Archive of Our Own ^beta

Chapter Text

Сіре та важке небо нависло над грудневим Нью-Йорком. З нього ось-ось і мав политися дощ або посипатися сніг, який навіть не долетить до землі – розтане. Дарма що, місто все одно вирувало життям, люди готувалися до Різдва, прикрашаючи будівлі, крамниці, торгівельні центри, кафе та вулиці. На території Беттері Парк Сіті в різних його куточках стояли великі фігури з ліхтариків – на радість дітям, які постійно біля них грали, та на жаль для батьків, які були вимушені постійно слідкувати за малечею. Гарними та яскравими герої казок та магічні істоти були тільки ввечері, а вдень їх так само, як і весь парк, накривала мряка. Така сумна, біла та густа, що, здавалося, її можна торкнутися рукою. 

Ерен Різдво любив і вже навіть прикрасив квартиру, оренду за яку вони з його найкращим другом Арміном ділили на двох, але денна зимова сірість Беттері Парк Сіті будь-кого загонить в депресію. Хоча він мав би вже звикнути. Юнак жив неподалік і завжди ходив сюди на пробіжку зранку, в той час як Арлерт вигулював їх білого в чорну цяточку французького бульдога. Формально собака належав Арміну, але вони разом з ним грали, доглядали та купували їжу, тому, мабуть, він все ж був їхній. Єгер завершив третє коло та зупинився біля друга, продовжуючи бігати на місці, щоб не втратити так важко набуте тепло.

– Пам’ятаєш того чоловіка, що завжди сидить навпроти Статуї Свободи з блокнотом? – запитав Ерен, привертаючи увагу Арміна. – Так ось, він знову там. 

– Ти кожен раз його помічаєш, – буркнув Арлерт і позіхнув, він не любив рано вставати у вихідні, тому і не в настрої. – Він так тебе зацікавив? 

– Та ні, – одразу насупився Єгер. З чого він це взяв? 

– Точно зацікавив, – засміявся блондин і нахилився, щоб взяти у Бейгла паличку, яку собака приніс. – То підійшов би до нього, Ерене.   

– Ой, ти оце щось як вигадаєш, – юнак перестав бігати на місці. – І що я йому скажу? 

– Для початку треба, – Армін кинув бульдогу гілку, – привітатися хоча б. 

– Як смішно, – далі супив брови Ерен. – В тебе поганий настрій зранку, то ти і мені його псуєш? 

– Ні, я серйозно, – хлопець дістав з кармана куртки шапку та одягнув на голову, біля води повітря було доволі холодним. – Можливо, ти не помічаєш, але ти дуже часто про нього згадуєш. 

– Анумо, коли таке було? 

– Ти справді хочеш почути відповідь? – Ерен енергійно закивав, впевнений, що нічого подібного не робив. Армін приречено зітхнув. – По-перше, вчора за сніданком підганяв мене та хотів скоріше вийти, бо «ми ж його пропустимо, Арміне». По-друге, під час прогулянки розмірковував, яка кава у нього в стаканчику, я ще припустив, що то може бути чай. По-третє, розказував про нього Мікасі, коли говорив з нею по телефону. Чорт забирай, він такий гарний і, мабуть, старший мене, точно старший! – перекривив вчорашні слова друга Арлерт. – По-четверте… 

– Досить! – зупинив його Ерен. – Дідько, серйозно? 

– І це тільки за вчора, – блондин присів до Бейгла, який радісно приніс паличку назад, щоб почухати того за вушком. – І зауважу, що я все ще з тобою живу після цього.   

– Вельми дякую, – дратувався Єгер, закотивши очі. Він думав, що Арміну не буде чого сказати, але друг легко втер йому носа своїми зауваженнями.

– Ти сам хотів почути це, – знизав плечима блондин, – не сердися тепер. 

– Ти справді вважаєш, що я маю до нього підійти? 

– Чому ні? – Армін посміхнувся і похлопав друга по плечу, підбадьорюючи. – Спробувати точно варто. 

Ерен не показав зовні, але другові слова щось сколихнули всередині нього, додали впевненості та сміливості. Юнак озирнувся у той бік, де зазвичай сидів загадково-похмурий художник, він навіть міг роздивитися його силует, який старанно виводить лінії на папері блокноту. Ерен ще не знав, що йому скаже, як почне розмову – пригостити його кавою? почитати щось про художнє мистецтво? – проте точно вирішив, що має випробувати долю. 

Єгер передчував, що з цим чоловіком нудно не буде – варто лише правильно привернути його увагу. Тільки от, чи зацікавиться такий, як він, таким, як Ерен? Дорослий чоловік та хлопець на четвертому курсі університету. Можливо, йому взагалі не подобаються хлопці, а Ерен вже собі напридумував. 

Юнак похитав головою зі сторони в сторону. Не спробує – не дізнається, правда? Тим паче, якщо навіть Армін радить спробувати щастя, то в нього має бути шанс – друг завжди розбирався в людях краще.  

– Ерене, йдемо додому чи ти ще бігатимеш? – Арлерт привернув увагу до себе. – Я трохи змерз, якщо чесно. І Бейгл вже вдосталь набісився. 

– А, так, добре, – заметушився парубок, трохи вибитий з колії раптовими роздумами. 

– Ерене, все в нормі?

– Так, все чудово. 

– Вирішив спробувати?

Єгер всміхнувся, хмикнув і похитав головою. Звісно ж, вирішив. Це би був не він, якби не ризикнув. Тим паче, скоро Різдво. В таку пору мають же дива траплятися.  

– Добре ж ти мене знаєш, Арміне.

Хлопці попрямували додому. На вулиці все ще стояла холодна, важка мряка, і Ерен ніяк не міг збагнути, чому він взагалі наважився вийти на пробіжку в таку погоду. Замислився, а потім стало зрозуміло, що все це через укритого таємницею, привабливого художника, якого він кожен раз неусвідомлено шукав очима. 

***

На наступний день Ерен не почув будильник і ледь не проспав тест з веб-програмування, тому на таке бажане знайомство не вистачило часу зранку. Хлопець тільки бігав по квартирі, намагаючись не наступити на Бейгла, в пошуках речей, які, йому здавалося, він підготував з вечора. Ерен так поспішав, що навіть каву не встиг випити, а потім ще й довелося викликати таксі до університету. Такий важливий тест написався абияк, і весь день Єгер ходив понурий і сварив себе, а ще Арміна, який не штовхнув його, коли йшов з дому. Арлерт такого підходу не оцінив, вкрай зрозуміло пояснивши, що треба було вкластися спати хоча б о дванадцятій вечора, а не о четвертій годині ранку, тоді б все вийшло так, як Ерену того хотілося. Тихенько сміючись, Мікаса йшла поруч – вона вже звикла, що блондин краще за неї виховує зведеного брата.

Єгер, звісно, розумів, що він насправді злився не на Арміна, а на те, що не встиг підійти до чоловіка у парку. Він і проспав власне через те, що намагався продумати їх розмову до дрібниць. 

Уже ввечері, коли хлопець з надією і двома стаканчиками американо підійшов до тієї самої лавки прямісінько навпроти Статуї Свободи, там нікого не було. Ерен всівся на холодне дерево і зробив ковток кави, дивлячись перед собою. Про що він взагалі думав? Малювати в темноті певно не зручно. Однак, мав визнати, що вид звідси відкривався мальовничій, пізно ввечері – стовідсотково краще, ніж похмурим ранком. Ліхтарі навколо статуї яскраво сяяли, а її саму підсвічували різнокольоровою підсвіткою на честь різдвяних свят. Цікаво, чому художник вирішив намалювати саме похмурий варіант? Дуже хотілося запитати, дізнатися його краще, зблизитися. 

Ерен, якщо чесно, вже і забув, коли йому насправді хтось подобався, та і часу на нові знайомства в нього не те щоб було багато – все забирало навчання. В університеті він декілька разів намагався побудувати стосунки, але коли час підходив до офіційного їх визнання, хлопці задкували, лякалися і відмовляли йому. Єгер їх не засуджував, він сам пройшов через це в школі, але йому впоратися з прийняттям себе допомогли друзі та батьки – не у всіх, на жаль, ця підтримка була. В сучасному суспільстві, тим паче в Америці, відкритим геям трохи простіше жити і не чути гомофобних нападів, проте безперечно знаходилися люди, які вважали за потрібне виразити свою зневагу і огидну думку, яку так люблять прикривати фразою ми ж живемо у вільній державі, кажу, що хочу . Зараз Ерен вже навчився пропонувати засунуту їх думку в дупу, але спочатку було важко.

Юнак посміхнувся, сам і не розумів, чому згадав це, але спогади теплою ковдрою огорнули Еренове серце. М’яка посмішка Мікаси, впевнена підтримка Арміна, яка завжди робила його сміливішим, лагідні руки мами, якими вона обіймала його, коли він плакав у кімнаті після чергового булінгу в школі, слова батька, які назавжди висіклися на корі мозку, які досі допомогали бути собою і просто жити, не звертаючи уваги на інших. 

З тобою все добре, синку, ми любимо тебе і ти ніколи – чуєш? – ніколи не маєш в цьому сумніватися. Ти – це ти, і ніхто не має права принижувати тебе через те, хто ти є. 

Ерен був щасливий, що йому більше не боляче і він має сміливість вступати у стосунки та не боятися правдиво показувати свою ідентичність. А ще серце гріла думка про чудових друзів та люблячих батьків. 

Хлопець ще трохи посидів, дивуючись своїй раптовій ностальгії, допив каву з одного стаканчика та задумався, що робити з другим. Вдома чекала фінальна робота з об'єктно-орієнтованого програмування, то можливо, варто випити, щоб була можливість довше посидіти і закінчити завдання? Хоча Ерену кави більше не хотілося. Отже, доведеться викинути. 

– Перепрошую, можу я поруч з вами присісти? – приємний бас відволік Ерена від роздумів про майже холодне американо в стаканчику. 

Хлопець підняв очі і зовсім розгубився, коли зустрівся з похмурим небом у сірих очах. На нього нейтрально-ввічливо дивився загадковий художник, чекаючи відповіді на запитання. Єгер мовчав, здавалося, він забув усі слова, яких мама так старанно вчила змалечку. 

– То що? – чоловік у питанні підняв брову, сховавши одну руку в кишені чорного пальто. Не розумів, чому цей юнак так на нього витріщився. 

– Звісно-звісно! – підхопився Ерен з лавки. – Сідайте!

– А ви вже йдете? – запитав художник, достаючи з кишені пачку цигарок та запальничку. – Це зовсім не обов’язково. 

– Що? – здавалося Еренів мозок перестав опрацьовувати інформацію, у нього перед очима червоним кольором миготіло помилка . 

– Ви вже йдете, питаю? 

– А! Ні, не йду! – Єгер опустився назад. 

Що це він таке творить? Чого встає-сідає, як дурень? Треба негайно зібратися. Художник ще раз глянув на хлопця боковим зором, запевнюючись в адекватності вимушеного сусіда, а потім підпалив цигарку і затягнувся, видихнув, випускаючи хмарку диму. Він преспокійно відкинувся назад на спинку лавки та закинув ногу на ногу, споглядаючи нічний пейзаж, головною героїнею якого була Статуя Свободи.   

Ерен обережно спостерігав за чоловіком, розмірковуючи, чи треба щось казати чи продовжувати мовчати. Художник, якого раніше він бачив тільки здалеку, виявився ще більш привабливим, ніж Єгеру здавалося. Коротке чорняве волосся, вкладене гелем на ліву сторону, уважні сірі очі – хлопець бажав, щоб вони дивилися на нього невідривно. Чоловік був точно нижчий за Ерена, але його статура та широкі плечі видавали у ньому регулярного відвідувача спортзалу. Виглядав він років на тридцять, проте сказати точно було важко, та і юнакові не хотілося вгадувати, він сподівався дізнатися сам. Запах міцних сигарет – червоний Мальборо, Ерен помітив пачку – перемішався з запахом кедрового дерева та свіжістю лісу після дощу. 

У юнака трохи плило перед очима, йому не вірилося, що той самий цікавий художник, з яким він так жадав познайомитися, сам підійшов і попросив присісти поруч. Це, звісно, важко назвати знайомством мрії, але початок покладений. Єгер зібрав в кулак всю свою відвагу. 

– Мене звати Ерен, – представився він.

Чоловік повернувся та дивився на нього так, наче вже забув, що хтось сидить поруч та трохи порушує його особистий простір. Він надавав перевагу знаходженню від людей, як мінімум, на відстані десяти кроків. Сісти саме на цю лавку вирішив, бо завжди на ній сидів і йому потрібен саме цей ракурс для малюнка. 

– Я – Леві, – все ж протягнув руку для вітання, Ерен, посміхаючись, її потиснув. Тепер він знає його ім’я! Непогане досягнення.

– Хочете кави? – раптом запитав хлопець. 

– Перепрошую? 

– Я, – Єгер запнувся, обдумуючи відповідь, – я купив дві і не зміг випити другу. 

– Я зазвичай п’ю чай.

– О. 

– Щось ще?

– Ні, вибачте.   

Чорт забирай, Армін був правий стосовно чаю. Як він так вгадав? Ерен все ж спробував ще раз розпочати розмову, запитався: 

– Мені здається, я бачу вас тут ранками, коли бігаю. Ви малюєте, чи не так? 

– Можливо. 

– Круто! Що малюєте? 

– Те, що бачу перед собою. 

– Статую Свободи? 

– Слухай, хлопче, що тобі треба?

Леві починав закипати. Він прийшов сюди ввечері, щоб змінити погляд на задуману картину. Оцінити нічний пейзаж, а не денний, і зовсім трохи поміркувати про те, що відбувається у нього в житті. А відбувалося багато, і йому наразі не зовсім хотілося, щоб хтось сторонній і зовсім незнайомий намагався почати з ним розмову. Певно, сідати поруч з кимось все ж було не дуже перспективною ідеєю в цій ситуації. 

– Просто здалося цікавим, що ви малюєте на папері, – Ерен ніби зменшився під чужим суворим поглядом, але очей не відводив. Брюнета це здивувало. – Чув, дуже багато художників перейшли в діджитал.

Леві зітхнув, відганяючи гнів. Все ж, хлопець був ні в чому не винний і просто вирішив запитати з цікавості. 

– А, цей непотріб у мистецтві, – відмахнувся. – Я не поділяю це і, мабуть, ніколи не зрозумію. Тримати у руці олівець або пензлик та відчувати щільність паперу набагато приємніше, ніж тримати планшет для малювання. 

– Зрозуміло, – закивав Ерен, показуючи щирий інтерес. – А як давно ви малюєте? 

– Приблизно десять років, мабуть, – Леві дістав з пачки нову сигарету і підпалив її, затягуючись. 

– І власні виставки мали? – не зупинявся юнак. Він вхопився за шанс поговорити та залишитися з новим знайомим якомога довше. 

– Певна річ, – чоловік струсив попіл у смітник поруч з лавкою. – Тобі дійсно цікаво? 

– Я б взагалі нічого не запитав у вас, якби не було, – Ерен трохи розслабився, коли відчув, що розмова налагоджується. Він був радий, що Леві не став його проганяти, навіть якщо мить тому був зовсім не в захваті від його компанії. У всіх бувають погані дні. 

– Точно, – всміхнувся чоловік. – А ти чим займаєшся, м?   

– В універі вчу програмування, – посміхнувся Єгер.

– А курс?

– Четвертий, – чесна відповідь. 

Чоловік окинув співбесідника поглядом, наче оцінюючи, чи каже той правду. Хмикнув, згасивши сигарету об смітник. Хлопець виглядав молодше, але Леві сам був з тих людей, чий вік завжди применшували.   

– То програмування? – тепер Леві дивився з інтересом. Чи то його підкупила юнацька сміливість заговорити з незнайомцем, чи то йому просто потрібен був співрозмовник, з яким можна не обговорювати свої проблеми. – Тому про діджитал запитав? 

– Трохи знаю про це, бо моя сестра вчить архітектуру, і макети будівель робить за допомогою спеціальних програм. Думаю, з малюванням так само.

– То вгадав?

– Скажімо, припустив, – посміхнувся Ерен, його куточки губ наче хтось тримав, щоб радість не сходила з його обличчя. Цей красень з ним розмовляє. Дійсно розмовляє!   

– Припустив, еге ж, – Леві теж всміхнувся. 

Хлопець його щиро забавляв. З ним поруч було приємно знаходитися, навіть не дивлячись на перше неприємно-настирливе враження. Художник легко все списав на свій поганий настрій, і – якщо на чистоту – йому в цілому було важко сподобатися, але цей парубок з темно-зеленими очима не викликав у нього відрази. Ерен так уважно-захопливо за ним спостерігав, що у Леві в середині все завмирало – за що йому така заслуга? Не міг і згадати, коли ловив такі погляди востаннє. Навіть шанувальники його мистецтва не дивились на нього чи його картини так, як неочікувано-раптовий новий знайомий зараз. Брюнет почувався трохи ніяково, але відчуття стовідсотково були приємні. 

– Який чай ви зазвичай п’єте? – несподівано запитав Ерен. 

– Навіщо це тобі? – здивувався Леві, проте відповів: – Чорний з бергамотом. 

– Навіть на сніданок? 

– Навіть на сніданок, Ерене. 

Серце Єгера пропустило удар. Він його на ім’я назвав! 

– Чому не каву? – щиро дивувався хлопець. 

– Я палю забагато, – Леві показово дістав з пачки ще одну сигарету і підпалив, затискаючи між вказівним та середнім пальцями. – Якщо ще каву питиму, то жарти моїх друзів про те, що я не доживу і до шістдесяти справдяться. А програвати їм я аж ніяк не хочу.  

– Мої друзі жартують, що я не закінчу універ, якщо буду й надалі байдикувати, але думаю, вони трохи перебільшують. 

– Не зовсім байдикуєш? – Леві мимоволі згадав своє навчання в університеті. Давно ж це було. 

– Моментами, – зізнався Ерен. – Тільки не кажіть, що ви старанно вчилися і жодної пари не прогуляли. 

– О, моє навчання в університеті – не тема для першої зустрічі, – художник підніс сигарету до рота, затягнувся, але очима грайливо сміявся. 

– А для якої? – ризикнув запитати Єгер, розмова текла плавно, і він вирішив, чому б не спробувати додати трохи флірту. 

– Ти зі мною фліртуєш зараз, хлопче? – Леві повернувся до нього, одразу розкусив – певна річ, досвіду у нього більше. Трохи примружив очі, оцінюючи юнака вже іншим поглядом.

Ерен був молодше – це факт, але Леві він зовсім не відштовхував. Він однозначно чіпляв своєю неупередженістю і великими темно-зеленими очима. Брюнет завжди малював таким кольором крони дерев та соковиту молоду траву на полях. Вони сяяли, майоріли у світлі ліхтарів, наче два дорогоцінні малахіти. Трохи скуйовджене волосся вдало грало у його образі, йому личило і підкреслювало юнацьке обличчя. Леві, звісно ж, взяв би гребінець і вклав би, як слід, але тоді ця така приємна – на диво для педантичного художника – недбалість зникла б. А ще Ерен гарно посміхався, він робив це всю їх розмову, так щиро і сонячно-яскраво, що Леві не міг згадати, щоб колись бачив чи зустрічав когось хоч трохи схожого своєю енергетикою на цього хлопця.

– А якщо навіть і так? – не відступився Єгер. – Вам огидно?

– Ерене, я вже не в тому віці, щоб мені було огидно чи соромно задивлятися на інших чоловіків.

Що? Що він тільки що сказав? Юнак розгубився на секунду, адже ще жодного разу не зустрічав хлопця – чи чоловіка – який би так відкрито і без страху сказав би про свої уподобання. Спілкувався він раніше, звісно, тільки зі своїми однолітками, але Ерена ці слова сильно вразили, навіть зачепили глибинні струни його душі. 

– Що, і якщо попрошу у вас номер телефону – не відмовите? – Єгеру здавалося, що він зараз летить вниз зі скелі, хоча зовні він був абсолютно спокійний. 

– Не відмовлю, – Леві сам дивувався собі. Невже Ханджі була права, коли самозабутньо кричала про магію Різдва? Він знову згасив сигарету, викинув у смітник і поліз у внутрішню кишеню пальто, щоб дістати візитку. – Тримай. 

– Справді? – Ерену хотілося кричати від щастя, коли він потягнувся за бажаною карткою з цифрами. 

– Справді. 

– Але чому? 

– Це ти мені поясни, чому я даю тобі свій номер, – вже відкрито засміявся Леві. І коли він в останній раз робив це так відверто? – Вважай, нагорода за те, що не пішов після того, як я на тебе гримнув.

– І можна вам писати? 

– Так, звісно. 

Леві стало просто допитливо, як далеко зайде цей хлопець у своїх почуттях до нього, а в тому, що вони були – художник не сумнівався. Вирішив поки не уточнювати, як довго, щоб не змушувати Ерена ніяковіти зайвий раз. Скільки разів він кидав на нього мрійливі погляди? Скільки разів проходив повз? А думав про те, щоб підійти? І взагалі, чи випадково сьогодні опинився тут з двома стаканчиками кави? 

Проте Леві не міг заперечувати, що і Ерен йому цікавий. Ніхто не пробуджував у ньому стільки почуттів з першого погляду за довгий час. До того ж, художник вважав себе зрілим та усвідомленим чоловіком, який може сміливо довіряти емоціям, які відчуває. І якщо цей сонячний хлопець його приваблює, то варто хоча б спробувати дати йому шанс – а там Леві подивиться по ситуації. 

Вони обидва досі сиділи на холодній лавці у парку з видом на Статую Свободи. Тільки тепер Леві не думав про композицію, яку замислив намалювати, а Ерен – забув про роботу з веб-програмування, яка чекала на нього вдома. 

У повітрі літали маленькі сніжинки, наче блискітки магії. А може це й була вона? Скоро ж Різдво.  

***

Леві зняв взуття і поставив його на поличку, як завжди п’яткою до п’ятки. День насправді видався паскудний, і тільки Ерен, який мав найчарівнішу посмішку з усіх, зміг хоч трохи його покращити, витягнувши оцінку з нуля до твердої трійки. Брюнет залишив ключі від машини на комоді та попрямував у глибину квартири. Включив світло та чайник на кухні, міркуючи про те, що певно ймовірні стосунки мають хвилювати його в останню чергу, а Ерена він ще зовсім не знає. Але, дідько забирай, хоче дізнатися. Коли з ним таке було востаннє? І чи було колись взагалі? Згадати Леві так і не зміг. Його різкі слова та вирази зазвичай відбивали у людей бажання продовжити спілкування, як в дружньому так і в любовному плані, а тут хлопець перший з ним заговорив і не пішов, коли його намагалися відштовхнути. 

Повна дурня. Він що, у романтичній комедії? Леві розстріпав волосся, намагаючись відігнати наполегливі думки. Йому і окрім цього є про що подумати. 

Поки він сидів у парку, телефон у кишені розривався від повідомлень від друзів та його асистентки – Петри. Треба було хоча б перевірити, що від нього хотіли, хоча Леві був впевнений – знову повчали і казали, як краще зробити з виставкою. Особливо Ервін, який на правах художнього критика, вважав свою думку найважливішою і завжди безпомилково. Вони дружили з університету, проте часто сварились з професійних питань, тому що відносно своїх робіт Леві мав особисте бачення – власне, бо це були його роботи. Поради він прийняти міг, але не вказівки. 

Брюнет похитав головою, для них з Ервіном це було прийнятне спілкування, проте сказати, що такі моменти були приємні і йшли на користь їх дружбі – означало б збрехати. Леві дивився на екран телефону і список повідомлень, зволік лише на секунду, але все ж вирішив першим включити голосове від Петри. Дівчина була невдоволена, її дзвінкий голос заповнив простір кімнати. 

Пане Акерман, як ви могли так піти? Ми ж мали зустрітися з власником галереї, щоб домовитися про виставку! І пан Сміт вас шукає, усі телефони мені обірвав. Я вас прошу, побережіть мої нерви і перетелефонуйте йому! Але спочатку мені, бо треба розібратися з документами і перенести зустріч. Дякую!  

Наступним включилося повідомлення від Ханджі, подруга проклинала все, на чому всесвіт стоїть і Леві разом з цим. 

Леві, ти ж знаєш, як я не терплю вирішувати ваші з Ервіном сварки. Поцапалися – вирішить це самостійно! Чому я маю вислуховувати від нього про те, який ти безвідповідальний перед виставкою? Ти, чорт забирай, дорослий чоловік! Зберися, я тебе благаю, інакше я за себе не відповідаю! Але якщо серйозно, сподіваюся, у тебе все добре. Ервін може бути придурком, ми обидва це знаємо, і я на твоєму боці. Якщо треба поговорити, ти знаєш мій номер. Люблю тебе, мій буркотунчику. 

Леві закотив очі. Хай їй грець з її прізвиськами! Ця жінка ніколи не вгамується, скільки їй не кажи, продовжує робити по-своєму. Проте Ханджі була чудовою подругою – цього він заперечувати не міг, і це гріло серце Акермана, наче сонце землю у літній спекотний день.

Останнім було повідомлення від Ервіна, його Леві хотів слухати менше за все – навіть подумав проігнорувати. Він все одно знав, що почує – кожного разу одне і те саме, наче Сміт читав з шаблону, написаного його секретарем.   

Якщо охолонув, то перетелефонуй. Виставка за шість місяців, а в тебе ще не всі роботи завершені, треба ще щось вирішити з приміщенням. І не кажи мені, що я неправий. Ти ж знаєш, що я завжди бажаю кращого тобі і твоїй художній кар’єрі.

Леві цього не заперечував, тільки Ервінового підходу оцінити ніяк не міг. Акерман розумів, що сварка давно назрівала – вона таїлася, збиралася темними хмарами та випала зливою у самий невдалий момент. Як завжди, нічого нового. 

Все почалося приблизно місяць тому. Леві усвідомив, що у нього художня криза – він не міг малювати, не знав, з якого боку підступитися, як почати. Темою збірки картин мала стати архітектура Нью-Йорку. І чоловік насправді палав думкою про детальні образи сучасних будівель і будівель історичних у місті, яке він любив, не дивлячись на всі його недоліки. На початку це здавалося гарною ідеєю – тим паче, у нього вже є успішно продані роботи на архітектурну тематику. 

Однак, здається, його душа жадала чогось іншого, а він не міг зрозуміти, чого саме. Пробирався, йшов крізь непроглядну мряку, але нічого не бачив, не відчував – саме тому і настирливо намагався намалювати Статую Свободи. Це мала бути ключова картина на виставці, проте тепер Акерман був не впевнений, що виставка взагалі відбудеться. Він фізично не встигне завершити всі заплановані роботи, а виставляти частину – це не про нього. І наймати більш дрібного художника, щоб допоміг закінчити – теж. Таким чином це вже будуть не роботи Леві Акермана, чоловік на таке був не згоден.  

Вимкнувся, закіпівши, чайник. Брюнет відволікся на ледь чутний, але такий дзвінкий у тихій кімнаті звук, та чаю вже не хотілося. Телефон знову дзенькнув сповіщенням, на цей раз повідомлення було текстовим. 

Петра

Пане Акерман, вже пізно, я їду додому. Власник галереї згоден розглянути для зустрічі будь-який день на наступному тижні. Ви дзвонили пану Сміту?

Леві

Дякую, Петро. Відпочивай.

Трохи подумавши, надіслав ще одне. 

Леві

Вибач, що пішов сьогодні. Я знаю, що ти старалася організувати цю зустріч. 

Треба негайно прийняти душ, щоб змити з себе цей день. Розмірковувати про виставку у Акермана вже не було сил і великого бажання теж. Здавалося, вона існувала у кожній секунді – мікросекунді – Левіного життя, і чоловікові просто потрібен був відпочинок. Хоча б хвилинка на забуття і єднання з собою та своїми неспокійно-бурхливими думками, він знав, що зовсім не думати все одно не вийде. 

Контрастний душ допоміг прийти до тями, та коли Леві повернувся до кімнати, витираючи волосся рушником, телефон світився пропущеним викликом. На екрані було ім’я Ервіна, а поруч з ним цифра два. Акерман тяжко зітхнув, він розумів, що вони все одно поговорять, але чути голос друга зараз відчувалося нестерпним. Сьогоднішні його слова набатом звучали в голові брюнета, різали зсередини та залишили на їх стосунках слід, який стерти, мабуть, ніщо не зможе. Леві цього точно не забуде. 

– І це ти хочеш виставити на показ людям? Що за бездарні композиції? А мазки чому такі необережні? Це точно ти малював?

– Пішов ти, Ервіне, разом зі своїми порадами! Сподіваюсь, поливання моїх картин гімном зробило твоє життя хоч на секунду кращим!   

Леві провів долонями по обличчю. На секунду він подумав, що розлютився задарма, але відмахнувся від цього. Акерман не терпітиме такого відношення до своїх картин, як, власне, і до самого себе. Точно не від Ервіна, більше ніколи.

Телефон вкотре за вечір дзенькнув. 

Ервін

Я заїду завтра о 9:00, поговоримо. 

Леві закотив очі. На екрані з’явився прямокутник ще одного сповіщення, а за ним ще двох. 

Невідомий номер

вітаю! 

це ерен з парку 

ви безпечно доїхали?    

В сірих очах з’явилася, засяяла щира радість, і Леві одразу захотілося набрати відповідь. У спілкуванні з Ереном йому не треба було попередньо збиратися з духом і відкидати свої принципи, щоб надрукувати повідомлення. Не треба було вибачатися чи вирішувати проблеми з виставкою. Не треба було виставляти себе доволі успішним художником, якого знали у певних колах. Треба було просто бути Леві . Можливо, тому він і схопився за цього хлопця – Ерен був шансом поринути у щось нове та відчути емоції, яких іноді Акерману так не вистачало. Ерен – ковток свіжого повітря, яке прохолодним бризом увірвалося у його життя сьогоднішнім вечором. 

Невипадкові зустрічі точно трапляються. Дарма Леві в них не вірив. Чоловік відкрив хлопців профіль, мабуть, він використовував його і для роботи також, тому що у шапці було написано Ерен Єгер – ваш супергерой у питаннях з програмування . Акерман прогортав останні пости і фото – Ерен був з друзями, батьками, в університеті, з французьким бульдогом, але всюди посміхався та дуркував. На основному фото профілю Єгер був з собакою, яка задоволено злизувала залишки торту з його обличчя. Це викликало посмішку, вся Еренова сторінка була така справжня. Акерман не став зволікати та додав номер в контакти, а потім одразу надрукував повідомлення. 

Леві

Все добре, в такий час дороги майже пусті. 

Ерен

я радий!

що робити будете?

Що за дурня? Чим Леві займається взагалі? Проте пальці швидко набирали літери на сенсорній клавіатурі, складаючи їх в слова. 

Леві

Спати. 

Ерен

спати ((

я теж хочу ((

але мене чекає робота з веб-програмування

Леві

Тоді щасти тобі з нею!

Ерен

дякую!

Акерман вклався у ліжко, залишив телефон на тумбочці поруч, попередньо вимкнувши звук. Ще декілька разів блимнув сповіщенням ліхтарик та засвітився екран, але Леві вже не перевіряв, що там прийшло. Після короткої переписки з Ереном мозок перемкнувся на позитивні емоції, тому набридливі думки не лізли в голову і не заважали спати. Чоловік сподівався, що завтрашнім днем вирішиться хоча б частина його проблем. Звісно ж, вирішувати він їх буде сам, на превеликий жаль, так працює дорослий світ.   

Леві закрив очі, коли прийшло останнє на сьогодні повідомлення.   

Ерен

добраніч 

принесу вам завтра чай

Chapter Text

Зазвичай повний нью-йоркців та туристів Бродвей зранку не такий метушливий та більш спокійний – не горіли яскравими ліхтарями афіші та вивіски, вітрини магазинів. Натомість сонні офісні працівники вже поспішали на роботу, виповзаючи на холод зі своїх домівок. Відкривалися перші кав’ярні, запрошуючи на ранкову каву, з їхніх дверей пахло теплими свіжоспеченими круасанами та обсмаженими зернами. Водії, зосереджено вдивляючись в дорогу, поспішали проїхати Бродвей, поки його не заповнив невпинний потік машин. Деякі сигналили, підганяючи особливо задумливих учасників дорожнього руху на світлофорах, і одразу тиснули на газ, коли ті рухалися вперед.

Леві відійшов в сторону, пропускаючи клерка, який вдивляючись в екран свого смартфона, нісся вперед на повній швидкості. Акерман негучно вилаявся тому вслід та продовжив тупцювати на місці біля кав’ярні, в якій вони з Ервіном домовилися зустрітися. Чоловік прийшов раніше, тому що жив через дорогу, але заходити не поспішав, хотів дочекатися Сміта. Можливо, вони поговорять – посваряться –  на порозі і не доведеться пригнічувати атмосферу місця, де відвідувачі снідають і намагаються налаштуватися на робочий день. У Леві взагалі не було бажання говорити і він все ще відверто злився – мав право. Художник навіть уявити не міг, що Ервін казатиме, щоб згладити гострі кути, хоча язик у нього, як у художнього критика, був підвішений гарно. 

