Archive of Our Own ^beta

Chapter Text

Варрік називає її Рук. Це прилипає. Рук. Вона просто Рук тепер. Вона повинна нагадувати собі про це, тому що тепер, вона була б незграбним підлітком, який не виріс у своїх рисах, і тільки-но вчився творити закляття насправді.

Рук потрібно розподілення, тому що вона не впевнена, що в неї є шлях назад.

Вона могла б бути просто Рук, нікому невідомою ельфійкою з нізвідки, яка захотіла допомогти. Відступниця поміж храмовників. Вочевидь долійка з татуюванням на обличчі, які обіцяють її богу, який (вона знає) є монстром. Рук ненавидить, що вона збирається інтригувати його, що вона знає глибоко всередині: Соласу вистачить одного погляду і він зацікавиться.

Вона знала все про Еллану Лавеллан, Інквізиторку. Рук дійсно облажалася цього разу — і якщо Солас вважав звільнення двох богів поганим, вона б залюбки послухала його думку про цю непоправну катастрофу.

— Припускаючи найгірший сценарій, — бурмоче вона до прихованого бога. —  Коли ми збираємо це все і здаємося?

Погляд, який кидає на неї Солас, важко розшифрувати. Немов він хоче зняти з неї шкіру й подивитися в реальному часі, що відбувається в її голові — та вона достатньо провокувала його в Затінні, щоб бути впевненою, що вона може розрізнити цю іскру щирих веселощів й так.

— Молися, аби до цього не дійшло, — бурчить він.

— Що, — огризається вона, — Сяюча рука врятує нас всіх?

Це не зовсім справедливо з її боку — казати таке. Еллана ще новачок та налякана, в оточенні людей, які бажають їй смерті за щось, що навіть не було її провиною.

Солас насправді здригається, і якби Рук не знала, що все це — його клята провина, тут могло б бути досить вагоме підтвердження. Соласу не доводиться відповідати, бо в них жбурляють валун. Рук відступає в Затіння, тоді як Солас накладає бар'єр.

Вона може відчути, його погляд затримується в тому боці, де вона зникла. Разом із тим щось дивне з'являється в його виразі. Тьмяно, Рук усвідомлює, що техніка, яку вона використовує, ще не існує. Існує лише ідея, чутки про людей, які її освоїли — достатньо, аби підліток Рук змогла вхопитися за цю ідею та триматися, поки не виросте дурепою, яка застряне в іншому часовому проміжку.

Рук робить те, що вміє найкраще: вдає, немов нічого особливого не трапилося. Вона викидає себе назад до бою, обережно оминаючи Варрика. Якось вона переконала себе, що якщо хто-небудь і зможе вивести її на чисту воду, то це буде саме він. Вона старанно ігнорує факт, що Солас вже спостерігає — із виразом цікавості на обличчі, заінтригованим поглядом, які змушують нервувати за різних причин.

Річ не у тому, що Рук хоче, аби Еллана Лавеллан закохалася в Жахововка. Просто, якщо комусь і під силу виправити цей безлад, то саме Еллані. Вона вірить в це.

Рук керувала людьми тільки тому, що Варрик не міг. Еллана вела їх, тому що вона була справжньою лідеркою. І, ну, Рук точно не керувала ніким тепер.

Після того, як демонів знищено, а розрив закрито — Еллана починає ставити запитання.

Рук кліпає, трохи розгублена від напряму питань. Варрик, частина Церкви? Церкви, яка має упередження проти всіх, хто не людина? Цієї Церкви? Вона поглядає у бік ельфійки, всупереч собі, зустрічаючись з нею поглядом.

Еллана посміхається і ввічливо запитує:

—  Ти ж Рук, так?

В одну мить із тим, як спогади про іншу зустріч заповнюють розум, вона відчуває тривожний сигнал. Майбутня Інквізиторка стояла із рівними плечима.  Рук ледве видавила із себе: 

— Це я.

Вона ігнорує Соласа і вдає, що її несподівано дуже зацікавив власний кинджал. Ця особлива виїмка була на руків'ї завжди?

Захоплена кинджалом, вона ледве не підстрибує, коли Варрик поплескує її по плечу. Дивно бачити його таким... молодим.

Живим.

Щось схоже на лють згортається всередині Рук. Вона кидає погляд на Соласа. Той має нахабство озирнутися на неї з розгубленістю. Дурість. Вона знову дозволила спіймати себе. Це все було черговою хитрістю? З презирством вона різко видихає через ніс.

— Ти в порядку, Рук? — питає Варрик із занепокоєнням в очах.

Рук зводить плечима, змушуючи себе відірватися. Вона дивиться вгору, на Пролом.

Це все було провиною Соласа. Вона має пам'ятати це. Більше ніяких жартувань. Вона виправить це. Рук тут не просто так. Вона має бути.

Вона дивиться на Варрика, вичавлюючи іронічну посмішку.

— Краще не буває, — відповідає із сарказмом. — Ходімо вб'ємо кількох демонів.

Chapter Text

Жила-була Жаба. Жила вона біля річки й цілими днями плавала через неї туди-сюди на своє задоволення. Одного дня жаба зібралася перепливти річку, коли раптом її покликав скорпіон.

— Чи не могла б ти перенести мене через річку? — запитав скорпіон.

Жаба налякалася, що скорпіон вжалить її, та вагалася.

— Ти скорпіон, звідки мені знати, що ти не вжалитимеш? Це твоя природа: жалити речі, і це моя — плавати.

— Якщо я вжалю тебе, ми обидва потонемо, — зауважив скорпіон.

Жаба обдумала це і погодилася, що це слушний аргумент. Вона погодилася перенести скорпіона через річку.

На середині річки скорпіон врешті-решт вжалив жабу, прирікаючи їх обох на загибель. Перед смертю жаба спитала, навіщо скорпіон зробив це, знаючи, що це вб’є їх. Скорпіон відповів:

— Вибач, я не зміг втриматися. Як ти й сказала, це моя природа.

Ось така байка. Жорстока людина не здатна перестати шкодити іншим, навіть якщо це йде проти її власних інтересів.

Яка дурна жаба.

Розлом більш лякаючий наживо. Вона робить крок назад, майже врізаючись у Варрика, тоді як Еллана натягує свій лук. Зброя вертається у вихідне положення зі свистом металу — стріла влучає прямо в ціль і тінь розчиняється.

Рук з огидою морщить носа та безслівно підіймає стіну вогню. Це барикада між ними та залишками демона гордині. Еллана коротко киває, вказуючи підборіддям у бік Розлому. 

— Мені потрібно дістатися ближче, — оголошує вона. 

Дивно бачити Еллану такою — знаючи, що ця мала долійка стане визначною політичною силою. Ознаки того, ким вона буде, помітні вже зараз. Можливо, це через це знання майбутнього, можливо це просто проявляється її потенціал — Рук не вагається.

Вона штовхає демона назад, використовуючи вогняну стіну як приманку. Творіння шипить, низьке гарчання відлунює, поки демон торкається полум’я. Рук повертається до Соласа.

До чоловіка, якому вона не сказала жодного слова після їх ранньої перепалки. До того, із ким вона навіть не намагалася приховати свою неприязнь. Вона дивиться на нього, трошки похмура, та вказує на демона.

— Ми можемо відволікти демона достатньо довго, аби вона підібралася ближче, — говорить Рук. — Я зайду з флангу, ви з Варриком прикриєте мене. 

Солас вбивав раніше і це ясно, що він вб’є знову. В неї немає гарантій, що він не “промахнеться”і не дозволить демону розплющити її.

Очі Соласа ковзають до верескливого монстра, поки він замахується на Кассандру. Відповідає коротким кивком та жестом вказує Варрику слідувати за ним.

Рук повільно видихає, приховуючи себе. Це її натура: довіряти, і це соласова — обманювати.

Рук дозволяє впасти полум’ю та Затінням підступається ближче. Вона витягує кинджал та завдає удару збоку. Творіння виє, коли клинок досягає цілі, та розприскує чорну рідину. В огиді Рук намагається відступити, але кинджал застряє. Ще спроба зробити крок назад, демон помічає її водночас із тим, як кривляться губи.

Соласа ніде не видно і Рук слабо усвідомлює, що Варрик прикриває Еллану, захищаючи її спробу підібратися ближче до Розлому.

 І Рук думає, усього лише на мить, що вона дурна жаба, яка довірилася скорпіону. Знову. Дурна, дурна жаба.

Бар’єр вибухає перед нею і Рук в здивованому жахітті спостерігає, як демон падає на землю. Солас стоїть за ним, із хмурим виразом на обличчі.

Якби вона не знала, якби вона дійсно вірила йому, — скромному відступнику — сумніви виникли б зараз, коли Солас схопив її руку.

— Ти поранена?  — вимагає він. 

Це не звучить різко, але Солас не питає — він допитує, вимагає. Солас шукає знання так, ніби вони належать йому по праву. Наче це спокута за створення світу, в якому вона живе, таким, яким вона його знає.

— Ти поранена?

Рук хитає головою, висмикуючи руку. Місця, де його пальці торкнулися її шкіри, палають вогнем. Він хоче сказати щось ще — це видно з його кроку вперед, але його зупиняє звук, з яким Розлом захлопується.

Типу того.

Еллана падає на землю, безсила й безвладна. На жахливу, моторошну мить Рук вірить, що вона мертва. Вона кидається вперед, відчуваючи, як важкий клубок тривоги стискає її шлунок. Солас вище, і попри те, що був позаду добирається до Вісниці першим.

— Вона жива, — оголошує він похмуро. 

Рук опускається на коліна поруч, обережно перевіряючи її пульс.

— Ненадовго, — зауважує беземоційно, ігноруючи чужий незадоволений погляд. Вона дивиться на Кассандру: — Нам потрібно доставити її до Гейвена. Швидко.

Кассандра різко киває. Рук майже втрачає дар мови від того, що ця жінка так легко погоджується її слухати. Адже відразу після Конклаву, коли Рук безцеремонно з’явилася і запропонувала свою допомогу, Кассандра ставилася до неї з особливою підозрою.

Інквізиція на той момент була в кращому разі новоствореною організацією, а в гіршому — культом. Зі смертю Верховної жриці поява випадкових ельфів наприкінці світу не мала бути тим, що змусило Кассандру запідозрити щось більше.

І все ж Кассандра запідозрила миттєво. Солас, схоже, отримав поблажку. Рук вважала, що причина в тому, що він чоловік і не виглядав явно долійцем. Люди ненавиділи, коли ельфи виглядали... надто ельфійськими.

 Можливо, якби вона попросила дуже ласкаво, Солас міг видалити валласлін. Від однієї цієї думки ніс зморщився сам по собі. Сілейз могла бути нестерпною коровою, але ідея Соласа та його нечистих рук, які б наблизилися до неї, також не подобалася Рук.

Немов читаючи її думки, Солас кидає на неї короткий погляд. Вісницю піднімають у повітря за допомогою саморобних нош, а все, про що Солас думав чи планував, відкладається на потім, коли він іде слідом за нею.

“Добре, — думає Рук похмуро, — іди слідом, як гарний песик”.

Вона тримається на крок позаду, розмірковуючи, чи вибухне його голова у полум’ї, якщо вона буде достатньо люто свердлити його поглядом. Але цього не стається.

Вона теж слідує за ним, не зводячи з нього очей. Її гіркий вираз обличчя настільки очевидний, що навіть Варрик не може не помітити:

— Виглядаєш так, ніби тобі щойно не врятували зад від демона, — зауважує він, піднявши брову.

— Він знає, що робить, — різко відповідає Рук. Але швидко усвідомлює, з ким розмовляє. Її щоки спалахують, і вона трохи ніяково відводить погляд. — Вибач, Варрику. Солас і я, ну, це...

— Складно? — перебиває він, кидаючи погляд у бік Жахововка. 

Хоча Варрик і не знає, з ким має справу, слово «складно» навіть близько не описує ситуацію.

— Щось таке, — погоджується вона.

 — Я впевнений, що Сміхотун зрозуміє свою помилку і приповзе назад до тебе, — бадьоро зауважує Варрик.

Рук кліпає у розгубленості.

— О, боги, — бурмоче вона. — Не в тому сенсі. Він нагадує мені когось, хто… одного разу мене зрадив. Ось і все.

Варрик серйозно киває.

— Це не він, — нагадує їй. 

Рук не відповідає. Солас — саме той, і в цьому вся проблема.

.

.

.

Chapter Text

Рук бігла. Гілки тріщали під її ногами, серце колотилося у грудях, поки вона задихалася. Кожен крок наближав її все ближче, ближче й ближче. Вона боялася, що не встигне.

Вона прискорилася вперед, кидаючи погляд через плече. Гілка тріснула за її ногою. Крижаний холод наповнив вени, разом зі знанням, що він наздоганяв її.

Несподівано, наступної миті Рук була кролицею. Вона бігла і бігла, так швидко, як тільки могла зі своїми ногами. Врешті вона вбігла в свою нору. Затримала дихання, впевнена, що її переслідувач міг почути стукіт в грудях.

— Ходи сюди, крольченятко, — казав вовк. — Я не їстиму тебе.

Рук-кролиця не поворушилася.

— Звідки мені знати? Ти — вовк, а я — кролиця.

— В мене немає причин тебе їсти, — сказав вовк. — Якщо ти не побіжиш, я не буду переслідувати.

— Але я кролиця, моя природа — тікати.

— Як і моя — наздоганяти, — вторив вовк.

— Тоді нам краще піти різними шляхами, — відповіла кролиця, — щоб я не тікала, а ти не гнався за мною.

— Я вже впіймав твій слід, — зізнався вовк. — я зможу відшукати тебе.

Кролиця мовчала деякий час, допоки не спитала:

— Якщо я піду проти своєї природи, чи підеш ти проти своєї?

Рук прокидається до того, як вовк відповів щось. Вологі від поту кучері лізуть в обличчя. Її тіло тремтить і охоплене дивним почуттям. В роті сухо та сон ще довго залишається з нею після сходу сонця.

Вісниця Андрасте не прокинулася.

Еллана Лавеллан лежить у ліжку, її обличчя бліде та хворобливе. Не дивлячись на знання того, що трапиться, Рук здається, що вона може померти. Пройшло чотири дні. На два дні довше, ніж мало бути. Можливо, вона помиляється у спогадах. Варрик жартував, що Еллана проспала цілий тиждень перед тим, як знову порадувала будь-кого своєю присутністю.

Рук лякає думка, що це інший випадок, що щось пішло не так тільки через її появу тут. Розрив часового потоку перевершив навіть звільнення богів — принаймні з богами ще існував світ, який можна було зруйнувати та відновити.

Якщо Рук дійсно все запорола, то не залишиться нічого.

Не те, щоб це було змагання, чи ще щось.

Вона лежить там, допоки сонячне світло не пробивається крізь вікно, і тоді звішує ноги з краю ліжка. Більшість ельфів починають прокидатися теж, і Рук обережно уникає інших сплячих на підлозі. Вона дозволяє дверям тихо зачинитися позаду.

Попри все прогресивне лайно, яке розповсюджує Церква, про Вісницю Андрасте, долійку, послану врятувати їх всіх — ця прогресивність — ніщо для неї, допоки “неважливі” люди запхані по бараках та ігноровані.

Цивільні… діти, біженці з хворими та пораненими… Це неважливо, ельфи лишаються невидимками, допоки не знадобляться.

Вона прямує до бараку Вісниці з гірким почуттям. Солас швидко зарекомендував себе як місцевий цілитель — не дивлячись на те, яким лайновим цілителем він був насправді.

Безумовно він був кращим за Рук. Правда вона скоріше б померла, аніж визнала, що Солас вмів щось краще, ніж складати нікудишні плани.

Сніг рипить під її ногами і єдиний звук навколо це ранні жайворонки. Денна метушня ще не розпочалася і, підходячи ближче до бараку Еллани, Рук розуміє, що їй не вистачає Маяка.

Особливо її кімнати.

Їй не вистачає власної кімнати. Дитиною вона проводила ночі, тіснячись у наметі з любовольною кількістю людей всередині. Вона завжди відчувала тепло материнської спини. Цьому імпровізованому відлюдинцю бракувало рухливості долійського клану, але вистачало людей.

Рук подобалося мати власну кімнату. Вона любила це. Щось тільки для неї і нікого іншого. Гадає, чи відчуває те саме Еллана, або вона сумує за іншою людиною, яка спить поруч.

Рук проходить до хатинки Вісниці без зайвого шуму, ігноруючи, що Солас слідить за нею через всю кімнату. Різко про себе нагадує останній сон і вона змушує себе дихати рівно, поки опускається на коліна біля ліжка Еллани.

Солас ще не відвідував її в Затінні — але він міг.

Вона була впевненою, що той сон минулої ночі — ніщо інше ніж дивне співпадіння. Вона знала Соласа в Затінні: когось не настільки дурного, аби вальсувати вовком уві сні долійки.

Не те, щоб вона була слухняною долійкою, але Солас ніяк не міг здогадатися, що її валласлін не був нічим більшим за прикрасу. Підлітком Рук обрала Сілейз через примху, зачарована вигинами візерунків та вважаючи себе поетесою.

Ця мрія померла швидко, разом із відкриттям того, що поет із неї жахливий, а всі боги — огидні. Валласлін Еллани сильно контрастував на фоні блідої шкіри. Можливо це було іронічно, що він проголошував її належність Елґар’нану,

Рук зиркає на Соласа з-під лоба.

— В неї гарячка, — говорить вона, не зумівши відкинути звинувачення зі свого тону.

Солас дійсно закочує очі. Якби вона не була настільки шокована, то могла б зауважити на це. Його відповідь виходить набагато спокійнішою.

— Я наклав закляття охолодження на її ковдру, це допоможе регулювати температуру.

— Як мітка? — нарешті запитує Рук.

— Стабільно, — трохи сухо відповідає Солас. — Це не має поглинути її повністю.

— Чарівно, — говорить Рук, немов вона знала про цю ймовірність.

Вона вертає свою увагу до Еллани, яка навіть не ворухнулася. Тоді, тому що вона не повний мішок лайна, і попри те, що Солас є… ну… Соласом, питає:

— Ти їв?

Коли момент для відповіді затягується, вона дивиться із підозрою — тільки для того, щоб побачити, що він вже дивиться на неї. Вираз його обличчя абсолютно нечитаємий — немов він сам не знає, що думати про Рук. Очі зупиняються на обличчі, валласліні, і тільки тоді, здається, він знаходить шукану відповідь.

— Кассандра приносить їжу, — негайно відповідає.

— Тільки для своєї улюбленої Вісниці Андрасте, — парирує Рук, вже піднімаючись. — Сподіваюся, ти любиш кашу.

Вона уходить швидше, ніж він говорить що-небудь та зіпсує її бажання бути доброю. Проходячи повз псевдо-відлюдинець, розмірковує, що може відбутися, якщо просто отруїти Соласа. Скоріш за все — на велике нещастя — це просто розлютить його.

Вона забирає миску рагу, яке варилося так довго, що майже перетворилося на кашу. І, тому що її захоплює відчуття щедрості, також додає шматок хліба. Рук почувається смішно, вертаючись до Вісниці з їжею для Жахововка, але вона паралізована між двома виборами.

Приходити сюди було помилкою — помилкою, яку вона змушена вчити. В неї не було правильної відповіді. Чи мала вона вбити його прямо на місці? Спробувати переконати, що його план жахливий та врешті-решт вб’є їх всіх?

Вона відчиняє двері ногою. Якщо в її ході й була невпевненість, коли вона проходить мимо Соласа з їжею, йому вистачає тактовності не коментувати це. Вона сідає за стіл поруч із ним і думає, вже не вперше, що вона має бути дуже, дуже дурною жабою, якщо продовжує хотіти довіряти цьому скорпіону.

— Дякую, da’lan, — говорить він.

Воістину, дурна жаба.

«Або, — підказує зрадницький розум, — просто тупа кролиця».

Chapter Text

Мережка Гардинг виглядає дитиною. Веснянки на обличчі, яскравість в очах — всім та нічим водночас вона виглядає Мережкою, яку пам’ятає Рук.

Це б'є сильніше, ніж було з Варриком. Рук задумується, можливо, тому що Варрик насправді ніколи не був поруч від самого початку. Коли вона дивиться на Мережку, то відчуває лише провину.

Мережка Гардинг у часовій лінії, з якої повернулася Рук, померла. Знову ж таки, як і всі вони. Відмінність полягала в тому, що відповідальність за смерть Мережки несла вона.

— Рук, — вітається Мережка.

Привітно. Ввічливо. Банально. Ця Мережка Гардинг тільки зустріла її. Вона добра та вона Мережка, але вона не знає Рук. Вона ніколи не билася поруч із нею, не проливала кров разом, намагаючись зупинити ельфійський пантеон від знищення світу.

— Привіт, Мережка, — якимось чином вона вітається нормально.

Леліана приписала Рук до загону Мережки. Долійку. Можливо її сприйняли за розвідника.

Скоріше за все, це ніяк не пов’язано і Леліана просто намагалася розкрити її справжнє походження. Було очевидно, що Леліана знала: Рук не розкрила всієї своєї історії.

