Archive of Our Own ^beta

Chapter Text

Пролог

──── ♬♪ ────

«Я розповідаю своєму піаніно все те, що колись розповідав тобі» — Шопен

❦

Люди не усвідомлюють, наскільки голосно вони звучать, коли думають, що їх не чують.

Все життя Гаррі було наповнене нескінченним потоком пліток, які дзвеніли в його вухах, наче настирливий писк комарів у спекотну літню ніч. Це почалось ще в ранньому дитинстві, коли, блукаючи бездоганно підстриженими газонами Дурслів, він ставав головною темою для допитливих сусідів. «Такий дивний хлопчик», — говорили одні, а інші поширювали чутки про те, що він проблемна дитина. «Він повинен бути вдячним за все, чим пожертвували Дурслі заради нього». 

Звісно, діти в школі копіювали поведінку своїх батьків, не думаючи про те, чи чує їхні слова «той хлопець з жахливою зачіскою», «сирота з кістлявими колінами» чи «дивний кузена Дадлі». 

Гаррі ніколи не переймався дріб’язковими зауваженнями однокласників. Можливо, тому, що життя змусило його подорослішати раніше, ніж їх, або ж через те, що він навчився ігнорувати образи заради власного виживання. Він думав, що ті діти, певно, вели таке тихе, звичайне та безтурботне життя, і їм просто не вистачало чогось цікавого, тож вони втручались в його. Найбільше ж ранили Гаррі слова їхніх батьків, адже дорослим не можна було виправдовувати жорстокість ні віком, ні незрілістю.

Поводження людей у чаклунському світі було таким самим. Гаррі швидко зрозумів, що діти в Гоґвортсі нічим не відрізнялись від його ровесників із дитинства, а дорослі — тим паче. Вони безперестанку говорили. Говорили надто багато й надто голосно: коли ширили чутки, що Гаррі — спадкоємець Слизерину; коли заявляли, що він вигадує історії про Волдеморта; коли, коли, коли... Гаррі так звик до цього шуму, що коли все врешті стихло, йому навіть здалось це незвичним. За останні кілька років життя у нього перестало дзвеніти у вухах. Можливо, він просто навчився не слухати. Або, можливо, щастя зробило його байдужим до всього, що відбувається довкола.

Але після її смерті плітки поновились. Вони повернулись, як хронічна хвороба, від якої він думав, що вилікувався. Не минуло й кілька днів після похорону, як всюди почали лунати шепітливі голоси: «Вони були такою чудовою парою». «Лише кілька місяців тому одружились». «А ви знали, що вона чекала дитину?» «Бідолашний хлопець»

── ❦ ──

Джіні померла рік тому.

Ні.

Джіні померла рівно триста сімдесят дев’ять днів тому. Гаррі пам’ятав, тому що це сталось напередодні його двадцять другого дня народження. Рон розповів йому набагато пізніше, що вона пішла на Алею Діаґон, щоб купити йому нову мітлу – ту саму, про яку вони місяць мріяли, щойно проходили повз вітрину магазину. Гаррі також пам’ятав, тому що Джеймсу мало бути дев’ять місяців.

Джеймс. Іноді Гаррі думав, що вся справа в імені, яке вони обрали — прокляте ім’я. Вони мали обрати щось простіше: Пол чи Вільям. Але потім він пригадував, що справа не в імені, а в ньому самому — Гаррі.

Плітки про трагедію були гучними — надто гучними, іноді надто безцеремонними — але ніхто насправді не переймався. Тож не дивно, що через рік після «нещасного випадку» нічого не змінилось. Все було те саме.

«Шкода, що його поранили, у нього ж були такі гарні очі». «Навіщо він це зробив?» «Чи зможе він коли-небудь працювати знову?»

Прокинувшись того дня в лікарні Святого Мунго з головою, обмотаною бинтами, та очима, що пекли, наче в них встромили голки, Гаррі одразу усвідомив серйозність свого стану. І все ж, у нього виникло незрозуміле бажання засміятись — не тому, що він знаходив у цьому якусь кумедність, а тому, що він досягнув того моменту, коли більше не міг переживати. Йому хотілось сміятись з іронії свого життя, з того, як на мить він наївно повірив, що все може стати краще або принаймні, що вже немає чого втрачати після смерті жінки, яка зробила його найщасливішим. Але він все ж зміг зробити своє життя ще більш жалюгідним.

Можливо, в глибині душі він хотів сміятись, щоб не заплакати.

Принаймні, він щось відчував. Чи то сміх, чи смуток — це було краще, ніж порожнеча, в якій він перебував із моменту її смерті. Він існував у дивному стані — ніби поза реальністю, без справжньої присутності, не реагуючи так, як того очікували, неначе порожня оболонка. Одні називали це горем, інші — депресією, і всі в один голос запевняли, що час все зцілить. Час його не вилікує; було занадто пізно. І сьогодні він отримав підтвердження того, що життя не має жалю та не зупиниться, поки остаточно його не зламає.

Завжди поруч була рука, що тримала його, пальці стискали так міцно, що він міг відчути кістки під шкірою. Голоси навколо його ліжка змінювались один за одним протягом дня, поки не запановувала тиша, і він розумів, що настала ніч.  І серед цих голосів знову й знову звучало його ім’я, кожен вимовляв його по-своєму — з різною інтонацією, різним тоном.

— Гаррі, Гаррі, Гаррі, — місіс та містер Візлі, Джордж.

— Гаррі, ми тут, усе буде добре, — казала Герміона.

— Не намагайся ворушити головою, — попереджав Рон.

— Принести йому води? — питав Невіл.

І ще багато інших.

Він швидко перестав слухати, так як знав, що немає сенсу намагатись розібрати ці голоси, адже жоден із них ніколи не буде належати Джіні. На відміну від усього, що він чув у лікарняній палаті — як друзі намагались підбадьорити його, казали, що все буде добре — він знав, що тільки Джіні могла б пожартувати з цього. Можливо, з Джорджем, але лише якби нещасний випадок стався кілька років тому. Вона не пожартувала б одразу, але через кілька днів могла б грайливо звинуватити його в тому, що він привернув до себе увагу за два дні після її дня народження. Потім вона б усміхнулась та сказала, що він виглядає жахливо, але принаймні йому більше не потрібні окуляри.

Вона була такою — завжди усміхненою, ніколи не плакала. Це іноді бентежило Гаррі; він очікував, що вона заплаче, коли вони купили свій будинок, коли одружилися чи коли вона, нарешті, після стількох років спроб, сказала йому, що вагітна. Але вона ніколи не плакала. Вона голосно і відкрито сміялася, її карі очі морщилися в куточках, а веснянкуваті вилиці трохи піднімалися. Йому не доведеться згадувати звук її сліз.

Вона завжди була такою — усміхненою, життєрадісною та ніколи не плакала. Іноді це бентежило Гаррі, він очікував, що вона заплаче, коли вони придбали будинок, коли одружились або коли, нарешті, після стількох років спроб, сказала йому, що вагітна. Але сліз так і не було. Вона сміялась щиро й дзвінко, її карі очі хитро примружувались, а веснянкуваті вилиці  трохи піднімались. Тепер, коли її не стало, Гаррі був вдячний, що вона ніколи не плакала. Йому ніколи не доведеться пам'ятати, як звучали її сльози. 

Поняття часу зникає, коли не бачиш світла.

Дні пролітали, мов секунди чи хвилини, проте більшість з них розтягувались в нестерпну вічність. Сонце сходило й заходило, а Гаррі цього навіть не помічав. Йому розповідали, що надходять листи й квіти — від шкільних друзів, колишніх вчителів, колег та навіть навіть від людей, з якими він не міг пригадати, щоб колись спілкувався. Квіти були приємними не через свій колір чи форму, яких він не бачив, а ніжним ароматом, що трохи розвіював похмурість лікарняної палати. А от листи залишали його зовсім байдужим.

Герміона читала їх йому (коли це були не ревуни). Слова звучали однаково: «Ми поруч із тобою», «Швидкого одужання», «Ти сильний». 

Ці слова входили в одне вухо й виходили з іншого.

Проте деякі з цих людей все ж приходили, доводячи, що їхній інтерес не був удаваним. Найчастішим гостем, крім Рона та Герміони, був Невіл. Він незмінно приносив нові рослини, щоб замінити зів'ялі на тумбочці та завжди сідав на той самий пластиковий стілець, що тихо скрипів під ним. Його часті візити частково пояснювались тим, що його батьки теж перебували в лікарні, тож зайти до Гаррі було нескладно. Але головна причина полягала в іншому — Невіл справді піклувався.

— Він твій друг, Гаррі. Відвідувати тебе ніколи не буде марною тратою часу, — якось сказала Герміона, м’яко торкнувшись його плеча.

Так легко було забути, що в цьому світі ще є люди, яким ти важливий. 

Лікарі часто переривали візити друзів, щоб поговорити з Гаррі про його очі, опіки, порізи, а іноді й про його майбутнє. З того, що Гаррі зрозумів, закляття обпекло половину його обличчя, тому якщо він продовжуватиме наносити мазь й пити зілля, рани з часом мають загоїтись. Щодо очей, то лікарі не були впевнені. Деякі були оптимістами, обіцяючи, що він, можливо, колись зможе відновити зір чи хоча б його частину. Інші мовчали, їхня присутність видавалася лише глибоким, рівним диханням, що ледь чутно порушувало тишу кімнати.

Гаррі віддавав перевагу голосам песимістів. Він не хотів марних надій.

За кілька днів його робоча команда зібралась в його палаті рано вранці. В палаті запанувала довга тиша, поки вони стояли біля ліжка, вперше бачачи його обличчя без бинтів. Лікарка, яка доглядала за ним, Шелаг Байрон, зняла їх напередодні ввечері. Вона сказала, що рани виглядають набагато краще, хоч й втрималась від коментарів щодо його очей. 

Гаррі іноді думав, як виглядають його очі зараз, але ніколи не питав. Який сенс? Він міг більше ніколи їх не побачити, так само як і обличчя людей навколо. Йому було байдуже, що інші думають про його зовнішність, адже вони тепер всі були для нього невидимі.

— Як ти почуваєшся? — нарешті запитав Фаулер.

— Чудово, як бачите, — відповів Гаррі з іронією.

Його сарказм повис у повітрі, додаючи напруження до й без того гнітючої атмосфери. Ніхто не наважувався використовувати іронію з Фаулером — мабуть, через його широкі плечі та густі брови, які завжди надавали йому вигляду розлюченого. Але Гаррі було байдуже.

Фаулер не відповів, лише важко зітхнув. З іншого боку ліжка Рон ворухнувся на стільці, а потім, прокашлявшись, сказав:

— Що ти, чорт забирай, собі думав, Гаррі?

Голос Рона був напруженим, без жодної краплі співчуття. Насправді, вперше з моменту пробудження Гаррі він звучав розлючено.

— Роне, — обережно втрутилась Міллі.

— Що?

— Спокійніше.

Її порада не спрацювала. Рон лише коротко буркнув у відповідь, перж ніж продовжити:

— Я питаю тебе, Гаррі. Що спонукало тебе діяти самотужки, не попередивши нас? Ми ж тому й зняли тебе з цієї справи! Ти все сприймаєш надто особисто. Ти сприймаєш її занадто особисто. Я знаю, що ти одержимий цією справою, і, повір, я теж. Ми витратили цілий рік, щоб знайти цих покидьків! Цілий чортів рік, перш ніж вийшли на тих, хто вбив її!

Рон різко видихнув: 

— Я знаю, як ти себе почуваєш, друже. Джіні була моєю сестрою, але навіть це не змусило мене зробити таку дурницю, яку ти щойно вчинив. Ти справді думаєш, що вона б цього хотіла? Щоб ти кинувся у все це з головою? Здається, ніби ти просто хотів загинути.

Він почав спокійно, але наприкінці його голос майже перейшов на крик. Гаррі мовчав. Що він міг сказати? Невже Рон порівнював їхній біль? Рон мав рацію: Джіні була його сестрою — вона була його сестрою. Який час правильно використовувати, говорячи про мертвих? Вона була , але все ще є . Вона була сестрою, дочкою, дружиною. Його дружиною.

Гаррі повернув голову до Рона, ніби намагаючись зустріти його розлючений погляд, хоча й не міг його побачити.

«Думаєш, вона б цього хотіла?» Звідки Рон міг знати? Говорити від імені мертвих завжди було легко, і люди постійно це робили, щоб захистити власну думку. «Твої батьки пишались б тобою» замість «Я пишаюсь тобою»; «Твій батько не хотів би, щоб ти це робив» замість «Не роби цього»; а тепер Джіні. Але звідки Рон міг знати? Можливо, Джіні дійсно хотіла б, щоб Гаррі кинувся стрімголов помститись за її смерть.

Департамент аврорів зняв Гаррі зі справи одразу, як тільки дізнався, що Джіні була однією з жертв. Те ж саме зробили і з Роном, але через кілька місяців змінили своє рішення, коли він довів, що здатен зберігати холодний розум — те, на що Гаррі не був спроможний.

Рон кілька хвилин висказував своє роздратування, а Гаррі мовчав. Він міркував, чому Рон постійно згадує самогубство, наполягаючи, що Гаррі просто хотів накласти на себе руки. І тоді до нього дійшло — він справді пішов один проти трьох небезпечних та розшукуваних чарівників, хоча його команда мала оточити їх того вечора. Він нікому не розповів про свій задум і, якщо чесно, його не надто турбували шанси вижити.

Чарівники, які вчинили напад у Діагон Алеї, вбивши п’ятьох та поранивши сімох, були зовсім молодими — не старшими за двадцять. Вони називали себе палкими прихильниками Волдеморта, який, за їх словами, був «найкращим, що траплялось із магічним світом». За місяць після нападу аврорам нарешті вдалось встановити трьох винуватців, які досі перебували на свободі: Дуайта МакКвода, Джаспера Віллана та Паттона Реліша — імена, які переслідували Гаррі цілий рік.

Ненависть та недовіра до Слизерину посилились після трагедії, попри те, що один із винуватців, Джаспер Віллан, належав до Рейвенкло. Але громадську думку це, здається, не цікавило. Незабаром Міністерство вирішило завести досьє на всіх чарівників та відьом, яких розподілили до Слизерину з 1990 року, аби запобігти створенню інших екстремістських угруповань. Звісно, про Рейвенкло чи будь-який інший факультет навіть не згадували, ніби Джаспер Віллан ніколи не існував, а приклад Пітера Петіґру був не вартим уваги — просто дрібний виняток. Виняток, що коштував життя Лілі та Джеймса, виняток, який призвів до ув’язнення Сіріуса, виняток, що зіграв свою роль у поверненні Волдеморта.

Двоє з трьох молодих чарівників були заарештовані після того, як міністерські аврори прибули на місце, де Гаррі знайшли без свідомості. Зі слів одного з його колег, Люсьєна, третій чарівник загинув. Проте Люсьєн не уточнив, чи це сталось до їх прибуття, чи після. Гаррі пам’ятав дуже мало: від тієї миті, коли він дізнався, що трійцю нарешті знайшли, його інстинкти повністю затьмарили раціональне мислення.

Протягом наступної години колеги сиділи біля його ліжка, а він мовчав, поринувши у думки. Він розумів, що припустився серйозної помилки, яка неминуче матиме професійні наслідки, але водночас відчував до цього байдужість. Його могли звільнити, він міг залишитись без роботи — та чи вистачало йому сил взагалі, щоб перейматись власним майбутнім? 

Коли його напарники зрозуміли, що Гаррі не налаштований на розмову, вони вийшли з палати, залишивши після себе слова підтримки та поплескування по плечу — всі без винятку не помітили легкого здригання, яке викликали їх несподівані дотики.

— До зустрічі, Поттере, — сказав Фаулер.

Міллі додала:

— Бувай, Гаррі. Будь ласка, спробуй відпочити.

На мить Гаррі здалось, ніби Рон не вийшов разом з іншими, а залишився стояти в кімнаті — мовчазний, ймовірно, дивлячись на нього поглядом, сповненим суму, болю чи, можливо, навіть гніву.

Не знаючи напевно, чи його відчуття були правильними, і навіть чи Рон досі його слухає, Гаррі тихо прошепотів:

— Пробач, Роне.

Відповіддю була лише тиша.

Chapter Text

Усвідомлення

──── ♬♪ ────

24 серпня Гаррі виписали зі Святого Мунго. Його рани майже загоїлись, залишивши по собі шрами, які мали зникнути через кілька місяців. А от очі все ще не бачили, хоча принаймні більше не боліли.

Гаррі наївно припускав, що повернеться додому — до будинку, який вони з Джіні купили майже два роки тому, за годину їзди від Ґодрикової Долини. Він не розумів, чому не міг цього зробити. Зрештою, якщо існував дім, який він знав, як свої п’ять пальців, то це був саме цей. До того ж, останні кілька днів у лікарні він присвятив навчанню орієнтуватись без зору, використовуючи то чарівну паличку, то маглівську палицю для ходьби.

— Не будь нерозсудливим, любий, тобі потрібна допомога, — сказала Моллі, складаючи його речі в лікарняній палаті. — Ми з радістю тебе приймемо. Минуло так багато часу.

Моллі закрила сумку й з важким зітханням поклала її на ліжко. За дверима на них чекали Артур та Рон, захоплені розмовою з цілителькою Байрон.

— Ти готовий? — запитала Моллі. Гаррі кивнув, і вона несподівано взяла його за лікоть. Хлопець мимоволі здригнувся. 

— Ой, пробач, я не хотіла тебе налякати, — швидко сказала вона. — Схоже, нам усім доведеться звикати до нового, правда?

Коли Гаррі не відповів, відчуваючи, що готовий впасти навколішки та мовляти не їхати з нею до Нори, місіс Візлі видала дивний, невпевнений звук та попрямувала до дверей. Вона час від часу зупинялась, щоб переконатись, що Гаррі йде за нею та не спотикається.

Його попереджали, що біля Св. Мунго його чекатимуть натовпи журналістів із камерами та блокнотами, готових вихопити сенсаційний момент. Цілі дні вони кружляли навколо лікарні, мов стерв’ятники навколо здобичі. Тож Візлі вирішили відправити його додому через камінну мережу камінів, яка зазвичай використовувалась лише у надзвичайних випадках. Рон пішов разом із ними та допоміг Гаррі зайти в кімнату Персі, яку, за словами місіс Візлі, було легше облаштувати для нього, ніж кімнату Рона.

— Тут занадто багато сходів, Гаррі, любий. Не виснажуй себе, — зауважила вона.

Гаррі ледь стримався, щоб не відповісти, що він сліпий, а не паралізований, але промовчав, не відчуваючи жодного бажання сперечатись. Кімната Персі виявилась досить затишною, якщо не брати до уваги вузьке односпальне ліжко, з якого Гаррі мало не падав кілька перших ночей.

Три рази на тиждень, зранку, Герміона або Рон привозили Роуз до Нори, перш ніж вирушити на роботу. Моллі завжди радо доглядала за своєю онукою, обіймаючи й цілуючи її, ніби бачила вперше. Роуз не лише заповнювала порожнечу, яку залишила Джіні, але й своїм сміхом розвіювала холод, що оселився в будинку після Фреда та Джіні. Попри постійні зусилля місіс Візлі підтримувати веселу атмосферу — голосно розмовляючи чи створюючи зайвий шум під час прибирання, — у Норі більше не було тієї життєрадісності, яка колись панувала тут.

Гаррі розумів, чому вона так себе поводить та намагається будь-якою ціною порушити тишу, тому мовчав, не втручаючись. Але з кожним днем її напускна веселість все сильніше створювала задушливу атмосферу, яка ніби затягувала його у свій полон.

Після травми світ навколо став для Гаррі нестерпно гучним. Усі звуки здавались посиленими, і те, що він не міг пов'язати їх із образами, лише збільшувало його стрес. Іноді він навіть бажав втратити слух разом із зором.

Незважаючи на це, він цінував постійні зусилля Моллі допомогти йому — це відчувалось в кожній її дії, в кожному слові та в тому, як вона щоранку ставила його чашку кави й тарілку з тостами точно в те саме місце, щоб він міг знайти їх. Вона ретельно прибирала взуття та іграшки Роуз, що валялись під ногами, аби він не спіткнувся. Бували навіть дні, коли Гаррі щиро цінував таке піклування, хоч й не звик до подібного ставлення. 

Однак, часом турбота Моллі здавалась надмірною — вона, схоже, забувала, що Гаррі ні її син, ні мала дитина.

Того ранку щось одразу пішло не так: Гаррі прокинувся з важкою головою та пригніченим настроєм. Не те щоб він зазвичай прокидався в захваті від життя, але цього разу все було гірше, ніж зазвичай. Переважно його день починався з сніданку, під час якого він неквапливо пив каву, слухаючи, як місіс Візлі розповідала про свої плани, що майже завжди зводились до Роуз, а іноді Віктуар. Але того ранку він відразу пішов до ванної, відчуваючи потребу в тривалому душі, сподіваючись, що холодна вода допоможе позбутись запаморочення.

Він почув, як Моллі підійшла до підніжжя сходів, перила скрипнули, коли вона сперлась на них, після чого нерішуче покликала його. 

— Я зараз спущусь, — вимушено відповів він, намагаючись говорити досить голосно, щоб вона почула. Йому хотілось додати: «Мені, до речі, двадцять три». Гаррі завжди балансував на тонкій межі між вдячністю та роздратуванням — хиткій межі, яка постійно загрожувала зламатись й перетворитись на явне невдоволення.

Ванна кімната вже давно перестала бути для нього незнайомим місцем. Вона стала однією з тих, які він знав найкраще: скільки кроків до ванни, на якій висоті висить рушник, яку кількість разів треба повернути кран, щоб виставити ідеальну температуру води. Його душ перетворився на відточену рутину — як і шлях через кімнату Персі чи спуск сходами до кухні.

Втім, сліпота не наділила його шостим чуттям, тому, коли траплялось щось непередбачуване, він рідко міг це передчувати. Наприклад, якщо кран ванни протікав цілу ніч, залишивши маленьку калюжу там, де він зазвичай ставив ліву ногу, результат був очевидним.

Падіння було болючим та гучним — навіть надто гучним.Гаррі застогнав, після чого послідувала серія прокльонів, які, як не дивно, ніби полегшили біль. Ушкодження виявились несерйозними: на правому стегні й сідниці, певно, з’явиться синяк, але не більше. Та глухий звук його тіла, яке вдарилось об ванну, миттєво притягнув Моллі, мов вогонь метелика. Вже за мить вона стояла біля дверей ванної кімнати, голосно стукала там кликала його своїм високим голосом.

— Гаррі, ти в порядку? — Вона звучала дуже стурбовано, ніби боялась, що у цій ванній сталось найгірше. — Тобі потрібна допомога? Можна зайти?

Гаррі не встиг відповісти, як клацнув замок й повернулась дверна ручка.

— Почекайте, ні!

З почуття власної гідності Гаррі присів навпочіпки ще до того, як двері відчинились повністю, і місіс Візлі кинулась до нього. Вона нахилилась над його неприродно скрученим тілом, її теплі руки торкались плечей та спини, поки він не відштовхнув її рукою, яка не прикривала оголених частин тіла.

— Гаррі, що сталось? Ти поранився? — запитала вона тремтячим голосом, який відлунював по кімнаті.

Гаррі намагався піднятись, але страх показати занадто багато паралізував його. Шия й щоки палахкотіли від сорому та збентеження. Востаннє материнська фігура бачила його голим, коли йому було п’ять років, і те, як тітка допомагала йому вмиватись, було далеко не тією лагідністю, з якою ставилась б до нього мати.

— Я в порядку, прошу, йдіть!

Минуло кілька хвилин, перш ніж вона зрозуміла, що він не хоче її допомоги. Він усе ще відчував її присутність над собою, її паніку, яка відчувалась в кожному русі, у прискореному диханні, у фразах, які вона, мабуть, говорила своїм дітям у дитинстві.

— Дозволь допомогти тобі, Гаррі.
— Усе добре, я тут.
— Де-небудь болить?

— Ні, в мене нічого не болить! Йдіть звідси, будь ласка! — вигукнув він голосніше, ніж хотів. А коли вона почала наполягати, він зірвався: — Я не ваша дитина!

Насправді він хотів сказати: «Я не дитина». Вона замовкла та прибрала руки з його тіла. Гаррі не сказав ні слова та не ворухнувся, поки вона не вийшла з ванної.

Спочатку він відчував сором за те, як розмовляв із місіс Візлі, але це відчуття швидко змінилось гнівом та потребою виплеснути все, що він накопичував у собі місяцями, якщо не роками.

Гаррі вважав, що прийняв новину про свою сліпоту досить спокійно, можливо, навіть занадто спокійно. Він мав би зрозуміти, що така реакція не є нормальною. Інцидент у ванній став каталізатором його усвідомлення — моментом, коли він нарешті збагнув наслідки того, що з ним сталось. Це не просто поганий сон, він був сліпим та, можливо, ніколи більше не побачить світла.

Гаррі вийшов із ванни, тремтячи не від холоду, а від розчарування. Нога боліла, але він не звертав на це уваги. Все ще повністю оголений, він почав хапати навмання предмети й кидати їх по кімнаті, а коли більше не було чого схопити, він почав кричати. Так сильно, що це могло б розбудити мертвих на найближчому кладовищі. Його крик рознісся по всьому будинку, разом із сльозами, які він стримував протягом року.

Він не знав, як довго кричав. Він кричав до знесилення, доки горло не почало боліти, а ноги не перестали його тримати. Зрештою він згорнувся калачиком на підлозі, штовхнув ногою шафу перед собою та сховав голову руками, щоб заглушити голос. Він знав, що місіс Візлі чує його, ймовірно, вона стояла за дверима ванної, теж плачучи, але не намагаючись зайти. Вона дала йому можливість заспокоїтись самостійно, і йому знадобилась майже година, щоб піднятись та прийняти душ. Зачинившись у кімнаті Персі, Гаррі не виходив звідти до наступного ранку, вдаючи, що спить, коли містер або місіс Візлі стукали у двері.

Коли того ранку Рон привіз Роуз у Нору, Гаррі й гадки не мав, що той підніметься до кімнати Персі, замість того щоб одразу рушити на роботу. Очевидно, Рон побачив сльози на обличчі матері й одразу зрозумів, що щось сталось. Гаррі зробив вигляд, що нічого не трапилось, він не реагував та продовжував лежати в ліжку. Він не хотів звинувачувати Моллі — не після всього, що вона для нього зробила.

— Вона розповіла мені про ванну кімнату, — сказав Рон, сідаючи на край ліжка. Його голос звучав різко. — Я дуже злий на неї, — додав він, чим немало здивував Гаррі.

— Це не її провина. Вона старається як може, — заперечив Гаррі, піднімаючись на матраці, щоб сісти поруч із другом. Після короткої паузи додав: — Але... я просто хочу додому.

— Знаю, друже, — зітхнув Рон. — Але зараз це неможливо. Ти ще не готовий.

— Я готовий.

— Ні, не готовий.

На той момент Гаррі так і не зрозумів, що саме мав на увазі Рон, говорячи «не готовий». Він наївно думав, що вони просто обговорюють його сліпоту.

— Крім того, це не лише наше рішення, Гаррі, а й твоїх целителів, — нагадав Рон.

Зрештою, Гаррі змирився з тим, що повернення додому відкладається, але прийняв пропозицію Рона переїхати жити до нього та Герміони. Моллі дуже болісно сприйняла цю новину; вона не лише плакала — Гаррі чув це по тремтінні в її голосі — але й кілька днів після його від’їзду була ображеною.

— Вона переживе це, не хвилюйся, — пробурмотів Рон якось увечері, коли Гаррі поділився своїми хвилюваннями.

Але Гаррі був схвильований. Тому після вечері він попросив Герміону допомогти йому написати листа, якого відправив одразу, скориставшись совою Рона. Наступного дня місіс Візлі увірвалась до будинку сина та ридала в обіймах Гаррі десять хвилин.

Відтоді як Гаррі переїхав до Герміони та Рона, Роуз здавалась більш уважною до свого хрещеного, ніж коли вони були разом у Норі. Вона також, очевидно, помітила, що з ним щось змінилось. Гаррі вже чув, як вона запитувала про це бабусю, яка намагалась пояснити це простими словами, можливо, навіть занадто простими, щоб бути зрозумілими. Та й Роуз була надто мала, щоб усвідомити такі речі — концепція сліпоти здавалась їй абсолютно незрозумілою.

Тож вона не припиняла ставити ті самі запитання, здебільшого до мами чи тата: «Чому в дяді Гаррі дивні очі?» «Чому дядя Гаррі тут?»

Першим назвав його «дядько Гаррі» Рон, і це прізвисько швидко підхопили Роуз та Віктуар, скоротивши його до «дядя Гаррі».

Одного вечора, коли Гаррі, попри наполегливі прохання Герміони посидіти, намагався бути корисним на кухні після вечері, з кімнати, де Рон вкладав дочку спати, долинули крики та плач. А потім, маленькі, але рішучі кроки, що навмисне грюкали по підлозі, наче Роуз хотіла показати всю силу свого обурення, наблизились до кухні. 

— Роуз, іди сюди, — суворо сказав Рон.

— Я хочу «Бабіті Рабіті»! — вперто заперечила дівчинка. Її ніс був закладений, і вона голосно схлипувала.

Рон важко зітхнув:

— Гаразд, я прочитаю тобі. Ходімо вже.

— Ні, я хочу, щоб це зробив дядя Гаррі!

Гаррі підняв голову, почувши своє ім’я.

— Гаррі, ти знаєш «Бабіті Рабіті та її кудлатий пеньок»? — запитав Рон.

Гаррі похитав головою.

— Послухай, люба, — лагідно втрутилась Герміона. — Може, є інша книжка, яку ти хочеш послухати?

— Герміоно, я не знаю жодної…— почав Гаррі. Але вона його перебила

— Ти можеш розказати їй маглівські казки, Роуз все одно сподобається.

Гаррі хотів було відповісти, що не знає ніяких маглівських казок, але Роуз знову його випередила.

— Ні, я хочу «Бабіті Рабіті»!

— Тоді або я, або мама, але не Гаррі, — сказав Рон.

— Але чому?

У такі моменти Гаррі гостро відчував, як обережно його друзі підходять до обговорення його сліпоти. Він обійшов кухонний стіл, орієнтуючись на звук схлипувань Роуз, і присів перед нею.

— Привіт, маленька квітко, — сказав Гаррі, і вперше за довгий час звернувся до неї цим ласкавим прізвиськом.

Він підняв руку та легенько полоскотав її животик, змушуючи малу зіщулитись від лоскоту. Її сміх звучав тихо й лагідно — такий бажаний контраст із попередніми сльозами та криками. Потім тією ж рукою він взяв її за маленьке зап’ястя та підніс до свого обличчя, дозволяючи обережно торкнутись очей. Він відчував погляди Герміони й Рона, вони, напевно, насупили брови.

— Знаєш, близько місяця тому зі мною стався дуже серйозний нещасний випадок. І тепер мої очі більше не працюють. Ти бачиш та відчуваєш це?

— Гаррі... — почала Герміона, але він її проігнорував.

— Це означає, що я більше не можу побачити ні тебе, ні маму й тата, ні бабусю й дідуся, і навіть твої книжки. Я бачу тільки чорне — так, ніби закрив очі перед сном. Ти розумієш?

З її маленького рота вирвалось несміливе підтвердження, а потім прозвучало запитання:

— Ти спиш весь час?

Це змусило Гаррі злегка засміятись.

— Ні, люба, але мої очі так. Вони постійно сплять, бо дуже втомились та  потребують відпочинку після того поганого випадку.

— І довго вони спатимуть?

— Чудове запитання. Як думаєш, скільки їм потрібно відпочивати?

Роуз довго не могла знайти відповідь, напевно тому, що ще була занадто маленькою, щоб зрозуміти поняття часу та чисел.

— Мммм, фіолетово.

Здається, її відповідь її повністю задовольнила, і цього було достатньо для Гаррі. Він кивнув.

— Хай буде фіолетово.

── ❦ ──

З кожним днем Гаррі дедалі рідше виходив з дому, незважаючи на всі зусилля друзів. Його дні стали схожими один на одного й порожніми: Герміона та Рон працювали та по черзі приходили додому, щоб пообідати з ним, у той час як Роуз проводила час у бабусі й дідуся — або у Візлі, або у Ґрейнджерів. Іноді місіс Візлі сама приходила доглянути за Роуз чи скласти компанію Гаррі, завжди приносячи щось смачненьке, зазвичай його улюблені страви, від яких він не міг відмовитись. Він помітив, однак, що вона приходила рідше, ніж хотіла б, і обмежувалась короткими візитами — годину чи дві — після чого знаходила привід піти та повернутись до Нори.

Можливо, між нею та Роном була якась розмова, про яку Гаррі нічого не знав, а може, вона боялась бути занадто нав’язливою. Грубі, необачні слова, сказані Гаррі тоді у ванній, ймовірно, досі були в її пам’яті, попри лист, у якому він зізнався, що вона уособлює все, що він міг назвати материнською любов’ю.

Однак Гаррі не заперечував проти самотності — принаймні так він думав на цьому етапі свого нового життя. Самотність він розцінював як доказ того, що може жити самостійно, і навіть насолоджувався спокоєм та тишею, коли всі були відсутні. Звісно, були й недоліки. Найголовніший з них — повна втрата відчуття часу. Постійна темрява позбавляла його орієнтирів та ускладнювала пошук мотивації, щоб вставати зранку, працювати над лікуванням, намагатись стати сильнішим як фізично, так і морально, просто проживати довгі дні, протягом яких він не приносив жодної користі.

Гаррі багато спав. А коли не спав, слухав радіо, не вникаючи в слова, гладив Криволапика на дивані, аж поки кіт не зісковзував з його колін, а тоді знову йшов спати.

Він був, мов предмет меблів, який займав місце в будинку, але суттєвої користі не приносив. Іноді йому спадало на думку, що він мало чим відрізняється від Роуз, за ​​винятком того, що Роуз було лише три роки і вона жила в цьому будинку. 

Хоча Гаррі намагався нагадувати собі, що саме Рон та Герміона наполягли на тому, щоб піклуватись про нього, слова Рона постійно звучали в його голові: «Ти не готовий». «Це не лише наше рішення». Частина його все ще підозрювала, що вони взяли на себе цю відповідальність швидше з почуття обов'язку чи жалю.

Одного ранку Гаррі прокинувся з рішучістю зробити свій день продуктивним та корисним. Він не знав, звідки взялась ця мотивація, але вирішив використати її, щоб прибрати вітальню й навести лад у будинку. Почавши з кімнати Роуз, яка, судячи зі зітхань її батьків, була вічним безладом, Гаррі швидко зрозумів, що навіть із магією все стає значно складнішим, коли ти не бачиш.

Можливо, йому варто було залишитись в ліжку. Одна з книг з розмаху влучила йому в чоло, перш ніж з гуркотом впасти на полицю. Удар був настільки сильним, що металевий присмак крові тримався в роті майже годину, викликаючи в нього бажання закричати від роздратування, розбити всі вікна та шматками скла порізати кожну частину свого тіла. Зрештою він заспокоївся, дихав глибоко, поки руки перестали тремтіти, і знесилено впав на диван, чекаючи, поки додому повернеться Герміона з Роуз.

Цей інцидент неабияк занепокоїв його друзів. Герміона поклала лід на його ґулю, після чого суворо заборонила йому прибирати самостійно, особливо на кухні, боячись, що наступного разу в його лобі опиниться ніж, а не книга. 

── ❦ ──

Одного суботнього ранку, в середині вересня, Гаррі встав рано. Він завжди намагався менше спати на вихідних, переважно, щоб показати своїм друзям, що з ним усе гаразд. Герміона сиділа на краю його ліжка з баночкою лікувального крему, який обережно наносила на шрами Гаррі.

— Вони загоюються добре, — сказала вона.

Вона повторювала цю фразу щодня однаковим заспокійливим, оптимістичним тоном. Гаррі не був упевнений, чи це повністю відповідало дійсності, але йому залишалось тільки довіряти їй.

Дотик її рук, якими вона наносила крем, був набагато ніжнішим, ніж будь-коли зміг би зробити він сам. Це нагадувало лагідний масаж — хвилину спокою та розслаблення, коли розум, хоч й ненадовго, звільнявся від тяжких думок. У перші дні Герміона всіляко намагалась заповнити тишу. Вона ставила короткі запитання про його настрій, про біль, про те, як він провів день чи що планує робити далі — залежно від часу доби. Іноді її запитання були кумедними чи зовсім буденними, нерідко такими, на які вона вже знала відповідь. Часом вона ділилась з ним дрібними анекдотами про свою роботу. 

Гаррі швидко зрозумів, що вона намагається підтримати його, щодня нагадуючи, що попереду все ще є майбутнє, навіть якщо він його більше не бачить, що світ не зупинився після його нещасного випадку, і якщо він докладе хоча б трохи зусиль, то зможе побачити, що має право бути його частиною.

Щойно Герміона закінчила наносити крем на ліву сторону його обличчя, Гаррі почув, як Рон піднявся сходами, а потім м'яко постукав в напіввідчинені двері. Він й Герміона завжди старались оголосити про свою присутність перед тим, як заговорити чи доторкнутись до нього, щоб не налякати, і Гаррі це особливо цінував.

— Друже, я збираюсь в Міністерство забрати одну річ, а потім маю дещо придбати в цьому районі. Думав, може, ти хочеш піти зі мною?

Гаррі здивував сам себе, прийнявши запрошення Рона, бо зазвичай відмовлявся від усіх пропозицій вийти кудись разом. Схоже, це здивувало й Рона, який вийшов із кімнати у кращому настрої та сповнений впевненості.

— Тоді чекатиму тебе внизу, — сказав він.

Гаррі приєднався до нього через десять хвилин, взутий та з курткою на плечах. У кишені він тримав складену вчетверо маґлівську тростину, яку ще жодного разу не використовував, адже не ступав на вулиці Лондона з часу нещасного випадку. Його не так лякала перспектива поглядів перехожих — він усе одно їх не бачив, — як сам факт використання тростини. Він боявся виглядати незграбно та порушити інструкції цілителів. Та найбільше — боявся, що Рон помітить його невпевненість і, головне, зрозуміє, наскільки Гаррі ще не готовий до самостійності. 

Рон обережно повів його назовні, міцно тримаючи за лікоть.

— Ми будемо апарувати. Готовий?

Гаррі не був готовий — він ще не пробував апарацію після своєї травми.

— Готовий…

З м’яким хлопком вони зникли з великого саду та з’явились в Лондоні, за будівлею Міністерства. Гаррі мало не знудило. Його рука вчепилась в рукав Рона, а тремтячі пальці здавлювали товсту тканину пальта. Йому знадобилось кілька секунд, щоб зібратись.

— Ти в порядку? — запитав Рон.

Гаррі паморочилось в голові, ніби земля досі оберталась під ногами. Він зробив глибокий вдих, вирівнявся та видихнув:

— Я в нормі, але це набагато гірше, ніж камінна мережа.

— Думаю, звикнеш, треба лише трохи практики.

— Знаю, — погодився Гаррі.

Рон поплескав його по плечу та попрямував до входу в Міністерство. Гаррі рушив сам, хоча відчував, як пальці Рона невпевнено торкнулись його ліктя — мабуть, боячись дозволити Гаррі робити щось самотужки, навіть такі прості завдання, як-от ходьба по прямій.

— Ми на місці, — нарешті повідомив Рон. — Я думав зайти до нашої улюбленої пекарні, щоб купити торт для Герміони на день народження. Спершу до Міністерства чи до пекарні?

— А як щодо того, щоб ти зробив усе в Міністерстві, а я сходив у пекарню? — запропонував Гаррі.

Запанувала тиша, потім пролунало легке покашлювання.

— Ти впевнений?

Гаррі кивнув. Насправді його навіть трохи надихала ідея піти самому. Це, мабуть, був перший випадок за понад рік, коли він відчував щось схоже на піднесення.

Рон погодився, головним чином тому, що розумів: сперечатись зараз не має сенсу. Невдовзі Гаррі залишився сам на маґлівських вулицях Лондона. Він добре пам’ятав дорогу до пекарні — колись він та його команда часто купували там випічку перед важкими робочими днями, яких у роботі аврора було чимало.

Розгорнувши свою тростину, він повернув ліворуч, а потім звернув у перший провулок, що вів до парку Сент-Джеймс.

Гаррі одразу зненавидів тростину. Вона змушувала його почуватись надто помітним, ніби на ньому було написано: «Подивіться, я сліпий». Але її користь була беззаперечною: він нікого не зачепив, йому вдалось уникнути сміттєвих баків, лавок та сміття, яким була всіяна земля. Однак, коли він почав сміливіше ступати, тростина не встигла попередити його про маленьку, збуджену та неслухняну собачку, яка раптово вибігла ліворуч й врізалась в його ноги. Внаслідок цього він спіткнувся та зіткнувся з перехожим, який йшов йому назустріч.

— О Боже, я так вибачаюсь! — вигукнула жінка, підбігаючи до Гаррі та хапаючи його за руку, поки перехожий, чоловік середнього віку, допомагав йому піднятись на ноги.

Гаррі перепросив у чоловіка, перш ніж висмикнути руку з рук жінки. Вона продовжувала вибачатись, одночасно лаючи свого пса, переходячи від м'якого тону до крику через кожне слово. Гаррі не міг зрозуміти, чи це виглядало смішно, чи скоріше лякало. Але що він точно знав — після того, як жінка пішла з собакою, він абсолютно втратив орієнтацію й навіть не міг визначити, звідки прийшов. Роздратування охопило його, мов гарячка. Перехожий ще раз спитав, чи все з ним гаразд, на що Гаррі вперто відповів, що так, надто гордий, аби просити про допомогу. Незабаром чоловік теж пішов.

Гаррі продовжив свій шлях, покладаючись лише на пам’ять, що дорога тут мала легкий нахил, і йому слід було йти вниз, щоб дістатись пекарні. Він пройшов усього кілька ярдів, коли приглушена мелодія, яку він не чув вже багато років, змусила його раптово зупинитись.

Соната №11 Моцарта ля-мажор — улюблена композиція місіс Фігг. Вона безперервно програвала її на своєму старому програвачі та щоразу розповідала юному Гаррі, коли той приходив до неї, як би їй хотілось вміти грати її самій. В ті дні, коли Гаррі ще був дитиною, він дивувався: чому ж вона просто не навчиться? Адже у неї був фортепіано (трохи не налаштоване, низькі ноти якого дивно звучали), але воно все ще цілком працювало. Час від часу вона навіть показувала йому, як грати прості мелодії однією рукою. Мабуть, це були єдині моменти, які Гаррі дійсно любив під час вимушених вихідних у її домі. Насправді, вони, мабуть, були найкращими спогадами його дитинства.

Роки потому Гаррі зрозумів, що місіс Фігг ніколи не навчилась грати сонату, бо просто не вміла грати на фортепіано. Старе піаніно у її вітальні, скоріш за все, було сімейною реліквією, а вона знала лише три чи чотири ноти — достатньо, щоб хоч якось розважити Гаррі. 

Гаррі застиг на місці, зачарований мелодією, яка звучала так само, як він її пам’ятав, хоч і трохи повільніше. Мета його прогулянки поступово втратила значення, поступившись несподіваному бажанню знайти джерело цієї музики. Час у нього був — зрештою, офіс Рона знаходився в іншому кінці Міністерства, а це щонайменше десять хвилин ходу від входу. Права нога Гаррі зробила крок до дверей, за нею — ліва. Трость у руках більше не торкалась землі, безсила й нерухома притиснута до його грудей.

Він штовхнув двері, і над ним задзеленчав маленький дзвінок. Порив вітру увірвався всередину крамниці, змусивши його зробити крок уперед, тоді як поділ пальта притиснувся до ніг. Гаррі застиг у дверях на кілька секунд, знайомлячись з новим оточенням. Він глибоко вдихнув, щоб вловити запахи, уважно прислухався, щоб поглинути звуки. Мелодія припинилась, він почув скрип стільця, а за ним — звук кроків.

— Чим можу допомогти, юначе?

Голос застав Гаррі зненацька. Він належав літньому чоловіку — глибокий та хрипкий.

— Ем…— Гаррі вагався. Що він тут робить? Він міг би згадати сонату, яку впізнав ззовні, або те, що йому дуже хотілось, щоб цей чоловік знову заграв, але замість цього він Але замість цього він пробурмотів. — Я шукав пекарню.

— Пекарню?

Гаррі почув, як чоловік витирає руки об тканину — чи то штани, чи то фартух, він не був певен.

— Ну, хіба що ви вирішили на вечерю поласувати ялиновими прокладками чи настроюваними важелями, бо інакше боюсь, що не зможу вам допомогти, — відповів чоловік із глибоким сміхом.

Гаррі не засміявся, головним чином тому, що не зрозумів жарту. Літній чоловік повернув собі серйозний тон та коротко кашлянув:

— Пекарня на іншій стороні вулиці.

Гаррі кивнув, але не рушив з місця. Пекарня більше не мала для нього значення, щось тримало його тут.

Тож він запитав:

— Перепрошую, а що це за місце?

— О, ви у майстерні з реставрації піаніно, — пояснив чоловік, і за мить натиснув клавішу найближчого інструмента. Тривалий, низький звук наповнив приміщення.

Десь у глибині майстерні лунали звуки металевих інструментів, що вдаряли об дерево, свідчачи, що хтось там працює.

— Майстерня з реставрації піаніно, — повторив Гаррі тихим голосом. Він спробував уявити, як це місце могло виглядати. У його думках постали старі дерев’яні підлоги, безліч піаніно, машини та інструменти, люди в брудному одязі й шільних фартухах.

Раптом із глибини кімнати пролунала коротка, але ніжна мелодія — лише кілька нот, ідеально зіграних разом, які розвіяли тишу між Гаррі та старим чоловіком. Це було найкоротше, але водночас найпрекрасніше звучання, яке Гаррі чув відколи втратив зір. Воно миттєво заглушило весь шум, плітки та какофонію, що постійно його оточували.

Мелодія стихла, і інструменти знову почали скребти дерево.

— Це мій асистент, Олден. Він працює над піаніно 1916 року від Ropelt&Sons, — сказав чоловік, після чого зробив паузу, і Гаррі відчув, як його погляд затримався на ньому. — Ви, мабуть, одного віку.

Раптом чоловік голосно вигукнув:

— Олден?

Гаррі відчув різке почуття сорому. Він не хотів турбувати цього Олдена або даремно витрачати час старого чоловіка.

Але тоді пролунав голос:

— Що там, Річарде?

Цей голос вдарив Гаррі по грудях, немов молот. Він знав його занадто добре, адже чув його майже кожного дня протягом шести років.

— Цей молодий чоловік здається трохи загубленим. Може, ти проводиш його до пекарні? — запитав старий чоловік, ім'я якого, ймовірно, було Річард. — Знаєш, та, що на кінці вулиці з жовтими віконцями.

Гаррі винирнув зі своїх роздумів.

— О, ні, не турбуйтесь, я знаю, де пекарня, — сказав він, махаючи руками перед собою. Знову ж таки, упертість була його характерною рисою. Він може запитати когось на вулиці, подумав він.

— Не переживай, це всього хвилина.

— Ні, справді, все нормально. Дякую за допомогу.

Але Річард, здається, керувався лише власними переконаннями. 

— Олден? — знову звернувся він до асистента.

Молодий чоловік, який замовк одразу, як тільки досяг порогу, нарешті пробурмотів:

— Він сказав, що все добре.

Після цього він розвернувся та зник у задній кімнаті, не чекаючи відповіді.

— Цей хлопець…— Річард зітхнув, із явним роздратуванням.— Вибачте, у нього досить важкий характер. Він талановитий — дуже талановитий, зі спритними пальцями та бездоганною чутливістю до піаніно. Але люди... ну...

Річард швидко постукав пальцями по дереву, мабуть, по піаніно. Здається, весь магазин був ними заповнений.

— Іноді я думаю, що він краще розуміє інструменти, ніж людей.

— Це нормально, — відповів Гаррі. Він не знав, що ще можна сказати. Адже він був просто заблуканим незнайомцем, який шукав пекарню.

— Тоді я пішов. Вибачте за турботу і дякую за ваш час.

— О, ну...

Але Гаррі вийшов через двері, перш ніж Річард встиг заперечити. Знову зазвучав дзвінок над дверима, і холодний вітер обпік його щоки. Він ішов безцільно, не звертаючи уваги на те, куди йде, не використовуючи палицю та не помічаючи перехожих. Лише той маленький музичний магазин був у його думках — магазин, звук піаніно та цей голос.

Chapter Text

Річард

──── ♬♪ ────

Майстерня піаніно не давала Гаррі спокою всі вихідні. Вона крутилась в нього в голові, поки не перетворилась на нав'язливу ідею, заповнюючи ночі довгими роздумами, коли він лежав без сну в кабінеті Рона, де для нього поставили запасне ліжко. Мелодія, сильне почуття ностальгії від того, що він почув її вперше за майже двадцять років, і запах старого дерева — дерева, що існувало задовго до народження Гаррі, стало свідком епох й безлічі рук різного віку, розміру та чутливості. Деревний пил, лак, оброблені поверхні. Коли він увійшов до цієї майстерні, йому здалося, що тут відчувається особливий вид життя — тихе, сповнене тиші та терпіння.

Час та терпіння були тим, про що Гаррі шкодував найбільше. Вони не мали достатньо часу, а той, що мали, був витрачений без належної вдячності. Можливо, саме це боліло найбільше у смерті Джіні: відсутність прощання, той факт, що востаннє, коли він дивився на неї перед тим, як вона залишила дім, він насправді не бачив її — не приділив часу, щоб поглянути по-справжньому. Він просто сказав: «До зустрічі», думаючи, що ще встигне захопитись її красою, коли вона повернеться, адже не було жодного дня, коли він міг уявити, що Джіні більше не прийде додому.

Пізніше. Гаррі ніколи не ненавидів жодного слова так, як тепер ненавидів це. Всі моменти їх стосунків стали болісним нагадуванням про те, що він не знайшов часу, щоб гідно їх цінувати. 

Гаррі щільніше загорнувся у ковдру та перевернувся на бік, обличчям до вікна. Ранок повільно розпочинався — Гаррі відчував це крізь м’яке тепло, що лягало на його обличчя. Птахи щебетали надворі, і він іноді задумувався: про що вони говорять й наскільки багато вони мали сказати щоранку. Чи їх життя вночі було таким неймовірним? Чи, можливо, вони просто раділи новому дню?

Йому подобався їх спів, він усвідомив, що любить звуки природи загалом,  але не навчився цінувати їх достатньо, поки вони не стали його єдиним заспокоєнням у темряві кімнати. Поруч із вікном росла яблунева гілка: Рон одного разу згадав про неї, коли Гаррі розповідав, що птахи будили його щоранку. 

— Якщо хочеш, я можу її обрізати, — запропонував якось Рон, подумавши, що це заважає Гаррі. 

Але цього не сталось. Він хотів, щоб у Рона й Герміони теж росла яблуня за вікном їх спальні. Тоді він міг б сказати їм, що прокидатись під пташиний спів — одне з найкращих відчуттів у світі. Але Гаррі мовчав, думаючи, що вони навряд чи зрозуміють, чому це так важливо для нього.

Гаррі залишався у своїй позі ще кілька довгих хвилин. Рон уже спустився вниз, а Герміона була в кімнаті Роуз. Він чув, як дівчинка плаче, і як мати намагається її заспокоїти. Гаррі мовчки слухав, намагаючись не думати про Джеймса, хоча це було марно: кожного разу, чуючи дитячий голос, він міг думати лише про сина. Тому він спробував зосередитись на іншому: пташках на яблуні, запаху кави, тій крамниці, піаніно... голосі. Голосі Олдена. 

Схожість з голосом Малфоя не виходила в нього з голови, хоча він і намагався відкинути цю думку. Це не міг бути він, це було неможливо.

Чи це могло бути правдою?

Сам лише образ Малфоя, який працює у маґлівській крамниці, здавався Гаррі абсурдним. Можливо, це був не він, зрештою, серед мільярдів людей можуть бути схожі голоси. Востаннє він чув голос Драко Малфоя на суді його сім’ї чотири роки тому, коли Гаррі вирішив свідчити. Це також був останній раз, коли він бачив Малфоя. Гаррі чітко пам’ятав вираз його обличчя, коли їх погляди зустрілись в останній день того напруженого тижня. Він на мить подумав, що Малфой хотів щось сказати, можливо, «дякую», але той лише стиснув губи, нічого не сказав й пішов разом із батьками, міцно тримаючись за руку матері.

Минали хвилини, що розтягнулись в години, але Гаррі не міг позбутись відчуття, що це був голос Малфоя в тій майстерні. Тож, коли він приєднався до Герміони та Рона за пізнім недільним сніданком на кухні, він запитав:

— Ви не знаєте, що сталось з Малфоєм після суду?

Рон поставив чайник на стіл та сів поруч із Роуз.

— Думаю, він поїхав до Словаччини разом зі своїми боягузливими батьками, — сказав він.

За місяць після суду, який зрештою перетворився радше на політичний, аніж судовий процес, Малфої отримали вирок: публічне вибачення та штраф, який для багатьох здавався величезним, але для них був дрібницею. Після цього Люціус та Нарциса залишили свій маєток; за чутками, вони переїхали до свого другого маєтку у Східній Європі.

Ніхто точно не знав, чому вони виїхали, але Гаррі припускав, що вони просто не могли змиритись з поганою репутацією, яка зіпсувала їх самолюбство до такої міри, що вони вирішили оселитись в країні, де змогли б відбудувати своє становище та повернути гордість.

— Чому ти питаєш? — поцікавилась Герміона.

Гаррі знизав плечима, вдаючи звичайну цікавість. Сам він до кінця не розумів, чому, але не хотів розповідати їм про загадкового Олдена, як і ділитись деталями про майстерню, ніби це було якесь потаємне місце, яке він знайшов та бажав залишити лише для себе.

Розпочався ще один тиждень, такий же одноманітний, як і попередній. Майже весь понеділок Гаррі провів в ліжку, не знаходячи жодного бажання встати, і у вівторок усе повторилось. Він відчував постійну апатію, неначе невидимий тягар тримав його прикутим до місця. Думки ставали дедалі похмурішими, заповнюючи його свідомість спогадами, від яких він бажав хоч ненадовго втекти. Ночі ж перетворились на справжні випробування: здавалось, тривога лише чекала настання темряви, щоб поглинути його, роз’їдаючи зсередини та доводячи до сліз. Матрац під ним здавався глибокою трясовиною, що повільно поглинала його тіло, і Гаррі відчував себе так, ніби тоне, а поруч нікого, хто міг би врятувати. Тому більшість ночей він проводив без сну, дивившись у стелю й обманюючи себе думкою, що його очі насправді бачать.

Час тягнувся, і, намагаючись знайти сили позбутись темних думок, Гаррі знову й знову повертався у своїй уяві до майстерні піаніно. Він намагався оживити у своїх думках це місце, уявляв кольори, піаніно, Річарда, що виконує Сонату № 11, і молодого чоловіка в глибині майстерні, який лагодить старий, зламаний інструмент. З часу аварії його уява змінилась — тепер він не просто бачив форми й обличчя, але й почав загострено відчувати деталі, на які раніше навіть не звертав уваги: запахи, текстури під пальцями, звук підлоги під ногами, тембр голосів. Усе це в його свідомості набувало абстрактних форм — звуки й відчуття ставали хвилями чи кольорами, ідеями, а не матеріальними речами.

Йому подобались глибокі голоси — у них було тепло; він ненавидів плитку за її холодну текстуру й звук черевиків, що йшли по ній. Його дратували тверді, нервові руки, як у певного цілителя чи його начальника Фаулера. Натомість він любив ніжні пальці Герміони й м’який дотик Рона. Йому подобався запах дерева, але він не переносив запаху килимів. І ось, розмірковуючи про це, Гаррі зрозумів: майстерня піаніно пробуджувала всі ті відчуття, які приносили йому тепло. Можливо, варто було повернутись туди ще раз.

Гаррі заплющив очі та перевернувся на живіт, сховавши обличчя у прохолодну подушку. Він вирішив повернутись до тієї майстерні. І зробить він це ще до кінця тижня.

── ❦ ──

День народження Герміони відзначали у вівторок ввечері, смакуючи торт із кондитерської.

— Гаррі сам його купив, — пояснив Рон, ставлячи торт у центр столу. В його голосі звучала гордість, ніби ця дрібниця заслуговувала особливої уваги.

— Дякую, Гаррі, виглядає смачно, — сказала Герміона з протилежного боку столу. Гаррі слабко усміхнувся, відчуваючи, як щоки палають від провини.

Він не купував цей торт. Рон встиг перехопити його, перш ніж той навіть дійшов до кондитерської. Після роботи в Міністерстві Рон, помітивши Гаррі, що застиг посеред вулиці, не став ставити запитань. Він просто взяв його за лікоть та супроводив до кондитерської, сам придбавши торт, поки Гаррі мовчки чекав біля входу, відчуваючи сором.

Наступного ранку Гаррі прокинувся напрочуд рано. Він дочекався, поки за Роном, Герміоною та Роуз зачинились двері, а потім підвівся. В нього з'явилась рішучість поїхати до Лондона, хоча йому було нервово аппарувати без допомоги Рона. Гаррі розумів, що має вчитись бути самостійним, інакше він назавжди залишиться залежним від своїх друзів. Потренувавшись на короткій дистанції між парканом і лісом за будинком, послизнувшись на листі та зачепившись ногою за тачку, весь час відчуваючи сильну нудоту, він вирішив, що достатньо готовий.

Попри те, що кілька ранків поспіль Гаррі гуляв вузькою вуличкою й проходив повз майстерню піаніно, сповільнюючи крок, щоб послухати голоси чи тихі мелодії, йому знадобилось кілька днів, щоб наважитись зайти. В п’ятницю, ближче до обіду, він нарешті перетнув поріг.

Цей ранок видався складнішим за інші: Гаррі прокинувся пізніше, ніж зазвичай, але все одно почувався виснаженим, ніби ось-ось розплачеться. Та, зібравши залишки сил, змусив себе поснідати з Герміоною та вийти на прогулянку. Гаррі не знав, що змінилось того дня та чому він вирішив відчинити двері до магазину піаніно, але нарешті зробив це. 

Всередині лунали старі та жваві голоси, які балакали та сміялись з власником крамниці. Гаррі зрозумів, чому не наважився повернутись сюди — у нього не було причин бути тут. Він не грав на фортепіано, не мав інструментів для ремонту чи покупки. Він просто стояв, чекаючи невідомо чого та почувався дурнем. 

Як тільки голоси наблизилися до входу, літнє подружжя попрощалось з Річардом. Гаррі відступив убік, звільняючи їм дорогу.

— До зустрічі наступного тижня, пані та пане Бейлі, — сказав Річард.

Гаррі почув, як двері відчинились.

— Одягайтеся тепліше — стає холодно.

— Так, прохолодно, — зауважила стара жінка.

Подружжя пішло, Річард зачинив двері, а Гаррі пошкодував, що взагалі вийшов із дому.

— Радий бачити, що ви повернулись, — порушив тишу Річард. — Я вже думав, коли ж ви вирішите зайти всередину.

Гаррі відчув, як сором обпік йому шию. Звісно, Річард помітив, як він увесь тиждень проходив повз крамницю, мов голодний пес, що шукає їжі. Гаррі часом забував, що решта світу все ще має очі. Він не знав, що сказати.

— Вибачте, я... здається, мені краще піти.

— Вже? Але ж ви щойно зайшли, — відповів Річард, у його голосі прозвучала ледь помітна нотка розчарування. — У вас, мабуть, є причина бути тут, інакше б ви не витрачали час, щоб відчинити ці двері вдруге, — додав він із легким жартівливим тоном, ніби намагаючись розрядити атмосферу. — Чи, може, ви досі шукаєте пекарню?

Гаррі ледь помітно всміхнувся й похитав головою:

— Ні, не шукаю. Вибачте.

— А чому?

Гаррі відкрив рота, щоб відповісти, але знову закрив його, усвідомивши, що сказати йому нічого. З’явилось давно забуте відчуття — безпорадність, яку він переживав у дитинстві: як п’ятирічний хлопчик, що стоїть перед гуртом дітей, із якими хоче пограти, але не наважується попросити, знаючи, що ті відмовлять; чи коли хотів, щоб тітка втішила його, звернула хоч трохи уваги, але давно вже перестав сподіватись, бо знав, що цього не буде.

Йому хотілось залишитись в крамниці та знову почути те піаніно, яке зворушило щось у його душі: мотивацію, інтерес, спокій. Але він не наважувався попросити, ніби знову став тим самим хлопчиком, який почувався зайвим та обтяжливим.

І тоді Річард заговорив:

— Можу я вам чимось допомогти?

Мить мовчання наповнила простір. Двері були так близько до Гаррі, що він міг би потягнутися за ручку, але голос Річарда стримав його. 

Він навіть не знав цього чоловіка; не міг сказати, як він виглядає, скільки йому років, яка в нього історія, характер чи смаки; він був незнайомцем серед мільярдів інших, і все ж Гаррі відчув на мить потребу обійняти його та виплеснути свої почуття.

— Я просто…, — Гаррі проковтнув клубок у горлі. — Я так втомився.

Це було те слово: втомлений.

— І я відчуваю себе таким загубленим…

Сльози навернулися на очі, і він не встиг витерти їх до того, як Річард це помітив. Він почув, як чоловік зробив крок уперед, скорочуючи відстань між ними.

— Чи можу я дізнатися твоє ім'я? — запитав Річард лагідно.

Гаррі втягнув носом повітря та зробив різкий подих: 

— Гаррі.

— Гаррі. — повторив Річард, — Я — Річард.

Старий чоловік затримався на мить, можливо, чекаючи якоїсь реакції чи просто намагаючись зібратись думками. Потім він запитав:

— Чи можу я взяти твоє зап’ястя, Гаррі?

Гаррі здивовано моргнув, почувши це прохання. Надворі сміялися діти, стукіт їхніх черевиків лунав між стінами вузької алеї, поки вони бігали один за одним. Він намагався не зосереджуватись на їх голосах, а на словах Річарда. Повільно він кивнув, і старий чоловік ніжно взяв його за руку, так, як це робили з ним тільки рідні.

— Підемо зі мною, — сказав Річард.

Гаррі дозволив Річарду вести його по майстерні дуже повільно. Він змусив Гаррі торкатись кожного піаніно, поки його голос заповнював тишу розповідями та детальними описами інструментів — їх назвами, датами, походженням та тим, що саме йому подобалось в кожному з них. Він розповідав про піаніно, як батько розповідає про своїх дітей, і Гаррі уважно слухав. Дерево ковзало під його пальцями: інколи воно було гладким, інколи необробленим та шершавим. Сльози перестали текти, але йому бракувало сили стерти ті, що замерзли на холодних щоках. Вони повільно висихали на його шкірі, липкі та сверблячі, а його довгі вії залишалися вологими — він відчував це з кожним миготінням. Дихання нарешті вирівнялось, але Гаррі відчував страшенну втому, і, здавалось, Річард розумів це.

Вони обійшли всі піаніно, поки не опинились на задньому подвір’ї майстерні.

— Це наш найбільший реставраційний проєкт на даний момент, над яким здебільшого працює Олден, — пояснив Річард, зупинивши Гаррі перед останнім піаніно.

Гаррі майже забув про Олдена. Сьогодні він не чув ні його кроків, ні голосу, ні звуків, з якими його руки працювали над деревом чи грали на піаніно.

— Він тут? — запитав він, і його голос прозвучав трохи хрипко.

— Олден? Ні, він працює лише вранці, принаймні поки що, — відповів Річард.

З якоїсь незрозумілої причини Гаррі відчув гострий укол розчарування, але швидко приховав його, лише ледь помітно кивнувши. Йому хотілось запитати про цього Олдена: як довго він працює тут, як виглядає, чи має світле волосся та зловісний блиск в очах? Але він стримався, усвідомлюючи, що його цікавість може видатись Річарду дивною, адже той нічого не знав про їх минуле. Та й чи справді це мало значення, хто такий цей помічник?

— Сідайте, — сказав Річард.

Він допоміг Гаррі сісти на стілець перед піаніно, сам розташувавшись зліва від нього. В ту ж мить Гаррі немов опинився в вітальні місіс Фігг: жорсткий стілець з прямокутним сидінням під ним, запах старого інструмента та заспокійлива присутність поруч. 

З ваганням, ніби не був упевнений, чи йому це дозволено, Гаррі повільно підняв руки та торкнувся холодних клавіш піаніно, що були вкриті тонким шаром деревного пилу. Він відчув, як рука Річарда наблизилась до його, можливо, щоб допомогти правильно розташувати пальці на клавішах, але вона лише ледь торкнулась його шкіри та завмерла.

На мить запанувала напружена тиша. Гаррі чекав, що Річард щось скаже або зробить, а тим часом його ліва рука залишалась під теплими зморшкуватими пальцями, які він міг тільки відчувати, але не бачити. Він задумався, яке вираження було зараз на обличчі чоловіка. І раптом зрозумів. Різким рухом Гаррі прибрав руку та сховав її під ногу.

Річард також відсмикнув руку, очевидно спантеличений різкістю реакції, і тихо сказав:

— Все добре, Гаррі. Я не ставитиму запитань.

Ці слова мало його заспокоїли. Він усе одно тримав руку подалі від погляду Річарда. Усвідомлення того, що його минуле залишило на шкірі рани, які будь-хто міг побачити й прочитати, бентежило до глибини душі. З плином часу Гаррі часто забував, скільки шрамів залишилось на його тілі, одні помітніші за інші.

Він почув, як згортається тканина, а потім рука Річарда знову торкнулась його з тією ж обережністю.

— Можна? — запитав Річард.

Після короткого вагання Гаррі нарешті кивнув. Він дозволив чоловікові взяти свою руку, очікуючи якогось коментаря — безсумнівно, осуду, — але натомість Річард підніс його долоню до власної руки, і пальці Гаррі торкнулись шраму. Довгий шрам тягнувся від середини передпліччя Річарда через лікоть та вгору по плечу. 

— Відчуваєш? Ти не один, у кожного з нас є шрами, видимі чи приховані, і в цьому немає нічого поганого.

— Як це сталось? — запитав Гаррі.

Річард тихо засміявся, ніжно стискаючи руку Гаррі, яку досі не випустив.

— Ох, це довга історія. Мабуть, така ж довга, як і твоя.

Річард поклав руку Гаррі на клавіші, продовжуючи тримати її, накриваючи слова, вирізьблені вісім років тому.

— Знаєш, світ, у якому ми живемо, може бути жорстоким місцем, але в ньому все одно є безліч краси, — задумливо сказав Річард, видихнувши важке зітхання. — Це те, що робить нас людьми: здатність скоювати найжахливіші вчинки й водночас створювати найвишуканіші дива, такі як музика.

