менш, ніж за хвилину, Сварт змінив батьківський плащ на просту вовняну накидку, яку місцеві прачки люб'язно випрали і висушили на його прохання, а потім неквапливо спустився на вечерю. Ґорташ вів розмови з прислугою, невимушено жартував та посміхався, а його тарілка все ще була повна їжі. Він спеціально не їв і не пив надто швидко, щоб дочекатися Сварта, а коли побачив його на порозі їдальні, широко посміхнувся і, нахиливши голову набік, запитав: 

– Ніколи б не подумав, що книга може захопити тебе настільки, що ти втратиш лік часу і запізнишся до вечері. 

– Прошу мені пробачити, вчена праця з історії Нетеріла виявилася настільки захоплюючою, що я справді не помітив, котра година, – невимушено озвався Сварт і, поправивши накидку, сів за стіл. Служниця відразу ж поклала йому у тарілку порцію гарбузового супу і присунула ближче велику тацю з запеченими в медовому соусі баранячими реберцями. Добре, що перед цією дешевою виставою він встиг кинути короткий погляд на книги, які Енвер притягнув з бібліотеки до кімнати.

– Приголомшливий текст, – Ґорташ ножем та виделкою відокремив м'ясо в тарілці від кістки і розрізав його на кілька невеликих рівних частин. – Я тільки позавчора закінчив його читати. Що можеш сказати? Знайшов для себе щось цікаве?

– Авжеж, – багатозначно промовив Сварт і нахилився над тарілкою, щоб не забруднити чистий камзол супом. – Те, що ти розповів мені свого часу, буквально перед початком подорожі, безумовно, було дуже цікаво, але в цій книзі знайшлося стільки всього, про що я ніколи раніше не чув. Наприклад, я не знав, що Нетеріл існував ще кілька сотень років після падіння. 

Колись Сварт спав із магом, гарним, як бог у плоті, і вмілим коханцем, але бісовим занудою, особливо коли напивався. П'ятсот років існування імперії Нетеріл після падіння через помилку Карсуса – єдине, що Сварт запам'ятав із його нудних лекцій у перервах між любовною близькістю. Він навіть не міг пригадати, яку саме помилку зробив Карсус, йому було начхати тоді, а зараз і поготів.

Слуги кинулися зустрічати Кетеріка, і Сварт вкотре подумав про те, як вчасно впорався нагорі, ще й встиг приховати після себе усі сліди злочину. Хоча про який злочин могло йтися, якщо він наступив собі на горлянку і навіть не став нічого красти? Крила мертвих піксі, що не пережили експеримент, мали страшенно привабливий вигляд, але Сварт готовий був закластися – Бальтазар знав точну їх кількість і в будь-якому разі помітив би пропажу, навіть якби в результаті нічого не сказав ані йому, ані Ґорташу. Можливо, перед відплиттям...

На правах господаря будинку, хоча пізніше Енвер назве це “повною відсутністю виховання, як у більшості сраних аристократів, які про себе надто високої думки, а насправді не варті й дірки з бублика” , Кетерік не вважав за потрібне після повернення привітатись з тими, хто в нього гостював, а одразу вирушив нагору, до кімнати, де проводив довгі години у молитві. Бальтазара з ним не було. Якщо начхати на всі правила пристойності та етикет, який, насправді, в їхньому становищі не відігравав абсолютно ніякої ролі, все це було навіть на краще, бо ніхто і ніщо не заважало їм досліджувати замок. Зрештою, для чогось їхні темні боги відправили їх сюди? Не тільки Сварт та Енвер, а й насамперед Кетерік був заручником свого божества, і все, що йому було дозволено Меркулом – мовчки висловлювати свою зневагу. Сварту було начхати. Якби йому платили один золотий за кожен раз, коли він комусь не подобався, боги йому свідки – він би вже став найбагатшою людиною Фейруна.

Менш, ніж за годину, Сварт і Енвер перемістилися в їхні покої, подякувавши куховарці за смачну, ситну вечерю, а ще через чверть години обидва були в ліжку, втомлені й сонні після солодких хвилин лінивої, ніжної близькості, від якої у Сварта досі тремтіли пальці. Лежачи поверх ковдри, головою у Енвера на колінах, Сварт намагався не думати про те, що після повернення до Брами Балдура вони більше не зможуть щоночі засинати в одному ліжку, і на мить від цієї нав'язливої думки, яка все ж таки заволоділа його свідомістю, йому стало вельми тужливо. На щастя, питання Ґорташа допомогло позбутися цього почуття і затьмарило собою все інше – так було завжди, коли вони говорили про роботу. 

– Почни з найцікавішого. Що тобі вдалося накопати? – Ґорташ запустив пальці йому у волосся і взявся перебирати пасма. Треба сказати, це був доволі необачний жест, бо тіло Сварта щоразу відповідним чином реагувало на такі дотики. Вони обидва були однаково вправні у маленьких провокаціях.

– У кабінеті Бальтазара справжній анатомічний музей, – Сварт заплющив очі. – За однією зі стін напевно щось є, щось на кшталт прихованої кімнати, але я не зміг туди потрапити, бо вхід обставлений пастками і треба розібратися, що саме покласти у нішу, яка служить замком. Навіть із найскладнішим, але стандартним замком все було б у рази простіше. Сучий син знається на тому, як захистити свою територію, яка за фактом йому навіть не належить. 

Енвер посміхнувся. 

– Навіть з урахуванням того, що Кетеріка нудить від однієї нашої присутності, і він цього не приховує, це не останній наш візит до Місячних веж, Сварте. Будь певен. Хто знає, що на нас чекає? – Ґорташ знизав плечима. – Можливо, Бальтазар сам покаже тобі чи мені те, що він так завзято охороняє.

– Або я знайду, як вирішити цю кляту головоломку, – Сварт засовався на ліжку, вкладаючись зручніше. Пальці Енвера, що ковзнули по татуюванню на шиї, змусили його здригнутися. – Але є дещо ще, – Сварт прикусив губу. – Бальтазар не просто колекціонує нутрощі, у прихованій скриньці його письмового столу я знайшов записи про те, що по кожному органу він консультується з Кетеріком. – Шляк би його трафив, але в мене склалося відчуття, ніби вони по частинах збирають якусь жінку. – Він замовк. Раптове усвідомлення змусило Сварта замовкнути, а спиною прокотився холодок. Здогадка, що прийшла йому на думку, могла кому завгодно здатися абсолютно божевільною, він і сам не був до кінця впевнений, що варто озвучувати її вголос, але, спіймавши на собі допитливий погляд Ґорташа, все ж таки сказав: – Ізобель. Що якщо вони намагаються воскресити Ізобель? Не дивись на мене так, звучить дивно, знаю, але тобі варто якось побачити її кімнату. Я пробрався туди сьогодні, і можу впевнено сказати, що Кетерік перетворив спальню своєї доньки на склеп, де замість тіла поховані спогади. Навіть її сукні залишилися недоторканими, ніби він чекає, що вона будь-якої миті відчинить двері і неодмінно зрадіє, що всі її речі залишилися на своїх місцях.

– Неможливо повернути до життя людину, чиї рештки вже давним-давно зотліли в могилі, наскільки мені відомо, – задумливо протягнув Ґорташ і взяв із таці, яка стояла на тумбочці, кілька стиглих виноградин і закинув їх до рота. – Втім, не скажу, що мої пізнання у некромантії досить сильні, щоб зі стовідсотковою впевненістю це стверджувати. Можливо, Бальтазар знайшов якусь лазівку, або змусив Кетеріка повірити в те, що знайшов її.

– Або це зробив Меркул. – Сказав Сварт і відчув, як його шкірою повиступали сироти.

Ґорташ помовчав, жуючи виноград, а потім повільно кивнув головою.

– Як би воно не було, гадаю, ми дізнаємося про все першими.

Ця розмова залишила по собі неприємний післясмак, і Сварт відчув, що замерзає. Він забрався до Енвера під ковдру і був зовсім не проти вдруге за вечір відчути його гарячі долоні у себе на стегнах і без залишку розчинитися в його поцілунках.

Сон Сварта цієї ночі був неспокійним. Йому снилися нескінченні коридори Місячних веж, які перетікали один у інший, наче лабіринт, він блукав ними, ні, не блукав – летів, бо його дух був безтілесним і легким, немов пір'їна. Сварта кликав хтось, або щось, і хоч він не міг розібрати слів, продовжував йти на поклик. Уві сні він чітко знав, куди треба йти, хоч не розумів, навіщо. Його шлях пролягав у глибини замку – там, де розташовувалася в'язниця, а потім ще далі і ще глибше, де за кількома важкими дверима в повітрі погойдувався підйомник. Спуск до Підморку . Спуск до Підморку? Дивно, але уві сні Сварта зовсім не хвилювало те, що він спускався в катакомби дроу абсолютно непідготовленим – без обладунків та зброї. Він знав, що йому не зашкодять. Знав, що з ним хочуть поговорити. Але його подорож донизу кардинально відрізнялася від тих кількох разів, коли він навідувався до Підморку ще за часів роботи на Зентарим. Все було не таким, як він запам'ятав, і катакомби були схожі не на мережу тунелів зі своєю флорою та фауною, а на живий організм, який мислив та дихав. Вітер поніс його далі – туди, де в басейні з дивною рідиною плавало щось , і це щось нагадувало оголений людський мозок. Воно спало міцним, непробудним сном, погойдуючись у невідомій субстанції, але воно хотіло, щоб Сварт прийшов до нього і побачив його, щоб Сварт дізнався про нього. Мозок не був небезпечним, але щось інше, що кралося до нього з-за спини, випромінювало страх, гнів і агресію. І абсолютно точно хотіло йому нашкодити. Він був не один, і його тонкий слух вловлював чуже дихання та прискорене серцебиття, а ще – м'які жіночі кроки та тонкий аромат крові та свіжих нутрощів. Так пахло лише від однієї людини в його оточенні. Але як вона дізналася, де його шукати? Як вона посміла піти слідом за ним, хоч він її не кликав? Сварт вихопив кинджал, різко розвернувся і… 

…міцна рука Енвера до болю стиснула його зап'ясток. Уві сні Сварт накинувся на нього з кинджалом і встиг розсікти йому підборіддя. На груди Енвера зі свіжої рани крапала кров, у напівтемряві кімнати схожа на коштовне каміння. Рот Сварта миттєво сповнився слиною, звірячий голод і голос Ґорташа повернули його до реальності. 

– Сварте, це я. Опусти ніж. 

– Я не хотів... – Сварт розтиснув пальці, випустивши кинджал.

Він хотів, і Ґорташ завжди про це знав. Та не так. І не зараз.

– Я знаю. 

Енвер дозволив йому притулитися губами до рани, м'яко обійняв однією рукою за плечі і прикрив очі, болісно скривившись лише тієї миті, коли гарячий язик Сварта надто сильно натиснув на свіжий поріз. 

– Я бачив дивний сон. – Коли Сварт відсунувся і глянув на Ґорташа, він був схожий на вампіра з палаючими очима, безкровним обличчям та залишками червоного на губах та підборідді.

– Думаю, я теж його бачив, – він провів великим пальцем по забруднених губах Сварта і додав: – Здається, старому доведеться багато чого нам пояснити.

Chapter Text

Залишки сну зняло, немов рукою. Сварт чув, як в одній із сусідніх кімнат неспокійно заворушився Кетерік, як сонні слуги допомагали йому вдягнутися. До чого такий поспіх? Вони з Енвером могли дочекатися ранку, щоб поговорити з господарем замку про одну цікаву деталь, яка прийшла до них у видінні, але незрозуміле приховане чуття не сигналізувало про небезпеку, ні, воно змушувало діяти, і чим швидше тим краще. Сварт не став опиратися цьому відчуттю, і Ґорташ, зважаючи на ту рішучість, з якою він одягався, час від часу притискаючи хустку до закривавленого підборіддя, теж не збирався марно витрачати залишок ночі. 

– Дай мені хвилину, Енвере.

Одягнувши сорочку через голову, Сварт пройшовся до рюкзака з речами і дістав звідти крихітну пляшечку із каламутного скла, в якій плескалася густа, схожа на червоне вино рідина. Він забрав у Ґорташа хустку, крапнув трохи рідини і приклав вологу тканину до рани на підборідді. Через кілька секунд, коли Сварт прибрав руку, на місці порізу залишився тільки глибокий рубець. Якось він сказав, що міг би нагородити Ґорташа привабливішими шрамами, аніж ті, які Ґорташ отримав у Домі Надії. Здається, цієї ночі Сварт виконав свою обіцянку.

– Наступного разу цілься у серце, – слова Енвера було складно сприймати всерйоз, бо він усміхався, і Сварт мимоволі усміхнувся у відповідь.

– Обіцяю, – він поцілував Ґорташа в губи і навпомацки застебнув на поясі ремінь із ладунками. Сварта трусило від нервового збудження та адреналіну, коли він знову і знову прокручував у голові подробиці дивного сну, який цієї ночі вони з Ґорташем розділили на двох. – Ти маєш хоч якесь розуміння того, що це було? Присягаюся, я ніколи не бачив нічого схожого.

– Маю. Але спочатку я волів би вислухати старого, інакше ти вважаєш мене за божевільного. – Енвер ще раз недбалим жестом торкнувся свого підборіддя, ніби з рубця досі могла крапати кров, а потім почав затягувати шнурівку на штанях і одягати вчорашню сорочку.

– Ти так кажеш, ніби в божевіллі є щось погане. – Озирнувшись на нього, Сварт накинув на плечі вовняну накидку.

Вони зустрілися у коридорі якраз тієї миті, коли Кетерік відправляв слугу за Бальтазаром. Отже, напередодні Торм повернувся один, а лич залишився у склепі. Після вчорашнього вечора у Сварта не залишилося жодних сумнівів щодо того, куди Кетерік та його ручний некромант відлучаються майже щовечора – він випадково почув, як прачка та куховарка перешіптувалися про патологічне прагнення їхнього господаря проводити якнайбільше часу в оточенні своєї покійної родини.

– Доброї ночі, – Ґорташ шанобливо вклонився на знак вітання. Торм, у свою чергу, мав такий вигляд, ніби його заскочили зненацька – або спіймали на гарячому. – Теж не спиться? Прекрасно, тому що ми з обраним Баала хотіли б…

– Я не маю часу, Енвере, – Кетерік обірвав Ґорташа на півслові, а потім, хоч із його вуст це звучало досить абсурдно, додав: – Вибач. Наступного разу.

– Дзуськи, ніякого “наступного разу”, – втрутився Сварт раніше, ніж Енвер спробував би зупинити його словом або жестом. Він зробив крок уперед, вперше з моменту їхнього прибуття опинившись настільки близько до Кетеріка. Напівельф був вищий за нього на півголови, але Сварту було абсолютно все одно. – Чхати я хотів, що за справи ти ведеш у нас за спинами, на твою ручну протухлу шавку і на твої вподобання я тим паче чхав би тричі, – він гидливо скривився, дивом не вимовивши вголос отруйний жарт про злягання з трупом, а точніше – зі скелетом покійної дружини Кетеріка, інакше навіщо ще йому так часто бігати до мавзолею. Напевно, від цих їдких, колючих слів, які неодмінно зачепили б честь та гідність Торма, його стримали лише залишки самовладання та здорового глузду. І, можливо, те, як Енвер дивився на нього, стиснувши зуби. – Але ти розкажеш нам усе про те, що заховано під твоїм замком. Що, в ім'я дев'яти пекел, клятий мозок робить під товщею твоїх земель? 

Вони розмістилися у залі для нарад. Кетерік наказав прислузі розпалити камін та принести гарячого пиття та їжі, якщо вже день у замку сьогодні розпочався раніше, ніж зазвичай. У стані такого нервового збудження, у якому Сварт перебував у ці хвилини, йому зовсім не хотілося їсти, проте він із задоволенням випив кухоль міцного трав'яного чаю, тоді як Енвер охоче налягав на розігріті рештки вчорашньої вечері та каву.

– Мені відомо не більше, ніж вам, – Торм склав руки на столі. – Я теж волів би знати, що клятий мозок робить під товщею моїх земель. – Він уважно подивився на Сварта, який продовжив незворушно пити вже другу чашку трав'яного чаю, і буквально повторив його нещодавні слова. – Я спав, – Кетерік випростався і розправив плечі, ніби хотів усім своїм виглядом продемонструвати, що сидить за одним столом не з рівними собі, а з челяддю. – І побачив сон, дуже схожий на той, коли мій бог вперше з'явився мені. Наче сам Меркул говорив зі мною і показував мені те, що я мав побачити. Адже це була…

– Колонія ілітидів, – бадьоро сказав Ґорташ і вказав на Кетеріка виделкою зі шматком буженини, наколотим на гострі срібні зубці. – Так, генерале, одна з тих, про які ходять неймовірні легенди. Не тільки твої дружина та донька зуміли зібрати багату бібліотеку. У Брамі Балдура величезний вибір наукової літератури на будь-який смак, особливо якщо знати місця, де шукати. – Побачивши збентеження на обличчі Торма і те, як його в'яле чоло вкрилося зморшками, Ґорташ посміхнувся.

Сварт, у свою чергу, розумів рівно стільки ж, скільки сам Кетерік – нічого. Ну, чи майже нічого. Після сказаних Ґорташем слів у мозку Сварта наче заворушилися іржаві шестерні і пам'ять почала відновлювати те, що він свого часу за непотрібністю вирішив забути. 

– Я йому вірю, – Енвер перезирнувся зі Свартом. – Ні, присягаюся, шановний господар цього будинку справді міг не знати, що знаходиться під його замком, глибоко в Підморці. Інакше, з великою ймовірністю, він би вже давно був зайнятий зовсім іншими справами.

Багато років тому Сварту до рук випадково потрапили напівфантастичні книги та трактати вчених, які втратили розум у пошуках ілітидів, найдавнішої раси, яка засновалася глибоко під землею, і вже протягом багатьох століть полює на заблукалих мандрівників у тунелях Підморку. Його діловий партнер і коханець мав рацію, коли говорив про різноманітність літератури, доступної тим, хто шукає нові знання. У цьому конкретному випадку Сварт не шукав нових знань, швидше книги самі знаходили його, тому що він, скільки себе пам'ятав, любив читати все поспіль. На пошарпаних, пожовклих від часу сторінках йшлося про те, ніби ілітиди, якими керує старший мозок – вінець і найвища ланка їхньої раси, – здатні підкоряти собі інших і придушувати їхню волю. Сварт давно знав цю інформацію, але згадав про неї тільки зараз, опинившись у безпосередній близькості до того, що багато хто досі вважає міфом. Це було страшно, лякаюче і…  хвилююче. Настільки хвилююче, що він засовався на стільці від нетерплячки.

Підкоряти інших і придушувати їхню волю.

– Він потрапив туди не вчора, чому родина Кетеріка нічого про нього не знала? – Сварт відставив чашку і глянув на Енвера. Він фізично відчував, як Торм свердлив допитливим поглядом то його, то Ґорташа. Старий не знав. Чорт забирай, старий справді не знав, навіть не підозрював, що століттями було заховано під замком. 

– Отже, був не час. – Ґорташ знизав плечима, а потім глянув на Кетеріка. – Наші владики недаремно послали нас до тебе, Торме. Не дарма вказали нам шлях. – Він узяв ще шматок буженини і розрізав його на тарілці на кілька невеликих шматочків. – Тієї миті, коли я перестав намагатися знайти пояснення діям мого бога і просто довірився йому, моє життя набуло сенсу, і я отримав те, про що раніше не міг і мріяти. У всіх у нас є бажання, про які ми навіть не насмілюємося зайвий раз подумати, не те, що сказати вголос, авжеж?

