Archive of Our Own ^beta

Chapter Text

Відділ маркетингу завжди був голосніший за фінанси. Там, де працював Кенто, розмови рідко перебивали шурхіт паперів, тихий гул комп’ютерів й бурмотіння цифр в нескінченних підрахунках чужих грошей. Аудит вимагав прискіпливої уваги. Але коли в компанію найняли Куґісакі Нобару, до проєкту влилася енергія, яку стало справді важко ігнорувати.

Вона кілька років тому захистила магістратуру, лиш нещодавно закінчила перше стажування, але наповнювала впевненістю кожен кабінет, до якого заходила. 

Більшість чоловіків у офісі шепотіли, що її «забагато» — занадто наполеглива, занадто прямолінійна, занадто незгинна у своїй манері спілкування. Але Кенто, вже звиклий, що корпоративне життя висмоктує з усього барви, знаходив її присутність на диво… освіжаючою.

Кенто полюбив грьобані п’ятихвилинки зранку, бо міг почути її голос, бадьорий звіт про хід роботи, ентузіазм у кожному слові. Наради, в яких Куґісакі брала участь, не були схожі на звичні ліниві перемовляння з пустого в порожнє.

Боги, він навіть віднайшов у собі давно втрачене бажання приїздити до офісу, бо знав, що там побачить її. Через прозорі перегородки його кабінету було видно куток опенсейсу з робочим місцем Куґісакі. Відтепер ролети залишалися піднятими.

Йому подобалося, як Нобара кидала виклик самою своєю присутністю. Про таких людей казали, хочуть відкусити більше ніж зможуть проковтнути. Це чудово її описувало — і звучало компліментом.

Куґісакі ніколи не опускала очі, коли хтось намагався її перебити. Виграти з нею суперечку можна було лиш конкретними фактами, маніпуляція емоціями не проходила. Кенто спостерігав, як це вибішувало деяких колег, і непомітно усміхався сам до себе. 

Куґісакі ще мала вогонь всередині, а вони… уже давно стали передбачуваними й занадто спокійними. Кенто бісило, що він знаходив себе радше серед колег, так само знуджений офісними буднями, сонний від одноманіття, яке з’їдало дні й роки його життя — один, два, десяток… так непомітно, серед усіх цих папірців й стовпців у звітах, йому виповнилося тридцять п’ять.

Він не хотів зізнаватися у цьому — ані комусь іншому, ані собі, — але розвинув непомітні спочатку звички, що ставали все більш очевидними. Маленькі ритуали, пов’язані з Куґісакі.

Ділився з нею випічкою, коли знав, що у неї запланована важлива нарада. Підлаштовував свої обіди під її вільний час, вигадуючи для себе відмовки про збіг обставин. Якось навіть купив їй каву вранці, на випадок, якщо вона запізнюється і ще не встигла випити. Мовчки поставив біля її робочого ноутбука, поки її ще не було на місці, й пішов до свого кабінету роздумувати, чи не перетинає межі.

Зрештою, інші працівники теж робили для неї маленькі жести, аби адаптувати в колективі й дати відчути, що вона потрібна. Нічого незвичайного в цьому не було, вирішив Кенто. Звичайна ввічливість.

А він умів бути ввічливим.

Того дня сильний дощ бив по офісних шибках, почався після обіду й все ніяк не стихав. Справжня осіння негода. Надвечір співробітники шикувалися біля входу, витягуючи запасні парасолі з металевого контейнера біля дверей.

Але коли Куґісакі простягла руку, контейнер виявився порожнім.

— Чудово, — пробурмотіла вона. — Ну звісно.

Кенто помітив це, проходячи повз. Зробив крок уперед перш ніж встиг подумати. Це був інстинктивний жест, рішення, позбавлене логіки.

— Тримайте.

І подав їй свою парасольку.

— Віддаєте мені свою? А самі як? — Куґісакі підняла брову й поглянула на нього з цікавістю.

Він затримав погляд на її обличчі — ніжного відтінку помада залишалася бездоганною на губах навіть після довгого дня.

— Щось придумаю, — він відчув дивну скутість, ніби кожне слово важко скочувалося з язика.

Куґісакі зустрілась з ним поглядом — оцінюючим і спокійним — поправила шалик на шиї, переступала ногами. Була втомлена після дня, повного битв із замовниками щодо правок, але все одно уважно вивчала людину навпроти.

— Знаєте, я можу просто викликати таксі. Це ж не кінець світу.

Усвідомлення прийшло до Кенто запізно — звісно, могла. Для чого їй клята парасолька? Він відчув себе смішно, стоячи там посеред холу, що раптово здався холодним і непривітним. Як якийсь старомодний джентльмен, що пропонує галантний жест. Обличчям піднявся неприємний жар.

Кенто застібнув ґудзик на своєму пальті, аби заспокоїти цю раптову ніяковість. 

— Звісно. Я про це не подумав.

Вона усміхнулася, але, на щастя, не зневажливо. Ввічлива усмішка, що відгороджувала його від її особистого життя — і того, як їй дістатися квартири під вересневою зливою.

— Все одно дякую, Нанамі-сан. Легкої вам дороги додому.

Вечір його продовжився робочими задачами, які потребували уваги навіть у вільний час. Квартира була тихою, така тиша, що кожен найменший звук — цокання годинника, віддалені сигналки авто за вікном — бісили.

Кенто влаштувався за столом, вивчаючи звіт на ноутбуці. Але ніяк не міг зосередитися на цифрах.

Повертався думками до Куґісакі.

Просто уявити — зовсім нічого не означало. Не було порушенням її кордонів.

Якби вона тільки припинила бути такою… відволікаючою, тоді… тоді б не була собою. І Кенто не звернув би на неї уваги. Ні, вирішив він, ніколи не змінюйся, будь ласка.

Думав про вигин її ввічливої усмішки, яка ніби промовляла, відчепися, підстаркуватий придурку, зі своєю парасолькою, в мене є гроші на таксі, я сильна й незалежна жінка у розквіті сил, а ти… Або ж це йому так лише здалося.

Думав про те, як її пальці випадково торкнулись його рукава, коли діставала вершки для кави на офісній кухні — вона не підозрювала, який хаос здатна була спричинити всередині нього цим крихітним жестом.

Він заплющив очі на мить, дозволяючи образу наповнити його. Вона поруч, нахилилася до нього, волосся торкається його щоки. Легкий тиск її ваги на нього — вона сідає йому на коліна. Її сміх, гучний, живий, не прикритий нормами етикету. Запах її парфуму — тут вже без виклику, з повагою до оточуючих колег, але підібраний зі смаком. Цитрус і жасмин, солодка нотка вразливої жіночності у безмежному бажанні проявити себе й завоювати світ довкола.

Що ж, завоювати простір його думок їй вдавалось досить непогано.

Кенто важко видихнув, заклацнувши кришку ноутбука. Йому треба було перехопити келишок вина, аби перемикнути увагу бодай на щось, крім Куґісакі.

Поки смакував солодкавий алкоголь, повторював собі — раз у раз — що емоції не мають місця на роботі. Куґісакі Нобара не потребувала уваги від когось на кшталт нього. Когось… а що, власне, з ним було не так? Окрім виснаження роками абсурдної капіталістичної гонитви й глибокої самотності, що дряпала груди.

Реальність врізалася у свідомість. Куґісакі не для нього. Взагалі ні для кого. Він провів рукою по волоссю, ніби намагаючись відігнати нав’язливі думки, що кружляли навколо його голови. Сум’яття, сором, цікавість. Бажання.

Сухо пробубнів до себе:

— Робота, Кенто. Зосередься на роботі.

Але навіть коли він повернувся до звіту, згадка про Нобару не давала йому спокою.

Наступного ранку вона постукала у двері його кабінету, постала біля його столу з текою під рукою. Зосереджена, трохи навіть нахмурена, ніби знала, що всю ніч не давала йому спати й звинувачувала його у різних збоченнях, до яких він так і не вдався.

— Нанамі-сан, нам треба пройтись по бюджету проєкту.

Він поправив краватку, намагаючись не виглядати так, ніби її поява застала його зненацька.

— Без проблем.

Вони вмостилися навпроти одне одного у маленькій конференц-залі, вікна якої були закриті ролетами. Штучне офісне світло робило все довкола чіткішим й зосереджувало на робочих моментах. Нанамі вказував на графіки та таблиці, пояснював, які кошти виділені на промоції, які більш гнучкі, а до яких не можна торкатися. Його голос вирівнявся під час розмови — професіоналізм завжди слугував йому щитом від хвилювань.

Але Куґісакі, зазвичай гостра й швидка на слова, слухала незвично тихо. Її погляд пом’якшав, і на мить здалося, що вона дивиться на Кенто по-іншому — не як на стриманого фінансиста, а як на того, кому справді можна довірити основу своєї роботи.

Коли розмова про цифри закінчилася, вона відкинулася на спинку стільця, постукуючи ручкою по столу.

Шлейф її парфуму долинув до Кенто, він вдихнув рівно й глибоко, не виказуючи, що робив це з єдиною метою — насолодитися цією миттю. Прослідкував поглядом, як Куґісакі заправила ручку за вухо, і пасмо волосся гарно обрамило її обличчя. А потім спокійно, без різких реакцій, відвернувся, аби заповнити якусь надважливу форму в ноутбуці.

— До речі, — промовила вона буденно, — наступного разу, як піде дощ, не треба пропонувати мені вашу парасольку.

Кенто здивовано кліпнув. Чому вона повернулась до цієї розмови?

— Розумію, — вичавив вибачливе.

— Та ні. Можемо розділити поїздку на таксі. Було б… практично, як думаєте? З фінансового погляду.

Серце його пропустило удар.

Кутики губ Куґісакі, прикрашених ідеальним нюдовим відтінком, ледь піднялись в милій усмішці. Вона піднялась, затиснувши теку під рукав піджака.

— Гарного дня, Нанамі-сан, — кивнула.

Перш ніж Кенто встиг вигадати відповідь, вже залишився один у переговорній. Рахуючи дивно швидкий пульс, бездумно гортав робочу пошту, аж пропустив обідню годину.

Куґісакі Нобара вміла бути чемною, коли вважала за потрібне. Її слова були виявом звичайної люб’язності, безпечно вирішив Кенто. Саме так. Це було логічним поясненням. Заглядати далі подібних висновків не наважився.

Хоч як насправді захотілося.

Chapter Text

Нанамі зазвичай уникав посиденьок після роботи. Вони були галасливі, сповнені пліток і вимагали більше енергії, ніж він готовий був віддати колегам. Тож і цієї п’ятниці не планував змінювати своє рішення. Та коли почув, що Куґісакі погодилася приєднатися до колективу ввечері, опинився у рідкісній ситуації, коли сказав «так» і навіть не встиг про це подумати.

Зібравшись групкою, вони з колегами опинилися в невеличкому барбекю-ресторані, одному з тих жвавих місць із круглими столами, грилем й димком, що підіймався від смаженого м’яса. Це було настільки типове місце для корпоративної гульні, що Нанамі звело щелепи від розчарування.

Та за кілька хвилин це було вже неважливо, бо йому вдалося сісти поруч із Куґісакі. І ще й так, щоб це виглядало максимально випадково. Не хотів нав’язуватися — почекав, поки місце зліва від неї хтось займе, а потім підсів справа, вчасно аби випередити іншу колежанку.

Сам факт того, що він був поруч із Куґісакі цього вечора, дарував дивне, наче підліткове хвилювання — смішне для чоловіка його віку, але непоборне.

Куґісакі підняла на нього погляд й усміхнулась.

— О, Нанамі-сан. Наші аутфіти сьогодні схожі! — зауважила вона й підморгнула.

Відпила пива з запітнілого келишка й відвернулась до когось іншого за столом, аби послухати жарт.

Підморгнула.

І справді. Її синій кашеміровий светр, такий м’якенький на вид, що хотілося доторкнутися, пасував до його сорочки того ж кольору, а бежеві брюки мали схожий крій, тільки розширялися донизу. Направду, ці брюки робили її широким стегнам комплімент, обтягуючи їх. Кенто постарався записати усі ці маленькі деталі в пам’яті. Звісно, подібність образів була випадковістю, але ж якою втішливою.

В п’ятницю в офісі існувала традиція вдягатися менш формально — спроба боротися з корпоративним тиском у побутових дрібницях. Хоч більшість колег все одно приходили в костюмі й нейтрально білій сорочці, деякі були більш виразні.

Куґісакі навіть вдягнула сережки-підвіски — маленькі папужки, за хвостики яким слугувало справжнє пір’я. Коли вона сміялася, сережки гарно блищали, а пір’я тонуло в пасмах її волосся.

Сміливо, якщо не скандально.

Кенто сподобалось.

Куґісакі, як завжди, наповнювала вечір своєю енергією. Піддражнювала колег, жартувала й навіть завжди мовчазних змушувала сміятися. Нанамі теж перемовився про щось неробоче з колежанкою з іншого боку. Присутність Куґісакі згладжувала гострі кути його звичної стриманості. Але з кожним вибухом сміху за столом, з кожним захопленим поглядом, кинутим у її бік, в його грудях стискався вузол.

Він повторював собі, що йому не належить нічого відчувати з цього приводу. Звісно, іншим було з нею цікаво, як інакше? Чого б це йому хвилюватися, що всі довкола теж приділяли їй увагу. Її час не належав лиш йому.