Сміт під’їхав до кав’ярні за хвилину до зазначеного часу – як завжди до нудоти пунктуальний. Принаймні, на особисті зустрічі зі старим добрим другом він ніколи не запізнювався. Двері авто відчинилися, Ервін вийшов, заблокував його, увімкнувши сигналізацію, та попрямував до Леві. Сьогодні він був одягнений у коричневий костюм-трійку в тонку білу смужку, білу сорочку та темно-коричневе пальто, а блондинисте волосся було вкладене гелем на ліву сторону волосинка до волосинки. Акерман на секунду подумав, що він виглядає по-дурному в спортивному костюмі, в якому він зазвичай виходив у магазин біля свого будинку, і натягнутим зверху пальто, але зрозумів – плювати. Ервінові очі-крижинки прискіпливо окинули Леві поглядом, а потім він зітхнув, певно, налаштовуючись на розмову:

– Чого на холоді стоїш? 

– Я тільки прийшов, – буркнув у відповідь Леві. 

– Зайдемо всередину? – м’яко запропонував Сміт, Акерман розумів, як важко йому бути таким. – Ти голодний? Хочу просто спокійно з тобою поснідати, гаразд? – художник кинув на друга пронизливий погляд. – Я знаю, що ти злий, не дивись так на мене. Будь ласка, Леві, дуже тебе прошу. 

– Гаразд, – здався, – ти сьогодні прямо сама лояльність. 

– Стараюся тебе задобрити, – Ервін відкрив для нього двері кав’ярні. 

– Ввічливість – це звичайний стандарт спілкування між людьми, і вона не купить мою прихильність, Сміте, – брюнет попрямував до столика біля вікна. 

– Знаю, – чоловік полегшено зітхнув, початок був кращим, ніж він думав.

– Тобі взагалі пощастило, що я погодився зустрітися, – серйозно продовжував Акерман. 

– Це я теж знаю.

Вони розмістилися за столиком і кожен почав роздивлятися невелике меню сніданків та карту з чаєм і кавою. Ервін обережно кидав погляди на похмурого Леві, подумки обводив гострі лінії вилиць та підборіддя, рахував маленькі родимки на обличчі та шиї і пірнав у сіре небо холодних очей. Сміт загалом чудово знав, як йому пощастило мати Леві за друга. І хотіти його більше, ніж друга теж. Бажати більшого, але задовольнятися малим. 

Їхнє спілкування почалося в університеті, вони обидва відвідували один курс за вибором – історію сучасного європейського мистецтва. На заняттях часто сперечалися, не сходилися думками – обидва запальні, обидва зі своїми ідеалами. Сварилися так сильно, що одного дня викладачка спеціально поставила їх працювати над проєктом в парі, щоб охолодити юнацький максималізм. Жінка, здається, знала що робила, тому що робота у них вийшла найкраща у групі і вони змогли трохи владнати свої стосунки. Ервін навіть не розумів, чому вони гиркалися, бо підхід до роботи у обох був однаковий і вони швидко знайшли спільну мову. Моментами занадто мовчазний, але серйозний, прямолінійний та старанний Леві підкорив юного Сміта і він познайомив його з Ханджі, вони стали дружити втрьох. 

Згодом Ервін зрозумів, що вони занадто багато часу проводять разом, торкаються мимохідь та дивляться очі в очі. Акерман цьому не придавав особливого значення, а от для блондина це був новий досвід. Допомагати Леві продумувати роботи та коментувати вже написані картини стало для Сміта улюбленим заняттям, тому що так він міг побути з другом наодинці та змусити збентежене серце хоч трохи перепочити, а думки в голові – замовкнути. І серце, і розум колективно наголошували, що Акерман йому подобається, але визнати це двадцятирічному Ервіну було важко. Вихований у консервативній сім’ї він цю можливість відсікав у зародку.         

Проте всі ці упередження зникли, коли вони нарешті поцілувалися на одній з університетських вечірок, і у блондина немов камінь з душі впав. Він розумів, що батькам розказати не вийде, але вони були щасливі. Тоді здавалося, що у світі існували тільки вони вдвох, і світ той сповнився несподіваної легкості і того солодкого відчуття, яке буває, коли нарешті отримуєш те, про що так давно мріяв. 

Однак, період ейфорії скінчився і все це розбилося на друзки. Ревнивий характер Сміта та свавільний – Акермана звели їх стосунки у чорну прірву. Вони падали так довго, так багато сварилися, Ервін не довіряв та контролював, гарчав злим звіром, а Леві – захищався та відбивався, не в силах терпіти подібне відношення. Все закінчилося тим, що Сміт отримав кулаком по обличчю, а в результаті – поламаний ніс. Горбинка, яка залишилася на ньому, досі нагадувала про ті часи. Леві грозився взагалі йому всі кінцівки переламати, але потім охолов з часом і навіть сам зателефонував. Вони обидва зійшлися на думці, що друзі з них були кращі, аніж коханці, тому про цей компрометуючий рік їхніх стосунків домовилися забути.   

Тільки ось Ервіну досі було важко викинути з голови та з серця, важко відпустити. Нікого в житті він так сильно не хотів, як Леві. Йому ніхто не був потрібен. Сміту іноді здавалося, що він повільно втрачає здоровий глузд, коли знаходиться поруч з другом в одній кімнаті, хотілося ним володіти, мати змогу торкатися, насолоджуватися близькістю його тіла до свого. Проте він знав, що Акерман думав з цього приводу, точніше сказати, той ані секунди більше про Ервіна в контексті стосунків не думав. Це розчаровувало, глибоко забивало цвях у Смітове серце, змушуючи стікати кров’ю. Йому доводилося перебиватися жалюгідними крихтами так званої дружби. Та хіба це дружба, коли блондин таємно і так палко Леві жадав?    

Ервін не заперечував, іноді він насправді поводився, як повний придурок. Ситуація з негативними коментарями про Левіни картини теж була з ряду ідіотських вчинків. Однак, в такі моменти він розумів, що Акерману не байдуже і їхнє спілкування викликає у нього хоча б якісь емоції, нехай і негативні. Сміт взагалі притримувався принципу, що краще сказати правду, ніж брехню у гарній обгортці. В нього і робота була така – казати правду, відкривати людям очі на їх таланти та мистецтво. Тому і Леві він сказав все чесно і без прикрас. Ця серія його картин нічого всередині не викликала. Не у нього. А чоловік точно знав, яку бурю почуттів можуть підняти роботи Леві Акермана, як художника-урбаніста.     

– Ти чого на мене очі витріщив, Сміте? – невдоволено покликав Акерман, висмикнувши друга з роздумів. Поруч стояв чекаючий на замовлення офіціант. – Замовляти будеш?

Коли з вибором страв закінчили, блондин знову вирішив спробувати почати розмову:

– Ти знаєш, що я не люблю, коли ти звертаєшся до мене на прізвище. Так, наче нас нічого не пов’язує. 

– Ти заслужив сповна, – стис плечима Леві. – Ти, здається, забув, що ми друзі і вирішив, що я один з тих зелених середньостатистичних художничків, які приходять до твого кабінету, щоб попросити відкликати статтю? Думаєш, я бігати за твоєю думкою буду, м?  

– А ти здається забув, що більшість твоїх картин стали успішними, тому що спочатку ти питав поради в мене, – парирував Ервін. Левіні сірі очі полихнули недобрим полум’ям. 

– Ні, Сміте, – кипів Акерман, – мої роботи успішні, тому що я малював їх, тому що, бляха, душу в них вклав, тому що підбирав кольори і сенси і тому що не спав ночами, завершуючи їх. Зрозуміло?

– Ти не можеш заперечувати, що тобі вигідно мати художнього критика за друга, – Ервін дивився прямо і навіть не думав відводити погляд. В такі моменти навіть Ханджі боялася знаходитися поруч, тому що могло випадково знести назріваючим торнадо.

– Мені тобі на колінах подякувати? – Леві схрестив руки на грудях та закотив очі. Йому принесли омлет з помідорами та спаржею, він вдячно кивнув офіціанту. 

– Словесного «дякую» було б достатньо, – продовжував гнути своє Ервін. Він хотів помиритися, але їх з Леві сварки завжди були неконтрольованою стихією. 

– Пішов ти, – так само не відступав художник. Захищати себе та свої роботи він буде до кінця і не потерпить необгрунтованих негативних коментарів. Ще й дякувати Смітові він має за таке? Як би не так.

З побоюванням косячись на пару відвідувачів, офіціант поставив перед Ервіном його яєчню з беконом, тостами та картоплею гашбраун¹, а потім приніс напої – еспресо та чай з бергамотом і жасмином. Виконавши свою роботу, хлопець поспішив повернутися до барної стійки, подалі від двох розлючених чоловіків. Вони говорили спокійно і іншим зовсім не заважали, але від цього спокійного тону ставало ще моторошніше.    

Леві та Ервін прийнялися за сніданок. Гнітюча тиша чорною хмарою нависла над їх столиком біля вікна. Вони завжди по довгу мовчали, коли розмова заходила у глухий кут з образ, гострих слів та колючих поглядів. Кожен мав час трохи поміркувати про своє, поки столові прибори розмірено стукали об тарілку. Сміт намагався прийняти той факт, що йому доведеться запхнути свою гордість подалі та вибачитися, якщо він не хоче, щоб Акерман ще більше віддалився. А Леві думав, чи варто ті вибачення приймати? Він дуже багато шансів давав Ервіну, а той їх всі проміняв на можливі сварки. Художник зітхнув – звісно, пробачить, варто тільки Смітові заговорити щиро. Вони було далеко не чужими людьми, і другові емоції брюнет зчитував дуже навіть добре, знав його, як облупленого. Скільки разів вони сварилися – стільки разів Акерман його пробачав, якби боляче йому не було, якби вперто себе не поводив. І чого за Сміта так тримався? Сам не розумів. Іноді через це відчував себе повним дурнем. 

– Гаразд, – Ервін поклав виделку з ножем та подивився на Леві, той повернув йому погляд. – Я був неправий, – очі-крижинки вкололи морозом. Акерман знав, як сильно друг не любив наступне слово, яке мало бути сказане, щоб закрити цей конфлікт і жити далі, прикидаючись, що все з їх стосунками нормально. – Вибач.   

– Дякую, – Акерман з полегшенням видихнув. Наразі буря оминула їх. – Наступного разу, Ервіне, благаю, коментуй мої роботи, тільки коли я попрошу. 

– Раніше мені не потрібен був дозвіл, – хмикнув блондин, беручи чашечку еспресо. 

– Раніше в мене не було таких затяжних художніх криз, – чоловік відкинувся на спинку стільця та потер пальцями перенісся. Голова починала нестерпно боліти. Ані їжі, ані чаю вже не хотілося. – Гадаю, мені просто треба малювати у своєму темпі. 

– Виставка за шість місяців, а в тебе готові тільки три роботи з запланованих тридцяти. Як плануєш встигнути? – Ервін щиро бентежився, знав же, наскільки важлива для Акермана його художня кар’єра. – Подумай над моєю пропозицією здвинути дату. Я вчора також сказав про це Петрі.  

– Вона тепер мене вмовлятиме, – закотив очі. – Я думаю, що впораюся. Маю впоратися. 

– Леві!..

– Годі, Ервіне, – попередив художник, – інакше знову посваримося. Я буду працювати так швидко, як зможу, а там подивимося, чи треба змінювати дату. До травня ще далеко. 

– Я не хочу, щоб щось похитнуло твою репутацію.

– Знаю, – Леві сам цього дуже не хотів. Залишалося сподіватися тільки на самого себе і те, що його стан дозволить йому намалювати заплановане. Або хоча б двадцять робіт як мінімум.

Акерман поринув у свої думки, поки Ервін роздивлявся його втомлене обличчя. Темні кола під очима, ледь помітний зморений прищур – Леві виглядав так, ніби тижнями не бачив спокійного сну. Втомлений, розбурханий переживаннями за свій стан та виставку він не залишив собі часу на відпочинок. Чорні брови насупилися, зійшовшись на переніссі, видавали невдоволення ситуацією, яка склалася. Сміт не знав, що і сказати, тому що підтримка друзів у скруті ніколи не була його сильною стороною. Він знав тільки те, що зробить все можливе, задіє всі свої зв’язки, щоб не дати Леві впасти – у гіршому випадку. У кращому – сподівався, що його задовлених коментарів буде достатньо, щоб запевнити публіку прийняти роботи Акермана. Чоловік вірив, що вони вийдуть гідними і точно заслуговуватимуть його хорошого відгуку. Інші Леві просто не дозволить собі виставити напоказ. 

– Чого замислився знову? – долинув до Сміта голос друга. 

– Ти був першим, – посміхнувся блондин. – Ти добре спиш?

– Сьогодні так, – Леві зітхнув. – Не хочу про це, гаразд?

– Як скажеш, – погодився Ервін, йому більше не хотілося сваритися. – Я не буду втручатися у твій процес. Проте пообіцяй, що скажеш мені, якщо потрібна буде порада.

– Як завжди, Ервіне, – кивнув.                 

Треба було визнати, ця домовленість брюнета трохи заспокоїла. Конфлікти з Ервіном Акерман не любив більше за все, і рідко вони вирішувалися так просто, як сьогодні. Все ж художник бачив у ньому когось більшого, ніж просто друга – частину свого минулого, спільний шлях, який вони пройшли. Сміт був тим, хто вірив у нього, хто одним з перших побачив у ньому справжнього художника, хто завжди був поруч та цінував його творчість, навіть якщо його слова іноді ранили. Можливо, це була одна – і найбільша – з причин, чому Леві за нього тримався.    

Ервін глянув на наручний годинник та зазбирався. Перевірив папери в портфелі, залишив гроші за – звісно, свій і Леві – сніданок на столі та встав, кидаючи на друга лагідний погляд блакитних очей. 

– В мене зустріч, тому маю йти, – пояснив він. – Дякую, що погодився зустрітися і поговорити. 

– Так-так, – відмахнувся Акерман. З нього вже було годі дружніх сентиментів на сьогодні. – Тільки більше не верзи дурниць. 

– Побачимося, – Сміт махнув рукою. 

– Ага. 

Леві також вийшов з кав’ярні слідом за Смітом. Він зупинився на порозі, дістав з кишені пальто цигарки та закурив одну. Міцний червоний Мальборо завжди був наче таблетка заспокійливого після таких виснажливих для нервів розмов. Тютюновий дим заклубився в повітрі, піднімаючись вгору, до неба. Акерман прослідкував за його шляхом очима і завмер, замилувався різнобарвними, прямими, але все одно не схожими один на інший дахами квартирних будинків. В Трайбеці, на Бродвеї, в районі, де жив художник, не було хмарочосів, але деякі будівлі навколо все одно сягали сорока поверхів. Однак, на диво, не закривали собою небо. Сьогодні воно було сіре та сумне, один в один відповідало внутрішньому стану Леві. Збирався чи то дощ, чи то сніг, а через підвищену вологість плюсова температура відчувалася мінусовою. 

Люди снували навколо, метушилися, гомоніли, а можливо то був сам Нью-Йорк. Іноді це місто здавалося Леві живим – приховувало свої таємниці у темних провулках, а напоказ виставляло сяючі вітрини магазинів та хмарочоси, у яких велися бізнеси на мільярди доларів та розкішно жили знаменитості. Чоловікові здавалося, що він знає кожну сторону, грань Нью-Йорку, може розказати – намалювати – про нього майже все, але в цей раз місто вперто мовчало у відповідь, не бажаючи говорити з ним один на один. Акерман, ясна річ, був не в захваті, але такі етапи бувають в будь-яких стосунках. 

Художник подумав, що сьогодні краще залишитися вдома і спробувати допрацювати картини, які він вже почав, або ж почати нові. Хоча ідей у нього було не вельми багато. Леві розблокував телефон, щоб перевірити час – 10:04 – а той одразу дзенькнув сповіщенням про нове повідомлення в мессенджері. 

Ерен

ви прийдете сьогодні до парку?

хочу пригостити вас чаєм! тут в кав’ярні неподалік є дуже-дуже смачний

Акерман хотів відкрити віконце з діалогом, але замислився, чи треба йому зараз це спілкування – чи будь-що, що з нього вийде, тому що Еренові наміри були більш, ніж зрозумілі. У Леві зараз і так життя – як карусель. Треба розібратися зі своєю кризою і намалювати як мінімум двадцять робіть до травня, а це значить, що малювати треба буде швидко, а ще з важливого – домовитися з власником галереї про приміщення. І краще більше не сваритися з Ервіном. Хоча б в цей період. Стосунки у це проблемне життєве рівняння ніяк не вписувалися, тому що безперечно потребували ще більше морального та фізичного ресурсу, ніж малювання, і Леві щиро сумнівався, що у нього вийде.    

Однак, цей хлопець його зацікавив, і це було марно заперечувати. Він вчора з такою швидкістю додав Еренів номер в контакти, що позаздрили б будь-які хакери. Після невдалих стосунків з Ервіном – про які Леві згадував вкрай рідко – у нього звісно були не одні, і з чоловіками, і з жінками, проте ніхто не затримувався в його житті надовго. Всі свої почуття та всю свою любов Акерман вкладав у картини і ніколи про це не шкодував. Проте з Ереном чомусь раптом захотілося поділитися чимось потаємним, розділити думки та приємні моменти. На Леві це було зовсім не схоже, тому йому і було цікаво подивитися, що буде далі. Однак, марну надію він теж не хотів давати. Хоча напевно він дав її вчора, коли залишив хлопцеві свій номер. Дилема. 

Поки художник міркував, прийшло ще одне повідомлення. 

Ерен

я не наполягаю, просто не побачив вас зранку і вирішив запитати

Леві

Я сьогодні малюю вдома.

Ерен

оу

я зрозумів

а завтра?

Акерман зовсім не помітив, як губи розплились у легкій усмішці. І як він примудрився в таке вляпатися? Чим він вчора думав? Хлопчина ж в університеті вчиться. Цікаво стало. Та що за дурня? 

Художника насправді ані краплі не бентежила різниця у віці, Ерен був повнолітнім, то про це чоловік навіть не сильно замислювався, це все були вперті відмовки. Протистояння самому собі і своїм рішенням, щоб просто підтвердити свій кепський характер були нормою. Особливо, коли Леві почував себе не найкращим чином. Акерман вже знав, що він хоче спробувати, дати цьому спілкуванню, цьому хлопцеві з малахітовими очима шанс. Дати шанс і собі також. Дати комусь можливість його любити і любити у відповідь.

Чоловік викинув недопалок у смітник біля кав’ярні та надрукував відповідь. Зворотного шляху, здається, вже немає.

Леві 

Завтра принось свій чай. Я буду о 9:00. 

Ерен

прийнято *смайлик, що віддає честь*

Леві

А на пари в універ тобі не треба?

Ерен

в мене завтра тільки одна модульна і вона в обід

а який чай хочете?

*скріншот меню*

Леві

На твій смак. 

Акерман заховав телефон у кишеню та поспішив додому, він почав потроху мерзнути від морозної погоди. Чоловік зупинився на світлофорі, очікуючи зелене світло, коли знову дзенькнуло сповіщення. Сьогодні зранку він нарозхват. 

Петра

Пане Акерман, вітаю! Я можу приїхати до вас? Треба дещо обговорити стосовно галереї і вашої виставки. Хочу особисто. 

Леві

Привіт, Петро. Звісно, коли тобі буде зручно.   

Брюнет зітхнув та ступив на розкреслену на дорозі білосніжну зебру. Треба було щось робити, вирішувати, кудись бігти, розмовляти з важливими у мистецькій сфері людьми, а у Левіному стані хотілося тільки закритися у майстерні на другому поверсі своєї квартири і спробувати зосередитися на роботах. Спробувати достукатися до себе самого і нарешті намалювати так, як він вмів – живі, сповнені ритму Нью-Йорку картини. Він почав боятися, що більше ніколи не зможе створювати те, що цінуватимуть люди, що цінуватиме він сам. Це, певно, був його найбільший кошмар.   

Нісенітниці. Про таке не треба було і гадати. Леві наказав собі зібратися, і коли відкрив двері квартири вперто попрямував у майстерню. Врешті-решт, запах олійних фарб змішаний з димом цигарок та всі художні напрацювання навколо завжди знімали напругу та приводили до тями.

***

Леві 

Завтра принось свій чай. Я буду о 9:00. 

Ерен

прийнято *смайлик, що віддає честь*

Леві

А на пари в універ тобі не треба?

Ерен

в мене завтра тільки одна модульна і вона в обід

а який чай хочете?

*скріншот меню*

Леві

На твій смак. 

Ерен прочитав переписку ще раз і, посміхаючись, заховав телефон у кишеню куртки. Сьогодні зранку він не бігав, але компанію Арміну та Бейглу на прогулянці вирішив скласти. Чесно кажучи, він дуже хотів побачити Леві – і так, він досі був шокований тим фактом, що тепер знав ім’я художника і мав його номер телефону в своїх контактах. І навіть переписувався з ним. Дурне серце раділо маленькій перемозі, проте головою Єгер розумів, що це тільки початок і йому ще належить пройти тернистий шлях, щоб зблизитися з чоловіком. Здаватися хлопець ні в якому разі не збирався, та і вроджена гордість просто не дозволила б цього зробити. Навіть попри всі можливі труднощі у душі мелодійно цвірінькали пташки, а втіха від знайомства дарувала крила за спиною. 

Бейгл приніс паличку та призивно гавкнув, намагаючись привернути увагу Ерена. Армін штовхнув друга в плече та кивнув в сторону собаки. 

– Молодчинка, Бейгле! – одразу включився у гру Єгер та присів, щоб забрати паличку та кинути її ще раз. – Побіжиш ще, га? – він помахав нею у повітрі та жбурнув подалі. – Лови, лови! – пес радісно понісся по парковому газону, пожовкла трава якого вкрилася білим інеєм. 

– Чого ти весь ранок радісно зиркаєш в телефон? – поцікавився Армін, хоча відповідь була очевидна і він її пречудово знав. 

– Писав Леві, – сказав Ерен. 

– То що?

– Він сьогодні не прийде, – в голосі заграв легкий смуток. 

– Але?

– Але прийде завтра, – вже радісніше відповів друг. – Запропонував пригостити його чаєм з Bricks . 

– Це гарна ідея, – всміхнувся Арлерт, спостерігаючи за сяючим Ереном зі сторони. 

Вчора ввечері друг в черговий раз присів йому на вуха, розповідаючи про свою зустріч з художником – чи краще тепер казати Леві – у парку. Арміна в глибині душі це трохи дратувало, тому що треба було готуватися до контрольних та іспитів, а Єгер витрачав впусту свій час та ще і в нього забирав. Проте блондин не міг не помітити, яким той був щасливим і натхненним можливістю зблизитися з чоловіком, що так подобався. Власне через це він і притримав при собі всі злісні коментарі – просто вмів радіти Ереновим успіхам та бути поруч. Врешті-решт, вони з дитинства були поруч і могли відчувати настрої один одного, просто заглянувши в очі.    

– То ти покличеш його на побачення? – запитав Армін, він легенько штовхнув камінець носком черевика. 

– Думаю, поки в парку спілкуватися будемо, – Ерен нахохлився, наче горобець, намагаючись зігрітися, а вологе повітря ані краплі не допомагало. 

– Не плануєш поспішати, еге ж?

– А маю? – хлопець зиркнув на Арлерта. 

– Ні, – захитав головою хлопець, – я завжди тобі кажу все робити у твоєму темпі, Ерене. Не забувай про це, гаразд? 

– Ти зараз говориш, як моя психотерапевтка, – Ерен присів до Бейгла та погладив його поміж вух. Пес поклав перед ним паличку і радісно гавкнув, сповіщаючи про виконання команди. 

– Кажуть же, що найкращі друзі теж трохи психологи. Ну, або, як в нашій ситуації, психотерапевти, – засміявся Армін і теж присів поруч, починаючи пестити бульдога. 

– Знаєш, що насправді мене розчаровує? – Єгер глянув на друга, той питливо дивився у відповідь. – Що вчитися не можна у своєму темпі. Було б зручно, скажи? – хлопець тихенько захихотів. 

– Так, – повернув усмішку Армін, – було б.

Арлерт піднявся та ще раз жбурнув собаці паличку, той побіг за нею, наче вперше, не втрачаючи ігривого ентузіазму. Юнак подумав, що була б Бейглова собача воля він би цілими днями ганявся за пташками та грав з паличками. Хоча певно пес саме так і думав. Що йому ще було робити?  

Хлопці занурилися кожен у свої думки. Ерен міркував, як йому краще зарекомендувати себе перед Леві, а Арлерт – як допомогти другові, якщо це спілкування виллється для нього у чергову кризу неприйняття себе. Єгер міг храбритися та казати, що у нього все під контролем і він любить всі свої частини – тепер так, і його лікарка також запевнила, що все добре і сеанси більше не потрібні. Однак, Армін разом з Мікасою все одно уважно слідкували за ним. Таким чином, щоб той не зрозумів, звісно, інакше скандалу було б не уникнути. 

У Ерена були серйозні проблеми у школі через булінг і постійне тикання пальцем, наче він посланець Сатани, а не просто хлопець, якому подобаються інші хлопці. Все було набагато складніше насправді, але Єгер не любив про це згадувати, то і друзі з родиною робили вигляд, що нічого не сталося і намагалися бути поруч та дарувати підтримку у найскрутніші моменти. Армін пам’ятав, як Мікаса вмовила пані та пана Єгерів звернутися до психотерапевта та як ходила з Ереном на сесії, чекала під кабінетом. Арлерт у свою чергу намагався відволікти друга повсякденними заняттями та підготовкою до вступу в університет, хоча в той час тому було важко про це думати. Вони всі тоді – і досі – показували йому свою любов та готовність допомогти, і хлопець був їм вдячний від усього серця. Рідні люди – та, певна річ, терапія – навчили Ерена ніколи більше не боятися себе і того, ким він є.  

– Ерене, – покликав Армін, – ти гадаєш це щось серйозне?

– Поки не знаю, – чесно відповів хлопець. – Хотілося б щоб було. Дуже. 

– Будь обережним, гаразд? 

– Знаю-знаю, інакше ви з Мікасою переживатимете, – кивнув Єгер, погоджуючись. 

– Не тільки ми, твої батьки також, – зауважив блондин, блакитні очі уважно спостерігали за другом. 

– Зі мною вже все добре, Арміне. Я ж не дитина, щоб за мною постійно наглядати. 

– Я просто перестраховуюсь. 

Їх огорнула тиша. Люди проходили повз, розмовляючи, недалеко діти ліпили сніговика зі снігу, який тонким шаром залишився лежати на траві, Бейгл нісся до них з паличкою. Ерен посміхнувся і порушив мовчання:

– Дякую, – його слова лагідними хвилями дісталися серця друга. 

– Завжди будь ласка, – зрадів Армін і легенько штовхнув Єгера в плече. Обидва хлопці тихо засміялися. 

Вони багато разом пройшли, пліч-о-пліч, спиною до спини, знали багато секретів та розділяли таємниці. У Ерена не було людей рідніше, ніж Мікаса та Армін, якого він також вважав братом, хоч і не кровним. Арлерт теж завжди знав, що він може з упевненістю розраховувати на своїх двох друзів та їх поміч. 

Армін причепив Бейглу повідець і вони вирішили заскочити до супермаркету перед тим, як попрямувати додому. Тижні в кінці навчального семестру ніколи не були легкими, тому хлопці планували закупитися енергетиками та якоюсь їжею та провести залишок дня за підготовкою до тестів. Що ж, це був план Арміна, а Ерен просто до нього доєднався, тому що інших ідей щодо дозвілля не з’явилося, та і вчитися все ж було корисно.    

***  

Наступного ранку температура трохи піднялася, стало тепліше, але все одно закутаний у теплий шарф Ерен в зимовій парці поспішав до заповітної лавки у парку. Він тримав у руках два стаканчика: з капучино – для себе, з чаєм – для Леві. Він ризикнув взяти сезонний – з додаванням мандаринів та апельсинів, проте все ж з бергамотом – і тепер трохи хвилювався, чи сподобається чоловікові. Леві сміливо та прямо довірив йому вибір свого напою, тому хлопцеві аж ніяк не хотілося вдарити обличчям в болото. Бариста у кав’ярні дуже сильно нахвалювала цю нову позицію у їх чайній карті, а Єгер вірив, що дівчина робила це не просто так. Він їх постійний клієнт і не годиться було його дурити. 

Акерман прийшов до парку за сім хвилин до дев’ятої та опустився на лавку, поставив поруч свій портфель з приладдям. Сьогодні Леві почував себе більш спокійно та впевнено. Розмова з Ервіном і його обіцянка не лізти з порадами задарма принесли в життя художника маленьку дрібку рівноваги. До того ж, Петра вчора принесла гарні новини – зустріч з власником галереї призначалася на завтра, тому Акерман сподівався, що ця проблема теж вирішиться і полишить його і без того хвору голову.  

Зараз же, побачивши поспішаючого до нього Ерена, художник зовсім розслабився. Він передчував легку розмову, під час якої можна буде дізнатися хлопця трохи краще і надати йому таку саму можливість у відповідь. Вночі чоловік довго ворочався і не міг зімкнути очей, обмірковуючи свій вибір на користь спілкування з Єгером, але все ж вирішив плисти за течією. Як завжди казала його неповторно чудова мати, люди ніколи не приходять до інших в життя без причини, кожен несе якусь ціль. Леві вирішив цій цілі довіритися. Що ж, хоча б ризикнути.     

А ще він дуже чекав, який чай принесе Ерен. Акерману було цікаво, чи вгадає хлопець зі смаком. Не те щоб це було вельми важливо, але було б вдвічі приємно, якби юнак приніс те, що сподобалося б художнику. Це однозначно підняло б Левін настрій.

– Добрий ранок! – привітався Ерен та протягнув гарячий стаканчик, накритий пластиковою кришечкою. – Вибачте, що запізнився, гаряче нести трохи незручно, – пояснив хлопець, опускаючись на лавку поруч. 

– Все добре, – куточком губ всміхнувся Акерман, – тільки десять хвилин по дев’ятій. Тим паче, ми не домовлялися на конкретний час.

– Але ви сказали, що будете тут рівно о дев’ятій.

– Сказав. 

Ерен щиро не розумів, відсьорбуючи своє капучино:

– То і я мав би. 

– Не обов’язково, – похитав головою чоловік.

– Я все одно не люблю запізнюватися, – фиркнув хлопець. Леві подумки зауважив, що це похвально. – То ви спробуєте? – Єгер вказав на паперовий стаканчик з чаєм. Цікавість та нервовість вже розпирали його зсередини. 

Акерман глянув на нього, такого збентеженого, бажаючого справити гарне враження і просто пригостити чимось смачним. Блискучі малахітові очі спостерігали за кожним Левіним рухом, а з роту вирвалася хмарка пари. Від такої пильної уваги чоловік аж трохи зніяковів та стушувався, а серце у грудях забилося швидше звичайного темпу, тому Леві поспішив спробувати чай. Напій розлився на язиці теплом та терпкими цитрусами – солодка ніжність мандарина, яскрава свіжість апельсина – а ще гірчинкою бергамоту, яку художник так обожнював. 

– Це дуже смачно, – прокоментував Акерман, нарешті ковтнувши, проте на язику ще грав пряний смак. Плечі Ерена одразу опустились, напруга спала. – Дякую. 

– Добре, що не прогадав, – радів хлопець, знову відпиваючи каву.

– Справді добре, – всміхнувся Леві, озираючись навколо в роздумах, куди можна прилаштувати стаканчик, аби продовжити роботу над замальовками. 

На допомогу прийшов Ерен, сяючи білозубою посмішкою:

– Потримати? 

– Мені малювати треба, то це не на п’ять хвилин, – попередив Леві. 

– Це нічого, – хлопець обережно взяв чай у нього з рук, – будете забирати у мене, коли захочете.        

Акерман вигнув брову, дивуючись, але погодився. Все ж ставити стаканчик на лавку, яка була під нахилом, було не дуже безпечно. Вони сиділи, оповиті тишею та прохолодним ранковим повітрям. Леві зосереджено водив по паперу олівцем, накидуючи силует Статуї Свободи, а потім додаючи деталі – факел, полум’я, корона, контури губ, очей та носа, складки тканини туніки. Акерман обережно ловив захопливі погляди хлопця на собі та своїй роботі. Частіше за все чоловіка така увага дратувала, але Єгерова зовсім не приносила дискомфорту. Було приємно.

Ерен з цікавістю спостерігав за процесом. Однак, намагався це робити так, щоб не відволікати. Він не один раз бачив, як Мікаса креслила проєкти будівель, як робила їх у програмі на ноутбуці, але йому ніколи не доводилося споглядати, як хтось – тим паче професійний художник – працює над черговим витвором мистецтва, нехай це просто замальовки. Дух від цього точно захоплювало. Лінії на кресленнях сестри завжди були прямим та чіткими, мали певне призначення, коли у Акермана вони закручувалися, звивалися, бігли вперед та майоріли, проте все одно в кінці складалися у чоловікові думки та почуття.  

– А навіщо ви її з різних ракурсів малюєте? – запитав хлопець, коли Акерман відволікся і потягнувся за чаєм. 

– Бо ще насправді не вирішив, як краще зобразити на картині, – пояснив художник, оглядаючи те, що вийшло. Доволі непогано. 

– Сьогодні ви не вириваєте листи зі свого скетчбуку та не викидаєте у смітник, – помітив юнак. – Я багато разів бачив, як ви це робили, коли бігав повз. Сьогодні вам подобається?

