Archive of Our Own ^beta

Chapter Text

Герміона

Вокзал Кінгс-Крос гудів, але цього разу гамір був іншим. У повітрі витала напружена суміш страху й полегшення. Обійми були міцнішими, посмішки — натягнутими. Смерть Седрика та звістка про повернення Того-Кого-Не-Можна-Називати лягли темною тінню на радість від зустрічі. Я бачила, як місіс Візлі нервово оглядала своїх дітей, а бабуся Невіла міцно тримала його за руку. Навіть Нарциса Мелфой, яка зазвичай трималася відчужено, на мить скинула свою холодну маску, коли обіймала сина, оглядаючи його так, ніби шукала поранення.

Востаннє глянувши на родину Візлі, що все ще стояла навколо Гаррі, я схопила валізу і рушила. Ми вже попрощалися, домовившись, що за два тижні я приїду до них у «Барліг». Дамблдор наполягав, щоб ми трималися разом, і в його наполяганні було щось тривожне. Відчувалося, що дорослі приховують щось важливе, але не поспішають ділитися з нами. Можливо, коли ми зберемося разом, нам розкажуть більше.

Минувши чарівну платформу, я опинилася на маґлівській частині вокзалу. Тут також панував шум, але він був більш хаотичним, сповненим поспіху й метушні.

— Герміоно, наше Сонечко! — і тієї ж миті я опинилася в міцних обіймах тата.
Я обійняла його у відповідь, і, як завжди, знову відчула себе його маленькою дівчинкою. Вони знали про новини, адже я їм писала, і читали кілька магічних газет, щоб краще розуміти світ, у якому я жила. Мама підійшла ближче, і я відчула знайомий запах її парфумів — жасмин, м'ята і щось солодке, ягідне.

— З тобою точно все добре? Новини були не дуже інформативні, — в голосі відчувалося хвилювання, і вона стурбовано дивилася на мене. — Це правда, що у вас загинув учень?
— Зі мною все добре, — спробувала я їх заспокоїти, усміхнувшись якомога щиріше. — Вдома розповім усе.

Говорити про магічний світ на вокзалі було б необачно. Я ще не вирішила, скільки інформації їм відкрити. Якщо вони дізнаються все, наполягатимуть на зміні школи, як це було після другого курсу, коли побачили мене скам’янілою в лікарні. Відтоді я вже не розповідала їм про всі свої пригоди та про те, що моя дружба з Гаррі іноді може наражати мене на небезпеку. Вони переглянулися, щось промайнуло в їхніх очах, але погодилися не говорити про це зараз.

Дорогою додому я занурилася в знайому рутину, насолоджуючись кожною хвилиною. Батьки розповідали мені історії зі своєї практики, новини про сусідів і родичів. Цей рік був надзвичайно важким, і я навіть не мала змоги приїхати на зимові канікули. Але всі думки про школу вилетіли з голови, коли за вікном з’явилася знайома вулиця. Я любила магічний світ, але повертатися додому було приємно.

Зайшовши в будинок, я побачила в кімнаті кілька валіз. Моє здивування викликало посмішку на маминому обличчі.
— Ми з татом вирішили зробити тобі сюрприз. Знаємо, що ти тут тільки на два тижні, а потім знову поїдеш, — у її голосі звучала легка образа. — Але ми подумали, що наша вілла у Франції буде кращим місцем для відпочинку. Ти ж її так любиш.

Я скрикнула від радості й кинулася їх обіймати. Подорож зовсім не входила в мої плани, але я відчувала, що це саме те, що мені потрібно. Побути в нашому улюбленому місці, насолодитися їхньою любов'ю — це допоможе мені відновити сили. І я бачила в їхніх очах, що для них це було важливіше, ніж будь-коли: їм було боляче, що я так багато віддаю магічному світу, і вони хотіли повернути собі хоч частинку мене.

Батьки справді все спланували заздалегідь. Нас уже чекало таксі, а за кілька годин ми злетіли в небо, прямуючи до Франції. Увечері, коли сонце сідало за обрій, ми вечеряли на нашій віллі. Надворі було тихо, лише легкий вітерець колихав листя дерев, а повітря було наповнене ароматом лаванди. Свічки на столі відкидали теплі відблиски на наші обличчя, а знайомий смак домашньої їжі допомагав розслабитися.

Тато налив мені яблучного соку, і я побачила, як його погляд затримався на мені.
Він відклав виделку, оперся ліктями на стіл, і склав руки. Його голос був м’яким, але в ньому відчувалася рішучість.
— Розкажеш, як минув твій рік, сонечко? — його очі шукали мої. — Ваша преса цього року була дуже… насичена.

Мама, що сиділа навпроти, поклала свою руку поверх його.
— Той ваш «Щоденний віщун» — це найнижча жовта преса, — вона скривила губи. — Коли тато прочитав ту статтю про тебе…

Я скривилася, згадавши все, що про мене писала Ріта Скітер. За це вона кілька тижнів провела в банці, але написаного не повернеш. Навіть Моллі Візлі повірила в ту писанину, була ввічливо-холодна, а на Великдень, наче насмішка, я отримала крихітне шоколадне яйце, коли іншим подарували великі.

— Це все дурниці, історія школярки нікому не цікава. А тій журналістці заборонили вхід у школу. Мене це не сильно турбувало, — я відвела погляд, намагаючись переконати їх. Не могла ж я розповідати, як за моєю спиною постійно шепотілися, а кілька тижнів мені надсилали ревуни та листи з погрозами.
З їхніх поглядів я зрозуміла, що вони не повірили мені, але вирішили поки що відкласти розмову. Я тихо видихнула.

Мама першою порушила мовчанку, змінивши тему.
— А як той молодий чоловік, з яким ти ходила на шкільний бал? — вона змахнула рукою, ніби відганяючи важкі думки.
— О, все добре. Він друг. Ми почали спілкуватися в бібліотеці, де він ховався від своїх фанаток. Я не була серед них, тому він запросив мене, — ще одна брехня, яку я мусила їм сказати. Але правди їм краще не знати.

Тато, який спостерігав за мною, нахилився вперед.
— А чому тебе не запросив хтось із твоїх друзів? Гаррі чи Рон? — він не дуже їх любив. Вважав недостатньо вихованими, розумними й добрими до мене. Стандартна реакція турботливого тата.
— Ну, вони не подумали, що мене можна запросити, — я відчула, як стара образа на Рона та його слова «О, Герміоно, ти теж дівчина» знову ворухнулися в мені. — А коли згадали, то я вже була зайнята.

Мама ніжно глянула на мене через стіл і взяла за руку на знак підтримки. Вона знала, що мені подобався Рон і зрозуміла, що він зробив мені боляче. Вже не вперше.
— А що з тим хуліганом? Досі до тебе чіпляється? — тато продовжив випитувати про хлопців.
— Мелфой, — я закотила очі, коли згадала його. — Так, нічого не змінилося. Він і далі дошкуляє мені і пробує перевершити в навчанні.

Хоча цього року було трохи інакше. За цей рік він тільки кілька разів назвав мене «бруднокровка», а після того, як влучив у мене прокляттям для збільшення зубів, зовсім перестав. Принаймні не в очі. Хто знає, що він говорить зі своїми друзями. Маленький злий тхір.

Мама взяла келих і зробила ковток вина.
— Може, він таємно закоханий у тебе і інакше не вміє виявляти свої почуття? — вона легенько посміхнулася.
Я похлинулася соком, коли це почула.
— Мамо, ти знову почала читати ті романи? — відкашлявшись, запитала я.
Тепер вони обоє дивилися на мене і сміялися з мого збентеження.
— Не будь така сувора. Ти ж знаєш, що ми з татом теж були суперниками в університеті, — вона поглянула на нього з любов’ю. — Майже весь перший курс його дратувало, що він не міг скласти іспит краще за мене. Врешті він здався і вирішив запросити мене на побачення.

Історію їхнього кохання я знала з дитинства. Безліч кумедних історій про те, як вони змагалися. Спочатку в навчанні, потім почали ходити на одні й ті самі додаткові заняття, просто щоб насолити одне одному. А потім тому, що подобалося бути разом.
— Ваша історія романтична. Тато ніколи не вважав, що ти нижча за нього тільки через те, якою ти народилася. У магічному світі в цьому плані панує середньовіччя, з його статусами крові, — спробувала я пояснити.

Мама одразу стала серйознішою.
— Ти ж пам'ятаєш якими спочатку були бабуся і дідусь? — її голос був тихим, але я відчула в ньому відгомін болю.

Я скривилася. Мамина сім’я — французька аристократія. Спочатку вони були проти її навчання в Британії, ще й на медика, а коли вона закохалася в мого тата… Коли дійшло до весілля, їй поставили умову: або він, або вони. Мама вибрала кохання і батьки відмовилися від неї. Зв’язок відновили вже після мого народження. Вони мене дуже полюбили, я часто бувала в них на канікулах. Мама так повністю і не пробачила батькам їхньої відмови, але хотіла, щоб у мене були бабуся і дідусь. І до автокатастрофи, перед моїм десятим днем народження, вони були найкращими дідусем і бабусею.

— Врешті вони зрозуміли свою помилку, — відповіла я.
— Тільки тому, що побачили, яка ти чудова. Тому й погодилися прийняти і мене, — тато віджартувався, але в його очах була теплота.
— Тебе вони прийняли одразу після того, як скуштували твої страви, — мама повернулася до розповіді з усмішкою. — Досі пам'ятаю вечір, коли ти приготував вечерю і як вони хвалили нашого вишуканого кухаря, а потім з'ясували, що це ти.

Вони згадали ще кілька історій, і розмова вже не поверталася до хлопців, на щастя. Ми говорили про їхню молодість, мою школу, магічний світ. Я намагалася не показувати їм, як важко мені дається пристосування там. Частина не приймає мене через мій кровний статус, інші — через постійну потребу в навчанні й бажання досягати успіху. Тому я так сильно намагалася зберегти дружбу з Гаррі і Роном. Я навіть не розповіла їм, що багата, щоб це не стало між нами. Робити це виявилося не дуже складно, бо вони не надто цікавилися моїм маґлівським життям.

Наступні кілька днів ми провели у Парижі. Ми відвідували улюблені місця, галереї, ходили по магазинах. Мама нарешті переконала мене трохи змінити гардероб, поправити зачіску, підібрати косметику. Після Різдвяного балу в школі я зрозуміла, що мені подобається, коли в мені бачать не тільки заучку. Я хотіла навчитися краще дбати про себе. А зараз це також був спосіб гарно провести час з мамою, бо вона любила шопінг. І вона була щаслива відкрити цю сторону мене.

Наш останній день я вирішила зробити їм екскурсію магічним Парижем. Ми багато разів бували у Франції, але сюди не ходили. Я скористалася путівником для чарівників, який дозволяв побачити приховані вулиці і ми знайшли вхід до «Площі Чудес», французького аналога алеї Діаґон. Відколи магія з'явилася у нашій сім'ї, вони захоплювалися нею, читали, вивчали, що можна. А я, коли могла, долучала їх до мого світу.

Опинившись на головній магічній вулиці Парижа, навіть я була вражена. Магія тут відчувалася інакше — вона була чистішою, ніж у Лондоні, ніби вплелася в архітектуру, просочувалася крізь кам'яні стіни, надаючи місту особливого шарму. Мама і тато намагалися контролювати емоції, коли ходили магазинами, але магія вражала. У вітринах розцвітали квіти, тканини переливалися різними кольорами, в казанах вибухали зілля…

Ми зайшли ще в кілька книжкових крамниць, а потім до крамниці одягу — я замовила шкільну форму кращої якості і кілька мантій. А мама не втрималася і вибрала собі чарівну білизну.
— Якщо ми зайдемо у ще один магазин з одягом чи прикрасами, я втечу від вас, — пожартував тато, але його погляд був спрямований через дорогу, на магазин «Все для квідичу».

Я посміхнулася. Скільки я себе пам'ятала, тато був фанатом футболу. А коли дізнався про квідич — захопився ним. Мені довелося передплачувати журнали про квідич, купувати йому футболки улюблених команд. Він мріяв подивитися справжній квідичний матч наживо. І часто бурчав, чому чарівники не вигадали телебачення, щоб він міг дивитися матчі хоч на екрані.

Ми з мамою піддалися на його благальний погляд і зайшли в магазин. Для мене там все було чужим, а він одразу пішов до мітел.
— Як шкода, що ти не любиш літати. Я б відмовився від своїх запасів солодощів на рік, тільки щоб спробувати політати, — мрійливо прошепотів він мені, оглядаючи чергову новинку в світі мітел.
До нас підійшов продавець, і тато почав з ним дискусію про вдосконалення нового «Німбуса». Тато був таким фанатом, що той навіть не зрозумів, що він маґл. Врешті, купивши кілька нових сувенірів своєї улюбленої команди «Торнадо», ми вийшли.

— Мені треба заїсти всю цю інформацію чимось солодким, — простогнала мама, вже тягнучи нас до кафе з морозивом.
День добігав кінця і наша прогулянка завершувалася. Неохоче ми пішли до виходу, коли мою увагу привернула невеличка антикварна крамничка Le Temps Figé.
— Зайдемо сюди. Я ніколи не була в магічних антикварних магазинах.

Переступивши поріг крамниці, ми потрапили в справжнє сховище. Всі полиці були заставлені найдивовижнішими речами: годинники, ваги, картини, прикраси, посуд… Поки ми роздивлялися, до прилавку підійшла привітна й елегантна відьма. У її русявому волоссі проглядалася сивина, але на обличчі зморшок майже не було.

— Заходьте, роздивляйтесь усе, що вас зацікавить. Усі речі тут безпечні, — привітно сказала вона.
З того, як вона це сказала, я зрозуміла, що вона знає, що мої батьки не чарівники. За весь день ніхто цього не помітив, і мене здивувало, як вона могла знати. Мої думки перервалися, коли я побачила кулон. Він одразу привернув мою увагу і, можливо, я вперше була так зачарована прикрасою. Круглий, виточений з темного каменю. Але я не могла зрозуміти, що це. Він виглядав як нічне небо. Придивившись, я побачила, що всередині мерехтять зірки. Нічне небо. Сузір’я, які повільно змінюють одне одного. Це заворожувало.

— Герміоно, якщо тобі це подобається, то ми купуємо. І маємо вже повертатися, попереду довга дорога, — нагадав мені тато, який у цей час стояв перед дзеркалом, яке підбирало йому різні зачіски.

Я подивилася на годинник — справді, час у крамничці пролетів дуже швидко.
Коли я підійшла до прилавка, щоб оплатити покупку, відьма запропонувала одразу надягти кулон. Коли він торкнувся шкіри, я відчула тепло. Це відчувалося правильно.

— Вам він дуже пасує і здається, ніби резонує з вашою магією, — тихо кинула вона, даючи мені здачу.
Мене здивували її слова, але батьки вже виходили, тож я поспішно попрощалася й вийшла. Покинувши магічний Париж, поїхали додому. У нас ще був тиждень, який ми мали провести в лінивому відпочинку на віллі.

Ранки починалися зі спільного сніданку, обговорення книг і новин. Ми виїжджали на кілька годин у сусідні містечка і села чи ліниво засмагали біля басейну. За весь цей час я не згадувала про школу, Того-кого-не-можна-називати, Дамблдора чи будь-яких новин з Лондона.

Останній вечір у Франції мені не спалося. Я взяла ковдру і вийшла на терасу — провести ніч під зірками. Вмостившись на лежаку, я розглядала сузір’я. Тоді згадала про кулон. Вдягнувши його в крамниці, я більше не знімала. Можливо, в нього були вплетені якісь чари, бо він практично не відчувався.

Я витягла його і уважно подивилася. Як і в магазині, я впізнала сузір’я, що там змінювалися: Мала Ведмедиця, Велика Ведмедиця, Малий Лев, Лебідь…
Я відчула легкість у своєму тілі. Погляд почав розпливатися. Ось з'явилося сузір’я Цефея, за ним — Дракона.

Я більше не могла рухатися. Тіло заціпеніло, а перед очима потемніло. Я відчула, ніби провалююся, але жодного звуку не змогла видати.

Chapter Text

Герміона

Я випірнула, ніби після довгого занурення. Різкий, гарячий подих вирвався з грудей, і я скотилася з лежака, повалившись на коліна. Живіт скрутило від спазмів, і мене знудило.

Спогади… чи марення? Картини накочувалися, одна за одною, як хвилі на берег. Вони відчувалися реальними, але водночас абсолютно неможливими. Мій розум кричав, що це плід уяви, наслідок стресу, але тіло реагувало так, ніби все це вже сталося. Від цих уявних спогадів перехоплювало подих.
Сльози самі по собі текли щоками, і я не намагалася їх зупинити. Я просто стояла на колінах, мокра й холодна, намагаючись заспокоїтися і зрозуміти, що зі мною щойно відбулося.

Це був лише сон. Жахливий, надзвичайно детальний, але сон. Зараз я сковтну, і все зникне.
Я витерла підборіддя, тремтячи від усвідомлення. Я була на даху нашої французької вілли, там, де батьки розстелили лежаки. Світало, але сонце ще не зійшло. Я продовжувала озиратися, все ще почуваючись дезорієнтованою, наче щойно прокинулася після коми. Спогади про те, що я побачила, здавалися сном, кошмаром, але я відчувала їхню реальність.

Почала згадувати. Я дивилася на кулон, на цей дивний камінь, що мерехтів і вабив... і тоді все почалося.
Кулон… Я опустила погляд, щоб побачити його, і в ту мить помітила дещо інше. На моїх грудях, трохи ліворуч, прямо над серцем, виднівся легкий срібний шрам, якого там раніше не було. Саме в тому місці, де вдарило смертельне прокляття.

Моя раціональна частина, що так відчайдушно чіплялася за ідею сну, замовкла. Сни не залишають шрамів. І не просто подряпина — чітка, стара на вигляд мітка прямо над серцем. Крижаний жах остаточно витіснив заперечення. Можливо, не все, що я бачила, було правдою. Але якась частина того кошмару — принаймні, та, що залишила цей слід, — була абсолютно реальною.

Я знову подивилася на кулон. Тепер він був спокійним і мовчазним. Кольору нічного неба. Тепер там світилося лише одне сузір’я — Дракона. Більше не було того магічного мерехтіння. Він ніби заснув.

«Скільки часу минуло?» — ця думка кольнула, наче голка. Якщо пройшли роки — як я це побачила? «Мої батьки…» — ця думка вразила мене струмом. Паніка наростала. Я зірвалася на ноги і побігла в будинок. Мені потрібно перевірити. Дізнатися час.

Напевно, спускаючися сходами, підняла багато шуму, бо як тільки я опинилася в коридорі, відкрилися двері батьківської спальні і я побачила заспаного тата. Такого, яким він був учора. Коротке кучеряве волосся ще без сивини, легкі зморшки і коротка щетина, підтягнута фігура. Побачивши мене, він здригнувся, напевно, я мала не найкращий вигляд.

— Герміоно, що сталося? — він одразу підійшов до мене і поклав руки на плечі. Теплі, знайомі. Я схлипнула й кинулася йому на шию. Він був тут. Він пам’ятав мене. Я нічого не встигла їм зробити.
— Пробач… Мені просто наснилося щось жахливе… Що вас… що я… — я не могла до кінця сформулювати фрази. Сльози душили мене.
З кімнати вийшла мама, підійшла і теж обійняла мене. Я відчувала тепло її руки на своїй спині, знайому суміш запахів батьків.
— Все гаразд, Герміоно. Все буде добре. Ми тут. Ми допоможемо, — вони повторювали тихі заспокійливі фрази, і паніка поступово відступила.
Коли я перестала плакати, мама запропонувала спуститися на кухню і випити гарячого какао. Майже не пам'ятала, як спускалася сходами. В голові постійно прокручувалися картини того, що я побачила.

Битви... вбивства... зрада... стирання батьків... смерть...

Переді мною з’явилася кружка, і я відчула солодкий запах какао. Взяла її в руки і одразу відчула тепло. Навіть не помітила, що я замерзла. Тато побачив, що я тремчу, і за кілька хвилин мені на спину накинули ковдру. Вони не розпитували, що сталося. Тільки робили все, щоб мені стало комфортніше. Це допомогло.
Думки потроху ставали чіткішими, але шок нікуди не зникав. Він проникнув в саме серце і там залишився. Я пробувала заспокоїти себе, переконати, що те, що сталося, — не реальне. Але десь глибоко в душі розуміла, що це була якась давня магія.

Мені потрібен був час. Час, щоб зрозуміти, що сталося. Обдумати. Спланувати. Завтра, ні, вже сьогодні, я мала повернутися в Лондон. До Візлі. До Дамблдора. Сама ця думка викликала хвилю паніки. По спині пройшла хвиля холоду, і серце знову почало шалено калатати, а руки тремтіти. У такому стані я не зможу з ними зустрітися. Я мусила щось придумати.

— Розкажеш, що сталося, сонечко? — погляд мами був м'яким, і вона для підтримки взяла мене за руку. На її обличчі було написане хвилювання, я їх налякала.
Що я мала їм сказати? Правду — точно ні. Це б їх налякало, і вони б просили мене покинути магічний світ. А я б не могла. Навіть думка про відмову від магії була болючою. Вона була частиною мене, моїм єством. Я не могла від неї відмовитися. Але вони б цього не зрозуміли.

— Уже все гаразд. Я просто... заснула на терасі і приснився кошмар, — я намагалася заспокоїти її. — Це через все, що сталося в школі того року. А те, що вже потрібно повертатися в Лондон, просто навіяло…
— О, сонечко. Це схоже на гостру реакцію на стрес. У тебе майже сталася панічна атака від цього сну, — мама встала і підійшла до мене, щоб обійняти. На якусь мить я розчинилася в цих обіймах, забувши про все. Це додавало сил, яких так бракувало.
— Я не хочу їхати, — мій голос був слабким і ледь тремтів. Я не вдавала, я дійсно не хотіла. — Я вже не хочу проводити літо у Візлі.
Батьки дуже зосереджено спостерігали за мною. Я розуміла, що поводжуся не так, як завжди, і це їх турбувало. Але я боялася. Боялася, що все повториться, що я нічого не зміню.
— Але ти вже пообіцяла, тебе будуть чекати, — в розмову обережно втрутився тато. Але коли подивився на мене, замовчав.
— Хочу залишитися у Франції. Мені треба більше часу, щоб відновитися, а в Лондоні все буде нагадувати про події в школі.

Мама і тато перезирнулися, я бачила, що вони вагаються. Було щось, про що я не знала, і вони зараз думали, як це мені сказати.
— Коли ти нам написала, що зможеш бути з нами тільки два тижні, я запланував сюрприз для мами. Наступні кілька місяців ми маємо мандрувати Африкою, — він звучав невпевнено.

Цього я не врахувала. Але подорож Африкою була давня мамина мрія, яку вони давно відкладали через роботу. Мені не хотілося псувати їхні плани. Мабуть, мама побачила, що я готова знову провалитися в яму паніки.
— Герміоно, не хвилюйся. Ми щось придумаємо, — запанувала тиша. — Ти справді так не хочеш їхати до сім'ї Візлі? — слова були тихі, не впевнені. Вона уважно вивчала мою реакцію і вже наступні були більш рішучі — Можливо, тобі справді потрібен простір, від того світу. Від усього, що нагадує про школу.

Її вагання були зрозумілі — я завжди дуже добре відзивалася про цю сім'ю і охоче там залишалася. До тепер. Злегка похитала головою і міцніше стисла кружку в руках. Тато пересів на стілець ближче до мене.

— Можливо, я залишуся тут сама? Просто... просто трохи відпочину. Навіть можна повчитися, — в голові зароджувалися нові ідеї того, що можна робити, якби я була сама. — А в Парижі є магічна бібліотека, до цього ніколи не було шансу її відвідати.
Коли я підняла голову, то зрозуміла, що моя ідея залишитися у Франції самій їм не підходить.
— Ми не можемо залишити тебе саму на кілька місяців, — тон мами був беззаперечний. — До того ж, у чужій країні. Для цього ти ще надто молода.
Сперечатися було марно. Я знала, що коли вони щось вирішили, то змінити їхню думку буде важко.
— Але ми не можемо змушувати тебе їхати туди, куди ти не хочеш, — мама на мить замовчала, ніби вагалася, що казати далі. — Пам'ятаєш бабусину сестру Вів'єн Моро?

В голові одразу виник образ старої ексцентричної леді, яку я знала. Вона була легендою в маминій сім'ї. Ми з нею не проводили багато часу разом, через її постійні подорожі, не любила сидіти на місці. Більшість родини її не любила, бо вона могла дозволити собі сказати все, що думає.
— Хіба вона зараз не в Південній Америці? Шукає якихось комах в джунглях Амазонки? Чи чим вона цікавилася останнім часом, я вже забула.
— О, ти не чула останньої історії, — мама легко засміялася. — Кілька місяців тому вона повернулася, обурено розповідала про недосвідчених американських лікарів і їхню погану медицину. Але й тут лікарі сказали теж саме — потрібно зменшити навантаження, вести спокійніше життя. Тому зараз вона в Парижі і поки не планує нікуди їхати. Я могла б попросити, щоб ти залишилася в неї.

Мої плечі одразу опустилися від полегшення, я навіть не знала, що була така напружена. Я видихнула. У мене буде час розібратися. Наступну годину ми говорили про їхню подорож, бабусю Вів'єн і її пригоди. В якийсь момент я відчула, що починаю засинати. Тато теж це побачив і мене відправили в мою кімнату відсипатися. Вони влаштують все з бабусею і завтра ми поїдемо до неї, а сьогодні мені дають відпочити. Коли я лягала в ліжко, то думала, що не зможу заснути, через думки, що хвиля за хвилею накривали мене. Але як тільки моя голова торкнулася подушки, я заснула.

______________________________________________________________________________

Прокинувшись через кілька годин, я відчула, що мені стало краще. Я дозволила собі ще кілька хвилин полежати й подумати. Складати плани — це те, що завжди було моєю сильною стороною. Тому я взяла з тумбочки зошит і ручку й почала детально записувати те, що пам'ятала з учорашнього вечора.

Було важко пояснити навіть собі, що зі мною сталося. Але сидіти й плакати було безглуздо. Я взяла зошит і ручку. Добре. Припустимо, це не галюцинація. Припустимо, це… попередження. Гіпотеза. А будь-яку гіпотезу потрібно або підтвердити, або спростувати. Тому я почала записувати все, не як незаперечні спогади, а як докази у справі. Методично і відсторонено, наче це була не моя доля, а складна задача з трансфігурації. Лише так я могла не піддаватися емоціям. Кожна деталь, кожна розмова, кожна подія, яку можна було б перевірити в реальному світі.

Було важко не піддаватися емоціям, які піднімалися в мені. Те, що я бачила, було неважким, а болючим. Не тим радісним і щасливим майбутнім, що я очікувала. Важко зрозуміти, який зі спогадів був найгіршим. Але те, що я знала точно — я не дам цьому статися. Ми перемогли, але скільки було втрачено. Що мені довелося зробити… Ні, я не могла цього допустити.

Кожне слово давалося важко. Мені була потрібна чітка картина. Якщо я запишу всі деталі, то зможу зрозуміти, чи це правда. Найважче було писати про друзів — Гаррі, Рон... Я бачила, як віддавала все нашій дружбі, а в результаті в кінці залишилася сама. Від цього відчувалася не просто пустота, а крижана порожнеча, що викачувала з мене все повітря.