Нанамі кілька разів услужливо підлив їй алкоголь, але Куґісакі пила мало, більше налягала на м’ясо, голодна під кінець робочого дня. Він підкладав їй обсмажені шматочки яловичини, і спостерігав, як вона зі смаком наминала частування. Дозволив собі усміхнутися, дивлячись на її здоровий апетит.

А потім, як часто буває, коли питво лилося занадто вільно, розмова хлюпнулась у небезпечні води.

Один із колег — чоловік, відомий своїми застарілими поглядами на життя та гиденькою усмішкою — відхилився із келихом пива у руках і промовив так, щоб почули абсолютно всі за столом:

— Знаєте, цій країні було б краще, якби жінки залишалися вдома. Виховували наступні покоління. Менше балаканини, більше… користі.

Якого біса?

Тільки що вони розмовляли про гірський курорт на Хоккайдо та виставку собак, що проходитиме в одному з токійських молів. Куґісакі саме висловила думку, що… а, ось воно що. Висловила думку. Як для декого, забагато думок прозвучало від неї за цей вечір.

Всі за столом враз напружилися. Декілька чоловіків слабо хихикнули, більшість відвели погляд й закотили очі, але промовчали.

Нанамі вловив, як усмішка Куґісакі зникла.

Її голос розрізав гул ресторану. Звісно, вона не могла залишитися осторонь.

— Перепрошую? — тон її, щоправда, був не зовсім вибачливим. — Ви кажете, що думка жінок не має значення? Що ми просто… «утроба нації?»

Чоловік знизав плечима.

В якому ж відділі він працював? Кенто намагався пригадати, аби пізніше уникати цього придурка.

— Це реальність. Ми постійно розмовляємо про падіння народжуваності. Не можна витрачати час на те, що там хочеться жінкам, коли вони відповідальні за створення життя. Що, як вони подумають, що вони…

— …люди? — різко перебила Куґісакі. — Особистості? І робитимуть зі своїм життям те, що захочуть? Неймовірно складна концепція для пана такого поважного віку, як ви, розумію.

Погляди всіх були прикуті до цих двох, що встрягли у словесну перепалку.

«Панові» було десь під шістдесят. І його добряче зачепив акцент на цій цифрі, аж почервонів й, здавалося, роздувся як та жаба, намагаючись підібрати слова для відповіді.

Нанамі напружився. Бачив злість в очах Куґісакі, те, як її кулаки стискалися під столом. Ніхто не збирався втрутитися, ні зауваженням, ні жартом не відвів сексистські висловлювання колеги від затишних посиденьок. 

— Досить, — промовив Нанамі, голосом спокійним, але холодним. Усі обернулися до нього. — Якщо ви вважаєте, що країні потрібно більше дітей, можливо, вам варто спробувати народити їх самому. Подивимося, наскільки далеко заведе ваша логіка.

За їхнім столиком запала така тиша, що гості за сусідніми почали обертатися, аби подивитися, що ж відбувається. Колега заметався поглядом у пошуках підтримки, пробурмотів щось незрозуміле, але момент було втрачено.

Невимушеність і сміх зникли, по вухах різко вдарила нав’язлива музика, запах цигарок і підгорілого м’яса залоскотав носа і все навколо стало неприємним. За кілька хвилин співробітники почали шукати привід піти.

Коли їхня групка розійшлася, надворі було вже пізно. Мряка затягувала нічне небо, сипалася мілким дощиком на вологий асфальт, підфарбований неоном безлічі вивісок. Вулиця жила безсонним життям, гомінка й повна запахів і звуків.

Куґісакі стояла під дашком ресторану — набурмосилась, наче розтріпана пташка, сховала обличчя у комір пальта. Похолодало, вона горнула навколо шиї тоненький шалик, який ніяк не зігрівав, лиш створював ілюзію захисту.

Нанамі зупинися поруч, хвилювання гризло його. Поведінка підстаркуватого сексиста відтіняла чимось небезпечним. Хто його знав, що було на умі у подібної людини після доброї порції спиртного та публічного приниження. Бо ж саме так він й сприйняв зауваження у свій бік. Краще було пересвідчитися, що із Куґісакі все буде добре.

— Я викличу таксі, — промовив Нанамі упевнено. — Подбаємо, щоб ви безпечно дісталися дому.

Вона уважно подивилася на нього — зважувала пропозицію. Потім кивнула легко:

— Добре. Тоді розділимо поїздку.

Як і пропонувала кількома днями раніше. Нанамі відчував млосну бентегу алкоголю в своєму шлунку і вирішив, що дістатися додому на авто буде краще, ніж у напханому такими ж втомленими й п’яними людьми вагоні метро.

Чекаючи на таксі, Куґісакі схрестила руки на грудях, тупцяла на місці, намагаючись зігрітися. Пробурмотіла, раптом порушивши мовчання між ними:

— Знаєте, мене охопила злісь. Лють навіть. Я трохи… холерична людина. Так захотілося вдарити того мерзотника в обличчя. Але я не можу, звісно. Мені кар’єру будувати, а тюрма — це не найкращий пункт досягнень для резюме.

Нанамі тихо, ледь чутно, видихнув смішок — рідкість для нього, але щира. 

— Не звинувачував би вас, якби ви так зробили. Він заслужив.

Куґісакі широко усміхнулась, почувши ці слова.

— Отже, виправдана!

Нанамі знову м’яко засміявся.

— Ви куди більша особистість за тих, що сьогодні промовчали, — відгукнувся раптово серйозно.

Її брови вигнулись здивовано, губи відкрились, щоб щось промовити у відповідь…

Та саме під’їхало таксі. Кенто розпачливо зітхнув й відкрив для неї дверцята, а потім і сам застрибнув у тишу й тепло салону.

Всередині м’яко пахло трав’яним ароматизатором, водій викрутив руль руками у білих рукавичках й вивів авто на одну з головних вулиць міста.

Куґісакі відкинулася на спинку сидіння з полегшеним зітханням, без жодного сорому скинула підбори, на яких проходила майже весь день. Нанамі ж сидів рівно, як завжди, його постава залишалася прикладом дисципліни.

Світло від вуличних ліхтарів ковзало крізь вікна, малюючи профіль Куґісакі золотом і тінню. Вартувало зусиль не витріщатися на таку красу.

Це сталося випадково. Її коліно торкнулося його коліна — ледь відчутно, але достатньо, щоб всередині нього щось спалахнуло.

Кенто завмер, примушуючи себе дихати рівно, ніби сила волі могла стерти тепло, яке відчувалося від точки їхнього дотику. У голові пульсувало: не реагуй, не виказуй себе, це ж нічого не означає.

На одному з поворотів водій різко загальмував, пропускаючи якихось диких стрітрейсерів, телефон Куґісакі вислизнув з її руки та глухо вдарився об підлогу салону. Вона швидко нахилилася, шукаючи його в темряві.

При цьому її коліно ще сильніше притиснулося до стегна Нанамі.

Милі боги.

Куґісакі випрямилася, переможно тримаючи телефон, і вмостилася зручніше. 

— Знайшла! — повідомила щасливо.

Нанамі лиш кивнув й відвернувся до вікна, намагаючись не видати бурю всередині себе. Пульс пришвидшився, жар огорнув груди. Міський пейзаж розпливався перед очима, а він відчував тільки цей їхній дотик — тепло Куґісакі, її близькість, невимушену інтимність моменту. 

Куґісакі коліно не відсунула. Можливо, вона випила забагато пива й шотів… Та ж ні, він знав, що це було не так, бо сам замовляв для неї нові порції, коли вона просила. Не такою вже й п’яною вона була. Але дотик залишився — випадково чи навмисно. 

Нанамі мовчав. Запам’ятовував округлість її акуратного коліна, заховану тканиною ділових брюк. Він теж не посунувся. Яке ж нахабство з його боку.

Тиша розтягнулася на решту поїздки, порушувана лише рівним гулом двигуна і голосами новин з притишеного водійського радіо. Для Нанамі ці десять хвилин простягнулися водночас вічністю й миттю.

Коли автівка зупинилася біля її будинку, Куґісакі вдягла туфлі й запахнула воріт пальта. Її погляд був вже не такий похмурий, як на зіпсованій вечірці. Вона усміхнулася йому — м’яко, майже ніжно — і промовила:

— Дякую за компанію, Нанамі-сан. На добраніч!

Її голос ще довго лунав у його вухах після того, як дверцята зачинилися.

Таксі рушило далі, місто пролітало за вікнами тихо й байдуже. Нанамі намагався заспокоїтися, вирівняти ритм серця. І саме тоді водій відкашлявся й кивнув на сидіння поруч із ним.

— Ваша дівчина забула шалик.

Нанамі кліпнув. 

— Вона не… — не договорив.

Точно, шалик. Там він і лежав — трохи зім’ятий, ніжного персикового відтінку, із ледь відчутним на ньому парфумом. Кенто мовчки заховав його в кишеню свого пальта, приховавши спалах емоцій.

Квартира зустріла його тишею та напівтемрявою, в яких не треба було стримувати почуття. Нанамі поклав шалик на кухонний стіл, налив собі холодної газованої води, бо в горлі пересохло… але майже одразу знову взяв його до рук. Наче магнітило до того клаптика тканини.

Шалик був м’який, тканина швидко нагрівалася під пальцями, якісна й тендітна, прикрашена розписом квітів. Кенто лиш мить вагався, а потім підніс його до обличчя, повільно вдихнув. Запах безпомилково належав їй — квіткова солодкість, нотка цитруса, змішана з нав’язливим димком вечірки.

Бажання накотило різко, невблаганно. Обійнялось із почуттям провини.

Чим він був кращий за інших чоловіків, яких Куґісакі зневажала, якщо використовував її образ ось так, втрачаючи розум? Навіть не міг — або й не хотів цього разу — себе контролювати. Чи не він нахвалював її незалежну особистість, а тепер шаленів від бажання мати її лише для себе?

Ці думки згризали, але шалик у руках лише розпалював жагу. Кенто уявляв його на шиї Куґісакі ніжним дотиком, уявляв тепло її шкіри під ним, згадав її усмішку, її близькість у вечірньому таксі.

Навіть взяв шалик із собою до ліжка, не в змозі опиратися.

Десь тут і пролягала лінія неповернення.

Захлинувся тихим стогоном, притиснувши тканину до обличчя, поки пестив себе. Грубо стискав долонею член, раптово майже болісно твердий, аби скоріше зняти напругу від сильного збудження. Торкався себе якось відчайдушно, поспіхом, аж голова йшла обертом. Прошепотів у розігріту дотиком тканину ім'я Куґісакі.

А коли за якісь миті кінчив, аж роздратовано витер долоні прямо об постіль, повернувся на живіт й притиснув шалик до грудей. Дихав важко. Занадто швидко. Ще одного разу він собі не дозволить… не сьогодні. Тонув у фантазії, в якій замість клаптика одягу волів би пригорнути ось так саму Куґісакі. Усвідомив, що забув, коли востаннє відчував настільки приємний розслабляючий оргазм — втомою й теплом огорнуло все тіло.

Заплющив очі — водночас із соромом і задоволенням. Уже знав: це не щось минуще. Дуже ймовірно, Куґісакі його прокляла. Чарівниця. Її образ глибоко врізався в його єство. І ймовірно, прокладати дорогу для відступу було вже запізно.

Chapter Text

Вихідні Нанамі промайнули в безплідних спробах уникнути думок про Куґісакі.

У суботу він прокинувся рано. Видраїв квартиру до риплячої чистоти, випрасував всі свої сорочки з механічною точністю, перебрав робочі теки, розсортував книжки на полицях за новою логікою… Нічого не допомагало. Коли тиша квартири знову почала душити, відправив себе на тренування й піднімав вагу, доки м’язи не відізвались болем.

Але спогади про той момент у таксі, про відчуття її шалика між пальцями… мучили його й нав’язувалися знову й знову. Наче простір свідомості Кенто більше йому не належав.

До недільного вечора він почувався вичавленим — тіло налите втомою, але розум уперто відмовлявся заспокоїтися. Він лежав у ліжку, роздивляючись стелю, й думав, як тепер дивитиметься Куґісакі в очі. А як же професіоналізм? Це єдине, що дарувало йому відчуття стабільності, й зараз воно похитнулося. З Куґісакі неможливо було залишатися собою минулим. Нічого стабільного у захопленні нею не було.

Понеділок не приніс полегшення.

Цілий день Кенто загрузав у звітах, поглядаючи на куток відділу маркетингу, але там панувала дивна тиша. Нобари не було на місці. Його непокоїла її відсутність, хоч він і повторював собі, що це дрібниця. Край вуха почув: приїхали міжнародні партнери, і Куґісакі допомагала з координацією, її гарна англійська відкривала двері до спілкування з іноземцями.

Офіс здавався порожнім без неї. Одночасно Кенто радів, що не мав взаємодіяти з нею сьогодні. Подумав, що це боягузливо. Але тільки-но робочі години скінчилися, вирішив добити себе — втік до офісного спортзалу.

Спочатку майже годину ходив на біговій доріжці, слухаючи заспокійливу музику в навушниках. Коли цього виявилося замало — побіг. Гнав себе, доки піт не заливав очі, а легені не пекли. Наостанок ще й занурив себе під холодний душ. Після всіх цих екзекуцій думки трохи вирівнялися.

Повернувся до офісу забрати портфель, та коли перетинав опенспейс, помітив одну єдину увімкнену лампу над знайомим йому робочим місцем.

Ряди порожніх столів, темні монітори, тиша й присмерк по кутках.

І Куґісакі.