Сварту було дуже складно залишатися незворушним, особливо коли Енвер ось так просто смикав Кетеріка за ниточки. І зважаючи на те, як Кетерік на мить затримав подих, а його невмерле серце пропустило удар, Енвер влучив точно в ціль. Сварт не зміг відмовити собі в задоволенні і, влаштувавши долоню у нього на стегні під столом, стиснув пальці. Ґорташ не поспішаючи витер рота серветкою, відкинувся на спинку стільця і накрив руку Сварта своєю рукою.

– Я підготую експедицію до Підморку, – байдуже сказав Торм, підводячись з-за столу. Його важка броня при кожному русі видавала неприємний слуху брязкіт, коли металеві пластини терлися одна об одну.

– Бажано поквапся, – Енвер зупинив Кетеріка тим же жестом, яким зазвичай кличуть прислугу у корчмі. – Бо нам вже зовсім скоро треба буде відпливати.

У Зентарима з давніх-давен було багато зв'язків, безліч штаб-квартир і складів по всьому Підморку. Звичайно, Сварту доводилося там бувати, хоча найчастіше це були короткі, зім'яті візити, закуті у суворі часові рамки. Навіть із дефіцитом часу він якось примудрився завести пару недовгих, але пристрасних інтрижок із місцевими дроу, але на цьому його дослідження Підмороку закінчилися. Якщо недавній сон Сварта був правдивим, а сумніватися в цьому ні в кого з новоствореної Мертвої трійці не було жодного приводу, на них чекав нетиповий спуск під землю, після якого їм точно буде не до місцевих краєвидів. Те, що вони бачили уві сні, кардинально відрізнялося від звичної картини Підмороку.

Сварт, Енвер та Кетерік вирушили в експедицію у всеозброєнні, але без зайвих речей. Присутність Бальтазара та інших некромантів бентежила Сварта, але не так, щоб йому хотілося про це висловитися. Справа вимагала від нього повної зосередженості, і перше, про що він думав – їхня з Ґорташем безпека. Він віддав Ґорташу одну зі своїх зачарованих каблучок, яка мала захистити його від будь-якого псіонічного впливу, а собі залишив незмінний амулет та зачаровану шпильку із символікою Баала, якою завжди заколював накидку. Ця шпилька була одним із подарунків, які Сварту передав Скелерітас від імені його нечестивого батька – вона захищала його практично від будь-якого виду стороннього впливу і найсприятливішим чином впливала на спритність та швидкість реакцій. До речі, Скелерітас весь цей час був його невидимим вірним супутником, але тільки зрідка показувався на очі, так і сьогодні – Сварт мигцем побачив, як камердинер виринув з-за його ноги, зморщивши ніс, побачивши похмуру процесію некромантів, а потім знову пірнув у тінь його вовняної накидки.

Як тільки вони ступили на територію підземної тюрми, смолоскип, який Сварт ніс у правій руці, вельми став у нагоді. Всередині темниці було темно і сиро, а стіни вкривав товстий шар моху. В око впадало те, що численні камери були порожніми, тоді як масштаби цього відсіку Місячних веж вражали – за бажання тут можна було одночасно тримати кілька десятків осіб. Цікаво, у який із періодів Кетерік наказав збудувати цю в'язницю? Сварт не здивувався б, якби це зробив ще Кетерік-Селуніт, а не Кетерік-Шаріїт. Він досить добре знав деяких селунітів, і часом вони були навіть надто радикальним добром з кулаками, яке не гидує жодними засобами, щоб покарати тих, хто на це заслуговував. Сварт коротко глянув на Енвера у світлі смолоскипа і не зумів стримати ледь помітної посмішки, коли побачив, з яким захопленням Енвер розглядав низку занедбаних і напівзруйнованих камер, як підняв смолоскип вище, щоб жовтогаряче світло допомогло йому розглянути обриси оглядової вежі. Він з тугою подумав про те, який потенціал цього місця пропадав через байдужість недбалого господаря, і, зважаючи на все, Ґорташ був тієї самої думки. Багато в чому вони з Енвером були різними, але в той самий час чимось схожими настільки, що часом це лякало. Чим нижче спускалася їхня група, тим холодніше ставало. Сварт ані хвилини не пошкодував, що вдягнув найтепліший та непродуваний одяг, який прихопив у подорож із дому, зате Енверу було не надто комфортно в простій накидці, тонкій сорочці і такому ж тонкому камзолі, який служив скоріше прикрасою, аніж засобом врятуватися від низьких температур. Сварт взяв його за руку і здивувався, бо шкіра Ґорташа була не просто холодною – вона була крижаною. Не сказавши жодного слова, Енвер знизав плечима і вперто продовжив шлях. Подумки наказавши Скелеритасу за їх відсутності як слід розпалити вогонь у каміні і заразом нагріти більше води для купання, Сварт ступив на вищерблені прямо в землі сходи, які вели в нікуди. Уві сні все було зовсім інакше, уві сні на них чекали ще одні двері, за якими розташовувався підйомник, але насправді вони натрапили на сиру, вкриту мохом стіну. Кетерік, який увесь цей час йшов попереду процесії, першим зупинився впритул до стіни, примружився та оглянув її прискіпливим поглядом темно-червоних очей. Зробивши крок уперед, Сварт завмер на одній із сходинок, але Кетерік першим озвучив те, що крутилося у нього на язиці:

– Ілюзія.

Ґорташ підняв смолоскип, і стіна перед ними зблідла і замиготіла, заклинання розвіялося, оголивши широкий прохід, за яким на них чекала прірва. Чуття змусило Сварта подивитися нагору, де він побачив кілька міцних тросів, а внизу, біля самого краю прірви, у тьмяному світлі смолоскипа виблискував важіль. На важелі взагалі не було ані замків, ані пасток, ані проклять – все це Сварт відчув би, але механізм мав такий вигляд, ніби ним не користувалися кілька сотень років. Він не здивувався б, дізнавшись, що так усе й було. А ще, на думку Сварта раптом спало дивне усвідомлення: це був далеко не єдиний спосіб спуститися в Підморок на території Райтвіна. Десь були ще таємні ходи, які, мабуть, обвалилися від часу або закладені на поверхні мулярами колись процвітаючого поселення, але навряд чи їх тепер можна було відшукати. Коли Кетерік потягнув за важіль, спочатку нічого не сталося, і серце у грудях Сварта закалатало, як навіжене. Було надто рано для песимістичних думок, він продовжив зігрівати своєю долонею замерзлу руку Ґорташа, для надійності огорнувши її своєю накидкою, подумки порахував до трьох, і на беззвучному “три” звідкись одночасно зверху та знизу почулося клацання. Троси почали рухатися, і з невидимих неозброєним оку глибин Підморка з огидним скреготом почав підніматися підйомник. Очікування було довгим, стрілки на кишеньковому годиннику Енвера відміряли кілька хвилин, і чим довше вони чекали, тим нестерпніше ставало це очікування. Їм треба було спуститися дійсно глибоко. Цікаво, хтось із інших порідь Баала, що жили раніе, мав схожий досвід? Сварт сумнівався, що комусь іще колись випадала така честь. Він ступив углиб підйомника без тіні страху, місця мало вистачити на всіх і ще кількох людей. Один тільки Скелерітас чомусь до болю вчепився йому в ногу, так сильно, що Сварт мимоволі засичав.

– Ще раз утнеш щось таке, і я забезпечу тобі спуск повітрям. – Прошепотів Сварт крізь зуби.

– Це місце пантеличить, Ваша мерзенносте, – промимрив Фел. – Будьте обережні.

- “Ваша мерзенносте”? – пошепки перепитав Ґорташ, посміхнувся і взявся рукою за один із поручнів. – Я маю це запам'ятати.

– Не думай, що з тобою я не зроблю те саме, що пообіцяв йому. – Обізвався Сварт.

Місце, до якого їх спускав ліфт, кардинально відрізнялося від усіх відомих уявлень про Підморок і від усього, що Сварт коли-небудь бачив на власні очі. Вогка земля з пророслим мертвим корінням дерев зовсім скоро змінилася ґрунтом іншого кольору, потім ще раз, а невдовзі це вже був і не ґрунт зовсім, а щось, що нагадувало сире м'ясо, ніби вони опинилися всередині живого організму. Сварт мимохіть подумав про внутрішні людські органи в процесі розтину, які ще не встигли змінити свій колір. Видовище було захоплюючим. Коридори колонії не просто здавалися порожніми, вони справді були порожніми, і від усвідомлення, що вони були в цьому місці зовсім самі, Сварт відчував щось дуже схоже на алкогольну чи наркотичну дереалізацію. Все відбувалося насправді, але в той самий час здавалося чимось абсолютно нереальним. Він не міг сказати, що тут погано пахло, але запах був дуже дивний, водночас схожий і несхожий на сире м'ясо. У міру просування до його слуху почало долинати щось, що змусило на мить зупинитися. Ще кілька десятків метрів тому Сварт не чув нікого й нічого, а тепер міг чітко розібрати порпання якихось дрібних, поки що незрозумілих його розуму істот. Вони не були налаштовані вороже, він навіть не міг впевнено сказати, що вони були розумні, але одне Сварт знав точно – їх було багато. Спочатку на нього озирнувся Енвер із німим запитанням, Сварт прочитав на його обличчі неозвучене стурбоване “Щось трапилося?”, потім до Енвера приєдналися інші. 

– Попереду хтось є. – Пояснив Сварт. – Хтось або щось. У великій кількості. Вони не налаштовані вороже, принаймні поки що, але краще бути напоготові. 

Він був напоготові навіть тоді, коли спав, і свіжий шрам на підборідді Ґорташа служив зайвим цього доказом. І все ж Сварт влаштував долоню на рукоятці кинджала, подарованого колись Ґорташем, і лише після цього продовжив шлях. Зубці та завитки рукоятки справляли на нього якийсь гіпнотичний, заспокійливий ефект, йому подобалося відчувати їх під рукою, хоча шкіра на долонях Сварта давно втратила чутливість і була надто грубою через постійні тренування з мечами та арбалетами. Біля чергового спуску вниз копошіння, яке так привернуло його увагу, стало ніби голоснішим, хоча його, як і раніше, не чув ніхто, окрім Сварта. Ліворуч від ліфта у величезному резервуарі плавало щось, що нагадувало товстих, незграбних хробаків – це й було джерело дивних звуків. Сварт хотів підійти ближче, але Енвер зупинив його жестом.

– Хробаки, – тихо сказав Ґорташ. – З їхньою допомогою ілітиди створюють собі подібних.

– А старший мозок контролює всіх ілітидів. – З дивною сумішшю огиди та зацікавленості Кетерік зазирнув у резервуар, але незабаром випростався та відвернувся. У той час як Бальтазар затримався поряд із резервуаром на зайві кілька секунд, і відсахнувся від нього лише тому, що Кетерік ступив на платформу та всім своїм виглядом продемонстрував, що не збирався ні на кого чекати.

Правити, а потім знищити – промайнуло у Сварта в голові, і він знову відчув себе так, ніби стояв на березі річки Чіонтар пліч-о-пліч зі своїм нечестивим батьком і дивився, як чорне сонце висвітлює руїни того, що колись звалося його світом.

Правити, а потім знищити. По спині у Сварта повиступали сироти, ніби він знаходився на відстані витягнутої руки від усвідомлення чогось добіса важливого.

Вони стали на платформу, і ліфт спустив їх донизу, у те місце зі снів, де у величезному басейні плавав сплячий глибоким сном старший мозок. Своєю зовнішньою оболонкою ця істота дійсно скидалася на оголені людські мізки, ось тільки було трохи більших розмірів. Тонкі щупальця-нерви безвольно бовталися у воді, істота давно перебувала у стані стазису, ніхто не доглядав її, а найголовніше – ніхто її не охороняв. Якби у ці хвилини Сварт міг думати про те, що відбувалося у головах у його ділових партнерів, він розреготався б, дізнавшись, що їхні думки були фактично ідентичні. Це були думки про безмежну владу, яка допоможе їм втілити в життя головні настанови їхніх темних богів. Про те, що ці настанови суперечили одна одній, не думав ані Сварт, ані Енвер, ані тим паче Кетерік.

– Ти думаєш про те саме, про що і я? – спитав Сварт, і його пальці навпомацки спіймали тремтячі пальці Ґорташа.

– Готовий закластися на все, що маю. – Не відриваючи погляду від мозку в басейні, Ґорташ стиснув його руку.

Якщо вони знайдуть спосіб підкорити собі того, хто протягом століть робив рабів з розумних істот, узбережжя Меча впаде перед ними на коліна.

Chapter Text

До того часу, як маленьке, але продуктивне відрядження Сварта та Енвера добігло кінця, корабель був споряджений до відплиття, а речі зібрані, зима остаточно вступила у свої права. У цій частині Фейруна ніколи не бувало ані снігу, ані надто низьких температур, проте з приходом зими ставало страшенно вогко. Сварт стояв на причалі з рюкзаком у руці, чекаючи, поки команда корабля опустить трап, і з рота у нього виривалися хмарки пари. Ані Кетерік, ані тим паче його посіпаки не вийшли проводити гостей, проте Сварт не сказав би, що вони з Енвером цього потребували. Все, що треба було обговорити, було обговорено ще вчора в залі нарад після того, як вони без зайвих пригод повернулися з Підмороку, особисто Сварт не бачив причин переливати з пустого в порожнє, тим паче, за традиціями тих місць, де він з'явився на світ, гостя, що йде, було заведено квапити.

Раніше він ніколи не замислювався над цим, але тепер Сварту на думку раптом спала дивна річ: чи міг він вважати себе балдурцем, чи міг вважати себе людиною, якщо в нього не було ані матері, ані самого факту народження? Вперше опинившись так далеко від дому, Сварт відчув себе чужинцем, кимось таким, кому тут не було місця. Хоча якби він поділився цими думками з Ґорташем, той неодмінно відповів би, що відчував те саме, інакше не можна після такого теплого прийому, який влаштував їм Торм. Він не міг дочекатися, коли повернеться до Брами Балдура, нехай навіть це означало, що йому знову доведеться прикладати трохи більше зусиль, щоб знайти час для зустрічей з Енвером. Начхати, ким він був і начхати на те, як він з'явився на світ – дім  кликав його, і Сварт рахував години до тієї миті, коли знову зможе схилити коліна перед батьковим вівтарем і принести жертву в його ім'я. Неспокійні сни, що снилися йому майже щоночі, красномовно натякали Сварту на те, що його кинджали та його темний бог вимагали свіжої крові. Все знову стане так, як було, але водночас краще в тисячу разів, адже ця поїздка подарувала їм цінний досвід, який вони навіть не могли уявити, поки пливли сюди. Їхні боги показали їм щось таке, що Кетерік тепер вже не зможе цілком і повністю привласнити собі. Щось, що в майбутньому зможе стати їхнім козирем у рукаві, нехай вони поки не придумали, як саме, і коли Сварт думав про це, кінчики його пальців поколювало. 

Торм наказав своїм людям оточити всю територію колонії, яка виявилася не такою вже й великою, як могло здатися на перший погляд, і призначив вартових, які позмінно пильнуватимуть старший мозок як зіницю ока. Відправляти сюди баалістів чи бейнітів було б зовсім недоцільною витратою цінного ресурсу, хоча що в Сварта, що в Ґорташа на думці були люди, які б чудово вписалися в цю справу. Але, порадившись між собою, вони вирішили подарувати Кетеріку недовгу ілюзію переваги, насправді ж ніхто з них просто не хотів відправляти своїх людей у цю діру, коли некроманти Торма і без них чудово могли впоратися. Все одно ані старший мозок, ані тим паче Кетерік нікуди не подінуться, і Сварт був абсолютно згоден із фразою Ґорташа про те, що кожен мав займатися своєю справою.

Через чверть години вони піднялися на корабель, але зовні було настільки вогко, що Сварт поспішив спуститися до каюти, де спочатку запалив усі лампи і скинув накидку, від якої віяло холодом і сирістю. Віддавши потрібні накази капітанові корабля, Енвер спустився слідом за Свартом. Він кинув рюкзак на ліжко і сховав місячний ліхтар, подарунок Бальтазара, в нішу в стіні, і щільно зачинив дверцята – у маленькому приміщенні світло ліхтаря було вдвічі сліпучіше. Якби їм не довелося підкоритися необхідності, Сварт ні за які гроші світу не взяв би нічого з рук Бальтазара, йому було фізично неприємно навіть просто перебувати поряд із цим лічем, але, на жаль, інших засобів боротьби з прокляттям тіней у них не було, а їхній візит до Місячних веж був далеко не останнім. Сварт відчув, як корабель відплив від берега – це був ледь відчутний, слабкий поштовх, схожий на те, як земля йде з-під ніг, коли виходиш з таверни під ранок після кількох кухлів медовухи чи пари пляшок кріпленого вина, випитих на двох. Він встояв на ногах, а потім поліз у рюкзак. Під час своєї другої подорожі на кораблі Сварт більше не нервував, навпаки – йому навіть подобався плескіт води за бортом і легке, заколисуюче похитування. Він дістав із рюкзака пляшку вина, свіжі булочки з кунжутом та шматок сиру. На кораблі було повно їжі, Ґорташ подбав про це приблизно на тому ж етапі, коли підбирав команду, але минулого вечора за вечерею Сварт не зміг втриматись і непомітно забрав зі столу все, що, на його думку, могло припасти їм з Енвером до смаку і хоч трохи розрадити у довгій дорозі. 

– Ти обчистив старого? – Ґорташ сів за стіл і, варто було Сварту почати нарізати одним зі своїх кинджалів сир, поцупив першу скибочку прямо з-під леза і із задоволенням відправив до рота. Яким би суворим не був його тон, це ніяк не поєднувалося з широкою, абсолютно безсоромною усмішкою, і з тим, як охоче він почав поїдати мисливські трофеї, хоча Сварт поки навіть не встиг відкоркувати пляшку і розлити вино по келихах. 

– Надішлеш йому золото з гінцем як вибачення, і не забудь про записку, в якій буде сказано, як тобі шкода, що виникла така безглузда ситуація. Можеш додати, що ти сам із задоволенням посадив би мене на ланцюг, щоб тобі більше не було за мене соромно, але дуже добре знаєш, що я перегризу будь-які ланці. – Сварт із гучним звуком висмикнув корок із пляшки, понюхав вино, прикривши очі, вдоволено усміхнувся і розлив напій у підготовлені келихи. 

– Або поверну у наш наступний візит, – Ґорташ сьорбнув вина. – Або нехай старий виродок котиться у дев’ять пекел. – Він відкинувся на спинку стільця, роздивляючись Сварта, а потім сказав: – Не пам'ятаю, щоб ти скаржився, коли я садив тебе на ланцюг минулого разу.

– Гадаю, Кетеріку необов'язково про це знати. – Сварт відсалютував йому келихом, вони випили, і він зробив крок уперед, щоб Енвер міг обійняти його за пояс, не підводячись з місця. 

– Знаєш, про що я справді шкодую? – Ґорташ підвів на Сварта втомлені очі, відставив келих та влаштував долоні у нього на стегнах. – Що мене минулої ночі здолала страшна мігрень, і я не зміг дочитати ту книгу з мистецтва чарів. Навіть формули до блокноту не виписав. 

– Це не єдине, що ти не зміг зробити минулої ночі, – уточнив Сварт, відкусив щедрий шматок від хрумкої пшеничної булочки, запив вином, а потім осідлав коліна Ґорташа. Наступної миті він дістав з-за пазухи ту саму книгу у пошарпаній обкладинці, про яку вони говорили, і вручив йому зі словами: – Тобі не треба нічого виписувати, тепер формули завжди будуть в тебе під рукою. 

