Archive of Our Own ^beta

Всесвіт насправді аж ніяк не неосяжний. Ніщо не створюється з нічого, тож він має чітко позначені межі, масу та постійний набір складових — якщо взяти та розглянути їх усі, одночасно, надскладними приборами та за нескінченно малий момент часу. Це вам скаже будь-яка дитина на Галліфреї.

Ну гаразд, не будь-хто. Але якщо ця дитина навчається в Прайдонській Академії Володарів Часу, і якщо вона пройшла ініціацію, зазирнувши до Несамовитого Розлому – можете сміливо чекати від неї щось у такому напрямі.

Тим паче — якщо у такої дитини буде зовсім інший погляд на світ. В інших дітей на інших планетах це теж може бути присутнім, та зазвичай називається… пубертатом , здається? Проте у галліфрейців, через особливості їх виду, це виражено значно яскравіше. Адже будь-хто, хто пройшов ініціацію та активував свій зв'язок, починає дивитись на світ інакше. 

Тому що все у Всесвіті пов'язане. 

Події. Часові потоки. Загублені кимось шкарпетки. Закони квантової механіки. Груші, які виросли на одному і тому ж дереві.  Планети, що обертаються орбітами навколо своїх крихітних сонць, формуючи системи та цілі галактики…

Живі істоти.

 Все живе теж пов'язане між собою. Обплутане складними причинно-наслідковими та порядковими ланцюгами, переплетено між собою на рівні душ та субклітинних величин. І існують пари. Двоє на цілий Всесвіт, у кого зв'язок один з одним міцніший, ніж з ким би не було ще. 

Дві душі, що нерозривно пов'язані разом.

Але пов'язані  —  ще не означає "поряд". Вони можуть бути далеко, дуже далеко один від одного. Всесвіт хоч і має обмежені розміри, але все лишається великим майже до нескінченності. Тож ймовірність зустрічі для цих двох мізерно мала, та ганебно наближується до нуля. 

А якщо згадати, у випадку Володарів Часу вони оперують не лише просторовими координатами метагалактики, що існує в саме цю хвилину — а всім часом усіх епох, що коли-небудь існували… Межа минулого, майбутнього та теперішнього для них вкрай тонка. Події, які видбулись вчора ввечері, для них так само близькі, як і щось через сто років у майбутньому. Чи пару тисяч років у минулому. Чи прзавчора на іншому куточку галактики… Час взагалі дуже цікава та відносна величина, якщо вміти в ньому подорожувати.

Іншими словами — зв'язок може з'єднати тебе з будь-яким одиничним відрізком часу в майбутньому чи минулому, помноженим на коефіцієнт від однієї секунди до кінця всього Всесвіту. 

(можна й надалі, просто після пари-сотні трильйонів світових років вже немає нічого цікавого. 

Та й забиратися так далеко заборонено. Ніби як)

Загалом же —  абсолютно весь простір і час, щоб його до біса. І лише тоненька нитка тенет, що дає хоч якусь надію на сприятливий результат.

1. Принцип невизначеності Гейзенберга стверджує: неможливо одночасно визначити імпульс частинки та її положення в просторі.

Доктор лежить на розігрітій променями яскравого сонця землі, й журиться про те, як би здорово було б народитись на якійсь давній доісторичній планеті. 

Бажано зовсім нерозвиненій, жителі якої жодного разу ще не літали в космос. І щоб навіть вплив іншопланетних технологій на них був зведений до мінімуму — бо будь-яке космічне втручання чи наявність високих технологій відразу порушують енергетичні зв'язки всередині планети. Із замкнутого ізольованого циклу вона перетворюється на відкриту для усього простору систему, а її енергетичний обсяг — збільшується вздовж графіка експоненти за якісь там частки секунди. 

Майстер знає все це і сам. Вони з учителем Сендоком розбирали енергетичні зв'язки у планетарних системах ще позаминулого оберту — до початку чергової хвилі кайфуанської гарячки, через яку увесь їх факультет відсторонено від навчання. 

Та через яку вони змушені байдикувати , замість підготовки до практики з просторової картографії. 

Він знає, що внаслідок першого закону термодинаміки для систем і галактик — кожна планета, яка не досягла третього рівня розвитку, є герметичною ізольованою системою. Енергія ззовні не надходить, назовні не виділяється, всі енергетичні зв'язки зациклені. І зв'язок утворюється лише між жителями цієї конкретної планети. Проте… Доктор розповідає все так живо та зацікавлено. Його дзвінкий голос, сповнені захоплення очі, різкі дивнуваті помахи рук, якими той супроводжує свою розповідь — Майстер готовий слухати його до нескінченності. 

Не важливо, буде це лекція про особливості утворення зв'язку поміж істотами на різних типах планет, чи результати наступного матчу у спринт серед центуріанами та скендлейнами. 

Доктор… завжди мав цей вплив на інших. 

І Майстра в особливості.

 — Ти знав, що людське рівняння Шредінгера дійсне не лише для визначення хвильової функції квантової системи? — питає той, стеблинка червоної трави поміж губами, а руки закинуті за голову під променями ранкових сонць. — Я чув від канцлера Делокса, що його можна застосувати в описі енергетичного стану окремо взятої планети як точкового тіла! 

