Archive of Our Own ^beta

Chapter Text

Сьогоднішній день практично не відрізняється від інших. Спокійний, тихий та трохи прохолодний весняний ранок. Такий, як і завжди.

Сидячи у вітальні, я те й роблю що п’ю віскі, та читаю один з наявних у мене щоденників. Це чесно кажучи починає набридати. Коли постійно перечитуєш одні й ті самі події, звикаєш, і не ставишся до страждань Рудеуса з майбутнього як до чогось неймовірно страшного. Та й чому саме Рудеуса з майбутнього? Мені вже за шістдесят п’ять років. Здається навіть більше ніж йому.

Слід мабуть покласти віскі на місце, бо щось я відчуваю, що при поверненні Сільфі додому, я отримаю невеликого наганяя, зі словами:

– Руді, ти ж знаєш що тобі заборонено пити алкоголь. Орстед та лікарі неодноразово це тобі говорили.

І так, Сільфі має рацію. Мені справді не слід пити алкоголь у такому віці. Проте я не думаю що один стакан віскі неймовірно зашкодить мені та моєму здоров’ю. Як-не-як я ще здоровий та живий, а значить ще можна трохи випити.

От так сиджу і п’ю... Мабуть, вже час зайнятися чимось більшим, а ніж бити байдики та читати книги з щоденниками. Мабуть, піду допоможу Роксі в академії. Але перед цим треба буде зайти на задній двір та перенести деякі речі додому.

Як тільки я поклав стакан на столик, я одразу помітив дивну кам’яну коробку. Вона була досить малою, але достатньо помітною. Хто її сюди взагалі поклав?

Відклавши щоденник у сторону, я повільно простягнув свою руку до цієї невеликої коробочки, та піднісши ближче до себе, почав поступово оглядати цю річ.

Коробочка без записок, отворів, малюнків чи чогось подібного. Лише замочок, кришка, та основа коробки. Мабуть, ліпше не чіпати це доки не прийде Сільфі. Може це щось особисте чи особливе, і мені не слід його навіть чіпати.

Поклавши коробочку, я кинув свій погляд на вхідні двері. В нашому домі настільки тихо останні десять років. Усі мої діти живуть своїм життям, і я неймовірно радий за них. Проте шкода що за останні кілька років мало хто вирішив прийти провідати нас. Серед охочих я можу згадати лише мою любу Христину, Айшу та Норн з Руіджерією. Досі пам’ятаю здивоване лице племінниці після моїх історій з Демонічного Континенту чи з Континенту Беґарітто.

Достатньо поглянути на себе у дзеркалі, і зморшки з посивівшим волоссям дають про себе знати. М-та, як же неприємно старіти. З кожним днем мене усе частіше й частіше зранку зустрічають неймовірні болі у попереку та інших частинах тіла, і це неможливо вилікувати чи приглушити. Старіння неможливо вилікувати. Саме через проблеми зі здоров’ям я вже практично не виходжу за межі дому, а тому саме мої жінки займаються більшою частиною складних справ. І це мене трохи.. Бентежить.

Сільфі знову пішла на ринок, цього разу їй не вистачило приправ для створення свого нового кулінарного шедевра. І я б радий допомогти їй щось порізати, купити, чи почистити, але вона завжди відмовляється від допомоги, спираючись на те що вона не бажає займати мене такими дрібницями.

Так вона говорить усім нам, і я відчуваю що вона це говорить від щирого серця. Це виглядає досить мило та добродушно з її сторони.

Що до Роксі, вона постійно зайнята навчанням дітей магії. Після моїх уроків з вивчення безслівної магії, багато людей все ж навчилися безмовно чаклувати, проте без знання правил, заклинань та інших дрібниць, вони не зможуть нормально користуватися цією здібністю. Саме тому на мою думку академія досі працює, і становить ще більшу цінність ніж колись.

Досі пам’ятаю як Роксі прийшла додому з вираженням лиця, наче її смутили та розгнівали одночасно. Після години розпитувань, я зрозумів що клас який вона навчала, виявилися шаленими прихильниками пригодницьких історій, і одна з книг Норн про «Болотного», замайоріла десь у бібліотеці, після чого ці прихильники дізнавшись про мене, почали розпитувати усіх вчителів, а ті своєю чергою показували на Роксі, яка є моєю дружиною. Ну і коли настав день їхніх занять з Роксі, вони замість навчання почали розпитувати про мене. Певний час Роксі люб’язно відповідала на усі ці питання, проте коли навчання перетворилося в переказ нашого з Роксі життя, вона почала гніватися, і після пікантного питання вона не витримала, та стукнувши книгою по столу, наказала все ж звернути увагу на навчання, інакше вона не буде відповідати на їхні питання, та повідомить директору про небажання вчити їх. Після цього на диво усі перестали їй дошкуляти, але її все ніяк не полишала думка про це пікантне питання. І це питання: «А який розмір у вашого чоловіка?».

Це було просто неймовірно дивно чути. Особливо це було виражено на моєму лиці, яке Сільфі у той момент описала як: «Неймовірно здивоване та розгублене лице чоловіка якому ніколи подібного питання ще не задавали».

Ну тобто це ж очевидно одне з найдивніших питань яке про мене могли тільки запитати.

Еріс досі при згадці цієї ситуації гнівається і каже що з моїм розміром усе в порядку, і ці «шмарклі» не мали права навіть запитувати такого тупого запитання.

Ох, а якщо згадати й про Еріс... Мені взагалі складно чимось їй допомогти. Вона на тимчасовій основі взялася навчати купку підлітків дисципліні та вивченню мистецтва стиля Бога Меча. І, м'яко кажучи, у цьому я взагалі не помічник. Наше з Еріс бачення дисципліни у цьому плані надто різняться. До того ж я не є якимось неймовірним мечником, та навіть не маю бойового духу. Чим я їй можу зарадити? Відповідь очевидна – нічим.

І от я бачу щасливі та задоволені обличчя своїх жінок, та неймовірно радію за них, але самому мені нічим зайнятися. Лише зрідка ходити до Орстеда-сами, та прослуховувати його монолог про те як у нас все добре та чудово.

Добре, та чудово... Сподіваюся це справді так, бо не хочеться вірити що він просто бреше мені, щоб я міг спокійно жити та відпочивати.

Так! Все, годі з мене цього відлинювання! Мені слід зайнятися чимось… Іншим.

Вставши з дивану, я обережно підібрав щоденник, та переставив його в шухляду, після чого взяв у руку стакан з віскі, та швидко допив усе що в ньому було, та разом з пляшкою сховав у туж саму шухляду.

Пройшовши буквально кілька кроків до дверей на подвір’я, мене зупинив чужий голос.

– Невже це ти?.. Невже у мене справді вийшло?

Я завмер та одразу згадав цей голос, і я не міг повірити що я чую його прямо тут і прямо зараз. Цей голос я не чув так довго що почав його забувати, проте я не дозволю собі забути цю дівчинку яку я виростив.

У цей момент я повільно повернувся назад. Й позаду того дивана, де я хвилину назад сидів, стояла Лара. Моя люба дочка, яка ні краплі не змінилася. Такі самі очі, така сама постава, таке саме синє волосся. Наче вона взагалі не змінилася за таку велику кількість часу.
 
Лара була покрита пилом та брудом, а велика кількість її одягу були пошарпана та порвана. Збоку це виглядало так, наче вона буквально кілька хвилин назад вирвалася з неймовірно жорстокої битви, яка могла коштувати їй життя.

– Лара? Люба невже це справді ти?

Як тільки вона почула моє питання, її очі почали сльозитися, і вона зрушила з мертвого місця, та практично кинулася на мене з обіймами. І ні, вона не плакала. Вона просто була неймовірно задоволена. Але чому вона прийшла? Що сталося?

Поки вона мене міцно обіймала, я не міг сказати, а ні слова. Я лише міг обійняти її у відповідь, та заспокоювати, гладивши її по голові. Я так й продовжував, гладити її по голові, та навіть не помітив як Лара почала плакати. Чому? Що сталося? Я не знав цього. Але мій обов’язок як батька, підтримати її.

– Я так скучила за тобою тату. Я так скучила.

– Я теж за тобою скучив Ларо. Дуже сильно скучив.

Я заспокоював її, мабуть зо хвилин десять, доки вона не перестала плакати, й не змогла нормально говорити. Така поведінка не нормальна, і те що вона плакала це підтверджує.

– Сідай на диван, і розкажи мені усе що тебе турбує. Я без питань тебе вислухаю люба.

– Ем.. Тато, а де мами?

Повільно сівши на крісло, я поглянув на трохи занепокоєну Лару, та спокійним тоном відповів:

– Оу, ну, всі вони пішли по справам, та мабуть не скоро повернуться. А чому ти запитала люба?

В цю мить коли вона це почула, її лице мало неоднозначний вигляд. Наче полегшення змішалося з тривогою та страхом.

– Ясно, я зрозуміла.

Після цих слів, Лара всілася на диван, та поклала свій посох з сумкою у бік, щоб вони їй не заважали. Й саме у цей момент, повисла незручна тиша. Лара мовчала, та наче не хотіла, чи не могла щось сказати, а я навіть не знав що спитатися в першу чергу. Й все ж я маю щось спитати. Проте не встигши відкрити свого рота, Лара мене випередила, та заговорила першою.

– Тату, я… Я маю застерегти тебе. Застерегти від майбутнього.

Ця фраза «Застерегти від майбутнього», наче кілька разів пролунала у моїй голові, та збила мене з моїх думок й наче викинуло кудись в астрал. Усе так, наче я зараз сиджу не з Ларою, а з Рудеусом, який зі своїм блідим обличчям, намагається пояснити мені, наскільки безглуздо слухати брехню Хітоґамі. Це звучало з одної сторони безглуздо, а з іншої дуже… Правдиво. Складно було б підібрати інше слово під цю фразу.

– Люба, мабуть, з цим слід звернутися до Орстеда. Гадаю він би допоміг тобі з вирішенням…

Не встиг я й договорити, як голос Лари перервав мене не давши договорити буквально кількох слів.

– Ні. Мені спочатку треба сказати це саме тобі.

Трохи помовчавши, я відповів. – Що ж, тоді я уважно тебе слухаю, люба.

Лара не відповіла. Тиша наповнила кімнату, і ніхто не наважувався заговорити знову. Поглянувши у вікно, я побачив купку студентів академії. Три студенти. Одна дівчина, два хлопці, сміються та жартують. Чудова картина. Але вона мені нагадувало щось, що я вже бачив у далекому минулому. Через це, я лише заплющив очі, краще вмостився у крісло, та намагався поводити себе спокійно. Хоча те що сталося, мало б мене сильно збентежити. Лише через хвилину Лара все ж заговорила, та знищила цю тишу, своєю фразою, яка прогриміла наче грім серед не надто ясного неба.

– Я... Я бачила смерть Орстеда.

Почувши ці слова, я не навмисно розплющив очі, та поглянув на Лару, яка так само зжато сиділа на кріслі, та дивилася кудись у підлогу. Її руки тряслись, а ліве око сіпалося, але вона намагалася взяти себе в руки, та постійно затримувала дихання, та намагалася стримувати свої руки у нерухомості.

– Мені ж не почулося? – Збентежено відповів я.

На моє питання, Лара повільно похитала головою, у знак того, що я почув усе як є.

У вітальні знову запала повна тиша. Було складно навіть щось сказати, що вже говорити про те, щоб почати розпитувати її.

Де вона це побачила? Коли? Як це сталося якщо Орстед досі живий? Усе це могло б бути жартом, але…  Але тоді чому вона плакала? Я не можу собі уявити, щоб Лара настільки правдоподібно плакала, лише заради того, щоб пожартувати наді мною. Усі ці думки розвіялися словами Лари.

– Я багато думала над тим щоб тобі сказати коли прийду, і мабуть, досі не знаю що ліпше сказати. Ти так багато років працював, щоб Орстед зміг зробити усе необхідне для перемоги, і я також йому допомагала у цій справі. І ми усі так хотіли, щоб усе що ти зробив не пропало дарма, але... Ми не змогли. Усі твої дії були лише невеликою допоміжною силою, проте цього все одно було недостатньо для перемоги над Лапласом. Його неможливо було перемогти без Орстеда. Тисячі воїнів буквально віддавали свої життя кожну мить, лиш для того, щоб стримати ту велику кількість демонів, яка буквально зносили усе на своєму шляху. – У цей момент Лара кілька секунд промовчала, потерла свої спітнілі руки, та після ще кількох секунд, зітхнула, й знову продовжила – Я та Руіджерія були вимушені викликати Орстеда на допомогу, бо жоден з нас так й не зміг влучити у його слабке місце. Він постійно тримав дистанцію, та наче знав куди ми хотіли влучити та вдарити. У нас бракувало часу, до кінця петлі Орстеда лишалося лише кілька днів, й ми не могли більше навіть стояти, що вже говорити про боротьбу. Викликати Орстеда було нашим єдиним рішенням...

Ця частина розповіді сильно нагадала мені мій останній сон. Сон, де я стою посеред поля бою, скручений у білі прозорі кайдани, не в змозі навіть поворухнутися, та прямо бачу невідомий силует з синім волоссям, який бореться проти чорного туману. Цей сон жахав мене, але він ні про що не значив. Принаймні я так думав.

– Я.. Я думала що якби я могла потрапити назад, я могла б змінити усе, але навіть думаючи так, я не була впевнена що це щось змінить. Повертаючись до битви з Лапласом, коли Орстед все ж вбив його, у нас не було часу навіть перепочити, як знадобилося вбити ще одну людину. Нам треба було вбити Перуґіуса. Але навіть це нам не вдалося. Якимось чином Перуґіус дізнався про наш план ще за довго до битви з Лапласом, та усе вичікував коли ми нападемо, й коли ми все ж напали, він зміг скорегувати сили, та практично скинув мене власноруч зі свого летючого замку. Саме тоді Орстед в пориві гніву зніс Перуґіусу голову, та допомігши мені, отримав останню необхідну реліквію у свої руки. – Й знову у цей момент Лара замовкла. Вона вже не потирала руки, не говорила та навіть не дивилася мені у очі. – Саме тоді, потрапивши в світ пустоти, Орстед вмер. У нас були шанси перемогти Хітоґамі, проте в Орстеда не вистачило сил на останній крок, який зміг би дозволити нам запечатати другу руку Хітоґамі. Тоді як Орстед впав від нестачі мани, він спробував встати, але Хітоґамі добив його, після чого… Він вбив усіх хто був зі мною, і завдяки лише одній людині, я змогла врятуватися. Проте навіть цей порятунок став для мене справжнім кошмаром. Я.. Я не хотіла нічого поганого, я робила все правильно і як треба було зробити, але...

Не витримавши того що вона розповідала, Лара просто зірвалася та почала знову плакати. Прикривши руками лице, вона намагалася приглушити свій плач.

Її плач був наче ніж, який різав моє серце. Я ніколи не любив коли близькі мені люди плачуть та страждають, й намагався запобігти цьому за усяку ціну. Проте чи міг я щось змінити у цей момент? Навряд. Усе що я можу зробити, це спробувати заспокоїти її.

Вставши зі свого крісла, я обережно підійшов до неї, та посунувши її сумку трохи далі у бік, всівся ліворуч від неї, та обійняв. Буквально через секунду, Лара прижалася до мене, та продовжила плакати. Я не міг нічого сказати, мій рот наче заклеїло. Усе що я робив це обіймав її, та дивився кудись засмученим поглядом, гладячи по спині мою доньку. Й буквально через кілька хвилин, коли її плач почав стихати, я зміг сказати те, що майоріло у моїх думках ще на початку її розповіді.

– Мабуть, я один з тих людей які відчували подібний страх як ти. Я з тих людей, які бачили по-справжньому жахливі речі, робили не прості рішення, та ставили під сумнів кожне слово людини, яка буквально день назад була тобі наче помічник, у світі страждань, болю, та несправедливості. Слухаючи тебе, я постійно не міг вибити з голови ту людину, яка допомогла мені не менше інших найважливіших та найближчих мені людей.

Ця фраза не зупинила рюмсання Лари, але вона звернула на мене увагу, та мовчки, поглянула своїми почервонілими очима, на мене.

Зітхнувши, я відвів погляд на шухляду де був щоденник, а потім повернувся до Лари, яка теж відвела погляд кудись в сторону.

– Добре, мабуть, все ж слід розповісти повну історію цього по-істину найважливішого дня у моєму житті. Ця історія, однією з тих, які я б ніколи не хотів розповідати без вагомих на те причин. Мабуть, ліпше почати з того, коли це сталося. Це сталося буквально тоді, коли Синьо-волоса мама, була вагітна тобою, а твоя старша сестра Люсі, була ще зовсім маленькою. Тоді я ще був досить молодим, та навіть можна сказати, наївним. Це було до приєднання у компанію Орстеда, та до того, як ми з ним могли бодай якось розмовляти. На той момент часу, він для мене був найсильнішим, та найстрашнішим злом яке тільки було у цьому світі. Й це відчуття підживлювали маніпуляторські здібності Хітоґамі, який вертів мною як хотів. І саме моя довірливість мала зіграти зі мною злий жарт. Однієї ночі я просто прокинувся у світі пустоти, та знову зустрів Хітоґамі, який на той момент був мені наче наставник. Він досить спокійно почав розповідати що слід поглянути у підвал, та перевірити чи є там щось «незвичне». І…

– І це «незвичне» все ж було там. Я ж права? – відповіла Лара, яка вже перестала рюмсати та уважно слухали мій монолог.

– Так, саме так. – З легкою усмішкою відповів я – Коли я вже спустився у підвал, та хотів зайти й перевірити чи дійсно там нема нічого що вартує моєї уваги. Я наче відчув що поблизу хтось є. Коли ж я обернувся, на стільці сидів старигань, який неймовірно сильно нагадував мені когось до остраху знайомого. Він був одягнений в обідрану мантію, одяг був забрудненим, його волосся було посивівши та повністю білим, зморшки на шкірі цілковито говорили про його вік, а небрите підборіддя говорило про його неохайність. Тоді коли я поглядів на нього, він щось бурмотів, та хапався за живіт. Буквально за кілька секунд він розчарованим поглядом та з самознищуючою посмішкою зрозумів що йому лишалося недовго, та почав поспішно розповідати усе що тільки можливо було пояснити за кілька хвилин. Щур з рідким захворюванням, маніпуляції Хітоґамі, та подорож у часі. Це все по-істину було неймовірно на той момент, але це все було правдою. І все його життя було огорнуто… – я на мить замовк, щоб знайти найкраще слово яке підходило під опис усього що сталося б зі мною, і вже через секунду я його все ж отримав. – Стражданнями.

Поглянувши знову на Лару, я повільно піднявся, та підійшовши до шухляди, відкрив дверцята, та купа речей одразу попадали на підлогу. Серед них також був щоденник Рудеуса з майбутнього, який я ще зранку читав зі спокійним лицем. Щоденник хоч і був ближчим до мене, але Лара була швидшою, та вона встигла підняти усі папери та книги, разом з щоденником, ще до того як я встиг щось сказати. Коли вона усе підняла, вона хотіла протягнути щоденник мені, але помітивши що я не тягнуся забирати ці папери, вона поглянула на те що була у неї в руках, та майже одразу помітила щоденник, що сильно виділявся серед усіх паперів та книжок.

Лара повільно відклала непотрібні папери й книги, та розкрила щоденник, який вже мав набагато гірший вигляд, ніж коли я його тільки отримав. Дивлячись на цю картину, я знову згадав Рудеуса з майбутнього, та особисто для себе, вирішив називати його Болотним. Все одно це прізвисько не особливо мені подобалося.

Зачинивши дверцята шухляди, я повільно пройшов повз Лару, у напрямку кухні, та випадково зачепив своєю правою рукою трохи її волосся, через що вона звернула на мене увагу.

– Куди ти? – промовила Лара піднявши свій погляд з книги на мене.

– Я зараз буду. Лише піду зварю нам чай.

Лара нічого не вимовила, лише кивнула та повернулася до читання, а я пішов на кухню, та почав шукати чай серед усіх шухляд та ящичків.

Знайшовши чай, я дістав з сервісу чайничок, та поклавши на піднос, налив магією гарячої води, після чого докинувши туди трохи сухого чаю, взявся до чашок з цукром, які я поклав на той же піднос. Покінчивши з цим, я почав шукати солодощі які я купив два дні тому.

«Вибачте, але я з’їла усе що тут було. При поверненні з роботи я обов’язково куплю ще на ринку чи прикуплю булочок у пекарні. Підпис – Роксі».

Прочитавши записку, на моєму лиці не могло виступити нічого іншого окрім легкої усмішки. Яка ж вона поціновувачка солоденького, навіть сам дивуюся. От тільки як вона встигла з’їсти кілограм цукерок за два дні, мабуть, залишиться для мене таємницею. Але як я пригадую, у мене ще мала бути схована жменя цукерок на випадок коли й мені самому захочеться чогось солоденького, а його вже не залишиться.

Відкривши ще одну шухляду де я зазвичай ховаю ці солодощі, я побачив лише одну невеличку записку, яка була практично єдиною річчю з усієї шухляди. Пробігшись текстом, я поглянув на підпис у кінці, та зрозумів що це була Роксі. Все що я зараз міг зробити, це зітхнути та взявши піднос, попрямувати до Лари, яка вже, мабуть мене зачекалася.

Коли я повернувся у вітальню, я одразу помітив що Лара непорушно сиділа, та дивилася кудись у підлогу, а щоденник стояв збоку на дивані у розкритому вигляді. Здавалося що вона вже прочитала його, але підійшовши ближче, можна було зрозуміти що вона прочитала максимум чверть з того що було у щоденнику.

– Солодощів на жаль не було, тож доведеться насолоджуватися лише чаєм.

Коли я це промовив, Лара легко посміхнулася, наче знає хто з’їв усі солодощі, але вже через кілька секунд ця посмішка зникла, змінившись на погляд сповнений печалі та занепокоєння. Коли я налив Ларі чай, вона взяла чай у руки, після чого почала тихо дмухати, паралельно інколи вимовляючи кілька фраз.

– Це жахливо… – промовила Лара дмухаючи на гарячий чай, та по трохи попиваючи його.

– Невже ти встигла прочитати стільки за п’ять хвилин доки мене ну було?

– М? – Лара за секунду поглянула на мене, та відповіла – А, ні. Я прогорнула лише невелику кількість сторінок та дісталася до смерті Синьо-волосої мами.

Лара просто заплющила очі, після чого набрали побільше повітря у свої легені, та повільно та глибоко зітхнула. Розплющивши очі, Лара зібралася з думками, й наче закінчивши внутрішню боротьбу, Лара заговорила притихлим, та сумним голосом.

– Після того, як Хітоґамі звільнився зі своєї клітки у яку його колись заточили, йому закортіло знищити усіх, хто так чи інакше міг загрожувати йому. Таких людей було неймовірно мало, але вони існували. Серед цього списку була також і я сама. На той момент мене телепортувало у Мілліс, де я прожила цілий місяць, та бачила поступову зміну колись звичайної церкви, у кровожерливу секту, яка підкорюється наказам Хітоґамі як Богу. Саме той момент Мілліса можна було вважати самим темним серед усіх. Вартових вчили не захищати людей, а вбивати за будь-яку провину яка може здатися дивною чи неправильною. Телепорти були знищені та більше не працювали, через що я навіть не могла потрапити до Шарії. Але все ж, мені вдалося пройти крізь величезну охорону церкви Мілліса, та потрапити у зал телепортів, де я повернулася до Шарії, та побігла до нашого дому, але він був пустий. Нікого не було, взагалі. Оточуючі мене боялися, навіть якщо враховувати що Мілліс не мав контролю на Шарію, всі все одно остерігалися мене. Лише через кілька годин я дізналася що.. Що біло-волоса мама загинула…

Промовивши ці слова, Лара відвела погляд, а я просто випав у інший світ від промовлених нею словах. Все це звучало як чудово написана книга жахів, де автор не опікувався життями персонажів у своєму видуманому світі. Я нічого не сказав, але це й не було потрібно.

