Archive of Our Own ^beta

Chapter Text

Вони не говорили багато. Останнім часом вони взагалі не говорили — тільки перекидувались словами. Одне, два. Ціле речення. Правда ходила хмарами, вдзеркаленими в глибоких калюжах, а Кривда ховалася в люстерках та високих вікнах заводів, що дивились у небо — особливо в надтріснутих.

Світ людей став жорстокішим, та не набагато. Осіннє листя вкотре опало, а Вероніка стала просто Нікою, з підмальованими олівцем очима і неловкими худими ногами та нескладними ліктями — словом, їй от-от мало стати чотúрнадцять. Вона часто питала в дзеркала в ванній, пошепки і в сльозах, чому народилась такою і чому народилася взагалі — хронічні болі в спині вкотре збудили заранку, а тонкі смужки на плечах зуділи підсохлою коркою. Вероніка чухала їх із тупою злобою.

Ніка, звісно, не пам'ятала, як потрапила сюди. Не пам'ятала, як вмовляла Правду — "ну будь ласка–будь ласка–будь ласочка" — аби та провела її в Яв. Не пам'ятала, як Кривда тримала її за руку, а потім м'яко підштовхнула — іди, мовляв. Не пам'ятала власне народження, не знала, що пологи були з ускладненнями і не бачила налякане лице матері, коли та тільки-тільки дізналася про вагітність— неочікувану і майже неможливу. Але завжди таємно бажану. Аліна бажала зустрітись із нею ще задовго до їхньої зустрічі.

"Вероніко, виходь! — Аліна колотала у двері ванної з успадкованою суворістю, — Ну сколько можно там сидіть, ти запізнишся! Ти УЖЕ запізнюєшся!"

"Та іду!" — Ніка зло смикнула рукав, хапаючи косметичку. Двері відчинились і зачинились із неприємним хлопком.

"Ще раз так гупнеш — я тобі не знаю що зроблю!" — викрикнула мати батьківську настанову Ніці у спину, коли та уже прочиняла вхідні двері.

"Ну то зроби хоч щось вже нарешті", — промимрила дівчинка собі під ніс, збігаючи сходами. Внизу її чекали 15 хвилин осінньої моросі під Three days grace у навушниках.

•

— Ай! — раптом зойкнула Правда посеред сонної тиші ранкового кафе.

Небагато закладів відчинялись так рано, як вона прокидалась, та тут було світло і тихо, а стіни відливали шпакльованою блакиттю. Подружжя, що тримало кафешку, було завжди щире із нею, а ще — готували найсмачніше у світі печиво "картопля" у кокосовій стружці і вірили в Бога. А що іще треба, правда?

— У вас там все добре? — учасливо спитав з-за стійки власник, відриваючись від кавомашини — та барахлила ще зі вчора, але Правда п'є тільки пакетований лотосовий чай, що зняли з виробництва три роки тому.

— А, так-так, все добре, то згадала дещо просто! — тут же відізвалась Правда, ховаючись за товстим екраном ноутбука — ох вже ці письменниці, вірно? Такі абстрактні, такі загадково-замріяні! Сплошний імпресіозізм і розмиті кути.

В цей самий час відбулось ще дві речі: дзвіночок над дверями тихо звякнув, впускаючи жінку середніх років в темно-бордовому пальто, а школярка в розхристаній фіолетовій куртці, із плеєром в руках побігла вгору ранковою мокрою вулицею.

— Що, відчула це, да? — спитала жінка, важко опускаючись на стілець навпроти. Пальто висіло на стулі і мокло, вішалки не було — тільки подовжувач, що білим вужем тягнувся від стійки до столика, і повний зал тишини, розбавленої шиплячим радіо і шиплячою кавомашиною, — Любчику, зробиш кави мені, да? З молоком, на вогнє.

— Що ти тут робиш, — тихо спитала Правда, вперивши очі в білясий екран — чорні букви пливли по імітації сторінки, в окулярах відбивалась блакить. Як у персонажок коміксів, які читала Ніка — Правда підглядала їй з-за плеча раз-по-раз, коли ніхто не бачив.

— Я там була, — каже жінка й зітхає, Правда бачить це у куточці зору: хвиля плечей піднялась і опустилась, виріз в бурячковому светрі наче зітхнув, як прочинена беззуба паща. Шкіра у ній була бліда.