Майстер тихенько гмикає собі під ніс, спонукаючи того продовжувати. Він не те щоб дуже зацікавлений в цій темі, але вставати й вертатись назад до Капітолію поки що теж не хоче. Лекції вже все одно скасували, тож чом би не насолодитись гарним ранком на природі? 

Доктор відштовхується руками й сідає на землю, дивлячись на Майстра згори, поки той продовжує лежати в траві. Його форма вся зім'ята та почервоніла від землі, але Доктор ніколи не переймався за свій вигляд.

 — Це правда! — каже він упевнено, вперши руки у боки. — Тільки от, розв'язок існує тільки для цивілізацій першого та другого рівня розвитку… Усе інше — вже наближені , теоретичні значення, — голос Доктора разом стає засмученим.

 — М-м-м, — киває Майстер, відводячи погляд від друга та переводячи його на червоне небо. 

Він розуміє, про що той не каже. 

Адже їх рідний Галліфрей, як космічна одиниця, настільки тісно переплетений з усім простором та часом — що його розміром просто не вийде знехтувати. А фактичні значення у загальноприйнятих одиницях неможливо визначити.

Якщо якусь випадкову зірку, чи навіть цивілізацію першого рівня, в розрахунках можна уявити точковим тілом — то Галліфрей порівняно з ними буде як футбольний м'яч поруч з одним електроном. З точки зору рівняння Шредінгера, їх планети взагалі не може існувати! Галліфрей являє собою надсистемну одиницю, і має величину порядку, близького до значень для всього всесвіту в цілому.

Тобто, якщо коротко — його зовсім не можна розглядати як точкове тіло.

А рівняння енергетичного стану розв'язується тільки для точкових тіл. 

І шанс зустріти того єдиного, з ким у тебе зв'язок, у всьому величезному всесвіті, у будь-якій точці часу — для Володарів Часу він мізерно малий. Що вже говорити про випадки, коли обидва народжуються в одному часовому проміжку? Чи про зовсім неймовірні збіги, в яких обидва при цьому ще й родом із Галліфрея?.. 

Правильно, нісенітниця. Таке тільки в казках буває.

Тих самих, що їм якийсь рік тому ще розповідали перед сном.

***

 Це трохи сумно, що ніхто з дорослих не ставиться з повагою до розповідей про споріднені душі. Так, шанс зустрітись із ними не сильно відрізняється від нуля. А для Володарів Часу це ще складніше, ніж для усіх інших істот всесвіту — але для чогось же цей зв'язок існує! 

Якби вони не мали жодного шансу бути разом, якби цей зв'язок був просто фікцією, чи стежиною що веде в нікуди — навіщо тоді їм взагалі знати про його існування? Володарі Часу могли б бути як більшість інших, нерозвинутих телепатично рас у всесвіті, які взагалі знати не знають про існування діад. Живуть собі спокійно, утворюють зв'язок з ким хочуть, інколи — можливо навіть зустрічають одне одного… За чистим везінням чи збігом обставин, який часто іменують "голосом інтуїції". \

Але ж для Володарів Часу цей зв'язок існує. Він проявляється ще в дитинстві, і з часом, якщо обидва будуть приділяти достатньо сил щоб зазирнути одне до одного — може ставати навіть міцнішим! Якби в ньому не було ніякого сенсу, жодного шансу чи надії на зустріч — цих тенет просто не мало б існувати, так? 

Принцип оптимізації та збереження енергії, щонайменш.

Майстер дивиться на всіх тих пихатих дорослих. На вчених, що намагаються зрозуміти механізм та закономірності утворення зв'язку, щоб на прикладі ізольованих планет вести статистику успішних та провальних партнерств серед діад. На філософів, які теоретизують над тим, наскільки сильно тема споріднених душ впливає на літературу та культурну творчість нерозвинених видів, в залежності від наявності у них телепатичних здібностей. На цілителів, які в давніх легендах знаходили свідчення про те, ніби члени діади можуть за бажанням ділитись одне з одним силами — проте ніяк не можуть відтворити ці експерименти на практиці, за відсутності в більшості з них знайденої пари. 

Та думає що нізащо не стане таким як вони, коли виросте.

Ви ще малі , — кажуть їм викладачі в Академії. — Ви не розумієте. 

Зв'язок зі спорідненою душею стане помітним лиш через багато років після ініціації , — нагадують випускники старших курсів, які чують їх розмови в аудиторіях. — Вам ще зарано чекати на сигнали з того боку тенет.

Володарі Часу витрачали століття свого життя на безтямні пошуки, перш ніж втратити віру та відкинути цей безглуздий концепт, — наставляють ті, хто прожили вже не одну регенерацію та досі не зустріли свою пару. — Рано чи пізно і ви теж забудете цю дурну надію. 

Майстер прислуховується до стуку барабанів, що звучить у нього в голові з того самого моменту, як він зазирнув до Несамовитого Розлому — та вважає, що вони всі несуть дурниці. 

Туктук — тук — тук, каже цей дивний звук у нього у вухах, так схожий на серцебиття Володарів Часу. Туктук — тук — тук. 

Він обов'язково зустріне свою пару.

2. Чим точніше визначено координати частинки, тим складніше визначити величину імпульсу.

Доктор — мрійник та хронічний невдаха, постійно зайнятий якимись своїми іграми та витівками. Навчання для нього не є чимось серйозним — лише спосіб скоротити час, перш ніж їм дозволять працювати зі складнішими концептами та часовими механізмами. Майстер заздрить цій його легковажності та свободі. Тому, як легко йому даються більшість тем та навчальних завдань. І навіть там, де Доктор чогось не знає чи не вміє чогось — його, як свого улюбленця, постійно витягує Боруса. 