Чому Соласу зійшло з рук найбільш туманне пояснення свого минулого, чому це працювало роками, тоді як Рук не могла навіть видати скорочену версію правди без того, аби хтось почав рознюхувати, що вона приховувала? Вона мала придумати щось більше. Вона думала, що розпливчатості вистачисть. Рук, долійка. Клан недоступний. Мандри до того, як відбувся конклав.

Це було досить близько, але Леліана на це не купилася, як і ніхто інший. Отже, Мережка Гардинг. Розвідка.

Еллана прокинулася через тиждень. Тиждень скептичних допитів Соласа. Тиждень неловко розділених страв та точних питань від Соласа.

Певним чином це захоплювало: недовіра Леліани. Якби це тільки означало, що у Рук було виправдання піти від Жахововка та видихнути.

— Отже, — говорить Рук, невпевнена в тому, як спілкуватися із кимось, кого знала до того, як знали її. — Ти з Далекозем’я?

В яблучко.

Мережка усміхається з сарказмом:

— Все своє життя. Як щодо тебе? Ти долійка?

Курва.

Рук зіткнулася саме з цим питанням.

— Ага, — вона говорить та її голос робить дивну річ, через яку вона починає звучати страдницьки. – Провела деякий час в Арлатанському лісі.

Просто. Розпливчато. Правдиво.

— Я чула там красиво, — говорить Мережка, кидаючи краєм ока погляд на Рук. — Ти довго була в Тевінтері?

Мережка копала. Ймовірно по просьбі Леліани. Рук знизала плечима, вирішуючи послідувати філософії брехні Варрика, коли правда сама по собі занадто смішна.

— Не дуже, — вона говорить повільно. — Я пішла, коли там стало занадто небезпечно. І мені… дійсно пощастило.

“Пощастило” не було найкращим вибором, аби змусити кого-небудь повірити в найгірше. Чи була Рук скорпіоном в цьому моменті? Вона тонко намагалася зманіпулювати Мережкою, аби вона думала, що долійський клан полонили в рабство. Рук планувала чужий розпач та брехала всім, кого зустрічала.

Очі Мережки розширюються, дихання трохи переривається. Тягар провини в грудях Рук не полегшується навіть зі знанням, що вона збрехала не повністю. ЇЇ клан був рабами… в майбутньому, з якого вона вернулася. І вони були рабами власних богів, не якихось тевінтерських покидьків.

Тонка різниця.

Тактично Мережка каже:

— Мені шкода, Рук.

На мить немов все було, як раніше. Немов це та сама Мережка, яку вона знала. Це відчуття зникає в той самий момент, коли погляд зустрічає співчутливу незнайомку, не свою подругу.

Рук не знає, що сказати, або як сказати те, що вона має висловити. Тому вона прочищає горло і невиразно жестикулює в бік дерев.

— Я перевірю периметр, — повідомляє, не чекаючи на відповідь Мережки.

Як тільки вона запевняється, що її не почують, Рук видихає з полегшенням, спираючись на дерево.

Мимохідь вона обходить межі табору. Відсутність триває достатньо довго, аби по поверненню Мережка вже була зайнята іншими справами.

Далекозем’я переповнене біженцями. Рук зупиняється ненадовго, аби передати кілька монет матері з дітьми.

— Нехай Творець вас благословить, — говорить жінка, притискаючи дітей ближче.

Рук ввічливо посміхається та використовує магію, щоб послати сніжинку в їх бік. Дівчинка радісно верещить, коли створене зображення кружляє навколо неї повітрям, а хлопчик спостерігає із широко відкритими очима.

— Це було мило, — коментує Варрик, підходячи до неї.

Рук кліпає, трохи здивована швидкою появою. Вісниця та її загін мали вернутися лише через кілька днів.

— Вони все одно пам’ятатимуть цей час жахливим, — знизує плечима, — але це не причина не дати їм можливості бути щасливими зараз.

Варрик виглядає немов йому є що сказати, але врешті-решт він просто трясе головою та помічає:

— Ви дійсно як дві краплі води зі Сміхотуном.

Рук настовбурчується.

— Я нічим не схожа на нього, — огризається вона.

Варрик підіймає руки в удаваній здачі.

— Гей, не треба огризатися, Рук. Що взагалі між вами відбувається?

— Нічого не відбувається, — холодно відповідає вона, і більша частина її злості поступово вщухає.

Варрик підіймає брову і показово нахиляє голову в бік табору, прямо на його центр. Вогню там поки немає, але дрова для нього вже готові. Еллана сидить поруч із Соласом, з напруженим виразом на обличчі, коли той говорить щось, імовірно, образливе.

— Або, можливо, це просто його особливий підхід до гарненьких дівчат? — жартує Варрик.

Рук вже крокує туди, навіть не обмірковуючи свої дії. Йде вперед, тупаючи ногами, з глибоким невдоволенням на обличчі. Зупиняється перед ними, змушуючи Соласа замовкнути на півслові.
Еллана дивиться на неї та напружений вираз трохи пом'якшується.

— Долійці не всі такі, якими ти їх описуєш. Рук теж долійка.

В ту саму мить вищезгадана долійка шкодує, що увірвалася сюди. Вона була майже впевнена, що це Солас насміхався над бідною дівчиною, але тепер сумнівається, чи не було все навпаки. Губи Рук скривлюються у вираз незадоволення.

— Поганий приклад, — глузливо відповідає вона, роздратована і напружена.

Це неправильний хід, але між двома гномами, які її не знають так, як повинні, і двома ельфами, які теж не знають, Рук відчуває себе трохи божевільною. Еллана кліпає.

— Що ти маєш на увазі? — запитує вона з щирою зацікавленістю.

Рук принюхується, шкодуючи, що взагалі щось сказала — але ж її називають Рук не просто так.

— Не долійка без клану. Я також не поклоняюся богам.

Їй навіть не потрібно дивитися на Соласа, аби відчути, що вся його увага спрямована на неї.

— Чому?

Вона не мала дивуватися, що це питання йде від нього, але вона дивується. Знизує плечима, кажучи:

— Кумедне відчуття і все.

Вони більше не розпитують, і вона може повернутися до своїх обов’язків. Але тієї ночі, коли сонце вже сіло і вогонь запалав — Рук здригається, коли Солас сідає поруч з нею. Вона нічого не говорить, і він теж мовчить певний час.

— Вісниця планує вирушити далі в Далекозем’я вранці, — починає та замовкає, не договорюючи. — Нам би знадобився ще один маг.

Рук не може стриматися від коментаря:

— Нарешті хтось зрозумів, що “долійка” не те саме, що “гарний розвідник”?

Губи Соласа кривляться в слабкій усмішці.

— Можеш собі уявити.

— Ти впевнений, що Шукачка не буде проти цієї ідеї? — бурчить Рук.

Кассандра ненавиділа її. Можливо, “ненавиділа” було занадто сильним словом, але точно вважала нестерпною.

— Вісниця не допустить, аби щось трапилося із тобою.

Рук пирхає:

— Я піду…

… щоб стежити за тобою.

— Не довіряєш, що шановна Вісниця забезпечить твою безпеку? — ввічливо запитує він.

Не дивлячись на ввічливий тон, його погляд лишає за собою відчуття, немов її вивчають зараз.

— Не дай їй почути цей титул від тебе, — нагадує Рук замість відповіді. — Еллана ненавидить це.

— Більшість людей мають мало влади над власними титулами, — промовляє Солас. — Цікаво, чи переймалася б так ти.

Ця розмова моторошно знайома. Рук повторює ті самі слова, які вже казала колись, та встає:

— Ні, поки вони живі, щоб сказати це.

Chapter Text

Вона погано спить тієї ночі. Її сни беззмістовні, заплутані — і на світанку Рук уже сидить навпочіпки перед вмираючим вогнем, порпаючись у жаринах.

Кассандра теж піднялася, відома своїм раннім пробудженням. Вона нічого не каже, виходячи з намету вже повністю одягненою, і підходить до вогнища.

За кілька хвилин Рук вдається роздути іскри, і невеличке вогнище вже палає, а на ньому потихеньку готується сніданок. Кассандра мовчить, лише спостерігає за роботою Рук.

— Я жахливо готую, — попереджає Рук, бо ясно, що Кассандра не збирається розпочинати розмову — а Рук воліла б хоч якось налагодити зв’язок із новою напарницею.

Кассандра неохоче посміхається.

— Тобі пощастило з компанією, — зізнається вона. — Я теж.

Рук усміхається і простягає миску з їжею.

— Це їстівне, — запевняє вона.

Кассандра бере шматочок і, треба віддати їй належне, не кривиться. Вона видає задумливе мурмотіння.

— Бувало й гірше.

— Варрикова кулінарія, гадаю, — сухо зауважує Рук.

Кассандра дійсно пирхає зі сміху, і, хоча більше нічого не говорить, Рук рахує це за маленьку перемогу.

Вони доїдають сніданок у тиші, і саме коли Рук кладе до рота останній шматок, з’являється Еллана. Вона помітно пожвавішала, побачивши Рук, та неспішно підходить ближче. Попри потенційну незручність через те, що Рук вважають "поганою долійкою", Еллана, схоже, давно це залишила позаду.

— On dhea, — каже Еллана, раптом морщить носа і тихо хихотить. — Рук…. я щойно зрозуміла, що не знаю твого імені.

Серце Рук падає в п’яти.

 — Рук, — ухильно відповідає вона.

— Це прізвисько, — заперечує Варрик.

Рук хочеться закричати — бо звідки, в біса, він тут узявся? І чому він змовився з Елланою проти неї?

— Ну, це також і моє ім’я, — сухо відрізає Рук, щосили бажаючи, щоб тему залишили в спокої.

На обличчі Еллани з’являється хитра посмішка.

— Не може ж бути все аж так погано.

 Це ім’я не було таким уже й поганим, але водночас воно було рідкісним і належало ще одній кучерявій ельфійській дівчинці. Маленькій ельфійській дівчинці, яку Леліана без жодних проблем могла б вистежити.

Може, вигадати нове ім’я? Але якщо вони почнуть її ним називати... 

Що ж, грати до кінця.

— Я б значно більше хотіла, щоб мене звали Рук, — каже вона так, ніби зізнається в чомусь.

Еллана виглядає цілковито задоволеною, а Варрик, схоже, теж у захваті.

— Б’юсь об заклад, це квіткове ім’я, — каже Еллана до Варрика й Кассандри, майже забувши про саму Рук.

Вона ледь не видихає з полегшенням. Кассандра закочує очі, але на її обличчі з’являється легка усмішка.

Варрик урочисто хитає головою.

— Ні, ні, — заперечує він. — Це точно щось манірне. Людське ім’я?

— Марігольд? — припускає Еллана. — Здається, це її б точно дратувало.

— Сьюзан? — питає Варрик з надією, звертаючи виразний погляд у бік Рук. 

Вона ж удає, що зайнята підтримуванням вогню, і старанно ігнорує їх.

Пропозиції перекидаються туди-сюди, аж поки Солас не вилазить зі свого намету, виглядаючи так, ніби сам факт його існування йому огидний.

На той момент більшість табору вже прокинулася, а Мережка завела розмову з Кассандрою про те, що саме вони мають виконати тут, у Далекозем’ї. 

— Кажу ж тобі, це Шафран, — наполягає Еллана.

Варрик закочує очі й хмикає, ніби вона щойно заявила, що небо синє.

— Вона навіть не підняла погляд! — парирує він. — А от з Ольгою виглядала, як нажахана!

Головним чином тому, що це було абсолютно неправильно, і він просто вигукнув це їй у лице, але Рук не стала його виправляти. Вона лише кинула погляд на Соласа, який зиркав на сонце так, ніби воно його образило.

Не жайворонок. Її це не мало дивувати. Уся його справа — це Затіння.

— Як спалося? — не втрималася, трохи зачіпаючи його.

Солас здивував її тим, що відповів цілком зв’язним реченням.

— Так, — відповідає він. — Духи тут набагато активніші.

Хм. Цікаво.

— А в Гейвені їх немає? — питає вона, більше для того, щоб відволіктися від нісенітниці, що лине від Варрика й Еллани. 

Розмова зовсім зійшла нанівець, і тепер вони затято обговорювали переваги імені Агата. 

— Занадто близько до Розлому, — каже він.

Рук припускає, що це має сенс, хоча вона про це раніше й не замислювалася.

— Духи часто реагують на зовнішні події? — запитала вона.

Більшість часу, проведеного в Затінні поза сном, вона витрачала на докучання Соласу питаннями. Тоді вона не дуже звертала увагу на те, як духи насправді реагували.

— Чи Розлом у цьому плані унікальний?

— Залежить, — відповідає він повільно. 

Рук відчуває його погляд на собі та демонстративно дивиться в землю. 

— Великі події можуть їх притягувати. Розлом — це пошкодження самої сутності Затіння. Духи, які залишаються поблизу, легко можуть бути скалічені. Тебе цікавить Затіння, da’lan?

— Логічно, — легко погоджується Рук. 

Їй хочеться щось додати, але раптом Еллана перекидає руку їй через плече й утискає обличчя в її шию.

— Дороті, — урочисто заявляє вона, з благанням у голосі.

Рук закочує очі.

— Ні, Еллано. Це теж не Дороті.

— Fenedhis , — бурчить вона.

Проти власної волі Рук ловить себе на думці про його член.

Її щоки палають, і вона різко підхоплюється, бурмочучи:

— Мені потрібно поговорити з Кассандрою. Негайно.

Кинувши погляд на Соласа, вона зауважує, що той тепер виглядає значно бадьоріше, ніж коли щойно виліз із намету. У ранковому світлі його очі здаються фіолетовими, і Рук буквально кипить від обурення через те, що він узагалі наважився мати такі красиві очі. 

Вона стрімко відходить, різко зупиняючись перед Кассандрою.

— Коли ми вирушаємо? — різко питає вона, майже підстрибуючи від нервової енергії.

Її не приваблює Солас. Фен'Гарел. Жахововк. Дурень, який знищив світ. Скорпіон. Вовк.

Кассандра, свята жінка, навіть не коментує раптовий запал. Вона лише кидає погляд на загін і жестом вказує на Вісницю.

— Як тільки Вісниця буде готова, — відповідає вона.

— Чудово, — каже Рук. — Я розвідаю територію. Пошукаю... — вона ледве не говорить "вовків". — Ведмедів .

Рішуче вирушає геть, не сказавши більше жодного слова, й мало не врізається у Варрика у своєму новоспеченому поспіху.

Вже за межами табору її зупиняє рука, що хапає за лікоть.

Рук мало не підлітає вгору від переляку, зриваючись на несподіваний вигук і відсахнувшись. Це жахлива, перебільшена реакція, яка походить із досвіду виживання після всього, через що їй довелося пройти.

Серце калатає в грудях, і вона навіть не дивується, побачивши його.

— Чого ти хочеш? — різко питає вона, намагаючись заспокоїтись.

— Я не мав наміру тебе налякати, da’lan, — каже Солас, злегка насупившись. — Ти залишила свою сумку.

Рук бере сумку з його рук тремтячими пальцями. Вона важко ковтає, вдивляючись у дерева. Листя шелестить під легким вітерцем, а сонячне проміння на її обличчі дозволяє хоча б на мить уявити, що вона в безпечному місці.

— Коли я була дитиною, наш Хранитель розповідав нам історії, — каже Рук після тривалої паузи. 

Коли вона поглядає на Соласа, той уже дивиться на неї. 

— Найбільше мені подобалася історія про скорпіона й жабу.

Солас киває, заохочуючи її продовжити. Рук розповідає йому цю історію, і до кінця розмови вона вже не відчуває такого сильного нервового напруження.

— Це не єдина версія, — каже Солас, коли вона закінчує. 

Рук здригається, трохи спантеличена.

— Що? — запитує вона слабким голосом. 

— Це не єдина версія, — каже Солас, коли вона закінчує. Рук здригається, трохи спантеличена.

Солас був… багато ким. Вона не думала, що він міг би збрехати про таке.

— У деяких версіях жаба перепливає річку, і скорпіон злізає з її спини, не жалячи. Вони розходяться, якщо не друзями, то принаймні знайомими, — каже Солас. — В інших версіях жаба топить скорпіона, боячись, що той зробить.

Рук дивиться на нього, не кліпаючи.

— Звідки ти це знаєш?

Вона знає відповідь. Вона хоче, щоб він зізнався.

Він кліпає і відповідає уривчасто:

— Затіння.

Рук згадує всі ті моменти, коли вона підколювала його в Затінні, і, всупереч здоровому глузду, каже:

— Ти поганий брехун, Соласе.

Його обличчя робить щось надзвичайно цікаве — ніби він ніколи й подумати не міг, що хтось ось так прямо викриє його у брехні. Його очі трохи розширюються, дихання затримується, а губи злегка розтуляються. Вона не певна, чи він просто отетерів, чи збирається наполягати на своєму, але не має наміру слухати ту нісенітницю, яку він, ймовірно, збирається сказати.

Рук різко розвертається на підборах і продовжує свій шлях, почуваючись справжнім дурненьким зайцем, якого ось-ось почне переслідувати вовк.

Але вовк лише дивиться і поки що не йде за нею.

.

.

.

Рук насолоджується блаженною самотністю весь ранок, поки Вісниця і решта загону не наздоганяють її. Вона вмостилася на невеликому виступі з каменів, що звисають над ущелиною. Еллана підходить і стає поруч, поки інші відпочивають на деякій відстані, кожен у своєму місці.

— Ти впевнена, що я не зможу переконати тебе розкрити своє ім’я? — запитує Еллана після паузи.

Рук хмикає зі сміхом, закочуючи очі.

— Повір мені, якщо ти його відгадаєш, я скажу.

Еллана надуває губи, кліпаючи своїми великими карими очима.

— А якщо я віддам тобі свій десерт?

Рук робить вигляд, що задумується.

— Ні.

— Ти зовсім не цікава, — жартома бурчить Еллана, усміхаючись.

Її обличчя змінюється, і гарний настрій між ними трохи псується.

— Щось сталося із Соласом?

Рук фиркає.

— Звучиш, як Варрик.

— У нього весь ранок кепський настрій, — каже Еллана. — А зазвичай він приємний співрозмовник.

— Приємний? — перепитує Рук, не вірячи своїм вухам. Учора вона була свідком їхньої словесної перепалки.

— Якщо уникати певних тем, то так, — відповідає Еллана. І, змовницьки нахилившись, додає: — Він смішний.

Рук морщить ніс. У Соласа, безумовно, були свої моменти, але гарний гумор — це явно не те, чим вони з ним часто обмінювалися.

— Та він і справді такий! — наполягає Еллана.

— Я тобі вірю, — примирливо каже Рук.

Еллана закочує очі.

— Він розсмішив Кассандру.

— Чим? — саркастично питає Рук. — Підпалив себе?

Еллана сміється.

— Та годі тобі, він не настільки поганий.

Рук тяжко зітхає.

— Якщо я дам тобі підказку, ти відчепишся?

— Так, — одразу відповідає Еллана.

— Воно починається на "М", — терпляче каже Рук.

Еллана тріумфально повертається до Варрика й кричить:

— Перша літера "М"! Б’юсь об заклад на десять драконів, що це Марігольд!

Варрик схрещує руки на грудях і кричить у відповідь:

— Давай на двадцять!

Еллана сміється, і, всупереч собі, Рук теж хихотить. Сміючись, вона мимоволі кидає погляд у бік Соласа.

Якщо вовк не почав переслідувати її раніше, вона впевнена, що тепер це станеться.

Chapter Text

Чобіт Рук мокрий. Він повністю просяк водою і вона наполовину переконана, що її ноги згниють та відпадуть. Якщо вона взагалі переживе цю прокляту експедицію.

Радісний настрій Еллани та Варрика швидко згас, коли стало жахливо зрозуміло, наскільки все насправді погано. Біженці заполонили церкву, а те, що колись було багатими землями з фермами та худобою, перетворилося на згарище.

Маги та храмовники нападали одразу, як тільки бачили. Це було жахливе місце, і навіть коли Еллана вперто продовжувала рухатися вперед, прямуючи до чогось невідомого… чобіт Рук залишався мокрим, а Солас обережно уникав дивитися на неї занадто довго. 

 — У тебе є якісь хобі, Кассандро? — запитала Рук, бо вони вже годину йшли в майже повній тиші, а чобіт натирав із кожним кроком.

Рук давно б відмовилася від взуття, але в дитинстві надто часто наступала на гострі камені, щоб так легко здатися.

 Кассандра виглядає трохи збентеженою і, на вічний подив Рук, кидає злісний погляд на Еллану.

— Я нічого не сказала! — миттєво піднімає руки Еллана на знак протесту.

Задоволена Кассандра повертається до Рук:

— Мені подобаються тренування. 

Дуже повчально.

— Точно, — говорить Рук та прочищує горло: — Варрик? Окрім написання порнографії.

— Я ображаюся на такі звинувачення! — сміється Варрик.

Рук лише піднімає брову.

— Я люблю гарну історію, — продовжує Варрик. — Маєш щось цікаве? Еллана вже розповіла все, що знала, але розповіді  в різних кланах можуть змінюватися. Моя подруга Дейзі мала цілий архів, який був новим навіть для нашої Вісниці. 

Рук зупиняється на якійсь безглуздій історії, яка не має жодного глибшого сенсу. Напівбайдуже розповідає Варрику щось про Сілейз, що, без сумніву, вже перекручене до невпізнаваності від початкової події.

