Archive of Our Own ^beta

Люди завжди жахливо ставилися до Едді. 

Починаючи з його батька і закінчуючи… ну, буквально, усіма іншими. Він намагався повставати проти цього у підліткові роки, відлякував усіх від себе. Через це його зненавиділи і зробили його життя у маленькому містечку пеклом на землі. 

Ціла вічність минула, Едді жив у Нью-Йорку, але й досі боявся казати будь-кому хоч щось погане, тому що "а що як, вони знову виключать мене із соціуму і зроблять вигнанцем?"

І це призводило до того, що люди жахливо до нього ставилися. Знову. Коло замикалося. Він не міг сказати "ні", не міг відстоювати особисті кордони, не міг взагалі нічого зробити… Додайте до цього природну незручність під час соціальних взаємодій, страшенну незграбність і сором'язливість, і отримаєте… ну, когось дуже самотнього. 

Едді. 

Він знав, що не всі навколо хотіли його образити. Він знав, що хороші люди існували. Але вони, мабуть, трималися десь дуже далеко від Едді Мансона. Можливо, у іншому світі. 

У нього була непогана робота – колеги, звісно, його не любили, але йому, на щастя, і не потрібно було з ними взаємодіяти. Едді цілком підходило цілий день витріщатися у монітор комп'ютера і якомога менше розмовляти. 

Правда, це ніяк не допомагало із заведенням друзів… чи стосунків… чи будь-чого. Мабуть, усі ці розмови про вихід із зони комфорту таки не були нісенітницями…

Не те, щоб Едді не намагався. Взаємодії з людьми його жахали, але він не був соціопатом. Він хотів мати когось близького. Просто… Ну, зважаючи на усі вище перераховані мінуси його особистості – жодне з його побачень, жодна з його зустрічей не проходили добре.

Людям із ним було… незручно. Знову, через усі перераховані вище причини. Коли Едді було некомфортно він бурмотів і ледве міг вичавити із себе декілька слів (особливо, коли людина йому подобалась), а якщо йому якимось дивом вдавалося розслабитися – він ставав надто говірким, занадто гучно сміявся, жестикулював, перевертав тарілки з їжею… Добре, це сталося один раз… Можливо, два, якщо рахувати той випадок із соусницею. Бо це була не повноцінна страва…

Неважливо. 

Що мало значення – це те, що Едді знову зібрався на зустріч. З тією дівчиною з Тіндеру… Вона здавалася милою. 

Едді потер обличчя. Його очі пекли від утоми. 

– Що ти тут робиш?

Він майже підстрибнув на стільці.

Стів. Містер Геррінґтон. Його бос. Дуже гарний, дуже гетеросексуальний чоловік. Не мало значення скільки разів Едді подумки з ним одружувався.  

– Вибач, я не хотів налякати, – Стів чарівно посміхнувся і його окуляри зблиснули у світлі офісних ламп. – Що ти тут робиш?

– Я… я, – Едді роззирнувся навколо, наче чекаючи, що йому хтось допоможе. – Працюю?

– Так, я це бачу – Стів кивнув. – Робочий день закінчився півтори години тому.

Едді промовчав. 

– Хтось… знову скористався твоєю добротою і дав тобі додаткову роботу?

Дурістю, скоріше. Вони користувалися його дурістю… Чи жалюгідністю. 

Це було диво, що Стів і сам цього не робив. Едді насправді його боявся, коли тільки почав тут працювати. По всім канонам, його бос мав би бути першим, хто звалював купу обов’язків на такого, як Едді, але… Стів виявився надто милим, щоб так учиняти. Він був одним з тих хороших людей, яких якимось дивом занесло до життя Едді. І був єдиним, хто добре до нього ставився на роботі. Та Едді однаково страшенно нервувався у його присутності і навіть не через його ідіотську закоханість. Мабуть, тому що завжди боявся все зіпсувати, будучи… ну, собою. Бо Стів був справжнім ідеалом… він був із тих, хто мав велику родину, жив у світлому пентхаусі з ідеальним ремонтом, цілував дружину кожного ранку перед роботою…  

Або, можливо, Едді нервувався, бо підозрював, що Стів знав.    

Звісно, це була лише його параноя. До того ж, у Стіва, мабуть, закохувалося з десяток людей на день, тож він міг запросто не помітити Едді. 