На мить очі Енвера округлилися, а потім у куточках знову з'явилися зморшки, тому що він усміхався, розглядаючи книгу так, ніби все відбувалося не насправді і було однією з тих ілюзій, в яких Сварт, як розбійник, був добіса вправний. Ґорташа так захопив сам факт того, що книга з бібліотеки Кетеріка, до якої він так прикипів, тепер у прямому і переносному сенсі була у нього в руках, що навіть пропустив повз вуха шпильку про свою неспроможність як чоловіка минулої ночі. 

– Ти найогидніший чоловік у Фейруні, – лагідно прошепотів Енвер, обійняв Сварта обома руками за пояс і притулився губами до його шиї.

– Найогидніший після тебе. – Сварт встромив пальці у неслухняне волосся Ґорташа, заплющив очі, наче прислухався до чогось, а потім притиснув тильний бік долоні до його чола і сказав: – У тебе лихоманка, ти в курсі? Ти палаєш, Енвере.

– Мабуть, слуга переборщив, коли я наказав йому як слід протопити в каюті, – обізвався Ґорташ, але коли Сварт зазирнув йому в очі, побачив те, що через безтурботність і неуважність пропустив цього ранку: він мав не просто втомлений вигляд, він здавався хворим.

– Те, що твоя брехня діє на патріархів, не означає, що вона подіє на мене, за стільки років час би вже зарубати це на носі. – Впершись долонею Ґорташу у плече, Сварт підвівся на ноги і порився у ладунках із зіллями. Він знайшов зілля лікування хвороб, яке взяв у подорож спеціально для таких випадків, витягнув корок і дав пляшечку Енверу. – Пий та лягай у ліжко. За кілька годин все мине.

– Не треба витрачати на мене таке якісне зілля, Сварте, – Енвер похитав головою, але взяв пляшечку і покрутив її у пальцях. – Я втомився і змерз у тому клятому замку, швидше за все, справа в цьому. Відлежуся за час у дорозі, а коли прибудемо до міста, то вже все буде добре.

– Навіть чути нічого не хочу, – Сварт сетнув плечима. Ґорташ завжди був страшенно впертим, але водночас керованим, як будь-який чоловік, якого Сварт умів тримати на короткому повідці. Там, де на Енвера не діяли вмовляння, логічні доводи і навіть погрози, у хід йшла заїжджена до дірок, але дієва маніпуляція: – Чорта з два я дозволю тобі провалятися у ліжку байдужим мішком плоті та кісток дві доби, особливо після того, як підло ти вчинив зі мною минулої ночі. – Сварт узяв його за підборіддя. – Пий, Ґорташе, і не сперечайся зі мною.

– Чому ти кажеш так, ніби я не маю вибору?

– В тебе ніколи його не було. – Сварт поцілував Енвера в губи. 

Енвер випив вміст пляшечки до останньої краплі.

Два дні промайнули як одна мить. Брама Балдура зустріла їх туманом, цупким вітром та імлистим дощем, краплі якого нагадували дрібні крижинки і змушували здригатися щоразу, коли потрапляли під комір камзола. На причалі Сварт палко поцілував Енвера на прощання, але хто б знав, як важко йому було розімкнути обійми. Вони домовилися про швидку зустріч, як тільки обоє розберуться зі справами, що накопичилися за час їхньої відсутності, і Сварт вислизнув у тінь. Дощ тим часом посилився, дороги розмило, тому він вважав за краще практично відразу спуститися під землю і дістатися храму через лабіринт каналізації. Так, тут не так гарно пахло, як на поверхні, і довелося запалити смолоскип, але принаймні його одяг не промокне остаточно. Сварт, звичайно, мав міцне здоров'я, але все одно вважав за краще не випробовувати долю, щоб, подібно до Ґорташа, не підхопити застуду. Куточки його губ поповзли догори, коли він відчув знайомі запахи Підземного міста; перехопивши рюкзак з речами зручніше, він збіг донизу крутими сходами і ступив у непримітну вузьку арку, за якою тяглася дорога до величного храму його батька. Дім . Сварт був вдома . Вартові схилили перед ним голови і розступилися, пропускаючи всередину жертовної зали. Він якраз встиг до кінця ранкової молитви, але коли в залі почулися його кроки, жерці та послушники замовкли, обернулися на галас і опустилися перед Свартом на коліна. Все, крім двох людей: Орін, швидко глянувши через плече, повернулася обличчям до вівтаря і, тримаючи в руках свічку, продовжила ледве чутно шепотіти слова молитви, а Айдан, скинувши каптур з голови, підійшов до Сварта, став перед ним на одне коліно і поцілував його пальці. Сварт завжди був жадібний до людського тепла, і навіть незважаючи на те, що між ним і його вірним слугою вже давно нічого не було – для Сварта не було, Айдан досі продовжував дивитися на нього з таким самим обожнюванням, як на початку їхнього бурхливого роману, – дотик чужих теплих губ змусив його здригнутися. Втім, цей невагомий поцілунок або легке стискання рук при зустрічі було всім, на що Айдан міг розраховувати. Сварт перестав відчувати до нього потяг приблизно у той самий момент, коли дізнався, яке це – бути в чиїхось очах простою людиною зі своїми плюсами та мінусами, а не напівбогом. Серед усіх цих людей він із перших днів був оболонкою, в яку Баал вклав частину своєї божественної сутності. Напівбогом, до якого кожен вірянин бажав хоча б раз доторкнутися. Поряд з Енвером він почував себе звичайним чоловіком, якому не треба було посміхатися фальшивою усмішкою і говорити лише те, що від нього хотіли почути. Поруч із Енвером він почувався живим. Ось чому йому більше не хотілося, щоб до нього торкався хтось інший. Ось чому він сам більше не хотів торкатися будь-кого іншого.

– З поверненням, мілорде. Коли ти переступив поріг цього храму, на нас усіх зійшла божественна благодать.

– Нехай молитва продовжиться. – Наказав Сварт.

Він м'яко вивільнив руку з холодних пальців Айдана, дивуючись, наскільки чужими йому здавались дотики інших людей, кинув рюкзак на підлогу і пройшов до батькового вівтаря. Травниця Нісса, вже літня, але приваблива напівдроу з безбарвним волоссям, від якої завжди пахло настоянками та ефірними оліями, вручила Сварту свічку, а Айдан накинув на його плечі ритуальний плащ. Жерці продовжили читати молитву, яку він знав напам'ять, і їхні монотонні голоси, що злилися в один, огорнули його з усіх боків, подібно до затишного вовняного кокона. Сварт був грішний і не заперечував цього; він знав, що батько був чудово обізнаний про всі синці та укуси на його тілі, залишені обраним його заклятого ворога, незважаючи на кілька шарів одягу, знав, що батько вмів читати його гріховні думки. І коли так, батько мав розуміти, як сильно він намагався йому догодити. 

“Я зробив усе так, як ти просив”, подумав Сварт, запалюючи свічку. Полум'я тремтіло на протягу як крила метелика. “Кетерік Торм не бажає союзників, але йому доведеться змиритися з моєю присутністю, так само як і з присутністю обраного твого заклятого ворога. Разом ми знайдемо спосіб, як використати те, що ти показав мені уві сні, і, даю тобі слово, батько – наприкінці ти пишатимешся мною”. 

Після ранкової служби, коли частина жерців і послушників розійшлися у своїх буденних справах, Сварт наказав Скелерітасу зварити йому каву – здається, Енвер заразив його цією клятою звичкою, що більше скидається на залежність, – а потім разом із Мелехом, своїм незмінним рахівником, Айданом та Мев, піворчтинею, яка відповідала за охорону храму та вуличні патрулі, вирушив до кабінету Мелеха, де з головою зарився у папери і почав вислуховувати словесні звіти.

– Ми втратили трьох людей, – Айдан зчепив руки за спиною. Його постава та манера мови навіть через стільки років видавала в ньому колишнього вартового. – У різні дні їх спробували затримати в Нижньому місті, але вони смиренно виконали волю нашого бога і наклали на себе руки.

Сварт насупився, глянувши на Айдана поверх чашки, прокручуючи у голові те, що тільки-но почув, а потім сказав:

– У нас була домовленість із Полум'яними Кулаками.

Енвер мав домовленість із Полум'яними Кулаками, втім, це не мало значення. Факт залишався фактом: варта отримувала чималі гроші за те, щоб не втручатися у справи культистів, та й у принципі – не відсвічувати настільки, наскільки це було можливо, не привертаючи при цьому зайвої уваги Улдера Рейвенґарда.

Вони з Ґорташем були відсутні не так довго, щоби все встигло настільки кардинально помінятися.

– Це не Полум'яні Кулаки… – Айдан похитав головою.

– Лицарі Щита, – виплюнула Мев і гупнула кулаком по столу. Мелех мимоволі здригнувся і поправив окуляри на носі. – Маріонетки цієї суки герцогині. Я давно казала, що їх стало надто багато на вулицях Нижнього міста, а ти, – вона вказала пальцем на Айдана. – Ти мене не слухав.

– Це найманці герцогині, звичайно, їх багато, і вони є на вулицях, подобається нам це чи ні, – заперечив Айдан. – Інше питання – раніше вони не чіпали наших людей.

– Раніше вони мали дещо інші турботи, – озвався Сварт, сьорбнув ще кави і відставив чашку на стіл.

Якби не такий ранній час, він із набагато більшим задоволенням промочив би горло чимось міцнішим, тим паче після таких новин. Відкинувшись на спинку стільця, він дістав з ладунки шкіряний мішечок і втягнув носом трохи нюхального тютюну. На щастя, тютюн не встиг відсиріти за час його перебування в Місячних вежах. 

Лицарі Щита були кісткою в горлі у Ґорташа приблизно стільки ж, скільки вони зі Свартом були знайомі. Задовго до політичного зльоту Енвера вони з Лицарями Щита ніяк не могли поділити територію та клієнтів навіть після того, як Гільдія та Зенти відійшли вбік, воліючи спостерігати, але не втручатися. Айдан мав рацію: раніше вони не пхали свій ніс у справи баалістів. Але що змінилося? Сварт сумнівався, що причиною була їхня з Енвером тимчасова відсутність. Найбільше йому не сподобалося, що його людей намагалися затримати, а не вбити на місці. Ще не вистачало, щоб якийсь слабовільний виродок проговорився про те, про що не варто було.

– Я з цим розберуся, – він влаштував руку на столі і поправив великим пальцем каблучки на мізинці, безіменному та вказівному. – Накажіть нашим агентам бути обережнішими. Нехай не ходять поодинці і стежать за ситуацією.

– Буде виконано, мілорде, – Мев кивнула. – Що робити у разі прямого конфлікту? 

– Якщо перевага буде на нашому боці, я хочу, щоб ми взяли хоча б одного полоненого, – Сварт задумливо глянув на свої нігті, а потім підняв погляд на піворчиню. – Якщо ні – вони знають, що робити.

Мев шанобливо вклонилася, і тільки після цього Мелех наважився подати голос:

– Позавчора прибуло поставка зброї з пекельного заліза, мілорде. Майстерні кинджали, кілька мечів та додаткові пластини на броню, хоча не пригадаю, щоб ми їх замовляли, – рахівник короткозоро примружився, звіряючись із пергаментом.

Сварту довелося прикусити губу, щоб не виказати посмішки. Звісно, Ґорташ завжди надсилав більше, ніж він просив. Йому подобалося робити так, щоб Сварт відчував себе ніяково і не знав, чим відплатити, крім тих способів, які й так були добре їм відомі.

– Чудово, – байдуже промовив він. – Розпорядися, щоб усім нашим людям, які цього потребують, видали нову зброю. – Сварт уважно подивився на Айдана.

– Звісно, мілорде.

– Якщо на цьому все, гадаю, збори можна вважати завершеними. – Сварт підвівся зі стільця. Мев і Айдан розступилися, пропускаючи його до дверей, але вже на виході з кімнати Сварт все ж таки запитав, не обертаючись: – Що стосовно леді Орін? Чи не завдала вона якогось клопоту за час моєї відсутності?

– Зовсім ні, ваша святість, – Мев зчепила руки за спиною. – У вашу відсутність леді Орін коротала час за молитвами і багато полювала на самоті.

Мелех явно хотів щось сказати, але довго не наважувався, а коли Сварт таки глянув у його бік, облизав губи і промимрив:

– Ваша сестра витратила свою частину скарбниці на місяць вперед, аргументуючи це тим, що їй терміново знадобилися свіжі фарби, полотна та інші пристосування для малювання. Поки вас не було, колекція її картин у головній залі дещо збільшилась.

– Отже, весь наступний місяць вона просидить без грошей. – Сварт знизав плечима і вийшов за двері.

Менш, ніж за дві години, Сварт лежав у своїй кімнаті в гарячій ванні і вдихав аромати ефірних олій і солі, доданих у воду. Приблизно в цей самий час Енвер напевно був зайнятий розглядом справ, які накопичилися за його відсутності, або ще краще – спав на своїх улюблених шовкових простирадлах, тому що минула ніч для них обох видалася безсонною. Сварт все одно вирішив не затягувати з листом, тим паче, напевно, агенти Ґорташа знали більше, ніж його люди. Зрештою, ручні шавки герцогині всі ці роки були його нішею, а Сварт залишався стороннім спостерігачем. Донедавна. У будь-якому разі, він повинен був негайно повідомити про безчинства, які на рівному місці дозволили собі Лицарі Щита щодо його послушників. Сварт сів, як слід намилив мочалку і почав натирати плечі та передпліччя.

– Скелерітасе! – покликав він. – Підготуй папір, перо та чорнило.

– Слухаюсь, хазяїне. – Відкланявшись, камердинер застрибнув на стілець, дістав із ящика пергамент, підготував чорнило і перевірив, чи досить гострим був кінчик пера.

Час від часу Скелерітас виступав як його писар, але не тоді, коли Сварт писав Енверу. Все, що було адресовано Ґорташу, виходило виключно з-під руки Сварта, тим паче ніхто, окрім них двох, не знав особливого шифру, яким вони спілкувалися. 

Сварт промокнув воду з волосся м'яким рушником, обтерся як слід і одягнувся в теплий халат, за яким дуже сумував у Місячних вежах. Він сів за стіл, присунув свічник, взяв перо і його рука сама затанцювала по паперу, виводячи акуратні рівні рядки.

“Серце моє,

я отримав звістки, що найманці з сумнозвісних Лицарів Щита в нашу з тобою відсутність почали активно рознюхувати територією Нижнього міста, яка весь цей час перебувала під контролем Полум'яних Кулаків. Декілька моїх людей постраждали, втім, їхня жертва була не даремною. Впевнений, мій нечестивий батько вже прийняв їх у свої обійми і вони були раді возз'єднатися з ним після смерті, як був би на їхньому місці радий будь-який інший вірянин. Це не схоже на одноразову провокацію, тому я прошу тебе бути як ніколи уважним та обережним. Мої агенти стежитимуть за ситуацією, але не сумнівайся жодної хвилини: будь-хто, хто вирішив перейти нам дорогу, отримає гідне покарання.

Окремо спішу подякувати тобі за приємний бонус, який мої довірені особи виявили в минулій поствці. Ти вкотре змушуєш мене червоніти, тиране, і змушуєш замислитися про нові способи, якими я міг би віддячити тобі за твою доброту та щедрість. У мене на прикметі вже є деякі думки, і я з радістю поділюся ними з тобою в наступну зустріч, яка, я сподіваюся, не змусить себе чекати.

Ти в моїх думках кожну вільну мить.

Навіки твій,

обраний Баала.”

Сварт скріпив підписаний конверт восковою печаткою, віддав його Скелерітасу, і варто було камердинеру розчинитися в тінях, у двері спальні тихо постукали, а потім на порозі з'явилася Орін. Вона могла не намагатися обдурити його своєю напускною ввічливістю, в більшості випадків сестра вривалася в його кімнату без стуку, а він, у свою чергу, не дозволяв собі того ж просто тому, що був трохи ліпше вихований, але сьогодні Сварт був таким стомленим з дороги, що не бачив причин не підіграти їй. 

– Як минула твоя подорож? – Запитала Орін.

Швидше за все, полотна та фарби були не єдиним, на що вона вирішила витратитися: на ній була нова елегантна сукня та нова дорогоцінна діадема з рубінами. Можливо, це були речі, які Орін зняла з жертв, втім, прямо зараз Сварту було відверто начхати і на її гардероб, і на те, як вона збиралася зводити кінці з кінцями, витрачаючи гроші на всі боки.

– Захопливо. – Він глянув на сестру.

– Мені було добіса нудно. Коли тебе нема, час у храмі ніби завмирає.

Сварт не зрозумів, Орін сказала це з тугою або з явним докором, але як у першому, так і другому випадку фраза пролунала дуже дивно.

– Твої коханки не розважали тебе? Отже, тобі варто знайти нових.

– Саме так. Вони нудні. Всі такі нудні, не уявляю, як тобі не набридає стільки часу лягати в ліжко з тим самим чоловіком. Невже він такий гарний, що навіть напівбог не може встояти перед його чарами?

– Ти прийшла поговорити про мої сексуальні вподобання? – беззлобно спитав Сварт. – Якщо так, то я не в настрої для розмов про особисте. Тим паче, що тебе це ніяк не стосується.

– Всі дивляться на тебе з обожнюванням, – задумливо промовила Орін, ігноруючи його слова, і підійшла ближче. Її худі прохолодні руки лягли на його плечі і, не зустрівши опору, вона почала обережно розминати напружені м'язи, уникаючи тих місць, де Ґорташ залишив йому свіжі синці. – Усі хочуть бути з тобою. Якби на мене так дивилися, я подарувала б нашому батькові стільки спадкоємців, скільки було б здатне виносити моє тіло.

– Маячня. – Сварт невиразно змахнув рукою. – Чоловіки та жінки готові різати один одному горлянки заради шансу торкнутися тебе. Якщо ти цього не помічаєш, то проблема не в них, а в тобі.

– Все це жалюгідна ілюзія. Вони не гідні, і ти сам це знаєш, – гірко прошепотіла Орін і, припинивши розминати йому плечі, обійняла його так, ніби між ними ніколи не було ані ворожнечі, ані суперництва, ані величезної прірви, яка розділяла їх з самого початку, і з кожним роком лише ставала дедалі більше. – Подумай над тим, яким чистим могло б бути наше дитя. Подумай, брате мій. Батько не дарма назвав тебе своїм обраним. Ти і я уяви, яку руйнівну силу ми могли б привести у цей світ.

Сварт погладив її руку, роздивляючись порожній стіл перед собою. Ці розмови добряче стомили його за роки, коли Скелерітас безрезультатно намагався донести до нього свою єдиноправильну думку під соусом “це те, чого хотів би ваш нечестивий батько”, але чому нікому не було цікаво, чого хотів Сварт? Він міг би зробити те, чого від нього стільки часу вимагали; якби довелося, він знав певну комбінацію трав, яка б допомогла йому в цьому, або попросив би Айдана побути з ним. Але хоча б в одному аспекті свого життя він не хотів бути засобом та зброєю. Сварт волів, щоб його тіло належало лише йому та тим, кому він сам добровільно його запропонує. Невже він так багато хотів?

– Не думаю, що з цього щось вийде. – тихо озвався Сварт і підібгав губи.

– Я шкодую, що того разу не вийшло.

Орін не схлипувала і не тремтіла, але відчував, як йому на плече падають її гарячі сльози. Його вражало те, як сильно Орін намагалася догодити батькові. Її відданість і вірність Баалу заслуговували на повагу. Там, де Сварт не міг наступити собі на горло, Орін робила це, не роздумуючи. Її сльози були справжніми. Від цього усвідомлення йому чомусь стало гірко.

– Ти про той вечір, коли я був такий п'яний, що не усвідомлював себе, а ти прийняла вигляд мого колишнього із Зентарима? – беземоційно спитав Сварт.