– Можна і так сказати, – художник кивнув. – Хоча все одно можна і краще. А сьогодні чого не бігаєш? – вирішив запитати Леві, чіпляючись за нагоду, яку йому надав Ерен. Він склав приладдя для малювання на лавці і закинув ногу на ногу.  

– Я бігаю два дні, а потім два не бігаю, – охоче пояснив Єгер, навіть не звернувши увагу на раптову зміну теми. Він вже допив каву і викинув стаканчик у смітник поруч. – Сьогодні якраз другий день без пробіжки. А ви спортом займаєтеся?

– Так, ходжу до спортзалу на силові тренування, – художник дістав пачку з червоним Мальборо та запальничку. 

– І палите, – зі сміху пирскнув Ерен. – Іронічно, що ви саме зараз вирішили закурити. 

Леві хмикнув, погоджуючись з вдалим хлопцевим коментарем:

– Доля така – не інакше, – сказав, випускаючи дим з рота.

– І давно палите?

– Років десять. 

– Малюєте десять років, палите також. Це не пов’язано? 

– Ні, – відмахнувся Акерман. – Палити я почав в універі, щоб зменшити стрес, а потім не зміг відмовитися. Не дарма паління називають залежністю та дурною звичкою. 

В глибині душі Ерену дуже хотілося прокоментувати паління художника, як найпривабливішу річ, яку він бачив, але для такого одкровення точно ще було зарано. Замість цього хлопець перевів розмову до університетського життя. Розказував про своє навчання, проєкти та тести, а потім про вечірки та розваги. Леві слухав та час від часу щось питав, потім розповів трохи про те, як доводилося вчитися йому. Частину з вечірками та розвагами оминув стороною, бо, мабуть, так, як розважалися вони в студентські роки, ніхто зараз не розважався. Хоча з розповідей Ерена було зрозуміло, що зараз молодь все ще тримає планку.  

Вони обговорювали всілякі дрібниці з життя. Програмування, комп’ютери та веб-сайти Ерена і мистецтво, фарби та картини Леві. Обидва такі протилежно різні в своїх захопленнях вони все одно змогли знайти точки дотику. 

Єгер захоплено жестикулював, розповідаючи щось про штучний інтелект і його користь у створенні веб-сайтів. Було в цьому хлопцеві щось заразливо-чарівне – щире захоплення, невимушена легкість, з якою він говорив про те, що любив, про свою майбутню професію. Леві, звиклий до споглядання світу крізь картини та кольори, спіймав себе на тому, що не хоче перебивати – лише слухати. Ерен зі свого боку щиро оцінив намагання Акермана спокійно та впевнено, наче дошкільнику, пояснити різницю між олією та акрилом. Художник показував фото своїх робіт, намальованих цими фарбами, на телефоні та в інтернеті, щоб хлопець зрозумів, як вони лягають на полотно, проте не бачачи їх на власні очі йому це важко давалося. Леві поблажливо зітхнув та заблокував телефон:

– Якщо колись прийдеш до мене у майстерню, я спробую ще раз пояснити. 

– Ви мене запросіть, і я обов’язково прийду, – Ерен світився усмішкою.

– Та ти нахаба, – хмикнув чоловік. 

Малахітові очі не видавали ані краплі сорому. Хлопців сміх забринів у повітрі:

– Тільки коли мені це вигідно.

Об одинадцятій Ерен сказав, що йому вже час йти, тому що він має встигнути на модульну контрольну. Йому дуже не хотілося лишати Леві, але він пообіцяв написати, як тільки впорається з тестом. Чоловік охоче погодився і теж зазбирався додому, тим паче, сьогодні він був задоволений замальовками настільки наскільки це було можливо після ряду невдач. Навіть подумав про те, що сьогодні точно зможе привести вже початі картини до ладу. 

Коли Леві вже сідав в свою Ауді Спортбек, його осяйнуло, що він справді чекає, коли телефон дзеньке сповіщенням про нове повідомлення від Ерена. 

Дідько.    

Chapter Text

Так тривало деякий час – вони зустрічалися у парку, багато говорили про мистецтво, життя, мрії та плани, ділилися почуттями та думками, а ще Ерен дуже багато хвалив роботи Леві. Єгер бачив їх всі на фото, вживу – тільки замальовки Статуї Свободи, проте це не заважало йому робити щирі компліменти. Хоч юнак і визнавав, що не дуже знається на мистецтві, але картини Акермана йому чесно подобалися. Він дуже хотів зрозуміти, що було в них закладено, чому були використані саме такі кольори та зображені саме ці місця. Ерену здавалося, що так він наблизиться до чужої душі хоча б на маленький крок. 

Що ж, він не був далеким від істини.

Леві відкривався так стрімко і вільно – навіть сам себе не впізнавав. Йому зазвичай потрібно було більше часу, щоб звикнути до людини та почати довіряти. Навіть з Ервіном йому знадобилося три місяці, щоб від постійних суперечок перейти до дружби і ще через чотири – до стосунків. Нехай навіть такий тернистий – цей шлях не привів їх до гарного фіналу. Однак, Ерен був надзвичайно уважний і так зосереджено слухав, що серце Акермана, закарбоване гірким досвідом, миттєво розтало. Виявляється, чоловікові просто хотілося бути почутим та відчути тепло іншої людини. Він не наговорював на своїх друзів, наче вони не вміли слухати – ні в якому разі, просто з Єгером було інакше. Наче він повернувся додому після довгих блукань у темряві. Все ж, Леві був художником і його душі – дуже глибокій її частині – був властивий романтизм, який проявився, щойно він зустрів одного конкретного хлопця. 

Вони спілкувалися особисто, а коли не могли, то постійно були на зв’язку через переписки. І Леві, який використовував месенджери загалом тільки для роботи та короткого спілкування з друзями, зрозумів, яким веселим та різностороннім може бути обмін повідомленнями. Ерен скидав смішні картинки та короткі відео, посилання на плейлисти та подкасти, які Акерман слухав, коли малював – робота йшла набагато краще. А ще кожен день бажав доброго ранку та надобраніч. Іноді хлопець надсилав фото себе і всього, що бачив навколо, казав, що так намагається допомогти Леві зі створенням робіт до виставки. З часом художник теж почав ділитися чимось своїм – підбірками картин та кольорів, музикою, фото своєї майстерні. Одного разу він знайшов рейтинг найпопулярніших місць для художників у Нью-Йорку, і Ерен, ані секунди не вагаючись, запропонував їх відвідати. 

Ерен

нумо сходимо! 

в яке перше?

Леві 

Я вже був в декількох. 

І взагалі, в тебе є час ходити кудись? Не маєш вчитися?

Ерен

та я і так кожен день вчуся

годі вам

кажіть, куди йдемо

відмовки не приймаються 

Леві

На побачення мене кличеш?

Ерен

якщо хочете, то буде побачення

Тоді Леві нічого не відповів, просто змінив тему, бо вирішив ще трохи почекати з одкровеннями, але і Ерен ніяк його мовчання не прокоментував. Він поводив себе як зазвичай – жартував та всміхався, і Акерман не міг зрозуміти, чи вдало вчинив, поставивши каверзне питання. Він знову власноруч дав юнакові ще один шанс, тепер більш чіткий та зрозумілий. Чоловік був певен, що той ним скористається, тільки питання – коли саме. Та поки хлопець ніяких відвертих кроків не робив, вони все ж відвідали деякі місця з підбірки. Леві оцінив, а Ерен вразився, що у Нью-Йорку така велика спільнота художників та творчих людей загалом.         

Акерман дивувався швидкості, з якою юнак укорінювався в його серці. Пройшло тільки трохи більше двох тижнів, а Ерен створював спогади-картинки з собою зі стрімкістю метеорита, який проходить атмосферу, летючи до Землі. Був поруч, ділився своїми фото, залишав запах своїх парфумів на одязі Леві – м’ята та зелений чай, після яких з’являлася свіжість цитрусів. І навіть зараз, чекаючи Ханджі та Ервіна в ресторані на дружню зустріч в кінці тижня, художник переписувався з хлопцем.   

– Леві! – до чоловіка йшла Ханджі у класичному брючному костюмі насиченого темно-зеленого кольору та – він помітив – нових окулярах у тонкій оправі. Зібране у високий обережний хвіст на потилиці каштанове волосся колихалося у такт її рухів. – Привіт, буркотунчику, – привіталася подруга, сяючи білосніжною посмішкою та опускаючись за стіл. 

– Привіт, язвочко, – передражнив її тон Акерман. Він завжди так називав Ханджі, коли вона робила те, що йому було не до вподоби. Жінка добродушно закотила очі. – Гарні окуляри, – через секунду додав, – тобі дуже пасує. 

– Розповідай-но, – зажадала Ханджі, нахиляючись ближче. – Ти наче зник з радарів. Ні слуху, ні духу від тебе останнім часом, скільки б повідомлень я тобі не залишила. Я, чесно, здивувалася, коли побачила, що ти зголосився прийти на спільну зустріч. 

Акерман помовчав мить, обдумуючи відповідь, а потім відкинувся на спинку стільця і зітхнув:

– Нічого розповідати. 

– Скажеш теж, – відмахнулася жінка. Вона знала його прекрасно, і якщо Леві Акерман каже, що розповідати нічого, то точно є щось, що його бентежить. – Ви з Ервіном нормально поговорили? Він мовчить, як води у рота набрав, негідник. 

– Якщо обидва погодилися на вечерю, то як гадаєш? – хмикнув Леві. 

Ханджі насупила тонкі брові, підфарбовані на кінчику олівцем, щоб завершити гарну дугу форми:

– Знаю я вас. Два вперті барани, – вона знову закотила очі. – То що, теж мовчатимеш?

– Можу тільки сказати, що ми все вирішили. Ервін погодився, що він поводився по-свинськи, – художнику відверто не хотілося згадувати ту розмову. – Без деталей, по руках?     

– Ну нехай, – погодилася Зое, зітхаючи. – А виставка?

Про це Акерману теж не те щоб кортіло балакати, але залишити подругу в незнанні він теж не міг, тому неохоче відповів:

– Потихеньку щось малюється. П’ять картин вже готові.

– Ого, Леві! Це ж чудово! – зраділа Ханджі і навіть плеснула в долоні. Після місяців застою такий результат здавався неабияким досягненням. 

– Дякую, – коротко кивнув той. 

– Гаразд, буркотунчику, про що поговоримо, щоб ти так не супився? – жінка усміхнулася. – В мене серце розривається на тебе дивитися, коли твої брови на переніссі сходяться, – вона театрально схопилася за ліву сторону грудей. – Будеш так бусурменитися, зморшки з’являться раніше потрібного, а ти і так вже не молодий. 

– Хто б казав, га? – обурився Леві. Ну що за нахабство! – У тебе в окулярах теж діоптрій не меншає з кожним роком. 

– Так краще, – вже сміялася Зое. 

– Нестерпна жінка, – чоловік склав руки на грудях. Проте довго сердитися все одно не міг, та і це все лише гра на публіку. Акерман Ханджі дуже цінував і любив, тому, змінюючи тему розмови, запитав: – Як Мобліт?

Леві звернув увагу на дві обручки – на честь заручин та весілля – на підмізинному пальці лівої руки Зое, ті гарно майоріли діамантами та золотом під штучним світлом ресторанних ламп. Ханджі та Мобліт зустрілися у кав’ярні біля Нью-Йоркського університету – вона там працювала, а він був у тому районі по своїх прокурорських справах. А потім Леві згадав, як на початку вересня вони святкували весілля цих двох. Подруга була така гарна у білій приталеній сукні, з високою зачіскою та у комплекті сяючих прикрас. Акерман, мабуть, ніколи до того моменту не бачив її такою щасливою. Навіть коли робила свої дослідження з біохімії, так не раділа. Загалом святкування було видовищним, і Леві навіть дозволив собі трохи перебрати з випивкою, після чого переспав з однією з подруг Ханджі з роботи, але вони забули це, як дорослі люди. Однак, зараз не про це. 

Зое тільки хотіла відповісти, як за стіл опустився Ервін, розстібаючи гудзик на графітовому піджаку. Він усміхнувся друзям:

– Вибачте, трохи запізнився, затримався з редактором статті, – пояснив він.

– Ервіне! – зраділа Ханджі, хапаючи того за руку та обіймаючи. – Я вже почала сумувати з цим буркотунчиком. Як гарно, що ти прийшов!

Леві тільки хмикнув на цю заяву: 

– Вона теревенила без упину.

– Уявляю, – Сміт сміявся блакитними очима. – Про щось цікаве говорили? 

– Я якраз запитав у Ханджі про Мобліта, – нагадав Акерман про своє питання. 

Блондин покивав:

– Он воно що, то як твій пречудовий чоловік?

– Насправді, є дещо важливе, що я хотіла вам повідомити. Я через це так хотіла зустрітися, з вами обидвома, – жінка вся підібралася та навіть зняла окуляри. Вона робила так тільки тоді, коли розмова була вельми серйозна. Леві та Ервін переглянулися та приготувалися уважно слухати. – Не дивіться так, – усміхнулася вона куточком губ, – це не щось погане, просто доволі хвилююче. Ви ж знаєте, що я завершую роботу над своєю докторською? Так ось, після її захисту у січні ми з Моблітом вирішили подати заявку в агентство по усиновленню, щоб взяти дитину з дитячого будинку. 

Повисла пауза. Офіціант, який підійшов трохи невчасно, запитав, чи вони готові зробити замовлення, але не почув відповіді. Хотів запитати ще раз, але Ервін попросив його повернутися пізніше. Ханджі завжди говорила, що хотіла мати щасливу родину, але тільки після того, як досягне успіху в кар’єрі та своїх дослідженнях з молекулярної біології та генетики. Зазвичай важко виховувати дитину, треба приділяти їй час і увагу, а коли багато його витрачаєш на роботу, то його катастрофічно недостатньо, щоб подарувати малечі потрібну кількість любові, турботи та розуміння. Ервін та Леві знали, як це було важливо для Ханджі, тому і замовкли захоплено. Нарешті їх дорогоцінна подруга може зробити те, про що так довго мріяла. 

– Ви щось скажете? – не витримала Зое. – Я тиждень думала, як вам повідомити! – обурилася. Вона, певна річ, знала, що у її друзів важко з демонстрацією емоцій, але не думала, що вони просто мовчатимуть, витріщивши очі.   

– Це дійсно неймовірна новина, – першим прийшов до тями Ервін. – Вітаю, – він ніжно торкнувся її плеча у жесті підтримки. 

– Дуже радий це чути, – Леві протягнув долоню, усміхаючись, і Ханджі подала свою у відповідь. Чоловік стиснув тонкі пальці подруги, демонструючи невимовну радість за неї. – Справді. 

– Дякую вам обом, – Ханджі відвернулася, змаргуючи сльози з очей. Вони з Моблітом багато разів обговорювали тему усиновлення та батьківства, але коли вона врешті-решт сказала про це друзям, серце щасливо забилося у грудях і давно накопичувані емоції полилися солоними цівками. 

– Ханджі, – Леві дбайливо подав їй серветку. 

Зое захитала головою, намагаючись вгамувати емоції: 

– Вибачте, чорт забирай. Не хотіла ж плакати. 

– Все гаразд, – Сміт гладив її по спині.    

Вони ще трохи посиділи в тиші, чекаючи, поки Ханджі заспокоїться. Потім повернувся офіціант, і компанія все ж вирішила зробити замовлення. Вони часто бували у цьому закладі, тому назвали страви по пам’яті, а Зое, не приймаючи ніяких відмов, попросила принести пляшку гарного червоного сухого вина. Вона дуже хотіла відсвяткувати, і Леві з Ервіном просто не змогли їй відмовити, навіть не дивлячись на те, що були за кермом. 

Вони поговорили про справи на роботі. Ервін сердився на недолугого редактора, котрий не міг впоратися зі своїми завданнями самостійно і зовсім не розумів, де його асистент знайшов такого недотепу. Хлопчина дзвонив до Смітової приймальні і ставив питання стосовно кожної правки, поки помічник не витримав і не з’єднав його прямо з начальником. А блондин же на дух не переносив, коли хтось недопрацьовує. Ханджі розповідала, що вчора закінчила дописувати висновки до останнього практичного розділу своєї докторської, але ще треба попрацювати над загальними висновками, додатками та оформити все належним чином. Жінка дуже раділа підтримці Мобліта і сказала, що він пообіцяв влаштувати сумісну відпустку одразу після захисту, а оформленням документів на усиновлення має зайнятися адвокат їх родини. 

Леві уважно слухав друзів та кивав, коли було треба, іноді щось питав, але коли вони обидва зиркнули на нього в очікуванні, художник підібгав губи та відвернувся. Вони ж і так все знають, навіщо повторювати знову і знову. Все ж повільно видихнувши, Акерман повторив для Ервіна, що закінчив п’ять картин. Холодні блакитні очі засяяли гордістю та полегшенням, хоча мімікою чоловік цього ніяк не виказав. Будь-хто, хто не знав блондина так добре, як Леві, точно не зрозумів би. У Сміта до нього було особливе ставлення, і від цього не завжди було комфортно, тому що моментами – як зараз – його прихильність відчувалася, тисла надто сильно. Нестерпно хотілося розірвати зоровий контакт і сходити в душ, щоб відмитися від настирливої уваги. Леві постарався відкинути минулі конфлікти, все ж вони по-дорослому вирішили залишитися друзями. 

На столі сповіщенням дзенькнув мобільний художника, привертаючи його і чужу увагу. 

Ерен

ой, а ви вже подивилися той подкаст, що я вам скидав?

Акерман поспішив перевернути телефон екраном вниз, але кмітлива, розумна Ханджі вже все помітила і дивилася на нього лисячим поглядом. Чоловік подумки взмолився, щоб вона мовчала, але жінка була непохитна. З її губ все ж зірвалося компрометуюче питання: 

– Хто такий Ерен, буркотунчику? І який такий подкаст він тобі скинув?

– Ерен? – також зацікавився Ервін. В погляді промайнула огида, але він швидко її сховав. – Новий знайомий? 

– Можна і так сказати, – видихнув Леві, все одно відступати було нема куди. 

Зое заблагала своїм самим чарівно-вимогливим голосом:

– Ну розповідай детальніше! Не згадаю, щоб тобі хтось хоч колись скидав подкасти і питав про твою думку стосовно них. 

Леві насупився, випускаючи найдовші колючки, які мав в арсеналі:  

– Усе буває вперше. 

– Та годі тобі, – наполягала подруга. – Скільки вже у тебе не було стосунків? Я просто щиро радію за тебе і хочу послухати твої захопливі історії про цього Ерена, – без упину говорила вона. – Ой, а фото профілю в нього є?

– Ханджі, заради всього святого, – попросив Акерман, стискаючи перенісся двома пальцями в надії відігнати роздратування.

Зое надулася та відкинулася на спинку стільця, фиркаючи:

– Це ж не секрет якийсь. 

Це був не секрет. Що ж, можливо маленький. Леві планував якомога довше приховувати існування Ерена від Сміта, тому що відчував, що ці стосунки абсолютно точно у майбутньому перетворяться на щось більш серйозне. Він відчував це бажання від Єгера, він жадав цього сам. А реакція Ервіна могла бути непередбачуваною, і Акерман хотів повідомити йому обережніше, тому що нових сварок і – не дай Боже – сцен ревнощів він просто не витримає. Йому просто було наразі не до того. Леві, звісно, не пригадував жодного разу, щоб друг відкрито та різко демонстрував свою неприязнь до його минулих партнерів та партнерок, але і стосунки ті були не гідні таких реакцій. Зараз все було по-іншому, і художник не знав, чого очікувати.

На Ханджі Леві не сердився. Вона завжди була занадто допитливою та уважною, трохи чудною, а ще ставила питання перш, ніж думала. Хоча ніколи про це потім не шкодувала. А під впливом алкоголю її взагалі було не зупинити. Акерман розблокував телефон і, відкривши профіль Ерена, повернув його до подруги. У тієї хіба тільки зірочки та сердечки в очах не з’явились – так вона зраділа тому, що художник повівся на її провокації. Зое розуміла, що Леві зробив це цілком усвідомлено, але все одно тішилася маленькій перемозі. 

– Який гарненький, – жінка гортала фото. – І це ти його хотів від нас приховати? Ервіне, подивися!

Акерман стис кулаки під столом. Йому здалося, що Сміт скрипнув зубами від злості:

– Я відійду, – блондин встав з-за столу і попрямував до вбиралень.

– Ну і навіщо ти це зробила? – поцікавився, зітхаючи, Акерман. 

– Ервіну іноді корисно зрозуміти, що світ не крутиться навколо нього одного, – відмахнулася жінка. – Нехай знає, що ти рухаєшся далі і не чекаєш чарівного возз'єднання. 

Леві почував себе трохи розгубленим, він скуйовдив чубчик: 

– Гадаєш, так краще?

– Точно краще, ніж він думатиме, наче ви досі маєте якийсь шанс, – вона усміхнулася і чоловік радо повернув посмішку. 

Ханджі довше знала Ервіна, але завжди займала сторону Леві, коли вони були у стосунках і після них також. Мабуть, тому що краще за інших розуміла, яким Сміт часом може бути придурком, а його марення перфекціонізмом дуже часто не давало йому спокійно жити. Важливо було слідкувати за ним і відмовляти від дурниць та іноді вправляти мізки, як Ханджі зробила це сьогодні. Для профілактики.  

– То що? – пограла бровами Зое, повертаючись до теми Левіного особистого життя, поки Ервін ще не повернуся. – Де ти зустрів цього хлопчика? Двадцять два роки всього. Хто б міг подумати, м? 

– Скоріше він мене зустрів, а не я його, – Акерман хмикнув. – Цей нахаба заглядався на мене у парку, де я малюю. 

Подруга засміялася, відпиваючи вина з келиха:

– Ну справжнісінький нахаба, – вона усміхнулася ще ширше. – Я рада за тебе, буркотунчику. Ти гідний щастя, ти ж знаєш?

– Боже, Ханджі, ти говориш, як моя мати, – закотив очі чоловік, але в глибині душі все ж був вдячний їй за таку щиру підтримку. 

Жінка швидко підхопила зміну теми: 

– О, до речі, як там Кушель?  

Вони ще поговорили про маму Леві, а потім повернувся Ервін. Він зміг взяти себе в руки і тактично притримав при собі всі коментарі стосовно нового знайомства Леві, хоч це і було важко. Сміт ніколи не коментував стосунки свого колишнього – тепер друга. Вважав це негідною справою, хоча важко було стримуватися, коли застають зненацька. Він був впевнений, що Ханджі знала, що робить і алкоголь тут зовсім ні до чого. Що ж, в бажанні зайняти сторону Леві блондин не міг подругу засуджувати, він і сам знав, як кепсько себе тоді з ним поводив. І власної совісті йому було достатньо.  

Друзі плавно перейшли з обговорень роботи до спогадів про університетське навчання та почали жартувати один з одного, згадуючи смішні і ніякові моменти. Спільні поїздки, вечірки, конкурси, перші серйозні кроки у доросле життя. Леві і Ханджі жили у гуртожитку, коли Ервін мешкав з батьками в квартирі в Брукліні. Всі університетські заняття та метушня тоді здавалися такими важливими та серйозними, суттєвими, а зараз Акерман був би радий обміняти свої нинішні проблеми на студентські. Хоча б задля маленької перерви.  

В кінці вечора чоловіки посадили Ханджі в таксі та подзвонили Мобліту з проханням зустріти свою дорогоцінну дружину. Зое знову майже розплакалася, дякуючи їм за вечір та обіймаючи на прощання. Коли жовте авто зникло за рогом, стало занадто тихо без постійних дзвінких балачок, тому Акерман знову відчув напругу в повітрі через Ервінове невдоволення. Художнику здавалося, що він може торкнутися його долонями і стиснути пальцями, воно заважало на фізичному рівні – неприємне та їдке. Він поліз у кишеню за червоним Мальборо, даючи другові шанс почати розмову, але Ервін вперто мовчав, перевіряючи щось у смартфоні. Тоді, зітхнувши, Леві підпалив сигарету та мовив:

– Ти ж хочеш щось сказати, еге ж? Кажи зараз, щоб це не стало причиною конфлікту у майбутньому. 

Сміт хмикнув, ховаючи телефон у внутрішню кишеню пальто: 

– Навіщо просиш мене сказати те, що не хочеш чути? 

– Дивлюся в очі власним страхам, Сміте, – дратувався Акерман. Можливо, в ньому грало вино, додаючи сміливості. Він зробив глибоку затяжку та видихнув сіру хмарку диму. – Говори.

Ервін насупив біляві брови, не бажаючи видавати власні переживання. Блакитні очі уважно вивчали Акермана в надії зачепитися за щось, що допоможе змінити тему, але художник був налаштований вперто. Нарешті Сміт здався: 

– Не знав, що тебе цікавлять молодші хлопці.

Леві чекав подібного коментаря, тому поспішив огризнутися, боляче вкусити:

– Не знав, що ти все ще маєш право лізти в моє особисте життя. 

– Бачиш, – поблажливо посміхнувся Ервін, – тобі не сподобалося. Проте, зізнаюся, це справді було неочікувано. 

– Це такий комплімент абощо? Як чудово, що зміг тебе здивувати,  – Акерман зробив останню глибоку затяжку та викинув недопалок у смітник. Руки так і тягнулися дістати ще одну цигарку з пачки, але він ніколи не курив декілька підряд. 

– Не гарячкуй, гаразд? – блондин підняв очі до неба. Шкода, що у Нью-Йорку завжди погано видно зірки. Їх сяйво – таке далеке, тисячолітнє – добре заспокоювало. – Я не хочу розвивати цю тему далі. Ти спитав – я відповів, ось і все. 

Леві промовчав. Сміт дав йому хвилину охолонути і заспокоїти різкий характер. Мовчати було простіше, ніж обговорювати всі підводні камені їх багатолітніх, болючих, але таких потрібних обом стосунків. Акерман важко звикав до людей, а відпускати їх зазвичай було ще важче. Своїх близьких він міг перерахувати на пальцях однієї руки – мати, Ханджі та Ервін. Зі Смітом бувало однозначно складно, але він знав Леві, знав його творчість, його душу. Знав кожне слово, яке мало зірватися з губ. Це художника нестерпно дратувало, але він не міг так просто перервати їх зв’язок, тому що Ервін все ще залишався тим, ким до болю дорожило Левіне серце. Дуже багато сказаного вголос і прихованого глибоко всередині було між ними. 

Однак, з’явився Ерен, який залетів у реальність Акермана на крилах вільним птахом і почував себе поруч з чоловіком так, наче вони знайомі як мінімум декілька років, як максимум – знали один одного у минулому житті. Якби Леві ще у ці минулі життя вірив.     

– Легше? – поцікавився Сміт, обережно витягуючи друга з глибоких роздумів. 

– Так, – зітхнув художник, повністю приборкавши роздратування. – Ти додому?

– Ще в офіс поїду, треба все ж допрацювати статтю. А ти?

– Малювати буду. Постараюсь. 

Блондин запропонував:

– Тебе підвезти? Я тільки один келих випив, ти – більше. 

– Викличу таксі, – відмахнувся Акерман. – Обережно кермуй. 

– Як завжди, – чоловік помахав на прощання та попрямував до своєї автівки, яка була припаркована неподалік. 

Залишившись наодинці, Акерман спробував якось охарактеризувати сьогоднішній вечір, підібрати вдалі прикметники, але нічого влучного на думку не спадало. Чоловік відчував себе трохи розгубленим та пригніченим через реакцію Ервіна, хоч і розумів, що вона ніяк не вплине на його з Ереном спілкування. Добре, що була Ханджі, яка завжди раділа за Леві, що б він не зробив. З іншого боку, поруч зі збентеженням, майоріла яскрава впевненість у власному рішенні дати Єгеру шанс. Чоловік похитав головою. І чого щастя ніколи не приходить саме? Чому його завжди треба шукати, хапати за хвіст і тримати міцно, щоб раптом не втекло, залишаючи ні з чим? 

Леві дістав телефон з кишені, бажаючи нарешті викликати Убер та поїхати додому. Можливо, завершити картину під ще один келих вина, а потім прийняти теплу ванну та послухати подкаст, який йому скинув Ерен. В цей момент дзенькнуло сповіщення – хлопець нагадав про себе повідомленням, а куточки губ Акермана, живучи власним життям, почали підніматися. 

Ерен

у вас все добре?

Художник глянув на останнє повідомлення, яке було відправлене та прочитане три години тому. Чорт, він же показував Ханджі фото профілю, а відповісти забув.

Леві

Я був з друзями, вибач, випадково прочитав і не відповів.

Ерен

ви вже вдома?

Леві

Викликаю таксі.

Ерен

напишіть, як приїдете

Леві похитав головою. Художник не розумів, якою такою магією володіє цей хлопець, але своїми повідомленнями він змусив усміхатися ще ширше. Чоловік навіть не помітив, як напруга, що все ще залишилася після розмови з Ервіном, поступово розчинилася, залишаючи лише теплий відголос у грудях.      

***

Останні пару тижнів Ерен мав піднесений настрій, і навіть екзамени та фінальні тести не могли його зіпсувати. Їх спілкування з Леві просувалося вперед впевненими кроками. Він насправді такого навіть не очікував. Хлопцеві здавалося, що доведеться хитрувати, думати, як підступитися. Можливо, тому що Акерман складав враження серйозного, ділового чоловіка, а на ділі виявився дуже простим у спілкуванні. А ще Ерен дуже радів, коли вдавалося змусити того усміхатися. Він ловив ту усмішку поглядом, а потім ще довго про неї думав.    

Юнак без перестанку розказував Арміну про зустрічі та переписки з Леві. І блондин, який спочатку з полегшенням видихнув, що Ерен все ж підійшов до загадкового художника у парку, вже не був у такому вже великому захваті. Однак, Арлерт дуже сильно любив друга і радів, що той нарешті до кінця відчув, зрозумів, що з ним все гаразд. Вони говорили з Мікасою, і дівчина теж погодилася, що це дуже важливий етап у житті брата, тому обидва домовилися мовчати і намагатися не докучати повчаннями. Тільки якщо Ерен сам звернеться про допомогу.  

Єгер же все більше розмірковував про запрошення на справжнє побачення. Він вірив, що Леві йому не відмовить, але ще був не певен, як все організувати, а найголовніше – куди піти. За сніданком Армін тільки стиснув плечима: 

– Якщо чесно, навіть гадки не маю, куди чоловіки ходять на побачення.

– Ти думаєш, що щось сильно відрізняється, Арміне? – Ерен у питанні підняв брову, перекладаючи яєчню на тарілку. 

– Я маю на увазі, дорослі чоловіки, – блондин підпер підборіддя долонею. – Ти ж хочеш його вразити, чи не так? 

– Ну мабуть, – кивнув Єгер другові та сів за стіл. – Це ж перше побачення. 

– Попитай у Мікаси. 

Ерен обурився:

– А чого це Мікаса має знати про побачення з дорослими чоловіками? У неї ж є Жан. 

– У дівчат завжди кращі ідеї, – пояснив Армін та почав їсти свою яєчню.   

Послухавши Арлерта, Ерен вирішив порадитися з сестрою. Ввечері, поки друг продовжував зосереджено готуватися до тесту у сусідній кімнаті, юнак набрав номер Мікаси та влаштувався на кріслі у вітальні, бездумно перемикаючи канали на телевізорі. Дівчина відповіла після четвертого гудка. 

– Привіт, – доброзичливо. – В тебе щось термінове? Я трошки зайнята, готую вечерю. 

– Я, – Ерен запнувся, – мабуть, так, термінове. 

– Що сталося? – в ту ж мить голос сестри став серйозним. Вони хоч і були не рідні по крові, але це жодної секунди не псувало їх сестринсько-братерські стосунки. Мікаса завжди була поруч.

– Я вирішив запросити Леві на побачення, але мені потрібна порада. 

– Та-а-ак, – протягнули задоволено на тому кінці, – мій братик нарешті дозрів. 

– Не починай, Мікасо, – відмахнувся Ерен. 

– Ти так само стібав мене, коли я почала зустрічатися з Жаном, – повчальним тоном говорила дівчина. Єгер чув, як ніж в її руках стукав по дерев’яній дошці для нарізання. – До речі, досі це робиш, тому терпи. 

– Гаразд-гаразд, твоя взяла, – парубок закотив очі так сильно, що зіниці заболіли. Ну не міг він змиритися з тим, що його красуня сестричка зустрічається і живе з павичем Жаном, який навіть на третій рік стосунків продовжував перед нею козиряти з усіх сил. – То що там стосовно поради?

– А в тебе є якісь ідеї?

– Я думав про галерею, навіть подивився, які є виставки.

Мікаса поблажливо зітхнула: 

– Ерене, я тебе дуже люблю і ціную, але тобі не здається, що він і так часто буває в галереях? Він же художник.

Єгер замислився, зауваження сестри було цілком логічне. Він насправді сумнівався, просто це було перше, що прийшло в голову і хлопець ще не встиг все як слід обмізкувати. Ще й ранкові слова Арміна про те, що побачення з дорослими чоловіками мають бути якісь інші, не давало спокою. Ерен ніяк не міг збагнути, які це – інші. Він всього один раз доходив до цього етапу з хлопцем з універу – і те, тоді не склалося. А тут Леві – обізнаний, досвідчений, старший. Важливий. І хлопцеві вельми хотілося його здивувати. Одне він знав точно, поруч з Акерманом просто хотілося бути собою і показувати свою справжню сутність, а не прикидатися. Ерен трохи розгубився, спитав у надії, що Мікаса порадить щось гідне:

– Що ж тоді? 

