Chapter Text
Герміона
Вокзал Кінгс-Крос гудів, але цього разу гамір був іншим. У повітрі витала напружена суміш страху й полегшення. Обійми були міцнішими, посмішки — натягнутими. Смерть Седрика та звістка про повернення Того-Кого-Не-Можна-Називати лягли темною тінню на радість від зустрічі. Я бачила, як місіс Візлі нервово оглядала своїх дітей, а бабуся Невіла міцно тримала його за руку. Навіть Нарциса Мелфой, яка зазвичай трималася відчужено, на мить скинула свою холодну маску, коли обіймала сина, оглядаючи його так, ніби шукала поранення.
Востаннє глянувши на родину Візлі, що все ще стояла навколо Гаррі, я схопила валізу і рушила. Ми вже попрощалися, домовившись, що за два тижні я приїду до них у «Барліг». Дамблдор наполягав, щоб ми трималися разом, і в його наполяганні було щось тривожне. Відчувалося, що дорослі приховують щось важливе, але не поспішають ділитися з нами. Можливо, коли ми зберемося разом, нам розкажуть більше.
Минувши чарівну платформу, я опинилася на маґлівській частині вокзалу. Тут також панував шум, але він був більш хаотичним, сповненим поспіху й метушні.
— Герміоно, наше Сонечко! — і тієї ж миті я опинилася в міцних обіймах тата.
Я обійняла його у відповідь, і, як завжди, знову відчула себе його маленькою дівчинкою. Вони знали про новини, адже я їм писала, і читали кілька магічних газет, щоб краще розуміти світ, у якому я жила. Мама підійшла ближче, і я відчула знайомий запах її парфумів — жасмин, м'ята і щось солодке, ягідне.
— З тобою точно все добре? Новини були не дуже інформативні, — в голосі відчувалося хвилювання, і вона стурбовано дивилася на мене. — Це правда, що у вас загинув учень?
— Зі мною все добре, — спробувала я їх заспокоїти, усміхнувшись якомога щиріше. — Вдома розповім усе.
Говорити про магічний світ на вокзалі було б необачно. Я ще не вирішила, скільки інформації їм відкрити. Якщо вони дізнаються все, наполягатимуть на зміні школи, як це було після другого курсу, коли побачили мене скам’янілою в лікарні. Відтоді я вже не розповідала їм про всі свої пригоди та про те, що моя дружба з Гаррі іноді може наражати мене на небезпеку. Вони переглянулися, щось промайнуло в їхніх очах, але погодилися не говорити про це зараз.
Дорогою додому я занурилася в знайому рутину, насолоджуючись кожною хвилиною. Батьки розповідали мені історії зі своєї практики, новини про сусідів і родичів. Цей рік був надзвичайно важким, і я навіть не мала змоги приїхати на зимові канікули. Але всі думки про школу вилетіли з голови, коли за вікном з’явилася знайома вулиця. Я любила магічний світ, але повертатися додому було приємно.
Зайшовши в будинок, я побачила в кімнаті кілька валіз. Моє здивування викликало посмішку на маминому обличчі.
— Ми з татом вирішили зробити тобі сюрприз. Знаємо, що ти тут тільки на два тижні, а потім знову поїдеш, — у її голосі звучала легка образа. — Але ми подумали, що наша вілла у Франції буде кращим місцем для відпочинку. Ти ж її так любиш.
Я скрикнула від радості й кинулася їх обіймати. Подорож зовсім не входила в мої плани, але я відчувала, що це саме те, що мені потрібно. Побути в нашому улюбленому місці, насолодитися їхньою любов'ю — це допоможе мені відновити сили. І я бачила в їхніх очах, що для них це було важливіше, ніж будь-коли: їм було боляче, що я так багато віддаю магічному світу, і вони хотіли повернути собі хоч частинку мене.
Батьки справді все спланували заздалегідь. Нас уже чекало таксі, а за кілька годин ми злетіли в небо, прямуючи до Франції. Увечері, коли сонце сідало за обрій, ми вечеряли на нашій віллі. Надворі було тихо, лише легкий вітерець колихав листя дерев, а повітря було наповнене ароматом лаванди. Свічки на столі відкидали теплі відблиски на наші обличчя, а знайомий смак домашньої їжі допомагав розслабитися.