Але вона розповідає без особливого ентузіазму, і, закінчивши, чує від Варрика:

— Цього я ще не чув, Мілдред.

На щастя, розмова затихає, коли Рук байдуже поправляє його:

— Не Мілдред.

І тоді Солас зауважує:

— Я ніколи не чув твого імені, da’lan.

Еллана вибухає сміхом, але Рук аж ніяк не ведеться на це зауваження. Він копається в пошуках інформації. Це через те, що вона зловила його на брехні? Його мотивація не була ясною. Чи він підозрює її? Або, можливо, бере нотатки з книги Леліани та досліджує її походження?

— Воно починається на «М». Це все, що ми дізналися, — просвічує Варрик.

— Кассандра вважає, що її звати Маргарет, — змовницьки ділиться Еллана.

Коли Рук повертає голову, її вже зустрічає пильний погляд Соласа. Вона лише зітхає подумки, бажаючи, щоб це припинилося. Не відводячи очей, дивиться прямо на нього, демонструючи, що залякати її не вийде. Після тривалої паузи Солас зрештою відвертається.

— Це, ймовірно, традиційне, — зрештою зауважує він. — Незважаючи на свій характер, Рук — долійка.

Це прозвучало як образа. Рук напружується.

— І незважаючи на твій характер, — починає вона холодним, крижаним тоном. — Ти все одно лише чоловік.

Вона б із задоволенням назвала його Жахововком прямо в очі. Але зараз інші навіть не здогадуються, до чого вона хилить — хоча Солас, схоже, чудово розуміє, на що натякає Рук. Принаймні, до певної міри.

Вона безсумнівно грає з вогнем. Солас вже вбивав і, напевно, ще вбиватиме, щоб отримати бажане. І все ж, Рук не думає, що їй загрожує реальна небезпека з його боку. Принаймні не зараз.

Рук фиркає, піднімаючи брову, ніби запитуючи: «І що ти збираєшся з цим зробити?»

Еллана реагує першою. Вона видає звук, схожий на суміш сміху і хихотіння, майже захлинаючись від стриманого веселощів.

Варрик із серйозним виглядом плескає Соласа по плечу й урочисто пропонує:

— Зараз якраз сезон жовтих нарцисів. Може, подаруєш їй кілька?

Кассандра переводить погляд між усіма членами загону з легким невдоволенням, а потім більш зосереджено дивиться то на Рук, то на Соласа.

— Ви... коханці? — запитує вона, причому щоки набувають рожевого відтінку, ніби це заборонене слово.

Рук фиркає. Еллана ж безтурботно додає:

— Варрик і я працюємо над цим.

Солас відповідає майже одночасно:

—  Я волію знати імена своїх партнерів.

— О, справді? — миттєво відгукується Рук, не встигаючи втримати язик за зубами. — Це багатозначно, особливо від тебе.

Приголомшена тиша вибиває більшу частину, якщо не всю, впевненість із її голосу.

Але, оскільки це Рук, і вона не збирається відступати, вона сухо оголошує всій групі:

— І не Маргарет, якщо що.

Рук виходить уперед, і група дозволяє їй варитися у власній бульбашці мовчання. Вона не думає, що завжди була такою колючою. Колись Рук була доброю. Навіть ніжною.

У грудях підіймається хвиля смутку, і, відчувши тужливу порожнечу, про яку вона лише чула в чужих оповідях, Рук несподівано відчуває нестерпну тугу за Нев.

Нев, яка, мабуть, найнедосяжніша з її друзів. Певно вона могла б завербувати Луканіса так само як Тааш і Емеріка.

Але не було жодної причини для Нев приєднуватися до молодої Інквізиції. Зупинення Соласа було послугою, допоки не перестало нею бути. І лише дурень не спробував би зупинити кінець світу, в якому живе.

Мережка була тут, поруч. Вона навіть могла б знайти Белару та інших Стежників Завіси.

 Нев здавалася втраченою для неї.

— Ким ти вважаєш мене, da’lan? — несподівано запитує Солас, з’явившись поруч.

Позаду Варрик захоплено залучає Кассандру й Еллану до якоїсь безглуздої гри. Суть проста — вгадувати, що можна побачити навколо. І хоча відповідь майже завжди однакова — дерево, камінь чи хмара — їх це, здається, зовсім не бентежить.

Солас пришвидшив ходу, щоб йти поруч із нею. Рук мимоволі замислюється, що в нього на думці. Вона майже бажає мати можливість відвідати його у Затінні й запитати прямо.

«Я точно знаю, хто ти», — хочеться сказати їй. Просто щоб побачити вираз його обличчя. Але вона не може ризикувати тим, що він зробить щось дурне — наприклад, підірве світ завчасно.

Замість цього вона заявляє:

— Думаю, ти ідіот.

Він справді виглядає ображеним — що, в принципі, справедливо, адже Рук щойно назвала його ідіотом.

— Ти вважаєш, що всі нижчі за тебе, — уточнює вона, більше для того, щоб не виглядати грубою. — Я бачу, як ти дивишся на людей... на інших ельфів. Ніби ми для тебе навіть не справжні.

Солас ледь помітно здригається. Якби не години, проведені поруч із ним, вона б цього навіть не помітила. Рук ловить себе на думці, що, ймовірно, тепер розуміє його краще, ніж Лавеллан будь-коли. Принаймні на цьому етапі.

— Ти… — починає він, але вона одразу його перебиває, не бажаючи чути виправдань.

— Я? Чому? Тому що іноді думаю так само, як і ти? Або тому, що часто з тобою не згодна? — відрізає вона з різкістю.

— Ти вважаєш, що так добре знаєш мої переконання? — кидає він, явно роздратований.

— Як я й сказала, — відповідає Рук. — Ти поганий брехун, Соласе.

І, чорт забирай, її чобіт досі мокрий. Розлючена, Рук свердлить його поглядом, потім різко нахиляється, зриває чобіт і жбурляє його в кущі. Будь-яке роздратування, яке він міг відчувати до неї, змінюється виразом повного відчаю, змішаного з ледь помітною недовірою. Але в його очах з’являється ще щось, чого вона ніколи раніше не бачила.

— Мій чобіт був мокрий, — коротко пояснює вона з явним роздратуванням. 

— Розумію.

— Перестань так дивитися на мене.

Його брови злегка насуплюються, але той погляд, що з’явився в його очах, не зникає.

Вона наставляє на нього палець.

— Я серйозно.

Солас сміється.

Рук застигає, абсолютно спантеличена. Втративши дар мови, вона повільно опускає руку. І, на її ще більший подив, він додає:

— Ми не закінчили нашу розмову раніше.

Вона… що?

— Мені було цікаво, чи тебе цікавить Затіння, — уточнює Солас, ніби нічого не сталося.

Рук видавлює збентежене:

— Так.

Але це звучить більше як запитання. Всупереч тому Солас ледь помітно нахиляє голову, продовжуючи йти поруч.

— Чи мала ти багато успіху в дослідженні Затіння?

У своїх снах вона часто забувала, що це лише сни. Ніколи не була особливо вправною в цьому. Якщо й відвідувала Затіння, то з конкретною метою — дослідженням це назвати було важко.

— Не зовсім, — зрештою каже вона.

— Неподалік є руїни, — починає Солас, і Рук здається, ніби вона спостерігає за цією розмовою з боку, ніби це відбувається не з нею. — Я міг би показати їх тобі. У твоїх снах, звісно.

Рук дивиться на нього з повним недовірою.

— Я тільки й роблю, що поводжуся з тобою вороже.

— Ти зловила мене на тому, що вважала брехнею, — відповідає він. Рук наполовину впевнена, що це сон. — І справедливо вказала на це.. Що б ти про мене не думала, я хотів би, щоб ти склала свою думку лише тоді, коли дізнаєшся мене як особистість.

Рук моргає.

— Ем, — видає вона «розумно». — Гаразд?

Не те щоб у неї було багато вибору. Якщо Солас захоче відвідати її сни, зупинити його буде майже неможливо. До того ж, здобути кращий контроль над Затінням і власними снами точно не завадить.

Солас нахиляє голову і повільно віддаляється.

— Побачимось цієї ночі, da’lan.

— Гаразд, — каже Рук, звучачи доволі безглуздо. 

Ошелешено поглядає на Еллану, яка з відкритим ротом встигла підслухати останню частину розмови.

Щойно Солас зникає з поля слуху, Еллана тихо каже:

— Він залицявся до тебе!

— Що?! — шипить Рук. — Ні, не залицявся! Він... ну, він просто...

Рук обриває сама себе.

— Він залицявся до мене.

Еллана виглядає вкрай задоволеною. Рук лише тяжко зітхає, визнаючи поразку.

— Спершу я дізнаюся твоє ім’я, — заявляє блондинка. — Це мій привілей як найкращої подруги.

Рук пирхає зі сміхом.

— Найкращі подруги?

— Звісно, — весело відповідає Еллана. А потім, вже зовсім серйозно: — Інші цього не розуміють.

Ах, долійський ельф. Еллана, як завжди, права. Бути долійкою далеко від свого клану — це створювало певний зв'язок, який ніхто інший не міг повністю збагнути.

— Я була б твоєю Хранителькою, — сухо зауважує Рук. Еллана усміхається тепло.

— Я була найкращою мисливицею, — хизується вона.

— Назву тебе Першою, — глузливо додає Рук.

— Звісно, о мудра, — жартує Еллана, оглядаючи місцевість і вирішуючи, що це місце досить підходить для табору. — Як щодо цього?

Кассандра уважно обводить поглядом околиці, оцінюючи оточення, тоді як Варрик без зайвих роздумів кидає сумку на землю і починає розпаковуватися.

Як завжди, намет Соласа вже стоїть першим. Кассандра коротко киває:

— Згодиться.

— Слава богам, — зітхає Еллана, ніби рішення про зупинку зовсім не залежало від неї. — У мене ноги відвалюються.

Вона хмуриться, помічаючи босу ногу Рук.

— Слухай, Рук, а що сталося з твоїм чоботом?

Chapter Text

Вона одразу зрозуміла, що перебуває у Затінні — переважно через присутність Соласа. Ковтнувши слину, рушила крізь сон.

— Де ми? — запитала, озираючись навколо. Місце виглядало незнайомим, кімната не нагадувала жодну з побачених у спогадах чи навіть у Маяку.

— Сон, — відповів Солас, оглядаючись навколо. — Твій, якщо точніше.

— О, — пробурмотіла Рук, трохи ніяковіючи. Кімната була маленькою, з великою постіллю посередині. Ліжко вкривали подушки, а вікно було трохи прочинене. Крізь нього струмувало м'яке світло. — Я завжди мріяла про власну кімнату.

Медитаційна кімната в Маяку ніколи не була її власною.

Солас кліпнув, ніби йому й на думку не спадало, що у неї ніколи не було чогось настільки простого, як власна спальня.

— Я долійка, — нагадала йому. — Я виросла, ділячи намет із мамою та всіма, хто його потребував.

Солас поглянув на її валласлін так, ніби бачив його вперше.

— У тебе ніколи не було власного намету?

Навіть теперішній доводилося ділити з Елланою. За межами Затіння її спляче тіло лежало спиною до спини з Елланою.

Рук знизала плечима.

— Ні.

Вона пройшлася кімнатою, махаючи рукою в повітрі. Спробувала змінити сон, але лише частково вдалося перенести зовнішнє всередину. Уздовж стін виросли квіти, а вода піднялася їй до пояса.

— Вибач, — промовила Рук. — Хотіла перенести нас назовні.

Сцена змінилася, перетворившись на щось знайоме. Їхній табір. Рук обернулася навколо.

— Це чарівно, — промовила вона. — Як ти зробив це так легко?

Можливо, справа була в тому, як вона це сказала, чи в тому, що підійшла до нього так, як завжди робила це у Затінні — без жодних вагань, але Солас виглядав здивованим.

— Я сновида, — відповів він, ніби цим усе пояснив. У певному сенсі, так воно і було.

— Це вражає, — зізналася вона. — Хотіла б уміти керувати Затінням так, як ти, але мої здібності дещо інші.

Вона обернула кинджал у руці, підкреслюючи сказане.

Солас спостерігав.

— Твоя майстерність гідна захоплення. Чи легко тобі це вдається?

— Так, — визнала Рук. Це давалося легше, ніж створювати вогонь чи що-небудь інше. — Але я завжди вміла творити щось за допомогою магії. Зброя — це просто.

Вона дозволила кинджалу перетворитися на посох, меч, лук — а потім він просто розчинився в повітрі.

— Принцип той самий, — сказав Солас. — Ти змушуєш свою магію набувати форми, я ж змушую Затіння робити те саме.

— Легко тобі говорити, — пробурмотіла вона. 

У Затінні завжди все було простішим. У світі наяву Солас був її ворогом. Рук стояла між ним і кінцем світу. У Затінні все було простим.

Там були просто Рук і Солас.

Десь закумкала жаба. Солас повернувся до сну, що посмів порушити його простір, і, на повне здивування Рук, це взагалі не був сон. Дух набув форми маленької зеленої жабки, ймовірно, під впливом тієї самої особи, до якої його спочатку потягнуло.

— Віра, — визнав Солас.

Рук задумалася, чому його потягнуло до неї. Вона скоріше відчувала брак віри, ніж її надлишок. Маленький дух підскочив до неї, закумкавши, поки вона присіла, щоб підняти його.

— Привіт, — привіталася вона.

— Здається, ти знайшла собі друга, — зауважив Солас. — Вона слідує за тобою вже доволі давно.

Віра моргнула одним оком, дивлячись на неї.

Рук подумала, що могли б трапитися й гірші духи — зрештою, вона якраз спілкувалася з одним із них. Ну, майже.

— Рада знайомству, Віро.

Рук відчула щось, чого не відчувала вже давно. Вона подивилася вниз на жабу, на Віру, і тихо промовила:

— Дякую, що прийшла.

— Світанок наближається, — оголосив Солас. — Скоро прокинешся.

Рук насупилася.

— Звідки ти знаєш?

— Ти завжди встаєш рано, з сонцем, — відповів Солас. Рук нахмурилася.

— Звідки ти—

— прокидається, розплющуючи очі, коли світло стає надто яскравим. Десь посеред ночі Еллана пересунулася ближче й притиснула обличчя до спини Рук. Обережно, вона відсовується, затримуючись, коли обличчя Еллани хмуриться через втрату тепла.

Коли стає зрозуміло, що Еллана не прокинеться, Рук безшумно вибирається з намету. Назовні одразу стає ясно, що вона знову перша, хто прокинувся. Зітхнувши, розплітає косу й починає повільно йти до річки, яку вони минули по дорозі сюди. Шлях недовгий, але до моменту, коли вона доходить, босі ноги вже вкриті тонким шаром пилу.

Вода занадто неспокійна, щоб чітко відобразити її відображення, але плями бруду серед веснянок впізнати можна. Вона швидко обмивається, не дозволяючи собі думати про Соласа.

Затіння змушувало все відчуватися інакше, ніж воно було насправді. У Затінні розмовляти з ним було легко. Ба більше, їй здавалося, що там вона навіть симпатизує йому. Але Затіння — це не світ наяву, і Рук слід про це пам’ятати.

Сьогодні вночі вона знову шукатиме Віру. Без Соласа.

Вона повертається до табору, почуваючись чистішою. Волосся вологе, кучері підстрибують із кожним кроком. Головне — тепер єдині плями на її обличчі це веснянки, жодного бруду.

Коли вона повертається, Кассандра вже не спить.

— Там річка за кілька хвилин звідси, — каже Рук, стаючи перед вогнем. Пальцями трясе волосся, дозволяючи теплу допомогти висушити його.

Коли Кассандра не відповідає, Рук зітхає. Її вже до смерті дістала ця відчуженість.

— Справа в тому, що я маг чи ельф? — запитує вона.

Кассандра помітно відсахується, легка хмурість з’являється на її обличчі.

— Ти відступниця, — нарешті відповідає. —  Невідомість.

— Якби я була магом Кола, ти довіряла б мені більше? — уточнює Рук, її голос повний недовіри.

— Це складно, — відповідає Шукачка. — Церква вважає магів небезпечними — схильними до одержимості. Демонів притягує до вас.

— Ти боїшся, — зауважує Рук.

— Ні, — відповідає Кассандра. — Я насторожі.

Рук закочує очі.

— Якщо тобі від цього легше, я не кусаюся.

— Повірю, коли побачу, — відповідає Кассандра. На цьому розмова закінчується, і незабаром з’являються інші. Солас, як завжди, прокидається останнім.

Він підходить і сідає поруч із Рук. Вона ледь помітно напружується.

Він — Фен’Гарел. Він вже обманював її раніше.

— Aneth ara, — усе ж каже Рук.

Вона може відчути здивований погляд Еллани, спрямований на привітання. Особливо на Соласа. Але Рук здається, що тепер вона розуміє. Солас самотній. У майбутньому, звідки вона прийшла, Еллана і Солас колись кохали одне одного.

Рук підозрює, що між ними було щось схоже на спорідненість. І Солас не кохатиме її так, як кохав Еллану — і, можливо, знову зможе, — але якщо у нього буде більше, міцніших зв’язків, можливо, він не відчує потреби знищувати Завісу.

Рук була однією з тих, заради кого він намагався виправити світ. Вона могла хоча б спробувати показати йому, що люди тут — це люди. Їй потрібно було лише змусити його засумніватися.

Солас усміхається їй, і якщо вона відповідає усмішкою, то тільки тому, що вирішила виконати свою задачу. А якщо серце трохи тьохнуло, то це лише тому, що Рук — дурна кролиця.

Chapter Text

Віра привітала її тихим кумканням. Рук усміхнулася своїй подрузі, оглядаючись навколо. Вони були в тому, що здавалося старим фонтаном. Час забрав його собі, і на воді тепер плавали латаття. Віра забралася на одну з них. 

— Привіт, Віро, — привіталася Рук. Минуло два тижні відтоді, як вони востаннє розмовляли. Два тижні майже безперервних подорожей. Еллана задала досить виснажливий темп, твердо вирішивши вибратися з Далекозем’я і повернутися до Гейвена, не залишаючи людей страждати ще більше. 

Минуло кілька тижнів безперервних мандрівок, допомоги там, де це було можливо — битви з демонами та навіть пошуків їжі.  

Вони увійшли у дивний ритм. Еллана й Варрік постійно розмовляли з усіма, а Рук удавала, ніби світ не готовий обрушитися на їхні голови, якщо їй не вдасться переконати Соласа стати на кращий шлях.

Віра стала приємною незмінною супутницею. Маленький дух рідко говорив, але Рук навчилася його розуміти.  

— Той настирливий вовк не тиняється поблизу, чи не так? — ввічливо запитала вона.  

Віра стрибнула у воду й почала неквапливо плавати по ставку. 

Рук зрозуміла це так, що Солас таки намагався, але з якоїсь причини так і не зміг увійти в її сон.  

— Дякую, Віро, — сказала Рук.  

Решту сну вони провели, граючись у воді, без жодних турбот. Прокинувшись, вона почувалася сповненою сил. 

День, звісно, тільки погіршується.  

Солас прокидається у кепському настрої — і замість приємної розмови відповідає на будь-яке звернення похмуро та різко, навіть якщо хтось лише дихає у його бік. 

Рук вирішує не чіпати його, без слів простягаючи миску зі сніданком.  

Солас мовчки приймає. Рук обмінюється поглядом з Елланою. 

Навіть у спогадах, які вона переживала, Солас ніколи не був таким… злобним. Навіть тоді, коли відправляв духів на смерть, це не викликало такого настрою.  

Все продовжується і після обіду. Солас здебільшого мовчить, іноді кидаючи різкі зауваження. 

Після третього зневажливого коментаря про долійців Рук не витримує:  

— Гей, щось заповзло тобі в задницю та здохло?  

Солас на мить замовкає.  

— Приношу свої вибачення. Я погано спав.  

Еллана саркастично додає:  

— А я і не здогадалася. 

Варрік зауважує:  

— З усіма трапляється, Сміхотун.  

— Ми скоро повернемося до Гейвена, — говорить Кассандра.  

Рук морщиться, думаючи про тісну кімнатку, в яку доведеться повернутися. Її ліжко, напевно, вже давно зайняли.  

Солас помічає її реакцію, але нічого не каже.

Еллана киває на знак згоди:  

— Я хотіла б поговорити з Жозефіною, розповісти їй про ситуацію тут.  

Ситуація полягала в тому, що маги й храмовники билися всюди, розриви викидали демонів направо й наліво, а біженці намагалися вижити посеред двох катастроф. 

Рук нічого не каже, але почувається трохи неспокійно, коли вони починають шлях назад до основного табору.  

Цього разу вони дістаються туди набагато швидше, здебільшого тому, що розриви на цьому шляху вже були закриті, і вони не робили зайвих відхилень. До того ж тепер у них є коні. Вони прибувають до табору через два дні, а ще за тиждень повертаються до Гейвена.

Рук ненавидить сніг. Після того як вона позбулася своїх чобіт, це викликає в неї особливе роздратування. Її пальці ніг мерзнуть. Щойно вона злізає з коня, на її обличчі з’являється похмура гримаса.  

— Це просто відстій, — бурмоче вона собі під ніс.  