Річард у тиші закотив рукав та знову застібнув ґудзики, даючи Гаррі час осмислити почуте.

— У мій час, — нарешті продовжив він, — музику використовували як зброю, інструмент пропаганди, загрози й торгів. Але вона була також бальзамом для поранених душ, ліками для розбитих сердець, любовним листом та втіхою для тих, хто стояв на порозі останнього шляху. Хіба це не дивовижно, як музика одночасно єднає людей та проводжає їх в останню путь? Вона має силу викликати радість, смуток, гнів й ностальгію, бути провідником наших найглибших емоцій та виразом того, що неможливо сказати словами.

Гаррі кивнув. Він рідко чув, щоб хтось говорив із такою мудрістю та проникливістю, після смерті Дамблдора. Всі ці слова так глибоко відгукнулись в ньому, що це навіть трохи збентежило. В цей момент йому хотілось дізнатись все про Річарда — всю його історію, моменти любові, радості та смутку. Гаррі хотів співчувати й сумувати за чиєюсь історією, залишаючись водночас відстороненим. І він відчув потребу поділитись своєю історією, аби цей чоловік, який прожив таке довге життя, зрозумів та втішив його.

Гаррі повільно натиснув на клавішу, і глибокий, низький звук відлунився у майстерні. Це була нота, яку він хотів чути знову й знову, відчувати, як вона вібрує всередині, у його порожньому серці та здавлених легенях, поки не звільнить його від усього болю.

Коли відгомін стих, Гаррі та Річард кілька секунд мовчали.

— Тут так тихо, — нарешті прошепотів Гаррі.

Він почув, як Річард посміхається.

— Музика — це тиша між нотами, — процитував Річард.

— Мені тут подобається.

— І тобі тут завжди раді, Гаррі.

── ❦ ──

Минали дні й повільно наближалась осінь, Гаррі набрався сміливості повернутися до майстерні. Спочатку він приходив рідко, сидів у кутку на піаністському стільці й слухав, як Річард спілкується з клієнтами. Це були звичайні розмови з любителями музики та старими відвідувачами, які просто заглядали привітатись та провести час, ніби магазин був не тільки місцем для реставрації інструментів, а й для лікування загублених й самотніх душ. Клієнтів було небагато, це зазвичай були одні й ті ж самі, і Гаррі вже почав звикати до певних голосів. Він також чув, як Олден працює в своєму кутку, налаштовуючи та ремонтуючи своє піаніно, майже без будь-якої взаємодії з іншими людьми в магазині. Час від часу Олден грав кілька коротких мелодій, щоб переконатись, що інструмент працює належним чином. Здавалось, чим менше він говорив, тим краще почувався. І хоч це могло здатись нерозумним, мовчання Олдена лише зміцнювало підозру Гаррі, що перед ним насправді стоїть Драко Малфой.

Гаррі приходив лише рано вранці, після того як Рон й Герміона йшли на роботу, і не затримувався більше, ніж на годину-дві, намагаючись повернутись додому до обіду. Він приходив, головним чином, щоб не спати та знайти мотивацію встати з ліжка й дати своїм довгим, безкінечним, порожнім дням хоч якийсь сенс. Але іноді Гаррі залишався трохи довше. Якщо не було клієнтів, Річард сідав біля нього на стілець та грав мелодії, поки Гаррі уважно слухав. Інколи це була черга Річарда слухати незграбні спроби Гаррі відтворити колискові, яких його навчила місіс Фігг. Це ніколи не виходило добре; він завжди помилявся в нотах і губився в ритмі, але Річард ніколи не сміявся з нього та не засуджував. Іноді старий навіть просив у Гаррі дозволу допомогти, і після того, як той погоджувався, Гаррі відчував, як зморщені руки чоловіка обережно беруть його пальці та ведуть їх по клавішах, терпляче пояснюючи, що він робить, щоб Гаррі зміг сам відтворити це пізніше.

Гаррі не міг описати, що він відчував у ті моменти, зупинені в часі, схожі на короткі перерви, які життя нарешті подарувало йому, щоб він міг перевести подих на годину чи дві. Коли він незграбно досліджував пальцями клавіші піаніно, він почав розуміти важливість того, що місіс Фіг дала йому в дитинстві. Він ніколи не усвідомлював, скільки радості принесли йому ті моменти, коли він грав на піаніно з нею. Насправді, протягом багатьох років він зменшував їх значення, кажучи собі, що місіс Фігг була нудною, а його післяобіддя в її будинку — нудними. Але насправді вона та її піаніно служили притулком від суворої реальності життя Дурслів. Це розширило його кругозір більше, ніж він коли-небудь визнавав, це дозволило йому відчути, що він має право на існування, коли вона знайшла час, щоб вислухати його, звернути на нього увагу та знову і знову повторювати йому, що він талановитий маленький хлопчик, хоча він ніколи їй не вірив. Зрештою, піаніно завжди було притулком, навіть не усвідомлюючи цього, і здавалося, що він повернувся до нього, коли його життя почало руйнуватися, немов це був старий друг, який ніколи насправді не залишав його.

Минув тиждень, і Гаррі почав відчувати провину через те, що займає час Річарда та затримується в магазині. Незважаючи на те, як він намагався бути непомітним та скільки випічки приносив з собою кожного разу, відчуття, що він набрид, лише посилювалось. Він не розумів, чому цей старий чоловік такий добрий до нього, наче така доброта неможлива або ненормальна. Але щоранку, коли Гаррі приходив, Річард не втрачав ані краплі своєї щедрості та ентузіазму. Він дозволяв Гаррі грати на піаніно стільки, скільки йому хотілось, завжди на тому ж інструменті в кутку зліва від майстерні, а коли Річард закінчував справу чи мав трохи вільного часу, він сідав поруч з Гаррі. 

Він казав:

— У тебе чудово виходить, — а потім запитував, чи можна взяти його руку, щоб виправити положення пальців.

Річард дотримувався свого слова — він більше не згадував про шрам на руці Гаррі та не говорив про те, що могло б змусити його почуватись незручно. Він не ставив особистих запитань й не намагався дізнатися про емоційний зрив Гаррі. Щоразу, коли Гаррі залишав майстерню, Річард просто заохочував його повернутись наступного дня.

— Побачимось завтра, Гаррі, — говорив він, і цього простого, короткого вислову було достатньо, щоб змусити Гаррі піднятись ще одного ранку.

Єдине, про що Річард запитав його, стосувалось сліпоти, і це було коротке запитання. 

— Як давно ти не бачиш? — запитав він, коли Гаррі виймав свою тростину з кишені перед тим, як залишити майстерню.

— Два місяці.

Річард, здається, не здивувався, що це сталось так недавно, мабуть, через невеликі шрами, які ще оточували очі Гаррі, а також, дуже ймовірно, через його постійну незграбність.

На цьому все. Річард більше не розпитував та продовжував давати поради й виправляти маленькі мелодії, які Гаррі грав на старому піаніно, що нікому не було потрібне.

── ❦ ──

Якось у п'ятницю жовтня, щойно Гаррі зібрався йти й подякувати Річарду за гостинність, той несподівано звернувся до нього:

— Можу поговорити з тобою, Гаррі?

— Е-е, звісно...

— Чому б нам не пообідати разом? Олдене, що скажеш?

Молодий чоловік, завершивши свої справи, пройшов повз Гаррі та Річарда, буркнувши:

— Я пас. До завтра, Річарде.

— До завтра, Олдене, — відповів Річард.

У його голосі відчувалось легке розчарування, хоча ця відповідь, здавалось, його не здивувала. Потім він знову звернувся до Гаррі, який усе ще стояв, відчуваючи себе трохи незручно.

— Ем, пробачте, але мені треба додому, — пробурмотів Гаррі.

Було вже опівдні, і він боявся, що Герміона чи Рон повернуться раніше за нього.

— Я розумію. Це займе лише кілька хвилин. Можу тебе затримати на трохи?

Гаррі кивнув, і Річард посадив його на один із стільців біля піаніно, поклавши на нього пальто, яке ще не встиг одягнути.

— Я радий, що ти повертаєшся сюди регулярно, Гаррі. Я хотів тобі це сказати, — звернувся до нього Річард.

У його голосі не було жодного натяку на докір, що одразу заспокоїло Гаррі, хоча не завадило йому почервоніти. Компліменти завжди збивали його з пантелику, він ніколи не знав, як на них реагувати. Тож він посміхнувся, можливо, трохи незграбно, і не здивувався б, якби виглядав безглуздо.

— Я також помітив, що цей час, який ти проводиш тут, іде тобі на користь, і для мене це велике полегшення.

Ці слова видались Гаррі дивними, адже вони так мало знали одне одного.

— Дякую, — сказав Гаррі. — І дякую за те, що дозволяєте приходити сюди.

— Звісно, Гаррі, завжди раді.

Річард прокашлявся, його голос звучав так тремтливо, що Гаррі замислився, скільки ж років цьому чоловікові, щоб досі керувати власним бізнесом.

— Я думав останні кілька днів... Чи не зацікавили б тебе уроки гри на піаніно?

Гаррі зовсім не очікував такого запитання. Навчитись грати на піаніно? Брати уроки? Це здавалось таким недосяжним та зовсім не для нього.

— Але ж я сліпий...

— І що з того? Ти думаєш, сліпі не можуть навчитись музиці? Стіві Уандер, Рей Чарльз, Арт Тейтум, Джордж Ширінг? І багато інших.

Ці імена зовсім не звучали знайомо для Гаррі.

— Музика доступна кожному, хто має достатньо мотивації, щоб навчитись, Гаррі. Я б цього не пропонував, якби це було неможливо.

— Хіба я не занадто старий, щоб вчитись? — запитав Гаррі, наче намагаючись знайти слабке місце в його словах.

— Звісно ж, ні, Гаррі! Ніколи не пізно почати вчитись! — вигукнув Річард. — Хто це тобі вбив у голову?

Тітка Петунія й дядько Вернон, кожного разу, коли Гаррі просив дозволу приєднатись до якогось гуртка. Він пробував усе: піаніно, гончарство, малювання, поезію, гітару, навіть теніс та футбол — усі ті гуртки, які, за словами вчителів, мали б допомогти йому «вийти зі своєї шкаралупи та знайти друзів». Але відповідь завжди була однаковою: «Тобі вже пізно вчитись цьому». 

Вони повторювали цю фразу так часто, що Гаррі наївно почав вірити, ніби ніхто не може навчитись будь-якому виду мистецтва, якщо не почне до трьох-чотирьох років.

— Я почав вчитись грати на піаніно, коли мені виповнилось сімнадцять, — довірливо зізнався Річард. — Найкраще рішення в моєму житті, воно врятувало мене так, як я навіть не можу пояснити. Думаю, тобі це теж дуже допоможе. Я б хотів, щоб ти спробував.

В його голосі було стільки емоцій та пристрасті, що вони могли переконати навіть найзатятішого скептика.

— Дякую, я... — Гаррі замовк, збираючись із думками. Пропозиція була привабливою, і Річард, безперечно, мав рацію: музика справді трохи допомагала йому. Принаймні вона підтримувала його протягом останнього тижня. Чому він завжди відмовляється від допомоги?

— Де б я міг знайти такі уроки? — нарешті запитав Гаррі, відчувши, як Річард стискає його руку з помітною радістю.

— О, є багато клубів та приватних викладачів, я можу про це дізнатись, це не проблема, — відповів Річард. Він зробив паузу, ніби зважуючи, як краще висловити свою думку, а потім запитав: — Але я подумав, можливо, ти міг би взяти перший урок тут, а тоді вирішити?

— Тут? Я не хочу забирати у вас час, — швидко сказав Гаррі, хоча відчував, що і без того надто часто відволікає Річарда.

— О, я мав на увазі не себе. Я думав про Олдена.

— Олдена?

Гаррі майже засміявся, але стримався.

— Так, я хотів запропонувати це за обідом, але, можливо, не завадить сказати тобі заздалегідь, — продовжив Річард. — Я хочу, щоб він спробував проводити уроки гри на піаніно. Я планую зробити його повноцінним співробітником з наступного тижня. Він буде потрібен мені в майстерні, і в нього буде більше обов’язків. Я вже не молодий, знаєш. А одне з того, що йому доведеться навчитись, — це як спілкуватись з нашими клієнтами.

Гаррі почав розуміти, до чого веде Річард.

— Але, як ти, мабуть, помітив, він трохи замкнутий, і це марнування таланту. Я бачу в ньому щось особливе. Він гарний хлопець, але йому важко довіряти іншим. Закриваючись у собі, він навряд чи зможе досягти успіху в житті. Я справді думаю, що він має талант, щоб піти далеко.

Річард важко зітхнув.

— Це ні до чого не зобов'язує ні його, ні тебе, але я думаю, це було б корисно для вас обох. Я хочу, щоб ти знайшов, чим зайняти себе, і сподіваюсь, що це допоможе Олдену вийти зі своєї шкаралупи. Якщо пощастить, це може стати початком чогось хорошого. Ти міг би зробити це для мене?

— Я не впевнений, що він погодиться, — зауважив Гаррі, уявляючи реакцію Олдена, коли той дізнається, що йому доведеться провести час із Гаррі.

— Цим я займусь, не хвилюйся, — запевнив Річард.

Гаррі вагався: якщо хтось і міг допомогти цьому молодику відкритись, то це точно не він. Він був занадто пригнічений, щоб приносити комусь світло.

— Ти розглянеш це? Ти зробиш мені велику послугу, — попросив Річард, стискаючи руку Гаррі міцніше.

Гаррі нарешті кивнув, хоча й сумнівався, що Олден взагалі погодиться. Єдиний раз, коли він чув, як Олден згадував його, це було в роздратованому шепоті до Річарда з питанням, чому Гаррі продовжує приходити, якщо в нього немає інструмента для ремонту чи купівлі. Цей Олден, ким би він не був, явно не цінував присутність Гаррі так, як це робив Річард.

Chapter Text

Олден

──── ♬♪ ────

Гаррі щиро вважав, що погодився на пропозицію Річарда лише тому, що був упевнений: Олден усе одно відмовиться. Однак він недооцінив переконливість Річарда, бо за тиждень виявив себе сидячим поряд із молодим чоловіком. Незручна тиша повисла між ними на кілька хвилин, даючи Гаррі час помітити кілька деталей. Олден приємно пахнув: його парфуми мали деревний, ледь вловимий аромат, що ідеально доповнював його природний запах,який Гаррі здавалося, він впізнав. Другою річчю, яку він помітив, були тихі рухи Олдена: Гаррі майже не почув та не відчув, як той сів у сусіднє крісло. І останнє — Олден зовсім не хотів тут бути.

Коли дискомфорт став нестерпним, Гаррі вирішив спробувати заговорити.

— Ем…

— Не можу повірити, що ти знову вліз у моє життя, Поттер, — перебив його Олден.

Отже, це все-таки Драко Малфой. Сумнівів більше не залишилось.

— Я теж цього не чекав… Олдене, — визнав Гаррі. — Чому Олден?

Малфой тяжко зітхнув.

— Це ім’я відомого композитора, Олдена Бьордвістла.

— Не знаю такого.

— Звісно, не знаєш.

Минуло стільки років, а дещо не змінилось.

— А чому не Драко?

— Ти справді думаєш, що я хочу, щоб моє ім’я вигукували на вулиці, коли міністерство зовсім поруч?

— Напевно, ні.

Гаррі нервово грався складками на штанах, не знаючи, куди подіти свої непотрібні очі чи що робити з руками.

— Я думав, ти в Словаччині зі своїми батьками?

— Ну, вже ні, — відрізав Малфой.

— Чому?

— Нудно, не сподобалось.

Гаррі відчув, що це не справжня причина, але не став наполягати.

— Не знав, що ти граєш на піаніно, — зрештою сказав він.

Малфой хмикнув.

— Що ти взагалі про мене знаєш?

Що ти розбещений, егоїстичний, підступний та драматичний придурок.

Гаррі промовчав.

— Але чому ти працюєш у маґлівській майстерні?

— Ти надто багато питаєш, Поттер. Увімкни мізки, ти ж прекрасно знаєш, що я не можу знайти роботу у нашому світі.

— Чому ти взагалі працюєш? У твоїх батьків достатньо грошей.

— У твоїх батьків теж було достатньо грошей, і тепер, коли вони мертві, все належить тобі. Але це ж не заважає тобі працювати, чи не так?

Малфой мав рацію.

— Врешті-решт, думаю, у міністерстві від тебе зараз мало користі, — додав він, коли Гаррі не відповів.

І знову мав рацію.

Між ними повисла довга пауза, під час якої Гаррі відчував, як Малфой пильно дивиться на нього. 

— До речі, ти виглядаєш смішно, — зауважив Малфой. — Але принаймні тобі більше не потрібно носити свої дурні окуляри. 

Це змусило Гаррі посміхнутись.

— Що?

— Нічого.

Малфой зітхнув, явно роздратований.

— Ти взагалі хочеш навчитись грати? Бо я не в захваті від ідеї тебе вчити.

Гаррі знизав плечима.

— Так, думаю, хочу.

Ще одне зітхання.

— Гаразд. Що ти знаєш про фортепіано?

— Е-е...

— Ти коли-небудь його вчив? Чи ти вивчав теорію музики? — запитав Малфой нетерпляче.

— Ні.

— Ти знаєш назви нот? Різницю між чорними клавішами та білими? Чи вмієш грати гами?

Гаррі відразу відчув себе розгубленим — він не мав жодного уявлення, про що йдеться. Місіс Фіг ніколи не вживала жодної специфічної термінології, коли вчила його дитячих мелодій, він просто копіював її дії. Гаррі відчув, як Малфой дедалі більше дратується.

— Я можу грати тільки легкі мелодії, — пробурмотів Гаррі.

— Ті жахливі звуки, які ти видавав минулого тижня з Річардом? Просто скажи, що ти нічого не знаєш.

Гаррі мимоволі задумався, чи не отримує Малфой певне задоволення від того, що демонструє свою перевагу в чомусь. Можливо, саме тому він й погодився його навчати.

— Ти ж маєш бути моїм учителем, — зауважив Гаррі, відчуваючи легке занепокоєння від думки, що методи навчання Малфоя можуть нагадувати підхід його улюбленого колишнього професора зіллєваріння.

— Гаразд, — буркнув Малфой. — Почнемо з основ на сьогоднішньому уроці. Ти можеш назвати мені ноти?

Гаррі був певен, що десь у своїй пам’яті він має цю інформацію, адже місіс Фіг неодноразово згадувала це.

— А, В, С, D...?

— Не цей спрощений маґлівський метод. Я маю на увазі справжні назви, ті, якими ти користуватимешся зі мною.

Гаррі стиснув губи, відчуваючи, як його щелепа стискається від роздратування.

— Ні, не знаю.

— До, ре, мі, фа, соль, ля, сі, до? Щось знайоме?

Це йому дійсно було знайоме.  

— Маґли теж це використовують, знаєш, — сказав Гаррі зухвало.

— Тоді користуйся ними. 

Урок тривав у тому ж тоні. Малфой викладав свої знання сухо й нетерпляче, пояснюючи різницю між чорними та білими клавішами, гами, базову термінологію та те, як Гаррі слід розташовувати пальці на клавіатурі.

Руки Малфоя були холодними, хоча Гаррі зазвичай більше подобались теплі. Малфой торкався його без жодних вагань: поправляв зап’ястя, змінював положення пальців, натискав на центр спини, щоб виправити його поставу. Спочатку Гаррі був трохи здивований: він давно встановив правило, що люди мають питати дозволу, перш ніж його торкатись. Але це правило знайшло лазівку в імені Драко Малфоя.

Він порушив рутину, яка закріпилась в житті Гаррі після його нещасного випадку. Він топтав її, брав у свої холодні руки та рвав на шматки, перш ніж Гаррі встигав зреагувати чи знайти сили це зробити. І поки хвилини текли, а урок тривав, Гаррі намагався зрозуміти, чому йому не заважає це вторгнення Малфоя. Можливо, тому що від нього не варто було очікувати кращого. А може, тому, що він просто не хотів очікувати.

Минуло близько години, урок завершився, але Гаррі хотілось продовжувати. Річард мав рацію: навчання грі на піаніно виявилось терапевтичним, навіть із таким грубим учителем.

— Урок завершено, — пробурмотів Малфой, коли Гаррі все ще грав свої гами. Гаррі прибрав руки з клавіатури та дав їм упасти на стегна.

— Скільки я тобі винен? — нарешті запитав він.

— Річард уже заплатив за цей урок.

— Що? А... зрозуміло.

Річард, мабуть, дійсно хотів, щоб вони провели цей пробний урок.

Між молодими чоловіками запанувала коротка пауза, яку перервав несміливий голос Малфоя:

— Тобі сподобалось?

Гаррі на мить задумався, перш ніж відповісти:

— Так, дуже.

Було навіть дивно, що йому настільки сподобався цей перший урок, адже Малфой майже не виявляв підтримки.

Малфой виглядав здивованим його відповіддю, прочистив горло та трохи пересів на стільці.

— Що ж, — сказав він, витираючи руки об штани, — ти продовжуватимеш уроки?

— Так, думаю, буду.

— Добре.

Гаррі кивнув та, відчуваючи, що час закінчити цю незручну розмову, підвівся, щоб взяти свою куртку з іншого піаніно.

— Тоді я піду. 

Проте, коли Гаррі вже збирався йти, Малфой окликнув його через усю кімнату, змусивши зупинитись та обернутись:

— Почекай, Поттер.

Малфой прочистив горло, потім додав:

— В той самий час, наступного тижня.

— Що ти маєш на увазі?

Малфой невдоволено загарчав. Його нетерплячість була відчутною.

— Я можу тебе навчити, якщо хочеш.

Гаррі нахмурився.

— Ти?

— Ти глухий чи сліпий?

Він мав би очікувати сарказму: це, здається, єдине, що їх об’єднувало.

— Просто здивований, що ти це пропонуєш.

— Ти згоден чи ні? Можеш знайти іншого вчителя, я тебе не змушую, — пробурчав Малфой.

Логічною реакцією було б відмовитись та попросити Річарда знайти більш зрілого, добрішого та терплячішого наставника. Але Гаррі раптом зрозумів, що не хоче цього.

— Добре, — сказав він.

— Добре? Оу. Чудово, — в голосі Малфоя промайнуло здивування, але він швидко скоригував тон. — Але будуть правила.

Звісно.

— По-перше, тут мене звати Олден — не Малфой, не Драко, а лише Олден. У цьому магазині ти звертаєшся до мене тільки так, зрозуміло?

— Так.

— Не кажи Річарду, що знаєш мене.

— Не скажу.

— Не говори про мене своїм друзям.

— Не буду.

— І жодних договорів. Якщо я захочу скасувати урок чи взагалі припинити навчання, я це зроблю.

— Добре.

— Добре, — повторив Малфой після короткої паузи. — Наступного тижня, тоді.

— Скільки коштуватимуть твої уроки?

— Я не хочу твоїх грошей. Я ж сказав — жодних договорів.

— Але я все одно хочу заплатити за уроки, які ти мені даватимеш, — наполягав Гаррі.

— Мені не потрібні гроші, їх у мене вдосталь.

— У мене теж.

Малфой роздратовано загарчав.

— Гаразд, побачимо. Дай мені подумати.

— Домовились.

Принаймні Річард буде задоволений новиною. Гаррі вже збирався виходити, коли йому спала на думку ще одна остання думка:

— Чому ти це робиш для мене?

Тиша.

— Я…,— Малфой замовк. — Прийми це як…просто прийми. Це найкраще, що ти можеш отримати від мене. І припини мене розпитувати. Це мене дратує.

Гаррі кивнув.

— Гаразд, більше не буду.

Він почув, як Малфой нарешті підвівся та закрив клавіші піаніно.

— Дякую, Олдене.

— Ага. 

── ❦ ──

Річард справді зрадів, почувши цю новину, хоча не виглядав дуже здивованим. Гаррі підозрював, що він цього очікував.

— Отже, я можу припустити, що урок пройшов добре?

— Так, він хороший учитель, — частково збрехав Гаррі.

Річард тихо засміявся.

— Чудово, я радий за вас обох.

Це було щось, чого Гаррі ніколи не міг уявити в своєму житті. Коли того вечора він повернувся до будинку своїх найкращих друзів та змушений був збрехати про причину своєї відсутності, йому захотілось розповісти їм усе. Кілька років тому він би так й зробив. Гаррі нізащо не упустив би нагоди поділитись з Роном та Герміоною своїми останніми відкриттями щодо Драко Малфоя. Вони б разом посміялись, ставили б один одному безліч запитань та спробували самі на них відповісти. Глибоко в душі Гаррі теж любив пліткувати.

Але життя змінилось, і Гаррі, як не дивно, вирішив дотримуватись правил, встановлених його колишнім найзапеклішим ворогом. Він нічого не сказав про майстерню, Річарда чи пробний урок. Єдине, чого він побажав, коли ліг спати тієї ночі, — щоб завтра вже був наступний тиждень.

Хоча вони зустрічались лише раз на тиждень, Гаррі вирішив повертатись до майстерні кілька ранків на тиждень та розігрувати гами на тому самому старому маленькому піаніно в лівому кутку магазину. Малфой, точніше Олден, не розмовляв із Гаррі весь цей час, ніби той не існував поза межами ролі учня. Але це жодним чином не зіпсувало радості Річарда від того, що в майстерні з'явилась молода енергія. Він явно був у захваті, маючи Олдена як свого помічника на повний робочий день, і ніколи не стримував свого ентузіазму, коли Гаррі заходив. Якось Гаррі почув, як Річард хвалив Олдена та дякував йому за наполегливу працю, але Малфой лише відповів незграбним бурчанням.

— Можна запитати? — поцікавився Малфой перед початком другого уроку.

Вони сиділи на тому ж місці, що й минулого тижня: Гаррі зліва, Малфой — справа.

— Запитуй.

— Чому ти почав приходити до цього магазину?

Гаррі вагався:

— Не знаю.

Він знав. Він знав точно. Ця майстерня дарувала йому те, чого не могли дати інші місця. Спокій, тишу, запах старих інструментів, звук клавіш, нотних листів, інструментів, що брязкають о струни, важкі кроки Річарда по дерев’яній підлозі, легкий стукіт черевиків Малфоя, їх зосереджене мовчання, вітер та дощ, що бились о вітрину магазину...

— Ти багато чого не знаєш, — сказав Малфой.

І, певною мірою, він мав рацію.

— Ти взагалі знаєш, чому погодився брати в мене уроки?

Можливо, через твою прямоту та вражаючу здатність не проявляти ні співчуття, ні зацікавленості до мене. Ти ставишся до мене без жалю, так само, як й протягом усієї нашої юності, ніби в моєму житті нічого не змінилось настільки, щоб ти почав поводитись інакше.

Гаррі знизав плечима:

— Я й сам не впевнений.

Зітхнувши, Малфой залишив свої запитання та підняв кришку клавіш.

— Можна тепер я щось запитаю? — швидко втрутився Гаррі, перш ніж Малфой встиг розпочати урок.

Малфой знову зітхнув, цього разу з ще більшим роздратуванням:

— Ти й так весь час питаєш, тож давай.

— Як довго ти граєш на піаніно?

— Двадцять років. Моя мати грала, і я почав вчитись в неї. — Після паузи додав. — Мої батьки не хотіли, щоб я грав маґлівську музику. Вони казали, що їх композитори були варварами у своєму мистецтві.

— Це неправда...

— Ні, це не так, — буркнув Малфой таким тоном, ніби це визнання завдало удару по його гордості. — Мушу визнати, що в цьому вони помилялись. Класична музика маґлів має більше глибини та чуттєвості.

Вираз обличчя Гаррі змінився на здивовану посмішку, яку Малфой одразу помітив: 

— Чого це ти так ідіотськи посміхаєшся?

— Думаю, це вперше я чую, щоб ти сказав щось позитивне про маґлів.

Малфой не відповів одразу, ніби його заскочили зненацька.

— Ну, насолоджуйся, бо це востаннє, коли ти таке чуєш, — пробурмотів він крізь зціплені зуби, що лише ще більше розвеселило Гаррі.

— Твої друзі знають, що ти працюєш тут?

Малфой важко видихнув:

— Добре, досить. Якщо ти продовжиш мене запитувати, я скасую наші заняття.

— Ти більше з ними не бачишся...?

Гаррі й сам не розумів, чому був таким наполегливим.

— Поттер, я серйозно.

Його реакція говорила сама за себе, але Гаррі зрештою відступив:

— Вибач.

Він утримався від подальших запитань, хоча його мозок переповнювали думки. Гаррі так багато хотів дізнатись про нове, дивне життя Малфоя в маґлівському світі, про цю роботу, про те, як він так добре навчився грати на піаніно, але ніколи не хизувався цим у Гоґвортсі, про його життя в Англії, коли його батьки переїхали в іншу країну, про його раптову замкнутість, що так не схожа на нього…

Одне, чого Гаррі не міг заперечити, проводячи дедалі більше часу з Малфоєм, — це його відданість музиці. Річард мав рацію: він безперечно був талановитим музикантом. У Малфоя була така чутливість до музики, якої йому бракувало в інших аспектах. Його делікатність у грі на клавішах змушувала Гаррі на мить забувати жорстоку особистість, яка визначала його стільки років. Єдиний час, коли Гаррі впізнавав того самого Драко Малфоя з їхн юності, був тоді, коли він не міг щось зрозуміти під час уроку гри на піаніно.

— Що, твоє сліпота ще й розуму тобі відняла, чи ти просто від природи дурний?

── ❦ ──

Коли того вечора Гаррі повернувся додому, Рон уже чекав його біля дверей. Музика все ще звучала в його голові, а пальці механічно відпрацьовували гами на стегні. Він був настільки занурений у власні думки, що спершу навіть не почув друга.

— Гаррі?

— Що? — отямився він.

Рон зітхнув. Мабуть, він уже кілька разів кликав його на ім’я.

— Шеклболт та Фаулер тут. Вони хочуть поговорити з тобою.

В його голосі відчувалось занепокоєння, і Гаррі відразу зрозумів, що день закінчиться не так добре, як починався.

— Вони у вітальні. Я піду з тобою.

Він дозволив Рону провести його до кімнати, де двоє керівників зустріли його настільки приязно, наскільки могли.

— Виглядаєш добре, — прокоментував Шеклболт, і хоча Гаррі знав, що шрами майже зникли, «добре» він точно не виглядав.

Він сів на диван, поруч із Роном, і чекав, поки ті почнуть розмову.

— Сподіваюсь, ти добре відновлюєшся та Візлі добре піклується про тебе, — сказав Фаулер, і Гаррі відчув, як Рон ніяково усміхнувся.

— Так, я в надійних руках, дякую.

— Ну, це приємно чути.

Здавалось, жоден із них не поспішав почати головну розмову.

— Насамперед, Поттере, ми хочемо, щоб ти знав: ми тут, щоб перевірити, як ти, — твій стан для нас найважливіший, — сказав Шеклболт.

Схоже, вони перекладали відповідальність один на одного.

— Дякую, — коротко відповів Гаррі.

Рон запропонував Гаррі одне з печив, що лежали на столі, але той відмовився, ледь посміхнувшись. Апетиту не було.  

— Але ми також маємо обговорити, що сталось, Поттере, — зітхнув Фаулер.  

— Я розумію, — відповів Гаррі, але майже одразу закрився в своїх думках в спробі захиститись. Він почав повторювати все гучніше назви нот, які його навчив Малфой: «До, ре, мі, фа, соль, ля, сі, до», а потім у зворотному порядку: «до, сі, ля, соль, фа, мі, ре, до».  

— Є кілька моментів, які нам потрібно обговорити, — продовжив Фаулер. — Перший стосується твоєї участі у цій справі. Як ти знаєш, 31 липня 2002 року тебе негайно відсторонили від цього розслідування. І після перегляду трьох запитів на поновлення, які ти подав, усі вони були відхилені міністром. Ти можеш це підтвердити?  

— Так, — тихо відповів Гаррі. Повітря в кімнаті ставало задушливим.  

«До, ре, мі, фа, соль, ля, сі, до...»  

— Однак 13 серпня 2003 року ти свідомо вирішив діяти самотужки, не повідомивши нікого, у справі, до якої тебе не залучали. І це призвело до серйозного робочого інциденту та величезного ризику провалу місії твоєї команди.  

Гаррі мовчав. Він закусив внутрішню сторону губи та сидів, зчепивши спітнілі руки на колінах.  

— Поттере, це серйозне порушення. Ти розумієш це, правда? — тихо запитав Шеклболт.  

— Так, розумію.  

— Це порушення минулого тижня розглядалось Міністерством правосуддя. Тебе не викликали через твоє відновлення. Я не вдаватимусь у подробиці рішення, але нам вдалось уникнути твого звільнення.  

Він міг би просто сказати, що його не звільнили лише тому, що він — Гаррі Поттер. Це змусило Гаррі відчути сильний дискомфорт.  

— Але є ще одна річ, про яку я хочу поговорити, — додав Фаулер, коли Гаррі не сказав нічого.  

«До, ре, мі, фа...»  

— Нападник, Джаспер Віллан, був мертвий, коли ми прибули на місце. Йому було дев’ятнадцять років.  

Серце Гаррі стиснулось. Він спробував проковтнути клубок, що підступив до горла, але марно. Ноти зчезли з його голови, поступившись місцем важкій порожнечі. Він ніколи не вбивав когось навмисно, тим більше молодшого за себе. Але, що дивно, він не відчував справжньої провини.  

— Я повинен відчувати за нього жаль? — напружено запитав Гаррі.  

Деякий час у кімнаті панувала тиша.  

— Ні, ми не можемо очікувати, що ти відчуватимеш жаль, але ти маєш знати, — терпляче пояснив Шеклболт.  

— Ти повинен розуміти, що зробив велику помилку, — додав Фаулер. — Ти діяв із помсти та на емоціях, саме тому ми спочатку відсторонили тебе від справи. Тебе не притягнуть до відповідальності за це порушення, але ми змушені відсторонити тебе від посади на невизначений термін. Сподіваюсь, ти розумієш.  

Гаррі відчув, як Рон незграбно спробував підтримати його, поклавши руку на плече, але врешті-решт забрав її назад.  

— Розумію.  

— Відпочивай, відновлюйся та добре про себе дбай, — додав Шеклболт.  

— Добре, дякую, — без особливої впевненості відповів Гаррі.  

Все, чого він прагнув, — це залишитись наодинці, щоб вони пішли, Рон також залишив його на самоті, і ніхто не намагався заговорити чи втішити його.

── ❦ ──

Тієї ночі Гаррі не зміг заснути. Він думав, що не буде вражений ідеєю того, що когось убив, навіть вважав, що, можливо, відчує полегшення, частково помстившись за смерть Джіні, вбивши одного з них. Але насправді не міг позбутись гострого болю в грудях.

Дев’ятнадцять років. Йому було лише дев’ятнадцять. А що, як його обдурили? Або вплинули на нього, навіть маніпулювали? Гаррі намагався згадати все, чого досяг він та його друзі у свої дев’ятнадцять; вік — не виправдання. Потім він почав повторювати подумки: «Він убив Джинні; він убив Джинні; він убив Джинні та Джеймса. Він це заслужив».

Але сон не приходив, а неспокій не зникав. Зрештою, він підвівся, незграбно вийшов з кабінету Рона та спустився в сад. Ніч була холодною. Вітер пробирався крізь футболку та лоскотав шкіру. Прислухавшись, можна було почути, як оживає ліс у далині, де всі нічні істоти створювали какофонію звуків, яка лякала багатьох, але Гаррі, сидячи трохи далі в саду, дослухався до неї. Він чув закоханих лисиць, сміливих кажанів, голодних їжаків, захоплених оленів, знайомі крики сов та стрекотання цвіркунів.

Він сів на вологу траву, що залишила плями на його піжамних штанях, милуючись ніччю, яку більше не міг побачити. Він сумував за красою зоряного неба, лежачи на траві опівночі, спостерігаючи за ним, нічого про нього не знаючи. Рон краще за нього знав зорі: знав їхні імена, значення, легенди, які з ними пов’язані, а Гаррі просто слухав та насолоджувався їх красою більше, ніж сенсом.

Він почув, як двері відчинились за його спиною, і кроки наблизились.

— Гаррі, ти в порядку?

Герміона сіла поруч із ним. Її голос звучав втомлено, напевно, вона щойно встала з ліжка.

— Я не хотів тебе розбудити, — вибачився Гаррі.

— Ти й не розбудив, просто Роуз захотіла пити.

Він не міг сказати напевно, чи це правда, адже Герміона вміла добре брехати.

— Не можеш заснути? — тихо запитала вона, і Гаррі похитав головою.

— Рон розповів мені про твою розмову з керівниками. Гаррі, будь ласка, не звинувачуй себе за те, що сталось...

— Я знаю, — він глибоко вдихнув, і крижане повітря проникло в його ніздрі, викликаючи хвилю тремтіння по всьому тілу. На ньому була лише стара футболка Дадлі, яку Джіні неодноразово намагалася викинути, але марно, бо Гаррі завжди казав, що це найзручніша піжамна футболка.

— Як ти почуваєшся? — запитала Герміона.

Гаррі знизав плечима. Він сам не розумів, що відчуває, і це було однією з причин, чому він не міг заснути.

— Думаю, найгірше у всій цій ситуації те, що я ні про що не шкодую, — нарешті пробурмотів він. — Якби я міг зробити це знову, я б зробив.

Навіть якщо б йому довелось жити у темряві, його втішала думка, що він спробував помститись за неї. Що він щось зробив.

Герміона мовчала, дихання було повільним, ніби вона намагалась себе заспокоїти, поки Гаррі був поглинутий своїми думками. Нарешті, вона сором’язливо запитала:

— Можна тебе обійняти?

Якби Гаррі заговорив, то заплакав б, тому лише кивнув. Вона спершу повільно погладила його по спині, роблячи кругові рухи рукою по футболці, потім обійняла його та притиснула до себе, поклавши голову йому на плече, її кучеряве волосся лоскотало його щоки й очі. Вона була для нього тихою пристанню, як й Рон, і він хотів би зробити їх щасливими, а не змушувати хвилюватись за нього, як завжди. На мить йому захотілось розповісти їй про музичну майстерню, поділитись хоча б однією світлою стороною свого життя.

— Герміоно?

— Ммм?

Її голова тепер лежала на його плечі.

— Чи є у тебе щось, до чого ти завжди звертаєшся? Місце або річ, які допомагають пережити складні часи? 

Герміона підвела голову з його плеча, певно, щоб поглянути на нього. Вона трохи зволікала з відповіддю, а тоді тихо сказала:

— Це завжди були книги, — тихо засміявшись, вона додала. — Це звучить банально, як для мене, але це правда.

Гаррі посміхнувся, справді, таку відповідь від неї варто було очікувати.

— Чому саме книги?

— Я виросла єдиною дитиною, тому з раннього дитинства ховалась у книгах, — пояснила Герміона. — Шкільні роки до Гоґвортсу були доволі самотніми. Що більше я залишалась на самоті, то більше занурювалась в читання. У дитинстві я проковтнула купу романів. А потім дізналась, що я відьма. Це стало шоком і для мене, і для моїх батьків. Важко описати це словами, але я замінила фантастичні історії на підручники з історії. Я хотіла знати все про Гоґвортс, про наш світ. Хотіла надолужити все, щоб не відчувати себе відсталою порівняно з іншими дітьми. — Вона зробила паузу. — Тепер трохи шкодую. Я любила відкривати вигадані світи, розвивати свою уяву…

— Відчуваєш, що межа між вигадкою та реальністю якось розмилась? — запитав Гаррі.

— Так. Ніколи не думала про це в такий спосіб, але це правда. Іноді здається, що я втратила здатність фантазувати.

Гаррі підтягнув коліна до грудей та оперся підборіддям на них.

— Знаєш, у мене теж була чудова уява, — тихо сказав він, і Герміона нахилилась ближче, аби почути. — Я вигадував безліч історій ночами: створював світи, пригоди, друзів та ще багато всього. Але найбільше я витрачав час на те, щоб уявляти своїх батьків. Я любив вигадувати, як вони виглядають, міг цілими ночами малювати їх у своїй уяві.

Герміона інстинктивно знову погладила його спину.

— Я уявляв, що мій батько високий, дуже високий. Якщо подумати, то аж нереально високий…та статний, такий, що, коли бере мене на руки, я зовсім зникаю.

Гаррі замовчав, а Герміона терпляче чекала, поки він продовжить.

— А маму я завжди бачив із довгим, кучерявим чорним волоссям. Я був упевнений, що це від неї у мене такі неслухняні кучері.

— А що щодо волосся батька?

— Також чорне, але, чомусь, я завжди думав, що кучері у мене саме від мами, а не від нього. Це ж безглуздо, правда?

— Ні, зовсім ні.

— Я мав дуже стереотипне уявлення про них: сильний батько та досконала мати, — Гаррі м’яко засміявся.

Герміона не засміялась у відповідь. Замість цього вона співчутливо сказала:

— Я думаю, це здорова уява маленької дитини. Так само, як Роуз уявляє своїх улюблених персонажів із книжок, які ми їй читаємо.

Ці слова трохи заспокоїли Гаррі. Він відчув, як рука Герміони ритмічно гладить його по спині, немов заколисуючи. Сон нарешті почав підступати, а важкість у грудях повільно розчинялась. Давненько він не мав таких глибоких розмов із Герміоною.

— Знаєш, — прошепотів він, — найсмішніше те, що тепер, коли мені залишається покладатися лише на уяву, я боюсь. Боюсь, що не зможу відрізнити реальність від вигадки. І… боюсь забути. 

Забути її, Джіні. Її усмішку, очі, шкіру.

— Гаррі, ти повернеш зір, це не може бути назавжди…

— Звідки ти знаєш?

— Я не знаю, просто… не хочу, щоб ти втрачав надію. Не можу цього дозволити, — сказала вона твердо.

Заклик не втрачати надію, після того як життя вже стільки разів переконало його в протилежному, здавався іронічним та наївним. Але Гаррі все одно кивнув, просто для неї.

— Гаррі? — озвалась Герміона через дві хвилини абсолютної тиші. Він майже засинав.

— Так?

— Тобі було б цікаво позичити кілька моїх улюблених книжок? Тих, які справді мали вплив на мене та переносили в чарівні світи?

Не встиг він навіть задуматись, як вона додала:

— Я трохи дізналась про це. У маґлів є система Брайля для читання, але в нашому світі є дуже ефективні методи, які потребують лише використання твоєї чарівної палички. Хочеш навчитись?

Очевидно, Герміона провела власне дослідження заради нього. І, як завжди,він відчув сильну вдячність. 

— Я б дуже хотів, Герміоно, — сказав Гаррі з м'якою усмішкою. — І ще хотів би навчитись читати Брайлем.

— Тоді будемо вчитись разом, — відповіла вона, проводячи рукою по його волоссю. Її голос звучав полегшено.

— Роуз буде рада, що я нарешті зможу читати їй казки, — сказав Гаррі.

Герміона тихенько й невпевнено засміялася, стримуючи сльози.

— Так, буде, Гаррі.

Він не зовсім розумів, чому Герміона плаче, але не встиг запитати, бо вона раптом сказала:

— Дощить.

Легкий дощик справді почав падати на їхнє густе волосся. Гаррі це не турбувало; він любив дощ — його запах, як він падає та затихає, просочуючись у землю, траву й ліси. Але він відчув, як Герміона підвелася поруч із ним, певно, збираючись зайти в дім.

— Візьми мене за руку, — тихо мовила Герміона, обережно вкладаючи свої пальці між його. — Я зроблю тобі чаю.

── ❦ ──

Листопад настав швидше, ніж будь-хто очікував. Погода по всій Англії була жахливою: холодні хвилі то приходили, то зникали, регулярно супроводжуючись зливами та сильним вітром. Єдиними джерелами світла в житті Гаррі були майстерня, уроки гри на піаніно та гарні новини, які він отримав від своїх цілителів під час останнього візиту до лікарні Святого Мунґо. Йому нарешті дозволили повернутись додому, і ні Рон, ні Герміона не мали вибору, окрім як прийняти це рішення.

— Ти впевнений, що готовий жити сам? — запитав Рон, підходячи до дверей свого кабінету, де Гаррі збирав речі. 

— Так, Роне, все буде добре. В найгіршому разі я вріжусь у кілька дверей або кути столів, але впораюсь, — пожартував Гаррі.

Його друг не засміявся:

— Це не смішно, Гаррі.

— Роне...

— Послухай, — перебив Рон серйозним тоном. — Якщо тобі знадобиться допомога, навіть якщо це здаватиметься дрібницею чи дурницею, подзвони нам. Надішли свого Патронуса, скористайся каміном, мені байдуже, але пообіцяй, що не будеш справлятись сам.

— Добре, — зітхнув Гаррі.

— Ні, обіцяй мені.

Гаррі вагався, відчуваючи укол провини через те, що дає обіцянку, яку, можливо, не зможе виконати.

— Обіцяю, Роне...

Він подарував другові заспокійливу усмішку, намагаючись переконати себе, що Рон посміхається у відповідь.

— Добре.

Рон затримався в кімнаті, чекаючи, поки Гаррі закриє свою сумку та підніметься з підлоги. Він майже нічого не казав, але його тривога була відчутна в тому, як скрипіли підлога під його ногами та як шурхотіли руки о тканину його брюк.

— Я піду з тобою, допоможу облаштуватись та розставити твої речі.

— Роне, не обов’язково...

Гаррі махнув рукою — сперечатися було марно, коли Рон відчував потребу захистити. 

— Дякую.

— Без проблем. О, і дай знати, якщо хочеш, щоб хтось поїв із тобою — на обід, вечерю або те й те. Можеш запросити Герміону, мене, маму чи тата, навіть Невіла або Персі... хоча, може, не Персі, гм, Джорджа? Я міг би спитати його.

— Роне. Дякую.

— Добре, добре, чудово.

Гаррі закинув сумку на плече та рушив до дверей, де стояв Рон.

— Готовий?

— Готовий.

І за кілька хвилин Гаррі був удома. 

Chapter Text

Рани

──── ♬♪ ────

Рон пішов із дому Гаррі лише тоді, коли допоміг зробити приміщення придатним для життя. Навіть без зору Гаррі знав, у якому безладі опинився його дім. За останній рік він так само мало дбав про нього, як і про себе. Спершу Гаррі соромився того, що Рон побачить відображення його депресії в речах, що колись належали Джіні. Йому було соромно перед самим собою, соромно жити так, ніби найпростіші завдання нагадували гору, на яку треба піднятись, і соромно за те, що Рон помітив пил на меблях, гори брудного посуду в раковині та газон, який заріс, перетворившись на справжні джунглі.

Закінчивши накладати всі можливі закляття для прибирання, Рон знову запитав, чи все буде гаразд, і Гаррі знову кивнув, хоча сам не був у цьому впевнений. Нарешті, двері зачинились, і Гаррі залишився сам.

Він видихнув глибоко та повільно, потім попрямував до дивана у вітальні, загорнувшись у лляну ковдру, що належала Джіні. Колись вона пахла нею, але після того як Гаррі днями й ночами загортався в неї, чекаючи, щоб час минув, її запах зник, змішавшись із його власним, який для нього нічим не пахнув. Тепер ковдра втратила будь-який аромат, як й все в цьому домі.

Минали години — скільки саме, Гаррі не знав. Час став для нього розмитим та беззмістовним поняттям. У цьому великому двоповерховому домі, наповненому голосною тишею самотності, він зрозумів, чому цілителі та родина Візлі відмовляли його від повернення додому після аварії. Справа була не лише у втраті зору, а в кожному аспекті його розгубленого життя.

Відчувши голод, який став його єдиним орієнтиром у часі, Гаррі нарешті піднявся з дивана, на його плечі все ще була накинута ковдра. Він попрямував на кухню, взяв шматок оливкового хліба, який приготувала Герміона, і повільно піднявся сходами до кімнат. Хліб був смачним, і він вирішив не забути подякувати їй. Проходячи повз кімнату Джеймса, Гаррі спробував стримати себе, щоб не зупинитись в дверях. Він твердо вирішив обмежити біль цього дня, але ноги не слухались. 

Кімната Джеймса була останньою, яку вони прикрашали після покупки будинку. Спочатку Гаррі планував зробити її своїм кабінетом. Він купив стіл, стілець, навіть килим та полиці. Джіні дозволила йому це зробити, ховаючи свою усмішку, поки одного дня не повідомила, що вагітна. Наступного ранку Гаррі купив дитяче ліжечко.

Кімната залишилась недобудованою. Меблі стояли посередині, вкриті білими тканинами, що захищали їх від фарби. Вони почали з фарбування стелі, а потім стін. Гаррі хотів червоний колір, а Джіні — жовтий. Суперечки тривали кілька днів, поки вони не дійшли компромісу: дві стіни червоні, дві — жовті. Виглядало жахливо, абсолютно несмак, і кожного разу, коли вони бачили цю кімнату, не могли стримати сміх.

Вони пофарбували три з чотирьох стін та мали пофарбувати четверту, останню жовту стіну, напередодні дня народження Гаррі. Весь день він радів, думаючи про те, як закінчать кімнату разом із Джіні.

Четверта стіна так і не була пофарбована. 

Гаррі доторкнувся до краю відчинених дверей, потім обережно зачинив їх та попрямував до своєї спальні. Всі спогади, які він мав, усе, що нагадувало про Джіні й ті роки щастя з нею, тепер зникли у темряві. Можливо, він більше ніколи не побачить тих жовто-червоних стін, так само як ніколи не побачить її фото. Він міг лише сподіватись, що ніколи не забуде. 

Гаррі повірив у щастя, коли переїжджав сюди з Джіні. Він уявляв, як вони разом доживатимуть старість, піклуючись один про одного та створюючи те маленьке життя, про яке обидва мріяли. Але ця мрія була жорстоко відібрана.

Чотири роки, заради яких варто було жити — чотири короткі роки в існуванні, якому ніхто ніколи не позаздрить. 

Гаррі намагався заснути, але сон не приходив. Його гнітила тиша, розбавлена звуками, які він забув: труби, скрипи, цокання годинника. Але найгучнішою була її відсутність. 

── ❦ ──

Дні минали повільно, тихі та порожні. В день свого уроку гри на піаніно Гаррі змусив себе піти, знаючи, що якщо він покине єдине, що приносить йому хоч якусь радість, це стане його кінцем. Як завжди, Малфой вже був у глибині майстерні, зайнятий прибиранням безладу, який залишив після цілого дня роботи над старими піаніно. І, як завжди, він лише сухо привітав учня, чекаючи, поки той сяде.

— Я хочу, щоб ти почав вивчати мелодії, — сказав Малфой, коли сів поруч із Гаррі.

Гаррі кивнув, чекаючи, поки той розпочне урок.

— Але спочатку я маю уточнити дещо, — додав Малфой.

— Що саме?

— Ти ж сліпий.

— Ні… справді?

— Я ніколи не навчав гри на піаніно, тим більше когось, хто не бачить, — пояснив Малфой, ігноруючи сарказм Гаррі. — Річард розповів мені про метод, який використовують сліпі маґли.

— Брайль?

— Мм, так. Напевно.

Гаррі почув, як під пальцями Малфоя зашурхотів папір, а потім щось опустилось йому на коліна.

— Річард дав мені це. Тут методика й ноти, перекладені в…

— Брайль.

— Так.

Малфой прочистив горло, здавалось, він почувався незручно.

— Якщо чесно, я не розумію цього, — буркнув він.

— Це як алфавіт, але рельєфний, щоб можна було читати руками, — терпляче пояснив Гаррі, радий, що нарешті знає щось краще за свого вчителя.

— Ох. 

Гаррі почув, як Малфой відкрив рот, потім закрив, зітхнувши так, ніби збирався сказати щось різке про маґлів, але стримався, ковтнувши осуд.

— Мені здається, це досить винахідливо, — додав Гаррі, точно знаючи, що думає Малфой.

— Якщо ти так кажеш. У будь-якому разі, ти можеш це читати?

— Я вчусь.

Це була правда — він та Герміона почали навчатись ще до його повернення додому. Але практики бракувало.

— Добре.

Малфой забрав із його колін аркуші паперу та поклав їх на піаніно.

— Поки ти не станеш експертом у…

— Брайлі.

— Так. Поки що ти вивчиш свою першу композицію іншим способом. Я зіграю її тобі один раз, потім назву ноти, а ти повториш. Так вивчиш її напам’ять, поступово, частинами. Зрозумів?

— Так.

— Я навчу тебе першій п’єсі, яку моя мати навчила мене грати. Я освоїв її, коли мені було два, тож ти точно зможеш. Це п’єса одного з наших композиторів, тож якщо Річард питатиме, скажи, що вона від мене.

— Така скромність, — всміхнувся Гаррі.

— Поттер, — попередив Малфой.

— Гаразд, гаразд.

Малфой різко зітхнув та продовжив:

— Сподіваюсь, ти працював над ритмом, він дуже важливий для цієї композиції.

Гаррі кивнув.

— Отже, у розмірі 4/4, скільки триває восьма нота?

— Півдолі, — автоматично відповів Гаррі.

— Половинна?

— Дві долі.

— Ціла?

— Чотири.

— В яких ключах ми граємо на піаніно?

— Для правої руки — скрипковий, для лівої — басовий.

Малфой на мить замовк. Навіть Гаррі здивувався, що все це запам’ятав.

— Схоже, ти засвоюєш це швидше, ніж Зілля, — зауважив Малфой.

Гаррі вже збирався відповісти, але раптом Малфой наступив йому на ногу.

— Ой!

Гаррі швидко зрозумів, чому.

— Я не затримаю вас надовго, просто приніс вам чаю, — дружньо оголосив Річард, підходячи до них.

Гаррі одразу випростався на своєму місці та відпустив рукав Малфоя, за який щойно схопився в знак протесту.

— Дякую, Річарде, — відповів Малфой значно ввічливішим та лагіднішим голосом, ніж той, яким зазвичай звертався до Гаррі.

Гаррі теж намагався виглядати більш дружнім та відкритим, коли привітав старого чоловіка, який поставив тацю з двома чашками на робочий стіл неподалік.

— Погода стає дедалі холоднішою... Вже відчувається, ніби настала зима, — втомлено промовив Річард.

Він наблизився до піаніно, біля якого сиділи двоє юнаків, і його скрипучі кроки зупинились поруч із Гаррі. Річард затримався на хвилину довше, коментуючи погоду й те, як швидко сідає сонце, чим продовжив мовчання Малфоя та підтримав його хорошу поведінку ще на кілька хвилин.

— Бачу, ти вже показав Гаррі методи Брайля, Олдене, — сказав Річард, нахиляючись, щоб підняти один із аркушів. — Ти вже почав його вчити?

Гаррі відчув, як Малфой посунувся поруч із ним.

— Він сказав, що вже почав навчатись, — відповів Малфой.

— Як він міг навчитись нотам самотужки, Олдене? Ти маєш допомагати йому, — м’яко зауважив Річард, зберігаючи дружній тон.

Гаррі відчув, що Річард намагається делікатно достукатись до свого працівника. За мить ліворуч від нього скрипнув стілець, і Річард сів. За мить ліворуч від нього загорілася тиша, коли Річард відсунув стілець і сів.

— Я допоможу тобі з першими кількома нотами. Олдене, дивись, — сказав він, а тоді додав до Гаррі. — Я візьму твої руки, Гаррі.

Його теплі старі руки, такі не схожі на руки Малфоя, обережно скерували пальці Гаррі до одного з аркушів.

— Це надрукований метод, який я придбав для тебе, щоб ти міг вивчити теорію музики за Брайлем, — пояснив Річард, рухаючи рукою Гаррі по сторінці. — Це нота C, або До, якщо тобі так зручніше.

Пальці Гаррі намацали першу ноту, яка, за його недавньою практикою з Герміоною, нагадувала літеру D у шрифті Брайля.

— А ось тут, — додав Річард, ведучи пальці до наступної ноти, — це D, або Ре.

Це нагадувало літеру E.

— Я не зовсім розумію, — зізнався Гаррі. — Чому ці ноти схожі на літери D та E?

— Дозволь пояснити.

Річард відпустив руки Гаррі. 

— Як ти, можливо, знаєш, Олден дуже захоплюється сольфеджіо. До, або C, — це перша нота гами.

Гаррі був би готовий віддати половину батьківського статку, щоб побачити обличчя Малфоя в цей момент.

— Відомо, що Луї Брайль, француз, винайшов систему Брайля, включаючи музичну. Оскільки у Франції користуються виключно системою сольфеджіо, він вирішив позначити першу ноту гами, До, як літеру D. Далі він пішов по алфавіту: E для Ре, F для Мі, G для Фа, H для Соль, I для Ля, і J для Сі.

Гаррі уважно слухав. Це, здавалось, мало сенс та було простішим, ніж він спершу очікував. Ще одна людина виглядала так само захопленою коротким уроком Річарда — Малфой. Сидячи праворуч від Гаррі, він мовчав. Гаррі навіть відчував, як той трохи нахилився ближче, мабуть, щоб краще бачити аркуш.

Коли Річард завершив свою лекцію, він залишив їх продовжувати урок. Малфой швидко повернувся до свого звичного байдужого ставлення до цієї «дурнуватої» маґлівської вигадки та вирішив дотримуватись свого плану вчити Гаррі першу п’єсу на слух.

П’єса виявилась складною. Вона вимагала лише використання правої руки, але ритм було важко запам’ятати. Гаррі цього не показував — зрештою, Малфой вивчив це у віці двох років і, здавалось, надто пишався цим фактом.

— Ти маєш попрактикуватись до наступного уроку через два тижні, — сказав Малфой, завершуючи урок.

— Два тижні? Чому?

— Жодного контракту, пам’ятаєш.

— О, точно, — Гаррі повільно кивнув.

Малфой, мабуть, відчув його розчарування, тому саркастично запитав:

— Переживеш?

Звісно, переживе. Два тижні — це нормально, зрештою, він завжди міг грати самостійно. 

── ❦ ──

У реальності два тижні здавалися вічністю.

Гаррі намагався тримати себе в тонусі, як тільки міг. Щоранку він піднімався рано, годину або дві граючи у крамниці, а решту часу проводив удома, практикуючи читання шрифту Брайля. Але з кожним днем його сили почали згасати. Були світанки, коли він не міг прокинутись, ночі, коли сон його покидав, і дні, коли він навіть не виходив зі своєї кімнати. Деколи здавалось, що його постіль важча за світ, а в інші дні він просто сидів на дивані, закутаний у ковдру Джіні, нічого не роблячи. Відсутність уроків Малфоя позбавила його почуття обов’язку та рутини, затягнувши в безперервне падіння, де кожна спроба боротись здавалась марною.

Його життя нагадувало густу хмару, що нависала над ним. Гаррі зрозумів, що в нього немає балансу між днями яскравого сонця, коли йому справді хотілось продовжувати вчитись грати на піаніно годинами, доки пальці не зводило судомами, коли він прагнув дати собі ще один шанс знайти щастя у похмурому світі, — і днями, коли хмара проривалась на нього грозою, проливаючи важкі, шалені краплі, які пронизували його холодом, змочуючи все до нитки.

Іноді цей дощ тривав днями, затоплюючи все навколо в повільному потопі. День за днем ​​він усвідомлював, що його життя було схоже на нічні кошмари, і він не знаходив полегшення, коли прокидався. І вдень, і вночі — та сама темрява, та сама порожнеча, лише тонка межа відрізняла сон від реальності. 

Гаррі пропустив наступний урок — той, якого він так чекав.Він проспав цілий день й зрештою його розбудив дотик руки до його плеча та тихий голос: 

— Гаррі, любий, це Моллі.

Він повільно розплющив очі, лише щоб нагадати собі, що вони й так нічого не бачать, і відчув незадоволення через те, що його розбудили.

— Гаррі, ти в порядку?

Це був містер Візлі. Зрозумівши, що поява одразу обох Візлі в його кімнаті — це не просто візит ввічливості, Гаррі піднявся на лікті та хрипким голосом запитав:

— Містере Візлі? Що сталось?

— Нічого, Гаррі. Ми просто зайшли перевірити, як ти, і принесли тобі пудинг. Але знайшли тебе сплячим.

А що такого в тому, щоб спати?

— Котра година? — невдоволено запитав Гаррі.

— Шоста вечора, — відповіла місіс Візлі.

В той момент Гаррі відчув хвилю провини перед Малфоєм. Йому спало на думку, що той міг образитись та відмовитись навчати його знову, поки він не згадав, що між ними немає контракту. Це ж були слова самого Малфоя.

Містер Візлі запитав:

— Ти спав увесь день, Гаррі?

— Ні, я просто трохи задрімав, — збрехав Гаррі.

Піжама, яку він одягнув давно, стала доказом його брехні. Він навіть не пам’ятав, коли заснув.

Після цього візиту, який змусив всю родину хвилюватись за стан Гаррі, Рон та Герміона почали відвідувати його частіше.

Наступного дня Рон прийшов після роботи й запропонував повернутись до них додому.

— Ти ж знаєш, що завжди можеш повернутись, правда? — сказав Рон.

Але не наполягав більше, побачивши у відповідь лише похмуре кивання Гаррі.

Кілька днів потому Рон знову прийшов, цього разу принісши вечерю. Гаррі мав продуктивний день — чи ніч, він не був певен. Він займався Брайлем, читав ноти Малфоя та потім задрімав на дивані, поки Рон не прийшов.

— Луна повертається до Англії завтра, — невимушено сказав Рон між шматками лазаньї.

Вони їли на дивані, і Рон, навіть не питаючи дозволу, просто розігрів їжу чарівною паличкою.

— Що це? — запитав Рон, беручи листок.

Гаррі різко вирвав ноти з рук друга, ніби це було щось сакральне.

— Нічого, я просто практикувався в Брайлі.

— У чому?

— Це спосіб читання для маглів, — пояснив Гаррі, заховавши аркуш під стегно. — Герміона мене навчила.

— А паличкою не простіше?

— Я хочу знати обидва способи.

Щоб уникнути подальших запитань, Гаррі повернув розмову до попередньої теми:

— Отже, Луна повертається?

— Так, завтра, — повторив Рон. — Ми планували вечерю на вихідних та хотіли б запросити Невіла.

— Чудово.

— Можемо зробити це в тебе? Так тобі буде зручніше.

— Добре.

Рон замовк, але за кілька хвилин додав:

— Гаррі… Ти ж обіцяв сказати, якщо тобі потрібна допомога?

Гаррі поклав виделку. З вікон чути було, як починався дощ, створюючи атмосферу, якої Гаррі хотів уникнути.

— Все добре, Роне. Мені просто потрібен час. Я впораюсь.

Рон не відповів, і ця мовчанка казала більше за будь-які слова. Коли вони закінчили їсти, Рон несподівано обійняв Гаррі. Гаррі дозволив це, хоча був трохи здивований і збентежений глибоким сумом, який випромінював цей жест прихильності. 

── ❦ ──

Напередодні суботи Гаррі плакав від моменту, коли вийшов із душу, і аж до тієї миті, поки не заснув, не розуміючи причин цього раптового пориву. Його емоції нагадували бомбу з таймером: якщо протягом року він майже нічого не відчував, то тепер емоцій було забагато. Йому здавалось, що хочеться плакати постійно, всюди та без будь-якої причини. Наступного ранку він прокинувся знесилений й спустошений, але очікуваний візит друзів змусив його встати та вдягнутись.

Вони прийшли разом, принесли їжу, подарунки, сміх та енергію, що одразу підняла настрій у домі. Після того як Луна обійняла Гаррі, а Невіл подарував йому рослину, яка, за його словами, набуває запаху, що вам найбільше подобається, вони вдвох пішли до кухні розкладати їжу. Тим часом Герміона лагідно взяла Гаррі за зап’ястя та допомогла йому сісти на диван.

— Як ти, Гаррі? — тепло запитала вона. Гаррі відчув, як Рон стоїть позаду дивана та уважно слухає.

— Все добре.

— Знаходиш, чим себе зайняти? Все ще ходиш на прогулянки?

Часом йому хотілось, щоб вони перестали так хвилюватись. Але потім він намагався згадати, чому вони це роблять, і що це означає для нього. 

— Ходжу. І практикую читання шрифтом Брайля.

— О, це чудово, Гаррі!

Вона звучала щиро радісно.

— До речі, я принесла тобі книжки, про які розповідала. Навіть переклала деякі шрифтом Брайля, раптом захочеш спробувати! Але якщо що, можеш просто читати їх магією.

Вона поставила на низький столик стопку з щонайменше десяти книжок.  Провівши по них рукою, Гаррі зрозумів, що більшість із них величезні.

— Дякую, Герміоно.

Він і мав очікувати, що книжки будуть товстими — зрештою, це ж її улюблені. Вона погладила його по нозі та підвелась, щоб приєднатись до Луни й Невіла в їдальні.

За обідом розмови крутились переважно навколо Луни, яка, як завжди, мала багато чого розповісти про свою подорож до Перу. Гаррі був їй вдячний, адже чудово знав, що Луна, як і Малфой — хоч і з різних причин — не любила занурюватись в жалість. Він знав, що смерть Джіні теж стала для неї особистою трагедією, адже вони були найкращими подругами. Відтоді Луна вирішила подорожувати світом у пошуках унікальних духів та створінь. Іноді Гаррі заздрив їй — тому, як вона вміла знаходити нові сили у своїй скорботі, тоді як він просто тонув у ній.

Під час десерту Луна роздала невеликі сувеніри, які привезла з подорожі.

— Дякую, Луна, — сказав Невіл, отримавши екзотичне насіння, яке давно хотів спробувати виростити.

Потім вона підійшла до Гаррі.

— Дай руки, — сказала вона, поклавши на них невеликий, але важкий предмет.

— У мене є щось й для вас, — звернулась вона до Герміони та Рона.

— Що це? — запитала Герміона.

— Це бик Пурака. Кажуть, він символізує єдність позитивної та негативної енергій, які разом приносять гармонію в дім, — пояснила вона. — Він наповнений захисними духами,  деякі чарівники вірять, що кожен бик має душу дитини, приносячи здоров’я та захист у родину.

Серце Гаррі стиснулось. Він мовчки обмацував керамічну фігурку, намагаючись не заглиблюватись у її сенс.

— Я подумала, що тобі буде корисно мати одного для майбутнього малюка!

— Луна! — зненацька перебив її Невіл.

Руки Гаррі завмерли. Скоріше за звичкою, ніж з потреби, він підняв голову та направив погляд у бік столу. Йому могло почутись або Луна говорила про Роуз, хоча Роуз не була немовлям та не була «майбутньою». Але незручна тиша в кімнаті дала зрозуміти, що щось тут не так.

— Яке немовля? — запитав він.

— Що? — Луна здивувалась. — Ви ще не сказали Гаррі?