Подивившись на нас збоку, стало видно, як сильно я завжди чіплялася за нашу дружбу... Частина мене кричала, що це неправда. Що Гаррі й Рон ніколи б так не вчинили. Це ж мої найкращі друзі, моя сім'я! Можливо, кулон показав мені спотворену версію, брехню, щоб посіяти розбрат? Але... коли я змусила себе бути чесною, то побачила зерна цієї гіркої правди вже зараз, у дрібницях, на які я раніше закривала очі.

Я завжди допомагала їм в усьому. Якщо виникала сварка — йшла миритися першою. Навіть коли вина не була моя і це мене образили. Але якщо стояв вибір — вони обирали один одного. Я була подругою, але другою.

До сьогодні я ніколи не замислювалася над тим, як будувалася наша дружба. Була така щаслива, що вони були в мене. Вони любили мене. Приходили на допомогу, коли це було потрібно. Але що вони про мене знали? Що я люблю навчатися? — Але сумніваюся, що назвуть улюблений предмет. Що я люблю книги? — Але не те, яка улюблена. Навіть про моє маґлівське життя майже нічого. Що батьки стоматологи. Вони більше нічого в мене не розпитували й не знали, що я багата. Що маю родину у Франції. А самій почати розмову я не наважувалася, щоб не виглядало, ніби я хвалюся. Для Рона тема грошей взагалі була болючою. Це все були маленькі дрібниці, які не виглядали важливими зараз. Але в майбутньому саме такі дрібниці зруйнували нашу дружбу. Ті їхні версії майбутнього зробили боляче майбутній Герміоні.

Якщо я хочу змінити майбутнє, то наша дружба має теж змінитися. Мені не хотілося їх втрачати, але зараз було зрозуміло, що мені потрібно більше себе цінувати. Дружба — це не тільки віддавати.

На якусь мить я подумала, що, можливо, краще кинути все. Поїхати в іншу країну, іншу школу. Ця війна не обов'язково має бути й моєю. У тому майбутньому магічна Британія жорстоко віддячила мені за мою допомогу. Що б я тоді не робила, суспільство не хотіло змінюватися. То чи маю віддавати все, щоб їх врятувати?

Але як би боляче в тому майбутньому вони мені не зробили, я не могла їх залишити самих перед тим, що наближається. А якщо моя втеча змінить майбутнє на гірше, і Той-Кого-Не-Можна-Називати переможе? Яка країна впаде наступною? А скільки загине тих, кого я знаю? Я б не змогла собі пробачити, що не втрутилася. Майбутнє показало, скільки жертв готовий принести Дамблдор, а якщо цього разу їх буде ще більше?

І крім цих думок була й інша. Примітивна, темна, але вона розпалювала в мені вогонь. Бажання помститися. Тим, хто зрадив ту мене. Зробив їй боляче.
Коли закінчила описувати спогади — почала планувати. Спочатку потрібно перевірити, чи справді я бачила майбутнє. Для цього потрібна британська преса, я трохи пам'ятала, що і як тоді писали. Майже завжди в той час згадували Гаррі, тому я все уважно читала.

Крім того, антикварна крамниця, де продавали кулон. Можливо, мені вдасться дізнатися про нього більше. Чому він активувався, що це за магія. Це була дуже важлива інформація.

Те, що я побачила в майбутньому, вимагатиме від мене набагато більше знань і вмінь. Практикувати магію мені не вийде, бо чари неповнолітніх відстежують і тут, але хоча б зможу освоїти теорію. Тому я почала складати списки: навички, які стануть у пригоді, речі, книги.

Потім почала писати все, що спадало на думку. Вилити на папір думки, емоції, враження — це допомагало. Я закрила зошит. План був, але він був лише початком. Я не знала, що чекає мене далі, чи справді я зможу змінити те, що мені показали. Але одне я знала точно: я більше ніколи не буду колишньою. І зроблю все, щоб те майбутнє не стало реальністю.

Chapter Text

Герміона

Наступного ранку сніданок із батьками став теплим, затишним початком дня. Вони уважно спостерігали за мною, намагаючись зрозуміти, чи мені покращало. Я ж посміхалася, жартувала, розпитувала про їхній план подорожі. Усередині мене кипіла тривога, але здається, мені вдалося переконати їх, що кошмар забувся, що це була мить слабкості, яка вже минула.

Я зробила все, щоб відкинути думки про те майбутнє і бути в теперішньому моменті. Насолоджуватися кожною миттю, проведеною з ними. Вчорашня ніч роздумів багато в мені змінила. Я більше не діятиму настільки сліпо. Ні Дамблдор, ні Орден — ніхто не має права вимагати від мене жертв, подібних до тієї, яку я зробила зі своїми батьками. Я ніколи більше не застосую до них чари пам’яті.

Речі були спаковані миттєво, і я з усіх сил намагалася підготуватися до зустрічі з двоюрідною бабусею Вів’єн. Хоч я й не так багато часу провела з нею, але історій наслухалася чимало. Те, що я знала про неї точно, — вона любила створювати хаос і втручатися не у свої справи. Інколи це приносило користь. Саме її втручання свого часу допомогло примирити мою бабусю і маму. Я могла тільки сподіватися, що вона матиме цікавіші справи, ніж моє життя, і що мені вдасться знайти час для власних досліджень.

Її квартира була логічним продовженням її самої, але в дивний спосіб: зовнішність Вів'єн була втіленням класичної елегантності, а квартира — її бунтарської натури. Коли ми зайшли, мене огорнув аромат екзотичних прянощів і старого паперу. Вітальня була простора й яскрава, без жодної стриманості в дизайні: кричущі меблі, а на стінах і полицях — безліч дрібниць, привезених з різних куточків світу. Усе разом поєднувалося органічно і стильно, але створювало відчуття хаотичної творчості.

Сама ж бабуся Вів'єн була втіленням іншої естетики. На ній був елегантний твідовий костюм у чорно-білу «курячу лапку» з укороченим жакетом, під яким виднілася проста чорна шовкова блуза. Її коротке, ідеально укладене каре підкреслювало витончену шию, а на обличчі був стриманий, але бездоганний макіяж: лише ледь помітні рум’яна, тонко підведені очі та яскраво-червоні губи. Її образ був уособленням шику й елегантності, що ніколи не виходять з моди. Для повної картини їй не вистачало хіба що довгого мундштука з цигаркою.

Вона зустріла нас чаєм, солодощами й, звісно, невеликою дозою пліток. Батьки ділилися новинами про свою практику, я — вигадувала історії про навчання, які б звучали правдоподібно, але без зайвих деталей. Про магію знали тільки мої батьки, і так мало залишатися й надалі.
— А як щодо хлопців? — запитала бабуся, і я ледь не вдавилася чаєм.
— На це немає часу. Я зосереджена на навчанні, не хочу відволікатися, — буркнула я, намагаючись не закотити очі.
— Ну це зовсім не годиться. Треба ж і відпочивати. Але тепер ти зі мною, — вона поплескала мене по руці. — Я вже прийняла кілька запрошень на вечірки цього літа, і ти мене супроводжуватимеш.
— Але як ви встигли? Мама ж тільки сьогодні зранку зателефонувала, що я залишуся у вас! — простогнала я.

Вона лише задоволено посміхнулася. Бачила, що це мене непокоїть, і це тільки підживлювало її завзяття. Батьки, звісно, не стали втручатися — їм, схоже, було весело спостерігати за моїм розпачем. Вони ніколи прямо не наполягали на моїй «соціалізації», але завжди натякали, що мені не завадило б трохи більше розваг.

Коли чаювання з дозою знущань наді мною нарешті закінчилося, я полегшено видихнула. Батьки мали повертатися на віллу, щоб зібрати речі й встигнути на нічний літак. Я міцно обійняла кожного з них, з усіх сил намагаючись не піддатися паніці, що в нас залишилося мало часу. Я мала вірити в краще, в те, що нічого поганого з ними не станеться. Востаннє пообіцявши їм часто дзвонити і повідомляти, якщо мені знову снитимуться жахи, ми попрощалися.

Після цього я пішла до своєї кімнати. Наступні кілька тижнів це буде моя домівка, тож я вирішила розкласти речі та роздивитися все навколо. Цей день я планувала залишитися тут, щоб освоїтися.

Під час вечері бабуся розважала мене історіями зі своєї молодості, і час минув непомітно. Мої зусилля виторгувати собі право не йти на кожну з її вечірок виявилися марними. Здавалося, чим більше я протестувала, тим більше це її розважало.

Мерліне, це літо буде важким.
Але турботи про вечірки потроху відсували на другий план інші думки — про те, що показав кулон.

_________________________________________________________

Наступного ранку, поснідавши, я вирушила до магічної частини Парижа. Нетерпіння пульсувало під моєю шкірою. Мені потрібно було знати, що зі мною сталося, тому я поспішала, незважаючи на чудову погоду, що закликала до неспішної прогулянки. Я не роззиралася навколо, крокуючи прямо до своєї мети, і сповільнилася, лише опинившись біля магічного бар'єру. Пройшовши крізь нього, я відчула, як змінилося повітря. Легке тремтіння магії приємно поколювало шкіру.

Тепер я йшла повільно, намагаючись заспокоїти емоції, що піднімалися в мені. Коли мій погляд ковзнув по лотку з газетами, я побачила примірник англійського «Щоденного віщуна». На першій сторінці було фото Дамблдора й новина про те, що його позбавлено посади головного чаклуна Чарсуду.

Це було як удар під дих; я завмерла, не відводячи погляду від газети.

Я вже бачила цю статтю. У видінні, що показав мені кулон, був той самий заголовок і фото. Я добре пам'ятала, що читала її в перший день у «Барлозі» разом із родиною Візлі, і це тоді дуже обурило всіх.

Від подиву в мене перехопило подих, думки хаотично перескакували одна від одної. До цього моменту припущення про те, що все побачене — правда, було лише гіпотезою, без реальних підтверджень. Я спиралася лише на власну інтуїцію. Але зараз… це було щось справжнє.

Не знаю, скільки я так простояла посеред вулиці. Нечасті перехожі оминали мене, поки я перебувала у заціпенінні. Врешті я відійшла і сіла на лавку, щоб узяти емоції під контроль. Це було важко. Раптом я подумала про оклюменцію.Читала про неї раніше, але ніколи не пробувала практикувати. Проте зараз це знання стало б мені в пригоді. Я усвідомила: якщо хочу вижити, маю опанувати її. Десь через пів години я нарешті вирішила, що готова рухатися далі.

Вулиця навколо мене поступово оживала. Тиша раннього ранку наповнювалася гамором із сусідніх крамниць. Ще кілька хвилин я спостерігала за цим спокійним і безтурботним ритмом, який так різко контрастував з тим, що я відчувала. Але відкладати далі я не могла.

Перед дверима антикварної крамниці я ще на мить завагалася, але схопила за ручку і штовхнула двері. Дзвіночок наді мною продзвенів і глухо рознісся заставленою крамницею. Всередині було так, як я пам’ятала: захаращено, тьмяно, з легким запахом пилу й магії. Речі на полицях так і вабили погляд — роздивитися, взяти, дослідити. Але я стрималася і саме вчасно — за прилавком з'явилася продавчиня. Її русяве волосся, зібране у витончену зачіску, лише подекуди пронизувала срібна сивина. Шкіра була гладка, з ледве помітними зморшками, а очі — яскраві, живі, уважні. На ній була темно-синя мантія з оксамитовим коміром і тонкою вишивкою вздовж рукавів, яка виглядала бездоганно, як і сама власниця. Її легка усмішка і лагідний погляд одразу розвіювали будь-яке напруження.

— Вітаю, пані. Ви, напевно, хочете повернути покупку? Можу запропонувати гроші або обміняти на щось інше, — сказала вона привітно.
— Ні, що ви. Чому ви так вирішили? — здивувалася я.

Вона розсміялася:
— Кулон, який ви придбали, у мене вже дуже давно. Навіть не знаю, звідки. Як на мене, дуже красивий, але чомусь рідко привертав увагу покупців. Його кілька разів купували, але через кілька днів повертали. Я вже думала, що на ньому якесь прокляття, хоча скільки б не шукала, нічого не виявила.

Завагавшись на мить, обдумуючи, що і скільки я можу сказати, я врешті-решт вирішила:
— Ні, я прийшла не повернути його. Але хотіла б дізнатися про нього більше. Учора, коли я його тримала, сталося щось дивне. Я хочу зрозуміти, що саме.

Вся легкість, яка була в ній, одразу зникла. Обличчя миттю стало схвильованим, коли вона запитала:
— Ви не постраждали? Я сама перевіряла кулон, але крім магії, що керувала зміною сузір'їв, не знайшла інших властивостей.

З її вигляду я зрозуміла, що вона не знала, ні що зі мною сталося, ні що кулон вміє робити ще щось. Її погляд уважно вивчав мене, від чого мені аж стало незручно.
— Все добре, я не постраждала, — швидко запевнила я, і її тіло злегка розслабилося. Але не повністю. Вона чекала, щоб я продовжила.

Я коротко описала, не вдаючись у деталі: вночі, коли розглядала кулон, він спалахнув світлом, і мене ніби затягнуло в інший світ. Були видіння. Я пояснила, що хочу більше про нього дізнатися, зрозуміти, що сталося.

З кожним моїм словом відьма виглядала все більш стурбованою.
— Цей кулон у крамниці так давно, що я навіть не знаю його історії. Але в мене є каталоги всього, що тут є, можна пошукати. Особисто я ніколи не чула про артефакт з такими властивостями, — вона вже рушила до дверей крамниці і зачинила їх. Потім повернулася до мене і знову посміхнулася.

— До речі, я Жульєн Деломбре — це моя крамниця останні кілька років. А ви?
— О, так, — я трохи зніяковіла. — Я Герміона Ґрейнджер.

Вона відкрила двері за прилавком і запросила мене йти за нею. Ми опинилися в кімнаті з високими стелажами: з одного боку — книги, з іншого — ящики. Вона заговорила знову:

— Цей кулон уже був у магазині, коли крамниця стала моєю. Як я казала, моя перевірка нічого не показала, але, можливо, більше інформації буде в обліковій книзі, коли його тут оформляли, — вона на мить замовкла, зупинившись перед однією полицею, заставленою великими томами. — Впевнена, що це буде в одній з них.

Від помаху палички з полиці вилетіло кілька товстих книг і з легким стуком впали на стіл. Вони були великі.
— Якщо річ продана, то це відмічено. Тому все не так страшно, як здається, — вона коротко засміялася, побачивши мій вираз обличчя. — Якщо не знайдемо в них, то візьмемо наступні.

Мій погляд ковзнув по полиці, де стояв ще десяток таких самих книг. Вперше я надіялася, що мені не доведеться переглядати їх усі. Важко було повірити, що через крамницю пройшло стільки товарів. Але, можливо, вона була старіша, ніж я могла подумати.

— Я не хочу вас відволікати від вашої роботи. Можливо, я сама пошукаю? Це може зайняти багато часу, — мені було незручно, що я так її займаю.
— Гаразд, так було б справді зручніше, — усміхнулася мадам Деломбре. — Але я візьму одну з книг з собою в зал. Якщо знайдеш щось — гукни.

Подякувавши, я відкрила перший том і поринула в читання. Записи були надзвичайно докладними: назви, опис, властивості, продавці, ціни. Читання виявилося цікавішим, ніж я могла очікувати.

Навіть якщо я не знайду кулона, сама ця інформація була дуже цінною. Деякі речі я одразу занотувала — хотіла їх побачити наживо. Багато назв я чула вперше. У Гоґвортсі нам майже не розповідали про магічні артефакти. У майбутньому, в останні роки свого життя, я проходила курс зламувача проклять, але він був зосереджений на небезпечних предметах.

Десь під обід я натрапила на потрібний запис: кулон був принесений у магазин у часи Другої світової війни. Його передала чарівниця ще десь у 40-х, назвала «Часовим оберегом», зазначила, що це родинний артефакт. Її імені не було. У нотатках йшлося: захищає носія від впливу Часовороту, є захисним оберегом роду, а в часи магічної нестабільності — дозволяє впливати на майбутнє. Приписка: проклять не виявлено, кулон поводиться дивно, можливо, сам обирає власника.

І що це має означати? Як обирає? Він мене обрав? Чому? Який рід він має зберегти? — в моїй голові питань ставало все більше.
Я щойно встигла виписати знайдену інформацію у свій блокнот, як до кімнати увійшла мадам Деломбре.
— Здається, я знайшла, що шукала, — звернулася я до неї, показуючи запис.

Вона уважно прочитала.
— Це цікаво. Захист від Часовороту? Ніколи про таке не чула… — вона щось прогуділа собі під носа, але я не розчула. — Шкода, що не вказано прізвище чарівниці — можливо, було б відомо, з якою родиною він пов’язаний. А от щодо впливу на майбутнє — звучить дуже узагальнено, — вона задумалася.

— А знаєте що? Вже час обіду, і ви, як і я, напевно, зголодніли. А в мене з собою достатньо їжі.

Вона почала метушитися, і від помаху її палички стіл у кімнаті одразу змінився: книги полетіли на свої місця, він очистився. З'явилася скатертина, прилетіли тарілки, столове приладдя. За ними — кілька лотків з домашньою їжею. У повітрі поширився теплий запах свіжої випічки, змішаний з ніжними травами. На столі з'явився золотистий кіш із хрусткою скоринкою, поруч — свіжий багет і легкий зелений салат. Не перестаючи чаклувати, вона говорила до мене:

— Ще кілька років тому я викладала в Бобатоні та звикла до спілкування з молодими чарівниками. Тут, у крамниці, мені цього не вистачає, — вона закінчила сервірування. — Ви ж не проти приєднатися до мене?

М'яка посмішка та теплий голос Жульєн запрошували мене залишитися. Планів на сьогодні в мене було небагато, окрім відвідування книгарні, тому я погодилася.

Наступна година минула дуже швидко і цікаво. Їжа була смачна, а розмова — ще краща. Спочатку я розповіла трохи про себе і про навчання в Гоґвортсі. Вона, своєю чергою, розповіла про свою родину і викладання в Бобатоні.

Два роки тому вона залишила викладання і взяла на себе керівництво цим магазином, який вже кілька поколінь належав сім’ї Деломбре. Їй подобалася ця робота, але, як вона зізналася, спілкування з учнями їй бракує. Про те, чому вона залишила викладання, вона не розповіла, а я не тиснула.

Також я дізналася про її сім’ю: чоловік уже помер, але в неї були не лише діти, а й онуки. Найстарший — мій ровесник. Та цього літа вони відпочивали не у Франції, а в Америці і мали повернутися лише у вересні. З того, як вона розповідала про це, я зрозуміла, що вона вже за ними сумує.

Згодом тема розмови перейшла до магії та магічних артефактів. Я поглинала всю інформацію, яку вона мені давала. Її пояснення були легкими та зрозумілими, навіть коли вона розповідала про щось складне. Я бачила, що викладачкою вона була чудовою, і була впевнена, що в Бобатоні її також любили.

Коли обід закінчився, ми ще затрималися. Мені не хотілося йти, але й нав’язувати свою компанію було нечемно, тому я почала прощатися. Я побачила мить вагання на її обличчі, а тоді вона заговорила:
— Міс Ґрейнджер, я зрозуміла, що ви плануєте провести в Парижі ціле літо? Навчатися теорії вдома і відвідувати вечірки, на які вас запросить бабуся? — її губи сіпнулися в усмішці, коли вона згадала мої скарги на бабусю.

Я трохи скривилася, але злегка кивнула. Інших планів у мене поки не було.
— Це може бути трохи несподівано, але ви могли б мені допомогти тут, у магазині. Робота не складна, але цікава. Ви отримаєте зарплату, доступ до моїх книг — таких ви в звичайній книгарні не знайдете. Крім того, — вона лукаво всміхнулася, — в крамниці є магічний захист. Ви зможете чаклувати, і чари, що відстежують неповнолітніх, тут не спрацюють. У вільний час я зможу вас дещо навчити.

Її пропозиція мене приголомшила. Це було справді несподівано, але можливості, які це давало, були неймовірними. Але чи могла я довіряти незнайомій людині?

— Ви, напевно, помітили, що я люблю спілкування. Навчання мені теж не вистачає. А це перше літо, коли біля мене немає моїх дітей чи онуків, які б терпіли мою компанію, — тепла посмішка при згадці про рідних осяяла її обличчя. — Наша розмова була дуже цікавою, і мені б хотілося, щоб вона не була останньою.

Я завагалася. Хотілося одразу сказати «так», навіть сьогодні розпочати роботу. Але я мала подумати, зважити все. Вона побачила моє вагання і продовжила:
— Не обов'язково відповідати вже зараз, вам потрібно подумати, обговорити з батьками і бабусею. Коли надумаєте — приходьте, я буду рада вас бачити.

Коли я поверталася додому, то в голові шалено складала списки «за» і «проти» її пропозиції. Звісно, це могла бути якась пастка, але щось усередині мене не вірило в цю теорію. Я ще нічого не зробила, щоб привернути увагу. Про те, що мені показав кулон, я не пояснила, а вона й не наполягала. Я можу і далі приховувати це.

А щодо плюсів, то їх було безліч: доступ до магії, її навчання, рідкісні книги. Навіть те, що мені доведеться робити якусь роботу в магазині — дурниця. Можливо, навіть плюс, адже я зможу вивчити безліч артефактів, про які ніколи не знала.

Я все ж заскочила в книгарню і взяла кілька нових книг зі свого списку, але єдине, про що я могла думати — як переконати батьків і бабусю, що ця робота — це саме те, що мені потрібно.

Це літо мало стати особливим.

Chapter Text

Герміона

З батьками вдалося поговорити вже вранці. Вони зателефонували зі свого готелю в Йоганнесбурзі. Їхні голоси звучали так далеко, ніби вони були на іншому кінці світу, — що, зрештою, так і було. Мама захоплено ділилася враженнями від міста. Я давно не чула її такою щасливою. Батько жартував, що летіти на мітлі було б швидше, бо за одинадцять годин у літаку вони вже добряче змучилися.

Коли я розповіла їм про пропозицію роботи, пояснивши, що йдеться про магічний світ, вони вагалися, але погодилися, розуміючи, як це для мене важливо. Я відчувала їхню турботу навіть на відстані: вони просили мене бути обережною, не перепрацьовувати й одразу дзвонити, якщо щось піде не так.
З бабусею все було значно складніше. Вона щиро не розуміла, навіщо мені взагалі працювати, і чому їй не можна поглянути, де саме моє робоче місце. Вона задумливо сиділа на дивані.

— Ти впевнена, що я не можу подивитися? Я б і так зайшла в той район. Можливо, навіть знаю цей магазин, — вона не спускала з мене погляду.
Я на ходу вигадала історію, що там триває підготовка до відкриття, а як тільки він запрацює — я обов’язково привезу її туди. Бабуся, схоже, не надто повірила, але дозвіл батьків був, тому вона не могла заперечити. Вона поступилася, але було зрозуміло, що ця розмова згодом матиме продовження.

Коли бабуся нарешті мене відпустила, взявши обіцянку, що ввечері я відвідаю з нею благодійний вечір, я пішла у свою кімнату перевдягтися. Ця розмова підняла чергову хвилю вагань, чи правильне рішення я приймаю. Ще вчора перед сном я довго зважувала всі можливі наслідки моєї згоди.

Видіння, що показав мені кулон, доводило, якою небезпечною може бути довіра. Люди зраджують, навіть найближчі. Через це мені так важко було просто прийняти пропозицію. Чи не було в мадам Деломбре прихованого мотиву? Але скільки б я не думала, ризик був того вартий.

Я сама прийшла до неї, сама обрала кулон. У тому іншому майбутньому я ніколи цього не робила. Тоді магазин не привернув моєї уваги, і ми в нього так і не зайшли. Отже, зміни почалися вже з того моменту, коли я переступила поріг. Я не вірила, що власниця крамниці до цього причетна, але і сліпо довіряти їй не планувала. Що і скільки говорити — залишалося моїм вибором.

Через це думки одразу перескочили на оклюменцію. Це було не лише про контроль емоцій, а й про захист розуму. У майбутньому це виявиться дуже важливим. У такому стані, як зараз, мені не можна зустрічатися з Дамблдором чи родиною Візлі. Сама думка про них викликала в мені таку бурю емоцій, що я не була впевнена, чим це могло б завершитися. Але тепер у мене буде час і ресурси, щоб підготуватися.

___________________________________________
Моя поява в Le Temps Figé її не здивувала, але вона зраділа. Після короткого привітання ми узгодили, як проходитиме мій робочий день і навчання. Мадам Деломбре провела рукою навколо, обводячи поглядом хаос магазину.

— Те, що ти так мало знала про кулон, дало мені зрозуміти, що нам треба тут усе впорядкувати. Саме в цьому й полягатиме твоя допомога, — сказала вона з посмішкою.

Продавчиня показала на полиці з одного боку магазину, заставлені старовинними артефактами. Саме з них варто було почати. Мені доведеться мати справу зі старими записами та вицвілими каталогами, щоб систематизувати речі, перевірити назви та знайти описи. Коли з цим буде закінчено, залишиться фінальний етап — розкласти все по прилавках так, щоб покупці легко знаходили потрібне. Звучало просто, але роботи було не на один день. Від одного погляду на цю гору предметів у мене аж голова пішла обертом.

Я одразу взялася до справи. Щоразу, коли робила перерву й у мадам Деломбре з’являвся вільний момент, ми говорили про магію. Я згадала про магію розуму, і вона поділилася тим, що знала. Виявилося, що кожен може навчитися базового захисту, але лише ті, хто має талант, можуть створити справді сильний психічний щит. І лише одиниці досягають майстерності в легіліменції. Мадам Деломбре зізналася, що не має цього таланту — її захист був слабким. Але вона знала основи: як упорядковувати думки, ізолювати спогади, будувати уявні стіни навколо сховища розуму.

Під час обідньої перерви я спробувала одну з її вправ. Знаючи своє майбутнє, розуміла, що маю схильність до оклюменції. Я зручно вмостилася, заплющила очі й уявила, що мій розум — це величезна бібліотека. Там я почала розкладати спогади по полицях, ізолюючи ті, що стосувалися майбутнього і несли в собі найбільший біль. Мені здавалося, що пройшло лише кілька хвилин, але коли почула інший голос — минула ціла година. На столі вже чекали дві тарілки, столові прибори і апетитна їжа.

— Ти так заглибилася, — сказала вона, — і це дуже добре. Концентрація — перший крок до опанування.
Ми обідали і говорили про сім’ю, про літо. Я розповіла, що частина моєї родини — французька, і тому щороку буваю у Франції. Завдяки цьому й мова для мене стала другою рідною.

Нам було легко говорити про все — вона багато знала, а мені було цікаво слухати й навчатися. У моєму житті рідко траплялися люди, з якими я так легко встановлювала зв’язок. Я справді насолоджувалася цим часом.

Мадам Деломбре сказала, що я нагадую їй дочку. Не зовнішністю — “аурою”, як вона висловилася. Це літо мало бути для неї самотнім: її велика родина вирушила на кілька місяців на інший континент. Вона звикла, що поруч хтось є — діти, онуки, учні. А тепер залишилась одна. Покупці в магазині, звісно, траплялися, але їх було замало, щоб заповнити тишу.