Тато налив мені яблучного соку, і я побачила, як його погляд затримався на мені.
Він відклав виделку, оперся ліктями на стіл, і склав руки. Його голос був м’яким, але в ньому відчувалася рішучість.
— Розкажеш, як минув твій рік, сонечко? — його очі шукали мої. — Ваша преса цього року була дуже… насичена.
Мама, що сиділа навпроти, поклала свою руку поверх його.
— Той ваш «Щоденний віщун» — це найнижча жовта преса, — вона скривила губи. — Коли тато прочитав ту статтю про тебе…
Я скривилася, згадавши все, що про мене писала Ріта Скітер. За це вона кілька тижнів провела в банці, але написаного не повернеш. Навіть Моллі Візлі повірила в ту писанину, була ввічливо-холодна, а на Великдень, наче насмішка, я отримала крихітне шоколадне яйце, коли іншим подарували великі.
— Це все дурниці, історія школярки нікому не цікава. А тій журналістці заборонили вхід у школу. Мене це не сильно турбувало, — я відвела погляд, намагаючись переконати їх. Не могла ж я розповідати, як за моєю спиною постійно шепотілися, а кілька тижнів мені надсилали ревуни та листи з погрозами.
З їхніх поглядів я зрозуміла, що вони не повірили мені, але вирішили поки що відкласти розмову. Я тихо видихнула.
Мама першою порушила мовчанку, змінивши тему.
— А як той молодий чоловік, з яким ти ходила на шкільний бал? — вона змахнула рукою, ніби відганяючи важкі думки.
— О, все добре. Він друг. Ми почали спілкуватися в бібліотеці, де він ховався від своїх фанаток. Я не була серед них, тому він запросив мене, — ще одна брехня, яку я мусила їм сказати. Але правди їм краще не знати.
Тато, який спостерігав за мною, нахилився вперед.
— А чому тебе не запросив хтось із твоїх друзів? Гаррі чи Рон? — він не дуже їх любив. Вважав недостатньо вихованими, розумними й добрими до мене. Стандартна реакція турботливого тата.
— Ну, вони не подумали, що мене можна запросити, — я відчула, як стара образа на Рона та його слова «О, Герміоно, ти теж дівчина» знову ворухнулися в мені. — А коли згадали, то я вже була зайнята.
Мама ніжно глянула на мене через стіл і взяла за руку на знак підтримки. Вона знала, що мені подобався Рон і зрозуміла, що він зробив мені боляче. Вже не вперше.
— А що з тим хуліганом? Досі до тебе чіпляється? — тато продовжив випитувати про хлопців.
— Мелфой, — я закотила очі, коли згадала його. — Так, нічого не змінилося. Він і далі дошкуляє мені і пробує перевершити в навчанні.
Хоча цього року було трохи інакше. За цей рік він тільки кілька разів назвав мене «бруднокровка», а після того, як влучив у мене прокляттям для збільшення зубів, зовсім перестав. Принаймні не в очі. Хто знає, що він говорить зі своїми друзями. Маленький злий тхір.
Мама взяла келих і зробила ковток вина.
— Може, він таємно закоханий у тебе і інакше не вміє виявляти свої почуття? — вона легенько посміхнулася.
Я похлинулася соком, коли це почула.
— Мамо, ти знову почала читати ті романи? — відкашлявшись, запитала я.
Тепер вони обоє дивилися на мене і сміялися з мого збентеження.
— Не будь така сувора. Ти ж знаєш, що ми з татом теж були суперниками в університеті, — вона поглянула на нього з любов’ю. — Майже весь перший курс його дратувало, що він не міг скласти іспит краще за мене. Врешті він здався і вирішив запросити мене на побачення.
Історію їхнього кохання я знала з дитинства. Безліч кумедних історій про те, як вони змагалися. Спочатку в навчанні, потім почали ходити на одні й ті самі додаткові заняття, просто щоб насолити одне одному. А потім тому, що подобалося бути разом.