– Я це дізналася не від самих мешканців, а від свого походу на кладовище. Прийшовши до кладовища, та пройшовши багато чужих могил, я все ж знайшла ті самі могили, де був похований ти, Червоно-волоса мама, та й сама Біло-волоса мама. Підійшовши ближче, я змогла розгледіти, що могила свіжа, й це сталося буквально недавно, а на могильній плиті, ще лежали свіжі квіти, й усе навколо було до неймовірного чисте. Мені нічого не залишалося крім як знайти квіти, та покласти до купи інших. Поклавши свої квіти, серед тієї купи, я помітила одну річ. Це був конверт, з підписом Нанахоші.

– Нанахоші?.. – Тихо пробурмотів я, торкаючись свого підборіддя у роздумах, задаючи це питання більше собі, а ніж Ларі.

– Так, якимось чином вона вижила, та лишила цей лист ще коли Біло-волосу маму поховали. Той лист був адресований на пряму до Синьо-волосої мами. Нанахоші лишила його їй, щоб вона могла отримати можливість сховатися від усіх бід та перешкод. І цим місцем стало село Міґурдів. І як виявилося пізніше, її там навіть не було, і я лише згаяла дарма час йдучи туди пішки, за відсутності телепортів. Хоча я й витратила багато часу на дорогу, я змогла отримати з цього певну користь. По дорозі я змогла отримати інформацію де її бачили в останній раз. За тим що я почула, її бачили в Рікарісі, й вона шукала загадковий зачарований предмет. Вона шукала меч Орстеда, який зник одразу після битви з Хітоґамі. Побувавши в Рікарісі, я нічого не знайшла, й мені довелося знову йти, а ж до самого Зант Порту, де я все ж зустріла Синьо-волосу маму. Це був, мабуть один з самих незабутніх моментів моментів у моєму житті. Та радість коли я її побачила… Це було незабутньо. Ми разом обійшли Зант Порт, Мілліс, багато поселень та печер, і хоча нам не вдавалося знайти меч, ми все ж змогли зробити не мало добра, та врятувати купу життів. – Дивлячись на вже трохи подорослішавшу Лару, я лише міг дивуватися, слухаючи при цьому її історію. Вона говорила це так… Легко. Їй наче було спочатку приємно згадувати цю радість, проте продовжуючи свою розповідь, вона поступово змінювала тон та обличчя. – Тільки коли ми вже були в Арсі, ми змогли дізнатися де був захований меч. Він був у так званому місті «Червоний Дракон». Саме там нас спіткала друга невдача, яка коштувала двох життів. Коли ми отримали у розпорядженні меч, з’явився й сам Хітоґамі, який на моїх очах вбив Синьо-волосу матір. Ця смерть була швидка та беззвучною. Жодного звуку, жодного крику, жодного слова. Просто швидка та тиха смерть від однієї лише руки. – У цей момент, Лара проковтнула клубок який наче встав поперек горла, та потерла свої руки які були усі в невеликих ранах. – З люті, я відрізала Хітоґамі руку, та віддавши усі свої останні сили, наклала печатку, щоб він більше не зміг відновити руку. Але коли я це зробила, він вирвався з моїх ланцюгів, та взявши за горло, практично придушив мене. Лише Каруман II зміг затримати його, після чого мені вдалося втекти. Його подальша доля мені не відома… За тим що я чула, попри свою безсмертність він все одно вмер, перетворившись на пил…

Знову цей понурий погляд. Цей погляд й поведінка різнилися з внутрішнім станом й відчуттями Болотного. Але одним вони були схожі. І цим фактором за яким їх можна було назвати схожими, була втрата. Жахлива втрата всього що у них було. Навіть мені слухаючи цю історію стало жахливо на душі. Наче нічого й не сталося зараз, але коли ти починаєш розуміти що воно мало б статися... Волосся дибки стає по тілу проходять від такого розуміння.

Коли я вже хотів закінчити нашу розмову, Лара потягнулася за своєю сумкою, та відкривши її, вона щось дістала, після чого простягнула руку до мене, та розжавши долонь, я зміг побачити у її долоні кулон. Кулон Міґурдів, який нагадував той, що мені подарували давним-давно.

Обережно взявши кулон до своїх рук, я зміг розгледіти його краще, та витративши лише кілька секунд, я зрозумів що це справді був саме мій кулон. Проте він був тріснутий, та повністю чорного кольору. Здавалося, що кулон навіть не виблискував на світлі, а його текстура стала нагадувати звичайний камінчик, який можна було зустріти на будь-якій дорозі.

– Це все що я змогла забрати. – З сумом і жалем відповідала Лара – Я мала залишитися. Я не мала тікати. Я мала дати останній бій, та відрубати другу руку. Якби ж мені вистачило мани та сил, я б змогла це зробити. Але...

Знову сльози що навернулися, не дозволили далі продовжити їй говорити. Але діставши зі своєї кишені хусточку, я витер сльози Лари, після чого та в свою чергу продовжила говорити.

– Я шукала усе можливе, щоб знайти спосіб дійти до кінця. Але все безрезультатно... Я програла. Лише особисті записи дядька Кліффа дозволили мені отримати шанс все змінити. Саме завдяки його дослідам, я отримала бодай якийсь шанс на те, що Хітоґамі все ж поплатиться за ті неймовірні страждання які він завдав усім.

Очі Лари знову почали сльозитися, але вона не придала цьому значення. Та не давши витерти сльози, вона знову взялася до своєї сумки, й діставши записник, поклала його на столик.

– Тут записані усі його досліди. Та попри відсутність чітких пояснень і великої кількості заклинань, я все ж змогла скористатися тим що тут було. На щастя саме заклинання повернення у часі, було вивчено на найвищому рівні…

Взявши у руки щоденник, я також взявся його розглядати. Вигляд записника сильно відрізнявся від звичайних які можна зустріти у більшості людей. Цей записник мав емблему секретності, та знак Папи Мілліса. На ньому також маленьким шрифтом було написане ім’я та прізвисько Кліффа. Кліфф Ґрімуар.

- …Лише один недолік не дозволив мені повернутися раніше, і це не обмеження у мані. А зменшення контролю над нею.

Лара протягнула руку долонею вверх, та прочитала заклинання водяної кулі. У повітрі з’явилися часточки води, але вже через мить, вони наче випарувалися, і долоня почала блискати синіми іскрами енергії. Лише коли Лара зжала руку, вони повністю зникли.

- Й так завжди. – Повільно та спокійно відповіла Лара — Щоб я не почала чаклувати, невеликі іскри, і жодного результату.

– Але як таке можливо?

– Я сама до кінця не розумію. – похитала головою Лара — До того як я використала заклинання повернення у часі, я могла відчувати та контролювати ману. Але після першого ж використання цього заклинання, я відчула суттєві зміни. Це...  Це неможливо описати словами. Це ніби ти намагаєшся приборкати звіра, який не хоче підкорюватися. Мені довелося витратити багато часу, на те, щоб приборкати цього.. Звіра.

Після її слів, я почав думати, щоб відповісти на це, як позаду мене та Лари почувся звук відкриття дверей.

– Я вдома! – Пролунав голос здалека.

Повернувши голову назад, я поглянув у сторону вхідних дверей, та побачив Сільфі, яка заходила з продуктами у дім, навіть не дивлячись у сторону вітальні. Вона з опущеним поглядом, однією рукою тримала пакунки, а іншої скидала взуття на підлогу.

Скинувши взуття, вона все ж поглянула на диван, та коли побачила Лару, її подиву не було жодних меж. Через лише одну мить сумка з пакунками голосно впала, а на лиці Сільфі я зміг побачити неймовірний шок та подив. Вона завмерла, і стояла наче статуя, дивлячись на Лару. По її лиці було не складно усе зрозуміти.

Вона наче не могла повірити своїм очам, що бачить свою доньку прямо тут і прямо зараз. Я не можу вважати це чимось дивним. Після того як Лара пішла, Сільфі покладала найбільше надій, на те що Лара повернеться бодай на один день. Але вона також розуміла що Лара скоріш за все не повернеться аж до самої моєї смерті. І дивлячись на це, й не бажаючи бачити її розчарування, я вирішив підтримувати її надію.

І ось, після багатьох років відсутності, Лара все ж повернулася у дім, де вона прожила багато років свого життя. Не встигла Лара щось сказати, як Сільфі вже накинулася на неї з обіймами.

– Ларо, люба, я так рада тебе бачити. Я так рада бачити що з тобою усе впорядку.

Сільфі міцно обійняла Лару, та зовсім не хотіла відпускати. Вона була неймовірно щаслива бачити Лару, а Лара була щаслива бачити свою Біло-волосу маму. Чесно кажучи, ця сцена, мабуть розчулила б кожного у цьому світі. Хоча.. Мабуть, все ж не всіх.

Я з легкою усмішкою дивився на те як Сільфі обіймає Лару, а Лара обіймає її у відповідь. У цей момент я навіть не наважувався наближатися до них. Я не хотів знищити такий чудовий момент, який нагадував сімейне возз’єднання.

– Я теж дуже рада вас побачити. – Це було усе що Лара сказала. Але навіть цього було достатньо щоб у Сільфі аж засльозилися очі.

Через хвилину Сільфі все ж відпустила Лару з неймовірним небажанням це робити. Одна з її сльозинок навіть впала на плече Лари, яке було відкритим через порваний одяг. Коли Сільфі перестала обіймати Лару, вона зрозуміла у якому стані Лара, але все одно з усмішкою поглянула на мене, та зрозумівши що у нас була якась важлива розмова, вирішила лише підійти, та де що сказати. Підійшовши, вона поцілувала мене у щоку, після чого ніжно прошепотіла мені кілька слів на вухо.

– Руді, я не буду вам заважати, але коли ви закінчите, підготуй Ларі ванну та одяг. Добре?

Я нічого не сказав, я лише всміхнувся та легко кивнув їй. Кажучи що я так і хотів зробити з самого початку.

Після цього Сільфі з такою ж усмішкою піднялася, та поплескавши у долоні промовила – Що ж, я не смію вам заважати. В разі чого я буду поряд, тож спокійно можете кликати.

Закінчивши говорити, Сільфі швидко пішла за продуктами, які дуже швидко підняла та віднесла на кухню та з такою ж неймовірною швидкість вийшла з кухні та пішла на другий поверх.

Весь цей час Лара наче проводжала Сільфі поглядом, намагаючись не загубити її. Коли ж Сільфі зайшла у спальню та зачинила двері, Лара заплющила очі, та опустила свою голову, промовивши лише кілька тихих слів.

– Тату, що ти скажеш на це все?

– … – Я не мав що відповісти. Все що вона сказала справді жахало, і я знав що мені треба зробити – Люба, ти пройшла неймовірний шлях. І я вірю тобі та усьому що ти кажеш. І я вважаю, що тобі слід відпочити, доки я трохи подумаю. Добре?

Лара підняла свою голову, після чого розплющивши очі, кивнула мені у знак згоди.

– В такому разі давай я підготую тобі одяг та ванну. Якщо ти голодна, то я буквально недавно зробив чудовий омлет. Я або Біло-волоса мама, зможуть тобі без проблем підігріти його.

– Добре... – Тихо промовила Лара – І тату.

– Так?

– Дякую що вислухав...

Все що зараз можна було побачити на моєму лиці, це легку посмішку батька, який радів від розуміння, що зміг чимось зарадити своїй дочці.

Піднявшись по сходах, я повільним ходом пішов до ванної кімнати, та зайшовши, обережно розклав усе необхідне по місцях, та налив води. Доторкнувшись до води руками, я зрозумів що вона достатньо гаряча, щоб можна було нормально розслабитися.

Вийшовши з ванни, я окликнув Лару, й всього лиш через хвилину, вона стояла прямо переді мною. Уся брудна, в пилюці та подекуди у крові. Її одяг, був вже повністю знищеним, як і пальто яке колись належало мені, і схоже прийняло весь удар на себе. Не дарма я подарував його їй, оскільки можливо, це пальто і врятувало її від багатьох подряпин і ушкоджень.

– Ванна готова, тож можеш вже йти. А я за цей час пошукаю тобі одяг. – Мовив я, дивлячись на пальто та забруднений одяг.

Лара нічого не сказала. Вона лише мигикнула у знак згоди, після чого повільно зайшла у ванну, та зачинила за собою двері.

Одразу після цього я пішов шукати одяг для Лари. На жаль я навіть приблизно не пам’ятав що сталося з її минулим одягом. Чи то вона сама його забрала, чи його кудись відклали. Мені це не відомо. Усе що могло зараз підійти Ларі, це один з костюмів Роксі які є у неї в шафі. Мабуть, це була не найкраща ідея, брати одяг Роксі, але якщо враховувати що зараз для Лари немає навіть однієї сорочки, то думаю що Роксі буде не сильно проти. Найближчим часом ми з Сільфі все одно хотіли завітати до магазину одягу. Тому, мабуть ми підемо туди разом з Ларою.

Зайшовши до однієї зі спалень, я підійшов до шафи Роксі що знаходилася в кутку кімнати, та відкривши дверцята, почав активно рискати щось, що могло підійти. Серед купи одягу, я знайшов чистий комплект одягу Роксі, який в теорії мав підійти Ларі. І це було чудовою новиною, але мене більше зацікавив прозорий сарафан що лежав у шафі. По вигляду та розміру, він скоріш за все належав саме Роксі. Але я ніколи не бачив, щоб вона була одягнена у цей сарафан. Цікаво, коли вона встигла його придбати?

Відклавши усі зайві думки, я повернув усе на свої місця, та забравши один комплект одягу, зачинив шафу, після чого вийшов з кімнати.

Зачинивши двері, я повернувся, щоб попрямувати до ванни де зараз була Лара, як мене вже зупинила Сільфі що була в кількох метрах від мене. Зі схрещеними руками та трохи обуреним обличчям вона дивилася прямісінько на мене, наче намагалася поглянути чи в мене є совість та душа. М'яко кажучи, від цього страшного погляду мені прямо таки ставало ніяково.

– Руді в мене до тебе багато питань. – Відповіла Сільфі підходячи майже в притул. – І першим питанням буде: Чи не пив ти часом алкоголь?

Першою моєю думкою було: «Чорт! Я забув про те що з мого рота могло пахнути спиртним!»

Звичайно я не маю жодних виправдань окрім жалюгідної брехні. Жалюгідної, бо мало ймовірно що Сільфі повірить у брехню, наче ми разом з Ларою випили за її повернення у рідний дім. Таке могло пройти максимум у моїх мріях. Та й загалом брехати це найгірший варіант серед усіх можливих. Усе що мені тут лишається це сказати правду.

– Так, я випив одну склянку…

Коли я це сказав, почулося тяжке зітхання з стукотом взуття по підлозі. Сільфі нічого не відповіла на мої слова. Замість цього її обурення змінилося на розчарований погляд, який говорив сам за себе.

– Руді, я не буду приховувати того факту що я розчарована. Я багато разів тобі говорила що пити тобі категорично заборонено, але ти наче не слухаєш мене.

– Так Сільфі, пробач мені.

Сільфі просто проігнорувала мої слова, та пішла, пробуркотівши щось собі під ніс. Схоже не треба було мені пити зранку. Треба викинути цей клятий алкоголь куди подалі у смітник, інакше кінець кінцем, я опинюся на ліжку зі зв’язаними руками, та неможливістю використовувати магію. І це аж ніяк не буде пов’язано з чимось хтивим, а скоріше з чимось неприємним…

Зітхнувши, я краєм ока поглянув на одяг що тримав у руках та згадавши про Лару, попрямував до ванни. Постукавши у двері, я почув як Лара вийшла з води, та повільними кроками підійшла до дверей, та трохи при відкрила їх, щоб поглянути хто стукає. Коли Лара мене побачила, вона відкрила дверцята ширше. Як раз щоб я міг покласти одяг на стіл що стояв поряд дверей. Поклавши одяг, я також поклав їй свій годинник, який ми з Занобою розробили спеціально для особистого використання. Думаю Ларі такий годинничок не завадить.

– Усе, якщо щось знадобиться, просто поклич. – з невеликою усмішкою відповів я.

– Дякую тату за таку турботу. – Це усе що вона сказала перед тим як зачинити двері та дозволити використати заклинання зцілення в іншій кімнаті. Один лише хруст, а стільки проблем й болю.

Хай там що, зараз мені треба переодягнутися. Сьогодні сеанс з Орстедом-самою не планувався, але я впевнений що він навіть так уважно мене вислухає.

Зайшовши у свою спальню, я знову відчув що тут душно. Й знову я забув відкрити вікно цього ранку. Ця моя забудькуватість починає бісити вже навіть мене, що вже говорити про інших, які покладаються на мене, та бачать мої хиби.

Гаразд, де мій записник? Я ж наче записав усі свої сьогоднішні плани, але схоже посіяв його десь у хаті. Та й чорт з тим записником. Тут надто душно, а ж думати складно. З цією думкою я повільно підійшов до вікна, та відчинив його, після чого свіже повітря увійшло у кімнату, й я знову відчув полегшення та свіжість. Цей вітерець на вулиці те що треба для такого дня. От би день ще був без таких тривожних новин.

Відійшовши від вікна, я підійшов до шафи, після чого почав шукати свій бурий піджак та штани. Здається, зараз він мені личить набагато більше ніж десять років назад. Принаймні десять років назад це оцінювали як щось нове, а зараз це вважають прийнятним та навіть чимось крутим. Згадався навіть вчитель фізики з мого минулого життя.

Обережно знявши свій одяг, я одягнув штани, потім сорочку, а за цим й піджак. Зараз все одно досить холодно, а тому носити одну лише сорочку ще рано.

Підійшовши до дзеркала, я поглянув на себе у віддзеркаленні, та відправивши усе, підійшов до комода, та почав шукати свій записник. Я шукав, мабуть, зо хвилин десять, доки я все ж не поглянув на ліжко, та не побачив його коло подушок.

Підібравши записник, я швидко сховав його у внутрішню кишеню свого пальта, та зітхнувши, зачинив усі дверцята комода, після чого вийшов з кімнати, та швидкими кроками почав спускатися до вітальні, де хотів забрати свій олівець.

Коли я вже спустився та підійшов до столика й забрав свій олівець, мене кілька разів тицьнули по моєму правому плечі, щоб привернути мою увагу.

Повернувшись, я побачив Лару. Якби у неї не була заплетена одна коса, її було б неможливо відрізнити від Роксі. Настільки вона була схожа на свою матір.

– Тату, куди ти зібрався? – Вона поглянула на мене своїми синіми очима, які були сповнені певного зацікавлення.

– У мене є невідкладна справа. Треба сходити декуди та де що.. Купити.

– Тоді чи можу я піти з тобою?

Не те щоб я був проти, але чи потрібно їй йти до Орстеда зараз? Я сумніваюся що це така вже чудова ідея. Проте мої сумніви швидко розвіяв ніжний голос Сільфі, яка вже спускалася з другого поверху.

– Руді, сходи з нею. Тобі, мабуть, якраз по дорозі до академії. Якщо мені не зраджує пам’ять, ти хотів завітати до Роксі та допомогти їй.

Почувши що сказала Сільфі, в мене практично не випала щелепа. Звичайно у переносному сенсі. – Постривай, хіба я тобі говорив це?

Очі Сільфі одразу трохи закотилися, але разом з усмішкою, це виглядало не так критично.

– Рудеусе, Рудеусе, ти як завжди… Звісно ти мені говорив це. Ще перед тим як я пішла, ти розповів мені про усі свої плани у повних деталях. Схоже ти знову забув. – Мовила Сільфі спокійно спустившись з другого поверху, після чого вона підійшла до Лари й поклала на її плече свою праву руку – Все одно, ти не бачив її дуже довгий час. Невже ти не хочеш провести зі своєю дочкою трохи більше часу?

– Ну... Так, звичайно хочу. – Відповів я, почісуючи свою потилицю.

– Так у чому тоді проблема Руді? Ви пройдетеся, можливо допоможете Роксі, а я за цей час встигну приготувати вечерю.

– Поглянувши на обличчя Лари, я зрозумів що вона не надто задоволена подібною розмовою. Ну так, мені б й самому не сподобалося що про мене говорять, доки я стою поряд, та навіть не можу вставити слова.

Легко зітхнувши, я посміхнувся, після чого повільно відповів. – Що ж, у такому разі до вечері нас ліпше не чекати.

– Добре. Тільки прошу не як минулого разу, що тебе довелося шукати. – Підняла тему Сільфі, нагадуючи про ситуацію аж річної давнини.

– Тобто “як минулого разу”? – Запитала Лара, трохи здивованим та зацікавленим голосом.

– А це вже хай тобі батько розкаже.

Одягнувши взуття, я поглянув на Лару та відповів, поправляючи пальто – Нічого такого Ларо. Просто ситуація що вийшла за межі розумного. Більшого й сказати нічого.

Трохи оглянувшись у дзеркалі, я поправив зачіску, після чого додав. – Не надто я вже тоді й захопився.

– Ну ну, повірю на слово. – З усмішкою видала Сільфі. – Ну все, йдіть, та добряче пройдіться.

– Будемо до обіду, папа. – Вигукнув я, виходячи на вулицю, та підтримуючи двері для Лари що йшла за мною.

Зачинивши двері, я відчув легкий вітерець, що вів з собою це свіже та чудове повітря. Цей вітерець сповнив мене енергією як ніколи до цього. Було відчуття що я готовий згорнути всі гори, та знищити Хітоґамі власноруч.

З Ларою чи ні, я не зміню маршрут. Мені так чи так треба повідомити про все Орстеду. Але до цього, ліпше пройтися, бо гріх у таку погоду не піти пробздітися.

З точку зору Лари:

Це, мабуть, в перше за останні чотири роки коли я побачила спокійні, чудові та здорові лиця людей. Мабуть, це також перший раз за останні п’ять років, коли я прийняла нормальну гарячу ванну, без страху бути вбитою. Зараз я така щаслива що змогла розслабитися за такий довгий час.

Загалом, дивлячись по сторонах, я помічала що усе довкола було таким... Спокійним?  Усе виглядало так, наче нічого поганого не сталося. Наче усе що зі мною сталося було лише страшним і божевільним сном. Наче... Наче я змогла звільнитися та втекти від пекла, яке було довкола мене дуже довгий час.

Пройшовши кілька вуличок, я відчула свіже повітря, та невеликий вітерець, які роздмухували моє та батькове волосся. Усе довкола здавалося напрочуд мирним. Навіть незвично ходити під променями сонця на твердій рівній землі.

Якщо подумати, все що я робила до цього, було марним. Тоді що забороняло мені здатися та насолодилася тим що було? Мабуть, тому що у мене не було чим насолодитися в тому світі. Навіть більше не було когось, з ким можна розділити ті страждання, та йти далі.

Думаючи про це усе, я повільно та досить таки розслаблено йшла з татом далі, проходячи вулицю за вулицею. Навіть не помічаючи усього, я так само повільно продовжувала занурюватися усе глибше у свої думки й згадані страждання.