Майстер такої свободи не має. Він мусить працювати та вчасно виконувати усі вправи, аби залишатись у статусі найкращого учня. Мусить докладати багато зусиль, аби в майбутньому пробитись у світ та отримати гарну посаду.

А Доктор тільки знай собі і мріє, що про свою споріднену душу та зв'язок, який починає в нього пробуджуватись. І отримає похвалу та славу від усіх вихователів, ніби так і треба.

 — Це несправедливо, — жаліється той під час перерви в Академії, коли вони удвох сидять на подвір'ї в очікуванні практики з польотів. — Чому взагалі існує це ідіотське правило, що один в діаді може знати лише про емоційний стан пари, а другий — про положення? Чи не легше було б зустрітись, якби обидва могли просто дізнатись розташування?

Майстер зітхає, відкладаючи свої записи з теоретичних семінарів. Він вже знає, що схильність Доктора — це відчувати відлуння емоцій своєї діадиі. Поки що лише найсильніші та важливі. Але із часом, можливо, і більш повсякденні та мимовільні. Хто зна, як саме далеко одне від одного вони із парою знаходяться. 

  — Це все зумовлено квантово-фізичними правилами та принципами, взагалі-то, — вкотре пояснює він прочитану з наукових досліджень інформацію. — Неможливо допустити настільки потужне втручання в таку тонку й незрозумілу концепцію, як зв'язок душ. А якщо обидва партнери матимуть можливість за бажанням в будь-який момент визначити точне положення одне одного — емоційна складова їх зв'язку буде дорівнювати нулю, чи залишиться назавжди недоступною для них. У всесвіті все зроблено не просто так. Усе має свій смисл та значення.

 — Ти такий нудний, Майстре! — закатує очі Доктор, та жбурляє в Майстра зім'ятий шматок паперу. Здається, то були нотатки з його попередньої лекції про часові парадокси.

***

Майстер — щасливчик, щоразу повторює йому Доктор з неприкритим жалем. Тому що Майстер може дізнатися місце. 

Ось просто заплющити очі і з'ясувати, де зараз знаходиться його споріднена душа. Нехай це будуть не точні координати, навіть не планета, а хоча б система та галактика — тому що чим точніше ти визначаєш одне, тим слабше інше, Матерія забирай цю невизначеність. Але розташування!

 Галактика — це вже не аби-яка точка простору та часу. Це хоч краплина визначеності та гарантія. Ілюзія того, що можна будь-якої миті вирушити туди, і опинитися на безліч кроків ближче до виконання дитячої мрії. Ні, що ви, насправді робити цього не можна, хто ж їх з Академії відпустить — але ж мріяти не заборонено… 

І взагалі, знати місце — це набагато, набагато крутіше, ніж розуміти настрій та внутрішній стан.

Майстер із цим категорично не згоден. Але в Доктора завжди були свої думки на цей рахунок, і він не збирався їх змінювати.

***

 — То де він, де він зараз? — питається Доктор нетерпеливо, коли вони в черговий раз вибираються до маєтку його батька, поблизу гір Погибелі. 

Вони йдуть босоніж пасовиськами червоної трави, світ заочі, вільні на найближчі два чи три оберти — проте погляд Доктора вже прикутий до ледь помітних крізь атмосферу зорей та галактик.

 — Далеко, — каже Майстер, та опускає погляд собі під ноги.

***

  Доктор — вважає що Майстер черствий і самозакоханий, раз не хоче використати цю можливість, про яку багато хто так мріє. 

Майстер знає, що Доктор насправді нічого не розуміє. Той сліпий і нічого не бачить, за своїми дитячими мріями та наївними сподіваннями про приречену зустріч. Майстер не уявляє , що йому робити.

Майстер за звичкою мовчить та нічого не відповідає. Хоча він віддав би пару своїх регенерацій за те, аби мати змогу зазирнути в голову своєї діади. Тому що він терпіти не може крайності, він хотів би знати всього потроху, а не тільки одне, зате з величезною точністю 

(що автоматично робить значення другої функції невизначеності до мізерного маленької, а це аніяк не полегшує життя)

А так — він в деяких випадках не розуміє навіть Доктора, з яким вони були друзями чи не з самого дитинства. І якого мусить знати чи не краще, аніж самого себе

(Як і той — Майстра)

Він каже, що не хоче дивитись розташування своєї спорідненої душі через зв'язок — бо тоді вони з Доктором будуть у нерівних умовах. Не зможуть розпочати пошуки одночасно, з чистого аркуша. Адже емоції та почуття це дрібниця, їх можна підробити. Можна навчитися ковтати сльози образи, та навіть не показувати свого болю. Просто повісити на обличчя маску з посмішкою, і все буде гаразд.

Тому що ось Доктор сидить, мріє про те, як вирушить у подорож по зірках, зустріне там свою споріднену душу — і ентузіазм у його очах непідробний. Голос сповнений щирого захоплення, хоча він розповідає одне й те саме не раз і навіть не десять. 

А хто такий Майстер, щоб позбавляти Доктора його малої радості? Позбавляти його всіх надій та планів на майбутнє? 