Не те, що він би колись наважився розраховувати на шанс. Навіть якби Стіву подобалися чоловіки, він був… ідеальним. Він чудово ладнав з людьми, був приязним, смішним і… прекрасним. А Едді був повною йому протилежністю. Едді був… хаосом. 

Звісно, він би обожнював Стіва, якби міг. Він би, бляха, носив його на руках і… дарував йому купу подарунків, і… просто любив би його. Боже, він би міг дати Стіву стільки любові. 

Якби вона ще була комусь потрібна, Мансон. 

В будь-якому випадку, цього разу на нього нічого не звалювали. Цього разу Едді погодився на зустріч у зручний для милої дівчини з Тіндеру час. Що означало, що йому треба було посидіти на роботі додаткових пару годин. Звісно, Едді міг би з’їздити додому і повернутися назад, але… Вдома його взагалі нічого не чекало. Тут він принаймні міг зайняти себе ділом. 

– Ні, – сказав він. – Я просто… я трохи відстаю. 

– Едді, – Стів сказав майже лагідно. Едді проігнорував своє ідіотське серце, яке по-ідіотськи затріпотіло, – ми обидва знаємо, що в тебе такого не буває. 

Добре, можливо, він перевиконував свій план. Знову. 

У Стіва раптом задзвенів телефон.

– Вибач, – сказав він Едді, наче той був кимось важливим. І відповів на дзвінок: – Так? Ні, я працюю… Ні, я не… Я тобі клянуся всім на світі, що я затримуюся на роботі, а не десь іще!

Едді прикував погляд до клавіатури. Він ніяк не міг звинувачувати ту із ким Стів розмовляв, бо якби він був поруч із таким чоловіком, то й сам би втрачав голову на регулярній основі. 

– Ні, тобі не треба нічого готувати, – запевнив Стів тим часом. – Так, я буду десь біля восьмої… Бувай. 

Едді старанно робив вигляд, що нічого не почув. 

– Тож… Едді, – сказав Стів. – Якісь проблеми? 

– У мене… все добре, – запевнив Едді і досі не наважуючись зустрітися з тими гарними горіховими очима.  

– Ну, тоді гаразд, – Стів відступив назад. – Але скажи мені, якщо тебе діставатимуть.

Боже, Едді наче знову був у середній школі.

Усе було дуже погано, якщо з ніг його збивав захист і похвала від його керівника?

Добре, справа була не в тому, що це був його бос. Справа в тому, що його бос був Стівом. І Едді був вкрай самотнім, і будь-який позитивний коментар у його бік робив з ним… щось. А позитивний коментар від Стіва? Так, Едді був не певен чи він досі міг мислити ясно.

Та забудь ти про це. Стів просто керівник, який робить свої керівницькі справи. І йому тебе шкода.

*

Мила дівчина з Тіндеру запізнювалася майже на півгодини. 

Едді написав їй три повідомлення. Тоді видалив їх. Він не хотів набридати. Можна було просто почекати. 

Сорок хвилин. П’ятдесят. 

Машина виїхала з парковки їхнього офісу і проїхала повз Едді. 

– Гей…

Едді знову підстрибнув. Він роззирнувся, перевіряючи, чи не стоїть на дорозі, заважаючи проїхати. 

– Вибач, – Стів визирав з водійського сидіння. Його машина була такою ж ідеальною, як її власник. – Я знову тебе налякав. Ти в нормі?

Едді закивав. Господи, який же він ідіот. 

– Так… мене легко змусити нервуватись, ось і все. 

Стів нахмурився. 

– Ти на когось чекаєш?

Едді глянув на свій телефон. І досі нічого.

– Я… не знаю.

Він не міг вигадати, як піднести це так, щоб не виглядати повним лузером. З іншого боку, не те, щоб він таким не був, тож…

– Я можу підвезти тебе додому, – сказав Стів раптом. 

Едді моментально запанікував. О, ні, він не міг зруйнувати те хороше враження, яке у Стіва про нього якимось дивом склалося, бо він точно скаже щось не так чи зробить щось не так…

– Ні, Ст.. – він швидко спинив себе, – містере Геррінґтон – це було б зайве…

Він відчув, як уся фарба зникла з його обличчя. Так, звісно, він називав свого боса Стівом подумки. Ти не називаєш свого ментального бойфренда на прізвище. 

– Розслабся, – Стів м'яко засміявся. – Ти можеш називати мене на ім'я, коли ми не на роботі, усе нормально. 

Едді нервово кивнув.