– Що, ти кажеш, він малює наразі? – задзвенів посуд, Мікаса почала мити тарілки. – Статую Свободи? Ось тобі і відповідь. 

– А детальніше? – до Ерена прибіг потребуючий уваги Бейгл і встав передніми лапками на край дивану. Хлопець лагідно потріпав пса по голові. 

– З’їздіть на острів Свободи, – тим часом продовжувала сестра, – можете навіть піднятися на оглядовий майданчик в короні статуї, там мають бути гарні краєвиди. Ти ж кажеш, що йому наразі важко дається малювання, може, це його надихне.

– Мікасо, це ж чудова ідея! – захоплено вигукнув Єгер. Бейгл гавкнув, підтримуючи раптовий ентузіазм свого другого господаря. 

– Обов’язково потім розкажи, як все пройшло, – засміялася дівчина, вона раділа, що змогла подати братові гарну ідею. 

– Обіцяю, ти дізнаєшся про все перша, – поклявся Ерен. Йому дуже пощастило з сестрою. 

– Ерене? – голос Мікаси враз став тихіше, переживання за брата – єдину близьку з дитинства людину – мали місце бути, і не спитати дівчина просто не могла. Вона не раз заспокоювала його після жорстокого булінгу в школі, не раз захищала, не раз слухала його міркування про те, що з ним щось не так, а потім вмовляла батьків знайти гарного психотерапевта. Помилитися, допустити його біль у неї просто більше немає права. – Ерене, з тобою все буде добре?      

Юнак проковтнув слину, яка зібралася у роті. Збентежений голос сестри забирався під шкіру, змушуючи хвилюватися. Мікаса рідко коли поверталася думками до темного періоду його життя, він і сам намагався забути, але зараз, певно, думала саме про це. Єгер спробував зробити свій голос якомога більш впевненим, щоб заспокоїти її: 

– Все буде добре. Я думаю… Ні, я переконаний, що Леві мене не скривдить. Він не такий. 

– Я дуже хочу в це вірити, Ерене, – вона зітхнула, відганяючи негативні емоції. – Якщо все пройде чудово, запросиш його до нас на різдвяну вечірку? 

– Гадаєш, йому буде цікаво зависати зі студентами? – Єгер пирснув від сміху. Бейгл бігав біля дивану, благаючи з ним пограти. 

– Хто б казав, – підтримала зміну теми Мікаса. – Ти і сам студент, а він з тобою не те що спілкується, а ще і на побачення піде. 

– Він ще не сказав «так», – стушовався хлопець. 

– Точно скаже, – посміхалася сестра. – Ти тільки поклич. 

Ерен усміхнувся, згадавши, що сам казав Леві такі само слова у парку. Рішучості у хлопцеві трохи побільшало. 

У кінці розмови Ерен пообіцяв спитати у Акермана про Різдво у компанії його друзів, і вони з Мікасою попрощалися. Бейгл, з яким юнак так і не пограв, ображено лежав з м’ячиком у куточку і тихенько катав його туди-сюди лапою.   

Єгер вирішив не чекати та відкрив ноутбук, щоб пошукати статті з цікавинками про острів Свободи. На диво, він сам ще жодного разу там не був, тому гарна видалася нагода подивитися власними очима. До того ж, Ерен розмірковував, як краще запросити Леві – написати, подзвонити чи запитати завтра зранку при зустрічі. Врешті-решт, вирішив, що обов’язково запитає особисто. Йому хотілося бачити сіро-туманні очі Леві та спостерігати кожну його емоцію. Все ж, запрошення на їх перше офіційне побачення – доволі важлива подія. 

Як би сильно юнак не пручався, емоції все одно били через край і він, не втримавшись, написав Акерману загадкове повідомлення. 

Ерен

завтра дещо у вас спитаю

Леві

Я не люблю сюрпризи, Ерене. Питай зараз.

Ерен

це не сюрприз, це просто питання!

Наступного ранку, коли Ерен все ж наважився спробувати просунути їх стосунки на наступний етап, Леві тільки усміхнувся і сказав:

– А ти гадав, що я можу відмовитися?

– Не знаю. Змогли б?

Акерман похитав головою, милуючись чарівними малахітовими очима:

– Ні, Ерене, не зміг би. 

Chapter Text

Наступної п’ятниці Леві та Ерен зустрілися біля пристані, щоб на катері попрямувати до острова Свободи. Вони не захотіли чекати наступний паром сорок хвилин, а тому вирішили пошукати когось, хто зможе їх відвезти, на пристані. Привітний чоловік років п’ятдесяти на ім’я Кевін погодився зробити це для них і навіть почекати, поки вони нагуляються за символічну плату, хоч і не розумів навіщо їхати на острів взимку. Всі місцеві вже давно мали б там побувати. 

Погода стояла на диво сонячна, але мороз, який вдарив вночі, так і не пом’якшав. Біля води дмухав ледь відчутний вітерець, чим трохи тривожив синю гладінь Верхньої Нью-Йоркської затоки – маленькі хвилі розбивались об металеві колони пристані. Ерен тупцював на місці в надії зігрітися та ховав руки в кишенях парки, краєм ока спостерігаючи за Леві. Акерман дивився у далечінь, оцінюючи величний силует статуї. Ще трохи і він опиниться зовсім поруч.

– Я читав, що до статуї на острові стояла артилерійська батарея, – згадав Ерен, привертаючи увагу Акермана. 

– Так, Форт Вуд, – погодився чоловік і посміхнувся. Трохи хитро примружив очі. – Спеціально читав? 

– Та ні, – відмахнувся юнак, але щоки, які почервоніли дужче, ніж від морозу, видавали його. – Це так, сестра розповідала. 

Звісно, це була ніяка не Мікаса – Ерен до другої ночі провів на сайтах та форумах про острів та саму Статую Свободи. Хотів дізнатися щось цікаве та підтримати розмову з Леві. Акерман милувався зніяковілим Ереном та намагався спіймати кожну його емоцію, цей хлопець пробуджував у ньому тільки відверто теплі почуття. Його давно ніхто не кликав на побачення, не хотів дізнатися його так близько, щоб забратися під шкіру, у саме серце та дихальні шляхи. Чоловік був готовий дозволити це Єгеру, хлопцю, який не припиняв дивувати своєю відкритою душею та щирістю. 

– Прошу на борт, панове, – покликав Кевін, – можемо відпливати. У мить домчимо!    

Дорога до острова зайняла не більше двадцяти хвилин. Леві подав Еренові руку, щоб той перестрибнув з катеру на тверду поверхню пристані. Хлопець подарував йому найширшу зі своїх усмішок, міцно перехоплюючи долоню. Коли вони обидва впевнено стояли на ногах, до них підійшов один з охоронців території та попросив показати документи і перевірив їх металошукачем. Тільки після цієї процедури чоловікове обличчя стало привітним, а він сам мовив:

– Ласкаво просимо на острів Свободи!

Леві та Ерен попрямували вгору по викладеній великими плитами дорозі. Треба було визнати, взимку місцина була доволі похмура – пожовкла трава на газонах та дерева без листя. Сіре небо нависало низько, стискаючи простір і роблячи кольори тьмяними та непримітними. Подекуди на плитах блищали калюжі розталого снігу, які за морозну ніч знову встигли покритися кіркою льоду. Однак, заперечувати велич сорокасемиметрової статуї було просто неможливо. Богиня Свободи прихильно та милостиво спостерігала за розкинутим на протилежному березі Мангеттеном і людьми, що там живуть. Не дарма ньюйоркці вважали, що вона їх оберігала. 

– Трохи дивно, що тут такі перевірки, – зауважив Ерен, никаючи ніс у комірі куртки. – Це ж просто острів, кому треба тут влаштовувати якісь теракти абощо?  

– Зараз вони спростили процес, – знизав плечима Леві. – Коли я був тут у дві тисячі одинадцятому з університетськими друзями, нам довелося годину в черзі простояти. На спуску з причалу стояв рамковий металошукач, наче в аеропорту, а запити щодо перевірки даних робили напряму у базу даних громадян США. 

– Нічого собі! – здивувався хлопець. – То ви тут вже бували? 

– Так, то якраз і був мій перший та останній раз тут. Потім було не до цього трохи: дипломна робота, виставки, галереї, який-неякий успіх як художника, – Леві загибав пальці та ловив уважні Еренові погляди. 

Той щиро поцікавився: 

– А чому вирішили саме Статую Свободи намалювати?

– Це, – Акерман зітхнув, підняв погляд до неба, збираючись з думками, – це має бути ключова робота моєї виставки у травні. Вона про Нью-Йорк, а ця статуя – вона наче його серце і хранителька. 

– О, я б прийшов подивитися! – повний захоплення вигук. – Якщо запросите, звісно ж. 

– Сподіваюсь, вона взагалі відбудеться, Ерене, – Леві гірко посміхнувся куточком губ. – Не певен, що встигну завершити всі роботи, проте, якщо все складеться, то ти запрошений, ясна річ. 

Вони повільно прогулювалися вздовж дороги, де-не-де також снували та сиділи на лавках люди. Сім’ї, закохані, друзі, хлопець навіть помітив одну велику компанію. Втім, відчайдушних відвідувачів було небагато і, здається, більшість була туристами – це ставало зрозуміло по їх захопленим поглядам і озиранням навколо. 

Ерен заговорив про своє навчання, його тяготіли думки про дипломний проєкт. Викладачі не раз наголошували, що варто замислитися про тему ще на початку навчального року, але, звісно, студенти все пропускали повз вуха і поверталися до завдання тільки тоді, коли вже горіли дедлайни. Єгер в свій захист зауважив, що він не такий, бо він вже задумався про роботу, а ще навіть не квітень і є ще купа часу зробити дослідження та написати код. Акерман намагався приховати таку не властиву йому широку усмішку, але врешті-решт здався – неможливо було стримуватися поряд з цим хлопцем. 

Вони зробили одне коло по території острова та зупинились біля кіоску з напоями, солодощами та легким перекусом. Ерен уважно розглядав запропоновані позиції скромного меню і думав, чи варто запропонувати щось Леві. А раптом відмовиться? Хоча хлопець вже пригощав його чаєм і тоді Акерману дуже сподобався його вибір.

Чоловік спостерігав за Ереном – малахітові очі зацікавлено бігали по рядочкам, проте замовляти той не поспішав. Леві подумав, що напевно міркує, чи треба взагалі щось купувати. Вирішив запитати першим, але Єгер теж наважився, тому вони одночасно вимовили:

– Хочеш щось?

– Будете щось? 

Два питання трохи розгублено застигли у повітрі, потім Леві усміхнувся та кивнув у бік кіоска:

– Обирай-но. 

– А ви?

– І я з тобою, Ерене. 

Хлопець засяяв. Йому дуже подобалося, коли Акерман звертався до нього на ім’я, тому серце в грудях зробило радісний кульбіт і забилося трохи швидше. Чоловік поклав долоню між еренових лопаток та легенько підштовхнув вперед, щоб той не соромився. У Єгера все тіло вкрилося мурашками від цього дотику через три шари одягу. Йому здавалося, що все його обличчя поступово вкривається червоно-рожевим рум’янцем – як добре, що почервоніння можна списати на холод. 

– Ти змерз? – турботливо поцікавився Леві. – Вуха почервоніли, – звісно він розумів, що це зовсім не від морозу, але із власної норовистості промовчати не зміг. 

– Ні! – гучний вигук привернув увагу людей навколо. – Тобто, – Ерен повторив вже тихше, – ні, все добре. 

Акерман всміхнувся. Ну звісно, добре. 

Врешті-решт, Єгер замовив капучіно, а Леві – звичайний чорний чай. Вони зробили ще півколо по острову, поки допивали свої напої. Хлопець узявся розпитувати про виставку, що мала відбутися, брюнет не дуже хотів це обговорювати, але Еренові питання так і світилися щирою цікавістю. Акерман і не помітив, як розповів про вже завершені роботи та переключився на Статую Свободи. Її постать – це сплетіння ліній, форм і текстур. Рука з факелом завжди невтомно тягнеться до небес, немов джерело світла та надії, а полум’я – вічний вогонь свободи. Для художника ця скульптура завжди була центром Нью-Йорку, його берегинею, гармонією, грацією, ідеєю, яку неможливо зламати. 

Ерен вчора перечитав купу інформації, але не міг згадати жодного вдалого факту – захопливий і такий насичений опис Акермана змушував його слухати, не відриваючись. Чоловік ніби забував про все навколо, коли починав розповідати про мистецтво. Обидва встали біля п’єдесталу, зовсім поряд зі статуєю вони були чи не мурашками. 

– Може, піднімемося нагору? – запропонував Єгер, стаканчик з-під кави він викинув у сміттєвий бак поруч. 

– Було б чудово, – погодився Леві, так само позбуваючись свого. – Коли я тут був вперше, ми так і не змогли піднятися. Тільки цікаво, чи квитки туди ще є? 

Вони підійшли ближче до входу в п’єдестал. Сьогодні був робочий день і холодно, тому бажаючих потрапити всередину було небагато. Ерен та Леві були сьомі у черзі. Хлопець навіть з висоти свого зросту не міг роздивитися, що ж там знаходиться за вузенькими дверима. Йому було цікаво, навіщо всі перевірки та металошукачі – чому не можна просто купити квиток та зайти? 

– Що видивляєшся? – зі смішинками на глибині сірих очей запитав Леві.

– Намагаюся зрозуміти, що там всередині, – Єгер нарешті встав прямо та гірко зітхнув, – але не видно нічого. 

– Зараз зайдем і побачиш, – чоловіка тішила Еренова юнацька безпосередність. 

Вони ще трохи постояли в черзі: юнак побісився, що не може нічого вгледіти, а Леві з усіх сил намагався стримати посмішку. За ними так ніхто і не встав, тому коли всі попередні очікувачі змогли зайти всередину, вони залишилися біля входу один на один з охоронцем. Обох знову обшукали, перевірили металошукачем та переглянули документи, тільки потім дозволили зайти. У них нічого з собою не було, тому від пропозиції залишити речі у камері схову вони відмовилися.            

Робітник квиткової каси підняв на прийдешніх відвідувачів байдужий погляд та відсторонено, наче завчений напам’ять вірш, проговорив: 

– Для покупки доступні тільки квитки до п’єдесталу, якщо хочете відвідати корону – треба зібрати групу з п’яти людей. 

– Тобто п’яти людей? – обурився Ерен. – Де таке написано? 

– Ось тут, пане, – чоловік апатично вказав на табличку з цінами, внизу якої маленьким шрифтом була написана примітка про правила відвідування. – То заходите чи ні?

– Послухайте!.. – почав злитися хлопець. 

Йому раптом стало ніяково перед Леві. Виходить, він його сюди запросив, а про правила був ні слухом, ні духом. Це ж треба було так по-дурному схибити. Акерман зупинив його тираду, поклавши руку на лікоть:

– Ерене, все добре. Почекаєш мене біля входу далі, м? 

– Впевнені?

– Абсолютно.

Ерен кинув ще один недовірливий погляд на противного касира, тяжко зітхнув, відганяючи гнів, але все ж таки відступив, дозволяючи Акерману розібратися з ситуацією. Він пильно спостерігав за чоловіком здалеку: його впевнена постать, одягнена у все чорне, зачарувала Єгера, щойно вони зустрілися сьогодні. А тепер юнак безсоромно розглядав Леві. Пальто ідеально сиділо на широких плечах, невдоволенність видавала складочка між насуплених брів, а по коротко стриженій потилиці хотілося провести долонею і запустити пальці у довші пасма. Десь на цій думці Ерен зрозумів, що його несе зовсім не тим напрямом. 

Касир продовжував сердито буркотіти в надії відбутися настирливих відвідувачів і продовжити гортати стрічку в телефоні. Сірі очі Акермана блимнули недобрим блиском, проте все ж поспішив заховати роздратування за найприємнішим зі своїх виразів обличчя. Художник знову почав говорити до робітника, він сперся на стіл, намагаючись донести свою – єдину правильну – думку. Касир довго відпирався, але Ерен бачив, як його впевненість тане на очах. Він почав трохи нервувати, а потім зовсім відвів погляд, ховаючись, не в змозі зустрітися з Левіними очами напряму. 

Врешті-решт, Акерман протягнув готівку, а у відповідь отримав два квитки. Задоволений своїм досягненням, він повернувся до Ерена та вручив йому заповітні папірці. Малахітові очі зробилися великими, хлопець прочитав «доступ до корони Статуї Свободи». 

– Як вам вдалося? – не міг повірити. 

– Я вмію бути переконливим, – знизав плечима чоловік. – Ходімо?

– Ви що, йому грошей заплатили? – все ще дивувався Єгер. 

– Так, Ерене, я ж купив квитки. 

– Я не про це!

– Можливо, там було більше, ніж треба, – показово байдуже мовив Леві і пішов вперед. – Ідеш? 

– Здуріти! – підсумував хлопець і рушив слідом.

Ерен йшов поруч з Акерманом і мав визнати, що дуже сильно вразився. Хлопцеві і так занадто сильно подобався художник, а цей вчинок змусив серце у грудях зайтися у шаленому ритмі. Для нього ще ніхто такого не робив.  

Леві насправді не хотів показово розкидатися грошима, а касир так і напрошувався, щоб йому перерахували зуби ударом справа, але Ерену вельми кортіло потрапити всередину і піднятися нагору. Юнацьке захоплення і бажання гарно провести час разом на побаченні штовхнули Акермана на невластиві йому вчинки. Не те щоб чоловік спеціально намагався таким чином вразити Єгера – просто хотів зробити для того щось приємне. Хоча, якщо подумати, це одне і те ж. Що ж з ним коїв цей зеленоокий хлопець? Леві відчував себе трохи незвично, але до чортиків приємно. Давно забуте тепло іншої людини дарувало піднесений настрій, бажання усміхатися без особливої на те причини і навіть втрачене натхнення поверталося.    

Всередині п’єдесталу Статуї Свободи, на превеликий жаль Ерена, не виявилося нічого особливо цікавого. Історичні факти, оформлені у хронологічні таблиці-дошки, мініатюри Леді Свободи, приклади матеріалів, з яких вона зроблена і скляна стеля, через яку можна було побачити верхівку – корону. Акерман уважно розглядав зразки міді, сталі, граніту та сусального золота, прикидуючи, які кольори з палітри краще змішати, щоб отримати найближчий до них колір. Єгер, що стояв поруч, гледів по сторонах в намаганнях знайти щось цікаве та супився, наче злісний горобець. Художник хмикнув, привертаючи хлопцеву увагу:

– Чого набусурменився? – запитав, хоча вже зарання знав відповідь.

Ерен не хотів розчаровувати Леві, але все ж зітхнув, вирішив, що бути чесним краще.

– Думав, тут буде щось масштабніше, – зізнався він і стис плечима. – Все таке… звичайне. 

– Чого ти очікував від музею історії однієї статуї? – відкрито веселився Акерман. 

Він розумів позицію хлопця. Єгер, хоч і захоплювався роботами Леві та відверто казав, що вони йому подобаються, не належав до світу мистецтва. Тому нічого дивного, що місце не виявилося для нього таким захопливим, як уявлялося.

– Не знаю, – хлопець склав руки на грудях. – Багато людей говорять про цей музей, як про щось величне, навіть ви сьогодні, але я нічого не відчуваю. 

– Це нічого, Ерене, – підбадьорив його Акерман. – Кожна людина сприймає мистецтво по-своєму. Отже, це не твоє місце. Може, сходимо якось в картинну галерею? Там точно буде на що подивитися. 

Чорт би побрав Мікасу! Ерен же з самого початку хотів туди піти. 

– Якщо ви запрошуєте, – широко посміхнувся юнак. – Це буде наше друге побачення? – змовницьки примружив очі. 

– Нехай так, – чоловік легко погодився і сам собі здивувався. Цей хлопець точно його причарував абощо. – Перевіримо чи вартували квитки до корони свічок?

– Спробуємо, – кивнув Ерен. – Ви так відважно їх дістали, що ми тепер просто маємо сходити. 

– Тобі дуже весело? 

– Є трохи, – хихикнув хлопець і послідував за Леві. – Але це насправді було неперевершено! – і він чесно так вважав. 

– Стулися. 

– Так, пане, – але звісно, зупинити дурні смішки одразу було важко.

Вони пройшли ще трохи, перш ніж Ерен остаточно зміг заспокоїтися і приборкати свого внутрішнього дурносміха. Коли юнак зрозумів, що ліфта немає і доведеться підійматися сходами, потішатися вже зовсім не хотілося. Він, звісно, майже кожен ранок ходив на пробіжки і робив вправи вдома, але йти вгору через, як виявилося, сто шістдесят дві сходинки, зовсім не хотілося. Біля входу на підйом у них перевірили квитки і ще раз документи, все було в порядку, тож їх без проблем пропустили далі. 

До середини сходів все було добре, але потім Ерен почав важко пихтіти, намагаючись перемогти втому. Леві жваво йшов поруч і навіть переганяв хлопця на три сходинки, чим безперечно приємно Єгера здивував. Плюс одне гарне враження про цього неперевершеного чоловіка.  

– Ви так граючи піднімаєтеся, – прокоментував хлопець, – наче кожен день проходите сто шістдесят дві сходинки. 

– Це не вартує і половини мого тренування в залі, – пирхнув Леві, долаючи ще три сходинки. Чоловік насправді теж втомився, але намагався контролювати дихання. Про крепатуру на ногах він подумає, коли вона його спіткає – тобто завтра. – А тобі тяжкувато, здається. 

Хлопець підзавис. Уява вельми недоречно намалювала в голові Акермана в залі в обтягнутій по фігурі футболці, який старанно під рахунок піднімав штангу. М’язи перекатувалися під блискучою від поту шкірою, напружуючись. Хлопець відігнав настирливу та не дуже доречну зараз фантазію, сказав:

– Знаєте, – Ерен зупинився, спираючись долонями на коліна, – я за здоровий образ життя і все таке, але це вже занадто.

– Ти ж хотів нагору, – хмикнув Леві. – Нумо, ще трохи лишилося. 

– Хотів, – кивок, – тому і йду. 

Через ще п’ять хвилин Еренових страждань вони опинилися на оглядовому майданчику. Тут нікого більше не було, тому можна було відпочити від гомону та бубоніння людей, які залишилися оглядати п’єдестал. Їх сьогодні було небагато, але луна, яка ширилися залою з високою скляною стелею, підсилювала звук.

Оглядовий майданчик заливало світлом зимове сонце. Промені не гріли, проте в їх сяйві гарно літали дрібні пилинки, витанцьовуючи загадкові танці. Леві та Ерен підійшли до металевої огорожі, за якою від підлоги до стелі, закриваючи весь периметр корони від вітрів, дощів та снігу, стояли скляні панелі. 

Звідси, з цієї висоти, Мангеттен їм обом здався водночас таким близьким і недосяжним, районом великого міста, що складається з мільйонів маленьких історій його жителів. Сріблясті хмарочоси, що сьогодні виблискували у сонячних променях, формували бетонні джунглі, у яких, якщо не знаєш дороги, легко заблукати. Крізь них, стрімко та швидко, тік по дорогам завжди завантажений рух автомобілів. Їх було не видно звідси, але жвавими вулицями снували кожен по своїх справах люди – йшли на роботу, зустрічалися з друзями, робили покупки та готувалися до Різдва за тиждень. 

Леві непомітно навіть для себе перевів погляд з пейзажу на Ерена. Хлопець, затамувавши подих, споглядав картину, що розкинулася перед ними. Акерман зрозумів, що він нарешті відчув той самий захват, який так хотів, коли заходив до п’єдесталу. Малахітові очі майоріли всіма віддтінками зеленого – від смарагдового до блідого, м’ятного. І Леві в цей самий момент, в цю саму хвилину, захотілося намалювати їх, закарбувати цей погляд у своїй пам’яті – на папері – щоб завжди пам’ятати. Ерен Єгер підіймав всередині художника ворох емоцій, бажання торкатися неслухняних каштанових вихрів волосся, пестити ніжними дотиками бронзову шкіру та заглядати в сяючі малахіти в надії побачити там безмежне обожнювання. Акерману невимовно хотілося, щоб Ерен ніколи не відводив від нього свого магічно-чарівного зору. 

– Ніколи не думав, що Мангеттен такий гарний з висоти, – промовив хлопець. – Аж дух захоплює. 

– Точно, – погодився Леві. Проте сам не зрозумів, він про район чи про юнака, що стояв поруч. 

– Вам подобається Мангеттен, Леві? – поцікавився Ерен, спираючись на металеву огорожу. 

– Певно, так, – знизав плечима чоловік. – Я ж тут живу. 

– А чому?

– Мабуть, тому що тут культура чарівним чином змішується з новизною, старовинні будівлі поруч з хмарочосами. Це район контрастів, де кожен може знайти для себе місце. 

– А ви знайшли? – Ерен зазирнув у сірі очі, торкнувся уважним поглядом кожної риси Левіного обличчя. Усміхнувся. – Знайшли своє місце?

– Хотілося б вірити, що так, – чоловік повернув усмішку, він знову почав споглядати пейзаж. – Що скажеш про себе? 

– Коли ми з друзями були ще у школі, то завжди мріяли вчитися у великому місті, а потім настав час обирати університет і ми всі зійшлися на Нью-Йорку, – Єгер також вдивлявся в далечінь. – Добре, що батьки цей вибір підтримали. 

– То це було колективне рішення?

– Ага, – кивнув, – щось на кшталт того. 

Вони знову замовкли. Ерен прислуховувався до внутрішніх відчуттів – тиша та умиротворення. Він завжди кудись мчав, поспішав, летів навіть. В навчанні, в роботі все робив поспіхом, хоча завжди дуже старався, але зараз на душі був повний штиль. Думки його кружляли навколо одного-єдиного чоловіка поруч. Леві притягував до себе своїм спокоєм та глибокою розсудливістю, і чим більше Ерен впізнавав його, тим сильніше його притягувало. Навіть якщо б він захотів відштовхнутися, розірвати тяжіння – а він не хотів – то просто не зміг би, не впорався б. 

– Знав, що сім променів на короні символізують сім морів та сім континентів? – запитав Акерман, чомусь раптово згадався цей факт. 

– Мир і свобода для всього світу, еге ж? – уточнив Ерен.

– То ти все ж гуглив, – засміявся Леві, не в силах стриматися. Це було так мило. 

– Ну добре, ви мене розкусили, – грайливо закотив очі хлопець, теж тихо сміючись. – Але здивувати вас так і не вдалося, ви самі все знаєте. 

– Ти сам по собі дивовижний, Ерене.

Акерман піддався моменту і почуттям, тому не втримав правду, яка зірвалася з язика. Чоловік хотів ще трохи побути з цією думкою наодинці, проаналізувати та прийняти її, проте нехай – юнак заслуговував це знати. Єгер зашарівся, скули ледь помітно почервоніли. Він зовсім не очікував почути такі слова на свою адресу. Дуже хотів і мріяв, однак не думав, що це станеться сьогодні, на їх першому побаченні. Художник бачив в Еренових очах подив, а потім неймовірну сміливість. Зрозумів, що своїми словами дав хлопцеві зелене світло – таке яскраве, що тепер той зробить усе, щоб залишитися у серці Акермана якомога довше, якщо не назавжди. І Леві був абсолютно не проти.  

– І що ви скажете мені, якщо я візьму вас за руку? – Ерен зробив крок назустріч. Знав, що його не відштовхнуть. 

– Скажу, щоб не сумнівався у собі. 

Після цих слів художник одразу відчув, як його долоню обхоплюють теплі пальці. На контрасті з його завжди холодними вони здавалися майже гарячими і тримали так лагідно, наче Левіна рука була найціннішим та найбажанішим скарбом. 

Десь глибоко всередині Акермана все ще мучили несуттєві, але сумніви. Йому було трохи лячно. Лячно все зіпсувати, зробити щось не так. Скільки Леві себе пам’ятав йому завжди складно давалося зближення з людьми, але Ерен линув до нього, наче супутник до орбіти планети, і він не міг пручатися пронизливим поглядам смарагдових очей. Як, виявляється, просто відкрити своє серце, коли інша людина цілеспрямовано ділиться своїм теплом, спогадами та переживаннями.        

– Ерене, – покликав Акерман, він кивнув на їх переплетені долоні, – втримаєш?

– Зроблю все можливе, – впевнено сказав, а потім додав пошепки: – І неможливе. 

– Дурню, – хмикнув чоловік, проте шкірою побігли мурахи, – ти мелодрам передивився? 

– Та ви ж самі запитали, – Ерен відкрито веселився. Серце, здавалося, ось-ось вилетить з грудей, так швидко воно калатало. Таким щасливим був хлопець. 

– Ходімо, – він потягнув Акермана за собою на вихід. 

– Куди це ми? 

– Назовні, хочу ще з низини оцінити вид на Мангеттен. 

Вони спустилися сходами, зустрівши по дорозі групу з п’яти людей, яка завзято прямувала нагору, пройшли повз охоронця і робітника каси, який так роздратував Леві, і нарешті опинилися на вулиці. Їх обох протверезило холодне повітря, остаточно стираючи тепло-відверту атмосферу, яка хвилею накрила у короні статуї. Проте Ерен все ще міцно тримав Акермана за руку і відпускати не збирався. Чоловік йшов поряд, споглядав хлопців профіль – прямий ніс, м’які лінії вилиць та підборіддя видавали в Ерені юнацькість, проте починали ставати виразнішими, малахітові очі вигравали щастям, а усмішка прикрашала тонкі губи. Він був таким гарним та привабливим, що Акерман не міг перестати дивитися. Пірнув в Еренове смарагдово-зелене море і сам не помітив, як потонув. 

Єгер зупинився тільки на краю пірсу та вчепився поглядом у велетенські будівлі завжди вируючого життям Мангеттена. З висоти він здавався таким вабливим , повним таємниць, але споглядання району з підніжжя Статуї Свободи не викликало у хлопця такого самого трепету. Він знову трохи зажурився. 

– Що? – поцікавився Акерман, не розуміючи такої зміни настрою. 

– З висоти все ж краще виглядає, – пояснив Ерен. 

– З висоти все дійсно більш мальовниче, – погодився чоловік.

Вони продовжили стояти в тиші, слухаючи шум води, яка стикалася з тримаючими причал колонами. Єгер повільно-лагідно водив великим пальцем по зовнішній стороні долоні Леві, а чоловікові було настільки приємно, що він страхався поворухнутися, щоб не відлякати. Хлопець диву давався, як рука Акермана може все ще залишатися холодною, коли він вже так довго і сильно її тримає. Одна ідея промайнула в голові, Ерен задумався, чи це буде не занадто, але художник порадив йому не сумніватися в собі. До того ж, те, що вони тримаються за руки вже щось означає. Отже, трохи сміливості – і можна спробувати.

Ерен повільно підняв їх переплетені долоні та як ні в чому не бувало заховав у кишені своєї парки. Одяг нагрівся від тепла тіла, і холодна шкіра Леві одразу вкрилася мурашками від перепаду температур. Акерман здивовано витріщився на нього, підіймаючи брови. 

– Подумав, дивно, що ваша долоня ніяк не нагрівається, – Ерен намагався бути невимушеним, але його видавав рум’янець на щоках. 

– В мене майже завжди руки холодні, – чоловік не розумів, чому в грудях так калатає серце. 

Чому він поводить себе так, наче йому знову п’ятнадцать, і він вперше взяв дівчину, яка йому подобалася, за руку? Чому йому настільки добре з цим сонячним хлопцем, що він сам не може дібрати слів, щоб описати свої ж почуття? Чому він зігріває Левіне серце сильніше літнього палкого сонця? Це якісь нісенітниці. Нісенітниці, які чомусь-таки – зі зрозумілих тільки всесвіту причин – колихали душу Акермана і виводили його зі звичної рівноваги. 

– Тоді в мене є привід частіше тримати вас за руки. Буду вам їх зігрівати, – хлопець повернувся до Леві, зустрічаючись з грозовими хмарами в сірих очах.  

– Ти неможливий нахаба, Єгере, – хмикнув Леві, проте пригорнувся плечем ближче до хлопця. 

– Не бурчіть, – засміявся той. – Я знаю, що вам подобається. Ви ж самі мені сказали не сумніватися в собі.

– Менше знаєш, міцніше будеш спати, – Акерман невідривно дивився в зелені очі. 

– Гей! – театрально обурився Ерен, відчуваючи тепло від чужого плеча. Він розумів, що художник буркотів показово. – Це грубо було! 

– Переживеш вже якось.     

В глибині душі Ерен був готовий і не таке пережити, щоб залишатися поруч з Леві. Точніше, для початку він був радий хоча б через те, що йому дозволили залишитися на трохи довше, аніж він думав це можливо. 

Вільною рукою чоловік дістав з кишені пачку цигарок та потягнув звідти одну, вихопивши губами. Потім підпалив запальничкою та затягнувся, виймати іншу долоню з теплої схованки Еренової парки зовсім не хотілося, а відпускати хлопцеву руку – тим більше. Різкий, димний запах червоного Мальборо захопив легені – гіркувато-пряний, трохи палений, з нотками сухого тютюну та деревного вугілля. Міцний з насиченою гірчинкою, він пах так, як пах сам Акерман, підходив йому такі ідеально, змішуючись з деревним парфумом, що Ерен непомітно вдихав все глибше і глибше, не в силах зупинитися.  