Була майже дев’ята вечора, а вона все ще сиділа за своїм столом. Піджак перекинутий через спинку стільця, рукава білої сорочки недбало підвернуті. Її коротке волосся було зібране у крихітний, неохайний пучок, який ледве тримався. Від цього вона виглядала м’якшою — затишна й втомлена, але зацікавлена своєю роботою. Світло від екрана ноутбука підсвічувало її обличчя, поки вона на автоматі жувала олівець, вдивляючись у слайди перед собою.

Нанамі сповільнив ходу, відчуваючи, як жар піднімається щоками й до скронь. Йому вартувало звернутися до лікаря. Що, як це проблеми із серцем, а зовсім не захоплення колегою? Що, як його можна було якось вилікувати…

Її шия, відкрита через підібране волосся, відволікала більше, ніж мала б. Він усвідомив, що витріщається, і швидко відвів погляд.

Його вразило усвідомлення: вони ж залишилися наодинці. Більшість працівників вже покинули офіс, самі прибиральники та кілька божевільних, як оце Нанамі або Куґісакі, яким дорога додому ніяк не хотіла лягати.

— Все ще працюєте? — його голос розірвав тишу, нижчий, ніж зазвичай.

Куґісакі підняла голову, здивована, але зовсім не розгублена.

— Міжнародні гості, — кивнула вона, розвернувшись на кріслі. Була знову без взуття, туфлі закинула кудись під стіл. — Купа нотаток, й ніхто у моєму відділі не знає мови настільки добре, щоб усе акуратно звести. Ця презентація сама себе не зробить, от і випало мені. Хоч до ранку залишайся.

— Погана це звичка — перепрацьовувати, — насупився Нанамі.

Куґісакі вигнула брову й поглянула на нього оцінююче.

— А ви сьогодні про хороші звички, я подивлюся.

Нанамі зніяковів. Він повернувся зі спортзалу незібраний, з вологим волоссям, вдягнув просту свіжу футболку, залишився в спортивних штанах і кросівках. Сумка для форми врізалась в плече. Не очікував, що хтось побачить його в такому вигляді, зовсім неформальним, виснаженим понад міру. Напрасовані костюми приховували будь-яку вразливість. Йому стало майже тривожно від думки, що Куґісакі запам’ятає цей розхристаний образ й складе хибне враження про нього. Неідеальний.

Їй самій неохайність дивним чином личила.

— Після тридцяти добре усвідомлюєш, що спорт це скоріше необхідність, ніж опція, — спромігся відповісти він. 

Губи Куґісакі вигнулися в сумну риску.

— О, спина болить від гарування в офісі не тільки у тридцятирічних, — потягнулася всім тілом, не встаючи з місця.

Нанамі із притаєним задоволенням прослідкував за тим, як гарно тканина сорочки обіймала її груди, і зненавидів себе за це.

— Та я не збираюся вічно недосипати. Я ж не працюватиму тут все життя, — запевнила Куґісакі. — Світ занадто великий, щоб це місце могло мене утримати. Збираюся витягнути з нього весь можливий досвід і бонуси за успішні проєкти, і рушити далі.

О, вона точно не втрапить у пастку корпоративної сталості. Нехай проти неї була ціла система праці, побудована на овертаймах й самопожертві. А ще викривлена ієрархія влади й відсутність швидкого просування по хиткій кар’єрній драбинці. Особливо для жінки. Але вона говорила з таким апломбом, що Нанамі не сумнівався в жодному її слові.

— Звісно, — він без потреби погладив воріт своєї футболки. Не було за що схопитися — звичним жестом поправити краватку, коли хвилювався.  — Вам не варто засиджуватися тут.

— А ви, не збираєтесь змінювати роботу? — поцікавилась Куґісакі.

Нанамі опустив сумку на підлогу, присів на край сусіднього стола. Вони вже кілька хвилин розмовляли, а стояти на ногах, на сором, було важко після агресивного забігу в спортзалі й вихідних під штангою.

Він задумався. Обрав найщирішу відповідь, відчуваючи як промовлені слова набували більшої ваги. Він нікому не озвучував цього раніше. Вголос воно звучало… ліниво? Наївно?

 — Не думаю. Мені потрібні гроші, які я тут заробляю. Думав попрацювати хоча б до сорока-п’ятдесяти, а потім… покинути це все, назавжди втекти від графіка п’ять на два. Осісти десь у Малайзії, у будиночку з видом на море.

Боги, що він робив? Здається, ніколи в житті так вільно не ділився планами на майбутнє бодай з кимось. Особливо, цими планами. Красивою картинкою, в якій не існувало турбот, лиш гарячий пісок, сяйливе море й відчуття злагоди із самим собою.

Нобара схилила голову набік, зацікавлена його ідеєю.

— Малайзія? Доволі конкретна мрія, здається, ви багато про це думали. І що ж ви там робитимете, якщо не працюватимете?

— Гулятиму на пляжі. Читатиму, — просто відповів Нанамі. — Питиму вино.

Вона засміялася, відкинувшись на спинку стільця.

— Ви й справді чоловік з вишуканим смаком, Нанамі-сан.

Її слова не мали б змушувати його серце битися швидше, але… саме так впливали на нього. Пульс підскочив від її компліментів. Чи не було це насмішкою над його мрією? Він не чув в її голосі й натяку на знущання.

— Навряд чи у мене якісь особливі амбіції.

Куґісакі похитала головою:

— Шукати місце для свого спокою — чудова амбіція.

Нанамі вигнув брови, почувши це. Ніхто раніше не казав йому нічого подібного… приймаючи його потребу замість критикувати. Забагато «ніколи раніше» за одну маленьку розмову.

Він ще мить залишався на місці, нервово перебираючи пальцями по стільниці, тривожний від раптової власної щирості. Потім піднявся й м’яко спитав, змінивши тему:

— Ви голодні?

Куґісакі підняла погляд від ноутбука, довго не роздумуючи, відгукнулась:

— Трохи.

— Я можу щось замовити, — запропонував він. — Може, якусь доставку?

— Мене влаштує офісний рамен.

На робочій кухні зберігалися запаси справді доброї заварної локшини. Нанамі інколи поступався звичці харчуватися як доросла відповідальна людина й частував тим раменом.

Тож так вони й зробили.

Нанамі пішов до невеличкої кухні, наповнив чайник, відкрив дві порції рамена й залив окропом, спостерігаючи як пара закручується у повітрі. Чомусь навіть цей дріб’язок відчувався інтимним — буденним, але наповненим присутністю Куґісакі. Нагодувати її було надзвичайно приємно.

Він приніс обидві чашки й палички, поставив на її стіл. Сходив на кухню ще за солодким енергетиком. Ігнорував власні харчові звички й надиво радів цьому.

— Дякую! — Куґісакі відкрила кришечку, вдихнула аромат із перебільшеним задоволенням. — Ідеально.

Вони їли, всівшись поруч, сьорбаючи локшину з паперових чашечок, що поступово м’якшали, запивали газованкою. Розмова текла вільно: про різноманіття токійської вуличної їжі, про трагедію перепаленої офісної кави (о, та партія зерен жахливо смерділа!). Про те, як ростуть ціни, яке жахливе переповнене ранкове метро.

Про те, чи легше сприймати презентацію з блакитними чи зеленими графіками. Куґісакі підганяла слайди, а Нанамі нахилявся, щоб допомогти переформулювати рядок або посунути діаграму.

У якийсь момент він усвідомив, що не поїхав додому, як планував. Будь-яке хвилювання розчинилося, сором зник. Кенто сидів на краю її стола, торкався її руки, коли забирав мишку, аби допомогти щось виправити. Вдихав її запах. Сміявся над її жартами й пародіями на колег. Сцена здалася йому абсурдно звичайною — і водночас винятковою. І знову це «ніколи раніше». Ніколи раніше не почувався настільки розслаблено в компанії іншої людини. Навіть серед рідних, в дитинстві, сімейні трапези були ритуалом порядку та правил. А тут, із Куґісакі, все виявилося аж занадто… просто. Вільно.

Було схожим на… дружбу?

— Я давно ні з ким так легко не розмовляв, — зізнався він.

Усмішка Нобари у відповідь була теплою і щирою.

— Ну, з вами цікаво говорити.

Ніби виправдовуючись, він продовжив:

— Зазвичай я... я не з говірких. Це нетипово для жодної з культур, з яких походить моя родина.

— О, — Куґісакі поглянула йому прямо в очі. — Точно, хафу.

Здається, вона ніби вперше звернула увагу на його «змішане» походження. Старші люди досі кидали на нього несхвальні погляди.

— Мій дід був із Данії. Батьки вирішили будувати життя у Японії, але… я ніколи не почувався повністю своїм ні там, ні там. Недостатньо японський, недостатньо європейський. Тож пошук «місця спокою» в моїх планах простягається за межі Японії. Я тут ніби завжди трохи… чужинець. Хоча, всюди чужинець.

Куґісакі кивнула. Задумалась, прикусивши губи.

— Коли так, то чіпляєшся не до місць, а до почуттів, які вони дарують. Я, можливо, розумію. Трошки, але… як жінка, що б ти не робила — цього завжди замало. Завжди недостатньо хороша, ідеальна. Ніколи не будеш своєю у чоловічому світі. Водночас від тебе чекають, що ти належатимеш країні, мов власність. Змушує замислитися, де ж і з ким насправді твоє місце. Не треба залишатися там, де тобі погано. Ось що я знаю.

Її слова засіли у свідомість глибше, ніж Нанамі очікував. У грудях розлилося рівне тепло. Здається, так і мало відчуватися порозуміння з іншою людиною? Він дивився на неї у млявому світлі офісної лампи й думав, яка ж вона… смілива, гостра й жива. Втома темними колами лягла під її очі, але від цього вони не перестали нагадувати коштовний бурштин.

Куґісакі саме довела до досконалості останній слайд і задоволено зітхнула. Потягнулась за піджаком, розпустила волосся, мотнувши головою. 

— Дякую за компанію! Так і робота швидше пішла.

— Було б добре ще… отак поговорити, — промовив Нанамі, вагаючись, перш ніж додати: — Як друзі.

Куґісакі усміхнулась яскравою, зовсім не втомленою усмішкою. Заклацнула ноутбук, відсунула від себе. І назвала його на ім’я.

— Гаразд, Кенто, — сказала вона легко.

Звук його імені її голосом порушував тихі, але тверді правила, за якими він жив. Чудово було почути це нахабство.

— Гаразд… Нобаро, — відповів він, і усмішка торкнулася його вуст.

Вони мить дивилися одне на одного, а потім, не змовляючись, захихотіли.

— О, до речі!

Піднявшись, Куґісакі відчинила шухлядку над робочим столом. В безладі паперів та її особистих речей — старих провідних навушників, крему для рук, льодяників від болю в горлі — шукала щось. Її вільна рука раптом лягла на стегно Нанамі — легкий, але відчутний рух. Залишилась, гріючи тканину його спортивок.

Усередині спалахнув жар, шкірою пробігли сироти. Серце Нанамі пропустило удар. Йому справді вартувало звернутися до кардіолога. Але ж.... Може, вона втомилася й шукала опори, і зовсім випадково сперлась на нього замість стільниці? Звучало як тупе виправдання.

Рука Куґісакі лишалася на його нозі, поки вона шукала в шухляді, що хотіла. Занадто довго й очевидно, аби це було випадковістю.

Нанамі завмер, ніяк не коментуючи її абсолютно недоречного, як для колеги, дотику. Це, зрештою, було невиннішим жестом за те, що він дозволив собі минувшої п’ятниці. Чи ні? Уява жваво нагадала, що саме він робив з її шаликом у руках, й Кенто серйозно задумався, куди подів візитівку свого адвоката. На випадок, якщо його стояк зараз видасть бажання відчути більше. Ох, її акуратна тепленька долоня… Куґісакі точно звинуватить його в домаганнях, і прощавай їхня дружба, яка так чудово зав’язалася цього вечора.

Він важко видихнув, напружений і збуджений, боячись посунутися навіть на сантиметр.

Куґісакі нарешті зупинилася, м’яким рухом прибрала руку з його стегна — він готовий був поклястися, що на її губах промайнула усмішка — і простягнула йому невелику листівку. Нанамі прийняв її тремтячими пальцями.

Краї трохи затерлись, але море на знімку було невимовно прекрасне, наче акварельне, не схоже на реальне. Такої краси не надивитися сповна, скільки не намагайся.

— Я купила її на сувенірному ринку, коли тільки приїхала до Токіо. Не впевнена, що це малайзійський пляж, — зауважила Куґісакі, — але уявімо, що так! Нехай нагадує вам, заради чого ви працюєте, — підморгнула вона й почала збиратися додому.

Нанамі проковтнув клубок у горлі, не довіряючи голосу, спромігшись лише на тихе:

— Дякую.

— Можливо, я додам Малайзію у список країн, які хотіла б побачити, — зауважила Куґісакі, коли вони спускались на ліфті до головного холу.

Нанамі щиро намагався не сприймати це за флірт — це ж був не він? Органічне продовження їхньої офісної розмови… органічне продовження її дотику до його стегна. Милі боги, він спробує забагато про це не думати. Ні-ні-ні.

— Ви колись бували за кордоном?

— Та я й в Японії ніде не була. Токіо — перше місто, яке я побачила, — стенула плечима Куґісакі. В цьому не було розчарування, суха констатація фактів.

«Світ занадто великий, щоб це місце могло мене утримати»

Нанамі подумав, як мало ще про неї знав і як багато ще хотів дізнатися.