Після обіду я ще трохи попрацювала, а на прощання вона дала мені кілька книжок — про оклюменцію, магічний захист та теорію магії.

_______________________________________________________________

Наступні дні минали в однаковому ритмі: сніданок із бабусею, робота в магазині, розмови, навчання, вечірнє читання.
Ця одноманітність перервалася походом на благодійний вечір із бабусею. Я погодилася без особливого ентузіазму, адже це означало витрачати час, який міг піти на навчання, але це також була можливість вдягнути одну із суконь, які ми купили з мамою. Я сподівалася, що швидко впораюся і зможу повернутися до книг, але вечір минув зовсім не так, як я думала.

Бабуся, як я й передбачала, влаштувала мені пастку. Вона змовилася з однією зі своїх знайомих, яка теж привела туди свого онука. Це було незручно, і спочатку я серйозно думала про те, щоб утекти, але хлопець, Макс, виявився несподівано приємним співрозмовником. Ми розмовляли, трохи танцювали, і наприкінці вечора я не помітила, як погодилася на побачення наступного тижня. Обличчя бабусі аж загорілося від задоволення, коли вона почула про це.

Той вечір різко контрастував із моєю новою рутиною, але, попри все, я не забувала про своє головне завдання. Навіть під час розмов і танців я відчувала, як мої думки стали помітно спокійнішими. Завдяки наполегливій праці над сортуванням спогадів і побудовою стін у свідомості, мені справді вдавалося просунутися. Я помітила, що краще контролюю емоції. Це було не ідеально, але я була задоволена результатом.

Але найбільше мені подобалися наші розмови з Жульєн. Вона розповідала про магію значно глибше, ніж це робили в Гоґвортсі. Це була не просто історія чи практичні навички. Як чистокровна в багатьох поколіннях, вона знала про магію з дитинства, жила з нею. І я жадібно поглинала кожне її слово.
Мені здавалося, що я багато знала про магію і магічний світ, але все це були лише уривки. А після наших розмов мої знання ставали більш цілісними, а картина світу — логічнішою. Було сумно, що я не могла отримати цього в Гоґвортсі.

Для мене стало справжнім відкриттям, що наша магія нерозривно пов’язана із землею. Чарівники відчувають із нею зв’язок, і це одна з причин, чому, попри війни та небезпеки, вони рідко переїжджають далеко. А чистокровні століттями прив’язані до родових маєтків, які були не лише житлом, а й місцем їх найбільшої сили.

— Чим давніше сім’я живе у своєму маєтку, тим більше сили має це місце, а це також впливає на його захисні обереги, — пояснювала вона. — Якщо чарівна сім’я живе на одному місці кілька століть, то пробитися крізь такі захисні щити практично неможливо. Травмований чарівник також найшвидше одужує на своїй землі.

Але найбільш вражаючою була інформація про те, що рівень сили чарівників є вродженим. Від чого він залежав — невідомо, але піку своєї сили ми досягаємо до повноліття. Навчанням і практикою можна покращити майстерність, але збільшити її обсяг — неможливо.

— А як щодо маґлів? — якось запитала я. — Чи є різниця в силі між чистокровними і маґлонародженими?
— Цього ніколи не досліджували, але я думаю, що ні. Хоча пуристи багато віків намагалися переконати в протилежному, але доказів так і не знайшли. Тоді вони зробили все, щоб маґлонароджені стали слабшими, — її губа скривилася, ніби те, що вона казала, було їй неприємним.
— Що ви маєте на увазі? — це одразу привернуло мою увагу.

Мадам Деломбре пильно подивилася на мене, ніби зважуючи, що і скільки сказати.
— Що ви знаєте про історію протистояння чистокровних і маґлонароджених? — запитала вона, і між нами запанувала напружена тиша.
Я завагалася, згадуючи уроки історії магії в Гоґвортсі. Професор Бінс ніколи не заглиблювався в цю тему.
— Я… я знаю, що чистокровні вважають себе кращими, а маґлонароджених ігнорували, а потім почали залучати знову, бо їхня магічна кров важлива, — відповіла.
Жульєн кивнула.

— Саме так. Після століть віри в магію і переслідувань від маґлів, серед чарівників почали формуватися страхи, а з ними — зверхність. Коли світи почали розділятися, чистокровність стала сприйматися як перевага. Маґлонароджених намагалися всіма засобами витіснити з чарівного суспільства. Але згодом стало зрозуміло: без свіжої крові магічний світ слабшає. Світ чарівників потребує балансу. І якщо його порушити, сама Магія створює умови для відновлення рівноваги.

Вона зробила паузу, дозволяючи мені переварити почуте.

— Поступово маґлонароджених почали повертати у світ чарів, але розкол був надто глибоким. Чистокровні вважали себе кращими, і переконання в цьому було недостатньо. Тоді один чаклун вигадав прокляття крові, яке мало обмежити розвиток магічної сили в маґлонароджених дітей. Його наклали таємно. Якщо не зняти до повноліття, потенціал магії назавжди залишався приглушеним. З того й пішов вислів «брудна кров», бо прокляття вражало її.
Я відчула, як у мене перехоплює подих. Це пояснювало так багато!

— Такі люди могли бути здібними, навчатися, навіть досягати високого рівня, але ніколи не розкривали свого повного потенціалу. Їхню магію обмежували ще при вступі до школи. Колись це вважалося нормою. Про цю практику намагаються не згадувати, адже правда кидала тінь на чистокровну еліту. Тому нині складно достеменно сказати, чи є реальна різниця в силі. Даних обмаль. Але серед моїх знайомих маґлонароджених є як надзвичайно сильні, так і дуже посередні маги.

— Обмежувати магію — це жахливо, — прошепотіла я, намагаючись переварити нову інформацію.
— Я ніколи не чула про це. У нас на історії про таке не розповідали, і в книжках немає жодної згадки. Що саме робило це закляття?
— Воно розриває зв’язок чарівника з його магічним ядром. Тому найпотужніші закляття, які потребують внутрішньої сили — як-от виклик Патронуса або Непрощенні закляття — їм давалися важче або взагалі не виходили. Також політ на мітлі — а це дуже інстинктивна магія — давався їм складніше.
— Це справді страшно, — повторила я, і всередині мене здійнялася крижана тривога. "А якщо Волдеморт користується цією практикою?" Мені потрібно знати більше.
— У вас є ще якась інформація про це? — додала я. — Ви ж знаєте, що відбувається в Британії. І я боюся, що подібне можуть використати проти таких, як я.

Мадам Деломбре поглянула на мене серйозно, мовчки кивнула. Була перерва, тож вона підійшла до полиці, дістала невеличку книжку й простягнула її мені.

— Візьми. Тут трохи більше інформації. Насправді джерел небагато, — сказала вона. — Але я знаю, як перевірити, чи накладено обмеження. Ось цей рух паличкою і закляття Revelum Vincula. Якщо блок є — на передпліччі з’явиться срібляста руна. Вона зникає за кілька хвилин.

Вимовивши це, вона легенько підняла мій рукав. Її очі розширилися, а на обличчі швидко промайнуло кілька виразів — здивування, шок, гнів. Я простежила за її поглядом, і пояснення вже не було потрібне.

Я побачила її. Руна, схожа на витончений срібний візерунок, яскраво світилася на моїй шкірі, випромінюючи слабке холодне світло. Хтось наклав обмеження на мою магію.

Мою кров прокляли.

Льодяна хвиля паніки накрила мене з головою.

Я не відчувала нічого, крім крижаного жаху.

Chapter Text

Герміона

Я машинально потерла шкіру — руна світилася, наче жарина. Дивилася на цей знак, і світ навколо ніби згас. Гордість Ґрифіндору, найрозумніша відьма у поколінні. Але хтось наклав прокляття, що обмежує мою магію, а я нічого не знала. Мене ошукали. І найгірше — в тому майбутньому ніколи не згадувався цей знак. Це означало, що тоді мої сили залишилися обмеженими. Назавжди.

Дихання стало уривчастим, кожен вдих давався зусиллям. Мені бракувало повітря, і я панічно намагалася його вдихнути. Рухатися. Ця думка переважила все. Мені треба встати і йти звідси. Кудись. Тіло не слухалось. Рука поважчала і здавалося ніби мені не належить. Світ розпливався, а у вухах дзвеніло.

Я відкрила рота, хотіла щось сказати, та слова застрягли. Горло пересохло, голос зник. Моє тіло було ніби не моїм. Як і магія. Чергова хвиля паніки накрила крижаною хвилею.

Ніби з-під води почав прорізатися голос мадам Деломбре. Слова пробиралися як крізь туман, але вони звучали заспокійливо, і я вхопилася за це. Потім відчула її дотик. Теплий, приємний. Нарешті звук став чіткішим:
— Дихай, Герміоно. Вдихай зі мною. Все добре. Ми впораємося, — вона рівномірно і голосно вдихала і видихала. Пальці в такт стискали мої. Це допомагало. Через якийсь час мені стало трохи краще. Відчуття поступово відновилися.
— Не знала... Як я могла не знати? — мій шепіт ледь чутний. Говорити було важко, в роті сильно пересохло.

Хотілося тягнутися до руки знову й знову, хоч знак уже зник.
— Хто міг це зробити? — я дивилася на неї, сподіваючись почути хоч якусь відповідь.
— Це буде складно з'ясувати, але ми можемо це виправити. Ти зі мною? — погляд твердий і теплий.

Я кивнула. Повільно, крок за кроком, мені вдалося трохи отямитися. В її словах було раціональне зерно — це можна змінити. Ця інформація стала моїм якорем.
— Як? Як зняти ці обмеження?
— Ми підемо в Ґрінґотс. Вони найкращі у цьому. У тебе там є рахунок?
— Ні, — відповіла тихо. — Лише обмінювала фунти на ґалеони. Не виникало потреби.
— Це не проблема. Відкриємо рахунок сьогодні. Тоді гобліни зможуть провести повну перевірку на прокляття, — пояснила Жульєн.

Це вже був план. Кроки, які можна зробити. Це заспокоювало.
Я згадала майбутнє, де після війни мене вважали винною у пограбуванні Ґрінґотса та викраденні дракона. Гобліни створили стільки перешкод, що я врешті-решт здалася і користувалася спільним рахунком із Роном. Тепер усе буде інакше

Мадам Деломбре уже рухалася кімнатою і складала речі.
— А як же магазин? Це ж робочий день...
— Не кажи дурниць. Є важливіші речі. Ти пройдеш це не сама. Ти не одна, Герміоно. Ходімо.
Я усміхнулася. Її впевненість давала мені сили. На мить вдалося відкласти думки про те, хто це зробив — і чому.
__________________________________________________________________________

Паризький Ґрінґотс виявився не менш вражаючим, ніж лондонський. Просторий вестибюль із високою стелею губився в тіні, величні колони підтримували її, а відполірована мармурова підлога блищала, посилюючи кожен крок луною.

Повітря прохолодне, з легким металевим запахом, що нагадував про глибини підземель, де зберігалися скарби. За рядами високих дерев’яних столів сиділи гобліни-банкіри: одні розмовляли з чарівниками, інші читали й нотували або ж рахували монети. Легкий дзвін золота і шурхіт паперу наповнював простір, а світло зі старовинних кришталевих люстр підкреслювало блиск металу й мармуру, але не додавало тепла.

Щойно ми зайшли, до нас підійшов один із гоблінів. Моя супутниця пояснила, що нам потрібно, він кивнув і відійшов. За хвилину з’явився інший банкір: старий і кістлявий, з тьмяною сіруватою шкірою, вкритою глибокими зморшками. Його довгі пальці з тонкими, гострими нігтями рухалися спокійно й упевнено, наче він звик керувати золотом і долями з однаковою холодною точністю. Маленькі темні очі, глибокі й пронизливі, здавалося, свердлили наскрізь.

— Брокіне́, — коротко представився він, не зводячи з мене очей. — Ідіть за мною.

Ми перейшли через зал і вузьким коридором дісталися просторого , добре умебльованого кабінету: дерев’яний стіл, полиці із сувоями, м’які крісла. Ми сіли, і гоблін одразу перейшов до справи.

Він пояснював банківські нюанси відкриття рахунку, можливості інвестування та прив’язку до моїх маґлівських рахунків. У голові паморочилося від інформації, час від часу радилася з мадам Деломбре. Коли ми нарешті закінчили, розум ледь працював, а думки про прокляття були поховані за банківськими даними.

Для підписання договору довелося дати краплю моєї крові. Як тільки вона потрапила на спеціальний пергамент, він злегка засвітився, а потім на ньому з’явився текст. Із жахом і захопленням читала про себе:

Герміона Джин Ґрейнджер, з Дому Ґрейнджер.
Зв'язок із магічними родинами — не виявлено.
Паличка — верба з серцевиною дракона.
Прокляття — накладено магічне обмеження на кров.
Інших проклять не виявлено.

З плечей ніби спало щось важке. До цього не розуміла, наскільки хвилювалася про те, що могло виявитися ще щось несподіване.
Притиснувши до вказаного місця паличку, я запечатала договір. Відтепер у Ґрінґотсі існувало сховище родини Ґрейнджер.

Як тільки з паперами закінчили, сухий голос Брокіне порушив тишу:
— Для зняття магічного обмеження потрібно провести ритуал. Це не складно, але може викликати сплеск магії чи втрату свідомості. Щоб це не зашкодило вам чи комусь іншому, слід використати спеціальне приміщення.

Він піднявся, махнув рукою на стіну, в якій одразу прорізався вхід. Двері відчинилися і перед нами з’явилася невелика, квадратна кімната. Нічого подібного раніше не бачила: стіни з темного каменю, кожен сантиметр яких покривали руни, що пульсували в невідомому ритмі. У мене перехопило подих від невідомої магії, що вирувала в повітрі — свіжої та приємної, як повітря після дощу. Єдині меблі — ліжко в центрі.

— Лягайте і розслабтеся. Як тільки двері зачиняться, рунічні чари спрацюють. Боляче не буде, можуть з'явитися дивні відчуття.

Перед тим як вийти, Жульєн підбадьорливо посміхнулася — коротко, але тепло.
Тихе клацання, і я залишилася сама. Спочатку нічого не відбувалося, а тоді ритм магії змінився, з’явився запах озону. Тоді по тілу пройшла хвиля мурашок, а волосся стало дибки, як наелектризоване.

Руки нестримно сіпнулися, нігті впилися в долоні. Кров почала пульсувати швидше, а дихання стало рваним. Раптом, немов сонячний спалах, приміщення залило яскраве сяйво. З тілом творилося щось дивне: якби не знала, то повірила б, що потрапила в невагомість. Потім усе тіло різко притиснуло до ліжка, і раптом... усе закінчилося.

Знову пролунав звук відчинених дверей, і почулися кроки. Поступово відкривши очі, побачила нахилені наді мною силуети.
Збоку мерехтіли зелені діаграми, які нагадали діагностичні закляття мадам Помфрі. Гоблін уважно їх розглядав, тоді махнув рукою, і вони зникли.

— Готово. Ваша магія більше не обмежена, але раджу сьогодні не чаклувати — це нестабільно. Раджу побути тут, поки не стане краще. До побачення, міс Ґрейнджер.

Він швидко розвернувся і вийшов, не чекаючи відповіді. Я не встигла йому подякувати.
Питання мадам Деломбре витягло мене з роздумів.
— Як ти почуваєшся? — вона сіла на край ліжка і схвильовано спостерігала за мною. До цього жінка трималася так впевнено, що її тривога виглядала незвичною. Чи справді все пройшло добре?

Я прислухалася до свого тіла. Від енергії під шкірою поколювало. Здавалося, що зможу легко чаклувати без палички. Хотілося скочити і бігти, стрибати…
— Дивний стан. Але приємний, — відповіла я, все ще прислухаючись до змін у собі.

Раптом з пальців вискочили іскри, що трохи нагадало той день, коли вперше взяла свою паличку і з неї полетіли іскри.
— Посидимо тут ще трохи, — вона хихикнула. — Зараз твоє волосся виглядає живим, і хтось може сплутати тебе з Медузою Горгоною.

Рука автоматично підлетіла вгору, щоб пригладити кучері. Локони немов ожили, рухалися. Цей момент розбив усю таємничу атмосферу, і ми почали реготати. Могла тільки уявити, як зараз виглядаю.

_____________________________________________________

Після банку ми вирішили поїсти в одному з затишних кафе. Наш столик був віддалений від інших, оточений рослинами, від яких ішов приємний квітковий аромат. У цей час тут пустувало, і після замовлення нам ніхто не заважав.

Спочатку ми розмовляли про дрібниці — Жульєн явно намагалася дати мені час заспокоїтися, відволікти від пережитого. Згодом заговорила, повільно, та впевнено в кожному слові:
— Хоча ми знайомі лише два тижні, але ти мені дуже подобаєшся. Я хочу допомогти. Ти ще не розумієш, на скільки велика твоя сила.

Хвиля тривоги охопила мене. Невже ця сила небезпечна? Може, обмеження були не дарма? Може, я справді небезпечна? Поки змогла вимовити хоч слово, мадам Днломбре продовжила:
— Це нормально. Просто тепер варто користуватися артефактом, який маскує силу. Він не буде стримувати магію, лише приховає її рівень. Багато чарівників і відьом використовують такі. Ось мій перстень — він один із таких. У магазині є ще, обереш — показала мені свою руку.
— Навіщо приховувати? — запитала я.

Жульєн стиснула губи в тонку лінію і відвела погляд. — Це стосується різних політичних ігор, Герміоно. Для багатьох, рівень магії — це все. За ним підбирають наречених, друзів чи... ворогів. Це не про дружбу, а про формування зв’язків. Не про одруження з любові, а про підписання шлюбних контрактів. Для них важлива не лише кров, але й магічна сила.

— Навіть не знаю, що б я робила без вас. За час нашого знайомства стільки усього дізналася… — втома від пережитого нахлинула, і сльози вийшли на очі.
— Ти знаєш, Герміоно, — вперше звернувшися до мене на ім'я, це зробило нашу розмову ще більш особистою. — Я рідко так швидко прив’язуюся до людей. Але ти — інша. Наша зустріч не випадкова. Здається, що сама Магія цьому посприяла.

Коли офіціантка принесла солодку випічку і фрукти, спокусливий запах залоскотав у носі. Помітивши мій погляд, жінка кивнула, щоб я пригощалася десертом.
— Знаєш, цього літа магазин мав бути закритим.В останній момент я передумала їхати з родиною. Важко пояснити, чому, я все ж вирішила прислухатися до своєї інтуїції. Це ж стосується і тебе. Впевнена — ти важлива.

Ці слова викликали дивні, протилежні емоції. Не втримавшись, я випалила:
— Ви допомагаєте мені, бо так хоче Магія?
— Я допомагаю, бо ти мені подобаєшся і вірю, що мої настанови принесуть тобі користь. Те, що ми могли зустрітися не випадково, цього не скасовує, — слова були щирими.

Я їй повірила. У мене теж було дивне відчуття, що наше знайомство — правильне. Ніби ми знайомі набагато довше. Чи можна довірити їй більше? У тому майбутньому мною маніпулювали і зраджували люди, яких любила. За весь час нашого знайомства вона ніколи нічого не вимагала, лише допомагала. Тому пішла на ризик.

Глибоко вдихнувши, я почала розповідати про майбутнє, яке побачила в кулоні. Жульєн уже достатньо знала про мене, про дружбу з Гаррі та події в Британії, тож повірила, що Волдеморт повернувся. В усі деталі не вдавалася, лише загальні події того майбутнього, що нас може чекати.

Моя розповідь схвилювала її: кулаки стиснуті, а брови злегка зійшлися до перенісся. Коли розповідь закінчилася, між нами запанувала важка тиша. Складно зрозуміти, чи вірить мені. Мерлін, мені самій іноді не вірилося, що все, що те видіння — правда.

— Я ніколи не розповідала, як загинув мій чоловік, — голос стих, а погляд загубився вдалині. — Він був аврором під час минулого сходження Волдеморта. У Франції були свої прихильники. Аврори по всій країні захищали сім'ї маґлів. Інколи успішно, інколи ні. Один рейд виявився фатальним…
— Вірю, що те, що ти розповіла, — правда, — продовжила вона. — Змінювати майбутнє — небезпечно, та в цьому випадку все інакше. Хтось порушив рівновагу, і ти обрана, щоб її відновити.

Важкість цих слів повисла в повітрі. Це стосувалося не лише мене і мого майбутнього. Йшлося про багатьох людей, багато сімей. Це не лише шанс, але й відповідальність.

Поки збиралася з думками, Жульєн продовжила говорити. Її слова заспокійливі, додавали впевненості та підтримки. До кінця обіду підготували план мого додаткового навчання: бойові навички, захист розуму, а також глибше знайомство з магічним світом.

Вперше відколи спрацював кулон, я не була сама. Навіть дихати стало легше. Обговорення з нею додало мені впевненості.

___________________________________________________________________________________

Як тільки ми повернулися до магазину, мадам Деломбре виклала переді мною шість перснів і сказала обрати той, що “покличе”. Майже одразу потягнулася до срібного персня-печатки. Його обідок не гладкий, а мав делікатне, майже непомітне гравіювання, ніби луски.

На поверхні ж самої печатки зображений дракон, що згорнувся клубком. Кілька секунд тримала його в руці, а тоді вдягнула на безіменний палець. Як тільки я це зробила, він на мить нагрівся. Раптом дракон на ньому ожив. Його тіло почало повільно рухатися, по хребту пробігли іскри, а сам дракон вигнувся і за мить завмер у новому положенні — у формі літери G.

— Гарний вибір, — Жульєн разом зі мною спостерігала за цією метаморфозою. Потім вона витягнула книгу з описом і прочитала: — Перстень точно приховає рівень твоєї сили і це не все. Якщо в організм потрапить зілля, що впливає на емоції чи розум, він попередить, нагріється.

Я підняла руку і ще уважніше придивилася. Печатка виглядала жіночною, витонченою. Знання про те, що перстень робив, додавало впевненості.
— Не знаю, чи ти зрозуміла все, що відбулося в Ґрінґотсі. Коли в тебе не виявили зв'язків з іншими родинами, то дали можливість створити нову магічну лінію — Ґрейнджер, — побачивши наляканий вираз, вона продовжила швидше. — Не зараз, вже після повноліття. Зможеш стати головою Дому Ґрейнджер. Таких прав, як старі магічні родини, це не дає, але все ж, має низку своїх привілеїв. Якщо вирішиш брати участь у політичному житті, це знадобиться.

— Не думаю, що мені це потрібно, — пробурмотіла я. Вперше готова визнати, що за цей день отримала забагато інформації. Леді Дому Ґрейнджер? Цей титул прозвучав у моїй голові дивно й чужо, наче належав комусь іншому.

— Тобі не потрібно хвилюватися про це зараз. Варто знати, що у тебе є вибір. О, ще одне. Зніми на хвилину перстень.
Мить вагаючись, я все ж це зробила. Взявши перстень, махнула паличкою, а потім притисла до паперу. Там виднівся відбиток — буква G, як печатка.

Магазин того дня не відкрився. Ми ще довго говорили — про магію, майбутнє моє навчання.

Chapter Text

Драко

Атріум Міністерства магії Франції був майже порожній — слава Салазару, хоч за це. Бракувало, щоб хтось із знайомих родин почав набридати своєю компанією.
Я стояв біля матері, тримаючись прямо, але всередині все кипіло. Ми щойно прибули до Парижа через міжнародний портключ — класична родинна «відпустка», що насправді була втечею. Від батька. Його очікувань. Його покарань.

Цього літа я мріяв про інше: вечірки, ліниві ранки, компанії... Та плани згоріли разом із тією наївною частиною мене, яка вірила, що все під контролем. Після того, що стальсь кілька днів тому, я хотів лише одного — триматися якомога далі від Мелфой-менору.

— Драко, я вже склала тобі розклад на найближчі тижні, — озвалася мати, поки ми прямували до пункту апарації.
Зусиллям волі мені вдалося не скривитися. Її голос був рівним, точним, як завжди. Але легка тінь у куточках очей виказувала втому, яку вона ніколи не показувала відкрито. Навіть їй все важче терпіти життя під одним дахом із ним.

— Тільки не кажи, що ти продовжиш шукати мені наречену, — пробурмотів я. — Не впевнений, що витримаю хоч одну вечірку з голодними кандидатками.

Вона не зреагувала на скарги. Лише коротко, майже непомітно зітхнула.
— Вечірок не буде. Я відмовилася від усіх запрошень. Тобі доведеться попрацювати. Тут є кілька викладачів, готових тебе навчати: захист, ментальна підготовка, чари. Навчатимешся щодня. Особливо — оклюменція. Зі мною. Твої стіни досі надто слабкі. Для майбутнього це — загроза.

Мені залишалося лише мовчки кивнути. Вона мала рацію. Якщо ми хочемо пережити те, що насувається, немає права на слабкість.
Навчання влітку не було чимось новим. Так завжди було до початку навчання в Гоґвортсі. Я пригадав, як самовпевнено йшов до школи, вважаючи себе найрозумнішим і найсильнішим. А потім Ґрейнджер раз за разом випереджала мене майже в кожному предметі. Доводилося працювати ще більше, але завжди не вистачало зовсім трохи, щоб стати кращим.

Згадка про неї потягнула за собою інший спогад. Жіночий крик. Чоловічий сміх. Запах крові...

Мене на мить огорнула нудота. Я вчепився поглядом за візерунок на мантії матері, за камінь бруківки під ногами — за будь-що, аби не провалитися туди знову. Я тут. Я в Парижі. Цього не відбувається зараз. Я змусив себе відчути прохолодне повітря на обличчі, почути далекий гул міста. Тільки через кілька секунд дзвін у вухах стих. Не час.

Ми звернули до провулка, взявшись за руки апарували на територію нашої французької вілли. Вона була набагато менша за наш маєток, із білого каменю, який виблискував на сонці. Тут було тепло, навіть затишно.

Щойно ноги торкнулися землі, я глибоко видихнув. Тут я міг принаймні на хвилину повірити, що вільний.
— Вечеря через три години. Завтра зранку прийде твій перший репетитор із Захисту. Це колишній аврор. Сподіваюся, ти зможеш справити враження. Після обіду я працюватиму з тобою над ментальним захистом. А зараз — розклади речі, відпочинь.

Вона пішла, не чекаючи відповіді. Вона щось планувала і точно не хотіла компанії. Мені це підходило.

Я викликав ельфа, передав речі — і одразу пішов по мітлу. За два тижні вдома я жодного разу не літав — батько наполягав, щоб я завжди був поруч, не відволікався на дурниці. Сама думка про політ викликала приємні мурашки по тілу. Тільки в небі я почувався по-справжньому вільним — без тиску, вимог і постійних очікувань. Свист вітру, розмиті пейзажі.

Наступні кілька годин я намагався не думати про все, що сталося минулого року: повернення Темного Лорда, смерть однокласника, зустрічі з батьком і його друзями. По мені стікав піт, м'язи почали боліти, але я не спинявся. Сьогодні навіть снич не був потрібен, лише мітла й відчуття вільного падіння.

______________________________________________________________________

Завдяки кільком годинам польотів я провалився в глибокий сон, але з самого ранку мене розбудив ельф. Прокидатися не хотілося, однак матір не любила запізнень, навіть якщо це було не до неї. Я виліз із ліжка і пішов у душ, сподіваючись, що встигну поснідати.