— Про що? — запитав Гаррі з помітним нетерпінням у голосі.

— Гаррі... — Герміона зупинилась, ніби вагаючись. — Гаррі, я вагітна.

За столом запанувала тиша. Гаррі важко ковтнув. Потилиця запалала від раптового шквалу суперечливих емоцій. Нарешті він зміг промовити з легкою посмішкою:

— Вітаю.

Легкий дзень столових приборів пролунав на столі, а тоді:

— Дякую, Гаррі.

Відчуваючи, що їй ніхто не допоможе, Герміона продовжила:

— Ми попросили Луну і Невіла стати хрещеними батьками.

Гаррі якнайкраще приховав тремтіння у своєму диханні й кивнув:

— Це чудово! — Його голос звучав так неприродно, що він сам ледь впізнав себе. — Скільки часу?

— Майже два місяці. Ми збирались сказати тобі, Гаррі, чесно. Але...

— Ми просто хотіли трохи зачекати, — нарешті вставив Рон. — Щоб ситуація трохи стабілізувалась. Ми подумали, що в тебе зараз і так багато на плечах.

Гаррі кивнув вдруге, і те, про що він намагався не думати, стиснуло його груди — те, чого він наївно сподівався уникнути, що, як він думав, пройде повз, не вдаривши прямо в серце. Джеймс мав народитись в листопаді, і цього тижня йому виповнився б рік. Гаррі продовжував посміхатись кожному, хто на нього дивився, хоча його легені поступово стискались до стану задухи. Йому здавалось, що кімната навколо нього звужується, перетворюючись на вузьку коробку з надто товстими стінами, щоб він міг їх пробити. Він шкодував, що дозволив Рону влаштувати обід в нього вдома, шкодував, що не може вибачитись та піти.

Зрештою, вони пішли. Всі покинули його будинок, обійнявши на прощання, і він ще раз привітав їх: Герміону та Рона з тим, що вони скоро стануть батьками, і Невіла з Луною з тим, що вони стануть хрещеними.

Повільно він дійшов до дивана та знову впав на нього. І знову заховався під ковдрою, яка нічим не пахла, і знову чекав. Хмара над його головою почала йти дощем, і гучна крапля весь час падала на одне й те ж місце на його чолі, аж поки воно не заболіло. Скільки б Гаррі не намагався радіти за своїх найкращих друзів, одне й те ж відчуття заздрості постійно підкрадалось до нього — заздрості до того, як решта світу живе далі, як сім’ї зростають, як люди дозволяють собі бути щасливими, тоді як його сім’я була повністю зруйнована. Це було несправедливо, як і все інше в його житті. Він хотів бути щирим, хотів показати їм справжню усмішку, а не цю маску, яка приховувала бездонну яму смутку. Але це було так важко, і йому було соромно за свою егоїстичність.

Гаррі зрештою заснув, не знаючи, коли саме чи на скільки, але прокинувся різко в тій самій позі на дивані. Повільним рухом руки він витер сльозу з правого ока — єдиний доказ жахливого сну, який він щойно пережив. Він перевернувся на бік та підтягнув коліна. Його ковдра впала на підлогу, але в нього не було сил її підняти, попри холод у кімнаті.

А тоді він почав ридати. Він плакав без сорому, голосно та нестримно. Сльози наповнювали його очі, текли скронями, через перенісся, у волосся та висихали на шкірі. Його легені були на межі виснаження, змушуючи його схлипувати та позбавляючи сил. Він стояв на межі, на краю прірви, готовий стрибнути. І тоді він відчув бажання померти.

Гаррі думав про самогубство й раніше, і мав на це всі причини, але щось завжди його зупиняло: дивне почуття обов’язку, справедливості, люди навколо, які вважали його рятівником. Були всі ті зобов’язання, всі ті люди, які загинули заради нього чи через нього, через яких він повірив, що має жити довго, щоб довести, що вони не загинули марно. А коли померла Джинні, і він хотів здатись смерті, цього не зробив заради Візлі, які вже оплакували свою сестру й дочку. Було б несправедливо змусити їх пережити ще одні похорони. І, зрештою, були троє винуватців, які досі були на волі, і це змушувало його залишатись живим, щоб убити їх.

Але тепер, у цей момент, йому було всеодно, що це егоїстично. Все, що мало значення, — це те, що все нарешті скінчиться.

Він насилу піднявся з дивана, його схлипи ставали болючими, а обличчя залите сльозами та слизом, які він витер із запізненням. Те, що сталось далі, вже не було свідомим. Частина його мозку взяла керування — токсична частина, та, яка постійно хотіла йому нашкодити. Або, можливо, це була інша частина — та, що намагалась захистити його будь-якою ціною, і єдиним рішенням була смерть.

Він вирішив померти далеко від дому. Це рішення прийшло до нього природньо, ніби він давно про це думав. Він помре в Лісі Діна, у річці, де його смерть залишиться між ним та смертю, без втручання когось іншого. Його тіло ніхто не знайде, він не травмує своїх друзів, він просто зникне.

Він зняв светр, залишившись у простій бавовняній футболці, наївно вважаючи, що, якщо пощастить, замерзне насмерть, перш ніж потоне. Потім, важко дихаючи та відчуваючи запаморочення, підійшов до дверей. Він натягнув найважчі черевики, випростався та відчинив двері.

— Гаррі?

Несподіваний голос Рона змусив Гаррі злякатись. Його друг стояв на порозі, і причина його візиту була незрозумілою.

— Рон...

— Куди це ти зібрався? Ти в порядку?

Гаррі усвідомив, що його очі, напевно, почервонілі та запухлі, все ще мокрі від сліз, які він так і не зміг зупинити. Він швидко витер їх пальцями й кивнув.

— Все нормально, — його голос звучав так, наче все було зовсім не нормально. — Я просто вирішив прогулятись.

Повисла коротка тиша.

— Прогулятись? У футболці?

Було б нерозумно думати, що Рон не запідозрить чогось. Його друг був далеко не дурень, і Гаррі не знав, що сказати.

— Що ти тут робиш? — запитав він, міцно стискаючи ручку дверей.

— Просто хотів перевірити, як ти, друже. І поговорити.

Рон піднявся на останню сходинку, щоб опинитись перед дверима, і поклав руку Гаррі на плече.

— Давай візьмемо твоє пальто та підемо разом. Як тобі ідея? — запропонував він.

Рон не залишив Гаррі вибору: зайшов у дім, дістав найтепліше пальто та простягнув його другові.

— Тобі потрібна тростина для прогулянки?

Гаррі довго не відповідав, відчуваючи розгубленість та дискомфорт. Зрештою, він похитав головою, занадто приголомшений, щоб говорити, і дозволив Ронові пройти повз нього до дверей.

— Гаразд, тоді візьми мене за руку, — сказав Рон.

Прийнявши цю вечірню прогулянку, Гаррі раптом відчув, як його суїцидальні думки почали відступати. Було навіть кумедно, як таке потужне бажання могло зникнути так само швидко, як і з’явилось, мов хвилі, що розбиваються об берег.

Іноді все, що було потрібно, — це якась дрібниця, наприклад, обійми, голос, урок гри на піаніно чи друг, який з'явився на порозі.

Це було дивне відчуття. Ще хвилину тому він був готовий завершити життя, а тепер тримався за руку найкращого друга, вдихаючи свіже повітря, наповнене новими хвилинами існування. Коли вони дійшли до кінця стежки, що проходила вздовж полів за його домом, Гаррі усвідомив, що, якби не Рон, він би зараз вже лежав у крижаних водах річки. Усвідомлення цього викликало мурашки по спині аж до потилиці. З того моменту все, що йому говорив Рон, звучало дивно. 

— Хочеш повернутись додому?

— Так.

— Тобі холодно?

— Не знаю.

І коли вони прийшли додому, Рон не пішов, а залишився з ним у вітальні. 

— Зробити чаю?

Гаррі не відповів. Згорнувшись калачиком на дивані, обіймаючи коліна та ховаючись під ковдрою, він чекав. Чекав, коли Рон піде, залишить його. Але Рон не пішов. Він пішов на кухню, закип’ятив воду та повернувся з чашкою, яку передав у руки Гаррі. Потім він сів на інший диван, перпендикулярний до того, де сидів Гаррі, розбиваючи тишу, дмухаючи на гарячий чай і роблячи обережні ковтки.

Згодом Рон заговорив.

— Гаррі, — почав він з ноткою вагання в голосі.

Гаррі повернув голову, щоб показати, що слухає.

— Ти ж знаєш, що ми не хотіли тобі так це сказати, правда? Про дитину...

— Знаю.

— Ми не намагались приховати це від тебе, я обіцяю. Просто...

Рон зітхнув, очевидно, намагаючись знайти правильні слова, і Гаррі вирішив допомогти.

— Я радий за вас, Роне. Щиро радий.

В кімнаті знову запанувала тиша, яку порушило лише тихе постукування Ронових пальців по чашці.

— Тобі не обов’язково, — нарешті відповів Рон.

Гаррі здивувався. Він хотів заперечити, сказати, що говорить правду, але Рон був швидший.

— Це те, на що ми могли б сподіватись за інших обставин, — сказав Рон. — У житті, де і ти міг би поділитись з нами радісною новиною. Ти наш найкращий друг, Гаррі. Ти та Герміона — це весь мій світ. Тож, звісно, розділити нашу радість із тобою — це те, що робить її ще більшою. Але... але ми розуміємо. Ми б ніколи не очікували, що ти будеш у захваті від цього зараз. Це було б...

Його голос обірвався, і він так і не закінчив речення. Ці слова були сказані, щоб полегшити провину Гаррі — він це знав. Але, як не дивно, вони лише посилили її. Гаррі почувався жахливим другом, який не здатний думати ні про що, крім свого власного болю, навіть тоді, коли його друзі переживали такий важливий момент у житті.

— Вибач, — прошепотів Гаррі, нахиливши голову над чашкою чаю, пара від якої зігрівала його холодну та подразнену шкіру.

— Ні, це я вибачаюсь, — виправив його Рон. — Я просто хочу знати, чи є щось, що ми можемо зробити, щоб допомогти тобі.

— Ви і так робите занадто багато.

— Ні, не робимо. Мені здається, що ми робимо недостатньо. Або те, що ми робимо, не допомагає.

Серце Гаррі стислось. Як Рон міг так думати, коли Гаррі сам бачив себе лише як тягар?

— Допомагає, — тихо сказав Гаррі, намагаючись зібрати залишки сил, щоб звучати переконливо.

Гаррі не міг сказати, скільки часу вони просиділи у вітальні чи коли він заснув. Але він прокинувся, відчуваючи ще більшу втому, ніж раніше, скручений у незручній позі: одна рука звисала з дивана, а інша була підібгана під груди, заніміла та боліла. Він не мав уявлення, котра година, і, поступово приходячи до тями, почув тихе хропіння неподалік, що свідчило: Рон все ще тут. На вулиці рівно та спокійно йшов дощ, ніби життя раптом уповільнилося до ритму його серця, а листя на деревах навколо будинку кружляло у вальсі, підхоплене вітром. 

Гаррі лежав нерухомо, слухаючи, як його друг міцно спить, поки поки сльози знову не полилися й не потекли по його обличчю. Останніми тижнями він часто дивувався, як можна плакати так багато, як він став таким чутливим, що те, що іншим завдає лише подряпин, розриває його на шматки. Гаррі повільно сів, дотягнувшись ногами до холодної підлоги. Голова боліла, тому коли він випростався, хвиля нудоти підступила до горла. Це було схоже на нескінченне падіння без можливості досягти дна. Схоже на те, як тебе штовхають з боку в бік, стискають, викручують та зрештою викидають.

Піднімаючись, він ненароком відчув рукою чашку на кавовому столику. Він зробив із неї лише кілька ковтків — решта стояла годинами, тепер холодна і, ймовірно, надто гірка. Гаррі трохи постояв між диваном та столиком, глибоко вдихаючи, щоб спробувати вгамувати головний біль. Хропіння Рона то зникало, то поверталось, і часом Гаррі здавалось, що той прокинувся, аж поки він знову не чув рівний ритм його дихання. Це викликало суперечливі почуття. З одного боку, Гаррі хотів, щоб Рон прокинувся, запитав його, чи все гаразд, і міцно обійняв його, як востаннє. Але, з іншого боку, він сумнівався, що витримав б ці обійми. Тож, зрештою, він залишив кімнату, поплентався нагору та зайшов до ванної, сподіваючись знайти там зілля від головного болю й полегшення в тривалому гарячому душі.

Джіні мала звичку розкладати все за логікою й доцільністю, які Гаррі завжди було важко зрозуміти. Якщо він правильно пам’ятав, зілля мало бути в першій шухляді шафки праворуч від дверей. Він опустився навколішки та відкрив її. Коли його рука почала нишпорити в шухляді, сподіваючись знайти флакон, вона торкнулася маленької коробочки — його старих маґлівських лез, якими він голився до того, як Джіні купила йому зачаровану бритву Безліч жахливих ідей промайнули в його голові, змусивши Гаррі різко висмикнути руку з шухляди. Він на мить забув про головний біль та все інше.

Досі стоячи на колінах на кахельній підлозі, він почав роздягатись для душу, сподіваючись, що вода змиє з нього всі темні думки разом із потом. Але щойно він зняв футболку, як щось змусило його повернутись назад. Груди різко стиснуло, змушуючи нахилитись та дістати лезо з пачки. Гаррі сидів на краю ванни кілька хвилин, стискаючи тонке гостре лезо в правій руці.

Лише один поріз.

У голові пролунало кілька причин цього не робити. Він згадав Герміону, яка витрачала час на те, щоб перекладати свої книги шрифтом Брайля для нього, згадав рослину Невіла, яку він мав поливати, навіть уроки гри на фортепіано у Малфоя, які мав відвідати. Він любив ті уроки, хоча так і не сказав про це. Можливо, варто було б сказати, хоча Малфою це, мабуть, було б байдуже.

Лише один поріз.

Тоді прийшла думка про Рона, який зараз спав унизу, залишивши Герміону наодинці на ніч, лише тому що хвилювався за свого друга.

Лише один поріз.

Гаррі повільно підняв праву руку, міцно тримаючи лезо, тремтячи та вагаючись, аж доки лезо не торкнулось його холодної та оголонеї шкіри передпліччя.

Він пожалкував про це, щойно зробив перший поріз. Гостра хвиля провини накрила його при думці, що саме Рон виявить його.

Лише один поріз.

Це боліло не більше, ніж будь-які інші рани, яких він зазнавав раніше. Пекучий біль був сильним, але, на жаль, його тіло вже звикло до такого роду страждань. А це зовсім не було добре.

Зрозумівши, що порізи на мить відволікли його від горя, він зробив другий, потім третій. Кров стікала вниз по його шкірі, краплі падали на підлогу, деякі на босі ноги. Можливо, одна з причин, чому Гаррі не зупинився, була в тому, що він не бачив порізів чи крові. Він не усвідомлював масштабів шкоди, яку завдавав собі. Ліва рука заніміла, голова паморочилась, тіло слабшало. Але сліди його саморуйнування залишались невидимими. Він продовжував різати, не впевнений, чи робить достатньо. Коли біль став надто сильним, він спробував порізати іншу руку, але зробив лише кілька порізів, перш ніж лезо випало з ослабленої руки.

Незабаром його ноги остаточно не витримали, і він впав на ванну. Частина мозку, яка залишалась напоготові — інстинкт самозбереження — підказала, що він зробив щось страшне, і це налякало його, але водночас принесло відчуття полегшення.

Він відчув, як опускається на підлогу, холодна плитка ванної кімнати торкалась його оголеної шкіри, а тепла кров продовжувала стікати з численних порізів на руках. Він бажав, щоб хтось міг його врятувати, так само сильно, як сподівався, що ніхто цього не зробить.

Хтось покликав його на ім’я за дверима, принаймні Гаррі так здалось, перш ніж він почав втрачати свідомість. Напевно, він почув правильно, бо за кілька секунд хтось уже кричав йому у вухо, і він відчув, як його верхню частину тіла піднімають.

Рон. Це було таким полегшенням — знати, що Рон тут, але водночас таким соромом.

— Гаррі! О ні, ні, ні, Гаррі!

Голос Рона ще ніколи не звучав так. Гаррі хотів, щоб це припинилось — слухати було нестерпно, надто болісно. Він хотів сказати Ронові, що все гаразд. Хотів сказати, що більше не боляче, хотів сказати, що скоро він буде зі своїми батьками, з Сіріусом і Джіні. Але він втратив контроль над своїм голосом. Його рот відкрився, але жодного звуку не пролунало.

— Гаррі! Гей, все добре, я тут, все буде добре! — Рон плакав так сильно, що Гаррі ледве розбирав його слова. Все тіло Рона тремтіло, коли він міцно тримав Гаррі, його сльози стікали Гаррі по обличчю. Потім Гаррі відчув, як його найбільш пошкоджену руку підняли, обгорнули рушниками й тремтячими руками намагались зупинити кровотечу.

— Не смій мене залишати, Гаррі! Будь ласка!

Він чув, як Рон повторює «будь ласка», доки це слово не перетворилось на щось невиразне, і його голос поступово почав зникати.

І зрештою з’явилась Джіні. Вона стояла в дверях, сумна, майже розчарована, її очі зустрілись з його. Гаррі спробував покликати її, але лише тиша заповнила простір між ними. Він тонув, світ повільно дрейфував, мирний та далекий, а тоді — нічого.

Chapter Text

Друзі

──── ♬♪ ────

Ніхто насправді не прагне смерті. Люди лише мріють про кінець болю. Вони жадають полегшення, шукають протягнуту руку допомоги, часто навіть не знаючи, як її знайти, поки не виснажуються настільки, що боротьба за життя стає непосильною. Гаррі, зі своїми суперечностями, любив життя — або, принаймні, щодня намагався знайти в собі цю любов. У цьому була і його найбільша сила, і його найбільша слабкість.

Правда полягала в тому, що Гаррі жив любов’ю. Його серце переповнювала любов, яку він прагнув віддавати. Він любив людей та прагнув, щоб вони відповідали йому взаємністю. Але таке відкрите серце робило його вразливим — інші легко могли зіграти на його почуттях, наповнити його душу надією, а потім безжально розбити її на тисячі уламків. І коли це стається, це схоже на смерть. 

── ❦ ──

Коли Гаррі прокинувся у Святого Мунго, він одразу впізнав моторошний запах палати та грубі, майже нерухомі простирадла, що вкривали його тіло. Йому знадобилось кілька хвилин, щоб зрозуміти, чому він тут лежить. І тоді згадав — він намагався вбити себе, але, очевидно, не вдалось. Усе навколо здавалося уповільненим, ніби він перебував під дією якогось сильного зілля. Голова була важкою, мов камінь, а м'язи так боліли, що навіть незначний рух здавався катуванням. Згадавши, що він зробив, Гаррі спробував поворухнути руками, але вони були не лише онімілими й слабкими, а й затиснутими чиєюсь теплою долонею. Зосередившись, він зрозумів, що хтось тримає його ліву руку — тепла, злегка спітніла рука стискала його долоню навколо великого пальця. Зробивши кілька спроб, Гаррі видав слабкий звук — не слово, навіть не звук, просто щось, перш ніж знову провалитись в сон. Після кількох марних спроб Гаррі вдалося видати слабкий звук — не слово, навіть не справжній голос, лише ледь чутний шепіт, перш ніж він знову занурився у глибокий сон. 

Свідомість поверталась поступово, крізь уривки голосів, що лунали навколо. В той день, коли Гаррі нарешті зміг залишатись при тямі, він почув у кімнаті двох цілителів. Судячи зі звучання голосів, один із них був чоловіком середнього віку, а інша — молодою жінкою. Вона говорила м’яко та заспокійливо, тоді як чоловік звучав суворо, майже докірливо. Його тон змусив Гаррі замислитись, чи це було особисте ставлення, чи спроба самогубства справді рідкісний випадок у чаклунському світі.

Чоловік надто детально описав події тієї ночі, пояснивши, як його друг, перебуваючи у відчаї та зовсім один, буквально ніс його на спині до лікарні. Гаррі стало соромно, але він не міг нічого сказати. Цілитель також повідомив, що його залишать під наглядом на цілий тиждень, і вже після цього Гаррі дали настільки потужне зілля, що він не прокидався дві доби поспіль.

Люди навідували його постійно. Вдень він майже ніколи не залишався сам. Більшість із них були тими ж, хто підтримував його після травми ока. Вони приходили, але їхні відвідини супроводжувались слізьми. І чим більше вони плакали, тим сильніше Гаррі відчував сором. Він теж плакав, але лише вночі, коли ніхто не бачив. У ці моменти кімната наповнювалась тишею, яка тиснула вагою провини та безмежної самотності. Гаррі плакав не лише через те, що завдав болю своєму найкращому другові, але й тому, що зробив це даремно.

Рон приходив рідко, найменше з усіх, і навіть тоді давав іншим говорити. Гаррі це розумів. Згодом Герміона пояснила, що Рон досі шокований тією ніччю, але більше звинувачує себе, ніж Гаррі.

— Він впорається, Гаррі, — м’яко сказала Герміона, хоча його провина була надто сильною, щоб її слова змогли зменшити це відчуття.

Герміона була однією з небагатьох, кого Гаррі був радий бачив. Щоразу ввечері вона приносила копію роману Жуля Верна «Навколо світу за вісімдесят днів» та читала йому кілька розділів. Вона читала так майстерно, що Гаррі на кілька годин переносився далеко від цієї лікарняної палати. Іншим несподівано приємним гостем став Невіл, який приходив щодня після занять у Гоґвортсі.

Невіл своїм незграбним поводженням ненароком піднімав Гаррі настрій. Не знаючи, що саме йому необхідно робити, він розповідав кумедні історії про своїх учнів.

— Вибач, це не дуже цікаво, — пробурмотів Невіл після розповіді про учня, який почав плакати на уроці, прийнявши його за троля через те, що Невіл чхнув біля пушпопода. — Я не дуже вмію піднімати настрій людям.

— Все нормально, Невіле, ти чудово справляєшся, — запевнив Гаррі.

Але Невіл замовк й на мить перестав говорити, через що атмосфера в кімнаті значно похолоднішала.

— Вибач, Невіле, — сказав Гаррі.

— За що?

— За те, що ти проводиш так багато часу біля мого ліжка.

Невіл не відповів одразу. Спершу він мовчав, а потім нахилився вперед та поклав руку на передпліччя Гаррі — жест, якого Гаррі зовсім не очікував від нього.

— На те й існують друзі, — м’яко відповів Невіл. — Ти б зробив те саме для мене, чи не так?

Невіл мав рацію, і поступово вибачення Гаррі змінились на подяки. Дякую за те, що ти поруч, дякую за розуміння, дякую за віру в мене.

── ❦ ──

В ніч перед випискою Гаррі читання Герміони було раптово перерване неочікуваним візитом Рона. Той стояв у дверях кілька хвилин, поки Герміона нарешті не помітила його. Вона підскочила з місця, злякавши водночас і Гаррі.

— Роуз із мамою, — сказав Рон, коли ніхто не наважився заговорити першим.

Дихання Гаррі стало уривчастим. Він відчував, як серце калатає в грудях, а в горлі пересохло. Коли Герміона вийшла з кімнати, Рон повільно наблизився до ліжка та сів на стілець, який вона щойно звільнила. Його хвилювання відчувалось в кожному русі, а тривала мовчанка лише посилювала напругу. Ця незручність була для Гаррі майже нестерпною, і відсутність можливості бачити обличчя Рона робила ситуацію ще тривожнішою. Не усвідомлюючи цього, Гаррі вчепився пальцями у простирадла, стискаючи їх так сильно, ніби боявся, що зірветься в безодню.

Коли Рон зрештою схлипнув, Гаррі зібрався сказати щось, але єдине, що вирвалось з його вуст було:

— Вибач, Роне...

Рон не відповів, чого Гаррі й очікував. Але це не мало значення. Його слова були щирими. Він був винен, і це почуття роздирало його зсередини. Гаррі продовжував вибачатись знову й знову, поки його очі не наповнились сльозами. Нарешті Рон попросив його зупинитись.

— Я більше цього не зроблю, Роне. Обіцяю.

— До якого часу? — голос Рона був натягнутим, як тятива.

— Рон.

— Я хочу тобі вірити, Гаррі, справді хочу, — перебив Рон, Гаррі мовчки слухав. — Але... це важко. І мені страшно.

Рон знову схлипнув та тяжко видихнув.

— Я не можу тебе втратити. Можливо, це звучить егоїстично, напевно, так і є. Я не знаю. Але я не можу втратити тебе і не знаю, як із цим впоратись.

Егоїзм. Гаррі теж почувався егоїстом. Хто з них більше винен: той, хто хотів піти, чи той, хто намагався зупинити? Можливо, в таких ситуаціях егоїзм був спільною рисою всіх.

— Я розумію, Роне, — прошепотів Гаррі. — І я знаю, що ти більше не довіряєш мені, і це повністю моя провина. Але ти маєш мені повірити. Я не хочу помирати, зовсім не хочу.

Я ще майже не жив.

Біль в грудях посилився. Спроба переконати Рона та самого себе виснажувала його залишки сил. Засинаючи, він тихо додав:

— Я просто хочу, щоб життя було трохи добрішим до мене.

— Гаррі, — голос Рона зірвався, і він почав плакати. — Ти, придурок, припини змушувати мене плакати.

— Вибач.

— Припини вибачатись.

— Виб…, — Гаррі замовк. На деякий час у кімнаті запанувала тиша.

— Чому так повинно бути? Чому все так несправедливо? — нарешті промовив Рон, витираючи ніс рукою.

— Не знаю, Роне.

— Я справді думав, що після війни все буде інакше — що ми будемо щасливі, що ти будеш щасливий. Але ні, все лише погіршується, і це так дратує. Чорт забирай.

Чорт забирай. Це було влучне описання їх життя.

Зібравши останні сили, Гаррі підняв ліву руку до Рона, долонею догори, із розкритими пальцями — мовчазне запрошення, яке Рон негайно прийняв. Гаррі повільно зімкнув пальці навколо Ронової долоні, але саме Рон міцніше стиснув їх руки. 

── ❦ ──

Наступного дня Рон та Герміона були в кімнаті Гаррі, коли непривітний цілитель повідомив, що його виписують, але порадив провести щонайменше два тижні з родиною. Герміона очікувано одразу запропонувала повернутись жити до них, але Гаррі категорично відмовився.

— Чому ні?

Тоді, у миті паніки, Гаррі ухвалив рішення, яке здивувало всіх, включно з ним самим.

— Думаю, я просто поїду до Дадлі, — сказав він.

Повисла мертва тиша.

— Не вигадуй дурниць, — випалив Рон, але Гаррі наполягав.

Герміона запитала скептично:

— Чому? Чому ти хочеш поїхати до Дадлі, Гаррі?

Чому? Бо йому було надто соромно. Бо він не хотів знову жити з ними після того, через що вони пройшли. Бо він не хотів, щоб Рон постійно хвилювався за кожен його крок, боявся, коли Гаррі буде йти в душ або лягати спати.

Чому Дадлі? Можливо, тому, що Дадлі був найвіддаленішою людиною в його житті та ​​найменше розумів його. Або тому, що Гаррі накопичив десятки листів-запрошень від свого кузена, не відповівши на жоден із них та навіть не подякувавши за ведмедика для Джеймса чи лист із співчуттями, який прибув місяць потому. І, зрештою, тому, що, егоїстично, Гаррі не почувався б настільки винним, якби щось сталось під дахом Дадлі, а не його друзів. Це була, мабуть, одна зі злих думок Гаррі, але десь глибоко в душі він не відчував за це провини.

Ні Герміона, ні Рон, ні хтось із родини Візлі не могли заперечити рішення Гаррі: він був повнолітнім, а Дадлі офіційно був членом його родини. Гаррі розумів, що це несправедливо та засмутить Рона й Герміону. Дадлі був для нього зовсім не родиною. Але вперше в житті Гаррі використав кровний зв’язок задля себе — і це спрацювало.

За годину Герміона принесла один із листів Дадлі, на якому був зазначений його номер телефону, і простягнула Гаррі мобільний, де вже було набрано номер. Через дві години після дзвінка Дадлі чекав його в машині, за квартал від входу до лікарні.

Герміона та Рон продовжували намагатись його відмовити. Рон не переставав повторювати, що це дурне рішення, і Гаррі з цим не сперечався, бо, так, це було дурне рішення.

Як не дивно, цілитель, який опікувався Гаррі, вирішив втрутитись в суперечку, хоча ніхто його не просив. Коли Гаррі мовчки та уперто йшов коридором, він почув, як той пояснював його друзям, що вони не зможуть стежити за Гаррі вічно. Якщо він вирішить звести рахунки з життям, то зробить це будь-де.

Це було грубо, нечутливо та недоречно. Але глибоко в душі Гаррі розумів, що він має рацію. І, певним чином, він навіть був вдячний чаклунському світу за відсутність освіченості в сфері психічного здоров’я. Інакше його б, мабуть, закрили в якомусь закладі на місяці, якщо не на роки. 

Поїздка до квартири Дадлі минула у напруженій атмосфері, де кожна спроба Дадлі почати розмову межувались довгими моментами тиші. На щастя для Гаррі, Дадлі жив недалеко від лікарні Святого Мунго, і невдовзі вони прибули до його квартири — невеликого помешкання на п'ятому поверсі.

— В мене нова дівчина, забув тобі сказати, — сказав Дадлі, коли вони зайшли до вузького ліфта, який, здавалось зламається під їх вагою.

— Це добре.

— Вже чотири місяці, — додав Дадлі з гордістю. — Вона красуня, побачиш.

— Навряд чи я багато побачу, великий Д.

— Чорт, так, звісно, вибач.

Його дівчина чекала їх, коли вони увійшли до квартири. Гаррі почув, як вона вимкнула телевізор та вийшла до невеликого передпокою, де Дадлі безуспішно намагався знайти місце для пальта Гаррі на вішаку. Від неї пахло сигаретами, як і від Дадлі, але ще й ментолом та ванільними парфумами, які зовсім не поєднувались між собою.

— Привіт, я Келлі, — сказала вона, голосно пережовуючи гумку.

— Гаррі, — він змусив себе посміхнутись. Відійшовши вбік, не знаючи, куди йти і що робити, він наткнувся на руку дівчини й зрозумів, що вона чекає, поки він її потисне. Вона негайно опустила руку, перш ніж він встиг підняти свою, що призвело до надзвичайно незручної першої зустрічі.

Потім, із причин, які Гаррі важко було зрозуміти, вона вирішила описати себе в найдрібніших деталях, ніби намагаючись допомогти Гаррі уявити її образ. Ніхто досі не робив цього для нього за всі чотири місяці сліпоти, це було незвично та дивно. Принаймні тепер він знав, як вона виглядає: довге чорне фарбоване волосся, блакитні очі, пірсинг на брові та ніс, який, за її словами, був надто великим, і вона мріяла його виправити. На цьому Келлі замовкла та повернулась на диван, що принесло Гаррі полегшення — він боявся, що вона почне розповідати свої параметри.

— Можеш спати у нашій спальні, — запропонував Дадлі, коли вони увійшли до вітальні, наповненої звуками музичної програми, яка лунала з телевізора. — Ми з Келлі можемо спати на дивані, правда ж, Келлі?

Вона лише невиразно буркнула щось у відповідь.

— Дурниці, Дадлі, я спатиму на дивані, — сказав Гаррі.

Це було смішно — почути від кузена, що той пропонує йому свою кімнату, коли раніше Гаррі змушений був спати в комірчині протягом десяти років. Він хотів пожартувати, але стримався. Дадлі, врешті, не наполягав та залишив його сумку на дивані.

— Щось їстимеш? — запитав Дадлі, прямуючи на кухню.

— Ні, дякую.

Дадлі проігнорував відповідь та поставив перед ним тарілку з макаронами, залитими сиром й кетчупом. Гаррі довелось з’їсти кілька шматочків із ввічливості.

День минав повільно. Гаррі кілька годин дрімав на дивані, а коли не спав, то чув, як Келлі співала на кухні, а Дадлі грав у відеоігри поруч із ним.

Того ж вечора, коли Гаррі подумав, що нарешті зможе відпочити наодинці у вітальні, у двері подзвонили.

— Хто це, Кел? — запитав Дадлі.

— Що значить, хто? Коханий, ти забув? — гукнула Келлі з ванної, і Дадлі голосно зітхнув.

— Трясця!

Виявилось, що Дадлі забув про запрошення друзів на вечір, і раптова присутність Гаррі явно зіпсувала його плани.

Дадлі відкрив двері, але затримався на порозі, кілька хвилин тихо розмовляючи з гостями. Та квартира була настільки маленькою, що Гаррі все чув. Коли він закінчив свої пояснення, Дадлі впустив їх всередину.

Зустрітись з Дадлі було одним, а провести вечір із усіма його друзями-хуліганами з дитинства — зовсім іншим. Гаррі змусив себе посміхатись й бути привітним, зрештою, його взагалі тут не мало бути.

Пірс Полкіс, Остін Вейр та Крейг О’Ніл. Гаррі чудово пам’ятав їх імена й обличчя, хоча вони, напевно, змінились за ці роки.

— Гаррі! Давно не бачились, друже! — вигукнув Пірс. Він поплескав його по плечу, наче собаку, що одразу задало тон вечору, який Гаррі мав пережити. 

Вони пили багато — суміші, які не наважиться робити жодна людина при здоровому глузді. Потім вони курили речовини, від яких тітка Петунія, напевно, опинилась б у лікарні, дізнавшись, на що її син витрачає гроші. Пірс та Крейг також привели своїх дівчат, які провели більшу частину вечора, ставлячи під сумнів саме існування Гаррі.

— То ви знайомі? — запитала Сара, дівчина Пірса.

— Звісно! Гаррі — кузен Дадлі, ми разом росли. Він як молодший брат, чи не так?

Гаррі дозволив їм брехати, не маючи ні енергії, ні мотивації для будь-яких конфронтацій. Він навіть відчув певне задоволення, відчувши збентеження Дадлі через ситуацію. Чим менше Гаррі реагував на нісенітниці, які виголошували його друзі, тим більше Дадлі, здається, згадував, наскільки жахливими вони були до Гаррі.

— Але ви зовсім не схожі, — раптом сказала Келлі, ніби стримувала це спостереження з першої зустрічі. — Ви просто полярні протилежності.

— Дадлі весь у свого татка, правда ж, великий Д? — засміявся Остін.

— Справді, ти схожий на свого батька, — додала Келлі з ноткою розчарування в голосі.

Гаррі ледь стримав посмішку, знаючи, якою образою насправді було порівняння з Верноном Дурслі. Він потягнувся через стіл, щоб взяти пляшку пива, яку одна з дівчат — він не міг сказати, котра саме — допомогла йому дістати. Потім, вмостившись на дивані, Гаррі відчув, як чиясь рука ковзнула повз нього та зупинилась перед обличчям.

— Хочеш спробувати?

Це був Пірс, який сидів у кріслі поруч та протягував щось, що зовсім не пахло звичайним тютюном. Гаррі вагався, він ніколи не вживав наркотиків й не знав їхнього впливу. Але щось глибоко всередині нього змушувало не перейматись наслідками. Це щось було усвідомленням, що якби Рон запізнився до тієї ванної на п’ять хвилин, Гаррі був би мертвий вже понад тиждень. Його життя після тієї ночі стало просто додатковим часом. Але коли він підняв руку, щоб прийняти пропозицію, Дадлі раптом підвівся та втрутився.

— До біса, Пірсе! Не давай йому це!

— Розслабся, він вже дорослий, — заперечив Пірс.

— Ти з глузду з’їхав? Гаррі не повинен це пробувати, залиш його в спокої.

Гаррі опустив руку, раптово відчувши себе дурнем, як дитина, що робить імпульсивні, необдумані вчинки.

— Ти на антидепресантах? — запитав Пірс.

Гаррі похитав головою.

— Бачиш? — сказав Пірс до Дадлі. — Йому можна.

Дадлі не відступав та продовжив вичитувати друга, повністю зруйнувавши атмосферу вечірки. Здавалось, він нарешті усвідомив абсурдність дозволу своїм обдовбаним друзям провести вечір із його депресивним кузеном. І менш ніж за десять хвилин він попросив усіх піти, заявивши, що втомився.

Гаррі стало соромно, коли він зрозумів, що вперше у житті неправильно оцінив Дадлі. Хоча той, безсумнівно, зійшов на сумнівний шлях після того, як покинув свій дім, було зрозуміло, що він намагався стати повною протилежністю своїм батькам.

Тієї ночі Гаррі майже не спав. Диван виявився надзвичайно незручним, пружини впивалисб у спину, а найбільше заважали явні звуки забав його кузена та його дівчини у сусідній кімнаті, які тривали, здавалось, годинами.

— До біса це життя, — тихо пробурмотів Гаррі.

── ❦ ──

Дадлі працював неповний день у магазині спортивного взуття в центрі Лондона. Заробітна плата була невеликою, але цього, схоже, вистачало, оскільки батьки оплачували його оренду. Його дівчина взагалі не працювала, тому більшу частину дня проводила з Гаррі, що викликало в того відчай.

— Не проти, якщо я ввімкну телевізор? — спитала вона одного разу, перед тим як важко впасти на диван ліворуч від Гаррі та натиснути кнопку пульта, не дочекавшись відповіді.

Вона дивилась реаліті-шоу, в яких люди сварились, кричали, цілувались та плакали — одне дурніше за інше. Це викликало в неї багато сміху, мабуть, навіть забагато, зважаючи на рівень абсурдності цих програм. Гаррі почав помічати, що її сміх дуже нагадував писк, який вона видавала вночі в кімнаті Дадлі, і від цього йому стало так незручно, що він повільно пересів на інший бік дивана.

Монотонність днів Гаррі — сидіння на дивані, сон чи пасивне спостереження за тим, як інші займаються своїми марними справами — змусила його усвідомити, що так тривати не може. Якщо він продовжить існувати без справжнього життя, то рано чи пізно його наступна спроба самогубства виявиться успішною.

Дадлі повернувся додому пізно вдень, не знявши ні взуття, ні куртки. Він дістав пляшку алкоголю з холодильника, переступив через безлад у вітальні та попрямував назад до вхідних дверей.

— Гаррі, ми їдемо до моїх батьків на вечерю. Хочеш із нами? Це ненадовго, може, година максимум. Мама останнім часом дуже втомлюється, — запитав Дадлі квапливо.

Гаррі підвів голову з подушки, на якій дрімав, нахмурившись.

— Пас, великий Д. Думаю, вони мене там не зрадіють бачити.

— Я думаю, вони були б не проти, — відповів Дадлі.

— Все нормально, Дадлі, чесно.

Дадлі зітхнув, здаючись, та зняв ключі зі стіни. Коли він відчинив двері й пропустив Келлі, Гаррі поворухнувся на дивані.

— Дадлі?

— Що?

— Не підкинеш мене?

Дадлі трохи завагався, напевно, не будучи впевненим, чи варто дозволяти Гаррі кудись йти самому. Але зрештою відповів:

— Звісно, куди? 

Десять хвилин по тому Гаррі стояв перед магазином піаніно, закутаний у своє пальто, зі своєю палицею в руці. Серце билось якось незвично швидко під товстими шарами одягу. Була майже сьома година, і магазин мав от-от зачинитись. Нарешті, зібравши достатньо сміливості, він ступив уперед та відчинив скрипучі двері, які дзвінко пролунали дзвіночком.  В магазині панувала тиша, єдиним звуком були добре знайомі кроки, які Гаррі навчився цінувати — кроки, що одразу зупинились, коли двері грюкнули за його спиною.  

— Гаррі! — здивовано вигукнув Річард.  

Його глибокий, обтяжений роками голос зігрів Гаррі серце, наче камін посеред зими. Річард підійшов ближче, обережно потягнувшись до рук Гаррі, досить повільно, щоб не налякати його. 

— Ми хвилювались за тебе.  

Ми. Він сказав «ми». Гаррі не зовсім розумів чому, але це слово для нього щось значило. 

Здавалось, Річард хотів сказати ще щось, але зрештою лише поплескав Гаррі по щоках, його тепла долоня на мить зігріла холодну шкіру Гаррі.  

— Олден прибирає у підсобному приміщенні. 

— Дякую, Річарде.  

Гаррі попрямував на інший бік магазину, його нервозність зростала з кожним кроком, доки він не опинився настільки близько, щоб почути, як Малфой зупинився.  

— Поттер.  

Голос Малфоя зігрів серце Гаррі своєю заспокійливою холодністю. Але перш ніж Гаррі встиг зібратись з думками, щоб відповісти, звук кроків Малфоя знову залунав на дерев’яній підлозі — він повернувся до своїх прибирань.  

— Вибач, що пропустив наші заняття, — нарешті сказав Гаррі.  

— Не вибачайся, — пробурмотів Малфой. — Пам’ятай, без...  

— Контрактів, я знаю, — перебив його Гаррі. — Але все одно хотів би вибачитись.  

Малфой щось буркнув, продовжуючи прибирати, ніби зовсім не звертав уваги на Гаррі.  

— Я подумав... Може, проведемо урок? — нерішуче запитав Гаррі.  

— Коли? Прямо зараз?  

— Так.  

На мить Гаррі здалось, що Малфой відмовить, підтвердивши його найгірші побоювання — що їх уроки піаніно закінчились. Але, зрештою, Малфой зітхнув та відкрив кришку піаніно, на якому вони завжди займались.  

— Гаразд, сідай, — пробурмотів він. — Швидше, вже пізно.  

Гаррі підійшов до піаніно та сів ліворуч від Малфоя.  

— Ти хоч практикувався з нашого останнього уроку? — запитав Малфой.  

В Гаррі на мить стиснулось серце.  

— Ні, майже не практикував. Тільки перший тиждень, — зізнався він.  

Гаррі майже відчув, як Малфой стримується, щоб не втратити терпіння.  

— Гаразд, тоді давай подивимось, що ти пам’ятаєш.  

Гаррі підніс праву руку до клавіатури, його пальці торкалися клавіш, намагаючись пригадати початок мелодії.

— Що це в тебе на руці? — раптом запитав Малфой. І перш ніж Гаррі встиг зреагувати, Малфой схопив його за передпліччя, щоб роздивитись ближче.  

Холодні пальці Малфоя торкнулись тонких шрамів, які майже зникли завдяки Рону та цілителям, змусивши Гаррі здригнутись. Він вирвав руку з його хватки та спробував вдати, що все гаразд.  

— Це нічого.  

— Це не виглядає як «нічого». 

Гаррі не відповів. Знайомий вже пекучий сором пульсував у його грудях, і він міцно стиснув губи, повернувши тремтячі пальці до клавіш фортепіано, хоча його розгубленість не давала навіть зрозуміти, що він робить. Малфой якийсь час мовчав, спостерігаючи за жалюгідними спробами Гаррі зберегти самовладання, перш ніж порушити тишу.

— Не варто різати зап'ястя — це пошкодить нерви та ускладнить тобі гру.

Його порада була позбавлена співчуття, і це спершу збило Гаррі з пантелику. Лише через деякий час він зрозуміє, що того дня Малфой знайшов ідеальні слова для розмови, а Малфою, можливо, ніколи не стане зрозуміло, наскільки його чесність допомогла.

Година пролетіла занадто швидко, без подальших згадок про руки Гаррі чи його незрозумілу відсутність. Як і раніше, Гаррі не хотів, щоб урок закінчувався. Незважаючи на те, що вони не розмовляли поза рамками інструкцій Малфоя, Гаррі відчував невимовне бажання залишитись в його холодній та байдужій присутності. Коли Гаррі неохоче вдягав пальто, не поспішаючи, бо все одно мусив чекати, поки Дадлі прийде та забере його, він почув, як Мелфой зробив крок до нього. 

— Поттер, — звернувся він та зробив паузу. — Думаю, можемо проводити два уроки на тиждень до грудня, щоб компенсувати твою відсутність. Що скажеш?

Це було, мабуть, найкраще, що Гаррі чув за останні шістнадцять місяців.

— Із задоволенням, дякую...

— Тоді до четверга, шоста вечора.

— Четвер, — повторив Гаррі. — Я буду.

Обіцяю.

Він збирався йти, коли Малфой окликнув його.

— Поттер.

Гаррі завмер, слухаючи, як Малфой глибоко вдихнув.

— Можеш приходити щодня, якщо відчуєш потребу.

Ці слова ніби насилу вирвались з його уст, але Гаррі відчув їхню щирість, і це вразило його до глибини душі.

— Дякую.

— Гаразд, — прокашлявся Малфой. — Йди, я ще маю закрити крамницю.

Річард вже пішов, залишивши на столі в передній частині магазину тарілку з двома сендвічами. Малфой взяв один та простягнув Гаррі.

— Не турбуй його більше, ніж вже це робиш, — сказав він. — Ти виглядаєш, як інферій.

Не знаючи, що відповісти, Гаррі відкусив шматок сендвіча та попрямував до виходу, де на нього мав чекати Дадлі.

— Хто цей хлопець біля дверей? — запитав Малфой біля нього.

Схоже, чекати не доведеться.

— Напевно, мій кузен.

— Твій кузен? — повторив Малфой здивованим тоном. — Я не знав, що ти спілкуєшся зі своїми маґлівськими родичами.

— А що ти знаєш про мене? — піддражнив його Гаррі, викликаючи у Малфоя зітхання.

— Хотів би знати менше.

Він відчинив для Гаррі двері, і той трохи затримався на порозі, з легкою посмішкою на вустах.

— Надобраніч, Малфой.

── ❦ ──

Гаррі прийняв пропозицію Мелфоя і повернув собі звичку приходити в магазин щоранку. Він вставав раніше за Дадлі та Келлі, а іноді повертався ще до того, як вони прокидалися. Дадлі не ставив багато запитань, це не було в його природі — допитуватись, і Гаррі лише тепер усвідомив, наскільки зручним було таке ставлення.

Малфой також мав рацію щодо його порізів: хоча вони загоїлись належним чином, руки все ще боліли, коли пальці торкались клавіш. Попри це, Гаррі продовжував грати, робив гами, запам’ятовував мелодію й повторював її, доки музика не ставала спонтанною.

Решту часу він проводив, дрімаючи на дивані, слухаючи, як змінюється звук телевізора залежно від того, хто його дивився. Іноді Дадлі виходив купити щось або розібратись зі своїми справами, і Гаррі йшов із ним лише тому, що не хотів залишатись наодинці з Келлі ще на годину. Суїцидальні думки не повертались, хоча Гаррі й відчував, що вони не зникли повністю. Вони просто сховались глибоко всередині, гріючись, доки не вирішать знову вийти назовні. Він тільки сподівався, що цей день настане якомога пізніше. Ні, він справді хотів, щоб цей день ніколи не настав.

Малфой залишався собою. Хоча іноді Гаррі здавалось, що той став трохи терплячим або що утримується від колючих слів більше, ніж зазвичай, зрештою його природність брала гору, і саме це, напевно, Гаррі цінував найбільше.

— В тебе светр задом наперед, — сказав Малфой через секунду після того, як Гаррі зняв пальто.

— Ні, це не так, — автоматично заперечив Гаррі, вперто вдаючи, ніби таке було б просто немислимим.

Малфой сухо зітхнув:

— Так, ідіоте.

Гаррі непомітно провів рукою по коміру й відчув шорсткий ярлик. Йому стало ніяково, і він розсердився на свого кузена та його дівчину за те, що вони раніше цього не помітили, адже він ходив у такому вигляді цілий день. Врешті-решт він перевдягнув светр, поки Малфой продовжував прибирати, і коли приниження закінчилось, можна було розпочати урок.

Вони продовжили працювати над першим твором, який почав звучати ближче до того, що Малфой очікував від Гаррі. Друга частина уроку була зосереджена на вивченні нової мелодії для лівої руки — тієї, яку Гаррі найбільше пошкодив. Малфой не зробив жодного коментаря, а Гаррі довелось стримати гримасу болю, коли його попросили розсунути пальці ширше.

— Я хочу, щоб ти практикував цю нову мелодію весь грудень, а також ту, яку вже вивчив. Коли ти почуватимешся впевнено з обома, я додам чорні клавіші, а, якщо пощастить, на початку нового року ми почнемо використовувати обидві руки. 

Гаррі прибрав руку з клавіатури та сховав її під піаніно, мимоволі провівши пальцями по передпліччю, де ті торкнулись тонких ліній, що виступали на шкірі. Це була звичка, яку він набув нещодавно, і це нагадувало йому читання шрифтом Брайля, тільки повідомлення завжди було те саме: крик про допомогу.

— Як думаєш, чи варто мені купити піаніно? — запитав Гаррі.

— Для дому? — перепитав Малфой.

— Так.

Ідея купівлі піаніно не покидала Гаррі вже кілька днів. Його повернення додому було неминучим, а з ним і ризик повернення тривоги та самотності. Зрештою, здавалось, краще провести час без сну, граючи на піаніно, ніж гнити на дивані.

— Гадаю, можеш купити. Тут недалеко є магазин вживаних музичних інструментів. Ддля початківців там цілком пристойні варіанти за доступними цінами.

— Я думав купити тут. Ось це маленьке, зліва, на якому я зазвичай граю, — відповів Гаррі. 

— Bentley? Воно постійно розстроюється, і я б не радив купувати антикварне піаніно. Тобі краще сходити в музичний магазин. 

Гаррі нахилив голову вбік.

— Хіба ти не працюєш тут? — запитав він з усмішкою. — З тебе поганий продавець.

— Відчепись, я просто намагаюсь допомогти, — пробурчав Малфой. А після паузи, під час якої, здавалось, він щось обдумував, додав: — І якщо ти купиш те піаніно, то не матимеш на чому грати, коли прийдеш сюди.

— Ну, може, я б міг грати на цьому," — запропонував Гаррі, вказуючи на клавіатуру перед ними, — або просто перестав би приходити щодня та грав вдома?"

Малфой мовчав якийсь час.

— Чому б ти перестав приходити?

— Чому ні? — нахмурився Гаррі. Малфой прозвучав майже розчаровано.

— Просто... — Малфой замовк. — Ну, якщо ти думаєш, що зможеш це зробити, не наклавши на себе руки, то можеш, звісно.

Очі Гаррі широко розкрились:

— Трохи зарано для жартів, тобі не здається?

— Та невже?

Малфой незграбно відкашлявся та підвівся.

— Я запитаю в Річарда про піаніно. 

Хоча Річард трохи здивувався, він охоче погодився продати невелике піаніно Bentley Гаррі.

— Це піаніно може стати для тебе проблемою, знаєш? Воно дуже легко розстроюється, особливо взимку, — застеріг Річард.

Гаррі лише знизав плечима.

— Тоді це буде чудовою причиною платити вам за налаштування, — відповів він.

Це був його спосіб висловити подяку Річарду й Малфою за все, що вони для нього зробили: за двері, які Річард відкрив для нього та за життєдайну силу, яку приносили уроки гри на піаніно з Мелфоєм. Він хотів подякувати цим двом людям, які, здавалось, навіть не усвідомлювали, наскільки важливу роль вони відіграють у його житті.

На подив Гаррі, Мелфой сам викликався допомогти організувати доставку, і ось вони вдвох стояли посеред вітальні Гаррі пізнім грудневим вечором, а піаніно тим часом чекало у передпокої.

— Куди його поставиш? — запитав Малфой.

Гаррі завмер на кілька секунд, поринувши у свої думки. Це був перший раз, коли він повернувся додому після тієї жахливої ночі. Вранці він вийшов із квартири кузена з сумкою та вирушив прямо до крамниці, де Малфой уже чекав, щоб допомогти перевезти інструмент.

— Поттер? — голос Малфоя повернув його до реальності.

Гаррі повільно повернув голову, намагаючись відкинути нав’язливі, болісні образи ванної кімнати з кривавими плямами на стінах та підлозі. Він глибоко вдихнув та заплющив очі.

— Можливо, біля сходів?

— Праворуч?

— Так.

— Думаю, це гарне місце, — погодився Малфой, зробивши кілька кроків до порожньої ділянки. — Я б радив тобі відійти, якщо не хочеш отримати по голові летючим піаніно.

Гаррі негайно відійшов до сходів, піднявся на дві сходинки та терпляче чекав, поки Малфой завершить левітацію великого інструмента. Коли звук встановленого на підлогу піаніно відбився луною в кімнаті, Малфой зіграв гамму.

— Його треба переналаштувати. Йому явно не сподобались польоти.

— Добре, дякую.

Малфой одразу взявся до роботи, а Гаррі тим часом відчув нестримне бажання піднятись нагору. Він мусив перевірити одну річ. Повільно та тихо він подолав решту сходів та через кілька секунд опинився перед дверима ванної.

Двері були зачинені, але він ніколи їх не зачиняв, якщо сам там не знаходився.

Відкрити їх виявилось важче, ніж він уявляв, ніби за ними причаїлось якесь створіння, готове напасти: згорблене, напружене, з гострим поглядом та зубами, що прагнули розтерзати його. Але ванна кімната виявилась порожньою, сповненою тиші, як поле після битви.

Гаррі зробив кілька обережних кроків, очікуючи, що його ноги натраплять на кров, але нічого. В приміщенні пахло чистотою — запах нещодавнього прибирання. Гаррі опустився на коліна біля ванни та провів рукою по плитці — поверхня була ідеально сухою. Хтось прибрав увесь його безлад. Хтось прийшов до його дому, поки він був у лікарні, і стер усі сліди тієї ночі, яку всі хотіли забути.

Спочатку він подумав про Герміону, але згодом уявив місіс Візлі чи, можливо, містера Візлі, якщо дружина не змогла знайти в собі сил з цим впоратись. Проте жоден із цих варіантів не приніс Гаррі полегшення. Сором обпалив його щоки, а подих застряг у горлі.

— Поттер? Що ти робиш?

Голос Малфоя змусив Гаррі здригнутись. Він миттєво випростався та обернувся.

— Нічого, — випалив Гаррі.

Двері ледь скрипнули, коли Малфой відчинив їх ще ширше. Гаррі, не знаючи, як поводитись, щоб виглядати природно, натягнув слабку посмішку, на випадок, якщо Малфой дивиться на нього.

— Ну, ходімо тоді, — сказав Малфой, і Гаррі поспіхом вийшов із ванної, не промовивши жодного слова.

Вони пройшли повз його кімнату, потім повз кімнату Джеймса, і Гаррі полегшено видихнув, що Малфой не виявив непотрібної цікавості та не відчинив жодних дверей. Гаррі міг витримати чорний гумор на свою адресу, але сарказм щодо його сина чи Джіні він би не переніс.

Гаррі думав, що Малфой піднявся нагору, бо вже закінчив із піаніно, але, як виявилось, той ще працював над ним, поки Гаррі чекав на дивані. Плед Джіні все ще лежав на своєму місці — терпляче, вічно, саме там, де його залишили. Гаррі було важко втриматись від спокуси знову сховатись під нього, як він робив це раніше, але він змусив себе не робити цього, не в присутності Малфоя. Проте його рука все одно потягнулась до ковдри, і він відчув, як м’яка тканина ковзнула між пальцями.

Коли Малфой нарешті закінчив, він зіграв короткий, але прекрасний уривок мелодії та підвівся.

— Звучить непогано, — оголосив Малфой. — Принаймні поки що. Даю два тижні, перш ніж ти попросиш мене налаштувати його знову.

І, важко зітхнувши, він опустився в крісло ліворуч від Гаррі.

— Дякую, — сказав Гаррі, не розуміючи, чому Малфой вирішив залишитись.

В звичайному світі, в якому вони обидва жили останні двадцять три роки, Малфой би пішов менше ніж за секунду після завершення своєї роботи. Ні, в тому світі Малфой взагалі б ніколи не прийшов до нього додому.

— В тебе гарний будинок, — сказав Малфой відсторонено, ніби не хотів вкласти в комплімент надто багато емоцій.

Гаррі кивнув. Дім і справді був гарний. Пошуки цього маленького прихистку забрали в них майже рік переглядів.

— Дякую.

Після невеликої паузи Малфой запитав:

— Ти сумуєш за нею? За Джіні.

Серце Гаррі пропустило удар, його рука сильніше стиснула плед.

Це був перший раз, коли Малфой згадав про смерть Джіні. Всі ці місяці він був таким мовчазним, що Гаррі майже почав думати, ніби той нічого не знає про той напад.

— Так, сумую. Щодня, — відповів Гаррі тихим голосом.

— Ти досі її кохаєш? — запитав Малфой, але одразу ж додав. — Звісно, кохаєш. Вибач, дурне питання.

Це було не зовсім дурне питання. Чи кохає Гаррі її досі? Так. Але як довго? Чи стане це кохання вічним? Неможливим та недосяжним? Чи прирекла смерть Джинні його на те, щоб все життя кохати лише спогад? Невже він ніколи більше не відчує того зворушливого хвилювання, яке приносить закоханість у людину, що відповідає взаємністю? Невже він ніколи більше не пізнає радості від поцілунків, дотиків й обіймів, відчуття чиєїсь шкіри під пальцями та аромату на простирадлах? Невже він більше не зможе прийти додому в чиїсь обійми, розділити інтимні розмови, які виходять за межі слів та знайти розраду у спільному просторі, де діляться радощами й сумом?

— Ти коли-небудь був закоханий? — запитав Гаррі, ледь чутно.

Малфой ворухнувся в кріслі:

— Я не буду відповідати на це питання. Це не твоя справа.

— Це ти почав цю розмову.

— Я знаю, і я вже вибачився. Ми не друзі.

Незнайоме відчуття, яке Гаррі ніколи не відчував поруч з Малфоєм, щось зачепило всередині нього. 

— Можливо, ми могли б... стати друзями.

Малфой не відповів одразу.

— Навіщо нам бути друзями? — нарешті пробурмотів він.

Гаррі потер шию лівою рукою, тоді як права все ще стискала плед. 

— Ну, ми бачимось майже щодня, інколи проводимо цілу годину без суперечок. Здається, ми можемо говорити, не бажаючи накласти один на одного закляття.

— Це ти так думаєш.

Гаррі проігнорував зауваження:

— І тому, що ти зараз сидиш у моїй вітальні. То чому б і ні?

Перераховуючи всі ці причини, Гаррі зрозумів, що їх більше, ніж він міг би подумати.

— Мені не потрібні друзі.

Ці слова змусили Гаррі насупитись:

— Чому?

Малфой пробурмотів:

— Бо це надто багато зусиль.

— Мати друзів не повинно бути важко.

Гаррі почув, як скрипнуло крісло, тому на мить подумав, що Малфой збирається піти. Але замість цього той запитав:

— Тобі легше мене жаліти, коли ти не бачиш мого обличчя?

З уст Гаррі вперше за кілька тижнів зірвався невеликий смішок.

— Можливо.

Йому здалось, що він почув тихий, ледь помітний смішок від Малфоя.

— Ну, пощастило тобі, бо, на випадок, якщо ти не знав, я все ще змушений бачити твоє обличчя.

— Вибач за це.

Це було саркастичне вибачення, на яке Малфой не відповів. Настала тривала тиша, але вона була напрочуд затишною, сповненою знайомого відчуття. Малфой все ще не пішов, але Гаррі не став запитувати, чому. Він знав: якби запитав, Малфой би зник, як кіт, який випадково отримав надто багато уваги. 

— Знаєш, — нарешті озвався Малфой, — друг запропонував би мені випити.

Гаррі посміхнувся:

— Чай чи каву?

Chapter Text

Вогні

──── ♬♪ ────

Гаррі провів більшу частину ночі, згадуючи розмови, які вони вели з Малфоєм пізно ввечері.

— Що ти мав на увазі, коли сказав, що не хочеш мати друзів?

— Не обпечись, — обірвав його Малфой, перш ніж відштовхнути Гаррі вбік та взяти чайник, який той щойно поставив кип’ятитись. — Де твій чай?

— В лівій шафці.

— А як же Пансі? Забіні? Гойл? — знову запитав Гаррі, коли вони обоє повернулись до вітальні й сіли на диван із чашками чаю в руках.

— Слухай, — зітхнув Малфой. — Школа була так давно, люди, світ та я змінились. Іноді не треба жодної причини, щоб втратити друзів. Ми просто пішли різними шляхами. 

— Але ж…

— Тобі просто пощастило, Поттер, бо ти — хороша людина, хороший друг, ніхто не хоче втрачати дружбу з тобою, тому вони, мабуть, завжди залишатимуться поруч. Але так буває не завжди.

Гаррі не знав, що відповісти. Як тільки ніч поступово перейшла в тишу його спальні, думки раз у раз повертались до слів Малфоя. Сказати, що йому пощастило — смілива заява, але це правда, коли говорилось про дружбу. В Гаррі було багато друзів, яким він довіряв своє життя, і він дорожив цим досягненням, як найдорожчим діамантом. Це була значна компенсація за самотнє дитинство, і Гаррі часом забував, що така дружба — нечасте явище. Мати таких друзів, як Рон та Герміона, було привілеєм — заслуженим, але не менш рідкісним й безцінним.

— Тобі варто побачитись з ними або написати листа. Можливо, вони думають те ж саме про тебе, раптом, вони просто чекають, щоб ти зробив перший крок, — зрештою сказав Гаррі, можливо, трохи наївно.

Малфой не відповів. Він поставив чашку та запитав:

— А бути твоїм другом обов’язково означає, що ти постійно намагатимешся вирішувати всі мої проблеми?

— Ну, в цьому й суть дружби. Це стосується не лише мене.

Саме це й робило дружбу такою важливою — завжди простягнута рука, яка підхопить тебе, коли ти впадеш, завжди готовність взяти частинку твого серця та допомогти нести важкі переживання.

Малфой тихо вилаявся.

— Просто спробуй, що ти втрачаєш? — наполягав Гаррі.

Гаррі сприйняв мовчання Малфоя як момент роздумів. Він дав йому допити чай та запропонував ще води.

— Я почуваюсь так, ніби постійно тону у власному соромі, — нарешті вимовив Малфой. — Іноді навіть не знаю, як можу дивитись на себе у дзеркало.

Тепер черга була за Гаррі мовчати.

— Як тобі це вдається? — запитав Малфой.

— Що саме?

— Завжди поводитись так... доброзичливо та щедро, — зітхнув Малфой. — Як ти завжди бачиш у людях хороше?

Було дивно отримати комплімент, який звучав як докір за рису, якою Гаррі ніколи не міг керувати, — риси, яка завдавала йому чимало клопоту в житті, але яку він нізащо не проміняв би.

— Зрештою, ми всі перетворимось на попіл, — тихо сказав Гаррі. — Ми лише пил, мікроскопічні істоти, які намагаються прожити життя, про яке ніхто ніколи не згадає, в світі, який занадто жорстокий, щоб тримати образи на інших, які борються так само, як і ми. — Гаррі зробив паузу. — Я не ідеальний, і ти це дуже добре знаєш. Я просто намагаюсь зробити все, що можу. І, як ти сказав раніше, ми пережили війну. Всі ми.

Гаррі не знав, як реагував Малфой — він змушений був звикнути до того, що тепер доводилось вгадувати почуття людей без їхніх зморщених брів, без усмішки на обличчі чи без сліз, що мовчки наповнювали очі.

Малфой нарешті вирішив піти трохи пізніше, і Гаррі провів його до дверей в сумній надії, що той залишиться до кінця ночі.

— Дякую за чай та... ну, за все, — пробурмотів Малфой.

Вразливий момент перед розставанням, нерішучі прощання між людьми, які не впевнені у своїх стосунках. Посмішка, що заповнює прогалини та двері, які закриваються з незграбним, ненавмисним грюком.

── ❦ ──

Дивні сни не давали Гаррі спокою протягом кількох годин сну, і кожен із них був більш тривожним за попередній. Йому снилось, що він переїхав до будинку, сад якого був кладовищем, де були поховані Джіні та Фред, а Рон звинувачував його в тому, що Малфой вирішив оселитись на першому поверсі цього нового дому. В наступному сні він грав на піаніно, поки його порізи не відкрились знову, заливаючи клавіші кров’ю.

Мабуть, Гаррі знадобилось хвилин тридцять чи навіть година, щоб встати з ліжка та дійти до ванної кімнати. Ще година пішла на душ, двадцять хвилин — на те, щоб почистити зуби. Ще десять — просто на те, щоб стояти перед раковиною й нічого не робити. Також він помітив, що в шкафчику зникли леза, так само як і його зачарована бритва. Спершу він ніяк не відреагував — можливо, ще не до кінця прокинувся, щоб щось відчути. Але поступово в ньому почала підійматись суміш гніву та провини.

Лише почувши стук у вхідні двері, Гаррі нарешті вирішив залишити ванну та одягнутись.

Це була Герміона, і вона прийшла не сама. Як тільки Гаррі почув м’який, зворушливий голос Роуз, він інстинктивно сховав зап’ястя глибше в рукави светра та впустив обох в будинок.

— Роуз наполягала, щоб ми зайшли до тебе, правда ж, Роуз?

Маленька дівчинка не відповіла.

— Хочеш привітатись з дядьком Гаррі? — підказала Герміона.

Гаррі зберігав вимушену посмішку, тримаючи руки за спиною, незграбно стоячи в дверях, поки Герміона не передала йому хрещеницю. Вона опинилась в його обіймах, її маленькі пальчики міцно впивались в шкіру на його шиї, а кучеряве волосся лоскотало йому щоку. Гаррі любив її запах — запах невинності та радості дитини, яка зростає в любові.

— Мама сказала, що ми будемо грати в снігу!

— Справді?

Гаррі навіть не знав, що на вулиці падає сніг.

— З тобою, — додала Роуз із впертістю.

— Побачимо, люба, — втрутилась Герміона та провела рукою по волоссю доньки, викликавши її заливчастий сміх.

Гаррі повів їх у вітальню, і Роуз продовжувала чіплятись за нього, змушуючи йти повільно, щоб не спіткнутись чи не врізатись в меблі.

— Як ти, Гаррі? — запитала Герміона позаду.

— Добре.

Мерлін свідок, як Гаррі ненавидів себе за свої завжди скупі відповіді.

— Як пройшло твоє перебування з кузеном?

Після секундної паузи Гаррі знизав плечима:

— Нормально, гадаю.

Нарешті він поставив Роуз на підлогу, бо руки почали німіти, і малеча одразу побігла по вітальні, щойно мати дала їй улюблених ляльок.

— Ти хочеш чогось випити? — запитав Гаррі, згадавши вчорашню розмову з Малфоєм.

— Ні, дякую, ми ненадовго. Я просто хотіла поговорити з тобою перед тим, як піду на роботу.

Однак вона все одно сіла на диван, прямо на ковдру Джіні, і на мить Гаррі відчув, як у ньому все закипіло.

Це просто ковдра, це просто ковдра.