В таксі Куґісакі майже миттєво заснула, беззахисно схиливши голову до плеча. Нанамі шкодував, що не пригорнулася до нього, хай навіть випадково. Сам не наважувався торкатися її, тим паче сплячої, лиш турботливо поправив воріт її пальтечка.

«Не треба залишатися там, де тобі погано»

Цього вечора йому було справді добре там, де він обрав залишитися. В компанії Нобари. Місце спокою ніби стало чимось більш конкретним, не розмитою ідеалістичною картинкою з листівки. Набуло обрисів, гріло близькістю іншої людини поруч.

Як нарешті дістався квартири, Кенто примостив листівку на тумбочку біля ліжка. І вперше за кілька днів спав спокійно, як дитина — без снів і тривог.

Chapter Text

Наступного ранку офіс звично бубонів робочими перемовляннями, після презентації для іноземців всі обговорювали перспективи нового контракту. Так Нанамі зрозумів, що Куґісакі бездоганно виступила на нараді, навіть попри те, що повернулася додому пізно. Але до обіду виснаження наздогнало її. Нанамі знайшов її на кухні — спала, згорнувшись калачиком на невеличкому дивані.

Її піджак лежав на підлозі, напевно впав, коли крутилася уві сні. Нанамі завагався, але все ж обережно накинув його на плечі Куґісакі. Вона ледь ворухнулась, та не прокинулась.

Він приготував собі каву, поклав подвійну порцію вершків. Густий гіркуватий аромат наповнив повітря. Саме збирався тихенько вийти й дати їй можливість поспати ще кілька хвилин до обідньої перерви, коли всі шумітимуть на кухні. Але почув шелест тканини.

Куґісакі кліпнула очима, прокинувшись, на мить розгублена. Вона глянула на піджак на плечах.

— А? Хто…

— Доброго ранку? — кутики губ Нанамі піднялись в м’якій усмішці. — Як пройшла презентація?

Вона показала великий палець догори.

 — Ідеально! Підписали контракт. На три мільйони доларів. Ще й вихідний мені дістався за те, яка я розумничка.

— Вітаю, — з відчуттям гордості, ніби сам виступав на тій нараді, промовив Нанамі. — Треба використати відгул із користю.

Вдягнувши піджак, Куґісакі обережно поправила рукава, підняла погляд й поглянула з цікавістю.

— А як ви використовуєте свої відгули, Нанамі-сан?

Він не зміг відповісти одразу.

— Я… навіть не пам’ятаю, коли востаннє брав відпустку.

Йому хотілося сказати щось сміливе — давай…те візьмемо вихідний разом, поблукаємо містом, змарнуємо час у кондитерській, або кіно, або торговому центрі абощо, як це роблять усі інші. Як роблять звичайні люди. Але замість цього в голові намалювалося зовсім інше, неочікувано нахабне: день не в місті, а в ліжку. Тепло Куґісакі поруч, його підборіддя впирається в її маківку… її амбіції відкладені бодай на один день ледарювання.

Його вразило, наскільки реальною й бажаною була ця простенька фантазія.

— Все гаразд? — голос Куґісакі вирвав його з роздумів.

Він прочистив горло.

— Так. Звичайно.

Погляд її ковзнув до горнятка в його руці.

— Це для мене? — Куґісакі не стала чекати відповіді, із зухвалою усмішкою забрала горня з його пальців.

— Гей!

Їхні пальці доторкнулись, від цього швидкоминучого дотику, наче спалахом блискавки, шкірою Нанамі розійшлось гостре відчуття задоволення.

Куґісакі зробила ковток, мугикнула схвально.

— Ммм, з вершками та цукром. Як я й люблю, дякую!

І показала Нанамі язика. Виглядала так невимушено, так упевнено у своєму маленькому «злочині», що він не знайшов, що відповісти на її безцеремонність. Тихо засміявся, спостерігаючи як Куґісакі покидала кухню з чашкою в руках.

Цей спогад він носив з собою залишок робочого часу, а коли нарешті закінчив із надзвичайно нудним звітом, ухвалив рішення, на яке не наважувався роками: узгодив собі відгул. Не через тиждень, місяць або рік. А на наступний день.

Ввечері зайшов до улюбленої кав’ярні-книгарні неподалік від офісу. Планував лише подивитися (ох яка ж брехня самому собі!). Розглядав полиці, вивчаючи книжкові новинки, вдихав запах випічки й типографської фарби, коли помітив рух за вікном. Вітрина виходила на малолюдну вузьку вуличку, всіяну крамницями з різним дріб’язком.

Куґісакі.

Вона йшла з колежанками зі свого відділу, сміючись і жестикулюючи історію руками, аж поки не зустріла його погляд через вологе від мряки скло. Сповільнилася, щось вибачливо сказала компанії — і без вагань зайшла всередину.

— Ніяк не можете мене позбутися, га? — захихотіла вона до Нанамі. — То ось чим ви займаєтесь поза роботою!

Нанамі кивнув.

— Нудне дозвілля нудного фінансиста.

Куґісакі скривилася:

— Ви зовсім не нудні, Нанамі-сан. 

— Не хотілось би таким бути. Тож я пригадав нашу розмову про відгули й взяв собі один на завтра.

— О, прогрес! — вона сплеснула в долоні. — Це треба відсвяткувати, — усміхнулась широко.

Її погляд майнув до стійки з випічкою в іншому кутку крамниці. Аромат свіжоспечених булочок крутився в повітрі, як тепле запрошення. Ряди золотистих печивок, пундиків і круасанів тіснилися під м’яким світлом прилавка, і увага Нанамі спочатку затрималася на асортименті, але погляд Куґісакі вже зупинився на чомусь конкретному.

Її очі розширилися від майже дитячого захвату.

 — Тільки подивіться, які вони гарні! — вона видихнула, показуючи на пухкі булочки з кремовою начинкою, багатошарові крученики, що зверху присипали ніжною цукровою пудрою.

— О, це ж даніш. Вони справді дуже смачні, — кивнув Нанамі. — Я постійно їх купую.

Й одразу замовив коробочку на шість штук, все, що було на вітрині, з єдиною метою — аби потішити Куґісакі.

Вона на мить завмерла.

— Ви купили… усі?

— Так. Це для вас, — відповів він спокійно, хоча всередині відчував приємний трепет. — Маєте дуже зацікавлений вигляд.

Її обличчя засяяло, немов вечір змінився ясним світанком.

— Я ніколи їх не пробувала! — зізналася вона.

— Багато втратили, — усміхнувся Нанамі. — Скуштуйте прямо зараз.

Коли віддали замовлення, вони сперлися на стійку біля вікна, розкривши коробочку з ласощами. Куґісакі взяла один даніш, надкусила… видала кумедний стогін задоволення, який Нанамі винувато записав до зовсім неробочої частини своїх структурованих спогадів. Вона наминала з таким апетитом, що з’їла три булочки підряд, а він й не встиг помітити. Милувався її щасливим обличчям. Крем і крихти залишись в куточках її губ, кортіло самому їх витерти, але Нанамі лиш ввічливо подав їй серветку.

Щоки Куґісакі пашіли рожевим від задоволення.

У цій маленькій радості було щось таке людяне й невимушене, щире.

— Смачно-о-о… — прошепотіла вона. — Як я досі не купувала це?

Нанамі усміхнувся, відчуваючи тепло, що розливалось у грудях. Зробив для неї дрібничку, а все ж пов’язану з якимсь першим досвідом. А те, що вперше, завжди було особливим.

— Радий, що вам сподобалось.

— Я заберу інші додому й з’їм замість вечері! — запевнила Куґісакі, спакувавши булочки. Привела себе до ладу, струсивши крихти з одягу й витерши руки.

— Замість вечері все ж не треба, — зауважив Нанамі. — З’їжте щось серйозніше.

— Ненавиджу готувати, — надула губи вона. — Ой… а ви хочете булочку? Я щось не запропонувала… — усвідомила розгублено.

Сама чарівність!

— Я не голодний, — запевнив Нанамі.

Навіть якщо був, не взяв би той даніш. Хотів, щоб Куґісакі дісталось побільше.

Потім вони разом блукали між книжковими рядами. Книжки дивилася на них з полиць, обіцяючи захопливі сюжети і яскраві відкриття, як про персонажів, так і про самого читача. Книга подекуди здавалася Нанамі захопливою пригодою. Чимось непередбачуваним, якщо не читати відгуків й рецензій критиків. Були книги для колекції, ретельно відібрані, рішення про покупку таких було зваженим і спокійним. Бували книги-сюрпризи. Загадки. Обрані за відтінком обкладинки, за однією фразою в анотації. За відчуттям. Такі інколи тішили не менше за колекційні й знайомі ще до прочитання.

Куґісакі зізналася, що нечасто читає художні твори.

— Я люблю практичні речі, — промовила, витягуючи навмання книжки з полиці й гортаючи сторінки, заповнені ієрогліфами. — Те, що можна застосувати в житті.

Біля стенда з нон-фікшном її пальці торкнулися тоненького видання з яскравим написом: «Її бажання: секс і близькість з жіночої перспективи». Вона розгорнула рожеву обкладинку невимушено, ніби це була просто ще одна книжка серед безлічі інших. Але погляд ковзнув від сторінок до Нанамі, блиск в очах не можна було списати на випадкову цікавість — вона знала, про що ця книга, і свідомо зняла її з полички.

Варто йому було прочитати назву, відчув, як жар приливає до обличчя.

— Ви читали цю, Нанамі-сан?

Він ковтнув, у горлі різко пересохло.

Ось так Куґісакі з ним? Він їй чудові свіжі булочки, а вона… Вона! А що, власне, вона зараз намагалась зробити?

— Ні. Ще ні.

— Ще ні? — її тон був грайливим, із гострішим ніж зазвичай відтінком. — Чому? Нецікаво? Чи, може, вам не потрібні поради?

— Я… — запнувся Нанамі. — Нобаро… — видихнув її ім’я, наче це могло спинити наступ.

— Кенто? — відгукнулась вона з напівусмішкою.

Перевірка зв’язку, перший — другому, як чуєте?

Нанамі добре вмів рахувати, і зараз йому лиш треба було скласти два плюс два, щоб зізнатися собі: Куґісакі з ним відчайдушно й нерозважливо фліртувала, а він так само відчайдушно намагався удавати, що не розуміє, в чому тут справа. Чому? Бо забув, а може ніколи раніше й не знав, як воно — відчувати цей шал емоцій, спричинений вдалою фразою або хитрим поглядом іншої людини. Бажаної людини. Втрачати розум від самих натяків на натяки.

Це був хаос у чистому вигляді.

Нанамі побоювався хаосу. І напевно, побоювався самої Куґісакі.

А ще дуже хотів її.

І що ж там писали в її корисній і практичній книзі?

— Ваша дівчина була б щаслива, якби ви це прочитали, — додала Куґісакі.

Нанамі підійшов, щоб забрати видання з її рук. Нібито вимушений дотик затримався на кілька довгих солодких митей — він залишив свої пальці на долоні Куґісакі, м’яко огорнувши теплом. Її шкіра була неможливо ніжною, трохи прохолодною, з розсипом тоненьких шрамів на пальцях — і звідки тільки взялися. Важко зітхнувши, Нанамі провів подушечкою пальця долонею Куґісакі, щоб потягнути книгу до себе, але зосереджений був на відчутті її шкіри під своїми пальцями.

Куґісакі підняла на нього очі — зустріла сміливим поглядом — і серце йому знову зраджувало. Так близько. Вона стояла недозвільно близько, її руки в його руках, в їхніх долонях — ода сексуальному задоволенню й чутливості, зашифрована в образах чужих історій. Суцільна зваба, так і просилася створити власні досвіди.

— У мене немає дівчини.

Удавана жалість заграла на обличчі Куґісакі:

— Трагічно. Та може, якщо ви це прочитаєте, вона у вас з’явиться.

Не встиг Нанамі відповісти, як вона розірвала їхній доторк і вихопила книжку. Віднесла її на касу і купила з виглядом самовдоволеного тріумфатора. Повернулася, простягнувши йому паперовий пакет із логотипом книгарні.

— Ось! Домашнє завдання, — і усміхнулась наймилішою усмішкою, яку Нанамі тільки бачив на її обличчі.

Він завмер, ошелешений, пакет зашурхотів у його руках. Куґісакі розсміялася — яскраво, роззброююче — й пройшла повз нього до дверей.

— Між іншим, завтра у мене теж вихідний, — підморгнула вона.

І ось так просто — зникла. Вийшла на вечірню вуличку, пронизану холодним повітрям, лиш дзвоник над дверима книгарні забрязкотів.

Нанамі залишився стояти між полицями, розгублено тримаючи подарунок від Куґісакі в руках.

Якщо це не було викликом перевірити скорочитання й запросити її кудись обговорити книгу, тоді Нанамі нічого не розумів про залицяння. 

Він усе життя прораховував ризики, балансував бюджети й тримався на твердій певній землі, не дозволяючи собі нічого заборонено або навіть й просто зайвого. Але з нею? З Куґісакі Нобарою?

Нанамі почувався чоловіком, що стоїть на краю чогось поглинаючого й небезпечного — і не міг вирішити, чи його більше лякає, чи захоплює це відчуття.

Chapter Text

В день свого відгулу Нанамі прокинувся ще до світанку. Не розумів, як заснув минулої ночі — втома послужливо вимкнула свідомість і занурила у темряву без снів. Тіло відчувалось відпочилим, та думки відразу зароїлись довкола спогадів з книгарні — хитра усмішка Куґісакі, вага пакета в руці, книга всередині.