В одну мить батько різко зупинився, та поглянув у сторону дерев. Зупинившись разом з ним, я трохи вийшла з думок, та змогла поглянути на те тато хотів зробити. Батько підійшов до одного з десятка дерев, були вкриті такими собі квіточками, після чого обережно відірвав одну квіточку, й передав її мені у руки. Й потім, він зірвав ще одну, але вже для себе.

Цю квітку він дав мені з такою усмішкою, що навіть мені здалося наче усе в порядку. Наче усе що було до цього навічно позаду. Його усмішка трохи нагадувала мені про минуле. Радісне, тепле минуле. Але й разом з тим, згадуючи про минуле, я згадувала про ту обіцянку, яку дала батькам перед тим як піти. Ту обіцянку що так і не виконала.

Погортавши в руках квітку, я відкинула в сторону думки, та взяла квітку трьома пальцями, після чого піднесла її до носа. Та обережно понюхавши, я відчула чудовий, приємний запах.

Цей запах був свіжим, приємним, та надихаючим.. Але ми знову пішли далі, йшли усе далі, не зважаючи ні на що. Ми ходили з татом повз центр міста, і на кожній вулиці з магазинчиками яку ми проходили, я зустрічала невідомих мені людей, які дякували моєму батьку та починали кудись запрошувати.

Інколи також дякували й мені, називаючи при цьому іменем Синьо-волосої мами. Це звичайно було трохи неприємно, бо вони мене лише сплутали. Але батько на це лише трохи посміявся, після чого лише відповів:

– Ти справді схожа на свою Синьо-волосу маму. Але я не бачу нічого поганого в тому щоб тебе могли кілька разів випадково сплутати. Головне – не сприймай це близько до серця, і тоді тобі стане легше. А якщо ти непокоїшся що не змогла перевершити своїх батьків, то це не значить що цьому придавати значення. Якби усі ми завжди перевершували своїх батьків, то скоріш за все ми б вже були у якомусь дивному, неможливому майбутньому.

Я хотіла щось сказати, але одразу передумала. Не думаю що це мало б якийсь сенс, бо те що казав мій тато, було сказано досить розумно. Не те щоб я не могла посперечатися, але мені просто не хотілося.

Через невеликий проміжок часу, я почула як мого батька знову гукають. Поглянувши у сторону звідки я чула крик, я побачила досить таки худого юнака двадцяти років, який з веселою усмішкою щось кричав.

– Пане Рудеус, ви сьогодні зайдете? – вигукнув хлопець - Ми завжди раді вас бачити у нашій таверні!

– Ні пане Кай, не сьогодні. Мабуть, якось наступного разу – відповів мій тато не приховуючи певного сорому.

– Доброго ранку пане Рудеус! Доброго ранку пані Роксі! – вигукнула жінка з іншої, сусідньої крамниці.

– Доброго ранку пані Пайм!

Пані Пайм? Я пам’ятаю, що десь чула це ім’я, але ніяк не можу згадати звідки. Можливо з якоїсь розмови? Чи може з якоїсь події? Ну та добре. Це не надто важливо.

Важливіше те, що саме говорив мій тато. А він неодноразово весело розповідав мені якісь жарти, та усілякі цікаві історії, доки нас ніхто не чіпав. Чого тільки коштувала його історія у лісі Кромвель, де йому довелося допомагати військовим, від напасті у вигляді зайця. Настільки кумедної історії я, мабуть не чула вже дуже давно.

А як же не пригадати ту історію, де тато на кілька днів загримів за ґрати, через те, що його звинуватили у вбивстві чоловіка, який за звітами вартових, пив десяту склянку тяжкого алкоголю у таверні, та вирішивши з’їсти щось, з’їв печиво, яке типу було отруєне. Після чого чоловік загинув прямо у таверні, поблизу мого батька, отримавши таке цікаве звинувачення.

Слухати ці історії було дуже приємно, цікаво та смішно. Під час цих монологів, я неодноразово сміялася та хихотіла. Ці історії, мабуть, і прикрашені, але все одно досить цікаві.

Усе так і продовжувалося, доки настрій батька не починав чахнути. Йдучи усе далі й далі, я усе менше чула жарти, менше чула історій, та все більше перетворювалося у просту, мовчазну прогулянку. Але пройшовши не тільки центр, але й кілька доріг що ведуть до академії, я почала відчувати що ми йдемо кудись у нікуди. Від цього у мене з’явилося питання, яке я сказала батькові на пряму.

— Тату, куди ми йдемо? Академія в іншому боці. – Коли я це промовила, я побачила як лице батька трохи змінилося. За кілька секунд його посмішка, що й так ледве трималася, трохи під в'янула, а погляд встромився кудись у ліс. Він нічого не відповів, та й думаю не хотів. Але в його голову щось наче стукнуло, бо спокійний вираз обличчя ставав усе грубішим, і серйознішим.

– Після нашої розмови я вирішив не йти в академію, а вирішив попрямувати до Орстеда. Я думаю, що йому треба усе негайно повідомити, а потім знову повернутися на роботу.

Останнє речення прозвучало дуже рішуче. М’яко кажучи, я не хотіла більше бачити Орстеда. Той погляд, яким він дивився на мене у момент смерті, й донині викарбувався у моїй пам’яті, як одна з найжахливіших сцен у моєму житті. Але батька вже неможливо було спинити. Якби я не пішла, він би пішов сам.

Підходячи усе ближче до офісу, я поступово почала нервувати усе більше, через що я почала сповільнюватися, та відставати від батька, що йшов у своєму спокійному темпі.

Звичайно батько помітив мої нервування, через що коли ми вже майже прийшли, він зупинився, й підійшовши до мене, він примружився,  та поглянув мені в очі. Його лице було складно описати простими словами, оскільки лише очі мого батька, виражали чітко виражені емоції, і однією з них був спокій. Присівши на одне коліно, батько став трохи нижче за мене, але це не змінювало нічого. В туж мить він мовив. - Ларо, якщо тобі справді не кортить йти, то я можу піти один. Я не хочу, щоб ти зайвий раз переживала.

- Ні, мені не складно, просто... - Не знаючи як пояснити, я просто замовчала, доки батько підхопив мою думку, й своїми словами зрозумів мене.

- Просто ти згадуєш минуле, через яке тобі складно бачити лице Орстеда? - З усмішкою запитав мій батько.

Почувши це, я лише кивнула, на що батько встав, та відповів. - З часом, біль пройде. Але чи справді ти хочеш піти зі мною? Чи ти бажаєш залишитися тут, та почекати?

Спершу нічого не відповівши, я поглянула на вхідні двері в офіс, та згадала той самий бідолашний день... Проте чомусь, мене він вже не так лякав. Саме тому, я все ж промовила свою відповідь. - Я піду.

Мій батько кивнув, після чого, ми попрямували до самого офісу, та коли відкрили двері, мій батько миттєво заговорив.

– Доброго дня.

– Рудеус-сама? – неочікувано вигукнула дівчина за столом – не очікувала вас сьогодні зустріти. Ви до Орстеда-сами?

– Так, саме до нього. Він зараз у своєму кабінеті?

– Так, звичайно. – проговорила дівчина з усмішкою – Проходьте. З вами сьогодні ваша жінка Роксі?

Коли секретарка промовила ім’я Синьо-волосої мами, я знову відчула як моя зовнішність справді нагадує її зовнішність.

– Оу, ні. Це моя донька Лара.

Зайшовши повністю у будівлю, я зачинив двері за собою, після чого у туж мить почула купу вибачень.

– Ой, перепрошую. Не впізнала вас. Рада вас знову бачити, проходьте.

– Дуже дякую – тихо проговорила я.

Мій батько з усмішкою поглянув на мене, після чого повільно пішов по коридору, до потрібного кабінету, та постукавши у двері, почав очікувати. Менше ніж через п’ять секунд, з-за дверей пролунав відомий мені голос.

– Заходьте.

Увійшовши, перше що я побачила, це просторий стіл який був розташований майже по центру кімнати. На стінах висіли величезні кам’яні пластини, а коло них стояли книжкові полиці, до верху заповнені книгами. Ліворуч від столу стояли невеликі столики та дивани з кріслами, пофарбовані у чорний колір. А за усім цим, були досить таки великі скляні вікна.

Буквально через секунду, я вийшла з астралу, та побачила й самого Орстеда, який за столом, та склавши руки, своїм звичайним обличчям дивився на мене.

– Доброго ранку Орстед-сама. Не хотів вас тривожити...

– Нічого страшного. – промовив Орстед перебиваючи мого батька, який трохи нервував. – Ти ж знаєш, що ти маєш повне право приходити у будь-який момент та за будь-якої обставини. Але от що я не очікував, так це те що ти прийдеш з Роксі.

– Це не Роксі. – промовив мій батько не приховуючи своєї стривоженості – це Лара.

Минула лише мить, як я відчула більш пильний погляд Орстеда, що поступово почав переростати у буквальне свердління своїм поглядом. Від такого, я просто опустила голову, та мовчки дивилася на підлогу. Вже дуже швидко я почула тихе зітхання, після чого Орстед постукавши пером по столу, заговорив.

– Добре, не суть важливо. Сідай, я уважно слухаю.

Нічого не сказавши, я почула як батько наче дістав щось з пальта, та поклав на стіл. Звук був такий, наче він поклав книгу. Піднявши голову, я також побачила як тато також дістав зі своєї невеликої сумки купку паперів, які нагадували записи дядька Кліффа.

– Що це? – тихо, але чітко спитав Орстед.

– Це те що вам слід прочитати. – Відповів батько.

Орстед повільно та трохи здивовано глянув на батька, але швидко повернувшись до свого звичайного вигляду, він відклав перо і книгу яку ще донедавна писав, та сів у більш зручну позу, після чого взявся за записи дядька Кліффа.

Орстед читав не спішно. Він розумів що це важливо, але не придавав цьому як такого значення. Саме тому коли він читав листок за листком, він починав читати все швидше й швидше, а вираз обличчя поступово починав нагадувати лице здивування. З часом його брови почали опускатися усе нижче та нижче, від чого навіть могло здатися що він починає злиться.

Прогорнувши майже всі записи лише за десять хвилин, Орстед дістався до чогось, що його по справжньому здивувало. Від цього Орстед навіть відклав папери, та з подивом почав розпитувати батька.

– Звідки ти це дістав? – Запитав Орстед, повільно розмахуючи останніми листками, що він так і не прочитав.

– Це я отримав від Лари, що донедавна повернулася.

Й знову, погляд Орстед встромився у мою сторону. Цей погляд наче просив підійти. І коли я все ж підійшла, я почула очікуване питання.

– Так це твоїх рук справа, Ларо. Це досить важливі записи, але мало ймовірно що це частина твоїх експериментів. Надто вже все добре розписано, та й вигляд щоденника не притаманний тобі. Звідки ти це взяла?

«Мало ймовірно що це частина твоїх експериментів»… Звичайно це не була частина моїх експериментів. Це лише робота, у яку дядько Кліфф вклав останні п’ять років свого життя, і саме тому там записана така кількість записів. Більша частина записів так і не була закінчена, бо за п’ять років не можливо було б закінчити подібне. Надто вже велика кількість заклинань нам відома, і водночас не відома. Саме тому я відповіла Орстеду, досить таки прямолінійно.

– З майбутнього.

– З майбутнього? – Запитав Орстед, склавши руки разом, та нахмуривши своє лице, поглянув мені увічі.

На це питання я лише спокійно кивнула, після чого Орстед знову взявся за папери, та переглядаючи їх, додав ще одне питання.

– Добре, уявимо що це взято з майбутнього. Але тоді чиї ці записи? І з якого часу ти їх дістала?

На це я нічого не відповіла, бо не змогла промовити навіть слова. Я могла лише опустити погляд, та мовчати, склавши руки разом. Саме тому замість мене відповів батько, що поклавши руку мені на плече, підійшов ближче, та своїм, особливим чином, підбадьорив мене.

– Це записи Кліффа, які він написав до своєї смерті. Але взяті ці записи, були після битви з Хітоґамі. Через рік після вашої смерті.

Голос батька був водночас спокійний, та тривожний. Дивно, як в голосі можна поєднати два зовсім протилежних почуття, але батько якось зміг. І хоча цей голос й не мав особливого значення в розмові, я бачила що моєму батьку зараз складно сприйняти усе, що він донедавна почув.

Спочатку Орстед нічого не відповів, він лише дивився на усі записи, доки різко не підняв голову та не погляну на мого батька, з поглядом повного певного незадоволення.

– Після моєї смерті? Від чиїх рук я вмер? – Запитав Орстед, дивлячись в очі батька.

– Хітоґамі… - Тихо промовила я, з таким ж опущеним поглядом. – Вас вбив Хітоґамі, прямо у мене на очах.

Орстед поглянув на мене, та зрозумівши усе, взяв перо та пергамент до рук, й почавши щось записувати, запитав ще одне питання. – Якщо вже так, то скажи, яку фразу знаємо тільки я, та твій батько?

– Птах Гермеса моє імʼя…

– Пожру свої крила і скорюсь тобі я. – Перебив мене Орстед, який продовжував писати щось на пергаменті, подеколи замочуючи перо у чорнильницю. – Все правильно. Ніхто крім нас не міг знати цієї фрази, бо ми тільки недавно її вигадали.

Орстед на мить зупинився, після чого підняв голову та заговорив з моїм батьком. – Я вже сьогодні повідомлю Кліффу, щоб він прибув до мене у найшвидшому порядку. Думаю коли він побачить усі ці записи, він зрозуміє.

Мій батько кивнув, після чого з певним полегшенням зітхнув, та поглянувши на мене з посмішкою, запитав. – Чи не хочеш ти пройтися до дому та прикупити солодощів?

М’яко кажучи, я не змогла відмовитися від цієї пропозиції. Надто вже мені не вистачало цього умиротворення...

***

З точки зору Роксі:

Вже вечір, сонце потроху сідає за горизонт, а я повільно йду вулицями в сторону дому. Вітер, на вулиці тепло, чудова атмосфера спокою та звичайного нудного рутинного дня. Проте це повернення супроводжується учнями, які часто зустрічаються мені по дорозі, та вітаються. Єдине що мене бентежить, це втома через велику кількість роботи, яку мені довелося сьогодні виконати.

Чотири заняття по годині, підготовка документів, робота у бібліотеці та сьогоднішні вчительські збори, повністю виснажили мене. Дивно що я зараз взагалі на ногах тримаюся.

Підходячи ближче до дому, я усе більше бажала повечеряти, та полежати у ліжку, не задумуючись про усю роботу та проблеми. Але, мабуть, мені це не вдасться зробити, через важливість наступного матеріалу, який я маю повторити, щоб розповісти учням.

Зітхнувши, я вже стояла коло огорожі своєї домівки, і пройшовши дверцята паркану, я зустріла Біту, який люб’язно відчинив мені двері. Усміхнувшись та подякувавши, я спокійна увійшла, та знімаючи взуття, опустила голову, навіть не звернувши увагу на навколишнє середовище. Саме тому я спершу не звернула увагу, як буквально через кілька секунд після того, як я увійшла у мою сторону йшов хтось з сім’ї.

Швиденько знявши взуття, я підняла голову, щоб привітатися з сім’єю, як в мить побачила радісного Рудеуса що широко усміхався, а разом з ним була і моя дочка, Лара.

– Привіт Роксі, як пройшов день? – Запитав Рудеус, підходячи усе ближче, простягаючи руки до пальта, щоб як це зазвичай, зняти його, та піти разом вечеряти. Проте в цей момент мій погляд та думки були прикуті до Лари, що разом з Рудеусом чудово усміхалася.

– Привіт ма… - Не встигла Лара договорити, як я швидко підбігла та обійняла її з усієї сили, від чого вона практично не впала на підлогу. Але вже через мить вона з легкою усмішкою обійняла мене у відповідь

– Я так за тобою скучила Лара. – Промовила я, не стримуючись, доки Рудеус з ностальгічним поглядом дивився на нас. Він навіть не встиг зняти пальто, чи щось пояснити. Але схоже він не мав нічого проти моїх дій, оскільки він мене розумів, як ніхто інший. З часом навіть він не встояв та підійшовши, обійняв нас обох.

Коли ж я відпустила Лару з обіймів, кутиком очей я помітила як Сільфі ховаючись за стіною, стоїть та хіхікає, дивлячись на нас. В цей момент вона була з фартухом, та з трохи брудним лицем, що наче не заважало їй спокійно прикрити рота долонею, щоб я не помітила як вона сміється.

Й доки Сільфі стояла та хіхікала, Еріс просто спиралися на стіну, та посміхалася, схрестивши руки на грудях. Вона навіть не втрималася та заговорила. – Мала справді не могла дочекатися доки ти прийдеш.

Я зсунула свій погляд з Еріс на Рудеуса, після чого побачила як той своїм ніяковим поглядом почісує потилицю, та киваючи готується дати відповідь. – Саме так, Лара все не могла дочекатися доки ти прийдеш з роботи. Вона навіть нічого не їла сьогодні, саме тому я запропонував їй повечеряти трохи раніше, але вона відмовилася. – Рудеус на мить трохи притих, не прибираючи з лиця посмішки, та переставши почухувати потилицю, він продовжив. – Оскільки ти вже прийшла, я піду підготую стіл, а ви думаю розберетеся.

– Я вже все підготувала, зараз тільки вмиюся та підійду до вас. – Відповіла Сільфі знімаючи з тіла фартух, що досить таки сильно забруднився за весь цей час.

– Постривай, Сільфі, так це ж я мав накрити на стіл. – Вимовив Рудеус, повертаючись до Сільфі.

Сільфі з посмішкою та трохи припіднятими бровами, поглянула в очі Рудеуса, після чого той одразу усе зрозумів. Рудеус знову заговорився, та забув про те що мав підготувати стіл. Зрозумівши свою провину, Рудеус одразу вибачився. – Вибач Сільфі...

– Цього разу вибачаю. – Вимовила Сільфі витираючись рушником що вона взяла з собою. – А тепер хутко йдіть за стіл. Головне не забудьте помити руки перед тим як їсти.

– Звісно. – Вимовила я, йдучи по коридору, разом з Ларою.

***

Щойно всі ми сіли за стіл, ми одноголосно подякували Сільфі за вечерю, яку вона приготувала. Звісно вона розсміялася з цієї подяки, і сказала що це лише її обов’язок, але ми наче прослухали ці її слова про цей її обов'язок. Ми просто усі почали їсти, насолоджуючись чудово приготованою вечерею. Після важкого дня, це був наче подарунок, поїсти. Так само думала і Лара, що їла дуже швидко, та з дуже щасливим обличчям. Здавалося, наче вона не їла кілька днів, настільки вона насолоджувалася їжею. У цей же момент Рудеус виглядав на диво тихим та понурим. Він їв повільно, та при цьому мав неймовірно задумливий погляд. І цей погляд, аж ніяк не був схожий на нього.

На мить, я захотіла запитати його що сталося, проте майже миттєво, він встав. – Дякую Сільфі за таку чудову вечерю, і дякую всім за компанію, проте я маю йти до свого кабінету. Треба зробити дещо важливе.

Після цього Рудеус підсунув крісло, та пішов у сторону свого кабінету, після чого зайшов, та зачинив за собою дверцята, фактично йдучи, щоб над чимось подумати. Вигляд його обличчя у цей момент було дуже дивним. Чи то був смуток, чи то страх. Складно було сказати що з цього було ближчим до правди, але одне можна було сказати точно. Щось сталося.

Повернувши свій погляд до столу, я зрозуміла, що не одна я помітила дивну поведінку Рудеуса. Усі теж дивилися на ті самі двері з нерозумінням, та трохи депресивним поглядом. Не встигла я щось сказати, як Сільфі пробурмотіла. – Рудеус сьогодні цілий день такий… Що мало статися, щоб він так засмутився…?

Почувши це, я проковтнула їжу яку жувала, після чого відклавши ложку, встала, та вимовила. – Я піду перевірю що там Рудеус. Надто він вже засмучений. Дякую за вечерю.

– Звісно, будемо чекати. – Мовила Еріс. – Коли прийдеш, розкажеш і нас, що з ним не так.

Кивнувши на слова Еріс, я пішла крізь вітальню на другий поверх, та ще навіть не увійшовши, почула як Рудеус щось говорить. Я чула лише уривки слів, але цього було достатньо щоб зрозуміти у якому він стані.

– Це була моя провина… Якби ж я тоді зміг все зробити правильно… Чому…?

Голос був тихий, але при цьому виразний. Спершу я не хотіла заходити у його кабінет, але потім вирішила що просто кинувши все напризволяще, я нічого не доб’юся. Саме тому підійшовши ближче, я постукала у двері, та запитала. – Рудеус, я можу зайти?

Не почувши відповіді, я все ж вирішила зайти без дозволу, й спробувати підбадьорити Рудеуса, та зайшовши, я побачила таку картину. Рудеус сидів за своїм столом. Довкола кабінету було темно, оскільки сонце вже майже зайшло за обрій. Лише одна невелика свічка палала, дозволяючи побачити лице Рудеуса. По лицю його текли сльози, та сам він дивився кудись у стінку, притискаючи долоню до обличчя, наче намагаючись приховати свій стан.

– Рудеусе… Що сталося? – Запитала я, підходячи ближче.

В цю ж мить Рудеус витер сльози, та повернувши до мене голову, мовив з невеликою усмішкою. – Н-нічого, просто згадав де що сумне. Зі мною все впорядку.

– Але ж я бачу що все не в порядку. – Мовила, підходячи до Рудеуса.

В цю мить він просто опустив голову вниз, та промовчав, далі не даючи відповідь про те, що з ним сталося.

Присівши так, щоб він міг побачити моє обличчя, я змогла помітити, що сльози Рудеуса пішли швидше, проте він навіть не ворухнувся, та не видав жодного звуку. Побачивши це, я нічого не сказала. Замість слів, я встала, та підійшовши у притул, обійняла його, та відповіла. – Мені шкода, що тобі погано. Я не знаю чому, але на це можуть бути свої причини.

Після цих слів, Рудеус притиснувся до мене, та просто мовчки дивився кудись у бік. Я не знала як ліпше буде його заспокоїти, тому просто сказала. – Все буде добре. Давай ліпше підемо до іншої кімнати. Тобі ліпше відпочити.

Почувши це, Рудеус тихо пробурмотів. – Звісно… Вибач Роксі що змусив вас переживати.

– Нічого, з нами все буде добре…

Chapter Text

Повільно розплющивши очі, перед моїм взором постав вимір пустоти. Вимір, де немає навіть найменшого натяку на існування чогось живого, та людяного.

Серед усього цього мертвого на мою думку місця, стояв білий чоловік з мозаїкою замість лиця. Його посмішка була єдиним, що не було сховано за дивною, невідомою мені мозаїкою, що наче слугувала маскою, для прикриття своїх справжніх намірів.

Промайнула лише хвилина, і здавалося, що навколо мене та цього виродка немає ні душі, але повернувши голову, позаду себе я побачила трохи скалічену та добре озброєну групу людей, що складалася з рідних та близьких мені людей, які дивилися на цього білого мерзотника з неймовірною ненавистю в очах. Кожен хто тут був, постраждав від нього більше, ніж будь-хто інший у всьому світі.

Такі лиця як Орстед, Зіґхарт, Руіджерія та Райбак, були звичайними для мого розуміння людьми. Ми усі пройшли величезний шлях, та разом з ними я готова битися до самого кінця, наскільки б змученою я не була. Повернувши голову знову на Хітоґамі, що й був нашою головною ціллю, я на мить помітила позаду нього дивний силует.