Орін кивнула і міцніше обняла його за шию. Ось тепер він відчув, як вона тремтить. Сварт заспокійливо погладив її по передпліччю і стиснув пальці.

– Якби так сталося, я своїми руками вирвав би цю істоту з тебе задовго до того, як вона встигла зробити свій перший вдих.

Орін обійшла стілець, на якому він сидів, взяла його обличчя у свої долоні та погладила великими пальцями по щоках.

– Дивно, як таке янгольске обличчя може ховати за собою жорстокість, гідну нашого нечестивого батька. – Вона поцілувала Сварта у лоб, випустила з обіймів і зробила крок назад. – Мій клинок завжди буде на твоєму боці до останнього подиху.

– Мого подиху чи твого? – Сварт узяв зі столу мішечок із тютюном.

Залишивши його запитання без відповіді, Орін безшумною тінню вислизнула за двері. Сварт замкнувся на обидва замки, скинув халат і, тремтячи всім тілом, заліз під ковдру, де довго не міг заснути, поки втома остаточно не здолала його.

Chapter Text

За вікном розпочалася справжня крижана буря. Град тарабанив у вікно, а завивання холодного північного вітру нагадували відчайдушного пораненого звіра, який вирував у Брамі Балдура. Лежачи в теплому ліжку, Сварту приносив особливе задоволення той факт, що найближчим часом йому не потрібно було виходити на вулицю. Зі стіни на нього дивився суворий образ бога тиранії, що вийшов з-під пензля Оскара Февраса, але Сварта зовсім не бентежив його пронизливий, похмурий погляд. Втім, він полінувався б прикритися ковдрою навіть якби сам Бейн у плоті з'явився зараз у цій кімнаті, бо йому було надто добре, щоб ворушитися, а по тілу досі розливалося приємне тепло, особливо в тих місцях, де Ґорташ торкався його. Пізніше деінде з’являться свіжі синці, але Сварту подобалося носити на собі ці мітки під одягом, як прихований доказ, кому належало його тіло. Ця думка сама по собі була святотатством і зрадою щодо його бога, але Сварт не міг нічого з собою вдіяти, почуття провини приносило йому якесь дивне, збочене задоволення, природу якого він не міг до кінця зрозуміти. Можливо, це був єдиний мовчазний протест, який міг собі дозволити.

Сварт звісив руку з ліжка, навпомацки знайшов склянку з недопитим вином і зробив ковток. Терпка солодка рідина, яка дивовижно пахла виноградом і медом, не змогла заглушити смак губ Енвера, який він досі відчував у себе на язиці. Перш ніж опинитися в обіймах один одного, вони з Ґорташем проговорили майже весь вечір, і за розмовами, що відбувалися на тлі розкішної, ситної вечері, встигли сп'яніти, протверезіти і знову сп'яніти. Люди Стелмейн насправді скористалися тимчасовою відсутністю Ґорташа, але їхні дії були так само безглузді, як намагатися вичерпати наперстком воду з човна. Але вражало навіть не це: шпигуни доповіли Ґорташу, що герцогиня вже кілька місяців була не в собі через стрімко прогресуючу хворобу, ту саму, через яку в неї раніше паралізувало половину обличчя. Час від часу вона впадала в безпам'ятство і говорила абсолютно шалені, абсурдні речі, які не повинні були вийти за межі палацових стін, але в той самий час при дворі вже давно почали обговорювати можливу заміну Беліні, коли герцогині стане зовсім зле. Її хвороба шокувала багатьох іменитих кліриків, які чаклували над нею, намагаючись хоч якось поліпшити її стан і повернути жителям міста ту саму герцогиню, яку вони так любили і чиїм правлінням захоплювалися; у деякі дні Стелмейн не усвідомлювала себе і того, що відбувалося навколо, а іноді в ній звідкись бралася така сила і впевненість, що придворні почали говорити про могутню чорну магію і навіть про угоду з дияволом. Наче хтось невидимий керував нею і смикав за ниточки, як вмілий ляльковод, ось тільки в оточенні Беліни не було нікого, хто хоча б приблизно підходив на цю роль. Ні старих друзів, ні коханців, ні могутніх покровителів. І це вдвічі більше нашорошувало.

– Кажу тобі, Сварте, накази віддає не вона, – сказав Ґорташ, доки вони, лежачи в ліжку, доїдали рештки курячого заливного пирога та запечені у пряному соусі овочі. – І я зроблю все, щоб дізнатися, хто за цим стоїть.

Коли вони залишалися наодинці, Сварт міг дозволити собі їсти руками, і це повертало його в ті часи, коли вони з рештою членів Зентарима були однією великою родиною, де на святкуваннях усім було начхати, який ти маєш вигляд і як поводишся. Особливо солодкою ця свобода відчувалася після кількох тижнів, проведених у Місячних вежах, де майже кожен прийом їжі супроводжувався багатозначними копняками від Енвера під столом.

– Але чому зараз? – Сварт незрозуміло глянув на нього і витер пальці об розшиту золотом серветку. – Ти бозна коли переманив до себе практично всіх клієнтів Лицарів Щита, чи не запізно для помсти? До того ж безглуздо. І до чого тут мої люди?

– Практично, але не всіх, – Ґорташ сетнув головою і сьорбнув вина з келиха. – І це не помста, Сварте, і навіть не дрібне капосництво. Знаєш, що цікавого я виявив у звітах Полум'яних Кулаків? Як на тих, хто фактично втратив вплив, Лицарі Щита надто часто з'являються там, де мали б перебувати Полум'яні Кулаки, і показово роблять їхню роботу. Чи є думки, чому так відбувається? – він глянув на Сварта.

Сварт придушив перший порив негативно похитати головою, тому що до нього раптово прийшло усвідомлення:

– Репутація Полум'яних Кулаків – це репутація Рейвенгарда. Який з нього ерцгерцог, якщо він навіть не в змозі впоратися із завданнями на посаді капітана міської варти?

– Саме так, – Енвер широко посміхнувся.

Най би Сварта грім побив, але ніхто ніколи не дивився на нього з такою теплотою та захопленням, як Ґорташ у ці миті.

– Тому я дуже сумніваюся, що справа особисто у твоїх чи моїх людях. Тепер ти розумієш, що це не може бути справою рук напів божевільної Беліни, з тремтячих рук якої ось-ось вислизне влада? Хтось дуже не хоче, щоб цей ходячий труп втратив свій авторитет. І, присягаюся, навіть я міг би повірити в її чарівне зцілення, якби не знав усіх подробиць.

– Коли я знайду мразоту, яка зробила це з моїми агентами, я виколю їй очі і виріжу її клятого язика. – Серйозно промовив Сварт.

– Неодмінно. Але не рубай з плеча, – Ґорташ погладив його по спині кінчиками пальців, а потім опустив теплу долоню на поперек. – Цю мразоту для початку потрібно вистежити і не налякати. Як знати, раптом вона виявиться корисною? Те, що відбувається, не подобається мені так само сильно, як тобі, але навіть цю ситуацію можна виправити на нашу користь. – Тихо додав Енвер і поцілував Сварта в шию.

Від дотиків його теплих долонь та губ Свартові стало спекотно. З цієї причини Сварт не любив говорити в ліжку про справи – коли вони з Енвером перебували у небезпечній близькості, ще й без одягу, він не міг міркувати тверезо, тому що збуджувався від найменших дотиків і невинних поцілунків. Втім, Енвер чудово про це знав, тож його поцілунки аж ніяк не були безневинними, це була відверта провокація, на яку тіло Сварта щоразу реагувало відповідним чином. З іншого боку, вони вже обговорили все, що мали, то чому б ні?

– Знайди його, – прохрипів Сварт, тремтячи всім тілом, коли Енвер нахилився і взяв його член до рота. – Знайди і після того, як дізнаєшся про все, що потрібно, віддай його мені… – попросив він зі стогоном і відкинувся на подушки, встромивши пальці у неслухняне волосся Ґорташа. Це було так мокро, тісно й гаряче, що Свартові довелося зосередитися на болю у закушеній губі, щоб усе не скінчилося надто швидко.

Він ненавидів політику і мало що в ній тямив, але, як не сумно було визнавати, Ґорташ мав рацію. Можливо, таємничий покровитель герцогині, сам про те не підозрюючи, робив їм величезну ласку. Вразливу людину найпростіше прибрати з дороги. Заради цього Сварт погодився почекати. Врешті решт, хто б не стояв за плечем у Стелмейн, ці люди самі підписали собі смертний вирок, ступивши на його вулиці.

До тієї миті, як стрілки настінного годинника давно вказували за опівніч, буря змінилася звичайним дощем, краплі якого монотонно стукали по даху. Цей звук разом із потріскуванням дров у каміні мав заколисувати Сварта, але цієї ночі йому зовсім не хотілося спати. Він ліниво спостерігав за тим, як Ґорташ у накинутому на плечі халаті нахилився над креслярським столом і робив олівцем якісь позначки на величезному аркуші пергаменту. Сварту подобалося дивитися, як він працював, у цьому було щось привабливе і гіпнотичне, хоча на другій годині він нерідко починав нудьгувати, про що не соромився говорити вголос, а у відповідь чув знайоме до скреготання зубів: “Ще п'ять хвилин”. В них залишилося трохи пирога й вина, але Сварт був ситий, а хміль все ще не до кінця вивітрився у нього з голови, тому він відставив тацю з вечерею убік, потягнувся і підібрав з підлоги штани. Його сорочка лежала на іншому кінці кімнати, тому, недовго думаючи, Сварт одягнув химерну, вишиту золотом та чорним перламутром сорочку Ґорташа – вона лежала ближче. Він неквапливо пройшовся до дзеркала і весело засміявся, дивлячись на своє відображення. Вони з Енвером носили практично один і той самий розмір, але це золото і чорні перламутрові намистини, якими був усіяний комір і манжети, мали на ньому такий самий доречний вигляд, який би мали умовні рюші та мережива на зразок тих, що носив Латіф у борделі. Занадто зухвало. Надто не від нього. Сварт навіть не став затягувати шнурівку, в цьому одязі він все одно скидався на хвойду, а не на аристократа, і його відверті веселощі нарешті привернули увагу Ґорташа. Поглянувши на нього, Енвер пирхнув, а потім задумливо промовив:

– Тобі потрібні інші кольори. І інший фасон.

– Навіть не мрій. За межами цих стін ти ніколи не побачиш мене ні в чому схожому.

– А що до того, як мене беруть ерцгерцогом? Я хотів би, щоб ти вдягнув щось таке на мою коронацію.

– Тоді й поговоримо, пане ерцгерцогу. – Сварт підійшов до нього, обійняв зі спини і притулився носом до шиї. Сіль, ваніль, спеції – він божеволів від аромату парфумів, змішаного з власним запахом тіла Енвера. Вмостивши підборіддя у Ґорташа на плечі, Сварт глянув на креслення і, нахиливши голову вбік, спитав: – Вирішив повернутись до роботи над Сталевою Вартою?

– Я ніколи не припиняв над нею працювати, – Енвер сперся руками у стіл. – Просто з'явилися деякі думки.

–  Поділишся? – Сварт розв'язав пояс халата і просунув руки під шовкову тканину. Енверові довелося почекати з відповіддю – слова застрягли в його горлі, а серце забилося швидше, коли Сварт неквапливо провів прохолодними долонями по його животу. Йому шалено подобалося, як тіло Ґорташа реагувало на його дотики, навіть коли сам Сварт був ситим і не те, щоб сильно хотів, щоб до нього торкалися у відповідь. Рідко, але таке траплялося. 

– Що як ми знайдемо спосіб контролювати пуголовків, і зробимо їх частиною системи, яка керуватиме автоматонами? – спитав Енвер, прочистивши горло.

Сварт закляк на мить, замислившись над словами Ґорташа.

– Тоді в тебе буде армія, якій позаздрять навіть архімаги з Калімшана, – задумливо простяг Сварт і опустив руку нижче, зачепивши мізинцем і підмізинним пальцем зайвий доказ того, як легко, насправді, було перемкнути увагу Енвера на себе, достатньо було лише правильно натиснути на потрібні важелі. Він поцілував Ґорташа в шию, туди, де під шкірою гуркотів пульс, обійшов його і, обійнявши однією рукою за шию, ковзнув вільною рукою по низу його живота і накрив долонею напружений член.

"В нас буде армія, якої ще не існувало в усьому Торілі" – Сварт готовий був присягнутися, що Енвер хотів сказати саме це, коли його губи беззвучно заворушилися, але замість слів Сварт чув тільки його хрипке, збите дихання, і шалений стукіт серця. Ця ідея, як, втім, усе, що генерував геніальний мозок Ґорташа, була дуже привабливою, але в цьому блискучому рівнянні все впиралося в одну ключову, невідємну величину – поки що вони не знали, як підкорити собі те, що протягом багатьох століть підкоряло інших.

– Знаєш, що мені буде треба? – спитав Енвер і стиснув долонями сідниці Сварта.

– Кажи, – прошепотів Сварт, засовавши рукою швидше. – Я слухаю.

Скронею Ґорташа стекла краплина поту, Сварт злизав її язиком і потерся щокою об його колючу щоку.

– Місце, куди я відправлятиму тих, кому це не сподобається, – він притулився чолом до чола Сварта і заплющив очі. – Надійне та приховане від цікавих очей.

Від Ґорташа пахло вином і віяло таким жаром, що Сварт відчував це шкірою. Думка, що прийшла Сварту в голову, була настільки геніальною, що його губи мимоволі розтяглися в широкій шаленій усмішці. Здається, його протест батькові та батьківському вихованню щойно з мовчазного загрожував перерости у повноцінний, а головне – йому ніхто, абсолютно ніхто не зможе перешкодити. У храмі Баала він був законом і катом в одній особі, і сам вирішував, як розпоряджатися тим, що належало йому по праву.

– Здається, я знаю одне таке місце, – прошепотів Сварт і охоче відповів на жадібний, глибокий поцілунок тієї миті, коли Енвер затремтів у його обіймах. На піку оргазму Ґорташ із такою силою стиснув його сідниці, що, швидше за все, там тепер теж залишаться сліди від його пальців. Сварт був не проти.

– Га? – тяжко дихаючи, Ґорташ уперся рукою в стіл, і незрозуміло глянув на Сварта. 

Його темні очі гарячково блищали, волосся налипло на змокле чоло і скроні. Сварт упіймав себе на думці, що якби довелося, він віддав би Енверу не тільки частину своєї спадщини – він знайшов би спосіб завоювати сусіднє королівство і приніс йому пакт про капітуляцію як доказ вічної любові та вірності. Сварт подарував би йому цілий світ, перш ніж його знищити. 

Продовжуючи посміхатися, Сварт облизав забруднені пальці.

– Потрібна буде твоя субмарина. І трохи магії.

Коли Саревок дізнається, його ударить грець. 

І Сварт точно не збирався затягувати з новинами.

Насамперед, повернувшись до храму, він наказав своїм помічникам відшукати креслення та плани Залізного трону. Сварт ніколи не проявляв до цієї частини своєї спадщини якоїсь цікавості, тому що яка йому була користь від будівлі, що більш ніж сто років тому була потоплена в річці Чіонтар? Не виключено, що в колишній штаб-квартирі Саревока донині могли зберігатися цінні речі або щось таке, що стало б у нагоді церкви, але якби в житті Сварта не було Енвера, він аж ніяк не зміг би туди дістатися. Проте тепер, коли Енвер буквально кілька тижнів тому спустив на воду свою першу субмарину, яка викликала у Сварта незрозумілий побожний страх, вони могли спробувати. Зрештою, що Сварт втрачав? Реконструкція Залізного трону могла б стати їх першим серйозним спільним дітищем, і він відчував дивне тепло в грудях, коли думав про те, що вони з Енвером могли бути один одному корисні.

– Мілорде, насмілюся припустити, з питанням документації вам потрібно звернутися до Саревока, – повідомив Мелех, зчепивши пальці в замок. – Пошук у реєстрах нічого не дав, до того ж, ви повинні розуміти – міська влада свого часу спробувала стерти будь-які згадки про Залізний трон, так само як і все, що було пов'язане з вашим братом. Крім відомих нам координат, де було затоплено будівлю, ми, на жаль, не маємо більше нічого. – Рахівник розвів руками.

– Нічого страшного, – сказав Сварт, накинувши на плечі накидку. – Отже, настав час відвідати Трибунал.

– Мілорде, дозвольте спитати, – гукнув його рахівник і обережно поцікавився: – Якщо ви хочете більше дізнатися про історію цього місця, можна спробувати розпитати про нього тих, хто був там і мав до нього безпосередній стосунок. Ми могли б знайти свідків, які не просто вижили, а й чудово дожили до наших днів. Наприклад, кохана Абделя Адріана, пані Віконія…

Сварт зупинив його жестом, і рахівник відразу замовк.

– Наступного разу, коли мені захочеться сімейного возз'єднання, щоб роз'ятрити старі рани, я обов'язково звернуся до тебе за порадою, Мелеху.

Як не дивно, до Убивчого трибуналу Сварт вирушив у піднесеному настрої. Помаранчеве світло смолоскипів висвітлювало кам'яні стіни, вкриті вологою та пліснявою. Швидкі кроки Сварта лунали довгими порожніми коридорами, він наспівував під ніс якусь набридливу мелодію, яку нещодавно почув у таверні, хоча, швидше за все, страшенно фальшивив – ні співу, ні тим паче гри на музичних інструментах ніколи не було серед його талантів. Перед величезними дубовими дверима Сварта зустріли і мовчки пропустили до зали троє озброєних вартових, ніяк не відреагувавши ані на його жартівливий уклін на знак вітання, ані на посмішку. Скелерітас ледве встигав за господарем підстрибуючою ходою, час від часу злодійкувато оглядаючись навкруги і плутаючись у шелестких складках його плаща. У головному залі крипти пахло пліснявою та кров'ю, яка була пролита в цих стінах таку кількість разів, що неможливо було порахувати. Мідний запах приємно лоскотав ніздрі, але в іншому Саревок, старший брат Сварта, кепсько дбав про це місце, чого вартував тільки віковий пил і отруйні гриби, які пробивалися з-під каміння то там, то сям. Сварт планував згодом виправити це прикре непорозуміння, але не зараз. Поки що ця проблема була в його списку далеко не на першому місці, і ще якийсь час Саревок міг насолодитися ілюзією власної значущості та влади.

Поріддя Баала, ганебна пляма на репутації всього їхнього роду, сидів на суддівському троні в оточенні трьох своїх незмінних супутниць, які понад сто років тому загинули в сутичці з Абделем Адріаном і були відроджені їхнім нечестивим батьком, щоб навіть після смерті служити церкві. Сварт пам'ятав, як Скелерітас багато років тому вперше привів його сюди, але не заради посвяти, а щоб показати його законні володіння – йому не треба було доводити вірність Баалу, щоб отримати ключ до храму. Він сам був ключем. Чи варто говорити, що Саревок ненавидів Сварта з перших хвилин його появи на порозі Вбивчого трибуналу? Все, що він роками намагався здобути у своє розпорядження, вся батьківська любов, якої він так відчайдушно домагався – все це безумовно належало його молодшому кревному братові з моменту народження.

– Навіщо прийшов?

– І тобі добрий вечір, любий братику, – Сварт зупинився біля трибуни. – Я забираю собі Залізний трон. Мені потрібне все, що має до нього безпосередній стосунок: документація, креслення, можеш навіть ключі зверху накинути, якщо вони в тебе збереглися, хоча не думаю, що вони стануть у нагоді після стількох років.

Саревок відкинувся на спинку свого трона і оглянув на Сварта зверху вниз. Їхні сестри переглянулися між собою, але нічого не сказали.

