Work Text:
Степ дивиться тисячами очей. Степ слухає мільйоном вух. Степ напружує мільярд судин. Степ намагається зрозуміти. Впізнати. Але не впізнає.
Степ давно вже звик, що ним тупцюють малими тендітними ніжками наречені та гепають важелезні одонґи. Степ відчуває, як вони до нього говорять, степовий нарід знає, як говорити. І степ відповідає. Степ також знає, як гуркотить потяг металевими скобами на тілі матері Бодхо. Степові буває боляче, іноді настільки, що він волає як волає наречена що перший раз віддає кров землі. Та степ знає: ці скоби зв’язують живих істот. Ці скоби - нові лінії. Дарма, що проведені неправильно, та працюють. А поки щось приносить врожай, воно варте того, щоб його берегти.
Степ питається та його не чують. Степ цікавиться та отримує тільки нові запитання. Чужі запитання. Запитання тих, хто шуркотить підтичками сукень, штурхає каміння черевиками та тих, чиє дихання чується рідним. Та рідним не є. Незнайомі. Кроки, жести. Вони не ходили землею досі. Вони жили поряд, вони поважали, вони знали, чули і бачили. Але не розуміли і не вірили. Степ вірить і співчуває.
Але зрозуміти їх не зможе. Маленька галявина, без трави, щоб не запалити коло себе пастку. Маленьке вогнище і маленька Марія, що мотається в тоненький шаль. Ночі в степу холодні. На її плечі звично лягає важкий зміїний плащ. Його хазяїн сідає поряд і дивиться у вогнище пустим як чумні вікна поглядом. Він зберіг свою Башту. Вони всі зберегли найкоштовніше. Та втратили себе. І місто. Марія бере Данилову руку. Його пальці холодні і вологі, як сльози що не можуть ні пролитися ні вщухнути.
Вона піднімає очі несила дивитися на Данко. Навпроти сидять дві фігури, надто схожі одна на одну. Настільки, що аж моторошно стає, хоч Марія бачила ці обличчя майже кожен день. Батько й син. Каспар за кілька тижнів в степові став ще більше схожим на Віктора. І це лякає. Каспар ще дитина. Єдиний серед них, хто ще має шанс жити. Мав би. Але Марія вже Господиня. І передчуття, що горить вогнем в її грудях змушує її бажати вирвати матин дар з корінням. Лиш би не знати. Лиш би передчуття стало хибним, лиш би це вона просто була голодна. Чи хвора. “Тихше, Марійко, дива твої просто не працюють поза межами твого міста. То місто дало тобі силу. А тепер там інші дива. Ти тепер просто Марійка Каїна, мандрівниця що й не мріяла мандрувати”. А тіні на обличчі малого братика то просто полум’я лякає нічними пантомімами.
Спина до спини, повторюють пози батька й сина ще двоє. Петро сидить поза Каспаром, Андрій стоїть поряд, дозволивши братові притулити голову до його ноги. Він дивиться у нічну бескінечну мряку, і Марія не може відвести від нього погляд. Він все ще вірить. Здається. Здається? Вона трохи сильніше стискає безживну руку Данко та глибоко дихає, щоб стримати сльози. Господиня не повинна плакати.
- Куди ви йдете? - питається молодший Бурах, що тепер є справжнім повноправним мешканцем цієї землі. Перекроєної під нього та його народ.
- На схід, - каже Андрій та робить перший крок вперед.
Раптом Петро відхитується і падає на землю. А порожняву, що стискала їх з усіх сторін, ріже рев. Простір розсікає ніж. Один другий. Лезо свистить, б’ється об товстий завій мороку, але розрізати його не може. Андрій таке робить вже не перший раз. І кожен раз перед цим видивлюється в темряві щось. Марія раптом утямлює. Андрій видивлюється вогні. Мійські вогні. Він вірить і не вірить. А коли не вірить, то намагається розрізати пітьму. Розвіяти цей кошмар як уміє.
“Хлопчику, он-де твій ніж, он-де дорога на схід”
Він кидається на цю стіну, схоплюється з неї грудьми, голосом, б’є руками, штрикає своїм ножем і врешті ламається. Взявши ножа прямо за лезо, він устромлює його в землю і, похитнувшись, падає поряд. Марія не плаче. Плаче Андрій. На колінах у брата, плаче так, наче все скінчено, пронизливо і голосно, як звір, що не тямить себе.
“Калини багрянцевий слід на рукаві”
Марія співає. Степ чує. Вони хочуть жити. Вони хочуть віднайти себе. Вони. Тут чужі. Степ розуміє. Вони йдуть не степом. Вони йдуть зі степу. Мати відштовхнула їх за невіру, а вони просто не стали їй пручатися. Скоби не віднесли їх із собою і вони пішли самі, бо не мали часу вагатися. Бо більше робити було нічого. І вони, діти Суок, пішли, лишивши місце для землі.
Марія співає і Андрій піднімає на неї заплакані очі. Каспар тихо і змучено посміхається, повторює слова одними губами. Петро сильніше стискає плече Андрія і Марія наче відчуває, як Данко стискає її пальці у відповідь. Ледь. Але їй достатньо. Лиш би вони прокинулись на ранок. З вічним кілком у серці та певні, що гаряча кров не вихлислеться назовні. Змучені та живі. Якщо диво все ж таки існує поза межами Містечка-на-Горхоні. Господиня співає. Степ чує.