— Ваша історія романтична. Тато ніколи не вважав, що ти нижча за нього тільки через те, якою ти народилася. У магічному світі в цьому плані панує середньовіччя, з його статусами крові, — спробувала я пояснити.
Мама одразу стала серйознішою.
— Ти ж пам'ятаєш якими спочатку були бабуся і дідусь? — її голос був тихим, але я відчула в ньому відгомін болю.
Я скривилася. Мамина сім’я — французька аристократія. Спочатку вони були проти її навчання в Британії, ще й на медика, а коли вона закохалася в мого тата… Коли дійшло до весілля, їй поставили умову: або він, або вони. Мама вибрала кохання і батьки відмовилися від неї. Зв’язок відновили вже після мого народження. Вони мене дуже полюбили, я часто бувала в них на канікулах. Мама так повністю і не пробачила батькам їхньої відмови, але хотіла, щоб у мене були бабуся і дідусь. І до автокатастрофи, перед моїм десятим днем народження, вони були найкращими дідусем і бабусею.
— Врешті вони зрозуміли свою помилку, — відповіла я.
— Тільки тому, що побачили, яка ти чудова. Тому й погодилися прийняти і мене, — тато віджартувався, але в його очах була теплота.
— Тебе вони прийняли одразу після того, як скуштували твої страви, — мама повернулася до розповіді з усмішкою. — Досі пам'ятаю вечір, коли ти приготував вечерю і як вони хвалили нашого вишуканого кухаря, а потім з'ясували, що це ти.
Вони згадали ще кілька історій, і розмова вже не поверталася до хлопців, на щастя. Ми говорили про їхню молодість, мою школу, магічний світ. Я намагалася не показувати їм, як важко мені дається пристосування там. Частина не приймає мене через мій кровний статус, інші — через постійну потребу в навчанні й бажання досягати успіху. Тому я так сильно намагалася зберегти дружбу з Гаррі і Роном. Я навіть не розповіла їм, що багата, щоб це не стало між нами. Робити це виявилося не дуже складно, бо вони не надто цікавилися моїм маґлівським життям.
Наступні кілька днів ми провели у Парижі. Ми відвідували улюблені місця, галереї, ходили по магазинах. Мама нарешті переконала мене трохи змінити гардероб, поправити зачіску, підібрати косметику. Після Різдвяного балу в школі я зрозуміла, що мені подобається, коли в мені бачать не тільки заучку. Я хотіла навчитися краще дбати про себе. А зараз це також був спосіб гарно провести час з мамою, бо вона любила шопінг. І вона була щаслива відкрити цю сторону мене.
Наш останній день я вирішила зробити їм екскурсію магічним Парижем. Ми багато разів бували у Франції, але сюди не ходили. Я скористалася путівником для чарівників, який дозволяв побачити приховані вулиці і ми знайшли вхід до «Площі Чудес», французького аналога алеї Діаґон. Відколи магія з'явилася у нашій сім'ї, вони захоплювалися нею, читали, вивчали, що можна. А я, коли могла, долучала їх до мого світу.
Опинившись на головній магічній вулиці Парижа, навіть я була вражена. Магія тут відчувалася інакше — вона була чистішою, ніж у Лондоні, ніби вплелася в архітектуру, просочувалася крізь кам'яні стіни, надаючи місту особливого шарму. Мама і тато намагалися контролювати емоції, коли ходили магазинами, але магія вражала. У вітринах розцвітали квіти, тканини переливалися різними кольорами, в казанах вибухали зілля…
Ми зайшли ще в кілька книжкових крамниць, а потім до крамниці одягу — я замовила шкільну форму кращої якості і кілька мантій. А мама не втрималася і вибрала собі чарівну білизну.
— Якщо ми зайдемо у ще один магазин з одягом чи прикрасами, я втечу від вас, — пожартував тато, але його погляд був спрямований через дорогу, на магазин «Все для квідичу».
Я посміхнулася. Скільки я себе пам'ятала, тато був фанатом футболу. А коли дізнався про квідич — захопився ним. Мені довелося передплачувати журнали про квідич, купувати йому футболки улюблених команд. Він мріяв подивитися справжній квідичний матч наживо. І часто бурчав, чому чарівники не вигадали телебачення, щоб він міг дивитися матчі хоч на екрані.