***

Попри всі розмови та сперечання, Доктор все одно вважає Майстра везунчиком. Знаходитись з того боку зв'язку, де можна бачити лише настрій — яка в цьому користь? 

Як можна розшукати у величезному всесвіті одну-єдину істоту, знаючи тільки те, що вони відчувають?Адже емоції так легко сховати. Підробити, так, що інші про них ніколи й не дізнаються — але Доктора хвилює навіть не це . 

Доктор переживає через те, що він не знає, з чого взагалі почати. Де шукати, на що дивитись, звідки розпочинати свої пошуки та у якому напрямку рухатись…

— …Кожен раз, коли я заглядаю на той кінець зв'язку — мені здається, що він сумує, — Доктор ніяк не пояснював це, але у всіх розмовах завжди казав, що це він . І Майстер ірраціонально задихався щоразу, коли чув це. — Він один, йому боляче та самотньо, а я взагалі нічим не можу допомогти…

 — Ну чому ж? — питає Майстер гіркувато. — Ти завжди можеш вирости, завершити навчання в Академії, та доєднатись до Відділу Теоретичного Щастя. Раптом нам пощастить, і на той момент нарешті скасують цю безглузду політику невтручання? Принаймні стосовно потерпаючих цивілізацій…

Доктор у відповідь на це ображено надуває щоки й дивиться з докором — мовляв, він же тут про серйозні речі каже. Вияви трішки поваги до чужих переживань, а не жарти жартуй.

 — Гаразд, гаразд, зрозумів. Я серйозний як Лорд-Кастелліан на щотижневому інструктажі варти Капітолія… Гей, це, між іншим, правда! Ти бачив, яке в нього обличчя було минулого разу? Пихатий флаббл, — Майстер кривляється, намагаючись скопіювати вираз Кастелліана, який справді віддалено схожий на зморщеного флаббла.

 Доктор сміється, приєднуючись до його маленької гри. А потім опускається на землю, на шар м'якої соковитої трави, та підіймає погляд до вкритого червоно — рожевим сутінкового неба. 

 — Він десь там, я знаю це. На одній із цих зірок, постійно сумує та плаче. І знайти його я зможу, тільки якщо зроблю щасливим. Втручусь у його долю, виправлю її, поміняю якісь події…

 — Там, — Майстер тикає пальцем у небо, — мільйони і мільярди галактик та сузір'їв,  —  нагадує він про всяк випадок, ніби таке можна забути. — Ти не знаєш, в якій із систем його шукати. Тобі доведеться побувати на кожній планеті у всесвіті, і допомогти кожній дитині, що плаче! Не думаєш, що це надто для тебе?  —  він сподівається, що в його голосі достатньо іронії, аби передати всю абсурдність цієї неможливої ідеї.

 — А на мене  —  якраз,  —  Доктор всміхається лукаво й закладає руки за голову. — Я зможу відвідати всі населені планети! Нарешті допомогти їх жителям! А не просто спостерігати за ходом їхньої історії, пускаючи все на самоплив — як роблять це інші Володарі Часу. Це набагато краще, аніж сидіти на старому дурнуватому Галліфреї, та спостерігати за всім зі сторони. Дивитись як наші технології вкриваються пилом без справи

Майстер хоче заперечити йому. Сказати щось їдке та зневажливе, відговорити від цієї безглуздої ідеї. З тим, як погано Доктор пілотує шаттли та планери, йому нізащо не довірять пілотування ТАРДІС! А інакше окрім із ТАРДІС він аніяк не встигне потрапити у всі куточки всесвіту — навіть якщо витратить на це максимум усіх своїх регенерацій. 

Проте…

Нехай вже краще так. 

Нехай у Доктора буде справжня мета. Буде ціль, до якої той зможе прагнути. Нездійсненна мрія, заради котрої можна бігти уперед, та докладати більше зусиль до навчання. 

Мета, завдяки якій він бігтиме вперед, не обертаючись, до кінця життя — тому що на жодній із цих зірок немає того, що він шукає.

Майстер знає, що ці пошуки з самого початку приречені на провал. Вони марні. Їм обом не сягнуло ще навіть півсотні років, але він знає статистику — що майже ніхто з Володарів Часу не знаходить свою споріднену душу. Навіть для жителів інших планет всесвіту шанс дійсно зустрітись сягає скільки — один на мільйон? То лише казочки для дітлахів, які з плином віків перетворились на місцевий фольклор чи романтичні драми.

Але доки Доктор вірить у це, вірить у те, що робить — він не розчарується і в тому, що в нього насправді є. 

Тому Майстер просто знизує плечима. Прилаштовується поруч із Доктором, притискаючись до його теплого боку своїм, та теж дивися на небо.

***

  —  А знаєш, що найголовніше?  —  питає Доктор через деякий час, після того, як обидва сонця на короткий проміжок часу опустились за горизонт, та вони мали змогу спостерігати рідке для Галліфрея видовище подвійного заходу.  —  Ми зможемо подорожувати з тобою удвох! Ти і я, пілоти ТАРДІС, подорожники по всім галактикам та епохам! 

Майстер на це лише утомлено стогне.

  —  Хіба подорожі в ТАРДІС для власних цілей не заборонені?

  —  Кого це хвилює! — відмахується Доктор. — Я щось придумаю, от побачиш. К моменту, коли ми з тобою виростимо та завершимо Академію, ми обидва будемо подорожувати усім всесвітом! 