– Але я наполягаю на тому, щоб підвезти тебе. Давай, виглядає так, наче зараз піде дощ. 

Цього не сталося б, якби ти не був таким боягузом і міг спокійно водити власну машину.  

О, Господи, Едді вразять три панічні атаки за одну хвилину наодинці зі Стівом.

Але він і досі не вмів говорити "ні". 

– Я… я живу у віддаленому районі, – слабко спробував він. 

– Я знаю де ти живеш, – Стів кивнув. – Компанія надсилала тобі подарунок на День народження. 

Едді кивнув. Так, точно. Єдиний подарунок, який він отримав у той день. 

– Так, вибач.

– Немає за що вибачатися. Слухай, поруч із тобою живе мій друг і мені однаково треба завезти йому дещо…

О, це полегшення... Якщо усе було не заради Едді. 

– Я просто не хочу завдавати проблем…

– Ти цього й не робиш, – Стів повів плечем. – Сідай у машину. 

Звісно, коли Едді сідав на пасажирське сидіння, він гепнувся головою об дверний отвір. 

– О, Боже, ти в нормі? – вигукнув Стів, хоча в голосі було чутно стримуваний сміх. 

– Так, – пробурмотів Едді, нещадно червоніючи. Місце удару страшенно пекло болем. – Вибач… я казав, що притягую проблеми.

– Може, але мені що з цього? Я маю на увазі, голова ж болить не в мене…   

Едді слабко розсміявся, а тоді кинув швидкий погляд на Стіва. Він же не знущався з нього? Стів був надто добрим, щоб знущатися… 

О, Господи, Едді сидів у Стівовій машині. О, Господи, Стів був на відстані витягнутої руки.

Він відвернувся і витріщився у вікно на тяжкі сірі хмари, що закрили небо. Не варто було про це думати. Стів просто був милим, а Едді – мізерним. Такі люди, як Стів, жаліли його, а усі інші… Нічого нового не трапилося. Нічого не трапиться. 

Стів м’яко вів машину, у салоні грала музика, Едді дивився у вікно. Якщо він нічого не казатиме і не рухатиметься, то нічого не зіпсує. Усе буде добре. 

– Ем… Едді, – тихо сказав Стів. – Я, взагалі-то, хотів поговорити з тобою про дещо…

Едді наче блискавка вдарила. О, Господи, будь ласка, ні. Він відчув, як його щоки червоніють.

Це ж не могло бути те, про що він думав, так? 

– Я… так? 

– Я просто дещо помітив, – визнав Стів і усе його тіло видавало, що йому незручно про це говорити. Едді подумки почав молитися. – Я… я можу помилятися… І я не хочу, щоб це прозвучало… грубо. 

Так, це воно. 

– Так, ти не помиляєшся, – пробурмотів Едді, не думаючи, що його почують. 

– Справді? – Стів кинув на нього погляд. – Я просто… не хочу робити якихось висновків, бо ми ніколи про це не говорили… 

– Так, – кивнув Едді, відчуваючи, як палають його щоки. Будь ласка, нехай Стів змилується над ним і просто продовжить ігнорувати його. Хоча тривожність уже змальовувала йому яскраві картини про те, як його виганяють із компанії, бо він не здатний контролювати свої почуття. На них Едді в спину кричали гомофобні коментарі, а Стів сміявся з нього демонічним сміхом. 

Господи-Боже.    

– І це… може тебе образити, – продовжив Стів. 

Кров, яка прилила до обличчя Едді, здається, дійшла до точки кипіння. 

– Стів, будь ласка, спинися, – наважився сказати Едді, переминаючи пальці однієї руки в іншій. – Я не… Я не збирався… Господи, це насправді немає ніякого значення і я клянуся, що це ніяк не позначиться на моїй роботі, і… Ти можеш просто ігнорувати це. 

– Що? – Стів кинув на нього погляд, але знову зосередився на дорозі. – Ні! Я не можу просто це ігнорувати… Ми маємо спробувати щось зробити…

Едді витріщився на нього. Добре, він був у відчаї, але погодитися на побачення (навіть зі Стівом), бо хтось (Стів) почувався зобов’язаним "щось зробити"...

– Ні, просто забудь про це, – він похитав головою і підняв вгору руку з телефоном. – Ти сам бачив – мені не звикати до відмов. 

Стів завмер. 

– Що? 

Едді зітхнув. Він справді збирався змусити його повторити це? 

– Мені не звикати до відмов. 

І він так від них втомився. 