– Ти знаєш, де він знаходиться, – байдуже відповів Саревок і підпер голову рукою. – Забирай, якщо так сильно любиш плавати. Навіщо такі формальності?

– Жартівник з тебе такий самий кепський, як і обраний. – Сварт нахилив голову вбік, а коли його брат взявся за ручки трону і почувся скрегіт його важких обладунків, на обличчі Сварта не здригнувся жоден м'яз. Саревока було так просто вивести на емоції, що це було майже смішно.

Але він нічого не міг йому зробити, так само, як три його ручні хвойди.

– Розпещений шмаркач. – Саревок стиснув підлокітники руками в металевих рукавицях. – Яке право ти маєш приходити до мене і в подібній манері вимагати, що тобі ніколи не належало? 

– Право від народження, – перебив його Сварт і вперся долонями у трибуну. – Я – інструмент у руках нашого нечестивого батька, і, на відміну від тебе, зроблю все для того, щоб виконати його волю. Якби ти вмів і знав хоч щось, крім того, як йти на поводу у своїх невгамовних амбіцій і тваринних інстинктів, мені зараз не треба було б тобі все це пояснювати.

– Ти не інструмент. Ти – помилка, ще більша нікчемність, аніж донька моєї доньки.

– Досі злишся на неї за те, що вона втекла від тебе і обрала жити в оточенні щурів і зітлілих трупів, аби не з тобою під одним дахом? – Сварт посміхнувся. – Не можеш пробачити, що вона не дозволила тобі робити з собою те, що ти робив із її матір'ю? 

– Що я чую у твоєму голосі, обраний ? Жалість? Настане час, і вона дуже дорого тобі коштуватиме. – Саревок випростався на троні. – Не твоєму брудному ротові говорити про мою родину. Більше не смій приходити сюди, поки не будеш по-справжньому потребувати моєї допомоги.

– Бачив я твою допомогу в дев'яти пеклах, Саревоку, – Сварт скривився і недбало змахнув рукою. – Весь цей тлін і пліснява, на верхівці якого ти сидиш, теж належить мені, я приходитиму сюди скільки завгодно і робити що заманеться, і ти нічого, абсолютно нічого мені не зробиш. Якщо ти ще не зрозумів, я не прошу, брате мій, я вимагаю – мені потрібно все, що має стосунок до Залізного трону. – Він відштовхнувся від трибуни. – Пам'ятай своє місце, коли звертаєшся до обраного свого бога. І не змушуй батька довго чекати.

Ніхто з присутніх не завадив Свартові залишити зал, хоча від трибуни і до самих дверей він потилицею відчував на собі погляди Саревока та трьох його сестер: Амеліссан, Сендаї та Ілласери. Сьогоднішній вечір став зайвим доказом того, що якщо достатньо вірити у власний фарс, у нього повірять і інші. Він абсолютно безсовісно маніпулював батьківською волею, розуміючи, що Саревоку нема звідки дізнатися правду, а думки Сварта були міцно заблоковані від стороннього втручання. З іншого боку, навіть у цій маніпуляції була частка правди – він зможе користуватися Залізним троном нарівні з Енвером, незважаючи на те, що в більшості випадків Сварт гидував брати полонених. Втім, Саревока зовсім не стосувалося того, навіщо Сварту знадобився пам'ятник його колишнім невдачам. Як глава культу і частина відродженої з пороху Мертвої трійці, він міг робити із Залізним троном все, що заманеться. І ніхто, навіть його старший брат, не міг йому в цьому перешкоджати.

Металевий брязкіт важких обладунків застав Сварта у тренувальній залі. Він якраз висів на турніку догори ногами, відчуваючи, як по обличчю стікав піт, а руки і вся верхня частина спини тремтіли від напруги. Спочатку йому здалося, що хтось із хлопців вирішив перед сном потренуватися на мечах, але цей брязкіт не був схожий на звук битви, з кожною секундою він ставав дедалі ближче, хоча його джерело все ще було далеко від храму. Сварт спритно зістрибнув з турника, промокнув мокре від поту обличчя рушником, перекинув рушник через плече і, підхопивши з підлоги сорочку, збіг угору сходами.

– Ти теж це чуєш? – Орін кинулась до нього через увесь зал. – Він іде. Навіщо? Що йому тут потрібне? Це ти його покликав?

Зважаючи з вигляду, сестра якраз збиралася лягати спати: на ній була тонка шифонова нічна сорочка, майже прозора, більше схожа на невагому вуаль, а в розпущеному волоссі не було жодної дорогоцінної шпильки.

– Йди до себе, Орін, – Сварт зупинив її жестом. – Все добре. Нам із Саревоком треба обговорити дещо важливе. – Він з неприхованим нетерпінням та цікавістю глянув на головні двері храму. – Принаймні це в його інтересах. – Додав Сварт тієї миті, коли його старший кревний брат вже заходив до жертовної зали і не міг не чути його слів.

Орін сховалась за нього і торкнулася його плеча.

– Нехай він піде, – прошепотіла вона. – Зроби так, щоби він пішов.

Сварт підняв руку, тим самим давши Орін знак, щоб вона помовчала, і зробив крок назустріч Саревоку. Окрім пари метальних ножів, захованих у взутті, Сварт був абсолютно беззбройний і до пояса роздягнений, але йому не було кого – і чого – боятися, перебуваючи в самому серці власного дому. І справа була аж ніяк не в кількох десятках озброєних до зубів охоронців, не в магах, які пильно стежили за тим, що відбувається з верхнього рівня храму. Батько захищав його – батько захищав їх із Орін, – а Саревоку більше не були тут раді з того моменту, коли він ледь не обернув весь культ Баала на порох.

Не кажучи ні слова, Саревок жбурнув до ніг Сварта стос пожовклих паперів і, відстебнувши від пояса іржаву зв’язку ключів, кинув їх зверху. Сварт щосили намагався стримати смішок, що рвався назовні, але не вийшло, і він пирхнув, прикривши рот передпліччям. Понад сто років його брат плекав ці ключі як останній матеріальний доказ колишньої влади, і якби Сварт міг відчувати хоч до когось зі своєї кревної рідні жалість, йому, напевно, навіть стало б шкода цього огрядного, впертого, розбитого і нікому не потрібного старого. Втім, цей старий все ще міг одним вивіреним рухом зламати йому хребет.

– Я поверну собі те, що ти в мене забрав, коли тобі встромлять ніж у спину. 

Сварт широко посміхнувся і прибрав з чола вологе волосся.

– Я знайду спосіб подбати про те, щоб тобі не дісталося нічого, навіть після того, як вирушу в обійми нашого батька. – Він загородив Орін собою, і судячи з того, як забилося в цей момент мертве серце Саревока, цей жест вдарив його самолюбством сильніше, ніж повторна втрата Залізного трону.

Сварт не зрушив із місця, поки його брат не зник за масивними дубовими дверима. Тільки після цього він підняв з підлоги папери і зі смішком покрутив на пальці зв'язку ключів.

– Мелеху! – голосно покликав він свого рахівника. – Є робота.

– Зараз, мілорде, – озвався сонний тифлінг, натягуючи на плечі вовняну мантію.

– Я ж сказав – лягай спати, – Сварт глянув на Орін, яка продовжувала стояти біля нього, обхопивши себе руками за голі плечі. – Можеш не боятися, я не дозволю йому зробити з тобою те, що він робив із твоєю матір'ю, і що ти зробила зі мною. – Він байдуже знизав плечима і швидко пробігся поглядом по крайньому пергаменту в стосі.

– Наступного разу візьми мене з собою до Місячних веж, – раптом попросила Орін, дивлячись на нього. – Я також хочу побачити їх.

– Тоді тобі доведеться купити собі щось щільніше суконь, в яких ходять дівки з Пестощів Шарес, – сказав Сварт, йдучи разом з Мелехом. – Там дуже холодно.

Chapter Text

Сварт надто добре знав цей погляд. Через роботу Енвер нормально не спав вже кілька ночей і мав такий вигляд, ніби добряче постарів за ті лічені дні, доки вони не бачилися. Під очима залягли глибокі тіні, а, зважаючи на щетину, востаннє Ґорташ голився ще вчора, перед останнім цьогорічним засіданням патріархів. Поки всі інші лорди пішли на канікули, він з головою занурився у свою іншу роботу: полиці і креслярський стіл були завалені паперами, на підлозі безгуздою купою валявся зім'ятий і перекреслений пергамент, а на другому робочому столі Енвера під яскравою лампою і великим збільшувальним склом лежав розібраний макет грудної клітки автоматона. Стоячи у Ґорташа за плечем, Сварт ніжно перебирав волосся в нього на потилиці, поки той вивчав пожовклі від часу папери, списані рваним, нерозбірливим почерком Саревока. Де-не-де на пергаменті виднілися бризки крові, які через стільки років нагадували чи іржу, чи бруд – Сварт упізнав її за запахом. Дотики до волосся Енвера щоразу діяли на нього гіпнотично, ніби час зупинявся, і не існувало нічого, крім стукоту його серця та тріску дров у каміні.

– Ти певен? – Ґорташ підняв на Сварта червоні від недосипання та втоми очі. – Це важлива частина спадщини твоєї родини. Мені складно прийняти такий дорогий подарунок.

– Певен, – Сварт провів великим пальцем по його шиї і не без задоволення відзначив, як шкіра Енвера вкрилася ледь помітними сиротами. – Ти приймеш його, бо ти – єдина людина у всьому світі, кому я згоден довірити реконструкцію Залізного трону. – Він поцілував Енвера у маківку. Його жорстке волосся вже не пахло шампунем з різнотрав'я, але Сварт все одно із задоволенням зарився у нього носом і на кілька миттєвостей заплющив очі. 

– Ти ставиш мене в незручне становище, – з усмішкою озвався Ґорташ, безсоромно вкравши у Сварта його репліку. Йому було приємно, Сварт чудово бачив, як заблищали його очі, і навіть пониклі плечі розправилися, повернувши Ґорташу звичну ідеальну поставу. 

– Боюся, мені не буде чим віддячити тобі.

– Обіцяй, що знайдеш мене у наступному житті, – серйозно попросив Сварт, дивлячись йому в очі. – І в тому, що буде після нього. Інакше я знайду тебе сам, і тоді мені доведеться тебе вбити. Дай слово, Енвере. Мені не потрібні інші подарунки, крім цього.

Кілька секунд Енвер із нерозумінням дивився на Сварта, глибока зморшка в нього між бровами була ознакою того, що його мозок посилено намагався усвідомити почуте. Але, на щастя, пауза вийшла недостатньо довгою, щоб усередині у Сварта зародилися перші спалахи паніки; незабаром обличчя Енвера розгладилося, а куточки губ ледь помітно поповзли вгору. Ґорташ підвівся зі стільця, відблиски від свічок танцювали на золотих гудзиках його розстебнутого камзола, закочені рукави білої сорочки були забруднені вугіллям та чорнилом. Швидше за все, на ньому досі був той самий одяг, який він одягнув перед засіданням парламенту, Сварт відчував ледь вловимий запах його улюбленого одеколона, що майже повністю вивітрився. Спеції, ваніль, рожеві пелюстки. У Сварта в роті пересохло.

– Обіцяю, – сказав Енвер, роздивляючись його обличчя.

Він узяв Сварта за передпліччя, і навіть крізь щільну вовняну тканину сорочки Сварт відчув, якими гарячими була його долоні. Настінний годинник пробив опівніч, і коли пролунав останній, дванадцятий удар, небо за вікном спалахнуло десятком різнокольорових магічних феєрверків. Рожеві, сині, фіолетові, зелені та червоні спалахи осяяли кабінет Енвера, і Сварт тихо промовив:

– З першим днем нового року, кохання моє.

Поки Брама Балдура, від нетрів до палаців Верхнього міста, святкувала настання першого дня місяця хаммера, світ Сварта звузився до кабінету на Зміїній скелі. Він не брехав, у нього було практично все, чого могла бажати людина в його становищі, а всі ті речі, які він робив для Ґорташа, були не з метою отримати щось цінне у відповідь. Те, що було для Сварта по-справжньому цінним, знаходилося прямо зараз перед ним.

“Пробач мені, батьку” , промайнуло у нього в голові всього один раз, і спиною прокотився неприємний холодок, а потім Ґорташ накрив своїми губами його губи, і решта перестала існувати. Сварт відповів на поцілунок, обійнявши Енвера за шию, і затримав пальці на пульсі, прислухаючись – Ґорташ валився з ніг від втоми та недосипання, але його серце калатало як божевільне, коли Сварт кусав та цілував його губи. Він стягнув з плечей Енвера камзол, стягнув через голову сорочку і провів прохолодною долонею по животу, навпомацки розстебнув гачки на поясі штанів і заліз пальцями під щільну тканину. У якусь мить Сварту здалося, що, незважаючи на всі його старання, нічого не вийде, але, на щастя для них обох, він помилився – через кілька хвилин йому вдалося досягти потрібної реакції. Цього разу часу пішло трохи більше, ніж зазвичай, навіть з урахуванням того, що вони однаково хотіли один одного, але Сварт усе розумів і був не проти докласти трохи більше зусиль і, якщо знадобиться, зробити все самостійно. Він не вперше боровся з наслідками виснажливої роботи Енвера і знав правила цієї гри як свої п'ять пальців. Це був єдиний спосіб надолужити дні, проведені в розлуці, і нарешті змусити Ґорташа лягти в ліжко, але коли Сварт спробував опуститися перед ним на коліна, Ґорташ зупинив його і сказав:

– Ні, не так. Сьогодні я хочу цілувати тебе стільки, скільки забажаю.

Сварт дозволив себе роздягнути, хоча це було так повільно і так дражливо, що до того моменту, коли Енвер обійняв його за пояс і, цілуючи в шию, повів до ліжка, він ледве не здурів від бажання й нетерплячки.

– Загаси свічки, Феле, – хрипко видихнув Сварт у порожнечу, хапаючись за плечі Ґорташа, хоч язик його не слухався, і сказані слова більше скидалися на безладний стогін, ніж на наказ.

Дурна, безглузда забаганка, але коли вони з Енвером залишалися на самоті, він не любив яскравого світла, і вважав за краще гасити свічки – так йому здавалося, що в напівтемряві навіть їхні могутні темні боги не зможуть спостерігати за ними. У напівтемряві він міг забути про обов'язок і про умовності. У напівтемряві він міг дозволити Енверові робити з собою все, що завгодно, і не відчувати за це провини. У такі моменти Сварт був радий, що природа не нагородила його темнозором, йому приносило особливе задоволення наосліп водити руками по тілу Ґорташа і на дотик шукати його губи. Сварт усміхнувся крізь поцілунок, відчувши його пальці в себе між сідницями, на язику крутилося їдке: “А ти витримаєш?”, але зрештою він прикусив губу і дозволив Ґорташу робити те, що той хотів – чого вони обоє хотіли так сильно, що повітря між ними іскрило. І якщо спочатку все було повільно і так солодко, що до горла Сварта підступала нудота, зовсім скоро він ледве не зірвав голос, чіпляючись за плечі Енвера і кусаючи його солону від поту шию. За кілька хвилин, розтягнувшись на подушках, Сварт намагався віддихатися після пережитого оргазму, хоча це було не так просто, поки Ґорташ продовжував притискати його своєю вагою до ліжка. Не маленькою вагою варто відзначити, і коли Сварту стало зовсім важко дихати, він торкнувся його плеча і тихо промовив:

– Енвере? Ти мене задушиш.

Ґорташ не обізвався, тільки його руки міцніше обійняли Сварта за пояс, і Сварт, прислухавшись до його дихання та серцебиття, тихо пирхнув.

– В ім'я дев'яти пекел… – пробурмотів Сварт і, доклавши зусилля, зіпхнув Енвера з себе на сусідній бік ліжка.

Енвер не лише не прокинувся, він так і залишився лежати обличчям у подушку, хіба що обома руками згріб її в оберемок для зручності, якщо вже тіло Сварта для нього тепер було недосяжне. Хоч якось накинувши на нього ковдру, Сварт вибрався з ліжка, сполоснув обличчя, руки та внутрішній бік стегон водою з миски для вмивання, навпомацки одягнувся і плеснув у келих вина. Прихопивши келих та мішечок з тютюном, він вийшов на балкон, тихо причинив за собою двері і зупинився біля самих поручнів. Народні гуляння були чутні навіть тут, в одній із найвищих веж Зміїної скелі, прохолодний зимовий вітер тріпав його волосся і забирався під сорочку, хоча поки Сварт був надто розпашілий і не відчував холоду. Він сьорбнув вина, поставив келих на поручні та, витрусивши тютюну на руку, втягнув носом коричневий порошок. Десь глибоко в ніздрях защипало і стало лоскотно, а до очей підступили сльози. Сварт потер перенісся, щоб не чхнути. 

– Сподіваюся, ви не пошкодуєте про своє рішення, молодий хазяїне, – промовив Скелерітас, залізши на поручні.

Ніч була безхмарною, у місячному світлі Фел нагадував скрючену кам'яну гаргуллю, яку Сварт бачив у Верхньому місті.

– Я ніколи не шкодую про свої рішення, навіть якщо вони були відверто кепськими. – Сварт сьорбнув вина з келиха, привалився спиною і ліктями до поручнів і закинув голову, розглядаючи осяяне зірками небо та верхівки будинків. 

– Та все ж, я рекомендував би вам бути обережнішими, ваша мерзенносте, – обережно сказав камердинер. – Можуть поповзти чутки. Не виключено, що не всім вашим підданим сподобається те, як ви розпоряджаєтесь своєю спадщиною. – Він в один спритний стрибок опинився поряд із Свартом і кігтистими пальцями обережно прибрав з його чола налипле волосся.

– Мої піддані люблять мене, – відчужено прошепотів Сварт, заплющивши очі, і сьорбнув ще вина. Пара пролитих червоних крапель забруднили йому підборіддя та комір сорочки. – Усі люблять мене, Скелерітасе, і цілуватимуть мені руки за те, що Залізний трон нарешті приносить якусь користь, а не вкривається на дні річки мохом та водоростями.

– Хочете, я наберу для вас ванну, молодий хазяїне? – несподівано спитав камердинер, принюхавшись. – Від вас так сильно відгонить тим бейнітом, що, боюсь, це можу помітити не лише я. – Скелерітас зморщив ніс.

– Котися під три чорти, Феле. – Сварт випростався. – Може, я хочу, щоби це помітив не тільки ти. – Пробурмотів він, прямуючи назад до спальні.

“Може, тоді вони припинять дивитися на мене так, ніби хотіли б взяти мене прямо на батьківському вівтарі, а потім вирізати серце” , подумки додав Сварт, на мить знову відчувши на шкірі примарні липкі, жадібні погляди своїх наближених, як бувало щоразу, коли він повертався до храму, хоча тут, на балконі, що прилягав до покоїв Енвера, не було нікого, крім нього і Скелерітаса. “Ні. Звісно, не припинять.” Він залпом осушив келих і, повернувшись до кімнати, тихо зачинив за собою двері.

Їхня із Ґорташем наступна поїздка до Місячних веж була запланована на середину весни. Робота над реконструкцією Залізного трону була в розпалі, і хоча Енвер неодноразово пропонував Сварту особисто бути присутнім на проміжних етапах цього захоплюючого процесу, Сварт щоразу відповідав відмовою, аргументуючи тим, якщо подорожувати по воді він згоден, то під воду вирушить тільки тоді, коли все буде готове, щоб подивитися на кінцевий результат. Присутність Орін його не надто надихала, але й не сказати, що завдавала дискомфорту, він не бачив нічого поганого в тому, щоб узяти її з собою, до того ж кілька місяців тому Сварт дав їй слово; Майже весь час у дорозі сестра проводила за читанням у крихітній одномісній каюті або гуляла палубою, коли на землю опускалася ніч. Вона заговорила зі Свартом лише один раз, після того, як при знайомстві Ґорташ шанобливо звернувся до неї “міледі” та поцілував руку.