— Як там Рон? — запитав Гаррі хрипким голосом та сів на ту частину дивана, на яку ніколи раніше не сідав. Вона була холодною та твердою, без знайомого втиснутого відбитка його тіла у шкірі.

Герміоні знадобилось трохи часу, щоб знайти відповідь, і цього було достатньо, щоб Гаррі зрозумів настрій Рона.

— В нього все гаразд, — нарешті сказала вона. — Просто… ну, він усе ще дуже розлючений через те, що ти вирішив жити з Дадлі, а не з нами.

— Я не…

— Я знаю, Гаррі, — перебила його Герміона та тяжко зітхнула. — Але ти ж знаєш, який Рон.

Гаррі прикусив губу.

— Тоді що я можу зробити?

Окрім того, щоб залишитись живим.

— Нічого не потрібно робити, — вона задумалась на кілька секунд, зважуючи слова. — Ми просто хочемо, щоб ти нам довіряв та перестав вважати себе тягарем.

Це здавалось найскладнішим проханням, яке вона могла озвучити. Гаррі лише кивнув, як завжди, коли не знав, що сказати.

— Про що ти хотіла поговорити? — запитав він, сподіваючись, що це не стосуватиметься його.

Але його надії швидко розвіялись.

— О, ем…, — Герміона раптом ніби пошкодувала, що прийшла. — Гаррі, не сердься, але минулими вихідними я відвідала своїх батьків та відчула потребу розповісти їм, що сталось.

Гаррі доклав усіх зусиль, щоб вираз його обличчя залишився незмінним.

— Їх дуже засмутила поведінка лікарів зі Святого Мунго щодо тебе, і я їх розумію. В чаклунському світі не вміють працювати з травмами, які не є лише фізичними, адже це не сприймається серйозно.

Роуз перебила матір простим проханням про увагу, але Герміона швидко повернулась до своєї думки, не давши Гаррі шансу заперечити.

— Мій батько має знайомого, який кілька років тому потрапив у серйозну аварію, втратив обидві ноги та занурився в депресію настільки, що ледве не вчинив самогубс… — Герміона не закінчила, і Гаррі теж їй не допоміг. — Цей чоловік отримав необхідну допомогу, щоб адаптуватись до нового життя.

Гаррі зрозумів, до чого вона веде.

— Я вже пробував ходити до психолога, — сказав він.

Спроба тривала лише два сеанси, після чого Гаррі припинив це. Розмови з маґлівським психологом про свої травми, уникаючи згадки про магію, виявились більш руйнівними, ніж корисними. Місіс Вілсон, психолог, ставила стільки запитань, що Гаррі просто сидів мовчки та чекав, поки все закінчиться.

— Я знаю, але… — Із Герміоною завжди було «але». — Але не через твою сліпоту.

— Мені не потрібно обговорювати свою сліпоту з терапевтом, — заперечив Гаррі.

Герміона зітхнула, і він зрозумів, що вона не погоджується. 

— Ти не проти, якщо мій батько з тобою поговорить? Мої батьки приїдуть на Різдво.

— Чому?

— Гаррі, будь ласка, — благально сказала Герміона.

Якби він сказав «‎ні», це означало б, що він навіть не намагається покращити свій стан. Тож він відповів:

— Так.

Це просте слово, здавалося, зняло тягар із Герміониних плечей. Зрештою, це було легко. Говорити «так» на все, чи то було щиро, чи ні.

— Дякую, — вона підвелась. — Ходімо, Роуз, люба. Мама запізниться на роботу.

Дівчинка, здавалось, зараз мало цікавилась матір’ю — вона залишилась сидіти на килимі за журнальним столиком зі своїми ляльками.

— Роуз, ходімо.

Герміона обійшла столик, щоб взяти доньку на руки. Та злегка занила, але дозволила підняти себе. Вони рушили до виходу. Гаррі вже збирався йти за ними, коли Герміона раптом зупинилась за кілька кроків від дивана.

— Гаррі, у тебе є піаніно?

Його серце стислось, ніби найбільшу таємницю тільки-но розкрили на весь світ.

— Ем... так.

— Звідки?

Імпровізація не була його сильною стороною, але в такі моменти він міг придумати щось переконливе.

— Від дівчини Дадлі. Її батьки збирались викинути його. Я спитав, чи можу забрати.

Тепер залишалось сподіватись, що Герміона ніколи не говоритиме з Дадлі.

— Ти вмієш грати? — поцікавилась вона.

— Ледве. Кілька дитячих мелодій, але мені подобається.

— З дитинства? Я не знала, що ти брав уроки гри на піаніно.

— Не брав, — знизав плечима Гаррі. — Я вивчив пару нот із місіс Фіґ.

Герміона підійшла до інструмента, тримаючи Роуз на руках.

— Я про це не знала, Гаррі, — м’яко сказала вона.

Вона торкнулась кількох клавіш, і кімнату заповнили мелодійні звуки.

— Мій дідусь завжди наполягав, щоб батьки записали мене на уроки, коли я була маленькою. Але мені не подобалось, — вона тихо засміялась. — Не подобалось, бо я була бездарною. В мене ніколи не було музичного слуху.

— Але ж могла б розвинути, — зауважив Гаррі.

— Мабуть, могла б. Але ти ж знаєш мене — я терпляча лише з тим, що мені вдається.

Гаррі посміхнувся, але посмішка швидко згасла, коли Герміона раптом додала:

— Гаррі, ти впевнений, що хочеш жити тут?

Він кивнув, майже не думаючи:

— Впевнений, Герміоно.

— Гаразд, — коротко відповіла вона. Здавалось, вона хотіла щось додати, але тільки зітхнула. — Ходімо, Роуз.

— Ми не будемо грати в сніжки? — засмучено запитала дівчинка.

— Ти будеш грати у бабусі.

— З дядечком Гаррі?

Герміона вагалась, перш ніж запитати:

— Гаррі, ти б не хотів сьогодні відвідати Моллі? Їй було б приємно провести час із тобою.

Щось у її голосі підказувало, що вона знала, що Гаррі відмовиться. І він таки відмовився:

— В мене є плани на сьогодні, вибач, — частково збрехав він.

Єдиний його план насправді полягав у тому, щоб провести день у майстерні. Але, на диво, Герміона не стала наполягати та просто вирушила до дверей.

— Герміоно? — гукнув Гаррі. — Можеш попросити Рона повернути мені бритву? Я не дуже люблю бороду.

Після його прохання тиша в кімнаті стала майже відчутною, ніби температура впала на кілька градусів.

— Це я її забрала, — зізналась Герміона. — І, думаю, було б краще, якби Рон допоміг тобі голитись, якщо знадобиться. Принаймні зараз.

Сміх майже вирвався у Гаррі з горла.

— Ти серйозно? Може, ти ще й їжу за мене різатимеш, чи я можу мати кухонні ножі?

— Це не смішно.

— Герміоно... Я знаю, що це не смішно. Але справді? Є сотні способів, якби я захотів... Ти не можеш вважати, що відібравши бритву, вирішиш все.

— Ми не повинні говорити про це при Роуз, — різко перебила Герміона. — Послухай, я поверну її завтра. Ти правий, це дурість. — Вона прочистила горло. — Я знаю, це нічого не вирішить. Але ми намагаємось, як можемо, і не завжди знаємо, як це зробити правильно.

— Я розумію, Герміоно. Вибач...

Гаррі відчував себе повним ідіотом.

— Попрощайся з дядечком Гаррі, Роуз, — змінила тему Герміона. Її голос став слабшим, і в ньому почувся раптовий сум, який одразу змусив Гаррі відчути провину.

— Бувай, дядечку Гаррі!

— Бувай, квіточко.

Як тільки двері зачинились за ними, Гаррі вилаявся та важко опустився на стілець біля піаніно. Його голова впала на клавіші, і лоб вдарився об три чи чотири ноти, створивши дисгармонійний звук розпачу. Ноти відлунювали по кімнаті, поки тривала його роздратованість.

Він ненавидів все, що відбулось в їхній розмові. Ненавидів, що Герміона розповіла своїм батькам про його спробу самогубства. Ненавидів, що її батько хотів поговорити з ним, ніби це могло щось змінити. Ненавидів, що він категорично відмовлявся залишатись наодинці з місіс Візлі, аж до того, що навіть обрав магазин піаніно замість часу з Роуз. І, нарешті, він ненавидів усвідомлення того, що Різдво вже на порозі.

Гаррі забув про Різдво. Або, радше, він зробив усе, щоб забути, що воно існує, після торішнього фіаско. Різдво перетворилось на ніч, повну сліз на кухні, фальшивих усмішок у вітальні для дітей, холоду в очах та порожнечі в серці. Більше не було ні магії, ні бажання святкувати.

Різдво також означало купівлю подарунків. Гаррі не ступав на Діаґон-Алі з часу нападу та чудово розумів, що зараз не найкращий час, щоб знову ризикувати. Він вирішив, що попросить Невіла привезти кілька ласощів та іграшок із Гоґсміда. Точно так, як минулого Різдва. 

── ❦ ──

Якщо на світі ще залишилась людина, яка не втратила різдвяного духу навіть після всіх цих довгих років життя, то це був Річард. Цей старий просто не міг перестати говорити про свята, проводячи години за грою на піаніно біля входу в магазин, підспівуючи різдвяним мелодіям та заохочуючи покупців приєднатись, поки Малфой не нагадував йому, що клієнти тут зовсім не заради цього.

— Ну й серйозний хлопець, — пожартувала місіс Бейлі, звертаючись до Малфоя, перед тим як той зник у підсобці, де сидів Гаррі.

Потім Гаррі почув, як вона сказала Річарду:

— У вас гарне оточення, Річарде, з такими двома красивими юнаками, які додають справжнього свіжого подиху вашому магазину.

Гаррі не зміг стримати посмішки. Місіс Бейлі була з тих стареньких, які втратили слух настільки, що ніщо з того, що вони кажуть, не могло залишитись таємницею. Вона обожнювала говорити про Гаррі та Олдена, нагадуючи Річарду, як йому пощастило мати їх, тоді як Гаррі вважав, що це їм пощастило.

Одного ранку Річард вирішив поставити різдвяну ялинку біля входу в майстерню й відправив свого помічника та сліпого учня шукати дерево. Гаррі важко було зрозуміти, чим він міг би допомогти, але він все ж погодився, тільки заради Річарда. Малфой, який, здається, пережив схожу ситуацію торік, точно знав, куди йти.

Вони апарували з-за магазину до ялинкової ферми на півдні Лондона, яка, судячи з оглушливого шуму, цього дня була надзвичайно жвавою.

— Мерлін, навіщо всім цим людям обов’язково мати дурне дерево в домі? — пробурмотів Малфой. 

Гаррі потягнувся до кишені за своєю тростиною, але, щойно він витягнув її, рука Малфоя відштовхнула її.

— Не використовуй її, не варто привертати зайву увагу.

Перш ніж Гаррі встиг заперечити, Малфой, як завжди без дозволу, схопив його за руку та обхопив свій лікоть. 

— Йди за мною, тільки не відходь далеко, бо вдаришся об дерево, і хоча це смішило б мене, напевно, років десять, Річард звинуватив би мене в твоїй травмі.

Гаррі навіть не знав, як реагувати на своєрідний гумор Малфоя. Частина його хотіла засміятись, а інша частина воліла б вдаритись об дерево та знепритомніти, аби тільки це швидше закінчилось.

— Ходімо.

Не пройшло й десяти секунд, як Гаррі врізався щонайменше в п’ятьох людей. Його плечі постійно натикались на руки, спини, сумки, дітей...

— Ти знаєш, — нарешті сказав він Малфою, — якщо ти не хочеш, щоб я користувався тростиною, то хоча б краще мене веди. Я весь час врізаюсь в людей.

— Знаю.

— Знаєш? Це не смішно! — Хоча насправді це було трохи смішно. — Я навіть не знаю, що я тут роблю, — зітхнув Гаррі.

— Ти тут, щоб допомогти мені вибрати ялинку. Мені потрібен твій бездоганний смак.

— Іди ти, Малфою.

Як і очікувалось, Мелфой сам вибрав ялинку, бо навіть він усвідомлював, як соромно було б запитати думку свого сліпого друга в присутності продавчині. Жінка, яка займалась продажем, і яку Малфой пізніше охарактеризує як дивовижну копію Амбридж, тільки без рожевого та рюшів, попросила їх почекати півгодини, перш ніж вони зможуть забрати ялинку, за яку Малфой щойно заплатив. Це, звісно, йому не сподобалось, тому він без кінця скаржився Гаррі.

— Наче мені більше нічого робити, в мене ж робота, — бурмотів він, супроводжуючи свої слова багатозначними зітханнями.

— Тут є чим зайнятись? — запитав Гаррі, бо почувався все холодніше під пронизливим вітром.

— Є кафе, але я краще помру, ніж питиму ці жахливі напої.

Гарячий напій здавався дуже спокусливим, але Гаррі нічого не сказав й намагався придумати іншу ідею.

— Щось ще?

— Ялинки.

Чудово.

Вони блукали безцільно кілька хвилин, слухаючи, як довкола них сміються та розмовляють численні родини.

— Тобі холодно? — нарешті запитав Малфой.

— Ні, не холодно. — Гаррі намагався послабити хватку на руці Малфоя та змусити себе припинити тремтіти.

— Холодно. 

— Ні, не холодно, — повторив Гаррі.

Він почув, як Малфой зітхнув та цокнув язиком.

— Гаразд, ходімо всередину.

Він потягнув Гаррі до кафе, де різкий аромат спецій, вина та шоколаду вдарив їм у носи, щойно вони переступили поріг. Раптом думка про те, що вони двоє сидять за столом і п’ють шоколад, чекаючи на свою ялинку, здалася дивною, майже незручною. Малфой, схоже, думав так само, адже вони обидва нерухомо завмерли в дверях.

— Столик на двох? — запитала жінка.

Офіціантка стояла перед ними, терпляче чекаючи на відповідь. Після короткої паузи Гаррі прокашлявся та кивнув. Їх провели до столика на другому поверсі біля вікна. Коли офіціантка вручила Малфою меню, здавалось, вона не знала, як правильно поводитись з Гаррі.

— Можливо, вам допомогти з вибором? — нарешті запитала вона.

— Ми впораємось, — коротко відповів Малфой, який, мабуть, не мав терпіння слухати, як маґл перераховує всі напої закладу.

З допомогою Малфоя Гаррі замовив льєзьку каву, тоді як сам Малфой обмежився простою чорною. 

— Тобі взагалі нічого не подобається, правда?

— Ні. Все надто солодке.

Гаррі насупився:

— А що не так із солодким?

— Я люблю чай.

Гаррі стримав посмішку. Чай був єдиним напоєм, спільним для маґлів та чарівників. 

— Спробуй мою, — наполягав Гаррі, просто щоб довести, що маґлівська їжа не така вже й погана. 

Малфой відмовлявся кілька разів, доки наполегливість Гаррі не взяла верх, і той не схопив чашку, щоб зробити ковток.

— Ну?

Малфой Малфой кілька разів облизнув губу, не промовивши ні слова, а коли закінчив аналізувати смак, з його рота вирвалося лише бурчання. Гаррі хотів закотити очі, але не був певен, як це виглядатиме тепер, коли він втратив контроль над ними.

Замість цього Гаррі сказав:

— Ти як дитина. 

Після цього він мовчки допив каву.

— Поттер? — сказав Малфой, коли Гаррі зробив останній ковток.

Гаррі поставив чашку та підвів голову.

— Раз ми вже «друзі», можна я тобі дещо скажу?

Голос Малфоя звучав не так впевнено, як зазвичай.

— Звісно.

Гаррі заохочувально посміхнувся. Він терпляче чекав, доки Малфой перестане ворушитись на місці та нарешті заговорить.

— Я просто хотів сказати, що прислухався до твоєї поради. Я написав листа Пансі.

— Ти справді написав? — вигукнув Гаррі. — Це чудово!

— Чому ти такий схвильований? — пробурмотів Малфой.

— Бо це справді радісно.

І це було так.

— Ти збираєшся побачитись ще з кимось із друзів? — запитав Гаррі.

— Я... Вона згадала імена тих, хто хотів би зустрітись зі мною. Я подумаю.

— Це прекрасно! Я радий за тебе.

Після короткої паузи Малфой промовив:

— Ти, напевно, один такий на світі, правда?

— Можливо, — знизав плечима Гаррі. — Але знаєш, Річард хотів, щоб я допоміг тобі трохи розкритись, здається, мені це вдається.

Малфой зітхнув:

— Ти занадто багато собі приписуєш.

— Можливо. Але я щиро радий за тебе. І пишаюсь, — Гаррі сперся ліктями на стіл та трохи нахилився вперед. — Знаєш, друг мав би зараз сказати «дякую».

Малфой пробурчав:

— Ходімо по ялинку.

── ❦ ──

Мати Малфоя своїм заклятим ворогом — це одне, але мати його за друга стало зовсім іншим досвідом, який Гаррі швидко навчився цінувати. Майстерня для ремонту фортепіано більше не була місцем спокою чи простою допомогою у важкі часи, вона стала чимось життєво необхідним, як і присутність Річарда та Олдена. Години перетворились на цілі дні в цих чотирьох старих стінах: прикрашання ялинки, гра на піаніно, уроки, сміх клієнтів, жарти Річарда та холодність Малфоя, яка з часом наповнилась чимось новим, схожим на солодкий, мов золотий пил, присмак.

— Він змінюється, — прошепотів Річард Гаррі того дня, коли вони завершили вішати останні гірлянди в майстерні. — Він змінюється, і ти змінюєшся, і я змінююсь. За це я буду вічно вдячний.

Біль не зник магічним чином, як і нічні бажання нашкодити собі, коли демони кошмарів паралізували його в ліжку. Але вже кілька тижнів Гаррі знав, де шукати світло, щоб їх відігнати. Тож він проводив усе більше часу з Малфоєм та Річардом, аж доки не зрозумів, що перебування з ними й розмови з ними стали найкращою частиною його теперішнього життя, доки не усвідомив, що саме моменти, коли їх не було поруч, боліли найбільше. 

— Мама приходила до тебе цього ранку, — сказав Рон за кілька днів до Різдва. Вони сиділи за столом Рона та Герміони після пізньої, спонтанної вечері.

— Вона злякалась, коли не змогла тебе знайти. Чесно кажучи, я намагався не панікувати, але це було важко.

Гаррі не ворухнувся з місця: 

— Я просто гуляв.

— Вона чекала тебе годинами, Гаррі. Просто...

Попереджати їх? Йому що, потрібно було робити публічне оголошення щоразу, як він виходив із дому?

Всі вони так старанно працювали над тим, щоб змусити Гаррі виходити на свіже повітря, а тепер його за це сварили, посилаючись на те, що його відсутність неодмінно означає спробу самогубства. Як це трагічно, думав він, що вони втратили в нього будь-яку віру, але, безсумнівно, це було заслужено. Це мала бути зворотна сторона невдалої смерті. Але як довго? Скільки днів, місяців чи років знадобиться, щоб їхній страх зник? 

── ❦ ──

Було 23 грудня, це був холодний день: сніг покривав землю, а з сірого неба безупинно падали сніжинки. Гаррі мав урок з Малфоєм наприкінці дня, але змусив себе залишатись вдома майже весь день, на випадок, якщо хтось прийде відвідати його. Ніхто не прийшов, що, як він зрозумів, було не дивно. Більшість людей працювали, а місіс Візлі, ймовірно, була зайнята з Роуз та підготовкою до Різдва. Він залишив дім розчарованим та злим. Розчарованим, бо відчував, що його свобода обмежується, і злим, бо не розумів, що він має зробити, аби все стало краще.

В той вечір у майстерні було щось незвичайне — щось, що нагадувало різдвяний дух, про який Гаррі думав, що він існує лише у книжках. Майстерня здавалась теплішою, ніж зазвичай. Незважаючи на те, що він не міг побачити прикрас, Гаррі відчув зміну, яку вогні та декорації привнесли в кімнату, ніби їх магія змогла прорватись через бар’єр сліпоти. І до того, як вони з Малфоєм почали заняття, Річард програвав старі різдвяні мелодії на програвачі, який він приніс до майстерні спеціально з цієї нагоди.

— Це буде наш останній урок цього року, — сказав Малфой ближче до завершення заняття. — Я збираюсь провести Різдво в Словаччині.

— Чудово, ти радий?

— Не знаю. Думаю, буду радий побачити батьків, — Малфой закрив кришку фортепіано. — Це означає, що уроків не буде до середини січня. Але Річард згадав, що може давати тобі уроки, поки мене не буде, тому він, ймовірно, поговорить з тобою про це.

Це усвідомлення вразило Гаррі, але він зберіг нейтральний вираз обличчя або, принаймні, спробував. Було дивно зрозуміти, як легко тепер йому може не вистачати того, кого він так ненавидів протягом багатьох років.

— О, добре.

— А що з твоїм обличчям? Я відсутній лише… два, три тижні.

— В мене звичайне обличчя, — заперечив Гаррі.

— Ні, не звичайне. Чекай, ти що, збираєшся...

— Ні! Не збираюсь. Ти надто високо себе оцінюєш, Малфой.

— Я лише припустив...

Гаррі заперечно похитав головою. Йому все ще було складно зрозуміти, як він міг дозволяти Малфоєві жартувати так, не розплакавшись, тоді як зазвичай навіть найменша дрібниця могла викликати емоційний зрив. Здавалось, Малфой не мав влади над його депресією.

— Є якісь плани на Різдво? — запитав Малфой після моменту незручної тиші.

— В Норі, як щороку.

— Звучить захопливо, — пирхнув Малфой.

Гаррі збирався посперечатись, але зрозумів, що у нього не було сильних аргументів, адже самому йти туди йому теж не дуже хотілось.

То це було прощання? Повернення до нескінченних тижнів, де кожен день був би битвою з його демонами? Гаррі вже збирався підвестись, коли чиясь рука лягла йому на плече.

— Урок закінчився? — запитав Річард ззаду.

— Так, — відповів Малфой, підводячись зі свого місця.

— Чудово, тоді поспішайте, у мене є Winter Pimm's.

Річард поплескав Гаррі по плечу та пішов. На мить Гаррі завмер, не знаючи, що робити, адже його початковим планом на вечір було залишитись вдома та спати.

— І знову він за своє, — зітхнув Малфой позаду нього. — Давай, чим швидше вип’ємо, тим швидше це закінчиться.

Гаррі пішов слідом за ним до Річарда, який стояв біля вікна поруч із різдвяною ялинкою. Йому до рук подали келих із алкоголем, що видихав солодкий аромат яблука та кориці, змішуючись з теплим запахом дерева та хвої.

— Я хочу виголосити тост, — сказав Річард, прочищаючи горло. — Піднімемо келих за насичений рік, який виявився напрочуд успішним. Я не міг би бути більше гордим за те, що наша майстерня досягла за останні кілька місяців, і за чудову роботу Олдена. Я анітрохи не шкодую про своє рішення взяти тебе на роботу повний день та дякую тобі тисячу разів за твою професійність, талант й щедрість, навіть якщо ти відмовляєшся це визнавати. Думаю, без твоєї допомоги моя майстерня не працювала б сьогодні. Тож за Олдена. Я пишаюсь тобою, мій хлопчику.

Гаррі підняв келих та зробив ковток. Солодкий, фруктовий аромат був оманливим, бо гіркота алкоголю обпекла йому горло.

— Я також хочу підняти келих за молодого чоловіка, який ввійшов у наше життя чотири місяці тому, — посмішка Гаррі зникла. Він би волів не бути частиною тосту, здатного довести його до сліз. — Є зустрічі в житті, які здаються випадковими, але інколи виявляються долею, — продовжив Річард. — Так само, як я одразу довірився Олдену, я відчув, що ти — людина з серцем, більшим за тебе самого, можливо, занадто важким, щоб його нести, — Річард зробив коротку паузу, а тоді додав. — І я хочу подякувати тобі за те, що повернувся до нас та приніс трохи світла в цю холодну осінь. Життя буває дуже вимогливим та сповненим страждань, але завжди легше його переживати разом. Тож за Гаррі!

Всі підняли келихи й зробили ковток, лише Гаррі не наважився. Йому здавалось, що він може захлинутись, якщо це зробить. Стискаючи келих у тремтячих пальцях, із ногами, що ледве тримали його, та грудьми, переповненими важкими емоціями, він зробив глибокий вдих.

— Хочеш сказати кілька слів? — запитав Річард, коли випив свій напій.

Гаррі відчув, як у горлі стискається комок. В нього було безліч слів для Малфоя, тисячі — для Річарда. Йому відчайдушно хотілось висловити те, що в душі, але нічого не виходило, і він картав себе за те, що не мав таланту до слів, як Річард, і що був таким вразливим, що єдине слово могло зламати його.

— Дякую, Річарде, Олдене, за все, — врешті промовив він, а Малфой додав коротко:

— Дякую.

Річард лише злегка зітхнув з розчаруванням, яке тут же спробував заглушити, наливши собі ще трохи вина.

— Молодь, яка боїться вразливості у вираженні своїх почуттів, — сказав він із хрипким сміхом. — Не засуджую вас та не заздрю, не з тим світом, який ми вам залишили.

Поступово вечір добігав кінця. Гаррі все ще залишався в майстерні, слухаючи, як Річард співає різдвяні колядки, перемежовуючи їх із келихами вина та коктейлів, поки не  відчув, що настав час зупинитись. В цей момент Річард закликав Малфоя зіграти щось на фортепіано. Той неохоче погодився, напевно думаючи, що вечір швидше закінчиться, якщо він виконає бажання Річарда. Він сів за інструмент та почав грати мелодію, яку Гаррі не впізнав.

Те, як Малфой грав, було схоже на ніжний дотик, довгі обійми, у якому кожне торкання наповнювало тіло теплом та м’якістю. Гаррі відчув, як це тепло проникло в саме серце, а сльози, які він стримував під час промови Річарда, прорвались назовні, не залишаючи йому вибору.

— У нього справжній талант, чи не так? — тихо промовив Річард, стоячи поруч із Гаррі.

Хоча заплаканого обличчя Гаррі він не бачив, його рука міцніше стисла хлопцеве плече, намагаючись утішити.

Невдовзі Річард вибачився, сказавши, що втомився та почав збиратись додому. Він обійняв Гаррі з таким теплом, що той на мить забув про всі жахи свого життя. Побажавши обом щасливого Різдва, він вийшов, залишивши їх у тиші кімнати.

Малфой все ще сидів за фортепіано, хоча вже не грав. Гаррі повільно підвівся та підійшов до нього. Він не знав, чи це через алкоголь, чи від втоми, чи від зіткнення всіх його емоцій, але почувався виснаженим, майже пливучи над дерев’яною підлогою, яка все ще голосно скрипіла під його кроками. Гаррі зайняв своє звичне місце ліворуч від Малфоя, витираючи сльози, що залишились на щоках. Малфой нічого не сказав.

— Це було чудово, — нарешті промовив Гаррі.

— Дякую, хоча деякі місця варто доопрацювати.

Гаррі здавалось, що жодна нота не була недосконалою, але він не наполягав — із перфекціоністом марно сперечатись.

— Мені все одно дуже сподобалось, — тихо сказав він.

Гаррі поклав руку на холодну клавішу, але не наважився натиснути. Здавалось, що він не мав права порушувати тишу після того, як Малфой благословив цей інструмент своїм талантом.

Але перш ніж він встиг забрати руку, холодні пальці Малфоя накрили його долоню, м’яко провели її клавіатурою, змусивши натиснути кілька клавіш, що створили гармонійну фразу.

— Це перший такт цієї п’єси, — пояснив Малфой.

Проте Гаррі майже не слухав. Його тіло пронизало тепло, яке не мало нічого спільного з алкоголем. Пальці Малфоя — довгі та м’які — передавали електричний заряд, що пробіг рукою Гаррі й навіть торкнувся старих шрамів легким поколюванням. Малфой зрештою прибрав руку, і Гаррі дозволив своїй опуститись.

— Трохи незручно вийшло з цими тостами, — пробурмотів Малфой. — Вибач, що я нічого не сказав.

— Я теж, — відповів Гаррі.

Вони мовчали кілька секунд.

Гаррі повернув голову до Малфоя. Як же йому хотілось побачити його обличчя — побачити, як тепле світло гірлянд відбивається на його білих щоках. І раптом все, про що Гаррі вважав, що йому байдуже, стало важливим, наче його життя набуло нового сенсу.

— Можеш сказати, які в мене зараз очі? — несподівано запитав Гаррі.

— Ем... Червоні? Набряклі? Мокрі? — відповів Малфой.

Гаррі засміявся. Дивно, але він сміявся тільки в його компанії.

— Ні, я мав на увазі... які вони? Після травми.

Малфой не відповів одразу. Можливо, придивлявся, а може, вважав це питання безглуздим. Але зрештою сказав:

— Вони залишились зеленими, але тепер трохи яскравіші. Хоча чогось в них бракує... якогось сяйва, життя. — Він нахилився ближче, але Гаррі не рухався. — У тебе також є тонкі шрами навколо очей, дуже непомітні.

Можливо, Гаррі це уявив, але йому здалось, що пальці Малфоя торкнулись його вилиці, саме біля куточка правого ока. І знову Гаррі не поворухнувся.

Гучні удари серця. Скрип стільця, тертя тканини, чиєсь дихання. І раптом — поцілунок. Швидкий, несподіваний, майже вкрадений, але залишив на губах Гаррі слід, який залишиться з ним назавжди.

Він би хотів, щоб Малфой попросив дозволу перед цим, але був щасливий, що той цього не зробив.

— Вибач, — пробурмотів Малфой.

— Не треба, — відповів Гаррі.

Вони ще трохи посиділи, майже не дихаючи.

— Гадаю, мені час йти, — зрештою сказав Гаррі.

Він підвівся, рухаючись, ніби в тумані, ноги наче не слухались. Дійшовши до дверей, він зупинився та обернувся. Малфой стояв позаду.

— Щасливого Різдва, Драко.

Тиша.  

— Щасливого Різдва, Гаррі. 

Chapter Text

Різдво

──── ♬♪ ────

Сніг вкривав вулиці Лондона, занурюючи ноги перехожих у м’яке біле покривало, а свіжі сніжинки невпинно вкривали капелюхи та плечі, створюючи зимову казку. Центр міста вирував незвичайною атмосферою святкового сезону, в якій радісне очікування Різдва перепліталось з метушнею останніх покупок, прихованим страхом перед зустрічами з небажаними родичами, тривогою через недосконалу підготовку чи можливість розчарувати близьких невдалим подарунком. Це все можна було помітити не лише спостерігаючи за натовпом, але й прислухаючись до нього.

Гаррі сидів на старій лавці посеред площі, неподалік від каруселі, де дитячий сміх лунав у повітрі. Минуло вже півгодини з моменту, коли він залишив майстерню та Драко, але він усе ще не міг змусити себе повернутись додому. Його губи все ще горіли від сліду, що залишився після поцілунку, і навіть після всіх хвилин роздумів на лавочці він не міг знайти цьому розумного пояснення. 

Драко Малфой його поцілував.

В цьому реченні не було нічого, що мало би сенс. Протягом років, а особливо останніх кількох місяців, Гаррі звик до того, що його життя приймає несподівані повороти, але такого він уявити не міг.

Драко Малфой його поцілував.

Проте найбільше його бентежило не саме це, а те, що він не викликав огиди. Навпаки, Гаррі навіть не здригнувся. Він міг би розгніватись, піти геть чи навіть накласти на Драко закляття, але ні — він залишився на місці, приймаючи поцілунок, наче ніч приймає місяць, і тисячі зірок спалахнули в його тілі.

Поки життя довкола тривало, поки холод змушував натовп крокувати швидше, щоб зігрітись, тисячі питань вирували в думках Гаррі. Він розмірковував, чи приваблюють Драко чоловіки, чи це завжди було так, чи, можливо, поцілунок був випадковістю, необдуманим вчинком, викликаним втомою, сумом чи навіть алкоголем. Потім Гаррі задумався, чи приваблюють його самого чоловіки, але цього разу відповідь прийшла швидко: ні.

Принаймні, він так думав. Можливо, його відчуття теж були викликані втомою, сумом чи алкоголем. Або, можливо, це було щось більше за статевий потяг, можливо, це був просто момент. Можливо, це був просто Драко.

Гаррі зробив глибокий вдих, відчуваючи, як вітер торкається його ще вологих губ. Тоді він подумав про Джіні. ноді йому хотілося, щоб він не був чарівником, щоб він не вірив у магію, у світ, де немає нічого справді неможливого. Часто він замислювався, чи можуть померлі бачити живих із небес, мовчки спостерігаючи за тим, як життя продовжується. Іноді ця думка його втішала — коли він одружувався з Джіні, йому подобалося уявляти, як його родина дивиться на нього з небес. Коли Джіні завагітніла, він уявляв їхні реакції: сльози щастя його матері, тиху гордість його батька.

Але були моменти, коли ця думка лякала його. Коли йому було сумно. Коли він різав свої руки. А тепер — коли він уявляв, як Джіні спостерігає за цим украденим поцілунком.

— Можна тут сісти? — запитав чоловічий голос, перериваючи думки Гаррі.

Проте чоловік не чекав відповіді. З важким зітханням, що несло запах алкоголю та сигарет, він опустився на лавку поруч. Вони сиділи мовчки, поки чоловік намагався розв'язати впертий вузол на поліетиленовому пакеті, незграбно маніпулюючи онімілими пальцями.

Як він бурмотів собі під ніс, як від нього тхнуло несвіжістю, як він неспокійно рухався — все це видавало, що він вже добре напідпитку. Нарешті вузол піддався, і за цим пролунав звук відкриття пляшки.

— Ох, починається знову, — пробурмотів чоловік. — Ще одне кляте, дурнувате Різдво.

Він гучно шморгнув носом та кивнув у бік натовпу. 

— Глянь на них — пакети такі, що ось-ось порвуться.

Чоловік навіть не помітив сліпоти Гаррі. Він це не турбувало. Навпаки, йому подобалось, що він «невидимий» для тих, хто не звертав уваги.

— Дух Різдва, хай йому грець! Це змагання, хто більше грошей витратить. Можеш уявити? Люди цілий рік економлять, важко працюють на роботі, яку ненавидять, лише щоб купити своїй розбалуваній, невдячній дитині чергову модну іграшку. Просто фантастика, чи не так?

Він зробив черговий ковток, звук плескання рідини в пляшці свідчив про те, що вона вже напівпорожня.

— Я не кажу, що не люблю грошей. Люблю, як і всі. Але вони змушують нас залежати від них, розумієш? Керують нами, як маріонетками. А як тільки кишені порожні — ставляться до тебе не краще, ніж до собаки чи щура. Ти що, заснув? — запитав він, нарешті помітивши мовчання Гаррі.

Гаррі похитав головою.

— Хочеш ковток?

— Ні, дякую, — сухо відповів Гаррі. Але за мить передумав. — Так, — сказав він.

Простягнувши руку, Гаррі відчув холодну пляшку, що лягла йому в пальці, та зробив глибокий ковток.

Це був дешевий алкоголь, який більше нагадував засіб для чищення, ніж щось, придатне для пиття. Опустивши пляшку від губ, Гаррі раптом зрозумів, що навіть не подумав про гігієну її власника. Та він віддав її назад без зайвих вагань, бо його думки були зайняті зовсім іншим.

— Все гаразд? — запитав чоловік. — Ти наче привида побачив.

Гаррі кивнув, витираючи рот засніженим рукавом.

— Я тебе розумію, це пора року така — суцільна фальшива радість, правда ж?

Чи був Гаррі зараз нещасним? Він сам не міг точно відповісти.

— Що в тебе на думці, друже?

Проковтнувши холодне повітря, Гаррі ледь чутно промовив:

— Він мене поцілував…

— Поцілував? — чоловік видихнув довгий свист, а потім захрипло розсміявся. — Щасливий ти, а вона хоч гарна?

Вона.

Краса чи будь-яка інша зовнішня риса ніколи не були тим, про що він розмірковував, коли йшлося про Драко. Але його єдиною відповіддю стало:

— Так.

— Врешті-решт, не такий уже й поганий день! Знаєш, це ж не тільки про зовнішність, правда? Головне, що отут, — він постукав себе по грудях. — Але, чесно кажучи, красива зовнішність теж не завадить, га?

— М-м, — пробурмотів Гаррі.

— Як тебе звати, друже?

— Гаррі.

— А я Ральф.

Ральф повернувся до Гаррі, нахилившись так близько, що запах алкоголю та сигарет став майже нестерпним.

— Слухай, — почав Ральф. — Довірся мені, як другові: не дай їй вислизнути. Я в таких речах розбираюсь. От, наприклад, я передбачив, що стану безхатьком, і ось — два з половиною роки на цих вулицях, — Ральф перервав своє безладне мовлення довгими ковтками горілки. — Вона тебе перша поцілувала, та ще й перед Різдвом? Це ж знак, ти підкорив її серце, щасливчик ти.

Із цими словами чоловік захрипло засміявся, сплюнувши у сніг. Дивно, але навіть поради п’яного незнайомця змогли вплинути на Гаррі.

— А якщо він про це шкодує? — запитав Гаррі.

— Шкодує? Чого ти взагалі про таке думаєш?

Тому що мені не байдуже. Але чому це раптом стало важливим?

— Питання не в цьому, друже, — мовив Ральф. — Головне: ти шкодуєш?

Настала коротка пауза, під час якої сплутані думки Гаррі намагались знайти чесну відповідь.

— Ні.

— Тобі це сподобалось?

Ще одна тиша.

— Так, здається, так… — м’яко зізнався Гаррі.

Його відповідь зробила його неспокійним, адже це була правда.

— Можна ще ковтнути твого напою, Ральфе?

Ральф засміявся та простягнув пляшку.

— Тримай. Щасливого Різдва, друже. 

── ❦ ──

Кажуть, Різдво об’єднує людей. Це час зцілення, радості, любові та надії. Можливо, це справді так. Можливо, це й справді пора, яка зближує. Не завжди зі сміхом і радістю, але завжди з емоціями різних кольорів і форм. І навіть у горі, десь глибоко всередині, цей час вартий того, щоб триматись разом та показати одне одному:

Я відчуваю те саме.

Гаррі, Рон та Герміона були серед перших, хто дістався до Нори. Будинок зберігав дивне відчуття порожнечі — незвична тиша, яка зовсім не пасувала цьому місцю чи сім'ї Візлі. В передпокої, праворуч від вхідних дверей, самотньо стояла різдвяна ялинка — обдерта та похмура, ніби чекала на когось, у кого вистачить сил її оживити.

Місіс Візлі, здавалось, була вдячна, що вони приїхали так рано. Вона обіймала їх одного за одним, починаючи з Роуз та закінчуючи Роуз, яка, очевидно, обожнювала обійми бабусі.

— Я рада, що ви тут, — сказала місіс Візлі, поклавши руку на плече Гаррі, — Вибачте, що будинок ще не прикрашений, я не мала часу взятися за це, та...

— Все добре, мамо, — перервав її Рон. — Саме тому ми приїхали раніше.

Вона тихо засміялась, але її пальці міцно вчепились в светр Гаррі. Він відчув, як її рука сповзла з плеча на зап’ястя, легенько торкаючись великим пальцем шрамів, які Гаррі намагався приховати під численними шарами одягу.

— Роуз, ти хочеш допомогти бабусі на кухні? — запитала Герміона, і її дочка з радістю погодилась. Роуз обожнювала готувати — чи, принаймні, допомагати (а насправді дивитись, як працюють дорослі та чекати можливості облизати ложку).

Місіс Візлі нарешті відпустила Гарріне зап’ястя та повела Роуз на кухню, залишивши його з Роном й Герміоною, які попрямували до вітальні. Вони мовчки стояли там якийсь час, слухаючи сміх Роуз, який трохи зігрівав повітря. Якщо зосередитись, можна було також почути містера Візлі через вікно — він працював у саду, сердито лаячи гномів у кущах. Гаррі посміхнувся, його губи піднялись ще вище, коли він почув, як Рон та Герміона стримано засміялись поруч. Іноді достатньо просто слухати, щоб зрозуміти, що не все змінилось.

— Давай займемось цією ялинкою? — запропонував Рон, зітхнувши.

Ця велика ялинка, зрубана в лісі неподалік Нори, зазвичай прикрашалась за кілька секунд — без потреби в багатьох руках. Але тепер все було інакше, час можна було вбити до вечора, а також треба було зайняти чимось молодого, депресивного сліпця — Гаррі.

Він сів на підлогу та почав діставати прикраси зі старої картонної коробки, передаючи їх Герміоні, тоді як Рон боровся з гірляндою, яку, здавалось, легше було б розплутати за допомогою чарів. Час минав повільно й тихо, і Гаррі не міг не поринути у свої думки. Здавалось, залишити реальний світ позаду було дуже легко, коли ти його більше не бачиш.

— Гаррі? — нарешті покликала Герміона, очікуючи, поки він передасть їй іграшки, які тримав у руках. — Про що ти думаєш?

— Ні про що.

Якби в «ні про що» було обличчя, воно належало б Драко.

Він не міг перестати думати про стілець біля піаніно, про той поцілунок, а потім зрештою зрозумів: коли його думки не були про Джіні, вони були про Драко. Різниця лише в тому, що Джіні займала його ночі — єдині моменти, коли він міг зустріти її в своїх снах, а Драко був господарем його днів.

Поступово до будинку прибули інші члени родини Візлі, кожен із власним настроєм та енергією. Оселя повільно наповнювалась запахом страв, які готувала місіс Візлі. Всі приносили їжу до вітальні, їх голоси дзвеніли сміхом й радістю, хоча та радість здавалась натягнутою. Флер, розмовляючи голосною французькою, перекрикувала кожну паузу, немов тиша була чимось небезпечним. 

— Моллі, куди поставити ці тістечка? — запитала Флер. Вона була єдиною, хто звертався до Візлі по іменах.

— На стіл біля дивана, люба, дякую.

Гаррі відступив убік, пропускаючи Флер. Але вона поставила тарілку, після чого нахилилась та поцілувала його в щоку, притримуючи другою рукою інший бік його обличчя.

— Рада тебе бачити, Гаррі. Сподіваюсь, ти в порядку.

Гаррі ніяково посміхнувся.

— Просто знай: наш дім завжди для тебе відкритий. В нас є вільна кімната, і ми будемо щасливі прийняти тебе.

— Дякую, я подумаю, — сказав Гаррі, хоча ця ідея ніколи б не спала йому на думку.

Вона легенько провела великим пальцем по його щоці та приєдналась до чоловіка на кухні. 

Невдовзі прибули Ґрейнджери, обидва не могли стримати свого подиву перед будинком, який бачили стільки разів раніше. Серце Гаррі забилось швидше, коли він почув їх голоси, коли вони вітали містера та місіс Візлі. Інстинктивно він відступив назад, намагаючись стати невидимим, але цього виявилось недостатньо, і батьки Герміони зрештою змогли під час вечора відвести його вбік.

— Як ти, Гаррі? — спитав містер Грейнджер.

Гаррі навіть не пам’ятав, чи мав колись серйозну розмову з батьками Герміони. Він слухав, як вони переповідали ту саму історію, що й Герміона, про знайомого, який втратив ноги. Містер Ґрейнджер передав йому контакт психолога, якого вважав «прекрасним спеціалістом» в центрі Лондона. Гаррі подякував із усмішкою, хоча сам не був певен, чи вона була щирою.

— Це не обов’язково, — додала місіс Ґрейнджер лагідно. Її голос був майже ідентичним до Герміониного, чого Гаррі раніше не помічав.

— Найважливіше, щоб ти почувався комфортно. Можливо, ця людина тобі не підійде, а може, ти взагалі не знайдеш свого фахівця. І це нормально, — пояснила вона. — В такому разі варто спробувати інші способи.

— В Лондоні щотижня проводяться зустрічі, — продовжив її чоловік. — Це гарна можливість поспілкуватись з тими, хто пережив щось подібне — людьми зі схожим досвідом.

— Або ти можеш просто прийти та послухати, — додала місіс Ґрейнджер.

Гаррі знову подякував їм. Він поклав два папірці з контактами до кишені та тримав усмішку доти, поки голоси Ґрейнджерів не розтанули в загальному гаморі. Тяжко зітхнувши, він опустився на диван поруч із Джорджем та заплющив очі, сперши голову на м’яку спинку.

— Ти як? — запитав Джордж, розсіяно глянувши на нього.

Гаррі буркнув щось ствердне у відповідь.

— А ти?

Джордж відповів так само.

З усіх Візлі Джордж виділявся своєю мованням, яке він навчився підтримувати проти своєї волі вже понад рік. Він, як й Гаррі, належав до тих небагатьох членів родини, які так і не змогли оговтатись після війни, і жодна підтримка не здавалась достатньою, щоб допомогти йому триматись на плаву. Він втратив дві головні опори свого життя: свого брата-близнюка Фреда та молодшу сестру Джіні.

В іншому всесвіті, де Гаррі був би сильнішим у боротьбі зі своїм болем, він, можливо, зміг би стати опорою для Джорджа. І, може, разом їм би вдалось врятувати одне одного. Але в тому світі, де вони жили, Гаррі вже не знав, як із ним говорити, боячись, що вони лише потягнуть одне одного ще глибше в прірву.

Джордж закрив магазин після смерті Фреда, але через рік знову відкрив його за допомогою Лі Джордана та своєї нової дівчини Анджеліни. Потім, коли загинула Джіні, магазин знову зачинився, і Джордж більше не заходив туди. За словами Рона, магазин виживав лише завдяки зусиллям Лі, проте справи йшли кепсько без винахідливості близнюків. Джордж розійшовся з Анджеліною через кілька місяців після похорону сестри. Гаррі так і не дізнався причин їхнього розриву.

Але він знав інше: Джордж носив у серці всю гіркоту жорстокої війни. Він був одним із тих, хто не зміг подолати її наслідки, чиї рани та шрами виявились надто глибокими, щоб загоїтись. І вся та радість — світло, яке робило близнюків тим, за що їх любив увесь світ, — згасла, перетворившись на мертву зірку у величезному небі, надто темному та затягнутому хмарами, щоб її побачити. 

Гаррі перебирав складки своїх штанів, намагаючись не зважати на дзвін у вухах від сміху двох маленьких дівчат, які грались неподалік, і порожніх розмов дорослих, що лунали то з кухні, то з вітальні. Він відчув, як Джордж випростався зліва, підсунувши подушку під шию Гаррі.

— Хочеш шматочок пирога з фаршем? — запропонував Джордж. Гаррі відмовився, чим викликав хмикання. — Справедливо. Це те єдине, що мама ніколи не вміла приготувати.

Джордж знову розвалився на дивані.

— Коли Джіні було п’ять років, — почав він, і Гаррі повернув голову в його сторону, щоб слухати, — вона ненавиділа ті пироги більше за будь-кого. Якось на Різдво влаштувала такий скандал, що всі пироги просто зникли. Мама була в люті, а ми не могли перестати реготати. Наступного ранку тато знайшов їх на даху. — Тихий сміх супроводжував розповідь Джорджа, і Гаррі мимоволі посміхнувся разом із ним. — Наступного року ми з Фредом сподівались, що вона повторить цей трюк. Ми перепробували все, щоб знову її вивести, але хоч вона й далі відмовлялась їсти пироги, змусити їх зникнути в неї не вийшло. Нам довелось придумати щось інше, — Джордж замислився. — Пригадую, якось на Різдво Фред нагодував тими пирогами курей.

— Їм сподобалось?

— Ще б пак. Кури з’їдять все, що завгодно, — посміхнувся Джордж.

— Джіні мені ніколи про це не розповідала, — сказав Гаррі, посмішка все ще залишалася на його обличчі.

— Не знаю, чи вона взагалі пам’ятає.

Джордж ще не встиг договорити, як підвівся та без жодного слова та натяку пішов із кімнати. Він залишив Гаррі посеред дивана, наодинці зі спогадом про п’ятирічну Джіні, якої Гаррі ніколи не знав. Настрій Джорджа був непередбачуваний: приходив на кілька хвилин та зникав так само швидко, як весняна злива.

Гаррі не міг не думати, що, якби Візлі були маґлами, Джордж, мабуть, зірвався б у прірву алкоголю чи наркотиків, так само, як, здається, був готовий зробити це Дадлі.

Були лише поодинокі випадки, коли Гаррі був вдячний за свою сліпоту, і такі ночі, як ця, належали до них — тоді він не мусив бачити сум на обличчях тих, кого любив. Сидячи осторонь від інших, заглиблений у власні думки, які створювали образи, яких він бажав, Гаррі відчував себе віддаленим від реального світу, від облич, що стримували сльози, і тих, що не могли їх стримати. Гаррі знав, що зараз місіс Візлі знову в кухні — не тільки щоб принести різдвяний пудинг, але й щоб поплакати, як й минулого року. Він знав, що містер Візлі разом із батьками Герміони намагався її заспокоїти, хоча сам був так само спустошений. Він знав, що Джордж піднявся до своєї старої кімнати лише тому, що піти раніше було б неввічливо, що Білл намагався підняти всім настрій лише через те, що був старшим братом, що Чарлі, Персі та дружина Персі сиділи в кутку, обговорюючи роботу, лише тому, що не могли знайти іншої теми для розмови, що Рон був із Герміоною, ймовірно, постійно поглядаючи на Гаррі.

Гаррі ж, зі свого боку, намагався не бажати смерті. Закривши очі, щоб уникнути емоцій, що підступали, він відчув, як занурюється у диван, на якому просидів увесь вечір. Він, можливо, заснув би, якби не почув легкі кроки та не відчув на колінах ваги дитини.

— Привіт, маленька квіточко, — Гаррі посміхнувся й взяв та долоні пухкі щічки Роуз. — Що ти тут робиш?

— Мама сказала, що час спати, — похмуро відповіла Роуз.

— Справді?

— Я не хочу спати.

— Але ти маєш лягти, якщо хочеш, щоб Санта Клаус приніс тобі подарунок, — зауважив Гаррі.

Маленька дівчинка ворохнулась в нього на колінах, її крихітні коліна впирались йому в шкіру, коли вона спробувала зручно влаштуватись ближче.

— Мама сказала: п’ять хвилин, — пробурмотіла вона.

— Гаразд, тоді давай рахувати разом до п’яти хвилин, — пошепки відповів Гаррі.

— А скільки це — п’ять хвилин?

— Достатньо часу для поцілунку на добраніч.

Вона трохи помовчала, її обличчя було лише за кілька сантиметрів від його, а крихітні ручки торкались його щік.

— Пам’ятаєш, що я тобі розповідав про мої очі? — запитав Гаррі, здогадуючись, чому вона така тиха.

— Так, вони сплять, — тихо відповіла Роуз, ніби ділилась секретом.

— Правильно.

Роуз нахилилась вперед, її тепле, нерівне дихання лоскотало його обличчя.

— Прокиньтесь, — прошепотіла вона на його закриті очі.

Це викликало в нього посмішку — таку щиру, яку може пробудити лише дитяча невинність, чиста та безхмарна, що дорослі можуть лише мріяти її повернути, аби замінити гірке усвідомлення того, що життя буває жорстоким. Гаррі поцілував її в щічку, коли вона поклала голову йому на плече, і Роуз кілька разів повторила своє «Прокиньтесь», тішачись тим, як її хресний сміється. 

Гучний, неконтрольований плач рознісся кухнею, мов лезо, яке безжально вразило в груди кожного присутнього. Кілька людей поспішили до кухні, мабуть, Білл або Чарлі, а Гаррі мимоволі міцніше притиснув до себе Роуз. Однією рукою він гладив її тонке волосся, яке спадало їй на шию, і тихо наспівував мелодію, яку нещодавно вивчив на фортепіано, нахиляючись ближче до її маленьких вушок. Але цього було недостатньо, щоб заглушити скорботу місіс Візлі, і Роуз тихо заплакала.

— Мені не подобається, коли бабуся плаче, — прошепотіла вона.

Гаррі припинив наспівувати та так само тихо відповів:

— Знаю, люба, мені теж це не подобається.

— Чому вона плаче?

Щелепи Гаррі стиснулись.

— Тому що бабуся дуже сумує.

Він молився, щоб Роуз більше нічого не питала, адже не знайшов би слів. Але вона не стала наполягати, натомість почала гратись зі швом на його різдвяному светрі. Гаррі обережно взяв її за обличчя, поцілувавши в лоба.

— Чому б тобі не піти та не обійняти її? Ти ж знаєш, як бабуся любить твої обійми, — запропонував він, відчувши, як вона кивнула в його долонях.

— Добре, обійму, — погодилась дівчинка, — але ти теж сумуєш.

— Ні, зі мною все гаразд, — швидко відповів Гаррі, витираючи сльозу, яка ось-ось мала скотитись по щоці.

Вона так і не зійшла з його колін. Через мить її крихітні ручки обвили його шию, огортаючи чистими, беззастережними обіймами. Гаррі відповів, притиснувши її до себе ще міцніше.

— Люблю тебе, дядечку Гаррі.

— І я тебе, моя квіточко.

Наблизились чиїсь кроки. Диван прогнувся з обох боків, і тепла рука обережно лягла Гаррі на передпліччя. Залишаючи голову притуленою до його шиї, Роуз не ворушилась, а Герміона, обійнявши Гаррі за плечі, поклала голову на його плече. Рон, наслідуючи її, вмостився з іншого боку, утворюючи навколо Гаррі та Роуз теплий кокон.

В своїй вразливості вони загубились в обіймах одне одного, розділивши між собою тим маленьким теплом, яке могли знайти.

Рука Гаррі, що досі лежала на спині Роуз, повільно потяглась до рукава Рона, після чого той притиснув чоло до його скроні. На мить, лише коротку мить, біль здавався трохи легшим, трохи простішим, ніби життя подарувало їм дрібку втіхи, на яку вони не наважувались сподіватись.

Різдво минуло, всі повернулись до своїх буднів — до роботи, до звичних справ, до спроб витіснити біль утрат у найдальші закутки своєї свідомості, подалі від повсякденності. Вони поступово усвідомлювали, що святкування Нового року та Різдва більше ніколи не матимуть того самого смаку.

А Гаррі, повернувшись до своєї надто просторої постелі посеред холодної та безмовної кімнати, проводив наступні ночі, намагаючись утопити гіркоту свого смутку та ностальгії. Перевертаючись на живіт, занурюючи голову в подушку та утруднюючи собі дихання, він зосереджувався на думках про магазин фортепіано й свій наступний урок із Річардом, що мав відбутись за кілька днів.

А тоді його думки знову повернулись до Драко, до того поцілунку та до того, як все, що він міг робити зараз — це рахувати дні до повернення Драко в Англію.

Десять днів.

Chapter Text

Поцілунок

──── ♬♪ ────

Навчання гри на піаніно з Річардом було зовсім іншим, ніж із Драко, адже з тепер Гаррі зосереджував усю свою увагу на інструменті.

Методи їх викладання помітно відрізнялись, зокрема терпіння Річарда та Драко до Гаррі було наче прірвою. Це нагадувало Гаррі різницю між професором Люпином та професором Снейпом, хіба що він ніколи б не мріяв поцілувати Снейпа. Поки Гаррі намагався стерти зі своєї пам’яті цей огидний образ, Річард взяв ноти, які розучував Гаррі, і поклав їх у картонну папку.

— Мушу визнати, хоча я ніколи й не сумнівався у здібностях Олдена, хлопець справді є талановитим учителем, а ти, Гаррі, — здібним учнем, — промовив Річард. Він кілька разів покашляв, як це все частіше траплялось останнім часом. — Ти зробив величезний прогрес, я пишаюсь тобою.

Гаррі посміхнувся, його щоки почервоніли.

— Я ж казав вам, що він хороший учитель, — сказав Гаррі, змусивши Річарда засміятись.

— І справді, казав, — погодився той.

Гаррі підвівся та розім’яв ноги. Вони щойно освоїли роботу з педаллю піаніно, і це значно покращувало звучання всього, що він грав.

— Річарде? — звернувся Гаррі, вдягаючи пальто. Його давно мучило одне запитання.

— Так, мій хлопчику?

— Як ви познайомились з Олденом?

Річард на мить замислився, пригадуючи.

— Олден почав працювати тут майже два роки тому, — почав він. — Я дав оголошення в місцевій газеті, і Олден прийшов через два дні. Доволі цікава перша зустріч... — Він тихо засміявся.

Відчувши, що його розповідь буде довгою, Гаррі сів на стілець неподалік.

— Спершу Олден здавався досить байдужим, наче був тут лише для того, щоб заробити. Але мене не обдуриш. Рідко хто приходить до майстерні реставрації антикварних піаніно просто заради грошей, та ще й із таким байдужим виглядом.

— Що він сказав?

— О, він запитав, чи не взяв би я його на роботу. Коли я запитав, чи має він освіту або досвід у реставрації інструментів, він сказав «ні», — засміявся Річард.

— Але ви все одно його найняли?

— Так, найняв, — відповів Річард, підходячи до піаніно та торкаючись кількох клавіш. — Я спитав, чому він хоче цю роботу, і знаєш, що він відповів? «Це єдине, що я вмію», — сказав Річард, ідеально імітуючи байдужий голос Драко. — Тож я відповів: «Але ж ти не знаєш, як реставрувати піаніно», а він відповів: «Я вмію грати».

Гаррі слухав уважно, зачарований оповідницькими талантами Річарда.

— Тоді я сказав: «Тобі слід стати піаністом». Але ні, Олден був та досі є дуже впертою молодою людиною. Він сказав, що не хоче бути в центрі уваги, а бажає працювати тут, в цій маленькій майстерні. Він зіграв мені твір, якого я не знав, але він звучав просто магічно. Тож я сказав «так» та навчав його реставрації майже рік, але навіть за місяць він довів свою компетентність.

— Чому не взяли когось із досвідом? — поцікавився Гаррі.

— Бо досвід — це ще не все, — спокійно відповів Річард. — Я не з тих, хто себе вихваляє, Гаррі, але завжди пишавсь тим, що вмію помічати людей, які цього варті. І я жодного разу не пошкодував про своє рішення.

Звук закривання кришки піаніно заповнив кімнату, даючи зрозуміти, що розмова добігає кінця.

— О, Гаррі, якби ж я міг описати його кожен вираз обличчя з точністю художника чи поета. Я рідко зустрічав людей, чиї емоції настільки явно написані на їх обличчі, як у Олдена. Примітно, що він вдає, ніби це не так. Але, якщо чесно, його життя повністю читається в обличчі — в цих виразних сірих очах, в кожній зморшці, навіть у його поставі. в цьому ви з ним дуже схожі.

Кожен спогад, що супроводжував слова Річарда, знаходив відгук у серці Гаррі. Він чудово розумів, про що той говорив. 

Драко повернувся у п’ятницю ввечері, за десять хвилин до закінчення уроку піаніно з Річардом. Гаррі здалось, що його серце ось-ось відмовить. Зосередитись на творі, який Річард просив його зіграти, було так само складно, як дотягнутись до місяця. Він знову відчув себе дитиною, яка намагається вставити куб у квадратний отвір. Жодна з інструкцій Річарда не мала сенсу, ніби він ніколи не навчався грі на піаніно та тепер мав виконати сонату Моцарта.

Проте Драко не сказав нічого, окрім ввічливого привітання. Він не затримався у майстерні, лише поклав кілька речей на місце й так само непомітно зник, як і з’явився. Лише звук його черевиків дербі залишив після себе в Гаррі відчуття порожнечі та розчарування.

— Словаччина, мабуть, нагородила його застудою, — зауважив Річард у жартівливому тоні, — він почервонів з голови до п’ят.

Гаррі ніколи не був у Словаччині, але рідко відчував такий жар.

Того вечора, коли Драко знову став його вчителем гри на фортепіано, серце Гаррі калатало протягом всього заняття. Його вологі руки незграбно ковзали по клавішах, а думки були зосереджені тільки на одному: на Драко. Або точніше, на його реакції. Він чекав, що вони знову заговорять про той поцілунок, байдуже, що саме скажуть чи як завершиться розмова,—головне, щоб ця тема була піднята, і щоб почав її Драко.

Але Драко не сказав ні слова про поцілунок. Як і загалом майже нічого, окрім інструкцій та зауважень.

— Як Різдво з батьками? — було єдине запитання, яке поставив Гаррі. 

Відповідь Драко прозвучала коротко, ніяково та відсторонено:

— Було нормально.

— Гаразд...

Ця розмова переслідувала Гаррі днями й ночами. Він намагався переконати себе, що їх поцілунок був випадковістю, імпульсивним жестом, який Драко бажав забути. Але сам Гаррі забути не міг. І не хотів.

Чим більше він прагнув це пережити, тим сильніше зациклювався. Бо, як би не намагався довести собі протилежне, він не хотів, щоб той поцілунок був випадковістю. Не хотів, щоб він не мав значення. Той вечір закарбувався у його пам’яті, те відчуття горіло в грудях тижнями. Той поцілунок зачепив у ньому якісь емоції та почуття. Навіть якщо Гаррі не міг до кінця усвідомити, що саме він відчуває, він знав одне: він не хоче, щоб це стирали з його пам’яті.

Тож коли настав наступний урок, і Драко поводився так само ухильно, як і минулого разу, Гаррі не зміг приховати розчарування. Коли заняття закінчилось й Драко, як завжди, першим підвівся зі стільця, Гаррі схопив його за передпліччя.

— Драко, — м’яко сказав він, не надто голосно, щоб Річард не почув.

Він відчув, як напружились м’язи під його пальцями, але Драко повільно сів назад.

— Слухай, — почав Драко. Його голос звучав розгублено. — Вибач за те, що я зробив.

Гаррі відпустив його руку.

— Я не знаю, що на мене найшло, мені справді шкода.

— Все гаразд, Драко.

— Ти… ти сердитий?

— Ні, не сердитий.

Драко трохи розслабився.

— Я здивувався, коли побачив тебе в майстерні того дня. Чесно кажучи, я думав, що ти більше ніколи сюди не прийдеш.

— Чому?

— Тому що… — Драко замовк, підбираючи слова. — Тому що те, що я зробив… було дивним.

— Було дивним, так, — визнав Гаррі з легкою посмішкою.

— Це було неправильно?

— Ні, не думаю.

Вони якийсь час мовчали, прислухаючись до того, як у передній кімнаті мугикає собі під ніс Річард. Щоразу, коли Драко рухався, його рука ледь торкалась Гаррі. Рідко коли він сидів так близько до нього.

— Я… я не певен, що розумію, що відбувається, — нарешті озвався Драко.

— Гадаю, я теж не розумію, — відповів Гаррі, — але знаєш, я вже припинив намагатись розібратись в своєму житті.

Це не була жартівлива фраза, але Драко все ж приглушено засміявся.

— Я радий, що ти не злишся, — сказав він. — Знаєш, той поцілунок… він не обов’язково має щось означати.

Брови Гаррі злегка зійшлися на переніссі, він повільно похитав головою.

— Мені не дуже подобається, коли речі не мають значення, — тихо сказав він. — Це не означає, що ми одружуємось чи навіть зустрічаємось, але це й не має бути чимось безглуздим. Я не хочу, щоб ми применшували значущість того, що між нами відбувається.

Він чекав, поки Драко щось скаже, відчуваючи його погляд на собі, дотик його руки, що ледь торкалась його власної, рівне, глибоке дихання. Драко завжди носив свій улюблений парфум — ледь відчутний аромат, схожий на ліс після дощу. Але зараз цей запах здавався сильнішим, ніж будь-коли, і Гаррі почувався так, ніби поступово губиться серед дерев.

— Гаразд, — нарешті мовив Драко, — я не буду применшувати це.

Він потер долоні об штани, а його черевики ледь чутно постукували по дерев’яній підлозі у рівномірному та нервовому ритмі. Потім він тихо, ніби соромлячись власних слів, прошепотів:

— Але я почуваюсь ідіотом.

— Будь ласка, не треба.

Останнє, чого хотів Гаррі, — щоб Драко відчував провину. Його рука опустилась на передпліччя Драко, і той одразу ж перестав тремтіти. Було важко зрозуміти, що коїться у нього в голові, навіть у власних думках не було ясності. Але вони поговорили, і це трохи полегшило тягар, що вже давно тяжів на грудях Гаррі. Після легкого потискання руки й усмішки він м’яко відпустив руку Драко та глибоко вдихнув.

— Мені час йти, — сказав Гаррі, і йому здалось, що він повернувся в той вечір перед Різдвом. Тільки тепер він цього чекав. Ні, він цього прагнув.

Він підвівся повільно — достатньо повільно, щоб Драко встиг його зупинити. І коли той це зробив, серце Гаррі застрибало. Він знову сів, мовчазний та уважний.

Кілька секунд потому Драко невпевнено запитав:

— Як думаєш… ми могли б спробувати ще раз?

Так.

Ні.

Так.

Повітря раптом стало важким. В його голові з’явились десятки сумнівів — запекла битва між імпульсом та почуттям провини, між ностальгією та бажанням.

Було набагато простіше, коли Драко не просив дозволу.

— Так, — нарешті сказав Гаррі, не знаючи, чи правильно він робить.

Драко спочатку нічого не робив. І Гаррі теж. Вони сиділи нерухомо, мовчки, ніби не знали, що робити та як. Гаррі відчував, як запах деревного парфуму ставав сильнішим, коли обличчя Драко повільно наближалось до нього, а за ним — його тепле дихання. Гаррі міцніше стиснув краї стільця, ніби тримався за нього посеред шторму. Його пальці нерішуче та незграбно зустрілись з пальцями Драко. Але ця незграбність була спільною, і в ній було щось заспокійливе. Вона нагадувала Гаррі, що їм не треба поспішати, що, попри все, вони ще молоді. І хай як би тиснуло на них минуле, хай як би здавалось, що вони вже пережили занадто багато, можливо, насправді в них ще було ціле життя, щоб пізнати одне одного.

Драко залишалось всього кілька сантиметрів до його обличчя, коли з іншого кінця майстерні пролунав хрипкуватий голос Річарда:

— Олдене, я йду. Допоможеш мені на секунду пересунути великий Challen?

Мить — і губи Драко зникли. Гаррі відчув, як він різко відсахнувся, встав зі стільця, і світ знову рвучко врізався у реальність, розчавивши його своєю важкістю. Гаррі стиснув губи та зробив вигляд, що йому байдуже. Чому б й ні? Вони ж не були закохані, не зустрічались, вони були просто друзями.

Він міг би зачекати кілька хвилин, поки Драко повернеться — пересунути піаніно було справою недовгою, а Річард незабаром піде. Але Гаррі вирішив підвестись та взяти пальто. Тепер хвилювання та бажання, що вирували в ньому, змінились збентеженням, а потім  —жалістю. Тільки зараз він повністю зрозумів, що мав на увазі Драко, коли сказав, що почувається ідіотом.

З палючим від сорому обличчям він попрямував до виходу, механічно повторюючи знайомий маршрут. Дійшовши до дверей, він попрощався з Річардом та, можливо, трохи й з Драко — хоча був надто збентежений, щоб сказати це йому напряму.