 Майстер зітхає та відводить погляд від обличчя друга. Притискає руку собі до вуха, вслухуючись в тихе туктук-тук-тук, що нескінченно звучить у нього в голові. Таке схоже на стукіт його власних сердець.

Сердець Володарів Часу. 

Він відчуває, що його душа знаходиться десь поруч. Інколи йому здається, що він міг при простягнути руку  —  та намацати їх на іншому кінці зв'язку. Можливо, вони десь зовсім близько від нього. Тут, на Галліфреї…

Але заради Доктора він ніколи не каже про це. 

Той і так заздрить Майстру за те, що саме йому пощастило вміти визначати положення своєї пари. Якщо Доктор дізнається, що інший край зв'язку вказує кудись на їх рідній планеті — той може зовсім відмовитись від спілкування з ним. Знайти собі інших друзів, чи взагалі відмовитись від їх обіцянки подорожувати разом!

Майстер зробить усе від нього можливе, аби вони завжди лишались поруч. 

І якщо Доктор мріє подорожувати крізь зірки, удвох, у пошуках їх споріднених душ — тож саме це Майстер і буде робити. Заради нього, заради того, щоб лишатись поблизу. 

Він зможе знайти собі щастя в такому житті.

Напевно. 

3. Добуток невизначеності положення на невизначеність імпульсу ніколи не буде меншим за фундаментальну межу квантової механіки 

Інколи, в Майстра трапляються такі дні, коли хочеться кричати від розпачу та злості. Від того, як все навколо складно та заплутано, а він не знає що з усім цим робити. Хочеться трощити усе навколо, калічити інших, закладати вибухівку та дивитись як вона знищує тестові полігони й усе знаряддя на них. 

Робити що завгодно — аби Доктор лише звернув. на. нього. увагу .

Але він стримує себе. Викрадає планер аби летіти далеко-далеко за місто, там де ніхто його не знайте, а його біль нікому не зашкодить. Чи проводить витівки та експерименти максимально непомітно, аби ніхто не міг довести його провину у скоєних руйнуваннях та шкодах. Тому що попри всю свою злість та гнів, він досі не може витримати вираз розчарування на обличчі свого друга.

А той обов'язково розчарується, якщо Майстер завадить тому мріяти про далекі світи.

І звісно ж, Майстер не може позбавити його цієї іскри в очах. Ні, тільки не він. Тому Майстер приклеює на губи звичну вже усмішку, та намагається виглядати безтурботно — а вже проникливістю та уважністю Доктор ніколи не відрізнявся.

  —  А ти?  —  Запитує Доктор через якийсь час, і Майстер повертається до нього обличчям, незрозуміло хмурить брови.

 – Що я?

  —  Ти ніколи не говориш про свою споріднену душу, — каже той, підкидаючи носком чобота камінчик з землі, поки вони прямують разом на щотижневу нараду факультету. — Ти не розповідаєш своїх планів щодо пошуку…

  —  Не бачу сенсу думати про такі дурниці,  —  Майстер нервово смикає плечима, сподіваючись, що це не виглядає надто штучно. – Ми тільки нещодавно вступили до найважчого курсу Академії, попереду ще добра півсотня років досліджень та практики, — він обережно поправляє новенький червоний комірець в себе на плащі. — Ніхто не вручить нам ключі від ТАРДІС і не скаже "летіть куди хочете". Політика невтручання взагалі не дозволить нам потрапити кудись за межами Галліфрею, — Доктор киває, погоджуючись. Їх обох вкрай дратують ці застарілі принципи, та вони воліли б зробити хоч щось. Але жодного впливу чи шансу змінити ці доісторичні закони в них нема. — А сподіватися, що споріднена душа теж буде галліфрейцем – пффф . Ти ж знаєш, такі збіги неможливі.

  —  Так, неможливі…  —  якось сумно чи то погоджується, чи то повторює за ним Доктор, та прискорює свої кроки. 

Майстер дивиться на нього запитливо і трохи скептично, але всередині обидва серця роблять незрозумілий кульбіт — і він знову не розуміє, що взагалі відбувається. 

Але знає, що нічого гарного з цього не вийде.

(Майстер ніколи не отримує нічого гарного, кого він намагається обманути)

***

Насправді, Доктор мріє пілотувати ТАРДІС зовсім не заради пошуку своєї спорідненої душі. 

Тому просто тісно на Галліфреї, і  Майстер бачить це. 

Доктор створений для пригод. Для подорожей, для нескінченного руху та дурнуватих відкриттів  —  а заборони, та правила, та законодавчі регулювання лише сповільнюють його. Стримують увесь розвиток й саме життя. Тож це лише питання часу, коли той не витримає та досягне своєї точки неповернення. 

А Майстру хочеться вити від прикрості та несправедливості — тому що він не просив усього цього. 

Не просив, чуєте?!

Не просив цього зв'язку, не просив ініціації із загляданням в Несамовитий Розлом, після якого все пішло шкереберть! У Володарів Часу, ініціація зміцнює зв'язок зі спорідненою душею. Робить його відчутним та помітним, збільшує шанси на зустріч, дозволяючи визначати або місце, або стан – і лише одне з двох, разом не дано.