— Гей, ти ж сама їх позбулася, Рук, — зауважує Варрік. 

— Мій чобіт був мокрим, — виправдовується вона. — І я була зла.  

Соласа, здається, зовсім не турбує холод, що кусає його ноги, і Рук хмуриться, дивлячись на його босі пальці. Він лише піднімає на неї брову. Відтоді як вона висловилася про його похмурий настрій, Солас повернувся до свого звичного стану — що здебільшого означало, що вони ігнорують одне одного. У Затінні вони також не розмовляли. Рук, мабуть, слід було б попрацювати над цим. 

— Гей, Рук, що скажеш, якщо ми зайдемо до таверни? Мені б не завадило випити, — пропонує Варрік.  

— Згодна, — відповідає вона, головним чином тому, що не має жодної причини відмовлятися, а Солас вже попрямував у бік своєї хатини. 

У таверні гамірно, коли вони приходять, і Варрік встигає зайняти столик у кутку. Рук замовляє собі ель і повільно потягує його, поки Варрік розповідає їй історії про Кіркволл.  

— …і Гоук, глянувши на все це, каже: «Думаю, нам потрібне відро побільше», — завершує Варрік.  

Рук вибухає сміхом, саме коли робить ковток, і ель вистрілює їй через ніс.. 

— Я тобі не вірю, — заявляє Рук, витираючи обличчя. Тепер її сорочка заляпана елем. Чорт.  

Варрік уже відкриває рота, щоб виправдовуватися, як раптом гучний шум від кількох столів далі перебиває його. 

Її погляд привертає знайома до болю постать, яка стоїть на столі. Гучний дзенькіт звучить, коли чоловік перекидає келихи й тарілки, піднімаючи свій кубок у повітря. Людина закидає голову назад, небезпечно похитуючись на столі, голосно гикаючи, і проголошує:  

— Думаю... — гик, пауза, після чого чоловік робить великий ковток. — Раунд напоїв за мій рахунок!  

Його слова звучать п'яно і нечітко, а служниця таверни виглядає вкрай роздратованою, у той час як вся таверна радісно вітає цю заяву. Рук хмуриться. 

— От би він пішов, — бурмоче Рук.  

Варрік кривиться:  

— У Тревельяна померла сестра, Рук. Він сумує.  

І Рук була б співчутливою… до того моменту, коли п’яний Максвелл Тревельян повідомив їй, що у неї чудові груди. Для кролика.   

Вона закотила очі.  

— Він ще й расист і п’яниця. Одне не скасовує іншого.  

Хто б казав. Вона майже кривиться, коли усвідомлює підтекст своїх слів. Яка ж вона лицемірка. Вона ж буквально бачила його спогади, де він поводився, м’яко кажучи, огидно на ім’я «вищого блага», і все одно його захищає. Дурна кролиця.   

Рук стримує бажання вдарити себе по лобу.  

Максвелл саме в цей момент вирішує підкотити. Він накидає руку їй на плечі, нахиляючись ближче до обличчя. Рук морщить носа, відчуваючи огидний запах алкоголю з його рота.   

— Рук, Руккі, — гикає він. — Можна я так тебе називатиму? Знаєш, я тут подумав, ти заслуговуєш набагато кращого, ніж той... — Макс явно губиться, шукаючи слова. — Той тип. Ти повинна зайти до мене в кімнати, і я покажу тобі, як справжній чоловік...  

Варрік перебиває його:  

— Гей, Максе, друже, здається, леді це не цікавить. Давай-но краще знайдемо тобі воду.   

Рук кидає на Варріка багатозначний погляд, відступаючи вбік. Варрік має достатньо совісті, щоб скривитися. Вона припускає, що йому вже вистачає покарання: він доглядає за п’яним Максвеллом, поки вона вислизає з таверни, залишаючи йому ще й рахунок.  

Думка про повернення до своєрідного відлюдинця викликає в Рук лише похмурий смуток, тому вона вирішує побродити по околицях церкви.

Вона ніколи раніше не була в такому місці. Зупинившись, Рук пильно дивиться на нього, напружуючись, коли Леліана підходить і стає поруч. Рук здебільшого намагалася уникати її.  

— Церква в Гейвені не завжди була такою гарною, — зауважує Леліана. 

Рук ковтає.

— Ви були тут раніше?

— Так, — просто відповідає Леліана. — Раніше тут правили Послідовники Андрасте.  

Послідовники чого, послідовники кого? Рук, очевидно, виглядає збентеженою, бо Леліана додає:  

— Секта. Вони були дуже недружні до чужинців. Героїня Ферелдена розібралася з ними. 

Це було ім'я, про яке Рук не чула вже багато років. Герой Ферелдена загинула, зупиняючи Мор. Вона була долійською ельфійкою, перш ніж стати Сірим Вартовим.  

Рук не була впевнена, як їй слід реагувати, але Леліана зробила це за неї:  

— Мережка розповіла мені про твій клан, — каже вона. — Я знаю, що ти щось приховуєш, але якщо це не загрожує Інквізиції, я не буду копати глибше. 

Рук забирає назад усі негативні думки, які колись мала про богів. Мітал, напевно, сама усміхається їй, бо це точно може бути лише акт божественної милості, який змусив Леліану так легко відступити.  

— Мої секрети не зашкодять нікому, крім мене, — щиро відповідає вона.   

Леліана коротко киває.  

— Добре. Вісниця попросила, щоб ти супроводжувала її на більш постійній основі.  

— Гаразд, — каже Рук, все ще трохи приголомшена. — Я буду рада.  

— Я вірю, що ти не маєш наміру шкодити, — додає Леліана. — Не дай мені підстав засумніватися в цьому.

Попередження зависає в повітрі, мов свинцевий тягар, ще довго після того, як Леліана залишає її. Рук, не знаходячи слів, прямує назад до відлюдинця. Коли вона заходить, атмосфера всередині здається затишною. Вже зайняте ліжко, де колись прокидалася Рук, не викликає здивування. Вона знаходить місце поблизу вогню та вкладається на підлогу. Це не найзручніше місце, де доводилося спати, але тут тепло й сухо, тож зійде.

Chapter Text

Вона прокидається відчуваючи, як маленькі пальчики розплющують повіку. Рук відмахується, швидко сідаючи. Маленька дівчинка з її грудей падає на підлогу з тихим «уф». Рук тре око, насупившись на маленьку ельфійку. Їй навряд чи більше ніж три роки.

Дівчинка підводить голову, великі зелені очі поважно кліпають. Рук зітхає:

— Іди до своєї матері, da’len.

Маленька дівчинка сором’язливо посміхається і повзе до сплячої ельфійки з подібними рисами обличчя. Рук навіть не намагається знову лягти, а натомість підіймається на ноги. Надворі ще ніч, і вона геть знесилена. Сон на підлозі аж ніяк не допомагає її забоям, які вона отримала, подорожуючи з Вісницею Андрасте.

Сніг скрипить під її ногами, і вона на мить зупиняється, щоб поглянути на Пролом.

Дивитися на нього дивно. Вона, звісно, чула про нього історії. Вона навіть бачила розриви у Завісі. Але Пролом — це інше. Дивний — немов рана. Пульсуючий, як серцебиття.

Зранку вони вирушали до Орлею. На зворотному шляху Еллана хотіла знову зупинитися у Далекозем’ї, щоб перевірити, як там справи.

Вони готувалися до довгої подорожі, щоб як слід все налагодити. Рук одночасно і тішилася, і жахалася цієї перспективи. З одного боку, вона вже звикла до постійних мандрівок. З іншого — вона дійсно, дуже-дуже сумувала за подорожами через елювіани.

Вона не впевнена, скільки часу провела там, — але зрештою, блукаючи неподалік від хатинки Еллани, врізається прямо у Командора.

Який саме виходить із цієї будови. Рук переводить погляд з нього на двері. Його щоки палають червоним, і він починає затинатися:

— Клянуся, це не те, що ти подумала!

Рук нічого не відповідає, хоча її думки вирували. Вона навіть не припускала, що таке могло бути можливим. Еллана та Солас були настільки нерозривно пов’язані в її свідомості, що їй і на думку не спадало, що щось таке просте, як її присутність, може настільки змінити ситуацію.

— Справді, — говорить Каллен, але Рук його не слухає, замислюючись, що це насправді означає. Без Еллани вона не вірила, що у неї є хоч якийсь шанс переконати Соласа.

Солас міг би завагатися, якщо світ сповнений коханням і близьким другом, але не просто другом. А вона, якщо чесно, дуже погано справляється з тим, щоб бути цим другом. Їй хочеться вирвати собі волосся. Вона відвертається від Каллена, махнувши рукою, і різко розвертається на підборах.

Вона не була впевнена, що саме робить, але знала, що змінила все безповоротно. І що б це не було, навряд чи могло зробити ситуацію гіршою.

Хатина Соласа знаходилася десь збоку, у затишному куточку. Вона підходить до дверей і стукає. Надворі глуха ніч, тому йому потрібно кілька хвилин, щоб піднятися та нарешті зустріти її.

Він тре сон з очей, а його голос, глибокий і хрипкий від сну, цікавиться:

— Da’lan?

Він ще й без сорочки. Чого, напевно, Рук мала б очікувати. Вона не дивиться довше, ніж це пристойно.

До того, як думка сформується в щось усвідомлене та глибоке, каже:

— Я більше не можу спати у відлюдинцю.

Солас пробує слово, немв воно чуже для нього. Скоріше за все, так воно і є.

— Прошу.

Солас пускає її всередину. Він ще напівсонний, тож нічого не говорить, поки вона оглядає його кімнату. У ній пахне затхлістю, і вона майже позбавлена індивідуальності, якщо не рахувати кілька книг, складених на столі біля вікна. Вогонь у каміні ледве жевріє, а ліжко скуйовджене. Солас мовчки повертається до нього, кидає руку на очі і лягає.

Рук залишається стояти посеред кімнати, а коли вона вирішує вмоститися на підлозі біля каміна, Солас видає довгий, глибокий зітхання та роздратування звук, бурмоче щось, чого вона не може розібрати.

— Що? — запитує вона, насупившись, дивлячись на нього. 

У цей момент він здається таким... звичайним. На мить вона розуміє, чому Еллана закохалася в нього.

— Лягай у ліжко і спи, — голосно каже він, хрипко, з відтінком роздратування.

Тон його голосу настільки досить сердитий, що Рук без зайвих слів залазить у ліжко поруч, обережно лягаючи на бік, щоб торкатися якомога менше.

Солас засинає майже відразу, його дихання вирівнюється. Незабаром Рук слідує за ним у Завісу.

Солас підняв брову.

— Чи є причина, чому ти прийшла до мене перед світанком?

— Між двох вогнів я шукала вихід і знайшла тебе, — прямо відповіла Рук.

— Твої кімнати настільки неприємні?

Вони стояли на галявині, чи щось схоже на неї. Польові квіти розквітали під кожним їхнім кроком, і Рук ворушила пальцями ніг, відчуваючи м’якість трави.

— Це натякає на те, що дивно мені взагалі дісталася кімната, — усміхнулася вона криво. — Я сплю на підлозі.

Коли вона відвела погляд від своєї гри з травою, Солас виглядав по-справжньому розлюченим.

— Тобі не дали ліжко? — його голос звучав напружено.

Рук знизала плечима, показуючи на свої вуха.

— Ельф, пам’ятаєш? Не знаю, чи ти помітив, але люди хочуть, щоб нас було ні видно, ні чутно.

— Неприпустимо, — виніс він вирок. — Ти залишишся зі мною.

— Овва? — задумливо відповіла Рук. — І з якого це дива ти раптом став головним?

Солас закотив очі.

— Ти справді хочеш і далі спати на підлозі?

— Ні, — відповіла Рук. — Але я також не хочу, щоб інші люди спали на переповненій підлозі в тісній кімнаті.

— Ти не можеш допомогти іншим, не допомігши спершу собі, — порадив він мудро. І це дратувало Рук, бо він був абсолютно правий.

— Гаразд, — зітхнула вона. Її погляд упав на ставок неподалік. — Ей, Солас?

— Так, da’lan? — відповів він, повертаючи голову, щоб побачити, на що вона дивиться.

— Як думаєш, чи можу я втопитися уві сні? — з усмішкою запитала вона.

Солас навіть не встиг відповісти, як Рук вже кинулася вперед і з розбігу пірнула у ставок.

Вона пішла на дно, наче камінь, але, звісно, не потонула. Коли нарешті вибралася на берег, Солас дивився на неї з ледь прихованою розвагою.

— Я не вмію плавати, — повідомила вона.

— Тебе настільки дратує моя присутність, що ти вирішила втопитися? — відзначив Солас із тонкою усмішкою.

— Насправді, ти не такий вже й поганий, — визнала вона.

— А я був під враженням, що ти вважаєш мене «ідіотом», — зауважив він, не без задоволення цитуючи її ж слова.

Рук повністю вибралася з води, з кучерями присталими до шкіри.

— Так, але це лише означає, що тобі потрібен хтось, хто буде переглядати твої плани та обговорювати, де ти припустився помилок після невдалої розмови, — сказала вона, зухвало усміхнувшись.

Солас глибоко ковтнув, очевидно, трохи розгублений, і раптово змінив тему:

— Твій друг, Віра. Ти її бачила?

Рук кліпнула, здивована різкою зміною теми, і раптом усвідомила, що сидить із рушником на плечах у затишній маленькій таверні, перед нею стоїть миска.

— Відтоді, як ми повернулися до Гейвена, ні, — сказала вона, беручи ложку з супом Затіння. — Це смачно.

— Спогад, — буденно відповів він.

— Дуже смачний спогад. Рецепт пропонується разом зі сном? 

— Сумніваюся, що твоє приготування змогло б передати всю його красу, — сухо зауважив Солас.

Рук роззявила рота, випустивши ложку з рук.

— Вибач, але я не бачила, щоб ти готував. Або Варрик, якщо вже на те пішло. Я досі впевнена, що він прикидається безнадійним, аби уникнути чергування.

— Вважай, тобі пощастило, — відповів Солас. — Варрик навіть воду зміг би спалити.

— А я, значить, не можу? — обурилася вона. — Усе, що я готую, перетворюється на кашу. Еллана — єдина, у кого виходить щось не жахливе.

— То ось чому вечеря була їстівною останні кілька ночей у дорозі? — підколов він.

Рук примружила очі.

— Я знаю, де ти спиш.

— Як і я.

Рук тихо захихотіла, раптом задумавшись, що, до біса, вона робить. Все це не мало бути таким простим. Вона була тут із конкретною метою. І все ж, коли Солас посміхнувся їй, Рук мимоволі подумала, що у вовка дуже мила посмішка.

Chapter Text

У ранковому світлі легко забути, чому вона взагалі прийшла до нього. Їхні тіла переплелися, і оскільки Рук прокинулася раніше, їй доводиться якось упоратися з незручністю, намагаючись його не розбудити.

Вона обережно совається, намагаючись вислизнути з ліжка збоку. Після кількох хвилин боротьби, зрештою долучивши навіть обличчя, як додаткову кінцівку, вона виходить переможницею. Солас навіть пальцем не поворухнув.

Звісно, він спить, як мрець. Гад.

Рук закочує очі й швидко прямує до дверей. Вона прокинулася трохи пізніше, ніж зазвичай, і винуватить у цьому дивну ніч. Відчиняє двері безшумно, але все одно здригається від тихого клацання, коли ті зачиняються. Задоволена, повертається, щоб іти до стайні, але завмирає на місці, побачивши Каллена.

Він виглядає так само здивованим, як, мабуть, і вона. Щоки палають, очі широко розкриті. Ніяково, він підіймає руку, махаючи їй у привітання.

— Це справді не те, що ти думаєш, — запевняє вона, трохи збентежена. Раптом їй захотілося бути серед долійців. При всіх їхніх недоліках, вони ніколи не мали упереджень чи табу щодо інтимних речей. Долієць повірив би їй, бо серед ельфів вона просто відкрито зізналася б, що була з ним близька. Якби це було так. Але цього не було. — Я спала на підлозі, і минулої ночі більше не змогла цього терпіти. Я прямувала до Еллани, але, зрозумівши, що вона… зайнята, почала шукати інше місце.

Каллен повільно киває.

— У мене була схожа ситуація. Сподіваюся, ти не рознесеш це по всьому табору.

«Схожа ситуація? Ти теж поділив ліжко з головним бабаєм свого народу? Дозволив йому переслідувати твої сни, мов привид?» Рук не каже цього вголос, але вирішує пізніше перехопити Еллану і прямо з’ясувати, що, до біса, відбувається.

— Звісно, ні, — погоджується вона.

Каллен, здається, дивиться куди завгодно, тільки не на неї, а його рум’янець усе глибшає з кожною секундою.

Рук опускає погляд, думаючи, чи не вибилося щось з її вбрання. Груди? Ні, не те. Але вона швидко помічає причину збентеження Каллена — сорочка розстебнута трохи нижче, ніж слід, оголюючи декольте.

Рук хоче провалитися крізь землю. Вона потирає око.

— Ми про це ніколи не говоримо, — нарешті каже вона.

Каллен різко киває. Вони розходяться в різні боки.

Вона відразу ж прямує до Еллани. І дорогою застібає сорочку.

Еллана відчиняє двері майже так само, як це зробив Солас, — дезорієнтована після сну. Її волосся скуйовджене. Рук підіймає брову і запитує:

— То що, Каллен?

Еллана закочує очі.

— Солас?

Рук також закочує очі.

— Каллен вийшов з твоєї хатини цього ранку.

Еллана спромагається виглядати трохи ніяково.

— Це не те що ти думаєш, — запевняє вона. — Йому потрібен був хтось, з ким можна поговорити, ось і все.

Рук вірить їй. У Еллани немає жодної причини брехати про щось подібне.

— Гаразд, — погоджується вона. — І якщо ти почуєш якісь чутки про мене і Соласа — це всього лише чутки.

Еллана киває.

— Гаразд, — відповідає вона.

Рук посміхається. Еллана відповідає їй тим самим. 

. 

Коли Рук уже на коні, стає зрозуміло, що плани змінилися. Тепер вони спершу прямують у Далекозем'я, а Орлей залишають на потім. Чому саме так вирішили, вона не знає, але це явно означає більше біганини за чутками про розриви, боїв із храмовниками та панікуючими магами.

Її кінь вперто тримається поруч із конем Кассандри, тож більшу частину дороги Рук слухає, як Еллана розмовляє з Варриком. У якийсь момент до неї під’їжджає Солас, і вони коротко розмовляють про Завісу, поки Варрик не втягує його в розмову.

Коли вони нарешті добираються до пролому, Рук полегшено зітхає. Вона зіскакує з коня за лічені секунди, встромляючи кинджал у демона.

— Гарна робота, Рук! — вигукує Варрик.

А потім усе йде шкереберть, і Рук раптом відчуває себе знову наляканою дитиною.

Коли Рук було сім, її ледь не викрали. Її клан не раз подорожував поблизу людських поселень — навіть торгував із ними.

Але цього разу все було інакше.

Чоловік виявився найгіршою людиною, яку можна собі уявити. Варто було йому раз глянути на неї, як він сказав, що її очі принесуть йому невеликий статок у Тевінтері.

Рук ніколи не бачила свого відображення, окрім розмитих образів у воді, — тому тоді вона нічого не знала. Долійці не говорили про такі речі. Рук знала, що у неї кучеряве темне волосся і веснянки, але вона не знала кольору своїх очей чи вигину свого носа.

Чоловік схопив її за руку з такою силою, що вона заплакала. Рук закричала, ридаючи, коли чоловік почав тягти її геть. Її мати кинулася на допомогу, кричачи на чоловіка.

Це був перший раз, коли вона бачила, як магію використовують для захисту. До цього її мати показувала їй лише лагідні речі — створювала маленькі вогники, співала колискові й оберігала від нічних кошмарів.

Рук усе-таки обійшлося — лише синцем і жахливим спогадом на пам’ять. Тієї ночі вона запитала у своєї матері, що не так з її очима.

 Її мати кліпнула очима, здивована питанням.

— О, моя дорога дівчинко, — сказала вона. — Твої очі прекрасні.

Пізніше Рук дізналася, що її очі такі ж, як у її батька: одне блакитне, а інше зелене.

Відтоді вона не відчувала себе такою вразливою, як того дня, аж поки не стала дорослою, що бореться з богами.

І ось знову.

Демонів було більше, ніж вона бачила за останній час, — і демони Гордості не здаються просто так. Між ними та іншими тече річка, а Рук не вміє плавати.

Еллана втратила свідомість. Вона схилилася на Варрика, тоді як Солас тримав бар’єр, що стримував удари демона люті.  А Рук із Кассандрою застрягли на іншому боці, без змоги перетнути річку й допомогти.

— Ми маємо щось зробити, — шипить Кассандра, визираючи з-за колони.

Рук різко видихає через ніс, коли та робить крок уперед. Жодного гарного виходу з цієї ситуації вона не бачить. Хапає Кассандру за рукав, але та вислизає з її рук.

— Ні! — вигукує вона, кидаючись за нею. 

Демон помічає їх одразу, як і очікувалося.

Він кидається вперед, і Рук із жахом спостерігає, як Кассандра падає.