Ох, ця книга.

Він довго лежав у ліжку, бездумно втупившись у стелю і тривожно перебираючи в пам’яті все, що почув вчора від Куґісакі. Їхні погляди, те, як вони торкались долоней одне одного… Він відкинув можливість того, що це був насміх. Куґісакі бувала зухвалою і гордовитою, це правда, але ніколи не жорсткою. Не з ним. Вона була непередбачуваною у спосіб, який погано піддавався логіці, тож Нанамі відчував втрату орієнтирів і, абсолютно точно, спокою.

І десь під нальотом правильності йому це відчуття справді подобалось. Наче з нього зідрали кірку багаторічної апатії та сонливості й підставили промінчикам сонця, аби відігріти саме єство.

Погода відповідала його відчуттям на всі сто — дощі відступили, раптово потеплішало, сонце грайливо зазирнуло до незаштореного вікна і зовсім не по-осінньому зігріло кімнату. Коли Нанамі прочинив на провітрювання, в обличчя майнуло теплом і запахом прілого листя. Це була саме та м’яка осінь, звична токійцям, і вона задавала мрійливий тон.

Весь ранок Нанамі уникав торкатися подарунка. Поснідав, завантажив посудомийку, стояв під холодним душем, аж поки не змерз. Заварив каву й переглянув новини в інтернеті. Але пакунок з книгою так і лежав на кухонній стійці, наче виклик його сміливості.

Зрештою, накрутивши кілька тривожних кіл кухнею, він пробурмотів:

— Ти ж ніколи не був боягузом, Кенто Нанамі.

Невеличка рожева книжечка нарешті опинилась в його руках. Запах друкарської фарби й клею змішався з ледь відчутним ароматом випічки. Нанамі погортав сторінки, поглядом зачепився за розділ посередині. Тексти, написані жінками, були безкомпромісно щирі — досвід того, що вони вважали хорошим сексом, солодкий туман оргазмів, насолода від того, якими бажаними вони були в обіймах коханців. Це була смілива книга про тілесність та інтимність.

Нанамі й сам не помітив, як поглинув добру половину сторінок під горня кави. Він усвідомив, як давно не думав про близькість, як про щось настільки виразне й захопливе, а головне — взаємне. Щось більше за механічне зняття напруги після робочого дня. Йому знадобилися зусилля пригадати, коли востаннє він кінчав в компанії партнерки, знаходив задоволення в тілі іншої людини. Коли задоволення було не про самотність.

І раптом ця його самотність стала особливо набридливою — образ Куґісакі нашіптував йому ласкаве хочу, хочу, хочу тебе крізь кожне речення. Хоч насправді це Нанамі відчайдушно забажав її, поки блукав досвідами інших людей з книги.

До обіду він прочитав все від першої до останньої сторінки. І одразу ж його охопило хвилювання. Телефон світився в руці — профіль Куґісакі відкритий в месенджері, де колеги створили чат для п’ятничних гульок. Це добре вони придумали, Нанамі й не схопився попросити її номер минулого вечора. Довго дивився на значок приватного повідомлення, не наважуючись створити чат на двох.

Видихнувши, набрав коротке:

«Я прочитав книгу. Дякую за подарунок»

І відкинув телефон на диван. Старанно ігнорував відсутність нових сповіщень, поки поливав рослини та переставляв горщики на підвіконні у вітальні. Робити щось руками його заспокоювало, але думати про те, як би він ними торкався Куґісакі, зовсім не працювало на внутрішній спокій.

Минуло десять хвилин. Десять виснажливо довгих хвилин. Потім вона відповіла так само коротко:

«А де ж відгук?»

Нанамі прикусив губу. Писав і стирав, знову писав відповідь. Нарешті надіслав:

«Це дуже смілива й чуттєва книга. Жіночий погляд інтимний і особливий, надихає на роздуми про те, як ми сприймаємо власне тіло і задоволення. Я давно не читав нічого настільки красивого й корисного»

Її відповідь з’явилася миттєво — ще до того, як він усвідомив, що надіслав.

«Корисного? Використаєш у житті?»

Нанамі завмер. Совість перечепилася через межі робочої етики. Роман із колегою — не дуже мудрий крок, навіть зважаючи на те, що їхні обов’язки напряму не перетиналися. Та пересторога розсипалася під тягарем бажання, уява зрадницькі підсовувала картинку, як Куґісакі вписувала власний абзац до подібної книги. Про них двох.

Чи буде він для цього достатньо хорошим коханцем? 

Поки він гаяв хвилини на паніку, надійшло ще одне повідомлення:

«Ти мені подобаєшся, не змушуй мене почуватися дурною через це»

Серце на мить завмерло.

Ти. Мені. Подобаєшся.

Нанамі глибоко й повільно вдихнув й так само видихнув, перш ніж знову подивитися на екран і перечитати повідомлення. Не здалося.

І хоч якось образити Куґісакі? Це було останнім, чого він добивався. Добивався, гм… можливо, йому варто почати добиватися Куґісакі так само, як оце вона його.

«Я теж почуваюся дурнем»

«Тоді ми обидвоє трохи дурні»

Нанамі втупився в екран — обмірковуючи, сумніваючись, бажаючи. Куґісакі більше нічого не написала. Тож він зробив те, чого собі у дорослому житті не дозволяв — почав діяти, не переобтяжуючи себе думками.

«Коли обговоримо книгу детальніше?» 

Відповідь була гострою й грайливою, ніби Куґісакі тільки цього й чекала:

«Зараз, Кенто. Просто зараз»

— До біса все, — прошепотів Нанамі.

«Я приїду»

І викликав авто за вже знайомою йому адресою.

Він мав доволі чітке уявлення про те, як чинили хороші залицяльники, виховане, власне, теж на книжках, і найперше — вони не приходили з порожніми руками. Біля будинку Куґісакі він зайшов до яскравої квіткової крамниці та придбав букет троянд, рожевих, як той щасливий рум’янець на її щоках. Цього йому здалося недостатньо, тому наступні хвилин двадцять пішли на те, щоб обрати пляшку смачного вина їй у подарунок.

Чи це сонце припікало, чи його обличчя пашіло, бо Нанамі піддався бентежному передчуттю чогось нового. Чогось справжнього. Надиво приємній тривожності.

Та піднімаючись ліфтом до потрібної квартири, відчув себе ніяково — квіти й вино здалися йому банальними й недоречними, а власний вигляд скоріше комічним, ніж привабливим. Хтось ще ходив залицятися у напрасованій сорочці з краваткою чи це було минулим століттям? Що зараз одягали на… побачення? Можливо, варто було пригальмувати й вважати це зустріччю книжкового клубу, просто… на двох.

Це відчуття посилилось, коли Куґісакі відчинила двері, осяявши його наймилішою усмішкою з усіх, які тільки бачив.

Вона не була вбрана спеціально до нагоди, ніби тільки-но вийшла з ванної — вологе розкуйовджене волосся, відсутність макіяжу, зручна футболка й короткі спортивні шорти. Він ще не бачив стільки її оголеного тіла, тож коли відірвався від споглядання її колін й перемкнув увагу на її очі, відчув як червоніє під уважним поглядом. Куґісакі дивилася впевнено, свідомо обравши комфорт як прояв власної свободи. Їй зовсім не хотілося безпечних формальностей.

Нанамі добре побачив, наскільки не хотілося — під футболку вона нічого не вдягнула, і тканина обіймала її груди так, що видно було обриси сосків. Чому вона була така?! Нахабна! Нечемна! Збудлива. Уява вже намалювала, як добре було б торкнутися її грудей губами й… 

— Заходь, — промовила вона просто, відступаючи вбік.

І Нанамі пригадав, що досі стовбичив на порозі.

— Це тобі, — він передав їй квіти й вино, роззувся й залишив пальто у передпокої.

Куґісакі винаймала невелику квартиру з суміщеними вітальнею-кухнею, і все тут було наповнене її присутністю. Кілька зім’ятих речей, перекинутих через спинку крісла біля вікна. Прочинені двері до крихітної спальні. Розкидана косметика, відкриті упаковки снеків, зім'яті аркуші, вигоріла ароматична свічка… Вона не була чистюлей, та це, на подив йому самому, не вибісило Нанамі. Він із насолодою купався в тій кількості деталей про Куґісакі, які дарувало перебування в її оселі.

Це було набагато інтимніше ніж те, що вони досі ділили — офіс, таксі, бари й кав’ярні. Вдома люди були інші, речі, які вони зберігали у своєму безпечному місці, казали про них більше за будь-які образи, що вони на себе приміряли в соціумі.

Нанамі зупинився біля перевантаженої полиці з хаотично наваленими модними журналами та настільними іграми. Його увагу вкрали рамки з фото. На одному Нобара тримала шкільний портфелик, була ще малим дівчам, кумедним й нахнюпленим з невідомої йому причини. На іншому уже дорослою обіймала двох хлопців, певно друзів з університету, ще й так «ласкаво», наче хотіла їх задушити. Нанамі не зміг стримати усмішку, дивлячись на ці світлини.

Значить, вона цінувала спогади. Особливо щирі. Не постановні.

— А, ці придурки,  — Куґісакі неочікувано тепло усміхнулася, прослідкувавши його погляд. — Одногрупники мої. Найдурніші геї, яких я знаю — чотири роки не могли почати зустрічатися, хоч подобались один одному! Вже й дипломи отримали.

Добре, подумав Нанамі, виходить, ніхто із них до тебе не залицятиметься. І одразу ж злякався власного вже нахабства. Приревнував?

Поки він розглядав фото, Куґісакі поставила квіти у вазу і зняла паперову обгортку з вина.

— Відкривай, — мовила майже наказним тоном, спершись на кухонний острівець. — Ти приніс — ти й пригощай!

Нанамі послухався, вдячний за маленький ритуал, що допомагав пом’якшити зніяковіння. Йому це було потрібно, на відміну від Куґісакі. Вона знаходилась на своїй території й, здається, добре знала, чого хотіла — Нанамі постійно забував як дихати під її оцінюючим поглядом. Цей погляд став би чудовим прикладом фрази «пожирати очима».

Кілька впевнених рухів — корка вийшла з пляшки, келихи наповнилися червоним, і невдовзі вони сиділи за стійкою — достатньо близько, щоб торкатися колінами, але все ще в тому прикордонні майже-дотику.

Куґісакі з цікавістю відпила вино, посмакувала на язиці справді добрий алкоголь. Нанамі простежив за тим, як вона облизнула губи, як заплющила очі, відчуваючи солодкавий присмак з гіркою ноткою. Ці кілька митей йому було спокійно — просто милуватися нею — легені навіть пригадали автоматизм дихання.

А потім, без жодного попередження, рука Куґісакі торкнулась його руки. І це збурило в ньому вир емоцій, аж в очах потемніло на мить. Нанамі не прибрав своєї долоні, навпаки, широко розкрив її, дозволяючи пальцям Куґісакі виводити лінії його шкірою, лоскотати пучками пальців. Їй, здавалось, сподобався контраст його гарячої шкіри й холодного металу з ремінця його годинника — кілька разів повторила рух пальцями вздовж його зап’ястка. Потім поглянула йому прямо в очі.

Тон її став різким:

— Отже?

— Отже?

Він відпив вина, щоб промочити горло.

— Який розділ в книзі тобі найбільше сподобався? — запитала вона вимогливо.

Серце Нанамі билось так швидко, що він підозрював, це чула не тільки Куґісакі — вся токійська префектура була сповіщена. Він вдихнув, вирівнюючи голос, але все одно звучав низько через хвилювання.

— Той, де авторка тексту порівнює секс з сюжетом картини, побаченої на виставці. На полотні двоє казкових створінь серед заквітчаного лісу, їхні химерні тіла переплітаються й об’єднуються в дивну й чуттєву композицію. Авторка порівняла відчуття від… гм, язика її коханця на ній, на її… гм… кліторі з… — він запнувся, усвідомлюючи, що промовляє все це вголос, в присутності Куґісакі, з її долонею на його, направду кажучи, дуже чутливому до дотиків зап’ястку.

Та втратити можливість так елегантно повідомити, що він чудово знав про чарівні властивості клітора? Пф, цього він собі б не пробачив.

Його обличчя було гаряче, наче марафон пробіг.

— Так? — заохотила продовжити Куґісакі.

Її голос теж звучав… м’якше. Зацікавлено, наважився припустити Нанамі.

— …з тим, як ці створіння сплітались, створюючи ідеальну композицію. Це вельми… еротично. Здається, колись я теж бачив це полотно в артпросторі, й воно було напрочуд… гостре за відчуттями. Коли забуваєш, де твій кінець і де початок коханки, коли насолода стає спільною, переплітається… це… справді чарівно.

Куґісакі зітхнула, важко, ніби бігла той марафон разом із ним. Прикусивши губу, промовила примхливим тоном  — і ще більше заплутала нещасного Нанамі:

— Як же це гарно! Нанамі-сан такий розумака… Але ніяк не може зрозуміти, не уявляє навіть, що коїв зі мною всі ці дні.

Нанамі кліпнув.

— Я? — перепитав ошелешено. — Що? Яким чином?

Вона відсунула свій келишок і нахилилась вперед, поклавши вільну руку на його коліно. Так легенько, Нанамі майже не відчував її ваги — а хотів, аби вона втисла його в той клятий диван, що майорів на фоні, всім своїм чарівним тілом.