Знову запала тиша і Едді відвернувся до вікна. Він уже засумував за своєю пустою тихою квартирою. 

– Е-е-е, – протягнув Стів і Едді прикрив очі. Необов'язково було це коментувати. – Я хотів поговорити про те, що ти не дуже добре ладнаєш з колективом, хоча здаєшся мені дуже… хорошим…

Серце Едді забуло, як виконувати свою роботу. Він повільно повернувся до Стіва. 

– Але це точно цікавіша тема для обговорення…

Едді хотілося відкрити двері машини і випасти на проїжджу частину. (Бажано, під колеса вантажівки). Він відчув, як його знову охоплює паніка.

Це було недобре.

Ні, це було дуже погано. О, Господи, як він міг ось так просто сказати усе це Стіву? 

– Я… – почав Едді, не маючи й найменшого уявлення що казати далі, але його перебив рингтон телефону. 

Стів потягнувся до кишені. 

– Вибач, – сказав він. 

Едді похитав головою, намагаючись згадати, як правильно дихати. Він не заперечував, щоб Стів говорив по телефону. Бажано, усю дорогу… Усі наступні рази, коли він бачитиме Едді. 

– Так? – Стів тим часом відповів на дзвінок. – Ти… що?! Добре, стій, ні, стій на місці! 

Едді навіть відволікся від своїх думок, спостерігаючи за тим, як Стівове обличчя набуває виразу паніки. 

– Просто… тримайся подалі від неї! Подзвони Кріс, можливо, вона буде швидше за мене, а я вже їду, добре?! Боже! 

Стів скинув виклик і зосередився на дорозі, помітно додаючи швидкості.  

– Вибач, – сказав він Едді знову, повертаючи кудись у провулок, – плани змінилися, мені треба заїхати додому. 

– Що сталося? 

– Думаю, у мене там пожежа. 

– От бляха, – пробурмотів Едді, насправді майже забуваючи про свій сором. 

Він не наважився сказати Стіву, щоб той просто висадив його, а сам їхав у своїх справах. Виглядало так, наче його взагалі краще зараз не чіпати. 

– Мені дуже шкода, що так вийшло!

– Стів, це взагалі не має ніякого значення, – похитав головою Едді. Що мало значення – це те, як Стів вів машину. 

– О, Боже! О, Боже! О, Боже! – повторював він, наче мантру. – Що мені робити? Що взагалі роблять у таких випадках? 

– Дзвонять пожежникам? – спробував Едді. Він раптом наче вперше в житті відчув спокій. – Стів, серйозно, видихни.

Та той його не слухав. Він нервово оглядав дорогу, а його руки на кермі побіліли від сталевої хватки.

– Я не можу видихнути! Я в паніці! Там же… вогонь! 

– Стів, – Едді наголосив на його імені. – Я знаю, що там вогонь, але ти нічого не можеш зробити, окрім як довезти нас туди і не розбити машину по дорозі. 

– Так… так, ти правий, – Стів трохи знизив швидкість і почав дихати глибше. – Нам просто треба доїхати туди, так?

– Так, – кивнув Едді, ігноруючи своє бажання стиснути Стівове плече у знак підтримки. 

Район у якому жив Стів був приємніший за той у якому мешкав він сам. Десь майже у підсвідомості у Едді з'явилася думка, що він поняття не має, як і чим звідси виїхати, але він її відігнав. Кому зараз до цього не байдуже? 

Коли машина загальмувала, Стів повернувся до нього, нервово кусаючи губи.

– Ти можеш… залишитись тут? – він завагався, перш ніж вийти з на вулицю. Він точно не знав, що робити з Едді. – Або…

В будь-якій іншій ситуації, Едді б жахливо зніяковів, бо він казав, що не хотів створювати проблеми і ось, що тепер, але зараз йому було все одно.

– Стів, у тебе там пожежа, у нас немає на це часу, – нагадав він. – Я піду з тобою.   

Не те, щоб Едді справді думав, що міг бути чимось корисний, та все ж. 

Він очікував, що з будівлі буде валити дим і що навколо збиратиметься натовп людей, але нічого такого не було. Він майже не звернув увагу на те, як вони добиралися до квартири Стіва (навіть не почервонів, коли перечепився через одну зі сходинок і ледь не впав), бо усі його думки крутилися навколо пожежі. Вхідні двері до квартири здавалися цілком нормальними. Едді роззирнувся, оглядаючи поверх. Чи міг Стів переплутати їх у приступі паніки? 