У життя Майстра ініціація принесла лише головний біль, що переходить у нав'язливий перестук барабанів — напевно через старанність у навчанні, так-так, це просто кров у вухах стукає — і можливість коли забажає дізнатися про місцеперебування своєї спорідненої душі.

Тільки ось краще б він цього не знав, чесно. Краще б і далі жив із мріями про казку. Про те, що десь на нього чекає споріднена душа, яку він обов'язково зустріне і буде з нею щасливий.

А чи буде?

Бо він знає все і так. Знав це ще дуже давно, з самого дитинства, коли всі навколо казали що це не можливо — що зв'язок ніколи не пробуджується так рано. Знав це з найпершого разу, коли побачив худорлявого усміхненого хлопчика. Та щось поміж двох його сердець натягнулось та понесло його ближче до нього. 

Знав, що його споріднена душа завжди була лише за декілька кроків від нього  —  але невимовно-далеко , щоб дозволити собі доторкнутись. 

***

Після втечі Доктора з Галліфрею, Майстер не витримує та знищує цілу дослідницьку лабораторію зі знаряддям, на якому тестували пришвидшений ріст нових ТАРДІС.

Він знав, що рано чи пізно цей день настане. Що той не міг би до безвіку сидіти тут, на планеті. Що збіг би у далеч, до своїх ненаглядних зірок, та Майстер не зміг би його втримати — але все одно мав крихку надію, що в них ще є час.

Час на те, щоб бути разом.

Час на те, щоб блазнювати та жартувати після засідань навчальної ради Академії. Щоб бігати полем червоної трави біля батькового маєтку, та не турбуватись про ніякі злидні та печалі.

Час , аби Доктор нарешті побачив його . 

Побачив Майстра , а не свою нездоланну та вигадану мрію. Побачив, якою натягнутою є його посмішка та сумними — куточки очей. Як він все більше відмовляється від будь-яких зустрічей, чи професійних обговорень, чи зайвої кампанії. 

Тільки якщо це не компанія Доктора.  

Проте Доктор більше не тут. Він втік до своїх подорожей та нескінченних пригод. Нарешті отримав те, про що мріяв усі ці сторіччя  —  і хто такий Майстер, аби мати право та змогу повернути його назад? 

Правильно, ніхто. 

(він все одно не мав жодного шансу) 

Він запирає свої думки в найглибшу ментальну скриню, та ніколи більше не зазирає по той бік зв'язку. Це незвично — Не відчувати чужої присутності так поруч із собою. Проте він старанно ігнорує порожнечу розміром з одне зі своїх сердець. 

Та занурюється в роботу. 

Він стає вченим. Стає дослідником та поважним академіком, робить собі ім'я, якого Доктор ніколи не мав та навіть не зміг би отримати. Він занурюється в цивілізаційне програмування, прогнозує шляхи розвитку найрізноманітніших цивілізацій — просто тому, що може. Просто тому, що Доктор завжди був кращим за нього в цьому напрямку

(і хто з них тепер є вигнанцем, а хто — поважним та відомим вченим, га?!)

Він здобуває ступінь з космічних наук. Береться за дослідницький проєкт від Академії з історичних взаємодій та часових структур. Отримує доступ до "польових досліджень" та ліцензію на офіційну роботу з ТАРДІС — нудну та надто регульовану заборонами на кожному кроці, але це все одно виявляється цікавим та дивовижним. 

І чхати на те, що жалоб на його дрібні порушення та відхилення від закону про невтручання, з часом стає надто багато.

Коли його врешті решт відсувають від роботи та позбавляють ліцензії — він пише величезний аналіз зі шляхів покращення впливу на їх власне суспільство. Підписує його й відправляє листом на ім'я Лорда-Президента Пундата III — та очікувано не отримує жодної відповіді. 

(Він надто низького походження, він не Доктор, на нього ніколи не звернуть увагу навіть попри його численні досягнення).

Він проходить через декілька нових регенерацій. Бо навіть на Галліфреї життя є непередбачуваним, сповненим ризиків та несподіванок. Особливо  —  якщо ти займаєшся експериментами та тестуванням нових видів озброєння, призначених для захисту Галліфрею від можливих ворожих атак. Його власна зовнішність чи стать не відігріває важливої ролі, це лише спосіб відображання його тіла у цьому світі — яка різниця, як саме чи ким він при цьому виглядає. 

Після краху академічної кар'єри, він не сильно падає духом та натомість береться за будь-які запропоновані ініціативи. І руйнівна зброя якраз потрапляє під сферу його інтересів. Навіть якщо мета його розробок вимушено позиціюється як дослідницька та запобіжна.

Наче хтось буде його перевіряти, Кронос їх побери.

 Галліфрейці є мирним народом, що давно піднялись над насильством  —  але мати сучасні та покращені методи захисту й протидії можливим нападам ніколи не буває зайвим. Тож він наново відкриває свою пристрасть до вибухівки. До руйнування та знищення. До гігантської шкоди, яку може нанести одна-єдина базонна бомба. Чи правильно розташований снаряд із хрональним механізмом. Чи…

Інші Володарі Часу дивляться на нього косо. Починають уникати контактів із ним, шепотіти за його спиною. Але допоки ці дослідження несуть реальну користь та обіцяну безпеку для Галліфрею  —  йому дозволяють займатись цим і далі.

(на тенета їх зв'язку, які то скорочуються, то розтягуються до майже невідчутності, але завжди залишаються однаково далекими та недосяжними — він привчає себе не дивитись. 