— Ось, ти ще й несвідомий своїх принад! Сама твоя присутність мене збуджувала, — пояснила Куґісакі очевидне — для неї. — Ти справжній смаколик. Розумний, вихований, дбайливий… Сексуальний. Я хочу все це собі! Я тебе хочу, Кенто.

Перш ніж він встиг відповісти, Куґісакі стисла комір його сорочки й притягнула до себе для поцілунку.

Феєрверки найпишніших токійських фестивалів поблякли б на фоні того, як Нанамі відчув цей цілунок. Губи Куґісакі були солодкі від вина, жадібні й гарячі — його тіло відгукнулося раніше, ніж устиг наздогнати розум. Він обійняв її інстинктивно, притискаючи ближче, потягнувся до неї всім тілом, встав зі стільця. Так Куґісакі довелось підняти голову, а він схилився до неї, торкнувся пальцями її підборіддя, провів по шиї долонею — затремтів від того, якою ніжною була шкіра під його дотиком.

Розімкнув її губи язиком — і весь світ перестав на мить існувати — вологий, швидкий, її язик відповідав з грайливою впевненістю, з цікавістю. З такою потребою, що не могла бути обманом. Її тепло проти нього, запаморочливий порив пристрасті… Нанамі перехопило подих, з його горла вирвався тихий, неконтрольований стогін.

Куґісакі усміхнулась йому в губи.

— Ось про що я кажу, — чомусь перейшла на шепіт. Так звучала ще звабливіше. — Як ти гарно стогнеш… Я хочу почути більше.

Жар огорнув все його тіло, зрадливо зосередившись внизу живота. Її рука цілеспрямовано лягла на його пах, твердість збудження, вже окреслену затісним кроєм штанів.  Це легке погладжування пустило мурашки його шкірою.

— Коли в тебе востаннє був секс? — запитала Куґісакі дражливо, але без знущання.

Він видихнув уривчасто:

— Давно… очевидно.

Її усмішка стала голодною.

— Ми це виправимо.

Нанамі серйозно задумався, чи все це йому не снилось. Він потрапив в одну зі своїх найсолодших фантазій і страшно було раптом прокинутися. Слова її зізнань змушували серце битися швидше. Весь цей час, всі ці місяці, він їй теж подобався. Навіть якщо прокинеться зараз, головне — не забути жодної деталі про цей неймовірний сон. Йому було б достатньо навіть цього. Пам’ятати сон.

Та Куґісакі, занадто наполеглива, аби бути нереальною, потягнула його за краватку, повела за собою, не розриваючи обіймів. Нанамі припав губами до її губ, бо дуже боявся, що між ними виникнуть слова, які знищать це прекрасне забуття. Вона жадібно цілувала у відповідь, перечепилась через розкидані на підлозі речі, але Нанамі її втримав й міцно притиснув до себе. Вона була тендітна в його обіймах, захотілось всю її огорнути своїм теплом, заховати від світу навколо.

Він припав губами до її шиї, акуратно прибрав короткі пасма волосся за вухо, опалив диханням, цілуючи м’яку мочку вуха. Куґісакі затремтіла, підставляючи шию новим цілункам, і міцно стисла пальцями тканину його сорочки на спині.

— Покажеш… як сильно мене хочеш? — її шепіт приємно залоскотав його шию у відповідь.

— Так, так… звісно, так…

Нанамі опинився на колінах перед нею швидше, ніж опрацьовував власні дії.

Куґісакі стягнула футболку, кинула кудись убік, опустилась на диван, всипаний купою м’яких подушок. Він пригорнувся щокою до її грудей, а потім торкнувся губами її шкіри, пройшовся цілунками від ключиці до затверділого соска. Яка ж вона була гаряча, з відчутною нотою жасмину на шкірі  — це таки був її найулюбленіший аромат.

Він обхопив руками її груди, стиснув обережно, граючись з їхньою округлістю. Вони чудово пасували до його великих долонь, такі м’якенькі й гарячі, чутливо вкрились мурашками. 

Куґісакі застогнала, коли він обхопив губами її сосок, облизуючи й неспішно посмоктуючи, ледь зачіпаючи зубами, і знову облизуючи. Від її стогону всередині все скрутилось шалом бажання. Я тобі все віддам, подумав, все зроблю, аби тільки чути цей звук.

Нанамі дозволив собі залишити їй засмок — на ніжній шкірі майже біля ареоли соска — там де, ніхто зайвий не побачить, але це обов’язково нагадає про його присутність на її тілі.

 — Продовжуй,  — прошепотіла Куґісакі, притиснувши його обличчя до себе.

Пропустила пальці в його коротке волосся, стисла ласкаво, а потім залишила долоню на його потилиці, лоскочучи короткими нігтями його шкіру.

Нанамі цілував і облизував її груди, заплющив очі, вловлюючи кожен її видих, кожен стогін, розчиняюсь в усьому тому, що було нею. В усьому, що Куґісакі так охоче йому дарувала. Тепер він знав смак її шкіри. Інтимність її тихих стогонів. Те, як вона торкалась його із ніжністю й цікавістю — вивчала, що і як він робитиме. Якби зараз зосередився на собі, на гарячій пульсації крові у члені, то вже б кінчив. Він пестив її, поки не вловив, як відчутно вона тремтіла, вигинаючись назустріч й нетерпляче совалася на місці.

Відхилився на мить, милуючись нею. Куґісакі розпашіла, очі щасливо блищали, погляд блукав його обличчям. Вона схвильовано облизнула пересохлі губи й поглянула на нього з питанням — чому зупинився.

— Відчувається добре? — поцікавився Нанамі.

— Дуже, — усміхнулась вона ласкаво й погладила його по щоці.

— Ти ж… ти не п’яна зараз? — вирішив перепитати він, подаючись вперед до її дотику. — Все свідомо?

Куґісакі м’яко засміялась, явно розважена його хвилюванням.

— Я випила пів келишка, Кенто. Через них я розум не втрачу, — запевнила вона. — Але дякую, що уточнив. Якщо я й п’яна, то через тебе, а не вино.

Нанамі розслаблено видихнув, задоволений відповіддю, і нахилився до її грудей, спускаючись цілунками нижче, вздовж ребер й до пупка. Зацілував м’які складочки на животі, пригорнувся ще ближче, погладжуючи долонями стегна Куґісакі.

Залишив на її округлому коліні цілунок, саме там, де відчув під губами маленький старий шрам. Притиснувся обличчям до її широкого стегна, лоскотав диханням її пах, від чого Куґісакі легенько тремтіла. Кожен дотик був дослідженням, вивченням її реакції, її ритму, того, як вона дихала, як вона пахла, як звучала. Він зовсім не знав її ось так, лиш збирався відкрити для себе. Сам факт, що він став перед нею на коліна — віддався її проханню — проймав його трепетом.

Він зачепився за резинку її шортів, стягнув обережно, тамуючи подих на те, як вона охоче припідняла сідниці й допомогла себе роздягти. Звісно, під шортами білизни не мала. Поглянула на нього зверху вниз й розсунула ноги, демонструючи найінтимнішу частинку своєї жіночності — вразливу рожевість піхви, вологу й жар її збудження, те, як розвівши статеві губи пальцями, відкривала йому доступ до найчутливішої втіхи. Які ж впевненість й делікатність одночасно. Нанамі важко проковтнув слину, що зібралась в роті. Його напіврозтулені вуста ніби запрошували до насолоди.

Заплющив очі на мить. Він ще ніколи не кінчав прямо в штани, але Куґісакі кидала цьому «ніколи» серйозний виклик.

— Подобається, що бачиш? — запитала вона неочікувано тихо. Від збудження її голос став трохи хрипким і ця деталь зводила Нанамі з розуму.

Він відповів не словами — притиснувся до неї всім обличчям, пройшовся носом по перлинці клітора, а потім обхопив його губами, видобуваючи з Куґісакі такі солодкі стогони, що важко було боротися з бажанням послабити застібку на штанях й пестити себе одночасно з нею. 

Якби поглянути на них зараз збоку, була б та сама картина з музею — двоє зачарованих одне одним створінь. Її стегна на його плечах, його голова між її стегон, її долоні на його голові, ненав’язливо керуючі, потім тремтливі й слабкі. Його обличчя розчервоніле, вона тисне п’ятами на його спину, вигинається назустріч. Сплетені, об’єднані бажанням і задоволенням.

Нанамі підняв на неї погляд — Куґісакі притиснула руку до рота, скоріше несвідомо, бо ж не стримувала жодного стогону. Її очі зустріли його очі, Нанамі волого й неакуратно ковтнув, вдихаючи повітря, й припав до неї знов.

Його старання відчувалось на кінчику язика, він так вдоволено вилизував її, граючись з гарячими пелюсточками статевих губ, блукаючи язиком донизу — проникаючи в неї, доверху — обводячи клітор й цілуючи м’яке коротке волосся на лобку.

Її ноги тремтіли, під колінами спітніло, шкіра ковзала під дотиком долонь Нанамі, і єдиним способом утримати рівновагу було спертися всією вагою на його плечі. Йому довелось міцно стиснути її стегна, аби вона не сповзала по дивану. Але навіть коли вона ковзала вниз, опинялась на його язиці. Він дивувався, звідки в ньому було стільки хіті й бажання утримати її так на собі, помучити задоволенням.

В цьому не було нічого поспішного або незграбного. Нанамі доклав тієї ж старанності до кожного дотику й руху, з якими влаштовував усе інше в житті. Уважний, винахідливий, готовий вивчити й повторити будь-яку її потребу, щоб змусити її почуватися сп’янілою від насолоди. Звук її стогонів відчувався як нагорода за ці старання.

Нанамі теж пожадібно стогнав прямо в неї, та цей звук не мав зараз значення, бо Куґісакі переслідувала власне задоволення, задихалася від стогонів, що народжувались й згасали, поки інші вже лунали з її рота. Вона кусала губи до темно-рожевого, в якийсь момент зірвалась на скрик.

— Ще, будь ласка, ще! — захникала так відчайдушно, що голова йому йшла обертом. — Ох, Кенто!

Милі боги, вона кликала його на ім’я, поки кінчала. Його серце билось об ребра так швидко, що ладне було розбити грудну клітку. Так це відчувалося.

Нанамі вловив той дрож на піку задоволення, інстинктивно стиснуті стегна, коли треба міцно триматися хоч за щось, за когось. Вона вибагливо притисла його голову собі між ніг. Їй потрібне було відчуття стабільності, хоч якоїсь підтримки, поки вона кінчала на його язиці. Йому не було чим дихати, але це теж не мало жодного значення — вони обидвоє задихались від її оргазму.

Залишилося тільки це — її тіло, її смак і розуміння того, як його зараз беззастережно бажали. Потребували його.

У тартари весь світ, зараз вона точно була лише для нього. Він божеволів від усвідомлення цього — провідником всього цього задоволення крізь її прекрасне тіло був саме він. Кенто Нанамі.

Він повільно відсунувся, губи й підборіддя вологі від її збудження, груди важко здіймалися. Нобара сиділа перед ним відкрита, вразлива після насолоди — розпашіла, вологе від поту волосся прилипло до чола, покусані губи, почервонілі щоки. Він милувався тим, що встиг наробити з нею за ці хвилини.

— Боже, ти… — вона торкнулася його шиї пальцями. — Нічого вполовину не робиш, так?

Нанамі ковтнув, збентежений від компліментів й жару, що розливався його тілом.

— Зазвичай — ні.

— Який відповідальний, — засміялася вона, явно переповнена задоволенням, тому абсолютно пустоголова. Її сміх приємно залоскотав слух. — Мені сподобалось, — відкинула голову на подушки позаду себе.

Нанамі погладжував її стегна круговим рухом, спостерігаючи, як її живіт рухався від швидких вдихів. Поступово дихання вирівнялось.

Куґісакі опустила на нього хитрий погляд. Поклала стопу на його пах й легенько ковзнула, відчуваючи твердість члена під одягом. Нанамі здавлено застогнав. Йому було болісно відчувати таке сильне збудження, в паху пульсувало від потреби в пестощах.

— Кенто, — усміхнулась Нобара жадібно. — Який же ти хороший хлопчик.

І знову провела ногою по його ширинці. Нанамі заплющив очі, ледь тримаючись через ці її дражнилки. Перехопив її стопу й стиснув у своїй долоні.

— Будь ласка, я…

Нобара нахилилась і притислась підборіддям до його плеча. Так само дражливо поцілувала його в вигин щелепи.

 — Чоловіки, в яких стояк, поки вони відлизують, потрапляють до раю поза чергою. Ти знав? — захихотіла вона.

 — А це… не всі чоловіки так? — потішно насупився Кенто, намагаючись зрозуміти, що в цьому такого особливого. — Тоді, можливо, їм просто не подобаються жінки?

 — Може, це не так вже й далеко від правди.

Він потягнувся вперед й обережно підхопив її під сідниці, підняв на руки. Подякував усім богам за дисципліну — ніколи не пропускав навантаження на вагу в спортзалі — Нобара не була важкою в його руках. Вона одразу обійняла його за шию, вигнулась назустріч, й навіть крізь тканину сорочки дотик її сосків відчувався гостро й збудливо на його грудях. 

Нобара знову засміялась. Весь цей сміх був для нього. Неймовірно, як легко він прив’язався до цього звуку й хотів видобувати з її рота ще більше й більше чарівної смішинки.

— Що таке? — запитав ласкаво, потершись носом об її щоку.