На віллі не було спеціальної зали для тренувань, тому перше заняття мало відбутися на задньому подвір’ї. Сонце тільки почало підніматися, його рожево-помаранчеве світло розливалося по галявині, забарвлюючи все в меланхолійний відтінок. Трава під ногами була прохолодною та слизькою, вперто липнучи до черевиків. Повітря пахло свіжістю після нічного дощу.

Коли я прийшов, на галявині вже стояв високий, підтягнутий чоловік із коротким сивим волоссям. Вся його постава випромінювала силу і впевненість. Він представився як Арно Лорен і одразу почав урок, ніби кожна хвилина мала вагу золота.

— Спершу перевірю, на що ти здатний. Почнемо з базових заклять: я атакую — ти захищаєшся, — сказав він і підняв паличку.
Кожен його рух був цілеспрямованим, заклинання сипалися на мене з точністю людини, яка досконало володіє своєю навичкою. Слабке гудіння магії вібрувало в повітрі, майже непомітне, але беззаперечно присутнє — явне свідчення його сили.

Перші кілька хвилин я навіть встигав за ним. Ледь-ледь. Та щойно він перейшов на безмовні чари, мій захист упав. Відбиватися чи ухилятися вдавалося через раз. Його прокляття проривали мій щит з беззаперечною точністю. За короткий час на моєму тілі з’явилися неглибокі порізи, опіки і синці. Я втратив лік, скільки разів моя паличка вилітала з руки. З кожним ударом і пропущеним закляттям моя впевненість зникала, змішуючись із болотом під ногами. Тепер єдиною думкою було отримати якнайменше ушкоджень, поки цей придурок втомиться чи хоча б йому набридне.

Коли його паличка нарешті опустилася, я лежав на землі і не міг поворухнутися. Мокра трава і болото не були перешкодою. Здавалося, пройшло кілька годин, та коли перевірив час, зрозумів, що минуло менше однієї години. Якби дихання не давалося так важко, мені могло б бути соромно.

Чоловік навис наді мною, зовсім не вражений тим, що побачив:
— Вам не вистачає ні витривалості, ні техніки. Наступний місяць я щоранку чекатиму вас у своєму залі. Крім того, я підберу для вас комплекс вправ для виконання вдома. Тоді будемо відпрацьовувати захист і напад.

Він на мить зупинився і оглянувся навколо, оцінюючи:
— Також рекомендую зайнятися бігом — це допоможе покращити витривалість. Передам вашим ельфам рекомендації щодо харчування. І ось, — він витягнув якийсь папір із кишені, — книги, які раджу переглянути.

Ледь встиг зловити список, поки він не впав у болото, але аврор не чекав, поки я прочитаю. Розвернувся і вже на ходу сказав, що завтра о цій же порі чекатиме в своєму залі.

Я простогнав, все ще лежачи там. Раніше думав, що не може бути нічого гіршого за чаювання з перспективними нареченими та їх матерями, удаючи зацікавленість у розмові про кольори суконь. Здається, в мене з'явився новий кандидат на перше місце. Щоб пережити літо, доведеться постійно нагадувати собі, для чого все це. Також варто поповнити запас кремів від синців і порізів. І, можливо, пошукати щось для відновлення гідності.

Зібравшись із силами, я піднявся із землі і побрів до будинку. Яким би складним не було тренування з Арно, найгірше було попереду. Потрібно було поїсти і підготуватися до зустрічі з матір’ю.

Друга частина мого пекла почалася після обіду — вивчення оклюменції. Минулого року я вже почав її вивчати, але не докладав належних зусиль. За потреби міг очистити розум, розділити спогади, відсторонитися від емоцій. Попереду було найважче — захищатися.

Ми сиділи один навпроти одного у прохолодній вітальні вілли. Важка тиша тиснула, і єдиним звуком був ледь чутний стукіт годинника на каміні.
— Очисти розум, Драко, — голос матері був холодним, як сталь. — Не думай ні про що. Просто стіни. Міцні, гладкі, без жодної тріщини. Всі спогади міцно закриті у скриньках. Готовий?

Я кивнув, роблячи глибокий вдих. Я уявив товстий шар обсидіану, що оточує мою свідомість. Гладкий, темний, непробивний.
— Legilimens, — її вимова була майже пошепки.

Її свідомість увійшла в мою не як таран, а як тонкий сталевий дріт, що шукає найменшу шпарину. Я відчував, як вона ковзає по поверхні мого щита, і панічно намагався його зміцнювати, метаючись з одного місця в інше, латаючи уявні пробоїни.

Але вона була надто швидкою, надто вправною. Дріт знайшов тріщину. Вона просочилася крізь щілину і потрапила в моє сховище спогадів — безкінечні полиці, заставлені скриньками різних розмірів. За мить від її ментального удару з однієї зі скриньок зірвало кришку.

...Рев натовпу на квідичному полі. Холодний вітер б'є в обличчя. Ось він, золотий снич, мерехтить прямо переді мною. Перемога так близько. Але раптом поруч з'являється червона пляма — Поттер на своїй жалюгідній мітлі. Він випереджає, його рука простягається... і стискає золото. Поразка. Глузливі вигуки з ґрифіндорської трибуни. Я бачу, як сміється Візлі, як Поттера підкидають у повітря. Приниження гірким попелом осідає на язиці...

— Слабо, — голос матері вирвав мене зі спогаду. Від ментального вторгнення злегка нудило. — Ти надто переймаєшся тим, що про тебе думають. Будь-хто зможе використати це проти тебе. І такі спогади одразу привертають увагу. Давай ще раз.

Її очі були примружені. Вона не відступала.
— Legilimens.

Цього разу вона одразу застосувала грубу силу. Я намагався тримати суцільну стіну, але після кількох ударів там вже була не тріщина, а діра. Вона миттєво знайшла іншу скриньку, заховану глибше, зариту між купою інших.

...Запах вогкої землі біля Гоґвортсу. Переді мною Поттер, Візлі і Ґрейнджер. Слова, що зриваються з язика — щось про нікчемність Геґріда і страту Бакбика. А потім — різкий, неочікуваний біль у щелепі. Удар. Від Ґрейнджер! Шок. У голові паморочиться. Поттер і Візлі регочуть, навіть не намагаючись це приховати. Я розвертаюся і йду геть, намагаючись зберегти залишки гідності, ковтаючи лють...

— Це не все, — прошепотіла, її ментальний голос був схожий на сичання. — Захищайся краще.
Вона натиснула, і скринька, яку я відчайдушно намагався закрити, знову розчахнулася.

...Я біжу, не розбираючи дороги, до найближчого порожнього коридору. Притискаюся спиною до холодної кам'яної стіни. Щока горить. Але горить не так сильно, як очі. Гарячі, злі сльози, які я втер рукавом мантії, ховаючись, щоб ніхто, Мерлін збав, ніколи не побачив. Особливо батько. Сльози безсилля і приниження...

— Ось воно.
Мати вийшла з моєї свідомості. Я сидів, важко дихаючи, і мимоволі торкнувся щоки. Сором був таким свіжим, ніби це сталося п'ять хвилин тому.

— Над твоєю стіною ми попрацюємо пізніше. Спочатку навчися правильно ховати і захищати окремі спогади, — спокійно сказала вона, ніби не вона щойно розкопала мою найганебнішу таємницю. — Як тільки я потрапила до твого сховища, то одразу знала, що ти не хочеш показувати. Біль, приниження, страх — такі спогади пульсують емоціями. Ти не вчишся ними керувати, ти їх просто ховаєш. А все, що сховане, можна знайти. Ти дозволяєш емоціям керувати твоїми стінами. Ти мусиш дивитися на цей спогад, поки він не перетвориться на просто картинку. Поки він не втратить над тобою владу.

Вона піднялася і пройшла до столу, на якому стояли чашки. Голова розколювалася, але я не міг піти, тому слухав.
— Темний Лорд не зупиниться на ударі. Він знайде всі твої найпринизливіші, найболючіші спогади і втопить тебе в них.
Я сидів, спустошений і принижений. І — найгірше — розумів, що вона мала рацію.

Вона принесла чашку.
— Ось, випий теплого чаю зі зміцнювальним зіллям, — її тон раптом змінився, став майже теплим, і вона подивилася на мене з ледь помітним співчуттям. Ніби на мить переключилася з режиму тренера на режим матері. Та перерва виявилася недовгою. Я побачив, як її обличчя знову сповнилось рішучістю. Вона була нещадною.

_____________________________________________________________________________________

До тренувальної зали я добрався через камін. Там нікого не було, але єдині двері в кімнаті були відчинені, тож я пішов туди. Зал виявився більшим, ніж я очікував, зі значно більшою кількістю речей. Висока стеля і величезні, від підлоги до стелі, вікна пропускали багато сонячного світла, заливаючи простір. На одній зі стін висіли манекени й цілі, а в дальньому кутку — перекладини, турніки, лавки і ще щось. Роздивитися не встиг, бо мене вже помітили.

— Ти запізнився. Це перше і останнє попередження. Наступного разу за кожну хвилину будеш відпрацьовувати додаткові 15 хвилин на тренажерах.

Я вирішив, що краще не виправдовуватися, і просто кивнув. Три хвилини запізнення, Мерліне…

Якщо я думав, що перший урок в Лорена було провалом, то другий показав, що може бути й гірше. Цього разу ми використовували не лише магію, а й фізичний бій, у якому я виявився повним нулем. Ніколи не думав, що чарівнику потрібні кулаки, але перший пропущений удар показав, як я помилявся. Десь між обміном закляттями тренер підійшов так близько, що зміг вибити паличку з моїх рук, а потім — ударити в живіт. Я безпорадно лежав на підлозі, хапаючи ротом повітря, у марних спробах не стогнати надто голосно.

Тільки після того, як він кілька разів витер мною підлогу в залі, назвавши це перевіркою бойових навичок, я отримав докладний план уроків: розминка, фізичні вправи і вправи на тренажерах, магічний бій. Нічого схожого на те, що було в Гоґвортсі.

Так кожен наступний день мав свою рутину. Фізичні вправи — до втрати дихання. Потім — дуелі, самозахист. При першій нашій зустрічі я вирішив, що Арно Лорен мовчазний і без почуття гумору. Це виявилося помилкою.

Він говорив. Постійно. Улюблена тема — моя нездарність. Він критикував усе: як я тримав паличку, мою стійку, рухи ногами.

— Хлопче, твій щит як паперовий...
— Мерліне, ти перечепився за власну ногу…
— Цицьки Морґани, навіть моя бабця бігає швидше...

Весь мій самоконтроль йшов на те, щоб не сказати щось у відповідь. Але що більше я стримувався, стискав зуби, то більше це його розпалювало. Ніби вивести мене з рівноваги — найкраща розвага за день. Бажання прицілитися кулаком просто в його нахабне обличчя ставало майже нав'язливим. Єдине, що стримувало, — мені б не вистачило майстерності. Поки що.

Ніби цього було мало, у нього з’явилася якась учениця на вечірніх заняттях. Новенька, мого віку, але, на відміну від мене, — талановита. У магії вона сильніша і майстерніша, в бою — прудкіша і витриваліша. Хай що б я робив, як би не старався — перевершити її хоч у чомусь не вдавалося. Це дратувало.
Щоразу, коли чув: «вона впоралася з цим з першого разу», я повертався до класів Гоґвортсу. До Ґрейнджер. О, вона б реготала до сліз, якби дізналася, що навіть у Франції мені втирає носа якась відьма.

Я її ніколи не бачив, не знав, хто вона, але ненавидів. І старався все більше. У залі. Вдома. Логічно я розумів, що змагання з нею — дурниця. У мене є важливіші мотиви, ніж перевершити якусь відьму. Війна, яка насувалася, батько і його завдання… Але нічого не міг зробити з бажанням хоч десь стати першим, досягти успіху.

Тому працював наполегливіше. Викладався на повну. Після тренування з Арно Лореном повертався додому. Там чекали інші репетитори: чари, трансфігурація, теорія. Кілька годин оклюменції з матір'ю. Вправи і біг. Коли наставав вечір, я ледь мав сили прийняти душ і заповзти у ліжко. Це було втомливо, але також давало можливість заснути глибоким сном. У мене вже майже не було ночей, коли я прокидався від жахів.

Спочатку здавалося, що така одноманітність і навантаження мені набриднуть, що я зненавиджу це літо. Але я знайшов заспокоєння в такому графіку. Це також давало можливість не думати про майбутнє. Примарну ілюзію контролю.

Chapter Text

Герміона

Через день після подій у Ґрінґотсі я зустрілася зі своїм новим учителем. Ним виявився Арно Лорен — колишній аврор, який багато років тому був напарником чоловіка мадам Жульєн. Не знаю, що саме вона йому написала, але чоловік сам з’явився в магазині, щоб поговорити з нею.

Він був високим і підтягнутим, попри сивину, що сріблила його скроні. З першого погляду видно: це людина, яка не полишала тренувань. У його прямій поставі та виважених рухах відчувалася багаторічна дисципліна, а в очах — спокійна, майже сталева рішучість. Водночас, він був привітний і усміхнений, коли звертався до своєї подруги.

Після короткої розмови з подругою він повідомив, що мені потрібно приходити до нього щодня о четвертій у його зал. Вже сьогодні мало відбутися перше заняття.

Я намагалася з’ясувати, як оплачувати уроки, але вона категорично заборонила це обговорювати — це був її подарунок. Що ж, перед від’їздом доведеться придумати як їй віддячити. А поки вирішила докласти максимум зусиль, щоб завершити зміни в магазині. Сортування та каталогізація речей просувалися досить успішно. За ці дні мені вдалося багато зробити в залі і я навіть почала розбиратися в сховищі. Крім того, в книжковій крамниці знайшлася цікава книга про чарівні каталоги, що надихнула мене на створення для магазину зачарованого реєстру за принципом бібліотечного. У вільний час я працювала над ним.
Коли наближалася четверта година, мадам Жульєн вручила мені велику баночку з кремом від синців і з усмішкою сказала, що за цей місяць встигну й полюбити, і зненавидіти його. Він справді найкращий, і саме той, хто зможе навчити багато за короткий час. Головне докласти максимум зусиль.

Тренувальний зал виявився набагато більшим, ніж малювала моя уява. І, що найголовніше, не виглядав як типове місце для дуелей. Висока стеля і величезні вікна від підлоги до стелі пропускали стільки світла, що, здавалося, приміщення купалося в сонці. Це було дивно, бо я очікувала побачити щось похмуре та темне, як у фільмах про бойові мистецтва.

Погляд одразу впав на стіну, вздовж якої вишикувалися манекени. Вони були різні — деякі в обладунках, інші — звичайні цілі. Це були не статичні манекени для зачарування, а спеціальні, зачаровані для відпрацювання ударів, що могли змінювати положення.
У дальньому кутку стояло спортивне обладнання: перекладини, турніки, лавки для жиму. Мій мозок швидко ідентифікував їх як маґлівські знаряддя для фізичної підготовки. Я намагалася роздивитися все детальніше, збираючи інформацію, але вчитель, який уже помітив мене, перервав мої спостереження, запросивши почати урок.

Перше ж тренування показало, що моя підготовка не така вже й хороша. Незважаючи на велику кількість відомих мені заклять, не вистачало швидкості, вправності і витривалості. Це було жахливо. Мій мозок, який завжди був моєю найкращою зброєю, тепер не давав жодної переваги. Я знала правильну теорію, пам’ятала формули, але тіло відмовлялося слухатися, реагувати з потрібною швидкістю. Кожен рух тренера був точним і вивіреним, він не просто атакував — він читав мене, як розкриту книгу. Контролювати свою магію після ритуалу також стало складніше, вона здавалася примхливою та важкою.

Спочатку я трималася на ентузіазмі, вигукуючи заклинання з підручника, що були визубрені напам’ять. Але це як спроба збудувати картковий будинок під штормовим вітром. Коли м’язи починали горіти, і солоний піт заливав очі, моя концентрація танула. Магія вислизала, щити тріщали.

— Швидше, міс Ґрейнджер. Ваш щит з’явився на стільки пізно, що за цей час можна розкласти пікнік.

Я була готова віддати всі знання, накопичені за сім років навчання, за один єдиний, швидкий м’язовий рефлекс, якого не було. Я втратила лік, скільки разів упала, чи в мене влучило прокляття. У вухах дзвеніло від постійних вибухів щитів.

Наприкінці вже навіть не могла втримати щит. Окрім чарів, месьє Арно використовував фізичні прийоми — руки, ноги. Удари не були сильними, але були настільки неочікуваними та принизливо точними, що вибивали мене з рівноваги. Замість того щоб думати — інстинктивно падала. Ще до Гоґвортсу тато водив мене на уроки самооборони, щоб завжди могла себе захистити. Але, як виявилося, до цього часу дуже багато забула.

Одного разу, коли я намагалася вигукнути закляття, він просто стрімко увійшов у мій простір. Він не використав чарів, а різко опустився, зробивши чітку підсічку, від якої я втратила точку опори. Світ перевернувся, а паличка вилетіла з моєї руки, перш ніж зрозуміла, що сталося.

— Ти знаєш правила гри, але не знаєш, як грати, — кинув він мені, одразу чекаючи, що я зірвуся на ноги і продовжу бій.

Коли нарешті пролунало: «Урок завершено», я мало не розплакалася від полегшення. М’язи горіли, а серце стукотіло, як божевільне. У цей момент я ненавиділа себе за слабкість і визнавала, що вчитель був абсолютно правий.

Поки я намазувала кремом побиті місця, мій учитель спокійно й методично перелічував усе, чого мені бракує, і що потрібно опрацювати. "Ваш розум гострий, міс, але ваша реакція — як у флоббер-черв’яка," — прозвучало, як вирок. Ми склали навчальний план, більше схожий на розклад тортур, зафіксований на пергаменті: фізична підготовка, вправи з самозахисту, теорія захисту та наступальних заклять.

Він дав мені чималий список літератури — і, навіть, частину з його власної колекції. Окремо він наголосив на важливості витривалості: порадив щоденний ранковий біг, а ще — дієта, щоб підтримувати сили й рівень магії. Він знав, що я живу в маґлівському Парижі, без послуг ельфів, тому наголосив, що маю самостійно подбати про своє харчування.

Він, звісно, мав рацію — ельфів у нас не було. Але моя бабуся мала кухаря. Вона чудово готувала, проте вважала, що задоволення не може бути рутиною. Тому її кулінарні шедеври ми куштували лише тоді, коли в неї був настрій.

Я скривилася: знову доведеться їй брехати. Відчувала себе погано, вигадуючи чергову "легенду". Як пояснити різкі зміни в раціоні, мою раптову любов до спорту, побої? Крем хоч і був ефективний, але не настільки, щоби миттєво приховати все. Я вже придумала історію про грабіжника в нашому магазині, про те, як постраждала. Це була класична маґлівська історія, достатньо банальна, щоб не викликати підозр, надіюся. І через це вирішила змінити життя: записатися на самозахист, переглянути харчування, бігати... Ще й благодійний вечір довелося б скасувати. І хоч вигадка звучала недолуго, хоч сподівалася, що дзвінок до батьків її заспокоїть. Але їм теж потрібно якось це пояснити…

__________________________________________________________________________________

З важкими думками поверталася до квартири бабусі. Та коли відкрила двері, слова застрягли в горлі. У вітальні, мов друзі, пили чай Вів’єн Моро та Жульєн Деломбре.

— О, Герміоно, ти нарешті повернулася! Сідай з нами, випий чаю, — сказала бабуся, наче запрошувала до столу зі своєю найкращою подругою. Я подивилася на наставницю, шукаючи пояснень, але вона тільки всміхнулася, махнула паличкою — і стілець сам посунувся, чашка наповнилася чаєм.

Я сіла мовчки, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Бабуся... завжди знала про магію?

— Герміоно, — сказала моя наставниця, — я прийшла познайомитися з твоєю бабусею, щоб заспокоїти її, якщо ти повернешся після уроку в такому стані, — вона кивнула на мої синці. — Також дозволила собі розповісти їй правду про тебе, про чарівний світ, твою роботу і навчання. Твоє навчання буде складним, а постійна брехня тільки ускладнить його.

Вона сказала це спокійно, ніби порушення Статуту Секретності — дрібниця. Я відчула, як останній залишок напруги виходить з мене разом із важким видихом. Наче миттєве зцілення від найтяжчого прокляття. Мій погляд втупився у чашку, а мозок намагався опрацювати цю інформацію. Бабуся, моя бабуся, знає про магію!

— Не хвилюйся, — вона помітила мій стурбований погляд. — У нашому le Ministère ширше коло родичів, яким можна розповідати про наш світ, тож це не порушення. І я вирішила, що тобі буде легше, якщо не доведеться постійно брехати. До того ж у нас виявилося чимало спільних тем.

Вона підморгнула мені. Це чаювання стало справжнім порятунком. Мені не потрібно вигадувати історії, брехати про травми, їжу чи вечори. Тепер можна говорити з бабусею вільно. І навіть для батьків це стане приємним сюрпризом.

Подальший вечір пройшов легко й невимушено. Улюбленою темою розмови двох жінок стала я.
— Герміона надто багато часу приділяє навчанню і зовсім не дбає про своє романтичне життя, — поскаржилася бабуся. — У її віці я думала не про науку, а про побачення. Навіть її мама не сиділа за книжками стільки часу.
— Це все англійські чарівники, дорогенька, — Жульєн грайливо махнула рукою. — Вони завжди зайняті чимось героїчним, як-от гра в квідич, і зовсім забувають про манери та належне виховання. Жодної галантності! Але у мене на приміті є кілька молодих і перспективних молодих людей. Якщо не цього літа, то наступного я б ввела її в Le Monde Magique Français.

Решта чаювання пройшла в тому ж дусі. Я намагалася всіляко відвести розмову від мого неіснуючого романтичного життя, а дві жінки, ніби знайшли в цьому щось дуже кумедне, постійно поверталися до неї. Попри моє роздратування щодо головної теми цього застілля, я була щаслива, що вони легко подружилися.

Я посміхнулася, попиваючи чай і слідкуючи за їхньою розмовою. Усе, що мене мучило дорогою додому, тепер розчинилося в запаху міцного чаю і сміху. Це був справжній дар, який вдалося отримати.

______________________________________________________________________________

Хоча життя без брехні бабусі Вів’єн стало легшим, тренування ж, навпаки, були дуже виснажливі. Ранок починався з пробіжки, після якої в перші дні ледве тягла ноги до магазину. Я змушувала себе встати, відчуваючи, як мої м'язи протестують проти кожного кроку, а легені горять від нестачі кисню. На щастя, там на мене чекали живильні зілля, які допомагали хоч трохи збадьоритися.

Але уроки з Захисту і дуелей ставали тільки важчими. Він постійно вказував, на мої слабкості, неуважність, незграбність. Його критика була гострою і ніколи не емоційною, що дратувало ще більше. Як би я не старалася, після кожного уроку він виглядав так, ніби ці кілька годин пролежав на дивані. У мене ж ледве залишалися сили, щоб повернутися додому.

Гіршим за саме навчання виявилося те, що він порівнював мене з якимось своїм учнем. "Твій щит тріщить після першого удару. Він тримав його п'ять хвилин," — "Твої рухи незграбні, як у гобліна. Він рухається як змія," — "Ти читаєш занадто багато, а думаєш замало. Він вчився лише на практиці, але знає більше," — постійно повторював месьє Арно.

Я відчувала до цього "ідеалу" справжню, палаючу ненависть. Що б я не робила — виявлялося, що завжди на крок позаду: гірше тримаю щит, знаю менше заклять, менш наполегливо тренуюся. Здавалося, що цей невідомий учень — якийсь ідеальний, недосяжний мені образ, маніакально досконалий, як таємна зброя. У певні моменти я ненавиділа його навіть більше, ніж свого вчителя.

Тому старалася більше. Я звикла бути кращою, і якийсь незнайомий чарівник не міг цього в мене забрати. Не тепер. Навіть у Гоґвортсі мені не доводилося докладати стільки зусиль. Адже там завжди був Мелфой, перемогти якого стало моєю особистою місією з першого курсу. Щоб стерти зверхню, неймовірно дратуючу посмішку з його красивого обличчя.

Окрім цих занять, тричі на тиждень у мене були уроки з оклюменції. На кілька годин до магазину приходила таємнича відьма. Про неї я знала лише те, що вона була ученицею мадам Жульєн і працювала у Відділі Таємниць французького Міністерства магії.

Її поява завжди була тихою і миттєвою, як тінь. Її обличчя приховували амулети так, що після зустрічі не можливо згадати жодної конкретної риси. Вона майже не розмовляла — лише те, що стосувалося навчання.

Захист розуму виявився складнішим, ніж я могла собі уявити. Це не схоже на заклинання, що можна вивчити з підручника. Коли вона проникала у мій розум, це був не удар, а пронизливий, нищівний дотик, який миттєво знаходив мої найболючіші точки: спогади про поразки, образи, які я так ретельно приховувала, відчуття власної неповноцінності. Вона не шукала моїх таємниць; вона шукала мою слабкість, і знаходила її, викликаючи відчуття абсолютної, принизливої безпорадності. Недостатньо тільки побудувати міцну стіну — цей захист був занадто очевидним і викликав пряму атаку. Треба навчитися ховати її, створити ілюзію хаосу чи вразливості.

Кожен такий сеанс закінчувався тим, що я сиділа на підлозі з пекучим, пульсуючим головним болем, відчуваючи себе повністю виснаженою. Це була розумова втома, набагато гірша за ту, що наставала після дуелі з Арно. Доводилося випивати спеціальне зілля, яке приносила наставниця, щоб хоч якось функціонувати до вечора.

«Ніхто не шукає сили там, де бачить поразку», — одного разу прошепотіла вона, і це була її найдовша репліка. Справжня сила — під маскою слабкості. У цьому й полягали наші уроки. Я вчилася організовувати фальшиві спогади, кидати ментальні приманки та створювати позірну слабкість, щоб заманити ворога. На щастя, з кожним наступним заняттям, хоч біль і не зникав повністю, його інтенсивність знижувалася, а мій розум починав реагувати швидше, зводячи невидимі, але міцніші бар'єри.

Обід проводила з наставницею. Це були мої улюблені години, наповнені ароматом свіжої випічки та її спокійним голосом. Вона ділилася знаннями, яких ніколи не викладали в Гоґвортсі: про традиції, життя сімей, навіть побутову магію.

Це були уроки не з книжок, а з життя. Вона розповідала, як правильно поводитися з родинними артефактами, які неписані правила керують французькими чарівними родами та чому ігнорування дрібних побутових чарів може створити великі проблеми. Наприклад, вона навчила мене, як маскувати магічні сліди на маґлівській території чи як з найменшими зусиллями маскуватися самій. Менш цікавими були настанови про чистокровні традиції та етикет. Частково збігалося з тим, що навчала бабуся, але були моменти, що відрізнялися. Від цього я відчувала себе незграбною і ненавченою.

Я надто мало знала у своєму минулому, і тоді це коштувало мені дуже дорого. Моя прямолінійність часто робила мене наївною. Цього разу не допущу тих самих помилок. Кожна розповідь наставниці була не звичайною історією, а безцінним уроком, який я занотовувала не на пергаменті, а у своїй пам'яті.
Моє чарівне життя доповнювалося звичайним. Хоч бабуся й скоротила кількість світських заходів, мені довелося відвідати ще два благодійні вечори. На моє здивування, це виявилося не настільки погано. Я більше не ховалася за книжками, а спостерігала за людьми та їхніми манерами. Також познайомилася з кількома цікавими однолітками, а чоловіча увага була приємною і незвичною.