Стів відкрив двері. Нічого незвичного – абсолютно нормальний коридор.  

– Дастін! Дастін! – закричав він, залітаючи до квартири. 

– Тату, я тут! – невисокий хлопець із милим кучерявим волосся визирнув із середини. 

Едді пішов за Стівом. Судячи із запаху, в квартирі таки щось горіло.

Це була плита. Довбана плита. 

– Я нічого не торкався! – скрикнув хлопець, відскакуючи від неї подалі, коли Стів підійшов ближче. – Тільки вимкнув пожежну тривогу!

Едді поклав руки на плечі малого і відсунув його вбік від проходу. 

– Стів, чекай, не чіпай її, візьми прихватки! – крикнув Едді.

Слава Богу, його послухали. Стів відкрив духовку і витягнув звідти щось палаюче і обвуглене. Він практично кинув це “щось” на стіл.

– О, Боже! О, Боже! О, Боже! – трохи шепеляво повторював хлопець збоку від Едді. 

Стів підняв руки догори у жесті капітуляції і вирячився на міні-пожежу на столі. 

– Стів, дай мені прихватки, – наказав Едді. Той не зреагував. – Стів!

Він нарешті почав рухатись. Отримавши прихватки, Едді нахилився до вогню і трьома швидкими плесканнями затушив його.

Вони зі Стівом витріщилися на обвуглені залишки того, що, вочевидь, мало бути якоюсь стравою. 

Стів перевів суворий погляд на хлопця. 

– Що це? 

– Я… хотів зробити пиріг.

Боже, Едді б ніколи не міг бути хорошим батьком, бо один єдиний погляд на ці очі, а-ля Кіт у чоботях і ця дитина для нього вже була ні в чому не винна.

Едді глянув на Стіва.

– Ти знав, що справа у духовці, коли ми сюди їхали, так? 

Він так сильно намагався не пирхнути зі сміху. 

Стів блимнув на вуглі перед собою, в тоді його губи розтяглися в посмішці.

– Так, я знав, – він провів рукою по волоссю. – Можливо, я трохи драматизував. 

– Можливо, – кивнув Едді, досі намагаючись не розсміятися. Боже, він серйозно думав, що тут усе у вогні. Він повірити не міг, що той впевнений і спокійний Стів, його (добре, не його, та все ж...) ідеальний Стів, якого він бачив щодня був такою королевою драми. 

Хоча, хто він був такий, щоб засуджувати? Він був близький до панічної атаки кожен раз, коли йому треба було кудись подзвонити. 

– Вибач… я справжній панікер, – незручно вимовив Стів, проводячи рукою по волоссю. 

Боже, він був такий милий. Едді був готовий грати лицаря у сяючих обладунках кожнісінького дня, якщо це означатиме, що він бачитиме такого Стіва. 

– А ви наче якийсь супергерой, такий спокійний! – вигукнув раптом хлопець. – Ви були на побаченні з моїм батьком? Вибачте, що перервав вас і все таке. Я Дастін!

Він простягнув Едді руку і той невпевнено її потиснув, представляючись і заливаючись фарбою. У нього в голові раптом закрутилося лише дві речі: по-перше, він зізнався Стіву у почуттях, по-друге, син Стіва абсолютно спокійно сприймав той факт, що його батько міг зустрічатися з чоловіком. Тож… ніяких поцілунків з дружиною перед роботою... 

– Дастін! – шикнув Стів. 

– Ми… – Едді ледве міг вимовляти слова, – ми не разом. 

– Ні? – обличчя Дастіна спохмурніло. – Дуже шкода…

Він кинув змовницький погляд на Едді. 

– Я казав татові почати зустрічатися з кимось сотню разів! Мама вже давно знайшла собі хлопця і живе собі щасливо, а він… Не те, щоб він не намагався, звісно, але йому просто жахливо не щастить з побаченнями… 

Едді блимнув, трохи збитий з пантелику таким зізнанням. Усе це звучало дивно… знайомо.

– Та це не дивно… Виглядає так, наче усі цікавляться лише його грошима…

Едді нахмурився. Та як вони сміли? Едді б ніколи…

– Дастін! – гаркнув Стів. – Дякую, що розповідаєш про подробиці мого особистого життя моїм співробітникам!

Едді втупився поглядом у стіну, роблячи вигляд, що його це все взагалі не обходить. Насправді, воно й не мало. Стівове особисте життя його ніяк не стосувалося.