– Тебе легко купити, брате мій, – тихо промовила Орін, коли вони залишилися одні на верхній палубі. Її густе безбарвне волосся було як завжди зібране в тугу косу, але в дорогу для зручності замість дорогоцінних шпильок вона вирішила використати темно-червону шовкову стрічку. Її струнке підтягнуте тіло було вдягнене в чоловічий дорожній костюм і непримітну багряну накидку, втім, навіть у цьому непоказному вбранні Орін якимось дивом залишалася жіночною і прекрасною. Спершись руками у край палуби, сестра спостерігала за тим, як велике місто з кожною хвилиною віддалялося від них – чи це вони віддалялися від нього. Корабель тихо поскрипував, темні річкові води хлюпалися за бортом.

– Чому ти так вирішила? – Сварт втягнув носом трохи більше нюхального тютюну, ніж варто було б, і слизову неприємно обпекло, а потім почався напад запаморочення, з яким, втім, він швидко впорався.

– Гарні манери, улесливі промови, фальшива усмішка і ти вже тремтиш, як змерзлий після довгої дороги, зголоднілий мандрівник перед багаттям і мискою гарячої юшки. – Беззлобно і майже беземоційно відгукнулася Орін, дивлячись кудись у далечінь.

– Ти ще не бачила його прутня, – промовив Сварт і витер носа тильним боком долоні.

Орін ледь чутно видала звук, схожий на те, якби їй раптом стало зле, зморщила носа, але більше ніяк не прокоментувала слова брата. Весняне сонце було оманливе, те саме можна було сказати і про легкий вітерець: Сварту було комфортно в простій бавовняній сорочці та батьківському плащі з капюшоном, але щойно небо затягували хмари, ставало свіжо. Прихопивши пару жовтобоких стиглих яблук з кошика із провіантом і пляшку вина, він попрямував у бік сходів, але на півдорозі голос Орін зупинив його, Сварт обернувся і глянув на її потилицю. Волосся Орін при денному світлі здавалося зовсім білим, як у деяких дроу. Він не часто бачив її на тлі таких декорацій.

– Лордик знищить тебе, якщо ти вчасно не зупинишся.

Орін повернула голову, і її витончений профіль нагадував мармурову статую, ось тільки Сварт не міг пригадати, де бачив схожу статую – у храмі у Верхньому місті чи в борделі.

– Хіба ти не цього хочеш?

– Ні. Мені б не хотілося, щоб це зробив він. – Орін стиснула пальцями поручні палуби і відвернулася. – Тому що він не гідний.

Сварт спустився донизу. Коли він зайшов у каюту, його щоки по-дивному пашіли, ніби він сильно замерз або навпаки – ніби йому раптом стало нестерпно спекотно. Енвер сидів на ліжку в оточенні книг, підібравши під себе одну ногу. Сварт поставив пляшку на стіл, поклав яблука в порожню дерев'яну тацю, на ходу скинув батьківський плащ і потяг за зав'язки на сорочці, щоб послабити шнурівку.

– Моя сестра каже, що ти мене знищиш, – хрипко сказав він, забираючись на ліжко.

– Правда? – Ґорташ усміхнувся. – Мені вона здалася дуже милою та вихованою леді. – Енвер простежив за Свартом і зовсім не став заперечувати, коли він навпомацки відсунув убік книги, папери та його дорожній рюкзак. – Ви з нею дуже схожі, тобі це вже хтось говорив раніше?

Сварт осідлав його стегна і сам стягнув із себе сорочку через голову. Ґорташ торкнувся до його гострої вилиці, обвів лінію губ, ніби вказуючи, що саме в них з Орін було спільне, ніби – який же жарт богів! – вони насправді були рідними братом та сестрою.

– Якщо збираєшся мене знищити, заради наших темних богів, у твоїх інтересах розпочати зараз. – Сварт обійняв його за шию, і Енвер охоче спіймав губами його губи.

Можна було подумати, що Райтвін і Місячні вежі існували в якійсь зачарованій петлі; коли Сварт ступив на причал, йому здалося, що навколо все залишилося таким самим, яким було кілька місяців тому. Насправді, не було ніякої часової петлі, тіньові квіти росли, вмирали, а на їхньому місці виростали нові, замок продовжував потроху руйнуватися, а в повітрі пахло мертвечиною та розпачем. Тут було так само холодно, як у їх з Енвером перший візит, і Сварт мимоволі подумав про те, що в проклятих землях неможливо було простежити не лише за зміною дня та ночі, а й за порами року. Це по-своєму заворожувало. Щоб не замерзнути, він щільніше запахнув плащ і подався назустріч некромантам Кетеріка, які вже чекали на них під одним із місячних ліхтарів. Орін причаровано спостерігала за грою світла і тіні, її порожні сірі очі розглядали порослий сухою травою та отруйними грибами двір, освітлений дюжиною ліхтарів. Якщо подивитися нагору, могло здатися, що високо над їхніми головами в повітрі висіла срібляста вуаль, виткана з павутиння.

– Мені не сказали, що вас буде троє, – сухо озвалася некромантка.

Сварт запам'ятав її, це була одна з підручних Кетеріка, тендітна великоока жінка, яка весь час ховала руки у довгі рукави накидки, щоб зайвий раз не показувати покручені, понівечені темною магією пальці. Невже вона справді думала, що від Сварта вислизне така цікава деталь? Кресса мала чоловіка, але його Сварт бачив всього кілька разів, тому що він постійно ходив хвостом за Бальтазаром і практично не з'являвся у замку. 

– Леді Орін, шанована сестра обраного Баала, виявила бажання познайомитися з генералом Тормом. – Ґорташ відважив некромантці уклін і, випроставшись, недбало змахнув рукою. – Думаю, можна буде щось придумати, щоб усім було комфортно.

– Люба, якщо доведеться, я зможу спати навіть на соломі на підлозі, – сказала Орін, відкинувши косу з плеча назад за спину.

Вона фактично не взяла з собою жодних речей, не рахуючи скромного, напівпорожнього дорожнього заплічника, у який помістилося не більше двох змінних комплектів одягу та стандартний набір необхідних жіночих штучок. Кинджали сестра завжди носила на поясі. 

– Я пораджуся з генералом, – Кресса зчепила пальці в замок, рукави її плаща були такі довгі, що навіть у такому положенні діставали майже до підлоги. На мить її блідих губ торкнулася ледь помітна посмішка – Сварт був би дуже здивований, якби на його сестру була інша реакція, а після некромантка розвернулася й пішла до головного входу в замок. – Прошу йти за мною.

Сварт відчував дивне дежавю, піднімаючись кам'яними сходами, і воно посилилося, коли тендітна Кресса штовхнула масивні дубові двері і впустила їх всередину замку.

– Мені не подобається тут так само сильно, як і тобі, – тихо пробурмотів Енвер, коли вони спеціально відстали від основного потоку людей, що складався із служителів Кетеріка Торма та Орін. – Вважай це вимушеним тимчасовим заходом. Знав би ти, як довго прачки відмивали мої речі від усіх цих запахів.

Поза всяким сумнівом, у чомусь Ґорташ мав рацію: у Місячних вежах справді дивно пахло, цей солодкуватий, нудотний аромат був результатом змішання пахощів, які горіли в кожній кімнаті, зотлілих трупів, свіжого м'яса та надто великої кількості невмерлих на один квадратний метр. Правду кажучи, цей аспект турбував Сварта найменше.

– Тобі теж здається, що час тут зупинився? – Запитав він, глянувши на Енвера.

– Не просто здається. Певною мірою так воно і є. Хоча я досі не до кінця зрозумів, як саме працює прокляття тіней. – Ґорташ задумливо потер вкрите дводенною щетиною підборіддя і пропустив Сварта перед собою у наступні двері.

Кетерік вшанував їх своєю присутністю за чверть години. Зважаючи на все, корабель причалив до берега якраз коли він молився, але час в очікуванні минув швидко; Сварт відкрив балкон, щоб впустити в спальню – в їхню з Енвером спальню – трохи свіжого повітря, кинув обидва заплічники поруч із шафою і скинув накидку, яку потрібно було випрати після двох діб у дорозі. Решта його одягу теж просилася у прання, але спочатку Сварт волів би чогось перекусити, випити і прийняти ванну. На щастя, Орін весь цей час не просто не ставила зайвих питань, вона мовчала, розглядаючи прокляті землі з висоти балкона, а потім Кресса покликала її, щоб показати їй її кімнату, а Сварту та Енверу повідомила, що Кетерік чекає на них до вечері. Коли сестра пішла разом із некроманткою, Сварт тихо видихнув, поправив волосся і разом з Енвером вийшов із кімнати, щільно причинивши за собою двері. 

Усі наступні дні, попри очікування, вони з Орін практично не перетиналися. Сестра багато гуляла замком і за його межами – Бальтазар позичив їй зайвий місячний ліхтар, – а Ґорташ майже весь вільний час проводив у бібліотеці. Сварт не сердився на нього і не ображався, зрештою, вони приїхали сюди працювати, а не відпочивати – для відпочинку він неодмінно вибрав би набагато сонячніше місце, ніж це, – та й ночі все одно належали йому, а не запорошеним томам, написаним невідомими Сварту мовами. Не сказати, що йому самому не було чим зайнятися, Сварт вивчав підземну колонію, і чим далі, тим більше переконувався в практичності та багатофункціональності цього місця: за бажанням та достатніх ресурсах тут можна буде розгорнути цілий штаб, надійно прихований від допитливих очей, і хоча про це було рано говорити, він навіть уподобав місце, яке планував виділити під свій робочий кабінет. Сварт уявляв, де поставить стіл і розмістить інструменти, можливо, навіть не полінується принести з поверхні кілька книжкових шаф – незважаючи на те, що колонія знаходилася глибоко під землею, тут було досить сухо та комфортно для зберігання книг та манускриптів.

До вечері залишалося кілька годин, коли вони з Орін зустрілися у холі. Вона була одягнена для прогулянки, на поясі у неї виблискували наточені кинджали.

– Складеш мені компанію на полюванні? – Запропонувала сестра.

Сварт сумнівався лише мить. 

– Тільки візьму плащ.

Орін кивнула і сказала, що чекатиме на нього у внутрішньому дворі.

Сварт накинув на плечі батьківську накидку, надів пояс із підсумками, повісив на одну з петель місячний ліхтар і збіг униз сходами. Сестра обернулася на звук його кроків, влаштувала долоні на ручках кинджалів і запитала:

– Як добре ти знаєш ці землі?

– Так само, як і ти, – Сварт знизав плечем. – Робив вилазки кілька разів. Не раджу ходити туди, де мешкають родичі Кетеріка. Вони ще гірші, ніж сам старий.

– Ми вже познайомились. – Орін тужливо посміхнулася. – Сумне видовище.

Вони йшли темними безлюдними вулицями, де-не-де було чутно крики тіньових птахів, на вітру рипіли сухі гілки дерев. Сварт і Орін рідко полювали разом, востаннє це було практично на самому початку його шляху, тому що їм обом було комфортніше на самоті і кожен мав свій власний стиль полювання, але зараз він був не проти компанії, навіть якщо це була компанія його сестри. Прислухавшись, Сварт розпізнав далекий шурхіт, наче щось порпалося в тінях у гущавині дерев. Він вказав на джерело шуму Орін, сестра кивнула і вони удвох вирушили на перевірку. Для надійності Сварт накинув на голову капюшон і став невидимим, а Орін зникла в тінях, безшумно ступаючи сухою травою. Звуки порпання, які вони почули, видавали тіньові істоти – напівлюди-напівдерева, як про себе називав їх Сварт. Ці істоти – їх було троє – доїдали мертвого мандрівника, якому дивом вдалося забратися так глибоко на територію Райтвіна. Поруч з трупом лежав згаслий смолоскип і пошарпаний дорожній заплічник. Сварт напав на тіньову істоту праворуч, Орін – на ту, що стояла зліва, і через кілька секунд обидва монстри були мертві. Третій спробував напасти на Сварта, але Сварт вчасно спритно ухилився, пазурі зуміли схопити хіба що повітря. Орін не стала атакувати, вона негласно віддала останню жертву братові, з цікавістю спостерігаючи за його шаленим танцем з клинками. Коли все було скінчено, Сварт обережно лизнув пласку частину леза кинджала, але одразу ж сплюнув на землю, гидливо зморщивши носа.

– На смак як пійло з полину та фенхелю, від якого бувають галюцинації.

Орін голосно розреготалася, закинувши голову.

– Я досі не пробачила тобі мою улюблену сукню, на яку тебе знудило після третього келиха тієї настоянки. 

– Якщо я не пам'ятаю, то мене там не було.

Сварт обтер обидва кинджали об одяг трупа, покопирсався в нього в кишенях, знайшов кілька мідяків і записку.

– “Бережи себе, Одріне”, – прочитав Сварт вголос, сидячи навпочіпки. – “Кажуть, у цих землях за кожним рогом чекають біси. Навіть якщо ти не знайдеш скарби і повернешся в Елтурель з порожніми руками, пам'ятай – ми з дітьми любимо тебе. Цілую, твоя Марта”. – Він випростався і голосно пирхнув. – Цікаво, скількох рогатих вартових вона познаджувала за той час, поки її чоловік гниє в цій забутій богами дірі. 

– Ти зовсім не віриш у кохання? – Орін картинно надула губи. В її очах танцювали пустотливі вогники.

– Вірю, – Сварт сховав записку до кишені. – Але не у таке.

– Твоє кохання бачило тебе справжнього? – Раптом запитала Орін, посерйознішавши. Вона підняла підборіддя й уважно поглянула на Сварта. – Бачило, який ти шалений, коли заносиш руку для вирішального удару? Як твої губи тремтять, коли твоє обличчя, шия – все твоє тіло вкрите кров'ю?

Сварт глянув вбік, туди, де за товщею темряви та туману стояли Місячні вежі, знизав плечима і, знову перевівши погляд на сестру, кивнув.

– Багато разів.

– І воно не відвернулося? – витончена брова Орін запитливо вигнулась. – Чи не спробувало стримати нудоту? Прийняло тебе таким, яким ти є?

– Ми поцілувалися, – байдуже промовив Сварт, сунувши кинджали в піхви. – А потім любили одне одного, доки не залишилося сил.

– Он воно що, – Орін підібгала губи. – Як я й думала. Виходить, ти щасливець, любий брате.

– Ти теж могла б нею бути, якби спробувала залишити в живих хоч когось, хто виявляє до тебе інтерес.

Вони рушили у бік замку. Тіло Сварта нило від приємної втоми та задоволення, яке щоразу приносило полювання, а ще він страшенно зголоднів.

– Я люблю білявок. А вони така рідкість у тих краях, де ми живемо.

Сварт прослизнув у кімнату майже безшумно, але не намагався притримати двері, тому скрип привернув увагу Енвера, і він повернувся на звук. На одній щоці у Горташа досі виднілися рештки мила, яке він не встиг витерти після того, як закінчив голитися.

– Як минула твоя вечірня прогулянка?

– Продуктивно, – Сварт скинув пояс із ладунками та плащ. Дивно, але сьогодні він майже не забруднився, хоча від рук та одягу все одно пахло – не кров'ю, а скошеною травою. Що за метаморфози відбувалися з людським тілом, коли до нього проникало прокляття тіней? Що це була за магія, яка перетворювала гуманоїдів на живі рослини? – Я хотів би, щоб наступного разу ти склав мені компанію. – Сварт забрав із рук Ґорташа рушник і сам витер мильну піну в нього з обличчя.

– Не найкраще місце для романтичних прогулянок, – Енвер поцілував його пальці, на яких залишилося кілька засохлих крапель крові тіньових істот. – Але я із задоволенням прогуляюся з тобою, якщо це принесе тобі радість. 

– Знаєш, напевно, сьогодні я хочу вечерю у ліжко.

Сварт не брехав, полювання справді пробудило в ньому звірячий апетит.

Цієї ночі йому знову снилися дивні, незрозумілі сни. Сварт був свідком того, як пало одне з найбільших королівств – у прямому та переносному сенсі; небо впало на землю, і в якийсь момент зникли всі звуки, кольори та запахи. Зникла сама магія. Дивно, але Сварт не відчував ані страху, ані розчарування, звідкись він знав, що все це вже було, все це вже сталося, він був не більше, ніж стороннім спостерігачем, якому продемонстрували уривок з минулого. Його безтілесний дух розсіяно озирнувся навкруги, поки увагу не привернув блиск дорогоцінного каміння на руїнах, які колись були містом, що не знало рівних. Три зухвало яскраві камені гіпнотизували Сварта, манили його до себе, і він полетів до них, як метелик летить на полум'я, і коли його пальці майже торкнулися корони, коли їх поділяло лише кілька сантиметрів, Сварт відчув, як хтось рвучко потягнув його назад. Він спробував чинити опір, але марно, все навколо закрутилося, у вухах задзвеніло, а потім повернувся у своє тіло і розплющив очі.

Chapter Text

У кімнаті для перемовин палахкотів камін. Слуги принесли холодні закуски, глечик із питною водою та кілька різновидів вина, незважаючи на досить ранній час. Це був стандартний набір на випадок, коли Мертва трійця збиралася разом, щоб обговорити майбутні справи. А обговорити їм сьогодні було що.

– Складно знайти людину, яка б знала про корону Карсуса і при цьому не мріяла її відшукати. – Кетерік заговорив першим.

Вмостивши руки на столі, Торм зчепив пальці в замок і спрямував невидящий погляд поверх свого порожнього келиха. Він не поспішав торкатися ані вина, ані закусок, чого не можна було сказати про Сварта, який плеснув у свій келих вина і розбавив його водою, щоб вгамувати спрагу, але при цьому не сп'яніти занадто швидко. Незважаючи на неспокійні сни і таке ж неспокійне пробудження, Сварту чи не вперше було дійсно цікаво те, що відбувалося за цим столом.

Звісно, перед тим, як вирушити на зустріч із Кетеріком, вони з Ґорташем обговорили всі деталі одного й того ж сну, який цієї ночі побачила Мертва трійця, і Сварт із захопленням слухав усе, що було відомо Ґорташу про Нетеріл та корону, яку колись викував Карсус, щоб здобути перемогу над Містрою. І дещо іще, що стало для Сварта справжнім відкриттям, і що він ще довго не міг перетравити.

Навколо цього могутнього артефакту плелися у всіх сенсах диявольські інтриги.

Він кілька разів спробував сягнути до батька через молитву, щоб попросити хоч якусь підказку, але батько Сварта зберігав мовчання, те саме можна було сказати і про бога тиранії – Бейн так само залишався мовчазним і байдужим, залишивши питання свого обраного без відповіді. 

Їхні темні боги випробовували його й Енвера, так само, як і минулого разу, коли показали шлях у Підморок, де спав старший мозок, але якщо з колонією ілітидів все було більш-менш просто, то зараз Сварт не зовсім розумів, який їхній подальший план дій. Що саме боги хотіли від них? Щоб вони відшукали артефакт, який безслідно зник більше тисячі років тому? Щоб знайшли когось, хто зможе викувати корону наново? Як перше, так і друге було приблизно так само реально, як упіймати сонце в долоні.

Сьогодні був той рідкісний випадок, коли нервове збудження не псувало Свартові апетит і не заважало насолодитися закусками. Уважно слухаючи кожне слово Кетеріка та Ґорташа, він із задоволенням поїдав наколотий на шпажки сир із солониною та карамелізованими персиками, ніжний паштет із яловичої печінки із журавлинним сиропом та згриз два невеликі солодкі, соковиті яблука.