Як тільки він ступив на вузьку вуличку, в обличчя вдарив крижаний вітер. Сніг миттєво пробрався всередину його черевиків, просочився крізь шкарпетки та намочив краї штанів. Але єдине, що він міг зробити, аби зігрітись — це глибше сховатись в комір пальта, засунути руки в кишені та опустити плечі.

Двері ще не встигли зачинитись за ним, коли він почув голос Драко:

— Гаррі, зачекай.

Не багато хто вимовляв його ім’я так красиво.

Гаррі розвернувся швидше, ніж хотів, зраджуючи свою вдавану байдужість. Він почув, як Драко зробив кілька кроків, а тоді зупинився перед ним.

— Ти будеш тут завтра? — запитав Драко трохи захекано.

Звичайно, буде. Як і всі наступні дні. Це взагалі було справжнє запитання?

— Думаю, так, — відповів Гаррі, намагаючись приховати радість в голосі.

— Гаразд, добре, — сказав Драко. — Чудово.

— Чудово, — повторив Гаррі.

— Тоді до завтра. Дивись під ноги, слизько.

Здавалось, Драко говорив лише для того, щоб затримати його ще на трохи, а Гаррі й не поспішав іти.

— Я буду, — сказав він.

Одна секунда, дві, три, чотири… Він збирався дочекатись десяти, а тоді піти.

Можливо, Драко теж рахував у голові.

— Ну, тоді я піду, — нарешті сказав Гаррі.

— Так, добре, спокійної ночі.

Сім, вісім, дев’ять…

— Надобраніч, Драко.

Десять.

Драко ступив ще крок до нього. Його м’яка рука з тонкими пальцями піаніста лягла на шию Гаррі та поцілував його в щоку, в самий кутик губ. Це було швидко, майже викрадено, ніби Драко був досвідченим злодієм. І так само швидко він зник у майстерні, залишивши Гаррі стояти в засніженому провулку з холодною щокою, що тепер горіла від відбитка його губ. 

── ❦ ──

І ось ніч перед Різдвом набула сенсу.

Це був їх єдиний поцілунок, і вони більше ніколи про нього не говорили. Життя продовжувалось, але все змінилось. Губи Гаррі тепер зберігали лише згаслий спогад про ті тижні, що минули, все ж кожен новий день змушував їх поцілунок здаватись вчорашнім.

Уроки гри на піаніно поступово перетворились на щось інше, щось більше. Рука Драко на його пальцях стала теплішою, голос — м’якшим, навіть крізь темряву в очах, Гаррі відчував, яким прекрасним був Драко, ніби його сутність перевернулась з місяця на сонце.

І нарешті це сталось — розмови з ним, сидіння поруч, відчуття його присутності біля свого плеча, його тепла на своїй шкірі, а потім безсонні ночі та довгі дні, присвячені думкам про нього. Це не мало особливого сенсу, але саме в цьому й була його привабливість. Незграбність, якої Гаррі так боявся після тієї розмови, натомість перетворилась на взаєморозуміння. Вони не були зобов’язані робити вибір, який визначав би все їх майбутнє. Життя складалось не лише з доленосних рішень, а й також з мимовільних, швидкоплинних моментів, які існували лише всередині мильної бульбашки, просто щоб принести трохи полегшення та тепла.

Під час останнього візиту до Герміони та Рона, які бачились з ним лише за спільними вечерями, Герміона знову підняла тему групової терапії, нагадавши, що варто хоча б спробувати. Вперше з Різдва, коли про це згадували Ґрейнджери, хтось знову завів цю розмову, але Гаррі все одно здавалось, що його безперервно про це допитують.

— Це тебе ні до чого не зобов’язує, — сказала вона, повторюючи слова своїх батьків. — Ти можеш просто послухати.

Хоча Гаррі досі не відчував у цьому потреби, коли він того вечора повернувся додому та піднявся до своєї кімнати, то витягнув з ящика тумбочки папірець, який йому дав містер Ґрейнджер.

«Групова терапія та консультант при церкві Святого Климента Датського, щовівторка о п’ятій вечора».

Гаррі завмер, дивлячись на цей маленький клаптик паперу, стискаючи паличку в іншій руці. Назва звучала, як релігійна зустріч, а Гаррі не був релігійним. Він зім’яв папірець та з довгим зітханням впав на ліжко. Це було лише виправданням, яке він знайшов, аби не йти. Яке це мало значення, вірив він у Бога чи ні? 

Дні минали, ця думка виникала іноді десь в глибинах його свідомості, але він так й не наважився піти. Минув один вівторок, потім січень поступився лютому — сезону закоханих. За кілька днів до наступної сесії Гаррі знову почав вагатись, розриваючись між бажанням проігнорувати пораду Герміони й рішенням дати їй та її батькам шанс. В понеділок на нього чекала чергова піаніно-лекція з Драко.

— Поттер? Ти сьогодні якийсь дивний.

Драко досі за звичкою називав його по прізвищу, але Гаррі це не хвилювало.

— Вибач.

— Що трапилось?

Гаррі прибрав руки з клавіш та поклав їх собі на коліна.

— Герміона хоче, щоб я пішов до психолога, — зітхнув він.

— До кого?

— До психолога. Це людина, з якою ти говориш про свої проблеми. Взагалі про що завгодно.

— Тобто друг?

— Ні, не друг. Це професіонал, людина, яку ти не знаєш.

Драко на кілька секунд замовк, переварюючи це, а тоді з недовірою запитав:

— І нащо, скажи мені, ділитись своїм життям з незнайомцем?

Це було схоже на пояснення основ життя маленькій дитині, але Гаррі чомусь знайшов це чарівним.

— Це їх робота. Вони вчились працювати з травмами, щоб допомагати людям розбиратись в своїх проблемах та знаходити рішення, які самі вони не бачать.

Драко недовірливо видихнув:

— І що, ти збираєшся спробувати?

Гаррі нахмурився. 

— Ні. Я вже пробував, і мені це не сподобалось, — він зробив паузу. — Але завтра буде групова терапія. Батьки Герміони кажуть, що так легше.

Гаррі знав, що Драко не зовсім розуміє, що таке групова терапія, але той не став уточнювати, натомість запитав:

— Ти хочеш піти? 

— А варто?

— Що ти втрачаєш, якщо підеш?

Гаррі не знайшов, що відповісти, і нарешті зітхнув:

— Нічого…

— Хочеш, я піду з тобою? — несподівано запропонував Драко. — Почекаю тебе ззовні.

Спочатку Гаррі відмовився, але його рішучість часто коливалась в присутності Драко.

Коли Гаррі наступного ранку прокинувся та згадав, що погодився піти на групову терапію, він сподівався, що встигне померти від серцевого нападу чи потрапити під машину до вечора. Йому хотілось відмовитись, він змінював свою думку кожні десять хвилин. Але тоді в його пам’яті знову прозвучало запитання Драко:

«Що ти втрачаєш?»

Нічого. Він не мав чого втрачати. 

Вірний своєму слову, Драко супроводив його до входу в церкву Святого Климента за десять хвилин до початку зустрічі.

— Я зачекаю тебе в кафе. Сподіваюсь, в них буде хороший чай, — сказав він, намагаючись трохи розрядити обстановку.

Гаррі кивнув, відчуваючи, як в нього перехоплює горло.

Зустріч проводили в невеликій кімнаті поруч із церквою, літня жінка допомогла йому записатись та знайти місце. Навколо лунали тихі голоси:  хтось сміявся, хтось вів серйозні розмови, ніби добре знали одне одного. В Гаррі раптом з’явилось нестерпне бажання вибігти звідти. Він витер спітнілі долоні об штани та став чекати.

Він уявив Драко, що сидить за столиком у маґлівському кафе, з відразою розглядає меню, намагаючись знайти чай собі до смаку, і ця думка на мить викликала в нього посмішку.

— Ласкаво просимо, — тихий голос трохи його здивував, тепла рука м'яко торкнулась його. Людина швидко відійшла, залишивши Гаррі з відчуттям легкого дискомфорту. Він проковтнув клубок у горлі та спробував посміхнутись так, щоб не виглядати моторошно.

Зустріч нагадувала дружню зустріч старих знайомих, які ділились останніми новинами. Гаррі більшу частину години просто слухав, як радила йому місіс Ґрейнджер, ніхто не змушував його говорити. Коли сесія добігала кінця, а чоловік років п’ятдесяти розповідав про втрату брата, Гаррі раптом відчув, що з його грудей спала якась важкість, яку він навіть не усвідомлював.

Він вийшов із кімнати з відчуттям, що зробив певний крок уперед, хоч і не знав точно, в якому напрямку. Кілька людей торкнулись його плеча, дякуючи за те, що він прийшов, і цього разу Гаррі відповів їм посмішкою, яка була справді щирою.

— Ну? — запитав Драко, коли він до нього приєднався.

Гаррі кивнув:

— Це було... добре, мабуть.

Достатньо добре, щоб повернутись наступного вівторка.

Попри заперечення Гаррі, Драко знову вирішив піти з ним, заявивши, що чай у кафе був чудовий. Гаррі не став сперечатись — його зворушувало те, що Драко хоче бути поруч. Це на диво його заспокоювало.

Друга сесія була схожа на першу. Гаррі слухав, співпереживав історіям інших, посміхався, коли хтось жартував, відчував, як стискається серце, коли заходила мова про важкі речі. Було дивно заспокійливо чути чужі історії, усвідомлювати, що він не сам в своєму болі — нагадування про це приносило полегшення.

Багато хто в цій групі після пережитих трагедій знайшли розраду у вірі, і Гаррі уважно та з захопленням слухав їх роздуми про смерть та те, що чекає після неї.

— Гаррі?

Він не відразу зрозумів, що до нього звертаються. Його ім’я було єдиною інформацією, яку він дав протягом двох сеансів, але навіть це йому не вдалось. Його серце прискорено забилось, коли він відчув на собі погляди присутніх.

— Ти хочеш розповісти щось про себе? Що-небудь? — запитав той самий м'який голос.

Стиснувши губи в тонку лінію, Гаррі сів, притиснувши руки до живота, сподіваючись, що зараз якимось дивом зникне. Але цього не сталось, а увага групи залишалась прикутою до нього.

— Ти можеш говорити про що завгодно, навіть про погоду чи те, що їв на обід, будь-яка тема вітається.

Він не знав, чи це особливість місця, доброта людей навколо, почуття безпеки, яке він тут знаходив, чи той факт, що його ніхто не змушував говорити, але Гаррі відчув потребу сказати щось.

Він ще не знав, що саме, але після всіх цих історій, після всіх цих чужих травм, мовчати здавалось майже егоїстичним. Він повільно відкрив рота, стискаючи руки, ніби вони були його єдиним захистом від власної вразливості та почекав. Він не знав, що сказати. Йому хотілось, щоб хтось допоміг йому та направив його. Для нього було краще відповісти на запитання, ніж починати з нуля.

— Не знаю, — нарешті зізнався він.

— Може, просто розкажеш трохи про себе? — запропонував чоловік праворуч.

Гаррі проковтнув клубок у горлі. Представитись здавалось простим завданням.

— Я Гаррі, ем…

Мабуть, не таким вже й простим.

— Скільки тобі років? — поцікавилась жінка, та сама, що три роки тому потрапила в серйозну автокатастрофу.

— Двадцять три.

Протягом кількох хвилин йому допомагали запитаннями, і поступово Гаррі почав трохи розслаблятись. Його руки повільно відіривались від живота, спина вирівнялась, а відповіді ставали впевненішими. Коли він закінчив із найпростішими фактами про себе, та жінка, Елізабет, знову запитала:

— Чи є щось, про що ти хотів би поговорити, Гаррі? Ти сам вирішуєш, чи готовий.

— Ем…

В цей момент його раптом вразило усвідомлення: скільки ж у нього всього, про що можна було б говорити! Його батьки, його дитинство, Джинні, його сліпота… Всі ці події, всі ці травми, які він так й не зміг по-справжньому пережити. І ось тепер він сидить у католицькій групі підтримки, відчуваючи, як важкість у грудях стає нестерпною, наче весь цей біль одночасно обрушився на нього.

Спершу він подумав, що треба говорити про очі. Адже саме вони були причиною, чому він тут опинився. Але незабаром він зрозумів, що його сліпота була лише наслідком втрати Джіні, і що ніщо інше не має такого значення, як вона. 

— Я втратив дружину півтора року тому, — нарешті вимовив Гаррі.

Сказати це вголос означало зробити це ще реальнішим, ще більш відчутним. Наче ця втрата накрила його з новою силою, вибиваючи з нього повітря. Він знову замовк, не знаючи, як продовжити.

— Хочеш розповісти нам про неї? — м’яко запитала Елізабет.

Ні. Не хотів.

Але мусив.

Він кивнув, хоча слова не приходили. Його руки знову обійняли живіт, ніби намагаючись захиститись від власної вразливості. Він глибоко вдихнув та нарешті знайшов у собі сили почати:

— Її звали Джіні.

Він заплющив очі — і раптом опинився наодинці з нею.

Вона сиділа навпроти нього, схрестивши ноги, з тією усмішкою, яку він знав краще за будь-яку іншу. Її довге руде волосся спадало на вузькі плечі, вона трохи нахилилась вперед, підперши підборіддя рукою. Вона кивнула йому, ніби заохочуючи продовжити. І він відчув нестерпну потребу розповісти всім, якою вона була. 

— Вона… вона прекрасна. Як сонце. У неї руде волосся та розсип веснянок по всьому тілу.

Джіні посміхнулась ще ширше.

— Вона має маленьку ямочку на правій щоці, коли посміхається, завжди жаліється, що її ліве вухо менше за праве, хоча я ніколи не помічав різниці.

Вона грайливо зморщила носа, закинувши волосся за вуха, повертаючи голову то в один, то в інший бік, ніби даючи йому змогу перевірити.

— Вона дуже весела, найвеселіша з усіх, кого я знаю. А її сміх… — Гаррі гірко всміхнувся, — найпрекрасніший звук у світі. Завжди трохи надто гучний, завжди такий заразливий…

Її усмішка залишалась такою ж теплою, але в очах з’явився відтінок смутку.

— Вона жахливо дає імена тваринам, але при цьому чудова в спорті. Вона розумна, але неймовірно безрозсудна. Чотири рази ламала руку, але все одно лізе на дерева, стрибає в озера, танцює із заплющеними очима, гладить собак, які гарчать.

Його голос затремтів, і він зробив глибокий вдих.

— Вона не вміє співати, але завжди співає найголосніше. Вона ненавидить чорний шоколад. Не читає книги, якщо в них більше двохсот сторінок. Завжди прокидається голодною о першій ночі та будить мене, щоб піти разом на кухню…

Він облизав пересохлі губи, заплющив очі сильніше.

— Вона любить собак. Її улюблений колір — зелений, не світлий, а темний, як ялинкові голки. Її улюблена пора року — літо, бо влітку її очі стають світлішими…

Він зробив уривчастий вдих, і слова більше не йшли.

— І… я дуже за нею сумую.

Його голос зірвався, і сльози потекли щоками.

Джіні дивилась на нього, така ж жива, така ж близька… але водночас недосяжна.

— Я так сильно за тобою сумую…

Повільно Джіні підвелась, її сукня ледь помітно колихнулась, коли вона зробила крок до нього. Вона зупинилась зовсім поруч, нахилилась вперед із ніжністю, притаманною тільки ангелам. Її долоні обережно торкнулись його щік, а потім вона ніжно поцілувала його в чоло.

Коли Гаррі розплющив очі, кімната залишалась темною, а Джіні зникла.

— Вибачте, — видихнув він, похитуючись, поки підіймався на ноги, і боляче вдарився об ніжку стільця. Чиясь рука торкнулася його плеча, але він різко відсахнувся, не в змозі дихати, відчуваючи, як стіни стискаються навколо нього. Йому потрібно було вибратись.

Він майже вибіг із приміщення, спотикаючись на кожному другому кроці, але не дозволяючи собі сповільнитись. Сльози стікали по його обличчю, затікали в ніс та змішувались з гарячим диханням, залишаючи солоний присмак на губах. Знайти вихід виявилось майже неможливо—темрява навколо перетворилась на нескінченний лабіринт. Але щойно він опинився надворі, зимовий вітер вдарив у його розпечене від сліз обличчя, змушуючи судомно вдихнути. Це не допомогло. Тож він пішов далі.

Люди ухилялись від нього, а ті, хто не встигав, штовхали його плечима, супроводжуючи це короткими вибаченнями або роздратованими вигуками. Гаррі навіть не згадав про свою тростину.

Він чув, як Елізабет кличе його, але її голос згасав, поки він віддалявся від церкви.

Йому ще ніколи не було так порожньо та боляче. Але він не міг заспокоїтися, і в нього страшенно боліло серце. 

Ще один крок — його нога ковзнула по тонкому шару льоду. Він не встиг втримати рівновагу — ноги поїхали, і він гепнувся на землю, встигнувши виставити руки перед собою. Крижаний мокрий асфальт вдарив у долоні.

І тоді він закричав.

Його крик прорізав шум автомобілів, перекрив гамір вулиці, заглушив крики птахів, що кружляли над ним. Він кричав, поки не закінчилось повітря, поки горло не заніміло, поки тепла рука не опустилась на його плече — і світ навколо знову розсипався на друзки.

— Поттер!

Перед ним стояв Драко. Він став на коліна, а Гаррі замість крику вибухнув риданнями.

Він плакав відкрито, неконтрольовано, з кожним схлипом Драко то стискував його плече, то розгублено питав:

— Гаррі… Що сталось?

Драко нахилився ближче, повторюючи ті самі слова знову й знову, не знаючи, як інакше допомогти.

— Все гаразд? — почувся чийсь голос.

— Так, усе чудово, займайтесь своїми справами, — гаркнув Драко на перехожого, що зупинився поруч, перш ніж знову повернутись до Гаррі.

— Гаррі.

Гаррі тремтячою рукою вчепився у комір його пальта та сховав обличчя в його груди. Драко намагався заспокоїти його: обережно гладив по спині, робив кругові рухи, шепотів щось тихе та заспокійливе.

Зрештою, він нахилився до самого його вуха та прошепотів:

— Давай, Гаррі. Ми посеред вулиці. Дозволь мені відвести тебе додому.

Гаррі не мав сил сперечатись. Він просто дозволив Драко підняти його та потягнути в затишну темряву безлюдного провулка. І за мить із гучним тріском вони з’явились в його вітальні.

Гаррі сидів на дивані, стискаючи у пальцях плед Джінні, який був таким же м’яким та теплим, як її обійми.

— Я зроблю тобі чай, — оголосив Драко, не залишаючи Гаррі вибору, і впевнено рушив до кухні, ніби це був його власний дім.

Гаррі намагався стримати новий приступ сліз, змусити себе заспокоїтись, але почувався спустошеним й водночас надто вразливим.По його щоках ще текли залишки сліз, які він витирав долонями, використовуючи рукави як хустинку для свого носа. Він почувався дитиною, але, можливо, кожен дорослий в моменти сліз перетворюється на дитину.

Драко поставив горнятко чаю на столик перед ним та сів поруч. І щойно він це зробив, Гаррі знову розридався.

Драко нічого не сказав. Просто сидів та чекав.

Коли ридання трохи вщухли, Драко спитав:

— Хочеш, щоб я пішов?

Гаррі похитав головою, не піднімаючи погляду.

— Ні, — прошепотів він. — Будь ласка, залишся. 

Ось твій літературний переклад українською:

Драко довго мовчав, а потім обережно запитав:

— Хочеш поговорити про це?

Гаррі знову похитав головою, і вони обидва замовкли. Гаррі не знав, як довго він плакав — достатньо довго, щоб виснажити його та ввести в дивний стан повного заціпеніння й запаморочення. Якби він зараз заплющив очі, то заснув би одразу, але такий сон не приніс би жодного спокою.

— Вибач, я не можу перестати плакати, — зрештою вибачився він, нервово всміхнувшись.

Гаррі почув, як Драко неквапливо зробив ковток чаю, а тоді спокійно відповів: 

— Це нормально. Плач, скільки потрібно.

Гаррі знову відчув, як очі наповнюються сльозами. Він швидко їх витер та зітхнув, намагаючись заспокоїтись.

— Якщо тобі стане легше, знай — я теж багато плачу, — нарешті зізнався Драко, і в його голосі прозвучала ледь помітна посмішка.

Гаррі опустив руки на стегна та терпляче чекав. Він знав: якщо Драко почав говорити про себе, єдине, що можна зробити, щоб не зупинити його — це слухати.

— Це смішно, бо мій батько завжди вчив мене, що хлопці не мають права плакати, — почав Драко. — Я ріс із переконанням, що сльози — це слабкість, щось, що личить лише дівчатам. І тепер, коли я дорослий, коли я, здавалось б, уже «чоловік», я плачу більше, ніж будь-коли.

Гаррі нахилився вперед та взяв чашку з чаєм. Драко зробив йому чорний чай з молоком та цукром — саме так, як Гаррі любив, хоча він ніколи про це не розповідав.

— Тож просто плач, — продовжив Драко. — Бо, чорт забирай, це справді допомагає.

І справді допомагає.

— Це тому ти повернувся до Англії один? — запитав Гаррі, коли нарешті відчув, що може говорити без сліз.

— Бо люблю плакати? — засміявся Драко.

Гаррі знав, що той зрозумів, але все одно уточнив:

— Через стосунки з батьками.

Драко тяжко зітхнув:

— Все трохи складніше, але так, частково через це. Відносини з ними стали для мене настільки виснажливими, що я просто мусив дистанціюватись та перестати надто багато думати про це.

— Чому саме ти так почуваєшся? — тихо запитав Гаррі, хоча й так знав відповідь. Але він хотів, щоб Драко говорив. Щоб той пам’ятав, що його життя теж має значення.

— Ти ж знаєш, що я завжди любив своїх батьків, завжди поважав батька, навіть захоплювався ним, — почав Драко, Гаррі кивнув. — Але… не знаю. Я подорослішав, я почав бачити речі інакше, я вчився, відкривав для себе новий світ — не той, у якому мене замкнули батьки, а справжній. І…, — він прочистив горло. Слова не хотіли складатись у речення, але Гаррі зрозумів усе без пояснень. — Але ми ж тут не про мене говоримо. 

— Я хочу поговорити про тебе, — твердо сказав Гаррі.

Між ними запала тиша.

— Вони знають, що ти працюєш у маґлівському магазині? — запитав він.

— Звичайно ні. Мати змусила б мене негайно повернутись до Словаччини. А батько… він би мене вбив.

— І що вони думають, чим ти займаєшся?

— Нічим. Думають, що я просто проводжу час із друзями. Я сказав їм, що планую працювати в крамниці з зіллям на Діагон-алеї.

— Вони не запідозрять, що ти брешеш?

Гаррі почув, як Драко знизує плечима.

— Може, і запідозрять, але у них більше немає контактів у Британії. — Драко тяжко видихнув. — І, якщо чесно, мені байдуже. Допоки вони не намагаються знайти Річарда, хай думають про мене що завгодно.

Та, попри удавану байдужість, у його голосі прозвучав сум. Йому все ж було не байдуже, що про нього думають батьки.

Гаррі витер вологі долоні об штани й сказав:

— Потрібна велика мужність, щоб піти проти волі батьків. І не жартуй про те, що в мене їх немає, — одразу попередив він Драко.

Драко відкрив було рота, але швидко його закрив. Гаррі ледь помітно посміхнувся.

— Ти ще не розповів своїм друзям про магазин? — спитав Драко.

— Ні.

— Плануєш?

— Не знаю. Якщо ти не хочеш, то ні.

— Тобто це як секрет? — Драко тихо засміявся.

Гаррі посміхнувся у відповідь, залишаючи на обличчі сліди висохлих сліз.

— Так. Все, що відбувається в цьому магазині, залишається тільки між нами.

— Мені це подобається.

— Мені теж. 

Хвилини спливали, і поступово церква ставала лише спогадом, чимось далеким, майже примарним. Гаррі відкинув голову на подушку та глибоко вдихнув, підтягнувши коліна до грудей у заспокійливій позі. Те, що сталось раніше, було неможливо описати. Спочатку він подумав би, що це принесло йому лише біль, що він вийшов із цього ще більш розбитим, ніж раніше, можливо, звинуватив би Герміону за її жахливу пораду. Але згодом на нього зійшло дивне полегшення, серце поволі заспокоїлось, і він відчув, ніби тягар спав з його плечей.

— Драко?

— Мм?

— Через два дні День святого Валентина.

Драко опустив чашку.

— На що ти натякаєш? — скептично запитав він.

— Можемо провести цей день разом?

Питання було трохи дивним, але Гаррі відчував у цьому потребу.

— Здається, ми не зустрічаємось, — зауважив Драко.

— Не зустрічаємось, — погодився Гаррі, — але можемо провести день як друзі.

— Друзі, які одного разу цілувались?

— Друзі, які одного разу цілувались, — повторив Гаррі, і кутики його губ ледь піднялись в посмішці.

— І куди ти пропонуєш піти?

Гаррі задумався на мить, а потім знизав плечима:

— А куди хотів би ти?

— Ну, це необов’язково має бути щось особливе… Як щодо магазину піаніно?

Гаррі скривився:

— Магазину піаніно? Серйозно?

— А що? Ти сам сказав, що це не побачення, — Драко розвів руками.

— Але все ж таки. Будь трохи креативнішим.

Настала коротка тиша, поки Гаррі терпляче чекав, що Драко запропонує щось краще для цього «дружнього» Дня Валентина.

— Це була твоя ідея, тож ти й вибирай, — зрештою заявив Драко.

Гаррі відкинув голову назад на подушку. Куди б він хотів піти? Куди завгодно, аби подалі від власних думок.

— Хочу до моря, — прошепотів він.

— До моря? Але ж зараз зима.

Гаррі знизав плечима:

— Ми могли б поїхати на пляж, де тепло. Де зараз літо.

— Ти знаєш таке місце?

— Ні, — визнав Гаррі. — А ти?

— Єдиний пляж, де я був, — це Кінгстаун-Біч на півдні Англії.

Гаррі посміхнувся:

— Кінгстаун-Біч. Звучить чудово.

Chapter Text

Хвиля

──── ♬♪ ────

Вдалині хвилі безжально розбивались о берег, змішуючись з ревом бурхливого вітру. Вгорі було чути приглушені крики кількох чайок, які були достатньо відважними, щоб кинути виклик жахливій зимовій погоді британського узбережжя. Гаррі не міг пригадати, щоб коли-небудь приходив на пляж за власним бажанням, тим більше поза контекстом війни та постійного відчуття, що смерть чекає на нього або його близьких на кожному кроці. Це було приємно, подумав він.

Вони з Драко щойно з’явились неподалік від пляжу, який Драко ледь пам’ятав із дитинства. Була вже друга година дня — не тому, що вони не планували провести разом цілий день, а тому, що Гаррі передбачав несподіваний візит когось із Візлі чи іншого друга. І він мав рацію — Рон і Герміона завітали під час обіду, жодного разу не згадавши про День святого Валентина, але Гаррі не був наївним.

— Вони сприймають тебе як свою дитину, — майже глузливо зауважив Драко, коли Гаррі приєднався до нього у майстерні після обіду.

— Ні, я просто їхній найкращий друг, який овдовів, страждає від депресії та схильний до самогубства. 

Драко не відповів на цей жарт, можливо, тому, що це й не був жарт. Він просто взяв пальто та сказав Річарду, що бере вихідний на другу половину дня. Річард навіть не запитав, куди вони йдуть, вкотре доводячи, наскільки чиста в нього душа.

Гаррі заплющив очі від пронизливого вітру та глибоко вдихнув солоний запах моря, водоростей, свіже повітря без жодних слідів міського бруду, поки вітер розвіював його довгі кучері, які він занадто довго не підстригав.

— Тут нікого немає, — трохи здивовано та стурбовано сказав Драко.

Гаррі повернув голову, щоб краще його почути, але єдине, що він почув — як той розсміявся.

— Поттере, твоє волосся…

— Що?

— Нічого.

Сміх поступово вщух, і Драко зробив кілька кроків уперед, поки Гаррі нахилився, щоб зняти взуття. Він тільки-но зняв перший черевик, коли Драко заговорив знову:

— Пляж закритий. Там знак.

Гаррі взявся за другий черевик.

— Гаррі, ти мене чуєш? Пляж закритий. Вітер та хвилі занадто сильні, можлива буря.

Знявши другий черевик та скрутивши шкарпетки всередину, Гаррі підкотив штани та, нарешті, випростався, глибоко вдихнувши.

— І? — запитав він, викликавши у Драко скептичну реакцію.

— І? Пляж закритий. Очевидно, не просто так.

На обличчі Гаррі промайнула ледь помітна посмішка:

— Якщо тобі так важко порушувати правила, то нагадаю, що цей знак поставили маґли. 

Він не став чекати відповіді Драко, просто переступив через низьку бетонну стіну, що відділяла пляж. Його босі ноги торкнулись піску, пальці одразу ж занурились в його вологу та холодну текстуру. Це був не м’який, дрібний пісок, якого він наївно очікував, а грубий та крихкий, і він відчував кожну піщинку під чутливою шкірою своїх стоп.

Це було ідеально.

Він почав рухатись до моря, орієнтуючись лише на звук хвиль. Вітер підганяв пісок, що лоскотав та поколював його щиколотки, ніби проникаючи в кожну пору шкіри. Позаду чулись рівномірні кроки Драко та його невдоволене бурчання, але Гаррі йшов швидко, а з кожним кроком все прискорювався, ніби море кликало його.

— Гаррі, зачекай!

Але Гаррі не зупинився. Передчуття піднімалось всередині нього, огортаючи його, як пісок на його ногах, вітер штовхав його вперед з силою нетерплячої руки.

Він віддався пориву — його ноги рухались впевнено, знущаючись з його сліпих очей та залишаючи сліди на піску. І тут його палець врізався в одинокий камінь, наче спеціально залишений тут, щоб зупинити найзапальніших. Гаррі вигукнув усе, що спало йому на думку — від маґлівських лайок до варіацій на тему Мерліна, і, підстрибуючи на місці, вчепився в ногу в інстинктивній спробі втамувати біль. Зрештою він присів, уткнувшись головою в коліна, коли Драко нарешті його наздогнав.

— Ну що ти очікував? Звісно, так і мало статись.

Гаррі, не піднімаючи голови, продовжував розтирати пальці, зітхаючи від болю. Потроху він відступав, повертаючи йому початковий запал дійти до води. Простягнувши руку в бік Драко, він терпляче чекав.

— Що? — перепитав Драко.

— Допоможи мені дістатись до моря, — пробурмотів Гаррі.

Він почув, як Драко пирхнув:

— Воно прямо перед тобою.

— Уф. Ненавиджу тебе.

— Нічого нового. 

Гаррі важко зітхнув та опустив руку, а після кількох секунд роздумів сів прямо на пісок. Драко неохоче зробив те саме, але з більшою спритністю та меншим ентузіазмом від думки забруднити свої штани. 

— Чим це тебе годують Візлі та Ґрейнджер? — нарешті запитав Драко, коли Гаррі почав руками насипати піску з обох боків свого тіла.

Гаррі не відповів. Лише знизав плечима, сам не розуміючи, звідки взявся цей приплив сил. Так тривало вже надто довго — виснажливий емоційний стан, що змінювався від жахливої депресії до нестримної радості. Були дні, коли він плакав до знемоги з бажанням покінчити з усім цим, знову відкрити рани та потонути у власній крові. А були дні, коли він сміявся з кожного жарту Річарда, коли йому хотілось обіймів, поцілунків, уваги, коли він переповнювався любов’ю до всіх навколо та прагнув такого ж теплого ставлення у відповідь.

Його життя немов хиталось на гойдалці між цими двома станами — з кожним разом падіння ставало все болючішим. Але сьогодні був один із хороших днів, коли світ здавався яскравішим, а серце було сповнене надії. Можливо, це не було здоровим, але такі моменти траплялись рідко, тому він вирішив використати його сповна.

Вони сиділи мовчки, нічого не роблячи. Гаррі занурив хворий палець на нозі у пісок, намагаючись надолужити всі ті втрачені відпочинки на пляжі, яких він ніколи не мав у дитинстві. Він почав зводити маленькі бар’єри з піску навколо своїх ніг.

— Збудуємо замок із піску? — нарешті запропонував він.

Судячи з реакції Драко, це було або не дуже популярним заняттям серед чарівників, або ж той просто ніколи не мав нагоди грати на пляжі. Гаррі запідозрив, що справа все-таки в другому.

І вони взялись до роботи, намагаючись відтворити спрощену версію Гоґвортсу. Драко кожні п’ять хвилин питав, чому вони не користуються чарівними паличками, щоб прискорити процес, на що Гаррі тільки зітхав:

— Ти так псуєш все задоволення.

Він почув, як Драко пробурмотів щось схоже на «Яке ще задоволення?» але вирішив проігнорувати.

Поки Драко будував Велику залу, Гаррі взявся за гуртожиток Ґрифіндору. Він споруджував вежу, покладаючись виключно на власні інстинкти, аби вона не завалилась, і щоразу, коли запитував у Драко, чи все виходить добре, той відповідав однаково:

— Виглядає жахливо.

— Ти кажеш це тому, що справді так думаєш, чи просто не можеш втриматись від того, щоб бути нестерпним?

— Як гадаєш?

Зрештою, Гаррі здався, коли порив вітру розвіяв його похилену вежу. Будувати замки, безсумнівно, було веселіше з безтурботним терпінням дитинства. Він підвівся, струсив пісок із штанів та був готовий продовжити свій шлях до моря.

— Ходімо, — сказав він Драко, який все ще сидів, занадто зайнятий тим, що згрібав пісок, намагаючись відновити свій замок.

— Куди? — запитав той неуважно.

— До моря.

— Я не думаю, що це…

Але було вже запізно: Гаррі знову рушив уперед, не чекаючи згоди Драко, змушуючи його піднятись та побігти слідом, якщо він хотів, щоб його почули.

— Гаррі, зачекай! — Драко знову спробував його зупинити, але той вже був далеко.

Його ноги незабаром торкнулись хвиль, які накочувались на берег, перш ніж відступити назад у море. Не вагаючись, Гаррі опустився на коліна та занурив долоні в крижану воду. Відчуття на шкірі було таким приємним й бадьорим, що він зрештою сів прямо у воду. Його штани миттєво промокли, а свіжі хвилі огорнули його ноги, наче ковдрою.

— Гаррі, хвилі величезні, тобі краще відійти назад, — пролунав здалеку застережливий голос Драко.

Гаррі не звернув уваги. Енергія води, вітру, всі звуки й запахи, що переплітались між собою, проникали в його одяг, шкіру, пори, легені, волосся, губи й очі, які він тримав відкритими не для того, щоб дивитись на пейзаж, а щоб відчути його. Волога осідала на його віях, згустки крапель стікали по обличчю, безжально щипаючи очі. Десь у височині, якщо підняти погляд, темрява набула трохи світлішого відтінку.

— Ходімо, — сказав він Драко, який так й не зрушив з місця.

— Ні, відійди назад, Гаррі.

Гаррі повернувся до нього з кривою усмішкою:

— Ти просто не хочеш знімати взуття, так?

— Так.

Гаррі засміявся.

— Та ну ж бо, — спробував він ще раз, знаючи, що присутність Драко поруч зробить цей момент ще кращим. Йому хотілось, щоб той відчув те саме, що й він — холодну воду на шкірі, пісок, що огортає його ноги… Він хотів відчувати плече Драко поруч зі своїм, його пальці, що ненароком торкаються його власних. Хотілось чути його голос чіткіше та ближче.

Але Драко не піддався на вмовляння Гаррі. Натомість він продовжував попереджати його про небезпеку хвиль, його голос ледь долинав крізь гуркіт стихії. Гаррі міг почути відтінок жалю в його голосі — за те, що вони вибрали найгірший пляж у найгірший час року.

Коли Гаррі неохоче повернувся до моря, щільно обійнявши руками свої коліна, застереження Драко раптово припинились. За секунду величезна хвиля обрушилась на берег та з силою поглинула його тіло.

Гаррі не одразу зрозумів, що сталось та як вибратись з цього. Вода різко хлинула в ніс та рот, а течія почала відносити його далі в море. Але раптом якась сила схопила його за руки та потягнула назад.

— Поттер! — пролунав знайомий голос.

Драко щосили тягнув його до берега.

— Гаррі, ти в порядку? — запитав він, в його голосі звучало як занепокоєння, так й збите дихання.

Гаррі перекотився на спину, випльовуючи воду з носа та рота. Те, що він голосно сміявся, лише ускладнювало ситуацію  —його легені судомно стискались до гикавки.

— Мерлін, про що ти думав? — продовжував кричати Драко. Він звучав абсолютно розлюченим.

Поки Гаррі все ще кашляв, Драко обхопив його за тулуб та потягнув ще далі на берег. Але раптом чергова хвиля знову збила їх з ніг, і вони обидва впали на пісок. Драко приземлився прямо на Гаррі, придавивши його всією своєю вагою.

Це змусило Гаррі ще сильніше розсміятися:

— Ти точно в порядку? — знову запитав Драко, коли, спираючись на лікті, піднявся трохи вгору, щоб дати Гаррі можливість дихати.

Поміж сміхом, стуком зубів та дрижанням від холоду Гаррі зміг коротко кивнути.

— Чому ти смієшся? — скептично запитав Драко.

Гаррі витер обличчя мокрою рукою й глибоко зітхнув.

— Бо я ніколи не почувався настільки живим.

Драко на мить замовк, його подих був рваним та тремтливим. Їх тіла мерзли під зимовим вітром, що пронісся над ними, змоченими з голови до п’ят, але вони не ворушились. Дрібна піна, останній слід від розлючених хвиль, то накочувалась, то відкочувалась, ніжно огортаючи їх ноги. Коли Гаррі нарешті прокашлявся та перестав сміятись, він повернув голову до Драко та запитав із усмішкою:

— Ти ж не зняв взуття, правда?

Драко буркнув щось, що, ймовірно, означало «ні».

— Знаєш, вони зроблені з дорогої шкіри дракона, — пробурмотів він.

Гаррі знову розсміявся:

— Може, тобі варто носити щось простіше? З коров’ячої шкіри, наприклад?

За це він отримав легкий удар в плече. І в той момент, коли здавалось, що світ завмер навколо них, навіть вітер та хвилі, коли Драко схилився над ним, в Гаррі з’явилось глибоке бажання. Його тіло тремтіло, але не від холоду, і в цю мить він зрозумів, що очі Драко зустрілись з його очима. Він просто знав це.

— Нам варто вибратись з води, Гаррі, — прошепотів Драко.

Минула секунда, яка, здавалось, тривала годинами, протягом яких вони обоє мовчали та не рухались. Гаррі не збирався підводитись. Навпаки, він підняв обличчя вгору, і його губи торкнулись куточка рота Драко. Він трохи схибив та миттєво відчув, як жаркий укол сорому пробіг його шиєю. Його губи залишались трохи розкритими, дихання завмерло, а серце калатало так сильно, що майже заглушало ревіння моря.

Він чекав, не знаючи, чого саме: реакції, слів, сміху?

Та коли він уже подумав, що Драко відсторониться та встане, той натомість навалився на нього, міцніше притискаючи до піску, а його рука ковзнула до вуха та вологих кучерів Гаррі. І тоді стався поцілунок. Драко зустрів його губи з чіткою, впевненою інтенсивністю.

Гаррі відчув, як хвилювання в його тілі перетворилось на рій метеликів, що пурхали по його венах. Він заплющив очі, як у кіно, і віддався цьому поцілунку, відчуваючи дотик губ Драко та язика, що ніжно розмикав його рот. Тепле дихання Драко стікало вниз його горлом. Він мав присмак солі, а холодні краплі, що стікали з його волосся, залишали вологі сліди на обличчі Гаррі. Поцілунок запалив у ньому такий жар, що міг розтопити кожну з його замерзлих кісток й кожну крижану хвилю, що омивала їх ноги. Драко був п’янким, і Гаррі бажав, щоб ця мить тривала вічно.

Щоразу, коли Гаррі думав, що вони ось-ось відірвуться один від одного, Драко занурювався глибше, досліджував його ще наполегливіше, ще палкіше. Йому здавалось, що пісок під ним поглинає його, хоча насправді він просто губився в Драко.

Нарешті Драко відсторонився, залишивши Гаррі приголомшеним та майже неспроможним дихати. Він не розплющував очей: в ті миті, коли він найбільше прагнув повернути зір, йому подобалось думати, що темрява була його вибором: лише рішенням повік, які закривали його очі.

Гаррі відчував, що Драко хоче щось сказати, але не знаходить слів, і він не збирався йому допомагати. Говорити зараз здавалось неправильним. Рука Драко все ще була в його волоссі біля вуха, пальці ніжно пестили вологу шкіру голови з такою ж делікатністю, як і клавіші піаніно, і Боже, Гаррі ніколи ще не був так вдячний за поцілунок піаніста.

Один подих — і губи Драко знову знайшли його. Він цілував його знову, і знову, і знову, поки Гаррі не почав задихатись, поки він не здався та не розсміявся, а Драко поцілував його посмішку, змушуючи його сміятись ще голосніше. Раптом весь біль зник, змитий у море, а всі його позитивні емоції потонули в запаху Драко, в його вже надто знайомому парфумі,  його дотику, його шкірі — єдиних холодних руках, яким Гаррі дозволив до нього доторкнутись, — а тепер у м’якому торканні його губ.

Гаррі подумав, що швидко звикне до цих поцілунків, це було саме те відчуття, яке не потребувало багато часу, щоб перетворитись на залежність.

— Ти в порядку? — запитав Драко, його губи все ще торкались Гаррі. Псмішка Гаррі не зникла, вона була написана на його обличчі незмивними чорнилами. Він кивнув, їх носи ледь торкнулись, і це змусило Драко теж посміхнутись. Гаррі любив, коли Драко був щасливий, він завжди знаходив розраду в цих посмішках, яких не міг бачити.

Раптом вдалині прозвучав голос розлюченего чоловіка:

— Гей! Ви двоє, там!

Гаррі відчув, як Драко підняв голову в бік голосу, і з його губ зірвався важкий видих.

— Ой.

— Це охоронець? — запитав Гаррі.

— Думаю, так. Він йде до нас.

Чим ближче підходив чоловік, тим чіткіше ставали його слова. Проте Гаррі не міг визначити, чи той був більше сердитий, чи стурбований. Можливо, й те, й інше.

— Мені використати на ньому Облівейт? — запропонував Драко, змушуючи Гаррі насупитись.

— Звичайно, ні!

— Проклясти його?

— Драко! — Гаррі жартома вдарив його в плече. — Навіть не думай про це!

— Гаразд, — пробурчав Драко, потираючи руку.

Він допоміг йому підвестись. Щойно Гаррі встав, вітер вдарив у нього з новою силою, і він задумався, чи можуть зуби зламатись від того, що так сильно тремтять.

— Він підходить, — повторив Драко. — Використовуй свою сліпоту як виправдання, люди жаліють інвалідів.

— Що?!

Гаррі хотів би ще раз його вдарити, але не був упевнений, де саме стоїть Драко.

— В тебе є тростина?

— Ні, — пробурмотів Гаррі.

Драко на секунду задумався, а потім сказав:

— Гаразд, тоді поводь очима в різні боки, щоб всім було очевидно, що ти сліпий.

Це був той вид гумору, за який Гаррі одночасно ненавидів та любив його з однаковим ступенем розгубленості.

— Я цього не робитиму, Драко.

Дурні ідеї Драко, мабуть, тривали б ще довго, якби охоронець не підійшов впритул, важко дихаючи.

— Що ви тут робите?! — крикнув він з останніх сил. — Ви не читали знак? Пляж закритий!

Гаррі розкрив рота, але Драко випередив його:

— Вибачте, сер. Я побачив, як цей молодий чоловік йде прямо в море. Я побіг за ним та врятував від утоплення. 

Скільки б він не намагався, Гаррі не зміг приховати ображений вираз обличчя.

— Я не одразу зрозумів, що він сліпий, — продовжив Драко. — Він, мабуть, подумав, що пляж доступний для всіх.

Кілька секунд охоронець мовчав, ймовірно, уважно вдивляючись у обличчя Гаррі. 

— Ви в порядку? — запитав чоловік.

Драко ледь помітно штовхнув Гаррі, даючи зрозуміти, що питання було адресоване йому.

— Так, я в порядку, — Гаррі псміхнувся, стискаючи щелепу, борючись з холодом та бажанням вдарити Драко.

— Що ви робили в морі повністю одягнутими, — стурбовано запитав охоронець, — самі, — додав він, — в таку погоду, — додав він знову.

— Е-е…, — його бажання вдарити Драко посилилось. — Я просто хотів занурити ноги у воду, — сказав він, вказуючи на свої босі ноги. — Дуже скучив за морем.

Зрештою, виявилось доволі легко переконати охоронця, адже той лише підтвердив слова Драко: люди справді співчували людям з інвалідністю.

Чоловік супроводив їх до виходу з пляжу, пильно стежачи за їхнім станом та кілька разів пропонуючи викликати допомогу, якщо вони відчули б симптоми переохолодження. Коли вони знову відмовились, він наполіг на тому, щоб принести їм два рушники з охоронної будки. Нарешті, коли йому вдалось закутати їх у теплі рушникищо, що, мусив визнати Гаррі, позбавило його тремтіння, чоловік протяжно зітхнув.

— Вам варто бути обережнішими, молодий чоловіче, — сказав він, звертаючись до Гаррі. — Коли є сумніви, краще перестрахуватись.

— Так, сер, — відповів Гаррі.

— А у вас, — охоронець повернувся до Драко, — чудова реакція, дуже гарний інстинкт. Ви раптом не працюєте у сфері першої допомоги?

— Ем… так?

— Поліція, армія, пожежна служба?

Навіть не маючи зору, Гаррі відчув, як Драко занервував.

— Так, — повторив він, — я... поліцейсько-армійсько-пожеж... щось...

Гаррі довелось опустити голову та міцно стиснути губи, щоб не розсміятись. Не було нічого смішнішого за Драко, який намагався поводитися як маґл.

Ще кілька хвилин їм довелось вислуховувати охоронця, перш ніж він нарешті пішов, так само, як і прийшов — із брязкотом ключів об стегно.

— Ми впорались непогано, — зауважив Драко, і Гаррі кивнув, все ще стримуючи сміх. Драко витягнув чарівну паличку та висушив їх обох закляттям. — Може, забудемо про пляж та зробимо щось інше?

Можливостей було безліч, і кожна з них набувала для Гаррі особливого сенсу лише тому, що вони були разом. Вони могли просто прогулятись вздовж узбережжя або повернутись до магазину, де Гаррі слухав би, як Драко грає на піаніно. Або ж вони могли піти до нього додому, випити чаю та говорити про все на світі. Або ж мовчати. Гаррі подобалось й це. Вони могли навіть знову поцілуватись. Це здавалось найкращою ідеєю.

— А може, вип’ємо гарячого шоколаду? — нарешті запропонував Гаррі.

— Гарячий шоколад, справді? — Драко важко зітхнув. — Скільки тобі років?

— Я не знав, що на гарячий шоколад є вікове обмеження.

— Сподіваюсь, що є.

Але Драко не знадобилось багато часу, щоб змінити свою думку — лише коротка пауза та легкий натяк на розчарування на обличчі Гаррі.

— Гаразд, буде тобі гарячий шоколад.

Гаррі очікував, що Драко, як завжди, візьме його під лікоть. Однак цього разу його рука ковзнула вниз та зупинилась на його долоні. Драко провів пальцями вздовж його руки, провівши ними між кісточок пальців та міцно стиснувши їх. Гаррі відповів тим самим.

Вони просто були друзями.

── ❦ ──

— Відчуваєш, як він рухається?

Рука Гаррі трохи довше залишалася на животі Герміони, поки м'які поштовхи не торкнулись його долоні, викликаючи посмішку на його губах.

— Так, я його відчуваю.

— Я теж хочу! — вигукнула Роуз. Вона незграбно залізла на диван із невеликої допомоги, потім сіла на ногу Гаррі, щоб краще дотягнутись до маминого живота.

Поки вона зосереджено чекала, щоб відчути рухи братика, Гаррі ніжно провів рукою по її волоссю.

— Ти радієш, що матимеш братика? — запитав він.

Її коліно зісковзнуло з його стегна, і вона притулилась до Гаррі та Герміони. Помовчавши кілька секунд, вона пробурмотіла:

— Я хочу сестричку.

Її щирість викликала сміх у кімнаті.

— Братик — це теж чудово, — сказав Гаррі, хоча, здається, це її не переконало.

— Типова сестра, — пожартував Дін, стоячи трохи далі в їдальні.

Як і щороку, якщо не рахувати минулого, члени Отряду Дамблдора зібрались на щедру вечерю, яка досі важко відчувалась в шлунку Гаррі. Вони непомітно перейшли до цієї традиції, ніби це була природна справа після війни.

Хоча з кожним роком їх ставало менше — друзі, які стали надто зайнятими, ті, хто забув, ті, хто переїхав, і ті, кого вже не було серед них, — невелике ядро залишалось незмінним: Рон, Герміона, Невіл, Луна, Дін, Сімус та Гаррі.

Джіні завжди з нетерпінням чекала цих зустрічей, і Гаррі теж їх любив. Йому особливо подобалось слухати про життя своїх друзів, бачити, як вони дорослішають та йдуть кожен своїм шляхом — хтось здійснював свої мрії, а хтось дивував новими захопленнями. Він цінував ці зібрання, поки з часом деякі друзі більше не могли поділитись своїми хорошими новинами.

Коли Джордж перестав приходити, бо не міг витримати розмов про Гоґвортс та їхню юність. Коли Чо більше не з'являлась, бо заручилась з власницьким та жорстоким чоловіком. І коли Джіні...

З усіх них Дін, здавалось, досягнув найбільшого успіху. Він отримав роботу мрії, перетворив своє захоплення на справу життя, розбагатів, став привабливим чоловіком та здобув любов усіх довкола — навіть свого найкращого друга. 

Сімус кохав Діна. Гаррі згадав про це за вечерею, слухаючи незграбні жарти, які Сімус завжди відпускав, аби викликати в Діна сміх. Його почуття не були таємницею ні для кого, крім самого Діна.

Минув рік після війни, коли Сімус відвів Рона та Гаррі вбік, щоб зізнатись їм та попросити поради. Саме тоді Гаррі усвідомив, що у чаклунському світі гомосексуальність навіть не була темою для обговорень, помітивши повну відсутність реакції у Рона та ту легкість, з якою Сімус поділився новиною.

Але річ у тім, що Дін був прямий, як стріла. Він ганявся за випадковими інтрижками та короткими романами, що лише засмучувало Сімуса. І все ж вони переїхали жити разом та мешкали під одним дахом вже чотири роки. Іноді Гаррі замислювався: Дін справді був таким наївним, що не помічав почуттів свого друга, чи просто не мав нічого проти того, щоб гратись з ними?

Зрештою, вечір добіг кінця, і друзі розійшлись, залишивши дім Рона й Герміони порожнім та тихим. Гаррі все ще сидів на дивані, що йому не належав, і ніхто не питав, чому він затримався. Ніхто не запитував, чому вони досі тримались разом, ніби війна не закінчилась, і чому не могли розлучитись довше, ніж на два дні. Ніхто не питав, бо всі це знали.

Після того як Герміона поклала Роуз у ліжко, Рон повернувся до вітальні й зручно вмостився у кріслі, тоді як Герміона знову сіла поруч із Гаррі. Її рука легко знайшла його кучері, почала м'яко розплутувати їх пальцями.

— Як ти себе почуваєш? — запитала вона тихо, майже пошепки.

Гаррі кивнув, притиснувшись до м'якої тканини дивана.

— Ти виглядаєш щасливішим останніми днями, чи не так?

Думки почали роїтись в голові: пляж, пісок, море, запах гарячого шоколаду, його запах, його руки, його губи… він.

— Так, — прошепотів Гаррі. — Думаю, що в мене все гаразд.

— Чимось займаєшся? Тобі не нудно? — спитав Рон зі свого місця.

Крамниця з піаніно, уроки, його запах, його руки, його губи… він.

— Ні, не нудно.

Щовечора, коли вони збирались разом, щоб розділити трохи радості, Гаррі хотілось розповісти їм про Драко. Не тому, що він прагнув відкрити їх таємницю, зруйнувати те, що належало лише їм, а тому, що йому хотілось, щоб друзі знали, якою людиною став Драко. Він хотів, щоб вони зрозуміли, наскільки Драко вріс у його життя та наскільки кумедним бував, хай іноді його чорний гумор зачіпав Гаррі. Він хотів, щоб вони почули, як Драко грає на піаніно, адже це справді було варте уваги.

Гаррі зрозумів, що не має нічого іншого, про що хотів би говорити, нічого, що приносило б йому радість у розмові, нічого, що не змушувало б його відчувати занадто багато. 

Іноді він вважав це егоїзмом — приховувати це, адже якщо хтось й заслуговував знати, що він щасливий, то це був Рон. Але Гаррі не міг збагнути, на яке саме щастя він мав право. Він не міг уявити, як відреагують ті, хто його оточував, якщо дізнаються, що його губи торкнулись інших після Джіні. Було складно зрозуміти, скільки часу має минути, перш ніж він зможе дозволити собі нову близькість, почути новий ритм серця поряд або відчути новий запах на своїх простирадлах, не думаючи, що він зрадив Джіні чи рухається вперед надто швидко.

Єдине, що він міг запропонувати своїм друзям, — це щоденну розраду в тому, що він прокидається вранці. І хоча це було полегшенням, йому здавалось, що цього замало.

Тому він змушував себе знаходити нові теми для розмови — дрібні та незначні, але такі, що викликали в друзях реакцію, яка нагадувала йому, яке щастя мати їх поруч. Він навіть докладав зусиль, щоб читати книги, які йому позичала Герміона, і обговорювати їх із нею. 

— Я закінчив «Алісу в Країні Чудес».

— Справді? І що ти про неї думаєш? — запитала Герміона.

Гаррі на мить замислився, хоча провів цілу ніч, розмірковуючи над своїми враженнями. Потім повернувся до неї та сказав:

— Дорослий світ надто складний, нелогічний та нудний. Але зрештою ми всі змушені відмовитись від дитинства й подорослішати, як і всі інші.

Після довгої паузи Герміона відповіла:

— Я думаю, що це про пошук себе, але також про прийняття відмінностей інших, Гаррі.

Рон засміявся:

— Ви точно читали одну й ту саму книгу?

В такі моменти Гаррі розумів, що мало знає про світ — чи, радше, що йому варто змінити свій погляд на нього. Чим більше він читав, тим сильніше намагався зрозуміти думки Герміони, і тим більше йому починало подобатись читання. Те, що спершу було «примусом», поступово перетворилось на «безсонні ночі на дивані, поглинаючи сторінку за сторінкою, кожна з яких була цікавішою за попередню».

Читання ніколи не могло зрівнятись з радістю, яку приносила йому гра на піаніно. Це залишалось його улюбленим заняттям. Часом він замислювався, чи це справді сам процес гри робив його щасливим, чи, можливо, задоволена посмішка Драко та схвалення Річарда, коли він опановував нову мелодію.

Глибоко в душі він завжди приходив до одного й того ж висновку: головною причиною, з якої він щоранку підводився з ліжка, було бажання побачити Драко.

Побачити.

Смішно, як навіть через шість місяців слова продовжували насміхатись з нього. Але ж вони мали такий великий сенс та вагу. Річ була не в тому, щоб бачити його, а в тому, щоб бути з ним. Це вже мало набагато більше значення.

Він хотів не просто бачити його, а сидіти поруч, відчувати його руку на своїй, коли вони разом сиділи за піаніно, вдихати його аромат, чути його дихання, його голос, шорох його сорочки, коли він грав.

Був ранок початку березня — чудовий ранок після спокійного сну, той самий ранок, коли його розбудили співи птахів, а не звична тривога.

Напередодні вечора він працював над п'єсою, яку Річард вважав надто складною для його рівня, але яку Драко наполегливо радив йому почати вивчати. Обидва були вперті та горді, тому Гаррі практикувався кілька тижнів поспіль, щодня й щоночі, часто до дуже пізньої години. І саме цього вечора, вперше за весь час занять, він відчув гордість за себе й з нетерпінням чекав, коли зможе показати свій прогрес обом учителям.

Він з’явився в звичному маленькому, порожньому закутку біля майстерні й попрямував до дверей, тримаючи тростину в руці та усміхаючись. Але щойно переступив поріг, одразу відчув, що щось не так. Запахи, звуки, атмосфера — знайомий тягар — все це навалилось на нього разом.

Жіночий голос, такий знайомий та впізнаваний, задзвенів у його вухах. Місіс Бейлі, як завжди, говорила голосно, заповнюючи кімнату своїм трохи тремтячим голосом. Її співрозмовник залишався незворушним та мовчазним.

Гаррі обережно зачинив за собою двері, ніби не хотів порушувати особисту розмову, хоча місіс Бейлі рідко зберігала щось у таємниці. І тоді він почув:

— На жаль, такі речі трапляються доволі часто. Це неминучий наслідок привілею старості, мій маленький Олдене.

Гаррі злегка насупився.

— Ти маєш знати, що мій чоловік цілком готовий керувати крамницею, скільки знадобиться. Вони стільки років працювали разом, не хвилюйся ні про що, любий.

Вона говорила з Драко.

Той відповідав коротко, уривчасто. Місіс Бейлі продовжувала його заспокоювати, але її слова були надто розмитими, щоб Гаррі міг повністю зрозуміти ситуацію. Зрештою, вона рушила до виходу, але, помітивши Гаррі, підійшла до нього.

Її тепла, зморшкувата рука м’яко лягла поверх його, ледь її поплескавши.

— Гаррі, хлопчику, будь поруч із Олденом, добре? Саме в такі моменти нам потрібно триматись разом.

Гаррі кивнув, усе ще спантеличений, поки в його голові почав вимальовуватися найгірший сценарій. Місіс Бейлі рушила далі.

— Ми повернемось завтра, я та мій чоловік. Не падай духом, Олдене. Ви обидва чудові хлопці.

Двері зачинились за нею.

Гаррі почекав кілька секунд, сподіваючись, що Драко щось скаже. Коли той залишався мовчазним, Гаррі першим порушив тишу:

— Олдене, що сталось?

— Ти можеш називати мене Драко. Тут лише ми.

Голос у нього був крихкий.

— Де Річард? — обережно запитав Гаррі, стискаючи тростину так сильно, що аж пальці заніміли.

— В нього стався інсульт. Він у лікарні.

— Що?

Гаррі пам’ятав це слово лише раз у житті — коли помер дядько Вернона. Тітка Петунія тоді влаштувала родинну трагедію, змусивши чоловіка та сина пройти безліч обстежень, щоб впевнитись, що у них немає спадкових проблем із серцем.

— З ним все гаразд?

— Так, — відповів Драко, але його голос звучав дивно — занадто високий та напружений. — Так, все добре. Його залишать там на деякий час, я не знаю, на скільки.

Після цих слів Драко почав нервово ходити туди-сюди майстернею, підбираючи клаптики паперу, деревину, пересуваючи речі, які Гаррі не міг впізнати, ніби просто повернувся до роботи, як у будь-який інший день.

— Драко?

— Все добре, він живий, він дихає, все гаразд, — повторював той все тим самим дивним голосом.

Гаррі стиснув губи. Сцена перед ним здавалась нереальною, і чим більше Драко заперечував ситуацію, тим більше Гаррі розумів, як сильно той переживав.

— Мені треба працювати. В нас два роялі мають бути готові до кінця тижня. Там великі гроші, я мушу працювати.

— Драко, будь ласка...

Раптом у голосі Драко прозвучала паніка — і Гаррі зрозумів, що давно не чув від нього такого. Його рухи стали швидшими, а його слова більш уривчастими. Він ходив з кутка в куток, поки Гаррі не закричав:

— Драко!

Кроки припинились.

Гаррі рушив вперед, поки не опинився перед ним.

— Ти мусиш заспокоїтись, — тихо сказав він, але його слова лише ще більше знервували Драко.

— Я знайшов його вночі, — видихнув він. — На підлозі. Нерухомого. Без дихання! Я не знав, що робити, куди його везти! Я не знаю, як це роблять маґли! Я хотів скористатись телефоном, але ніколи цьому не вчився! Це завжди робив Річард, я навіть не знав, кому дзвонити! Мені довелось просити допомоги на вулиці, бо я не міг допомогти йому сам!

— Драко...

— І тепер я не знаю, що робити з майстернею, я просто... я просто безпорадний, я не знаю, що робити.

— Драко, — різко перебив його Гаррі, — дихай.

Він показав приклад: зробив глибокий вдих, а потім повільний видих.

— Все буде добре. Ти отримаєш допомогу. Я допоможу тобі. Містер та місіс Бейлі теж допоможуть. Ти не один. І Річард... він теж одужає. Я знаю це.

Гаррі почув слабке, тремтяче зітхання-згоду з вуст Драко.

Окрім його уривчастого дихання, у майстерні запанувала тиша, яка затягнулась, аж поки Гаррі не запитав:

— Можна тебе обійняти?

Це навіть не було питанням, а швидше попередженням про те, що він збирається зробити. 

Повільно, обережно він обхопив Драко руками, поклав підборіддя на його плече та просто чекав.

Зрештою, довгі, тонкі пальці Драко піднялись та міцно вчепились в складки його теплого вовняного пальта.

Гаррі м'яко погладжував його спину. Спершу плечі Драко напружились, а потім, порушуючи тишу, він почав плакати.

Його руки міцно обвили Гаррі, який не відступив, не спробував вирватись. Він просто дозволив Драко випустити весь страх, який мучив його після цієї кошмарної та безсонної ночі.

— Все буде добре, Драко, — прошепотів Гаррі. — Я поруч.

Chapter Text

Фіолетовий

──── ♬♪ ────

Атмосфера майстерні піаніно, тепер без Річарда, була похмурою та позбавлена будь-якого життя, радості чи енергії. Здавалось, навіть старі піаніно сумували за його відсутністю — вони один за одним розладнувались без очевидної причини, чим викликали в Драко та містера Бейлі лише розгубленість та пригнічення. 

Гаррі та Драко щодня навідували Річарда в лікарні, підлаштовуючи свої візити під час відвідувань його старих друзів та небагатьох родичів, що залишились. Саме під час другого візиту Гаррі познайомився з його сестрою. Її звали Мері, вона була на десять років молодша за Річарда, мала такий самий акцент та тембр голосу, а ще — поділяла його почуття гумору, яке Гаррі завжди так любив.  

На жаль, їхні зустрічі були нетривалими, бо Річард майже весь час спав, а коли прокидався не був собою. Його мова була незрозумілою, він ледве впізнавав своїх близьких та більшу частину часу тихо стогнав, благально прохаючи про свою музику.  

Пізніше Гаррі дізнався деталі того, що сталось тієї ночі, коли Драко знайшов Річарда на підлозі. Виявилось, що той захворів на грип, який не лікував кілька днів. Це призвело до звуження судин, підвищення тиску та, зрештою, інсульту. За словами його сестри, таке з ним траплялось не вперше, але лікарі попередили: якщо він не почне ретельніше піклуватись про своє здоров’я, наступного разу може не вижити.  

— Ось одужає, й я йому всиплю як слід, — пробурчав Драко того ж дня, налаштовуючи одне з піаніно, яке вони мали продати того ж вечора.  

— Драко...  

Гаррі розумів, що той сердиться лише через хвилювання. Останні кілька днів ясно показали, наскільки важливим для нього був Річард, ні слова, ні мовчання не могли це змінити.  

Одного ранку Драко чекав на Гаррі в задній частині майстерні, роблячи вигляд, що прибирає, хоча припинив, щойно той приєднався до нього. Було очевидно, що він обдумував щось цілу ніч, бо заговорив без вагань: він хотів, щоб Гаррі пішов із ним до квартири Річарда та допоміг забрати його нотні записи.  

— Він постійно про них просить, — пояснив Драко.  

— Але… — Гаррі на мить завагався. — Ти впевнений, що вони йому справді потрібні? Він зараз не зовсім при тямі.  

— Яка різниця, при тямі він чи ні? — обурено відповів Драко. — Він хоче свою музику. Якщо це допоможе, чому ми маємо йому відмовляти?  

— Просто… Я не певен, що ми повинні ритись в його речах.  

Драко ледве стримав новий спалах роздратування: 

— В мене є його ключі, Гаррі. Я весь час буваю в нього вдома. До того ж він завжди розраховував на мене в разі чого. Він мені довіряє, а я довіряю йому.  

Зрештою, Гаррі погодився, розуміючи, що Драко все одно піде. Тож він пішов слідом за ним до квартири Річарда, яка знаходилась просто над майстернею. Гаррі й гадки не мав, що той там жив. Втім, він взагалі знав про нього не так багато.  

Квартира Річарда пахла старим деревом, старими тканинами та часом. Гаррі сів перед його піаніно — кришка була відкрита, ніби його востаннє грали того самого дня, коли все сталось. Відігравши кілька нот, він почув, як Драко щось перебирає — шурхіт паперу, відкривання та закривання папок, пересування картонних коробок.  

— Ти їх знайшов? — нарешті запитав Гаррі, коли Драко завмер.  

— Так, ось вони.  

Гаррі почув, як той сідає на край ліжка та починає гортати сторінки в мовчанні.  

— Всі його композиції зібрані тут, всі ті твори, про які він мені завжди розповідав, — пробурмотів Драко так тихо, що Гаррі довелось зосередитися, аби розчути.  

— Тут ще й листи, — продовжив він. Його голос звучав задумливо, майже відсторонено. — Всі вони написані Річардом. І, схоже, всі повернулись назад до нього.  

Заінтригований, Гаррі підвівся та сів поруч на охайно застелене ліжко. Драко замовк.  

— Драко… Ти серйозно зараз їх читаєш? — із ноткою несхвалення в голосі запитав Гаррі.  

— О так, вибач, — кивнув Драко, а потім почав читати вголос: — «Моя дорога Вів’єн…»  

— Ні, зачекай!  

Але Драко вже почав.

Серед цього хаосу я сподіваюсь, що мій лист знайде тебе в доброму здоров’ї та мої слова зможуть подолати відстань, яка нас розділяє. Поки війна триває, боюсь, що приношу війську небагато користі, хіба що трохи поезії. Не минає жодного дня, щоб твоє обличчя не переслідувало мене в думках та снах, я сумую за твоїм дотиком більше, ніж можна передати словами. Я хочу, щоб ти пам’ятала: моя любов до тебе залишається непохитною, незмінною, незважаючи на відстань та жорстокість світу.