— Я знаю, — сказала Правда, прикладаючи до правого плеча долоню. Під долоней пекло.

— Ти теж мала там бить, — сказала жінка вже м'якше, так само втомлено.

— Я знаю, — ще тихіше сказала Правда.

Коли вона відняла руку, на світло-небесному светрі проступили маленькі темні плямки. Вона сумно дивилась на них: наче чорні хмари на такому ранковому небі, коли весна і одинадцята ранку, і сонце вже високо, але небо з зими ще не блакитне, а таке майже біле, глибоке і повне повітря. І світле-світле і високе-високе. І повне надії.

— Вона робить це вже не впєрвиє, — сказала Кривда, і Правда вперше підняла на неї очі.

Жінка навпроти — втомлена, із синцями під очима, волосся зібране в необережний хвіст-пучок — дивилась на неї із дóкором. Якби вони були людьми, Правда б сказала, вона рано посивіла. Десь у двадцять із гаком. Якби вони були людьми, Правда встала б і вийшла, а потім довго би жалкувала. Якби вони були людьми, вони були би її хрещеними — Правда була б зі сторони батька, прилічного чоловіка з інтелігентної родини, а Кривда — зі сторони матері. Кривду звали би Ольгою і вона б, насправді, і хрещеною навіть не була — тільки дружиною хрещеноного, той був би старшим братом Аліни і пив би щовихідні і після роботи. Правду звали би Василиною і вона була би без ума від Ольги. Правда би просила за це пробачення в церкві, щонеділі і пошепки-пошепки.

— Ми не мали її сюди приводити, — сказала вона тихо, опускаючи знову погляд. В чашці плавав холодний пакетик, — Це була помилка. Моя помилка. Дитина не була запланованою, вона народилась у болю і живе у болю. Так не мало статися. Це все було.. неправильно. Егоїстично. Самовільно.

"Самовільне полишення пакєта", як сказала якось Кривда, дивлячись у лінію води на горизонті — та переривалась вигином порту, ліхтарно-вохровим у бузковім тумані вечора. "Це до минулого чи майбутнього?" — спитала тоді Правда, знаючи цей погляд — холодний і притуманений теж. "Та так, нічєво, — притушивши опалок, одповіла жінка, — Потом зрозумієш." Це було майже 10 років тому, і з тих пір нічого не наблизило Правду до розуміння цієї фрази — дотепер. Вона знала: те, що вони утнули тоді — це і було самовільне полишення пакета. Вона хотіла випендритись, да. Щось комусь довести. Що вона може, що вона варта, що вона здібна, і взагалі, і вообщє—

Правда скривилась і відвела очі від чашки. Коли ідеш проти Долі — готуйся до наслідків. Наслідки проступали на її плечі маленькими темніючими плямами. Якийсь час вони просто мовчали, і за ними у високих вікнах шуміло Місто, прокидаючись. Воно хотіло рухатись, їсти і пити, воно жадало і плакало, воно журбувало й раділо, воно вигукувало Ринком за рогом і торохкотіло трамвайними коліями. Воно складалось із мільйона душ і було неймовірно прекрасне. Правда помовчала ще трохи, а потім сказала:

— Добре, ми зробимо це знову, — натхненний погляд зустрівся із холодом і згас, як старенька лампа. Кривда походила на важку велику скульптуру з пап'є-маше, сіру й кутасту.

— Что зробимо, любонько? Ти знов мене кинеш, а потом сидітимеш три роки в одной і той самой кафешкє, вдаючи, що все добре і у тебе нєт ніяких обов'язків?

Правда підняла на неї очі, сповнені одночасно провини і "будь ласка, не починай". Провина плескалась, як море. Кривда дивилась в це море гостро і стомлено, з затаєною радістю — вколола больніше у саме м'яке.

— Прошу тебе. Я справді намагалась.. Ти ж знаєш, чому я..

Раптом на розі Ринку хтось голосно вилаявся, роняючи ящик із яблуками. Кавомашина крякнула і забулькотіла, а жива кава побігла плитою. Скульптура тріснула і покрошилася:

— Я не знаю. В том-то і проблєма, что я не знаю! Я не знаю, чому ти в прошлий раз це зробила, я не знаю, чому ти в етот раз це зробила! Я не знаю! Ти щоразу це робиш, ти просто нє можеш щось таке не утнути, да? Ти дєлаєш всєм головную боль, а потом уходиш і сидиш гдє-то по десять років, і ноєш, что ти не могла, ой мєнє так важко, ой я така нєжная, ой у мєня нє получаєтся, ой почєму же мєня ні к чєму нє допускают! А вот почєму! Потому что ти все всираєш, ладочко, і щоразу ти просто.. йдеш! Що у тебе за манєра така — все кидати?! Всіх.. кидати.