Це був силует нічого іншого ніж людини. Вона була неймовірно далеко, але при цьому виглядала доволі знайомо для моїх очей. Ця людина чимось нагадувала мого батька, за часів мого дитинства. Таке ж довге каштанове волосся, така ж постава, та такий же вигляд коли я пішла з батьківського дому.

Я дивилася на цю людину, мабуть, ще зо пів хвилини, доки не отямилася від слів що промовив Хітоґамі. - А ось і ви, а я вже думав що не дочекаюсь коли побачу вас тут. Невже ви справді наважилися покірно прийти на власну смерть?

Слова Хітоґамі звучали наче знущання над нами. Його посмішка виглядала неймовірно глузливо, та наче була спрямована принизити нас. Навіть постава цього виродка, вказувала на те, що він вже не сприймає нас як ворогів, і саме це підживлювало моє бажання покінчити з ним раз, та назавжди.

Стиснувши у руці свій посох та насупившись, я морально приготувалася до бою. В цей момент, позаду себе, я почула звуки мечів які почали діставати зі своїх футлярів. Ці звуки, без слів говорили про наші особисті наміри та бажання, й це все не сподобалося Хітоґамі.

- Ви справді настільки дурні? - Мовив Хітоґамі вже нижчим, та злісним голосом. - Ви прийшли сюди, зморені, знекровлені, без жодної підготовки, й при цьому хочете битися зі мною? Це наскільки треба бути у відчаї, щоб дослухатися до слів Бога Дракона? Хоча, може ліпше назвати його Богом Брехні?

Тиша. Хітоґамі покачав головою, та вже хотів продовжити свій монолог, як його зупинила Руіджерія, чудово точним влучанням власного списа, у плече Хітоґамі. Бог він чи ні, але навіть міцний спис, здатний похитнути Хітоґамі. Такою була моя думка у цей момент.

Ошелешений Хітоґамі, майже миттєво підкосився, проте це була лише вистава. Він не очікував подібного трюку з нашої сторони, проте цей удар списом був не більше ніж невеликий поштовх для нього. Кинувши спис, Руіджерія зробила в першу чергу відвертаючий увагу маневр, який давав мені шанс скувати Хітоґамі кам’яними ланцюгами.

Не промовивши навіть слова, я сконцентрувалася, та створила три стрічки ланцюгів із землі, що наче змії, обвили руки Хітоґамі, у спробі скувати його рухи. Проте так само швидко як вони огорнули його руки, вони й зламалися, з гучним тріском. Хітоґамі було достатньо стиснути один ланцюг, щоб він практично миттєво тріснув та розсипався.

Зігхарт що попрямував до нього з мечем, швидко завдав удар, проте Хітоґамі ухилився, та одним чітким ударом у відповідь, відкинув Зіґхарта. Зігхарт добряче прокотившись по землі, з неймовірно гучним стуком, лише встав, та трохи прокашлявшись, дав знати нам що з ним усе в порядку. Принаймні, він так вважав. Насправді ж, на місці удару, обладунки вигнулися, а коли він кашляв, з рота йшла кров.

Побачивши це, мені закортіло допомогти Зіґхарту, проте я не могла зсунутися, оскільки Хітоґамі пильно дивився на мене, та своїм поглядом наче говорив вибирати.

Я маю допомогти Руіджерії, але я не можу кинути свого брата.

Вагаючись, краєм ока я помітила як Орстед показує один з тих жестів що він нас навчив. “Я розберусь”. Ось що це означало.

Поглянувши на це, я легко кивнула, та створила кілька кам’яних куль по периметру, та швидко поціливши ними у Хітоґамі вдруге почала створювати міцні ланцюги, що мали бути в кілька разів міцніше, за попередні.

Змістивши центр ваги, я створила під ногами Хітоґамі болото, щоб той не міг поворухнутися.

Кам’яні кулі з неймовірною швидкістю поцілили в Хітоґамі, дозволивши Руіджерії повернути свій спис, за умови що Райбак буде готовий. Тож ці двоє взявши себе в руки, побігли на Хітоґамі, доки я шукала слушний момент, щоб обхопити Хітоґамі ланцюгами.

Щойно вони підійшли достатньо близько, Хітоґамі вже закінчив з кам’яними кулями, та вже помітив незваних помічників.

Хітоґамі спробував знести Руіджерію, проте її захистив Райбак своїм мечем.

Руіджерія кинула свій спис, й доки він летів, я не гаячи навіть секунди знову спробували затиснути Хітоґамі.

- Не так швидко! - Пролунав крик Хітоґамі.

За секунду, усі мої ланцюги знову тріснули та розсипалися на пил, а спис що весь цей час летів, зупинився, та об вітер що був створений Хітоґамі.

Швидко піднявши цей спис, Хітоґамі кинув його прямо в груди Руіджерії, а Райбак, що необачно пропустив удар, пролетів крізь кілька десятків метрів до мене під ноги, від невідомого білого світла, що викликав Хітоґамі.

Поглянувши на дядька Райбака, я жахнулася. Спалене обличчя, що лущилося, та було все у крові, усі кінцівки були в опіках, й навіть броня, не захистила його від цього жаху.

Орстед, що помітив критичність ситуації, вільною рукою створив свої ланцюги, що закували Хітоґамі.

Створивши кам'яні стіни перед Руіджерією та Райбаком, я швидко вилікувала Райбака, й той ледве дихаючи, сперся на стіну.

Зрозумівши що Райбак швидко відновить сили, я побігла до Руіджерії, та майже наблизившись до неї, кайдани що так міцно трималися, знову тріснули, та розлючений Хітоґамі, що мав з десяток відбитків на місці де були ланцюги, злісно прокричав. - Годі бісити цими даремними спробами! Годі з мене цих вічних кайданів, що обмежують мене вже не одну сотню років!

Після цих слів він створив білосніжну кулю, яка миттю прострілила Руіджерію, добивши її остаточно.

Не встигла я й моргнути, як Хітоґамі опинився прямо переді мною, та схопивши мене за горло вимовив. - Ти наступна.

Задихаючись я впустила свого посоха, та з брикаючись, з останньою думкою що треба щось зробити, я створила вогняну хвилю, що мала знести його.

Але мені це не вдалося. Замість цього я лише змусила його прикрити своє лице, та послабити свою хватку.

Задихаючись, я почала дриґати своїми ногами ще сильніше, а Хітоґамі що вже відновився, лише посміхався.

Схопившись своїми руками за руку Хітоґамі, що мене тримала, я заплющила очі, й через мить його рука різко послабла, спустивши мене на землю.

Схопившись за горло, я знову відчула що можу дихати, та намагаючись набрати якомога більше повітря у свої легені, я почала кашляти.

Піднявши свій погляд, я побачила як Хітоґамі, зчепилися з  Орстедом у бою. Гнівне обличчя Орстеда було видно неозброєним оком. 

Його меч був ближче всього до того, щоб відрубати ліву руку Хітоґамі, але той швидким потоком повітря відкинув Орстеда на кілька метрів назад, та утворивши більш міцний меч, Хітоґамі став у бойову стійку.

Доторкнувшись правою рукою до свого посоха що був поруч, я створила під ногами Хітоґамі болото, щоб йому було складніше рухатися, а сама спробувала відповзти якомога далі. Як тут вже з’явився Райбак, який підійшовши до мене, швидко почав допомагати.

Трохи скований у своїх рухах Хітоґамі, прийняв удар Орстеда, що зробив ще один ривок, на себе.

Перевівши дихання та ледве піднявшись на ноги, я знову захотіла вступити у бій з Хітоґамі.

Сконцентрувавшись, я створила кілька кам’яних списів з землі, щоб зупинити Хітоґамі, та утворивши величезну вогняну кулю, відправила у слід за власним криком.

- Орстед! - Пролунав мій гучний крик, після якого прогримів гучний вибух.

Прикривши очі від вітру та пилюки своєю рукою. Почувся приглушений стук меча об меч. Щойно я змогла розвіяти навколишнє середовище від пилу, я знову побачила протистояння між Хітоґамі та Орстедом, проте цього разу більш рівне протистояння, де суперники намагалися нанести один одному точні удари. Доки Орстед цілився в руки, Хітоґамі намагався знести голову Орстеда.

На мить під час їхнього бою, мене засліпило дивне світло, від чого я спантеличено зробила крок назад.

Засліплена та спантеличена, я розплющила очі, та побачила як стою на колінах перед Зіґхартом.

Його погляд був пустим, лице було блідим, а під ним самим була ціла купа крові. Посох був поряд, але я не розуміла, чому так сталося. Що мене тільки що засліпило?

Чому Орстед не допоміг? Він же мав йому допомогти...

На очах проступили сльози. Чому все це сталося?

Не встигла я щось зробити, як перед моїми очима знову проступило це світло, і я опинилася перед Хітоґамі, з посохом в руках.

Що це було? Коротко оглянувшись, я нікого більше не побачила. Ні Райбака, ні Зіґхарта, ні Руіджерії. Лише я, змучений Хітоґамі, та Орстед, що ледве тримався на власних ногах.

Не розуміючи що відбувається, я вирішила сконцентруватися на Хітоґамі. Я підняла власний посох, та утворивши ланцюги, знову огорнула їх навколо рук Хітоґамі.

Зупинивши його атаку мечем, я змусила його випустити меча з рук. Та коли він хотів своєю лівою рукою вирватися з хватки ланцюгів, проте в цю мить Орстед зміг відрубати її.

Доклавши ще більше зусиль, я скувала Хітоґамі. Весь у суцільних ранах, побитий, та практично переможений Хітоґамі, був закутаний ланцюгами. Він не міг вирватися, оскільки кожна його кінцівка була обмежена у русі.

Орстед, з ока якого текла кров, тримав меч у лівій руці, а правою заткнув рану на плечі з якої у великій кількості лилася та ж сама кров.

Утримуючи Хітоґамі, я й сама не помітила, як мій одяг виглядав обідраним, а руки були в крові, що скоріш за все не належала мені.

Поглянувши на Орстеда, я побачила як він переводячи дихання, перевів свій погляд на мене, а потім на Хітоґамі, та взявши руками свого меча, збирався замахнутися.

Я затамувала подих, та дивлячись на це, я бачила як Хітоґамі усіма силами намагався вирватися, але робив тільки гірше. Й на горизонті, за Хітоґамі та Орстедом, я досі бачила дивну людину. Й вона поступово наближалася, чим привернула мою увагу.

Як і цей силует, Орстед з Хітоґамі були далеко, й хто б це не був, кінець бою має бути вирішений у цю мить. Орстед підіймає меча вверх, та завдає удар… Але, він був невдалий.

Щойно рука наблизилася достатньо близько, Орстед влив усю наявну ману для удару, але її аж ніяк не вистачило, навіть для того, щоб завдати швидкого удару.

Щойно Орстед впав, моя хватка миттю зникла, й ланцюги послабилися, але я на це навіть не зважала.

Я просто не мала навіть банальних слів. Поглянувши на своє волосся що за відсутності стрічки почало падати мені на очі, я побачила що воно побіліло.

Піднявши свій погляд, я побачила як Хітоґамі знову взявся своєю рукою за ланцюг, та розтрощив його, після чого той розсипався. Щойно він це робив, я намагалася зробити ще один ланцюг, проте щойно я це робила, мені ставало все гірше, та гірше.

Побачивши це, Хітоґамі смикнув за один з ланцюгів, та взявши ще один в руку, він розтрощив одразу два за лічену мить. Після, він почав це повторювати знову й знову, доки ланцюгів не стало настільки мало, що їх можна було розтрощити одним необережним ривком.

Коли ж Хітоґамі звільнився, він не гаючи навіть миті, підійшов до Орстеда, та ставши ногою йому на спину, та сказав. - Як жалюгідно. Виснажений та практично вбитий Бог Дракон, прямо у моїх ніг. Невже ти думав що зібравши подібну компанію, виснажену в десятках боях, тобі вдасться перемогти?

Не почувши відповіді, Хітоґамі продовжив з широкою, переможною посмішкою. - Ну гаразд, я дав тобі час сказати своє останнє слово. Передаси своєму батькові привіт від мене, Орстед.

Договоривши Хітоґамі взяв меч Орстеда у свої закривавлені руки, та мій крик зі сльозами, які вже через мить перетворилися в тишу.

Один помах меча, й Орстеда більше не було, а я стояла, зціпенівши, від нерозуміння як таке можливо. Мене наче оповили стрічкою, створеною зі страхів, жалю, болю, та злістю, що не можна просто так розірвати.

Хітоґамі сміявся, він упивався своєю перемогою, знаючи що це кінець. Що більше нічого йому не загрожує, бо що може зробити дівчисько, не варте й однієї срібної монети. Так усі б думали, чи не так?

Перший момент я відчула як у моїй кишені щось з’явилося, й діставши цю річ, я побачила свисток, з вигравіюваним на ньому узором дракона.

Хітоґамі наближався, про щось говорячи, проте я не слухала. Піднявши голову, я спершу дивилася на нього, наче не чуючи нічого, та поглянувши що було позаду нього, я не могла просто змістити свій погляд, бо те що я побачила було… дивом?

Той силует що так довго майорів десь вдалині, наблизився достатньо близько щоб його можна було побачити. Обличчя у цієї людини буквально говорило про її думки, проте не це здивувало мене.

Хітоґамі, що вже почав кричати, намагаючись привернути до себе увагу. Побачивши мій погляд, Хітоґамі повернувшись до мене спиною, поглянув на ту людину. Рука що тримала меч, стиснула його міцніше, й лють Хітоґамі була видна неозброєним оком.

Та людина, що колись завадила Хітоґамі, колись була оповита його брехнею, й була практично знищена. Людина, що захищала в першу чергу сім’ю, й вважала її ціннішою за власне життя. Людина, що була і буде рідною людиною, дивлячись на яку, стає спокійніше тобі, доки вороги починають боятися.

Піднявши меч, Хітоґамі мовив: – Схоже ти насолодився видовищем, чи не так? Рудеусе.

Мій батько нахмурився, та зупинившись, він наче скаменів, та навіть не ворухнувся, доки не сказав: – Ні, я лише прийшов забрати своє.

Хітоґамі з явною насмішкою відповів. – Дуже приємно бачити, що ти досі пам’ятаєш про ту угоду яка була побудована на брехні. Ти хотів завадити цьому результату за будь-яку ціну, але ти виявився надто м’якотілим. Ти винен у цьому всьому. Тож навіщо ти прийшов? Побачити смерть рідної доньки?

Батько поглянув на мене, він спростив обличчя, й воно почало виглядати спокійним. Він поглянув прямо на мене, доки в мене стікали сльози на очах. Він дивився м’яко, при цьому виглядаючи так, наче справді винен у нашому програші.

Батько нічого не сказав, лише поглянув на Хітоґамі, та утворивши ланцюги, скував дві його руки, та утворив болото під його ногами, на що той з гнівом почав ламати ланцюги знову і знову.

Лице мого батька було спокійне, він продовжував утворювати ланцюги, доки Хітоґамі повністю не був огорнутий десятками міцних ланцюгів. Й доки Хітоґамі намагався вибратися, мій батько підійшов до мене, та поглянув на мої заплакані очі, став на одне коліно, та витерши сльози, промовив. – Я розумію що тобі зараз страшно, я розумію що ти не віриш в себе, я розумію, що ти чула, й розумію що ти ще побачиш багато лише, але не зможеш нічим зарадити, проте ти маєш знати, що все в твоїх руках. А тепер, давай ти даси мені обіцянку, що ти виживеш, й втечеш, доки я дам тобі час.

– Тату, невже ти…

Не встигла я закінчити своє речення, як десятки ланцюгів миттю перетворилися в пил, а мій батько, що був таким спокійним, різко стиснув праву руку у кулак, та створив кілька кам’яних списів, щоб втримати Хітоґамі.

Крик Хітоґамі не змусив себе чекати. – Ти! Ти був скалкою у моїй дупі з самої своєї появи у цьому світі! Ти, змусив мене йти на неймовірні хитрощі, щоб зупинити Орстеда. Якби ти вбив його, ти жив би як завжди й хотів, і я пальцем і не ворухнув би твою бісову сімейку. Але з мене годі!

Батько стояв рівно, та дивився прямо на Хітоґамі з насупленим лицем. Й коли його ворог почав наближатися, батько скував Хітоґамі льодом, та відправив у слід чотири кам’яних кулі, що пролетіли весь шлях за долю секунди.

Хітоґамі своїми руками відбив ці кулі, й на місці удару можна було побачити як почала стікати кров.

Зламавши лід, Хітоґамі знову зробив крок, та клацнувши пальцями створив кулю, створену зі світла, що за лише покликом його взору, полетіла прямо на мене.

Не встигнувши навіть моргнути, перед моїми очима утворилася кам’яна стіна, яку було розтрощено у ту ж мить, й хвиля від удару відкинула мене на кілька метрів, від чого я втратила свисток.

А Хітоґамі в той час, зрозумівши що це його шанс, спробував вбити мене, та приготувавшись утворити вибух, на його шляху став мій батько, що відкинув Хітоґамі повітряним заклинанням, що мало неймовірно сильний ефект, оскільки Хітоґамі проковзав на своїх ногах понад п'ять метрів, зупинившись лише коли спробував схопитися рукою за підлогу.

Швидко зрозумівши що свисток це портал у наш світ, я швидко піднялася та почала шукати його очима.

Помітивши свисток, я побігла до нього, як знову почувся крик Хітоґамі. – Невже ти не розумієш, що ти робиш тільки гірше своїми діями, Рудеусе! Ти змушуєш мене переосмислити нашу давню угоду.

Знайшовши свисток, я побігла до нього, як мене знову зупинив Хітоґамі, скувавши мою ногу в льоді.

Розуміючи що як тільки батько дасть слабину, я миттю можу загинути, я взявши свій посох в руки розтовкла лід, бажаючи зберегти ману на крайній випадок.

Звільнивши ногу, я рушила щосили, та пробігши коло свистка, я вхопила його, та біжачи якнайдалі, поглянула на Хітоґамі, який намагався вбити мого батька.

Коли ж він знову відкинув Хітоґамі, мій тато поглянув на мене, та наче кивнув.

Зрозумівши свій шанс я дунула у свисток та через мить мене засліпило, як під час бою Орстеда із Хітоґамі.

***

Тиша. Фігура загорнута у темного кольору пальто, сидить у кутку кімнати, та тихо записує щось у дивного вигляду щоденник.

Чутно, як перо шарпає по листках цього щоденника, видаючи неприємний звук, що рідко подобався звичайній людині.

З-за каптура виднілося кілька волосинок синього кольору, які були не на своєму місці, через нестачу часу, та недбале ставлення до свого волосся.

На мить, ця людина опустила перо на щоденник, а щоденник своєю чергою собі на коліна, та спрямувавши свої долоні ближче до рота, почала активно дихати на них, від чого з рота почала виходити пара.

Коли ж руки трохи зігрілися, вони знову почали швидко холонути, й все що лишалося робити цій людині, це швидко потерти їх один об одну, щоб хоча б трошки зігрітися.

 Трохи зігрівши свої льодяні руки, особа хотіла вже продовжити, та взявшись за перо, вона тикнула кінчиком цього пера на лист щоденника. Як от через мить, на першому поверсі почувся гучний стукіт чобіт, від чого особа миттю повернула голову у сторону замкнених дверей.

Закривши свій щоденник, особа швидко сховала його у поряд лежачу сумку, після чого підбігши до запиленого робочого столу, вона відкрила шухляду, та забрала мішечок грошей та невеликий флакон з чорнилом, після чого та спрямувала свій погляд до стіни.

- ... капітане! Але це безглуздо, перевіряти такі запилені будинки. Ви ж бачите що тут немає навіть сліду цієї вшивої суки.

- Якщо ти не розумієш таких банальних речей, то тобі немає місця в інквізиції. А тому негайно заткнув свого рота, та пішов працювати. Ти вже й так всю вулицю розпитуєш мене, хоча мав би розуміти логіку цих методів пошуку.

Двері різко вибили, після чого вони відчинилися, й перед вартою відкрилася картина пустого кабінету, колись відомого офісу Найманців Руда. Лише одна єдина шухляда, була відкрита на одному з робочих столів, серед усіх що тут були. Неподалік ж від цього робочого стола, знаходилося вікно, яке було відкрито на повну.

Один з чотирьох інквізиторів нахмурився, та тихо сказав. – Я точно пам’ятаю, що коли ми тільки підходили до будинку, вікно було зачинене.

- Значить хтось тут був. Обшукайте усе, та в разі чого проштрикуйте усе що бачите. - Проговорив капітан, поступово підходячи до стола з відкритою шухлядою.

- Як накажете! - Вигукнули усі присутні.

Миттю усі інквізитори почали обшукувати усі полиці на шукати потаємні важелі. Вони також вирішили оглянути вікно, не знати навіщо. Навіть не поцуралися перевірити усі щілини під підлогою, та проштрикнути її по кілька разів.

Капітан що шукав якийсь натяк в столі, зітхнув, та сказав. - Схоже вона справді втекла. Ніхто нічого не помітив дивного?

- Ні капітане. - Вигукнули усі по черзі.

- В такому разі йдемо звідси. Не хочу дихати цією пилюкою ні секунди більше.

Уся група ще раз оглянула своїм поглядом кабінет, після чого усі вийшли на перший поверх, з якого вийшли на вулицю.

Через мить зі стіни почулося полегшене зітхання. - Ще б трохи, і вони б додумалися проштрикнути стіни.

Якби вони помітили, все було б набагато гірше, подумала дівчина, перед тим як вийти через дошку, яка погано трималася через відсутність кількох цвяхів.

Струснувши всю пилюку зі свого пальта, дівчина скинула зі своєї голови каптур, давши своєму синьому волоссю та лицю побачити світло, що йшло з-за вікна. Здавалося, якби вона підійшла до вікна, у ту ж мить усі перехожі там люди почали б кричати її ім'я та прізвисько.

Лара Ґрейрат, ворог людства, та усіх істот що населяють п'ять континентів. Дівчина, за якою полює весь світ, та за голову якої пропонують суму, яку не заробиш за все своє життя.

Зітхнувши, Лара підійшла до однієї зі стін, де був добре прихований її посох, подарований батьком. Вона не тримала його ще з бою з Хітоґамі, але цього разу, він знову їй знадобився. Їй треба було потрапити до штабу церкви Мілліса, щоб крізь ці лабіринти потрапити до телепортаційної, й остаточно дістатися до Шарії.

Зі змученим поглядом, Лара знову сіла на підлогу, але збоку могло здатися що вона впала від втоми.

Зрозумівши що сили от от покинуть її, Лара поклала посох, й відкрила свою сумку, після чого дістала невеликий флакон, який був добре закритий, та мав візерунки схожі на синю розу, в поєднанні зі змією.

Вона поглянула на цей флакон, та з певною нерішучістю дивилася на нього протягом кількох хвилин, доки все ж не наважилися відкрити його, та випити те що у ньому було.

Випивши усе що в ньому було, Лара прокашлялася.

Ще та гіркотінь. Ніколи не думала що цей препарат такий гіркий. Але коли він подіє, мені стане легше, а поки, треба трохи випити води.

З цими думками, Лара спершись на стіну відкрила свою сумку, звідки дістала невелику металеву флягу, яка вже була наповнена чистою водою, та відкривши її, почала пити, роблячи повільні ковтки.

Паралельно, Лара зупинялася, та задумувалася про своє похмуре становище. Їй треба за будь-яку ціну потрапити до Шарії, та вийти за межі Мілліса. За нею полює більше тисячі інквізиторів, її лице знає чи не кожен містянин, й роздобути їжу поступово стає неможливим.