З роками, це стає значно легше).

***

Він… не очікує цього моменту. Але все одно абсолютно не відчуває здивування, коли його виганяють з розробок озброєння та позбавляють допуску до систем безпеки. 

Його методи надто жорстокі , кажуть вони. 

Володарі Часу повинні лише захищатись від можливих атак, а не планувати знищення не гідних існування світів . 

Ми мирний народ та нізащо не опустимось до насильства , пишуть вони на його документі про звільнення  —  та відправляють куди дивляться очі. 

Формально, він може займатись чим завгодно з інших тем та досліджень.  Але на практиці — Майстер знає, що ніде на Галліфреї не матиме спокою та тиші. Ніколи не буде позбавленим спостереження за кожним своїм кроком. 

Викрасти собі ТАРДІС та отримати доступ до Матриці, де зберігаються усі секрети Володарів Часу від початку існування світу — виявляється до смішного просто.  Він забирає собі всю цікаву, корисну для майбутнього інформацію, та тікає. Біжить у довільну еру та випадковий квадрант космосу, куди нізащо б не сунувся раніше. 

Бо знає, що його новий особливий статус формально не є вироком чи вигнанням — але на практиці саме ним і являється. Тож краще вже він піде сам. На своїх умовах, із пафосом та фанфарами. Аніж дочекається поки за ним прийдуть із ним же розробленою зброєю.

***

Знайти у нескінченному обрії простору та часу Доктора виявляється… до подиву легко. 

Той ніколи не був вправним у схованках. Постійно лишав по собі купу очевидних слідів, не вмів екранувати від інших свою телепатичну присутність — наче якесь мале дитя. І це не кажучи вже про здоровий глузд, який радить у власному вигнанні принаймні намагатись тримати низький профіль. 

Але ні. Про те, що дивакуватий Володар Часу оселився на Землі часів двадцятого сторіччя, та співпрацює з організацією протидії неземним загрозам — знає чи не кожна собака у космосі. 

А уж знайти його детальне розташування, зазирнувши у глибину зв'язку, що пов'язує їх душі чи не з самого народження — виявляється ще легшим.

Бідолашні людинки, які випадково потраплять під їх сварку та розбір стосунків — Майстер ніколи не мав до них нічого персонального. Але їм доведеться загинути. Бо інакше Доктор просто не зверне на свого колишнього друга уваги. Просто не стане його слухати. 

Майстру їх зовсім не шкода. 

Будь Доктор не таким впертим — частини цих втрат та руйнувань можна було б уникнути. 

Проте алас.

Якщо добуток невизначеності енергії на розташування ніколи не буває меншим нуля — можливо, після знищення Землі у них буде можливість розпочати все заново?

Майстер вслуховується в стук барабанів у себе в голові, який з роками ставав все гучнішим та настирливішим, та посміхається.

4. За абсолютно точного визначення однієї з вимірюваних величин, невизначеність іншої дорівнюватиме нескінченності.

Це насправді дуже гірко та іронічно — те, як розгорталась їх історія.

Доктор весь цей час так мріяв про зустріч зі своєю душею, так уважно вдивлявся в їх емоційний стан, у спробі знайти найменшу підказку для пошуків, чи з'ясувати чому вони сумують — що тим самим все більше віддаляв себе від можливої зустрічі. 

Аж поки вони не опинились на протилежних частинах всесвіту, далекі та чужі один до одного. 

Майстер же… Майстер весь цей час знав, що Доктор знаходиться тут, прямо під його носом  —  і одночасно ніколи не був до нього близьким. 

Доктор з дитинства марив зірками та пригодами. І навіть зізнайся Майстер, ким вони насправді один для одного є  —  того нізащо не влаштувала б такий проста та нудна відповідь. Доктор все одно прагнув би зірок, до космічних подорожей та дивовижних пригод. До уваги та захоплення, які до нього виказують нові супутники чи звичайні істоти.

 До слави.

Нескінченна дитина, яка ховається від усього реального світу у своїй ТАРДІС, немов у шафі що веде до Нарнії  —  відмовляючись подорослішати та побачити реальний світ навколо. Відмовляючись взяти на себе відповідальність за свої вчинки. 

Відмовляючись — відпустити свою дурну прив'язаність до тієї жалюгідної Землі. Яку Майстер раз за разом намагається захопити чи знищити просто аби нарешті привернути увагу Доктора до себе. 

Змусити того забути свою улюблену іграшку, з якою той грався невиправдано довго. 

Майстер і так чекав його  —  скільки? Століттями? Чекав, поки той був у вигнанні на Землі та бавився з Юнітом, чекав, поки відбувалась уся та політична гра з Рані, чекав…. 

Чекав, аж поки сам Галліфрей та весь їх народ не був знищений в кривавій війні. 

Де Доктор як завжди знайшов собі привід погратись. Назвався Доктором Війни,  вів цілі батальйони у бій, поступився своїми найголовнішими правилами про невикористання зброї — та все одно програв. 

Бо тепер вони одні. 

Лише двоє галліфрейців на цілий всесвіт. І Майстер змусить Доктора звернути увагу на нього, навіть якщо змушений буде перетворити кожне мізерне людисько на планеті у власну копію. 

Навіть…  якщо змушений буде перетворити кожне людисько на планеті у власну копію. 

Хмммм, а це ідея. 