Дні тягнуться довго та здаються однаковими. Я думав, що бачитиму смерть, що мене переслідуватиме металевий запах крові та обпаленого тіла, але реальність, люба моя, зовсім інша. Війна — це просто довге, похмуре очікування, а щоночі, коли ми намагаємось заснути, нас мучить страх не прокинутись наступного дня. Я чую, як чоловіки моляться у своїх ліжках, благаючи, щоб це все припинилось й щоб ми повернулись додому. І я теж іноді молюсь.

Щоранку та щовечора я пишу. Я пишу тобі, сподіваючись, що мої листи знайдуть тебе та принесуть тепло в твоє серце. І я пишу свою музику.

Я сумую за своїм піаніно, ти єдина, хто може мене зрозуміти. Я сумую за слоновою кісткою клавіш та чистотою нот. Тому я виливаю всі свої емоції в ці композиції, з палаючим, невтомним бажанням, щоб ти колись їх почула. Останній твір, який я написав — для тебе. Всі вони для тебе, але цей носить твоє ім’я, несе в собі твою душу. Я мрію про той день, коли зможу зіграти його для тебе та дозволити нотам висловити те, що часто не можуть передати слова.

Я молюсь, щоб ти була в безпеці, де б ти не була, де б ти не прокидалась вранці та не засинала вночі. Все, що мене хвилює — це твоє здоров’я та добробут, і я сподіваюсь, що ти не забула мене. До того дня, коли ми знову зустрінемось в мирному майбутньому, я продовжуватиму мріяти про тебе та писати свою любов на найпрекраснішому з інструментів.

Твій, завжди та назавжди,

Річард.

Після того, як Драко закінчив читати листа, запанувала довга тиша. Гаррі не знав, що сказати чи як відреагувати. Він почув, як Драко знову риється у паперах Річарда, а тоді промовив: 

— Я знайшов цей твір... « Ода Вів’єн» .

Драко кілька секунд розглядав ноти, поки Гаррі ще перебував у полоні свіжих спогадів про лист. Довгий шрам, який він якось відчув на руці Річарда, раптом знову з’явився у його думках, як й ті слова, що той сказав йому того дня, коли вони сиділи разом у майстерні. Чи відчував Річард, що він та Драко також пройшли через війну? Чи саме тому він був до них таким добрим?

— Ми не повинні цього робити, Драко.

— Це прекрасний твір.

— Драко.

Не звертаючи уваги на Гаррі, Драко витягнув чарівну паличку з кишені та продублював кожен аркуш музичних нот Річарда.

— Що ти робиш?

— Ти ніколи не знаєш, раптом вони загубляться чи їх випадково викине цілитель. Це надто цінно, щоб мати лише один примірник.

— Лікар, не цілитель, — машинально виправив Гаррі, сподіваючись, що Драко не вжив цього слова в лікарні, коли вони відвідували Річарда.

Драко проігнорував його виправлення, зосереджений на своєму завданні.

— Не дублюй його листи! — попередив його Гаррі.

Драко важко зітхнув:

— Гаразд.

Гаррі відчув гостре почуття провини; вони не мали права читати цього листа, хоч кожне його слово було прекрасним.

— Річард коли-небудь розповідав тобі про цю жінку? — нарешті запитав він, але Драко відповів, що ніколи не чув цього імені з уст Річарда.

Гаррі насупився:

— Вона, здається, була для нього дуже важливою.

— Річард ніколи не розповідав мені про свої любовні історії, — відповів Драко.

— А про війну?

— Ні.

На мить Гаррі здалось, що він почув у голосі Драко нотку розчарування. Він не став далі розпитувати, не бажаючи зробити момент незручним.

Зрештою, вони підвелись. Драко повернув ноти та листи в папку, поки Гаррі чекав біля дверей, не відчуваючи бажання залишатись в квартирі Річарда довше.

— Як гадаєш, нам варто віддати йому листи, чи тільки музику? — запитав Драко.

Гаррі знизав плечима:

— Не знаю… думаю, ми можемо взяти все…

Драко приєднався до нього біля дверей, але, перш ніж натиснути на ручку, раптом запитав:

— Хочеш піти до мене?

— До тебе?

— Я живу нагорі, — пояснив Драко.

Гаррі зробив паузу, не бажаючи виявляти надто великого ентузіазму, а потім погодився. Він пішов за Драко по скрипучих старих сходах на верхній поверх. Ключ клацнув у замку, двері відчинились, і вони обоє увійшли в його квартиру.

Тут пахло майже так само, як поверхом нижче, тільки без запаху старості. Натомість у повітрі вловлювався аромат парфумів Драко, які той, мабуть, наносив щоранку перед тим, як спускатись до майстерні.

— Тут майже нічого немає, лише ліжко та ванна, — сказав Драко. — Кухнею я користуюсь внизу, разом із Річардом.

Це багато що пояснювало.

— Гарна кімната, — з посмішкою зауважив Гаррі.

— Замовкни, — засміявся Драко. Було приємно знову чути його сміх.

— Ні, справді. Я відчуваю, що це гарне місце.

— Справді? У тебе що, шосте чуття?

— Можливо.

Тиша.

— А це… ти відчуваєш?

Губи Драко наблизились до його обличчя, його подих змішався з розкритими губами Гаррі.

— Відчуваю.

За мить руки Драко вже були навколо нього, а в наступну секунду він пристрасно цілував його. Гаррі на мить забув про листа Річарда та про той біль, який вони переживали. Обійми Драко були власними, його рука міцніше стиснула Гаррі за талію, перш ніж потягнути їх обох глибше в кімнату. Гаррі не намагався зупинити його, він відчував, як рука Драко ковзає вгору по його шиї, заплутується в його кучерях, а інша рука спускається по спині. Вони впали на ліжко, голова Гаррі опинилась біля стіни, але Драко підставив руку, захищаючи його.

Їхні губи досліджували одне одного, ніби вперше. Драко провів рукою по передпліччю Гаррі, перш ніж переміститись до товстого светра, що закривав його живіт. Він трохи підняв його, щоб просунути пальці під тканину. Дотик до його оголеної шкіри змусив Гаррі здригнутись — від збудження та страху водночас. Він почув, як шкіряні туфлі Драко впали на підлогу, коли той забрався на ліжко, прагнучи ще більше наблизитись до Гаррі. Коліно Драко прослизнуло між його ніг, торкаючись тканини штанів, а живіт Гаррі повільно опускався назустріч йому.

Незабаром все тіло Гаррі опинилось затиснутим під вагою Драко, а розум гарячково намагався вирватися на волю. Кожен дотик Драко відправляв хвилі збудження по його тілу, змушуючи кров кипіти, а серце несамовито калатати, тоді як у його свідомості точилась люта битва — похіть боролась з розумом. Гаррі ніколи не вмів ухвалювати рішення, особливо ті, що стосувались його власного щастя.

А тоді він відчув, як рука Драко під светром рухається вище по животу, зупиняється біля ребер, змушуючи його інстинктивно напружитись від холоду, а потім починає спускатись — нижче, нижче, ще нижче.

Гаррі намагався зосередитись на поцілунку, на губах, на язику, що жадібно досліджував його рот. Але рука Драко продовжувала свій шлях униз, аж доки пальці не торкнулись поясу його штанів.

Гаррі раптово повернув собі контроль над свідомістю. Різким рухом, можливо, занадто різким, бо Драко здригнувся та швидко забрав руку, залишаючи на шкірі Гаррі гарячу доріжку, він сів та поспіхом стягнув светр донизу.

— Мені треба йти, — промовив він якомога легше, намагаючись посміхнутись, хоч й ніяково.

— Зачекай, пробач...

— Ні, ні, не вибачайся.

Не усвідомлюючи, що робить, Гаррі швидко вибрався з ліжка, його обличчя ще палахкотіло від поцілунків Драко, а волосся розпатланим, як тоді, коли вони пішли на пляж. 

— Я щойно згадав, що маю обідні плани з Роном, і... так, мені треба йти.

Драко нічого не відповів, усе ще сидячи на ліжку, яке щойно ледь не стало свідком їхньої близькості.

Хвиля сорому накотила на Гаррі. Він не міг просто втекти, не виглядаючи при цьому дурнем, і тому, розгублено шукаючи вихід, мало не перечепився через взуття Драко. Лише в останню мить йому вдалось втримати рівновагу, схопившись за спинку стільця.

— Гаррі, не поспішай...

— Я в порядку, я в порядку, — запевнив Гаррі, хоч шия та щоки горіли від збентеження.

Драко дозволив йому самому знайти двері, і за це Гаррі був йому частково вдячний. Він не знав, що Драко думає чи відчуває. Та й взагалі, він не розумів, що між ними відбувається.

Єдине, що він знав напевно — виходячи з цієї кімнати, він відчував, що зробив усе неправильно.

Вони більше ніколи не говорили про це. Гаррі не міг зрозуміти, чи Драко уникав цієї теми через стурбованість станом Річарда та його музикою, чи, як й Гаррі, просто потопав у власних суперечливих емоціях. Але той випадок залишився в пам’яті Гаррі наступні кілька днів, переслідуючи його незліченними запитаннями про те, що сталося в кімнаті Драко. Він думав, чи Драко це мав на увазі, чи Гаррі неправильно зрозумів його дії. Нарешті визнавши, що немає можливості неправильного тлумачення, він запитав себе, чому — точніше, як вони тут опинились? Невже роки ворожнечі між ними змінились взаємним бажанням?

Він боровся з іншою думкою: чи це просто фізичний потяг, швидкоплинна потреба досліджувати тіла одне одного чи щось глибше?

Це не могло бути чимось більшим. Не могло. Коли образ Джіні з’явився в його пам’яті, Гаррі піднявся з ліжка та спустився сходами свого будинку. Він знав ознаки закоханості — постійну присутність цієї людини в його думках, коли час летить в їх товаристві, невпинне бажання їх дотиків, їх поцілунків...

Гаррі важко опустився на стілець перед піаніно, втупившись у закриту клавіатуру. Зрештою, він повільно відкрив кришку та почав грати останню мелодію, яку навчив його Драко. Він грав всю ніч, намагаючись зосередитись на нотах, хоча кожна нота нагадувала йому про Драко.

── ❦ ──

— Про що ти думаєш, Гаррі? Ти виглядаєш задумливим, — запитав Річард.

Це був один із тих ранків, коли Гаррі прийшов до лікарні сам, поки Драко довелось залишитись в майстерні. Стан Річарда стабілізувався протягом останніх кількох днів, дозволяючи йому не спати та вести нормальну розмову. 

— Гаррі?

— Вибачте.

Гаррі почухав потилицю, соромлячись, що не приділяє Річарду достатньо уваги.

— Хочеш розповісти, що тебе турбує? — м'яко запитав Річард.

Гаррі прикусив внутрішній бік губи:

— Це нічого важливого, не хвилюйтесь.

Річард почекав кілька секунд, перш ніж відповісти:

— Виглядає важливим.

Гаррі не відповів.

— Знаєш, Гаррі, мушу зізнатись, відколи я тебе зустрів, у мене виникло чимало запитань, — заговорив Річард. — Не минає жодного дня, щоб я не дивився на тебе й Олдена та не думав, через які випробування ви пройшли, що приховується за цими сумними посмішками.

Інстинктивно Гаррі повернув голову в бік Річарда, ніби якимось дивом зміг би розгледіти його риси. Він знав, що Річард говорить щиро, що в його цікавості немає злого умислу, як не було й у Гаррі.

— Я теж не так багато знаю про вас, — сказав Гаррі, змусивши Річарда розсміятись.

— О, тут ти мене підловив.

Річард задумливо зітхнув.

— Як щодо того, щоб поділитись один з одним частинками свого життя? Тоді ти не почуватимешся так, ніби я знаю про тебе більше, ніж ти про мене, — запропонував Річард. — Я можу почати, якщо хочеш, щоб ти був певен, що я говорю щиро.

Гаррі трохи вагався, але пропозиція здалась йому гарним компромісом.

— Гаразд, — сказав він, ледь кивнувши.

— Гаразд, — повторив Річард та, повільно й з видимим зусиллям, підвівся в ліжку. Вихований за всіма правилами (ймовірно, єдине, чого навчила його тітка Петунія), Гаррі хотів було допомогти, але, щойно він піднявся з крісла, Річард мовив:

— Все гаразд, Гаррі. Я ще можу сісти сам.

Гаррі знову опустився на місце та почав чекати.

— Отже, — сказав Річард, — що б ти хотів про мене дізнатись?

Перше, що спало Гаррі на думку, — Вів’єн, а з нею й інша тема — лист. Опустивши голову та винувато насупившись, він зізнався:

— Ну, можливо, спочатку я маю вам дещо сказати. Коли ми з Олденом ходили за вашою музикою до вашої квартири, ми знайшли ваші листи та... випадково прочитали один із них.

У лікарняній палаті запала тиша, проте Гаррі відчув, ніби тягар злетів із його грудей. Несподівано пролунав хрипкуватий сміх Річарда.

— Це була цікавість Олдена, так? — весело запитав він. 

Гаррі не відповів, надто збентежений, щоб виправдовуватись. Це була ідея Драко, так, але ж він нічого не зробив, щоб його зупинити.

— Вибачте, Річарде.

— Ось той момент, коли я маю розсердитись, так? — запитав Річард, і Гаррі скривився, мов дитина, яку насварили. Це знову змусило Річарда розсміятись.

— Знаєш, у Біблії цікавість вважається вадою. Мене це завжди дивувало, якщо чесно, — сказав Річард. — Думаю, я вже надто старий, щоб перейматись такими речами. Крім того, мої листи не потрапили в чужі руки, чи не так?

З його слів було важко зрозуміти, що він насправді відчуває. У Річарда була іноді доволі дратівлива звичка завжди бачити світлу сторону в усьому.

— Не картай себе, Гаррі. Я не проти. Врешті-решт, я вірю, що мої листи заслуговують на те, щоб їх читали не лише я сам, — додав він легковажно. — Як й мої композиції. Вони, мабуть, вже втомились бути написаними для того, щоб їх ніхто не чув.

В його легкому сміху прозвучала ледь відчутна нотка суму. Але перш ніж Гаррі встиг відповісти, Річард запитав:

— Отже, повертаючись до мого початкового питання. Що ти хотів би дізнатись?

Гаррі не довго думав над відповіддю:

— Розкажіть мені про неї. І чому ваші листи повернулись до вас?

Запала тиша.

— Вів’єн була моїм першим коханням, Гаррі, — просто відповів Річард, ніби це був очевидний факт. — Тим, що особливе, тим, що не схоже на жодне інше, тому що ти переконаний: воно буде єдиним. Кохання, сповнене невинності, можливо, навіть занадто наївне, якби ти запитав мене зараз, — за вікном заспівали птахи — прекрасний збіг обставин, якщо такий взагалі можливий. Річард протяжно зітхнув. — Кажуть, життя розлучає тих, хто обіцяв кохати одне одного вічно. Нам із Вів’єн не випав шанс. Ми жили забороненим коханням, про яке наші родини не бажали й чути. Розумієш, одружитись з хлопцем із бідної та бунтівної родини, який бажав навчитись грати на піаніно, аніж працювати в офісі й заробляти гроші, — не найкращий варіант зятя, — він на мить замовк, задумавшись. — Коли мене призвали на війну, батьки Вів’єн видали її заміж за американця, і вона поїхала жити з ним. Це, мабуть, був найбільший біль в моєму житті, значно гірший за саму війну. Я продовжував писати їй щотижня, переконаний, що вона все ще в Лондоні, хоча й не був певен, чи доходять мої листи. Гадаю, я робив це з надії, а може, просто для себе — мені потрібно було за щось триматись.

Гаррі й не помітив, що затримав подих, поки Річард не закінчив свою розповідь. Він тихо видихнув, звільняючи повітря, що стиснулось в його грудях. Пригадав день, коли вперше зустрів Річарда, коли вони сиділи разом на фортепіанному стільці, і йому хотілось дізнатись про цього чоловіка все, аби хоч на мить відволіктись від власного болю. Але тепер, коли він знав більше, зрозумів, що це не полегшило його власний тягар.

— Ви знаєте, де вона зараз? — боязко запитав він.

— О, вона померла, — відповів Річард. — Через п’ять років після того. Причини її смерті так й не розголосили, хоча ходило багато чуток… дуже багато. Я обрав ту, яка здавалась найменш болісною.

Гаррі стисло серце, йому стало ніяково, що змусив Річарда знову пережити це, та ще й у період одужання.

— Мені дуже шкода, — прошепотів він.

— Не треба, — м’яко заперечив Річард. — Знаєш, я люблю про неї говорити. Це завжди приносить мені розраду — ділитись спогадами про те, якою неймовірною жінкою вона була. Вона заслуговує на те, щоб її пам’ятали, — він прочистив горло. — Але досить про мене. Думаю, тепер твоя черга, — додав він.

Гаррі наївно сподівався, що Річард забуде про їхню домовленість та продовжить свою розповідь.

— Що ви хочете знати? — запитав він.

— Це вже тобі вирішувати, Гаррі. Розкажи мені те, чим готовий поділитись.

На мить Гаррі завагався, не знаючи, з чого почати. Йому завжди було важко говорити про власне життя, якби він міг викласти всі свої почуття на папері, то заповнив би сотні сторінок.

— Чому б тобі не розповісти про те, що турбувало тебе раніше? — запропонував Річард.

Він відчинив перед Гаррі двері, запрошуючи його поділитись тим, що, як він знав, Річард зможе зрозуміти.

— В мене була дружина, — сказав Гаррі, змусивши себе посміхнутись крізь біль. — Ми чекали на нашу першу дитину, сина. А потім одного дня… вона померла. Вони обидва померли, — виправився він. — І це просто ще одна втрата в довгому списку людей, яких я втратив… і яких оплакуватиму до кінця життя.

Гаррі почув, як зашурхотіли простирадла, коли Річард повільно нахилився вперед. Обережно він узяв Гаррі за руку, поклав її на ліжко та стиснув настільки міцно, наскільки дозволяли сили.

— Як її звали? — тихо запитав Річард.

— Джіні. Її звали Джіні.

Гаррі схилив голову, намагаючись стримати емоції, що завжди захоплювали його зненацька, варто було лише вимовити її ім’я. Він глибоко вдихнув, серце стислось від важкості слів, які знову доводилось вимовляти.

— Але… нещодавно я знову зустрів одного друга, і це одна з причин, чому я такий розгублений останнім часом.

— Чому ж?

— Бо я не знаю, що робити. Не знаю, що думати, не знаю… — він на мить замовк, підбираючи слова, — як відпустити, мабуть? Щодня мені здається, що Джіні тут, — він торкнувся грудей, — наче вона займає весь простір.

Гаррі дав Річарду час обміркувати його слова, водночас намагаючись розібратись у власному сум’ятті. За дверима почулись звуки, коли коридором проїхала каталка, і тишу порушив голос Річарда.

— Я думаю, тобі варто спитати себе: чи приносить цей друг, з яким ти відновив зв’язок., тобі радість? Чи робить ця людина твоє життя трохи кращим та щасливішим?

Гаррі нахмурився. Драко справді давав йому все це: він був тим, хто щоранку допомагав йому піднятись з ліжка, хто підтримував його день за днем, хто полегшував йому кожен подих, хто надихнув його вчитись музиці, а не просто спостерігати за життям збоку. Але все було не так просто. Не могло бути.

— Чесно кажучи, я боюсь бути щасливим, — зізнався він.

Річард м’яко засміявся — несподіваний сміх, від якого Гаррі підвів голову.

— Щастя справді може лякати, — пояснив він. — Воно потребує зусиль, щоб його втримати. Адже завжди легше спускатись вниз, ніж підніматись вгору, правда? 

Гаррі кивнув, але додав:

— Та бути нещасним теж виснажливо.

— Це так. Але нещастя не потребує зусиль — воно висмоктує з тебе всю енергію.

На обличчі Гаррі з’явилась сумна усмішка. Він знову став гризти внутрішній бік губи, а потім тихо промовив:

— Думаю, я боюсь бути щасливим, бо це означатиме, що я зміг йти далі.

— І ти боїшся відпустити? — запитав Річард.

— Не знаю… — Гаррі знизав плечима. — Я не хочу, щоб цей друг замінив Джіні, — між ними запанувала тиша. — Але я також не хочу, щоб Джіні заважала мені жити…

— Замінив? Ми нікого не замінюємо, Гаррі. В житті нічого не можна стерти чи замінити. Все, що ти пережив, стає частиною твого минулого.

Слова Річарда пролунали як проста істина, але Гаррі ніколи раніше не думав про це саме так. Чи це приходить з віком? Досвідом? Чи Річард просто прожив достатньо довго, щоб бачити життя інакше? Чи, можливо, сам Гаррі застряг у власному мороці тп не дозволяв собі рухатись вперед?

Він ковтнув повітря, відчуваючи, як його горло стискається.

— Ви змогли йти далі?

— Я не думаю, що ти коли-небудь зможеш повністю рухатись далі, — серйозно відповів Річард. — Втрата — це не зламану ногу вилікувати. Не можна просто накласти гіпс та очікувати, що все буде, як раніше. Ні, твоя Джіні залишиться з тобою назавжди. Але це не означає, що ти більше ніколи не закохаєшся. Тобі просто доведеться навчитись ділитись своїм серцем трохи більше, ніж інші. Головне — скільки місця в ньому ти вирішиш залишити для нової людини.

Гаррі повільно кивнув.

— Хотів би я говорити про Джіні так, як ви говорите про Вів’єн, не стримуючи сліз щоразу.

— Колись ти зможеш, — м’яко сказав Річард, — коли знайдеш у собі мир із тим, що її більше немає.

— Це так важко.

— Звісно, важко. Ми ж говоримо про життя. — Річард глибоко видихнув. — Гаррі, скорбота — це процес на все життя. Думаю, ти це добре розумієш. Тобі потрібно навчитись бути терплячим та прощати себе. Відмовляти собі в щасті — це не життя.

Двері позаду Гаррі відчинились, і в кімнаті пролунав жіночий голос. До палати зайшла медсестра, щоб дати Річарду ліки. Разом із нею прийшла Мері, яка, підійшовши до ліжка брата, поклала руку Гаррі на плече.

— Здається, настав час трохи побалувати мене, — весело промовив Річард, хоча в його голосі відчувався сарказм. Він любив жартувати та дражнити медсестер — наче молода душа, ув’язнена в старіючому тілі.

Здавалось, Мері постійно дратували витівки брата. Щоразу, коли він піддражнював когось із персоналу дурнуватими жартами або гримасами, які Гаррі хотів би побачити, вона легенько вдаряла його по плечу та докірливо бурмотіла, наче мати, що сварить сина.

— Гаррі, ще одна річ, — звернувся Річард, коли медсестра жестом показала Гаррі, що йому пора виходити. — Кожного разу, коли ти проводитимеш час із цим другом та відчуватимеш сумніви, страх чи навіть дійдеш до висновку, що не варто цього продовжувати, запитай себе: «Чи шкодуватиму я?» — Річард зробив паузу, ніби даючи Гаррі час осмислити його слова. — І якщо після цього питання хоча б на пів секунди в тебе з’явиться хоч тінь сумніву… повір мені, це означає, що ти таки пошкодуєш. А немає нічого гіршого в житті, Гаррі, ніж жаль.

Гаррі не знав, що відповісти. Він чекав, що хтось порушить тишу, і зрештою це зробила медсестра. Повільно підвівшись із крісла, Гаррі взяв палицю, а на його серці трохи полегшало. Перед виходом він повернувся до Річарда й щиро всміхнувся. 

— Дякую, Річарде.

Дякую за те, що поділився своєю історією, що вислухав мене, що допоміг.

Хоча він не міг його бачити — чоловіка, чиїх рис не знав, ні кольору його очей, ні форми носа, — Гаррі був певен: Річард посміхається йому у відповідь. Посмішкою, сповненою водночас спокоєм та болем.

— Дякую тобі, Гаррі. За все.

── ❦ ──

До та після візиту лікарні — ці два стани були для Гаррі виразно відчутні. Він не міг точно сказати, що саме змінило його сприйняття: історія Річарда, яка нагадала про швидкоплинність життя навіть для тих, хто старів, чи його роздуми про щастя та жаль. Якою б не була причина, з того дня Гаррі вирішив старатись більше.

Бути щасливішим виявилось важко, це виснажувало, вимагало сил, яких, як здавалось, в нього не було. Але він не здавався — не лише заради себе, а й заради Річарда. Він намагався більше радіти вагітності Герміони, бути кращим хрещеним для Роуз, відновити дружбу з Роном, з яким, сам того не помічаючи, віддалився після спроби самогубства. Він навіть пробував впустити Моллі у своє життя трохи більше. Наприкінці дня все це вимотувало його, але не так, як постійна боротьба з провиною за те, що він дозволив Драко зайняти в його серці так багато місця. Але він знав: це того варте, адже ніщо не приносило йому більше втіхи, ніж радість, яку його старання дарували близьким.

Він відчував це в обіймах, у словах, у сміхові, що лунав довкола. Відчував у ніжності Драко, у тому, як той дозволяв собі бути вразливим поруч із ним. Гаррі все частіше залишався на ніч у крихітній кімнаті Драко, ніби вони випадково натрапили на цей притулок та більше не хотіли його залишати.

Після від’їзду Річарда вони більше не затримувались в майстерні по закінченні роботи, а піднімались нагору.

Драко зазвичай одразу йшов до себе, виснажений, роздратований тим, що його начальник досі не повернувся з лікарні, а іноді ще й невдоволений роботою містера Бейлі, яка, на його думку, не відповідала необхідному рівню. Гаррі залишався з ним, бо знав, що їм обом потрібно відчувати присутність одне одного.

Більшість вечорів проходила в тиші, що порушувалась лише звуками, коли Драко грав на своєму маленькому піаніно чарівні мелодії Річарда. Найбільше Гаррі подобалась « Ода Вів’єн» , мабуть, тому, що за цими нотами стояла зворушлива історія кохання. Драко ж найбільше любив « Вальс під мостами» , саме його він грав того вечора знову та знову, кожного разу точніше, ніжніше, витонченіше, заповнюючи кімнату відчуттям ностальгії за життям, якого вони ніколи не знали.

Було мало речей, які Гаррі цінував більше, ніж слухати, як Драко грає. І чим частіше він це чув, тим сильніше йому хотілось відчути пальці Драко на своїй шкірі.

Пізніше того вечора Драко приєднався до Гаррі на відполірованій дерев’яній підлозі — саме там вони проводили більшу частину часу, уникаючи зручного ліжка позаду. Навколо них були розкидані нотні аркуші, що відкривали інший бік Драко, не такий акуратний та вивірений, яким його знав Гаррі. Його кімната була далеко не такою впорядкованою, як його куточок у майстерні.

Драко зосереджено вивчав нові мелодії Річарда, яких вони ще не розбирали, а Гаррі сперся на руки, намагаючись розслабити спину. Його долоня випадково ковзнула по одному з нотних аркушів.

— Це музика Річарда? — стурбовано спитав він.

— Ні, вибач. Це класика, яку я останнім часом розучую. Твоя рука лежить на концерті Шумана.

— Ох…

Гаррі швидко забрав руку, щоб випадково не пошкодити папір. Запанувала тиша. Він не знав, чим зайняти себе, як заповнити ці секунди, впродовж яких у повітрі вловлював деревний аромат парфумів Драко, що змушував його серце битись швидше та повертав слова Річарда, ніби поезію, яку він намагався запам’ятати.

Гаррі згадав той ранок, коли вперше ввійшов до цієї кімнати. Згадав гаряче дихання Драко перед поцілунком, ліжко, його руку — й ту суміш страху та нетерплячого очікування, що вирувала в ньому.

« Чи шкодуватимеш ти?»

— Ця мелодія теж гарна, — раптом промовив Драко, порушуючи мовчанку.

— Так? — розсіяно перепитав Гаррі.

Драко зітхнув:

— Ти знаєш, що Річард казав про свою музику?

Гаррі похитав головою.

— Він завжди казав, що його найбільший жаль у житті — що світ так і не почув його творів. Він мріяв бути піаністом, виступати в концертних залах. Але знаєш, що найдивніше? Він жодного разу не грав свою музику для мене. Казав, що недостатньо добре це робить, що я, мабуть, сміятимусь з нього.

Жаль.

Гаррі глибоко вдихнув, відчуваючи, як це слово тисне на нього своєю вагою.

— Просто не можу в це повірити, — продовжив Драко, і в його голосі чулась нотка захоплення. — Те, що він написав, значно краще, ніж він сам про себе думає.

Він замовк, повільно перегортаючи сторінки з нотами, відкладаючи ті, які вже переглянув. Гаррі чекав мовчки, розриваючись між роздумами та очікуванням.

— Драко?

— Мм?

Драко, здавалось, не відривав очей від нот: Гаррі все ще чув, як він бурмоче ноти. Замість того, щоб спробувати привернути його увагу словами, Гаррі вирішив нахилитись ближче. Дошки під його колінами й долонями скрипнули, коли він пересунувся, опинившись просто перед обличчям Драко.

Цього разу Гаррі не хотів схибити. Він зупинився лише за кілька сантиметрів, досить близько, щоб Драко зрозумів його намір. Завмер, затамувавши подих, чекаючи, що Драко зробить перший крок. Той зрозумів його без слів та нахилився вперед, м’яко торкнувшись губами губ Гаррі.

— Що це означало? — прошепотів Драко.

Це означало все. Запанувала тиша.

— Як думаєш, ми…

— Ти цього хочеш?

Як же Гаррі радів, що Драко закінчив його думку.

Він кивнув.

На мить вони не зрушили з місця, і час, здавалось, застиг. Попри те, що ініціатива була його, Гаррі відчував дивне бажання, щоб всі наступні кроки зробив саме Драко.

— Ти справді цього хочеш? — м’яко запитав Драко.

— Так.

— Ти впевнений?

— Так.

— Це не через минулий раз?

— Ні, Драко…

Ще одне таке питання — й Гаррі піде.

Але Драко більше не питав.

Коли той нахилився ближче, скорочуючи відстань між їх тілами, перетворюючи бажання Гаррі на щось відчутне реальне та водночас лякаюче, серце Гаррі прискорилось, а живіт стиснуло від напруги. Йому знову захотілось втекти, пожертвувати моментом заради безпеки, жити в жалю, а не піддатись спокусі.

Але коли щока Драко торкнулась його, коли тепле дихання обдало його шкіру, Гаррі завмер. А тоді їх губи знову зустрілись, і всі сумніви зникли в палаючому натиску поцілунків. У голові залишилась лише одна думка — він хотів віддатись йому без залишку.

Гаррі почув, як Драко повільно розстібає сорочку, як тканина ковзає по його плечах, з’їжджає руками вниз, відкриваючи шкіру, якої Гаррі не міг побачити. Сорочка впала на підлогу, зачепивши кілька нотних аркушів, і Гаррі раптом відчув, як його охоплює паніка.

Вони були за крок від того, щоб перетнути тонку межу між вибором та жалем.

І нічого в житті ще не було для нього таким страшним.

Драко терпляче чекав, поки Гаррі зніме футболку, але його рука застигла на комірі, нездатна рухатися далі.

Це було не чесно. Це було несправедливо, тому що тільки його тіло буде відкрито для очей іншого. 

— Хочеш зупинитись? — запитав Драко, все ще стоячи навколішки перед ним, з оголеними плечима.

Гаррі похитав головою, але сам не знав, що робити далі.

— Ти боїшся? Хочеш, щоб я спочатку зняв штани?

Він знову похитав головою, а потім тихо прошепотів:

— Просто ти мене побачиш, а я тебе — ні.

Драко не відповів одразу. Гаррі на мить злякався, що його слова не мали сенсу для нього, що це здавалось йому лише черговим безглуздим приводом для втечі.

Але раптом підлога скрипнула під вагою Драко, коли той підвівся на ноги.

— Зачекай, — тихо сказав він.

За мить Драко повернувся та сів перед Гаррі. Він змусив його почекати ще кілька секунд, через що Гаррі збентежено нахмурився, поки не відчув, як пальці стиснулись навколо його зап’ястка. Драко підвів його руку до свого обличчя, і пальці Гаррі торкнулись вовни — шарф, зав’язаний на очах Драко.

— Ось, тепер ми рівні. Ти не бачиш мене, я не бачу тебе.

Гаррі не знаходив слів, щоб висловити значення цього жесту. Це було щось більше, ніж він міг собі уявити, і те, що такий вчинок виходив від Драко, робило його ще більш значущим. Його рука затрималась на шарфі навіть після того, як Драко відпустив його зап’ясток. Гаррі хотів знати все, що знав Драко, тому запитав:

— Якого кольору шарф?

— Фіолетовий, — відповів Драко. — Темно-фіолетовий, як слива або фіалка.

— Фіолетовий, — повторив Гаррі.

Він торкнувся кольору, намагаючись запам’ятати його відчуття кінчиками пальців, перш ніж його рука опустилась, щоб провести по м’якій шкірі Драко: скулах, щоках, підборіддю. Гаррі кивнув та знову взявся за свою сорочку, стягуючи її однією рукою, водночас не відпускаючи Драко, щоб бути певним, що той не зніме шарфа.

— Я не зніму його, обіцяю, — прошепотів Драко.

З якоїсь причини це була одна з небагатьох обіцянок, у які Гаррі міг вірити без сумніву. Він опустив руку. Його сорочка впала на підлогу, і тепер вони обоє були оголені для дотиків одне одного.

Гаррі повільно ліг на підлогу під вагою Драко, його оголені плечі торкнулись м’якої поверхні нотних аркушів. Коли їх одяг один за одним сповзав із переплетених ніг, Гаррі відчув, як його лопатки дедалі сильніше притискаються до підлоги, тоді як стегна самі піднімались, полегшуючи роздягання. З легкою посмішкою він подумав: Ми будемо займатись коханням під музику Шумана, Бетховена та Шопена.

Незабаром між ними не залишилось нічого, крім тепла їх тіл. Зі зв’язаними очима, Драко цілував його жадібно та пристрасно. З його горла вирвався тихий звук, на який Гаррі відповів приглушеним стогоном. Довгі пальці піаніста ковзнули по його спині, а тендітні ноги обвили його стан, проте навіть так Драко здавався невагомим. Вони скинули з себе залишки одягу, остаточно перетнувши межу несміливих доторків та нерішучих слів.

Губи Драко відірвались від його вуст та почали мандрівку по обличчю, вниз по шиї, до ямки на плечі. Гаррі відчув дотик вовни, коли Драко рухався нижче.

Вони досліджували одне одного руками, і Гаррі дозволив собі розчинитись в його обіймах. Аж поки його пальці, спустившись від світлого волосся по тілу Драко, не натрапили на знайомий шрам, що залишився на внутрішньому боці лівого передпліччя, там, де колись було витатуйовано Темну мітку.

Драко завмер, його губи зупинились біля вуха Гаррі, але він не прибрав руки. Гаррі ніжно обхопив його зап’ясток, і, як колись інші робили для нього, коли він порізав власні руки, почав легко проводити пальцями по старому шраму, наповнюючи кожен рух теплом та розумінням.

Драко мовчав. Не ворушився, тільки його дихання відчувалось на плечі Гаррі. Іншою рукою Гаррі провів по його шиї, а тоді нахилився та поцілував у волосся.

Раптом тишу прорізав тремтливий шепіт:

— Пробач мене, Гаррі… Я так шкодую.

На мить Гаррі не зрозумів, про що він. Але потім це вразило його, і він одразу відпустив руку.

— Гей, — Гаррі підняв голову Драко з його плеча, де той сховав обличчя, стримуючи сльози, і обережно взяв його обличчя в долоні. — Не треба, будь ласка. Це вже позаду. Все добре. Ми обидва в порядку.

Минуло кілька секунд, перш ніж Драко нарешті кивнув, його обличчя все ще було між долонями Гаррі. Той нахилився ближче, торкнувся губами його щоки та притулив чоло до вовни шарфа.

Десь у глибині його грудей зародилось щось тепле та сильне. Бажання берегти Драко. Бути поруч. Щодня нагадувати йому, яким прекрасним він став.

Повільно, ніжно, відчуваючи кожну мить, вони кохались.

І Гаррі знав.

Знав усім розумом, усім тілом, усією душею, що ніколи про це не пошкодує. 

Chapter Text

Шарф

──── ♬♪ ────

Гаррі прокинувся від теплого сонячного проміння на шкірі та знайомого запаху Драко. За ніч вони нарешті проміняли тверду та незручну дерев’яну підлогу на вузьке ліжко.

Вперше з того липневого ранку він прокидався поруч із кимось. Тоді йому було важко прийти до тями, Джіні намагалась розбудити його, тягнучи за ноги, а коли це не спрацювало — забралась на нього та поцілувала в щоку, весело прошепотівши: «Побачимось ввечері». Гаррі тоді ледь зумів відповісти.

Зараз він лежав, затиснутий між стіною та оголеним тілом Драко, і глибоко вдихав, розтягуючи напружені від сну ноги, що заплутались у ковдрі. Він залишився лежати нерухомо, дослухаючись до рівного дихання поруч, сповнений спогадів про те, що сталось напередодні. А потім обережно повернувся на бік. Драко спав, його дихання ледь відчутно торкалось обличчя Гаррі.

Гаррі повільно підняв руку та відчув під пальцями шерсть. Драко так й не зняв шарф — навіть не спитав дозволу. Щось защеміло в грудях. Він затамував подих, усвідомлюючи, що між ними було щось більше, ніж дружба. 

Обережно, щоб не розбудити його, Гаррі притулився чолом до його чола. Потім натягнув ковдру на їх оголені плечі та заплющив очі, дозволяючи собі ще трохи відпочити. Запах Драко огортав його, наче кокон, у якому було спокійно та безпечно. Він вдихав його, вбирав у себе, дозволяв йому наповнити кожну частинку його тіла. Гаррі хотів, щоб цей запах залишився з ним навіть після душу.

Вони кохались знову — в тій ж маленькій кімнаті, з його скрипучою підлогою та старими вікнами, крізь які проникав вітер. І коли Гаррі помітив, що Драко знову зав’язав собі очі шарфом, він тихо сказав:

— Тобі не обов’язково це робити.

— Але я хочу, — просто відповів Драко. — І робитиму це, доки тобі потрібно.

Гаррі заплакав. Він не зміг би пояснити, чому саме — чи то через зворушливий жест Драко, чи тому, що сам мріяв про сліпоту, яку можна було б зняти разом із шарфом.

В їх ночах було багато сліз — відвертих, тихих, ніби очищувальних. Був сором, незручність, нерішучі доторки, що згодом перетворились на сміх та довіру. Драко був першим чоловіком, якого торкнувся Гаррі, так само як Гаррі був першим для Драко. І це мало значення для них обох.

Були також слова — багато слів. Були ночі, коли вони просто лежали поруч, розмовляючи, з зав’язаними очима, оголені та вразливі. Гаррі питав про шрами Драко, і той розповідав, як, переїхавши до Словаччини, не міг витримати вигляду Чорної мітки на своїй руці та порізав її. Драко задавав питання про його шрами, і Гаррі нарешті зізнався, як Рон знайшов його у ванній. Вони говорили про самотність, про втому від дорослого життя, про те, що друзів із часом стає все менше. Іноді говорили про кохання, але ніколи не залишались на цій темі надто довго.

Шарф став для них чимось більшим за просто тканину. Він був способом для них почуватись достатньо комфортно, щоб поділитись більше про себе та дозволити один одному досліджувати не лише своє тіло, але й свої вразливі місця.

Але найбільше Гаррі любив моменти після — коли вони просто лежали, зігріті дотиками шкіри, заспокоєні, розслаблені, слухаючи повільний ритм дихання. Він засинав, знаючи, що не побачить жодного кошмару. Бо коли він спав із Драко, кошмарів не було.

Згодом Гаррі почав залишатись в кімнаті Драко все частіше. Він поступово відмовлявся від власного ліжка, обираючи ночі поруч із ним. Та все ж раз на тиждень він змушував себе повертатись додому — ніби зберігаючи ті ночі для Джіні, для її пам’яті, доводячи собі, що вона не забута.

Але в ті ночі він не міг заснути.

Часом йому здавалось, що він справді рухається вперед, знаходячи спокій — не лише зі своїм горем, а й зі своєю сліпотою. Він пишався тим, що міг лягати спати щасливим. Але разом із тим щастям завжди приходила провина. Вона тиснула на нього, змушуючи сумніватись, чи має він право на спокій.

Іноді ж все ставало ще гірше. В такі ночі він лежав у темряві та уявляв найжахливіші способи завдати собі болю. Ці думки не тривали довго — всього декілька секунд. Вони виникали лише тоді, коли він залишався сам. У власній кімнаті або ванній.

Ця думка приносила йому дивне полегшення, бо біль був знайомий, рідний. Він потребував його. Він не турбувався, бо ніколи не діяв за цими думками. Просто дозволяв собі уявити, як все могло б бути. Це було схоже на спокусу, якій він ніколи не піддавався.

Та коли він був із Драко — ці думки зникали. Наче він жив одразу два життя, які ніколи не перетинались. Одне — сповнене тепла та прийняття, де не було місця для саморуйнування. Інше — де він не міг пробачити собі та дозволити собі повністю відпустити біль.

Він розумів, що це самознищення. Але все одно повертався до нього, неначе їв улюблені ласощі, знаючи, що вони змусять його страждати.

І нікому про це не розповідав. Ні Драко, ні Герміоні, ні Рону. Бо якщо це залишалось невисловленим, то наче й не було реальним. Гаррі був переконаний: якщо це не мало фізичної форми, то не мало й значення.

── ❦ ──

Березень промайнув для Гаррі непомітно, принісши з собою зимову прохолоду та поступившись місцем трохи кращій, хоча й дощовій та похмурій погоді. Річард все ще не повернувся, і те, що Гаррі спочатку вважав лише кількома днями в лікарні, розтягнулось на тижні.

Драко ходив похмурий. Він ніколи не був надто балакучим на роботі, але останнім часом він майже постійно мовчав. Навіть із містером Бейлі, який час від часу приходив допомогти, він не перекинувся й словом, створюючи ще більш відчужене враження для тих, хто не знав його особисто. Лише ввечері, коли вони піднімались до його кімнати, Драко дозволяв собі розслабитись. Він був виснажений, але ніколи не відмовлявся від поцілунків. І так вони знаходили розраду одне в одному — в дотиках та мовчазному спільному прагненні забути про все інше.

На початку квітня, посеред дня, до майстерні зайшла Мері. Її візит міг принести як хороші новини, так й погані, але вони обидва знали, що це була не просто дружня зустріч.

— Річард не впізнав мене сьогодні вранці, — повідомила вона тоном, в якому відчувався тільки смуток. — Лікарі кажуть, що це може бути наслідком інсульту. Поки що неможливо сказати, чи вплине це на його пам’ять назавжди, чи це лише тимчасово, але… — вона голосно схлипнула. Гаррі пошкодував, що не має серветки, яку міг би їй запропонувати. — Вони ще не знають, чи повернеться його пам’ять, але… звучить все не надто оптимістично. Вони радять нам проводити з ним якомога більше часу.

Гаррі одразу помітив, що ці слова не сподобались Драко.

— Що вони взагалі знають про Річарда? — різко спитав він. — Вони не повинні казати таких речей.

Гаррі розумів його заперечення. Лікарі, ймовірно, мали рацію, але Драко просто не міг цього прийняти.

— Ніхто не знає напевно, — лагідно сказала Мері. — Але є реальний ризик, що він більше ніколи повністю не одужає. Попереду будуть злети та падіння.

Гаррі відчув, як ця новина вдарила його в груди. Він мовчав, намагаючись усвідомити, що одного дня Річард може просто… зникнути. Люди, яких ми любимо, часто здаються нам непорушними, майже безсмертними. Але Гаррі мав би знати краще.

Проблеми зі здоров’ям Річарда також поставили під питання майбутнє майстерні. Мері не була впевнена, що містер Бейлі зможе й надалі допомагати Олдену — він теж старів, а до того ж вже двадцять років був на пенсії.

— Це те, що потрібно буде обговорити з Річардом та Олденом, — зітхнула вона. — Але тільки тоді, коли він буде в ясному розумі. Він часто згадував про тебе, Драко. Я думаю, що він хоче передати тобі майстерню, але не можу бути впевнена. Втім, тобі варто почати над цим замислюватись.

Гаррі не знав, чи думав Драко коли-небудь про це або чи мав такі наміри. Той не сказав жодного слова у відповідь Мері того дня та ніколи не заводив розмову про це. Гаррі не знав, як розпочати цю тему.

Ця майстерня, безумовно, була важливою для нього самого, але для Драко вона, мабуть, означала значно більше. Як й Річард.

Одного вечора Гаррі та Драко затримались в майстерні, оскільки Драко потрібно було завершити налаштування піаніно для місіс Г'юїтт, заможної жінки, яка не вміла грати жодної ноти, але любила заповнювати свою вітальню дорогими антикварними речами. Гаррі чекав, сидячи за їхнім звичним піаніно, де почав грати перші такти однієї з композицій Річарда. Його права рука рухалась по клавішах, намагаючись відтворити мелодію, яку він так часто чув від Драко останніми тижнями, коли почув, як Драко підійшов та сів поруч.

— Ти закінчив? — запитав Гаррі.

— В центрі Лондона є невеликий музичний театр, — сказав Драко замість відповіді. Руки Гаррі завмерли над клавіатурою, і він повернув голову ліворуч, де сидів Драко. — Річард розповідав мені про нього, він обожнює це місце, — продовжив Драко. — Щонеділі він запитував мене, чи не хочу я піти з ним на концерт. 

З тону його голосу було легко зрозуміти, якою зазвичай була відповідь Драко. Ніжно, Гаррі поклав руку на стегно Драко, що залишалось нерухомим.

— Ми могли б піти разом, коли Річард повернеться, — сказав Гаррі.

— Як думаєш, ми могли б зіграти?

— Що?

— Музику Річарда. Як думаєш, ми могли б зіграти її для нього? В цьому театрі?

Гаррі знадобився деякий час, щоб усвідомити ідею Драко.

— Ти хочеш зіграти музику Річарда в театрі?

— Ми, — уточнив Драко. — Ти та я.

Гаррі ледь не засміявся, але відчув, що Драко не жартує. — Я не вмію грати, Драко.

— Ми можемо обговорити це пізніше, — сказав Драко, — але що ти думаєш про цю ідею?

— Публічно?

— Хіба це не була мрія Річарда? Щоб його музику почули?

— Так, але...

Не було жодного «але». Гаррі згадав кожне слово, яке Річард сказав йому того дня, коли він відвідав його в лікарні. «Так само, як і мої композиції, вони, мабуть, втомились бути написані для нікого » .

Він не був впевнений, чи це хороша ідея, чи він взагалі хоче грати на піаніно публічно, але врешті-решт погодився. Можливість того, що хтось впізнає його або Драко, навіть не спадала йому на думку, бо він думав лише про те, скільки радості це принесе Річарду, і Драко, здається, думав так само.

— Гаразд, — сказав Гаррі.

— Гаразд?

— Гаразд, — повторив він. — Коли?

Драко поцілував його в щоку та підвівся: 

— Підемо запитаємо завтра.

Рішучість Драко привела їх прямо до музичного театру, куди вони прийшли наступного дня, несучи в папці під його рукою нотні аркуші з музикою Річарда та ретельно підготовану промову.

Гаррі йшов за Драко через коридор, поки плитка під ногами не змінилась на килим, що заглушив звук їхніх кроків. Запах у залі був незнайомий, не схожий на жоден із тих, що Гаррі міг би асоціювати з пам’яттю. Все було новим та незвіданим, окрім відчуття його пальців, що стискали руку Драко, за яку він несвідомо тримався, щоб заспокоїтись.

— Зачекай тут, — нарешті сказав Драко, коли вони зайшли до головної зали. — Я піду поговорю з ним.

Він, мабуть, побачив керуючого театру. Гаррі неохоче кивнув та залишився стояти, засунувши руки в кишені куртки, бо не знав, що з ними робити. Він почув, як Драко відійшов убік та заговорив із чоловіком. Звідси він не міг розчути змісту їх розмови, лише розрізняв голоси та відлуння кроків по коридору позаду себе. Йому не подобався звук черевиків на плитці. Гаррі не знав, скільки часу стояв тут, як останній дурень, але коли Драко нарешті повернувся, він сердито зітхав та бурмотів собі під ніс:

— Який же ідіот!

Це не було добрим знаком.

— Що він сказав? — запитав Гаррі.

— Сказав, що Річард не був відомим, а в цього місця репутація, яку потрібно підтримувати.

Він з огидою вимовив слово «репутація». 

— Ти казав йому, що ми можемо заплатити?

— Звичайно, казав! — роздратовано гаркнув Драко. — Не можу повірити, що він таке ляпнув! Адже він знає Річарда, навіть сказав, що той йому подобається, ради Мерліна!

Драко ще кілька разів вилаявся, а потім раптом, вже серйозно, заявив:

— А що, як ми прийдемо в день виступу та накладемо на нього Імперіус?

Спочатку Гаррі подумав, що йому почулось.

— Ти серйозно? — недовірливо перепитав він.

Настала довга пауза, перш ніж Драко пробурмотів:

— Я жартую.

Він зовсім не жартував.

— Драко, ти не можеш накладати закляття на кожного, хто не йде тобі назустріч.

— Я знаю! Я жартував!

— Я ж аврор, пам’ятаєш? — нагадав Гаррі.

— Що, арештуєш мене?

— Можливо.

Він почув, як Драко стримує сміх, і одразу здогадався, що той ось-ось скаже щось зухвале.

— Ти навіть до моїх губ не дотягнешся, — піддражнив Драко.

Гаррі зусиллям волі стримав посмішку. Роздратовано похитавши головою, він буркнув:

— Давай я спробую поговорити з ним.

Драко скептично пирхнув:

— Збираєшся скористатись своєю сліпотою?

— Ні, Малфой, не збираюся. Припини це, — роздратовано кинув Гаррі та штовхнув його перед тим, як рушити вперед.

— Не туди, Поттер, — Драко схопив його за плечі та розвернув у правильному напрямку.

Гаррі не подякував. Він сердито пішов уперед, й, зробивши кілька кроків, покликав:

— Вибачте?

Чоловік гучно зітхнув, допомагаючи Гаррі зорієнтуватись в просторі.

— Перепрошую, що відволікаю вас від роботи, я друг Річарда та…

— Знову ці діти… — пробурчав чоловік, ніби Гаррі не міг його почути.

Діти.

Не звертаючи уваги на грубість цього чоловіка, Гаррі набрався сил та продовжив: 

— Сер, ми хотіли б поговорити з вами про Рі…

— Ваш друг вже сказав мені те саме, — перебив його чоловік. — Я не зміню свого рішення.

Гаррі прикусив губу. Драко мав рацію — цей тип був ще тим придурком.

Не відчуваючи особливої гордості за себе, Гаррі глибоко вдихнув, проковтнув залишки гордості та сказав:

— Послухайте. Я буду з вами чесним.

Його голос звучав так впевнено й твердо, що чоловік нарешті звернув на нього увагу.

— В минулому році зі мною стався серйозний нещасний випадок. Ви, мабуть, помітили, що я втратив зір. Після цього в мене почалась важка депресія. Але тоді я зустрів Річарда, і він допоміг мені пройти через це. Він витрачав свій час, щоб навчати мене гри на піаніно щотижня, навіть після довгих робочих днів. Він багато чим пожертвував заради мене. Він найщедріша душа, яку ви тільки могли б зустріти, і ви це знаєте, бо ви теж з ним знайомі. Він нічого не просив натомість, навіть грошей не взяв за уроки. Тож, будь ласка, ми лише хочемо вшанувати його пам’ять. Лише одну ніч. Це була його мрія — виступити тут.

Настала довга тиша. Гаррі вже готовий був себе ляснути за цю промову. Чоловік, схоже, обдумував сказане, голосно сопучи носом та шмигаючи. Може, Гаррі варто було пустити сльозу? Він вже добре навчився плакати та мав достатньо сліз про запас.

— Вам доведеться заплатити мені вдвічі більше, — нарешті пробурмотів керуючий. — Особливо якщо зал не буде повним.

Гаррі осяяв його найяскравішою вдячною посмішкою.

— Дуже вам дякую. Нехай вас благословить Бог.

Навіть не знав, навіщо сказав це, можливо, сподіваючись, що чоловік буде сприйнятливий до благословень. А потім додав ще м’якшим тоном:

— Ми заплатимо вам вдвічі більше. І зал буде заповнений.

Чоловік незадоволено пирхнув, але Гаррі проігнорував це.

— Театр буде доступний лише у вересні. Приходьте наступного тижня, щоб забронювати дату та внести оплату, — пробурчав він. — Вам потрібен інструмент?

— Так, піаніно.

— Рояль чи піаніно?

Гаррі відчув, як по спині стікає крапля поту. Він трохи похитав головою та повторив, як ідіот:

— Піаніно.

Чоловік цокнув язиком: 

— Приходьте наступного тижня. І приведіть друга — може, разом ви дасте мені зрозумілу відповідь.

Гаррі ще раз подякував, простягнув руку для потиску, але коли чоловік навіть не ворухнувся, він швидко сховав її в кишеню та стиснув губи.

— Придурок, — пробурмотів він, повертаючись до Драко.

— Ну?

— Все добре, — сказав Гаррі з самовдоволеною посмішкою.

— Справді?

Гаррі кивнув:

— Ми можемо прийти наступного тижня, щоб зробити бронювання. Але він сказав, що це буде не раніше вересня. 

Коли вони вийшли з театру на вулицю, а дощ сильно бив по їхніх парасольках, Драко запитав:

— Як ти його переконав?

Гаррі знизав плечима: він ніколи не скаже Драко правду. 

— Це просто моя природна чарівність. 

── ❦ ──

Дату концерту було призначено на п’яте вересня, неділю, о восьмій годині вечора. Ціна за оренду залу виявилась значно вищою, ніж власник спершу вимагав, але ні Гаррі, ні Драко не сперечались. Вони сплатили всю суму, приховуючи свою зневагу за ввічливими усмішками, а тоді повернулись до майстерні, по черзі влаштовуючи словесні тиради на адресу керуючого театром.

За однією гарною новиною прийшла інша: того ж тижня Річарда нарешті виписали з лікарні, і після довгих умовлянь Мері він повернувся додому.

— Він усе ще швидко втомлюється, — сказала вона Гаррі та Драко, допомігши братові піднятись сходами до квартири. — Слідкуйте, щоб він не перевтомлювався та не бігав туди-сюди цілий день.

Важко було повірити, що Річард пережив серцевий напад. Щойно він знову опинився у своїй майстерні, приміщення наповнилось його енергією та життєрадісністю, які зникли за час його відсутності. На противагу побоюванням Гаррі, Річард виглядав абсолютно притомним, а його пам’ять була чудовою. Він безперестанку дякував Драко за його роботу, дякував Гаррі за те, що той підтримував Драко, і дякував їм обом за їх турботу.

— Що б я без вас робив? Це гарне питання! — сказав собі вголос Річард, повільно проходячи через майстерню. 

Це ж питання Гаррі ставив собі щодня. Що б із ним сталось, якби він не зустрів Річарда? Що було б, якби Драко не запропонував йому уроки гри на піаніно півроку тому?

Тижні минали, і часом Гаррі здавалось, що вони вислизають у нього з-під пальців, і ніщо не здатне зупинити цей потік чи бодай трохи його сповільнити. Березень закінчився, ледь встигнувши розпочатись. Річард був удома вже понад тиждень, та були ранки, коли Гаррі все ще ловив себе на думці, що він у лікарні.

В іншому своєму паралельному житті, де він був Гаррі Поттером — вдівцем, аврором, чарівником та знаменитістю — час так само вислизав з-під контролю. Вагітність Герміони протікала добре, їх син мав народитись в червні. Вона з Роном виглядали трохи нервовими, Невіл  та Луна — зворушено-щасливими, а Роуз усе ще наполягала, що хоче сестру, хоча й не могла приховати нетерплячого очікування брата. Ім’я вже було обрано: Г’юго, на честь Віктора Гюго, французького поета. Тут навіть не варто було гадати, хто з подружжя наполіг на цьому виборі.

— Він мені теж подобається, — сказав Рон. — Хороший мужик.

В цьому ж паралельному житті Гаррі отримав лист-запрошення на церемонію вшанування пам’яті жертв Битви за Гоґвортс.

Лист кілька днів пролежав на підлозі в коридорі, ймовірно, прослизнувши крізь щілину в поштовій скриньці, перш ніж Гаррі нарешті знайшов його. Він отримував цей лист щороку, оскільки його щоразу зобов’язували бути присутнім та виголошувати промову поряд із міністром. Минулого року він не прийшов, що викликало неоднозначну реакцію суспільства. Одні співчували йому як нещасному вдівцю, що не мав сил виступати (що було частково правдою), а інші засуджували як егоїста, вважаючи, що після жаху нападу на Діаґон-Елі Гаррі просто зобов’язаний був з’явитись (і з цим він також частково погоджувався).

Гаррі поклав листа до шухляди тумбочки, намагаючись забути про нього, але це було неможливо.

Ця подія мимоволі занурила його в хвилю тривоги, з якою він так довго боровся. І хоча він завжди ретельно дбав про те, щоб його два життя не перетинались, щоб біль та депресія займали якнайменше місця в маленькій бульбашці, яку він створив разом із Драко, цей лист її прорвав, розтікаючись отрутою навіть у спальню Драко. 

Його тривожність проявлялась в моментах відсутності, коли Драко звертався до нього, в труднощах з розслабленням, коли вони кохались, а навіть ті ночі, що раніше приносили йому спокій в обіймах Драко, почали затьмарюватися снами, якими Гаррі не хотів би обтяжувати його. Іноді він прокидався посеред ночі з різким подихом, випадково штовхаючи Драко плечем, весь спітнілий, з липкою від холодного поту футболкою. Тоді йому доводилось якомога обережніше перелазити через тіло Драко, щоб прослизнути у ванну.

Коли майже за годину він повертався до ліжка, Драко, здавалося, ніколи не був повністю притомним — принаймні, Гаррі так думав. Але щойно він залазив між ним та стіною, матрац м’яко ворохнувся, коли Драко перевертався до нього, міцно огортаючи руками. Драко ніколи нічого не казав, і Гаррі теж мовчав, лише відчуваючи, як поступово його тіло перестає тремтіти, поки він знову не засинав.

Церемонія ніколи раніше не викликала в нього таких почуттів, щонайменше до минулого року. Гаррі завжди ненавидів повертатись в Гоґвортс щороку та виступати з промовою перед сотнями людей, ненавидів увагу, що зосереджувалась на ньому, коли її слід було віддати лише жертвам, ненавидів журналістів, що втручались в його особисте життя, людей, які підходили до нього, торкались, навіть цілували, наче мали на це право. Йому ніколи не подобалось, коли його змушували згадувати те, що він й так пам’ятав надто добре. Але він завжди змушував себе, беручи на себе відповідальність за вшанування пам’яті загиблих та намагання навчити молодше покоління цінностей миру й толерантності.

Однак після несподіваного нападу на Алеї Діагон, після смерті Джіні, після депресії та травми очей він більше не з’являвся на офіційних заходах. І він боявся. Ні, він був у жаху. Чим ближче був цей день, тим гірше він почувався, розриваючись між почуттям провини та думкою, що не має права на такий стан. Його відсутність на цій важливій церемонії не була б виправданою, адже жертви мали значення більше за його почуття. Він був відповідальний за них. 

Тож він продовжував мовчати перед Драко, прикидаючись, що з ним все гаразд, сподіваючись, що той не помітить і що, коли друге травня мине, все знову стане на свої місця.

Це не триватиме вічно. Це лише тимчасово.

— Гаразд, отже, — Драко сів праворуч від нього, поклавши перед собою нотний аркуш. — Думаю, ми можемо разом зіграти «Оду Вів’єн» .

Гаррі підвів голову, коли почув голос Драко, що розвіяв усі тривожні думки в його голові.

Їх уроки фортепіано давно втратили розклад. Вже не було занять у вівторок чи четвер о шостій вечора, як й уроків тривалістю рівно годину. Відтоді як повернувся Річард та вони забронювали концертний зал, Гаррі грав цілими днями на будь-якому піаніно, що траплялось під руку — в майстерні, вдома чи в квартирі Драко, — а той навчав його, коли знаходив вільну хвилину.

Вони подбали про те, щоб накласти в кімнаті Драко закляття тиші, аби Річард, що мешкав поверхом нижче, не чув, як вони грають його музику. Але й не лише для цього, а й щоб він не дізнався про те, що відбувалось після їх нічних репетицій.

— Я не впораюсь, Драко, — Гаррі важко зітхнув. — Ти маєш грати сам.

— Це виключено, — впевнено відповів Драко. — Партія лівої руки доволі проста. Це всього чотири акорди, послухай.

Драко зіграв акорди один раз, досить повільно, щоб Гаррі міг їх засвоїти.

— Не так вже й складно, правда?

— Ні, не складно, — визнав Гаррі.

— Чудово. Я гратиму праву руку, а ти — ліву, — перегорнувши ще кілька нотних аркушів, Драко дістав ще одну п’єсу та поклав її на піаніно. — Цю, мабуть, я зіграю сам. Обидві руки тут занадто складні для початківця, — він зіграв кілька тактів, ніби підтверджуючи свою думку, а потім знайшов ще одну композицію. — А ось цю, думаю, ти зможеш зіграти сам.

Гаррі здивовано підняв брови. Він не очікував, що Драко попросить його грати без нього.

— Це колискова на одну руку, дуже коротка та красива, — пояснив Драко.

— Ти переоцінюєш мої навички гри на піаніно.

— Нічого я не переоцінюю. Я вважаю, що я хороший учитель, який добре попрацював із тобою. А ось тобі точно потрібно попрацювати над власною самооцінкою. 

В той момент Гаррі не знав, чи стосувався цей коментар його навичок гри на піаніно, чи його життя загалом. Сумніваючись, він ще більше намагався приховати свою тривогу в присутності Драко. Він відпрацьовував мелодії, які Драко для нього підготував, вивчаючи їх напам’ять, щоб вони витіснили задушливі образи натовпу, що спостерігав за ним у Великій залі Гоґвортсу, спогади про ліс, руїни, тіла…

Він почав із лівої руки «Оду Вів’єн» , адже це була його улюблена композиція, і він сподівався опанувати її досить швидко, щоб грати її знову й знову разом із Драко.

За тиждень до церемонії, коли він ночував у Драко, йому наснився кошмар: він стояв посеред Великої зали, а його очі були вирвані — чорніта порожні. Він дивився на себе з натовпу перед ним. Він не знав, що сказати, він виглядав жахливо худим, його руки були в крові, а очей не було. Люди знімали його на камери, спалахи засліплювали його, чарівники та чарівниці кричали на нього, звинувачуючи, що він має соромитись того, що досі живий, після того, як дозволив стільком людям навколо себе загинути.

Дехто сміявся з його відсутніх очей, інші кривились від огиди. Потім він побачив, як до нього наближаються містер та місіс Візлі. Містер Візлі тримав його очі у своїх відкритих долонях, а коли вони стали перед ним, зі сльозами на обличчях, місіс Візлі сказала: 

— Наступного разу, коли хтось із моїх дітей помре, зроби так, щоб твоя спроба самогубства була вдалою.

Гаррі прокинувся, хапаючи ротом повітря, відчуваючи пекучий біль за очима. Деякий час він лежав нерухомо, притискаючи долоні до закритих повік, прислухаючись до рівного дихання Драко. Потім він, нарешті, звівся на ноги та, прийнявши довгий нічний душ, сів на стілець біля піаніно, але так й не заграв.

За годину чи, можливо, дві, він повернувся у ліжко та просто чекав, коли Драко обійме його. І Драко обійняв. Він обережно поклав руку на його живіт, кілька разів погладив його, а потім просто притиснув до себе.

Тієї ночі Гаррі усвідомив, що рідко сам ініціює чи просить фізичної близькості від Драко, але звик її очікувати. Чекати. Потребувати.

Якимось чином він все ж знову заснув — навіть після цього кошмару.

Можливо, саме така сила була в Драко над ним.

Наступного вечора Гаррі знову сидів за піаніно в спальні Драко, граючи до третьої ранку під частково уважний погляд свого вчителя. Драко не скаржився, дозволяючи йому грати скільки завгодно. І лише коли Гаррі, нарешті, усвідомив, яка пізня година, він заліз у ліжко та пригорнувся до Драко, який щойно відклав книжку.

Драко був одягнений в піжаму з довгими рукавами, з м’якої бавовни, ніжнішої, ніж будь-яка, що колись була у Гаррі. Це було ще одне з тих дрібних спостережень, які він зробив за дні та ночі, проведені з Драко. Драко ніколи не роздягався, якщо цього не робив Гаррі, навіть якщо той не міг цього побачити.

— Вибач, уже пізно. Ти мав сказати мені зупинитись, — пробурмотів Гаррі.

— Навіщо ж я мав зупиняти те, що допомагає тобі почуватись краще?

Гаррі не відповів, але одразу зрозумів, що Драко помітив, що з ним щось не так. І він мав рацію, бо Драко запитав:

— Ти скажеш мені, що сталось?

— Все добре, — автоматично відповів Гаррі.

Драко ледь чутно зітхнув:

— Це через річницю Битви?

Гаррі здивовано підняв голову:

— Ти знаєш?

Він відчув, як пальці Драко ковзнули йому по спині:

— Звісно, знаю. Друге травня, я пам’ятаю.

Звісно, пам’ятав. Гаррі ковтнув, не знаючи, що сказати, щоб не звучати жалюгідним чи слабким. Але він зрозумів, що що б він не сказав, усе одно прозвучить саме так, тому просто мовчав. Але Драко не дозволив йому. 

— Що саме тебе так гнітить? — спитав він.

— Нічого.

— Не бреши мені. Ти жахливий брехун.

Гаррі не відповів, ніби це могло змусити Драко забути про розмову.

— Гаррі.

Це не допомогло.

— Я не хочу туди йти, — пробурмотів Гаррі.

— Тоді не йди, — просто відповів Драко.

Гаррі сів, підтягнув ноги до грудей та сховав стопи під ковдру.

— Але я мушу. Минулого року я не поїхав…

— В тебе була вагома причина не їхати торік, — зауважив Драко. — І, думаю, цього разу вона теж є.

— Чому? Бо я сліпий? — Гаррі ледь помітно посміхнувся, хоч й не знаходив цього смішним.

— Ні, — спокійно відповів Драко, і Гаррі перестав посміхатись. — А тому, що тобі погано, і це робить тобі ще гірше. Хіба цього недостатньо?

— Не думаю, що в мене є вибір.

— Інакше що?

Гаррі зітхнув:

— Люди очікують, що я там буду, що скажу промову… Це ж про загиблих, це моя відповідальність…

— Послухай, ти нікому нічого не винен, Гаррі, — різко обірвав його Драко. В його голосі відчувалось напруження, навіть злість. — Ти був дитиною, яку змусили рятувати світ, захищати всіх, боротись з такими, як…, — він замовк. — Такими, як я.