– О-о-о, – протягнув Дастін, – то ви на нього працюєте… Ви виглядаєте надто крутим для такого… Вибач, тату.

Стів тяжко зітхнув. Едді був готовий зірватися з місця і дременути подалі звідси. 

В коридорі ляснули вхідні двері, змушуючи усіх трьох здригнутися.

– Що у вас тут відбувається?! Як ви примудрилися підпалити квартиру?! 

Це була дуже гарна дівчина із золотистим волоссям і… неймовірно суворим виразом обличчя. 

Едді відступив до стіни і втиснув голову у плечі, намагаючись стати якомога менш помітним. Ця дівчина виглядала як хтось із тих правильних і порядних людей, яким він не подобався з першого погляду. 

– Кріс, усе добре, – поспішив запевнити її Стів. – Уже нічого не відбувається. 

Кріс обвела кухню поглядом і спинила його на Едді. 

– Це Едді! – радісно повідомив їй Дастін. – Він нас врятував! 

Обличчя Кріс раптом засяяло і вона теж потягнулася, щоб потиснути Едді руку. 

– Привіт, я Кріс або Кріссі! Я сестра Стіва. А ти його новий хлопець? Це так класно! Ти такий гарний! Стів, він такий гарний!

Едді втупив погляд у підлогу – він не чув стільки приємних слів про себе… мабуть, ніколи. Іще він не хотів ненароком зустрітися очима зі Стівом. Йому пора було звалювати. 

– Едді крутий, – упевнено сказав Дастін, – але він не татів хлопець. 

Кріссі спохмурніла – точно, як сам Дастін хвилину тому. 

– Ні? 

Едді міг помилятися (мабуть, так і було), але її погляд у бік Стіва був якимось... засуджуючим? Наче вона хотіла спитати "І чому це так?"

– Ні, – тихо сказав Едді. Він раптом дещо згадав. – Я… е-е, мені вже, мабуть, час додому. 

– Що?! – вигукнув Дастін. 

– Не раджу зараз нікуди виходити – там страшенна злива, – повідомила Кріссі.

Едді кинув погляд на вікно і зрозумів, що надворі і справді йшов дощ. Там навіть гримів грім і блискавки розсікали небо. Гм, він і не помітив. 

Але це була дурна причина, щоб залишитися. Він просто не вписувався в це місце. Добре, Геррінґтони були зовсім не такими ідеальними, якими Едді їх собі уявляв. Добре, вони були хаотичними. Але вони були родиною і вони були дуже милими, а Едді… Едді був Едді і якщо він подобався їм зараз, то це лише означало, що він зіпсує усе через дуже короткий час. Краще не зволікати і піти, залишивши хороше враження про себе… Він сподівався, що Стів, містер Геррінґтон, про все забуде або принаймні ігноруватиме це і що вони повернуться до їхнього звичайного… формального спілкування. 

– Крім того, – додала Кріссі, – оскільки ти врятував моїх улюблених дурників, ми винні тобі вечерю. 

Едді захитав головою. Ні-ні-ні. 

– У нас, насправді, немає чого їсти, – визнав Дастін. – Я… використав майже усе для пирога. 

Він кивнув на обвуглені залишки посеред столу. 

– О, Господи, – пробурмотіла Кріссі. – Тоді доведеться щось придумати. 

– Тобі? – з надією глянув на неї Дастін. 

– Тобі! Не будь сексистом! 

– Це не через те, що ти дівчина! – обурився малий. – Просто у тебе краще виходить! 

Едді зробив маленький крок у бік виходу з кухні. Він слабко посміхався – Дастін і Кріссі здавалися такими милими. 

І Едді й досі не вписувався. 

Він вийшов до коридору і вже майже повірив у те, що дійде до дверей непоміченим, коли хтось торкнувся його руки. 

Едді завмер. 

– Там дощ, – нагадав Стів, м’яко тримаючи його за пальці. 

– Я знаю, – прошепотів Едді. 

– Будь ласка, залишся.

– Чому? – Едді нарешті насмілився глянути на Стів. Його серце калатало у грудях, наче скажене. 

Стів ніяково відвів погляд. 

– Бо… я звик до відмов і… втомився від них, і я справді не хочу чути її від тебе.     

Едді ніколи не вмів сказати "ні". І хто б взагалі відмовив Стіву? Точно не Едді. У Едді б ніколи не вийшло.