***

Якщо бути відвертим, Майстер і сам знаходиться не в найліпшій своїй формі. Після невдалого союзу з далеками та спроби маніпулювати обома сторонами конфлікту — він змушений був перекриватись у найвіддаленішій точці світу. Сховатись на самому кінці Всесвіту, заточити свою свідомість в Арку Хамелеона, видати себе за звичайнісіньку людину — яка знати не знає нічого про Володарів Часу, чи знищення Галліфрея. 

Перекриватись на якомусь напівмертвому світі, де люди марно намагались врятувати себе й рушити до мрії — навіть не думаючи, що це все було просто пасткою та його лихою грою.

Це прикриття було настільки досконалим та вдалим, що навіть сам Доктор був неспроможним його впізнати! Коли той завалився туди на ТАРДІС, зі своїми черговими людськими супутниками, випав Майстру прямо під ноги… Довірився з тією сліпою вірою, що має до всіх живих істот навколо — до всіх , всіх кого зустрічає уперше в житті, окрім Майстра!  

З яким провів пліч-о-пліч кожну мить їх життя на Галліфреї — але все одно не вважав того достатньо надійним, аби запросити із собою в подорож.

Першої ж секунди після повернення Майстер знав — він знав, що це його шанс. Шанс повернути нарешті Доктора до себе.

Шанс змусити того побачити, якої величезної помилки той допустився, порушивши їх дитячу обіцянку подорожувати всесвітом разом. Удвох. Лише вони, та ТАРДІС, та увесь простір та час перед їх ногами.

Тепер Майстер знищить все те, що Доктор так любив. І той нарешті все зрозуміє. 

***

Він запирає за собою двері ТАРДІС та рушає у міжпростір, залишаючи Доктора і той напівзруйнований світ позаду. Намагається відмахнутись від стукоту барабанів в голові, який знову дзвенить в нього у вухах. Той став ще сильнішим, аніж раніше. 

Усі попередні життя він взагалі майже не стихав, вічне туктук-тук-тук, туктук-тук-тук, яке доводило його до скаженості. 

Майстру здається, що скоро все це має завершитись. Адже в нього нарешті є спосіб повернути Доктора до себе.

Він рушає на землю двадцять першого сторіччя, нову та цікаву та ще незвідану територію — та не може стримати зловтішного сміху. Усі ці жалюгідні мізерні люди, які живуть своє життя поміж роботою та іпотекою. В яких зв'язок проявлений так слабко, що вони щодня можуть проходити повз свою діаду — та навіть не мати змоги про це дізнатись . Які так легко потрапляють під чужий контроль та вплив…  

Весь час, всі ці довгі століття — Земля завжди була територією Доктора. Іграшкою, яку той захищав від будь-яких загроз. 

(У незчисленних випадках, цією загрозою був сам Масйтер)

Але тепер Доктора тут нема . Він запертий у тому напівзруйнованому світі наприкінці всесвіту, та не скоро ще знайде спосіб звідти вибратись. Тож в Майстра нарешті є ця планета, з якою він може робити що йому заманеться. Розпорядитись за власним бажанням та фантазією — і ніхто з Володарів Часу не стане йому на заваді.

Ніхто.

Бо їх більше нема.

Вони всі мертві. 

І його діада теж не тут, та не може аніяк його зупинити.

Він виходить з ТАРДІС на сповнену людей вулицю, здається десь у Британії, та починає танцювати. Хапає людей за одяг, викрадає їх гаманці та на цілий день вимикає сотовий зв'язок по всьому місту. Розкидує вибухівку по найвідоміших культурних пам'ятках Землі, з нетерпінням чекаючи коли ж новини почнуть показувати репортажі про масові теракти. Міняє упаковуванням різнокольорові фарби для волосся у найближчому магазині в Сеулі, та паркує викрадений реактивний літак прямо посеред газону в Гайд парку. 

Нова регенерація завжди була для нього періодом пошуків та спроб нового. І він нарешті він може не відмовляти собі ні в чому, насолоджуючись цією зовнішністю та молодим, сповненим сил тілом! Проте… Робити це просто так, без усілякої мети, виявляється зовсім не так цікаво — аніж коли він намагався розлютити своєю поведінкою Доктора. Той завжди був пацифістом. Вірив що люди здатні на краще, якщо дати їм шанс, любив їх допитливість та відданість… 

І обов'язково обирав найяскравіших серед них собі у супутники. Показував їм зорі та закохував у цей світ.

Тепер, із ТАРДІС під боком та жодних обмежень з боку Володарів Часу — Майстер міг би робити все, що йому заманеться. 

Так чому ж він сидить в такому улюбленому його завзятим ворогом Лондоні, та не відчуває жодного щастя?

 Він годує качок смаженою рибою та солоною картоплею, яку їм нізащо не можна їсти. Викидує тільки-но куплену газету собі під ноги — а потім підіймає її назад, побачивши заголовок на першій сторінці.

Вибори прем'єр-міністра Великобританії вже на носі … — читає він, та знову чує в голові стукіт барабанів. Туктук-тук-тук, туктук-тук-тук. Якщо Доктор вважає себе пацифістом та робить людей навколо кращими — що ж. Майстер знає, як саме можна провчити його. 

Прийшов час зіграти ще одну гру. 

Ти ніколи не вгадаєш, хто чекатиме тебе на Землі, Докторе.