– Якщо тобі не подобається дим від сигарет, то скажи, я перестану палити, – зауважив Леві, в черговий раз затягуючись і видихаючи дим через ніс. 

– Все добре, – запевнив Єгер. – Вам личить. 

– Паління? – хмикнув чоловік. – Сумнівний комплімент, Ерене. 

– Я про запах. 

– Сподіваюсь, всередині мене пахне хоч на краплю так добре, як зовні, – Леві потягнув Ерена до смітника, щоб викинути недопалок. 

– Дурний жарт, – закотив очі хлопець.

– Зате правдивий, – Акерман трохи помовчав, а потім запитав: – Ти голодний?

– Певно, що так, – кивнув юнак. – У вас є ідеї?

– Ходімо, – тепер вже художник тягнув хлопця за собою, – покажу тобі гідне місце. 

Дорога до Мангеттена зайняла не більше часу, ніж до острову Свободи. Годинник показував третю годину дня і людей на причалі трохи побільшало, вони сідали на паром до Статуї Свободи в бажанні помилуватися її величчю. Ерен ще раз запевнився, що покликати Леві на побачення зранку було правильним рішенням. 

Вони зручно розмістилися в салоні чорної Ауді Спортбек, і Леві швидко – наскільки дозволяв дорожній рух, звісно – повіз їх вулицями Нью-Йорка. Ерен спитав, чи можна підключити телефон до музичного програвача і, отримавши дозвіл, задоволено ввімкнув одну з пісень зі свого плейлиста. Леві зазвичай слухав інструментальний рок або класичну музику, зовсім рідко електроніку. Вмикав її, щоб зібрати думки докупи, коли малював, намагаючись спіймати натхнення. Водив машину чоловік в тиші, але і Єгер гучно пісню не вмикав, скоріше для фону. 

Юнак розповідав про свою роботу на фрілансі – про клієнта, який морочив йому голову, а потім відмовився від замовлення, про навчання – про прискіпливого викладача з управління IT-проєктами і про його хитромудрі групові завдання, над якими вони думають по декілька днів. Леві чесно зізнався собі, що йому справді цікаво слухати Еренові розповіді, чоловік ставив уточнюючі питання і усміхався краєчком губ, коли той невдоволено буркотів, виражаючи усе накопичене обурення. Акерману часом не вистачало такої легкої балаканини про повсякденні речі, без проблем і обов’язків перед самим собою. 

За невимушеною розмовою дорога пройшла швидко, і Леві не помітив, як повернув на Шосту авеню. Припаркуватися тут було, як завжди, до неможливого складно – купа транспорту і зайняті паркомісця. Довелося ставити машину на підземному паркінгу найближчого торгівельного центру. 

Ерену вельми кортіло нарешті дізнатися, куди вони йдуть обідати, й Акерман, знову обхопивши хлопцеву долоню, попрямував до невеличкого кафе через дорогу. На вивісці великими білими літерами, закрученим курсивним шрифтом була написана назва Caffe Reggio . Художник доволі часто тут бував. Це, можна сказати, було місце, де він переважно залишався один на один з собою. Дуже рідко кликав Ханджі, щоб поговорити і попросити поради, якщо треба. Ервіна він сюди ніколи не запрошував, йому здавалося, що високий масивний Сміт не впишеться в атмосферу цього тихого місця – не дивлячись на те, що воно в центрі Нью-Йорку. А от Ерена одразу захотілося запросити саме сюди, показати йому частинку себе. 

Для Леві цей заклад – наче двері в іншу епоху. Повітря тут завжди було насичене ароматом міцної кави, деревини, а ще – мистецтва та історії. Великі старовинні вітражні вікна пропускали сонячні промені, фарбуючи їх у сині, рожеві, жовті та зелені кольори. Сонячні зайчики виблискували на потертих столиках, навколо яких стояли абсолютно різноманітні, не підібрані по кольору та формі стільці. Темні дерев'яні панелі стін немов дихали спогадами, розповідями, які зібралися за всі роки існування кафе, а стеля, прикрашена ліпниною, завжди причаровувала погляд, змушувала розглядати себе знову і знову. На стінах висіли картини у потемнілих рамах – пейзажі, абстракції, портрети, кольорові та чорно-білі. Леві знав, що художники, які є постійними відвідувачами, дарують їх закладу. Його картина з Таймс-Сквер теж майоріла серед них на видному місці. Він подарував її власнику минулого року, і той одразу розмістив її над одним зі столиків, щоб радувала відвідувачам око. 

Акерман кинув погляд на Ерена, той заворожено розглядав інтер’єр кафе та вдихав аромат класичного капучино, яке насправді було його улюбленим видом кави. Юнак і не думав, що вони прийдуть в таке цікаве, атмосферне місце просто щоб пообідати. Сьоме чуття підказувало йому, що це не просто кафе, і воно значить для чоловіка надзвичайно багато. 

– Тобі подобається? – тихо запитав Леві, хоча вже по очам бачив – юнак безсумнівно був у захваті. 

– Ви ще питаєте! – вигукнув Єгер, привертаючи увагу деяких відвідувачів, тому трохи знизив тон: – Тут неймовірно! Я вже хочу спробувати все меню, яке у них є! 

Акерман поблажливо усміхнувся та запропонував хлопцеві пройти до його улюбленого столика, який цього разу виявився не зайнятим. Поруч миттєво з’явилася молода офіціантка та порекомендувала Ерену їх фірмовий капучіно, на що той одразу погодився, а замовлення Леві вона вже знала – класичний чорний чай. Єгер дозволив Акерману замовити їжу за нього, довірившись досвіду постійного відвідувача. Чоловік, трохи поміркувавши, обрав дві порції яєць «Бенедикт». Дівчина покивала і поспішила віднести замовлення на кухню. Ерен продовжував озиратися навколо, розглядаючи деталі оформлення, але особливо уважно придивлявся до картин на стінах. Леві відчував, що хлопець хотів щось запитати, проте поки настирливо мовчав.

– О! – нарешті вигукнув, вказуючи на картину прямо над їх столиком. – Знайшов! Це ж ви малювали, правда?

Леві здивовано кліпнув очима. То він, навіть не знаючи, що тут є його картини, все одно намагався їх знайти? 

– Я ж бачив ваші роботи, ось і вгадав, – відповів Ерен на німе питання. – Дуже гарно у вас Таймс-Сквер вийшла, ще й нічна, а така яскрава, наче вдень. 

Серце Леві тьохнуло в грудях і стислося від щемливої ніжності. Яскраві почуття накрили з головою, відрізаючи від світу, залишаючи тільки їх обох за столиком у маленькому кафе. Малахітові Еренові очі виблискували дорогоцінним сяйвом у світлі ламп і кольорових сонячних променів. Цей хлопець хотів – і міг – зайняти особливе місце в житті Акермана, а чоловік, здається, з кінцями віддався течії і не бажав випливати з цього потоку нових емоцій та вражень.

– Для людини, яка не знається на мистецтві, ти дуже вдало вгадав, – помітив Леві, між ними на столик опустилися чашки з капучино та чорним чаєм.

– Та просто вгадав, – зніяковіло почухав потилицю Єгер, відвів погляд. 

– Я також бачу, що картина підписана, якщо що, Ерене, – Леві хмикнув, але старання хлопця все ж оцінив. 

– Ой, та годі вам, – відмахнувся юнак, – вам же приємно було. Ну, поки про напис не зрозуміли. 

– Мені просто приємно сидіти тут з тобою, більшого мені на даному етапі не треба. 

Тепер настав час Ерену дивуватися. Він вдивлявся у світло-сірі очі навпроти, але бачив там тільки щиро сказану правду. Леві чесно так вважав, і від цього хлопцеві хотілося підхопитися зі стільця і обійняти чоловіка, хотілося бути поряд – надовго, назавжди . Показати, як сильно і відверто Ерен може кохати. Можливо, це були гучні заяви – поки просто думки – проте хлопець не збирався від них відмовлятися перед самим собою. 

Вони просиділи так до вечора, і тепер Ерен без упину ставив питання Леві про його мистецтво та його роботи, про життя. Акерман розповів, що спочатку він намагався займатися скульптурою, але до цього у нього не лежала в повній мірі душа, потім він переключився на малювання. Довго не міг знайти свій стиль, але зараз його здебільшого сприймають, як художника-урбаніста, який працює з олійними фарбами, хоча звісно у нього є роботи на інші теми також, просто він не завжди їх показує. Про життя ж було мало чого сказати – він мав двох друзів, жив на Мангеттені, любив чорний чай з бергамотом, ходив у спортзал та багато палив червоний Мальборо. Іронічно, але як вже було. Ерен з цього факту теж тихенько хихикнув. За розмовою вони не помітили, як у закладі стало більше людей, і деякі навіть підійшли, щоб привітатися з Леві – також художники та письменники. 

Коли настав час їхати додому, Акерман запропонував підкинути Ерена, і той радо погодився. Дорогою хлопець згадав, що Мікаса говорила запросити художника до них на Різдво, але він так і не подумав, як спитати. І чи буде взагалі Леві цікаво з його друзями? А раптом хтось щось начуде та зганьбить Ерена в очах чоловіка, серце якого хлопцеві хотілося завоювати всіма доступними силами? Тоді це буде провал. З іншого боку – Єгер справді хотів зустріти Різдво разом з Леві, і чого вже там приховувати, був би радий, якби той погодився. 

– Приїхали, – Акерман припаркувався біля хлопцевого дому. Ерен мовчав майже всю дорогу, брюнет подумав, що він просто втомився, тому не чіпав. 

– Так швидко, – посміхнувся хлопець. – Дякую, що підвезли. 

– Без проблем. 

– Як вам сьогоднішній день? – хлопець затамував подих, йому справді було важливо почути відповідь. 

– Все було чудово, дякую, – Леві відповів чесно, бачив, якими значущими його слова були для Ерена. Чоловік оцінював цей день – це побачення – на тверду десятку з десяти, хоча не міг згадати, коли востаннє у нього був день з таким гарним рейтингом. Тому юнакові він ані краплі не збрехав. 

– Радий це чути, – засяяв Ерен, повертаючись до Акермана всім корпусом, чоловік зробив те саме, і вони тепер дивились один на одного. – Я хотів запитати дещо. 

– Що ж це? – сірі очі усміхалися у темряві салону. 

– Хочете відсвяткувати Різдво зі мною та моїми друзями? Це моя сестра запропонувала, ми збираємося у неї та її хлопця, – він подався у довгі пояснення, хто буде на вечірці і що буде відбуватися. – Проте, якщо у вас вже є плани, то, звісно… 

Акерман не встиг навіть подумати, як відповідь легко та природно зірвалася з губ:

– Ерене, я прийду. 

– Справді? – щире здивування заграло у смарагдових очах. 

– Справді. Тільки ніяких дурних конкурсів, – попередив суворо художник. 

– Зрозумів, ніяких дурних конкурсів! Буде виконано!

Леві хмикнув. В глибині душі, за звичкою, яка була прописана важким характером, він хотів хоч трохи поопиратися, але малахітові захоплені очі не залишили йому і шансу. Чинити опір цьому хлопцеві – йти проти своїх власних бажань, які настирливо шепотіли, що Акерману хочеться якомога частіше проводити з ним час. Тим паче, на Різдво він завжди зустрічався з Ервіном і Ханджі, це вже була така давня традиція, що цього року друзі можуть і почекати. Вони зазвичай пили добре вино і обмінювались подарунками, а Леві стабільно отримував два – хоча і не дуже це любив – тому що на цю дату припадав ще його день народження. Про цей факт Єгеру поки знати не треба. 

– Тоді, – Ерен взяв руку Леві в свою, переплітаючи їх пальці, ніжно стиснув, – я піду?

– До зустрічі, – усміхнувся куточками губ Акерман.

Єгер відкрив двері та, вийшовши з машини, попрямував до входу у під’їзд. Художник опустив вікно та покликав:

– Ерене! – той здивовано озирнувся. – Припини мені викати, гаразд?

– Д-добре, – хлопець трохи розгублено кивнув, погоджучись. 

Леві ще раз помахав на прощання та, піднявши вікно, натиснув на газ. Юнак так і залишився на порозі під’їзду, по-дурному усміхаючись. Йому дозволили звертатися на «ти» – це ще один крок назустріч. Єгер був готовий стрибати на місці від радості прямо тут. Треба скоріше подзвонити Мікасі та розказати їй все. Він же обіцяв, що вона буде першою, хто дізнається деталі. І Арміну заразом. Ерен вельми сподівався, що вони будуть в такому ж радісному захваті, як і він сам.    

Chapter Text

Дні до Різдва промайнули так, що ніхто і не встиг помітити. Нью-Йорк ще більше поринув у атмосферу свята: незліченна кількість ліхтариків, гірлянд та блискучих іграшок прикрашала вулиці та торгівельні центри. Люди, одягнені у гарні светри з традиційними візерунками, прогулювалися парами, сім’ями та обирали подарунки і оздоблення для ялинки та дому. У парках грали святкові пісні вуличні музиканти, а в центрі міста з усіх крамниць та кав’ярень лунали різдвяні добірки. 

Ерен всеціло поринув у підготовку до фінальних тестів, тому що не бажав втрачати своє законне місце посередині рейтингу. Леві намагався не заважати хлопцеві вчитися, тому зосередився на своїх картинах та думках про подарунки друзям. Хоча думати було нічого – Ервіну він завжди дарував краватки чи запонки до костюмів, а Ханджі ніколи не зізнавалася, що їй треба, але була рада будь-чому, і це значно спрощувало задачу. Найбільше питань викликав подарунок Еренові. Акерман не міг до кінця зрозуміти, чи буде він взагалі доречним, і чи планує хлопець щось дарувати йому. В будь-якому випадку, заявитися на вечірку без подарунка було б не ввічливо, так думалося чоловікові. Треба було тільки вирішити, що стане хорошим варіантом. 

Двадцятого грудня у Леві з’явилася нагода пошукати подарунок у магазинах. Кушель все-таки змогла вмовити сина сходити на різдвяний шопінг до великого торгівельного центру. І ані краплинки не шкодувала, що відірвала того від важливих робочих художніх процесів. Акерман трохи впирався, але не те щоб був проти – він завжди був щасливий зустрітися з матір’ю та подарувати їй хоча б трохи свого часу. Перед Різдвом Кушель завжди активізувала свій натиск, і чоловік взагалі не міг пручатися. Він знав, як жінка любила це свято, тому хотілося подарувати їй гарний настрій. Враховуючи, що цього року він зможе завітати до неї тільки двадцять шостого числа. 

Торговельний центр, куди вони приїхали, сяяв так, ніби сам Санта вирішив оселитися тут. Вбрана у золоті та срібні прикраси величезна ялинка у центрі пасажу² здіймалася аж до скляного купола, звідки на неї лилося м’яке денне світло. Вітрини магазинів виблискували святковими декораціями: м’які снігові шапки, різнокольорові вогники й червоні стрічки на дверях створювали відчуття затишку. У повітрі витав аромат імбирного печива, гарячого шоколаду та пряного глінтвейну – він линув від маленького ярмарку, що розкинувся на першому поверсі, де продавали святкові солодощі та гарячі напої.

Посеред холу стояло величезне крісло, оббите червоним оксамитом, і там вмостився Санта-Клаус. Він хихотів своїм фірмовим сміхом та вислуховував мрії дітлахів, які перед цим мали відстояти довжелезну чергу. Батьки, які і так тримали в руках купу пакунків, смиренно чекали своїх чад, бажаючи створити навколо тих дивовижну магію свята. Леві та Кушель зупинились поруч, бо матері закортіло сфотографувати інсталяцію з білосніжних оленів та саней, ніби застиглих у польоті, коли хтось смикнув художника за пальто:

– Дядечку, а ви теж чекаєте в черзі до Санти? – тихенько запитала маленька білява дівчинка.      

Чоловік втратив змогу розмовляти. Невже червоно-зелений шарф зі сніжинками, який Кушель накинула йому на плечі робив з нього маленьку дитину? Ріст у нього був невисокий, але точно не настільки, щоб питати таке. 

– Ні, – засміялася поруч Кушель, – проходь. 

– Дякую! – зраділа мала. – З Різдвом!

– І тебе, люба! – жінка мовила услід. 

Леві серйозно пригрозив матері вказівним пальцем: 

– Тільки спробуй щось сказати! Це точно все через шарф!

– Та годі тобі, синку! – не вгамовувалася Кушель. – Ти дуже милий, тобі личить! – вона по-материнські прибрала невидимі пилинки та поправила комір Левіного пальто. – Усміхнися, м? Для мене, гаразд?  

Леві здався, розтягнув губ у легкій усмішці:  

– Ти знаєш, що я не можу тобі відмовити і користуєшся цим, – жартівливо докорив він матері. 

– Безсоромно, – підтвердила Кушель. – Ми все купили чи тобі ще щось треба? – попитала жінка, оглядаючи всі пакунки. 

– Мені в магазин техніки треба зайти, можеш поки взяти глінтвейну чи чаю на ярмарку і почекати. 

– Добре, – погодилася жінка, здається, трохи втомлена після всіх походеньок і розглядань вітрин. – Тобі щось взяти?

– Чаю було б чудово. 

Акерман допоміг Кушель донести пакети до вільного столика – взагалі дивина, що він був – та пообіцяв, що скоро повернеться. Шляхом до торгівельного центру він випадково згадав, що Ерен нещодавно розказував та показував йому навушники, які тільки-но вийшли у продаж. Хлопець побивався, що навряд зможе їх купити, хоча вони дуже круті. Леві вирішив, чому б і ні, це стовідсотково був гарний подарунок. Показавши консультанту у магазині бажаний товар, чоловік став чекати, поки його спакують і можна буде розплатитися. Добре, що Ерен скинув посилання на навушники в їх чат, і Акерману не довелося згадувати потрібну модель та колір. Не дивлячись на те, що покупців було доволі багато, Леві відпустили швидко і побажали користуватися з задоволенням. 

Коли художник опустився за столик поруч з матір’ю, його вже чекав стаканчик з пахучим чаєм. Кушель з цікавістю зазирнула у пакунок, а потім зі здивуванням подивилась на сина. Передуючи її питанню, Леві сказав:

– Це для друга. 

Кушель примружила очі, не вірячи жодному слову:

– Не пам’ятаю, щоб ти дарував Ервіну чи Ханджі щось подібне коли-небудь. Що за друг?

– Мамо-о-о, – Леві закотив очі та відпив чаю зі стаканчика. Напій вже трохи вистиг, тому не так обпалював горло. 

Чоловік розумів, що Кушель точно щось запідозрить – занадто добре вона знала єдиного сина. Він взагалі подарунки аби-кому ніколи не купував. Акерман сам себе перед матір’ю виказав, але, певно, зробив це навмисно, десь глибоко в душі бажаючи, щоб жінка знала, що у нього все гаразд. Хотів розділити свої ще такі нові і квітучі почуття з людиною, яка точно ніколи не засудить його вибір. Що ж, хіба що Ервіна. Він Кушель ніколи не подобався. І врешті-решт, вона виявилася права.      

– Не обурюйтеся, пане, – захихотіла жінка, її сміх задзвенів різдвяними дзвіночками. – Ти ж хотів, щоб я спитала, еге ж? 

Нічого від неї не приховаєш. 

– Це новий друг, – все ж відповів Леві. 

– А ім’я у нього є? 

– Ерен. Його звати Ерен.  

– Тоді буду рада якось з ним познайомитися, – Кушель, вкладаючи всю свою підтримку в жест, стиснула синову руку. – Як будеш готовий. 

– Дякую, мамо, – вдячно кивнув Акерман. 

– А тепер, – жінка плеснула в долоні, – розкажи мені, що у тебе в житті відбувається, а то телефоном ти не багатослівний. 

Художник тяжко зітхнув, але під вибагливим поглядом матері все ж розказав їй останні новини, оминувши тільки сварку з Ервіном. Гидотних коментарів від неї в бік Сміта він вже вислухав достатньо, та і Кушель не сильно любила, коли Леві згадував свого колишнього. Жінка вважала, що треба було – з її слів – залишити його збирати свої шмарклі на порозі своєї кімнати. І завжди казала, що той мерзотник ще легко відбувся лише зламаним носом. 

Кушель несказанно зраділа, коли почула, що Леві все ж малює картини для виставки, хоч і повільно. Успіх сина для неї був найціннішим скарбом на цьому світі, і вона завжди намагалася підтримувати його та дати йому все можливе. Певно, це не завжди було щось найкраще, але жінка старалася викладатися на повну. Вона завагітніла після сексу з випадковим хлопцем на вечірці, він звісно ж, відмовився брати відповідальність, а от Кушель серйозно вирішила залишити дитину. І, чесно кажучи, ніколи про свій вибір не шкодувала. Добре, що у неї був брат – Кенні – який допомагав їй, як міг, хоч і був дуже зайнятою людиною. Завдяки цьому жінка змогла виховати гідного та розумного чоловіка, який може відповідати за свої дії, коли треба, який не боїться показувати світові, хто він, який любить свою справу. Більшого Кушель, як матері, і не потрібно було.   

Леві розповідав про Ерена, а його сірі очі так і сяяли, навіть яскравіше за ліхтарики на ялинці. Жінка давно не бачила сина таким захопленим, і нехай ця захопленість була досить стриманою, вона розуміла, що той хлопець вже посів особливе місце в Левіному серці. Шлях туди завжди було важко знайти, але той, хто зміг, мав шанс залишитися там надовго. 

Акерман спостерігав за Кушель, розглядав її лице: зморшки-промінчики навколо очей, лагідна усмішка, чорняве смоляне волосся, яке вона фарбувала біля коренів, щоб приховати сивину, та темно-карі очі. Він пам’ятав, що дитиною завжди питав, чому йому дісталися очі батька, який їх кинув, дуже хотів такі самі глибоко-карі, як у матері. Жінка тільки сміялася та казала, що його райдужки, наче море перед штормом, наче ранковий туман та наче крига на замерзлому озері, неймовірні люстерка душі. І душа у нього така ж невимовно прекрасна. Леві насправді дуже сильно любив матір і був їй вдячний за те, що вона була поруч, що вона разом з ним у кожному важливому виборі та події. 

Вони посиділи ще трохи, поки Кушель допила свій чай, а потім жінка раптово схаменулася і почала шукати свою сумку. І, звісно ж, хто б сумнівався – точно не Леві – витягла звідти подарунок, загорнутий у золотаву обгортку. 

– Я знаю, що ти не фанат подарунків, тому купила один, – пояснила вона, протягуючи коробочку, – і на Різдво, і на день народження. Бери-бери, – наполягла, коли побачила що Леві ховає руки. 

– Мамо, ну навіщо було? – чоловік, здається, говорив це кожен рік, але Кушель була невблаганна.

Вона відмахнулася, не терплячи відмовок:

– Бо я люблю свого сина. Зі святами, любий! – вона потягнулася та залишила на Левіній щоці поцілунок. 

– Привезу тобі подарунок двадцять шостого, – усміхнувся художник. 

– Чекатиму з нетерпінням! А тепер відкривай, нужбо!  

– Зараз? – здивувався Акерман. – Вдома, може? 

– Любий, мені ж цікаво на твою реакцію подивитися, – нетерпляче пояснила Кушель. 

Хіба міг Леві їй відмовити? Певна річ, ні. Тому почав розв’язувати стрічку та розривати подарунковий папір. Усередині виявилася коробка з гарними олійними фарбами, про які Леві обмовився, що хоче спробувати. І як вона завжди так легко та граючи вгадувала з подарунком? Леві потягнувся, щоб міцно обійняти матір. Марним було казати, що фарби дуже дорогі та він сам в змозі купити собі матеріали для малювання, на Кушель все одно ніколи ці зауваження не діяли. Він поцілував її у лоб та мовив: 

– Ти запам’ятала, дякую. 

– Будь ласка, любий, – вона ніжно погладила сина по щоці. – Покажеш мені першій картину, яку ними намалюєш?

– Подарую її тобі після виставки, – запевнив художник. – До речі, як там Кенні? Він зможе приїхати, щоб ти не сумувала на Різдво?

– Зранку нарешті відписав, що не зможе, – Кушель стисла плечима, анітрохи не дивуючись. Брата завжди складно було вловити на свята. – У нього купа роботи, ти ж знаєш. Та і каже, що, як би сильно не хотів приїхати, квитки вже не вихопить, все розкуплено.

– Міг би і задіяти свої зв’язки, – хмикнув Леві. 

– Любий, – усміхнулася Кушель, – він просто приїде пізніше, все гаразд. Я вже домовилася відсвяткувати зі своїми сусідами.    

Скільки Акерман себе пам’ятав, дядько Кенні постійно був у роз’їздах – Європа, Близький та Далекий Схід, Південна Америка. Він завжди розказував неймовірні історії про злодіїв та таємних агентів, які сміливо ловили їх і надягали наручники. Маленькому Леві подобалося слухати ці розповіді, а ще отримувати подарунки з різних країн. Потім, коли хлопчик став старше, Кенні розказав, що він насправді агент ЦРУ, і всі історії правдиві. Зараз, через вік, він був куратором Центру Спеціальних Операцій³, але, здається, був ще більше зайнятим, ніж у Левіному дитинстві. Чоловік навіть не міг пригадати, коли вони востаннє бачилися, проте Кенні все одно ніколи не забував про дорогоцінного племінника і давав про себе знати дзвінком або повідомленням у месенджері. Акерман пам’ятав, що для нього спілкування з дядьком було дуже важливим. Він любив матір, але її любов та ласка інколи занадто душили – особливо у підлітковому віці, тому чоловіча порада ставала у нагоді. Художник був вдячний, що у нього в житті була така людина. Можна було сказати, що Кенні замінив йому батька.       

Трохи пізніше Леві відвіз Кушель додому та допоміг занести всі пакунки. Жінка ще раз запевнила, що з нею нічого не станеться, якщо цьогоріч вона відсвяткує з сусідами. Зазвичай Акерман приїздив до матері ввечері після невеликого святкування з Ервіном та Ханджі, але в цей раз його запросив Ерен, тому було невідомо, на скільки святкування затягнеться. Художнику просто не хотілося нічого даремно обіцяти. Кушель тільки побажала весело провести час. Жінка все чудово розуміла і всеціло підтримувала бажання сина бути у Різдво з людиною, яка стала цінною серцю.  

Попрощавшись із матір’ю, Акерман дістав телефон, щоб перевірити час, а на екрані вже світилося таке звичне сповіщення. 

Ерен

не хочеш трохи прогулятися в парку? 

я задовбався розбиратися в цьому коді

хочу зробити перерву

врятуєш мене?

Леві

Врятую тебе через тридцять хвилин.

Леві завів двигун авто та подумав, що треба заїхати в Caffe Reggio та купити хлопцеві капучино. Помітив, що Ерену подобається цей вид кави. Добре, що було по дорозі. 

***

Весь день перед зустріччю з Ереновими друзями Леві нервував і намагався підібрати вдалий одяг, але все, як на зло, не подобалося, не пасувало, було занадто святковим, або навпаки – занадто простим. Десь в обід художник здався та розвалився на ліжку, втупившись у стелю. Замислився. Він ніяк не міг впіймати у своїй підсвідомості пояснення тому, чого так бентежився. Ерен запевнив, що його друзі зовсім не проти, якщо хтось новий доєднається до їх щорічної традиції святкувати Різдво, тим паче, якщо цей хтось важливий для їхнього друга. Проте Акерман все одно перебував ніби в очікуванні чогось поганого або, як мінімум, неприємного чи ніякового.  

Він спробував відволіктися на картини, але пейзаж, який планувався сонячним та яскравим, раптом став похмурим та сірим, тому Леві відклав пензлик. Потім схопився за ганчірку та протер всі – до речі, і без того блискучі – поверхні у квартирі. Але і це не допомогло. Телефон мовчав, повідомлення від Ерена не приходили – певно, він був заклопотаний підготовкою до вечері, і Акерман, трохи погортавши стрічку новин, відкинув гаджет в сторону. А потім стрілка годинника дійшла до часу, коли треба було збиратися та виходити, щоб встигнути заїхати за Ереном та його другом, Арміном, до району Беттері Парк Сіті, а далі – до Брукліну, до квартири його сестри, Мікаси, та її хлопця. Затори в Святвечір в Нью-Йорку просто скажені, тому варто було поквапитися.

Врешті-решт, з одягом Леві все ж розібрався. Зупинився на темно-зеленому кашеміровому лонгсліві з горловиною та сірих класичних прямих джинсах. Шкіряний пасок зі сріблястою пряжкою вдало доповнював образ. На зап’ястку лівої руки чоловік звично застібнув срібний годинник та вклав волосся на дві сторони, залишаючи проділ посередині. Акерман трохи покрутився перед дзеркалом, оцінюючи результат і роздумуючи, чи варто додавати піджак, але вирішив, що все доволі гармонійно. Він одягнув пальто, взувся, взяв подарунок для Ерена і святковий пакет зі смаколиками для його друзів та, розпихавши по кишенях телефон, ключі від машини та цигарки, полишив квартиру. 

Поки їхав у ліфті та йшов через парковку до авто, Акерман зловив себе на думці, що вже трохи менше хвилюється. Вже сидячи у салоні він набрав повідомлення Єгеру. 

Леві 

Виїжджаю. Постараюся не затримуватися, але затори можуть бути неабиякі. 

Ерен

ми тебе чекаємо. я, звісно ж, більше, ніж армін! хехе

напиши, як будеш поруч, ми вийдемо

Акерман похитав головою та завів мотор. Ну що за дурень? Найіронічнішим та найніяковілішим було те, що у Леві серце пропускало удари, коли хлопець надсилав йому такі повідомлення або коли говорив щось подібне при зустрічі. Зовні чоловік лише хмикав чи піднімав брову у питанні, а всередині вирував цілий емоційний торнадо. Він і подумати не міг, що повернеться до цих станів, коли почуття накривають з головою і є висока вірогідність у них захлинутися. Але Ерен – цей хлопець робив з ним щось неймовірне.     

Святвечірні затори все ж затримали Леві і він приїхав на десять хвилин пізніше, ніж було домовлено. Ерен та Армін вже стояли на вулиці біля під’їзду, видихаючи з рота пару та сміючись. В руках хлопці тримали подарункові пакети та паперові – з їжею, яку мали приготувати на вечерю. Акерману, як гостю, дозволили нічого не готувати, але чоловік все одно не міг прийти з пустими руками, тому і набрав в магазині всіляких смаколиків під керівництвом Кушель, що добре розумілася на таких речах. 

Леві опустив вікно та всміхнувся куточком губ, коли Ерен опинився поруч та нахилився, щоб бути ближче. 

– Привіт, – сказав. Теплий, глибокий голос заповнив салон машини, а разом з тим і серце Леві. 

– Привіт, – відповів художник. 

Єгер трохи відійшов в сторону та вказав на привітно усміхненого блондина, який махав рукою, вітаючись:

– Леві, це Армін. Армін, це Леві.

– Вітаю, – блакитні очі сяяли доброзичливістю, і хлопець протягнув долоню для рукостискання. Акерман, певна річ, протягнув свою у відповідь. 

– Приємно познайомитися, – відповів чоловік так само ввічливо. – Треба допомога з пакетами? – поцікавився та хотів відкрити двері, щоб вийти, але Ерен його зупинив. 

– Просто відкрий багажник, ми все поставимо.

Леві натиснув на кнопку на панелі, запускаючи автоматизований процес, та кришка багажника почала підніматися. Він визирнув у вікно та наполегливо попросив:

– Тільки ставьте так, щоб нічого не попадало, – він тільки забрав авто з мийки, тому не хотів везти його туди ще раз. 

– Гара-а-азд, – протягнув у відповідь Ерен.  

Коли хлопці нарешті розмістилися в салоні, Леві завів двигун та вирулив на людну вулицю, вливаючись у потік інших машин. Ауді плавно маневрувала, перестроюючись у іншу смугу руху, щоб повернути на перехресті. Армін тихенько влаштувався на задньому сидінні та розглядав пролітаючі повз святково прикрашені будівлі та магазини. Ерен доволі хазяйновито почав підключати свій телефон до програвача та після натискання кількох потрібних кнопок салон заповнила негучна тематична святкова музика. Леві не втримався від коментаря: 

– Різдвяний плейлист, як несподівано. 

– Я вже зрозумів, що ти не великий фанат Різдва, – закотив очі Ерен. – Але сьогодні офіційно забороняється слухати будь-які інші пісні! 

Акерман скептично на нього зиркнув, відкидуючись на спинку водійського крісла та стискаючи кермо однією рукою:

– Хто сказав? 

Єгер трохи стушувався, проте не промовчав:

– Моя мама. 

Леві хмикнув, позаду тихенько засміявся Армін. Юнак скипів:

– І не треба хихотіти! – зауважив. – Вона дуже мудра жінка! Та, між іншим, дуже тебе любить, Арміне, – Ерен озирнувся назад до друга.

– О, я теж дуже люблю пані Єгер, – закивав блондин. – Проте аргумент був кепський. 

– Згоден, – Леві глянув на набусурмененого горобцем Ерена та пом’якшав. – Але можеш залишити музику.

– Та ну вас! – буркнув хлопець і сповз униз по сидінню, ховаючись. – Що ще можна слухати у Різдво, як не різдвяні пісні?