Рук кидає у демона магію, з усіх сил бажаючи, щоб він загинув. Вона оглушує його, але цього вистачає лише для того, щоб відволікти, поки Солас підпалює його.

Варрик ляскає Еллану по щоці, намагаючись привести її до тями.

— Ну ж бо, — шипить він, допомагаючи їй простягнути руку вперед.

Еллана кричить від болю, кров на її обличчі темною плямою виділяється на блідій шкірі. Пролом з гуркотом закривається, і Солас добиває демона.

Настає напружена, жахлива тиша. Рук перша опановує себе і стрімголов кидається до Кассандри.

Її руки тремтять.

Рук вже не раз бачила, як люди вмирали. Вона бачила смерть своєї сім’ї, всіх своїх друзів. Але їй ніколи по-справжньому не спадало на думку, що ті, хто вижив раніше, можуть померти так само.

Кассандри більше немає.

— Я не розумію, — зізнається Соласу. — Вона не мала помирати тут.

— Підійди ближче, da’lan, — каже, обережно спостерігаючи за нею. Рук гадає, про що Солас думає тепер.

Механічно вона притуляється до нього. Це дивний спосіб втішити, але здається це має сенс… свого роду.

— Ти не поранена, — про всяк випадок говорить Солас.

Рук нічого не відповідає.

Кассандра була мертвою. В її часі, Кассандра лишилася живою.

Рук наївно вірила, що змогла забезпечити безпеку одним людям більше, ніж іншим.  Тим не менш Еллана плаче, бурмочучи щось на елвені, перекладати що енергії немає. Варрик завмер навпроти каменя із розгромленим виглядом.

І Рук знала, що це було її провиною. Кассандра не померла б, якби її, Рук, тут не було. Вона і не була раніше.

Руки тремтять і вона розуміє, що не може відвести погляд від Соласа.

— Я не хотіла, щоб це сталося, — запевняє вона.

Рук не впевнена, чому вона шукає прощення від нього. Певно, якщо хто-небудь і міг дарувати, то це б був хтось з такою ж кількістю крові на руках.

Рук вбила світ. Солас зробив це теж.

Його мовчання триває хвилину, лише після він каже:

— Я знаю, da’lan.

Chapter Text

Солас сідає поряд із Рук. Еллана фокусується на цьому, це легше, ніж сидіти наодинці із власною провиною. Рук виглядає загубленою, сконфуженою — і продовжує дивитися на нього так, немов він скаже щось жахливе.

Коли вони вернулися, Мережка прикрила рот рукою, з виразом жаху на обличчі.

— Ніхто не думає, що люди можуть померти, поки це не станеться насправді, — сказав Варрик.

І тепер Еллана спостерігає за Соласом та Рук.

— Це не допоможе, — тихо говорить їй Варрик. — Відволікання працюватиме не завжди. Тобі доведеться зустрітися із цим колись, малеча.

Малеча. Da’len. Солас звертається до Рук саме так, але вимовляє інакше. Da’lan. Це діалект? Або щось, чого він набрався із подорожей Затінням? Еллана озирається.

Рук виглядає маленькою. Насправді, раніше це не було так помітно, але вона мініатюрна . Варрик зітхає, коли помічає, за чим спостерігає Вісниця.

— Малеча, — Еллана перебиває гнома на самому початку.

— Кассандра думала, що Рук зламається першою. Але я вважаю, що це буде Солас.

Ймовірно Варрик має рацію. Це всього лише відволікання від того, що дійсно пригнічує її, але Еллані здається, це гарна ідея. Говорити про неї. Люди немов вдавали, що мертві більше не існують. Тиха і сумна смерть була новинкою для Еллани, яка звикла до іншого порядку речей.

Коли члени її клану помирали, їх життя святкували. Це було сумно, звичайно, але вони розповідали історії та сміялися на їх честь. Вони пам’ятали померлих.

Кассандру треба було пам’ятати. Варрик, здається, розуміє.

— Кассандра щось відчувала, — нарешті відповідає. — Рук… вона прямолінійна.

Але Еллана спостерігає те, як Солас любується волоссям Рук. Дівчина відкидає кучері за вухо, і погляд ельфа не відривається від того, як вони пружинять назад.

Рук знову повторює дію, та врешті Солас відводить погляд, зупиняючи його на вогні із задумливістю на обличчі.

— Так. Ми поспорили. Два дракони. Доєднаєшся?

Варрик посміюється та дістає свій гаманець.

— Та жалкуватимеш про це. Підвищую ставку Шукачки. Чотири дракони, що Рук першою зізнається в почуттях.

— Угода, — говорить Еллана, відчуваючи глибоку тугу у грудях. Кассандра мала бути тут. — Я думаю, це моя провина.

— Хей, не думай так. Те, що сталося, жахливо, але жоден з нас не зробив цього з нею. ЇЇ вбив демон. Не ти. Не я. Не Солас. Не Рук.

Еллана видихає з тремтінням:

— Я знаю.

Вона підводить очі й зустрічається поглядом із Рук. Рук дарує їй напівусмішку, і її валласлін трохи зморщується. Еллана теж усміхається у відповідь. Варрик правий. Їй не варто звинувачувати себе.

Вона прочищає горло: 

— Дякую, Варрику.

— Завжди, малеча, — відповідає, поплескуючи її по плечу. 

Цієї ночі, коли Еллана залізе до намету, вона зануриться обличчям у волосся Рук. Його землистий запах змусить відчути, ніби вона ніколи не покидала клан Лавеллан.

Chapter Text

Вони прибувають до Орлею впродовж трьох тижнів. Тіло Кассандри доставлене сюди, аби передати його родині далі. Рук не була впевненою, як саме Церква поводилася із мерцями, але все ще хотіла посаджене на власній могилі дерево, коли прийде її черга.

Солас їхав за нею, ніколи не віддаляючись далеко. Продовжував спостерігати, немов очікував чогось. Рук не могла сказати, чого саме, але була рада його компанії.

Кассандра не мала бути мертвою. Еллана не мала не цікавитися Соласом. Речі, які ніколи не траплялися раніше, трапилися тепер і все через Рук.

Вона цінує, що Жахововк тримається поблизу, дуже. Якби це тільки полегшувало нагляд за ним…

Еллана більшість часу мовчазна. Рук здається, що це міг бути перший раз, коли вона переживала смерть таким чином. З відчуттям марності, безглуздості. Поміж долійців смерть завжди відчувалася немов наступний етап — новий початок.

— Це перший раз, коли ти втратила когось так, lethallen? — із добротою запитує Рук.

І навіть якщо це для відволікання самої себе від почуття непоправного лиха, що ж… це на її совісті.

Губи Еллани стискаються в тонку лінію.

— Так. Я маю виглядати кумедно.

— Не більше за мене. Я навіть не подобалася Кассандрі.

Еллана сухо хихоче.

— Це не правда. Вона вважає… вважала тебе веселою.

Рук перекидає волосся за плече:

— Як і більшість людей.

Її слабка спроба підняти настрій допомагає, най і всього лише трішки. Еллана розповідає історію про Кассандру і, на якусь хвилину, Рук дозволяє собі повірити, що все в порядку.

До того часу, коли вони прибувають до Вал Руайо, вона майже вірить, що це дійсно так.

Місто прекрасне. Архітектура дивовижна настільки, що Рук зачаровується навіть найпростішими речами. Найдивніше, що це нагадує Мінратос. Метушливий темп столиці не уповільнюється через прибуття Вісниці та її строкатої компанії.

Дві долійки, ельфійський бог та гном заходять до Вал Руайо.

Звучить майже як початок жахливого жарту.

І Рук дійсно чекала на якусь кульмінацію. До другого бою, вона майже відкинула будь-яку надію отримати щось вартісне.

— Ненавиджу Орлей, — вирішує вголос. Солас підіймає брову і дивиться так, немов знову готовий відпустити зневажливий коментар щодо долійців, тому Рук продовжує: — Хоча їжа дійсно непогана. Хтось пробував ті малі тістечка?

Вперше після того, що трапилося із Кассандрою, в очах Варрика з’являється малий проблиск.

— Нижче вулицею є мила пекарня. Вам двом слід взяти трохи тістечок,  – втручається він, обмінюючись виразним поглядом із серйозною Елланою.

Загальний расизм Вал Руайо вона переносить складніше, ніж Солас та Рук. Також смерть Кассандри все ще висить тягарем на ній. І Рук справді краще зосередитися на інших речах. Варрик пропонує підкупити Еллану солодким.

Рук не бачить в цьому великого питання, повертаючись до Соласа із повсякденною усмішкою:

— Давай, Ласолюбе. Десерти за мій рахунок.

— Ласолюб? — перепитує Солас, з легкою недовірою в голосі.

  — Всім подобаються ласощі, — просто відповідає вона. Хоча, були деякі чутки, що шоколад небезпечний для собак. Рук хмуриться в його бік. — В тебе алергія на шоколад?

Солас дивиться на неї так, немов вона тільки що відростила другу голову, наповнену моровицею.

— Ні, — якимось чином йому вдається звучати майже невпевнено.

Рук звужує очі:

— Це було непереконливо.

— Це було дивне питання, — захищається Солас.

Або можливо Рук зчитує його занадто добре. З того часу, як вони розділили ліжко, він поводився дивно.

Хм… Може Беллара помилялася стосовно богів, які поводилися більш відкрито зі своїми почуттями. Підступна ідея народжується в її голові.

— Гей, Соласе, — відкриваючи двері до пекарні перед ним, запитує Рук. 

Ельфійка в крамниці люб’язно посміхається, тоді як людські відвідувачі задирають носи. Вона продовжує, немов нічого не відбувається. 

— Як ти вважаєш, Фен’Гарел та Мітал трахалися?

Солас стоїть спиною, тож Рук не бачить вираз обличчя, але звук, який він видає, вартий цього. Дивний свистячий звук, ніби щось проткнуло легеню та все ж-таки він продовжував дихати.

— Що? — запитує він, звучачи трохи збентежено. Однак його голос несподівано спокійний. Якби Рук не прислухалася, вона б цього зовсім не помітила.

Невинна усмішка з’являється на її лиці:

— В храмах Мітал знаходиться чимало його статуй.

Рук не чекає на відповідь, ввічливо замовляючи у дівчини  попереду чотири тістечка. Платить і забирає їх без зайвих церемоній, схопивши за рукав Соласа.

— Всі долійці вірять в цей… — на коротку мить він бореться із тим, щоб знайти правильне слово, — фарс?

— Звичайно ж ні, — миролюбиво запевняє Рук. — Але цікаво ж. Почекай, ти хочеш сказати, що думаєш, що вони не могли?

Було помилкою, починати це. Зрештою він зрозуміє, що вона все знає, і буде розлючений. Але це занадто приємно, а Рук точно не проти такого відволікання.

Брови Соласа збираються в складку, і він виглядає трохи болісно, відповідаючи:
— Затіння не... Ельфи—

Рук вирішує врятувати його з цієї пастки, намагаючись виглядати шокованою. Губи трохи розкриваються, із м’яким вигуком:
— Оу.

Вона невинно моргає на нього:

— Я не скажу нікому, що ти незайманий, Соласе. Тут нічого соромитися.

Рук точно потрапить прямо до пекла. Вона дасть п’ять Мітал дорогою туди. 

— Я не незайманий, da’lan, — беземоційно каже Солас.

  Збожеволіла частина в ній хоче спровокувати далі, сказати, аби він довів це. Варрик втручається раніше, ніж звучить будь-яка відповідь.

— Ми не заважаємо? — дражниться він. — Гей, якщо вам зі Сміхотуном потрібна кімната…

Рук робить крок в бік, ігноруючи почуття соласового погляду на собі. Передає кожному по тістечку. 

— Ось, вам сподобається.

Коли вона передає Соласу його порцію, їх руки торкаються та чомусь шкіру поколює. Рук замислюється, чи це і є та кульмінація їхнього недо-жарту.

.

Справжня кульмінація приходить пізніше. Сера нахабна та гучна, а ще трохи нагадує Рук дівчину з її клану. Трохи докучливу, але це не та річ, яку вона коли-небудь скаже вголос.

Еллана вважає її чудовою… і це приводить їх до чергового бою. Рук справляється добре, вже мріючи про сон на ліжку в таверні. Вона планує скуштувати своє тістечко та заснути під теплою ковдрою. Відшукати Віру в Затінні та поділитися із подругою своїми дражнилками Соласа.

Коли останніх ворогів подолано, Рук дозволяє своєму кинджалу розсипатися, як пилу у вітрі.

Удар приходить ззаду, і  зір миттєво розпливається. Вона спотикається, падаючи вперед.

— Рук! — кричить Солас. 

Його голос робить щось дивне, здається, звучить далі, хоча здавалося, що відстань між ними була незначна.

Несподівано він вже тримає її.

— Рук, не засинай.

Рук моргає. В нього фіалові очі. Її рука намагається повільно піднятися, але це настільки важко, що вона відмовляється від спроби. Солас виглядає стривоженим. 

— Рук… ти маєш не спати.

— Мітіан, — бурмоче вона на половині шляху до Затіння.

Солас робить щось, повертаючи її на бік та ніжно тримаючи обличчя у своїх руках:

— Що? — розсіяно перепитує він.

— Моє ім’я, — говорить вона слабким голосом. — Це Мітіан.

Їхні обличчя майже торкаються. Солас вимовляє її ім’я, наче це молитва, але Рук втрачає свідомість, і ці слова вже не мають значення для неї.

Забуття вітає її.

Chapter Text

Колись давно був вовк. Він був дуже голодним та відправився до сусіднього стада вівець. Там він знайшов ягня, яке відійшло загадто далеко. Він відчував провину за вбиття ягня, тому він сказав, що вона образила його минулого року.

Ягня сказала, що це неможливо, бо вона тоді ще не народилася. Тоді вовк сказав, що вона пасеться на його пасовищі. Ягня знову відповіла, що це неможливо. За все своє життя вона ні разу не пробувала траву, тільки молоко матері.

Вовк з’їв її все одно.

Мітіан спитала, чому вовк з’їв ягня, якщо вона нічого не зробила.

Але Віра не мала відповіді, тільки хрипле кумкання. Мітіан зітхнула, лягаючи на спину. Квіти розквітали, їхні суцвіття падали з дерев, сповнюючи повітря солодощами та свіжістю. Це місце було ідеальним — і все одно Мітіан мала дивне відчуття, що вона забула щось.

— Я планую грати, — сказала Мітіан.

Віра спостерігала, як вона відходила, та волосся колихалося навколо голови.

Мітіан любила, коли її волосся могло літати — і воно робило. Так само вона любила розквіт квітів, вважала весну найкращою — і тут завжди панувала весна. Вона гуляла поміж дерев, торкаючись пальцями кори. Зупинилася на момент, впевнена, що почула когось, хто кликав її.

Але ніхто не розмовляв тут. Не було брехні, не було хитрощів. Це місце було особливим, ніхто не міг поранити її. Мітіан повернулася назад до дерев, сміючись разом із тим, як вітер розворушив її волосся. Листя шелестіло на деревах, і вона була щасливою.

.

Мала кролиця біжала, її серце билося так, немов вовк полював на неї. Але тут не було місця страху. Кролиця втекла у свої нору.

Але вовк вже спіймав її слід.

.

Її руки рухалися повільно, обережно. Мітіан була уважною з піском, повна рішучості побудувати ідеальний замок.

Пляж був пустим — із м'яким сонцем та ввічливим шумом хвиль. Мітіан обережно планувала замок, додаючи кімнати та граючи камінцями немов людьми. Туман морської солі приховав від неї когось, кого вона поки ще не могла зустріти.

Віра з'явилася поруч із нею.

Посмішка Мітіан була теплою.

— Дивися, це місце, в якому всі мої друзі.

Віра запитала, чи Мітіан сумувала за ними.

— Так. Все, що я відпускала коли-небудь, помічено кігтями.

Тоді ти припинила відпускати.

— Це неправильно? — запитала Мітіан, уставлячись на Віру.

Рук!

Вона хитнула головою. Осяяла та побігла назустріч своїй матері, чіпляючи плаття.

— Мамо, — плакала вона. 

Мама тримала її, наспівуючи пісню водночас з тим, як пальцями перебирала волосся.

— Мила, що тебе хвилює, da’len?

Мітіан захихотіла, знову перетворюючи на малу дівчинку.

— Я сумувала за тобою.

Мама обійняла її, навіть якщо ці обійми були трошки сильнішими — Мітіан зовсім не думала про це.

Це не твоя матір, Мітіан.

Мітіан подивилася на Віру зі згасаючою посмішкою.

— Чому ні?

Мала жаба виглядала дійсно сумною через неї. Тоді Мітіан згадала. Її мама померла, коли їй було чотирнадцять. Вона серйозно захворіла, із пухлиною на грудях. Хранитель сказав, що це не провина Мітіан, що іноді люди хворіють.

Іноді вони вмирають.

Мітіан подивилася на демона, який вдавав з себе її матір.

Ця брехня була солодкою.

— Мені не потрібно Бажання, — сказала вона демонові.

Бажання глузливо посміхнулося їй, Вірі та кивнуло:

— Віра завжди втручається. Немає Гордості, немає Бажання — немає пристрасті. Тільки Віра.

— Віра це дуже гарна річ, щоб мати її, — мудро сказала Мітіан. — Я думаю, мені вже варто йти. Пляж виглядає сумним.

Сонце більше не виглядає теплим, а хвилі більше не ввічливі. Мітіан вислизає без жодних проблем і Віра відпускає її.

.

Вовк знайшов кролицю. Кролиця пам’ятала, що в цьому місці немає страху, і сказала йому:

— Ти не можеш поранити мене тут.

І вовк відповів: 

— Я не хочу ранити тебе.

Кролиця не знала, що робити із цим. Кролики були здобиччю, а вовки хижаками.

— Все хоче поранити мене.

Вовк виглядав дуже засмученим:

— Це те, в що ти віриш?

— Це те, що я знаю, — відповіла кролиця.

.

Кролиця закохалася в неймовірного юного чоловіка та молила Мітал перетворити її на жінку.

Кролиця клялася, що вона стане доброю дружиною чоловіку.

Мітал прийняла прохання кролиці та трансформувала її у чудову ельфійку. Чоловік закохався в її красу та одружився на ній.

Вони могли говорити багато, вони могли ні. Але чоловік кохав свою дружину і вона була доброю супутницею.

Вони були щасливі, дуже. Як кролиця і обіцяла, вона любила свого чоловіка та була доброю нареченою.

Одного вечора Мітал захотіла дізнатися, чи змінилася сутність кролиці так само, як змінилася її форма, та привела пса до її кімнати.

Кролиця втекла.

Мітал спитала її:

— Чому ти біжиш тепер, коли ти ельфійка?

— Пес все одно розпалює в мені страх смерті, — відповіла кролиця.

Розчарована Мітал перетворила її назад, до справжнісінького виду.

.

Руки Творіння рухалися із такою легкістю, про яку Мітіан могла тільки мріяти. Вона нахилила голову, спостерігаючи за тим, як дух сплітав нитки у вигляд дивної машини. Творіння посміхнулося, через що валласлін на обличчі зморщився вслід за зморшками коло очей. Темне волосся було зібране у пучок та коли вона повернулася, аби поглянути на Мітіан, задзвеніли сережки.

— Це обертальне колесо, — сказав дух. — Такого типу, який використовували стародавні ельфи.

Мітіан присіла на коліна, аби розглянути краще.

— Чи можу я навчитися цьому?

— Якщо захочеш. Але тобі потрібно прокинутися для початку.

Мітіан підняла погляд. Тепер Творіння здавалося знайомим, що точно не було раніше. Теплі карі очі розширилися немов від страху.

— Рук, тобі потрібно послухатися його.

Мітіан відступила назад, трохи налякана.

— Мені це не подобається. В цьому місці не мають відбуватися погані речі.

Творіння стиснуло її руку:

— Ти не можеш лишитися тут, lethallan.

Тоді вона і не лишилася. Мітіан пішла без зайвих слів. Світ згасав навколо разом із тим, як Творіння вислизало немов пил під поривом вітру. Майстерня перетворилася на щось інше, смутно знайоме. Тривожність завилася в грудях Мітіан, коли вона уставилася на закриті двері.

Тоді вона пішла геть.

.

Прошу, lethallan.

.

Chapter Text

Вовк не завжди був вовком. Іноді вовк був духом. Мітіан почала ставитися до Гордості як до Віри.

Гордість знайшов її посеред квітів, із Вірою на її боці. Мітіан почувалася тут дуже щасливою, повітря пахло немов черешні, трава була дуже м'якою, а галявина — чудовою.

— Доброго ранку, Гордосте, — привіталася Мітіан.

Гордість сказав:

— Рук.

Мітіан моргнула із дивним відчуттям у грудях. Рук.

— Мене звати Мітіан.

Здавалося, це засмутило Гордість.

— Це ім’я, яке тобі дала матір?

— Так, — підтвердила Мітіан та подивилася на Віру. — Чому ти впустила вовка? Я пам’ятаю твою обіцянку не робити цього.

Віра не відповіла нічого, але це зробив Гордість.

— Віра дозволила мені увійти. Твій розум вразливий — твоє тіло зараз без духа. Це не повинно навіть бути можливо... Ти маєш прокинутися.