До того ж з цими кошмарами, та інквізицією я не здатна поспати ані години. Я вже третій день на ногах, й поступово у мене закінчуються гроші на які я через деяких демонів купую собі їжу. Якщо мені не вдасться в найближчі кілька днів поспати, я остаточно втрачу пильність, все закінчиться від одного лише помаху меча.

Похмуре небо за вікном, поступово темніло, говорячи про наближення ночі. Лара продовжувала сидіти, та майже випивши усю воду, вона сховала свою флягу назад в сумку. Слід економити ману на випадок непередбачуваної ситуації…

Взявши до рук свій посох, Лара знову піднялася на ноги.

Переглянувши чи вона нічого не забула, Лара одягнула свій каптур та підійшла до вікна. Найлегшим варіантом пересування є бігати по дахам, проте тепер це стає усе більш ризикованим ділом.

Оглянувши за що можна вчепитися, Лара легко зітхнула, після чого взявшись за цеглину яка найбільше виступала, Лара почала поступово підійматися на дах. Це було не надто складно, й вже через мить вона стояла на даху, споглядаючи на те як живе колись місто щедрості та чеснот.

Сірі будинки, навколо яких ходили люди, й над усім цим височів величезний храм, що був центром усього цього зла. Навколо цього храму також височіла й величезна статуя Бога Людського. Хітоґамі.

Не довго вглядаючись у цю сумну й пусту картину, Лара спокійною ходою пішла вперед, шукаючи де можна найлегшим способом спуститися з даху, не привернувши увагу.

Пройшовши не більше сотні метрів, Лара знайшла достатньо спокійне місце, де було де розвернутися. Невеликий перевулок, з пошарпаними старими стінами та купою сміття.

Зупинившись, Лара сховала ознаки свого посоха завдяки невеликому простирадлу, як це робив колись її батько в далекому минулому, після чого швидко прикріпила його до ременя на спині, й не гаючи свого дорогоцінного часу, Лара почала спускатися по виступленій цеглі, по дерев’яним балкам, при цьому бувши неймовірно обережною, щоб не звалитися на підлогу.

Спустившись, та доторкнувшись своїми чоботами до підлоги, Лара повільно оглянулася, після чого не побачивши зайвих очей, обережно вийшла з перевулку до набитої натовпом вулиці.

Натовп ходив у дешевому теплому вбранні, зі змученими депресивними обличчями, займаючись своїми справами. Тим часом Лара поводила себе так, як мав поводити себе звичайний шукач пригод. Вона ходила не привертаючи особливої уваги, оскільки не надто виділялася серед інших їй подібних.

Йдучи з ледь опущеною головою, Лара почула жіночий крик, та підвела голову, поглянувши на те що відбуваєтеся.

- Відпустіть мого чоловіка! Благаю, не треба! - Щосили кричала жінка зі сльозами на очах.

Натовп стояв в чотирьох метрах від неї, й ці люди лише стояли, та дивилися на цю ситуацію, не промоявляючи ані слова. Я приєдналася до них, дивлячись з-за спин людей на цю ситуацію, стоячи навшпиньки.

- Заткнись! Твій чоловік звинувачується у непокорі перед нашим Богом! - Крикнув один з інквізиторів, що своєю ногою змушував чоловіка їсти землю. - Ми проявляємо милосердя, й нічого більше.

Жінку тримали кілька чоловіків, але вона все одно рвалася до свого чоловіка, благаючи їх цього не робити, як у цю мить почувся свист меча, після якого настала тиша.

- От і все. - Прошепотів засмучений чоловік що тримав жінку. Він виглядав спокійним, проте дуже апатичним. Схоже це був тутешній містянин, що добре знав жінку, бо щойно чоловіку відтяли голову, та впала на коліна, закривши лице руками. Вона почала плакати, доки цей чоловік не знав як втішити жінку.

Позаду цієї всієї картини, десь коло вхідних дверей у будинок стояла маленька дівчинка, що плакала ще дужче за матір, але намагалася робити це якомога тихше, страшачись інквізиторів.

Поглянувши на цю подію, я відчула той біль який виказувала жінка. Біль втрати.

Все ж, Я пішла. Я не знала чим можна зарадити, бо я не могла нічим їм допомогти.

Продовжуючи свій рух, я поступово наближалася до невеликого парку, що мав би бути поряд. Шкода що від славетного парку там нічого вже не лишилося…

Підходячи усе ближче, я все гірше почувала себе. Втратити батька на власних очах, чи втратити найкращого друга, не маючи змоги навіть щось змінити. Це я б вважала була найгірша доля для людини.

Йдучи усе далі й далі, я дійшла й до самого парку. Він вже був не таким красивим, через те що наближалася зима, та листя поопадало з дерев.

Але не це прикувало мою увагу, а те, що відбувалося у самому центрі цього зловісного місця.

Поглянувши туди, я спершу розгледіла тільки вогнище, на місці. Це вогнище знаходилося на місці де колись стояв дивовижно красивий фонтан. До цього вогнища на балці був прив'язаний чоловік. Вже знесилений від тортур та побиттів. Він просто висів, не видаючи навіть найбанальніших звуків. Він був неймовірно худий, сивий, та виглядав так, наче не їв понад місяць.

Неподалік стояв священник разом з інквізиторами, а ще далі, стояв цілий натовп, що дивився на майже приготовану публічну страту.

Навколо перешіптувалися люди. В цьому натовпі чулися лише слова на кшталт: “так йому і треба”, “зрадник”, “не можу дочекатися коли він відчує кару Божу”.

Усі ці люди чекали видовищ. Як у тих самих словах з біографії колишньої королеви Аріель: “Людям треба хліба, і видовищ, й інколи ці видовища повинні бути жорстокими”.

Я на мить зупинилися, дивлячись на це вогнище, як священник почав говорити:

– Настав час, спалити грішника, що так довго торочив про свою правоту, та не приймав нашого Бога! Не визнавши своєї правоти, та не прийнявши каяття, усе що ми як грішні люди можемо зробити, це допомогти очистити душу цієї не менш грішної людини.

Слова священника викликали в навколишніх відчуття гордості, та розуміння праведності шляху, доки Лара відчула страх, та озноб.

Через мить, почулися жалісливі слова чоловіка. - Благаю… перестаньте. Я… я…

– Тихо! – Крикнув священник. Він не зважав на чоловіка, й коли той замовк, священник взяв факел, з жаровні що була поряд, та піднявши його до гори, щоб усі бачили, крикнув: – Бачите? Навіть зараз він не визнав своєї не правоти. Так нехай вогонь, спалить усі гріхи цієї людини, та дасть їй волю в новому обличчі!

Після цих слів, священник кинув факел до ще не запаленої купки дерева під чоловіком, зробивши це якомога демонстративніше. Вже через лічені секунди вогонь почав розгоратися та огортати усе більше колод у свої міцні обійми, підпалюючи якусь горючу масу якою були просочені усі ці колоди.

По лицю не бритого чоловіка стікали сльози, але той схоже вже прийняв свою долю. Вогонь поступово почав доходити й до самого чоловіка, доки не почав палити йому ноги. Відчувши невимовний біль від опіків, чоловік почав кричати. Коли ж йому почало обпікати не тільки ноги, почувся його крик: - Нелюді! Нехай Мілліс прокляне вас і назавжди, та хай це місто буде спалене до тла вашими ж вчинками!

Вогонь поступово доходив до його живота, й почулося продовження його крику. - Нехай усі хто винен у смерті моєї дочки загине гіршою за мою смерть! Проклинаю вас!!!

Після цих слів, чоловік почав горіти ще більше, та не в змозі говорити почав просто кричати від болю та страждань протягом п’ятьох хвилин, після яких крик стих. Чи може, він стих від того що я вже відійшла надто далеко? Мабуть, це не надто важливо, бо смерть цього чоловіка лишається непохитним фактом…

Пройшовши цей парк смерті, я пішла по доволі відомій мені вулиці, де було не так багато людей. Моя ціль, потрапити до церкви непоміченою, та зайти в катакомби, крізь які дійти до центральної штаб-квартири церкви в Міллісі, де і знаходяться всі портали.

Йдучи повільним кроком, я оглядала колись бурхливі вулички, що нині закинуті. Колись успішний магазин одягу на чолі з демоницею, зараз заколочений дошками. Миле кафе перетворилося на руїни за відсутності власника, якого спалили за непокору. А банальні продуктові магазини що колись замінили звичний ринок, зводять кінці з кінцями. Це мертвий район, оскільки тут жило найбільше демонів, ельфів, та інших рас.

Стиснувши свою сумку ближче до себе, Лара пішла вперед, проходячи повз людей які косо споглядали на дівчину.

На мить, Лара відчула блиск в одному з перевулків. Її зіниці звузилися, й щойно Лара встигла побачити щось, на неї напав добре озброєний інквізитор з чорним як смерть мечем.

Відкинувши його магією повітря, Лара миттю створила стовп землі, піднявши себе на один з дахів будинків, та побігла щосили.

Бісові інквізитори! Але як вони здогадалися що то я? Я ж тільки недавно змінила свій зовнішній вигляд, та навіть посох не залишився без змін.

Перестрибуючи та піднімаючись по різної висоти будинкам, Лара постійно відчувала присутність інквізиторів.

Щойно вона повернула голову, щоб поглянути чи ніхто не женеться за нею, у її сторону полетіли стріли, які вона зупинила кам’яною стіною.

Поглянувши в ту сторону звідки полетіли стріли, Лара приготувалася до нового удару звідусіль. Сфокусувавши свій погляд на протилежному ряді будинків, Лара побачила знайому собі фігуру, разом з помічником, у вигляді мага в чорно білій масці, та посохом з чорною вороною як символом.

Зрозумівши своє становище, Лара спробувала створити вогняну магічну кулю, щоб дати собі трохи часу, але маг швидким помахом посоха перервав її заклинання.

Та ви знущаєтеся! Подумки пролаялася Лара, перед тим як почути фразу лідера інквізиторів. - Весело споглядали над твоїми жалюгідними спробами сховатися.

Знову повернувши голову наліво, лідер вже стояв у кількох метрах, усміхаючись з долею презирства в очах. - Не очікував що ти проживеш так далеко.

Лара промовчала, вона лише шукала план відступу, не знаючи що робити. Кожен її наступний крок може стати фатальним. Вона не має сил битися з ними усіма, бо вона ледве здатна стояти на ногах без препаратів.

- Як жалюгідно. Шукаєш план відступу? - Промовив юнак з довгими ельфійськими вухами. - Ну та що це, я ти завжди шукала якби втекти від власних обов’язків. Хто ж як не я тебе добре знаю.

Зібравшись з думками, Лара дістала свій посох з-за спини, смикнувши за прикріплену мотузку, яка відчіпляла посох від ременя.

Взявши його до рук, Лара поглянула в очі молодого юнака, змусивши його зняти з себе цю посмішку. Він нічого не промовив, а лише дістав меч та свиснувши, дав знак інквізиторам приготуватися.

Лара насупилася, та вдихнувши у свої легені максимум повітря, стукнула підошвою своїх черевиків по даху будинку, після чого усе навколо запалилося синім кольором вогню, а з усіх боків навколо інквізиторів почалися утворюватися неймовірно гострі шипи, доки Лара навела свій посох на свого молодого супротивника та утворила вибухову кам’яну кулю.

Все це було зроблено за долю секунди, й навіть досвідчені інквізитори не встигли зреагувати, як їм вже довелося ухилятися від наступу Лари.

Ельф ухилився від удару Лари, та поглянувши на місце де вона мала бути, побачив лише пустоту.

Зрозумівши що це був серйозний відвертальний маневр, він вже хотів сунутися вперед навздогін, як позаду нього вилетіло три кам’яних кулі.

Не здатний ухилитися від них, юнак розрубав їх одним помахом мечам, але уламки цих куль порізали йому лице. Зрозумівши що хтось їм заважає, юний на вигляд ельф поглянув на Ворона що вже кудись зник.

Тим часом Лара вже бігла крізь більш густі райони міста, штовхаючи людей, при цьому плювавши на всі морально-етичні цінності.

Дійшовши до місця призначення, Лара увірвалася у, на перший погляд, пусту церкву, де її вже очікував невідомий їй священник з групою інквізиторів.

- Живою або мертвою. - Промовив старий священник, на що усі інквізитори кивнули

Зрозумівши всю ситуацію, Лара змінила весь план.

Коли у сторону Лари полетіли стріли інквізиторів вони різко заморозились та впали як камінь на підлогу, доки усі інквізитори були сковані кригою.

– Хапайте її! - Почувся голос по горло скованого священника.

Лара побігла в сторону коридорів церкви, де можна було легка заплутатися.

Швидко крокуючи по коридорам, чулися голоси інквізиторів. Але Лара не зважала на них, та діставши під час бігу щоденник, вона розгорнула його на середині, та знайшовши план церкви, швидко звернула в інший бік.

Пробігаючи коридори що ведуть чи то до виходу, чи то до пастки, Лара дійшла до місця під яким мають бути катакомби. Лишалося лише знищити підлогу під собою, з чим Лара могла без проблем впоратися, проте сталося де що непередбачуване.

- Ти нікуди не підеш! - Почувся оскаженілий крик капітана загону, до якого Лара повернулася, щойно почула цей голос. Юнак був у шаленому гніві, й вуха що почервоніли від люті це говорили замість будь-яких слів. Усе його лице було в незлічуваній кількості порізів, що пекли йому шкіру, а десь позаду чулося його ім’я. Капітан Ленс.

Лара відійшла на крок, та голоси що йшли з кінця коридору наближалися, даючи Ларі знати що треба було негайно тікати. Після цього, почувся гучний вибух. Вибух що почув майже весь Мілліс.

Почувся крик. - Якого хуя?! Ворон, прибери увесь цей пил, вже!

Через мить пил був розвіяний магією повітря, й Ленс що лежав на підлозі з кровоточивими вухами поглянув на коридор від якого практично нічого не лишилося.

- Прокляття… - Почувся голос Ленса, що вже нічого не був здатен почути. - Негайно знайдіть Лару Ґрейрат!

Піднявшись на ноги, Ленс підійшов ближче до місця де ще кілька секунд назад стояла Лара, та поглянувши на величезну діру, додав. - Повідомте усім інквізиторам, щоб вони прочісували катакомби!

Лара ж тим часом продовжувала бігти, тільки вже по катакомбам, при цьому постійно бурмотячи собі під ніс ту чи іншу фразу. - На право, вліво, прямо, ліворуч, ліворуч…

До центру з цієї точки крізь катакомби можна дістатися за п’ятнадцять хвилин, а тому, щоб потрапити до кімнати з телепортаційними колами, їй знадобиться бігти як бісовий звір, щоб вкластися у той час, за який її наздожене інквізиція.

Пробігаючи через коридори катакомбів, було чутно лише її, бігаючу разом з одним лише духом світла.

Пробігши половину шляху, Лара відчула слабкість в ногах, від чого вона сповільнилася, та віддихуючись поглянула на коридори позаду себе.

Все що вона чула навколо себе, це гробову тишу, яку перервали лише звуки крапель води, що падали на підлогу.

Схопившись за серце що вже не витримувало напруження та нестачі сну, Лара нагнулася, та спершись рукою об свою ногу, Лара відчула як краплі поту почали стікати та падати з її лоба.

Треба зараз же бігти далі. Але для початку слід все ж віддихатися, бо серце зараз просто вискочить з грудей від цього всього.

Зараз усі інквізитори в унісон направляться в катакомби, з яких є всього чотири виходи, з яких два дуже добре було завалено під час останнього бою магів проти військ Лапласа.

Лара на мить згадала Лапласа, а за ним і перший день після програшу Хітоґамі. Те як Папа Міллісу проголосив Хітоґамі справжнім Богом, при цьому ще місяць назад кричав про віру у правду та мир, та те як лицарі Міллісу що врятували десятки тисяч життів перетворилися в інквізиторів за лічені дні. Й звісно ж, як тут не згадати публічні страти всіх незгодних, та знищення старих знамен.

Згадавши усе це, Лара стиснула свою руку, якою трималася за ногу в кулак, після чого почула звук обладунків, що лунав не далеко від нею по коридорах.

– Шукайте її всюди! Вона не могла далеко піти. Якщо треба, проштрикуйте усе що здається вам підозрілим. Можете навіть спалити все що бачите безмовною магією. - Почувся голос їх лідера.

– Пане! Тут слід! - Сказав один з інквізиторів.

– Ну то чого ви стоїте стовпом?! Біжіть по сліду! Наш великий лідер хоче бачити результати, і негайно! - Вигукнув лідер загону, після чого вийшов з-за кута, та поглянув на місцину, де ще мить назад стояла Лара.

Підійшовши ближче до стін, лідер підсвітив усе своїм факелом, після чого побачив що тут слід обривається. Але куди тоді він відправив своїх людей?

Насупившись, лідер загону дістав меч, та тихо пройшовшись гострим кінцем по гробу, зупинився, та різко піддівши кришку труни, поглянув на його вміст.

– Сука… Лише бісів труп.

Не побачивши нічого дивного, лідер загону пішов, залишивши Лару, що вже заціпеніла від страху та розуміння, що вона обіймалася з мумією у сусідньому гробу, який легко могли відкрити першим.

Коли усі голоси затихли, Лара вийшла зі свого сховку, тихо обтрушуючи свій одяг, та через мить утворивши другого світляка.

Поглянувши на сліди які залишив після себе лідер загону, кров у венах Лари застила від страху, після чого не гаючи часу та рушила по коридорам в бік центру міста.

Те й діло на її очі потрапляли лицарі, яких вона уникала, ховаючись від них та не видаючи жодного звуку. Всі вони були одягнуті у білі обладунки, чим неймовірно сильно виділялися. Але якби ціль цих інквізиторів було б не виділятися, вони б так і зробили. Їхня ціль, це навпаки, змусити людину побачивши їх впасти у дрижаки. Саме так працюють інквізитори імператорського рівня.

Найвідданіші та наймогутніші чарівники й мечники усіх п’ятьох континентів, віддані своїй жорстокості та ненавистю до усіх ворогів. Потрапити до них у руки, це значити потрапити на довічні тортури, до моменту доки ти не помреш, або не перейдеш на їх сторону.

Зустрівши до сотні інквізиторів різного ґатунку, Лара дійшла до сходів у нижні рівні катакомб, що були простягнуті на сотні метрів униз.

Спустившись, Лара не побачила жодної душі навкруги, що її ще більше насторожило. Неможливо що вони опустили це місце зі своїх очей.

Насупившись, Лара відкинула свої думки та рушила до місця знаходження усіх телепортаційних кіл, де й буде її порятунок.

Щойно вона прибула до місця, під яким має бути кімната з колами, Лара взяла свій посох двома руками, після чого, одним помахом розштовхнула землю, голосно утворивши прірву в землі.

Коли Лара здавалося перемогла, та дісталася своєї цілі, позаду неї вже стояв Ворон, що разом зі своїм посохом розумів усе, та стоячи у кількох метрах, дивився на неї.

В мить, коли вона повернулася, Ворон схопився своєю залізною рукою за її ліву руку у якій вона тримала посох. Лише на мить вона могла побачити червоні очі що дивилися на неї з-за маски, після чого навіть не встигнувши щось зробити, вона закричала від невимовного болю.

Хруст руки пролунав навколо, сказавши що не слід втішатися перемогою настільки рано. Посох тим часом впав у прірву, лишивши Лару з ще меншими шансами на втечу.

Схопившись від болю за свою руку іншою, вона спробувала утворити ланцюги позаду інквізитора, щоб скувати його, та відсунути його якомога далі. Але той своєю чергою зрозумів усе, та легким помахом свого посоха зупинив заклинання.

Десь здалеку почулося гуркотіння обладунків, що говорило про те, що усі інквізитори вже біжать на цей крик.

Поглянувши в очі Ворона, Лара з певним вищиром дивилася на нього одну секунду, доки що сили не вдарила його головою по носу мармурової маски, від чого та швидко тріснула, а сам Ворон зменшив свою хватку, давши Ларі шанс.

Вільною рукою вона схопила кинджал що був на його поясі, та вдарила його цим кинджалом по руці, остаточно послабивши хватку, та давши швидко відкинути Ворона.

Але замість цього, Лара швидко впала спиною у прірву, відштовхнувшись від нього як від стіни, та закривши за собою прірву величезною купою кам’яних стін.

Страждаючи від болю, Лара магією повітря сповільнила своє падіння, та прикусивши язик, почала поступово спускатися, доки не приземлилася, та не впала з метрової висоти від неймовірного виснаження. З останніх сил вилікувавши свою руку, Лара оглянулася, та в непроглядній темряві, змогла намацати свій посох, й діставши з сумки магічне коло, утворити світляка.

Нарешті я дісталася до сюди. Ніколи ще не зустрічалася з цим психом настільки близько, щоб побачити ці сяючі кров’яні очі.

Думаючи про того хто ще хвилину назад її практично не вбив, Лара дісталася до розгалуження. П’ять коридорів, що ведуть до порталів на відповідних континентах. Усе це місце виглядало неймовірно доглянутим, що говорило про те, що ним користуються кожен бісів день.

Досі відчуваючи металічний присмак від язика, Лара попрямувала до кімнати що належала Центральному Континенту. Пройшовши увесь шлях, вона нарешті побачила десятки порталів, серед яких був той самий. Шарія.

Поглянувши на нього, Лара здивувалася. Він був весь запиленим. Та навіть… тріснутим.

– Прокляття! Ні! Не може цього бути! – Чувся крик Лари. – Цього просто не може бути!

Поглянувши на це коло, Лара бажала розтрощити усе тут було, та коли вже хотіла змінити свій план, вирішила все ж вчинити інакше.

Добре оглянувши коло своїм зором, Лара побачила що деяких частин кола не вистачає, наче його зламали так, щоб більше ніколи не потрапити туди. Саме тому, треба це виправити. На щастя тут усе не настільки складно, враховуючи що більшу частину візерунка, вони лишили не доторканною.

Поправивши своє волосся що було в краплях крові, Лара швидко відновила усі відламані частини, після чого почала об'єднувати уламки до купи, відновлюючи коло, та майже закінчивши, Лара додала останній штрих, після чого коло засяяло фіолетовим відтінком.

Не гаючи часу Лара стала на коло, та промовила заклинання, після чого, вона розчинилася, остаточно зануривши усе в темряву.

Коли ж усе затихло, у кімнату зайшов Ворон. Лари вже не було, але він на відміну від неї стояв весь цей час, та слідкував.

Підійшовши до кола, він не наважився на нього наступити, а замість цього швидко розтрощив його магією повітря, розколовши швидким потоком повітря на десять частин. 

Мовчазний інтриган знищив прохід у Шарію. Знову. Тепер йому час готуватися до наступної частини свого плану.

***

На вулиці Шарії злива. Холодні більш зимові пейзажі, огорнули це місто. Всі люди по домах, або на роботі, й лише одна людина, стоїть під дощем, дивлячись з опущеною головою на те що перед її очима, при цьому ледве тримаючись на ногах.

Одягнута у чорне пальто, що наскрізь промокло включаючи каптур, ця людина впала на коліна, вставивши до цього побитий життям посох у згорілий ґрунт, змусивши його стояти.

Сльози текли по обличчю цієї людини, й та вирішує зняти свій каптур, за яким вже було синє, трохи закривавлене волосся. Лара вперше за стільки часу дала цілковиту волю своїм емоціям.