Це питання залишили без відповіді, і на декілька хвилин у салоні знову стало тихо. Ерен набирав повідомлення для сестри – Леві бачив відкритий діалог з Мікасою, в той час як Армін продовжив своє споглядання вечірнього Нью-Йорка. Акерман повернув кермо, і машина, слідуючи його вказівкам, заїхала на Бруклінський міст, примостилася у смузі за чорним BMW. Єгер, як і очікувалося, не зміг довго мовчати, та і образа насправді була маленькою театральною виставою, тому зовсім скоро він вже повернув на обличчя усмішку, а ще намагався розговорити Арміна та Леві. 

Юнак ставив питання, підказував теми для розмови, а вони просто підтримували їх. Загалом Армін здався Акерману приємним юнаком, обізнаним та начитаним, але не заучкою, якому кортіло продемонструвати, що він знає краще. Потім, як виявилося, його таким бути зобов’язувала спеціальність – філологія. Хлопець захоплено розповідав про свій проєкт з сучасної американської літератури, а потім раптом згадав:

– До речі! Врешті-решт, я зупинився на Джеї Макінерні⁴ та його романі «Яскраві вогні, велике місто»⁵ і мені треба було підібрати картину, яка передає атмосферу Нью-Йорку, тож я пригадав розповіді Ерена про те, що ти, Леві, пишеш місцеві пейзажі. І обрав твою картину. 

Акерман згадав Еренове питання кілька днів тому, як друзям варто звертатися до нього, щоб не викликати дискомфорту. Художник дозволив говорити на «ти» – зараз же зрадів, що не довелося повторюватися. А ще він щиро здивувався Арміновим словам, глянув на хлопця у дзеркало заднього виду. Леві знав, що його творчість доволі популярна серед поціновувачів художнього мистецтва, але вперше чув, щоб його картину обрали для зображення атмосфери роману. Всередині заграла гордість за свою працю, чоловік запитав:

– Яку ж?

– О, ту, де зображений бізнес-район міста. Одна половина денна, а інша – нічна. Мені здалося, вона гарно описує і сам хаотичний Нью-Йорк, і метання головного героя також. Викладачка мій вибір похвалила теж. 

– «Місто на межі», – чоловік підняв куточок губ, усміхаючись. – Це, певно, одна з найвідоміших моїх картин. 

– Вона справді чудова, – зробив комплімент Армін.

– Я ж казав, що твої картини неймовірні, – додав Ерен, його очі сяяли невимовним обожнюванням. 

Все всередині Леві завмерло, чоловік ще страхався давати назву сильним почуттям, які вирували в ньому, але вже був дуже близький до цього. Він ніяк не міг ігнорувати ці два малахітові дорогоцінні камені. Милуючись Ереном, чоловік підмітив: 

– І всім друзям про це розповів. 

– Про картини він дійсно дуже багато говорив, – погодився Армін.

– Певна річ! – вигукнув Єгер. – Вони мають знати, який ти неймовірний. 

Леві стало трохи ніяково від такої уваги до своєї особи у присутності Арлерта, тому він наполегливо попросив:

– Годі, Ерене, – проте після паузи додав: – І дякую. 

Вони проїхали Бруклінський міст, та Леві повернув за дорожнім знаком, який вказував у сторону району Парк-Слоуп. Старовинні бруковані вулички дихали сімейним затишком. Рядові двох та трьох-поверхові будиночки з червоної цегли, прикрашені мерехтливими гірляндами, здавалися ще затишнішими під м’яким світлом ліхтарів. На дверях висіли вінки з омели та гостролисту, а через вікна було видно ялинки, обвішані іграшками. Фактом було те, що на Різдво Парк-Слоуп виглядав, наче зійшов з вітальної листівки, оживав святом серед галасливого, метушливого Нью-Йорка. 

Ауді минула центральну площу району з великою ялинкою та різдвяним ярмарком: люди ще не розійшлися по домівках, насолоджуючись магією свята. Ерен скомандував повернути на наступному перехресті та зупинитися біля других дверей, що Леві і зробив. 

Усі зазбиралися виходити з авто, Армін виліз першим і поспішив до багажника, який Акерман вже встиг відкрити. Він сам теж хотів піти забрати свої пакунки та допомогти Арлерту, але його руку безцеремонно перехопив Ерен, затримавши у машині. Хлопцеві пальці сплелися у замок разом з пальцями Леві, міцно стискаючи. Цей мовчазний жест підтримки, демонстрація того, що він поруч та заява відвертого бажання чогось більшого огорнули художника моментом спокою, дали видихнути з полегшенням ледь не вперше за день, що не приховалося від Єгера.   

– Все гаразд? – хлопець сидів напівобертом, уважно розглядав обличчя Леві, намагаючись знайти підказки, які б пояснили його стан. 

Акерман розтягнув вуста в усмішці. Тихо дякував за можливість познайомитися з Ереновими друзями, за запрошення на Різдво, хоч і не дуже це свято любив, за те, що хлопець тоді не встав з лавки і не пішов. Дякував незнамо кому, чи то життю, чи то вищим силам, чи то всім одразу. А ще розумів, що це достобіса сентиментальна чортівня, але не міг нічого з собою зробити. Ерену лише відповів:

– Так, я в порядку. 

– Добре, – юнак посміхнувся. – Ходімо?

– Тільки після тебе, – хмикнув Леві, погоджуючись. 

Втрьох вони швидко розібрали пакунки – кожен взяв по два – та понесли їх до ґанку. Той був прикрашений гірляндами, вінком з гостролиста з великими червоними ягодами і маленькими фігурками оленей та ельфів, які стояли з обох сторін від дверей. Ерен натиснув на кнопку дзвінка, і його мелодія довгою треллю розлилася по ту сторону, напевно, відволікаючи господарів від своїх занять. Через декілька секунд їм відкрила доволі висока брюнетка, яка зростом діставала Єгеру до плеча. Її чорняве волосся було зібране у низький хвіст, а чубчик обрямляв темні очі, які одразу засяяли ніжною любов’ю, як тільки вона побачила хлопця на порозі. 

– Ерене! – вигукнула та кинулася з обіймами до парубка. 

– Привіт, Мікасо, – так само радісно відповів Єгер та покружив сестру, міцно притискаючи до себе. – З Різдвом! – він протягнув пакунки з їжею та подарунками.

Дівчина захихотіла, приймаючи все з рук брата:

– З Різдвом! І тобі привіт, Арміне! – вона визирнула з-за плеча Ерена та помахала другові. – А це?.. 

– Це Леві, – кивнув хлопець. 

Акерман, який до цього просто спостерігав за сімейними ідилічним вітаннями, і чомусь думав, що це обійде його стороною, навіть трохи стрепенувся, приходячи до тями. Мікаса викликала прихильність своєю щирою усмішкою та протягнутою долонею для рукостискання, і Леві цим чарам піддався. Ерен казав, що вони не рідні брат та сестра, Мікасу вдочерили, але коли обидва стояли так поруч, то було важко не помітити неймовірну схожість. Не у рисах зовнішності, а в аурі, яка теплим промінням відходила від них, хоч дівчина і здавалася серйознішою та стриманішою за брата.  

– Я – Мікаса, – представилася вона самостійно, – сестра цього дурника. 

– Ну дякую, – закотив очі Ерен, Армін засміявся, прикриваючи рота кулаком. 

– Приємно, – Акерман потис тонку дівочу долоню, подумки хмикнувши з Мікасиного коментаря. 

– Почувайся, як вдома, – додала вона. – Ці двоє давно знають, що їм тут раді, – вона кивнула в сторону брата та Арлерта.   

З глибини квартири долинули гучні голоси, та скоро у коридор визирнули два хлопці, один – з короткою стрижкою, інший – русявий з вибритими скронями та потилицею, але мав довгий чубчик. Вони оглянули всіх присутніх, а потім перший радісно заволав: 

– О, Ерен та Армін! 

– Аж пилюка осіла, поки вас чекали! – іронічно додав другий. 

– Стулися, Жане! – буркнув невдоволено Ерен. – Я знаю, що Мікаса прибирала перед Різдвом і нема ніякої пилюки. 

– Нумо хутко зберіться! – дівчина змахнула руками, припиняючи перепалку. – Ще треба закінчити з сервіруванням столу та деякими стравами! На кухню! Бігом-бігом!   

Всі швидко відкинули жарти та попрямували до вітальні, яка через арку вела до кухні. Ерен обережно взяв долоню Леві в свою та повів слідом. Чоловік не пручався, а тільки сильніше стиснув хлопцеву руку. Акерман розумів, що той так показує свою підтримку та не хоче, щоб чоловік почувався ніяково серед його друзів. 

У глибині будинку вирувала атмосфера свята, тепло та затишок. Було чутно, як на кухні сміються дівчата, обговорюючи останні університетські плітки. Велика штучна ялинка стояла біля каміну, прикрашена срібними іграшками та синіми стрічками, і це ідеально вписувалося у загальний інтер’єр кімнати. Схоже, Мікаса спеціально підібрала такі кольори, щоб вони поєднувалися з молочними та сірими шпалерами і приглушено-синіми меблями. Вдень тут напевно було дуже світло за рахунок великого вікна, проте зараз вітальню освітлювало біле мерехтіння лампи та новорічних ліхтариків. 

До них озирнулися три дівчини, одна з них задоволено жувала шматочок в’яленої буженини, а дві інших просто привітно махнули руками. Потім виявилося, що це Саша, Хісторія та Імір, а того гучного хлопця з коридора звали Конні. Леві тільки сподівався, що він не забуде або не переплутає так багато нових імен за раз. У нього, звісно, не було з цим проблем, але він давно не мав нових знайомств з такою великою кількістю людей одночасно. 

Мікаса забрала Ерена з собою на кухню, щоб той допоміг їй, але виглядала так, наче хоче щось обговорити, і юнак беззаперечно погодився. Акерман залишився у компанії Арміна, Жана та Конні, які активно обговорювали сесію та ділилися набраними балами. У останнього виявилося найменше з усіх, тому Жан з задоволеним видом переможця дав йому ляпаса по лобі. Арлерт пояснив, що вони кожної сесії так робили. Маєш найменше балів – отримуєш щиглика. Проте перейматися було ні про що, бо все одно Конні завжди програвав. 

Леві подумав, що це могло б бути веселим під час університетського життя, але зараз здавалося дивакуватим, проте він розумів, куди йшов від самого початку, тому сильно це його не спантеличило. Він побачив на стіні картину – натюрморт з фруктами – та поки хлопці продовжували свої балачки та сміялися, тихенько встав та пішов її порозглядати. Йому здалося, що він її вже бачив і, можливо, навіть знав творця, проте згадати імені так і не зміг. Леві не дуже подобалися натюрморти, але на цьому було настільки вдало передано гру світла та тіні, що майстерність художника було важко не помітити. 

– Це Мікаса придбала на виставці Анни Робертс⁶ минулого року, – сказав Армін, який обережно підійшов до Акермана ззаду. 

– Анна Робертс, авжеж, – покивав Леві. – Не міг згадати, хто ж її написав. 

– Мені подобається, як зображений виноград. 

Чоловік з абсолютною серйозністю та видом знаючої людини, склавши руки на грудях та зіщулившись, вдивляючись в картину, відповів: 

– Ківі більш вишукане, як на мене.      

– Гаразд, – захихотів Армін. – Гадаю, я не зможу і не маю права з тобою сперечатися. 

– Кожен з нас сприймає мистецтво по-своєму, – Леві повернув блондинові усмішку, жартівливо продовжив: – тож сперечатися можеш, але не певен, що виграєш. 

– Навіть не буду намагатися, – відмахнувся хлопець. 

Вони постояли ще трохи, розглядаючи натюрморт. Армін розповів, що Мікаса захоплюється колекціонуванням картин сучасних художників, а Жан часто купує їх, щоб порадувати та вразити свою дівчину. Полотна можна помітити деінде розвішаними по квартирі, однак, велика частина зберігається в будинку батьків у Балтиморі. Леві приємно здивувався та зробив собі умовну помітку якось при нагоді запитати у дівчини про її хобі.

Очі Акермана зачепились за фоторамки, які знаходилися на книжковій полиці. На світлинах були Ерен та Мікаса, Армін та інші друзі з їх компанії, вони сміялися та розважалися на пляжі, посеред міста. На одному з фото Єгери, одягнені у святкові випускні мантії та капелюхи, стояли з атестатами біля школи, а поруч, здається, були їх батьки. Вони всі всміхалися та дивилися у камеру, назавжди зберігши цей важливий момент життя на кольоровому знімку у рамці. 

– Ерен схожий на матір, – зауважив Акерман, нахилившись ближче та розглядаючи низеньку жінку з темним волоссям та ясними золотавими очима. Риси її обличчя один в один передалися сину, тільки малахітові очі хлопцеві дісталися від батька.   

– Всі так кажуть, – поруч пролунав голос Ерена. 

Леві озирнувся і побачив перед собою усміхнене лице:

– Це не дивно, – відповів, розглядаючи сяючого щастям та гарним настроєм парубка. Що такого вони могли обговорювати з сестрою, що він хіба не іскриться блиском?   

– Як справи з вечерею? – поцікавився Армін, перериваючи їх милування. 

– Скоро має бути готово, – відповів Ерен. 

Вони втрьох повернулися на диван до Жана та Конні, які вже тепер досить захопливо обговорювали останнє оновлення відеогри, у яку вони обидва грали. Армін доєднався до них, скоріше з бажання дати Ерену більше часу провести з Леві – майже – наодинці, ніж з щирої цікавості. За що хлопець був другові непомірно вдячний. Єгер одразу опустився на диван поруч з чоловіком, сідаючи напівобертом, наче відгороджуючи їх на мить від інших. Він опустив голову на спинку, пильно розглядаючи обличчя художника, що той не витримав і всміхнувся юнацькій наполегливості. 

– Що? – м’яко запитав Акерман. 

– Можу я взяти тебе за руку? 

Леві здивувався. Йому гадалося, що вони вже пройшли цей етап. 

– Чого ти питаєш? 

– Тут мої друзі, тому не знаю, чи тобі буде комфортно. 

– Це дуже мило з твого боку, – художник сам переплів їх пальці в замок, – проте мені вже забагато років, щоб взагалі звертати увагу на думку людей навколо. Тим паче, ти вже тримав мене за руку в коридорі, хіба ні?

– Там іншим не видно було, – буркнув Ерен, пояснюючи свою поведінку. 

Леві не міг відірвати погляду від малахітових очей. Очей, які були сповнені щирої приязні та кохання. Очей, які з ніжністю дивилися на нього, як на найцінніший, найвишуканіший та найрідкісніший витвір мистецтва. І чоловік не мав сил відмовити їм – самому Ерену – у почуттях. Та і не хотів.    

В момент ідилії над ними повстала висока фігура дівчини з темно-русявим маллетом і веснянками на обличчі. Вона склала руки на грудях, пильно розглядаючи їх обох. Ерен незадоволено вскинувся, проте все ще тримав Левіну руку у своїй:

– Імір, ти світло затуляєш. 

– А тобі воно дуже треба, Єгере? – вона опустилася на кавовий столик навпроти.    

– Як ви, не сумуєте? – поряд з нею встала маленька білява Хісторія, усміхаючись та сяючи добрими блакитними очима. 

Імір, ані секунди не роздумуючи, потягнула дівчину до себе на коліна. Та заверещала, хихикаючи, проте довго не пручалася і зручно вмостилася, обіймаючи подругу за плече однією рукою. Фріц зі смішинками та бажанням подражнити друга в карих очах мовила:    

– Коли Ерен сказав, що когось приведе на Різдво, я подумала, він жартує. 

– А Хісторію ти теж жартома привела? – вкусив у відповідь хлопець. 

Імір захищалася: 

– Йой, це грубо. Вона ж моя дівчина.  

– Ти перша почала, люба, – Рейс усміхнулася, взагалі не сприймаючи слова Ерена серйозно. 

– То це для вас нормальна розмова? – уточнив Леві. Він сам бував тією ще язвою, але коли тобі за тридцять мало-помалу починаєш спілкуватися з друзями з меншим сарказмом. Мабуть. Залежить від настрою. 

– Ага, вони завжди так, – підтвердила білявка, заправляючи прядку світлого волосся за вухо. – Просто дехто дуже надокучливий, – вона легко поцілувала Імір у щоку, – а Ерен не мовчатиме. 

– Правда, не мовчатиме, – закивав хлопчина. 

– Від того і веселіше, – карі очі Фріц хитро блиснули.

Ігноруючи це, Хісторія продовжила своє повчальне пояснення:

– Не звертай уваги, Леві. Насправді, Імір дуже мила, – вона глянула на партнерку повними захоплення очима. 

Очі Єгера жартівливо закотилися: 

– Тільки з тобою, Хісторіє.   

Подальша розмова йшла простіше і у більш привітному тоні. Імір виявилася одногрупницею Ерена, і вони разом розповідали, як складно було робити семестровий проєкт, не забуваючи згадувати один одному здійснені у процесі помилки і жартуючи. Хісторія обмовилася, що вивчає політологію та зараз проходить практику у Мерії Нью-Йорку при Міській раді. У Леві це викликало щире здивування, адже в таке місце було складно потрапити ще під час навчання, на що Єгер пожартував про великі зв’язки родини дівчини. Рейс не образилася, а тільки усміхнулася, сприймаючи це легко, але було видно, що їй все ж стало трохи сумно, проте після того, як долоня Імір міцніше стиснула її руку, білявка знову повеселішала. 

Поки Леві розповідав дівчатам про свій досвід у малюванні і виставки, які вже мав, Ерен продовжував тримати його руку, ніжно гладив кісточки великим пальцем і абсолютно безсоромно витріщався, намагаючись вхопити, запам’ятати кожне слово. Акерману це, якщо чесно, дуже подобалося. Відчувати себе центром чийогось всесвіту невимовно лестило, бути комусь настільки потрібним – теж. 

Загалом Еренові друзі справили на Леві гарне враження. Він ще не з усіма встиг особисто поспілкуватися, але вони любили те, що вивчали, свою майбутню справу та мали власні амбіції, тому чоловік сподівався, що все у них в житті складеться добре. Вони жартували, але одночасно щиро підтримували одне одного, і Акерман по-справжньому радів, що у Ерена є такі люди поруч. Варто було йому завершити цю щемливо-важливу думку, як позаду пролунав якийсь лязкіт. Вони обернулися на нього і зрозуміли, що то був звук битого скла. 

– Чуваче, якого біса ти робиш? – обурювався Жан, невдоволено зиркаючи на Конні, який навпочіпках намагався зібрати уламки розбитих кульок, які впали з ялинки. 

– Та ти ж сам просив показати тобі той прийом, який я вивчив, – зле відповідав хлопець, брови його насупилися. 

– Добре, що не всю ялинку перекинули, генії, – подав голос Єгер. Леві захотілося дати хлопцеві потиличник за невдалий коментар. 

– Та годі, Ерене, – Армін зиркнув на друга, а той підняв руки, показуючи, що здається. 

На секунду стало тихо, а потім з дверей, які вели на кухню, визирнула Мікаса і обличчя її не обіцяло нічого хорошого. Дівчина склала руки перед собою, споглядаючи двох винуватців і чекала виправдань – чи вибачень. Бажано щиросердечних. Адже це були кульки, які вона збирала декілька років і в кожній з них був певний сенс та спогад. 

– Що там сталося, Мікасо? – з-за плеча Еренової сестри виглянула Саша, гризучи шматочок сиру. 

– Здається, наші хлопці знову влаштовують хаос і не думають про наслідки, – брюнетка похитала головою. 

– Конні, ти ж поріжешся! – Саша запанікувала і присіла біля хлопця, оглядаючи його долоні. – Ну навіщо було дебоширити? 

– Та я Жану показував, – він перервався, зловивши на собі серйозний погляд Мікаси. – Вибач, я куплю тобі нові кульки. 

Знаючий цінність прикрас Жан теж промовив, відчуваючи провину: 

– Вибач, кохана, це ненавмисно було. 

Дівчина видихнула, приймаючи ситуацію і відпускаючи її, тихо попросила:

– Приберіть тут усе, добре? – потім глянула на брата. – Ерене, принесеш з комори мамин соус до качки, поки хлопці тут прибирають? – той встав з готовністю допомогти. – Леві, можна тебе теж про невеличку допомогу попросити?

– Без проблем, – чоловік також підвівся і попрямував за Мікасою.

Вже на кухні дівчина кивнула у бік чотирьох пляшок вина, які стояли на стільниці, і вручила Акерману штопор, а сама прийнялася діставати з шафок тарілки та келихи. З вітальні все ще долинали звуки розбірки Жана і Конні та загальної метушні, поки Мікаса і Леві кожен мовчки робили свою роботу. Чоловік розумів, що вона не просто так його покликала сюди. І Ерена не просто так відправила за соусом. Дівчина хотіла поговорити, тільки чомусь продовжувала вперто тримати язика за зубами, хоча не здавалася сором’язливою. Художник зітхнув, обернувся до Мікаси, яка витирала тарілки, роздумуючи про щось своє. Запитав:

– Ти ж хотіла щось сказати мені, еге ж? 

Брюнетка усміхнулася, беручи тарілки та переставляючи їх на стільницю поруч з пляшками, дві з яких вже були відкриті сильними руками Леві. Потім почала переставляти келихи та стакани. 

– Це так очевидно? 

– Ти ж старша сестра. Гадаю, так, очевидно? – Акерман відкоркував ще одну пляшку. Корок дістався з характерним хлопаючим звуком.   

– Не така я вже і старша, – відмахнулася Мікаса, – всього півтора місяці різниці. А ти ось набагато старше Ерена. Та і всіх нас тут.

– То це проблема? – чоловік зиркнув на співрозмовницю, готовий випустити захисні колючки, якщо знадобиться. Єгера він відпускати нікуди не збирався. 

– Хіба я сказала, що це проблема? – дівчина задумливо протирала прозорі стінки келиху для вина. Вона важко зітхнула і відклала рушник та посуд в сторону, повернулася до Леві обличчям. Дивилася таким пронизливим поглядом, що художнику на секунду стало моторошно. – Не знаю, що Ерен вже встиг розповісти тобі про себе, та і лізти в це не буду. Це ваші стосунки. Тільки прошу підтримати його та наглянути за ним, якщо йому буде важко.

Леві такий серйозний тон трохи збив з пантелику. Він обережно запитав:

– У Ерена якісь проблеми зі здоров’ям?

– Ні, що ти! Просто, – вона зупинилася, стиснула руки в кулаки, роздумуючи, чи треба казати зараз чи залишити це право братові. – Вибач, гадаю, він сам має тобі це розповісти, – Мікаса усміхнулася – щиро, не натягнуто, і Леві трохи полегшало. 

– Налякала, – чоловік видихнув і нарешті взявся відкорковувати останню пляшку. 

– Вибач, – ще раз повторила брюнетка, її темні очі уважно спостерігали за Левіними рухами. – Я просто хвилююся за брата. Проте ти мені подобаєшся. Нехай він буде щасливим з тобою, гаразд? – вона обережно поклала долоню Акерману на передпліччя та легенько стиснула. Сподівалася, що в неї є таке право, хоч і страхалася, що чоловік скине її руку, але той тільки подарував їй м’яку розуміючу усмішку.   

У Леві не було братів чи сестер, але він все одно міг зрозуміти почуття Мікаси. Родина була для нього дуже важливою. Акерман завжди турбувався про Кушель та підтримував її. З його дитинства вони мали тісний зв’язок і розуміли один одного з півслова. А потім коли чоловік випустився з університету і твердо став на ноги, почав ще і фінансово їй допомагати. Жінка, певна річ, пручалася, але Леві у своєму рішенні був непохитний і кожного місяця переводив на материн рахунок кошти. Ще був Кенні, йому, звісно, допомога була не потрібна, однак до нього Леві завжди міг звернутися за порадою та поговорити про будь-що.  

– Ти ж не просто так відправила Ерена за соусом? – хмикнув чоловік. Жіноча здатність так природно хитрити і продумувати ситуацію на кілька кроків вперед завжди його захоплювала.           

– О, насправді там…

– Там немає маминого соуса, Мікасо, я всі полички обшукав! – у дверях з’явився незадоволений хлопець. 

– Дійсно? – абсолютно сердечно здивувалася дівчина. – Я тут тоді у шафці гляну, наплутала, мабуть, – вона обережно підморгнула Леві, і пішла шукати потрібну баночку, яка на диво швидко була помічена на полиці над плитою. 

Наблизившись до Акермана, Єгер поцікавився:

– Що робили? 

– Допомагав з пляшками, – пояснив той. 

– А тепер хапайте посуд і понесли його до їдальні, – скомандувала Мікаса, вже тримаючи у руці баночку соусу. – Треба дівчатам сказати, щоб теж допомогли. 

Наступні півгодини всі поринули у сервірування стола. Мікаса застелила його червоною лляною скатертиною, а інші носили посуд, тарілки зі смачною їжею, виставляли солодощі, декорували свічками та серветками зі святковими візерунками. Звідусіль тягнулися пахощі – кориця, запечені овочі, запашна качка за маминим рецептом навіювала на Ерена та Мікасу спогади про дитинство. Конні почав буркотіти, що чотирьох пляшок вина однозначно мало, і тоді Жан відкрив шафку з міні-баром, демонструючи вражаючий вміст. Хтось на це задоволено засвистів, хтось захлопав, і тільки Леві залишився байдужим, тому що по-перше – він свідомо ігнорував усі напої, крім сухого білого вина, а по-друге – він був за кермом і планував повернутися додому після святкових посиденьок пізно вночі або рано вранці, як вже складеться.   

На фоні грала м’яка різдвяна мелодія, яку включила на планшеті Хісторія. Світ за вікном, холодний, зимовий та засніжений, лишився десь далеко, поза стінами затишної квартири у Брукліні. Сьогодні ввечері кожен з присутніх почував себе щасливим та на своєму місці, поруч зі своїми людьми. І навіть Леві, який бачив їх вперше, відчував себе дивовижним чином вільно та комфортно, наче знав кожного до цього у минулому житті.

Коли всі розмістились навколо столу, Мікаса вручила Жану, як господарю, прибори для того, щоб нарізати качку, і всі прийнялися з ентузіазмом чекати свою порцію та згадувати смішні історії з вечірок. Виявляється минулого року Жан не втримав качку, бо та була дуже соковита, і вона полетіла вниз зі столу. Саша щосили кричала, щоб нещасну рятували, а Мікаса чесно зізналася, що тоді хотіла засмажену птицю натягнути своєму дорогоцінному хлопцеві на голову. Ситуацію тоді врятував Ерен, запропонувавши просто зняти шкірку, і Кірштайн залишився в живих. Цьогоріч – слава святому духу – все вийшло без пригод, і качка спокійно була розкладена по тарілках. 

Ерен знайшов під столом руку Леві та ніжно стиснув пальці, на що чоловік не міг стримати лагідно-теплої усмішки. Хлопець кивнув на заставлений смачною їжею стіл та запитав:

– Що тобі покласти? – брова Акермана поповзла вгору у німому питанні. – Не дивись так на мене, просто дозволь подбати про тебе. Ось той салат я готував, скуштуєш? Він смачний.  

– Ти сама скромність, ти знаєш? 

– Іноді мені про це кажуть, – хихикнув Єгер, накладаючи салат в тарілку Леві, а потім – в свою. – Як ти зараз. 

Чоловік лише добродушно похитав головою та взявся за свої прибори, щоб спробувати вже прославлений салат та качку. М’ясо виявилося пряним та ніжним, а салат справді смачним, що Леві навіть поклав собі ще трохи. Ретельно пережовуючи їжу, він спостерігав за Ереновими друзями. Всі вони гуділи та гомоніли, обговорювали плани на зимові канікули та як сильно треба постаратися у наступному навчальному семестрі, адже він – випускний. Відверто бентежилися тільки Мікаса, Хісторія, Армін та зовсім трохи – Жан, інші були нейтрально налаштовані. І тільки Конні, здається, взагалі не віддавав собі звіту, що через п’ять місяців він офіційно випуститься з університету та ступить у доросле життя. Ерен підмітив, що для Конні це нормально, і він все збагне десь перед захистом дипломного проєкту.    

Через деякий час Хісторія згадала, що принесла з собою різдвяну гру та побігла за нею до своєї сумочки під благання Імір просто спокійно посидіти без зайвої метушні. Проте інші були не проти пограти, навіть Ерен зацікавився і прийнявся уважно слухати правила. Леві теж вирішив послухати, а вже потім сказати, братиме він участь чи ні. Все було доволі просто. Гравець мав витягнути картку з питанням чи проханням щось розповісти, а потім спробувати відповісти або згадати ситуацію, яка підходить. Таким чином, всі мали поділитися чудовими – і не дуже – моментами року, просто щоб розділити цей досвід і гарно провести час за обговоренням. Врешті-решт, навіть Імір погодилася, щоб не засмучувати свою дівчину, то і Леві було негідно стояти в стороні. Ерен дуже зрадів, що художник погодився пограти, і все ще не відпускав його долоню. Акерман починав до цього звикати.

Вони трохи здвинули тарілки та поклали колоду карток на краю столу. Першою визвалася тягнути Хісторія, вона зачитала:

– «Кому з присутніх ти найбільше вдячна і чому?» 

– О, ну це не цікаво! – вигукнув Конні. – Вона все одно обере Імір! Ай! – і зойкнув, отримавши ліктем під ребра від сидячого поряд Арміна.

– Це правда Імір. Все добре, Арміне, дякую, – Рейс усміхнулася і подивилася на дівчину. – Вона просто була поруч зі мною, неважливо – хороший був день чи поганий, незалежно від того, хотіла я бачити її чи ні, Імір не покидала мене ані на секунду. 

– Дякую, кохана, – Імір ніжно поцілувала тонке зап'ястя блондинки.

– Годі-годі! – між ними вліз Жан та потягнувся за карткою. – «Хто сьогодні найсмачніше готував? Чесно». Та це ж легко!

– Ну зараз почнеться, – закотив очі Ерен і порадив Леві: – Можеш закрити вуха, якщо хочеш. 

– Звісно ж, це моя неперевершена, неймовірна, талановита, геніальна, чарівна, блискуча, незрівнянна, кохана Мікаса! – він притягнув дівчину до себе і чмокнув в щоку, та задоволено закивала і теж легенько поцілувала хлопця в губи. 

Леві глянув на Ерена, парубок лагідно всміхався, спостерігаючи за сестрою, і попри усі невдовлення Жаном та підколи в його бік, був радий за них обох. Неозброєним оком було видно, що Мікаса була з Кірштайном щаслива. 

– А я б сказала, що вся їжа дуже смачна! – прокоментувала Саша. – І не треба нікого обирати так-то, – на що всі дружно засміялися. 

Наступним за карткою не дуже сміливо потягнувся Армін: 

– «Розкажи про момент у цьому році, який ти хотів би прожити ще раз», – блондин на секунду замислився. – Мабуть, тоді, коли професор Бейлі поставив мені найвищий бал! 

– І тут навчання! – невдоволено взмахнула руками Імір. – Не будь занудою, Арміне!  

– У нього дуже складно отримати навіть середню оцінку! – захищався Арлерт. 

– Не всі байдикують, як ти, Імір, – підтримав друга Ерен.

– А ти його адвокат або хто? 

– Ну ти диви, зчепилися, – Хісторія вхопила свою дівчину за щоки і трохи потягала в різні боки. – Годі вам, дурники. Леві, хочеш витягти наступну картку?

Художник так безтурботно спостерігав за ходом гри, що навіть здивувався прямому звертанню до себе. Усі дивилися на нього з цікавістю – а особливо пара малахітових очей навпроти – тому він взяв карту з колоди. Трохи прочистивши горло, прочитав: 

– «Яку подію ти вважаєш найважливішою в цьому році? Чому?»

Яка подія найважливіша і чому? Мозок підкинув тільки одну єдину правильну відповідь, а серце його підтримувало. Зустріч у парку з одним невимовно привабливим хлопцем з очима такими яскравими, що художнику жодного разу не вдавалося відтворити такий відтінок зеленого в своїх роботах. З хлопцем, який запропонував пригостити його кавою, а потім носив йому смачний чай. З Ереном Єгером, який робив кожний Левін день краще і яскравіше, заряджав позитивом і натхненням продовжувати малювати картини для виставки. Тільки ця відповідь мала прозвучати, стати щиросердечним зізнанням, і Акерман бачив, що Ерен теж вельми сподівався це почути, але чомусь не хотілося казати це вголос при всіх. Хотілося, щоб цей момент був особливий. Тільки їхній. 

Чоловік видихнув, збираючи збентежені думки в купу. Вирішивши залишити такі важливі слова для них двох та все ж зберегти магію моменту, сказав зовсім інше, але все ж не менш важливе:

– Певно те, що я зміг зібратися і відновити роботу над картинами до наступної виставки, – відповідь хоч і була доволі чесною, але прозвучала трохи сухо й без великого ентузіазму. Леві зрозумів, що він схибив, і це помітили всі присутні. 

– Я вже казав тобі, що це чудово, – голос Ерена теж здригнувся на останньому слові. 

– Так, казав, – погодився Акерман, розглядаючи на дні малахітових очей легкий сум. Художнику могло здатися, але Єгер справді не виглядав дуже щасливим після його слів.

Пригнічену атмосферу врятував гучний, непосидючий Конні, який вліз між Ереном та Леві, змушуючи хлопця відпустити долоню Акермана. 

– Тепер моя черга! – кричав він, тягнучись за карткою. 