Мітіан поглянула на себе та пообіцяла:

— Я почуваюся добре.

Гордість виглядав засмученим цим. Але це було місце, де ніхто не міг бути засмученим.

— Якщо ти збираєшся бути злим, то я змушу тебе піти, — сказала вона йому.

Здавалося, немов Гордість кипить від чогось, знерухомлений. Все ж таки він сів поруч із нею в траві.

— Чого ти бажаєш? — запитав він. — Утенера не мала бути можливою для тебе. Тут має бути щось, що ти хочеш.

Мітіан сумувала за кимось. Її серце відчувалося так, немов воно було вирізано та залишено десь. Рука потягнулася заколисати грудину.

— Навіщо ти привів мене сюди? — запитує Рук.

Вона дивиться на Соласа і, на мить, виглядає майже собою.

Мітіан сказала:

— Я сумую за людьми, яких я ще не зустріла. Я ностальгую за домом, який не знає мене.

Гордості нічого на це відповісти, тобі Мітіан вертає свою увагу назад, до безхмарного неба.

— Я ніколи не бачила духів, схожих на тебе, — каже жінка.

Мітіан посміхається їй.

— Духи часто приходять до тебе? — дивується вона.

— Ні, — зізнається жінка. — Моя потреба в них мала. Я захищаю свій розум... що викликає питання, як тобі вдалося з'явитися тут.

Вони в Мінратосі, близько до води. Цей сон мирний, метушня міста ритмічна та заспокоюється від їхнього місця до стойки з продуктами. Мітіан може відчути любов, якої сповнена ця жінка, до міста.

— Я просто спостерігаю. Ти дуже сильно любиш це місто?

— Це мій дім. Який ти дух? Відданість?

Мітіан відкриває рота, готова відповісти, коли-

— Ти не маєш тут бути, da’lan, — сказав Гордість.

Мітіан повернулася з нахмуреним виразом на обличчі.

— Я просто спостерігала, — повідомила йому теж.

Жінка із зацікавленістю спостерігала за їх обміном.

Гордість присів поруч, дивлячись на жінку.

— Ти знаєш її?

— Ще ні. Але одного дня я і Нев будемо великими друзями.

— Звідки тобі відомо моє ім’я? — вона виглядає враженою.

Голова Мітіан болить. Вона підіймає руку жо черепа, який розривається від болю. Рук міцно зажмурюється та бурмоче:

— Соласе? Що відбувається?

Солас випрямляється.

— Рук… тобі потрібно слухатися мене, ти спиш. І тобі потрібно прокинутися.

Нев завмирає:

— Що це за тип сну?

Солас навіть не дивиться на неї.

— Рук, прокидайся.

Вона не знає як.

Мітіан блимає очима.

— Рук? Це та, ким я стану?

Вираз на обличчі Гордості важкий.

— Це твоє ім'я. Те, яке ти обрала собі самостійно.

Мітіан наспівує і сон припиняється разом із пробудженням жінки.

.

— Віро, — шепоче Рук. Її обличчя притиснуте близько до духа, чия форма це водночас все та нічого та можливо жабка. — Коли монстр не монстр?

Віра тримається ближче і, якщо цей дотик був відчаєм, Мітіан вдає вигляд, що це не так. Дух говорить:

— Коли ти любиш його, звичайно.

.

Одного разу кролиця піднялася до вовків.
— Я годуватиму вас, — сказала кролиця, — я одна з вас.

Вовки запевнили її, що приймуть її як рівну, якщо вона пожертвує іншими кроликами, аби підтвердити свою добру волю.

Але кроликів лишилося усього лише кілька, а вовки лишилися зголоднілими.

.

— Руки, які обіймали твоє обличчя та підняли його догори, аби поцілувати твоє чоло, просякнуті незбагненною кількістю крові.

Мітіан витріщилася у відповідь:

— Але ж вони колисали мене, так?

Гордість подивився на неї із виразом, який Мітіан не розуміла.

Віра замислювалася, чи її єдине бажання бути підтриманою.

— Ні. Я хочу тільки бути коханою. Я була одинока так довго. Якщо я повернуся, то не хочу самотність як свого компаньйона.

— Ти ніколи не одна, — сказав Гордість.

— Я була. Я була сама в місті, якому не належу, у світі, який не розуміє мене, випереджаючи свій час. Хто я, якщо не самотня, lethallin?

Гордість нічого не відповів.

.

Вона копала, руками шкрябаючи землю. Пішов дощ та бруд швидко перетворився на багнюку.

— Що ти закопала? — обережно спитав Мудрість.

У Мітіан перехопило подих. Вона не відводила погляд від свого завдання.

— Щось важливе.

Без слів, Мудрість допоміг.

.

Вода була такою чистою. Віра плавала попереду, а Мітіан лишалася сидіти. Гордість сів із нею.

— Як тільки ми доберемося до іншої сторони, я хотіла б припинити бути зайчиком.

— Ти не кролик, — дратівливо сказав Гордість. — Рук, я не можу врятувати тебе від цього. Ти маєш прокинутися власними силами.

Мітіан зітхнула:

— Але коли я прокинуся, то буду дуже самотньою.

Після того, як вони дісталися іншої сторони річки, Мітіан та Гордість злізли вниз.

— Я можу захистити твоє тіло від одержимості, але решта бояться.

Вони прибули до тієї самої двері, яка вже налякала Мітіан раніше.

— Що, якщо коли вони відтвориться, все буде інакшим?

— Da’lan, ти загинеш, якщо не підеш звідси.

Мітіан не могла підняти свою руку. Віра рушила до неї.

— Соласе, — кличе Рук м'яко.

Він перевів подих та потягнувся, аби втримати її руки. Коли вона не дивилася на нього, він тримав її обличчя у своїх руках. Коли він говорив, то не був Гордістю або Соласом, але Мудрістю.

— Мітіан, — сказав він. — Прокидайся.

…вона прокидається

Рук перекатується, її голова пульсує разом із тим, як вона випорожнює шлунок.

Руки тримають її, розтираючи спину на прибираючи волосся. Заспокоюче, ніжно. Коли вона обертається назад, то бачить Еллану. Подруга тягне її у міцні обійми та сльозами змочує сорочку Рук.

Це незнайома кімната і нестача вікон мало помагає в її розгубленій оцінці.

— Де я? — вона запитує скрипучим голосом.

— Церква, — з трудом випльовує це слово Еллана. — Коли тебе дістали, ти не прокинулася. Солас не міг зрозуміти, що відбулося…

— …а я була всього лише магом, чиє тіло відкрито для одержимості, — завершує Рук.

Тільки що, це було не так. Віра захищала її так само, як це робив Солас. Навіть тоді, коли її прив'язка була найбільш слабкою, Рук не загрожувала небезпека перетворитися на одержимого.

Утенера.

Вона чула історії. Але Рук інша. Вона була народжена смертною та їй судилося померти смертною. Утенера була чимось стародавнім. Чимось божественним.

— Мені так шкода. Ти спала днями. Ми не могли ризикувати та продовжувати подорож із тобою. Сестри посали говорити про те, що ти робити, якщо ти не прокинешся. Солас сказав, він шукав тебе.

— Він знайшов мене, — погоджується Рук, почуваючися трошки дивно.

Двері відчиняються, впускаючи Соласа з Варриком під ногами.

Варрик каже щось, але Рук може чути тільки Соласа, коли той говорить:

— Я сподіваюся, ти спала спокійно, lethallan.

Chapter Text

Сера дивиться на неї так, немов Рук ось-ось відростить клички та відгризе руку будь-якого моменту. Вона завжди тримається на відстані та дивиться на Соласа підозріло, тому що той робить інакше.

Рук здається це дивним… якщо не дивнішим. Перед Затінням, перед загубленістю Рук в Утенері, щоб не було між ними було крихким. Вона підозрює, що це і залишається таким, що аби повністю зламати цей зв'язок доведеться прикласти трохи більше зусиль.

Її самоназначена місія йшла доволі успішно. Недостатньо, аби забігати наперед та оголошувати один одного друзями  — Рук не була настільки безголовою, аби вірити йому, чуючи lethallan. Принаймні на цьому етапі Солас не вважав, що вона планує щось проти, це точно. Як і те, що він знав, що вона знала щось.

Вона знала, певним чином. Щонайменше, думала так. Це менше нагадувало послідовний план та більше примарну ідею. Рук зупинить Соласа, чого б це не коштувало.

Краєм ока Сера спостерігає за Рук, Еллана сідає поміж них.

Це була інша турбота. Еллана поводиться майже нав'язливо. Рук має підозри, що найбільше на це вплинула Кассандра, ніж будь-що інше. Майже “втрата” ще кого-небудь могла бути складною емоційно.

Рук могла знати.

Не те щоб вона була близькою до смерті. Загублення в Затінні мало інший масштаб.

Її відсутність тривала тиждень. Солас продовжував відвідувати її у снах, а Віра дозволяла це. Він не становився нічим іншим, ніж Соласом, але час від часу Рук відчувала себе більше як Мітіан. Маленькою дівчиною, загубленою в дивному світі.

Солас не сказав нічого про побачене. Але вона знала, що той пам’ятає Нев та слова Рук про неї. Всупереч усьому, повернення до Гейвену більше лякало.

Вона наполовину переконана в тому, що Леліана готова закувати її в кайдани та кинути до підземелля. Здається, Еллана прагне повернутися назад, але ані Солас, ані Варрик, ані Сера не розділяють це ентузіазм.

Здається, Вів’єн обігнала їх. Поки Рук спала, Еллана була зайнята. Вона завербувала іншого мага, Вів’єн, скоро після Сери. Вони ще не зустрілися, але саме новій учасниці можна було подякувати за відсутність накопичених фізичних травм.

Вогонь тріщить та цвірінькають цвіркуни. На небі ні хмаринки, і, коли Рук дивиться вверх, вона може побачити всі зірки.

— Соласе, — повільно запитує вона. — Це реальне?

Солас поглядає на неї із виразом, який зовсім не робить сенсу для неї.

— Так.

Рук ковтає, відчуваючи сором.

— Що змусило тебе сумніватися? — обережно розпитує він, тримаючи свій голос достатньо низьким, аби ніхто інший не міг почути.

— Тут добре. Все завжди було… добрим. Щастя не потрібно було заслужити спочатку.

— Радість, не зв’язана провиною, має відчуватися так вільно, — підсумовує він, і Рук дозволяє тиші лишитися між ними ще трішки.

— Ти прийдеш до мене? — запитує, відчуваючи себе дитиною. Вона робить це неправильно. Вона мала зупинити Соласа, а не розраховувати на нього.

Солас дивиться на неї, і в цьому погляді є щось таке знайоме, що викликає відчуття огиди в шлунку. Вона думає, що це той самий погляд, який він мав, коли очолював повстання у своїх спогадах. Солас дивиться на неї, ніби він так сильно хоче, щоб його потребували так, як вона просить.

— Звичайно, lethallan, — обіцяє він.

Рук думає, що можливо це і є відповідь. Солас хоче бути потрібним.

В дитинстві матір попереджала не дозволяти Жахововку спіймати її слід, тому що тоді він не зупинить своє полювання, допоки не спіймає її. Рук думає, разом із тим як справжній Фен’Гарел дивиться на неї, з обличчям осяяним вогнем, що будь-які шанси на втечу були загублені давним-давно. 

.

Гейвен відчувається негостинним, коли вони прибувають. Погляди, спрямовані на їх маленьку групу відчуваються більш важкими, ніж будь-коли, а при воротах чекають радники.

Погляд Леліани загострюється на кожному з них, і Рук не впевнена, чи це її уява, чи насправді затримка на ній триває трохи довше, ніж на інших.

Каллен виглядає переможеним, а очі Жозефіни почервонілі.

— Віснице, — говорить Жозефіна. — Нам потрібно поговорити.

Обличчя Еллани виглядає кумедно, коли Жозефіна звертається до неї “Віснице”. Рук говорить м’яко:

— Хіба це дійсно важливо, як вони називають тебе? Якщо це заспокоює їх, якщо це змусить їх чути… та хоч сприйматимуть як саму Андрасте.

Еллана не відповідає нічого, лише коротко киває. Підіймає голову, розправляючи плечі. Вона рухається вперед, із радниками, які слідують за ельфійкою. Погляд Леліани затримується на момент, і Рук знає, що їх взаємодія була помічена.

Вона зітхає, почуваючися переможеною. Варрик виглядає не менш вимотаним.

— Я виснажений, — оголошує він. — Гей, Рук, побачимося в таверні завтра?

— Звісно, — відповідає вона спокійно.

З урахування виразу Леліани, дожити до завтра було б дивом.

— А ти, Сміхотун? Хочеш приєднатися до нас? — запитує Варрик.

— Мене можна переконати, — каже він сухо.

Варрик поглядає між ними, з хитрою усмішкою на обличчі. Він нічого не говорить, похлопує Соласа по руці, проходячи повз. Рук закочує очі, роблячи крок до відлюдинця.

Солас каже:

 — Я побачу тебе вночі.

Рук застигає. Вона дивиться через плече, відчуваючи малу паніку. Однією справою було повзти до нього посеред ночі, у маренні через сон, та зовсім інше добровільно покласти свою голову поруч з ним.

Рук не дурна. Вона грає в дурну гру, в якій не виграти. Вона ковтає. Соласу не можна довіряти. Вона знала, що розкрила занадто багато в Затінні, ніж мала будь-коли.

Одна лише тільки Нев…

Та все ж Рук дурна кролиця, яка хоче бути на одному рівні з вовком.

Замість відмови, замість втечі вона жартує:

— Я принесу вечерю.

Усмішка Соласа виглядає щирою.

— Я чекатиму на це, lethallan.

Рук усміхається теж. Її стискає страх, в пориві божевілля вона махає рукою на прощання та мчить геть. Спиною відчуває його погляд та впевнена, що хода в неї ще те дивацтво.

Переконавшись, що її вже не можна побачити, спирається на будівлю та намагається знайти будь-яке раціональне пояснення тому, що відбулося.

Солас був брехуном. Він брехав раніше, і зараз він активно бреше щодо своєї особистості. Рук сама казала це раніше. Солас був просто чоловіком.

Може, він був просто таким? Може, не було ніяких прихованих намірів?

Рук стримує бажання вдарити себе за таку тупість. Що, чорт візьми, робить з нею Віра?

Глибоко в душі вона знала правду… але Рук не була готова визнати собі, що Віра привернула її увагу, бо Рук хотіла йому вірити.

Віра прийняла форму жаби не просто так.

Рук стоїть там, із головою захованою в руках, коли хтось кашляє прямо перед нею. Коли вона підіймає погляд, перед нею стоїть молода ельфійка з донькою. Дівчинка виглядає дивовижно знайомою, і через мить Рук розуміє, що це та сама маленька дівчинка, яка розбудила її.

Вона незручно усміхається.

— Привіт?

 — Ти в порядку? — запитує жінка. Її донька яскраво усміхається і сором’язливо махає рукою.

Рук відповідає тим самим.

— Так, — каже вона. — Це… — вона не може прямо визнати про подорож у часі та дивні стосунки зі своєю ціллю, тому вирішує просто зізнатися: — Проблеми з хлопцями.

Жінка трохи усміхається, опираючись на стіну.

— Я знаю пару речей про це. Як тебе звати?

— Мої друзі звуть мене Рук, — каже вона. — А тебе?

— Нена, — відповідає ельфійка. — Це Гвін. То розкажи, що за проблеми з хлопцями?

Рук зморщується. Це здається таким дурним, якщо відкинути всі ці подорожі у часі та божественні нюанси. Після миті затримки вона каже:

— Він запропонував поділитися ліжком, аби мені не довелося спати на підлозі. Я сказала, що принесу вечерю.

Нена замислюється, прислухаючись до цього.

— Він подобається тобі?

Не особливо. Ну… частково. Але в такому сенсі, як можуть подобатися чорні лакриці або смердючий сир. Це був смак, який треба було скуштувати, та чим більше вона пробувала, тим більше він їй подобався.

Не те щоб вона намагалася зрозуміти Соласа. Інколи він був явно приємніший, ніж в інші моменти. З того часу, як вона невдало потрапила у Затіння, його поведінка із нею було просто надзвичайно приємною.

Рук хмуриться. Він абсолютно маніпулює нею. Це саме те, що він хоче. Солас хоче, щоб вона була заплутаною. Він хоче, щоб вона почала надмірно думати. Раптово розлючена, вона каже:

— Я вб’ю його.

Нена сміється.

 — Удачі, Рук, підозрюю, вона тобі знадобиться!

Удача. Вона ледь не закочує очі, але стримується. У неї є віра.

Chapter Text

Коли вона добирається з двома мисками з помиями — шматок хліба, аби розділити між ними, у Соласа вже є додатковий стілець для неї.

Рук моментально насторожується.

Вона опускає миски вниз, намагаючись не видавати, що здогадалася про його плани. Рук сідає, не припиняючи оцінювати Соласа весь час.

Панує тиша. Рук майже запевняється, що він не перегорне ані сторінки з довідника Інквізиції та просто відпустить її без жодного питання, коли Солас запитує буденно:

— Що ти пам’ятаєш зі свого перебування у Затінні?

Ось воно.

Рук обмірковує, чи не збрехати, та все одно з її рота зривається правда:

— Все.

Солас не говорить нічого деякий час. Він досі не доторкнувся до їжі перед собою, а Рук не може позбавитися прихованого відчуття, що це перевірка. ЇЇ перевіряють… якимось чином.

— Я завжди була собою. Думаю, Затіння зробило щось зі мною. Це легше бути собою. Віра була просто вірою. Ідея, дух — вона була цим всім відразу. Як і ти, певним чином.

— Ти зверталася до мене як до гордості, — від нього це звучить як проклін.

Несподівано Рук почувається жахливо.

Солас не був таким завжди.

— Я називала тебе Соласом теж, — нагадує йому. — Але дійсно. Більшу частину часу ти був Гордістю.

Солас дивиться на неї кілька секунд, немов усвідомлює, що є ще щось, що вона не розповідає повністю. Рук прикушує собі язика. Якщо розповісти, що він був і Мудрістю, хай і всього лише трішки… вона не може уявити його реакцію.

— Таким ти мене бачиш, lethallan? — він звучить майже гірко, зі смиренням.

Рук дивується, чого він дбає.  Вона дивується, чого він сидить тут із нею, чого ділиться ліжком та переконався, що в неї буде власний стілець.

Рук усміхається йому та говорить легко:

— Я вже говорила, яким бачу тебе, Соласе. Я думаю, ти ідіот. 

Він нічого не відповідає, але це відчувається перемогою, коли Солас кусає свій хліб.

.

Він не знаходить її в Затінні. Взагалі засинання було визначно нормальним. Солас довго читав та Рук заснула раніше. Можливо він приєднався незабаром.

Тому звичайно ніч Рук сповнена кошмарів, а коли прокидається, її обличчя затиснуте проти соласових грудей. І його стояк упирається в її шлунок.

Рук не рухається,  відчуваючи параною розбудити його. Тоді, поки її мозок опрацьовує інформацію ще трішки, вона приходить до факту, що ерегований член Жаховка притискається до неї.

У миті, яку вона згодом приписувала напівсонному туману пробудження, вона трохи рухається. Уві сні Солас зітхає, його руки навмання тягнуться до неї. Безперечно, ще спить. І все ж, одна з його рук знаходить дорогу до її сідниць.

Рук моментально покидає ліжко та мчить на вулицю. Її пульс б’ється, а у шлунку завивається іскра бажання, починати аналізувати яку немає жодного бажання.

В неї тремтять руки та повітря відчувається кусючим, але ранкове сонце тільки почало перетинати гори та вид чудовий. 

Вона відчувається дурепою. Солас точно маніпулював нею, намагаючись дістатися до інформації. Час, проведений разом у Затінні, зробив абсолютно очевидним, що Рук знала набагато більше, ніж видавала.

І все ж, вона хоче вірити, що в цих малих моментах було щось ще. Іноді їй здається, він дійсно насолоджується нею.

Але Жахововк вже обдурив її одного разу.

Рук зітхає, спостерігаючи за туманом свого дихання, поки воно розчиняється у повітрі. В неї мерзнуть ноги. Вона сідає на місці, тремтячи. Коли з’явиться Еллана, вона запитає про умови для сну.

Ця гра, яку вона вела із Соласом, має тільки поганий кінець. І вона не збирається ставати тим, хто програє. Трошки дистанції не завадить зараз.

Насправді вона може податися добровільником в наступну розвідувальну експедицію. Вона може послатися, що Гейвен занадто холодний, а Далекозем’я не вивчено достатньо добре. Рук жахливий розвідник, але в них не так багато вибору. Завжди є Вів’єн, якщо Еллані дійсно знадобиться другий маг.

Почуваючися трохи краще, Рук дивиться за сходом сонця та намагається не думати про те, як це відчувалося — прокинутися в руках Соласа.

.

Як виявилося, аби переконати Еллану відіслати Рук подалі нічого й не потребувалося.

Рук могла б сказати, що це її власна заслуга, але насправді фокус у двох невдачно посланих повідомленнях. Або, для її випадку, дуже удачливо посланих. Коли вона знаходить Еллану, пізніше вдень, та сперечається із Калленом.