Сидячи на колінах перед могилою на місці дому Ґрейратів, Лара кричала зі сльозами на очах. Вона кричала щосили, інколи проговорюючи прокляття у сторону Хітоґамі, за все що він зробив.

Ім’я на дошці цієї людини, змусило Лару дивитися на гору, але відчуваючи як краплі дощу потрапляли їй в очі, вона опускала голову, та витираючи продовжувала кричати та плакати.

Ніхто її не чув за зливою, але вона бажала, щоб її чув увесь світ.

Вже через десять хвилин, коли злива поступово почала вщухати й перетворюватися у звичайнісінький дощ, Лара перестала кричати, та зі сльозами на очах, все ж встала на ноги.

Взявшись за свій посох, Лара вирішила зробити останній подарунок, який тільки могла собі уявити.

Лара на мить зупинилася, та тримаючи посох в одній руці, в іншій створила з каменю те, що найбільше сюди підходило. Мармурові квіточки, які Лара поклала на могилу, після чого зі сльозами на очах промовила: – Вибач…

Після цього, вона пішла, у напрямку кладовища де був похований її батько, лишивши при цьому цю могилу на однині. На ній було написано ім’я такої людини, як Сільфієтта Ґрейрат.

Йдучи усе далі й далі, огорнута холодом, неймовірною втомою та дощем, Лара побачила побиті вітрини ще колись давно красивих, доглянутих магазинів та кафе, заліплені листівками з пропагандою. Кожен третій магазин мав хоча б одне заколочене вікно, і кожен мав побиті вікна, та людиноненависницькі написи.

Пройшовши весь шлях до кладовища у відносному спокої, тремтячи, Лара дійшла до могили батька, та все що вона там побачила, це лише глибинне розчарування, але не в ньому, а в людях.

Все що лишилося від могили батька, це одна кам’яна плита, де букви були цілеспрямовано стерті, й на всій довжині надгробної плити було написано лише одне слово. “Ганьба”.

Звісно Лара поглянула на усі інші плити. Червоно волоса мама, бабуся Зеніт, тітка Лілія, дідусь Пол… Усі їхні плити були ледь кращими за батькову.

Лара не лишила цього в спокої. Вона не могла лишити цього так, як було зараз. Саме тому, вона, наплювавши на своє правило невикористання магії задля власної безпеки більше ніж одного разу, вдруге скористалася нею, щоб за хвилину відтерти магією написи, та відновити усі букви.

Тепер це виглядало так, як має бути. І тепер, мені не потрібно тут з’являтися. Тут більше не лишилося нічого, що вартувало б моєї уваги. Мені час піти.

З цими думками, Лара пішла, не обертаючись, але при цьому лишивши де що на могилі батька. І це був напис на надгробку: Дякую, за все

***

Скільки вже часу пройшло? Мабуть, місяць, чи то два. Шарія вже далеко позаду, й Лара вже давно вийшла за межі Раноа, в одвічно холодну тундру. Вона відправилася в Герцогство Башрант, принаймні те що він неї залишилося після Лапласа. Там Лара змінила одяг, та купила разом з тим собі рюкзак, після чого пішла далі в Тундру, на пошуки Бога Меча.

Неймовірно довга, пронизана кров’ю та страхом дорога, яку все ж, вдалося подолати.

Зараз, змученим та морально знищеним поглядом Лара дивилася на височину, що здавалася їй неподоланною, але насправді, це був не більше ніж невеликий скелястий пагорб у сотню метрів, на якому знаходився будинок нинішнього Бога Меча.

Людина що пережила винищення на півдні, навчала нових учнів стилю Бога Меча, та брала участь у захисті півдня від демонів. Навіть техніка “одного удару” була придумана цією  людиною.

Дивлячись на цей скелястий пагорб, у Лари було багацько думок. Що вона побачить? Чи хтось там живе? Чи не знесли це місце демони? Чого можна очікувати?

Усе це здавалося лише блідим відчуттям, порівняно з самим головним питанням. Чи надасть допомогу нинішній Бог Меча після того що зробив Орстед?

Гаразд, байдуже що там буде, я просто хочу, щоб вона хоча б була жива, та прийняла мене, після всього що побачила у битві з Лапласом.

З цими думками Лара поправила свій шарф, після чого повільно попрямувала по поки тихій стежині на верх засніженого пагорба. В цей момент у її голові лунали думки що до можливості піднятися завдяки магії, проте вона швидко подавила свої бажання, та пішла далі.

Піднявшись десь до половини пагорба, стежка що ледь виднілася серед усього цього снігу, остаточно зникла, не лишивши Ларі іншого варіанту як йти вперед, розчищаючи піщаний сніг посохом, щоб він був хоча б трохи нижче, ніж по коліна.

Коли ж Лара кінець кінцем піднялася на височину, першим що її зустріло, це величезні ворота, з триметровими мармуровими стінами, які захищали це місце від звірів та небажаних постояльців, яких тут скоріш за все ніколи не було.

Лара на мить поглянула на те що було позаду неї, та побачила білу пустелю, на якій виднілися знищені селища, що колись жили, а тепер там можна було зустріти лише нежить, що тихо очікувала на не обережного шукача пригод. Жахлива доля для півночі, яку спонукали майже всі, окрім Раноа, що не допустили наступу на Арс, та захистила себе самостійно, не покладаючись на Мілліс, чи Асуру, що об’єдналися за власним пактом.

Знову повернувшись до цієї споруди, Лара згадала головне додзе що знаходилося у Святій Землі Меча, коли у ньому ще вирувало життя.

Підійшовши до воріт, Лара пройшлася рукою по воротам, понівеченим життям та звірами.

Тут не пройти, двері добре зафіксовано з іншої сторони, а другого входу чи виходу не слід й шукати. Але самим дивним тут є те, що за цим місцем навіть не доглядали, а навкруги немає жодного признака життя. Це все надто підозріло.

Трохи оглянувши територію навкруги, Лара зітхнула, після чого трохи потерши свої крижані руки, вона рушила до однієї зі стін, та схопившись за якусь балку, почала підійматися, хапаючись за усе що їй могло тільки попастися.

Практично піднявшись, Лара ступила на один хиткий виступ, який миттю відламався від стіни, практично не скинувши її прямо на гострі камені, що були під стінами.

Поглянувши вниз, Лара про себе подякувала долі, після чого видихнувши зробила ще один ривок, та піднялася на стіну. Відчувши полегшення, Лара поглянула на те що було з іншої сторони, та була розчарована.

Нікого, нічого, та страшні розвалини, укриті величезним шаром снігу, лише один додзе виглядає достатньо цілим. А піді мною лише сніг.

Не довго думаючи, Лара впала на сніг, та відчепивши зі свого рюкзака свій посох, Лара взяла його до рук, та рушила оглядати що тут було, й при цьому лишалася на сторожі, не знаючи що, чи хто її тут може очікувати.

Вийшовши на центр що колись слугував майданчиком для тренувань, Лара поглянула на ворота позаду себе, та побачила ніким не торкнутий засув вкритий снігом. Усе довкола також свідчило про те що тут нікого не було, але Лара все одно пішла далі.

Попрямувавши в сторону напівзруйнованого додзе, Лара піднявшись по невеликим сходам, підійшла до вхідних дверей, та помітила що вони цілковито цілі, та навіть напіввідчинені.

Насупившись, Лара легко штовхнула двері, та увійшла у додзе, де її зустрів вигляд зруйнованого даху, з якого падав сніг. Але чому це місце зруйноване? Під час атаки Лапласа його не змогли взяти та навіть пошкодити, і я тут була, та обороняла це місце, коли усі війська відступали.

Пригадавши минуле, Лара повільно підійшла ближче до уламків, та ставши на одне коліно, провела рукою по снігу, щоб ростити його. Звісно вона нічого не побачила, хоча очікувала якихось відповідей.

Піднявшись, Лара поглянула в сторону коридорів, де колись врятувала десятки життів. Увійшовши крізь дверну раму до цих коридорів, Лара побачила величезну купу крові, яка колись належала армії Півночі, та усім її союзним військам.

Трохи пройшовшись по цим закривавленим коридорам, Лара побачила як з однієї з кімнат виходили промінчики теплого світла. Зупинившись, Лара трохи не могла повірити що тут справді хтось лишився, але потім забувши про все, вона взяла посох міцніше, та зайшла у цю кімнату.

Миттю, меч опинився коло горла Лари, а спантеличена дівчина за мить створила кам’яні ланцюги, що спинили руку за мить до відрубання голови.

Людина перед нею тримала професійно тримала меч однією, дивлячись на Лару з цілковитою зосередженістю та спокоєм.

Проте вже через мить опору перед кам’яними ланцюгами, людина перед нею відійшла на крок, лишивши Лару ошелешеною, спиратися на дверній рамі.

– Бачу, ти не втратила своєї схильності до пошуку неприємностей на свою душу, Ларо. – Почувся голос цієї людини, очі якої дивилися на Лару до неймовірного ворожо, навіть після того, як вона опустила меч.

– Д-давно не бачилися… Айріс. – Промовила Лара, відходячи від того що тільки що не загинула.

Айріс промовчала, та так нічого і не сказавши вклала свій меч у піхви. Її погляд був зверхнім, та сповнений повною неповагою до Лари. Не очікуючи на напад чи щось подібне, Айріс розвернулася, та підійшла до місця поряд з невеликою пічкою, коло якої було зроблено щось на кшталт невеликої майстерні.

Лара, що якимось чином встигла зреагувати на такий випад, продовжувала спиратися на дверний прохід, дивлячись як Айріс спокійно сідає на землю ближче, та спершись на стінку поряд, заплющую очі.

Лара повільно підвелася, та швидким поглядом оглянула Айріс, що за пів року докорінно змінилася. Вона сиділа непорушно, з кам’яним лицем, але не це дивувало Лару. Щонайбільше її збентежило, це шрами та відбитки від ланцюгів й мотузок на шиї, правій руці та навіть на ногах, що виднілися з-за теплого одягу. Навіть відсутність лівої руки було не так помітно, як усі ці шрами.

Її колись довге тьмяно-синє волосся тепер було байдужо підстрижене, та ледве доходило до шиї. Волосся було заплетене у своєрідну косу, стрічкою, червоного як кров кольору.

Лара недовго постояла, після чого все ж наважившись промовила. - Айріс.

Тиша, Айріс продовжує мовчати, наче ігноруючи Лару, але це не змусило Лару просто піти чи кричати.

- Айріс, мені потрібна твоя допомога. - Сказала Лара, на що отримала суцільне ігнорування, тому Лара продовжила. - Я хочу, щоб ти дала мені меч, здатний вбити Хітоґамі.

Через мить очі Айріс розплющилися, й зіниці звузилися від різкого світла. Вона продовжувала мовчати, але тепер вона змусила себе поглянути на неї, та у її сині очі. Через кілька секунд почулася відповідь. - Йди туди, звідки ти прийшла.

- Не піду, доки не даси мені хоча б інформацію як такий меч знайти. - Відповіла Лара з монотонністю у своїх словах.

- Я сказала своє слово. Тебе сюди ніхто не кликав, тож йди своєю дорогою.

- Я нікуди не піду, доки ти…

Через мить почувся крик Айріс. - Нема такого меча! Не існує, і все! Зрозуміло?! - Айріс затихла, та побачивши лице Лари, що виглядало беземоційним, Айріс встала, та підійшовши до Лари, поглянула на неї зверху вниз.

- Ти приперлася сюди, після всього що сталося з проханням про допомогу? Що ж, я тебе розчарую. Тобі ніхто не допоможе. Ніхто, і ніколи. Ти пусте місце, й чхати на тебе всі хотіли. Я хотіла чхати, суспільство хотіло на тебе чхати, і ця клята біла мерзотина теж. Тому йди нахрін звідси, і ніколи не повертайся! Якби у мене був цей меч, я б вже радше знищила його, ніж дала тобі його до рук.

Лара опустила голову, після чого промовила: - Я зрозуміла.

Після цього Лара тихо розвернулася до дверей, та майже пішовши, вона додала. - На все добре.

Айріс тим часом дивилася на Лару як звір на свого ворога, й щойно вона пішла, та всілася назад, та діставши меч, почала його заточувати, вивільняючи свій гнів.

***

- Прошу, будь ласка, дайте вашу картку що підтверджує ваше перебування у гільдії шукачів пригод.

- Тримайте. - Почувся тихий непримітний голос зі сторони дивної, здавалося б непримітної особи.

Жінка взяла карту та перевіривши її, поглянула на цю особу, після якої лише зітхнула, та промовила. - Почекайте секунду.

Особа нічого не відповіла, а лише продовжила стояти, з опущеними руками, супроводжуючи жінку своїм поглядом, та поворотом голови.

Тим часом Лара сиділа у кутку кімнати, з пофарбованим волоссям, каптуром, та добряче побитим життям одягом.

Помітивши цю особу, Лара лише глянула, та фиркнувши, та сперлася на спинку лавки. Тим часом чоловік поряд з нею мовив. - Як себе почуваєш?

– Жахливо…

– В якому плані? - Запитав чоловік, у якого ніколи не було смаку до одягу, та навіть зараз він виглядав бо дурному смішно.

– В усіх планах. - Тихо пробубоніла Лара, практично не витікаючи з того м’якого стільця на підлогу під стіл.

Чоловік поглянув на неї, після чого тихо встав, та поклавши перед нею мішечок що схоже був набитий грошима, промовив: - Більше я нічим не можу допомогти. Я вже зробив усе що дозволяло твоє становище. Далі ти маєш робити усе сама.

Лара поглянула спершу на мішечок, а потім на чоловіка, після чого почулася відповідь Лари. - Дякую Ллойду. Ти як завжди, рятуєш мене у саму скрутну хвилину.

– На жаль це вже не скрутна хвилина, а скрутна днина. В скрутну хвилину я б тебе витягнув з лайна, і відбілив у чистому вигляді, але інквізиція має вуха всюди. Я не можу ризикувати аж настільки.

– Я усе розумію. Мені буде достатньо грошей, і того що ти дав один день перепочити. А тепер, удачі.

Чоловік кивнув, після чого підійшовши до виходу, махнув рукою. Як завжди, Ллойд незмінний. Що десять років назад був дивакуватим бізнесменом, що й зараз.

Взявши до рук мішечок з грошима, Лара легко потрясла ним, та почувши чіткий звук грошей, відкрила сумку, та сховала гроші якомога глибше. Водночас у гільдії почалися заворушення, внаслідок присутності кількох п’яних шукачів пригод, що різко зацікавилися тією дивною особою, що досі очікувала оплату виконаного завдання.

Гільдія шукачів пригод ніколи не зміниться, подумала Лара оглядаючи увесь зал. Все така ж стабільність, та неймовірна купа охочих здобути славу найсильніших шукачів пригод. Принаймні щось, що ніколи не змінюється, лишилося у цьому бісовому світі.

- Гей! Ти! - Почувся крик з-за одного столу, на якому сиділа та сама п’яна компанія. Вони зверталися до тієї особи, що досі стояла практично непорушно. Почувши крик у свою сторону, особа просто вдала що нічого не чує, на що ця купка п’янчуг не засоромилися крикнути голосніше.

- Гей, йди сюди! У нас до тебе є кілька слів.

Лара поглянула на цих п’янчуг, та не побачила нікого вартого свого часу, тому вона продовжила сидіти, спираючись ліктями на стіл, та обдумуючи наступні кроки свого довгого плану. Звісно, в теорії вона могла б вв’язатися у це лайно, але лишні проблеми для неї зараз, це як лишній додаток до смерті, що висить над її головою, в очікуванні доки хтось нарешті спустить гачок арбалета.

Знову проігнорувавши молодих розбишак, особа почала постукувати по підлозі своїми чоботами, очікуючи доки прийде жіночка. Надто вже довго її нема…

Саме у цей момент, розбишаки з гнівом на обличчях встали зі своїх стільців, не зводячи поглядів з особи. Три юнаки, яким не більше двадцяти п’яти, тримаючись за піхви мечів пішли у сторону особи, говорячи Ларі що зараз все може закінчитися дуже погано.

Тому Лара так само швидко встала, та за шість кроків до столу секретарки, Лара зупинила їх, поклавши одному з них на плече свою руку.

В цю мить юнак до якого доторкнулася Лара, зупинився та мовив. - Якого біса? А ти ще хто?

- Йдіть по хорошому. - Тихо, але чітко промовила Лара.

- А то що? - Голосно та з насмішкою запитав юнак.

В цю мить Лара опустила свій капюшон, й показавши своє лице, стиснула плече на якому була її рука, та відповіла. - А то ви пошкодуєте що на світі народилися.

Щойно юнак побачив обличчя Лари, руки задрижали, а власне лице поблідло до безпам’ятства, від чого той навіть протверезів. Він навіть хотів щось сказати, та його слова запліталися щойно він намагався щось промовити. Лише з другої спроби, коли інші намагалися зрозуміти в чому причина, юнак зміг промовити: - Т-тікаймо.

- Що? З чого б це нам…

Другий юнак хотів посміятися зі свого приятеля, як на мить зміг побачити обличчя Лари, від чого другий юнак не промовивши навіть слова схопився за свій меч.

Лара швидко скувало його руку в лід ще до того як він встиг дістати меч, від чого двоє інших рушили до виходу, кидаючи свого друга. Тим часом Лара підійшла ближче, та знову показавши юнаку обличчя, сказала: - Дихай поки можеш, бо одного разу, закінчиш найгіршим чином. А меч тобі більше не знадобиться.

Після цих слів юнак побіг за своїми друзями, відчепивши піхви меча від свого поясу. Лара вже розуміла що дуже скоро по її душу прийдуть інквізитори, а тому перед тим як піти, вона хотіла побачити кому ж вона допомогла.

Повернувши голову до тієї самої особи, вона побачила як тінь влучно прикриває верхню половину лиця цієї особи, доки інша була добре видна. Але не встигла Лара щось розгледіти, як ця особа миттю побігла, з грошима що їй хвилину тому передала жінка, як винагороду за виконання завдання.

Не встигнула Лара щось сказати, як зрозуміла що ця людина дивилася на неї так, наче знала її.

Вона мене знала? Чи може це… інквізитор?

Лара стояла так дивлячись на вхідні двері, мабуть, ще кілька секунд, після чого стиснувши зуби побігла за нею, бо прохолодним вулицям Біхейрілу.

Вийшовши на загальну дорогу до якої бігла ця людина, проте вже там вона загубила її зі свого поля зору.

Шукаючи її серед купи людей, Лара поглянула вверх, та побачила як ця практично не падаючи перестрибувала по будинкам. Лара стиснула свої зуби ще дужче від небажання залазити на будинки, та наздоганяти саме таким способом.

Поглянувши на основну дорогу сповнену купою людей, Лара вирішила біти цікавішим шляхом. Взявши посох у свої руки, Лара швидко піднялася на одну з будівель, та підготувавшись, побігла щосили, й за крок до свого стрибка використала магію гравітації, щоб піднятий якомога вище, після чого легко перестрибнувши величезний будинок.

Таким чином, Лара була набагато швидкою за ту, за ким вона бігла. Але тим самим, вона чітко говорила про те, де вона.

Тим часом втікачка, зрозуміла що відірватися буде дуже складно, а тому швидко спробувала спуститися, проте її швидко спинила Лара, що утворила довжелезну льодяну стіну перед нею.

Повернувшись в сторону з якої ця особа тікала, вона побачила Лару, що трохи задихавшись, дивилася на те що ховалося за каптуром, та не могла все ніяк розгледіти, через сонце, що знаходилося з іншої сторони.

Вони дивилися один на одного, доки людина не почала щось шепотіти собі під ніс. Лара ж не розуміючи що та говорить, зробила один крок вперед, як в неї вже полетів справжній град з льодяних стріл, що були гострі як бритва.

Швидко утворивши вогняний стовп безмовною магією, Лара зупинила цей шквал льоду, після чого спробувала зупинити нападницю, проте щойно вона начаклувала ланцюги та схопила руку цієї людини, позаду неї утворився кам’яний спис, що ледь не вбив її.

Гаразд, час закінчити весь цей цирк.

З цими думками Лара ланцюгами скувала, та тримаючи цю людину в вузді, побігла до неї.

Ця таємнича особа дриґалася в марних спробах вибратися з ланцюгів, а щойно та намагалася щось начаклувати, Лара обривала це заклинання своєю магією.

Підбігши достатньо близько, Лара схопила особу за зап’ясток та прибила його до льодяної стіни, та вільною рукою зняла каптур що закривав обличчя цієї людини. Одразу вираз обличчя Лари змінився.

Не було слів достатніх, щоб описати емоції що вирували у Лари в голові, бо перед її очима була її синьо-волоса матір. Та, про яку вона думала весь цей місяць, не знаючи, чи вижила вона, чи все ж…

Звісно на очах Лари проступили сльози, й та відпустила зап’ястя, а ланцюги послабилися.

Відійшовши на один крок та не відводячи погляду від синьо-волосої мами, вона проронила лише одне слово. - Мамо?…

Роксі дивилася з осторогою на Лару, наче відчуваючи певну небезпеку.

Чому вона дивиться на мене так? Що сталося? Чому вона тут?

В перемішку зі здивованим та змучений поглядом Лари, почулося звичне: - Мамо, це ти? Не може бути… Як ти тут опинилися? Що з тобою? Що…

- Годі. Ти не моя дочка. Вона… - синьо-волоса мама на мить затихла, не бажаючи продовжувати свої слова.

У цю ж мить, Лара просто кинулася на свою матір з обіймами, при цьому даючи сльозам вийти. Вона зневірилася у тому, що хоч хтось з сім’ї вижив, після довгих і кропітких пошуків інквізицією. Але вона знайшла, за стільки часу, вона на кінець побачила рідну людину.

Мама, здавалося не розуміла що відбувається, та вже хотіла відштовхнути мене, проте швидко розм’якла, щойно я зі сльозами на очах, промовила лише одну фразу. - Я така рада, що ти досі жива…

Після цих слів, не лишилося жодних сумнівів, що це її дочка, та не сказавши ані слова, Роксі обійняла Лару у відповідь.

***

- Головне не впасти, головне не впасти, головне не впасти... - Чулося бурмотіння Лари під час її бігу по вулицях темного міста.

Тим часом інквізитори на чолі з Вороном та Ленсом стоячи на даху, слідкували за нею, проводячи її поглядом, та наче вичікуючи слушного моменту для нападу, якого так і не знайшлося.

Їхні безмовні погляди проводжали її до того моменту, доки Лара не сховалася за якимось темним перевулком. Саме тоді Ленс сказав Ворону свою думку що до Лари Ґрейрат. - Я її знаю, вона надто слабка, щоб втекти від нас в третє. Зараз вона надто виснажена. До того ж ми встигли отруїти її матір при нападі, тож зараз вона скоріш за все вступить у бій з баластом.

Звісно ж Ворон не міг відповісти, а тому лиш поглянув на лідера групи своїм красномовним поглядом, що говорив за нього краще, ніж він сам, якби мав щелепу. Його погляд говорив, що він помиляється, і що він наче якийсь легковажний дурень.

Побачивши цей погляд, Ленс лише фиркнув, та тримаючись за меч на своєму поясі, рушив уперед, не забувши додати кілька слів перед тим як піти. - Вона жене себе у глухий кут. Всі виходи з міста перекриті, і їй не втекти. Думаю ти це добре розумієш Вороне.

Ворон насупився. Це було видно по тому, як його сяючі червоні очі прийняли дивну форму. Але Ленсу вже було байдуже, він наказав групі розділитися по кілька людей, та йти по сліду Лари Ґрейрат, що вів на дуже вигідне для них місце. 