– Кажуть, коли міста Нетерілу впали з небес, видовище було настільки жахливим, що могло б стати десятим пеклом, – Енвер усміхнувся, підперши голову рукою. Сварт на тлі так апетитно розправлявся із закусками, що він не втримався і теж узяв собі пару шпажок, поки вони ще залишились. – Уявляєш, що могло б статися, якби якби корона потрапила до рук простих смертних? 

– Ти кажеш так, ніби там був. – Кетерік почухав брову великим пальцем.

“Ні, але він знає того, хто був”, – губи Сварта беззвучно заворушилися, ніби він вів внутрішній діалог, і в якийсь момент йому стало так смішно, що він не стримався і пирхнув, в останню мить прикривши рота кулаком. Торм анічогісінько не знав, а Енвер не збирався з ним ділитися, принаймні точно не зараз. Кетерік суворо глянув на Сварта, в його очах помітно читалося нерозуміння, здивування та погано прихована огида. Сварт знав цей погляд, його прийомна мати часто дивилася на нього так само, коли він вкотре переставав виправдовувати їх із батьком примарні надії.

– Вибачте. – Сварт прочистив горло, картинно посерйознівши, зробив ковток із келиха і переглянувся з Ґорташем.

У свою чергу Ґорташ глянув на нього з такою ніжністю, що ще трохи – і Кетерікова ворожість полилася б через край. Сварт яскраво уявив, як чорна в'язка жижа витікає за межі обладунків Торма і, зрештою, накриває його з головою.

– Я кажу як людина, яка багато читає та вміє користуватися різними джерелами інформації, включаючи не зовсім традиційні. – Енвер відкинувся на спинку стільця і постукав пальцями по дерев’яній стільниці.

– Твої пропозиції? – Кетерік стомлено глянув на Ґорташа. – Якщо наші боги хочуть, щоб ми відшукали чи не наймогутніший магічний артефакт, який колись існував у всьому Торилі, нам потрібен чіткий план дій. Протягом останнього тисячоліття корона Карсуса вважається загубленою, і щоб взятися до її пошуків, нам необхідно вже сьогодні розробити стратегію хоча б приблизно і підключити до пошуку інформації перевірених, надійних шпигунів.

– Шпигунів лиши мені, – Енвер покрутив у руках порожню дерев'яну шпажку, відкинув її на серветку і взяв з великої срібної таці ще один бутерброд. – Я вже міркував про це, і в мене є деякі думки з цього приводу.

Торм з очікуванням глянув на Ґорташа.

– Але для початку мені треба переконатися, що з цього хоч щось та й вигорить, тож поки що я залишу їх при собі. – Енвер нахилився над столом і із задоволенням відкусив бутерброд із козячим сиром, солониною та карамелізованими персиками.

– Ми говоримо про спільну справу, Ґорташе, – холодно промовив Кетерік.  

Від уваги Сварта не вислизнуло те, як стиснулася рука генерала у важкій металевій рукавиці.

– Навіть якщо тобі здається, що це дрібниці, ми повинні працювати разом.

– Дійсно? – прожувавши, Енвер зі щирим подивом подивився на бліде, зморшкувате обличчя Кетеріка. – У такому разі дозволь поставити зустрічне питання: коли ти збирався розповісти нам, своїм діловим партнерам , про те, що з самого початку більшість твоїх ресурсів була кинута на спроби воскресити доньку?

Торм тричі змінився в обличчі, не допомогла навіть армійська витримка, Сварт на власні очі бачив, як страх змінився гнівом, а гнів – розпачем. Він чекав, що Кетерік зірветься з місця, підвищить голос – це було б у дусі його прийомного батька, вони зі старим багато в чому були страшенно схожі, – але генерал залишився сидіти на своєму стільці перед порожнім келихом та порожньою тарілкою. Сварт стишився в очікуванні бурі, готовий будь-якої миті взятися за кинджали, але буря померла в зародку. Повітря навколо Кетеріка не колихнулося.

– Хто тобі сказав? – процідив Торм крізь зуби.

Нехай боги будуть свідками – на долю секунди Сварту майже стало його шкода. Він був такий жалюгідний у своєму горі, яке проти його волі розкрилося на огляд громадськості, як величезний нарив, що не рятували ані масивні обладунки, ані зброя: ліворуч від себе Сварт бачив не обраного бога некромантії, не генерала і великого полководця, а жалюгідного, вбитого горем старого. Втім, таким Торм був недовго, вже за лічені миті він розправив плечі і стиснув пальці в кулаки.

– Не мені, – м'яко виправив його Ґорташ. – Нам . Ти необачно недооцінюєш цього молодика, який сидить поруч зі мною. – Енвер посерйознішав і, уважно дивлячись на Кетеріка, заговорив вже зовсім іншим тоном, який його наближеним вдавалося чути вкрай рідко: – Нам ніхто нічого не казав. Якщо ти, генерале, думаєш, що в твій затхлий склеп приїхало два королівські блазні, які розважатимуть тебе, поки ти зайнятий своїми справами, ти помиляєшся. Мені начхати на твою родину, Кетерік, і начхати на твої мотиви, ти вільний робити що хочеш, але не забувай, з ким розмовляєш, і кому висуваєш претензії в той час, коли сам не без гріха. 

Ґорташ підвівся з-за столу, і Сварт, незважаючи на те, що в його тарілці ще була їжа, теж підвівся. Він витер губи накрохмаленою серветкою, зім'яв її і відкинув на край столу, але, перш ніж стати поруч з Енвером, не стримався, поцупив з однієї зі шпажок стиглу зелену виноградину і закинув її до рота.

– Ми сьогодні ж повертаємось додому, де я планую негайно розпочати роботу над нашим проектом. Не хвилюйся, Торме, твої гроші неодмінно стануть у нагоді, і коли я розумію, на яку суму розраховувати, надішлю рахунок з гінцем. Думаю, твій бог буде в невимовному захваті від того, як уміло його обраний розставляє пріоритети.

– Сьогодні? – пошепки спитав Сварт, коли вони з Ґорташем підіймалися сходами. – Ти хоч би попередив, перш ніж імпровізувати.

– На те й потрібна імпровізація, кохання моє, – так само пошепки озвався Ґорташ. Їхні кроки лунали порожніми коридорами. Він звірився з кишеньковим годинником, на кілька секунд сповільнивши крок, кивнув своїм думкам і сховав годинник назад у кишеню. – Ми нічого не втрачаємо, абсолютно. Чи ти мав інші плани?

– Жартуєш? Я зараз же накажу Скелерітасу знайти Орін і сказати їй, щоб вона збирала речі.

– Ні, почекай, поки рано, – Енвер зупинив Сварта жестом, задумливо покусав губу. – Мені треба щоб ти трохи мені допоміг. А потім збиратимемося.

Цього разу вони вирішили відкрито взяти з бібліотеки Торма все, що Ґорташ вважав за потрібне. І, хоч як це дивно, їх ніхто не зупинив. Кілька разів Сварт піднімався приставними скрипучими сходами, щоб дістати потрібні томи з найвищих полиць, але більшість книг, які Енвер планував вивчати після повернення додому, знайшлися внизу, в секціях історії магії та темних магічних мистецтв. Сварт не ставив зайвих питань, він все одно мало що в цьому тямив, тому вони з Енвером просто пройшлися за поспішно складеним переліком, і менше, ніж за кілька годин усі книги були акуратно складені в дерев'яні контейнери. Команда корабля завантажила контейнери на борт, і після цього можна було розпочинати збори.

– Ти казав, що ми затримаємось тут на довше, – сказала Орін, насупивши брови, поки Сварт складав у дорожній рюкзак ще сирі після прання речі.

– Плани змінилися. Ні, звичайно, якщо ти хочеш, я міг би залишити тебе тут на невизначений час, але навряд чи це те, що тобі потрібно, – ухильно відповів Сварт і, зважаючи на виразу обличчя Орін, він вгадав – чорта лисого вона погодилася б надовго залишитися в цій глушині, без своєї майстерні для малювання і без дюжини коханок. – Тільки не кажи, що сумуватимеш за Крессою. – З посмішкою додав Сварт.

– Думаєш, в мене не може бути друзів? – Орін схрестила руки на грудях. – Ти маєш рацію. Я не маю друзів. – Сестра байдуже знизала плечима. – Але вона гожа, від неї пахне нагрітим залізом та травами.

– Сподіваюся, її чоловік цього не почує. – Закинувши рюкзак на плече, Сварт вийшов із кімнати.

Залишок весни видався продуктивним, але страшенно виснажливим. Одночасно з тим, як будівництво Залізного трону добігло кінця, Заріель виконала заключну частину угоди: у майстерні Енвера з'явився готовий прототип пекельного двигуна, і передостанній шматочок пазла під назвою Сталева варта майже завершив загальну картину. Майже – тому, що перед тим, як запустити масове виробництво автоматонів, Енверу залишалося вирішити проблему з управлінням. Справи пішли трохи простіше, коли Ґорташ зміг зібрати команду винахідників та делегувати їм більшу частину своєї роботи – вони зі Свартом обидва відчули чи не миттєве полегшення, бо тепер у Енвера було більше вільного часу та більше ресурсів для вивчення всього, що мало безпосередній стосунок до старшого мозку. І більше часу, що вони могли сміливо присвячувати один одному. Більшу частину не лише ночей, а й днів Сварт та Енвер проводили в кабінеті на Зміїній скелі або на одному із заводів Ґорташа, рідше – у його квартирі у Нижньому місті; через кілька місяців Сварт частіше бачив охорону Енвера, ніж своїх власних людей, але настрої в храмі дозволяли йому довго бути відсутнім, тим паче після того, як Сварт повідомив своїй пастві, що того вимагає їх темний бог. І хоча половина його слів була найчистішою брехнею, половина все ж таки мала стосунок до правди – вони з Енвером багато і старанно працювали над вивченням книг та манускриптів, а точна інформація про місцезнаходження корони коштувала Ґорташу величезного запасу власних коштів – Кетерік відшкодує йому все до останнього мідяка, – часу та нервів.

Але все це зрештою дало свої плоди.

Вперше про корону Карсуса маленький Енвер почув у Домі надії. Це трапилося в його другий рік перебування в Авернусі, чисто випадково – він просто тягнув руки до всіх книг, які були так чи інакше в зоні досяжності, а іноді до нього потрапляли навіть ті томи, які було не так просто дістати, але він все одно якимось дивом примудрявся їх отримати потай від усіх. Потай від самого Рафаїла. Ні, Ґорташ, на відміну від Сварта, ніколи не був майстерним злодієм, але дещо таки вмів, і під час чергового прибирання в будуарі архідиявола він знайшов мемуари Рафаїла про той жахливий день, коли Нетеріл впав із небес на землю. Він жадав знайти корону, він одним із перших вирушив на місце крушіння, ось тільки серед уламків колись величних міст і гір знівечених трупів не було й сліду найбільшого творіння Карсуса. Батько Рафаїла, правитель Канії, архідиявол Мефістофель виявився швидшим і кмітливішим за свого недбалого сина, і корона перемістилася в його сховище швидше, ніж Рафаїл піднявся з Авернуса до світу смертних.

Зрозуміло, Енвер ніколи не бував у Канії і мало знав про це місце; все, що йому було відомо про дев'ять пекел, полягало в кількох пошарпаних книгах, затертих майже до дір манускриптах і переписаних від руки кресленнях, які йому пощастило прихопити з собою, коли він тікав з Авернусу. Майже тридцять років тому корона Карсуса знаходилася в Канії, в одному із найбільш захищених місць, що охоронялися лютими морозами та могутньою магією, і для початку, перш ніж будь-що планувати, Сварту та Ґорташу треба було переконатися, що артефакт досі зберігався саме там, де й раніше. Правильні важелі тиску на певних людей, гори золота – і через кілька тижнів Енверу прийшов анонімний лист з короткою, лаконічною запискою всередині конверта: “Скарбниця Мефістофеля. Сектор 26D”.

– Присягаюся, я багато чого віддав би за те, щоб бачити обличчя старого в той момент, коли він отримає витратний лист. – Сказав Сварт, розтягнувшись на величезному двоспальному ліжку.

Бункер, обладнаний усім необхідним на одному з нижніх рівнів Залізного трону, мало чим поступався у зручності кабінету Енвера на Зміїній скелі. Подорож на субмарині стала причиною неабиякого стресу, від якого у Сварта ще довго мимоволі тремтіли пальці, тому він вважав за краще відволіктися на щось приємне відразу, як тільки за ними зачинилися важкі сталеві двері. Енвер був не проти, більше того, складно сказати, хто першим виявив ініціативу – коли справи Ґорташа йшли добре, це позитивно впливало на все, що відбувається між ним та Свартом у ліжку. А зараз його справи не просто йшли добре – все складалося так, як вони й уявити не могли, і якби Сварт боявся лихого ока, йому в якийсь момент напевно стало б страшно, і він побоювався б зайвий раз подумати про те, як же достобіса їм пощастило, щоб не наврочити. На щастя, Сварт не вірив у самоврок, і дозволив собі просто порадіти спійманій за хвіст удачі. Хоча, звісно, жодним везінням тут і не пахло, всі їхні з Ґорташем успіхи були виключно плодами їхньої важкої, кропіткої роботи. Та сьогодні вони відпочивали і насолоджувалися товариством один одного, навіть незважаючи на те, що поки що було пройдено лише половину шляху. Найскладніше було попереду, але Сварт із впертістю останнього божевільного був впевнений, що вони впораються. Окремо – навряд чи, але разом – безперечно так. 

– Я накинув відсоток за те, що ми робимо за нього всю брудну роботу, – прошепотів Енвер на вухо Сварту, а коли той весело засміявся, теж усміхнувся. – Виручені гроші пущу на свою передвиборчу кампанію. – Поцілувавши Сварта в губи, Ґорташ ліг на подушки та підклав руки під голову.

Сварт перекинувся на живіт, підібрався ближче і, спершись підборіддям Ґорташу в груди, сказав:

– Ти – найцілеспрямованіша людина з усіх, кого я коли-небудь знав. У тебе все вийде, Енвере, бо самі боги благословили тебе. – Сварт простягнув руку і лагідно погладив Ґорташа по шорсткій щоці.

– Я б хотів, щоб на моїй коронації ти стояв праворуч від мене. – Енвер прикрив очі і потерся щокою об його прохолодну долоню.

– Лише якщо ми виколемо очі всім патріархам, щоб вони не могли запам'ятати мого обличчя. – Сварт провів великим пальцем по губах Ґорташа і невесело посміхнувся.

– Коли я стану ерцгерцогом, нам не треба буде вдаватися до таких радикальних методів, а тобі більше не доведеться ховати за маскою своє обличчя. – Ґорташ сів і серйозно глянув на нього. – Колись я дав тобі слово і не збираюся від нього відмовлятися: ми правитимемо більше, ніж королі – ми правитимемо як боги.

Сварту стало гірко, але всього на мить, і щоб угамувати тремтіння і перебити присмак попелу та сирої землі в роті, він обійняв Енвера за шию і накрив його губи своїми. Тут, глибоко під товщею води, на самому дні річки Чіонтар їх боги точно не могли їх бачити, і Сварт дозволив собі виявити слабкість:

– Із задоволенням прийму твою пропозицію.

Енвер не жартував: добру частину золота зі скрині, надісланої Кетеріком Тормом, він першого ж дня пустив на свою виборчу кампанію. Не те, щоб у нього в запасі не було грошей – людина, під чиїм покровительством тепер знаходилася лічильна палата і вся міська преса, могла дозволити собі без сторонньої допомоги вкласти в агітацію стільки, скільки потрібно, і навіть більше, але, здається, Ґорташу приносив особливу насолоду сам факт, що старий зрадник і клятвопорушник, що сидить у Місячних вежах, відважив кругленьку суму зі своєї скарбниці. Одночасно з підготовкою до виборів Енвер нарешті зміг відшукати потрібних людей і дочекався вдалого моменту, щоб надіслати до герцогині Стелмейн шпигунів, які вдень і вночі мали стежити за всіма її контактами та переміщеннями, і двічі на день доповідати Ґорташу про кожен її крок. Сварт не втручався в цей процес, йому було достатньо обіцянки, раніше даної Енвером, що коли вони зловлять винних у смерті баалістів, він особисто простежить, щоб за людей Сварта помстилися.

Час летів з неймовірною швидкістю, в житті Сварта одночасно відбувалося стільки всього, що коли він все ж таки приповзав до батьківського храму, втомлений і вичавлений як лимон, то одразу ж завалювався на ліжко і засинав непробудним сном, не роздягаючись. Кілька годин відпочинку, поспіхом прийнята ванна та гоління, вечірня меса та знову занурення у книги з бібліотеки Кетеріка. Найпозитивнішою частиною цієї роботи, звичайно, було те, що вони з Енвером проводили купу часу разом, нехай навіть кожен при цьому був зайнятий вивченням чергового вченого тому. Перерви на їжу, питво та один одного були страшенно приємною частиною їхнього грандіозного плану. Поки шпигуни стежили за герцогинею і одного за іншим прибирали з дороги людей із Лицарів Щита, одного вечора Ґорташ отримав звістку про те, що для них зі Свартом справи було знайдено відповідного фахівця. До листа була додана коротка, але змістовна характеристика діаболістки Гелсік та адреса, поглянувши на яку Сварт свиснув і почухав шрам на переніссі.

– Як химерно сплітаються нитки долі, – пробурмотів він, ще раз пробігшись поглядом по листу, а потім сховав складений вдвічі пергамент назад у конверт і, відкинувшись на спинку стільця, влаштував одну ногу на краю столу. Ґорташ не заперечував, а Сварт, у свою чергу, вже давно почував себе на Зміїній скелі як удома. – Нам навіть не доведеться нікуди їхати, весь цей час вона була практично під носом. Енвер підвівся з-за столу, допив залишки вина у келиху і відчинив двері на балкон. Вже через кілька секунд кімната наповнилася нічною літньою прохолодою, свіжий вітерець тріпав волосся Сварта, він прикрив очі, насолоджуючись цією ідилією та співом цикад десь за вікном. Ніхто з них не міг знати, що буде далі, але зараз Сварт міг впевнено стверджувати: він жив своє найкраще життя. Коли він глянув на Енвера, який розглядав вогні нічного міста, упершись долонями в перила балкона, серце стислося від усвідомлення, як сильно він захоплювався цією людиною. І як сильно його кохав. Сварту знадобилося кілька років, щоб усвідомити це. І прийняти.

Він плеснув ще вина, взяв обидва келихи і зупинився поруч із Ґорташем. Ніч була чудовою, у повітрі лунав запах троянд і жасмину. Сварт передав один із келихів Енверу і запитав:

– Хочеш, щоб завтра я пішов з тобою?

– Для початку я хотів би поговорити з нею віч-на-віч, – Ґорташ обійняв його однією рукою за пояс. – Оцінити ситуацію. А потім, якщо ця Гелсік зможе виявитися нам корисною, ми відвідаємо її разом. Згоден?

– Навіть більше, – промимрив Сварт у свій келих. – Поки ти працюватимеш, я як слід відісплюсь у твоєму ліжку, потім зазирну до моїх хлопців, а надвечір чекатиму новин. Як гадаєш, у нас вийде?

– Має вийти, – Енвер погладив його поперек. – А якщо ні – знайдемо іншу діаболістку. 

Сварт питав зовсім про інше, але його влаштувала відповідь.

Chapter Text

Зрозуміло, вони не поїхали до Місячних веж наступного дня після пограбування. Вони не поїхали туди навіть за кілька місяців, бо Ґорташу знадобилося набагато більше часу на детальне вивчення корони і всього, що було з нею пов'язано.