— Я не можу просто ігнорувати все та йти на Штормове узбережжя задля забаганки, — закочує очі Еллана. Вона кидає на Рук визначний погляд, помічаючи появу. — Ми потребуємо їх, але я не можу ігнорувати все, аби найняти вояку.

Рук точно не сумує бути персоною, яка приймає рішення. Каллен киває на знак привітання, коли вона стає поруч з Елланою.

— Що там про Штормове узберіжжя?

— З’явився посланник, запропонував послуги групи найманців, так названі “Бики”. Каллен вважає, ми маємо рухатися негайно… але також є чутки про Сірого Вартового, який базується в Далекозем’ї.

Рук підіймає брову:

— Зрозуміло.

Еллана завмирає на мить, зітхаючи.

— В мене дійсно не так багато вибору… Але Рук має йти до цього Вартового. Мені потрібно поговорити із Залізним Биком особисто, якщо ми розглядаємо шанс вербування, а Рук має впоратися із тим, аби запропонувати послуги Інквізиції за потреби.

Рук киває до того, як розуміє повний масштаб того, на що погоджувалася:

— Почекай… я? Lethallen, я вважала нас друзями.

Еллана сміється.

— І ми дійсно подруги. Саме тому я посилаю тебе на цю місію. І Варрика, якщо це вважливо. Солас відправиться зі мною та Калленом на Штормове узберіжжя.

Каллен виглядає так, немов це розкішна ідея. Рук одивляється навколо, але ніякої Леліани з підозрами, коли та дійсно потрібна.

—  Ми також відправимо солдатів із тобою, Рук. Звіти розвідниці Гардинг показують, що ситуація в Далекозем’ї стає напруженішою.

Це щось, що близьке зі здогадками Рук та фактом, що вона буде відокремлена від Соласа щонайменш на кілька тижнів. 

— Добре, — погоджується вона, намагаючись не звучати занадто легковажно. — Розкажи мені все, що потрібно знати.

 — Дякую, Рук, — щиро говорить Еллана. — Ти страшенно допоможеш.

Рук лише відмахується — переважно через те, що відчуває, ніби це Еллана робить їй величезну послугу, відправляючи геть. Трохи часу в Далекозем’ї піде на користь. Дозволить їй насолодитися свободою того, аби не бачити Соласа.

Або не спати в його ліжку.

Залишок обговорення проходить швидко і так само в темпі Рук збирає сумку всіх своїх земних пожитків. Варрик також проінформований та вже приготував свого поні, коли до неї підходить Солас.

— Шкода пропускати вечерю, — говорить Рук перед тим, як той скаже щось розумне.

— Якось переживу це, — говорить він із ноткою сарказму.

— Я сумуватиму за твоїми гостротами, — каже Рук, закидаючи сумку через плече.

Солас закочує очі, але вираз його обличчя, якщо наважитися сказати, м’який. Він починає прив’язуватися до неї, навіть якщо сам і не хоче це визнавати.

Рук має забратися звідси. Щонайшвидше.

— Я утримуватимуся від будь-яких кумедних коментарів до нашого возз’єднання, — оголошує він. Попри свою рішучість, вона сміється.

— Я запам’ятаю це, — говорить, спрямовуючи свого коня до групи, яка відправлялася. Солас йде поруч. Кінь Рук ірже, і вона лагідно поплескує його по шиї. — Побачимось за кілька тижнів?

Солас киває, розвертаючись назад до своєї хатинки. Вона вирішує не дивитися і дійсно утримується від цього. Але, чесно слово, її спина відчуває його погляд.

Рук відволікається на свого коня. Той хрипко зітхає, коли вона його гладять. З явним небажанням вона чіпляє свою сумку на сідло і забирається нагору.

Кінь навіть не рушає з місця.

Рук посміхається, трохи задоволена собою. Вона ніколи не була вправною вершницею. У її клані не було коней, а навіть галла ставилися до неї з байдужістю.

Одне з вух повертається назад, прислухаючись, поки до нього звертаються зі запевненнями, що він дуже хороший кінь.

— Це Тінемир, — говорить ельф поблизу. 

Рук кліпає на ім’я. Воно виглядає трохи важким для такого слухняного коня. Вона гладить його ще раз.

— Хто хороший Тінемир? — щебече вона та дивиться на ельфа. Без валласліну. — Рук. Ти йдеш з нами?

Ельф виглядає трохи розгубленим через її посмішку, його щоки повільно починають червоніти. Відводить погляд і трохи сором’язливо каже:

— Ейвері. Це я. Командор мене послав. І Макса, але він…

— Зайчику! — вигукує занадто знайомий голос.

Рук збирається вбити Каллена. Але спершу — Соласа.

Максвелл Тревельян підходить і стає поруч з Ейвері, плескаючи ельфа по плечу. Рук зітхає, раптово відчуваючи непереборне бажання опинитися на Штормовому узбережжі. Або в ліжку Соласа.

Це буде довга подорож до Далекозем’я.

Chapter Text

На третій ранок Рук прийшла до висновку, що Солас якось причетний до цієї катастрофи — і це єдине логічне пояснення. Вони вже страшенно затримувалися, та починало здаватися, що раніше завтра до Далекозем’я не дістатися, хоча мали там вже бути.

Перша річ, яка пішла неправильно, почалася буквально через годину після їхньої відправки. Ейвері забув свою сумку. Потім, звичайно ж, його кінь перелякався та скинув свого вершника.

Ейвері був в порядку, в більшості. Не дивлячись на підвернуту щиколотку, він все ще міг ходити та переважно вони пересувалися верхом, то ж це мало бути в порядку. Дійсно.

А потім, звісно ж, на них напали павуки.

Бо як же інакше.

Лютуючи, вся в павучих нутрощах, Рук бурчить собі під ніс:

— Fenedhis. Щоб тебе Жахововк забрав — я впевнена, що цей пихатий нахаба за всім цим стоїть.

Зі свого коня Ейвері виглядає трошки зніяковілим через її прокльони. Варрик усміхається.

— Не знав, що ти така марновірна, Рук, — він легко говорить. — Я думав ти не віриш в ельфійських богів.

Рук майже закочує очі.

— Вони реальні, — запевняє вона з їдкою іронією. Можливо навіть більш грубо, ніж потребувала ситуація насправді. — Фен’Гарел найгірший серед них. І він стоїть за цим, я знаю.

Максвелл насміхається з цього:

— Повір мені, жодних богів не існує. Ні Творця, ні якихось інших.

І це ще одна проблема.

Тверезий Максвелл Тревельян нестерпний у зовсім інший спосіб, ніж у стані сп’яніння. Він цинічний та відверто жорстокий, коли того захоче.

Рук свердлить його потилицю поглядом, але мудро нічого не каже. Ейвері виглядає так, ніби ще одне слово може відправити його в кому.

Варрик змінює тему. Благослови його.

— Отже, цей Сірий Вартовий. Що ми про нього знаємо?

— Насправді нічого, — визнає Рук. — Інквізиція чула деякі чутки. Вісниця була зайняти — і ось ми тут.

 — Ага, допер, — говорить Варрик. Максвелл виглядає особливо невдоволенним. — Отже ми команда Б.

Рук замислюється на мить.

— Напевно так.

— Ще та команда, — гарчить Тревельян. — Ми досі навіть не в Далекозем’ї.

— Так, — їдко відповідає Рук. — Дякую, що вказав на це, солдате. Інакше б зовсім цього не помітила.

Ейвері ледве стримує сміх. Варрик таких стриманостей не має. Тревельян хмуриться.

— А хто тебе взагалі призначив головною? — з незадоволенням випалює він.

— Еллана, — легко розкриває Рук. — Очевидно дурне рішення, але з розумілою мотивацією. Я жахлива лідерка.

Це навіть не брехня. Вона була. Рук довела світ до загибелі. Вона також довела Кассандру до смерті.

Що, як не дивно, ймовірно й привело її на це місце в першу чергу.

Як би там не було, її слова повністю вибивають ґрунт з-під ніг Тревельяна, і той буквально осідає.

— Мені треба випити.

Рук вже збирається кинути дотепне зауваження про те, що йому було б корисно трохи не пити, але її перебиває стріла, яка майже пролітає повз її обличчя.

Стріла все ж таки зачіпає щоку, і вона випускає роздратований зойк, кидаючи в загальному напрямку, звідки прилетіла стріла, вогняну кулю.

Розбійників швидко ліквідовують, але розлючена Рук тепер із пораненою щокою.

— Залишиться шрам? — обурено питає вона Варрика, витираючи кров рукавом.

Варрік морщиться.

— Схоже, що так. Але, гей, Сміхотун точно не буде проти.

Рук не може втриматися — вона кривить обличчя.

— І що він утнув цього разу? — питає Варрик. Ейвері виглядає так, ніби вагається між нудотою та захопленням. Пасивно, Рук думає, що, мабуть, він дослухається до Варрика та його абсурдних історій занадто багато.

— Він спалив світ до тла, — різко відповідає вона. — Тож питання насправді в тому, чого він не зробив?

Варрик сміється.

— Ох, Сміхотун. Хай сам розбирається цього разу. І не тримай образу надто довго, Рук. У вас із ним щось особливе.

Раптом у грудях стискає. Колись Варрик запевнив її, що Солас ніколи б не зміг передбачити її появу. Вона все одно не говорить ані слова — на якомусь етапі не лишається нічого, що мало б сенс сказати.

— Хай там як, — каже вона. — Якщо всі готові, рушаймо далі. Особисто мені ці дороги вже в печінках сидять.

Тревельян бурмоче щось на знак згоди. Ейвері ледь помітно киває, а Варрик вмощується в сідлі, демонструючи свою готовність.

На щастя, решта подорожі минає без значних затримок. Рук у захваті, і навіть ще одна сутичка наприкінці її зовсім не турбує.

Розбійників швидко та легко перемагають, але Тревельян насуплено дивиться на чоловіка, який називає себе Блекволлом. Його обличчя напружене, і він тихо бурмоче:

— Я йому не довіряю.

Рук здивовано зиркає, здебільшого через те, що він взагалі вирішив їй це сказати. Підіймає брову, запитуючи.

Тревельян знизує плечима.

— Просто відчуття.

— Зрозуміло, — відказує Рук. Вона підвищує голос, підходячи ближче до Сірого Вартового. — Блекволл, так?

Блекволл хмуриться, і Рук охоплює дивне відчуття, ніби Тревельян щось таки вгадав.

— А хто питає?

— Рук, — відповідає вона, вперше пожалкувавши, що не має якогось дурнуватого титулу замість простого прізвиська. — Я з Інквізиції. Ми чули, що тут є Сірий Вартовий.

Блекволл глузує:

— І вони послали долійську ельфіку?

— Сліди за словами, — заступається Тревельян. — Рук може й кролик, але вона довела себе.

Рук кривиться. Вона не впевнена повністю, як реагувати на це, тому говорить не звертаючи уваги на дивне втручання Тревельяна.

— Вісниця Андрасте вирішила, я добре підходжу для цієї роботи.

Блекволл гарчить:

— Точно. Тоді чого ти тут?

Рук усміхається.

— Що, дівчина не може завітати до Сірого Вартового просто так, без жодного прихованого сенсу? — побачивши його невдоволений погляд, додає: — Вісниця застрягла на Штормовому узбережжі, але вона хоче зустрітися з тобою. Інквізиція могла б знайти застосування такому, як ти.

— Ти маєш на увазі Сірого Вартового, — уточнює він.

— Точно, — безтурботно погоджується Рук, ігноруючи те, як Тревельян випрямляє плечі.

— Коли я можу зустрітися з Вісницею?

Рук розпливається в усмішці.

— Ну, ми вже домовилися про зустріч у Гейвені. Можеш приєднатися, трохи поспілкуватися.

— І все? — питає він, звучачи трохи недовірливо.

Рук знизує плечима.

— Мене послали, щоб зустрітися з тобою, а не примушувати приєднатися. Якщо підеш із нами, це буде твоє власне рішення.

Блекволл трохи охочіше погоджується прийти після цих слів. Коли вони повертаються до тимчасового табору, тепер уже з Блекволлом, Тревельян нахиляється та тихо бурмоче:

— Я йому не довіряю.

 Рук зітхає.

— Ти вже казав. Але це не мені вирішувати. Якщо у тебе є претензії до нього, обговори це з Леліаною.

Тревельян щось бурмоче у відповідь.

Боягуз.

Рук трохи оживляється і підлаштовує свій крок під Ейвері. Вони майже не розмовляли дорогою. Переважно тому, що Ейвері здавався смертельно наляканим її присутністю.

— То що, — починає Рук, — Ейвері, хтось коханий чекає на повернення?

Ейвері виглядає так, ніби хоче провалитися крізь землю.

— Щ-що? — запинається він.

Варрик сміється:

— Відчепись від бідолахи, Рук.

— Я? — обурено вигукує вона. — Та я ж просто запитала!

— Ти його збентежила, — дражнить Варрик. — З Соласом робиш те саме. Мабуть, це у неї такий спосіб флірту.

Останню частину він адресує всій групі. Рук обурено відкриває рота, немов не вірить своїм вухам.

— Я фліртую набагато краще, ніж це, — гаряче заявляє вона йому.

— Ти питала, чи Солас незайманий, — парує Варрик.

Рук майже забула про той випадок. На її захист, це було справді смішно. Вона не втримується і сміється, хоча й не хоче.

— Я не фліртувала!

Варрик закочує очі й штовхає Ейвері ліктем.

— Скажи це Соласу.

Рук хмуриться.

— Я не фліртувала.

— Звісно, не фліртувала, — легко відповідає Варрик. Ейвері переводить погляд між ними, наче спостерігає за шаховим турніром.

Група занурюється в тишу, яку зрештою порушує Блекволл:

— Рук і цей Солас...

— Варрик, я знаю, де ти спиш, — шичить вона. — Між мною і Соласом нічого немає!

— Тоді чому ти виходила з його хатини?

Насправді Рук не мала гарної відповіді на це запитання. Вона червоніє.

— Це не те що ти думаєш, — наполегливо заявляє вона.

— Звісно, — відповідає Варрик. — А я тоді наступна Божественна.

— Замовкни, — різко кидає вона, мало не на межі сліз, побачивши свій намет. У поспіху майже біжить до нього, намагаючись вирватися з цієї розмови, не звертаючи уваги на базікання Варрика.

Бовдур.

Опинившись у наметі, Рук ледь стримує глузливий усміх.

Флірт. Ще чого.

Chapter Text

Віра лежала поруч. Волосся Рук розсипалося немов нимб, а нічне небо було великим та красивим. Вона могла побачити всі сузір’я.

— Тобі подобаються зірки? — запитав Солас, лягаючи поблизу.

— Люблю їх, — вільно зізнається вона. Десь зі сторони, Віра вислизнула зі сну. Рук нахмурилася після втечу духа, хвиля дратування пройшла крізь неї. Звичайно, Віра покинула її власне тоді, коли була потрібна найбільше. — А як щодо тебе?

Солас мовчав протягом деякого часу, допоки не визнав:

— Я захоплююся ними.

Вони замовчали, допоки Солас не спитав:

— Затіння все ще турбує тебе?

Рук зітхнула.

— Ні. Віра допомагає заземлитися. Ти завітав через це?

Солас здався замисленим:

—  Я міркував, чи стало тобі легше снитись тепер.

Рук здавалося, це дійсно спрацювало. Вона знизала плечима.

— Я не думаю про це.

Він нахмурився на неї:

— Чому ти прийшла сюди? 

Зачекайте, що?

У Рук перехопило подих. Вона сіла, потроху відчуваючи тривогу із тим, як озиралася навколо.

— Оу. Ти вірила, що це твій сон.

— Мені шкода, — вона сказала щиро. — Я не усвідомила. Навіть не знаю, як потрапила сюди, чесно.

— Це не проблема, lethallan, — запевнив він.

Lethallan.

— Чому ти звеш мене так? — запитала вона. Це справді немало ніякого сенсу. Більшість часу він продовжував звати її da’len. Мала дівчина. Але останнім часом де-ні-де почав звертатися lethallan. 

— Ми друзі, хіба ні? — поцікавився він. — Я не розділяю свої сни із тими, кого не міг би назвати другом.

Рук ковтнула.

— Ти не спитав про це.

Відразу було зрозуміло, на що вона посилалася. Їхня розмова раніше, — де вона танцювала навколо теми про Нев, про свої дії в Затінні… чому знала достатньо, аби звати його Гордість.

Рук не підіймала погляд.

Все ще дурна кролиця. Довірлива жабка, дурна достатньо, аби довіритися скорпіону. Навіть у Затінні.

— В мене є теорії, але я не став би запитувати.

— Чому?

На обличчі Соласа грала ледь помітна, химерна усмішка. Це було щось нове для Рук — вона ніколи раніше не бачила такого виразу. Він робив його молодшим.

— Гра, яку ми ведемо, делікатна. Одного дня ти сама розповіси мені.

Рук хмикнула.

— Сумніваюся.

— Сумнівайся скільки хочеш, — легко погодився Солас. — Та врешті ти створіння віри.

— Тобі валласлін підказав, — видихнула вона через ніс.

— Жаба, — сухо відповів Солас.

Рук прокидається, мружачи очі, поки сон раптово вислизає зі свідомості. Щока здається гарячою і стягнутою, і вона обережно торкається її, морщачись від болю.

На якусь мить вона не впевнена, що розбудило її. Сонце ще не піднялося… і, попри свою нечасту присутність останнім часом, Солас завжди попереджав її про наближення світанку, коли вони розділяли сон.

Рук деякий час лежить, мружачи сонні очі — і тоді чує це.

Хрускіт гравію під чиїмось черевиком сам по собі не дивний. Дивним є те, що за всі дні подорожі Рук жодного разу не бачила, щоб хтось із її супутників вставав серед ночі. За мить кинджал уже в руці, і вона вибігає з намету. Кидок уперед — і перевертає порушника на спину, притискаючи зброю до його горла.

Її серце завмирає. Хватка слабшає.

— Луканіс? — питає розбитим голосом.

В темряві ночі ілюзія опадає, коли чоловік говорить.

— Перепрошую, — каже Блекволл. — Ходив відлити.

Рук моментально звільняє його та бормоче:

— Пробач.

За кільки секунд вона знову у своєму наметі, зі спертим у горлі диханням.

Сльози жалять очі, а в горло стиснуте чимось. Сердито змахує їх, але все одно плаче, допоки не засинає ще раз.

Рук відмахнулася від Віри, згорнувшись клубочком. Вона намагалася не думати про це, але іноді було так легко забути, скільки всього вона втратила.

Затіння звивалося навколо неї, пронизане її почуттями. Вона не губила себе в цьому світі так сильно відтоді, як заснула і Солас знайшов її.

Рук бігла. Бігла допоки не втратила подих та світ не потонув в її сльозах. Вона тонула там, в чорнильній темряві. Духи та демони плавали навколо, однакові між собою, але Рук не могла змусити себе перейматися цим, допоки…

— Мітіан, — ніжно запитала її мати. — Моє солодке літнє дитя, чому ти плачеш?

Це не її матір. Демон вже приймав її форму раніше, зробить ще раз.

— Залиш мені одну, — огризається вона. Демон наближається все одно.

— Моя солодка дівчинка, — наспівує демон. — Що непокоїть тебе?

Рук відчула, як щось всередині неї тріснуло. Залишки того, ким вона була колись, зашипіли та зникли.

— Мене? — глузливо відказує вона. — Це ти той, хто спотворений. Як це відчувається — знання, що твоя істинна сутність викривлена до невпізнання? Що ти тепер лише пародія на самого себе? Дух, перетворений на звичайного демона.

Це жорстоко. Рук знала навіть до того, як останнє слово вислизнуло з її рота. Демони з’являлися тільки, якщо щось спотворювало їх на цю форму. Але Рук відчувала тільки безмежну втому. І демон був поруч.

— Скажи мені, чим ти був перед тим, як став цим? — прошипіла вона.

Демон віджахнувся від неї, гублячи свою форму. Створіння заховалося в тінях. Рук подивилася звисока та запитала:

— Монстром й помреш?

Рука, що з’явилася, була обвугленою, і демон Бажання залишався собою, демоном. Його порожнє обличчя кілька митей дивилося на неї, перш ніж він розвернувся і зник у Тіні.

Вона залишалася там одна, на одну мить та цілу вічність водночас.

— Це допомогло?

— Ні, — відповіла вона, поки темрява обіймала немов ковдра. — Засмучення не виправдовує жорстокість.

— Мудрі слова, — сказав Солас. — Куди ти пішла?

— Сірий Вартовий, — її голос на диво рівний. — Він піднявся, я почула його та прокинулася.

— Ти почула його? — повторює Солас.

Рук дивиться на нього.

— Він ходив відлити , — коротко пояснює. 

Його постава залишалася трохи напруженою.

— Він засмутив тебе.

— Він нагадав мені когось, — ухилилася від відповіді Рук. — Нічого не сталося. Я подумала, що це розбійник, притиснула ніж до його горла, і... світла було мало, а він нагадав мені когось. Я засмутилася, і ось ми тут.

— Розумію, — сказав Солас. — Це та людина, яку ти відвідувала?

Нев.

— Ні, — сказала Рук. — Але мені не досягнути його так само, як і її.

Між ними повисла тиша. Рук було цілком комфортно залишатися в ній. Солас, однак, таких стриманостей не мав.