– Я відійду на секунду, – тихо промовив чоловік і встав. 

Ноги самі понесли його у іншу кімнату – потім він зрозумів, що це кухня. Леві сперся руками на стільницю та прикусив губу. Він сам казав сьогодні, що йому байдуже на людей навколо, на їхні погляди і думки, але коли настав справді важливий момент, не опанував себе і не сказав, що мав. Він хотів це промовити, Ерен жадав це почути, то чому ні? Акерман був з тих людей, яким важко виставляти дорогі серцю емоції напоказ, а особливо – після гіркого досвіду, і зараз це зіграло з ним злий жарт. Невимовно тяжко було зробити цей останній крок назустріч, та ще й публічно. 

З вітальні долинав сміх, всі радісно слухали Конні, який витяг карту з проханням розказати найкращий жарт цього року. Що ж, Леві хоча б не зіпсував усім свято своїми раптовими метаннями душі. 

Чоловіка відволікли тихі кроки. Він підняв погляд і побачив трохи сумного, спантеличеного, але все ще усміхненого до нього Ерена. Хлопець так відкрито демонстрував своє кохання, що це було помітно неозброєним оком, і Леві дуже сподівався, що він не перекреслив усе.    

– Ховаєшся? 

– Це найкраще слово, яке ти міг підібрати, Ерене, – Акерман зітхнув. – Щось на кшталт того.   

Єгер повільно наблизився і став поруч, але все ж намагався не тиснути своєю присутністю. Запитав: 

– Розкажеш, що тебе засмутило?

– Розказати… 

– Так, хочу почути. 

– Це дурня. 

– Якщо тебе щось бентежить, то це не дурня. 

Ось він, той хлопець, якого Леві – собі він вже не страхався зізнатися – покохав. Так швидко, пристрасно, ніжно, наче вони судилися один одному небесами. Його серце, розбите Ервіном декілька років тому, нарешті зібралося з дрібних уламків і встало на місце, запрацювало як слід, готове приймати нові почуття й дарувати їх у відповідь. Щирі, блискучі обожнюванням малахітові очі лікували краще будь-яких пігулок та мікстур. Саме тому Леві мав йому сказати. Мав бути щирим, тому що невимовно хотів розділити з Ереном своє кохання. Акерман глянув прямо на хлопця, прикував до себе поглядом темних очей:    

– А якщо мене бентежиш ти, Ерене? Я справді не можу думки про тебе відпустити. Вони крутяться в голові платівкою, яку забули зняти з програвача. І для мене це так не типово. Тобто… зараз стосунки це далеко не перша справа, про яку я маю думати, але я думаю, – чоловік провів долонею по обличчю. – Думаю про тебе і не можу нічого з цим зробити. Відповідаючи на питання, я хотів сказати це, але потім здалося, що це не зовсім доречно, ось так, при усіх, і… 

Єгер різко подався вперед, схиляючись до Леві, його рука ковзнула по широкій чоловічій талії, притягуючи ближче. На дні збентежених, спантеличених, але таких зараз чесних очей, хлопець помітив краплю нерозуміння, але коли їх вуста зіткнулися, Акерман видихнув з полегшенням. Художник чув прискорене биття Еренового серця і присмак випитого алкоголю. Той провів язиком по нижній губі Леві, благаючи поглибити поцілунок, і чоловік дозволив. Він провів долонями по плечам, обіймаючи за шию, встав навшпиньки і пірнув пальцями в довгі пасма. Ерен тримав Акермана так міцно, цілував так самовіддано та пристрано. Хлопець невимовно радів нарешті почутому зізнанню, що навіть не мав змоги вислухати його до кінця. Адже так давно хотілося бути до Леві ще ближче. 

– Боже правий, – художник відсторонився, він все ще обіймав парубка, а його пальці ніжно пестили чутливу шкіру на засмаглій шиї. 

– Це лише я, – хихикнув Єгер. – Думаю те, чим ми займаємося не схвалюється там, – він показово підняв очі догори і пограв бровами. 

– Ну що за дурник, – Леві усміхнувся. – Якби я знав, що ти так цілуєшся, я б зізнався раніше.     

– О, справді? – хлопець розвернувся і підсадив Акермана на стільницю, став перед ним, відсікаючи всі варіанти втечі. 

Чоловік збагнув, що у лонгсліві йому стає неймовірно спекотно, а вся зачіска напевно розстріпалася. Проте коли дивився на зацілованого Ерена навпроти, інші думки випаровувалися миттєво. Єгер поцікавився: 

– То ще один раунд? – в зелених очах танцювали бісенятка. 

– Чекай, – попросив чоловік. – Дозволиш мені завершити? Це найважливіша частина. 

– Звісно. 

– Я гадаю, я кохаю тебе, Ерене. 

Хлопець декілька секунд просто кліпав очима, здивований, а потім опустив голову, спираючись лобом у Левіне плече. Усередині повільно підіймався емоційний торнадо. Невже він це зрештою почув?   

– Вау, – промовив на видиху. – Ось воно як, коли зізнаються тобі. 

Ерен все ж підняв погляд, і Акерман розгубився, коли побачив почервонілі від стримуваних сліз очі. Після всього часу у терапії, пекучого болю, який довелося пережити, щоб прийняти себе, невдалих спроб побудувати стосунки знову і знову, він нарешті почув справжнє зізнання у коханні. Хлопцеві насправді хотілося сміятися і танцювати, але емоції вийшли назовні мокрими цівками сліз по щоках. Художник потягнувся до Еренового обличчя та лагідно обхопив у долоні, даруючи підтримку. Він не знав, що такого сталося у Єгера в житті, що зараз щирі слова кохання викликали таку реакцію, але сподівався, що той набереться сміливості колись про це розказати. 

– Ерене, гей…

– Це, – хлопець витер очі рукавом светра, – це я від радості, – він прокашлявся, щоб повернути голосу попередню впевненість і грайливість. – Ти ж від самого початку бачив, що мені подобаєшся, правда? Але з тим, як я взнавав тебе краще, мої почуття ставали тільки сильнішими. І коли ти дивився на Мангеттен з висоти Статуї Свободи, я зрозумів, що кохаю тебе. Просто страшно було зізнатися. Все ж… 

– Різниця у віці? – запитався Леві.

– Так, іноді були думки, що тобі може бути зі мною не цікаво. Тому я мовчав. Але з усіх сил намагався покорити твоє серце і справити чудове враження. 

– Здається, в тебе вийшло, – Леві нахилився вперед і залишив легкий поцілунок на хлопцевих вустах. – Поглянь, де ми опинилися. 

– І я дуже цьому радий, – Єгер вже сяяв усмішкою. – Можу я тепер називати тебе своїм хлопцем?

– Партнером краще. 

– А що, для хлопця ти вже застарий?

– Ерене, ти копняка так отримаєш, – невдоволено пробурчав Леві.

– Зрозумів, – він замкнув рота на невидимий ключ і показово його викинув. – Мовчу. Не хочу дратувати тебе у перші хвилини наших офіційних стосунків. 

– Краще ніколи мене не дратуй, – зауважив Акерман абсолютно серйозно. – Для свого ментального спокою. 

Чоловік глянув на Єгера, той підозріло хитро всміхався, наче йому подобалося лоскотати Левіни нерви. 

– Я обов’язково це врахую, – він нахилився ближче з наміром затягнути свого тепер вже партнера в ще один поцілунок. 

Акерман був абсолютно не проти, тому сам потягнув хлопця на себе за комір светра. В цей раз вони цілувалися чуттєво та повільно, намагаючись поділитися емоціями, що переповнювали обох, затягували в глибоко-безкраїй омут любові. І Ерен, і Леві відчували, що ці стосунки стануть їх спасінням. Всесвіт був настільки щедрим, що подарував потрібну людину поруч, людину, яка зрозуміє і ніколи не засудить. Акерман відсторонився від губ, повів доріжку з поцілунків по лінії щелепи до шиї. Ерен смикнувся від несказанної ніжності, одна його долоня обійняла чоловіка за шию, притягуючи ближче. Художник врешті-решт завмер, просто обіймаючи хлопця, слухаючи його трохи збите дихання та вдихаючи аромат свіжих парфумів. Вони обидва застигли, насолоджуючись бажаною близькістю. 

Ідилію порушив дзвінкий голос Мікаси: 

– Ерене, Леві, ви тут? – дівчина зазирнула в кухню. – О, знайшла. 

– Ми і не ховалися, – відказав Ерен, поправляючи светр. Леві спустився зі стільниці, кинув трохи винуватий погляд на брюнетку. Все ж це була її кухня, а вони тут цілувалися. Хоча, здається, Мікасу це ніяк не бентежило. 

– Я бачу, звісно, – вона зіщулилася, пречудово все розуміючи. – Ходімо, вже північ, всі хочуть почати обмінюватися подарунками.     

Єгер кивнув, і сестра поспішила повернутися у вітальню до друзів. Секундочку. Котра, Мікаса сказала, година? Леві дістав телефон з кишені, на ньому світилося 00:00, 25 грудня. І варто було останньому нолику змінитися одиницею, як на екрані з’явився вхідний виклик від Ханджі. Чоловік зітхнув. Як можна було забути, що ця жінка завжди телефонує йому першою в день народження? Якщо вони звісно не зустрічають Різдво разом, тоді і телефонувати не треба. Акерман глянув на Ерена: 

– Вибач, я на секунду, – та стиснувши долоню хлопця, відійшов на декілька кроків і прийняв дзвінок. 

– З днем народження, найбільший буркотунчику цього всесвіту! – голосний крик Ханджі пролунав з динаміків. Леві відчував неймовірний сором та бажання дати подрузі ляпаса по лобі. Він повільно озирнувся на Ерена, той тільки здивовано кліпав очима. – І з Різдвом теж! Бажаю тобі найскоріше завершити усі картини для виставки! Ервін теж тут, салютує келихом вина і передає вітання. І Мобліт!

– Ханджі, ну обов’язково так волати? – Акерман повністю повернувся обличчям до Ерена, вже немає сенсу приховувати, що сьогодні у нього день народження. Все одно довелося б про це сказати. Це доволі важливий факт, який партнер так чи інакше має знати. Та і не те щоб Леві щось приховував, він просто не дуже любив цей день. 

– Звісно, це ж привітання! – як ні в чому не бувало відповіла жінка. – Як ти, розважаєшся? 

– Можна і так сказати, – він усміхнувся. – Потім все розповім, гаразд? Дякую за привітання. І з Різдвом! Ервіну та Мобліту теж перекажи. 

– Вони чують, ти на гучному зв’язку.

– Як чудово, – зі скепсисом відповів Акерман. – Я кладу слухавку, – і відключився. Ерен все ще спантеличено на нього витріщався. – Тільки не коментуй це ніяк, добре? 

– В тебе сьогодні день народження? – вигукнув хлопець, підійшовши ближче. – Чому не сказав? Це важливо, я мав би знати!

Леві це чомусь веселило. Ерен був таким милим. Наче і намагався злитися, але все одно був трохи засмучений мовчанням художника. 

– Ти мені повіриш, якщо я скажу, що просто забув?

– Не дуже, – насупився парубок. – Хто ж забуває про свій день народження? У мене, до речі, тридцятого березня!

– Люди, які не дуже його люблять? Слухай, – Леві взяв хлопця за руку, – не треба так за це хвилюватися, дуже тебе прошу. 

– Але ж подарунок… 

– Ерене, – Акерман зазирнув у зелені очі, – послухай мене, м? Мені здається, сьогодні я вже отримав найкращий подарунок. Тоді, коли почув, що ти мене теж кохаєш. 

– Вмієш ти тему перевести, – хлопець усміхнувся. 

– Переконав тебе? – Акерман був певен, що це спрацює. 

– На цей раз так, – Ерен нахилився нижче, наближаючись до Левіних вуст так, щоб тому не довелося вставати навшпиньки, – але наступного року ти не викрутишся. 

І вони знову ніжно цілувалися. Так надовго затрималися, що Мікаса прийшла покликати їх ще раз, але коли побачила, що вони насолоджуються особливим моментом, залишила наодинці. Дівчина дуже раділа, що у брата врешті-решт з’явився шанс на справжнє щастя. Для неї це був найцінніший подарунок у цю різдвяну ніч. 

Коли Ерен та Леві увійшли у вітальню, друзі вирячилися на них, наче в очікуванні великих новин. Єгер розумів, що Мікаса могла на щось натякнути, тому зітхнув і, отримавши кивок від художника, сказав усім, що вони тепер офіційно разом. Усі, певна річ, зраділи і почали вигукувати вітання. Для Акермана це було трохи в новинку – розділяти такі моменти з людьми, яких ледве знав – але він не міг сказати, що відчував дискомфорт чи бажання піти. І йому насправді хотілося бути тут. Бути тут заради Ерена, який, яскраво усміхаючись, обіймав Мікасу. Дівчина зустрілася поглядом з Леві та одними губами промовила прохання попіклуйся про нього. Чоловік не міг обіцяти, що все буде ідеально, але він точно знав, що докладе всіх зусиль, щоб хоча б намагатися зробити їх стосунки такими. Це було важливо і для нього також. 

Це Різдво запам’яталося Леві та Ерену, як особлива дата, важливий день, коли вони вирішили, що хочуть бути разом, коли зізналися один одному у коханні. День, коли виповнюються дива та бажання, став для них початком стосунків. 

А ще Леві все ж отримав від Ерена справжній подарунок – тільки на Різдво: альбом для малювання з якісним папером у шкіряній обкладинці, чим дуже приємно здивував чоловіка. Хлопець в свою чергу не міг повірити, що Акерман ось так просто купив йому навушники останньої моделі та обіцяв, що обов’язково дасть йому послухати та оцінити звучання. 

Закінчився вечір поцілунками під омелою, гіллячко якої хитра Мікаса непомітно розвісила по кімнаті. Однак, навіть злісне хихикання Імір не зупинило Ерена, коли він притягував Леві до себе для чергового поцілунку і бачив у темних очах взаємність та обожнювання. Жан тільки встиг скрикнути:

– Господи, Мікасо, ну навіщо було прямо поміж мною і цими обома омелу вішати?!

Chapter Text

Наступні пару тижнів Ерен перебував в ейфорії. І навіть навчальний семестр, який мав ось-ось початися, не міг зіпсувати підвищений до максимуму настрій. Те саме можна сказати і про Леві, який помітив, що став усміхатися і сміятися більше, ніж зазвичай, що навіть Кушель питала, чи не підмінили вночі якісь прибульці її сина, а ще дуже прагнула познайомитися з Ереном. Тут Акерман їй поки відмовив, але пообіцяв поміркувати над цим питанням у вільний від малювання час. 

Вони насправді проводили багато часу разом. Армін наполегливо радив Ерену зібрати речі і просто переїхати до Леві, все одно хлопець перебував у нього в квартирі частіше, ніж вдома, але попри весь позитив, вони обоє вирішили не квапити події занадто сильно. Єгеру подобалося знаходитися поруч з художником в його студії з видом на людний та яскравий Бродвей. Поки той малював, Ерен тихенько спостерігав зі сторони або просто виконував замовлення по роботі. Акерману теж було напрочуд спокійно, коли хлопець дивився за процесом, хоча він був далеко не з тих людей, які люблять, коли хтось втручається в роботу або витріщається. Такий комофорт для нього неймовірно багато значив. 

В один з таких вечорів, у золоту годину, м’яке та тепле світло заливало майстерню та картини на її стінах, сонце ковзало променями по дерев’яній підлозі, лишаючи довгі тіні, а пил у повітрі блищав, ніби дрібне золото. Леві – зосереджений, мовчазний – трохи схилившись, сидів у самому центрі біля полотна та виводив обережними мазками арки та кабелі Бруклінського мосту. У цьому вечірньому світлі його риси були незвично м’які: вилиці не здавалися такими гострими, а темне, зазвичай ідеально вкладене волосся скуйовдилося і падало на лоб, по скроні стікала крапелька поту. Його рука рухалася впевнено, кожен мазок був зважений.

І Ерену він здався таким неземним в цей момент. Занурений у творчість, весь у м’якому сяйві помаранчевого заходу сонця, з тінями від пензлика, що лягали на його зап’ястя, художник був настільки магічно-дивовижним, що хлопець, затамувавши подих, підійшов ближче. Обережно, ніби боявся злякати застиглі на щоках Леві промені світла, він поклав руки йому на талію і ніжно обійняв. Леві на мить завмер, але не відсторонився – лише перевів погляд з полотна на теплі пальці, які торкалися його крізь тканину вже забрудненої фарбами сорочки. Чоловік ледь помітно всміхнувся та, відклавши пензлик, поцікавився:

– Що? 

– Нічого, просто захотілося. 

– Я ще дещо закінчу, а потім повечеряємо. Обереш, що замовимо? – Ерен покивав, уткнувшись носом у заглиблення між плечем та шиєю. – Відпустиш мене? – хлопець запротестував. – Гаразд, але я не зможу так далі працювати. 

Леві ні в якому разі не сердився, йому навпаки була до смаку ця лагідна сторона Еренового характеру. В один момент він безтурботний та непередбачуваний в своїх пропозиціях, а в наступний – вже обережно обіймає і хоче посидіти в тиші. Акерман сам надавав перевагу спокою, але з появою сонячного парубка в своєму житті зрозумів, що несподіванок йому теж не вистачало. І коли поруч надійний партнер, то хочеться наповнити свій день духом авантюризму. Хоч трохи. Тому вони намагалися кудись виїздити, зазвичай місцину обирав Ерен, а Леві просто насолоджувався видом та черпав натхнення. Не те щоб за два тижні вони встигли багато де побувати, але чотири нових локації відвідали точно. 

– Знаєш, я згадав дещо, – Єгер підняв голову та вказав на фарби поруч з полотном. – Пам’ятаєш, ти намагався мені пояснити різницю між олією та акрилом? 

– Коли я сказав, що, як прийдеш до мене в майстерню, то поясню ще раз?

– Саме так, і, між іншим, – зауважив, – я тут вже не вперше, а різниці все ще не розумію. 

Цей хлопець знав, як на нього впливає, і безсовісно цим користувався в своїх корисливих цілях. Хотів заволодіти увагою Акермана – й зробив це за мить, а художник так запросто дозволив і навіть не намагався чинити опір. Леві набрав повітря через ніс, видихнув та спокійно, зосереджено мовив:

– Ну добре, нумо я візьму чисте полотно і тобі покажу, якщо ти так хочеш знати. 

– Певна річ! 

Ерен нарешті розімкнув долоні на талії Леві, щоб той міг принести коробку з акриловими фарбами і полотно-чернетку. Чоловік обережно зняв з мольберта картину, над якою працював, та дбайливо поставив біля стіни. Здається, продовжити він зможе тільки завтра. Проте вже зараз мав визнати, що виходило доволі непогано.  

Єгер вмостився на високому стільці поруч з полотном, готовий уважно слухати та поглинати нові знання. Леві в цей час дістав з двох коробок по тюбику – він обрав цей колір усвідомлено – зеленої фарби, а потім повернувся до хлопця обличчям, простягаючи їх.

– Візьми, – попросив. 

– Навіщо це? – Ерен невпевнено простягнув долоні та зважив тюбики в обох руках. – В них різна вага! – здивовано зауважив. – Ніколи б не подумав. 

– Олія густіша та жирніша, тому і важча, а в акрилі за основу лежить тільки вода та акрилова смола, тому він легше. А ще вважається, що початківцям краще починати малювати саме з акрилу, – Леві згадав усі лекції з університету і постійно повторюючого цей факт професора з практичних занять, проте Акермана з самого початку цікавили тільки олійні фарби, як би важко з ними часом не було. 

Ерен запитався, відволікаючи художника від його думок:

– З акрилом простіше впоратися?

– Дай-но покажу, – чоловік протягнув руку за тюбиком. Він відкрутив кришечку і вичавив трохи на палітру, потім вмочив пензлик та провів лінію на полотні-чернетці. – Це акрил. Він швидко висихає і дає чіткий результат. Через годину його вже ніяк не змажеш і не змішаєш з іншим кольором. Не виправиш. Наприклад, коли ти дуже хочеш щось сказати, ти просто кажеш і приймаєш наслідки. Такий собі, різкий порив почуттів.

– О, я бачу, вона вже починає засихати, – Ерен нахилився ближче, вдивляючись в мазок. Леві бачив, як хлопцеві очі яскраво сяяли зеленим малахітом. Навіть на краплю не наближалися дивовижністю відтінку до звичайного зеленого кольору. – А олія як себе поводить?

– Капризна пані, – всміхнувся Акерман, вичавлючи нову крапельку фарби на палітру. Він взяв чистий пензлик і провів ще одну лінію. – Вона наче жива. Її можна ворушити, змішувати, накладати шарами навіть наступного дня. Вона надає картині блиск та глибину, а художнику – шанс передумати. Вона, немов, – Леві замислився над описом, – немов кохання, – і сам здивувався. – Ти можеш сказати своєму партнеру все, що завгодно. Можуть бути злети та падіння у стосунках. Ви обидва можете помилятися, сміятися, просто бути. Проте з часом почуття залишатимуться такими само яскравими, якщо ви одне одного щиро кохаєте.       

– І ти, – Ерен проковтнув слину, – завжди малював олією?

– Завжди. 

Вони замовкли. Леві сам від себе не очікував такого вдалого та трепетного порівняння, а Ерена воно вразило до глибин душі, що й не знав, що ще запитати. Момент перетворився на майже інтимний, повний почуттів та одкровення. Дві людини, але одне – таке глибоке, всеохопне, магнетичне, душевне – кохання. 

Єгер дивився прямо на художника і навіть не мигав, не було сил відвести погляд, так сильно його до Леві тягнуло. Акерман бачив у глибині малахітових очей мовчазне зізнання – воно майоріло знову і знову, без упину. Ніяк не міг зрозуміти, як же йому так пощастило з цим сонячним хлопцем і кому треба дякувати за те, що він тепер є в Левіному житті. Напевно, самому собі, що тоді, у парку, довірився внутрішньому пориву та залишив йому свій номер. 

Акерман ні в якому разі не любив програвати, але в нього просто більше не було сил витримувати цей відданий та повний обожнювання погляд, тому він відвернувся першим. Почав швидко, різко закручувати тюбики та кидати в коробки. Здається, у нього в крові надлишок почуттів до Ерена – інакше він би себе так не поводив. Хлопець повільно простягнув руку та перехопив художника за зап’ястя, зупиняючи. 

– Подивишся на мене? – тихо попросив. – Ти так гарно сказав. Певно я тепер на все життя ці слова запам’ятаю. І жоден розчинник для фарби їх не виведе. 

– Ти швидко вчишся художнім порівнянням, – куточком губ всміхнувся Акерман, відкладаючи пензлики. Він повільно повернувся до юнака, підійшов ближче, пірнаючи у відкриті обійми. – Мені… іноді важко з почуттями, – чесно зізнався. 

– Як і мені, – Ерен міцно обійняв чоловіка за талію. – Проте я дуже хочу ділитися ними з тобою. Ходи до мене.

Ерен обережно-лагідно торкнувся Левіних губ своїми, але поглибив поцілунок тільки тоді, коли чоловік відповів. Вони обидва, наче на межі, над прірвою, ще трохи – і полетять донизу. Розіб’ються об почуття, а потім зберуть один одного заново. Однією рукою Єгер міцно тримав талію художника, а кінчиками пальців іншої пробрався під сорочку, торкаючись теплої шкіри. Акерман пригорнувся ближче, обхопив долонями юнацьке обличчя, відчуваючи м’якість та наполегливість Еренових вуст. 

Цей момент був для них. Момент поцілунку, коли обоє розчиняються один в одному та обмінюються усіма потаємними думками та бажаннями. Мить, коли вони обидва були вразливі, відкриваючи душу іншій людині, але ані краплі про це не шкодували. 

Леві відсторонився першим, рахуючи у малахітах навпротив щасливі іскорки:

– Це ти так емоціями ділишся? – жартівливо запитав. 

– Ага, дуже захотілося, – Ерен залишив ще один м’який поцілунок на вустах Акермана. – Можу хоч цілий день це робити. 

– І чому я не сумніваюся?

– Бо, думаю, ти таємно хочеш того ж. 

– О, справді?

– Впевнений.   

Художник хмикнув, відійшов від Ерена, знову повернувшись до прибирання фарб на робочому столі. Проте поведінку його все ж прокоментував:

– Ти такий нестерпний нахаба.          

Єгер у боргу зовсім не залишився:

– Я знаю, що ти в захваті від цієї моєї риси, – хлопець підвівся зі стільця і, обійшовши стіл з іншого боку, встав навпроти Акермана. – Зараз доведу. 

– Та невже? – Леві вигнув брову у питанні, збираючи пензлики, щоб потім помити їх від олійних фарб у спеціальному розчиннику. 

Ерен насправді був дуже не певен, наскільки художнику прийдеться до душі його ідея, але відмовлятися від своїх екстремально-небезпечних витівок просто не звик. Оцінюючи кількість можливих невдоволених стусанів, хлопець спостерігав за Акерманом. Той, зовсім нічого не підозрюючи, продовжував приводити своє робоче місце до ладу, а потім підійшов до мольберту, щоб зняти з нього полотно-чернетку. 

Чоловік не чекав від Ерена ніяких підступних хитрощів, тому зосередився на прибиранні і, як це зазвичай бувало, на декілька хвилин відключився від реальності. Єгер, у якого благополучно вимкнулася совість і усі запобіжники небезпеки, обережно вмочив пальці в олійну зелену фарбу на палітрі. Що ж, будь вже що буде! 

Парубок тихенько підкрався ззаду до Леві, який складав полотно у стенд з чернетками, і став чекати, поки чоловік повернеться в його бік. На мить в голові промайнула бентежна думка – можливість передумати. Ти серйозно збираєшся це зробити? Проте Ерен похитав головою, відганяючи непрохані попередження від підсвідомості. Шляху назад вже немає. До того ж, йому самому стало цікаво побачити реакцію Акермана. 

– Ерене, ну не стій над душею, – невдоволено промовив художник. – Чи ти думаєш, що я не розумію, що ти позаду мене? – і повернувся.

Єгер, не втрачаючи ані секунди і зібравши всю свою можливу сміливість, протягнув руку вперед і мазнув фарбою по Левіному носі. Чоловік на мить завмер, втратив можливість говорити і взагалі не знав, як реагувати. Йому тільки що обличчя фарбою вимазали? Такого не траплялося, скільки він себе пам’ятав. Акерман завжди старався малювати обережно, якщо і бруднив, то тільки одяг або руки, але обличчя – ніколи. Це ще й олія, схоже. Чорт забирай. 

Голос брюнета прозвучав так незвично гостро, покритий тінню обурення, що Єгер одразу пошкодував, що таке вчинив та почав обдумавити шляхи втечі та виправдовування.

– Що це ти, в біса, робиш, Ерене? – Акерман зробив крок до хлопця. 

– Випробовую твоє терпіння?

– І як успіхи? 

– Гадаю, що нестерпно низькі і мені варто тікати. 

– То чому ти ще стоїш?

І хлопець зірвався з місця, зробив маневр, щоб обійти Леві і не залишитися у пастці між художником та стіною. Акерман одразу кинувся за ним. Майстерня знаходилася на другому поверсі Левіної квартири і займала приблизно його половину, тому місця тут справді було багато і навіть розігнатися було де.     

Ерен зайшов на друге коло, перечепившись через власні речі, розкидані по підлозі. Акерман біг слідом, майже наздоганяючи. Чоловік не міг сказати, що він сильно злився – чи злився взагалі – просто дуже не любив, коли щось було на обличчі. Тим паче фарба, яка змивається не так вже й просто. Проте провчити хлопця треба було – хоча б з власних принципів. Єгер різко кинувся в сторону, щоб обійти невиличку софу попід вікном, та Леві, передбачивши цей маневр, встиг вхопити його за руку і смикнув на себе. Юнак вдарився боком об спинку і полетів на підлогу, а художник – слідом. Все це було прораховано, і Акерман з обличчям переможця всівся на Еренові стегна. 

– Це помста! – урочисто заявив чоловік.

– Тільки не треба мене бити! – взмолився хлопець. – У мене занадто гарне обличчя, щоб ходити з синцями!

– Бити? Навіщо ж мені тебе бити, Ерене? У мене є краща ідея.

Акерман нахилився нижче і повільно та лагідно торкнувся своїм забрудненим фарбою носом хлопцевого. Той скривився, відчуваючи прохолодну маслянисту рідину на обличчі та різкий запах. Не найприємніший досвід в його житті. Художник ще покрутив головою зі сторони в сторону, щоб краще розмазати фарбу, а потім легко торкнувся вуст Єгера своїми, але дуже швидко відсторонився, не дозволяючи поглибити поцілунок. 

– Ось і все, – підсумував Акерман. – Тепер так два дні будемо ходити.

Шокований Ерен підскочив з підлоги, сідаючи. Він майже стукнувся лобами з чоловіком, але той встиг різко відхилитися назад. 

– Що?! – в голосі чувся переляк. Єгер подумав, що легко відбувся просто вимазаним лицем, а виявляється, наслідки катастрофічні. 

– Олійна фарба погано змивається, зійде десь за два дні, – серйозно мовив Акерман. – Ти не знав?

– Та звідки мені було знати? Чекай! – він підозріло зіщулився. – Ти не брешеш?

– Чого б мені брехати? У мене у самого ніс зелений.

Певна річ, Леві мухлював. Частково. Олійна фарба правда погано відтиралася зі шкіри або будь-якої поверхні, але варто було почекати поки вона підсохне і спробувати стерти оливковою чи соняшниковою олією. Можна було ще спеціальним розчинником, яким художник зазвичай мив пензлики та палітри, проте це може викликати подразнення – і тому це на крайній випадок. Однак, Акерман скаже про це Ерену дещо пізніше. Він все ще мав намір трохи хлопця провчити. Єгер був у повному розпачі:   

– Леві, це не смішно! – можливо, трохи перебільшував. 

– А я сміюся, гадаєш? – чоловік впевнено продовжував грати виставу, хоча йому дуже хотілося сміятися. Розгублене обличчя Ерена коштувало кожного сказаного слова. 

– Реально ось так з яскравим зеленим носом ходити? – справді засмутився хлопець. 

– Ми спробуємо відтерти, але все одно за раз все не змиється, – відказав художник. – Можна у масці походити по вулиці, нічого страшного, – все ж м’яко усміхнувся, щоб трохи підтримати хлопця. 

– Вибач, – Ерен спантеличено почухав потилицю. – Треба було в тебе запитати, чи вони змиваються. 

– І тоді я б розкусив твій підступний план, – засміявся Акерман. 

Парубок хмикнув, гордо – та майже не театрально – задер підборіддя:

– Я б запитав дуже невимушено, – і теж засміявся. – Справді, вибач. Моя вина. 

– Все добре, Ерене. Я вже не злюся. 

– А дуже злився?

– Що ж, – Леві замислився, – в першу мить дуже, але врешті-решт це просто фарба. І ти. 

Ерен вчепився в останні слова:

– Тобто, якби це хтось інший зробив, ти б більше розлютився? 

– Вірогідно, що так. 

Вони завмерли на секунду, дивлячись один одному в очі. Всередині Ерена почуття до Леві розквітли з новою силою. Хлопець буквально вимазав обличчя чоловіка фарбою, яка важко відмивається, а він сказав, що все гаразд. Це, звісно, не означало, що Єгеру можна і далі випробовувати терпіння Акермана, але це вже багато значило. Художник і сам не очікував від себе такої відповіді, проте він дійсно був готовий дозволити цьому сонячному та безтурботному хлопцеві багато. Був готовий спробувати. Певно, це і було славнозвісне кохання. 

Тільки Леві хотів запропонувати підніматися з підлоги та йти вмиватися, як у майстерні задзвонив мобільний Ерена. Парубок глянув на смарт-годинник на зап’ятку, щоб дізнатися, хто це, і очі його стали двома кругленькими блюдцями. 

– Це мама, – Єгер проковтнув розгубленість, яка його спочатку спіткала. Глянув на Леві. – І вона по відео дзвонить.  

– Відповіси? – запитав Акерман, все ж піднімаючись з підлоги і протягуючи Ерену руку. 

– Якщо по відео, то краще їй відповідати, – хлопець нервово хіхікнув. – Не проти, якщо я з нею поговорю?

– Так, певна річ, – Леві відступив, даючи хлопцеві простір. Він попрямував до своїх речей. – Я поки завершу з прибиранням, а потім спробуємо відтерти фарбу. 

Єгер кивнув та всміхнувся, а потім підняв смартфон і ще декілька хвилин дивився на фото матері на екрані. У них були чудові стосунки, але він ще не встиг нормально розповісти їй про те, що почав зустрічатися з Леві і про десять років різниці у віці. Хоча вона знала про їх спілкування. Хлопець був певен, що мама прийме цей факт, але боязко все одно було. Ось зараз доведеться якісь пояснення на ходу вигадувати. Зітхнувши, Ерен зібрався з духом та нарешті прийняв виклик, майстерню заповнив дзвінкий голос Карли:

– Синку! Чого так довго не відповідав? – одразу обурилася жінка. 

– Привіт, мамо! – Ерен підняв телефон, щоб вона могла нормально його бачити. Жінка як зазвичай була на кухні в оточенні баночок та скляночок. Точно намагалася вигадати новий рецепт пирога для своєї пекарні. – Щось термінове?