Навіть той хлопець-маґл, з яким ходила на побачення раніше, був по-своєму милим. Але яким би цікавим не було наше побачення, було очевидно, що чогось бракувало. В одній із розмов мадам Жульєн пояснила: «Магія завжди шукає магію. І чим сильніші чарівники чи відьми, тим більше вони потребують собі достойну пару». Її слова тепер набули нового сенсу. Я відчувала, як чарівний світ тягне мене до себе, і це сильніше, ніж будь-які соціальні очікування.

Хоча я відмовила в подальших запрошеннях, це додало мені нової, незвичної впевненості. В минулому житті тій Герміоні цього бракувало. Вона не вважала себе достатньо гарною і цікавою, її завжди визначали лише її розум та її друзі.

Тепер я над цим працювала. А такі вечори дали можливість відчути себе більш повноцінною, не лише розум і оцінками. Я знала, що заслуговую на щастя і готова була його шукати і боротися, а не брати те, що зручно чи лежить на поверхні, лише б не залишитися самій.

Chapter Text

Драко

Це була середина серпня і мій останній день у Франції. Сьогодні разом із матір’ю я повертався до нашого похмурого маєтку у Вілтширі. Ці декілька тижнів минули в постійній напрузі, але мені вдалося досягнути значних успіхів. Це відчуття було набагато приємніше, ніж могла б дати відпустка.

Уроки оклюменції були виснажливими. Ночами ця боротьба за контроль над власним розумом часто продовжувалася уві сні, де спогади, які я намагався сховати, перетворювалися на потворні, липкі кошмари. Але тепер мої ментальні щити стали достатньо міцні, щоб витримати звичайне втручання. Далі навчання продовжить професор Снейп у школі. Уроки з іншими викладачами теж були плідними. Хоча я так і не почув жодного схвального слова від Арно Лорена, сам був задоволений результатом і планував тренуватися за його планом і далі. На його тлі навіть Снейп здавався лагідним. Як це організувати в школі поки що не придумав, але зумію щось вигадати на місці.

Покидати затишок французької вілли зовсім не хотілося. Тут, далеко від англійської політики, ми були просто Нарциса і Драко, а не дружина і син Пожирача Смерті. Мати хоч і не посміхалася, але виглядала щасливішою, ніж будь-коли за останній рік. Повільні дні, без зайвих гостей, відсутність батька — її плечі не були такими напруженими, і навіть дурні жарти викликали її посмішку. Мені хотілося зробити щось, щоб хоч трохи стерти той вираз занепокоєння і страху, який з’являвся, коли вона губилася у своїх думках. Решту часу вона вправно ховалася за маскою вишуканої чистокровної дружини. Я ненавидів це, але не міг нічого вдіяти.

Я давно знав, що шлюб батьків був за контрактом, а не через кохання. Стандартна практика чистокровних сімей. Малим вірив, що між ними є хоча б взаємоповага і підтримка. Але останні місяці показали, наскільки дитячими були ці уявлення. Цього року нарешті зрозумів, яку ціну вона платила. Особливо тепер, коли Темний Лорд відродився і Луціус з натхненням занурився в його ряди.

Мені досі ввижався його погляд після останньої зустрічі з Лордом — з іскрою маніакальної відданості. “Син має йти шляхом батька, Драко” — прошипів він тоді, і в його голосі не було ані краплі тепла, лише холодний метал наказу. Здавалося, що після кожної зустрічі він втрачає рештки себе. Їхні сварки ставали жорстокіші і очевидно, що часто саме я ставав їх головною темою.

З дитинства я робив усе, щоб отримати схвалення батька, пишався тим, що я Мелфой. Вірив, що якщо буду більше старатися, то він побачить. Але завжди було недостатньо. Наступне, що він захоче — це мітка на моїй руці. Від самої думки про це холодний піт проступав на долонях, а шлунок скручувало. Але чи буде в мене вибір? Він знав, що заради матері піду на все, і без вагань використає це. Тому ці тренування були такі важливі. Я не знав, що мене чекає, але мав бути достатньо сильним, щоб забезпечити наш порятунок. Хоча б для того, щоб захистити її.

Коли повернуся додому, доведеться знову вдягти маску відданого сина, що готовий виконати кожен наказ. Показувати, що згоден з його ідеями, що виконаю все, що від мене вимагають. Але я все одно буду шукати можливі шляхи втечі для нас обобох. Має бути хоч щось. Якщо пощастить, то крім матері вдасться врятувати і кількох друзів. В теперішній ситуації наші чистокровні сім'ї стали для них такою ж пасткою. Наші життя тут – просто розмінна монета.

Я майже закінчив пакувати речі. Останнє, що вирішив покласти на саме дно валізи — кілька маґлівських книжок, подарованих Арно Лореном. Ці книжки були єдиним, що залишилося від літнього абсурду. Я зачаклував їх, щоб виглядали як шкільні підручники — аби батько не дізнався. Цікаве і хитромудре закляття, яке сам і удосконалив. Я досі не розумів, як цей чоловік змусив мене захопитися маґлівською літературою. Але десь між моментами, коли він витирав мною підлогу і розповідав веселі історії аврорського життя, ми встигли подружитися. Арно зміг вибити з мене не лише самовпевненість, а й частину уявлень про світ. Жоден інший учитель на таке не спромігся. Можливо я так і не домігся його похвали, але мені все ж вдалося кілька разів його роззброїти і кинути на підлогу. На останньому занятті він навіть не придумав нових образ про моє волосся, що вже саме по собі могло бути компліментом.

Спакувавши валізу і зменшивши її до переносного розміру, я спустився до вітальні, де на мене вже чекала Нарциса. Як завжди зібрана, серйозна, з бездоганною маскою спокою і впевненості. Ми мовчки вийшли за межі маєтку і апарували до Міністерства.

Нас зустрів гамірний, залитий світлом простір. Повітря було густим і гарячим від сотень голосів та різких, дорогих парфумів. Французьке Міністерство жило своїм яскравим, метушливим життям, що так разюче контрастувало зі спокоєм нашої вілли. На тлі цього безтурботного хаосу, наша мовчазна зосередженість і показна байдужість виглядали чужорідними.

Мати пішла домовлятися про портключ, а я залишився в кімнаті очікувань. Це було пусте, нейтральне приміщення, пофарбоване у блідо-рожевий колір, що дратував око, з кількома важкими, незручними кріслами вздовж стін. Ідеально, щоб тут не хотілося бути довше, ніж потрібно. Сівши у крісло, я спробував ще раз упорядкувати хаос у голові. Хотілось бути готовим до повернення додому.

Але майже одразу двері тихо відчинилися. Я підвів голову, очікуючи матір. Чого я не чекав, так це Герміони Ґрейнджер. Вона завмерла в дверях і дивилася так, ніби побачила не лише мене, а й своє майбутнє у пеклі. Спогади намагалися повернутися до того далекого дня: підвал, жінка, крики… Швидко опанувавши себе і, з усією Мелфоївською отрутою, сухо протягнув:
— Ґрейнджер.

Я помітив мить страху в її очах, але вона дуже швидко зібралася. Підборіддя злегка піднялося, а очі звузились, з підозрою дивлячись на мене.
— Мелфой, — кинула вона, трохи скривившись.

Вона зайшла до кімнати, але не сіла. Ми мовчки свердлили один одного поглядом, наче чекаючи, хто перший відведе очі. Незручність затяглася, і я вирішив порушити тишу:
— І що ти тут робиш?
— Очевидно, те саме, що й ти. Чекаю на свій портключ додому, — відповіла вона, закочуючи очі.
— А де твої вірні послідовники? Загубилися по дорозі?
— На відміну від тебе, у мене друзі, а не тупі підлабузники. І де вони — не твоя справа.
— Щодо Поттера — можливо там є кілька звивин, але Візлі міг би змагатися з Гойлом за перше місце по тупості.

На мій подив, замість звичного спалаху праведного гніву і захисту своїх ідіотів, вона розсміялася. Ґрейнджер, яка сміється! З мого жарту. Це шокувало мене навіть більше, ніж її поява тут.

— Можливо, Рон і переміг би, — пробурмотіла ледь чутно і нарешті сіла навпроти.

Ми знову мовчали. Я все ще дивився на неї з крайнім здивуванням. У минулі роки, навіть коли сварилася з придурками-друзями (а це було часто), вона завжди їх захищала. Зараз же — прямо назвала Рона тупим. Хоча це й було правдою, але залишалося незвичним. Що з нею зробила Франція?

Я придивився уважніше. Вона виглядала інакше — впевненіша, вдягнена в явно дорогу мантію, кучері м'якими хвилями падали на спину, приборкані, але незмінно буйні. Вона завжди була красивою, хоч навіть для себе мені було важко це визнати. Але тепер вона виглядала, як чистокровна — вишукано й небезпечно. Очевидно, більшість дівчат у школі зненавидять її за це ще більше. Зараз в ній було щось, що заворожувало і притягало. Париж їй явно пішов на користь.

Зловивши себе на тому, що витріщаюся, я відвів погляд і сказав перше, що спало на думку:
— І як тобі Париж?

Дурне питання, але сидіти в тиші було ще гірше. Вона подивилася здивовано, ніби не очікувала продовження розмови. Ну, я й сам від себе цього не очікував. Але вона все ж відповіла:
— Я буваю тут щоліта. Це мій другий дім після Лондона.

Франція — її другий дім? Звісно. Вона ніколи не була такою простою, як здавалася. Я відкрив рота, щоб щось відповісти, але двері з гуркотом відчинилися. На мій подив у дверях стояв Арно Лорен, широко усміхаючись. Бачити щиру усмішку на його обличчі було неймовірно. За весь час нашого знайомства він посміхався лише тоді, коли йому вдавалося перемогти мене особливо принизливим чином.

— О, двоє моїх найталановитіших учнів! — вигукнув він. За секунду в моїй голові склалася картина: учениця, яка завжди попереду, та, що завжди недосяжна. Я відчув, як обличчя заливає кров — гнів, шок, приниження.
— То це була Ґрейнджер?! — вигукнув я.
— То це був Мелфой?! — не менш шоковано вигукнула вона.

Я повернувся до неї. Зустрів її погляд, сповнений образи — ніби застала мене за тим, як я ображаю її дурнуватого кота. Мабуть, з боку ми справді виглядали кумедно, бо наступне, що я почув — це сміх Арно і… моєї матері. Навіть не помітив, як вона зайшла в кімнату.

Я обурено глянув на Нарцису. Але від цього вона лише відкинула голову назад і розсміялася дужче. Складно пригадати, коли востаннє бачив її такою відкритою і безтурботною. Це було дивно, тривожно і водночас — полегшення. Для неї це, напевно, було кумедно. Від початку школи я скаржився на заучку, яка мене перемагає. А цього літа — на ту невідому ученицю, яка зі слів месьє Арно була “ідеальною”. І це виявилася одна й та сама людина.

— Ніколи не бачив таких талановитих учнів, — продовжив Арно до Нарциси. — Тренував їх не менш суворо, ніж аврорів, і вони тільки зціплювали зуби й продовжували. А те, що є хтось кращий за них, тільки підживлювало їхні старання. Ніколи не бачив нікого, хто мав би такий змагальний дух. Хотів би побачити їхню дуель. Навіть не знаю, на кого б поставив.

Це був найвищий комплімент, який я коли-небудь чув від тренера, і він був отруєний тим, що його поділили навпіл із нею. Не знав, що більше мене вражає: що це була Герміона клята Ґрейнджер? Що він назвав мене здібним?

— То весь цей час, коли ви казали, що я не дотягую — це була ваша викладацька стратегія? — сказала вона обурено ідеальною французькою. Звісно, вона досконало знає французьку. Хіба можна сумніватися?

Арно засміявся ще більше:
— О, не будьте такою сердитою, міс Ґрейнджер. Але ж ніщо не мотивувало вас так, як думка, що є хтось кращий. Я, випробувавши на вас різні методи мотивації, зрозумів, що такий спосіб найдієвіший.

Чарівник явно не був у курсі нашого шкільного суперництва і наскільки смішною є ця ситуація. Але моя мама знала. Взявши, нарешті, свої емоції під контроль, вона повернулася до чарівника:

— О, месьє Арно, мені давно не було так весело. Ці двоє, — вона махнула на нас рукою, — однокласники і академічні суперники з першого курсу. Те, що вони випадково змагалися навіть тут у Франції — найкумедніша річ, яка могла статися.

Мені хотілося сказати щось, щоб захистити рештки своєї гордості, коли Арно почав реготати ще більше. Але тоді до мене дійшло, що моя мама сміється. А я давно її такою не бачив. Від цього в грудях стало тепліше і мені хотілося затримати цей момент. Якщо для цього потрібна була крапля мого приниження — гаразд. Я закрив рота і чекав, коли ця вистава закінчиться.

Після ще кількох жартів про наше навчання, мої страждання нарешті припинилися.

— Драко, наш портключ відбуває першим. Ходімо. До побачення, міс Ґрейнджер, месьє Арно, — мати попрощалася і вийшла з кімнати.

Я потис руку Арно, метнув на дівчину короткий, напружений погляд, кивнув і ми пішли. В голові вже крутився план: може, вдасться вмовити маму не розповідати про це Тео? Якщо він дізнається… він спочатку ридатиме до сліз на підлозі, а далі вигадуватиме жарти про це до кінця мого життя. Ніби читаючи мої думки, вона заговорила:
— Якщо ти хоч на мить подумав, що Теодор про це не дізнається, — сказала вона з невинною усмішкою, — то ти погано мене знаєш. Бачить Мерлін, у нього було гнітюче літо, а ця історія точно зможе покращити його настрій.

Я простогнав з поразкою — надії якось це приховати не було. Але принаймні було щось, що покращило мені настрій. Месьє Арно сказав, що не певен, хто з нас переможе на дуелі. Це означало лише, що я не можу собі дозволити програти міс Геніальності.

Але порадіти не встиг, як прийшла думка про те, де в майбутньому ми з нею можемо зустрітися на дуелі. Ця думка, ніби крижана рука, стиснула мені груди і загасила будь-яку радість. Я повертався додому і в ту реальність, яка на мене чекала.

Chapter Text

Герміона

Сьогодні був мій останній день у Франції, і я не хотіла, щоб це літо закінчувалося. Воно пролетіло неймовірно швидко. Я багато працювала, навчилася і зрозуміла стільки, що важко було повірити. Попри всю виснажливу роботу, це літо стало одним з найкращих у моєму житті.

Я змогла ближче пізнати бабусю Вів’єн і відкрити, наскільки вона чудова. Раніше наші стосунки не були близькими — у тому минулому після стирання пам'яті батьків зв'язок обірвався, і я навіть не знала, коли й як вона померла. А цього літа все змінилося. Я побачила, як сильно їй бракує родини, хоч вона вміло ховала це за жартами та усмішками. Пообіцяла писати їй, як зможу — сов за кордон із школи й не надішлеш, але я обов'язково щось вигадаю. Тепер у неї є ще й Жульєн, з якою зародилася справжня дружба. Вони час від часу зустрічалися, ходили в кафе — і в маґлівській частині, і в чарівній. Бабуся з дитячим азартом відкривала для себе магічний світ, а також ділилася кращими частинками маґлівського.

Я усміхнулася, згадавши вираз обличчя бабусі, коли вона вперше потрапила до чарівного Парижа. Її щира, дитяча радість була така невгамовна, що нам із Жульєн доводилося її заспокоювати, щоб не привертати зайвої уваги. Ми пройшлися крамницями, погуляли чарівними вуличками. Новий світ дуже зацікавив бабусю, тому вона передплатила кілька газет і журналів — і я лише сподівалася, що в них не згадуватиметься моє ім’я, як це було торік. Риту Скітер я звільнила з банки ще до завершення навчального року — у нас була домовленість щодо згадок мого імені в подальшій її писанині. Я щиро сподівалася, що вона її дотримається.

Я ще раз оглянула кімнату. Усі речі вже зібрані, валіза закрита. З бабусею вчора була прощальна вечеря, а мадам Жульєн вже чекала, щоб зменшити мої речі й провести до Міністерства. Мій тренер, месьє Арно, мав сьогодні отримати портключ до Лондона і погодився взяти мене з собою.

Як і передбачала Жульєн — я встигла його і полюбити, і зненавидіти. Він, без сумніву, виявився одним з моїх найвимогливіших учителів. Тільки після його уроків стало зрозуміло, наскільки смішними були мої попередні навички бою. І коли я думала про ту реальність, де ми, з мінімальними знаннями, кидалися в бій з дорослими чарівниками... Диво, що хоч хтось залишився живим до кінця війни. Скільки разів я сама була близька до смерті, бо не мала потрібних знань і вмінь? Цього разу буде інакше, я продовжу своє додаткове навчання.

Коли я вийшла до вітальні, мадам Жульєн тихо перемовлялася з бабусею. Я усміхнулася і підійшла до них. Учора я подарувала бабусі прощальний подарунок — чарівний фотоальбом. Я знайшла її старі фотографії і в чарівній фотостудії звичайні маґлівські фото перетворили на чарівні, які рухалися. Також я додала туди кілька фото з наших прогулянок цього літа.

Сьогодні я мала подарунок для мадам Жульєн. Я простягнула їй створений мною каталог.

— Це для вас. Не знаю, що б я робила, якби не познайомилася з вами. Це каталог — він працює як бібліотечний. У ньому опис усіх товарів магазину, які є зараз, і ви можете додавати нові позиції. Щоб знайти потрібну річ — просто прикладіть паличку і подумайте про назву, властивість чи того, від кого товар отримано. На першій сторінці з'явиться точне розташування потрібної речі.

Мадам Жульєн розглядала журнал, легко змахнула паличкою, перевірила чари й сказала:
— Дякую, Герміоно. Це дуже продуманий подарунок. Ці чари — надзвичайні і складні. Це точно знадобиться мені в магазині! — Вона пригорнула мене, і ми на хвилину завмерли.
— Час рушати, — сказала вона, зменшивши мої речі до розміру, що легко ховався в кишені.

Я повернулася до бабусі Вів'єн. Вона усміхалася, але очі блищали сильніше, ніж завжди. Її обійми цього разу були міцніші, довші, тепліші. Ледь вловимий запах жасмину огорнув мене, і я зрозуміла, що відтепер він завжди нагадуватиме мені про Францію і про неї.
Я залишала позаду спокій і затишок французького дому, а попереду мене чекав Лондон — похмурий, повний страху й брехні.

З мадам Жульєн ми попрощалися біля Міністерства, де на мене вже чекав месьє Арно. Без свого суворого «режиму вчителя» він здавався зовсім іншим — приязним і навіть веселим. Разом ми рушили до Відділу магічного транспорту.

Французьке Міністерство магії було наче велетенська, гамірна оранжерея, наповнена надмірною енергією. Воно мало яскраво-золоте освітлення, на відміну від похмурого, сірого лондонського. Повітрям розносився запах квітів і солодкої випічки. Стіни виглядали насиченими блакитним кольором і прикрашені рухомими картинами, які постійно перемовлялися і підморгували відвідувачам. Навіть офіційні установи тут були жвавішими, ніж уся Англія. Сюди ще не дісталося гнітюче відчуття невідворотної війни, яка вже ховалася в кожній тіні в Лондоні.

Проминувши хол, месьє Арно пішов заповнювати документи, щоб отримати портключ, а мене відправив у кімнату очікувань. Бюрократія і у Франції залишалася бюрократією, і оформлення могло зайняти певний час.

____________________________________________________________________________________________

Я відкрила двері — і перше, що побачила: Драко Мелфой сидів у кріслі.

На мить перед очима промайнули ті останні секунди мого іншого майбутнього: його порожній погляд, паличка, зелене світло... Після миті паніки я відчула, як піднімаються мої ментальні щити. Завдяки оклюменції я вже навчилася досить швидко блокувати спогади. Зараз його очі не були порожніми. Я бачила, як зіниці розширилися, в очах промайнув шок і ще щось невизначене. Але за мить він опанував себе і протягнув своїм звичним зверхнім тоном:
— Ґрейнджер.
— Мелфой, — відповіла я в його манері, намагаючись тримати голос рівним. Мої долоні стиснулися у кулаки, заховані за спиною.

Я зайшла до кімнати — не тікати ж. Ми кілька секунд просто дивилися одне на одного. Він сидів у незручному стільці і цій огидно рожевій кімнаті так, ніби це була його тронна зала. Волосся, як завжди, ідеально укладене, хоч стрижка трохи змінилася. На обличчі був знайомий лінивий вираз, а губи скрутилися в саркастичну усмішку. Найбільше мене дратувало не його нахабство, а те, що я помітила, наскільки він виріс і змінився, і це викликало незручність. Це була найдивніша зустріч, яка могла трапитися. Мить вагалася, чи варто сідати, чи зберегти позицію стоячи. Здається, за ці кілька тижнів він значно збільшився у зрості, і якби став, то нависав би наді мною. Я навмисно тримала погляд прямо, не бажаючи виглядати зляканою. Потік думок порушив його голос:

— І що ти тут робиш?
— Очевидно, те саме, що й ти. Чекаю на портключ додому.
— А де твої вірні послідовники? Загубилися?
— На відміну від тебе, в мене друзі, а не тупі підлабузники. І де вони — не твоя справа.
— Ну, можливо в Поттера ще є якась звивина, але Візлі міг би змагатися з Гойлом за перше місце з тупості, — протягнув він, явно чекаючи моєї реакції.

На мій власний подив, я засміялася. Він цього не знав, але в тій майбутній реальності був епізод, коли Рон і Грегорі, напившися в барі, посперечалися і уклали магічне парі. Воно було настільки неграмотно сформульовано, що в результаті обидва опинилися в лікарні — зарослі пір'ям, з дзьобами і мавпячими хвостами.

— Можливо, Рон і переміг би, — пробурмотіла собі під ніс. Я вирішила сісти. Це було не про зручність, а про те, щоб не дати йому можливості "нависати" і домінувати в розмові. Я обережно опустилася в крісло навпроти.

Коли я знову повернула до нього голову, то побачила, що він здивовано мене роздивляється. Під його поглядом я почувалася незручно. Зараз в ньому не було звичної зверхності і огиди, він дивився на мене так, ніби вперше бачив. Його щелепа напружилася, і на мить маска байдужості повністю зникла з його обличчя. Я вже думала, що маю щось сказати, коли він знову заговорив першим:

— І як тобі Париж?

Я завагалася, чи відповідати. Знаючи його, це може перетворитися на чергове знущання. Але якщо буду мовчати, то буду виглядати як перелякана школярка.
— Я тут щороку. Тут мій другий дім після Лондона.

Він подивився на мене так, ніби я сказала, що літаю на драконі. Він що, думав, що я живу в землянці і не виїжджаю з країни? Хоча, ймовірніше, ніколи не задумувався, яке моє життя поза школою. Про моє французьке коріння не знали навіть найближчі друзі. Він відкрив рота, щоб щось сказати, але саме тоді двері з гуркотом відчинилися.

— О, двоє моїх найталановитіших учнів! — вигукнув месьє Арно з широкою посмішкою. Його погляд перескакував з мене на Мелфоя, і я вмить зрозуміла, хто той суперталановитий учень, про якого мені постійно повторювали на уроках.
— То це була Ґрейнджер?! — почула обурений голос Мелфоя.
— То це був Мелфой?! — я теж не стримала свого обурення.

Я подивилася на нього. Не розуміла, чим він так ображений. Це ж йому вдавалося перевершити мене на цих уроках у всьому! Все ще перетравлюючи своє обурення, я почула інший сміх — легший, дзвінкіший. До нас приєдналася Нарциса Мелфой.

Практично у всіх моїх спогадах вона завжди була стриманою і беземоційною. Як Снігова Королева з казок. Сміючися так щиро і відкрито, вона виглядала ще красивішою. Попри те, що я була причиною цього смішного моменту — мені стало тепло. У тій версії майбутнього між нами виник дивний зв’язок, вона показала себе з іншого боку. Війна в нас обох забрала дуже багато. Змусила зробити те, про що потім шкодували. Ми прийняли важкі рішення щодо тих, кого любили, і зламали життя. Таке не можеш собі пробачити. Я не хотіла знову стати тією Герміоною. І сподівалась, що цього разу вона теж зможе уникнути тієї долі.

Месьє Арно тим часом продовжив говорити:
— Ніколи не бачив таких талановитих учнів. Я був до них не менш суворий, ніж до аврорів, а вони лише зціплювали зуби й працювали далі. Те, що є хтось кращий за них — лише додавало їм вогню. Я б дуже хотів побачити їхню дуель. Навіть не знаю, на кого б поставив.
— То коли ви казали, що я не дотягую — це був метод викладання? — Всі мої уроки оклюменції вивітрилися з голови, і я вже кипіла. Треба ж було, з усіх вчителів, знайти того ж, що й у Мелфоя, і вести з ним заочне змагання. З усіх чарівників на планеті це мав бути він.
— Міс Герміоно, не сердьтеся. Але ж ніщо не мотивувало вас так, як думка, що є хтось кращий. Я, випробувавши різні методи мотивації, зрозумів: для вас двох цей спосіб виявився найкращий.

Він говорив це так весело і легко, ніби моя реакція не мала значення. А мої останні сили йшли на те, щоб стриматися і не тупати ногою.
— О, месьє Арно, це найкумедніше, що я бачила за довгий час! — Місіс Мелфой заговорила між нападами смішків. — Так сталося, що вони однокласники і суперники ще з першого курсу. Те, що навіть у Франції вони випадково стали конкурентами — найсмішніша річ, яка могла статися!

Я відчула, як моє обличчя почало палати. Відкрила рота, щоб щось сказати, але не могла підібрати слів. Обурення ще кипіло. Збоку Мелфой стояв мовчки, стиснувши зуби. Те, що йому так само незручно як і мені, вказували злегка почервонілі вуха.

Після короткої розмови, я зрозуміла, що Арно і Нарциса добре знайомі, вони нарешті попрощалися. Мелфой ще кинув останній палючий погляд у мій бік, кивнув і вийшов з кімнати.

— Ви ж не сердитесь на мене, міс Герміоно? Але це було надто весело! — Арно продовжував хихотіти. Хихотіти! Мій жорсткий тренер!

Не стримавшись, я приєдналася до нього:
— У нас із Мелфоєм справді довга історія. Хоч він і придурок, але я визнаю, що розумний. Але зустріти його ще й тут — було шоком.

Арно обперся на стіну, люстра відкидала тінь на його обличчя і робила риси різкішими. Його голос став низьким, серйозним:
— Ви обоє неймовірно талановиті. І ще не на піку своєї сили. Я сподіваюся, що вам ніколи не доведеться зустрітися по різні боки майбутньої війни.

Його слова зруйнували легку атмосферу, яка панувала. Навіть тут у Франції було зрозуміло, як швидко змінюється ситуація в Англії. Газети все літо поливали брудом Гаррі й Дамблдора, заперечували повернення Волдеморта. Завтра, якщо мої спогади вірні, на Гаррі мали напасти Дементори. Тільки через це я поверталася до Лондона на два тижні раніше. Йому буде потрібна підтримка. Цього літа через махінації Дамблдора, він відчув себе покинутим. Я надсилала йому листи звичайною поштою, навіть подарунок на день народження, але відповідей так і не отримала. Які б стосунки в нас не склалися в майбутньому, він для мене як рідний брат. Цього разу я не дозволю йому відчувати себе таким самотнім і покинутим.