— Ми буквально взяли відгул, щоб потрахатися, — захихотіла вона.

— Тоді… — Нанамі притиснувся чолом до її чола, — йдемо трахатися ще?

Йому сподобалось, як зухвало звучав власний голос. Він давно не був так певний у чомусь, як оце зараз у тому, що збирався викохати з Куґісакі залишки здорового глузду й залишити лиш розслаблений хрипкий сміх. О так, йому треба було показати, в якому раю він опинявся в її компанії.

Поки він плечем знайшов прочинені двері до маленької спальні, Куґісакі вкривала його шию короткими грайливими цілунками. Її стегна міцно обійняли його боки. Як кумедна коала, не збиралась його відпускати. У Нанамі теж не було подібних намірів.

Ні, боягузом Кенто Нанамі не був. І це, зрештою, чудово винагородилося.

Chapter Text

Промінчик сонця ковзнув між шторами, ліг світлою лінією на підлогу. Спальня Нобари залишалась в приємному напівмороці, затишна й маленька, так що від ліжка біля стіни до іншої стіни було всього кілька кроків. Ці кроки Кенто подолав, затримавши подих від захвату, й обережно опустив Нобару на матрац.

Звернув би більше уваги на деталі її побуту, справді хотів би, якби міг відірвати погляд від самої Нобари, голої й розпашілої перед ним. Запах її постільної білизни, її косметики на трюмо біля ліжка був заквітчано-солодким, наче огорнув її присутністю й залишився на шкірі. Думки плутались й в голові було порожньо та гаряче.

Він опинився в місці, де Нобара зазвичай відпочивала, бачила сни (чи були серед них сни про Кенто?), могла послабити захист, дозволити собі вразливість. Що було інтимнішим за місце для сну й кохання? Місце, де він й не мріяв опинитися, соромлячись подібних нахабних фантазій.

І все ж, зараз пальці Нобари нетерпляче поралися з ґудзиками його сорочки, аби скоріше роздягнути, пригорнути до себе й перетворити уявне на реальне. Вона доклала зусиль, аби не відірвати ті ґудзики, так це відчувалось, і Кенто усміхнувся, допомігши послабити краватку і стягнути сорочку з його плечей. Прохолода торкнулась розігрітої бажанням шкіри й тілом пройшла дрож.

Нобара встала на ліжку на колінах, підняла на нього погляд, впершись підборіддям йому в груди.

— Гарний який… — прошепотіла, погладжуючи долонями його плечі й груди, лоскотливо проводячи нігтями, але не дряпаючи.

Залишила цілунки на шкірі Кенто: один на ключиці, другий трохи нижче, на ребра, третій біля пупка, так що м’язи його живота напружились й кров запульсувала в паху.

— Я? — перепитав він. І насварив себе за те, як по-дурному це прозвучало.

— Ну звісно ти, — усміхнулась Нобара, розважена його розгубленістю. — Твоє тіло прекрасне.

Її долоні опустились нижче, вона майже грубо розстібнула пряжку його ременя, а потім й ширинку. Правильно, подумав Кенто, до біса ці штани, до біса весь цей одяг. Збудження було таким сильним, що нагадувало роздратування, він відчайдушно потребував розрядки.

Нобара потягнула за край його білизни, роздягла, кусаючи губи від нетерпіння. Опинившись під допитливим поглядом Куґісакі, він одночасно ніяковів й насолоджувався тим, як жадібно вона розглядала його. В паху пашіло жаром, член налився кров’ю до болючої твердості, передсім’я блищало на голівці — вразлива потреба у всьому цьому.

Нобара обхопила його долонею й обережно розподілила вологу по голівці, а потім провела пальцями вниз, окресливши виділені лінії вен. Кенто застогнав крізь стиснуті зуби, заплющив очі на мить.

Ну чому поводився так, ніби вперше опинився в ліжку з жінкою? Не те щоб бігав від коханки до коханки, але ж досвід мав, не раз роздягався під чужим поглядом. І все ж… це було інакше. Тут йому дуже хотілося сподобатися, почути похвалу. Бути гідним. Гарним. Хорошим.

Нобара ніби читала його думки:

— І член у тебе гарний.

— О боже, — тільки й видихнув Кенто.

— Нанамі-сан ніколи не отримував таких компліментів? — піддражнила вона.

Вгадала.

В грудях стислось від того, як впевнено звучав її голос. Куґісакі очевидно вважала, що була найкращим, що з ним сталося, можливо, за все життя — і була абсолютно права. Вона продовжила, і серце Нанамі пропустило удар:

— Зі мною можна робити майже все, що захочеш — тільки щоб не було боляче і не бити, а якщо придушити, то попереджай. І якщо я скажу зупинитися, ти зупинишся.

Кенто насупився — хто, в біса, бував в її ліжку до цього? Йому було неспокійно від самої думки, що хтось міг дозволити собі грубість із нею, заподіяти шкоди.

— Добре, звісно… — прошепотів він, заправляючи волосся їй за вухо. — Я буду обережним.

— Можеш бути різним, — запевнила Нобара. — Я ж не з цукрової вати зроблена. Просто треба окреслити межі.

Вона нахилилась до приліжкового трюмо і дістала коробку, в якій зберігала презервативи, секс-іграшки та лубрикант. Коробочка була рожевого кольору, вся обклеєна стікерами — сердечками, квіточками, покемонами. Кенто це ніяк не в’язалося з тією хіттю, яку в ньому пробуджувала Нобара. Ну яка ж чарівна й організована пані.

Тільки він погано вже вловлював, що Куґісакі говорила, особливо коли відкрила презерватив, відкусивши крайчик від квадратної упаковки, і прийнялась акуратно його вдягати. Він несвідомо подався стегнами назустріч і Нобара усміхнулась.

— Те саме стосується тебе, — зауважила вона, задоволено поглянувши на результати своїх старань.  — Що з тобою не робити? 

— Я не… Не знаю,  — чесно зізнався Кенто.

Ще трохи й взагалі нічого робити не доведеться — він кінчив би, тільки слухаючи її.

— Зрозуміло, — видихнула Нобара. Зрозуміло було лиш, що Кенто не дуже пам’ятав, як складати слова в притомні речення, й просто хотів відчути себе в ній. — Якщо щось буде не так, недобре, ти скажеш?

Кенто кивнув, проковтнувши важкий клубок в горлі.

— Ось. Тепер йди до мене, — нарешті змилувалася Нобара.

Її руки стиснули плечі Кенто, він посунувся на ліжку, лягаючи на неї, намагаючись не тиснути вагою, сперся на руки. Від дотику шкірою до шкіри від куприка вверх спиною побігли мурашки. Він зарився носом в її волосся, поцілував за вухом й облизнув солоний піт. Дихання збилось, коли відчув, як вона тремтіла під ним.

Нобара обійняла його стегнами, полонивши в солодку пастку між її ніг. Кенто притиснувся голівкою члена до її піхви, направляючи себе рукою, дражливо пройшовся по клітору, а потім плавно ковзнув всередину. І все інше — все, що не було Нобарою — перестало існувати, відступило на другий план.

Все було так. Все було занадто добре.

Він стиснув зуби й тихенько застогнав від того, як добре це відчувалося — жар її тіла обіймав зсередини, огортав пульсуючим збудженням. Було легко рухатись в ній, повільно розкривати й проникати глибше. Заповнювати собою. Вуха горіли від того вологого звуку, який він видобував щоразу, як штовхався в неї.

Це було перше намагання підлаштуватись одне під одного, вивчити кожну маленьку реакцію, зловити кожен видих й погляд, сп’янілий від гормонів щастя. М’яке допитливе обожнювання. І це було ідеально. Чим Кенто це заслужив?

— Яка ж ти мокра… — прошепотів він розгублено.

Для мене.

— Все через… тебе… — Нобара знов читала його думки.

Як чудесно вона затиналась на його поштовхах, рвано вдихаючи й міцніше стискаючи його плечі, шукаючи опори. Запустила пальці в його волосся, погладжуючи потилицю.

Кенто трохи пришвидшився, і вона звела брови ніби від болю, хоч і подалась йому назустріч.

— Тобі не боляче? — зашепотів він.

— Все… чудово… — відгукнулась Нобара. — Це приємно.

Він трохи відхилився — хотів дивитися, як її м’якенькі груди мило рухались з кожним його поштовхом — обійняв долонями її сідниці, через що кут проникнення змінився. Нобара застогнала голосніше, вигнула спину, зронила безладне й пристрасне:

— Чорт. Ох, Кенто, ти…

Він проковтнув стогін, важко дихаючи й кусаючи губи. Ледь стримував вимогливі фрикції, відчуваючи як швидко б’ється серце й кров пульсує в члені. Знайоме дражливе передчуття оргазму, але ж він тільки почав, тільки-но заповнив її всю собою, тільки-но змусив стогнати голосніше. Він заплющив очі, намагався тримати себе в руках.

— Ти весь в мені, — промовила Нобара тихо. В голосі було стільки втіхи, що Кенто несвідомо застогнав у відповідь. — Почуваюся такою… наповненою.

Вона не допомагала його витримці.

Здуріти можна, він справді був в ній. Кохався з нею. Куґісакі йому це дозволила.

Кенто відчув, як кінчає, розпачливо усвідомив, що нічого з цим не міг зробити. Те друге серцебиття в голівці розпустилося гарячим блаженством, змусило втискатись в Нобару в пошуках сильнішої насолоди. Він судомно видихнув, безпорадно зім’яв простирадла долонями. Перед очима все пливло — розгублене спочатку, обличчя Нобари стало настільки самовдоволеним, що до щік Кенто линув ще більший жар.

— Ох, вибач. Пробач мені, я… Я… — забурмотів він.

Направду це мало статися ще у вітальні, на колінах перед нею. Але все одно було страшенно ніяково.

— Послухай... — вона обхопила його обличчя долонями й змусила поглянути їй в очі. — Ніколи не перепрошуй за оргазм, Кенто.

— Я… так… — видихнув він. Голова все ще йшла обертом.

Тільки не розчаровуйся в мені, крутилось в думках.

— Тепер протримаєшся довше, — захихотіла Нобара, зовсім не схожа на ображену або розчаровану. 

Вона натисла йому на плечі, Кенто перевернувся на спину й всадовив її на себе, відчуваючи вагу її тіла на своїх стегнах. Це було ще краще ніж він уявляв. Долоні одразу лягли на її сідниці, він погладив їх, зім’яв жадібно, намагаючись зосередитись після оргазму, повернути тілу більше влади у діях, та ніякий контроль так і не здобув.

Нобара провела долонями по його грудях, прикликавши табун мурашок на шкіру. Нахилилась, щоб поцілувати його шию. 

— Це ж значить лише, що тобі добре, — запевнила вона. — І я тобі до вподоби.

— Це так, — усміхнувся він вже впевненіше.

— Такий хороший… — похвалила вона, зароджуючи в ньому нове збудження. — Весь цей час чекав, щоб опинитись в мені. Місяці, ох! Який терплячий. А я ось не могла терпіти, торкалась себе й кінчала від думок про тебе, — зізналась ось так просто.

— Ох, — тільки й видихнув Кенто.

Неможлива.

— А ти? — запитала вона. У погляді читалось найщиріше зацікавлення. — Фантазував про мене? Пестив себе перед сном?

— Так… але лише… кілька разів.

Нобара уточнила:

— За ніч?

— О боже… — знову повторив Кенто.

Невже вона робила це кілька разів за ніч?

Куґісакі вигнула брову.

— Будеш ось так повторювати, і я звикну до цього прізвиська.

— Це не проблема… Казати правду. Бо ти божественно гарна, — викрутився він.

Не брехав, вважаючи кожну її рису особливою. Від мовчазного споглядання її присутності в офісі до цього моменту, коли тримав її на собі, не пам’ятав й дня, коли Куґісакі здавалась йому негарною. Втомленою, розхристаною, насупленою… та це не були протилежності краси. Він стільки часу витратив на думки про вогонь, який вона в собі носила, запальний характер, сміливий погляд… здавався собі одержимим, нездатним позбутися цього марева. Банальним. Невже так і відчувалась справжня пристрасть? Фарбувала все яскравими барвами, змушуючи забувати, що існувало життя до цього захоплення?

Дихання Нобари торкнулось його обличчя, гаряче й дражливе.

— Мені подобається, коли ти так кажеш, — прошепотіла вона, накривши його губи своїми.

Кенто охоче відгукнувся на поцілунок. Прикушуючи й облизуючи, вивчаючи її солодкі від вина вуста, ще й ще, до болю в грудях, бо нічим було дихати, але розривати глибокий чуттєвий цілунок не хотілося. Цілуючись, вони гладили одне одного долонями, граючись з відчуттями, збуджуючи шумним диханням і неприкритою інтимністю таких простих пестощів — тепло дотику, волога слини на губах, сироти шкірою.

Коли Нобара зрештою відірвалась від губ Кенто, його член вже знову затвердів. Вона підтягнула свою чарівну рожеву коробочку, дістала лубрикант й новий презерватив.

Кілька митей і Кенто знову задихався від відчуття себе в ній — Нобара сперлась руками на його плечі, повільно рухаючись на ньому, дозволяючи проникати в себе. Кусала губи, заплющила очі, зосереджена на пошуках зручного ритму.

Ця поза відчувалась ще краще, можна було зосередитись на її задоволенні. Милуватися тим, як охоче її піхва приймала його член — Кенто безсоромно сподобалось спостерігати за цим, коли Нобара відхилилась й почала насідати на нього швидше. З лубрикантом вона так добре ковзала на ньому, рухалась стегнами вільно, широко розвівши ноги. Скиглила й стогнала так солодко, що хотілось додати їй ще насолоди, ще більше, гостріше, сильніше зводити її з розуму.