На цих словах неочікуваний сплеск гніву так само стрімко ссяк, і Кривда зсутулилась на своїм місці, з гранатової стаючи знов блідою. В залі було порожньо, з кухні грало радіо, кава пролилась і вхолола. Молоко змішалось з молекулами перепаленого кофе, не згортаючись тільки з прілічія. У грудях Правди змішались разом всі почуття, каламутячи прозору воду. Вона була зла, Боже, так зла! Як вона могла передбачити.. Як вона.. Як можна кричати на людину, яка навіть не пам'ятає, що зробила?! А зараз.. ні, безперечно, вона була винна, це її провина, щира правда, але як.. Як можна кричати на людину, що намагається примиритися? Що намагається все виправити? Виправити, ну.. поки можна ще. Перші кроки зробити.. Як можна.. Як..

Правда скоріше відчула, ніж почула, як комок, застряглий у горлі, вирвався на волю зі зхлипом. Таксі за вікном голосно гавкнуло виїзжаючому водію, намагаючись припаркуватися не на трамвайних коліях. Проковтнувши новий зхлип, жінка зібрала речі, поспіхом закриваючи ноутбук — руки трусились, коли вона пхала його у сумку. Вона чуть не пролила чай. Кривда мовчала. Вона ледь не потягнула за собою подовжувач, той зплутався з ножкою стула. Кривда мовчала. Вона вийшла надвір, і її обдало шумом і мороссю, і шелестінням одеж і зонтів, і шумом машин, і голосами людей. Кривда мовчала. Трамвай задзеленчав голосно і налякано, майже затискаючи Правду між своїм носом і сріблясто-блакитним таксовим бампером з розбитою фарою. Кривда мовчала. Хазяйка кафе неловко спитала, чи усе добре, переплітаючи поглядом столик зі скляними дверима. Скляний дзвіночок над ними все ще тілімпався.

"Я заплачý", сказала Кривда.

•

Chapter Text

"Перший сміх — то її  Правда,
Перший плач — до її Кривда.
Тобі буде світло й свято
І до чорного огидно,
Як заплаче її Правда,
Як заллється її Кривда.."

•

Правда сиділа на краю, звісивши ноги з даху.

Нині був на диво теплий вечір, та прохолодний вітер вже по-осінньому ліз пальцями під куртку, розвіював волосся неслухняними хвилями, торкався холодом ніг під довгою спідницею. Правда сперлась на руки, розкриваючи крило та підставляючи лице невидимим хвилям — ті гладили щоки та ворошили пір'ячко. Прохолодно й приємно. Вона любила сюди приходити — і уявлятися янголом. На небі ж бо не так — там усе легке і ефірне, безвітряне і стабільне, там усе відкрите та спільнопід'єднане, а тут.. Тут наче своє маленьке небо — тільки твоє і нічиє більше, розлите помаранчею і розсипане коралями над горизонтом, і можна розправляти крило і уявляти, наче ти летиш, і ніхто не дізнається навіть.

Вона би хотіла колись бути янголом — літати поміж небес і підставлятися вітру; ходити поміж людей і дзвінко шепотіти їм приємності, наставляти на хороші думки, чи може.. Може, просто підштовхнути чиюсь руку, переплести чиїсь пальці лагідно — ті, що мають бути переплетені. Правда преплела власні — геть не так. Але звідкись воно знайоме, це щось.. Щось..

Унизу, під поверхівкою, в тіні інших сірих поверхівок, голосно схлипнула Печаль, б'ючись важкою блакитною головою о стіну. Ефірне тіло всієї будівлі беззвучно здригнулось, а потім ще раз, коли птаха заломила свої сірі крила, кидаючись ними у вікна. Правда з сумом глянула в горизонт наостанок — велике червоне яблуко важко котилось за небокрай, затягнуте червоними й вохровими хмарами і рваним пурпуром, все у бруді від вихлопів Міста.

Зтрух.