— Це не твоя провина, — твердо сказав Гаррі.

— Що?

— Те, що ти сказав. «Такі, як я». Це не твоя провина.

— Але ж…

Гаррі похитав головою:

— Ні, це не так.

Матрац злегка прогнувся, коли Драко сів прямо навпроти нього. Гаррі відчув його погляд.

— І що? Це те, що ти сам собі кажеш щоразу, коли відчуваєш провину за їх смерті? — тихо запитав Драко.

Гаррі це збило з пантелику. Його серце стислось, і він на мить змовк.

— Я намагаюсь, — зрештою, прошепотів він.

— Я теж намагаюсь, — сказав Драко. — Але не можу. А ти?

— Ні, — визнав Гаррі.

— І все ж це не твоя провина. Якщо є хтось, хто винен найменше, то це ти. Але ти все одно віриш, що відповідальний. То чому думаєш, що я не звинувачую себе?

Гаррі довелось докласти зусиль, щоб стримати сльози.

— Бо це не твоя…, — він перевів подих та виправився: — Це не наша провина.

Драко мовчав кілька секунд.

— Так, не наша, — нарешті прошепотів він, притискаючись лобом до чола Гаррі.

— Я боюсь, — зізнався Гаррі.

— Я знаю.

Драко легенько провів пальцями по його волоссю біля вух, від чого у того по спині пробігли мурахи.

— Ми всі зрештою перетворимось на попіл, пам’ятаєш? — ледь посміхнувся Драко.

Гаррі посміхнувся теж.

— Ми всі мікроскопічні істоти, що прагнуть… — Драко замислився, намагаючись пригадати кінець фрази. Гаррі теж не пам’ятав.

— Та неважливо, — пробурмотів Драко. — Ти зрозумів, про що я, — Гаррі кивнув. — Тож якщо ти підеш, то тільки тому, що сам цього хочеш. Йди заради себе, щоб примиритись зі своїми почуттями, з горем, із власним життям. Але не тому, що хтось чогось від тебе чекає. І якщо тобі стане зле, якщо буде нестерпно, ти просто повернешся додому. І під домом я маю на увазі мене.

Ці слова вдарили Гаррі просто в серце. Було щось неймовірне в тому, як Драко міг так легко складати слова у форму, яка заповнювала прогалини в його душі.

— Обійми мене? — майже благально попросив Гаррі.

Драко навіть не вагався. Він притягнув його до себе, і вони лягли на ліжко. Довгий час вони просто лежали, ледь ворушачись, лише м’яко торкаючись одне одного пальцями, дозволяючи часу плинути. Гаррі не міг уявити безпечнішого місця, ніж обійми Драко. В такі моменти він дивувався, як взагалі може знаходити життя складним, бо тут, між цими руками, все здавалось простішим. 

— Хотів би, щоб ти пішов зі мною, — прошепотів він у шию Драко.

— Ти ж знаєш, що я не можу, — зітхнув той.

— Чому ні?

— Я зробив жахливі речі, Гаррі, ти не можеш цього заперечити. Я був по інший бік війни. Ти не хочеш туди йти, хоча люди тебе люблять. А я не хочу, бо мене ненавидять.

— Ти теж був дитиною, — сказав Гаррі, хоча розумів, що Драко мав на увазі.

— Це правда. Але не має значення, чи не так? Люди не забувають та не прощають.

— Я тебе пробачив.

Запала тиша.

— Досі не до кінця розумію, як і чому, — тихо зізнався Драко.

Відвівши голову від його шиї трохи назад, щоб їхні носи торкнулись, і легенько провів пальцем по лінії брів Драко.

— Бо я знаю, що люди ростуть, і я ціную того, кого ти нарешті дозволив мені побачити, — відповів він. — Я вважаю себе щасливцем, що зустрів цю версію тебе.

Драко поцілував його. Кожного разу, коли він це робив, Гаррі збирав усю свою енергію, щоб бути повністю присутнім. Він любив ці поцілунки більше, ніж міг би зізнатись. Після поцілунку Драко обійняв його міцніше, ніж будь-коли раніше, і Гаррі дозволив йому. Він відчув руку Драко на своїй шиї, яка стискала та тримала його так, наче світ розвалювався під їх ногами. Потім, коли Гаррі заплющив очі, Драко прошепотів:

— Здається, я закохуюсь в тебе. 

Суміш різноманітних емоцій стиснула горло Гаррі. Він тримав очі закритими, зосереджуючись на тому, щоб серцебиття не видало його.

— Тобі не потрібно відповідати, — додав Драко. — Я просто хотів, щоб ти знав.

Але Гаррі хотів, глибоко, болісно, ​​він хотів, щоб Драко знав, що він відчуває, але він не сказав цього, бо не був готовий. Якби він сказав це вголос, це могло б стати надто реальним, і він боявся, що покарання, яке він завдасть собі за такий рівень щастя, перетне межі його уяви.

Chapter Text

Пам'ять

──── ♬♪ ────

Кроки Фаулера по старовинній кам’яній підлозі коридору Гоґвортса відлунювали з такою дратівливою регулярністю, що почали діяти Гаррі на нерви. Три кроки праворуч, пауза, пів оберту, три кроки ліворуч. Минуло, мабуть, п’ять чи десять хвилин із того моменту, як головний аврор повів Гаррі вбік дорогою до Великої Зали, залишивши Візлі та Герміону чекати трохи далі. Гаррі одразу зрозумів, про що хоче поговорити Фаулер.

— Ти ж розумієш, що коли отримуєш виклик від міністра, мусиш прийти? — вже вкотре спитав Фаулер.

Гаррі здебільшого мовчав, даючи йому виговоритись, в нього не було ні сил, ні бажання сперечатись, пояснювати чи навіть уважно слухати. За кілька днів до вшанування пам’яті Шеклболт та його команда викликали його для обговорення промови, але Гаррі не відповів та не з’явився.

Спершу він думав хоча б спробувати. Обговорив це з Роном, який краще за всіх розумів, наскільки Гаррі ненавидів ці виступи. Але коли Рон порадив йому цього не робити, він усвідомив, що все насправді набагато простіше. Він не стане цього робити. Він був виснажений і вже зробив достатньо. Крім того, його промови завжди були не дуже гарними. 

Щороку команда міністра готувала для Гаррі справжнє випробування: вони писали жалюгідну промову про війну, Волдеморта та дитинство Гаррі, з відчутною відсутністю будь-якого розуміння чи дослідження. Потім вони описували Снейпа в такому жахливому світлі, що Гаррі хотілось рвати на собі волосся. І щороку він змінював текст в останню мить, не радячись ні з ким. Щороку його викликали до міністра наступного дня, і щороку Шеклболт питав, що не так із початковою версією. Гаррі щоразу мусив пояснювати все заново та просити замінити команду авторів. І щороку Шеклболт залишав тих самих людей, які забували про його зауваження та повторювали ті ж самі помилки.

— Послухай, я знаю, що ти не хочеш говорити, я ж не дурень, — продовжив Фаулер. — Мені теж це не до вподоби, Візлі також це не подобається, але ми все одно робимо це щороку, бо ми аврори, у нас є обов’язки, репутація перед громадськістю та дітьми, які нас слухають.

— Я звільняюсь, — раптом сказав Гаррі.

Ця заява здалась несподіваною, хоча насправді він обдумував її вже кілька ночей поспіль.

— Перепрошую?

Гаррі глибоко вдихнув:

— Я йду з посади. Більше не хочу бути аврором. Я звільняюсь. 

Фаулер на мить замовк, а потім запитав: 

— Ти ж розумієш, Поттер, що тебе не звільнили, а ти у відпустці за станом здоров’я? 

Гаррі насупився. Що саме Фаулер не зрозумів у цьому простому реченні?

— Я знаю, що мене не звільнили. Але я все одно йду, — повторив твердо.

Фаулер, певно, прикусив язика, як завжди робив, коли хотів щось сказати, але стримувався.

— Поттер, давай обговоримо це пізніше, добре? З ясною головою. Тільки не сьогодні й не тут. Я знаю, що зараз складний для тебе час, і я не можу дозволити тобі говорити такі речі.

Гаррі хотів сказати, що навіть через три місяці не передумає, але промовчав. Фаулер мав рацію — це був не найкращий момент для подібної розмови. Іноді Гаррі дивувався, чому взагалі потрібно було піднімати цю тему, або чому про це не поговорили раніше. Чого вони від нього чекали як від аврора, коли в нього не було ані зору, ані сил, ані мотивації? Що він міг зробити, повернувшись до роботи? Хіба вони очікували, що він сидітиме в офісі за столом та вчитиме напам’ять промови для всіх цих подій? Чи бачили в ньому просто талісман, обличчя команди аврорів? Чи все, що має значення — це бути Гаррі Поттером?

— Поттер?

Кроки знову зупинились. Десь позаду коридором наближались голоси, ставали дедалі голоснішими — діти, викладачі, родини загиблих та журналісти прямували до Великої Зали.

— Забудь про зустріч із міністром, — Фаулер заговорив із відчутним напруженням у голосі. — Але ти зможеш щось сказати? Ти пам’ятаєш свою промову минулого року? Тобто... два роки тому? — швидко виправився він, побачивши, як Гаррі скривився.

— Я не думаю…

— Тобі не потрібно багато говорити, — перебив його Фаулер. — Власне… Навряд чи важливо, щоб ти пам’ятав свою промову. Від тебе чекають кількох слів про напад 2002 року.

У Гаррі перехопило подих. Чим більше Фаулер говорив, тим гірше він почувався.

— Я знаю, що це важко, але не потрібно говорити багато — кілька слів буде достатньо. Ти зможеш це зробити?  

Ні, звісно ж, не зможе.  

На жаль, Фаулер сприйняв його мовчання за згоду. Поклавши руку Гаррі на плече, він швидко повів його до родини Візлі, поплескуючи по спині, немов хазяїн, що хвалить свого пса за гарну поведінку. Фаулер коротко привітався з Роном та його родиною, перш ніж залишити Гаррі з ними й самому вирушити до Великої Зали — очевидно, у пошуках Шеклболта та решти команди.  

— Все гаразд? — спитав Рон, але їх розмова прервалась на півслові — Гаррі лише роздратовано кивнув, а тут ще й втрутилась професор Макґонеґел.  

Вона говорила з тим самим рівнем тривоги, з яким зустріла їх у своєму кабінеті через камін годину тому, якщо не більше. Зрештою, Гаррі подумав, що ніколи не бачив її справді розслабленою відтоді, як вона стала директоркою. Здавалось, ніби ця посада лише посилила її розпач через поведінку учнів та рішення Міністерства. Натовп журналістів ситуацію не поліпшував: вони ходили навколо, мов гієни, шукаючи ідеальний кадр — той самий, що змусить говорити про подію якомога більше людей та викличе сльози.  

— МакЙоун, Бертон! Якщо зробите те, що замислили, — клянусь, решту свого навчання проведете на відробках! — вигукнула Макґонеґел, звертаючись до двох юних учнів, які бігли коридором. — Так, містере Бертоне, ви мене правильно почули — решту навчання! Шість років щовечора в моєму кабінеті!  

Гаррі ледь стримав посмішку, знаючи, що Рон робить те саме. Здається, з кожним новим поколінням учнів жартівники ніколи не оминали нагоди випробувати терпіння Макґонеґел. Гаррі був би готовий побитись об заклад, що його батько та Сіріус були саме тими шибайголовами, які знайшли б спосіб довести її до божевілля навіть у день поминання загиблих.  

— Вони доведуть мене до відставки… — зітхнула вона, а потім повернулась до Візлі. Вона провела їх до Великої Зали, яка вже здавалась Гаррі занадто тісною для його рівня тривожності, і посадила в перших двох рядах в правому куті.  

— Я заборонила журналістам робити знімки чи ставити запитання до або під час церемонії, — повідомила вона їм, але Гаррі відчув, що це звернення було насамперед до нього. — Це найкраще, що я могла зробити, — зітхнула Макґонеґел. — Сподіваюсь лише, що в них вистачить глузду дотриматись цієї вимоги.  

Як тільки вона відійшла, Джордж важко опустився на стілець поруч із Гаррі.  

— Скільки ще років ми муситимемо це робити?  

— Джордже! — суворо сказала місіс Візлі, проте більше нічого не додала, як й всі інші навколо, бо, по правді кажучи, кожен із них думав те саме.  

Річ була не в тому, що вони втомились вшановувати пам’ять про Битву 1998 року та її жертв. Навпаки, ніхто й не думав припиняти віддавати їм належну шану. Але щорічна організація такого масштабного зібрання, змушування людей повертатись до Гоґвортса та слухати ті самі промови від тих самих людей в тому ж порядку поступово знецінювало початковий сенс події. Те, що мало бути щирою даниною пам’яті та днем зустрічей для жертв та тих, хто вижив, перетворилось на рутинний обов’язок для більшості присутніх, які втомились чути одне й те саме, а іноді й відверту пропаганду.  

Це було добре зрежисоване дійство, яке Гаррі знав напам’ять. Спершу — хвилина мовчання в пам’ять про жертв, потім промова про силу та боротьбу з дискримінацією маґлів й маґлонароджених. Далі наставав момент, коли Гаррі мав говорити про Волдеморта та Битву за Гоґвортс. Після нього виступали Рон й Фаулер, які рекламували професію аврора — мабуть, щоб заохотити випускників приєднатись до їх лав. Рон терпіти не міг брати участь у цій частині церемонії та зазвичай передавав слово Фаулеру. Щороку вони намагались вигадати щось нове, але зрештою говорили одне й те саме — лише іншими словами.  

Гаррі не знав, чи досі Фаулер розраховує на нього, щоб він виступив із незапланованою промовою, адже їх розмова не дійшла жодного висновку чи домовленості. І тому протягом усієї церемонії його серце стискалось  від болю, а нудота наростала щоразу, як хтось закінчував свій виступ — адже щоразу це означало, що його черга вже зовсім близько. 

Коли Міністр завершив свою промову про мир та процвітання, до нього почали повертатись, а гомін навколо став голоснішим. Всі знали, що незабаром настане черга Гаррі, ніби він був головною подією цього дня. Гаррі почув, як Шеклболт виголосив його ім’я під оплески натовпу, але він не підвівся зі свого місця. Стиснувши кулаки на тремтячих стегнах, Гаррі нахилив голову, щоб журналісти не змогли зняти його обличчя своїми камерами.

Міністр покликав його вдруге — голос став тривожнішим, певно, через страх, що Гаррі поводитиметься не так, як очікують, і зганьбить репутацію Міністерства.

Гаррі почув короткий, ніяковий сміх Фаулера, за яким пролунало покашлювання. Чув, як люди навколо щось говорили, відчував на собі наполегливі погляди, хоча й не бачив їх. За мить хтось поклав руку йому на плече — це була Герміона. Вона не закликала його вставати, просто нагадала про свою присутність, ніби хотіла зупинити його від занурення у власні думки, якими він намагався втекти від реальності.

— Все добре. Не йди, — прошепотів Джордж просто біля вуха, так тихо, що тільки Гаррі почув ці слова. І він не пішов. Він залишився сидіти, знову й знову повторюючи слова Драко: «Ти їм нічого не винен».

Посеред хаосу у Великій Залі, де гомін перетворився на справжній гул, а клацання камер заглушало інструкції Макґонеґел, нарешті пролунав голос Фаулера. Він замінив Гаррі та виголосив ту промову, яку мав виголошувати герой. Гаррі ще міцніше стиснув кулаки, впившись пальцями в тканину акуратно випрасуваної мундирної форми аврора, яку не надягав майже рік.

Він почув лише початок промови Фаулера, в якій кілька разів згадувалось його ім’я поряд із Волдемортом. Проте ніхто не слухав. Людям була байдужа сама промова — їх цікавив той, хто мав її виголошувати. А Фаулер — це не Гаррі Поттер.

Коли з вуст головного аврора нарешті пролунали імена Джіні та інших жертв нападу на Алею Діаґон, для Гаррі все закінчилось. Він припинив слухати, відгородився від реального світу, а його думки помчали в усі боки.

Він був у кімнаті Драко, поруч із ним у ліжку, в його обіймах, оточений його запахом. Він сидів за піаніно, слухаючи, як ноти огортають його безмовною поезією, перегортаючи пом’яті сторінки. Він був у майстерні, де в повітрі лунав сміх Річарда, змушуючи його сміятись у відповідь, відчуваючи зморщену від років роботи руку Річарда, що ніжно торкалась його щоки.

А потім він був у Ґрифіндорській вітальні, де Джіні спостерігала за ним біля каміна. На полі для квідичу — вона стежила за ним із мітли. У Норі — її очі стежили за ним біля курника в саду. Вдома — вона спостерігала за ним із дивана, закутана у вовняну ковдру.

А потім — Алея Діаґон. Він стояв над тілом Джіні, яка більше не стежила за ним поглядом. Він був у лісі, небезпечно близько до смерті.

— Гаррі, нам потрібно йти.

Коли Гаррі вирвався з полону думок, він відчув руку, що стиснула його долоню. Він не зміг визначити, чи це був Рон, Герміона чи Джордж. Стільці скрипіли, всі повставали — церемонія закінчилась, а він пропустив її завершення. Не знаючи, що робити та куди йти тепер, він просто дозволив вести себе тій руці, яка його тримала.

Коли він підвівся, натовп почав штовхатися, щоб дістатися до нього. Гомін голосів журналістів зливався з вигуками Макґонеґел, закликами Шеклболта до порядку й наказами Фаулера його команді розсікти натовп та захистити учнів. Гаррі швидко зрозумів, що організація та заходи безпеки виявились недостатніми.

— Гаррі, ходімо. Міллі, тримайся поруч, — сказав Рон.

Отже, це Рон тримав його за руку. Гаррі йшов за другом, тримаючись за його руку, а їх колега йшла слідом, намагаючись відтіснити журналістів й відбити юних учнів, які прагнули побачити Гаррі зблизька, та батьків, що хотіли поговорити з ним, хоча Гаррі не мав жодних слів для них.

Вони змогли вибратись з Великої Зали без особливих труднощів, лише щоб потрапити в ще більший натовп репортерів у вестибюлі Гоґвортсу.

— Містере Поттер, вас не бачили майже два роки! Як ви себе почуваєте? — вигукнув один журналіст. 

Рон швидко відштовхнув його із гарчанням: 

— Відійдіть від нас!

Натовп обступив Гаррі, ігноруючи поштовхи Рона чи Міллі, яка згодом загубилась в тисняві.

— Містере Поттер, чи ви вже оговтались після травми? Чи зможете незабаром повернутись до виконання обов’язків?

— «Відьомський тижневик»! Розкажіть, як зараз ваше особисте життя після цієї трагедії? Чи є шанс, що колись інша чарівниця завоює ваше серце після трагічної втрати Джіні Візлі?

Гаррі скрутила хвиля нудоти, і він не міг себе захистити чи відповісти на ці нестерпно бездушні запитання. Він ледве чув, як Рон щось кричав, намагаючись прорватися крізь натовп. Але Гаррі не міг допомогти. Він відчував, ніби тоне, ніби все повітря вирвалось з його легень, а тіло стискають та розривають на шматки. Він був мов у пастці — зляканий, самотній, осліплений страхом. Треба було послухати Драко та залишитись вдома з ним.

Коли хтось згадав його спробу самогубства — про що Гаррі наївно вважав, що Святий Мунго тримав у таємниці — земля під ногами ніби розвалилась, і Рон втратив останні рештки терпіння.

— Що, в біса, ти щойно сказав?

Рон відкинув професіоналізм геть. Як аврор, він не мав права так грубо звертатись до журналістів, але, здається, йому було байдуже. Ніхто не був більше вражений спробою самогубства Гаррі, ніж сам Рон — навіть не Гаррі. 

Перш ніж Рон встиг щось зробити, з-за спини з’явився Джордж та поклав руки на їх плечі.

— Йдіть за мною.

Він взяв Гаррі за руку та провів його через натовп, а Рон йшов поруч.

— Де твоя команда, Роне? Мама й тато зазнають тиску від цих дурних журналістів, і ніхто їм не допомагає! Вони довели маму до сліз.

— Що?!

— Йди допоможи, а я подбаю про Гаррі.

Після короткого вагання Рон нарешті пішов шукати свою родину та вагітну дружину, залишивши Гаррі з Джорджем.

— Ходімо, виберемось звідси. 

Вони майже втекли від натовпу, коли кілька особливо впертих журналістів все ж наздогнали їх у коридорі, не бажаючи відпустити свою ціль, від якої так й не отримали жодного слова.

— Ми хотіли б почути вашу думку щодо нападу, містере Поттер.

— Подейкують, що ви вбили наймолодшого злочинця, дев’ятнадцятирічного Джаспера Віллана. Як вважаєте, ситуацію можна було вирішити інакше? Чи шкодуєте ви про свої дії?

— Саме тому ви відмовились виступати сьогодні? — додав інший.

— Як ви вважаєте, ваша дружина пишалась б таким актом помсти?

— Це тому ви намагались вкоротити собі віку?

— Відчепіться! — вигукнув Гаррі. — Та йдіть ви всі до біса!

Його нудота перетворилася на ненависть — неконтрольовану, пекучу ненависть, що штовхала його до насильства. Це було нестерпне розчарування, все навколо потонуло в темряві, що скувала його, не даючи діяти,не даючи йому діяти, напасти на журналіста, виплеснути всю свою злість, вдаривши його зі всієї сили. Він спробував усе одно вдарити кулаками перше обличчя перед собою, орієнтуючись лише на звук їх камер та голосів, але Джордж його втримав, обхопивши руками та змусивши Гаррі кричати на весь голос лайки на адресу приголомшених репортерів.

— Гаррі, заспокойся! — крикнув Джордж, а потім звернувся до присутніх. — Клянусь, якщо хтось із вас зробить ще одне фото, поставить запитання або прокоментує щось, я вам голови повідриваю. Я не аврор, я — ніхто, мені байдуже до наслідків. Я вас знищу.

З цими словами Джордж потяг Гаррі вперед, йдучи досить швидко, щоб ніхто не ризикнув їх наздогнати.

— Все гаразд? — хтось запитав, коли вони пробігали повз. Гаррі не знав, хто це був, він уже нічого не усвідомлював, бо його повністю поглинула лють.

— Занадто пізно. Відчепіться від нас, — гаркнув Джордж, навіть не пригальмувавши, щоб аврор міг їх наздогнати.

Нарешті вони зупинились в тихому куточку коридору, де навіть галасливі голоси учнів не долинали. Гаррі, не замислюючись, опустився на холодну, тверду підлогу. Йому здавалось, що голова зараз вибухне, серце билось занадто швидко, а нудота повернулась з новою силою.

— Дихай, друже.

Гаррі нарешті випустив повітря, яке, здається, затримував у грудях від самої втечі від натовпу. Він навіть не помітив, як сильно стиснув зап’ястя Джорджа — напевно, це було боляче. Але Джордж не намагався вирватись. Він мовчав, сидів поруч та чекав, поки Гаррі заспокоїться.

— Не слухай їх, — нарешті сказав Джордж. — Вони просто купка ідіотів, які не знайшли кращого способу заробити гроші.

Гаррі не відповів, зосередившись на диханні. Вони сиділи так деякий час, поки Гаррі не розслабився та не відпустив зап’ястя.

— Хочеш поговорити про це? — запитав Джордж.

— Ні.

Гаррі не хотів бути таким різким, і миттєво відчув провину. Це був перший раз, коли Джордж здався готовим до розмови, а він відштовхнув його.

— Вибач, — додав Гаррі. — Я…

— Все гаразд, не переймайся. Я просто хотів допомогти, але якщо чесно,  сам не дуже хочу говорити.

Вони знову замовкли, поки Джордж не запитав:

— Що ти хочеш робити?

В голові відразу промайнули три думки: перша — стрибнути з мосту та покінчити з усім, друга — піти на могилу Джіні, третя — поїхати до Драко. Якщо зараз піти на могилу Джіні, то, ймовірно, наступної ж миті він справді стрибне з мосту. Тож він обрав Драко.

— Я хочу додому.

── ❦ ──  

— Як все пройшло?

— Жахливо.  

На губах Драко з’явилася слабка посмішка. Вони вже довго лежали поряд на вузькому ліжку, обличчя до обличчя, а Драко терпляче чекав, поки Гаррі знайде в собі сили заговорити. Він ніжно провів пальцем коло вуха Гаррі, провів рукою по його волоссю та залишив м’який поцілунок на його губах, перш ніж сказати:  

— Але тепер ти вдома.

І це було правдою. Це місце, поруч із Драко — тією єдиною людиною, яку він хотів мати біля себе, коли світ ставав нестерпним, — було його прихистком. Тут він міг відпустити зовнішній світ, забути про життя за межами цих стін.  

В перші дні після поминальної церемонії обличчя Гаррі не сходило з перших шпальт усіх газет, а заголовки рясніли брехнею та злісними домислами. Дуже швидко його почали зображати як аврора, який ухилився від обов’язків, занадто слабкого фізично та морально, щоб захистити суспільство. Його поведінку аналізували всюди, але Гаррі не прочитав жодного слова, завдяки наполяганням Рона ьп Герміони.  

— Я серйозно, Гаррі. Не читай це сміття. Не витрачай свою енергію на цих дурних журналістів, — сказав йому Рон одного вечора, коли Гаррі нарешті погодився прийти до них на вечерю.  

— Це саме те, на що вони розраховують, — додала Герміона.  

Це було легко сказати, але не так легко зробити — це було наче просити дитину не слухати насмішок однокласників. Байдуже, що тобі кажуть, цікавість все одно брала своє. Лише коли Гаррі зрозумів, що Драко ніколи не проявляв жодного інтересу до цих статей, ніколи не коментував їх — тоді він зміг перестати думати про них.  

Проте навіть відмова від газет не врятувала його від погіршення стану. Його знову поглинула темрява, повільно та безжально, день за днем. Нічні кошмари вже переступили поріг кімнати Драко, відвідуючи його майже щоночі та залишаючи його в паніці, без жодного заспокійливого світла.  

Драко завжди шепотів:  

— Все гаразд.

І тільки дотик його руки на животі та лагідний голос, що нашіптував йому на вухо, допомагали Гаррі згадати, що це лише сон, і він не в пастці.  

Кожного разу Гаррі відчував змішані почуття — полегшення від присутності Драко та гірку провину за те, що відбирав у нього сили й забирав його сон. З часом ці відчуття тільки посилювались, і Гаррі дійшов до болючого усвідомлення: він ненавидів себе. Ненавидів все в собі — свою вразливість, смуток, сльози, слабкість, песимізм. Йому було незрозуміло, як Драко досі міг бути поруч із ним, як міг залишатись таким терплячим. Гаррі не міг зрозуміти, чому його друзі досі не відвернулись від нього.  

Щоб заглушити свою провину, Гаррі відчайдушно намагався не дати Драко пошкодувати про їх стосунки. Попри ненависть до себе, сама думка про те, що його покинуть, жахала його. Він намагався з усіх сил бути кращим, та відчував, що цього недостатньо.  

Деякий час він навіть думав про те, щоб припинити ночувати у Драко та повернутись до старої звички — залишатись на самоті в своєму домі, боротись з демонами наодинці, не нав’язуючи себе нікому. Але Драко рішуче відмовився від такої ідеї.  

— Якщо ти спробуєш таке, я виламаю твої двері та все одно спатиму поруч із тобою, хоч у твоєму домі. 

Тож Гаррі змирився з тим, що залишиться тут, терплячи кошмари, які тривали набагато довше, ніж він очікував після поминальної церемонії.  

Однієї ночі Гаррі опинився у ванній кімнаті Драко. Він не пам’ятав, як встав із ліжка, як дійшов туди чи навіть як дістав бритву Драко з шухляди та порізав собі зап’ястя.  

Коли до нього дійшло, що він щойно зробив, одразу згадав голос Рона — гучний, тремтячий та наляканий.. Він знав, що більше ніколи не зможе завдати такого болю нікому.  

Охоплений панікою, Гаррі вискочив із ванної, чуючи, як краплі крові капають на підлоги, відчуваючи приплив провини, оскільки сподівався, що плями легко відчистити.

Він нахилився над Драко та обережно потряс його за плече, намагаючись розбудити.

— Драко? Драко?

Гаррі почув, як матрац заскрипів, коли Драко перевернувся на спину.

— Драко, пробач мені.

— Що сталось? — запитав Драко хрипким голосом людини, яку щойно розбудили.

— Не злись на мене, пробач, — знову повторив Гаррі.

Він повторював ці слова знову й знову, навіть не усвідомлюючи цього — наче це була єдина фраза, яку він міг вимовити в цю мить. Драко підвівся на лікті.

— Що сталосй? Ти в порядку?

Гаррі швидко кивнув. Так, все добре. Нічого серйозного. Це був нещасний випадок. Зітхнувши, він простяг руку, щоб Драко побачив зап’ястя, і почув, як теплі краплі крові падають на простирадло.

— Пробач, я не хотів...

— Чорт забирай, Гаррі!

З різким рухом, що змусив Гаррі здригнутись, Драко миттєво підвівся з ліжка. Він схопив його за руку трохи вище порізу та потягнув до кімнати, щоб дістати паличку з шухляди. Один змах — і поріз зцілився, а кровотеча припинилась.

Гаррі відчув хвилю сорому, адже усвідомив, що міг би впоратись із цим сам, не розбудивши Драко.

— Чому ти це зробив? — запитав Драко, але Гаррі не знав, що відповісти, тож просто знизав плечима.

Рука Драко все ще міцно стискала його передпліччя, наче той боявся, що Гаррі знову втече у ванну. Але все, чого хотів Гаррі, — це прибрати безлад та переконатись, що не пошкодив дерев’яну підлогу Драко.

Схоже, це зовсім не хвилювало Драко. Він сів на ліжко та потягнув Гаррі за собою.

— Тобі потрібно щось поїсти?

— Ні, я в порядку.

— Гаррі, — тихо сказав Драко, — може, ти хочеш повернутись до... цієї групи?

Він мав на увазі терапію.

— Ні, — повторив Гаррі.

— Ти хочеш поговорити?

Гаррі вагався: 

— Не сьогодні вночі.

Драко зітхнув:

— Добре.

Гаррі навіть не наважувався поворухнутись, сидячи на матраці, забрудненому його кров’ю, знову демонструючи свою нікчемність — цього разу на рівні, до якого, як йому наївно здавалось, він більше ніколи не опуститься. Його охопила така глибока сором’язливість, що йому хотілось вирвати. Він був майже вдячний за те, що не бачив обличчя Драко.

— Гаррі. Якщо тобі погано, якщо ти відчуваєш потребу нашкодити собі чи щось інше — розбуди мене, добре? — сказав Драко. — Мені байдуже, котра буде година та де це станеться — просто скажи мені. Але, будь ласка, не роби цього більше. Не ріж себе.

Спершу Гаррі не відповів. Розбудити когось лише через те, що йому погано, здавалось йому чимось абсурдним.

— Гаррі, — наполіг Драко.

Гаррі втиснув нігті в шкіру великого пальця та нарешті прошепотів: 

— Добре, я обіцяю.

І Гаррі намагався. Він справді намагався. Коли серед ночі траплялась панічна атака з усіма її темними думками, він перевертався на бік. Після кількох хвилин вагань тягнув руку до Драко та несміливо трусив його за плече. Часто його зусиль було недостатньо, щоб одразу його розбудити, тому доводилось пробувати ще раз. Коли Драко нарешті прокидався, він обіймав Гаррі та міцно тримав його в обіймах.

— Роби те саме — тримай мене якомога міцніше, — шепотів Драко.

І Гаррі слухався. Його руки тремтіли, коли він обіймав тіло Драко. Він тримав його так міцно, що йому майже ставало важко дихати. І з кожним обіймом тиск рук Драко наче виганяв демонів із його грудей — хоча б настільки, щоб дозволити йому знову заснути.

Але безсоння ставало постійним супутником, а провина за те, що він заважав Драко, зростала з кожною ніччю. І тоді, коли Гаррі перевертався на бік та тягнув руку до плеча Драко, вона завмирала за кілька міліметрів від м’якої тканини сорочки, перш ніж опуститись назад на груди.

Через кілька хвилин він вставав та стояв один посеред кімнати, слухаючи тишу.

Ванна була забороненим місцем, це він знав. Тому замість того, щоб йти туди, Гаррі навпомацки діставався дверей, обережно відчиняв їх, спускався вниз скрипучими сходами босоніж, щоб не створювати зайвого шуму та прямував до кінця майстерні й сідав за піаніно. Він ніколи не накладав на кімнату закляття тиші — на випадок, якщо Драко прокинеться та помітить порожнє ліжко, щоб він знав: Гаррі не пішов та не зробив нічого дурного.

Гаррі завжди починав із гам, достатньо довгих, щоб очистити голову від всіх похмурих думок, що накопичились за ніч. Потім переходив до всіх п'єс, які вивчив із вересня: від найпростіших до найскладніших, які опанував перед інсультом Річарда.

А коли закінчував, починав усе спочатку.

Через кілька годин, коли був упевнений, що втомився достатньо, він повертався до спальні та тихо лягав у ліжко. Коли йому нарешті вдавалось заснути, це зазвичай було вже під ранок, коли деякі вже прогулювались вулицею, наливали собі першу каву або читали газету. Тож не дивно, що, коли він відкривав очі, на годиннику вже давно минав полудень: Драко працював унизу, Річард сидів за стійкою біля вхідних дверей майстерні, а на тумбочці біля ліжка чекала тарілка з сендвічами.

Одного разу, коли Гаррі грав унизу на піаніно складну дворукову п’єсу, яка вимагала його повної уваги, Річард повільно підійшов до нього з тарілкою тих самих сендвічів із тунцем. Він поставив її на піаніно й сів поруч.

— Вибачте, я вас розбудив? — спитав Гаррі.

Річард лише поплескав його по плечу, запевняючи, що ні. Потім вони довго мовчали. Річард став набагато спокійнішим відтоді, як повернувся з лікарні.

— Ви в порядку? — спитав Гаррі.

— Думаю, так, — посміхнувся Річард. — А ти?

Це було важке запитання — набагато важче, ніж здавалось.

— Здається, я йду назад, — нарешті вимовив Гаррі.

Річард потер руки — так, як це часто роблять старші люди, коли розмірковують, що сказати.

— Не думаю, Гаррі. Це потребує часу. Я б не сказав, що ти йдеш назад — це просто не пряма дорога. Вона звивиста, а на твоєму шляху багато поворотів.

Гаррі повернув до нього голову, намагаючись стримати сльози, що зараз були більше від виснаження, ніж від смутку.

— Чесно кажучи, останнім часом я почуваюсь дуже егоїстичним, — він замовк, очікуючи, що Річард щось скаже, але той мовчав. — Я хочу, щоб люди турбувались про мене, але сам не можу зробити для них того самого. Я навіть не зміг порадіти за свою найкращу подругу, коли вона завагітніла. Я відчував заздрість, бо вони щасливі, а я — ні, — сльози потекли щоками, але Гаррі навіть не спробував їх витерти. — Мені так соромно. Я ніколи не був таким раніше. Я завжди ставив інших на перше місце, а тепер... Ненавиджу себе за те, що потребую стільки уваги.

Довга тиша заповнила кімнату. Гаррі боявся, що Річард почне бачити в ньому когось іншого, відчує розчарування.

— Гаррі, ти не егоїст, — нарешті промовив Річард із глибоким зітханням. — Просто зараз у тебе занадто багато всього на душі, щоб думати про інших, і в цьому немає нічого поганого, — він зробив паузу. — Якщо б ти обпік руку, поки ми сидимо тут, хіба ти б й далі звертав на мене увагу? Звісно ні. Ти б думав про біль, правда? Бо це боляче, і твій розум, тіло, ти весь захищаєш себе насамперед, —він тихо засміявся. — Коли я втратив Вівіан... ну, світ розвалився. Я був злий та спустошений. Я бачив на вулиці закохані пари — і мені ставало гидко від цієї несправедливості. Але це не триватиме вічно, я обіцяю. А щодо твоїх друзів — я не думаю, що ти перестав про них дбати. Я бачив, як ти ставишся до мене та Олдена. Той факт, що ти зараз сидиш тут та хвилюєшся через свої відчуття, говорить про те, якою насправді доброю людиною ти є, — Річард м’яко стиснув Гаррі руку. — Прошу тебе, Гаррі, будь до себе добрішим. Це займе час — все потребує часу. Але стане краще.

— Ви не боїтесь? — прошепотів Гаррі.

— Боюсь чого? — перепитав Річард.

— Часу.

Річард тихо засміявся:

— Авжеж страшно. Хіба ми всі не боїмось? Але, знаєш, мені здається, що це навіть добре — усвідомлювати плин часу. Це змушує зрозуміти, що все закінчиться. І поки триває життя, треба використати його якнайкраще.

Гаррі думав над цими словами ще довго після того, як Річард повернувся до ліжка. Він повторював їх у своїй голові знову й знову, поки вони не перетворились на іншу думку: «А коли життя стане надто болючим, завжди є впевненість в тому, що воно колись закінчиться».

Він знав, що Річард мав на увазі зовсім інше, але й в цій похмурій інтерпретації Гаррі знайшов для себе певну втіху. 

── ❦ ──

Це був кінець травня, наступного дня мав розпочатися червень, а Гаррі все ще лежав без сну на вузькому ліжку, яке їм так й не спало на думку розширити. І він був за це вдячний, бо спати без відчуття тіла Драко поруч було б вдесятеро важче.

Він лежав кілька хвилин, як завжди, прислухаючись до рівного дихання Драко, аж поки не вирішив, що час вставати. Коли здалось, що він чекав достатньо довго — не виміряний, а інстинктивний відрізок часу, який чомусь відчувався правильним, — він обережно почав підніматись з ліжка. Та раптом Драко схопив його за зап’ястя.

— Гаррі, — прошепотів Драко.

Його хватка була міцною, не даючи йому зрушити з місця.

— Я просто спущусь вниз, — так само пошепки відповів Гаррі. — Хочу трохи пограти, — коли Драко не відповів, Гаррі швидко додав. — Я ненадовго, обіцяю, скоро повернусь. 

Драко сів на ліжку, не відпускаючи його зап’ястя.

— Чому ти не розбудив мене? Я ж казав: буди, якщо почуватимешся погано.

— Я в порядку. Просто не можу заснути, — пояснив Гаррі.

— І ти вважаєш, що безсоння — це нормально? — тихо відповів Драко. Вони обидва говорили пошепки, через що їхня суперечка здавалася менш серйозною, ніж була насправді.

— Я в порядку, Драко, — повторив Гаррі. — Мені просто потрібно пограти. Лише годину.

Драко не виглядав переконаним, він зітхнув, вибрався з ліжка та потягнув Гаррі за собою.

— Ти хочеш грати на піаніно?

— Так.

— Добре. Тоді одягайся.

— Куди?

— Йдемо грати. Одягайся.

Драко звучав нетерпляче та суворо. Не бажаючи продовжувати суперечку, Гаррі мовчки одягнувся, поки Драко тим часом пішов до ванної, а потім сів чекати його на стільці біля піаніно. Коли Драко закінчив збиратись, він взяв ключі, взувся та потягнув Гаррі за руку.

— Куди ми йдемо? — запитав Гаррі на сходах, коли зрозумів, що вони прямують не до майстерні.

Драко не відповів. Він вивів його на порожню та абсолютно тиху вулицю, де прохолодний весняний вітер лагідно торкався їх втомлених облич. Гаррі подумав, що вони зараз апарують кудись, але натомість вони пішли вулицями Лондона, Гаррі йшов за Драко, тримаючи його за руку. Він не міг сказати, скільки тривала їх прогулянка, але вони минули чимало безхатченків, п’яних студентів та вуличних котів, перш ніж нарешті зупинились.

Коли Драко витягнув паличку та почав чаклувати над дверима, намагаючись їх відчинити, Гаррі нарешті зрозумів.

— Ми біля театру? — швидко спитав він. Мовчання Драко було відповіддю. — Драко! Ми не можемо цього зробити, він зачинений!

— І що з того? — відказав Драко все тим же серйозним тоном. — Якби нам було діло до менеджера... Але він придурок.

Це було правдою.

— А камери? Що, як він побачить нас та заборонить виступати на концерті?

Драко зітхнув.

— Я впораюсь з камерами. Та й сумніваюсь, що він перевірятиме їх серед ночі, — він відчинив двері та кивнув Гаррі, щоб той заходив першим. — І відколи ти став боятись порушувати правила?

Поки Драко за допомогою закляття змушував камери знімати стелю замість нічних відвідувачів, Гаррі перейшов через плитковий вестибюль до концертної зали, впізнаючи запах килимового покриття, оксамитових крісел та важких, запилених штор, які, певно, чистили не так часто, як слід було б. Він почув, як Драко приєднався до нього, йдучи швидко, але вже не в тому швидкому темпі, що був раніше. Вони разом пройшли між рядами крісел із широкими та низькими сходинками, після чого Драко допоміг Гаррі піднятись на сцену.

— Ось й піаніно, — сказав Драко. — Схоже, концерт був учора… або буде завтра.

Він відпустив руку Гаррі та сів на лаву біля інструмента. Гаррі сів поруч. Сидіння виявилося зручнішим за будь-яке, на якому йому доводилось сидіти раніше. Коли Драко зіграв кілька нот, звук рознісся залом із дивовижною чистотою.

— Пограємо? — запитав Драко. Гаррі кивнув із посмішкою.

Вони почали репетирувати твори Річарда, які мали виконати разом: « Ода Вівіан» , « Молоді роки» та « Листопад» . Гаррі все ще помилявся — пропускав ноти, часом відставав або поспішав у порівнянні з темпом Драко, — але той підлаштовувався до нього без жодних зусиль, і вони завжди закінчували кожну п'єсу разом. Це було неідеально, але вони обидва знали: Річард не шукав досконалості — він цінував щирість. А вони були щирі. 

Коли репетиція закінчилась, Гаррі пройшовся сценою та підняв голову до променя проектора, що залив темряву теплим помаранчевим світлом, яке на краях ставало блідо-жовтим, майже білим. За його спиною Драко продовжував грати, мелодії поволі відходили від творів Річарда. Гаррі присів на краю сцени, зістрибнув на килим та сів у перший ряд, прямо по центру. Скинувши взуття, не розв’язуючи шнурівок, підтягнув ноги до грудей та зручно вмостився в м’якому кріслі. Лише тоді він усвідомив, наскільки втомився.

— Хочеш піти? — запитав Драко, завершивши свою п'єсу.

Гаррі похитав головою.

— Зіграєш ще? — спитав він замість відповіді.

— Що ти хочеш, щоб я зіграв? — запитав Драко.

Спершу Гаррі хотів сказати: «будь-що», бо для нього важливішим було саме звучання піаніно під пальцями Драко, ніж конкретна мелодія. Але раптом у пам'яті спливла одна особлива п’єса — та, яку так любила місіс Фігг, і завдяки якій він вперше прийшов до майстерні.

— Ти можеш зіграти Сонату №11 Моцарта? — спитав Гаррі.

— В ля мажорі?

— Так.

Драко замислився на мить, і театр поринув у глибоку, урочисту тишу.

— Не думаю, що зможу виконати всю п’єсу, але спробую зіграти першу частину.

І він заграв. Спочатку Драко жартував, повторюючи один й той самий такт знову та знову, вдаючи, що забуває ноти, щоб розвеселити Гаррі. Та коли той нарешті розсміявся, Драко знову почав із самого початку — цього разу серйозно, з повним зануренням у гру. Результат був приголомшливим.

Драко мав дивовижний дар перетворювати ноти на зірки, робити кожен твір своїм власним творінням, ніби музика виринала з глибини його душі, а піаніно було продовженням його пальців. Соната №11 стала його особистою історією, і Гаррі ніколи раніше не чув її такою прекрасною, такою справжньою. Мелодія лунала у повітрі, пронизуючи серце до та заколисуючи його. Гаррі заплющив очі та глибше занурився в м’якість оксамитового крісла, мріючи, щоб місіс Фігг колись почула виконання Драко цієї сонати. Можливо, одного дня так й буде.

Коли Гаррі розплющив очі, в залі панувала тиша, а його голова лежалана плечі Драко, який сидів поруч. Гаррі не пам’ятав, коли саме заснув чи скільки часу пройшло, але йому було дуже зручно, а м’язи розслабились. Позіхаючи, він потягнувся та трохи змістив голову на плечі Драко.

— Вибач, я не хотів заснути.

Драко притулив щоку до його волосся.

— Можеш поспати ще, я тебе розбуджу, коли буде час йти, — прошепотів він.

Гаррі залишився з розплющеними очима, склавши руки між зігнутими ногами, намагаючись залишатись бадьорим, попри часті позіхи, що викликали сльози. Нарешті він заговорив:

— Я звільняюсь з роботи.

Драко різко підвів голову:

— Що?

— Я сказав начальнику, що хочу піти.

— Коли?

— На річницю, — він зітхнув. — Я вже давно про це думаю.

— Ти впевнений? — запитав Драко.

— Ти сам кілька місяців тому казав, що з такою травмою я навряд чи зможу бути корисним. 

— Я тоді просто був жорстоким, — відповів Драко. — Вони могли б знайти для тебе іншу роботу, щось підлаштувати...

— Думаю, я просто більше цього не хочу, — перебив Гаррі. — Я вирішив стати аврором у п’ятнадцять, бо… зустрів аврорів, і мені здалось, що це єдина робота, на якій я буду корисним — ніби це мій обов’язок.

— Комплекс героя? — засміявся Драко.

Гаррі посміхнувся та сказав:

— Так, мій комплекс героя.

— То що тепер? Що ти хочеш робити?

— Ще не знаю. Щось спокійне. Без стресу.

Рука Драко м’яко знайшла шлях назад у долоню Гаррі, і вони якийсь час сиділи в затишній тиші.

— Ми могли б постаріти в цій майстерні, граючи та реставруючи піаніно, — розмірковував Гаррі. — Або відкрити власну майстерню десь за містом, подалі від усього.

— Тільки ми двоє?

— Тільки ми. Ти навчив би мене налаштовувати піаніно, а я б займався клієнтами, поки ти працював над реставрацією в майстерні. Було б тихо, ми не переймались б грошима. Могли б працювати над одним піаніно місяцями, а потім ходити разом вечеряти чи гуляти. Жити біля моря, засинати під шум хвиль та прокидатись від криків чайок.

Ідея повисла між ними, поки Драко нарешті не сказав тихо:

— Я міг би уявити таке життя для нас.

Гаррі посміхнувся, насолоджуючись мрією про майбутнє, яке було таким далеким від його кошмарів. Коли він не був сам та не спав, така мрія здавалась відчутною та майже реальною.

— Ми могли б завести собаку, — прошепотів Гаррі.

— Ми могли б завести собаку, — повторив Драко, і ця думка прозвучала ще привабливіше з його вуст. 

Chapter Text

Народження

──── ♬♪ ────

Гаррі знадобилось дві хвилини, щоб згадати, де він перебуває, коли прокинувся, і ще дві хвилини, щоб зрозуміти, що голоси, які він чує, — не з його снів. Його голову щось важко притискало, і коли всі спогади нарешті повернулись, він усвідомив, що це була голова Драко. Все тіло заніміло від того, що він пролежав у незручній позі в театральному кріслі, а голова боліла, але, попри це, він хотів би залишитись так ще трохи, адже ця ніч минула без жодного кошмару, його серце билось спокійно, а вуха все ще чули гру Драко на піаніно.

— Арчі, ти навіть світло залишив увімкненим! — прокричала десь здалеку жінка.

— Ні, не залишав, Анно! — гаркнув чоловік на ім’я Арчі. В нього був той самий голос, що й у керуючого театром. Точніше, це був керуючий театром.

Гаррі різко підняв голову від плеча Драко, розбудивши його поштовхом.

— Драко, нам треба йти, — наполегливо прошепотів він.

Голоси сварливої пари наближались небезпечно швидко: Анна гримала на чоловіка за його неуважність, наказувала нарешті полагодити ці кляті камери спостереження, а Арчі, як міг, захищався, адже нічого з того, що сталось минулої ночі, не було його провиною.

— Хтось міг пробратись всередину!

— Двері були замкнені! — гримнула вона. — Думай головой, заради всього святого!

Двері відчинились, і Драко, нарешті остаточно прокинувшись, схопив Гаррі за руку та силоміць потягнув його вниз між двома рядами крісел.

— Нам треба йти, — знову прошепотів Гаррі, але Драко змусив його замовкнути рукою.

— Замовкни, — тихо наказав він, притиснувшись до Гаррі та накривши його рот долонею.

Гаррі чекав кілька секунд у цій незручній позі: сліпий, німий та скований, він не міг поворухнутись, поки Драко йому це не дозволив.

Коли кроки наблизились до ряду крісел, будь-яка надія зіграти музику Річарда у вересні розсипалась на порох. У будь-якій іншій ситуації Гаррі, можливо, навіть розсміявся б — ховатись від двох сварливих маґлів після того, як він заснув разом із другом у театрі, виглядало як захоплива пригода, що додавала адреналіну. Але зараз його думки були зайняті лише одним: не зруйнувати тижні репетицій та зусиль, вкладених у вшанування їх старого друга.

Раптом Драко нахилився до нього та прошепотів у вухо:

— Я влаштую відволікаючий маневр. Будь готовий бігти.

Гаррі кивнув.

— Не вріжся в стіну, — додав Драко, а потім швидко поцілував його в перенісся.

— Відвали, — пробурмотів Гаррі, незважаючи на руку на губах.

У наступну мить тиск на його груди зник: Драко різко встав, та, пробурмотівши закляття левітації, після чого в протилежному кінці залу пролунав гучний удар, змусивши двох маґлів кинутись до джерела шуму.

— Зараз! — прошипів Драко, схопив Гаррі за руку та рвучко потягнув його за собою.

Гаррі бездумно піддався руху, змушуючи себе бігти, хоч ноги ще не до кінця слухались після довгого сидіння в одному положенні. Вони мчали через зал, доки не вибігли на вулицю, а потім ще кілька кварталів, поки не зупинились у вузькому провулку, що тхнув сміттям та алкоголем. Гаррі обперся на стіну, намагаючись вирівняти дихання.

— Вони нас бачили?

— Не думаю, — видихнув Драко, і в його голосі почулась стримувана посмішка.

— Що ти левітував?

— Табуретку за сценою.

Гаррі зітхнув. І коли напруга спала, він нарешті зміг знайти у цьому ранковому безладі щось кумедне.

— Ти мав мене розбудити, — дорікнув він.

— Я й сам заснув, — сухо відповів Драко. — Не моя провина, що їх кляті крісла такі зручні.

Гаррі нарешті дозволив собі засміятись — щиро, голосно, заразливо, потім цей сміх підхопив Драко. Гаррі усвідомив, що йому не потрібно багато, щоб відчути себе живим: порушення кількох правил, прилив адреналіну, страх бути спійманим, а потім шалений біг та спільний сміх — все це повернуло йому відчуття дитинства. В світі, де люди так швидко дорослішали, одружувались, купували будинки, працювали, ставали батьками, проводили довгі нудні вечері, він раптом зрозумів, що все, чого йому хотілось — це взяти невелику паузу, повернути собі те дитинство, яке в нього колись забрали. І Драко був тим, хто допомагав йому в цій подорожі.

— Котра година? — запитав Гаррі.

— Десь шоста чи сьома.

Рано. Гаррі подавив позіх та потер руки об штани.

— Думаю, мені потрібна кава.

Вони повернулись до майстерні, тримаючись за руки, насолоджуючись рідкісною розкішшю робити це без необхідності пояснюватись. По дорозі зупинились та купили Гаррі каву, і обійшли Міністерство Магії, щоб не привертати уваги.

Коли вони дійшли майстерні, Річард стояв перед дверима з ключами в руці, щось нерозбірливо бурмочучи.

— Доброго ранку, Річарде, — привітався Драко, підходячи ближче.

На мить Річард замовк. Гаррі не бачив виразів облич Річарда чи Драко, але відчув у повітрі щось дуже дивне.

— Доброго, — нарешті відповів Річард дивним голосом. Після короткої паузи він відчинив двері та мовчки зайшов у майстерні.

Коли вони піднімались сходами у квартиру, Гаррі відчув, як рука Драко міцніше стиснула його пальці.

Пізніше того ж дня, коли Річард пішов відпочити, а Гаррі сидів поруч із Драко, який налаштовував старе піаніно 1911 року, той тихо сказав:

— Сьогодні вранці він нас не впізнав.

Гаррі не одразу усвідомив значення цих слів. Або, можливо, не захотів усвідомлювати, бо це було надто боляче. Він не визнавав, що протягом останніх кількох місяців, кожного разу спілкуючись з Річардом, йому здавалось, що це могло бути востаннє. Страх, що наступного ранку Річард може його не впізнати, що всі спільні моменти — розмови, обійми, їжа, уроки фортепіано — можуть зникнути миттєво, дуже лякав його. Найбільш тривожним аспектом було те, що стан Річарда залишався нестабільним. Коли наступного дня Гаррі ввійшов до магазину, то почув сміх Річарда, який розповідав Драко анекдот. Річард був як бомба уповільненої дії, яку ніхто не знав, як зупинити.

П’ять днів потому настав день народження Драко. Гаррі б про це й не знав, якби Річард не оголосив про це кожному покупцеві, який заходив того дня до майстерні. Драко через це був у такому буркотливому настрої, якого Гаррі рідко бачив.

— Двадцять чотири, — пробурмотів Річард, — ледь пригадую той вік.

Наступного дня, коли Гаррі зупинився на ніч у Драко, він потурбувався про те, щоб принести подарунок та торт.

Сидячи на ліжку з щойно купленим у пекарні шоколадним тортом, у центрі якого стояла одна невелика, ще не запалена свічка, він терпляче чекав, поки Драко щось скаже. Але він мовчав, тому Гаррі нарешті сказав:

— Я купив торт. Попросив найменш солодкий із тих, що були в магазині.

— Виглядає дуже солодким, — прокоментував Драко, сідаючи навпроти.

— Тоді я його з’їм, а ти просто задуєш свічку, —  Гаррі трохи опустив торт — руки вже починали втомлюватись. — Може, сам запалиш її? Не хочу підпалити твою постіль.

Зітхнувши та змахнувши чарівною паличкою, Драко запалив маленьку свічку. Гаррі підніс торт ближче до його обличчя та зачекав кілька секунд, поки той задує свічку. Але замість цього Драко пробурмотів своїм звичним байдужим голосом:

— А як же пісня?

— Яка ще пісня? — Гаррі спершу не зрозумів, а потім згадав, що вчора покупці разом із Річардом співали Драко «З днем народження».

— Я не буду співати, я не вмію, — категорично заявив Гаррі.

— О, ще й як будеш, Поттер, — відповів Драко. — Якщо вже вирішив відсвяткувати мій день народження та купив цей торт, який явно занадто солодкий на мій смак, то будь ласкавий — доведи справу до кінця та заспівай цю кляту маґлівську пісню.

Співати було, мабуть, найганебнішою справою, яку Гаррі завжди намагався уникати. Він скривився, вагаючись між тим, щоб виконати прохання (і поранити власну гордість у процесі) або жбурнути торт йому в обличчя, що, звісно, було б по-дитячому та, ймовірно, зіпсувало б момент.

Роздратовано цокнувши язиком, він нарешті почав:

— З днем народження тебе...

Йому довелось одразу ж зупинитись, бо від сміху перехопило подих. Те, що Драко сидів перед ним абсолютно непорушний та з кам’яним обличчям, лише посилювало бажання розсміятись. Зрештою, Гаррі нарешті взяв себе в руки, він продовжив:

— З днем народження тебе, з днем народження тебе, Драко…, — його голос зрадливо зірвався на високій ноті. — З днем народження тебе.

Настала коротка пауза.

— Ну, це було жахливо, — сухо зазначив Драко.

— Я ж казав, що не вмію співати. Тепер задуй свічку, добре? — Але щойно Драко нахилився вперед, Гаррі його зупинив. — Чекай, чекай! Спершу загадай бажання.

Запала тиша. Драко або загадував бажання, або дивився на Гаррі роздратованим поглядом. Що б це не було, зрештою він задув свічку, і Гаррі поставив важкий торт на ліжко.

— В мене є подарунок, — сказав Гаррі.

Драко невдоволено буркнув:

— Не варто було.

Гаррі проігнорував це, витягнув з кишені куртки прямокутну коробочку та простягнув її Драко. Той взяв її з легким зітханням.

— Це дрібниця, — сказав Гаррі.

— Шарф? — Драко підняв кришку.

— Так, але тонший та легший, — посміхнувся Гаррі. — Ти завжди носиш той товстий вовняний шарф, навіть у теплу погоду. Це ж, мабуть, жахливо незручно. А цей — шовковий.

Драко не відповів, лише дістав шарф із коробки.

— Фіолетовий?

— Так, фіолетовий, — підтвердив Гаррі. — Вирішив, що варто почати з малого.

Драко посміхнувся — Гаррі це почув. Потім він зав’язав шарф на голові, а тоді взяв Гаррі за руку, підніс до свого обличчя, дозволяючи йому відчути м’яку та тонку тканину.

— Зручно, — сказав Драко. — Дякую.

— Але ти не мусиш його носити, ти ж знаєш це, так?

Цю фразу Гаррі повторював йому кожного разу, коли вони кохались. Він не хотів змушувати Драко бути сліпим разом із ним, навіть якщо не міг заперечити, що йому подобалось, коли шарф був частиною їх близькості.

— Знаю, — тихо відповів Драко.

Після цього він нахилився та поцілував Гаррі.

— З днем народження, Драко.

Драко притис Гаррі до матраца, обсипаючи його обличчя вдячними поцілунками, змушуючи його сміятися.

— А як же торт? — встиг запитати Гаррі, коли Драко нарешті відпустив його губи.

— Зараз не торт мене цікавить.

Губи Драко поповзли вниз його торсом, рука відтягнула футболку, залишаючи поцілунки на животі, що здригався під його дотиками. Гаррі заплющив очі, забувши про все на світі, навіть про торт, коли губи ковзнули ще нижче... й ще... й ще.

Гаррі часто замислювався, як він взагалі дозволив чиїмось іншим рукам та губам торкатись та досліджувати його, дарувати йому насолоду, як, навіть попри почуття провини, не існувало світу, в якому він би відштовхнув від себе Драко. Це була насолода, просякнута смутком та болем — груба, первісна, але настільки потужна, що повністю поглинала його, змушуючи втрачати всі відчуття.

З Джіні кожен жест любові був новим мазком на полотні, що створювало їх пару, шлюб та родину. Але з Драко нічого не будувалось, бо вони ні в чому не були впевнені. Драко був самою сутністю можливості, невизначеності та нестабільності. І саме через це він змушував Гаррі відчувати гостру вразливість, якої той ніколи не мав із Джіні. Можливо, це тому, що Драко був чоловіком. Можливо, тому, що вони займались коханням у темряві. А може, тому, що Гаррі просто не вмів бути в іншому стані, крім вразливості.

Але він дозволяв себе оголити — і фізично, і емоційно — не міг стримати своїх проявів задоволення: ні вербальних, ні тілесних. І коли він чув, як Драко віддається йому з такою ж пристрасною щедрістю, не залишалось місця ні для сумнівів, ні для сорому. Вони кохались без жодних обмежень, кожного разу наче востаннє, ніколи не задумуючись, чи буде наступний.

── ❦ ──

Г’юґо народився з затримкою на тиждень, наприкінці червня. Герміона народжувала вдома, за допомогою тих самих двох цілителів, які допомагали їй під час появи на світ Роуз. Як й чотири роки тому, ніяких родичів чи друзів під час пологів не пускали.

Гаррі прибув якомога раніше наступного ранку й терпляче чекав, поки Ґрейнджери та Візлі залишать будинок. Лише після цього він зайшов у кімнату, де Герміона відпочивала з новонародженим.

Рон відчинив для нього двері, ледь стримуючи хвилювання, і одразу ж почав тараторити. Він схопив Гаррі за передпліччя та потягнув до ліжка.

— Мама трохи засмучена, що знову пропустила народження онука, — зітхнув Рон. — Але нічого, переживе, правда ж?

Повністю ігноруючи його бурмотіння, Гаррі просто обійняв друга. Спочатку Рон завмер, не знаючи, як реагувати, з опущеними руками. Гаррі стиснув його міцніше та тихо сказав:

— Вітаю.

Рон нарешті відповів йому взаємністю, поплескавши по спині:

— Дякую, друже.

Потім він повів Гаррі до Герміони, намагаючись приховати свої почуття, але видаючи себе гучним схлипом. Коли Гаррі підійшов до ліжка, він відчув, як Герміона стискає його руку, а Роуз тихо схлипує, сидячи поруч із мамою та братиком. Обережно, намагаючись не турбувати дитину й не робити незграбних рухів, Гаррі нахилився та поцілував Герміону в маківку. Обережно, намагаючись нікого не потривожити, Гаррі нахилився і поцілував Герміону в маківку.

— Вітаю, Герміоно, — м’яко сказав він.

— Дякую, — відповіла вона слабким голосом.

— Як ти?

— Трішки втомлена, але все добре, — сказала вона. — А ти?

Гаррі швидко кивнув та запитав:

— А як малюк?

— Важить близько шести футів, а волосся — руде, як у батька, — зі сміхом сказала Герміона, закликаючи Гаррі розділити її радість.

Гаррі страшенно хотілось побачити його, розгледіти, які риси обличчя передались йому від Герміони, а які від Рона. Він хотів би роздивитись його крихітні пальчики та ніжки, рум’янець на щічках, колір очей. Герміона ніжно направила руку Гаррі до голівки Г’юґо, і той за допомогою дотиків почав складати уявний образ малюка.

— Волосся трохи світліше, ніж у Роуз, менш кучеряве, — пояснив Рон із-за спини. — А очі поки що блакитні, але це може змінитись.

— Хочеш потримати його? — запитала Герміона.

— Я не певен… — Гаррі вагався. Його хвилювало, що він може його впустити або випадково зашкодити.

— Ми тобі допоможемо, — запевнила його Герміона.

А Роуз гордо додала:

— Я теж його тримала!

Наче це мало надати Гаррі впевненості.

Зрештою він погодився. Переконавшись, що рукави його светра закривають передпліччя до зап’ясть — Гаррі чомусь вірив, що буде поганою прикметою, якщо Г’юґо торкнеться його шрамів — він дозволив Ронові допомогти взяти дитину на руки.

Г’юґо був меншим, ніж Гаррі очікував, але доволі важким. Попри напруження, він намагався виглядати впевнено.

— Привіт, Г’юґо, — прошепотів він, підтримуючи спинку малюка однією рукою та намагючись знайти його крихітну ручку іншою. Коли знайшов, малюк міцно схопив його за палець.

— Привіт, Г’юґо Гаррі Ґрейнджер-Візлі, — уточнила Герміона.

Гаррі ледь не впустив дитину, коли почув повне ім’я, але Рон миттєво втрутився.

— Обережно, — сказав він.

— Вибач…

Акуратно підлаштувавши руки під малюка, Гаррі підняв голову та запитав:

— Я думав, ви хотіли назвати його Г’юґо Рубеусом?

— Хотіли, — відповіла Герміона, — але передумали.

— І Гаґрід нас у цьому підтримав, — додав Рон.

Настала пауза. Спершу Гаррі подумав, що це всього лише ім’я. Але імена означають багато. Це єдине, що ти носиш із собою протягом життя, і єдине, що залишається після тебе.

Проковтнувши клубок у горлі, він нарешті прошепотів:

— Дякую.

І відповів йому не Рон, не Герміона, навіть не Роуз, а сам Г’юґо, який раптом прокинувся та видав милий, задоволений звук.

Наступного вечора після свого візиту Гаррі повернувся до майстерні та побачив двох своїх друзів, що сиділи перед піаніно. Річард плакав, наче мала дитина — налякана й розгублена. Це був той самий вид плачу, який важко чути, бо Річард не був дитиною.  

Було тривожно усвідомлювати невблаганність життя, як воно безупинно змінює людей у нескінченному циклі. Того ж дня Гаррі став свідком народження нового життя та водночас повільного згасання того, хто прожив майже століття.  

Драко говорив з Річардом повільно та спокійно, відповідаючи на запитання, які той задавав крізь ридання.  

— Мене звати Олден. Я твій друг та працюю з тобою, — тихо сказав Драко.  

Через мить він помітив Гаррі, що стояв за кілька кроків від Річарда, і додав:  

— А ось й Гаррі. Він теж твій друг та твій учень.  

Гаррі хотів підійти ближче, але раптом відчув, що не може зрушити з місця.  

— Де? Хто? — спитав Річард, намагаючись піднятись.  

Стілець голосно заскрипів по дерев’яній підлозі, але Драко м’яко притримав його.  

Його слова звучали так, ніби він повторював їх уже багато разів, точно знаючи, що саме потрібно почути Річарду.  

— Тебе звати Річард Селлоу, ти живеш у Лондоні. Ти піаніст, майстер з реставрації піаніно та композитор. Ми зараз у твоїй майстерні, тій самій, яку ти купив у 1947 році, коли тобі щойно виповнилось тридцять.  

— Я не хочу йти… Я не хочу битись… — схлипнув Річард.  

— Ти нікуди не йдеш, Річарде. Все скінчилось. Сьогодні п’ятниця, 25 червня 2004 року. Тобі вісімдесят сім. Надворі ніч, і ми повечеряємо разом: я, Олден, твій друг Гаррі та ти, Річарде. А потім спокійно ляжемо спати.  

Запала тиша, що порушувалась лише важким диханням Річарда. Гаррі не міг змусити себе зрушити з місця та почував безпорадним, стоячи в центрі кімнати з тростиною в тремтячих руках.  

Нарешті Річард прошепотів:  

— А що з Вів’єн?  

Це було питання, якого він ще не ставив, бо Драко на мить розгубився.  

— Так, вона теж у безпеці, — відповів він зрештою.  

Гаррі відчув смуток не лише за Річарда, а й за Драко. Він старався збудувати краще життя та хотів почати все спочатку, але тепер був оточений людьми, що повільно згасали. Гаррі знав, що, повернувшись до Англії та оселившись у майстерні старих піаніно, Драко шукав спокою. Він прагнув тихого та самотнього життя.  

Можливо, саме тому Гаррі так до нього прив’язався: в самотності Драко було щось зворушливе. Серед мільярдів людей він обрав товариство піаніно, іноді старіючу душу маґла, іноді загублену душу колишнього ворога, але здебільшого — самого себе.  

Того вечора вони повечеряли за невеликим столом у квартирі Річарда. Драко приготував його улюблену страву, і Річард їв мовчки. Він нарешті заспокоївся, перестав ставити запитання та навіть забув про своє бажання побачити Вів’єн, що стало полегшенням для всіх.  