– Ні, зовсім ні, просто захотіла побачити свого дорогоцінного хлопчика, – Карла уважно вгледілася в парубоцьке обличчя. – Любий, що в тебе на носі? – потім звернула увагу на інтер’єр кімнати позаду, це точно не квартира її сина. – А де це ти? Так багато картин бачу за тобою. Чим ти займаєшся?

– Я у друга в майстерні, – ніяково відповів Ерен. 

– У друга? – Карла у питанні підняла чорняву брову. – А я про нього знаю?

Леві точно це десь вже чув, тому намагався стримати гучний сміх, поки складав фарби у шафу. Так ось, як зі сторони виглядає його спілкування з матір’ю. 

Ерен, дратуючись, закотив очі:

– Леві, мамо. 

– О, – Карла нахилилася ближче до екрану свого телефону, – художник? – хлопець кивнув, його щоки вкрилися ледве помітним червоним рум’янцем. – То що ви приховуєте від мене, пане, м? – здається, вона вже знала відповідь, але життєво необхідно було почути її від сина. 

– Гаразд, гаразд, – трохи нервував Єгер. – Ми почали зустрічатися на Різдво. Ще не встиг вам з татом сказати…

– Синку! Я тебе вітаю! Це ж чудові новини! 

– Говорити з батьками про власні стосунки – це найгірше, – Ерен присів на софу та скуйовдив чубчик. – Я тебе люблю, мамо, але ніколи не перестану відчувати незручність при обговоренні таких питань. 

– Нічого такого не хочу чути, Ерене Єгере, – Карла опустилась на стілець біля столу. – Майже місяць від мене приховував. Де таке бачено? Ти через че відмовився приїхати після Різдва?

– Так, – хлопець погодився.

– Мої діти вже такі дорослі, – зітхнула жінка. – Мікаса з родиною Жана поїхала на зимовий відпочинок, а тепер ти кажеш, що у стосунках. І на Різдво та Новий рік вже батьків ніхто не відвідує. 

Ерен трохи запереживав. Останнє, що йому хотілося бачити – це засмучену матір. 

– Мамо, ну що ти таке кажеш? Ми можемо будь-коли приїхати, Меріленд же не так далеко. Просто цього разу так склалися обставини. 

– Знаю, любий, – вона усміхнулася намаганням сина заспокоїти та втішити. – Просто дуже за вами сумую. 

– Ми теж сумуємо, – Ерен повернув їй сонячну усмішку. 

– Ой, а Леві десь поруч? – Карла знову перевела тему на Акермана. Хлопцеві здалося, що тепер кожна їх розмова буде про його стосунки. Перший час точно. – Може, ти нас представиш?

– Він… так, поруч. Проте, мамо, він працює над картиною і я не хочу його відволікати. Колись наступного разу, гаразд? Обіцяю, – Єгер підняв куточок губ, щоб зробити більш доброзичливий вираз обличчя – так матері буде простіше йому повірити. 

– Добре, – погодилася Карла. – Ловлю тебе на слові. Тоді не заважатиму вам, – вона підняла долоню, щоб помахати у камеру. – Люблю тебе, бувай, любий!

– Люблю тебе теж, бувай! – і завершив відеодзвінок.

В кімнаті миттєво стало тихо, Ерен відкинувся на спинку софи та накрив передпліччям очі, бажаючи трохи відійти від розмови з матір’ю. Спілкування на тему стосунків з батьками правда забирало у нього багато енергії, тому треба було кілька хвилин, щоб відновитися. Його психотерапевтка завжди казала, що він може безкінечно щиро любити свою родину, але це не значить, що спілкування з ними завжди буде даватися легко, навіть в таких, здавалося б, простих ситуаціях. Тому нормально – і навіть потрібно – взяти паузу на кілька митей. До того ж, довелося розмовляти при Леві, а це був ще один фактор, який викликав невелику тривогу та змушував бентежитися.

Попри все, Ерен ніколи не сумнівався: мати була на його боці – завжди. І бажала йому не просто добра, а найкращої долі, яку тільки могла уявити. Цього йому було більше, ніж достатньо. 

Раптом хлопець відчув аромат Левіних парфумів та тютюну, а потім чоловік обережно опустив голову на юнацьке плече. Єгер прибрав руку з обличчя, зіткнувся поглядом з уважними сірими очима. Леві взяв Еренову долоню в свою і переплів їхні пальці, міцно стискаючи. Юнак не міг втримати радісної усмішки і тремтіння, яке охопило його в той момент. 

– Моя мама така сама, – хмикнув Акерман, намагаючись підтримати. – Мені зазвичай теж треба перезарядка після спілкування з нею, хоча я і дуже її люблю. 

– Я розумію, що це нормально, – Єгер відвернувся, впираючись поглядом у білосніжну стелю. – Однак, іноді здається, що я її розчаровую. 

– Гадаю, вона дуже тебе любить. 

– Дякую, – Ерен замислився. – То виходить, що наші мами схожі? Сподіваюсь, вони швидко знайдуть спільну мову. 

Леві тихо засміявся: 

– Ти вже про знайомство родинами думаєш?  

– А чому б і ні? 

З точки зору Акермана ще було трохи зарано говорити про таке. Він хотів спочатку познайомити Єгера з Ханджі та Ервіном, а тільки потім з матір’ю. Сильно квапитися чоловік не збирався, але бажання Ерена міг зрозуміти. Зі слів парубка це його перші стосунки, де обидва партнери налаштовані серйозно, тому не дивно, що йому хотілося всьому світові розказати про цей досвід і познайомити рідних з Леві теж. Художник підніс до вуст зап’ястя Єгера та, залишивши ніжний поцілунок, сказав:  

– Поговоримо про це пізніше, добре?  

– Тільки не думай, що я наполягаю на цьому, – попросив Ерен. Хоч і відчував невимовну підтримку та розуміння зі сторони Акермана, але все одно вирішив підкреслити цей момент. 

– Все гаразд, – чоловік піднявся та потягнув хлопця за собою. – Підемо змивати фарбу нарешті?

– То її все ж можна змити одразу? – вигукнув хлопець, встаючи слідом. – Ти все ж мене надурив!

– Не надурив, а трохи провчив, – відказав Леві. Він повів Ерена на кухню, де можна була взяти оливкову олію. – Ти заслужив, визнай це. 

Хлопець зітхнув, тут він не міг нічого сказати проти – все ж він першим почав дуркувати:

– Погоджуюся. 

Залишок вечора вони провели за стиранням фарби з облич одне одного. Ерен так захопився процессом, що врешті-решт зміг бездоганно відтерти все з Левіного носа, зосереджено нахилившись і водночас тихенько сміючись. Навіть маленького сліду не залишилося. Художник зробив те саме з обличчям Єгера, обережно зчищаючи зелений мазок, притримуючи хлопцеве підборіддя двома пальцями. 

Потім вони все ж почали думати, що замовити на вечерю. Перебрали кілька варіантів, посперечалися через китайську кухню, пожартували про вподобання один одного, і зрештою, зійшлися на італійському ресторані. Паста з соусом песто для Леві та різотто з лисичками для Ерена. Після вечері, ніжних милувань, обговорень останніх новин та подкасту на тему того, як перегляд мистецтва впливає на людський мозок і емоції Єгер зазбирався додому, бо завтра вже понеділок і університет ніхто, на жаль, не скасовував, а сьогодні якраз був останній день канікул.

Леві, спостерігаючи за хлопцевими збираннями, навіть не встиг подумати, як запропонував залишитися в нього і пообіцяв підкинути до університету вранці. Ерен повільно наблизився, взяв художника за руку, лагідно провівши великим пальцем по кісточкам:

– Будеш моїм особистим водієм, м?

– Можеш на метро поїхати, якщо хочеш, – зіщулився Акерман. 

– Та ні, я все ж скористуюся твоєю пропозицією. 

– Хто б сумнівався, – художник всміхнувся. – У ванній на другому поверсі є чисті рушники у шафі та запасні зубні щітки. Правда, мій одяг замалий буде на твій зріст. 

Ерен попередньо зробив крок назад, щоб не отримати копняка, а потім промовив: 

– Я можу спати без одягу!    

– Шуруй в душ, розумнику, – жартівливо замахнувся Акерман, але хлопець вже добіг до сходів і став підніматися. – Який нахаба, Господи.

Вночі Леві відчував поруч чуже тепло та чув тихе сопіння, що для нього було дуже незвично, але навіювало невимовний і давно невідчуваний спокій. Художник навіть не помітив, як його розморило і він провалився в сон, зігрітий у затишних Еренових обіймах. Розчулений видовищем сплячого Акермана хлопець залишив на його чолі поцілунок і потім теж доволі швидко заснув. 

Засинати поруч з дорогою серцю людиною виявилося напрочуд приємно.  

***

Бродвей розгортався перед вікнами квартири Леві, мов величезне живе полотно. У блідо-сірому небі вологі маленькі сніжинки ліниво кружляли у повітрі, коли сама вулиця кипіла звичною енергією міста. Люди поспішали у своїх справах, ховали руки в кишені пальт, ловили таксі, гомоніли та стояли в черзі по каву. Асфальт був мокрий, блищав темними плямами між білими розводами снігу, що не встигав сягати землі й танув одразу ж під колесами авто і ногами перехожих.

Ряд вітрин вздовж тротуару мерехтів ліхтариками та буквально всіма кольорами: манекени у в’язаних шапках, нові афіші театральних прем’єр, флаєри про музичні події. Все змішане в безперервному русі, таке звичне – навіть набридле, що місцеві зовсім не звертали уваги. Над усім цим височіли фасади будівель: старі, цегляні, з карнизами, з вікнами, в яких деінде можна було розгледіти силуети мешканців. 

Місто припорошило снігом, але воно не мовчало – продовжувало шуміти та майоріти, говорити, тільки пошепки, щоб не розбурхати зимову стихію. Це був Нью-Йорк, яким Леві любив його зображати на полотні: буденний, непоказний, але живий. Справжній. Наче старий знайомий, з яким можна обговорити все на світі, а потім розійтися і продовжити жити буденне життя, залишаючи розмову в секреті. 

Акерман відвів погляд від вікна та зосередився на чайному заварничку. Через прозоре термостійке скло було видно, як ворушилося листя добірного чорного чаю з бергамотом, на кухні витав ледь вловимий цитрусовий аромат. Художник потягнувся до шафки, щоб дістати чашки, поставив все на тацю, а потім відніс до барної стійки, де сиділа його асистентка, Петра, з паперами. Дівчина всміхнулася, дякуючи. Вона спостерігала, як Леві вивіреними, чіткими рухами розливає гарячий запашний чай по чашкам і ставить одну на блюдце перед нею.

Акерман сів на високий стілець навпроти Петри, склавши руки перед собою в замок, кивнув на папери і мовив:

– Будь ласка, скажи мені, що вдалося владнати питання з орендою галереї і власник не підвищив ціну. Знову, – чоловік дмухнув на чай, взяв чашку за кромку пальцями та зробив маленький, обережний ковток. – Інакше доведеться щось інше шукати. 

– Ціна та сама, пане, – Петра, тихенько сміючись, розвернула папери до свого начальника. – Я змогла домовитися. 

– Петро, ти ж просто скарб, – Акерман з полегшенням зітхнув та взявся за ручку поруч. – Де підписати?

– Зачекайте хвильку, – дівчина зосереджено роздивлялася документи, щоб знайти потрібний пункт, відмову від якого вона, на жаль, так і не змогла узгодити. – Ось, – вона вказала на нього олівцем, – ви все ж маєте провести виставку тільки в цей період. З двадцять першого по тридцять перше травня. 

Художник закотив очі, вчитуючись в текст угоди:

– Чорт забирай, ну що за гівнюк, га?

– Власник погодився не підвищувати ціну, але в обмін на це не став залишати вибір дати за вами, – Петра зітхнула. – Я дуже старалася його вмовити, пане Акерман, але він занадто впертий. 

– Гаразд, – Леві потер пальцямі перенісся. Хотілося запалити, але він старався не робити цього ніде в квартирі, крім балкону та майстерні. 

– Ви встигнете завершити роботи? – турботливо запитала асистентка. – Можемо щось інше пошукати, це не єдина галерея у Нью-Йорку. Я подзвоню пану Сміту, і… 

– Ні, тільки не Ервіну, – відрізав Акерман. Петра здивувалася, тому він поспішив пояснити: – Ми домовилися, що він не лізтиме. А якщо запитати поради, то буде тільки радий і казатиме, що одразу треба було його слухати. Та і не в цьому справа, – дівчина уважно дивилася на художника. – Я завжди виставлявся саме в цій галереї, ти ж знаєш. 

– Звісно, проте ви навіть не хочете розглянути інші варіанти? Хоча б одним оком, м? – асистентка хитро зіщулилася. – Я можу і сама пошукати, без допомоги пана Сміта. Гадаю, ваші шанувальники прийдуть будь-куди, але, певна річ, це має бути щось вишукане, – розтягнула губи в усмішці, Акерман глянув на неї з вдячністю. 

Він пам’ятав, як шукав гідного асистента чи асистентку, і на співбесіду прийшла Петра. Вона була другою у списку кандидатів. Їх насправді було лише четверо, але Леві вперто казав, що бажаючих невимовно багато. Дівчина була така маленька, низенька, дуже нервувала – хоча хто не нервує на співбесіді? – та няковіла. Однак, коли Акерман попросив усіх організувати його розклад на наступний тиждень, варіант Петри здався йому найбільш вдалим, а потім вона з блиском пройшла випробувальний термін. І ось, працювала на нього вже три роки, а художник сміливо міг сказати, що він без неї, як без рук. Леві справді щиро Петрі довіряв і був певен, що та знає всі його вподобання й без проблем складе розклад чи проконтролює організацію виставки у найкращому вигляді. 

Врешті-решт, Акерман піддався дівочому ентузіазму, подумавши, що, можливо, треба щось змінювати у звичному для нього плині подій. Подивившись прямо на помічницю, попросив:

– Наведеш справки для мене, Петро? А там, дивись, може, мені щось і сподобається.

– Зроблю вам звіт до кінця тижня, пане Акерман, – засяяла дівчина, записуючи завдання в свій щоденник. – Мені заїхати і разом переглянемо? 

– Добре, було б чудово. 

– То стосовно паперів…

Левін телефон дзеленькнув сповіщенням, потім ще трьома підряд. І гадати не треба було, хто йому написував. Чоловік хотів попросити Петру продовжити, але прийшло ще одне повідомлення, тому він перепросив і відійшов до кухонної стільниці. Поруч з діалогом з Ереном світилася цифра п’ять. Що це там йому так терміново треба?

Ерен

я тут декого знайшов!

поглянь! *фото з рудим кошеням в коробці*

він такий милий!

ой, а може це вона, я не дивився!

нумо його заберемо!

Акерман здивовано кліпнув очима, перечитав повідомлення ще раз, знову кліпнув, від всього серця не розуміючи, що Ерен від нього хоче. Яке, в біса, кошеня забрати? Куди? У нього ж була собака, хіба ні? 

Леві

Куди ми його заберемо?

Ерен

ну додому!

я принесу 

Леві 

До тебе додому?

Ерен

та ні, до тебе, у нас з арміном же є бейгл

Чоловік не міг пригадати, в який момент казав, що йому самотньо в квартирі і він хоче якусь тваринку. Чому це взагалі Єгеру спало на думку? Пальці Леві швидко надрукували повідомлення.

Леві

Мені не потрібен співмешканець.

Ерен

та годі тобі! його, що, тут залишити?

холодно ж на вулиці!

Леві

Ерене, я трохи зайнятий. Поговоримо про це пізніше, добре? 

Масажуючи перенісся великим та вказівним пальцями, Леві повернувся до Петри, яка щось шукала в телефоні, а потім записувала в щоденник. Він помітив назви та номери поруч, певно, вже взялася за його доручення, хоча ще навіть не пішла додому. Такою вже вона була, не витрачала жодної хвилини, жодної можливості добре зробити свою роботу. За це Акерман її й цінував. 

Петра підняла погляд і, побачивши трохи розгубленого начальника, здивувалася. Дівчина зазвичай споглядала його серйозним, трохи навіть відстороненим або ж взагалі суворим, тому така емоція збила її з пантелику. Вона відклала телефон та обережно запиталася:

– Пане Акерман, все добре? Хто це був?

– Так, – художник відігнав зніяковіння, перемикаючи увагу назад на роботу. – Все гаразд, Петро, дякую. Це просто Ерен. 

– О, це той хлопець, що був у вас, коли я приходила минулого разу? – дівчина підперла підборіддя рукою. Вона розуміла, що наступне питання може здатися занадто прямим, але також знала, що їх відносини з паном Акерманом доволі теплі, щоб він відповів і не сприйняв його гостро негативно. – Він здався мені доволі милим та привітним. Ви з ним зустрічаєтеся? 

Леві закотив очі. Аби це був хтось інший у ролі його асистента, він би і справді не подумав відповідати, але з Петрою художник почував себе доволі комфортно, тому сказав:

– На скільки це очевидно по шкалі від одного до десяти?  

– О, десь на дев’ять, – кивнула, її руде волосся колихнулося в такт руху. – Він на вас таким закоханим поглядом дивиться, що складно не здогадатися. 

– Облиш-но. 

Петра ледве стримувала грайливе хіхікання:

– Проте це правда! – вигукнула. – Мені навіть здається, що ви стали частіше всміхатися, пане. 

– Ну все-все, годі, – відмахнувся Леві, перериваючи своє хвилинне одкровення. – Що там з документами? – промовив серйозним тоном, знову зібрався.

Помічниця, зрозумівши, що неробочу розмову завершено, повернулася до паперів на столі та нагадала про важливі умови користування приміщенням галереї та те, що на відкриття може прийти не більше п’ятдесяти запрошених гостей. Акерман ніколи цього правила не розумів, але власник наголошував, що це невимовно важливо. Певно, той просто не любив натовпи. Петра додатково наголосила, що Леві не обов’язково ставити підпис на паперах зараз, якщо він все ж хоче розглянути додаткові можливі варіанти. 

Вони сиділи до обіду. Обговорювали концепт запрошень на виставку та текст для них, а також дизайн програмок та афіші. Петра пообіцяла зв’язатися з дизайнером, а потім ще раз узгодити фінальний варіант з Леві. Все це треба було здати до друку хоча б у квітні, а краще – в травні. Щоб точно запевнитися, що все буде готово вчасно та не відбудеться ніяких казусів. Від них, певна річ, ніхто не застрахований, але Леві надавав перевагу відповідальному підходу, і Петра, як зазвичай, його заспокоюючи, сказала, що все уважно й прискіпливо проконтролює. 

Вже у вітальні, коли дівчина надягала черевики та пальто, Леві збагнув, що дещо забув, тому запитав:

– Петро, а як твоя мати? Ти брала вихідний минулого тижня, щоб сходити з нею в лікарню. 

– О, так, – вона сумно опустила очі, потягнувшись за сумкою. – Вона вже трохи оговталася після інсульту, тому їй краще. Це була планова перевірка, лікарі наполягають і все таке. 

– Гаразд, – кивнув Леві, розуміючи, що дівчина не дуже хоче про це говорити. – Якщо щось буде треба, то обов’язково кажи. 

– Дякую, пане, – засяяла асистентка. – По всім дорученням обов’язково відпишу впродовж тижня. 

– Чекатиму, – Акерман потягнувся до замка на дверях, і в цей момент в квартирі пролунала мелодія дзвінка. 

Чоловік гостей приймати не збирався, тому глянув у вічко, перевіряючи, кого ж там принесло. Хіба Ханджі могла прийти без попередження, але вона зазвичай працює в цей час. Мати обов’язково б сказала, що навідається, та і теж ще мала б бути на роботі. Ервін тим паче не прихильник несподіваних візитів. Залишався тільки Ерен, але за сьогоднішнім розкладом у нього пари в університеті до четвертої. 

Як же Леві все ж здивувався, коли з того боку дверей побачив саме Єгера, який трохи винувато всміхався. З чого б це? Художник прокрутив замок та відчинив, оглядаючи хлопця з голови до ніг. Його увагу привернула підозріло випираюча на грудях парка та те, як обережно Ерен тримався за це місце. Акермана наче блискавкою вразило, він збагнув, що до чого, і підозріло, зовсім не по-доброму зіщулив очі. Петра, яка тихенько стояла поруч, спостерігаючи за ситуацією, затримала подих. Насувалося щось недобре.   

– Ерене, що це там в тебе? – Левін голос прозвучав з холодною та дуже чіткою погрозою. 

– Не злися тільки, гаразд? – змолився хлопець, складаючи долоні разом. 

– Мені здається, вже запізно мене про це просити. Нумо показуй. Швидко. 

Ерен миттєво почав виправдовуватися:

– Він такий маленький і милий! – розстібнув куртку та ніжно взяв в руки крихітний рудий комочок, у якого на лівому вусі була білосніжна плямка. Кошеня тоненько нявкнуло, наче вітаючись з новими людьми. – Після розмови з тобою я, чесне слово, пішов до університету, відсидів дві пари, але мене совість замучила, я все думав, як йому холодно на вулиці, в тій коробці. Я не міг з ним так вчинити! Тому я повернувся, плекаючи надію, що він ще там, і він був! Хіба не доля, м?         

– Повернувся і прогуляв останню пару? – суворо запитав Акерман, складаючи руки на грудях. 

– Та мені зовсім не до занять було! Я ж кажу, мене совість ледве не зжерла!

Леві повільно, але вірно закипав. Це ж була його дорогоцінна, улюблена квартира, яку він плекав усім серцем та душею. Він ніколи не планував заводити домашніх улюбленців, тому що дорожив усім своїм нажитим майном. А ще чистотою. Та повним спокоєм, який він – до появи Єгера в своєму житті – відчував тільки наодинці з самим собою. Акерман сердився:   

– Заради всього святого, Ерене, що ти таке кажеш? Совість, не совість, а сюди ти нащо його притаскав? Що мені з ним робити накажеш?  

– Можливо, для початку хоча б дозволиш його всередину занести? – хлопець теж трохи дратувався, він же нічого такого не скоїв, просто вирішив зробити добру справу та врятувати кошеня. І не думав навіть, що Леві так злитися буде. – Нумо хоча б нагодуємо його і відігріємо. 

– Ти серйозно зараз? – чоловік сверлив парубка поглядом темно-сірих, зараз немов грозові хмари, очей. Ерен робив те саме у відповідь, хоч йому і було важко не відвести погляд. Він насупився, але не відступав, обережно притискаючи до грудей беззахисне створіння, якому так хотів допомогти. Врешті-решт, Акерман зітхнув та зробив крок у бік з проходу. – Тільки відігріти та нагодувати, Ерене! 

Хлопець радісним торнадо залетів у квартиру і залишив на Левіних губах легкий цілунок: 

– Ти – найкращий чоловік у всьому Всесвіті! – потім він нарешті помітив Петру. – О, вітаю. 

– Привіт, – дівчина повернула йому усмішку. Про себе подумала, що наполегливості цьому парубку не займати. Хоча це і не дивно, навряд пан Акерман обрав би для стосунків слабохарактерну людину. 

– Зніми куртку, заради Бога, і неси кота до ванної кімнати, – наказав художник, допомагаючи Ерену стягнути парку з рук. – Треба йому лапи вимити. 

– Слухаюся, капітане! – Єгер випрямився і жартівливо віддав честь. 

Леві приречено зітхнув. Ну що за горе? 

– Не випендрюйся, – він підштовхнув хлопця в потрібному напрямку. – Іди-но вже.

Коли Ерен зайшов у гостьову ванну на першому поверсі, Петра нарешті зробила крок до дверей. 

– Знаєте, пане, – обережно почала, – думаю цей хлопець справді робить вас щасливим. А ще трохи м’якшим. І це однозначно йде вам на користь.

– Для просто асистентки ти знаєш мене занадто добре, Петро, – Акерман скуйовдив чубчик, відганяючи роздратування геть. 

– Просто я не думаю, що ви б так просто дозволили занести кошеня в свою квартиру комусь ще, – помічниця розтягнула губи у сонячній усмішці, абсолютно впевнена у своїх словах. – Я вже піду, не заважатиму. Гарного дня, пане Акерман! 

– І тобі, Петро.      

Вона пішла, махнувши рукою на прощання, а Леві зачинив двері на замок. Іронічно посміхнувся краєм губ, поринувши у себе, відчайдушно хапаючись за думку, яку слова Петри заклали в його голову. Дівчина була права, абсолютно точно мала рацію, а художнику, здається, все ще важко було повірити, що він може приймати чужі недоліки і божевільні ідеї так легко, іноді поступаючись власними принципами. Хоча, чесно кажучи, раніше він за собою такого не помічав – навіть у стосунках з Ервіном, у яких думав, що Сміта кохав, він ніколи не терпів опору власним рішенням і не давав широкого простору для дискусій.

Ерен безперечно був тим винятком, який пробився крізь усі захисні шари Левіного характеру, мов промінь крізь замуроване вікно. Його поведінка, ніжні дотики та обійми, іноді надмірна голосливість, яскраві усмішки та малахітово-зелені очі стали тим, що заповнило пустоту та самотність Акерманової душі. І художник вже був не певен, що колись зможе від цього – від Ерена – відмовитися, та навіть подумати про таке не вистачить духу. 

Леві визнавав, що і справді пом’якшав, розумів, що Петра мала на увазі. Це було дивне, незручне, майже лячне відчуття, але, напрочуд, вельми приємне. Знайти людину, яка відкриє потаємні сторони твого характеру, було магічно та дорогоцінно. Людину, якій не страшно поступитися, тому що знаєш – вона цим не скористається задля власної вигоди і ніколи не скривдить. 

Від думок художника відволікла відбірна лайка, яка лунала з ванної кімнати та шум води. Акерман одразу попрямував туди, щоб дізнатися, у чому справа. Як тільки відчинив двері, повз нього, ковзаючи лапами по підлозі, пронеслося мокре кошеня, заховалося під кріслом і злісно зашипіло, виблискуючи лютими золотавими оченятами. На кафельній підлозі були величезні калюжі, а посеред кімнати стояв Єгер у вимоклому одязі та витирав воду долонею з обличчя. Хлопець бачив бажання Леві насварити його, воно друкованим текстом відображалося на чоловічому обличчі, але замість цього той наблизився, зняв рушник з гачка та, накинувши юнакові на голову, почав витирати. Ерен, спостерігаючи за ним, запитав:

– Ти не сердишся? 

– Чесно? – Акерман зітхнув. – Дуже серджуся.

– І нічого не скажеш? 

– Дурнику, ти вже мав би зрозуміти, що у тебе є певні привілеї.    

Ерен завмер, вдивляючись у поверхні замерзлого озера. Парубок вже встиг помітити, як сильно Леві цінує чистоту і не переносить безлад, тим паче, у своїй квартирі. Єгер зрозумів, що шанс побачити розлюченого Акермана сьогодні дуже високий, коли кошеня побачило воду і вирвалося з його рук, збиваючи з полички поряд всі баночки, а він сам ще й не втримав душ і залив усю підлогу. І самого себе. Проте побачити Леві, який так відкрито говорить про наявні в Ерена привілеї і так турботливо витирає йому волосся, було в сто разів приємніше. Хлопець, не втримавшись, нахилився нижче та втягнув чоловіка в поцілунок, провів язиком по чужим губам, благаючи поглибити. І художник дозволив, міцно обхопив края рушника, таким чином притягуючи парубка ближче, даруючи тепло.      

– Однак, – Акерман прошепотів, коли відсторонився, – прибрати тут все ж маєш. 

Ерен приречено зітхнув, спіймавши потішні іскри-блискітки в очах навпроти. Леві знав, що він не любить прибирати і що відмовитися теж не може, тому й веселився. Єгер промовив, погоджуючись:

– Звісно, як скажеш. 

– Я поки сходжу до супермаркету і куплю котячий корм, не думаю, що кошеняті варто давати людську їжу. Тим паче, – чоловік озирнувся в бік вітальні, – треба почекати, поки він перестане боятися і вилізе з-під крісла.  

– А мені щось купиш? – запитався Ерен. – Я після універу не їв нічого. 

– А ти заслужив? – хлопець, мов горобець, набусурменився. – Ну гаразд, так і бути, приготую тобі щось, як повернуся.  

Ерен засяяв, адже просто обожнював, коли Леві для нього готував. Це бувало рідко, бо художник зараз багато часу витрачав на малювання картин і доставка з ресторанів дозволяла зекономити сили на роботу. Парубок з першого частування закохався у страви Акермана – як, власне, і у самого шеф-кухаря, тому щиро радів, коли для нього раптом вирішували щось приготувати.

Поки Леві спускався на ліфті вниз, вирішив пошукати в Інтернеті способи покупати кота, але всі сайти писали, що це зовсім не обов’язково, якщо він здоровий, має нормальну шерсть і не забруднився чимось, що не може вилизати сам. В декількох статтях була примітка, що якщо виводите домашнього улюбленця на прогулянку, можна просто витерти лапи вологою серветкою, щоб не створювати стресову ситуацію. Чудово, треба було спершу почитати, а потім вже робити. А так, виходить, дарма налякали бідолашне створіння. 

По поверненні додому, Акерман застав Ерена миючим підлогу у вітальні. Кошеня все ще сиділо під кріслом, але вже з цікавістю висунуло мордочку і дивилося за швидкими рухами хлопця. Художник відкрив пакетик зі смаколиками, наблизився та присів навпочіпки, протягуючи тваринці. Маленький ніс сіпнувся, внюхуючись, а потім язик з причмокуванням почав злизувати желе з куркою. Леві всміхнувся, його серце тишком раділо всередині, поки спостерігав за цією зворушливою сценою. 

– Диви-но, а ви непогано ладнаєте! – вигукнув Ерен, теж тягнучи усмішку. 

– У мене насправді ніколи не було домашніх тварин, – відказав художних, спостерігаючи за тендітним маленьким створінням. 

Парубок присів поруч, заглядаючи в улюблені очі:

– Можливо, це нагода все ж його залишити.

– Я подумаю над цим, добре? – Єгер тільки кивнув, більшого йому і не треба було. – Нумо все ж щось поїмо, – Леві встав, кошеня глянуло на нього знизу вгору.    

– Цю ідею я завжди підтримую! 

– Підлогу домий спочатку! – хмикнув Акерман, прямуючи на кухню, а руденький комочок, обережно вибравшись з-під крісла, побіг за чоловіком. 

– А казав, що йому не треба співмешканець, – тихенько засміявся Ерен та продовжив виконувати своє відповідальне завдання.  

Ввечері, коли Леві все ж спромігся завершити ще одну картину, прийняв душ і влігся в ліжко, щоб просто погортати стрічку новин і ні про що не думати, до нього збоку примостився Ерен. Хлопець притулився, вкладаючи голову на плече і обіймаючи поперек талії. Вологе після купання каштанове волосся пахло Левіним шампунем, а шкіра – гелем для душу. І в цей момент Акерман почав розуміти, що Ерен Єгер повністю та, хотілося б думати, безповоротно став частиною його життя. Художнику майже до сирот на шкірі подобалося, коли від Ерена віяло його власними запахами. Усвідомлення цього теж було в новинку.   

Чоловік почав дбайливо-ніжно гладити хлопчачу маківку, даруючи таке необхідне після насиченого дня розслаблення та умиротворення. Ерен, позіхаючи, спостерігав, як Акерман гортає стрічку в телефоні, навіть вчитувався в деякі пости, а потім пошепки покликав, порушуючи спокій, який огортав кімнату м’якою ковдрою:

– Леві?

– М?

– А як назвемо кота?

– Я ще досі не вирішив його залишити. 

– Та годі тобі, – хлопець підняв на нього жалібо-благаючий погляд. 

– Ерене.

– Добре-добре! – відмахнувся він. – Ось тобі ідея. Просто ідея! Я подумав про це ім’я, як тільки його побачив. 

– Яке ж? – Леві вчергове за цей день втомлено зітхнув. 

– Абрикос! Він такий руденький, як помаранчеві абрикоси. 

Акерман просто не міг протистояти цим благаючим, сяючим малахітовим очам. Йому справді хотілося зробити цього хлопця найщасливішим, тому відмовити у можливості залишити руденьке кошеня здавалося йому абсолютно неможливим, а якщо і можливим, то жорстоким по відношенню до Ерена. Він потягнувся, щоб залишити невинний короткий цілунок на Єгеровому носі. 

– Добре, – відповів. – Я залишу його, якщо ми зараз нарешті вкладемося спати, тому що я дуже втомився. 

– Не маю заперечень! – зрадів хлопець, потягнувшись, щоб вимкнути лампу зі свого боку. 

Чоловік зробив те саме зі свого, і вони влаштувалися в обіймах один одного, накрившись теплою ковдрою. Ерен залишив поцілунок у Леві на шиї, уткнувся носом у місце між шиєю та плечем. Художник, відчуваючи неймовірно щемливу ніжність до юнака, у відповідь чмокнув його в маківку, пригорнувши ближче до себе.  

Акерман думав, що, вірогідно, пошкодує про те, що залишив кошеня, тому що у нього банально немає часу, щоб приділяти його ще і тварині. Проте, можливо, вони стануть найкращими друзями. Це для нього теж буде новий досвід. Новий досвід, який в його життя приніс непосидючий, активний, сонячний Ерен. 

Вже провалюючись в сон, Леві відчув, як біля його ніг вкладалося щось маленьке і тепле, тупцюючи на одному місці крихітними лапками. 

Абрикос.

Не проганяти ж його вже. Нехай спить.