Archive of Our Own ^beta

Chapter Text

Наступного ранку офіс звично бубонів робочими перемовляннями, після презентації для іноземців всі обговорювали перспективи нового контракту. Так Нанамі зрозумів, що Куґісакі бездоганно виступила на нараді, навіть попри те, що повернулася додому пізно. Але до обіду виснаження наздогнало її. Нанамі знайшов її на кухні — спала, згорнувшись калачиком на невеличкому дивані.

Її піджак лежав на підлозі, напевно впав, коли крутилася уві сні. Нанамі завагався, але все ж обережно накинув його на плечі Куґісакі. Вона ледь ворухнулась, та не прокинулась.

Він приготував собі каву, поклав подвійну порцію вершків. Густий гіркуватий аромат наповнив повітря. Саме збирався тихенько вийти й дати їй можливість поспати ще кілька хвилин до обідньої перерви, коли всі шумітимуть на кухні. Але почув шелест тканини.

Куґісакі кліпнула очима, прокинувшись, на мить розгублена. Вона глянула на піджак на плечах.

— А? Хто…

— Доброго ранку? — кутики губ Нанамі піднялись в м’якій усмішці. — Як пройшла презентація?

Вона показала великий палець догори.

 — Ідеально! Підписали контракт. На три мільйони доларів. Ще й вихідний мені дістався за те, яка я розумничка.

— Вітаю, — з відчуттям гордості, ніби сам виступав на тій нараді, промовив Нанамі. — Треба використати відгул із користю.

Вдягнувши піджак, Куґісакі обережно поправила рукава, підняла погляд й поглянула з цікавістю.

— А як ви використовуєте свої відгули, Нанамі-сан?

Він не зміг відповісти одразу.

— Я… навіть не пам’ятаю, коли востаннє брав відпустку.

Йому хотілося сказати щось сміливе — давай…те візьмемо вихідний разом, поблукаємо містом, змарнуємо час у кондитерській, або кіно, або торговому центрі абощо, як це роблять усі інші. Як роблять звичайні люди. Але замість цього в голові намалювалося зовсім інше, неочікувано нахабне: день не в місті, а в ліжку. Тепло Куґісакі поруч, його підборіддя впирається в її маківку… її амбіції відкладені бодай на один день ледарювання.

Його вразило, наскільки реальною й бажаною була ця простенька фантазія.

— Все гаразд? — голос Куґісакі вирвав його з роздумів.

Він прочистив горло.

— Так. Звичайно.

Погляд її ковзнув до горнятка в його руці.

— Це для мене? — Куґісакі не стала чекати відповіді, із зухвалою усмішкою забрала горня з його пальців.

— Гей!

Їхні пальці доторкнулись, від цього швидкоминучого дотику, наче спалахом блискавки, шкірою Нанамі розійшлось гостре відчуття задоволення.

Куґісакі зробила ковток, мугикнула схвально.

— Ммм, з вершками та цукром. Як я й люблю, дякую!

І показала Нанамі язика. Виглядала так невимушено, так упевнено у своєму маленькому «злочині», що він не знайшов, що відповісти на її безцеремонність. Тихо засміявся, спостерігаючи як Куґісакі покидала кухню з чашкою в руках.

Цей спогад він носив з собою залишок робочого часу, а коли нарешті закінчив із надзвичайно нудним звітом, ухвалив рішення, на яке не наважувався роками: узгодив собі відгул. Не через тиждень, місяць або рік. А на наступний день.

Ввечері зайшов до улюбленої кав’ярні-книгарні неподалік від офісу. Планував лише подивитися (ох яка ж брехня самому собі!). Розглядав полиці, вивчаючи книжкові новинки, вдихав запах випічки й типографської фарби, коли помітив рух за вікном. Вітрина виходила на малолюдну вузьку вуличку, всіяну крамницями з різним дріб’язком.

Куґісакі.

Вона йшла з колежанками зі свого відділу, сміючись і жестикулюючи історію руками, аж поки не зустріла його погляд через вологе від мряки скло. Сповільнилася, щось вибачливо сказала компанії — і без вагань зайшла всередину.

— Ніяк не можете мене позбутися, га? — захихотіла вона до Нанамі. — То ось чим ви займаєтесь поза роботою!

Нанамі кивнув.