На десерт, після того як Драко закип’ятив трохи води та налив три чашки трав’яного чаю, Річард почав вибачатись за все, на що Драко та Гаррі витратили майже годину, намагаючись його заспокоїти. 

— Бідні мої діти… — сказав Річард тремтячим голосом, торкнувшись долонею щоки Гаррі. — Ви обоє так багато пережили, а я тільки додаю вам тягаря. Вибачте.  

— Річарде, — тихо мовив Гаррі, — прошу, не треба. Ми тут, бо дбаємо про ва.  

Річард схлипнув та витяг носовий платок. Коли Драко відійшов знову поставити чайник на плиту, Річард прошепотів:  

— Але я хочу, щоб ви піклувались одне про одного.

Стан Річарда на деякий час стабілізувався. Липневі тижні минули без серйозних криз та тривог, хоча Річард дедалі рідше з’являвся у майстерні, проводячи більшість часу в своїй кімнаті нагорі та сплячи. Візити Мері почастішали, як й запитання: чи повинен Річард переїхати до будинку для літніх людей або жити з сестрою? Що буде з майстернею? Чи зможе Драко керувати нею самостійно? Чи варто найняти когось для допомоги?

Драко відмовився від цієї ідеї, аргументуючи, що двоє працівників — занадто дорого для Річарда. Гаррі запропонував допомогу, хоч й не мав відповідних навичок. Він намагався бути корисним: відповідав на запитання клієнтів, складав списки та записував ціни (завдання, яким зазвичай займався Річард), ходив за покупками, які потрібні були Драко, та відповідав на телефонні дзвінки. Наприкінці дня він лягав спати з відчуттям, що зробив щось важливе, ігноруючи очевидний факт: він лише накладав легку пов’язку, яка злетіла б від найменшого подряпання.

Гаррі офіційно подав у відставку з Міністерства, що викликало ажіотаж у пресі та довгі переговори, на які в нього більше не було ні сил, ні бажання. Липень закінчувався річницею смерті Джіні, а потім його власним днем народження. Через два тижні буде день народження Джіні та рік, відколи він осліп. Гаррі усвідомив, що літо перетворилось для нього на сховище ностальгії та смутку. Ці теплі, зазвичай святкові місяці за останні два роки стали жахіттям, у якому він лише чекав на прихід осені.

30 липня пройшло майже так само, як й минулого року: вони зібрались на кладовищі, де були поховані члени родини Візлі, біля могили Джіні, що розташовувалась поруч із Фредовою. Вони поклали квіти на обидві могили — ніколи не приходили сюди, не вшанувавши Фреда, — а потім повернулись до Нори, щоб провести решту дня з родиною та друзями.

Попри важливість цього дня, Гаррі прокинувся з неочікуваним зарядом енергії та зумів зберегти його до вечора. Вдома у Візлі він посміхався, розмовляв та приєднувався до різних компаній: команди Джіні з квідичу, її друзів, однокласників та, звісно, самої родини Візлі.

Гаррі запропонував допомогти на кухні, але місіс Візлі відмовилась. Він слухав, як всі захоплювались маленьким Г’юґо, і навіть проговорив майже годину із Сімусом, який відвів його вбік, щоб розповісти про вкрай незграбний вечір із Діном. Можливо, здавалось б нетактовним просити у вдівця поради щодо стосунків у річницю смерті його дружини, але це був Сімус — він ніколи не відзначався тонким відчуттям часу, і Гаррі це не бентежило.

— Мені здається, ти неправильно тлумачиш його поведінку, — зауважив Невіл, відкинувшись на спинку дивана ліворуч від Гаррі.

— Чому б тобі просто не запитати його? — запропонував Гаррі.

— Що? Ні! А якщо він не відчуває того ж, і я зруйную нашу дружбу? — обурився Сімус.

— А ти не думаєш, що твоя дружба вже під загрозою, бо ти буквально одержимий кожним його рухом? — спитав Гаррі. — Сімус замовк. — Просто скажи йому, що відчуваєш, — наполягав Гаррі. — Що ти втрачаєш?

— Гаррі правий, — підтримав його Невіл, змінюючи позицію, щоб підтримати точку зору Гаррі. — Якщо він відштовхне тебе через це, значить, він ніколи й не був справжнім другом.

За кілька секунд Дін гукнув Сімуса з іншого кінця вітальні, і той зірвався на ноги, поспішивши до нього. Гаррі по сміхнувся, а Невіл тихо розсміявся.

— Я ніколи б не подумав, що Сімус має романтичні почуття до Діна. Здається нереальним.

З цими словами Невіл встав та залишив Гаррі самого.

Слухаючи, як кімната наповнюється сміхом та розмовами, Гаррі сидів на дивані, тримаючи в руках наполовину допиту пінту пива, і бажав, щоб Джіні могла побачити, як сильно її всі любили.

Чим пізніше ставало, тим глибше він занурювався у власні думки. Гаррі розмірковував, скільки людей збереться в річницю його власної смерті. Хто плакатиме найбільше? Кому буде найважче? Скільки років люди ще будуть збиратись разом у цей день? А потім його охопило болісне усвідомлення: серед тих, хто оплакуватиме його, він зробив Драко одним із них. І тільки Драко мав б оплакувати його сам. Рідко коли Гаррі почувався настільки винним за те, що впустив Драко у своє життя, яке постійно балансувало на межі виживання. Він знову відчув себе егоїстом за те, що взагалі думає про власну смерть в такий день, змушує людей страждати та прагне уваги.

Коли настав відповідний момент, щоб піти, не здаючись нечемним чи байдужим, Гаррі рушив до виходу за своїм піджаком. Місіс Візлі тут же опинилась поруч, аби обговорити його майбутній день народження.

— Ти прийдеш завтра? — спитала вона.

— Напевно, — відповів Гаррі з удаваним ентузіазмом.

— Коли будемо святкувати? Вечеря підходить?

— Так, звісно, вечеря звучить чудово.

Насправді Гаррі втратив своє день народження того ж дня, коли померла Джіні. Проте він продовжував посміхатись місіс Візлі та погоджувався з усім, що вона пропонувала.

Як й минулого року, Герміона та Рон не хотіли відпускати його додому. Вони замінили місіс Візлі у дверях та не раз запитали, чи не хоче він залишитись.

— Ми теж скоро йдемо, — сказав Рон. — Чому б тобі не піти з нами?

— Все нормально. Вам варто відпочити, бо виглядаєте так, наче вам це необхідно, — пожартував Гаррі.

— Гаррі… — почала Герміона м’яким, сповненим турботи тоном.

— Дядечку Гаррі, йди зі мною, — сказала Роуз, прослизнувши між ногами батьків.

Гаррі присів до неї та поцілував у щоку.

— Я повернусь завтра, моя маленька квіточко. І прочитаю тобі казку. Ні, навіть дві. 

Того вечора Гаррі не пішов до квартири Драко над майстернею. Натомість він вирушив до свого іншого дому — того, що здавався надто великим, надто тихим та надто порожнім. Енергія, якою він живився весь день, згасала, ніби свічка, загашена надто різко. Він зняв свою веселу маску та залишив її на першому поверсі, перш ніж піднятись нагору.

Вкотре він зайшов у ванну кімнату, наче це було єдине місце, яке завжди приймало його та його горе. Лезо й ножиці залишались в шухляді, і він пообіцяв собі, що не торкнеться їх. Натомість він підійшов до ванни та відкрутив кран. Слухав, як ллється гаряча вода, сидячи на холодній підлозі, поки не знайшов у собі сили роздягтись та залізти у ванну. Лише коли вода повністю покрила його верхню частину тіла, він перекрив кран.

Він опустився ще нижче, поки голова не занурилась у воду. Розкрив рота, готуючись вдихнути, але вагався — страх скував його. Тож він чекав та рахував.

Один, два, три, чотири.

Він не був упевнений, допомагає рахунок чи робить все ще гірше, але продовжував, очікуючи, що вода роз’їсть його, бо він сам був надто слабким зробити це.

П’ять, шість, сім.

Коли він дорахував до сто тридцяти шести, інстинкт самозбереження взяв гору. Його голова різко піднялась з води, жадібно шукаючи повітря. П’яти зіскребли дно ванни, підштовхуючи його догори. Він захлинався, кашляв, а його довге волосся прилипло до обличчя. Підтягнувшись у сидяче положення, він вхопився за краї ванни, важко дихаючи, поки поступово не заспокоївся.

Його мозок не дозволяв йому втопитись — це не було схоже на книжки чи фільми. Спокуса здатись перед лезом або навіть паличкою була величезною, але він боровся з собою до останнього, поки боротьба не змінилась виснаженням.

Нарешті вітальня годинником вибила північ. Йому виповнилось двадцять чотири. Він прожив двадцять чотири роки.

Повільно заплющив очі, сперся на холодну плитку та чекав. Чекав, чекав, чекав, чекав — невідомо скільки — доки не забув про час, доки не забув про місце, доки не забув про себе.

Двері відчинились. Гаррі усвідомив це лише тоді, коли в кімнаті пролунав голос Драко. Але він не поворухнувся. Його єдиним рухом було відкрити очі, щоб Драко знав, що він не мертвий. Але він не піднявся, не заговорив, не спробував прикрити своє оголене тіло перед Драко — йому було байдуже.

— Гаррі?

Він почув, як Драко підійшов ближче, як зняв взуття та роздягнувся, перш ніж переступити через край ванни й опуститись у воду поруч із ним. Драко здригнувся, коли його тіло торкнулось води, але не сказав нічого та просто сів.

Вони мовчали деякий час, сидячи по різні боки ванни у воді, що вже не була ні теплою, ні заспокійливою.

— Ти не прийшов до мене сьогодні, — нарешті сказав Драко.

Гаррі знизав плечима:

— Я хотів побути один.

Драко зітхнув:

— Тоді ми будемо наодинці разом.

Вони сиділи у ванні, їхні ноги були переплетені у тісному просторі, очікуючи чогось, що не могли назвати. Тоді Драко тихо сказав:

— Я хотів провести з тобою перші хвилини твого дня народження.

— Я не святкую свій день народження, — відповів Гаррі.

— Знаю. Я теж не святкую. Але ти змусив мене відзначити мій.

Гаррі відчув провину:

— Це засмутило тебе?

Драко трохи помовчав, перш ніж відповісти:

— Ні, це зробило мене щасливим. Бо це був ти.

Гаррі деякий час мовчав:

— Я радий, що ти тут, — він і був радий, і не був — важко було визначити. Наче відчувши потребу пояснити, навіть попри те, що Драко мовчав кілька хвилин, Гаррі додав. — Я не намагаюсь вбити себе.

Драко відповів повільно:

— Знаю, Гаррі. Ти просто приймаєш ванну.

Гаррі кивнув.

— Але вода холодна, Гаррі. Здається, ти вже надто довго тут. — Драко провів рукою по його литці. — Ходімо, дай мені тебе витерти.

Це не було проханням. Драко допоміг Гаррі підвестись, тримаючи його за передпліччя, щоб той не втратив рівновагу. Вони обережно переступили через край ванни, майже спіткнувшись, і Гаррі помітив, що Драко заплющив очі.

— Драко, ти можеш відкрити їх...

Драко не відповів. Він допоміг Гаррі вийти з ванни, взяв великий рушник та загорнув його в нього.

— Ти замерз, Гаррі, — зітхнув він.

Гаррі навіть не помітив, що його зуби цокотять, все тіло тремтить, а пальці стали зморщеними та онімілими.

Драко витер іншим рушником його волосся, ніжно масажуючи шкіру голови та навколо вух.

— Тобі справді потрібно щось зробити зі своїм волоссям, ти починаєш виглядати як божевільний, — сказав він у легкому тоні.

Гаррі не відповів, не відреагував на жарт Драко, наче спорожнів зсередини. А потім, несподівано для самого себе, вибухнув риданнями.

Драко здригнувся, випустив рушник з рук. 

— Добре, добре, не будемо чіпати твоє волосся, вибач!

Але Гаррі тільки сильніше заплакав. Він не ридав так від часу групової терапії у лютому.

— Мені погано, Драко, — схлипнув він.

Драко глибоко вдихнув та міцно обійняв його, так сильно, що тремтіння припинилось. 

— Я знаю, Гаррі. Я знаю.

— Я втомився, я так втомився...

— Я тут.

Драко дозволив йому плакати в обіймах. Гаррі, загорнутий у товстий рушник, почувався таким вразливим, таким оголеним не тільки фізично, але й емоційно. Він завжди дивувався, як люди можуть плакати день за днем та не виснажити всі свої сльози. Дивувався, чому його шкіра ще не роз’їдена сіллю, що капала з очей.

Драко повільно водив рукою по його спині, малюючи якісь візерунки на рушнику. Гаррі пошепки сказав:

— Вибач, Драко.

— За що?

Гаррі здригнувся та тремтячим голосом прошепотів:

— За те, що теж закохався в тебе.

Він так шкодував про це — про те, що поклав цей тягар на нього.

Драко мовчав. Його рука, яка досі ніжно погладжувала спину Гаррі, завмерла на потилиці.

— Чому ти шкодуєш про те, чого я чекав місяцями? — тихо спитав він.

— Це мене лякає, — зізнався Гаррі.

— Мені теж страшно, — прошепотів Драко. — Але я знаю, що цей страх того вартий.

Гаррі заплющив очі, сповнені сліз, і притулив губи до голого плеча Драко, намагаючись стримати тремтіння.

— А якщо я ніколи не стану кращим? Якщо це затягнеться назавжди, і я тільки витрачу твій час та зруйную все?

— Ти ніколи не марнуєш мій час, Гаррі, — сказав Драко. — Я допоможу тобі. Ми пройдемо через це разом.

Вони залишались в такій позі ще довго — обоє голі, посеред ванної кімнати, міцно обіймаючи один одного, поки Гаррі продовжував вибачатись за те, ким він є. А Драко дозволяв йому це, знаючи, що Гаррі потрібно позбутись свого страху та болю, і що зрештою він прошепотів йому у відповідь:

— Я тут.

Гаррі, затиснутий у міцних обіймах, нарешті припинив плакати, занадто виснажений та спустошений, щоб ще щось відчувати.

— Ти не покинеш мене, правда? — спитав він, не голосніше за подих.

— Ну, ти мене не побачиш, якщо я це зроблю.

Гаррі не втримався та розсміявся, від чого його зуби знову зацокотіли. Драко засміявся разом із ним, перш ніж ще сильніше стиснути його в обіймах.

— Я не покину тебе, обіцяю, — він поцілував вологе волосся Гаррі. — Я ніколи тебе не відпущу.

Chapter Text

Кохання

──── ♬♪ ────

Після того, що сталось у ванній, після довгих нічних розмов із Драко, Гаррі нарешті змирився з необхідністю повернутись до групової терапії у вівторок ввечері. Драко, як і попередні рази, супроводив його до церкви, а потім чекав у тому ж кафе через дорогу. За годину Гаррі приєднався до нього за столиком, замовивши велику чашку гарячого шоколаду з подвійною порцією вершків. 

Він пив мовчки, набираючи ложкою вершки, наче не їв тижнями, поки Драко терпляче сидів навпроти з порожньою чашкою чаю. Коли ж вершки закінчились, а ложка опустилась в самий шоколад, Гаррі підвів голову та сказав:

— Знаєш, пані Олдейкер розповіла, що її син вже два місяці не п'є. Вона дуже пишається ним.

Драко не відповів одразу. Офіціантка підійшла, щоб забрати його чашку та запитала, чи вони хочуть ще чогось. Обидва коротко відповіли «ні». Щойно вона відійшла, Драко нарешті мовив:

— Це чудово.

Гаррі кивнув:

— В мене був однокласник у початковій школі, у якого батько був алкоголіком — залежним від алкоголю. Він ніколи не був тверезим довше ніж два дні, перш ніж знову зірватись, тож два місяці — це, мабуть, справді вражаюче.

Знову Драко не поспішав відповідати. В кафе було людно, більшість відвідувачів були літніми людьми, які розмовляли голосно, намагаючись перекричати одне одного. В їхній тиші Гаррі та Драко мимоволі стали свідками обговорення проблем з травленням якоїсь Едіт. Гаррі не втримав посмішки, потягуючи шоколад, а Драко тим часом нахилився ближче та запитав:

— А що щодо тебе?

Гаррі повільно поставив чашку на стіл. Він нічого не розповідав про себе, навіть не думав, що піде туди, маючи намір говорити.

— Думаю, поки що я просто слухатиму, — зізнався він.

— Вважаєш, це допомагає?

Гаррі задумався. Можливо, це не так ефективно, як говорити про свій біль, але все ж допомагало. Інколи він навіть більше дізнавався про себе, слухаючи чужі історії, ніж рефлексуючи над власною.

— Так, думаю, що допомагає.

— Гаразд, — сказав Драко. — Тоді, гадаю, і мені це корисно. Отже, повернемось наступного тижня? — Гаррі кивнув та допив гарячий шоколад. — Чудово. З нетерпінням чекаю можливості дізнатись ще щось із чужого життя.

— Я уважно слухатиму, — посміхнувся Гаррі.

— В цьому я навіть не сумніваюсь, — Драко простягнув йому серветку. — Витри рот, в тебе весь шоколад на губах.

Але найголовніше було те, що відвідування терапії — хоча Гаррі майже нічого не розповідав про себе, віддаючи перевагу емпатії до інших — дало йому відчуття мети та орієнтир, до якого можна було прагнути. Він більше не лягав спати з думкою, що недостатньо намагається. Більше не думав, що не хоче одужувати чи що вже здався.

Натомість, він лягав спати з впевненістю, що наступного разу скаже більше.

І коли він це робив, він засинав із почуттям гордості за себе.

── ❦ ──

Стояла задушлива серпнева спека. Сонце нещадно палило, перетворюючи квартиру Драко на сауну, а майстерню — на нестерпне місце, де можна було витримати не більше години. Ввечері вони з Гаррі залишали вікна відчиненими, лежали в самих боксерах — мінімальна поступка перед спекою, що також дозволяла Драко не закривати очі. Ковдру заховали в шафу, замінивши її тонким простирадлом, яке щоночі опинялось клубком у їх ногах. Але найбільше від спеки страждав Річард, додаючи ще один привід для занепокоєння двом його молодим друзям.

У четвер вранці у Річарда стався рецидив — він не впізнавав Драко та Гаррі й не розумів, де знаходиться. Після двох днів у лікарні він визнав, що більше так жити не може та погодився переїхати до будинку сестри за місто. Там на нього чекала більш прохолодна спальня та ванна кімната на першому поверсі. Це було складне рішення і для нього, і для Драко, який зіткнувся з тим, що майбутнє майстерні теж опинилось під загрозою.

Одного серпневого вихідного, одразу після дня народження Джіні (який Гаррі вирішив відзначити кухлем вершкового пива з Роном, а потім до світанку грав на піаніно в квартирі Драко), Мері запросила Драко до себе додому, щоб обговорити майстерню, а Річард наполіг, щоб Гаррі теж поїхав із ними.

Будинок Мері знаходився в мальовничій місцевості Глостерширу, в Брод-Кемпдені. Цей старий двоповерховий дім колись придбав її чоловік Пол, колишній університетський викладач, який понад усе цінував тишу. Він завжди мріяв оселитись разом із дружиною в затишному будинку, ростити квіти, розводити курей та насолоджуватись спокоєм. Мері виросла в скромній сім’ї, де освіта була розкішшю, тому більшу частину життя працювала швачкою на фабриці. В них народилась дочка Елізабет, яка вже двадцять років жила в Іспанії зі своїм чоловіком.

Будинок зустрів гостей апетитним ароматом їжі та сміхом Річарда, який сидів у кріслі та жваво розмовляв із Полом. Через відчинені вікна було чути дзюрчання річки в саду, гудіння джмелів серед квітучих кущів та гавкіт собаки, який, як зрозумів Гаррі, належав господарям.

— Баккі, припини! — гукнула Мері, відкриваючи двері до саду. — Ми всі вдома, годі тобі розігрувати драму!

Собака щодуху кинувся всередину та поскознувся на кухонній плитці, а Мері, зітхнувши, запросила всіх до столу:

— Він сліпий, як кріт. Вічно скиглить, бо боїться, що ми його покинули.

Вона зникла на кухні, щоб перевірити курку в духовці, а тим часом її чоловік та брат приєднались до гостей за столом. Гаррі відчув, як Драко штовхнув його в бік, натякаючи на схожість між собакою та кимось ним.

— Відчепись, — пробурмотів Гаррі крізь ту ввічливу посмішку, яку зберігав лише для присутніх.

Вони сіли біля вікна, а Баккі вмостився під столом біля ніг Пола. За обідом майже не говорили про те, заради чого зібрались. Річард невтомно розповідав анекдоти, останні новини з радіо та історії з дитинства, змушуючи Драко й Гаррі то сміятись, то ставити запитання, що ще більше розпалювали його ентузіазм ухилятись від важливої теми. Але коли на стіл поставили домашній яблучний пиріг, всі відчули, що час перейти до серйозної розмови.

— Олден, — Річард тяжко зітхнув, затримавши паузу, немов зважуючи вагу імені Драко в цьому домі. — Як ти знаєш, настав час мені остаточно піти на пенсію, — Драко промовчав, але Гаррі знав, що той кивнув або хоча б якось дав зрозуміти, що почув. — У мене є знайомий… ну, швидше хороший знайомий, який цікавиться покупкою майстерні, — продовжив Річард, — вже важке повітря враз стало ще задушливішим. — Він запропонував би хорошу ціну, — сказав Річард, — але я хочу, щоб ти знав: передусім я думаю про тебе. Я розглядав можливість передати тобі майстерню та допомогти знайти помічника, — коли Драко знову не відповів, він додав. — Якщо ти відмовишся, мій знайомий готовий запропонувати тобі місце в нього.

Зрештою, Драко відмовився від ідеї стати власником майстерні, але погодився хоча б розглянути можливість роботи з тим самим знайомим Річарда — Чарльзом Алленом, власником магазину піаніно на кілька вулиць далі (саме в тому магазині, де Драко колись хотів, щоб Гаррі купив собі піаніно). Хоча Річард виглядав трохи розчарованим таким рішенням, обід завершився їхньою домовленістю. 

— Подумай, Олден. І пам’ятай, ти можеш жити у своїй квартирі, скільки заманеться.

Гаррі розумів рішення Драко — і знав, що той зрештою відмовиться працювати й в Чарльза Аллена. Центральна лондонська майстерня була частиною життя Драко після його повернення до Англії, але він не бачив себе там надовго — не так близько до Міністерства, та ще й без Річарда. І хоча Гаррі відчув легкий смуток від усвідомлення, що йому доведеться перегорнути цю сторінку свого життя, він знав, що Драко не судилось там залишитись. І, можливо, це було на краще.

Коли день добігав кінця й Річард відчув втому — достатню, щоб прилягти перед приїздом медсестри, — Драко та Гаррі вирішили повертатись до Лондона. Встаючи з дивана після чаю, Гаррі відчув, як настрій Драко помітно псується: він говорив усе менше, а його тон ставав коротким та різким. Гаррі ненав’язливо провів пальцями по його руці, доторкнувшись рівно настільки, щоб той знав, що він поруч, але щоб інші цього не помітили. У відповідь Драко ледь помітно ущипнув кінчик його великого пальця, а потім попрямував до виходу.

Річард та Мері пішли за ними, їхній сліпий собака шкутильгав слідом. І в ту мить, коли вони вже збирались попрощатись, голос Річарда зрадливо затремтів. 

— Олдене, можна тебе на хвилинку?

Гаррі одразу відчув, що ця розмова буде приватною та емоційною, і йому не варто в ній брати участь. Здається, Мері теж це зрозуміла, бо запропонувала йому піти разом погодувати курей. Він пішов за нею вглиб саду, примружуючи очі від палючого сонця, яке здавалось сліпучо-білим. Вперше йому довелось опустити голову, ховаючи погляд. Останніми тижнями він помітив, що життя, яке раніше було суцільною темрявою, почало набувати відтінків жовтого, білого, а подекуди навіть червоного — залежно від світла. Гаррі не знав, чи це покращення, чи просто зміни, які нічого не означають. Іноді це його тішило, бо він бачив кольори. А іноді — дратувало, бо завдавало болю.

Вони підійшли до курника — невеликого огородженого простору серед зелені. Мері насипала жменьку зерна в його долоню, і він розкидав його для курей та півнів. Потім вона запропонувала присісти на кам’яну лаву під дубом. Гаррі почав гладити Баккі, і той задоволено заскиглив, коли пальці хлопця масажували його вуха.

— Річард казав, що ти втратив зір рік тому, — сказала Мері після кількох хвилин мовчання, — Гаррі кивнув. — Як ти справляєшся? Чи отримуєш належну підтримку та догляд?

Він замислився. Питання було простим, але відповідь — ні. Він чудово усвідомлював, що не отримав достатньо професійної допомоги. Можливо, це й була плата за те, що він чарівник.

— В мене є хороші друзі, — зрештою відповів він, знизавши плечима.

Мері скептично пирхнула. Вона була така ж прямолінійна, як й її брат.

— Ти навчився Брайля?

— Так, моя подруга вчилась разом зі мною, — посміхнувся Гаррі, згадуючи безсонні ночі, проведені з Герміоною за вивченням алфавіту.

— Добре, добре. — Вона зробила паузу. — Можна запитати, що з тобою сталось?

— Е-е…, — завагався Гаррі. — Випадково потрапила кислота в очі.

Це було найближче до правди пояснення, яке він міг вигадати. Він підготував цю відповідь ще тоді, коли зрозумів, що проведе тиждень у Дадлі, хоча, зрештою, ні він, ні його друзі нічого не запитали.

— Ох…, — Мері була явно шокована, і Гаррі не міг її за це винуватити. Він не міг просто сказати, що це була хвороба — не з цими опіками навколо очей, які так й не зникли. Проте жінка не стала розпитувати далі, а просто спостерігала, як він гладить собаку, мовчки вагаючись.

— А ти не думав завести собаку-поводиря? — нарешті запитала вона.

— Собаку-поводиря?

— Так, є спеціально навчені собаки, які допомагають людям із порушенням зору пересуватись, — пояснила Мері. — Але Баккі для цього не підходить. Йому самому потрібен собака-поводир, — вона засміялась, і Гаррі теж посміхнувся. — Але тобі варто подумати про це. Це не лише практично, а й моральна підтримка. 

Це вже вдруге він уявляв себе із собакою, і йому знову сподобалась ця думка.

— Я подумаю. Дякую за пораду.

Він посміхнувся, і Мері легенько поплескала його по щоці — так, певно, бабусі висловлюють свою ніжність. Вона вже збиралась підвестись, коли Гаррі згадав про те, що кілька днів тому обговорював із Драко. Здавалось, це був найкращий момент, щоб про це сказати.

— Мері, можна дещо обговорити з тобою?

— Авжеж, любий.

Вона знову сіла, і Гаррі розповів їй про концерт у вересні. Вони з Драко пообіцяли керуючому театру, що зал буде повністю заповнений, а отже, їм потрібна її допомога — слід зв’язатись з усіма друзями й знайомими Річарда, усіма, хто міг би прийти та послухати його музику.

Мері на мить замовкла, і Гаррі занепокоївся, що їхній задум, який мав стати для Річарда чудовим сюрпризом, насправді був великою помилкою. Але потім вона м’яко сказала:

— Він справжній щасливчик, що має вас. Я не втомлююсь це повторювати.

Коли вони повернулись до будинку, Річард і Драко все ще про щось розмовляли. Гаррі уповільнив крок, щоб дати їм трохи простору, аж поки Річард не попрощався з Драко та не підійшов до нього.

Річард взяв Гаррі за обличчя, тримаючи його долонями кілька секунд. Гаррі не знав, що сказати чи зробити, але йому не довелось думати довго, бо Річард просто обійняв його та прошепотів:

— Дякую, Гаррі, за все. За те, що підтримуєш Олдена, як ніхто інший, і за те, що дав нам та музиці місце в своєму житті, — щоб стримати сльози, Гаррі ще сильніше стиснув його в обіймах та сховав обличчя в його плечі. — Я безмежно вдячний долі за те, що зустрів тебе, Гаррі. Ти прекрасний хлопчик із добрим серцем. Ти й Олден зробили останній рік моєї кар’єри справді значущим. Ваші заняття музикою, ваші суперечки та сміх, ваша присутність — все це ще раз нагадало мені, чому я вирішив присвятити життя музиці. Сподіваюсь, ти продовжиш грати, Гаррі.

— Обіцяю, — тихо відповів той, погладжуючи його по спині.

Вони відступили один від одного, і Річард подивився на нього.

— Насправді щасливчиком є я. Дякую тобі за все, що ти для мене зробив. Ти врятував мені життя, Річарде, — нарешті сказав Гаррі, бо це була правда, яку він хотів, щоб Річард почув бодай раз.

Річард нічого не відповів. Він просто ніжно притягнув Гаррі ближче, щоб поцілувати його у чоло, кілька разів провів рукою по його щоці, як кілька хвилин тому зробила Мері, а потім мовчки пішов назад до будинку своєї сестри. 

── ❦ ──

Наступні тижні були напруженими. Гаррі та Драко доводилось розриватись між майстернею, яка ще щонайменше п’ять місяців все ще належала Річарду, і підготовкою до концерту, дата якого невпинно наближалась. Мері без вагань погодилась допомогти з розсилкою запрошень й навіть попросила всіх друзів Річарда запросити своїх знайомих та родичів. Гаррі та Драко майже не обговорювали, кого запрошувати, і зрештою Гаррі надіслав лише три запрошення: одне місіс Фіг, а два інших — Дадлі та його дівчині Келлі. Він на мить задумався, чи не запросити Петунію — просто щоб довести їй, що вчитись грати на фортепіано ніколи не пізно. Але швидко відкинув цю ідею, вирішивши, що вона не заслуговує на честь почути музику Річарда.

Кілька днів по тому Драко знову порушив цю тему. Вони сиділи за піаніно в задушливій квартирі, майже роздягнені, вчергове репетируючи фінальний номер концерту — п’єсу для чотирьох рук, яку Драко знайшов на дні шухляди, допомагаючи прибирати в будинку Річарда після його переїзду до сестри. Композиція мала назву   «Крамниця фортепіано» та датувалась 1947 роком — саме тоді, коли молодий Річард придбав свою майстерню. Для Гаррі вона була надто складною, але Драко наполіг та навіть трохи адаптував її для нього.

— Гаррі?

— Ммм?

Гаррі втретє програвав перший такт, який виявився найскладнішим через неймовірний розрив між першою та другою нотами.

— Ти думав про те, щоб запросити своїх друзів? Візлі та Ґрейнджер?

Рука Гаррі різко завмерла над клавішами. Він намагався не рухатись зайвий раз, щоб не провокувати нові хвилі спеки. Навіть прості рухи руками по клавішах змушували піт виступати на його шкірі.

— Я… так, думав. Але не знаю. Мені здається, що це не дуже хороша ідея, — сказав він.

— Я думаю, що варто, — відповів Драко після короткої паузи.

Гаррі здивовано підняв голову:

— Чому? Я думав, ми хочемо зберегти це в таємниці.

Драко повільно відгорнув мокрі пасма, що прилипли до обличчя Гаррі, як він робив завжди — відколи той ніяк не міг змусити себе піти постригтись. Гаррі дозволив йому це, бо дотик його пальців до волосся був одним із тих приємних відчуттів, які він особливо цінував.

— Я просто думаю, що їм було б спокійніше побачити, що ти займаєшся чимось, що приносить тобі радість, — сказав Драко. — І тобі теж стало б легше, якби вони знали. 

— Але… а як же ти?

Драко прибрав руку від його обличчя:

— Це неважливо. Завжди можеш сказати, що я просто твій вчитель гри на піаніно. Що я нестерпний, тому ти мене терпіти не можеш.

— Я не хочу так говорити. Я не хочу брехати про тебе.

— Але ж ти вже їм брешеш.

— Ні, я не брешу. Я просто їм не кажу. Це різні речі, — заперечив Гаррі.

Драко глузливо розсміявся:

— Справді? А що, якби ми сказали їм правду?

Вони обоє замовкли, ніби намагались уявити собі цей варіант. Гарячі краплі поту котились по їх спинам та рукам, вбираючись у бавовну боксерів й в шкіряне сидіння піаніно.

— А ти? — зрештою спитав Гаррі замість відповіді. — Ти запросиш своїх друзів?

— Ні, звісно ж, ні.

— Чому? Чому я маю запросити своїх, а ти — ні?

— Бо я не потребую своїх друзів так сильно, як ти своїх, — спокійно відповів Драко.

— Але…

— Неважливо, — перервав його Драко. — Я просто кажу, що тобі варто запросити їх. Подумай про це. 

Наступні кілька днів Гаррі не міг перестати думати про ту розмову. Він уявляв, як його друзі входять до того маленького та затишного світу, який вони з Драко створили для себе, і раптом усвідомив, наскільки цей світ став для нього безцінним. Він належав йому. Він належав Драко. Він належав їм.

Але Драко мав рацію. Гаррі не міг ховати це від своїх найкращих друзів вічно, адже він потребував їх так само сильно. 

У день, коли він нарешті зважився запросити їх, він так й не наважився зробити це особисто. Він уникав зустрічі з ними не тому, що боявся їхньої реакції, а тому, що не хотів її чути. В його маленькому світі — безпечному прихистку під похилим дахом — не було місця для осуду, скептицизму чи навіть запитань. Він так глибоко прив’язався до Драко, що не міг винести навіть думки про їхні сумніви. А він знав, що вони будуть. І не міг їх у цьому звинувачувати — вони не пройшли крізь ті самі випробування, що й він. Вони не бачили, ким став Драко. Не так, як бачив Гаррі.

Драко заслуговував на щастя. Він заслуговував на шанс рухатись далі та не бути прив’язаним до минулого. Він мав почути, що важливий, що має місце в цьому світі, що він значно людяніший, ніж йому коли-небудь дозволяли в це повірити.

Тож Гаррі написав їм лист на чотири сторінки, який завершував упродовж трьох днів. У ньому він розповів про своє життя за останній рік: про свої страхи, сумніви та про куточок спокою, який він знайшов. Цілу сторінку він присвятив Олдену, описуючи, як той допоміг йому — уроками гри на фортепіано, сміхом, суперечками, роздумами, а інколи навіть сумнівами. Але найбільше — тим, що Олден став одним із тих, хто врятував його. Ім’я Драко вперше з’явилось лише в останньому рядку. Гаррі хотів, щоб вони прочитали цей лист без упереджень. А разом із ним він вклав два запрошення на концерт.

Він не чекав, що після цього Герміона та Рон раптом полюблять Драко. Він навіть не сподівався, що вони до кінця зрозуміють їхні стосунки. Але він сподівався хоча б на одне — що вони зможуть їх прийняти.

Він віддав їм листа під час вечері, яку сам й організував. А коли вони вже збирались йти, він набрався сміливості, простягнув конверт та тихо сказав:

— Відкрийте, коли будете вдома, добре?

Наступної ночі він не спав, повторюючи кожне слово, яке написав у своїй голові, і уявляючи всі можливі реакції, які вони можуть мати, коли прочитають листа . Він почувався вразливим та незахищеним, а тоді зрозумів, що їхня думка хвилює його значно більше, ніж він би хотів.

Відповідь прийшла за два дні. Маленький конверт був прив’язаний до лапки їхнього сича, Оріона, який постукав у вікно Драко на світанку. Гаррі знадобилось кілька годин, аби зібратись з духом та відкрити його. Зрештою, він зробив це, коли Драко спустився до майстерні.

Всередині лежав короткий, лаконічний лист, підписаний ними обома:

« Ми будемо поруч, що б не сталось. Довіряємо тобі (і любимо тебе). Герміона та Рон »

Лист був коротким, але Гаррі перечитував його знову та знову, проводячи над словами кінчиком чарівної палички, поки вони не запам’ятались йому назавжди. Він знав, що ті два дні, що минули від його листа до їхньої відповіді, були потрібні їм, аби все обміркувати. Вони, напевно, сперечались та довго обговорювали це між собою. І Гаррі знав, що після концерту буде ще одна розмова — тепер вже з ним.

Але чомусь… йому стало легше. Навіть трохи спокійніше.

Вночі він засинав у обіймах Драко, пам’ять про їхні слова закарбувалась в ньому, і він повторював собі: «Ти цього заслуговуєш».

Це була перша субота вересня, день перед концертом. Літо все ще трималось над Лондоном своїм нестерпним спекотним подихом. Люди затримувались в парках, шукаючи хоч клаптик тіні під деревами, а їх діти безтурботно грались з водяними пістолетами, не зважаючи на соціальні межі, бо в такі миті мало значення лише одне — радість, незалежно від того, з ким ти її ділиш.

Гаррі лежав у ліжку Драко. Простирадло зім’ятим клубком валялось на підлозі, більше нагадуючи килим, ніж ковдру. Він був одягнений лише в боксерки — як й все літо, поки залишався в цій задушливій кімнаті. Лежав на спині, закинувши ноги догори, його ступні впирались в дерев’яну раму вікна над ліжком. Він майже не зважав на те, як дерево ріже шкіру, бо був надто зайнятий іншим — водив рукою перед очима, спостерігаючи, як змінюється світло та кольори в його незрячому світі.

Білий, оранжевий, червоний, темно-червоний, знову білий.

Матрац поруч злегка прогнувся під вагою коліна Драко.

Гаррі опустив руку собі на живіт, але не прибрав ніг та не відвів погляду від вікна. Він дозволив Драко влаштуватись на ліжку, його оголена тепла шкіра торкнулась Гаррі, коли той намагався знайти зручне положення.

— Рахуєш птахів? — запитав Драко.

Гаррі посміхнувся та нарешті повернув голову. Тільки тепер він помітив, що від надлишку світла у нього болять очі. Він заплющив їх, притулившись чолом до волосся Драко.

— Я нарахував трьох, — пробурмотів він, і Драко тихо хмикнув.

Вони обоє були виснажені від спеки та хвилювання перед завтрашнім концертом, спітнілі, злегка липкі від гарячого повітря, але не віддалялись один від одного, продовжуючи лежати поруч, їх пальці мимохіть ковзали по шкірі один одного, ніби вимальовуючи невидимі візерунки.

— Минув рік, — раптом озвався Гаррі, переплітаючи пальці з пальцями Драко. Він відчув, як той повернув до нього голову:

— Рік?

— Так, відколи ми знову зустрілись.

— О, — Драко знову відвернувся. — Майже. Ще дев’ять днів.

— Ти пам’ятаєш точну дату? — Гаррі посміхнувся, у його голосі прозвучав здивований подив.

— Ні, — відповів Драко занадто швидко. — Тобто, так, приблизно.

Дев’ять днів — це не приблизно, це дуже точно.

— А ти? — поцікавився Драко.

— Так, пам’ятаю, — Гаррі посміхнувся ще ширше. — Я тоді допомагав Рону обрати торт для Герміони на день народження, але почув, як у крамниці хтось грає сонату Моцарта, тому зайшов всередину.

Гаррі нарешті відняв ноги від вікна, притискаючи ступні до прохолодного простирадла, щоб заспокоїти біль.

— Звідки ти знаєш цю сонату? — запитав Драко.

— О, це довга історія, — загадково відказав Гаррі. Він ще не розповідав Драко про своє дитинство.

— Я люблю довгі історії.

— Тоді розповім її на нашій наступній нічній розмові.

Гаррі перекотився на бік, і Драко повторив за ним його рух.

— Ти одразу мене впізнав? Того дня.

— Я впізнав твій голос, — зізнався Гаррі. — Це одна з причин, чому я вирішив повернутись.

— Чому?

— Хотів зрозуміти та розібратись. Думаю, то була звичайна цікавість.

Запала тиша. Легкий порив вітру прочинив вікно трохи ширше, ніби погода зробила короткий прояв доброти. Краплина поту скотилась по переніссю Гаррі, і Драко витер її тильною стороною долоні.

Лежачи спиною до вікна, обличчям до Драко, Гаррі більше не бачив біло-червоного калейдоскопа перед очима. Тепер там була лише темрява. Лише чорне. Він тихо зітхнув:

— Рік.

— Рік, — повторив Драко.

— Рік… і я досі не можу побачити твоє обличчя.

— Повір, ти нічого не втрачаєш.

Драко спробував пожартувати, але Гаррі лише ледь посміхнувся, і, помітивши це, Драко м’яко стиснув його руку та підніс до своїх губ.

— Думаю, я був наївний, — заговорив Гаррі після короткої паузи, — я думав, що це не триватиме довго. З того моменту, коли я прокинувся в лікарні, я більше вірив у невтішні прогнози цілителів, ніж у слова підтримки друзів… Але все ж, певна частина мене заперечувала це. Я не хотів вірити, що це назавжди. Я чекав, що це мине за кілька днів… потім за кілька тижнів… місяців… А тепер минув рік, — Гаррі на мить замовк, ніби даючи собі можливість усвідомити власні слова. — Але знаєш, — нарешті продовжив він, — здається, я звик до темряви. Дивно, як люди звикають до всього.

Драко навіть дихати став тихіше, ніби боявся розбити цю крихку тишу.

— Я думав, що не хочу звикати до цього, — вів далі Гаррі. — Думав, що звикання означає змиритись. Але… гадаю, в мене просто не було вибору. Може, так навіть краще. Бо, прийнявши це, я навчився бачити знову — тільки інакше, іншими відчуттями. Іноді мені здається, що тепер я бачу навіть краще, ніж раніше.

Гаррі підняв руку до обличчя Драко, лагідно торкаючись кінчиками пальців гострого контуру його щелепи.

— Я бачу руками, бачу вухами, відчуваю запахами, — прошепотів він. — Я бачу…

— Тільки не кажи «серцем», — перебив Драко.

Гаррі розсміявся:

— Не можеш дозволити мені хоч трохи побути сентиментальним? Ну будь ласка? 

— Абсолютно ні.

— Але ж це правда.

— Мені байдуже, не будь банальним.

І перш ніж Гаррі встиг заперечити, Драко нахилився та поцілував його повіки. Гаррі знав, до чого це призведе, і від радості навіть не думав зупиняти його. Він дозволив Драко засипати його обличчя поцілунками, аж поки вони не розсміялись та Гаррі не довелось благати його зупинитися, і вони знову стали дітьми, забуваючи про життя у своїх невинних маленьких радощах.

Губи Гаррі пересохли, адже вся волога вже вийшла разом із потом. Його мучила спрага, йому хотілось води, фруктів чи навіть шматочка льоду, але він не рухався з ліжка, бо відчував: варто йому підвестись — і все скінчиться, вони займуться чимось іншим. А Гаррі не хотів цього. Більше, ніж пиття чи їжа, він хотів, щоб його вуста були зайняті ним .

Він дозволив Драко залізти зверху, обхопивши його ноги та поклавши руками по обидва боки його обличчя. Він не тиснув на нього всією вагою, не через страх придушити Гаррі, а просто тому, що було занадто спекотно, а вони ще не збирались помирати в обіймах одне одного. Принаймні не сьогодні.

Гаррі жадібно притягував його ближче, міцно притискаючи руку до шиї Драко — так сильно, що його лікті не витримали й він раптово впав на Гаррі, сміючись від несподіванки. Вони палали від спеки, можливо, трохи паморочилось в голові — то від спеки, то одне від одного.

Щойно Гаррі стягнув із себе боксери, Драко потягнувся за своїм шовковим шарфом — подарунком на день народження. Це змусило Гаррі посміхнутись не лише через його звичну, майже миттєву реакцію — закрити очі від виду Гаррі без одягу, — а й тому, що він рідко бачив таку відданість найчистішому прояву кохання.

Коли вони обоє стали нагими та сліпими, Гаррі перевернув Драко на спину, опинившись зверху вперше. Драко не заперечував, він лише розслабився під його дотиками, дозволяючи себе цілувати, стогнучи від задоволення та від того, як сильно Гаррі його любив.

— Я кохаю тебе, — прошепотів Драко.

І вони більше не були дітьми.

Гаррі завмер, його губи блукали по лінії щелепи, але, почувши ці слова, він змінив маршрут та знайшов губи Драко, у які прошепотів у відповідь:

— Я теж кохаю тебе.

Він любив його. І нарешті змирився з цим, бо це було неминуче. Драко став половиною його розуму. Тепер, коли Гаррі мав у собі це почуття — любов, занадто важливу та дорогоцінну, щоб відпустити її, — єдине, що він міг та хотів зробити  — це берегти та плекати її в своєму серці.

— Я кохаю тебе, я кохаю тебе, я кохаю тебе, — повторював Драко.

А Гаррі відповідав напівпошепки:

— Я люблю тебе.

Вони кохались посеред суботнього дня, під звуки людських кроків на вулиці та скрип старих дерев’яних дощок. Проміння сонця пробивалось крізь віконне скло, залишаючи на їх шкірі квадратики гарячого світла, огортаючи їх, поки вони повільно розчинялись в блаженстві.

Тієї ночі вони лягли спати далеко за північ. Сонце давно сховалось за обрієм, поступившись місцем далекому гуркоту грози, що повільно насувалась на Лондон. За відчиненим вікном вулиці нарешті поринули в тишу, порожні від будь-якого життя.

Гаррі лежав на спині, широко розплющивши очі та слухав. Він прислухався до ночі — безперервного дощу, який стукав у вікна та черепицю зверху, і до повільного, рівного дихання Драко.  Колись він озирнеться назад, згадає, як у цьому маленькому житті, повному безліччю випробувань, дві самотні душі знайшли одна одну через уроки гри на фортепіано, як їх поєднала доброта Річарда та як завтра вони подякують йому за все, що він для них зробив.

Він витратив стільки сил у пошуках щастя, що часом йому все ще здавалось, він все ще шукає його та ніби доведеться витратити на це ціле життя. Але тут та зараз, у застиглій тиші пізньої літньої ночі, він знав, де його знайти. Щастя було в тому, як Драко нагадував йому поїсти, як із роздратованим зітханням допомагав укласти волосся чи поправляв одяг. У випадковому дотику їх пальців, коли вони разом грали на фортепіано, у запаху, який Драко залишав на ньому навіть після того, як вони розходились. Воно було в довгих ранках, коли Драко намагався його розбудити, у розмовах, що тривали до п’ятої ранку, і в тиші, яка наставала, коли вони нарешті вирішували заснути. У тому, як вони уявляли майбутнє разом, не задумуючись, що воно могло б бути іншим. У тому, що він намагався. І в усвідомленні, що він намагався не один.

Гаррі поцілував Драко в чоло, повернувся на бік та заплющив очі.

Перед ним, на ліжку, лежала Джіні, підклавши руку під голову. Вона дивилась на нього, а він на неї. Крізь тьмяне світло місяця він бачив її посмішку та сам посміхнувся. Її тонкі пальці повільно торкнулись його щоки, а потім вона нахилилась ближче, до самого вуха. І в наступну мить її вже не було поруч.

Гаррі розплющив очі. Підвівшись на лікті, він глянув поверх сплячого Драко та побачив її біля дверей.

Вона стояла там, озираючись через плече, щоб востаннє подарувати йому ніжний та люблячий погляд.

І коли вона зачинила за собою двері, він назавжди запам’ятав її шепіт у себе над вухом:

— Будь ласка, будь.

І він був.

Він є .

Мабуть, в цьому й полягав сенс: рухатись далі.

Chapter Text

Ода

──── ♬♪ ────

Суд над моїми батьками та мною, мабуть, був найбільш принизливим тижнем у моєму житті. Я хотів зникнути, розчинитись в просторі, щоб мене забули назавжди. А той факт, що ти стояв там та захищав нас — захищав мене — з такою професійністю, що здавалась надто зрілою для твого віку, лише посилював мій сором. Тож коли все закінчилось, коли я разом із батьками йшов до виходу, і наші погляди на мить зустрілись, коли слова «дякую» застрягли в мене в горлі, не подолавши бар’єр стиснутих зубів та гордості, я пообіцяв собі, що це буде останній раз, коли я тебе побачу.

Я переїхав, а точніше, втік, до Словаччини разом із батьками, наївно вірячи, що це мене врятує. Але я не любив цю країну, скоріше ненавидів кожну його частину. Я вважав, що це стане воротами до нового життя — нового фундаменту, на якому я зможу все відбудувати з нуля, знайти час та простір, щоб навчитись прощати себе. Але сталось навпаки. Я опинився на ще вужчій стежці, де не міг рухатись вперед, де кожна спроба зробити крок змушувала мене спіткнутись чи врізатись в дзеркальну стіну, що змушувала дивитись в обличчя собі, своєму життю та усвідомленню власної невдачі. Того дня, коли я опинився навколішки біля ліжка, з порізаними зап’ястями, і не відчуваючи жодного полегшення, зрозумів, що справа не в тому, де я живу. Справа була в мені.

Я б ніколи не сказав, що моє життя було нещасним. Навпаки, в мене було щасливе дитинство. Люблячі батьки, друзі, гарні оцінки, все, що я хотів — коли та скільки завгодно. Я був розбещеним. Я був щасливчиком. Але я виріс. І мені знадобилось шістнадцять років, щоб зрозуміти, наскільки я самотній. Вісімнадцять років, щоб усвідомити, що я ненавиджу це життя та себе. 

Я зрозумів, що мене ніколи не вчили турбуватися про інших, бути готовим жертвувати собою заради тих, кого люблю. Мене вчили бути егоїстичним, жадібним, маніпулятивним, щоб отримувати, чого я хочу. Це було моє життя, і в ньому, де мене заохочували жити лише для себе та виживати понад усе, я дозволив своїй душі гнити в функціональному тілі.

Змінюватись важко, але найважче — це визнати, що ти маєш це зробити. Усвідомити, що проблема — це ти. І що ніхто, крім тебе самого, не зможе тебе врятувати.

Тож я повернувся до Англії сам, без чіткого плану чи мети, лише з бажанням зрозуміти, що робити далі. Робота в майстерні з реставрації піаніно разом із старим маґлом точно не була першим, що спало мені на думку, коли я думав про майбутнє. Я знаю, як іронічно це звучить, особливо з моїх вуст. Але тепер, озираючись назад, я розумію, що це мало сенс та, можливо, було найкращим рішенням у моєму житті.

Я не можу сказати, чи стала ця робота для мене терапією, але я знаю, що вона навчила мене смирення. Щодня я бачив, як у майстерню заходять люди, сміючись, розмовляючи, будучи добрими до мене. Щодня Річард приділяв час не лише тому, щоб навчити мене своїй справі, а й щоб пізнати мене. Я ніколи не був оточений стількома проявами доброти, і все ж я ховався у своїй самотності, навіть знаходив у ній задоволення. Я не був приємною людиною для Річарда, бо часто поводився холодно, зневажливо, навіть вороже. А вночі, лежачи в ліжку, яке він так щедро мені надав, я розпадався на шматки від власного сорому та ненависті. А наступного ранку знову спускався до майстерні та поводився так само. Наче це було в мене в крові. Тож я вирішив стати мовчазним та невидимим.

А потім з’явився ти. Загублений, сліпий, розбитий. Ти вторгся в мій світ самотності, у світ, де я дав собі слово, що ми більше ніколи не зустрінемось. І це мене розлютило. Ще більше тому, що я знав — Річард тебе полюбить та буде запрошувати знову. І ти повернувся. Наче доля вирішила наздогнати мене, нагадати, що я не подякував тобі, що ніколи не просив пробачення, що наша історія ще не завершена. Тому, коли Річард наполіг, щоб я дав тобі урок гри на піаніно, я нарешті погодився. Я дав тобі шанс. Або, скоріше, собі шанс. І, можливо, це теж було найкращим рішенням у моєму житті.

Правда в тому, Гаррі, що ти увійшов у життя, за яке я не був гордий, і перш ніж я встиг щось усвідомити, я створив для тебе місце. А ти змінив усе. Ти змусив мене трохи менше ненавидіти світ. Трохи менше ненавидіти себе. Ти похитнув мій світ самотності, змусивши мене жадати твоєї присутності. Щодня я чекав, поки ти повернешся до майстерні, при цьому завжди вдаючи, що мені це байдуже. Оскільки ти знаєш мене, я б ніколи не зізнався, що сумував за тобою. Тепер я бачу, як сильно ти змінив мене. Тому що сьогодні я ніколи не буду приховувати радості, яку я відчуваю, перебуваючи поруч з тобою. Ти є причиною того, що я продовжую прагнути бути кращою людиною, і я вічно буду вдячний, що нам судилось знову зустрітись в цьому житті.

Я ніколи не думав, що переживу цю війну. Я не вірив, що доживу до двадцяти. І ти теж не вірив. Може, саме тому ми дали один одному другий шанс. Може, саме тому ми так сильно про це дбаємо. Бо ми вижили. Ми не завжди хотіли цього, але ми вижили. І тепер нам доводиться вчитись жити.

Пам’ятаєш мій двадцять четвертий день народження? Ти попросив мене загадати бажання. І вперше в житті я загадав не для себе. Я не бажав, щоб ти покохав мене. Я не бажав, щоб ми були разом. Я просто молився, щоб ти не помер. Тому що це був мій найбільший страх у той час, це все, про що я міг думати вдень та вночі. Я часто думаю про те бажання, можливо, тому, що воно здійснилось — ти вижив. Але, думаю, головна причина в іншому: в цьому рідкісному та беспрецедентному акті загадати щось не для себе я все одно зробив це егоїстично. Я хотів, щоб ти жив. Ось яке було моє точне бажання: я хочу, щоб Гаррі жив. Але я навіть не побажав, щоб ти був щасливий у цьому житті.

Можливо, це й є головна вада всіх, хто тебе оточує: люди забувають, що за самим фактом життя має стояти причина жити. Щодня я шкодую про своє бажання, і тому щодня роблю все можливе, щоб дати тобі цю причину залишатись в цьому світі.

Це не завжди легко, я знаю. Я пам’ятаю ті ночі, коли ти йшов униз грати на піаніно, думаючи, що я не почую, як ти залишаєш ліжко. Адже навіть коли я просив тебе будити мене, ти цього не робив. Не тому, що я не хотів допомогти, але я мушу зізнатись: найчастіше я просто не знав, як.

Я завжди знаходив розраду в самотності; думаю, так я долаю свої страхи та біль. І, можливо, це була моя помилка, але я гадав, що ти такий самий. Ти все життя був сам, і я подумав, що самотність — це твій прихисток та твої ліки. Але знову ж таки, я помилявся. І я усвідомив це тієї ночі, коли ти розбудив мене та показав своє закривавлене зап’ястя. Тоді я зрозумів, що не повинен був дозволити тобі повторити мою помилку — залишитись наодинці. Я усвідомив, що маю робити більше для тебе та бути поряд.

Це одне з багатьох моїх жалів, пов’язаних із тобою, одна з тих речей, які я хотів би повернути назад та змінити. Але знаєш, з усього, що змушує мене почуватись винним, найбільше я картаю себе за те, що колись був частиною твого болю. Я завзято, навіть із задоволенням, завдавав тобі страждань, не замислюючись над тим, наскільки це жорстоко.

Я усвідомлюю, що не зробив у своєму житті нічого, аби заслуговувати на щастя, яке ти мені приносиш, на той спокій, що я відчуваю поруч із тобою. А ти, навпаки, не зробив нічого, щоб заслужити весь той біль, що випав на твою долю. Я міг би проводити решту життя, вибачаючись перед тобою щоранку й щоночі, але я знаю, що це не те, чого ти хочеш.

Тож дякую. Дякую за те, що пробачив мене, за те, що повірив у мене та дав мені шанс стати кращим.

Ти — моє перше кохання, Гаррі. Ти навчив мене, що таке любов. Не любов до сім’ї, не дружню любов, а ту, що змушує віддати частину свого серця. Ту, що змушує відмовитись від усієї своєї жадібності.

Я знаю, що для тебе це інакше. Я знаю, що в твоєму серці є не лише я, і це нормально. Я змирився з цим. Я ніколи не зміг би попросити тебе забути її та рухатись далі. Я просто вдячний за те, що є частиною твого життя, яке б місце в ньому не було.

Ти пам’ятаєш наш перший раз?

Я знаю, ти хвилювався та сумнівався. Але ти повинен знати, що я теж боявся. Ні, я був наляканий до смерті. Я намагався приховати своє тремтіння та вирівняти дихання, бо не хотів налякати тебе. І ще тому, що знав, розумів: у той момент я мав бути сміливішим, ніж є насправді, що вперше в житті я мав зробити все, щоб ти почувався зі мною в безпеці.

Це було незграбно, незвично, але я навіть радий, що так сталось. Я не хотів, щоб це було ідеально, бо це не про нас. Ми далекі від досконалості, але ми намагаємось. І в цьому є своя краса. Думаю, ми знайшли затишок у своїх недоліках.

Ми станемо попелом, чи не так?

Я пам’ятаю кожну ніч, проведену з тобою. Я чекав наших нічних розмов у темряві, на моєму вузькому ліжку, коли наші ноги переплітались, бо місця для двох не вистачало. Я ніколи не почувався в більшій безпеці, ніж у ті моменти, коли, оголені, шкіра до шкіри, ми змішували подихи та говорили про все й ні про що.

Я любив дізнаватись про тебе більше, ніж думав, що вже знаю. І я любив те, що вперше в житті міг говорити про себе без страху бути засудженим. Думаю, ти мав рацію, коли сказав, що навчився бачити краще без очей, бо я ніколи не відчував на собі такого погляду, як твій.

З тобою я не тільки дізнався, що таке любити та бути коханим. Це щось більше за любов. З тобою я відкрив полегшення від того, що мене розуміють.

Якщо чесно, я пам’ятаю про тебе все.

Я пам’ятаю, як ти вперше засміявся з мого жарту, як вперше обійняв мене, як вперше назвав мене на ім’я — одразу після того, як я поцілував тебе на Різдво.

Я пам’ятаю, як ти вперше засмутився через те, що не відбулось заняття з фортепіано, і як моє серце прискорилось від думки, що це щось для тебе значить. Що, можливо, я теж щось для тебе значу.

Але я також пам’ятаю, як ти плакав уперше. Пам’ятаю перший раз, коли я почав хвилюватись за тебе, момент, коли зрозумів, що хочу захищати тебе. І той момент, коли усвідомив, ким ти для мене став.

Але найбільше, Гаррі, я пам’ятаю, яким ти був прекрасним та хоробрим.

Я хотів би, щоб ти любив себе так, як я люблю тебе. Ти пережив стільки всього, життя було з тобою таке несправедливе, і я знаю, як тобі важко.

Я знаю, що біль все ще з тобою, який, можливо, ніколи повністю не покине тебе. Але я хочу бачити, як ти зцілюєшся, хочу бачити тебе щасливим. Я хочу знати, що можу хоч трохи полегшити твій біль та зробити твоє життя трохи простішим.

Я не брехатиму тобі. Я сподіваюсь, що в кінці це будемо ми. Я сподіваюсь, що в нашому майбутньому ми так само лежимо разом у ліжку. Що настане день, коли ми знатимемо один одного настільки добре, що наші нічні розмови більше не будуть про відкриття, а про розуміння. Я маю надію, що одного дня ми будемо говорити про дрібниці — про погоду за вікном та про те, що будемо їсти завтра. Я сподіваюсь, що у нас буде той будинок біля моря, і той пес, якого ти так хочеш. І я сподіваюсь, що ми будемо сперечатись про ім’я для нього, бо, без сумніву, мені не сподобається твій вибір.

Я хочу провести незліченну кількість днів, спостерігаючи, як ти п’єш свій огидний гарячий шоколад поки я осудливо дивлюсь, слухаючи, як ти граєш на піаніно, і приєднуючись до тебе.

Я хочу навчити тебе, як відновлювати старі інструменти, і бачити, як ти розквітаєш у своєму новому, тихому, спокійному житті.

Тебе так легко любити, Гаррі.

І роками я ненавидів це в тобі, бо знав, що сам не такий.

Іноді я навіть заздрив тому, як Річард говорив про тебе, або тому, як твої друзі про тебе дбали.

Я пам’ятаю, як Річард вперше запитав мене:

— Ну? Що ти думаєш про Гаррі?

Це було за вечерею після нашого пробного уроку гри на фортепіано. Я знизав плечима та відповів:

— Не знаю. Він мені не дуже подобається.

Річард відклав шматок хліба, поглянув на мене, піднявши свої густі брови над зморшкуватим лобом, та, сповнений подиву, промовив:

— Як можна не любити такого хлопця?

Він мав рацію. Як можна не любити тебе?

Немає кращого відчуття, ніж бути поруч із тобою, любити тебе та, головне, відчувати твою любов у відповідь.

Вона п’янить, проникає в саму суть, стає частиною кожної клітини.

Ти — суцільна доброта та щедрість, Гаррі.

Ти любиш людей з такою глибокою, палкою відданістю, що все, чого я коли-небудь хотів — це відчути цю любов.

І тепер, коли я знаю, як це, я більше ніколи не зможу від цього відмовитись. Я не зможу без цього жити.

Я занадто багато говорю, вибач. Я міг би писати цілі есе про нас, про тебе. Але зараз я хочу, щоб ми запам’ятали цей день. Я хочу, щоб ми повернулись до п’ятого вересня, в день концерту.

Того ранку я прокинувся рано, сонячне світло пробивалось крізь штори, а звуки світу ззовні просвічувались через напіввідчинене вікно. Я прокинувся та побачив тебе. Ти лежав на боці, повернутий до мене, у незручному положенні між стіною та моїм тілом. Я, як завжди, затримав погляд на тобі, перш ніж встати, і помітив, що ти усміхаєшся уві сні. Це був перший раз, коли я бачив спокій на твоєму обличчі, поки ти подорожував своїми снами.

Вбираючи красу твоєї усмішки та той спокій, який вона мені принесла, я зрозумів, чому ніколи не зможу дозволити тобі здатись. Я нарешті був упевнений, що одного дня все стане краще. 

День розгортався дивно, ніби ми дрейфували в космосі чи якомусь іншому всесвіті. Час сповільнився, здавалось, що вечір ніколи не настане, хоча хвилини невпинно збігали. Ми пережили цілу гаму емоцій — сумніви, жаль, а інколи й хвилювання, хоча воно ніколи не тривало довго, бо його змінювало нестерпне нервове напруження.

А потім настав той самий момент.

— Я більше не хочу грати, — сказав ти мені за десять хвилин до концерту.

Ми стояли за кулісами, ходили взад-вперед та тяжко дихали.

Твої слова розсмішили мене, бо я уявив, як ми тікаємо з театру, залишаючи глядачів чекати нас цілу ніч. Ця думка видалась тобі такою ж абсурдною, що ти теж засміявся.

— Ходімо, візьми мене за руку, — сказав я тобі.

— Я серйозно, Драко. Ти маєш грати сам. Я зіпсую музику Річарда.

Я дочекався, поки директор театру відійшов, бурмочучи собі щось під ніс зі звичним роздратованим зітханням, а потім скоротив відстань між нами, притягнувши тебе до себе.

Від тебе так добре пахло, мало що може зрівнятись з тим, як ти пахнеш.

На мить мене спокусила думка втекти з тобою, вислухати твої страхи та провести цей вечір тільки вдвох, подалі від усього світу. Але натомість я взяв твоє обличчя в долоні та поцілував тебе. Це дало мені необхідну енергію, і я думаю, що це зробило те саме для вас.

— Ми або граємо разом, або не граємо зовсім, — сказав я.

Якби ти тільки міг зрозуміти, що всі ці маленькі недосконалості, коли ми граємо разом, роблять музику такою живою та справжньою.

— Давай, Гаррі. Заради Річарда, — додав я.

І нарешті ти кивнув, все ще притискаючись до моїх губ.

Ми вийшли на сцену під сотнями очікуючих та невпевнених поглядів, спрямованих на нас. Коли ми зайняли свої місця за роялем у центрі сцени, в пам’яті спливла ніч, коли ми були тут таємно та говорили про майбутнє. Я відчував, як твоя волога долоня тремтіла в моїй, і хоча я робив вигляд, що впевнений у собі, запевняю тебе — мене не менш нудило від хвилювання.

— Річард тут? — пошепки спитав ти, нахиляючись до мого обличчя.

— Так, у першому ряду, з Мері.

Річард посміхався нам — в його очах блищали здивування та зворушення. Він міцно стискав руку своєї сестри, яка з гордістю дивилась то на нас, то на нього. 

Поруч із ним сиділа стара жінка, яку я не впізнав, але по тому, як вона дивилась на тебе, я зрозумів, що ви знайомі та що ти багато для неї значиш. Серед безлічі облич у сутінках концертного залу мене зворушило те, що всі вони були друзями Річарда — його клієнтами, які відвідували його крамницю щотижня протягом двадцяти років. Я також впізнав твого кузена — він сидів десь позаду з дівчиною, а потім побачив й твоїх друзів. Коли вони не дивились на тебе, наші погляди на мить зустрілись. Клянусь тобі, Гаррі, за їх сльозами я побачив посмішку, гордість та любов.

— Ти в порядку? — запитав я.

— Гадаю, так. А ти?

Я стиснув твою руку:

— Я теж.

Того вечора ми грали для Річарда Селлоу — нашого дорогого друга та наставника, якого я іноді сприймав як дідуся, з яким би хотів вирости. Ми зробимо так, щоб він пишався нами, та, що найважливіше, самим собою.

Але в якомусь сенсі я знав, що ми грали і для неї — для Джіні. Ми грали для твого сина, твоєї матері, твого батька, твого хрещеного, для всіх друзів, яких ти втратив. Я не хотів думати про це тоді, але тепер мені здається, що ми грали й для тих, кого втратив я.

І, зрештою, ми грали для самих себе — для дітей, якими були, для юності, яку втратили, для чоловіків, якими стали, і для надії, що одного дня постаріємо в кращому майбутньому.

Я востаннє глянув на тебе — на твоє прекрасне обличчя, на твою прекрасну посмішку, на те, як елегантно ти виглядав у чорному костюмі, — та зрозумів, що мені не вистачить жодного життя, щоб висловити, як я тобою пишаюсь.

Ти повернув голову до мене, наче почув мої думки. І на мить я забув про все інше. Забув про сотню облич, що дивились на нас. Були лише ти, лише ми. Я витягнув шарф із кишені та зав’язав ним очі.

Ти почув мене, бо вже за секунду твоя рука торкнулась шовку.

— Драко…

— Ми рівні. Ти не бачиш, я не бачу.

Я не думаю, що ти розумієш, Гаррі. Я б заплющив очі назавжди, стер би весь світ, аби тільки жити в тому ж світі, що й ти, відчувати все так, як ти відчуваєш, якщо це означало б, що ти більше ніколи не будеш сам у темряві.

Бо я тебе люблю.

Ми глибоко вдихнули, поклали пальці на клавіші піаніно та заграли. 

──── ♬♪ ────

Кінець