Але тут мене зупинила інша думка:
— Якщо не заперечуєте, то звідки ви знаєте Мелфоїв? І ви ж розумієте, кого вони можуть підтримати?

У його напруженій лінії рота і втомлених очах я на мить побачила не просто вчителя, а людину, яка теж заплатила високу ціну. Він глянув на годинник на руці, але, ймовірно, час ще був, бо ми залишилися на місці. Він важко видихнув, але заговорив:

— Нарциса — моя далека родичка по родині Блек. Малими дітьми ми дружили. І так, я знаю, кого підтримує її чоловік. Але все не завжди так просто, як здається. Не в кожного є шанс на легкий вибір. Для когось вибрати бік — просте рішення, для інших — відмова від років виховання. Я лише хотів, щоб її син мав більше вибору, або хоч можливість себе захистити. Не зафарбовуйте все в чорне і біле. Краще це усвідомити зараз, ніж коли буде пізно. Бо рішення, які вам доведеться приймати, зламають вас.

Я розмірковувала над його словами. Майбутнє, яке побачила в кулоні, вже показало, що навіть найкращі рішення можуть мати жахливі наслідки. Що ті, кого я так легко віднесла до "добрих", приймали жахливі рішення. А вчинки "злих" не такі очевидні, як здавалися.

— О, це вже наш час, — месьє Арно знову глянув на годинник. — Портключ має бути готовий.

Ми вийшли з кімнати і рушили коридором. Я все ще обдумувала його слова і незчулася, як опинилася в іншому приміщенні. На столі лежала пуста пом'ята пластикова пляшка, яка почала злегка вібрувати. Портключ, здогадалася я, через безглуздість цієї речі у кімнаті. Чому для цих магічних переміщень обирають маґлівське сміття, я так і не зрозуміла. Ми обоє взялися за пляшку і чекали, поки вона спрацює.

У Лондонському Міністерстві мене мав чекати Артур Візлі, щоб провести туди, де я проведу решту канікул. Скоріш за все це буде дім Сіріуса, штаб-квартира Ордену. Французькі канікули з їхньою підготовкою і розвагами закінчилися.

Я відчула знайоме відчуття гаку, який смикає мене за пупок. Мене переносило не лише до Лондона, але й до нового майбутнього, яке я почну змінювати.

Chapter Text

Герміона

Приземлившись у Міністерстві магії в Лондоні, я попрощалася з месьє Арно. Несподівано для мене він вручив подарунок — наручну кобуру для палички. Це був справжній витвір мистецтва: зроблена з м’якої драконячої шкіри, зручна, мов друга шкіра.

— Вчіться правильно носити вашу паличку! Сподіваюся, ми ще зустрінемося, міс Ґрейнджер, — сказав чарівник, загадково усміхнувся і, не давши навіть подякувати, обернувся й пішов. Він явно не любив прощань.

Я стояла з цією кобурою в руках, не знаючи, що сказати. Не просто подарунок — це було щось більше. Немов знак: "Ти пройшла". Обурення після викриття Мелфоя одразу минуло, натомість згадалися моменти з навчання: мені вперше вдалося його роззброїти, здивувати використаним закляттям, один раз повалила на підлогу несподіваною підсічкою. Звісно він не похвалив мене тоді, лише стримане “Нарешті, хоч щось”.

Я припасувала кобуру до передпліччя — паличка, зазвичай прихована в кишені, тепер зручно лежала і відчувалася як продовження моєї руки. Відчуття незвичне, але правильне. Я востаннє поправила одяг і вийшла з Відділу магічного транспорту. Майже одразу у коридорі підбіг містер Візлі — захеканий, але щиро усміхнений.
— Де твої речі?

Я вказала на кишеню й пояснила, що в Парижі мої валізи зменшили.
— О, чудово! Доведеться їхати маґлівським транспортом, без купи валіз буде простіше.

Ми разом перейшли в хол, де чекали телефонні будки. Навколо чувся тихий гул голосів і перешіптування. Ніякого сміху і легкості. Важкий і темний мармур тільки посилював гнітючу атмосферу навколо. Вибратись звідти було приємно. Я взяла ініціативу по добиранню на себе, попередньо дізнавшись район, куди нам потрібно. Хоча адреса вже була відома, доводилося удавати незнання. Ми пройшли кілька вулиць і добралися до станції метро.

Подорож з містером Візлі в маґлівському середовищі була... складною. Як зачарована дитина, дивився на все навколо, застрягав перед вітринами, розмовляв так голосно, ніби щиро вірив, що його ніхто не розуміє. Кілька разів мені хотілося вдати, що ми не разом.

Як тоді, коли він застряг перед магазином з вітриною з телевізорів. Його лице майже прилипло до скла і розглядав зображення з різних боків: присідав, підстрибував, наближався і віддалявся. Чи момент, коли ми проходили турнікет. Довелося купити кілька квитків, бо його цікавило, як пристрій працює. Найгірше, звісно, сталося на ескалаторі, коли Артур вирішив пройтися в протилежну сторону, а потім надірвана штанина зачепилася за сходинку і потягла його… принаймні після того, він поводився обережніше. У вагоні, сівши поряд зі мною, витріщався на людей і голосним шепотом перепитував про речі, одяг, зачіски.

Вперше його дитячий ентузіазм не розчулював, а дратував. З гіркотою усвідомила, що яким би не було його захоплення маґлами, для нього це лише дивовижа. Він не прагнув розуміння, інтеграції — лише задоволення своєї цікавості. Я подумала, чи не спробувати щось змінити... але зрозуміла, що наразі не маю для цього сил та бажання. Якби він хотів зрозуміти мій світ, то за стільки років зробив би більше зусиль.

Я видихнула з полегшенням, коли ми наблизилися до потрібної вулиці. Неподалік потрібного місця містер Візлі поклав у мою руку клаптик паперу з написом: Штаб-квартира Ордену Фенікса, Площа Ґріммо, 12. Як тільки слова закарбувалися в моєму розумі, між будинками почала з'являтись темна громада номера 12, я на мить затримала подих. Дім Блеків. В майбутньому — дім Гаррі і Джіні. До сьогодні здавався ледь живим уламком чужого минулого, але з цього моменту має стати значною частиною мого майбутнього. Цей будинок — початок моєї місії. Почерк важко впізнати, але точно не Дамблдор. Я замислилася: виходить, директор сам провів ритуал, але Хранителем Таємниці мав стати Сіріус.

Артур уже підіймався сходами, забувши забрати записку. Посміхнувшись, заховала її в кишеню і поспішила за ним. Можливо колись знадобиться. Двері самі відчинилися, коли ми підійшли. Майже над самим вухом почувся шепіт:
— Усі мають бути на кухні. Йди за мною і постарайся не шуміти.

Пам’ятала, що десь тут має бути портрет Вальбурґи — матері Сіріуса. Мене зачепила думка: чому Дамблдор, маючи достатньо сили і знань, не усунув таку банальну перешкоду? Навіть така дрібниця могла полегшити життя в цьому темному домі. Може, йому просто не хотілося, щоб Сіріус почувався комфортно у своєму домі? Чергова маленька маніпуляція, щоб він виглядав не дуже адекватно? Гнів почав підніматися, але за секунду вдалося його придушити. Поки не час.
Запах плісняви і ще чогось гнилого в коридорі відчувався дуже різко. Але коли ми зайшли на кухню, там панувала інша атмосфера. Більше світла, тепла і затишку, приємний запах їжі. Здавалося, що минули не тижні, а роки відтоді, як я бачила цих людей.

Моллі Візлі чаклувала над вечерею. Рон, жуючи, говорив щось до неї з повним ротом, і крихти летіли в усі боки. Фред і Джордж змовницьки схилились над якоюсь коробкою. Джіні сиділа з журналом про квідич. В кінці столу — Сіріус, роздратований. Поруч Ремус щось йому тихо говорив, намагаючись заспокоїти. На мить уявила, що все лишилося, як раніше. Що цього літа зі мною не відбулося нічого дивного. Майбутнє, про яке вдалося дізнатися — дурний сон і моє ставлення ні до кого не змінилося.

Коли я зайшла, більшість зустріли мене радісно — усмішками й вигуками. Не здивувалася, що Моллі була стриманішою — вона напевно злилася, що я не послухала її поради і поїхала відпочивати з батьками. Але мені було байдуже.

— Франція явно пішла тобі на користь! — вигукнув французькою Сіріус, вказуючи рукою на мій вигляд.
— А ти виглядаєш так, ніби тобі треба або позасмагати, або когось проклясти, — відповіла.

Він розсміявся і я побачила, як Ремус поряд з ним розслабився. Напевно мій прихід перервав не приємну розмову.
— В саме серце, мадмуазель.
Візлі дивились на нас, не розуміючи, про що ми говоримо. Моллі скривилась. Рон почервонів і буркнув щось про заучок.

Сіріус підвівся:
— Де твої речі? Давай покажу тобі, де ти будеш жити.
— Ось. — Я витягнула валізи з кишені, махнула паличкою і прошепотіла: Ingrandio.

Валізи повернулися до звичайного розміру.
— Ти неповнолітня! Тобі не можна чарувати поза школою! — суворо сказала Моллі, повністю обернувшись у мій бік. З мадам Жульєн, яка постійно стимулювала використовувати магію, я зовсім забула про дурнуваті обмеження матері Рона. Хоч у будинках чарівників і не можна прослідкувати дитячу магію, своїм дітям вона забороняла чаклувати. Раніше я дотримувалася її правил, але…

— Але ж будинок захищено чарами Фіделіуса. Тут не фіксується магія неповнолітніх, — спокійно відповіла, дивлячись їй в очі. Почати чарувати — це був мій промах. Як мінімум, могла б розчаклувати валізи вже в кімнаті. Я так звикла чарувати, коли була з мадам Жульєн, що навіть не задумалася, що роблю. Але від тону місіс Візлі в мені щось спалахнуло і я не хотіла відступати.

Кухня стихла. Всі дивилися так, ніби в мене виросла друга голова. На обличчі місіс Візлі промайнуло здивування, потім гнів. Вона звузила очі і холодно відповіла.
— Ти все ще неповнолітня, і будеш виконувати мої правила як і всі.

Колишня Герміона одразу б відступила. Попросила вибачення. Точніше, вона б ніколи не довела до такого конфлікту. Завжди була тою, хто йде на поступки.
— Ви не моя родичка, не мій опікун і не господиня цього будинку. Тож не бачу причин, чому ви можете щось забороняти.

Я говорила спокійно, контролюючи кожен свій вираз і рух. Нічого, що б показало, що я злюся. Моллі ж навпаки втратила контроль над емоціями. Вона почервоніла ще сильніше, губи перетворилися в тонку лінію. Глянула навколо шукаючи підтримка, але ніхто не заговорив.

Тишу на кухні порушувало потріскування вогню і їжі в каструлях. Решта продовжували мовчки витріщатися на нас. Ремус трохи насупився, але не заговорив. Артур незручно переступив з ноги на ногу і виглядав так, ніби хотів опинитися десь інше, а не тут.

Мені не хотілося починати з конфлікту. Я кілька ночей готувалася до цієї зустрічі. Запакувала спогади, медитувала, щоб контролювати емоції. Але почувши цей тон, те, як вона говорила — не змогла стриматись. Інколи мені здавалося, що моя ненависть до неї навіть більша, ніж до Волдеморта. Те, як вона поводилася, те, що вона зробить чи може зробити в майбутньому… Попри всі літні тренування — характер на мить переміг. Уявила огидне і неприємне закляття, що зривається з моєї палички і летить в неї…

Перш ніж я встигла зробити щось по справжньому дурне, тишу порушив веселий голос Сіріуса:
— Могла б мене пожаліти й збільшити валізи вже нагорі, щоб я не тягнув їх сходами.
— А ти не чарівник? Не можеш їх левітувати? Чи тобі також забороняють чаклувати? — останню фразу додала французькою.

Почувши мою відповідь він розреготався і продовжив так, щоб інші не розуміли:
— Не пам’ятаю, щоб у тебе був такий гострий язик. Ходімо, покажу твою кімнату, поки тут усе не вибухнуло. Махнув паличкою — валізи попливли вперед.
Ми вийшли з кухні, яка все ще напружено мовчала, але відчувала, як спину свердлять люті погляди. Тихо піднялися сходами, щоб нічого не розбудити і не викликати крику.

Коли підвів до кімнати, в якій вже жила Джіні, я скривилася. Для того, що в мене заплановано, краще мати більше простору і відсутність глядачів, хоча б на деякий час.
— Тут же є вільні кімнати. Навіть готова прибрати одну — просто хочу бути окремо.

Він пильно подивився на мене, але кивнув з розумінням. Тому провів до кімнати з табличкою «Реґулус». Зелене світло від штор відбивалось на світлих стінах. Картини, обрамлені зміїними візерунками, книжки з темними корінцями, чисте ліжко з важкою ковдрою. Затишно, але тут відчувалася якась порожнеча.
— Якщо тебе не лякає слизеринська атмосфера — ця кімната твоя, — сказав Сіріус, зупинившись у дверях. Я не змогла прочитати на його обличчі жодних емоцій. В кімнату так і не зайшов.

Він залишився на порозі та спостерігав за моїми метаннями по кімнаті. Тоді криво усміхнувся і сказав:
— Думаю, твоя поява тут точно зробить життя цікавішим. Хто б міг подумати, що ти кошеня з такими гострими кігтиками.
— Вибач, що поставила тебе в незручне становище перед місіс Візлі. Якщо скажеш — більше не буду чарувати. Точніше, не буду робити все так явно, — пробурмотіла я не дивлячись на нього. Остання фраза викликала ще один смішок.
— Все гаразд. У нас із нею і так не найкращі стосунки, тому твій короткий бунт — дурниця. Хоча було приємно, що хтось нагадав їй, хто тут господар. Я не заборонятиму тобі магію. Але постарайся не виводити Моллі дуже часто. Все ж таки, вона нам готує їсти і її страви смачніші, ніж Крічера.

Я почала розпаковувати валізу з книгами. В останні дні мені вдалося кілька разів навідатись до книгарень і добряче поповнити свою бібліотеку. Це нагадало про те, що потрібно з'ясувати ще дещо.
— До речі, тут є сімейна бібліотека? — запитала я, вже обдумуючи, які книги можуть знадобитися для реалізації мого плану. Потрібно щось з їхніх сімейних запасів і тут точно була велика підбірка літератури з магічного законодавства, давньої магії та артефактів. Такі книги люблять колекціонувати давні чистокровні родини.
— Є. Далі по коридору. Але обережно — частина книжок може бути небезпечна для тебе. Краще вперше піти туди зі мною.

У тому минулому житті я так ніколи й не зрозуміла Сіріуса. Він видавався надто грубим і непередбачуваним. Порушник правил. А через постійні суперечки з Моллі Візлі і Дамблдором, вважала його “великою дитиною”.

Але зараз відчувала, що розумію його. У мене виникло дивне відчуття спорідненості з цим чоловіком. Хотілося зробити так, щоб чоловік нарешті вийшов на волю по-справжньому. Бо теперішня ізоляція в цьому гнітючому і затхлому домі йому не йшла на користь. Мені потрібно більше завоювати його довіру і трохи розворушити.

— Якщо в тебе буде час, і тут є місце, де можна тренуватись, я б із задоволенням потренувалася в дуелях. У Франції мала хороші уроки — не хочу втрачати форму.

Його обличчя змінилося і в очах заблищали іскорки:
— Ти точно маєш розповісти більше історій про своє літо. Думав, ти залишилася доглядати за бабусею?
— Я і була з бабусею. Але не тільки: трохи працювала в чарівній антикварній крамниці, мала кілька магічних уроків, багато читала. Пізніше розповім більше, але щоб це залишилося між нами. Візлі — не найкращі слухачі, коли мова про гроші.

Він кивнув з розумінням. Знизу почувся гучний вибух шуму і стукіт, він видихнув:
— Розкладай свої речі. Після вечері вип’ємо какао на даху і поговоримо без зайвих вух, — підморгнув і вийшов.

Пропозиція какао на даху була несподівана. В тому майбутньому я ніколи там не була і навіть не знала, що туди можна потрапити і як. Цікаво, Гаррі знав про цей хід і залишив в таємниці, чи так і не знайшов? Але знаючи Гаррі — хлопець міг так і не знайти. Навіть свою бібліотеку так ніколи і не дослідив, а просто заблокував, щоб туди не добралися діти.

Поступово мої речі заповнили кімнату перемішуючись з невеликою кількістю того, що залишив Реґулус і поставила ще один пункт у своєму плані, щоб розібрати їх. Незважаючи на слизеринські кольори, мені тут сподобалося — було спокійно.

Але це відчуття миттю вивітрилося, бо двері в кімнату відкрилися без стуку у кімнату влетіли Рон і Джіні. Їхні обличчя були явно невдоволеними...

Chapter Text

Герміона

— Що це було? Чому ти так говорила з нашою мамою?! — Рон влетів у кімнату так, ніби в нього кинули прокляття: обличчя налилося кров'ю, руки тремтіли.
— Я не сказала їй нічого образливого. І вона — не моя мама, щоб наказувати мені, що робити, — відповіла спокійно. Цей тон, схоже, лише більше його розлютував — обличчя Рона стало темно-червоним, майже кольору його волосся.
— Вона піклується про нас усіх, а ти змушуєш її почуватися зайвою у власному домі! — Голос Рона ставав усе пронизливішим.
— Ми усі тут гості. Це дім Сіріуса.
— Мерлін, ти завжди маєш бути такою високомірною? — образа легко читалася в його очах. Він з обуренням розвернувся й ображено вийшов, стукнувши дверима. Злитися на мене буде довго. Але бігти за ним і вибачатися не збиралась.

У кімнаті залишилась Джіні. Вона не виглядала такою розлюченою, як її брат, хоча підтримувати в цій ситуації мене не буде. Питання, яке задала, стало неочікуваним:
— Чому ти попросила окрему кімнату? Раніше ми завжди жили разом, — в голосі чулася нотка роздратування. Губи стягнулися в тонку лінію, а очі слідкували за кожним моїм рухом. Від цього погляду почувалася незручно, однак не хотілося цього показати.
— У цьому будинку багато вільних кімнат. Тому подумала, що нам немає сенсу тіснитися. І мої нічні читання завжди тобі заважали, — спробувала говорити легко.

Дівчина тільки сильніше стиснула губи, щоки злегка порожевіли. Згадка про те, що їхній дім тісний, зачепила її за живе. Проте вона не здалася, пройшла далі в кімнату і почала розглядати речі, які встигнула витягти з валізи.

— Ти що, цілу книгарню скупила? — вона взяла одну книгу зі столу, потім іншу. Усі французькою і явно магічні. — Не знала, що ти потрапила в магічний Париж… бо мамі ти писала, що будеш доглядати бабусю.

Відклавши чергову книгу знову глянула на мене. Брехати не хотілося, а розповісти все — не можна. В тому майбутньому ми з нею сильно подружилися до війни, та після того, як я майже рік провела з Гаррі, вона змінилася. І Рон, і Джині не вірили, що Гаррі мені як брат і між нами нічого не сталося. Тому хоч ми дружили, але близькими не стали. Можливо цього разу, якщо зроблю все правильно, то наші стосунки будуть кращими.

Тому старалася говорити привітно, хоч від того, як вона інспектувала мої речі, почувалася незручно:
— Так, я була в бабусі, хоча вдалося трохи дослідити Париж. Там зовсім інакше, ніж в Лондоні. Магічна частина набагато яскравіша, а крамниць вдвічі більше, — мені хотілося зацікавити її цим. Проте від кожного слова її обличчя ставало все більш невдоволеним.

В своїй манері, ніби це її кімната, дівчина підійшла до шафи і відкрила. Там висіли сукні і мантії, куплені у Франції. Усі дорогі, з найкращих тканин. Навіть нова форма в школу набагато краща, ніж та, що я носила раніше.

— Бачу, ти витратила немало грошей у тих крамницях, — витягла одну з суконь і розглядала. Її виразу обличчя не бачила, лише пальці, що сильно стисли вішак з сукнею.
— Ем, так. Мама подумала, що мені час оновити гардероб, — пробурмотіла, уникаючи її погляду.
— Матір тебе погано знає. Ти ж не з тих, хто носить такий одяг. Буде виглядати, ніби ти хочеш бути схожою на дешевшу версію чистокровних дівчат, — її слова боляче різонули по живому. Вона знала про мою невпевненість в собі. І говорила так, ніби я не мала права гарно вдягатися, бо маґлонароджена. І від цього неповноцінна. Гірша.

Між нами запанувала незручна мовчанка, не знала, як реагувати на її слова. Сердито запхавши сукню знову до шафи, вона розвернулася і направилася до виходу:
— Ну, якщо захочеш поговорити про свої канікули — буду в себе, — квапливо сказала, хоч це не звучало як запрошення.

Двері за нею закрилися і я видихнула. Яскравий вибух гніву Рона і пасивна агресія Джіні вибили мене з колії. Після кількох тижнів розлуки з ними, вже й забула як може пройти спілкування з ними. Так хотілося тієї легкої і дружньої атмосфери, яка бувала в наші кращі часи. Поки когось з них не образила.

Хороший настрій від мого повернення пропав. Я знову взялася розставляти речі з трохи більшим завзяттям, ніж потрібно. Мені не подобалися суперечки, завжди старалася не доводити до гіршого, поступатися. Те, що побачила в майбутньому, показало, що мені від цього не буде краще. Між нами існувало багато моментів, що формують справжню дружбу, але мені потрібно навчитися відстоювати себе. Коли я складала плани, щоб змінити майбутнє, то розуміла, що можу втратити друзів. Вони мають прийняти цю нову версію мене.

____________________________________________________

Спочатку думала зайнятися оклюменцією і трохи очистити розум, проте кілька книг виявилися надто спокусливими, і на кілька годин занурилася в читання.
Коли нарешті у двері постукали — це був Джордж. Він запросив мене на вечерю і стояв там, поки я не відклала книгу і пішла з ним. У коридорі нас наздогнав Фред, з найщирішою посмішкою простяг руку з кількома цукерками.

Чого хлопці не знали, це те, що знаючи майбутнє, вже готова до їхніх витівок. А саме нові прототипи солодощів, що можуть змусити мене блювати чи стікати кров’ю. Напевно, це їхня версія «помститися» за маму.

Широко усміхнувшись і дивлячись йому в очі, взяла одну й поклала до рота.
— Дякую, Фреде. Дуже смачно, — додала я, жуючи, і почала розглядати інші, ніби збиралась узяти ще.

Близнюки з очікуванням стежили за мною, потім переглянулись. На їхніх обличчях проступило розчарування, потім здивування.
— Ти дурень, Фреде. Переплутав з тими, що ми ще не зачаклували, — сказав Джордж роздратовано і, вихопивши одну, закинув до рота. Фред, стенувши плечима, з’їв останню.

Вже за кілька секунд обидва зігнулись і почали блювати прямо в коридорі. Відступила на кілька кроків назад, спостерігаючи, як вони, стогнучи, намагаються знайти свої цукерки з протиотрутою. Це зайняло деякий час. Відчула дивне, гірке задоволення. Це був перший, хоч і жорстокий, урок, я більше не "зануда".
Коли, нарешті, їм стало краще, вони повернулися до мене — з підозрою.
— Але як?! Ми ж бачили, що ти її з’їла і нічого не сталося!

Я показала свою руку, де ще лежала їхня цукерка. Повторила рух — кладу цукерку до рота і її жую, а тоді відкрила долоню, де вона залишалась.
— Маґли називають це фокусами. Ще маленькою, навчилась кількох, з додаванням магії. Ви справді думаєте, що я настільки дурна, щоб з’їсти щось, що потрапило від вас?

Вони знизали плечима й посміхнулись.
— Варто було спробувати. Роннікс і досі ведеться — ми все літо над ним експериментуємо.

Вони стали по обидва боки від мене, поклали руки мені на плечі й повели до кухні.
— А знаєш, ти не така вже й зануда, як ми думали.
— Навіть трохи цікавіше стало, відколи ти тут.
— Хоча якби ти перестала так злити маму, ми були б вдячні. Бо через це наші покарання стають жорсткішими.
— І якщо натомість ти б вирішила нам допомогти...

Вони говорили вдвох, перебиваючи одне одного, ніби читали думки.
— Я не буду випробовувати на собі ваші винаходи, — одразу попередила їх.
— О, ні-ні. Для цього у нас є молодший брат. Але...
— У твоїй голові стільки інформації...
— І вона просто лежить без діла...
— А якби її використати — це могло б принести тобі дохід...
— Ви хочете, моєї допомоги в розробці винаходів? — здивувалась. Потім згадала: одного разу вони вже пропонували мені це. Тоді я відмовилась — правильна й дисциплінована, як завжди.

Близнюки тільки ще ширше вишкірились.
Я задумалась. Це справді могло бути цікаво. І корисно. І, зрештою, прибутково.

— Мені треба подумати. Якщо погоджуся, то ми все задокументуємо і пропишемо юридично, бо знаючи вас, можу перетворитися на вашого ельфа, що не відповідає моїм фінансовим цілям, — додала я, на що хлопці лише задоволено перезирнулися, як задоволені коти.
— Та ніколи в житті, — майже проспівав Фред.
— Ми б з тобою не жартували, Гермі, — додав Джордж.
— А ця цукерка, якою ви мене пробували нагодувати п’ять хвилин тому, — не рахується? — подивилася на них з усією суворістю.

Вони проігнорували мій настрій, і ми в цей момент зайшли на кухню. Зміна атмосфери була помітна одразу. Якщо Фред і Джордж на мене не ображалися, то решта Візлі — навпаки. Хоч кухня виглядала такою ж затишною, за столом панувало напруження. Я відчувала косі погляди Моллі, Рона і Джіні. Містер Візлі намагався завести розмову про Францію, маґлівські речі, але вона не клеїлась.

Сіріус загубився десь у своїх думках, а Ремус, який раніше був поруч, кудись пішов, і тепер не було кому його відволікти. Коли вже здавалося, що ці страждання закінчаться, у вікні з’явилася невідома сова, що принесла листа Артурові. Його обличчя зблідло, а рука зім'яла листа так, ніби він боявся його відпустити.

— На Гаррі напали Дементори в маґлівському Лондоні. Він застосував Патронуса біля маґла. Його паличку хочуть зламати, а його вигнати зі школи. Мені треба терміново в Міністерство!

Чоловік говорив поспіхом. Від швидкого руху стілець з гуркотом впав на підлогу, в когось задзвеніла тарілка. Кухня вибухнула питанням і неймовірним шумом. Усе це розбудило портрет — і до загального безладу долучився вереск Вальбурґи: Зрадники крові! Виродки! Бруднокровка!..

Будинок перетворився на хаос. За кілька хвилин прилетіло ще кілька інших сов, в тому числі від Дамблдора. Сіріус в цей час пробував переконати Артура, що він піде з ним — хоча б у формі Анімаґа. Але у повідомлені Дамблдора, йому це прямо заборонялося, обрубавши його останню надію на дію. Артур зник в каміні, а Моллі, заламуючи руки, схвильовано металася кухнею.