Тим часом Лара що вже втекла від зайвих очей, добігла до величезного будинку, що нагадував склад, та увірвавшись в нього через двері, з гучним стуком їх і закрила на засув, віддихуючись після довгої біганини, та повертаючись щоб оглянути що це за місце.

Гаразд, так він про це місце говорив? Склад? Серйозно?

Гаразд, все одно, це не найгірший варіант серед запропонованих ним для пастки. У мене не багато часу, але якщо я встигну, я зможу все підготувати, та виграти час для втечі. Головне, щоб Ллойд виконав свою частину угоди, та переніс синьо-волосу маму до безпечного місця й знайшов спосіб вилікувати її.

З цими думками Лара швидко кинула свій рюкзак на підлогу, та розкривши його, у швидкому порядку дістала фарбу для малювання магічних кіл, кисті, кілька магічних каменів, сувої, та амулет, який зможе врятувати її від одного смертельного удару.

А Ворон тим часом неповоротко пішов у сторону складу, де знаходилася Лара, йдучи повільно, та наче очікуючи, доки Ленс сам зі всім розбереться, щоб потім увірватися у самому кінці, коли той нікчема не впорається.

Лара вже майже закінчила всю підготовку до захисту, розставивши пастки. Вона не зможе втекти, а тому треба прийняти бій. Все що лишилося, це намалювати коло телепортації, яке дав їй Ллойд для втечі до іншого кінця міста, де він підготує усе не обхідне для виходу за межі міста. Головне потягнути час.

Треба було змалювати його з сувою, бо вона б не змогла кинути його на підлогу та втекти, через те, що інквізитори вже знають про подібний план втечі, та не дозволять їй його навіть дістати.

Взявши сувій до рук, Лара розкрила його, та поклала на підлогу, приперши його кінчики кількома камінцями, після чого взялася за кисть, як через у її бік полетіла вогняна куля, що відкинула її, спаливши при цьому сувій, та відкинувши її до стінки, змусивши її при цьому добряче прокотитися та змусити амулет що мав врятувати їй життя від смертельного удару тріснути, врятувавши їй життя від цього удару.

В цей час, у будинок увірвалося більше десятку інквізиторів, на чолі з Ленсом.

Ленс увійшов крізь вікно, вибивши його з мечем у руках, після чого прибравши з себе уламки скла, Ленс попрямував у сторону Лари, пройшовшись кінчиком меча по кам'яній підлозі, утворив іскри, та давши знак своїй групі, про те, як слід діяти. Вбити за будь-яку ціну.

Лара ледве підвелася з під землі, та оглянувшись, побачила як її поступово оточують інквізитори, та пройшовши вперед кілька метрів,  Лара націлилися на них своїм посохом, після чого отримала неочікуваний удар у спину, від інквізитора, що непомітно підкрався до неї, обійшовши її поле зору завдяки темряві.

Впавши від шаленого болю, Лара похитнулася, проте швидко утворивши повітряну хвилю, підкинула інквізитора до стелі, пробивши її цим самим інквізитором, при цьому зламавши йому кілька ребер, а може й усі кістки.

По спині Лари текла купа крові, а пекучий біль не дозволяв навіть встати. Швидко простягнувши руку, Лара доторкнулася до магічного кола що було поряд, яке миттю охопило все довкола вогнем, даючи Ларі кілька секунд на магію зцілення.

Зціливши свої рани найлегшим закляттям зцілення, Лара утворила кілька кам'яних списів, які мали пробити обладунки та спробувати вбити хоча б кількох інквізиторів, проте усі вони ухилилися від цієї атаки, та напали на Лару, що утворивши кілька кам’яних стін змогла ухилитися від ударів, та дійти до наступного кола.

Ставши на нього, Лара почала вливати ману, як на неї напав Ленс, що швидко замахнувся, та завдав удар. На мить все навколо різко засвітилося та осліпило його й усіх інквізиторів.

Коли ж він знову зміг усе бачити, він зрозумів що навколо окрім його меча немає ні краплинки крові, а сама Лара зникла. Здивований та з повним нерозумінням на обличчі, Ленс оглянувся, та крикнув. - Де ця сука?!

- Я тут! - Почувся крик зверху. Тепер вже Лара височіла над ним, стоячи на якомусь крані, тримаючись за руку, яка потрапила під його удар, та показуючи свій вискал на обличчі.

Не кажучи ні слова, Лара вільною рукою утворила під ногами кожного інквізитора купу льоду, спробувавши скувати кожного в рухах, після чого утворила десяток кам’яних списів, за якими полетіли вибухові кам’яні кулі.

Ленс швидко встиг розбити лід, та уникнути участі більшості його групи, підстрибнувши на поверх вище, та з відчуттям того що його провели, Ленс взявся шукати найкращий шлях, щоб піднятися на той клятий кран, та дістати Лару.

Знайшовши своїм поглядом чудове місце де можна пробігти по стіні, той кількома чіткими рухами, зачепився, та пробіг по ній, щоб зрівнятися по висоті з Ларою, після чого зачепився за стирчащу балку, піднявся на неї своїми ногами, та почав оглядати Лару, до якої було не більше двадцяти метрів.

Лара дивилася йому у вічі, очікуючи коли той стрибне, зачепившись за один з кількох звисаючих ланцюгів, щоб напасти, й Ленс нарешті зробив це, не бажаючи гаяти своєї можливості перестрибнути прірву, та прирізати дівчину на місці.

Майже перестрибнувши прірву чіпляючись за звисаючі ланцюги, Лара помітила як Ленс усміхається у своєму не повному польоті над прірвою.

Ця усмішка тривала лише кілька митей, доки Лара не зламала всі ланцюги кількома кам’яними кулями, змусивши Ленса полетіти вниз за дивної траєкторії.

Падаючи вниз він все ж встиг зачепитися за платформу на якій була Лара, та тримаючись однією рукою за краєчок цієї платформи, він спробував піднятися. Але не встиг він підтягнутися навіть на половину, як над ним стала Лара, дивлячись зверху вниз на колишнього друга.

Люди, що знали один одного не один рік, та здавалося були близькими, тепер б’ються один з одним, та вирішують долю один одного. От тільки той хто зараз висить, намагаючись врятувати своє дурнувате життя, лише використовував інших, щоб досягти своєї цілі, та ніколи нікого не цінував, й за це він мав відповісти перед тою хто зараз стоїть наверху.

- І що ж ти зробиш? - Запитав Ленс у Лари, дивлячись на неї з невеликою усмішкою. Під ним була чудово видна прірва з кам’яними списами, що вже вбили кількох інквізиторів, та от от могли вбити їхнього лідера через власну дурість.

Лара насупилася від гніву, після чого досі тримаючись за поранену руку, відповіла. - Те що повинна була зробити при першій нашій зустрічі.

Після цих слів, Лара стала своєю ногою на пальці Ленса, якими він тримався, після чого той з криком полетів вниз, підкинувши високо в небо щось дуже дивне.

Побачивши те що він підкинув, зіниці Лари звузилися, після чого прогримів вибух, що до основи зніс кран, з усім що там було, впавши уламками вниз на вже розчленоване тіло вбивці ельфа, погрібши його разом зі своїми поплічниками в цьому місці.

На її щастя, Лара встигла телепортуватися назад, та лежачи на підлозі, кашляючи від пилу, вона змогла підвестися, та почати оглядати усе довкола, у пошуках свого посоха, який мав бути десь неподалік від неї, як десь у хмарі пилу почулося стукотіння чобіт, від яких Лара затамувала подих. Цей стукіт, наче дзвенів у її вухах, говорячи, що минулий бій був лише розминкою.

Хмара пилу поступово розвіялася, й Лара побачила, як коло головних дверей складу стояв Ворон, що оглядав результати бою Лари та інквізиторів своїми хижими очима. Усі померлі були невдахами, які не були варті того часу, який в них було вкладено, якщо вони не могли вбити кляте дівчисько. Саме так можна було описати його погляд, який Лара читала як книгу.

Ворон тримався за свій посох, спокійно йдучи вперед, не боячись будь-яких пасток, бо їх і не лишилося. На усіх пастках вже лежали тіла, які їх і знешкодили. А Лара тим часом спробувала тихо та не примітно підійти до свого посоха, очікуючи, що в цій темряві її не буде помітно.

Проте щойно вона наблизилася достатньо близько, опора що була поряд вибухнула від закляття Ворона, через що піднялася нова хмара пилу, яку Ворон намагався усіяти кам’яними та льодяними списами, щоб не витрачати свого часу на її вбивство.

Проте не почувши відповідного звуку, той розвіяв хмару пилу, та не побачив нічого, окрім кам’яних і крижаних списів, які сам і зробив, почав оглядатися. Оглянувши усе довкола, він побачив як Лара вже стоїть збоку від нього, на величезній відстані, зі своїм посохом в руках, свердлячи Ворона поглядом, та говорячи, що всюди були розставлені кола телепортації, і їхнє знищення має стати його пріоритетом.

Стукнувши посохом, Ворон розколов підлогу на рівні між собою квадрати, у яких не мало лишитися більше магічних кіл телепортації, після чого той повернувся до Лари лицем, та поглянув у її очі. Звісно Лара вже зрозуміла що Ворон має чітку ціль, та більше не полишить її, й або вона вб'є його, або він вб'є її.

Вдихнувши повітря у свої легені, Лара стала у свою бойову стійку, та спробувала скувати Ворона, використовуючи заклинання болота, паралельно схрестивши магію води та повітря, надавши заклинанню форму стріли, що полетіла у Ворона.

Ворону було чхати на болото, й він швидко знешкодив його заклинанням сипучих пісків, а летюча стріла з води була швидко відкинута завдяки заклинанню швидкого пориву повітря, від чого та пролетіла мимо Лари, знищивши за нею дві величезні колони, та обваливши половину другого поверху величезного складу.

Ворон попрямував у її бік, спокійною, не агресивною ходою, проте Лара не нападала на нього.

Пройшовши половину шляху, він чомусь сповільнився, після чого Лара скориставшись моментом утворила кілька кам'яних списів, один з яких порвав мотузку на стелі, що тримала важкий вантаж.

Ворон швидко розбив усі списи своїми руками, навіть не отримавши жодної шкоди, як за кілька секунд до падіння вантажу на нього, Ворон утворив кам'яний стовп, що розтрощив цей важкий вантаж, лишивши лише уламки, що полетіли врізнобіч.

Ворон швидко відкинув ці уламки в сторону магією повітря, після чого зробив свій хід, утворив ланцюг, якими він схопив Лару за шию, та спробував підтягнути її до себе, але вона швидко розтрощила його звичайною льодяною кулею.

Зробивши додатковий крок, Ворон утворив ще більше ланцюгів, що обхопили не тільки шию, але й її руки. Саме тоді Ворон взявся за один з цих ланцюгів, та одним різким поривом зламав Ларі руку, що тримала посох.

Посох впав на землю, а Лара закричала від страшного болю, доки  Ворон продовжив насуватися, паралельно підтягуючи Лару, що втратила частину своєї рішучості.

Коли ж будь спроби знищити ці ланцюги зазнали краху, Лара послабила свій опір, дозволивши Ворону підтягнути її достатньо, що взяти її за горлянку, зламавши при цьому наступну руку. Знову почувся крик болі, який змушував Ворона насолодитися цією картиною.

Але найбільше він хотів насолоджуватися тим, як він вб'є Лару, саме тим способом, яким давним давно його вбив Бог Дракон.

Піднявши її над землею, Ворон поступово почав стискати її горло, готуючись стиснути її так, щоб він зміг дістатися пальцями до кісток шиї. Але, його спинило крихтіння яке було схоже на слова, які було практично не можливо розібрати. Ледве чуючи її, він послабив свою хватку, після чого нарешті почув що вона хотіла сказати. - Пішов... нахуй.

В цей момент кам’яна куля що летіла з іншого кінця складу вибухнула прямо перед його лицем, гучно прогримівши ехом по великому, вже на половину знищеному складу, та відкинувши обох в різні боки.

В котрий раз впавши на підлогу від вибуху, Лара відчула як їй складно дихати. Вона практично не постраждала від уламків, захистивши себе магією води. Єдине що справді було жахливим, так це те, що з її правого вуха текла кров, але порівняно з переломами це здавалося дрібницею.

Намагаючись сконцентруватися, Лара спробувала зцілитися, як тут вона почула крик.

Це був Ворон що стояв у кількох метрах від місця вибуху, тримаючись руками за свою маску, яка була на половину знищена вибухом. Все що було поза маскою почало падати на землю. Це були куски прогнилої плоті, зуби, та кров, що була чорного кольору. Серед цього всього, й був цей крик болі, перемішаний з гнівом.

Опустивши свої руки, той поглянув на Лару, що дивилася на нього у відповідь з жахом. Вона побачила як половина його маски була знищена, доки друга лишилася на місці.

Лара не побачила чіткого обрису обличчя. Замість цього вона побачила череп, схожий на людський, що без нижньої щелепи, з одним червоним оком, та обрисами червоної печатки, яку він мав на місце де мала бути його щелепа. Червона печатка, це та печатка, якою користувався сам Лаплас, і яку не можливо було зняти. Навіть той хто цю печатку зміг поставити, не здатен був її зняти.

Проте не минуло і десяти секунд, як він попрямував до Лари, що намагаючись щось придумати, поступово відсувалася від нього в бік останнього магічного кола, який тільки лишився досі цілим.

Дійшовши до неї, Ворон сів, та почав її душити, паралельно б'ючи її по лицю своєю стальною рукою, не шкодуючи сили.

За хвилину легені вже були залиті кров'ю, і Ларі все ще лишалося лише кілька сантиметрів, щоб дотягнутися до магічного кола.

Мить, й ворон взявся за залізний прутень що був поряд, та встромивши його Ларі в ліву руку, він тим самим зсунувся, давши Ларі ті кілька сантиметрів, щоб дотягнутися до кола, після чого вона влила в нього ману.

Тим часом Ллойд, що вже відвів Роксі на безпечну сторону міста, споглядав на Рікаріс з височини. Взявши до рук годинник, він поглянув на нього, в очікуванні на щось. Після кількох хвилин тиші, він зітхнув, та поклав годинник на край столика, що був поряд, та вже збирався йти, як в далині пролунав неймовірно сильний вибух, від якого пішла вибухова хвиля, що змусила стіл підстрибнути, та скинути годинник на підлогу.

Ллойд підняв голову, та побачив, як зі складу в якому він порекомендував вбити інквізиторів, вже йде чорний дим.

Знову опустивши голову, Ллойд наступив на цей годинник, остаточно доламавши його. Ллойд розвернувся в сторону виходу, та пробурмотів. - Я свою частину виконав. Тепер ми квити. - Після цього він пішов, лишивши вже непритомну Роксі у зазначеному раніше місці.

Тиша навколо руїн складу. Під невеликою кам’яною плитою лежить Лара, з понівеченим обличчям, та ледве дихаючи, вона відкидає магією повітря цю плиту, після чого відновлює собі тіло магією зцілення.

Відчуваючи неймовірну втому в перемішку з біллю, Лара опустила голову, та побачила кінчики свого волосся, що були білі. Її волосся на половину побіліло, що говорило про її критичну втрату мани.

Спробувавши встати, Лара лише впала. Саме тому вона взяла першу палицю яку тільки побачила, та вставши завдяки ній, почала шукати серед уламків свій посох.

За кілька хвилин, вона знайшла його, під купою пилу, каменю та дерева, та взявши його до рук, практично не впала. Досі спираючись на палицю, дівчина підняла посох, та прокашлявшись, сперлася на нього, викинувши палицю. Коли вона вже зітхнула з невеликим полегшенням, вона помітила, як на кам'яним кінчикам цього кратеру поступово починають падати промінці світла.

Гаразд, час вшиватися звідси, бо вже починає світати, й скоро тут буде кожен інквізитор. Чхати що там з цим монстром, бо він вже мав загинути.

З цими думками Лара втекла, йдучи крізь досі темні перевалки. Через десять хвилин, коли уже всі інквізитори дізналися про інцидент, з уламків визирнув досі живий Ворон, обідраний, без посоха, без маски, схожий на ходячого скелета в лахміттях, з двома очима що ледь не випадали з глазниць, він дивився на розруху довкола.

Відкинувши купу сміття, що охопило його, він пройшовся своєю зеленою рукою у якій копалися жуки по лицю, після чого той крикнув з усієї сили, наче намагаючись змусити Лару почути його крик гніву. Проте вже за хвилину він припинив гарчати й кричати, та шкутильгаючи, він попрямував до єдиного в Рікарісі порталу, що вів до Міллісу

***

Давно мене тут не було. Мабуть, років двадцять, чи може трохи більше. Ми нарешті змогли пройти Рікаріс у доволі тихій, та безпечній обстановці. Проте мене бентежить тутешня тиша, та гнітючу атмосферу.

Мама зараз дуже виснажена через отруту, на виведення якої може піти дуже багато часу. Звісно ліків у мене ще достатньо, проте чи вистачить у мене інгредієнтів та грошей на їх закупівлю, до моменту коли ми дійдемо до Сент Порту?

Чесно, не хочу думати про це. Якщо староста в селищі Міґурдів піде на угоду зі мною, я зможу їм довірити мою матір, та забезпечити їй хороші умови для проживання.

З цими думками, Лара йшла пліч опліч зі своєю матір'ю. Вони разом виглядали доволі зібраними у своїх поглядах, проте було видно, що Роксі сильно відстає від своєї доньки, через те що вона подекуди шкутильгала.

Інколи в такі моменти проскакували смішні моменти, коли синьо-волоса мама з усмішкою згадувала, що колись так само допомагала батькові моєму батькові, коли йому було сімдесят. Після цих слів вона зазвичай ненадовго замовкала, але інколи навіть я згадую ті часи, коли все було чудово, а за вікном сяяло світло, що будило тебе, та давало спокійне відчуття.

І так, ми йшли в тиші, мабуть, ще зо хвилин двадцять, доки не дісталися до самого селища, яке було неймовірно тихим. Проте, не в звичному сенсі, який був притаманний цьому місцю. Це була справді, гробова тиша, не схожа на щось звичне та денне. Вже на вході до селища, я відчувала, як ніби по цій землі йшла сама смерть.

На вигляд, моя мати відчула те саме, але вона не зупинилася, а пішла далі, а я пішла за нею.

Кожен крок був тяжким, а погляд у будь-яку сторону був ще важчим.

Будинки були зруйновані, спалені, чи просто знищені аби як. Від садів, кущів та дерев, лишився лише попіл та вугілля. А на цих вугільних деревах висіли вже мертві люди, чиї руки були зв'язані за спиною, й чия засохла кров залишила свій кривавий слід на землі.

Лара розуміла що це все неймовірно жахливо, проте не змогла змусити себе видавити нічого більшого ніж легке зітхання.

Вона була емоційно виснажена. Весь цей час вона боролася за власне життя, бачила смерті від хвороби, інквізиції, бандитів, та при цьому мертві селища, де кожен так чи інакше покінчив життя самогубством

Своєю чергою, Роксі мала пригнічений вигляд. Здавалося вона ще не втратила дар відчувати щось, при побачених нею жахах. Їй було також неприємно споглядати на це видовище, проте вона все ще виражала ці емоції на своєму обличчі. А обличчя Лари своєю чергою, було як чистий лист.

Пройшовши далі, у глибину селища, залишки Ґрейратів дійшли до того місця, де поряд з іншими, стояв той самий дім, в якому колись, ще дитиною, проживала Роксі.

Роксі зупинилася, дивлячись на цей будинок. Її батьки вже давно покояться з миром, проте час від часу, Роксі заходила сюди, щоб прибрати будинок від пилу, та посидіти там один, чи два дні.

Лара пройшовши на два кроки далі за неї, зупинилася, та поглянула на свою маму, що вдумливо дивилася на цей будинок.

Не промовивши навіть слова, Роксі пішла у сторону рідного їй будинку, доки Лара не могла зрозуміти, чому її матір різко звернула з дороги.

Підійшовши до дверей, Роксі спокійно відчинила їх, та увійшла у будинок. Лара пішла за Роксі, поступово починаючи розуміти, що до чого.

Увійшовши до будинку, перед очима Лари з'явилася картина повної розрухи. Усе було знищено, розтрощено, та спалено на вогнищі, що тліло в центрі кімнати.

Тим часом Роксі, сіла в іншій кімнаті, дивлячись на щось що лежало на підлозі.

Стіни, будинок, й реакція мами. Це був будинок бабусі та дідуся. Я й зовсім забула про них, після того, як побувала на їх похоронах.

Оглянувшись, Лара поправила свій капелюх, після чого обережно підійшла до матері, яка вже піднялася, тримаючи щось у своїх руках. Це був старий папірець, на якому було щось написано вже майже вицвівшим чорнилом.

Лара краєм ока поглянула на цей папірець, та не придавши йому жодного значення, розвернулася, та мовила. - Я почекаю тебе на вулиці. - Після чого, вийшла з хатини, в очікуванні матері.

***

Безкрайня скеляста пустеля Демонічного Континенту. Довкола лише одні скелі та камені, що разом з темною ніччю, навіває певне відчуття безпеки, якого не  має бути. Під величезним каменем, що мав своєрідний дах за рахунок своєї форми, як раз поступово згасало невелике вогнище, коло якого лежала Лара, а в більш дальньому кутку, її мати Роксі.

Лара постійно ворочалася, доки Роксі сиділа, спираючись на стінку, та дивилася на папірець що був у неї в руках. Її вигляд був дуже змученим, та неймовірно хворим. Мішки під очима, трохи поблідле обличчя, та тремтячі руки. Вона ледве могла стояти на ногах.

Дивлячись на цей папірець, Роксі щось тихо бурмотіла. Настільки тихо, що почути це, було практично неможливо, якщо ти не притулишся до неї впритул. Проте щоб вона не робила, чи то поправила волосся, чи то підповзла ближче до вже майже згаслого вогнища, Роксі продовжувала не зводити погляду з папірця.

Погляд у Роксі був хворим та в першу чергу, ностальгічним. Вона наче дивилася у минуле, крізь цей папірець. Після десяти хвилин подібного перегляду одного лише папірця, на лиці Роксі пішла сльоза, яка впала на цей папірець, після чого, та згорнула його.

Прокашлявшись, Роксі взялася за свій посох, що стояв поруч, та ледве як, підвелася. Оглянувши усе, вона зняла свій капелюх й спираючись на посох, підійшла до Лари. Обережно тримаючи свій капелюх, вона поклала його, та ще раз поглянувши на Лару, пішла геть. В сторону скал.

Тим часом Лара досі ворочилася від власних кошмарів. Вітер завив навколо, й вогнище що так добре слугувало теплом, згасло остаточно. Не можна сказати що це не випадковість, бо навколо вже нікого не було, й Лара лишилася одна.

І ось, кошмар взяв верх над Ларою, від чого та поступово почала бурмотіти щось гнівне. - Ти не посмієш… Ти…

Проте вже через хвилину, цей голос перетворився на жалісливе благання. - Ні… Благаю… Ні, почекай… Не треба!

Лара різко прокинулася, та з широко розплющеними очима, вона почала оглядати усе довкола, шукаючи щось. Чи радше когось.

Нікого не побачивши через темряву, Лара підвелася на ноги, та діставши зі своєї кишені невеликий папірець, утворила духа світла, щоб розгледіти крізь темряву хоча б щось. Проте навіть коли засвітило світло, навколо вже нікого не було.

