Chapter Text
Мене кинули колінами на ще вологу від крові мармурову підлогу.
– Поклянися у вірності Сьогоденню, Атанасіє, – наказує крижаний голос, що ехом розноситься по вологим стінам зали й впивається в скроні кліщатами болю, неначе намагаючись взяти контроль над моєю свідомістю.
Я через силу піднімаю голову, перед очима все пливе, мов у гіпнотичному маренні.
Ще п'ять хвилин тому світ був для мене інакшим.
Лежачи в ліжку, я мріяла про престижну стипендію, яку мала б невдовзі отримати за свої видатні досягнення у навчанні. А зараз картина світоустрою змазувалася, перетворюючись на шалені мазки експресіоніста з ножем замість мастихіну.
Постать у каптурі робить рух зап’ястям і направляє вістря гострого леза мені між очей.
– Поклянись, – вимовляє незнайомець й світ навколо знову перетворюється на карусель, що обертається занадто швидко.
"Ненавиджу каруселі, у дитинстві мене завжди на них нудило."
Спиною відчуваю, як позаду мене нависає чиясь постать і під шкірою пробігають сироти
"Мене зараз вб’ють ", – проноситься в думках, адже все вказувало на те: і калюжі крові на підлозі, і тихе пригнічуюче перешіптування, що долинало з тіней мармурових колон.
М’яка крижана рука хапає мене пальцями під підборіддя, змушуючи подивитися на стелю – гарний приклад недоторканого первинного ренесансу. Потилиця впирається в червоний оксамит мантії, що приховує постать, від якої віє прохолодою.
Фігура продовжує непорушно дивитися на мене очима, загубленими під складками тіней каптура, нічого не кажучи. В правиці, прикрашеній великим перснем-печаткою, сріблиться кинджал, чия дивовижна форма нагадує годинникову стрілку циферблату. Вістря небезпечно ширяє над моєю головою, танцюючи у тьмяному світлі зали.
Губи самі собою ворушаться, намагаючись утворити щось схоже на звук.
– Т-так.
Варто вимовити одне слово і простір навколо поринає у дзвінку тишу, а затим у темряву. І лише блискуча стрілка-кинджал продовжує сяяти перед очима мов маятник, похитуючись з боку на бік під тихе цокотіння.
Тік-так
Тік-так
Тік-так
Прокидаюся у ліжку посеред вологих від поту простирадл. На тумбі поруч тріскотить наручний годинник, а поряд напівпустий слоїк з вітамінами.
– Бодай йому скисло, це був лише сон, – я встаю з постелі, не підозрюючи, що кошмар не закінчився, а лиш почав набирати обертів.
Варто було моєму відображенню зустрітися з першим настінним дзеркалом, як воно тріснуло, розділяючи картинку на десятки викривлених уламків.
– Навіть не намагайся, Всесвіте, мені все одно на забобони про сім років нещасть, – я з невдаваним цинізмом чухаю голову, хоробро дивлячись у своє розбите віддзеркалення, та завмираю.
Сиве пасмо на чолі. Біселеньке, мов перший сніг на тлі мого темно-каштанового волосся.
Горло здавлює нервовий спазм, а перед очима виникає та сама картина: чорна зала, постаті в червоних каптурах, білий туман і чудернацьке лезо, що розділило моє життя на “до” та “після”. Перетворивши на ще одну шестерню вічного невпинного механізму.