Сіріус тихо вилаявся, взяв пляшку вогневіскі і зник. Ми ще сиділи на кухні, та спостерігати, як місіс Візлі стукає посудом і час від часу схлипує — нестерпно. Близнюки спробували пожартувати, однак вона так люто на них подивилася, що навіть вони злякалися. По черзі кожен з нас поспішив вибратися звідти.
Я знала, що з Гаррі все буде добре. Відносно добре. Його привезуть сюди, наляканого, трохи злого і ображеного на всіх. Дамблдор з судом все владнає і він щасливо повернеться в школу. Сьогодні йому ніяк не допоможу, а наступні кілька днів будуть напружені.

Скориставшись нагодою, що всі розділилися, я надумала пошукати Сіріуса. Підозрювала, як він зараз почувається: безпомічним, лютим. Можливо мені пощастить і чарівник ще не сильно напився. Обійшла усі коридори, заглядаючи в кімнати, та його ніде не видно.

Він згадував щось про вихід на дах, та жоден зі знайдених мною виходів не підійшов. Тоді подумала, що двері можуть бути приховані магією. Методично ходила коридором останнього поверху, час від часу кидаючи Revelio. Коли вже майже здалася, стіна під моєю паличкою нарешті замерехтіла, і переді мною з'явилися приховані двері. Нарешті. Я відчула тріумф, але стримала подих. Акуратно відчинивши двері, піднялася сходами вгору.

Я чекала черепичний дах, однак виявила терасу з рослинами, лежаками і видом на зоряне небо. Напевно, ззовні накладено чари, що створювали ілюзію звичайного даху. Після задушливих, темних коридорів ніби опинилася в іншому світі.

На одному з лежаків сидів Сіріус, з пляшкою в руках. Він дивився вгору, ніби намагався знайти в зорях відповідь, якої не міг дати собі сам.
— Мав би знати, що навіть приховані роками двері тебе не спинять. Ремус не дарма називає тебе найяскравішою відьмою свого покоління. Навіть близнюки не знайшли цей вхід, а вони переривають тут усе з початку літа.
— Вони не знали, що шукати, — промовила я, сідаючи поряд. — З Гаррі все буде гаразд. Його не виженуть і паличку не зламають. Дамблдор все владнає.

Кілька хвилин було тихо, тільки віддалений шум міста доносився сюди, ніби з-за завіси. Чарівник випив ще ковток прямо з пляшки, а тоді почувся його хрипкий голос:
— Знаю. Дамблдор завжди все ладнає. Поки я, його хрещений, сиджу тут і витріщаюся на зірки, — з гіркотою виплюнув він, зробивши черговий ковток. У ньому вирувала злість. — А я, наче чемний собачка, сиджу тут на повідку і виконую кожну команду.

На мить замовчав, а тоді приречено видихнув:
— Не слухай мене. Зараз я не в найкращому стані.

Мій план говорити з ним про майбутнє, яке стало мені відомим, — провалився. Зараз Сіріус надто розбитий і злий. І п'яний. Почувши те, що йому не сподобається, він би не зміг стриматися, а одна я з ним не впораюся. Тому цю розмову доведеться відкласти на інший день. Спробувала відволікти його іншими темами.

Ми говорили про Гаррі і школу. Я розповідала йому про наші кумедні пригоди, а він, розслабившись, згадав кілька розіграшів Мародерів. Потім почав розпитувати про мене, моє дитинство і сім’ю. Я розпитувала про нього. Своїм дитинством ділився неохоче, — не те що охоче згадуєш. Випитий алкоголь трохи розв'язав йому язик. Спробувала перевірити свою теорію:

— Сіріусе, мені не хочеться нагадувати тобі про Азкабан… — на мить замовчала. — ти протримався стільки років. Це завдяки магії розуму?
Його обличчя ховалося в тінях, тому не змогла розпізнати реакцію. Можливо, я зайшла надто далеко.

— Оклюменція, так. Це одна з причин. Коли я не був у формі Анімаґа, то закривав свій розум. Мені пощастило, що в Блеків це природний талант.
— А Легіліменція? — уточнила.
— Ні, цього мені не дісталося. З Блеків найкращою була Белатриса, вона любила цим вихвалятися. Можливо, ще Нарциса, тільки це лише моя здогадка, кузина ніколи не підтверджувала. А чому тебе це цікавить? — повернувся до мене, голос був міцніший, і я зрозуміла, що Сіріус не такий п'яний, як показував.

Повагавшись, я трохи розповіла про своє літо. Не про артефакт, а про навчання, в тому числі й оклюменції. Він захоплено свиснув, коли почув ім'я Арно Лорена, який мене тренував. Виявилося, за його аврорських часів про того ходили легенди навіть тут, в Англії. Чарівник кілька разів приїжджав для розслідувань в Лондон. Ця розмова трохи збадьорила його, і ми навіть домовилися, що до початку навчання проведемо кілька тренувань.

Це, в свою чергу, повернуло нас знову до теми Гаррі і що його теж можна залучити до цього. Думка про те, що він буде вчити свого хрещеника, підняла йому настрій. Коли помітила, що вже пізній час, то попрощалася. Сіріус вирішив залишитися там, після в'язниці спати просто неба — розкіш.

В будинку уже всі спали, тому зрозуміла, що зараз слушний момент, щоб взятися за свою найважливішу місію. Тихе Lumos, і я повільно спустилася на перший поверх і пробралась у вітальню. Завдяки спогадам про майбутнє, я точно знала, де шукати перший горокракс — медальйон Слизерина, який вартував життя Реґулусу.

Зайшовши в темну вітальню, одразу направилася до комода. В кімнаті панувала гнітюча атмосфера. Гірше, ніж в усьому будинку. На мить завагавшись, відкрила потрібну шухляду. Серед купи мотлоху, окремих виделок, ножів і паперів лежав він.

Ззовні нічого особливого. Невеликий, срібний з якимось гравіруванням, яке важко роздивитися при тьмяному світлі. Взявши його в руку, мене одразу охопила гнітюча енергія. На мене навалилася важкість, завагалася, чи правильно я роблю. Чи взагалі варто боротися? За що, за світ, який мене ніколи не прийме?

Я спробувала силоміць очистити свій розум, мої ментальні стіни трусилися. Не чекаючи, поспішила до своєї кімнати. У Франції придбала скриньку для темних артефактів з нанесеними рунами глушіння, щоб приховати магічний резонанс. Там він буде у безпеці, поки я не знайду те, чим його можна знищити.

Я прокралась у свою кімнату, закрила двері і вже хотіла видихнути з полегшенням, коли почула хрипкий голос:
— Маленька бруднокровка забрала кімнату, якої недостойна. Прокрадається вночі. Краде речі, що їй не належать. Крічер цього не дозволить. Крічер охороняє дім роду Блеків.

Кімната була темною, світло з моєї палички створювало глибокі тіні, але я помітила очі ельфа, що світилися злобою. Стояв нерухомо, губи викривлені в дику усмішку, показуючи гострі брудні зуби. Він не кричав, не намагався всіх розбудити — і саме тому це здавалося ще гірше.

Chapter Text

Герміона

Я заціпеніла і затамувала подих.

Крічер стежив за мною весь цей час. Думки змінювалися в голові з шаленою швидкістю. А він продовжував сипати образами, шипіти, повільно підступаючи ближче. Його очі невідривно прикуті до медальйона в моїй руці. І виглядав він так, ніби ось-ось накинеться, щоб його забрати.

— Крічере, послухай… — спробувала я, але він не зважав, бурмочучи про «бруднокровку, яка не знає свого місця».

Мені потрібно щось придумати. Дуже швидко.
— Мені відомо, яке завдання дав тобі Реґулус перед тим, як загинув.

Тиша. Крічер завмер, злісно витріщившись на мене.
Побачивши зміну, вирішила ризикнути. Це був безрозсудний і небезпечний крок, але в цей момент не бачила іншого виходу.

Вдихнувши глибше продовжила говорити:
— Те, що я скажу далі, — наша таємниця. Розумію, що ти не можеш присягнути, і якщо господар тебе запитає — ти маєш відповісти. Але поки цього не станеться, все, що прозвучить у цій кімнаті, залишиться між нами.
— Чому Крічер має слухати бруднокровку, яка захопила кімнату найкращого з роду Блек?!
— Я теж вважаю, що Реґулус був чудовим. І знаю, що ти був його улюбленим ельфом. У тій печері він не дав тобі випити зілля — не хотів, щоб ти страждав.

Очі Крічера округлилися, наповнилися слізьми.
— Реґулус був мужнім. Ти пам'ятаєш, що він зрікся Темного Лорда. Хотів його знищити. Прагнув змін. І в нього було останнє прохання до тебе — знищити цей медальйон. — Я підняла руку, демонструючи його. — Ти намагався. Але не зміг.

Крічер дивився мовчки. Тепер у його погляді не було огиди — лише холодний розрахунок. Ельф мовчав, чекав, що скажу далі. Він був розумнішим, ніж усім показував.

— Я можу його знищити. Але мені потрібен час. Кілька місяців, бо цю магію може зруйнувати тільки кілька речей. Наразі його треба сховати. У мене є скринька, в якій магія медальйона буде приглушена і ніхто крім мене не зможе її відкрити. Вона буде у цій кімнаті, і ти зможеш її стерегти.

Повільно підійшовши до столу, відкрила чарівну шкатулку й поклала медальйон всередину. Коли вона закрилася, було відчуття, що в кімнаті стало легше дихати. Наче сама магія навколо стала чистішою.
Цей уламок душі Волдеморта роками отруював це місце. А ельф жив у цьому домі багато років. Як він це витримав?

— Звідки бруднокровка стільки знає про Крічера і господаря Реґулуса?! — Він примружився, підозріло вивчаючи мене.

Я витягла куплений в Парижі кулон, що висів в мене на шиї і показала йому. Його очі розширилися.
— Часовий оберіг, — прошепотів він.

Цього разу здивувалась я.
— Звідки тобі відомо, що це?
— Крічер знає все про шляхетний дім Блеків. Пам'ятає легенди. Це один із скарбів роду. Оберіг. Крічер не розуміє, чому амулет обрав бруднокровку.
— Обрав? Я купила його в антикварній крамниці.
— “Оберіг” не купують. Він сам обирає, де йому бути, — пояснив так, почув від мене якусь дурницю.
— А що ти ще про нього знаєш?
— Легенду. Перекази. Він оберігає рід Блеків. Кулон активується, коли порушено хід часу. Бруднокровка активувала кулон?

Я скривилась. У нас, здається, вже починався нормальний діалог, але це слово боліло.
— Не спеціально. Він сам. Я… щось побачила. Через це і відома твоя історія. І що буде. Ти вже шукаєш можливості, як зрадити Сіріуса, бо він тобі не подобається.
— Кривавий зрадник, — буркнув він.
— Але ж тоді й Реґулус — зрадник. І ти все одно йому вірний.

Крічер стис губи, примружив очі, запихкотів. Це йому не сподобалося.
— Скоро в тебе буде шанс зрадити Сіріуса, — продовжила я. — Одного разу ти цим скористався. Але через це не залишиться нікого з роду Блек.

Його вуха затрусилися. Погляд скакав по кімнаті. Шукав, чим себе покарати. Він потягнувся до товстої книги, що лежала на полиці. Схопивши її двома руками, замахнувся, щоб вдарити себе.

— Зупинись. Нам потрібно бути тихими. Не смій карати себе. Цього разу все буде інакше. Я зроблю все, щоб зберегти якнайбільше Блеків. Ми зробимо, — говорила дуже швидко і тільки надіялася, що він мене послухає.

Крічер знову дивився на мене. Руки тремтіли, ніби все ще хотіли виконати задумане, але за кілька секунд книга впала на підлогу. В очах точилася внутрішня боротьба. Його виховання було проти таких, як я. Але на іншій шальці — зникнення його улюбленого дому.

— Якщо магія вибрала бруднокровку... хто такий Крічер, щоб цьому протистояти? — було враження, що слова ледве пробиралися крізь його горло.

Видихнула з полегшенням. Вперше за кілька хвилин повірила, що мені вдасться його переконати. Я опустилася на підлогу, щоб не нависати над ним. Простягнула йому руку, щоб потиснути.

Ельф все ще дивився на неї, ніби це була отруйна змія, але все ж, його рука почала повільно підійматися. Ми доторкнулися. Його долоня, маленька, кістлява, з сухою шкірою і мозолями. Але потиск був сильним, впевненим. Здалося, що руки нагріла тепла магічна хвиля. Ми обоє завмерли від цього відчуття.

Після цього він трохи розслабився. Можливо змирився. Я заговорила майже шепотом, наче говорити голосно було не правильно.
— По-перше, була б вдячна, якби ти перестав мене обзивати. Мене звати Герміона.
— Крічер буде звертатися: міс Герміона, — він скривився, ці слова далися йому важко.
— Добре. У мене є план. Якщо ти допоможеш, ми обидва отримаємо те, чого хочемо. Медальйон буде знищено. Ти помстишся за Реґулуса.

Його очі блиснули, як у хижака.
— А що міс Герміона отримає від помсти?
— Я і близькі мені люди можуть постраждати від тих же ворогів. Не тільки Волдеморт. Я хочу, щоб вони зникли. Щоб через них більше ніхто не загинув — ні чарівник, ні ельф. Якщо ти згоден допомогти, я скажу, що потрібно робити. Я сформулюю це так, щоб не суперечити наказам Сіріуса. І я обіцяю: зроблю все, щоб зберегти дім Блеків.

Старий ельф уважно дивився на мене. Здається, він обдумував все, що я йому сказала, та вирішував, наскільки мені довіряти. Але було ще щось. Його поведінка змінилася і він виглядав ще трохи здивованим.

— Крічер вірить молодій леді. Що міс Герміона хоче, щоб Крічер зробив?
— Ти розумієш, що цей будинок — штаб-квартира Ордену Фенікса. Тебе тут недооцінюють. Ти стежиш за їхніми зборами?
— Галасливі зрадники крові… — почав, але замовк.
— Продовжуй це робити. Мені потрібно бути в курсі, про що вони говорять. Але важливіше, щоб скоро це припинилося. Ми повинні зробити так, щоб дім перестав бути штаб-квартирою. Щоб вони самі захотіли з'їхати. Обрати нове місце. Коли я сюди повернуся, Сіріус має бути сам. Нехай бруд повертається одразу після прибирання. Вальбурґа кричить частіше. Нехай запах з холу розповзається далі. Але тебе в цьому не мають запідозрити. Це має бути непомітно.
На його обличчі з’явився такий вираз, що я спершу подумала — він збирається мене вкусити. Його губи широко розійшлися, і я могла порахувати кожен зуб. Але потім зрозуміла: він усміхається.
— Ми не можемо поки довіряти нікому. Тому ти маєш продовжувати ображати мене при інших. Поводься, як завжди. Нам не можна привертати увагу, особливо Дамблдора. Але Сіріусу не може нічого загрожувати, ми повинні його врятувати. Трохи пізніше я йому все поясню. Просто... зараз ще не час.

Після розмови на даху я зрозуміла: поки в домі є інші — я не можу говорити відверто з Сіріусом. Хоч він вміє захищати свій розум, характер у нього вибуховий. Спершу треба його стримати. І я сама з цим не впораюсь.

— Крічер може. Крічеру це сподобається. Геть зрадників з родинного будинку найблагороднішого дому Блек. Ніхто не знає цей дім краще за Крічера. — Він зловісно вишкірився і зник з тріском.

Я залишилась сидіти на підлозі — приголомшена тим, що тут відбулося. У мене з'явився перший союзник і ним виявився ельф Крічер. Такого в планах не було, хоча можливо це було саме те, що мені потрібно.

Але те, як горіли його очі... як усмішка спотворила його старе обличчя...

Я створила монстра. Мерліне, сподіваюся, я про це не пошкодую.

З цією думкою я пішла готуватися до сну.

Chapter Text

Герміона

Крізь сон почувся дивний звук — глухий удар, ніби хтось гатив у барабан. Підхопившись з ліжка, схопила паличку, сонно протираючи очі й намагаючись зрозуміти, що відбувається. Було ще дуже рано. Десь у коридорі знову щось стукнуло. Я тихенько відчинила двері, вийшла й виставила перед собою паличку.

І тоді пролунав ще один удар. А за ним — хор голосів:

«Ми — Блеки, кров велична й чиста,
Від зір до зір наш шлях веде…»

Це була какофонія. Хриплі, неспівзвучні голоси волали з боку сходів. Принаймні це не зловмисники прокрадаються. Прискорила крок і більше не намагалася крастися.

«Ми — гордість темна, сила пряма,
І честь роду ніколи не впаде.»

Звучало це як бойовий марш — але не для підбадьорення, а щоб налякати. Коли я дісталася до сходів, ледь не оступилася.

«У жилах — магія прадавня,
У погляді — вогонь століть.
Ми не змішаємось із тінню,
Бо наш рід — вічний, як блакить!»

Але на сходах нікого не було, а пісню «співали» голови ельфів, прикріплені до стіни. Це було... страшно, огидно — і водночас неможливо відвести погляд.
До мене приєдналися інші мешканці дому. Всі стояли вражені. Десь унизу, на портреті, Вальбурґа розмахувала паличкою, наче диригент.

«Хто зрадить — буде забутий,
Його ім’я — попіл і пил.
Ми — Блеки: славні, непохитні,
І наш вогонь ніколи не згасне!»

Настала оглушлива тиша. Лише Вальбурґа, мов божевільна, плескала в долоні.
Я досі не могла відірвати очей від голів.

— Ну, могли б попередити, що у вас такий будильник, — пробурмотіла я.
— Це було надзвичайно... жахливо, — майже водночас вигукнули захоплені голоси Фреда і Джорджа.

Вони збігли вниз сходами і навшпиньки придивлялися до голів, я майже бачила, як у них в голові народжується нова шалена бізнес-ідея.
Місіс Візлі щось пробурмотіла про «жахливий дім» і пішла до себе. Джіні мовчки подалась за нею. Рон повернувся до мене широко усміхаючись, хотів щось сказати та в ту ж мить згадав, що досі на мене сердиться. Тоді опустив погляд, швидко відвернувся, але було помітно, що він почервонів аж до вух. З тихим бурмотінням теж зник у своїй кімнаті.

Сіріус стояв поряд — з таким виразом, ніби не знав, сміятися йому, чи витягти паличку і кинути прокляття. Я згадала про свою домовленість із Крічером і зрозуміла: це його робота. Відчула, що мені має бути за це соромно, але якщо все вдасться, це буде краще для нього.

— Не хвилюйся, Сіріусе. У моєї бабусі є годинник, який щодня рівно о 12-й грає гімн, а у віконечку кат відрубує комусь голову. Вона вважає це дуже смішним подарунком, — спробувала підбадьорити я.

Чарівник гірко засміявся. Поправив своє волосся.
— Мерлін, здається, цей дім хоче нас усіх вижити.
— А ми йому не піддамося, — відповіла й позіхнула. — Але я б ще трохи поспала.

Я вже розвернулась, щоби йти до кімнати, як раптом із-за спини пролунав голос Джорджа:
— Геееермі, — протягнув він. — Ти вирішила довести нашого Ронні до інфаркту?
— Я думав, що навіть його волосся загориться, — зареготав Фред.

Опустила погляд. Ах так — зелена шовкова піжама, подарована бабусею. Вона справді мені пасувала. Але для чарівного світу — надто відверта. Не обертаючись, показала близнюкам непристойний жест і грюкнула дверима.
Цей день буде довгим.

________________________________________________________________________________

Я вже не лягала спати. Прийняла душ, переодяглася і присвятила ранок перегляду свого плану. Додавання Крічера мало б полегшити виконання частини з них. Подумала і над пропозицією близнюків. У майбутньому їх магазин викличе фурор, і це було б вигідно долучитися. Це гарна можливість для інвестицій, про які мені говорив гоблін у Ґрінґотсі. Він радив знайти щось, куди вкласти частину грошей. Але це також можливість мати союзників. Вони завжди були щирими й відкритими і, хоч постійно жартували і намагалися розіграти, були гарними друзями.

Я могла б не лише допомогти з винаходами, але й вкласти гроші, щоб їх бізнес розвивався швидше. Влітку Гаррі віддав їм свій виграш, цього достатньо для початку, але не швидкого. У моє сховище на цей час вже мали б перевести частину спадку від бабусі. У мене виникло ще кілька ідей, доведеться написати кілька листів у Ґрінґотс. Коли я згадала про час, уже був пізній сніданок.

Спустившись на кухню, стало зрозуміло, що більшість уже поснідали. Я зробила собі чаю, взяла млинці, які хтось залишив під стазисом, і сіла за стіл. Майже одразу туди заскочив Ремус — втомленіший і пом'ятіший, ніж завжди. Синці під очима робили його ще старшим.

Він зробив собі чаю і втомлено сів за стіл поряд зі мною. Подарував мені легку посмішку.
— Все гаразд? Є новини про Гаррі? — запитала я.
— Має відбутися розгляд його справи, але Дамблдор вважає, що зможе переконати в його невинності, — голос сирий, але відчувалося полегшення. — Ти пропустила зранку скандал, як Моллі накинулася на Манданґуса. Виявляється, саме він залишив свій пост, не приглядав за Гаррі.

При згадці про Манданґуса в голосі з'явилося легке гарчання. Хоч Ремус вірив у силу директора допомогти Гаррі, сам інцидент його ще не відпустив. Те, що на нього напали дементори, налякало всіх. Я ж відчула укол вини. У мене був шанс не допустити цього, попередити. Але я свідомо вирішила не втручатися в цю ситуацію. Чи справді це правильно? Коли друзі дізнаються про це, вони пробачать мені?

Піднявши голову від своєї чашки побачила, що Ремус уважно спостерігає за мною. Він завжди був уважним:
— А ти, Герміоно. У тебе все добре? Ти змінилася з того часу, як я тебе бачив.
— В мене все чудово. Канікули видалися насиченими…

Нашу розмову перебили брати Візлі, які з шумом залетіли на кухню. Побачивши їх, чоловік важко видихнув, але я бачила, як кутик його губ смикнувся вгору. Але перш ніж він заговорив, почувся дзвінок каміна, з якого почувся голос Артура:
— Ремусе, ти там? Чекаю тебе в своєму кабінеті.

Обличчя у вогні зникло, і мій колишній учитель, швидко попрощавшись, заскочив у камін і зникнув. Тим часом хлопці всілися по обидва боки від мене.
— Привіт, наша пташечко!
— Ти вже обдумала пропозицію?

«Мерлін, було так складно говорити з ними одночасно»

Вдаючи, що мені не дуже цікаво, з'їла ще один млинець під їхніми пильними поглядами. А тоді заговорила:

— Хочу 25% у вашому бізнесі. Готова вкласти 500 галеонів зараз. Буду допомагати з удосконаленням ваших винаходів і пропонувати свої. Я збережу права на все, що вигадаю сама, і з цих товарів 75% доходу мої. І, — підняла палець, — ніхто не має знати про мою участь.
Близнюки переглянулись — між ними відбувалась мовчазна розмова. Вони явно не очікували на таку швидку згоду.

— Ґрейнджер, це ж грабіж. П’ять процентів, — сказав Фред.
— Двадцять п’ять, — повторила я.
— Не будь гобліном, солоденька. Десять, — тепер Джордж.

Ми торгувались кілька хвилин. У підсумку зійшлися на п’ятнадцяти в їхньому бізнесі і 60 — за мої винаходи. Це було трохи краще, ніж я сподівалася. Напевно, моя згода застала їх зненацька. Домовилися, що вони підготують документи, а я надішлю листа у Ґрінґотс. Вони одразу ж сунули мені свої замітки щодо проблемних прототипів.

Нашу розмову перебила поява їхньої матері. Побачивши синів, вона наставила на них паличку і відправила очищати одну з кімнат. Тоді обернулася до мене:
— Герміоно, ти приєднаєшся до нас? — запитала з усмішкою, яка ледь приховувала невдоволення.
— Не сьогодні, місіс Візлі. Сіріус обіцяв показати мені бібліотеку, я хотіла б її дослідити.

Вона стиснула губи, але промовчала.
Я подякувала за сніданок, помила за собою посуд і втекла з кухні, поки це не перетворилося на ще один скандал.

Хоч ми з Крічером домовились лише вчора, він уже встиг зробити більше, ніж я очікувала. Окрім хору ельфійських голів, частина будинку знову почала брудніти — навіть ті місця, які вже прибрали. Запах став сильнішим і поширився далі.

Але навіть у цьому хаосі відчувалося зникнення частини темної магії. Попри бруд, павутиння і запах, тут не відчувалося тієї безнадії, що панувала вчора. Імовірно, якби не зусилля ельфа, тут навіть би прибиралося легше.

__________________________________________________________________________________

Я вирушила на пошуки Сіріуса. Знайшла його в кімнаті, де тимчасово жив Бакбік. Він саме годував гіпогрифа чимось схожим на мертвих пацюків. Я вирішила не придивлятися.

Він виглядав краще, ніж учора ввечері. Принаймні, трохи взяв свої емоції під контроль. Під моїм пильним поглядом він змирився з тим, що від мене не відчепитися, і провів до бібліотеки.

Кімната вражала своєю похмурістю, і одне запилене вікно лише підкреслювало цю атмосферу. Кілька стелажів стояли тісно один біля одного, а також стіл і кілька крісел. Книг було багато, можливо це була найбільша домашня бібліотека, яку я бачила. Відчула легке захоплення, як завжди, коли мене оточували ще не прочитані книги.

— Книги на нижніх полицях останнього стелажу краще не брати. Вони можуть бути небезпечні для маґлонароджених, — він вибачливо подивився на мене. — Я б вже давно віддав їх на знищення, але краще коли це робить спеціальна людина.

Прогудівши щось у відповідь, почала блукати між полицями, вибираючи книги й левітуючи їх до столу. Поки ходила, Сіріус розповідав все, що знав про ситуацію Гаррі. Я зрозуміла, що його настрій покращився, бо за два дні похресник буде тут. А це понад тиждень на їхнє спілкування. Навіть те, що його не взяли в команду супроводу, не сильно зіпсувало йому настрій.

— Після вечері чекаю тебе на даху. Покажеш, чого навчилася. А я йду перевірю Візлі, — потер лице рукою, він справді втомився від цього хаосу. — Святий Салазар, вже не знаю, хто гірший. Близнюки, що намагаються щось вкрасти для своїх експериментів, чи Моллі, яка як ерюмпент бездумно суне в кожну кімнату, не думаючи про наслідки.

Коли він пішов, я взялася за перегляд вибраних книг. Більшість стосувалися магічного законодавства. Серед Блеків було багато тих, хто очолював Візенгамот, тому літератури було достатньо. Якщо я хочу допомогти звільнити Сіріуса, мені потрібно зрозуміти, як все працює. Зараз є наказ, який дозволяє дементору витягти його душу, без будь-якого слідства.

Також знала, що цей вирок не був законний, а справжнього суду ніколи не було. Він не знає, але саме Дамблдор відправив його в Азкабан. Потрібно знайти прецеденти в минулому, які б дозволили переглянути його справу, але так, щоб Дамблдор не дізнався. Поки не стане пізно. Я не розуміла чому, але відчувала, що він робив усе, щоб тримати Сіріуса під контролем, а точніше під замком або далеко від Гаррі.