Кенто пропустив руку між їхніми тілами, обережно обвів кінчиками пальців її клітор й почав погладжувати круговим рухом, спостерігаючи за виразом її обличчя й підлаштовуючись під те, як вона подавалась назустріч його руці.

— Саме там, — гаряче зашепотіла Нобара. — Ох, саме там…

Потребуй мене, саме так, благай мене, майнула йому єдина думка. Клич мене, і я все тобі віддам.

Кенто подався вперед, не зупиняючи пестощів, облизнув її плече, а потім прикусив майже болісно, видобувши з неї гучний стогін. А коли Нобара відкинула голову назад й пришвидшилась ще, й сам застогнав, чуючи й не впізнаючи власний хрипкий стогін, настільки збуджено звучав. 

Так швидко й вільно тепер рухалась на ньому, що було розпачливо, а як член висковзне, як ритм зіб’ється й вся ця неймовірна насолода зникне. Кенто став подаватись стегнами назустріч, слухаючи як її стогін зривається на крик. Миті вони рухались так, спішно, вимогливо, майже грубо, втискаючись одне в одного тілами, хльостким звуком вологої шкіри до шкіри. І тепер вже реальне здавалося нереальним.

Нобара приклала долоню до рота у вже знайомому йому жесті, але все одно скрикувала. Цей стогін на межі того, як вона задихалася — Кенто ніколи не чув нічого більш розпусного й прекрасного.

Він піддався бажанню — акуратно, але впевнено стиснув її зап’ясток і відвів від обличчя.

— Будь ласка… хочу бачити все твоє обличчя.

— Ох, Кенто! — її губи заохочувально випалили його ім’я.

Він почав штовхатися в неї ще швидше — вона пригорнулась ближче, впилась нігтями в його плечі, вся тремтлива й розпалена, міцно стискала його в собі, зловивши хвилю оргазму. Божеволіла від насолоди прямо на ньому.

Він так міцно тримав її стегно рукою, що й забув тривожитися, чи залишить синці. Почувався легким попри те, що тримав Нобару на собі, ніби всю важкість буття з нього видобули й замість цього заповнили насолодою. Пригорнувся чолом до її плеча, кінчаючи, й гаряче видихнув стогін.

Вона ще трохи продовжувала рухатись на ньому, поки знесилена не опустилась йому на груди й притисла своїм тілом.

Кенто пригорнув її до себе, перебираючи змокле від поту волосся, заспокоював те, як вона тремтіла, й сам намагався відновити дихання.

Не рахуючи дня його майбутнього виходу на пенсію, цей день, ймовірно, можна було вважати за найкращий в його житті. Він ніколи не забуде, як благально звучало його ім'я на її вустах.

— Їбанутись… — прошепотіла Нобара, ледь віддихавшись.

Почувши від неї лайку, він вигнув брови й засміявся. Це чомусь теж здавалось йому милим.

Нобара відпускала себе настільки, що зовсім забула про манери. Які, зрештою, манери, коли вона тільки-но так старанно виїздила його член. З етикетом до таких задач не підходили.

— Я клянуся, я так кінчала тільки з іграшками.

Отже їй не траплялись інші вмілі коханці. Кенто безсовісно зрадів цьому фідбеку.

— Гм, — він не стримував широку усмішку на вустах, від якої аж обличчя боліло з незвички. — То ось як воно, бути твоєю іграшкою. Непогана робота. Мені варто подумати над зміною кар’єрного профілю?

Нобара подарувала йому щирий, нестримний сміх, з тою хрипкою ноткою, якою він зачарувався. Не дарма так старався над її оргазмом — тепер міг слухати цей блаженний звук і почуватися щасливим.

— Будеш дуже зайнятим, — захихотіла вона, натякаючи на свої сексуальні апетити. — Нанамі-сан на варті мого лібідо.

Вкрай хотілося виправдати її очікування від такої співпраці.

Кенто мотнув рукою, поправляючи годинник на зап'ясті, ремінець ковзнув до кісточки. Він поглянув на циферблат і насупився.

Нобара буцнула його чолом в плече.

— Ось так коли дивишся на годинник, це ти плануєш від мене втекти?

— Взагалі-то я перевіряв, котра година, — пояснив Кенто. — Бо хотів нагодувати тебе обідом.

— Я голодна, — зізналася вона. — Але чесно, оцей рух… ох. Ти постійно так робиш, і мене це дивним чином збуджує.

— Серйозно? — задумався він.

Її зізнання теплом залягло в грудній клітці. Збуджував… йому збіса сподобалось взаємно збуджуватися.

— Так! — усмішка не сходила й з обличчя Куґісакі. Яка ж вона була гарна, аж сяяла щастям. — Якось на нараді ти з таким виглядом перевіряв, котра година, поки виступав один нудний хрін. Він потім значно скоротив час своїх виступів, ми ще з Макі-сан ходили й гиготіли з цього. А ти… не спеціально, правда?

— Ну якщо твоїй керівниці сподобалось, це точно виглядало як пасивна агресія. Але я не мав на меті… — пробурмотів він, намагаючись пригадати, коли це таке накоїв.

— Тобто ти забулив людину і навіть не помітив?

Нобара сховала обличчя в вигині його плеча й знову засміялася. Кенто не вважав, що знущання з колег були кумедні, але поблажливо дозволив собі усміхнутися за компанію з Куґісакі. Ну, можливо, нудні хріни трошки заслужили.

— Та, це не дивно, — зауважила вона. — Ти й мене звабив, навіть не усвідомивши цього.

— Я? Звабив тебе? — він аж завмер, переставши погладжувати її вологу від поту спину. — Мені здавалось, все якраз навпаки.

— Нанамі-сан! Як вам не соромно звинувачувати мене в подібному! Я ж сама невинність, — вже відкрито знущалась Нобара, тицьнувши його пальцем в груди. — Винні мені ситний обід, тоді подумаю, чи пробачати за таку відверту брехню.

Він задоволено потерся кінчиком носа об її щоку.

— Чого тобі хочеться?

— Тебе, — показала вона язика. — Але в іншому я всеїдна.

Він закотив очі, але потягнувся за телефоном в кишені штанів. Ага, скинула з себе необхідність вибору. Не страшно, вирішив Кенто, саме для цього він був зараз тут. Прогортав додаток із доставкою ресторанної їжі, обрав заклад, в якому нещодавно смачно вечеряв, й додав побільше всього до замовлення.

Поглянув на повзунок зі статусом виконання замовлення, відклав телефон на трюмо.

Вологі простирадла під ними відчувались не дуже комфортно, але розслаблене тіло рухалось зовсім неохоче, задоволено. Він повернувся на бік, погладив Нобару по стегну.

— Гей, поки наша їжа в дорозі… 

— Мм? — відгукнулась вона ліниво.

— Сядеш мені на обличчя?

Затримав подих, запитавши. Хотів цього задовго до того, як потрапив в її квартиру, задовго до того, як знайшов її шалик в таксі й здурів від хіті.

Очі її округлилися від несподіванки. А щоки так гарненько зачервоніли, що йому аж смикнуло новим збудженням внизу живота.

— Мало тобі? — піддражнила Куґісакі.

І охоче залізла на нього знов. 

Обійняла його обличчя стегнами, але якось запитально, не так нахабно, як він очікував. Від втоми ноги її були вже не такі певні, він відчував як вона напружилась, намагаючись не притиснути всім своїм тілом. Але бажав зовсім іншого. Всадовити її на себе без жодних пересторог. Так, як до цього відчував повну віддачу, проникаючи в неї.

— Сідай, — попросив Кенто, — всією вагою. Не хвилюйся. Я ж не з цукрової вати, — передражнив він її слова.

Нобара засміялася. Запустила пальці в його волосся, притислась до його обличчя, ковзнула на язик. Відкрилась його пестощам й затремтіла, відчувши кінчик язика на кліторі, ще більш чутливому після попереднього оргазму. Солодкуватий присмак лубриканту змішався з її природним смаком, запах її збудження лоскотав ніздрі.

Кенто дуже старався. Залишався ласкавим, хоч знайшов в собі бажання поводитися, як зовсім поганий хлопчик. Подражнити, знахабніти. Якщо вже Нобара вважала, що це він її звабив, мусив щось їй віддати на підтвердження цих слів. Показати, яким може бути, якщо тільки йому дати волю. Та все ж пожалів, приберіг нахабство до наступного, він сподівався, разу.

Слухав, як вона спочатку шепоче, а потім стогне його ім’я. Ніхто ніколи не промовляв його імені так. Воно так чудово звучало з її вуст, повторювалось знов і знов, наче Нобара намагалась нагадати йому, який він насправді живий. Реальний.

Як добре може зробити їй, міцно стиснувши її стегна долонями, зводячи її ноги так, щоб майже задихатися між ними, всім обличчям потопати в тому, як вона текла для нього. 

Змусити її кричати.

Нобара ставала тихішою перед оргазмом, задихалась, рухалась на нього вимогливо, шукаючи розрядки. Його язик, губи, підборіддя, ніс… їй все підходило, аби вполювати насолоду. Потім вона кричала. Милі боги, сусідам не було пощади сьогодні, якщо вони все це чули. Кенто вирішив, що його манери залишились за порогом цієї квартири, тож не сильно хвилювався про те, якою голосною зробив Нобару.

Він цим насолоджувався.

— Так швидко? — поцікавився майже звинувачувально, коли вона відсунулась від його рота, аби перевести подих. Облизав губи від її вологи.

— Ти мені подобаєшся, — видихнула вона, звучала розгублено. Так її! Не все ж їй ініціативу відбирати. Нанамі-сан теж дещо вмів. — Злізти? — уточнила.

— Нізащо, — промовив він.

І знов припав до неї губами, так старанно вилизував, наче заблукалий в пустелі віднайшов рятівну вологу. В якомусь сенсі так і було — йому життєво необхідно було відчувати її смак, її жар, чути розбещений його увагою стогін. Переплітати її задоволення зі своїм, як на картинах з музею. Ці химерні образи заповнювали свідомість, поки він грався з нею, так легко доводячи до оргазмів. Так, ніби у нього було тільки сьогодні, аби їй догодити.

Він рахував, скільки разів довів їй, як уважно читав той розділ в книзі про відчуття язика на кліторі. Один, два, три… майже чотири.

Тільки коли кур’єр подзвонив у домофон, обидвоє отямилися — Нобара розпачливо застогнала, злізши з обличчя Кенто, а він так само розпачливо витер підборіддя й піднявся, щоб одягнути штани й вийти забрати їжу.

Для чого, подумалось? Йому й так добре смакував його обід. Та все ж негоже було залишати Куґісакі голодною, не після всього, що наробив з нею.

Його навіть не хвилювало, в якому вигляді він вийшов в коридор забрати замовлення й залишити кур’єрові чайові. Коли зачинив двері, поглянув в дзеркало на стіні й зустрівся з напрочуд живим поглядом очей. Власним поглядом. Мусив визнати, що йому теж пасувало кінчати й хихотіти з дурних жартиків.

Зайшов до ванної, маленької та затишної, заставленої рядочками доглядової косметики, парфумами, баночками з вітамінами й іншими чарівними жіночими штучками. Вмився холодною водою, аби трохи заспокоїти жар на обличчі. Зловив себе на тому, що несвідомо усміхався весь цей час, поки ходив по квартирі Куґісакі й намагався опрацювати, що взагалі сталося і як далі з цим поратися.

Та повернувшись до спальні, знайшов Нобару сплячою.

— Куґісакі?

Він відклав пакети з їжею, сів на краєчок ліжка й торкнувся її плеча. Нобара втомлено розтягнулась на ліжку, гола, вкрита лиш його дотиками, цілунками й засмоками.

На мить йому стало соромно, що він її аж так виснажив. Ось вона за хвилини просто відключилась. Він прибрав волосся з її чола, погладив по щоці. Накинув на її стегно ковдру. Відчув такий прилив ніжності, що в грудях заболіло. А потім й гордість за себе.

Куґісакі почувалась аж настільки безпечно в його присутності.

— Ти справді спиш?

Вона насупилась крізь сон, та не відповіла.

Кенто мить роздумував, що йому робити, їм би сходити в душ, поїсти… він роздягнувся й забрався назад до ліжка. Посунувся ближче до Нобари, обійняв її, пригорнувшись, підтягнув до себе одним обережним, але впевненим рухом. Вона щось нерозбірливо пробурмотіла, але розслаблено видихнула й обм’якла в його обіймах. Тицьнувся носом в її шию, повільно й глибоко вдихнув, всотуючи її запах, відчуваючи тепло її тіла всім своїм.

Її довіра підкуповувала, хотілось подбати про неї, прихистити в обіймах. Тримати її у своїх руках, поки вона задрімала, стерегти ці миті спокою.

Йому зробилося так спокійно й лагідно на душі, наче всі тривоги розтанули. Цієї миті все так і було. Тільки він і Куґісакі. І можливо, розлючені сусіди за стінкою. Та хай собі заздрять, усміхнувся Кенто, заплющив очі й віддався тому, як власне тіло гуділо від втоми й насолоди.

Сонячний промінчик виглянув з-за штори на ліжко, цікавлячись, чим це вони тут займалися. Але йому ніхто не відповів, бо обидвоє заснули, змучені коханням.