Ми з мамою піддалися на його благальний погляд і зайшли в магазин. Для мене там все було чужим, а він одразу пішов до мітел.
— Як шкода, що ти не любиш літати. Я б відмовився від своїх запасів солодощів на рік, тільки щоб спробувати політати, — мрійливо прошепотів він мені, оглядаючи чергову новинку в світі мітел.
До нас підійшов продавець, і тато почав з ним дискусію про вдосконалення нового «Німбуса». Тато був таким фанатом, що той навіть не зрозумів, що він маґл. Врешті, купивши кілька нових сувенірів своєї улюбленої команди «Торнадо», ми вийшли.
— Мені треба заїсти всю цю інформацію чимось солодким, — простогнала мама, вже тягнучи нас до кафе з морозивом.
День добігав кінця і наша прогулянка завершувалася. Неохоче ми пішли до виходу, коли мою увагу привернула невеличка антикварна крамничка Le Temps Figé.
— Зайдемо сюди. Я ніколи не була в магічних антикварних магазинах.
Переступивши поріг крамниці, ми потрапили в справжнє сховище. Всі полиці були заставлені найдивовижнішими речами: годинники, ваги, картини, прикраси, посуд… Поки ми роздивлялися, до прилавку підійшла привітна й елегантна відьма. У її русявому волоссі проглядалася сивина, але на обличчі зморшок майже не було.
— Заходьте, роздивляйтесь усе, що вас зацікавить. Усі речі тут безпечні, — привітно сказала вона.
З того, як вона це сказала, я зрозуміла, що вона знає, що мої батьки не чарівники. За весь день ніхто цього не помітив, і мене здивувало, як вона могла знати. Мої думки перервалися, коли я побачила кулон. Він одразу привернув мою увагу і, можливо, я вперше була так зачарована прикрасою. Круглий, виточений з темного каменю. Але я не могла зрозуміти, що це. Він виглядав як нічне небо. Придивившись, я побачила, що всередині мерехтять зірки. Нічне небо. Сузір’я, які повільно змінюють одне одного. Це заворожувало.
— Герміоно, якщо тобі це подобається, то ми купуємо. І маємо вже повертатися, попереду довга дорога, — нагадав мені тато, який у цей час стояв перед дзеркалом, яке підбирало йому різні зачіски.
Я подивилася на годинник — справді, час у крамничці пролетів дуже швидко.
Коли я підійшла до прилавка, щоб оплатити покупку, відьма запропонувала одразу надягти кулон. Коли він торкнувся шкіри, я відчула тепло. Це відчувалося правильно.
— Вам він дуже пасує і здається, ніби резонує з вашою магією, — тихо кинула вона, даючи мені здачу.
Мене здивували її слова, але батьки вже виходили, тож я поспішно попрощалася й вийшла. Покинувши магічний Париж, поїхали додому. У нас ще був тиждень, який ми мали провести в лінивому відпочинку на віллі.
Ранки починалися зі спільного сніданку, обговорення книг і новин. Ми виїжджали на кілька годин у сусідні містечка і села чи ліниво засмагали біля басейну. За весь цей час я не згадувала про школу, Того-кого-не-можна-називати, Дамблдора чи будь-яких новин з Лондона.
Останній вечір у Франції мені не спалося. Я взяла ковдру і вийшла на терасу — провести ніч під зірками. Вмостившись на лежаку, я розглядала сузір’я. Тоді згадала про кулон. Вдягнувши його в крамниці, я більше не знімала. Можливо, в нього були вплетені якісь чари, бо він практично не відчувався.
Я витягла його і уважно подивилася. Як і в магазині, я впізнала сузір’я, що там змінювалися: Мала Ведмедиця, Велика Ведмедиця, Малий Лев, Лебідь…
Я відчула легкість у своєму тілі. Погляд почав розпливатися. Ось з'явилося сузір’я Цефея, за ним — Дракона.
Я більше не могла рухатися. Тіло заціпеніло, а перед очима потемніло. Я відчула, ніби провалююся, але жодного звуку не змогла видати.