— Рук, — почав він. Вона зітхнула.

— Ти сказав, що не питатимеш, — нагадала йому. Цього разу тиша тривала аж до світанку, і Рук ніколи не відчувала себе більш віддаленою від усіх.

Chapter Text

Коли вона прокидається, востаннє за цей ранок — Ейвері  вже розпалює вогнище. Насуплюється злегка, в більшості через те, що він не зарекомендував себе такою ж ранньою пташкою, якою була Рук. Вона сідає поблизу розжеврілого полум’я і єдине, що чутно, це тріскіт дров у вогні.

Вона думає про Кассандру, яка сиділа за нею всі ці ранні ранки. Дивне почуття втрати сповнює її. Вони ніколи не були близькими — Рук не могла вдавати, що це було інакше, але пов’язана зі смертю Кассандри провина не полегшала ані трішки в минулі тижні. 

— Ти добре виспався? — нарешті питає в Ейвері, розбиваючи мовчання ранку.

Ейвері поглядає із круглими очима. Ковтає.

— Т-так, — заїкається він та додає поспішно: — Міледі.

В Рук немає сил на те, щоб розбиратися із цим. Вона звинувачує Варріка. Від того, аби справді сформулювати відповідь, її рятує Блекволл, який покидає свій намет. Мимохідь він дивиться на неї, із завантаженням у погляді.

Неквапом підходить, сідаючи поруч із Ейвері. Після довгої паузи промовляє:

— Отже, Рук…

— Я б краще не обговорювала це, — різко відрізає вона. — Ти налякав мене. Я сплутала тебе з іншою людиною. Перепрошую за те, що тримала кинджал у твого горла.

 Ейвері дивиться між ними майже шалено.

— Що? — питає слабо.

— Не переймайся цим, — сухо говорить Рук.

Блекволл замирає тільки на мить перед тим, як вернути увагу до свого бульйону.

До того часу, як Тревельян висмикує з намету, решта табору вже зібралася. Рук негайно починає процес знесення його намету, бажаючи вернутися до Гейвену.

—  Хто там підпалив тобі дупу? — бурчить Тревельян.

Варрік відповідає раніше, ніж Рук встигає щось сказати:

— Не зважай на неї, вона просто не може дочекатися зустрічі зі своїм улюбленим відступником.

На обличчі Тревельяна з’являється вираз, ніби сама ця думка йому чужа.

— Хто?

Ейвері встигає відповісти:

— Солас. Він — експерт із Завіси.

Рук ледве стримує глузливий смішок. Експерт з її сідниць. Єдине, у чому Солас справді тямив — це як зіпсувати щось дійсне хороше.

— Прибери цей вираз з обличчя, — доброзичливо каже Варрік. — Я ж бачу, між вами щось було.

Темна, огидна історія, що завершилася кінцем світу, який вони знали, Варріка, і трагічною загибеллю всіх, кого вона колись любила. Якщо це взагалі можна назвати «чимось».

Її вираз обличчя, певно, видав ці думки, бо Варрік закочує очі й додає:

— Не обманюй себе, Рук. Я бачив, як він тримав тебе у Вал Руайо. 

Коли її вибило з тями. Пізніше Еллана розповіла їй усе як було. Виявляється, Солас ніс її на руках. Кажуть, він був дуже стурбований. Травми голови — річ серйозна, а знепритомніти так, як вона тоді, — тривожний знак.

Рук намагається не згадувати про тиждень у Завісі, в Утенері. Як після того все здавалося дивно відчуженим, як люди здавалися несправжніми, а жодне відчуття не було таким яскравим, як там, у Завісі.

До того ж їй нічого відповісти на зауваження Варріка, тож вона просто береться завершувати пакування і готувати коней.

Її щоку перев’язують новою пов’язкою, і вона з огидою помічає гній на старій тканині. Щока палає — безсумнівно, інфекція.

Це лише більше псує їй настрій. До моменту, коли вони нарешті вирушають, Рук мовчки кипить від злості.

Її думки блукають, і на мить здається, що вона знову на Перехресті, з кількома друзями поруч. Але коли озирається і бачить Ейвері з Тревельяном — приходить згадка, що вона, як завжди, насправді одна.

Якщо вона переживе це, з гіркотою думає Рук, доведеться встигнути на хоча б одне заняття, поки Еммрік ще викладає.

.

Вони повертаються назад із набагато меншими труднощами, ніж дорогою туди. Хоча все одно це займає більше часу, ніж мало б, і їм доводиться зробити гак до конюха, щоб дістати коня для Блекволла, а потім ще й виконати кілька доручень для Інквізиції, що стоїть неподалік.

Коли вони нарешті прибувають до Гейвена, Рук зустрічає вкрай дивовижне видовище — к’юнарі кидає Еллану.

Яка стріляє з лука. По рухомих мішенях.

Це настільки абсурдно, що вона мимоволі зупиняється, її кінь фиркає. Вона машинально гладить його по шиї, бурмочучи щось про те, який Тінемир хороший, ох так, найкращий кінь, — не зводячи погляду з химерної сцени перед собою.

Еллана перекочується в момент приземлення, а її остання стріла точно влучає в ціль. Потім вона обертається й дає п’ять к’юнарі, сяючи від радості. Ну що ж . Принаймні хтось тут весело провів час.

Рук зістрибує з коня й рішуче прямує до них.

Еллана обертається, і її усмішка стає теплішою, коли вона підходить ближче, зустріти Рук.

— Рук! — вигукує вона. — Ти бачила? Ми із Залізним Биком це тренували!

Гнів у Рук згасає так само швидко, як спалахнув, і вона вперше за довгий час посміхається щиро.

— Було круто, — відповідає вона, усмішка трохи напружена через пекучий біль від порізу.

Погляд Еллани ковзає до пов’язки, і на її обличчі з’являється тривога.
— Що сталося?

 — Стріла. В лице, — невиразно говорить Рук. — Мертві бандити.

Еллана мимоволі здригається. Можливо, Рук могла б висловитися делікатніше.

— Бачу, ваша місія пройшла успішно, — озивається вона, киваючи в бік Блекволла, який щойно підійшов. — Моя теж.

Еллана розквітає в усмішці.
— Дякую, Рук, — каже вона. І звертається вже до Блекволла: — Я Еллана з клану Лавеллан.

Рук підштовхує його ліктем та бурмотить:

— Вісниця Андрасте.

Еллана закочує очі.

— Ігноруй її. Я саме так і роблю. Дякую, що прийшов.

Рук показує їй язика й повертається до свого коня. Еллана утримується від гримаси у відповідь, але Рук помічає веселе блискотіння в її очах, поки та вже офіційніше звертається до Блекволла.

Тінемир фиркає, коли вона підходить, і Рук гладить його по шиї.

— Ти в мене хороший хлопчик, — каже вона, беручи повід, щоб повести його.

Тінемир іде за нею слідом, і Рук швидко звільняє його від речей — вже за кілька хвилин кінь щасливо хрумтить кормом у своєму стійлі. Вона закидає наплічник на плече, ворушить босими пальцями, намагаючись відновити кровообіг. Попри те, що перебування у Далекозем’ї було зовсім недовгим, тих кілька днів вистачило, аби її тіло звикло до теплішого клімату.

Та Рук і сама не впевнена, куди подітися. Від тієї ночі в Завісі вона закрила перед ним свої сни. І відверто кажучи, останнє, чого їй хотілося зараз — це лягати в одне ліжко. Не маючи іншого варіанту, Рук просто блукає, аж поки не знаходить клаптик трави, ще не вбитий морозом. Примули поруч здаються їй добрим знаком, тож вона ставить намет під деревом.

Зрештою, тут тихо, осторонь — і, що найважливіше, Рук не доведеться ні з ким ділитися місцем.

Задоволена, вона вирушає назад до Гейвену. А точніше — до аптекаря. Рана на щоці ниє, і краще вже владнати це негайно.

Сніг хрумтить під босими ногами, і Рук підстрибом пересувається вперед, намагаючись ступати по траві. Вона кривиться, коли натискає на камінь, і мимоволі замислюється, як, чорт забирай, Солас примудряється весь час ходити босоніж.

— Ай, — бурмоче вона, знову підстрибуючи — цього разу від болю.

І саме в цей момент, звісно ж, з’являється Солас. Рук стоїть, стрибаючи на одній нозі, намагаючись розгледіти, чи немає крові.

Солас озивається:

— Ти в порядку, lethallan?

Рук метає в нього отруйний погляд.

 — Як ти, біса, можеш ходити босоніж без жодних проблем?

Він виглядає трохи розваженим, підходить і підтримує її за лікоть, щоб вона не впала. Потім бере її за щиколотку, швидко оглядає і заявляє

— З тобою все гаразд.

Рук приголомшено роззявляє рота:

— Я ж страждаю!

— Доведеться знайти в собі сили жити далі, — сухо відповідає він.

Вона надуває губи — аж поки не згадує, що, взагалі-то, сердиться на нього. Бо він знищив світ. Придурок. Тоді вона знову зиркає на нього злісно:

— Я більше не залишаюсь із тобою., — різко кидає вона.

Солас виглядає втішено:

— Справді? А де ж ти залишишся, da’lan ?

Рук настовбурчується:

— У своєму наметі, — відрізає вона.

Його усмішка видається трохи натягнутою:

— У твоєму наметі?

— Саме так я і сказала, хіба ні? — різко відповідає вона, а потім трохи м’якше додає: — Мені потрібно мати свій простір.

— Тож, природно, найкращий варіант — ночувати в лісі, — з іронією зауважує він.

— Ми з наґами чудово проведемо час, — парує вона.

Солас лише закочує очі:

 — Мої двері лишаються відчиненими для тебе, — тільки й каже він.

Рук недбало махає рукою. Їй не знадобиться це запрошення.

Chapter Text

Ґвін підбігає до неї в ту саму мить, як тільки помічає, верещачи разом із тим, як обвиває своїми руками ноги Рук. Рук посміхається в розгубленості, не розуміючи, що вона зробила, щоб заслужити таку реакцію від дитини, яку бачила двічі.

— Е-е… Привіт, Гвін.

Мала рудоволоса дівчина світло хіхікає. Рук підбадьорюється, помічаючи її матір,  яка гониться за донькою.

— Ґвін! — кличе вона схвильовано. — Ти не можеш так просто втікати!

Ґвін моргає із невинним виглядом, випинаючи нижню губу. Нена закочує очі.

— Привіт, Рук.

— Аґов, — незграбно вітається Рук.

Нена піднімає немовля, яке провисає навпроти матері, та закочує очі.

— Мені шкода за неї.

— Це не проблема, — легко говорить Рук, почуваючись трохи недоречно.

— То ти вже розібралася зі своїм проблемним хлопцем?

 Рук кривиться.

— Типу того. Я сплю під наметом.

Брова Нени взлітає догори: 

— Вечері пройшла настільки погано?

Очевидно вираз обличчя Рук говорить все, що потрібно. Жінка добро посміхається: 

— Якщо він тобі подобається, в цьому немає нічого поганого.

Окрім факту, що він абсолютно точно маніпулює нею. І вона ведеться на це. Знову.

— Я хотіла, аби це було так легко, — нарешті визнає Рук.

— Тоді дозволь цьому, — багатозначно говорить Нена.

Рук ковтає та чемно махає рукою на прощання, коли її, так би мовити, подруга швидко перепрошує та йде.

Вона повільно повертається до свого намету, коли спускаються сутінки, й залазить у своє імпровізоване ліжко. Тут холодніше, ніж вона звикла — Рук звикла до зим у Тевінтері, де найбільший холод лишав тільки пару з рота й іній на землі. Снігу тоді не було.

Гейвен — це жалюгідна, крижана пустка у порівнянні. Вона крутиться й перевертається пів ночі, змерзла, але вперто не здається. До ранку, через брак сну від холоду, з неї може стати справжня напасть. На світанку вона вилазить із намету, насупившись, і важко ступає до аптекаря, щоб сісти зовні.

Адан встає не так рано, як вона. Та й більшість у Гейвені, власне, теж. Коли вона чує, як він починає рухатися всередині, підводиться й стукає у двері. Учора вона була занадто відволіклася — спершу на Соласа, а потім на загублену дитину Нени. Тепер рана дошкуляє їй, і вона певна, що холод тільки погіршив ситуацію.

Адан відчиняє двері, трохи роздратований ранньою годиною. Він кидає на неї один погляд і жестом кличе всередину. Покірно, Рук йде за ним.

— Що сталося?

— Стріла.

Він нахиляє її обличчя, щоб краще роздивитися поріз, і цокає язиком.

— У тебе жар, — зауважує він. — Це інфекція.

Рук морщиться.

— Я так і думала. У тебе є щось від цього?

— Мені знадобиться ще ельфійський корінь, — каже він за мить, уже хапаючи плаща. — У Соласа є. 

— Ні… — починає вона, та її перебиває звук дверей, що зачинилися. 

Рук хмуриться, щиро сподіваючись, що крізь них увійде лише Адан, коли ті знову відчиняться.

На жаль, разом із ним заходить Солас. Він кидає на неї один погляд і насуплюється, стаючи поруч. Адан відходить на інший бік кімнати й береться за приготування зілля.

Він повторює жест Адана, нахиляючи її голову, щоб роздивитися поріз — тільки тепер дихання стає уривчастим, серце б’ється шалено.

“Руки, які обіймали твоє обличчя та підняли його догори, аби поцілувати твоє чоло, просякнуті незбагненною кількістю крові”. 

Рук випадково зустрічається з ним поглядом. У його виразі є щось, чого вона не може розгадати. Він дивиться на неї кілька митей, ніби його очі шукають у ній щось приховане.

 “Але ж вони колисали мене, так?"

Зрештою він рівним тоном каже:

— Ти найбільш дратівлива істота, яку я будь-коли зустрічав.

Вона з обуренням зойкає, щиро ображена:

— Я?! — вибухає вона. — Це ж ти…

Вона обриває себе, перш ніж договорити. Щоки палають, і коли вона нарешті дивиться на нього, він підказує:

— І що ж я зробив, da’lan?

Його обличчя близько? Рук здається, що надто близько. Його подих теплий, а руки все ще тримають її обличчя. Це занадто. Вона не може бути ним… захоплена.

У паніці Рук тихо каже замість іншого:

— Твоє… — вона опускає погляд, ледь розширюючи очі, а тоді знову підводить їх і зустрічає його погляд. — Тіло було притиснуте до мене. Востаннє. Коли я прокинулась.

Солас насправді відступає від неї. Його щоки злегка порожевіли.

— Якщо саме це тебе непокоїть, я ляжу на підлогу.

Всупереч собі, Рук відчуває, як у грудях підіймається хвиля, що може бути лише ніжністю. До нього. До Фен’Гарела. Вона рішуче топче це відчуття, намагаючись загасити полум’я, яке починало розгорятися всередині неї.

— О, — каже вона, так і не придумавши нічого кращого у відповідь. Іноді їй здається, що вона розуміє його наскрізь, а потім він робить щось несподіване, як зараз. — Ні, це…

Адан прочищає горло.

— Накладай це на обличчя. Двічі на день. Пов’язки тримай чистими. Не той бруд, що був до цього. Чистими,  — до Соласа він додає: — Прослідкуй, щоб вона спала.

Вуха Соласа здаються ще рожевішими. Напевно, то світло. 

Рук прочищає горло, притискаючи зілля до грудей і роблячи крок до дверей.

— Дякую, — каже вона.

Солас виходить слідом. На ранковому світлі його видно чіткіше. Вона зиркає вгору, відкидаючи пасмо волосся за вухо. Солас стежить за рухом її руки, їхні погляди зустрічаються.

— Вибач, — каже вона. — За раніше. Я не… я не хотіла, щоб ти почувався погано. Я просто думала, що буде краще, якби між нами була відстань. Ось і все.

Солас прочищає горло.

— Минуло дуже багато часу з тих пір, як я ділив ліжко з жінкою.

Рук не може стриматися:

— А з чоловіками ти часто їх ділиш?

Він пирхає.

— Особливого потягу ніколи не мав. Але мушу визнати… ти для мене… — він на мить вагається, — зачаровуюча.

— Але чому? — виривається в неї.

— Ти нестерпна й нахабна, — каже він. — Твої вчинки ганебні. Ти голосно жуєш, сама твоя присутність неможливо виснажлива. Але твоя незламна зосередженість у бою заслуговує похвали, і я ловлю себе на тому, що шукаю тебе, коли тебе нема поруч. Ти цікава.

Рук дивується, чи не марить вона зараз. Слабким голосом питає:

— Моя незламна зосередженість?

Його губи ледь смикаються.

— Імовірно. Я ще не бачив, щоб її зламали. Уявляю, що це було б захопливе видовище.

Вона почувається маленькою дівчинкою із закоханістю.

— Ти справді вважаєш мене цікавою?

— Рук, — каже він. — Я сумніваюся, що існує якась версія мене, якій би ти не була глибоко цікава.

Вона ледве стримує сміх. Інша його версія теж справді мала до неї інтерес. Переважно — інтерес убити її.

— Усе це лише для того, щоб сказати, що ти хочеш поділити зі мною ліжко? — нарешті питає вона. 

Вона не розуміє цієї гри, у яку він грає. Солас із минулого був трохи відвертіший у своїх методах. Цей Солас, який приховує свою особистість, куди непрозоріший.

— Тільки якщо принесеш вечерю, — нарешті відповідає він. 

Серце шалено гупає в грудях. Їй потрібно з кимось поговорити. З ким завгодно.

— Гаразд, — чує вона свій власний голос, трохи задиханий. Рук хоче струснути себе. Вона якнайввічливіше вибачається й виходить. У цей час Гейвен уже насправді прокинувся.

Не думаючи, вона прямує до Елани.

Жозефіна якраз щось говорить, коли Рук вривається у двері Церкви, ледь не врізаючись у Каллена.

— Рук? — здивовано озивається Еллана.

Рук обережно оминає Каллена й прямує просто до своєї долійської подруги.

— Ти… — починає вона й мало не б’є себе по лобі. Цього разу Еллана насправді ще не так добре знає Соласа. І це теж провина Рук. — …Солас.

Еллана піднімає брову. Леліана стоїть, спершися об стіну, з задумливим виразом обличчя. Рук зводить руки вгору з відчаю.

— Він… ну, — починає Рук. Еллана мовчить. Жозефіна дивиться на неї так, ніби та має серйозні проблеми. Рук різко вдихає носом. — Коротко кажучи: у мене немає ліжка, і Солас пропонує своє.

Еллана виглядає втішеною.

— Солас запропонував?

— Так! — вигукує спантеличена Рук.

— Ха! — вигукує Еллана. — Варрік винен мені чотири дракони!

— Я… перепрошую? — захлинається Рук від невіри. Вона чомусь очікувала більшого. Можливо, легкого розчарування? Любовна історія між Елланою та Соласом була легендарною.

— Ми уклали парі, — пояснює Еллана всій кімнаті.

Жозефіна зиркає на Рук.

— Про Рук і Соласа? — непевно перепитує вона.

— Авжеж, — відповідає Еллана, задоволено звучачи.

Каллен видає підозрілий звук. Рук переводить на нього погляд і гаряче вигукує:

— Навіть не думай! Вона вже знає.

Жозефіна нарешті питає:

— У тебе немає ліжка?

Рук кліпає очима.

— У мене ніколи його й не було.

Вона має на увазі взагалі. Ніколи. У неї були похідні підстилки й дивани — а час, проведений в утенері, забезпечив їй зручне ліжко у тимчасовому шпиталі Церкви у Вал Руайо. Але свого власного ліжка в Рук ніколи не було.

Похмуро усвідомлювати, що ліжко Соласа було найближчим до власного, яке вона коли-небудь мала, — і то вона спала в ньому лише двічі.

— Де ж ти спала весь цей час? — питає Жозефіна, звучачи трохи вражено.

— З іншими ельфами, — відповідає Рук. — І в наметі. І в ліжку Соласа, — що, дозвольте нагадати, і є моєю теперішньою проблемою.

Еллана закочує очі. Жозефіна виглядає стурбованою.

— І що, зовсім немає ліжок? Леліано, ти знала про це?

У її голосі чути роздратування. Леліана зітхає:

— Тут навіть ковдр немає, Жозефіно. У Інквізиції просто немає зайвих коштів.

— Ми не можемо дозволити людям спати на землі, — обурено каже Жозефіна.

Еллана з пересторогою переводить погляд з однієї на іншу.

Рук зиркає на двері.

— Рук, — каже Жозефіна. — Дякую, що звернула на це мою увагу.

— Е-е, — озивається Рук.

— Ти в порядку в теперішніх обставинах? — ввічливо запитує Жозефіна. Вона має на увазі з Соласом.

— Авжеж, — відповідає вона, голос видає дивний писк.

Еллана виглядає так, ніби впіймала канарку.

— Ми поговоримо пізніше, — каже Еллана, задоволено посміхаючись. — Зроби мені послугу: передай Варріку, що я прийму платіж золотом або випивкою.

Рук морщиться, зрозумівши, що, очевидно, нічого не досягла. На неї чекала вечеря сьогодні ввечері. З Жахововком. У його ліжку, де вона мала спати. Знову. Ділитися. З Фен’Ґарелом. Знову.

Рук пропала.