— Нудне дозвілля нудного фінансиста.

Куґісакі скривилася:

— Ви зовсім не нудні, Нанамі-сан. 

— Не хотілось би таким бути. Тож я пригадав нашу розмову про відгули й взяв собі один на завтра.

— О, прогрес! — вона сплеснула в долоні. — Це треба відсвяткувати, — усміхнулась широко.

Її погляд майнув до стійки з випічкою в іншому кутку крамниці. Аромат свіжоспечених булочок крутився в повітрі, як тепле запрошення. Ряди золотистих печивок, пундиків і круасанів тіснилися під м’яким світлом прилавка, і увага Нанамі спочатку затрималася на асортименті, але погляд Куґісакі вже зупинився на чомусь конкретному.

Її очі розширилися від майже дитячого захвату.

 — Тільки подивіться, які вони гарні! — вона видихнула, показуючи на пухкі булочки з кремовою начинкою, багатошарові крученики, що зверху присипали ніжною цукровою пудрою.

— О, це ж даніш. Вони справді дуже смачні, — кивнув Нанамі. — Я постійно їх купую.

Й одразу замовив коробочку на шість штук, все, що було на вітрині, з єдиною метою — аби потішити Куґісакі.

Вона на мить завмерла.

— Ви купили… усі?

— Так. Це для вас, — відповів він спокійно, хоча всередині відчував приємний трепет. — Маєте дуже зацікавлений вигляд.

Її обличчя засяяло, немов вечір змінився ясним світанком.

— Я ніколи їх не пробувала! — зізналася вона.

— Багато втратили, — усміхнувся Нанамі. — Скуштуйте прямо зараз.

Коли віддали замовлення, вони сперлися на стійку біля вікна, розкривши коробочку з ласощами. Куґісакі взяла один даніш, надкусила… видала кумедний стогін задоволення, який Нанамі винувато записав до зовсім неробочої частини своїх структурованих спогадів. Вона наминала з таким апетитом, що з’їла три булочки підряд, а він й не встиг помітити. Милувався її щасливим обличчям. Крем і крихти залишись в куточках її губ, кортіло самому їх витерти, але Нанамі лиш ввічливо подав їй серветку.

Щоки Куґісакі пашіли рожевим від задоволення.

У цій маленькій радості було щось таке людяне й невимушене, щире.

— Смачно-о-о… — прошепотіла вона. — Як я досі не купувала це?

Нанамі усміхнувся, відчуваючи тепло, що розливалось у грудях. Зробив для неї дрібничку, а все ж пов’язану з якимсь першим досвідом. А те, що вперше, завжди було особливим.

— Радий, що вам сподобалось.

— Я заберу інші додому й з’їм замість вечері! — запевнила Куґісакі, спакувавши булочки. Привела себе до ладу, струсивши крихти з одягу й витерши руки.

— Замість вечері все ж не треба, — зауважив Нанамі. — З’їжте щось серйозніше.

— Ненавиджу готувати, — надула губи вона. — Ой… а ви хочете булочку? Я щось не запропонувала… — усвідомила розгублено.

Сама чарівність!

— Я не голодний, — запевнив Нанамі.

Навіть якщо був, не взяв би той даніш. Хотів, щоб Куґісакі дісталось побільше.

Потім вони разом блукали між книжковими рядами. Книжки дивилася на них з полиць, обіцяючи захопливі сюжети і яскраві відкриття, як про персонажів, так і про самого читача. Книга подекуди здавалася Нанамі захопливою пригодою. Чимось непередбачуваним, якщо не читати відгуків й рецензій критиків. Були книги для колекції, ретельно відібрані, рішення про покупку таких було зваженим і спокійним. Бували книги-сюрпризи. Загадки. Обрані за відтінком обкладинки, за однією фразою в анотації. За відчуттям. Такі інколи тішили не менше за колекційні й знайомі ще до прочитання.

Куґісакі зізналася, що нечасто читає художні твори.

— Я люблю практичні речі, — промовила, витягуючи навмання книжки з полиці й гортаючи сторінки, заповнені ієрогліфами. — Те, що можна застосувати в житті.