Зробивши крок у бік, Лара відчула що щось не так. Поглянувши в низ, Лара побачила що наступила на капелюх, проте не свій, а матері. Її речі також були тут, окрім посоху.

Лара зрозуміла, що її мати пішла сама, й враховуючи наскільки вона була апатична увесь цей тиждень, вона швидко зрозуміла що та пішла, й здавалося, хотіла зробити те, на що не наважилася вона.

Вибігши з їхнього невеликого сховку, Лара побігла у сторону найвищих скелястих урвищ. Без нічого. Без посоху, капелюху, чи бодай якогось спорядження.

Добігши, Лара побачила в далині свою мати, що стояла коло урвища, ледве тримаючись завдяки посоху. Вона щось тримала у своїй лівій руці. Це був той самий папірець.

- Ні… Ні, ні, ні. Тільки не це. - Пробурмотіла Лара.

Зрозумівши наскільки все погано, Лара побігла вперед що сили, благаючи усіх наявних духів, щоб цього не сталося.

Практично добігши, Роксі зробила свій крок.

В останню мить, Лара схопила Роксі за кисть. Здавалося увесь світ тільки що міг впасти разом з матір'ю. Проте все ще не скінчено. Лара тримала Роксі за руку, а та дивилася на Лару беземоційним обличчям, з трохи привідкритим ротом.

Здавалося, що Роксі хоче сказати щось, але Лара мовила першою. - Я не відпущу, навіть не проси.

- Чому?

- Бо… бо я не хочу втратити ще тебе. - Відповіла Лара, досі тримаючи свою матір за руку. - Я втратила достатньо близьких мені людей через це все, і я не хочу втратити тебе, тому благаю, візьмись за мої руки.

Роксі продовжувала звисати над величезним обривом, доки Лара намагалася втримати свою матір. Якщо вона скористається магією, вмруть усі, тому вона тримала її лише своїми руками.

Рука Роксі поступово скользила в низ, й Лара мовила. – Благаю, мамо…

Коли ця фраза пролунала навколо, Роксі поглянула на обличчя заплаканої Лари, та стиснула свої губи. Вже через мить вона відпустила цей папірець, та взялася за руку Лари.

Лара добряче взялися за неї, та доклавши добрячих зусиль, Роксі вже була на землі, ціла, хоча і досі з наслідками від отрути.

Лара ледве трималася на ногах він виснаження. Недосип, постійний страх та ця ситуація, виснажила Лару, але та досі стояла на ногах, віддихуючись, та підтримуючи свою матір.

Поглянувши в її очі, Лара побачила сльози, та вже через мить почула гірку відповідь. - Вибач… Я…

- Все в порядку. Давай, просто підемо в наш табір.

Роксі кивнула, й Лара разом зі своєю матір’ю попрямували до свого табору. Тим часом десь в низу вже впав цей папірець який був вирваний з однієї колись дуже хорошої книги, копії якої давно спалили у святому вогні.

На цьому папірці був зображений Рудеус Ґрейрат, з уривком його слів, які він колись сказав, написаним ще давним-давно, де кінцем була фраза: “Немає нічого ціннішого за тепло, що дає вам найближча людина”. Це була фраза, яка була центром його слів.

***

- Ось, тримайте. - Почувся голос стариганя, який спокійно протягнув мішечок з грошима в сторону Роксі та Лари. - Це все що я можу запропонувати вам, за вашу кропітку роботу. Ще раз дякую вам.

Лара з кивком взяла мішечок, щоб перерахувати обіцяну суму, доки Роксі відповідала на подяку стариганя. - Й вам дякую. На все добре.

Після цих слів, Лара впевнилася, що сума цілком сходиться, й вона також подякувала стариганю, після чого вони усі разом пішли геть.

Вже на стежці в сторону Міллісу, Лара розпочала розмову, перервавши певну тишу. - Чесно кажучи, з гільдією було б легше.

- Звісно, але якщо ми знову завітаємо у гільдію, нас зустрінуть інквізитори. Тому слід діяти так, як діємо зараз. - Відповіла Роксі, спокійно йдучи по ґрунтовій дорозі, оглядаючи усе що довкола них.

- Якщо це так, то чому ти вирішила працювати в гільдії шукачів пригод в Біхейрілі?

- Там було більш безпечно, а тут, надто небезпечно, враховуючи що доволі близько до самого Міллісу.

Лара не стала сперечатися з Роксі, бо вона була цілком права. Де Біхейріл, та де Мілліс. Єдине що її бентежило, так це те, що за ними ніхто не полює від самого Рікарісу.

Лара опустила голову, задумуючись, над цим знову. Якщо Ворон не помер, то за ними б продовжили полювати, та навіть ще пильніше. А якби вона його все ж вбила, то Хітоґамі сам би завітав, щоб вбити її.

Все це надто складно та дивно. Треба буде дослідити кожен куток континенту, в пошуках відповідей. Хоча це й ризиковано, я маю знайти відповідь на свої відповіді.

***

Сидячи на колінах перед трупом власно матері, по обличчю Лари стікали сльози, які не зупиняючись ні на мить котилися все нище й нище, доки не падали їй на коліна. В той таки час, за трагедією спостерігав один з тих інквізиторів, чиє прізвище знала чи не кожна жива істота. Ворон.

Ворон тихо стояв, дивлячись на Лару своїми червоними як кров очима, при цьому перебуваючи на даху будівлі, та споглядаючи цю темну картину, що йому на диво, дуже не подобалася. Але стоячи так зо дві хвилини, він навіть не ворухнувся, щоб допомогти, чи зашкодити вбивці, навіть попри те що кінець був не в його планах, та руйнував усю структуру цих планів. Його мовчазний погляд, що був дуже добре видний крізь маску, говорив сам за себе. Він йде.

Тим часом Хітоґамі насміхався, з Лари, що притримувала голову своєї матері, дивлячись на неї своїми заплаканими очима. Кожне його слово здавалося пустим звуком, яке навіть не було варте того, щоб його почути. Замість цього, Лара поглянула на свою маму, як в останній раз, та кинувши свій взір на її шию, побачила амулет Міґурдів. Це був той самий амулет, що належав її батьку, і який скоріш за все Роксі взяла у батька, після його смерті. Або ж, він віддав його до своєї смерті.

Взявши правою рукою амулет, Лара повільно зняла його, після чого наче повернувшись у світ, вона підняла свою голову. Перше що Лара побачила, це Ворона, що дивився на неї. Він вже хотів піти, проте на мить зупинившись, він дістав зі своєї кишені кинджал з його фірмінним ґравіюваннями, та не кваплячись, Ворон зламав цей кинджал, демонстративно тримаючи дві його частини. Вже через мить з руків'я яка постраждала найбільше, випало щось, розміром з мініатюрний камінчик. Це була таблетка.

Таблетка спокійно впала на карниз, звідки його не можливо було дістати без магії. Це значило, що він нічого не хотів їй дати на останок, окрім як підказки.

З досі заплаканими очима, Лара непомітно дістала той кинджал та коли Хітоґамі зі своїм нескінченним монологом відійшов на достатньо безпечну відстань щоб не почути тріску, Лара зламала дерев'яну руків'я об своє коліно, після чого з нього майже миттєво випала червона таблетка.

Взявши цю таблетку до рук, Лара оглянула її, й поступово фокус її очей перейшов на синьо-волосу маму.

Насупившись, та практично не заплакавши вдруге, Лара проковтнула цю таблетку, після чого швидко діставши з кишені флягу, випила трохи зілля мани з неї.

Після цього Лара встала з колін, та взявши меч Орстеда що був у метрі від неї, та піднявши голову, вона поглянула на Хітоґамі. Її волосся перегородило їй ліве око, а голову перекосило на правий бік. Оточення здавалося затихло, дивлячись на те як Лара встала та тримала меч, очікуючи що відбудеться далі.

Хітоґамі досі стояв спиною до Лари, продовжуючи свій монолог. - …так скажіть, хто стане проти мене? Увесь рід Ґрейратів занепали, й більше нікому вистояти проти мене!

Люди мовчали, дивлячись на свого Бога, що стояв з розпростертими руками, доки демони дивилися на Лару, чиє лице скривилося в вискал, що не міг належати нікому іншому, як звіру. Сині зіниці Лари здобули червоного відтінку, доки інквізитори тільки помітили що щось не так.

- Ну що? Готова до своєї…

Не встиг Хітоґамі розвернутися та закінчити свою репліку, як Лара утворила кам’яні ланцюги вільною рукою, якими схопила ліву руку Хітоґамі, та напала на нього, націлившись на праву руку Хітоґамі.

Здивований такою неочікуваністю, Хітоґамі швидко прибрав свою руку з траєкторії меча Лари, та спробував смикнути своєю лівою, але вона наче була прикута до одного місця.

Швидко змістивши свій центр ваги, Лара стала перед Хітоґамі, та націлилася на його шию, провівши два удари, від яких він ледь як ухилився, після чого її меч зупинився об його праву долоню, якою Хітоґамі схопив лезо меча.

Поглянувши на лице Лари, Хітоґамі побачив почервонілі очі, що дивляться на нього зі страшною жагою до крові, та бажанням вбити усіх, включаючи його.

Спробувавши стиснути меч, щоб той тріснув та зламався, він відчув, як його пронизали чотири кам’яних списи в області живота.

Саме в цей момент Лара смикнула своїм мечем, та відрубала частину долоні, з чотирма пальцями Хітоґамі, після чого та спрямувала свій погляд на вразливу праву руку Бога Людського.

Смикаючи лівою рукою, Хітоґамі все ж зламав міцні ланцюги, та спробував зупинити меч Лари вдруге, проте вже через мить Лара стала в стійку якої вона навчилися від Айріс. Самий точний з ударів, що зміг спокійно відрубати шию Хітоґамі, ціною усіх сил майстра, що його використовував, включаючи ману.

Лара замахнулася своїм мечем, й той зі швидкістю світла пройшов наскрізь правої руки Хітоґамі, відрубавши її.

Хітоґамі кричав від страшного болю, а по мечу Орстеда пішли червоні іскри, що завдали ще більшого болю Богу Людському.

В цю ж мить усі інквізитори прибули до свого повелителя, та побачили його в калюжі власної крові без правої руки, та дівчину, з білосніжним волоссям, що вже приклала залізну печатку до руки Хітоґамі, та використовуючи магію вогню, почала закріплювати печатку, паралельно скувавши ліву руку та шию Хітоґамі у свої ланцюги.

Не встигнувши навіть сказати щось, їх знесло магією повітря, після чого ті впечатавшись у стіну, були вбиті льодяними шипами. І це була не робота Лари, а робота Ворона, що стояв на даху, свердлячи своїм поглядом Хітоґамі.

Ошелешений Хітоґамі вдруге спробував знищити усі ланцюги, але п'ятий спис пронизав його тіло, від чого йому стало складніше дихати. Цим кроком, Лара змогла виграти собі час на те, щоб закінчити накладання печатки на його руку.

- “Божа матір, дай мені сили...”

- Ні! Заткнись! ЗАТКНИСЬ!! - Кричав Хітоґамі, намагаючись перебити її, та вибратися з оков, щоб не допустити втрати своєї руки

Лара не слухала Хітоґамі, та вкладаючи залишки мани, ні разу не запнувшись, Лара закінчила заклинання, після чого вона кинула залізний відбиток на землю, та відійшла на кілька кроків.

Лара ледве трималася на ногах. Навіть таблетка не здатна дати їй достатньої кількості сил, щоб відновити вкладені в удар сили, проте вона все одно підняла свій меч.

Позаду неї розгорнулися залишки досі живих інквізиторів, що спробували напасти на неї, проте ухилившись, вона утворила повітряну хвилю, що з неймовірною швидкістю пролетіла по всьому полю бою, розрубавши тіла опонентів наче меч.

Ворон тим же часом розбивав своїх супротивників голіруч, використовуючи свою протези як зброю та щит, ламаючи кістки інквізиторам, чию тактику він знав на власні зуби, що ще лишилися в його щелепі.

Хітоґамі що так довго намагався вибратися, все ж зміг зламати усі ланцюги, що послабили свою хватку з втратою Ларою мани, та відновивши свою рани, той неочікувано отримав другий удар у спину.

Ларі було чхати на все, та завдавши удару своїм мечем, Лара спробувала заморозити ноги Хітоґамі, проте він зміг уникнути заклинання, та при цьому перехопити меч Лари. Саме тоді він промовив свою коронну фразу: - Гра скінчена! - Після чого меч остаточно тріснув та розлетівся на друзки.

Тримаючи в руках зламаний меч з одним лише уламком на його руків'ю, Лара дивилася на руку Хітоґамі, яка вся була в уламках цього меча.

Утворивши свою знамениту білу кулю, Хітоґамі вистрілив в неї та попасти Ларі в плече та проткнути його наскрізь, але вона наче не відчуваючи жодного болю кинула на Хітоґамі його власних інквізиторів, використовуючи магію вітру, та не очікуючи ласки долі, вбігла цим уламком меча йому у груди, та діставши залишки того кинджалу, всунула його йому в око, наче намагаючись втиснути його до мозку.

Хітоґамі кричав від болю, доки та дивилася на виступаючий з ока кинджал, що руйнував увесь вигляд лиця, включаючи його бісячу усмішку.

Не маючи навіть зброї, а тим більше мани, Лара стала легкою мішенню, й Хітоґамі, що вже осліп на одне око, спробував схопити дівчину за шию, проте схопив лише за одяг, після чого що сили вирнув її об бруківку, від чого та прогнулася.

Це був кінець, мани не вистачило навіть на те, щоб зцілитися, хоча вона і могла втекти, якби тільки могла відвернути увагу Хітоґамі.

У цей момент, з даху спустився Ворон, тримаючи за шию останнього живого інквізитора, після чого йдучи в сторону Хітоґамі, він розтрощив шию, та кинувши тіло на землю, утворив туман на полі бою.

Ось це і був шанс, за який Лара не могла не вхопитися, та піднявшись, відчуваючи як третина її ребер були розмелені в муку, Лара добігла до капелюха Роксі з їхніми посохами, та чуючи звуки удару метал об метал, втекла з поля бою.

***

Лара сиділа на колінах перед могилою своєї матері. Цього разу уся її рідня остаточно загинула від рук Хітоґамі, й усе що вона змогла зробити, це всього лиш знешкодити одну його руку. Тепер вже не має жодного варіанту вбити Хітоґамі. Жоден коваль світу не здатен відтворити меч, та його силу.

Беземоційно дивлячись на могилу синьо-волосої матері, Лара просто мовчала, та після п’яти хвилин, лишивши її капелюх та посох, вона пішла до порталу, що вже як рік знаходиться в хащах цього міста.

Повернувшись до свого дому в незвіданих лісах, Лара кинула посох в кінець кімнати, після чого, увійшовши до своєї спальні, взяла мотузку що була на столі, та ставши на стілець, утворила петлю, яку спокійно надягла на свою шию.

Очі дивилися лише в одну точку. В пустоту. Та приготувавшись зістрибнути з цього стільця, вона вдихнула купу повітря у свої легені, та піднявши ногу, вона зупинилася.

В її голові прозвучав батьків голос. Слова, що він промовив мені, зненацька з’явившись, та врятувавши її від смерті:

“Я розумію що тобі зараз страшно, я розумію що ти не віриш в себе, я розумію, що ти чула, й розумію що ти ще побачиш багато лише, але не зможеш нічим зарадити, проте ти маєш знати, що все в твоїх руках. А тепер, давай ти даси мені обіцянку, що ти виживеш, й втечеш, доки я дам тобі час.”

Закривши очі, Лара хотіла спробувати ще раз, проте все що вона могла. Ці слова крутилися у її голові, в перемішку зі страхами, та чужим їй голосом, що говорив їй продовжити.

Цей чужий голос говорив одну й ту саму фразу: “Один крок, й усе це закінчиться. Зроби це”, доки батьків голос у її голові говорив протилежне.

Я, мабуть, зійшла з розуму, якщо чую голоси у своїй голові. Подумала Лара.

Стоячи з петлею на шиї, Лара продовжила дивитися в одну точку, доки не згадала як закінчила Нанахоші, та поглянувши на свої грубі руки, Лара зітхнула, та зняла з себе петлю. - Я не можу… Це не допоможе. Треба шукати новий спосіб.

Зійшовши зі стільця, вона підійшла до свого робочого столу, та знову сіла переглядати папери, лишивши стілець та петлю у спокої.

Я знайду те що мені потрібно, лише треба час, та власну витримку.

***

Лара стояла неподалік від берегу моря, відчуваючи бриз на своїй шкірі. Вона стояла з підсумком, дивлячись на невелику, можна навіть сказати скромну могилу. Могильна плита, що спокійно стояла усі ці роки. Навколо неї вже давно обросли різноманітні рослини, але навіть так можна було спокійно розгледіти позеленівший капелюх, що лежав тут, наче прикутий до землі, та букви, на яких було написане ім'я, прізвище, та титул.

Кліфф Ґрімуар. Папа Мілліса, та хороший чоловік, батько, та найкращий друг.

Поряд були посаджені квіти, що вже давно засохли. Усе говорило що це місце не провідували роками. Й над усім цим височіла Лара. Вона зі спокійним обличчям дивилася на цей надгробок, мабуть, зо п'ять хвилин, доки вона не сіла, та не поклала мармурові квіти, разом з невеликим письмом, яке ніхто б не прочитав, але їй було байдуже.

Провівши цей скупий обряд, Лара тихо пробурмотіла. - Дякую дядьку Кліффе за все.

Після чого вона встала, та поглянувши на море, пішла.

***

Я втратила все. Я втратила все що мала, всіх кого любила та цінувала. Уся моя робота не вартувала й граму, а невдачі в один момент могли змусити мене покінчити життя самогубством. Скільки болю я пережила, щоб зайти так далеко вперед.

Зараз, Лара стояла перед закінченим колом повернення у часі, тримаючи при цьому щоденник дядька Кліффа, з невеликою посмішкою. Усі папери дядька Кліффа нарешті були знайдені, й склалися до купи в одне ціле. І хоча вона не вірила що це справді спрацює, вона все одно хотіла це зробити, якби там не було.

З ледь змученим поглядом, Лара сховала цей щоденник у свою сумку. Дивлячись на це коло, починало здаватися, що щойно вона повернеться у часі, вона зможе повернути усе на свої місця. Змінити майбутнє, та зробити так, як мало все буде. От тільки, шкода що це так не працює. Але, їй було достатньо того розуміння, що якщо вона це зробить, то хоча б в наступному світі щось зміниться на краще.

Ларі лишалося лише зібрати усе саме важливе, що якраз очікувало її на столі. Серед усього що було на столі, були і її записи, які вона знайшла серед записів дядька Кліффа. Це були записи за часів коли вона ще жила в гуртожитку академії Раноа. Вона не знала як вони там опинилися, проте вона вирішила взяти їх з собою. Майже усі записи що були на цьому столі, були її. Дивлячись на них, Лара відчула відразу до себе, та взявши усі ці папери, вона підпалила їх, кинувши на кам'яну підлогу. Нехай ці папери стануть пилом, похованому у цьому місці

Після цього Лара взяла чотири камені, схожих на величезні рубіни, в яких було накопичена величезна кількість мани, та підійшовши до телепортаційного кола, вона розклала їх по своїм місцям.

Ставши на центр кола, Лара знову легко зітхнула, та взявши до рук свій посох, вона почала промовляти заклинання.

"Божа мати, дай мені підкорити час та простір, щоб повернутися до початку всього, що належить цьому світу, та дозволь мені змінити не змінюване..."

Майже промовивши повне, довжелезне заклинання, Лара стиснула свій посох ще сильніше, та заплющивши очі, договорила останнє слово, і її охопила темрява, з купою криків, стогонів, благань, після чого темрява перетворилася у світло та тишу.

Розплющивши очі, Лара оглянулася, та побачила довкола себе пустоту. Білу не проглядну пустоту, а довкола її ніг віяв білий туман. Спантеличена Лара дивилася на це місце з чистим не розумінням. Як вона повернулася туди, звідки починала? Чому вона тут?

Поглянувши в низ, вона побачила на диво чистий одяг, що виглядав як новий, ноги та руки були чисті, та без жодного брудного місця, а посох, що тріснув у багатьох місцях, сяяв чарівністю та новизною.

- Неможливо... - Пробурмотіла Лара дивлячись на це усе.

- Привіт. - Почувся тихий, привітний голос позаду неї, що підштовхнув її повернутися.

Коли ж вона повернулася, то побачила Хітоґамі, що виглядав спокійним та врівноваженим. Навіть його усмішка, здавалася сповнена спокою, от тільки це була брехня. Цього не могло бути, бо Хітоґамі вже втік зі світу пустоти, та лишився лише з однією рукою. Він не міг бути тут.

Оглянувши Хітоґамі з ніг до голови, Лара порушила свою тишу. - Ти... бісів монстр. Як ти відновив свою кляту руку? Як ти тут опинився? Відповідай!

- Ніяк. - Спокійно та вже без усмішки відповів Хітоґамі, сховавши руки за спину.

- Брешеш! Я відрубала тобі твою кляту руку, та запечатала її. Ти, сучий сину, говори мені як є! - Крикнула Лара наставивши на нього посох та утворивши кам'яну кулю.

- Я не відновлював руку, - Сказав Хітоґамі. - бо ніколи її і не губив.

Тиша. Лара дивилася на Хітоґамі з повним вискалом, та вже хотіла опустити свій посох, проте все одно продовжила тримати його, та відповіла. - Годі пудрити мені мізки! Говори! Чому ми тут?

- Бо це сон. - Відповів Хітоґамі, вже з долею усмішки на своєму лиці, та з таким тоном, наче це було очевидно з самого початку.

Лара стояла непохитно, та насупившись випустила кулю що через мить пролетіла наскрізь Хітоґамі, так, наче він був лише голограмою. Вискал дівчини остаточно спав, й перетворився на розуміння.

- Виходить...

- Ти показала мені свої спогади, та усе що з ними пов'язано. Молодець. Шкода тільки що частина з цього може бути трохи перебільшеними. Ну але думаю ти хотіла сказати щось інше.

- Це ти насилав на мене ці бісові кошмари, це ти катував мене всі ці роки, це ти змушував мене страждати. - Почала говорити Лара жестикулюючи з посохом в руках, дивлячись на Хітоґамі, як на монстра, яким він і був.

- Саме так, і схоже план майбутнього мене пройшов достатньо добре щоб це спрацювало. Ти була на грані своїх сил, та ще трохи, й скоїла б самогубство. - Сказав Хітоґамі. - Це ж не чудово?

- Ти монстр! - Крикнула Лара. - Ти бісів монстр, якого треба було вбити! Мені треба було перерізати тобі горлянку, відрубати голову, й перед смертю цього світу пошматувати твій труп на частини!!

Чуючи це, на лиці Хітоґамі остаточно вибудувалася широка усміхнувся. Але навіть так, Хітоґамі спокійно покачав головою, та почав говорити. - Схоже ти вже чула про...

- Чула про що?! Та чхати я хотіла на ці древні як світ історії! Я бажаю твоєї смерті, і я доб'юся її, в щоб то не стало.

Хітоґамі продовжував усміхатися. - Говори що хочеш, але я дізнався про тебе достатньо. - Підійшовши ближче, Хітоґамі нахилився, підняв руку, та поставивши її між нашими поглядами, та перед тим як клацнути пальцями сказав. - А тепер, повертайся у свій найбільший кошмар.

- Ні, ні ні ні! - Прокричала Лара, перед тим як прокинутися.