Що ж, Кривда мала рацію: вона нічого не може. Вона марна. Марна і безнадійна, якщо раз-у-раз робить ті сáмі помилки. Несправна, безнадійна Правда! Скоро вона стане прямо як та Печаль — просто ще одна невспокоєна душа, що тиняється тінями поверхівок і плаче попід мостами..

Зтрух!

І все, що їй лишиться — це з німим соромом спостерігати за тими, хто ще намагається щось змінити, а потім, геть втративши себе, вона простягатиме до них свої крила, з плачем і виєм намагаючись чи то дотягнутись, чи то затягти до себе. Що ж, принаймні, у неї будуть крила.

ЗТРУХ!!!

Поверхівка вчергове затряслася від поштовху Печалі, і якби Правда не сиділа — звалилася б. Печаль низько зхлипнула, захлопнула пащу і почала суватися довгим клювом у вікна — їх тонкі ефірні мембрани лопалися одна за одною, наче риб'ячі міхурі. Ні, все ж, варто зробити щось — варто було щось зробити, ну справді ж варто, це ж, урешті, двір Вероніки, і для загальної аури це погано буде.. Треба хоча би її відвести кудись, да?

Кудись подалі, у якийсь ще темніший безликий двір. Загубити у лабіринті спальних районів.

Правда в'яло глянула вниз. Глянула вниз — і обомліла: посеред двору, між пухких зелених крон софор, стояла фігурка. Стояла й не рухалась, маленька, у білій сорочці під фіолетовою розстібнутою курткою, сумка через плече. Стояла, така маленька звідси, ніяк не розгледіти лиця, та Правда одразу ж її впізнала: над головою в неї звивалась і палала помаранчем світима маленька чакра. Її хвіст розвивало вітром далеко унебо.

— Ох, ні! — скрикнула Правда, і фігурка, здається, звернула до неї лице разом із Печаллю, — Гей, здоровило! Давай сюди, за мною!

І Правда пустилася дахом, босоніж по самому краю, перестрибуючи рогаті антени, що колючими кущами поросли дахами. Крило то перекошувало її вниз, то, навпаки, підхоплювало вітер, помагаючи бігти. Печаль заревіла і, зтруснувши крилами так, що у кронах зколихнуло листя, поповзла за нею, велика й добіса гучна. Другий дах був геть поряд із першим — ноги сами відірвалися, і тіло кинуло вперед. Печаль ревіла унизу, хапаючись руками-крилами за гаражі та високі крони.

— Гей, ти ще там? Не відстаєш, так? — на всі легені крикнула Правда, нахиляючись униз, руки уперши в боки.

Печаль не відставала, то клацаючи в повітрі клювом, то відкриваючи порожньооке зблідле лице, наче щось шукаючи. А потім між кронами унизу майнула маленька фігурка. Майнула — і зникла. А потім іще. І іще. Перебіжками по кущах зарослого двору — і тільки чакра, наче ліхтарчик, помаранчем горить над головою. Вона ж не може їх бачити, так? Ну, тобто, Правду вона побачить, та вбралася у людське тіло, але ж не.. Вона ж не може, правда?..

Секунда: Фігурка визирнула з густого куща бузку, і чакра засяяла в каламутній зéлені вечора.

Ще секунда: Печаль відкриває пащу, позираючи на неї бляклими очима, наче голодний неупокоєний привид. Наче відчуваючи її в себе за спиною.

Ще секунда: Правда, не думаючи, розганяється і стрибає вниз, приземляючись точно на голову величезній птасі. Повітря вибиває з грудей. Печаль виривається і кричить — Правда вхоплює її шию ногами, пір'я колюче й холодне, і наче укрите слизом. Правда тягнеться до пташиних очей, поки крила-кігті-руки дряпають їй плечі крізь куртку, намагаючись спихнути.

"Скільки ж треба було блукать Яв'ю, аби вирости такою великою? — думає Правда, відбиваючись, — Скільки ще я зможу стримувати тебе?"

А внизу, точно гральна фігурка, завмерла в страху маленька Вероніка. Вероніці чотирнадцять, у неї ім'я квітки і вона уже три роки бачить речі, яких не мала б.

Вероніка не може зрушити з місця.

— А ну тікай! — кричить Правда, і кігті впиваються їй у боки і стегна, — Тікай, кому я кажу! ТІКАЙ!!