Біля стенда з нон-фікшном її пальці торкнулися тоненького видання з яскравим написом: «Її бажання: секс і близькість з жіночої перспективи». Вона розгорнула рожеву обкладинку невимушено, ніби це була просто ще одна книжка серед безлічі інших. Але погляд ковзнув від сторінок до Нанамі, блиск в очах не можна було списати на випадкову цікавість — вона знала, про що ця книга, і свідомо зняла її з полички.

Варто йому було прочитати назву, відчув, як жар приливає до обличчя.

— Ви читали цю, Нанамі-сан?

Він ковтнув, у горлі різко пересохло.

Ось так Куґісакі з ним? Він їй чудові свіжі булочки, а вона… Вона! А що, власне, вона зараз намагалась зробити?

— Ні. Ще ні.

— Ще ні? — її тон був грайливим, із гострішим ніж зазвичай відтінком. — Чому? Нецікаво? Чи, може, вам не потрібні поради?

— Я… — запнувся Нанамі. — Нобаро… — видихнув її ім’я, наче це могло спинити наступ.

— Кенто? — відгукнулась вона з напівусмішкою.

Перевірка зв’язку, перший — другому, як чуєте?

Нанамі добре вмів рахувати, і зараз йому лиш треба було скласти два плюс два, щоб зізнатися собі: Куґісакі з ним відчайдушно й нерозважливо фліртувала, а він так само відчайдушно намагався удавати, що не розуміє, в чому тут справа. Чому? Бо забув, а може ніколи раніше й не знав, як воно — відчувати цей шал емоцій, спричинений вдалою фразою або хитрим поглядом іншої людини. Бажаної людини. Втрачати розум від самих натяків на натяки.

Це був хаос у чистому вигляді.

Нанамі побоювався хаосу. І напевно, побоювався самої Куґісакі.

А ще дуже хотів її.

І що ж там писали в її корисній і практичній книзі?

— Ваша дівчина була б щаслива, якби ви це прочитали, — додала Куґісакі.

Нанамі підійшов, щоб забрати видання з її рук. Нібито вимушений дотик затримався на кілька довгих солодких митей — він залишив свої пальці на долоні Куґісакі, м’яко огорнувши теплом. Її шкіра була неможливо ніжною, трохи прохолодною, з розсипом тоненьких шрамів на пальцях — і звідки тільки взялися. Важко зітхнувши, Нанамі провів подушечкою пальця долонею Куґісакі, щоб потягнути книгу до себе, але зосереджений був на відчутті її шкіри під своїми пальцями.

Куґісакі підняла на нього очі — зустріла сміливим поглядом — і серце йому знову зраджувало. Так близько. Вона стояла недозвільно близько, її руки в його руках, в їхніх долонях — ода сексуальному задоволенню й чутливості, зашифрована в образах чужих історій. Суцільна зваба, так і просилася створити власні досвіди.

— У мене немає дівчини.

Удавана жалість заграла на обличчі Куґісакі:

— Трагічно. Та може, якщо ви це прочитаєте, вона у вас з’явиться.

Не встиг Нанамі відповісти, як вона розірвала їхній доторк і вихопила книжку. Віднесла її на касу і купила з виглядом самовдоволеного тріумфатора. Повернулася, простягнувши йому паперовий пакет із логотипом книгарні.

— Ось! Домашнє завдання, — і усміхнулась наймилішою усмішкою, яку Нанамі тільки бачив на її обличчі.

Він завмер, ошелешений, пакет зашурхотів у його руках. Куґісакі розсміялася — яскраво, роззброююче — й пройшла повз нього до дверей.

— Між іншим, завтра у мене теж вихідний, — підморгнула вона.

І ось так просто — зникла. Вийшла на вечірню вуличку, пронизану холодним повітрям, лиш дзвоник над дверима книгарні забрязкотів.

Нанамі залишився стояти між полицями, розгублено тримаючи подарунок від Куґісакі в руках.

Якщо це не було викликом перевірити скорочитання й запросити її кудись обговорити книгу, тоді Нанамі нічого не розумів про залицяння. 

Він усе життя прораховував ризики, балансував бюджети й тримався на твердій певній землі, не дозволяючи собі нічого заборонено або навіть й просто зайвого. Але з нею? З Куґісакі Нобарою?

Нанамі почувався чоловіком, що стоїть на краю чогось поглинаючого й небезпечного — і не міг вирішити, чи його більше лякає, чи захоплює це відчуття.