Якби у Сварта хтось спитав його думку, він би відповів, що як на його смак творіння Карсуса було огидним і незграбним: вигнутий каркас був виконаний з магічного металу, який зовні нагадував обсидіан, а в основі потопало кілька дорогоцінних каменів неприродно яскравого кольору. Апофеоз абсолютного несмаку. Правду кажучи, складно було уявити, що ця нехитра на вигляд річ розбурхувала свідомість стількох поколінь, і навіть самому дияволу не давала спокою, а тепер вона лежала на столі у майстерні Енвера Ґорташа, і вони зі Свартом могли б назавжди увійти в історію як грабіжники тисячоліття. На щастя, цього ніколи не станеться, а їхні імена прославляться зовсім іншими звершеннями, хоча якась частина злодійської натури Сварта була вкрай розчарована. Вони не просто проникли в скарбницю Мефістофеля, вони забрали звідти те, що їм було потрібно, і вибралися на поверхню живими. Енвер не став квапити події і написав Кетеріку вже після того, як книга про Великий задум ілітидів була зачитана ним до дір. Те, що корона лежала в сховищі архідиявола прямо на книзі, яка сама по собі була прямою інструкцією до дій, було чи то подарунком, чи то жартом долі. Сварт ще довго реготав як навіжений, коли його погляд падав на пошарпаний томик у шкіряній обкладинці, на тлі якого навіть бомба з димним порохом здавалася дитячим белькотом та абищицею.

Напевно, всі дев'ять пекел гули про зникнення, варто було їм із Ґорташем пірнути в портал із мішком награбованого, але найбільше на світі Сварт хотів би побачити обличчя Рафаїла. Двоє смертних зуміли зробити те, що не було під силу самому правителю Авернуса – чи це не найбільше приниження зі всіх можливих? Якби Сварт міг, він розірвав би Рафаїла голими руками на помсту за весь той біль, який диявол колись завдав Ґорташу, але Сварт не мав таких сил. Принаймні поки не мав. Якщо план зі старшим мозком спрацює, у їхньому розпорядженні буде армія, якої ще не знав світ. І тоді можна буде вдосталь наговоритися про старі образи та боржників. Сварт не вирізнявся особливим терпінням і зовсім не вмів чекати, але ладен був спробувати, щоб побачити, як Рафаїл та його слуги, що колись мучили Енвера, корчаться в агонії. 

Рафаїл.

Нубалдін.

Тюремники, які виконували накази.

Він запам'ятав їх усіх і обов'язково повернеться до Дому надії, щоби втілити задумане в життя.

Але зараз фокус уваги Сварта було зміщено на дещо інші речі.

– Який колір тобі подобається? – спитав Ґорташ, притулившись губами до його вуха.

– Червоний, – майже пошепки відповів Сварт.

– Як я і гадав. – Ґорташ поцілував його у вилицю і зайняв сусідній стілець.

У лабораторії було ясно, як вдень, незважаючи на те, що стрілки настінного годинника давно показували за опівніч. Нетерійські камені, витягнуті Енвером із корони, лежали на столі і вигравали неприродними кольорами. Це видовище притягувало, заворожувало і… ні, не лякало, але коли Сварт думав про силу, вкладену в цих камінчиках, його нутрощі скручувало тугим вузлом. Каменя було три: червоний, який він обрав собі, фіолетовий та малиновий. Ґорташ одразу відклав малиновий камінь убік, з чого можна було зробити висновок, що йому найбільше сподобався фіолетовий. На дотик нетерійські камені не були ані гарячими, ані холодними, але варто було піднести до них руку, як кінчики пальців починало легенько пощипувати – так тіло реагувало на ув'язнену всередині каменя магію. Зважаючи на все, Енверу навіть подобалося це відчуття, і не дивно – з його вмінням наділяти предмети магією, резонування від магічних артефактів сприймалося ним як пісня, як невидимі струни, на яких його пальці досвідченого винахідника могли зіграти будь-яку мелодію. Сварт не мав магічних здібностей, за винятком, хіба що, самозцілення, але навіть йому приносило особливе задоволення торкатися рельєфної поверхні каменів і відчувати, як потужне магічне поле вкриває його пальці.

Якщо інформація, яку Ґорташ вивчив вздовж і впоперек про нетерійську магію, була правдивою, а сумніватися в цьому вони не мали жодного приводу, за допомогою цих трьох каменів вони з Кетеріком зможуть керувати тією істотою, на яку буде надіта корона. Колись ілітіди прагнули поневолити гітів, а потім – всі інші розумні раси, і проголосити своє правління під знаком абсолютної тиранії та покірності. Чи могли вони припустити, що одного разу їх план спробують втілити в життя троє простих смертних? Коли Сварт думав про тисячолітню імперію, яка впаде до їхніх ніг, у нього підкошувалися коліна, а подарований батьком кинджал – ненависть і злість у чистому вигляді – тремтів у піхвах і просив крові.

– Що я маю зробити? – Сварт облизав губи і перевів погляд із нетерійського каменя, який продовжував вабити його своїм слабким світлом, на Енвера. 

– Подумай, з якою річчю його поєднати, щоб камінь завжди був із тобою. Це не просто дрібничка, – Ґорташ похитав головою. – Ця річ стане твоєю найбільшою зброєю, за допомогою якої ти зможеш керувати розумами та віддавати накази.

– Здається, я зрозумів… – пробурмотів Сварт і, не роздумуючи, витяг батьків кинджал із піхов.

Раптове усвідомлення пронизало його мозок яскравим, сліпучим спалахом, ніби з самого початку все мало бути саме так і ніяк інакше. Начебто самі боги передбачали йому таку долю. Як ще можна було пояснити те, що в кинджалі, створеному Баалом, був отвір, ніби спеціально розрахований під один з нетерійських каменів? Енвер підбадьорливо посміхнувся, і Сварт, проковтнувши слину, взяв зі стільниці камінь. Він навіть не встиг піднести його до кинджала досить близько, як ручка сама примагнітила камінь в отвір, і він з тихим клацанням став у кільце з гострих шипів. Батькова магія крові злилася з нетерійською, по лезу кинджала прокотилася хвиля криваво-червоного світла, а потім усе закінчилося, і ручка виглядала так, ніби камінь завжди стояв у ній. 

– У моєму випадку буде дещо складніше.

Сварт здригнувся, коли Ґорташ заговорив із ним, сховав зброю назад у піхви і нарешті зміг видихнути. Легкі й трахею пекло вогнем, Сварт навіть не помітив, що весь цей час боявся зробити зайвий вдих.

– Я зроблю все, що потрібно, – хрипко промовив він і прочистив горло.

– Я міг би попросити про допомогу будь-якого клірика із церкви, але хочу, щоб це був ти.

Енвер посунув до себе дивну конструкцію, зроблену із чистого золота, та набір хірургічних інструментів. У роті у Сварта пересохло, коли він зрозумів, на що натякав Ґорташ, йому недаремно примарився присмак його крові, а зіниці та ніздрі розширилися, як у зголоднілого звіра.

– Горло? – Сварт із запитанням підняв брови. – Груди?

– Рука. – Енвер простяг йому кисть.

Тільки тепер Сварт зауважив, що сьогодні Ґорташ позбавився всіх своїх перснів, з якими вважав за краще не розлучатися, а від його смаглявої, вкритої дрібними шрамами шкіри помітно пахло знезаражувальною маззю.

– Буде боляче, Енвере. Чому ти не приніс знеболювальні настоянки?

Якби Сварт знав, він сам зварив би їх, він був однаково вправний як у приготуванні отрут, так і у створенні лікарських порошків та настоянок. Праворуч від Енвера лежав сувій зцілення і стояла невелика пляшечка із зіллям, що зупиняє кров.

– Я готовий прийняти цей біль. Я хочу його запам’ятати. 

Ні, він не поставився до того, про що просив Сварта, легковажно. Він підготувався. Це був його свідомий вибір. 

Сварт хотів поцілувати Ґорташа, але вчасно придушив цей порив – не зараз, бо якщо він піде на поводі у слабкості, то вже не зможе як слід зосередитись на справі. З цієї ж причини він постарався заглушити решту емоцій, через які на його блідих щоках проступив рум'янець, а в носі защипало. Навряд чи Енвер до кінця усвідомлював, який безцінний подарунок робив для Сварта цієї миті.

Сварт підвівся з-за столу, скинув свої робочі рукавички без пальців. Частина спритності покинула його, варто було йому зняти їх із себе, але для того, щоб виконати прохання Ґорташа, йому цілком вистачало досвіду та навичок, відточених за всі злодійські роки. Вперше за дуже довгий час Сварт готувався до того, щоб допомогти, а не лише завдати шкоди, озброївшись лезом. Він закатав рукави сорочки, як слід вимив і обтер рушником руки, змастив їх знезаражувальною маззю, яка дуже швидко ввібралася в шкіру, залишивши по собі тільки легкий спиртовий аромат з домішком трав, а потім осідлав стілець і взяв один зі скальпелів.

– Скелерітасе, тримай лампу так, щоб я добре бачив потрібну область, – наказав Сварт, і камердинер, охкаючи та пихкаючи, застрибнув на стіл з іншого боку і поспішив виконати його наказ.

Склавши руки на животі, Скелерітас косо глянув на Ґорташа, але нічого не сказав, а коли Ґорташ глянув на нього у відповідь і посміхнувся однією з найчарівніших усмішок, Фел наморщив ніс і відвів погляд.

– Нікуди не йди, – пробурмотів Сварт, обережно роблячи перший надріз. – Мені знадобиться твоя допомога.

Скелерітас нерідко асистував Сварту в процесі допитів і розтинів, але цього разу все було по-особливому, і хоча рука Сварта була твердою, сама лише присутність Фела поряд додавала йому впевненості. Камердинер чудово розбирався у назві медичних інструментів, добре знав анатомію та вмів бути корисним.

Вже після другого надрізу Енвер помітно напружився, і Сварт, не перериваючи процес, тихо сказав:

– Розслабся. Будь ласка. Інакше кровотеча посилиться.

– Не звертай на мене уваги, – хрипко озвався Ґорташ. – Просто роби те, що маєш.

Кожна емоція мала свій запах. Сварт знав, як пахне щастя, радість перемоги, сексуальне збудження, але найкраще його тонкий нюх міг розібрати по нотах страх і біль. У болю був невимовний, пряний аромат, так пахне земля в перші секунди після закінчення кривавої битви – нагрітий метал, дим, сира земля, сіль і солодкість, що йдуть від свіжої рани. Від Енвера пахло болем, і хоча від цього дивовижного запаху у Сварта солодко тягнуло внизу живота, він намагався зосередитись не на власних відчуттях та бажаннях, а на процесі. Скелерітас подав йому щипці, Сварт затиснув край шкіри і обережно приклав до рани каркас для нетерійського каменю. Він глянув на Ґорташа всього на мить, і його серце стиснулося – очі Енвера були тьмяними від болю, на лобі проступив піт, але він не видавав ані звуку. Залишалося зовсім небагато. Переконавшись, що каркас щільно прилягає до кисті, Сварт розтиснув щипці, обробив краї рани настоянкою, щоб зупинити кров, і прочитав заклинання із сувою. Рука Ґорташа одразу ж зажила, як і не було нічого, і тільки після цього він дозволив собі вп'ятися пальцями в коліно і шумно видихнути.

– Вже все, – Сварт подався до нього і поцілував його чоло, вилиці, трохи довше затримався на губах. – Не заздрю тому, хто б надумав тебе допитувати. – Він усміхнувся, і Ґорташ усміхнувся у відповідь, хоча його губи й досі тремтіли.

– Майже все, – Енвер прочистив горло, прибрав з чола волосся і акуратно взяв нетерійський камінь яскраво-фіолетового кольору.

Так само, як у випадку з кинджалом Сварта, камінь примагнітився до каркаса майже миттєво. Ґорташ кілька разів стиснув і розтиснув пальці, оглянув кисть з усіх боків та задоволено посміхнувся. Тієї ж рукою він потягнувся до сорочки Сварта, перевіряючи рухливість і чутливість пальців, розстебнув кілька верхніх гачків і провів долонею по татуюванню у нього на шиї. Збудження, що жевріло всередині Сварта, спалахнуло з новою силою, він поцілував кінчики пальців Ґорташа, потерся щокою об його теплу долоню і сам перебрався з стільця до нього на коліна. Він ніколи не бачив себе тим, хто буде правити, він був створений, щоб знищувати, але тепер, коли все, що вони задумали, було так близько, Сварт був зовсім не проти стояти праворуч від Енвера, коли його коронуватимуть. Він був не просто не проти – він чекав цього дня.

Вони вирушили до Місячних веж після Весняного рівнодення. Крім слуг-бейнітів, які цього разу супроводжували Енвера під час подорожі, до них доєдналася Орін. У якийсь момент Сварт навіть упіймав себе на думці, що йому було спокійніше, коли вона була в нього на очах, ніж у ті рази, коли він сам вирушав до Райтвіна, а сестра залишалася у Брамі Балдура. З віком у ньому все частіше й дедалі сильніше виявлялася звичка, за яку він так лаяв Ґорташа – звичка все контролювати. Армія Кетеріка Торма значно зросла, особливо в порівнянні з їхнім першим візитом до Місячних веж. Тепер у стінах замку постійно чулися приглушені кроки та тихі голоси, а робота з розчищення та облаштування колонії у Підмороці йшла повним ходом і не припинялася ані на день. Сюди регулярно прибували торговці, а у колись закинутій кузні у внутрішньому дворі знову горів вогонь і було чути брязкіт металу. У головному залі їх зустріла зграйка гнолів, які спочатку оголили зуби, почувши незнайомий запах, але варто було Сварту простягнути до них руку, як усі вони, на чолі з ватажком зграї, притиснулися до землі і налякано заскавчали. Сварт встромив пальці в густу довгу шерсть, потріпав ватажка зграї по загривку і посміхнувся. Після цього випадку гнолі більше ніколи не виявляли до них з Енвером агресію, навпаки – розступалися перед ними та смиренно опускали голови. Іноді Сварт приносив їм недоїдки зі столу і, сидячи на підлозі перед каміном, спостерігав за тим, як вони обгризали кістки.

На тому місці на грудях у Торма, де раніше викрашався символ Меркула, тепер виблискував один із нетерійських каменів. Старий не придумав нічого кращого, окрім як поєднати камінь з обладунком, втім, Сварт і Ґорташ могли тишком-то сміятися над цим скільки завгодно – це була не їхня справа, і якщо Кетерік практично не розлучався зі своєю бронею, принаймні це було практично.

Перед спуском до колонії вони скликали фінальні збори, щоб ще раз проговорити все, що й так було обумовлено десятки разів.

– Після того, як старший мозок опиниться у нашій владі, ми вилучимо з резервуарів таку кількість пуголовків, якої буде достатньо, щоб одурманити першу партію наших послідовників. Ми простежимо за тим, як пуголовки впливають на їхній розум і блокують можливість чинити опір, після чого разом із обраним Баала повернемося до міста і перейдемо до втілення другої частини плану. – Енвер недбало змахнув рукою.

– Я і мої люди повинні сіяти паніку на вулицях Брами Балдура, – Сварт закинув одну ногу на стіл.

Кетерік холодно глянув на його литку, обтягнуту свинячою, начищеною до блиску шкірою зі срібними пряжками, але нічого не сказав.

– А ти, генерале, – продовжив Сварт, – збереш людей і твоя армія мерців виступить у бік міста з метою його захопити.

– Звісно, у цей момент на арені з'явиться останнє слово у веденні війни – Сталева варта, – Ґорташ усміхнувся. – Масове виробництво якої було запущене перед нашим від'їздом, тепер усе, що нам потрібно – пуголовки ілітидів, і місто буде врятовано від навали нечисті – нічого особистого, Кетеріку, – а я стану його героєм та рятівником. – Він сплеснув руками. – Більш слушного часу, аніж зараз, вже не буде – ерцгерцог Рейвенгард якраз збирається вирушити з дипломатичною місією в Елтурель.

На кілька хвилин за столом запанувала могильна тиша.

– У такому разі виступаємо негайно. – Сказав Торм, підвівшись із місця. Він сперся руками у важких металевих рукавичках у стіл і уважно оглянув усіх присутніх. – Мої люди вже приготували все до спуску під землю. Нехай боги допоможуть нам і вкажуть нам шлях.

Ще ніколи в житті Сварт не відчував такої впевненості в тому, що все задумане неодмінно мало вийти. Через викид адреналіну в кров його серце в грудях билося як шалене, а пальці ледь помітно тремтіли. Вони вирішили, що назвуть цю псевдо-релігію Абсолют – похідне від абсолютної влади , як жартував Енвер кілька ночей тому, коли вони зі Свартом засинали в обіймах один одного. Дивно, але Кетерік схвалив цю ідею, старий у принципі був напрочуд зговірливим останні тижні, і ані Сварт, ані Енвер не могли до ладу зрозуміти, у чому полягала причина такої поведінки вічно похмурого та незадоволеного генерала. Наче думками Торм весь цей час був десь далеко звідси. З іншого боку, кожен із них продовжував справно виконувати свою роботу, а особисті переживання Кетеріка були останнім, про що Сварт хотів би думати в ці хвилини. Однак усе стало на свої місця перед спуском у Підморок: до Торма підійшов Бальтазар, що казна-звідки взявся, і тихо повідомив, що його донька, прекрасна Ізобель, кохана самої Місячної діви, зробила свій перший вдих після кількох десятиліть вічного сну. Але за секунду до того, як Сварт хотів було заперечити, що вони так не домовлялися, і на першому місці все одно мав бути рейд у колонію, Кетерік згнітивши серце прошепотів своєму радникові, що зовсім скоро приєднається до нього у склепі.

– Хай Ізобель дочекається мене, – додав він, глянувши на Бальтазара так, наче бачить його востаннє.

Свартові довелося прикусити губу, щоб не бовкнути зайвого, його горло зсередини дряпали злі, жорстокі слова про те, що дівці, яка майже сто років гнила в затхлому склепі, точно нікуди поспішати. Навряд чи Енвер міг прочитати його думки, але Сварту було приємно, коли він м'яко стиснув пальцями його плече і легенько підштовхнув у бік підйомнику.

До завершення справи всього його життя залишалися лічені хвилини, і схоже хвилювання і нетерпіння Сварт відчував лише у двох випадках: коли лягав у ліжко з чоловіком і коли встромляв кинджали в податливе тіло чергової жертви. Сварт сподівався, що батько не просто бачить його зараз; він сподівався, що батько нагородить його за старанність і за те, як самовіддано він виконував його накази. У прихованій кишені, в підкладці його броні, біля самого серця спочивала Молитва про прощення, яку Сварт написав у своєму щоденнику кілька місяців тому. Молитва, в якій він просив батька відпустити йому гріхи і заприсягався закінчити розпочате. У баалістів існував древній ритуал вінчання, Сварт думав про нього, коли уявляв, як в кінці принесе Ґорташа в жертву, а потім проколе кинджалом власне серце, щоб назавжди возз'єднатися з ним у потойбіччі.

Він не міг хотіти і просити більшого. 

Цього буде достатньо.

Сварт загорнувся в ці думки, як у щільний кокон, який зігрівав його, поки вони опускалися все нижче і нижче в Підморок, туди, де було холодно й сухо. Пальці Енвера, переплетені з його пальцями, були гарячими, і від цього контрасту шкіра Сварта вкрилася сиротами, а дрібні волоски на тілі встали дибки.

Тоді Сварт ще не знав, що всі, хто був йому відданим, хто служив йому вірою і правдою протягом стількох років, були мертві. Люди Орін позбулися всіх, хто міг зібрати опір після того, як вона планувала узурпувати владу. Не лишилося нікого, окрім Скелерітаса, а Скелерітасу не було надано права втручатися у справи напівбогів.

Він міцніше стиснув руку Ґорташа і вони разом зробили крок назустріч Абсолют.