І Вероніка тікає. Зрушає з місця й тікає, біжить двором через густі кущі і стару зарóслу пісочницю, повз зелені лавочки у зернистих сутінках. Біжить, не розбираючи дороги, плучаючись у чиїмсь вологім пранні, і незграбна рукокрила птаха тащиться за нею із виєм, обриваючи дроти невидимим вітром.

— Та що ж це таке із тобою?! — лається Правда у спробах дотягнутись до клюва. Той клацає прямо під пальцями, сильний і злий.

Ніка біжить лабіринтом одноликих дворів, поки не вганяється у глухий кут — темні поверхівки впираються одна в одну високим сірим кутом, не маючи й щілини між собою. Наче прокляті кимось закохані.

Правда відчайдушно борсається на товстій пташиній шиї, намагаючись затиснути її ногами. Та це нічого не дасть — вона сильна занадто. Занадто яра. В темряві здається ще більшою, у нажаханих темних очах Ніки здається ще більшою, у цьому темному порожньому кутку, що прикидається двором, у крóві брудних сутінок вона здається ще більшою. Вона черпає тут силу — у темряві, що наступає у таких дворах раніше, у зернистих сірих стінах, у брудних старих графіті, у темних байдужих вікнах, у тому, як тут тягне вологим холодом... Вона тут сильніша.

А дівчинка — дівчинка просто маяк. Маленький тремтячий сірник, з осяяним чакрою вогненним волоссям і темними від страху очима.

Дівчинка просто маленький сірник, а вона — просто маленька Правда, і нічого їх не вря...

— ЕЙ, ПОТВОРО! — доноситься раптом згори.

Правда піднімає очі, в той час як величезна важка голова задирає нагору гострого клюва.

— Не набридло іщьо за малечею ганятися, нє?

Голос був до болю знайомий. Такий грайливий, ласкавий, зовсім трішки хрипкий, і дуже голосний, коли треба — голосний так, аби докричатись до величезної хтоні з даху дванадцятиповерхівки. У Правди повітря стало в легенях і защемило в горлі.

"Це ти", прошепотіла Правда, задихаючись. "Спускайся", прошепотіла Правда з гарячим на щоках. Холодний протяг тут же заколов на шкірі.

Ніка теж дивилась угору, не вірячи очам. Дивилась, як Кривда відштовхнулась від краю і полетіла униз, наче стріла, сіро-бордова комета. Комета у чорних ласких чоботах і з сивим хвостом.

Печаль закинула голову і заклекотала, і від цього гулкого клекоту закладало вуха — він був високий й низький водночас, наче крик кількох голосів — не зовсім людський, але й не цілком пташиний. Сповнений болю. Правда заплющила очі, закрила вуха і упала на спину птасі.

Крик палав, палав в голові, розколюючи її, а потім враз обірвався — Кривда важкою вагою приземлилася їй на горло, і Печаль зклéкнула і закрехтіла під її руками. Правда звалилася вниз і, лежачи на потрісканому асфальті, єдиним не залитим кров'ю оком спостерігала, як Кривда боре Печаль, то штовхаючи в груди подалі від Ніки, то намагаючись відтягти за клюва.

А потім вони скрилися з поля зору, а потім очі заплющились і настала темрява, і у цій темряві вона, наче крізь плотну живу мембрану, чула гучне гупання — те прокочувалось по землі, віддаючись в черепі.

А потім все припинилось. Якийсь час геть нічого не було чути, і очі відкрити не було сили, і пальцем порушити, навіть мізинчиком, а потім вона почула за спиною громіздке вовтузання і лагідний Кривдин голос: "Спи, дитино, спи. Спи. Я тебе прощаю".

І знову настала тиша.

Після цього Правда розплющила очі лиш двічі: один раз — аби побачити світло-сірий прямокутничок неба далеко над кутом проклятих поверхівок і два схвильовані обличчя близенько-близенько ("В-ви в порядку, пані?.."), і другий — уже у кридвиних руках. Вона коливалась у них ритмічно, наче у теплому човні, і дивилася вниз, на потемнілу від сутінок зелену траву, і протоптану світлу дворову доріжку, і лаковані чоботи Кривди, що то виринали у полі зору, то знову його покидали, поки її очі не закрилися знову.

•••

"...вдо.. правдо.... Правдо!.."

— Правдо! — той самий лагідний голос. Він кликав її. Їй снилась фарбована туманностями всіх неможливих кольорів зоряна безодня, і...

— Де.. як ти нас.. Де ми, — захрипіла Правда, торкаючись пальцями голови. Кров у волоссі припеклася й загрубіла. Було боляче.

— Нє-нє, не чіпай, только кровь перестала, — почулося згори, — Ну і дурна ти, Правдо!

Правда хотіла було вже щось заперечити, та вийшло лише слабко зашипіти.

— Ти найдурніша і найвідважніша з усіх правд, что я знаю. Але не думай только, що я так тобі це пробачу тільки за хорошеньке личко, да?

Правда врешті розплючила очі й спробувала посміхнутись. Кривда ласкаво посміхалась у відповідь, ні краплі злості в очах. Вони дивилися так одна на одну з хвилину, руки у волоссі, подряпані плечі. Кров запеклася на шкірі. Гниле пір'я застрягло у синім светрі. А потім Правда схаменулась, згадуючи:

— Ой, а Ніка! Де Ніка?! І де....?

— Успокойся, нормально все. Ніка пішла вже додому, з нею все хорошо, перелякалася просто. Я їй сказала, що як щось ще побачить — хай мені двонить, да? Я ж у нас тепер відповідальна доросла, виходить.

Печаль відвернула лице із тихим "Пробач". У дворі уже геть зсутеніло.

— А як щодо... Печалі?

— О, ну.. — кривдин голос зпасмурнів, — Знаєш, я, взагалі-то, не ангєл, не умєю відпускати душам прощєнія чи впокоювать. Але нєкоторих речей я все ж поміж них навчилася, да? Спить твоя Печаль, там же де ми її кинули. Колись прокинеться, то відведемо її подальше, а пока спить — нехай. І так натєрпєлася від тебе, бідолага.

— Це вона-то від мене натєрпєлася, — аж підскочила Правда, та враз пошкодувала: ребра і плечі боліли нестерпно, бока і ноги саднили, а голова ніби пішла тріщиною, — Ой...

Вона опустилась назад, лягаючи на м'які коліна, а Кривда засміялася, дзвінко й неголосно:

— Ну-ну, я же шуткую з тебе, дурненька! Кажного разу смєшно, як уперше!..

Правда відвернулась знов, намагаючись не посміхатись. Вона не пам'ятала, як давно востаннє чула кривдин сміх. Певно, ще тоді, до всього..

— Гей, — Кривда м'яко тронула її плечі там, де не пролягали роздерті темні смуги, — Слухай, давай я таксі визову — пока доїде, да?.. Поїдем до мене, хоч рани тобі промию.

Правда зам'ялась. Правда мовчала і думала. Було б непогано, да, було б дуже непогано, але коли ця Кривда перекинеться назад на уже звичну, звинувачуючу й похмуру? Колись же це має статися, не могла же вона пробачити її за вечір? Ні, ні, треба все обдумати як слід, треба ще потім поговорити, і тільки після цього, можливо..

— Та я тут, взагалі-то, наче живу.. — неловко вичавила з себе Правда, дивуючись власному голосу — той обганяв розум, — От наче буквально у цьому двóрі..

— О.... О, — тільки й сказала Кривда, — О. То от что ти тут робила, да.

— Ну, наче як би.. да.

— І давно? — просто спитала вона.

— Майже чотири роки, — сухо і винувато зронила Правда.

— Все ж таки наглядаєш, да.

— Да, начебто так..

Вони помовчали ще трохи, оточені прохолодою вечора. Десь далеко вгорі, над пошарпаною зеленою лавочкою, на якій вони сиділи-лежали, над ще густою кроною безіменного дерева і над бетонними острівками поверхівок, високо над шарами атмосфери у сизому небі запалювались перші маленькі зорі — Меркурій, Венера, Марс, далекі туманності й незнайомі галактики проштрикували канву молодого неба, наче тонкі голочки. Всі вони були білі й дрібні — соляні цяточки. Кривда підняла голову, якийсь час просто мовчки міркуючи, і Правда мовчала теж, але жодної думки не було у її тріснутій голові.

Нарешті, Кривда знизала плечима й сказала:

— Ну ладно, тоді пішли.

— Куди пішли, — тупо перепитала Правда, теж відриваючись від зорь.

— К тєбє конєшно, дурко. До мене значно далі буде.

І вона допомогла їй встати.

•