В обід Крічер на мить з'явився біля мене, поставив тацю з їжею і зникнув. Від цього маленького прояву турботи стало тепліше, можливо мені все ж вдасться подружитися з цим старим буркотливим ельфом.

Поволі, але в моїй голові кристалізувалася чітка схема порятунку. Скликати закрите засідання Візенґамоту буде просто, оскільки він є вихідцем зі старої чистокровної родини і має право на повторний розгляд справи. Головне, щоб хтось з родичів подав таке прохання від його імені. Найсильнішим доказом його невинності можуть бути його спогади. Оскільки в його справі не було свідків-чарівників, то це мають дозволити. Якби чарівне суспільство не було таким відсталим, то я чи Гаррі могли свідчити і розповісти про зустріч з Пітером Петіґру. Але ж ні, до повноліття наші слова не беруться до уваги.

Але я не збиралася здаватися. Має бути і запасний план. І запасний план до запасного плану. Якщо суд почнеться, не має бути жодного шансу, що він пройде не так.
Коли рука вже боліла від писання, а в голові гуділо, мене знайшов Ремус і притягнув на вечерю.

За столом усі скаржилися, як важко дається прибирання. Здавалося, сам будинок відмовлявся бути чистим. Маленькі предмети кусалися, жалили, тікали, а ті, що викинули — самі поверталися на свої місця. Портрети намагалися не відставати, постійно кепкували й коментували все, що відбувалося. А Вальбурґа, згадавши про гімн Блеків, починала його завивати щоразу, як хтось торкався штори. Навіть Моллі, здавалося, була готова здатися і припинити свій хрестовий похід проти бруду.

Під кінець вечері до нас приєдналися Тонкс і Кінґслі Шеклболт. Вона — молода, весела, з рожевим волоссям. Він — стриманий, серйозний, пронизливий. Вони ще нічого про мене не знали, а я… знала надто багато. Це було дивне відчуття — знати їхні долі, мати спогади, яких для них ще не існувало.
Я пам’ятала, як ми втратили Тонкс. Як загинув Кінґслі — чарівник, який був найкращим Міністром магії і став мені справжнім наставником.

Я була і підлітком, і тією зламаною жінкою, що пережила війну. Все водночас. Але я насолоджувалася нашим повторним знайомством. Бачити їх такими було неймовірно.

_________________________________________________________________________________

Коли усі розійшлися по своїх кімнатах, я тихенько пробралася на дах. Сіріус уже чекав. Цього разу — без вогневіскі. Можливо, через скору зустріч з Гаррі він вирішив виглядати краще. Проте зараз він виглядав переповнений нервовою енергією, ніби йому хотілося трохи побитися.

— Ну що, Кошеня, покажи, що вмієш, — сказав він із вдавано розслабленою посмішкою.

Ми виконали традиційне привітання дуелістів і стали один навпроти одного. Він досвідчений боєць, з десятками місій за спиною. Як і з Арно, з ним у мене практично не було шансу перемогти. Але я тут, щоб допомогти Сіріусу покращити настрій. І вивчити кілька прийомів і заклять від нього.

Дуель почалася з простого: Expelliarmus і щити. Я відхилялася чи відбивала. Тоді пішли прості жалячі, лоскітливі, спотикальні закляття. Це було легко. Надто легко. Раптом він дивно махнув паличкою, і я відчула, як у плече влучило щось пекуче, ніби до шкіри на мить доторкнулися розпеченим металом. Від несподіванки різко озирнулася, шукаючи, хто це, і в цей час моя паличка вилетіла з руки.

Здивовано повернулася до нього:
— Як ти це зробив? Це був удар у спину!

Він розсміявся, але все ж показав закляття Ricochetus, що діє як бумеранг. Підійде, лише для ближнього бою, і якщо спрацює ефект несподіванки від удару в спину. Ми продовжили. Попри роки в Азкабані, його магія і навички були вражаючі. Його стиль елегантніший, ніж у месьє Арно — більше хитрощів, менше покладався на фізичний бій.

Він ще кілька разів мене обеззброїв. Нічого з того, що я пробувала, не було для нього несподіваним. Але в мене був сюрприз, якого він не очікував. Мої рухи паличкою ставали більш незграбними, навіть театральними.

— Ну Кошеня, невже це все, що тебе навчили? — він продовжував наступати, а я відходити.
Коли його тіло опинилося прямо поряд із кріслом, виставила щит, а всі думки зосередила в лівій руці. Уявила, як частина магії йде туди, як мій намір перетворюється в щось реальне. Це було всього лише Accio, використане без палички. І...

Пух! — подушка полетіла Сіріусу в голову. Він затнувся, щит опустився, але рука міцно стиснула паличку. Tarantallegra — його ноги почали відбивати чечітку, Vestimenta Mutatio — і штани перетворилися в червону спідницю.
— Що за…
— Expelliarmus! — викрикнула і всі сили вклала в силу закляття.

Хоч знала, що гучність не має значення, лише намір, та від можливості подолати чарівника, я не втрималася. Закляття потрапило прямо в нього, паличка вилетіла з руки, а його збило з ніг. Він упав на спину, але його ноги в спідниці продовжували смикатися.

Затамувавши подих, очікувала його реакції, коли почула спочатку легкий смішок, який майже одразу перетворився в гучний регіт. Підійшовши ближче, я сама не втрималася: голова задерлася, з очей вже йшли сльози, ноги продовжували відбивати ритм так, що спідниця задерлася до колін.

З останніх сил кинула Finite Incantatem і вибухнула реготом.
— Я тебе недооцінив, Кошеня, — проказав він крізь сміх. — Не чекав, що грифіндорка використає відволікаючий маневр, а не лише прямий бій. І, Мерлін, ця спідниця… це ж закляття з якогось журналу для чарівниць?

Все ще посміюючись, він піднявся і сів на крісло. Збоку ми виглядали жахливо: у пилюці, одяг якщо не надрізаний, то обсмалений. Звісно, в нього справи були кращі. Ми глибоко дихали, як після довгого бігу, але обоє широко посміхалися.

— Знаєш, твоя безпаличкова магія вражає. У такому віці навіть легкий Lumos — це велике досягнення. А використати Accio під час бою, тримаючи щит… — він уважно дивився на мене.

Тут був мій шанс. Я могла йому розповісти все: про Францію, обмеження, що було на мені, амулет і майбутнє. Та він виглядав таким веселим, щасливим. Не знаю, чи бачила його таким до цього. Тому відклала важку розмову на наступний день.

— Арно наполягав, щоб я практикувала безпаличкову магію за кожної можливості. Ну, й можливо, трохи удачі, — легковажно відмахнулася я.

Наступні два дні минули так само: читання, тренування, розмови з Сіріусом. Ми дуелювали щоночі. Було неймовірно, як легко між нами запанувала дружба. Але після кожного разу я придумувала нові причини, щоб відкласти важливу розмову. Адже його знання про майбутнє знову погіршить його настрій, змусить думати про найгірше, і до його виправдання капкан безпомічності буде тіснішим.

А от Рон, Джіні й місіс Візлі практично не говорили зі мною — але я цього майже не помічала. З близнюками ж навпаки, кілька разів закривалася в кімнаті, щоб обговорити їхні винаходи. Мені вдалося допомогти з кількома прототипами, зробити їх менш небезпечними. Запропонувала їм створити серію ігор для вечірок, розповіла про кілька маґлівських і як їх можна удосконалити магічно. Вони були в захваті і майже одразу зникли, щоб працювати над цим.

На третій день прибув Гаррі. Самотній. Злий. Ображений. Саме так, як я бачила у тому майбутньому.

Chapter Text

Герміона

Пізно ввечері команда членів Ордену доставила Гаррі у будинок Блеків. Не давши йому часу оговтатися, його заштовхали в кімнату Рона, а всі дорослі зачинилися на кухні на чергові таємні збори Ордену. Не отримавши від них відповідей на свої питання, Гаррі ледь стримувався. Він ходив туди-сюди і, здавалося, ось-ось вибухне.

Це було неминуче. Він усе літо не отримував новин і відчував себе покинутим, особливо після того, що сталося на Турнірі трьох чаклунів. Відчуття провини, за те, що не втрутилася, знову залізло під шкіру.

«Якщо все піде так, як я задумала, то це допоможе Гаррі. Йому так буде краще» — мантра, яку постійно собі повторювала.

— І як ви провели своє літо? Насолоджувалися? Навіть не мали часу, щоб написати мені кілька слів про те, що відбувається? — в голосі стільки гіркоти, що я скривилася.

Рон завмер на своєму місці. Знаючи характер друга, він теж готовий до спалаху гніву. Але сьогодні навіть гірше, ніж зазвичай. Не втримавшись, він почав виправдовуватися:

— Вибач, друже! Я дуже хотів написати, але Дамблдор заборонив! — якщо він думав, що це допоможе, то вираз його обличчя показав, що вибачення лише погіршило ситуацію.
— Ах так, а ми завжди слухалися дорослих. Або, може, ви були надто зайняті тут, в курсі всіх новин, поки я залишався замкнений на Прівіт Драйв! — його голос практично зірвався, а руки стислися в кулаки.
— Це не зовсім так... — слова злетіли з язика перш ніж встигла стриматися, але це тільки більше його під’юдило.

Гаррі повністю зірвався. Кричав, що його залишили одного, нічого не пояснили, не повідомляли, що відбувається в чарівному світі. Забули про нього. Хоча це ж він бився з Волдемортом. Не один раз. Він знайшов філософський камінь, переміг василіска, змагався з драконами. Адже за це його тримали в ізоляції. Про те, що ми з Роном допомагали йому на кожному кроці, він зручно забув.

На мить згадала цю сцену в тому минулому житті, тоді я плакала і просила вибачення, здригалася від кожного звинувачення. Хоча просто зробила те, що від мене вимагав Дамблдор. Реакція Гаррі була дитячою, але цілком зрозумілою. Усі наші шкільні роки директор сприяв бажанню Гаррі бути в центрі подій. На наші порушення правил не просто закривали очі — їх винагороджували.

Зараз, коли змогла побачити все збоку, то розуміла, наскільки це неправильно. Його імпульсивність і нерозважливість вміло підживлювалися й використовувалися старим маніпулятором.

Але, Мерлін, найнебезпечніший елемент у моєму майбутньому плані може бути саме Гаррі. Як тільки він запідозрить, що щось відбувається без нього, полізе туди, як гіпогриф на грядку. Я маю врахувати його характер.

Рон стояв заціпенілий, очі широко відкриті, а обличчя почервоніло аж до самих ко́ренів волосся. Зазвичай Гаррі підбирав слова, щоб не образити його, але він говорив без стримування. Ще один показник, як жахливо пройшло його літо. Але до правди він ще не готовий. Поки не усунуто Волдеморта й Дамблдора — це надто ризиковано. Серед нас усіх його розум найнебезпечніший. Волдеморт має доступ через зв'язок, а Дамблдор постійно зчитує, щоб бути в курсі його планів. А оклюменція — не його сильна сторона. У тому майбутньому він став аврором, але навіть тоді не навчився нормально захищати свої думки.

Раптом у кімнаті пролунав гучний тріск, який налякав усіх. Гаррі замовк, Рон відскочив і впав на ліжко, а я лише встигла потягтися до палички. У кімнаті стояли близнюки, які явно насолоджувалися створеною ними реакцією:

— Ой, Гааааррі, якщо можеш — кричи трохи голосніше... — протягнув Джордж, потираючи ліве вухо.
— Здається, тебе не почути лише на кількох сусідніх вулицях, — додав Фред, прочищаючи праве вухо.

Гаррі так сильно почервонів, що його шрам тепер виглядав майже білим. Провів рукою по волоссю, від чого його і так сплутана зачіска стала ще більш скуйовдженою. Тут Рон згадав про мене і спробував накинутися зі звинуваченнями:

— А ти чому мовчиш?
— Мене ж не було все літо. І я писала йому з Франції. Гаррі, ти отримав мої листи й подарунок?

Не думала, що це можливо, але він став ще червонішим. Голос став невпевненішим і ледь белькотів:
— Емм, так... Дякую, Герміоно. Я не міг відписати, бо не мав грошей, а Гедвігу так далеко посилати не хотів.
— Все гаразд. Я так і подумала.

Двері в кімнату з грюкотом розчинилися, і до нас приєдналася Джіні. Вона виглядала роздратованою. Закривши за собою двері, вона сперлася на них:
— Кухню зачарували, і мені не вдалося їх підслухати, — вона кинула у Фреда видовжене вухо, один з винаходів братів.

Той упіймав і акуратно запхав у кишеню. Спостерігаючи за цією сценою, Гаррі нарешті заспокоївся і вже спокійніше запитав:
— Ну, ви нарешті розповісте мені, що саме відбувається?

Візлі навперебій почали розповідати про Орден і те, що їм про нього відомо. Про літо в будинку Сіріуса, конфлікт із Персі. Гаррі дізнався, що історію про повернення Волдеморта вважають брехнею, а його самого й Дамблдора висміюють. Це спричинило ще один вибух емоцій.

Мені роздирали протилежні емоції. Розуміла обурення друга, його біль і розчарування. Але також хотілося піти туди, де спокійніше. Ніхто з нас не винен у цій ситуації, але склалося відчуття, що ми теж його вороги. Навіть після побаченого в кулоні я вважала його своїм братом. Але часом бути його сестрою було дуже важко.

Від чергового зриву врятувала Місіс Візлі. Збори нарешті завершилися, і нас запросили на вечерю. Вона з таким завзяттям накинулася догоджати Гаррі, що це почало його заспокоювати. За столом панувала тепла атмосфера, лише з легким натяком на тривогу за майбутнє слухання.

До сімейної вечері приєдналася Тонкс, яка сіла біля мене, що дало можливість більше з нею поспілкуватися. У дівчини було надзвичайне почуття гумору, і вона вміла розповісти історії зі свого навчання так, що важко одразу зрозуміти — це провал чи вдала місія. Час від часу вона кидала якісь зауваження, від яких я, Гаррі чи Рон червоніли. Джіні і близнюки відчули в ній споріднену душу і до кінця вечері вибрали Рона як свою основну ціль. Навіть Місіс Візлі, хоч і трохи невдоволена, але не зупиняла ці дружні жарти.

Але як тільки вечеря закінчилася, всю легкість одразу як вітром здуло після слів Гаррі:
— Я хочу знати, що відбувається.

Настало напружене мовчання, дорослі переглядалися і намагалися переконати один одного самим лише поглядом.
— Абсолютно ні, — різкий голос Моллі прорізав тишу.

Вона спрямувала свій вбивчий погляд на Сіріуса, який, вдавши що струшує пилинку з рукава і не зважає на неї, додав:
— Він має право знати.

Далі почалася суперечка дорослих, де кожен наводив свої аргументи. Хоч насправді проти виступала лише Моллі. Артур і Ремус, попри пронизливі крики жінки, підтримали Сіріуса. Проблема лише в тому, скільки йому можна знати.

Побачивши, що вона в меншості, Моллі фиркнула і сказала, що вона в цьому участі не бере, як і решта дітей. Тут на її авторитет чекав ще один удар. Я не пішла, бо «хто мені заборонить?». Фред і Джордж закричали, що вони вже повнолітні і вона не може вирішувати за них усе. На її розчарування, Артур був на їхньому боці. Побачивши жалісне обличчя Рона, Гаррі сказав, що й так усе йому розповість. Від чого Місіс Візлі ще більше розчарувалася і потягла Джіні, за яку ніхто не заступився, спати.

Як тільки двері за ними закрилися, на кухні стало тихо. Заговорив Сіріус. Він пояснив, що через страх Міністерство заперечує повернення Волдеморта, і Орден Фенікса працює в тіні. Основне завдання зараз — спостереження за можливими прибічниками, збір інформації і спроби не допустити, щоб Темний Лорд знову здобув вплив. Також пояснив, що Дамблдор зайнятий — йому доводиться лавірувати, бо Міністерство Магії активно дискредитує його.

Він хотів ще щось додати, але його зупинив м'який голос Ремуса:
— Наразі цієї інформації їм достатньо. Решта — тільки для членів Ордену.
— Я вступаю в Орден! — мало не одночасно вигукнули Гаррі, Рон і близнюки.

Я спостерігала за ними, і це виглядало так наївно. Вони ще не розуміли, що таке війна і втрати. Що таке справжня небезпека. І які вони всі не готові до того, що насувається. З такою легкістю хотіли приєднатися.

— Оце вже ні! — в кухню увірвалася Моллі. Скоріш за все, вона чула всю розмову з-за дверей. — Членами можуть стати тільки повнолітні, і, — вона подивилася на старших синів, які вже виглядали задоволеними, — ті, хто закінчив школу.

Вона поставила руки в боки, ноги розставлені, ніби готувалася чинити опір. Хлопці, голосно ковтнувши, втислися в стільці під її поглядом.

— А тепер — спати! — від цієї команди її діти миттю зірвалися і наввипередки вибігли з кухні. Я з Гаррі зробила це повільніше, попрощалися з усіма і попрямували сходами нагору. Його поселили з Роном, а моя кімната трохи далі по коридору.

Коли двері за ним закрилися, я не пішла до себе, а пробралася на верхній поверх — де був вихід на дах. Довго чекати не довелося — Сіріус за кілька хвилин теж піднявся.

— Не знаю, чи будуть сьогодні сили на дуель, — протягнув він.
— Розумію, я прийшла не для цього. Хотіла сказати, що краще відкласти тренування, поки Гаррі не повернуть паличку. Якщо він дізнається про наші зустрічі, то образиться, — пояснила своє рішення.
— Ти дуже розумна, Кошеня. І я згоден. Йому важко довелося цього літа, і нам треба підтримати його. А таємниці, особливо від нас, не покращать його настрій, — мовив він із сумною усмішкою.

Попрощавшись, повернулася у свою кімнату.

_________________________________________

Ще не було пізно, і вперше після повернення сюди у мене був час і мінімум шансів, що хтось зайде. Хоч жила тут кілька днів, ніколи не знаходила часу все роздивитися. Нишпорити в речах мертвої людини не дуже етично, але я прагнула дізнатися якомога більше про Реґулуса.

На книжкових полицях стояли шкільні підручники, зошити, додаткові матеріали та кілька книг про квідич. Пригадала, що він прийняв Мітку ще в школі, а після її закінчення прожив менш як рік. У цій кімнаті, здавалося, життя зупинилося ще до того, як він помер.

В одній із шухляд знайшла газетні вирізки про Волдеморта і напади Смертежерів — пом’яті, обпалені, місцями порвані. Виглядало, ніби хтось спершу акуратно збирав їх, а потім відчайдушно пробував знищити. Вирішила зберегти їх для подальшого вивчення.

Серед старих пергаментів знайшла конверт із фотографіями. На них Реґулус із родиною, з Сіріусом у дитинстві, з сестрами Блек. Далі — у квідичній формі після якогось матчу, щасливий. Впізнала молодого Снейпа. На одній фотографії він в обіймах невідомої дівчини. Вони посміхалися одне одному.

Реґулус був дуже схожий на Сіріуса: темне волосся, різкі риси, сірі очі, горда постава. Проте інша зачіска і серйозніший вираз обличчя трохи його вирізняли. Можливо, зараз вони стали б ще подібнішими.

Я сховала конверт до своїх речей і продовжила пошук. Остання шухляда вперто не піддавалася. Спробувала усі відомі мені відмикаючі чари — від простого Alohomora до рідкісних заклять із прочитаних мною книг. Жодне не спрацювало.

Здавалося, шухляда захищена від будь-якого магічного втручання. Та чарівники, що надто покладаються на магію, часто забувають про маґлівський "злом". Дістала з косметички шпильку і, згадавши фільми, які дивилася з татом, почала працювати над механізмом замка. Це виявилося не так легко, як виглядало. Я майже здалася, як врешті почувся тихий клацаючий звук, і шухляда відкрилася.

Там лежала лише одна невелика чорна книжка, без назви на обкладинці. Щойно розгорнула її, одразу зрозуміла — це найцінніше з усього, що могла знайти. Це була не зовсім книга, а скоріше ніколи неопубліковане дослідження.

В анотації якась Кассіопея Блек написала, що присвятила все життя дослідженню магії душі, душевних зв’язків і ритуалів — як білих, так і чорних, — які можуть використовувати душу чарівника. Це ім'я зустрічалося, коли читала в бібліотеці родинні книги. Кассіопея родичка Сіріуса, яка так ніколи й не вийшла заміж. Можливо, пізніше варто пошукати більше інформації про неї.

У змісті згадувалося: магічні клятви, душевні зв’язки, прив’язування душі, поділ душі...
Мої руки тремтіли. Ця книга — справжній скарб. Можливо, це один із найцінніших елементів майбутньої перемоги. В альтернативному минулому я так ніколи й не змогла знайти нічого, що б детально пояснило магію горокраксів, лише побіжні згадки.

Спробувала згадати, що сталося з цією кімнатою в минулому. Прибиральний запал Моллі тоді проявився набагато сильніше, і не було такого спротиву з боку Крічера, як цього разу. Вона вважала, що речей колишнього Смертежера не має залишитися в домі, і все, що не знищилося, вона дозволила вкрасти Манданґусу.

Я сіла зручніше і взялася за читання.

____________________________________________

Наступного дня мені вдалося трохи поговорити з Гаррі. Це не надто допомогло. Я розуміла, що через ментальний зв'язок із Волдемортом його роздратування лише посилюється.

Він хотів помирити мене з Роном і Джіні. А коли не погодилася просити вибачення, щоб просто припинити цей безглуздий конфлікт, — обра́зився. Та щойно Гаррі дізнався, що в будинку можна чарувати, миттєво схопився за паличку. Це викликало ще одну заборону — йому не дозволяли використовувати магію до слухання, адже паличку могли перевірити.

Я пробувала зацікавити його читанням чи навчанням, хотіла спробувати зацікавити Оклюменцією. Та більшість часу він проводив за іграми з Роном і Джіні, чи випробовуючи винаходи Фреда і Джорджа. Я ж практично весь час проводила в бібліотеці чи своїй кімнаті.

Проте в повітрі відчувалася невисловлена напруга: посмішки дорослих більш натягнуті, а перешіптування затихали, коли заходив хтось із дітей. Разом із ранковим хором від голів ельфів, криками портретів і перешкодами, які влаштовував Крічер, атмосфера в будинку була далеко не приємною.

В той день, коли Гаррі нарешті повернувся з Міністерства й повідомив, що його виправдали, всі в будинку полегшено зітхнули. Практично одразу після цього прийшли листи з Гоґвортсу, списки речей та підручників, а також повідомлення: я і Рон стали старостами.

У минулому я стрибала від щастя. Зараз думала, чи не варто відмовитися. У мене було стільки планів, а обов'язки старости могли забрати занадто багато часу. Та вони також давали більше повноважень і привілеїв, що мені точно знадобляться у цьому році.

Гаррі намагався не показувати, що йому прикро через призначення Рона, але з нього вийшов поганий актор. Це стало ще однією краплею до його розчарування. Місіс Візлі, переповнена гордістю за молодшого сина, запланувала святкову вечерю і похід по магазинах. На превелику радість усіх, особливо Гаррі, вона забула про свої обмеження щодо чаклування.

Скориставшись тим, що всі відволіклися на святкування, я повернулася до своєї кімнати. Останнім часом мені не давало спокою те, що знайшла в кімнаті Реґулуса. Тому вирішила розпитати Крічера. Він, як ми і домовлялися, ображав мене при інших, але наодинці проявляв турботу.

У моєму робочому куточку завжди з’являвся чай, закуски, додаткові книжки. Це було дивно-турботливо, як для такого буркотливого ельфа, який донедавна навіть дивитися без огиди не міг у мій бік.

— Крічере? — тихо покликала я.

Він з’явився з легким ляском.
— Міс Герміона кликала Крічера?
— Так. Я хотіла поговорити про Реґулуса. Ти знаєш, як він приєднався до Волдеморта?

Ельф на мить стиснув губи, але почав розповідати, тереблячи покрученими пальцями свою наволочку:

— Хазяїн Реґулус був дуже добрий. Кращий Блек, якого знав Крічер. Хазяїн Реґулус і його брат були дуже дружні до Гоґвортсу, захищали один одного, коли їхні батьки поводилися надто суворо. Але коли його брат пішов до Гоґвортсу і став ґрифіндорцем — він змінився. Його друзі стали важливішими за хазяїна Реґулуса. А коли молодий господар потрапив до Слизерину, його брат зовсім перестав із ним спілкуватися.

Я легко уявила це. Розкол між гуртожитками в Гоґвортсі дуже глибокий. Ми з мадам Жульєн колись про це міркували, і вона дивувалася, чому директор і викладачі дозволяють таку ворожнечу. У Бобатоні також поділяли на факультети, але там не існувало такої роз’єднаності.

Крічер продовжив:
— Молодий господар захопився Темним Лордом. Усі його друзі підтримували ці ідеї. Але одного разу він повернувся додому весь у крові. Це була не його кров. Крічер бачив, як він зачинився в кімнаті й плакав. Коли його мати, вельмишановна Вальбурга, вирішила, що її син має стати наймолодшим послідовником Темного Лорда, щоб змити ганьбу старшого, господар хотів утекти. Крічер допомагав спланувати втечу. Але хазяйка дізналася. Господарю Реґулусу дали вибір — Мітка або життя брата.

Після цих слів запанувала тиша. Ельф відвернувся, і мені здалося, що він витирав очі наволочкою.
— Крічер думає, що молодий господар зрештою став зрадником крові й допомагав Ордену. Але хазяїн Реґулус заборонив Крічерові допомагати. Казав, що це надто небезпечно. Але Крічер уміє слухати. І дивитися.

Ельф замовк, а я обмірковувала почуте. Історія Реґулуса виявилася ще трагічнішою, ніж думала. І це все здавалося таким несправедливим. Про його подвиг ніхто так і не дізнався. Але якщо він справді співпрацював з Орденом — то з ким? Можливо, зі Снейпом? Він встиг комусь розповісти про горокракси? Дамблдор знав про нього?

Я подякувала йому і відпустила. Розмова про хазяїна далася йому важко. Він справді був йому близький, не лише через магію, а й через зв’язок.
Після того повернулася до дослідження Кассіопеї. Там я знайшла набагато більше інформації, ніж очікувала.

Хоча нових методів знищення горокраксів там не описали, дізналася більше про їхнє створення. І найважливіше — є обмеження. Можна не боятися, що він знову це повторить. Те, що під час останнього вбивства його душа розкололася випадково, свідчило, що вона вже настільки нестабільна, що ще одного ритуалу не зможе витримати.

Але з’явилася нова загадка. Кассіопея стверджувала, що кожен розкол ділить і сили чарівника. Він мав би ставати все слабшим, але з Волдемортом цього не відбувається. Невже він настільки могутній?

_____________________________________

Останній тиждень на Ґріммо пролетів швидко. Я так і не знайшла моменту, щоб поговорити з Сіріусом і розповісти йому про майбутнє. Його настрій коливався щогодини. Ремуса, який умів його розрадити, послали на завдання. Інші члени Ордену старалися приходити рідше — щось відбувалося в Міністерстві, і всі були зайняті.

Я дала Сіріусу простір побути з Гаррі, хоч їхня спільна гіркота не наближала їх, а відштовхувала. Обоє хотіли діяти, але не могли цього зробити. Наш план про вечірні уроки на даху провалився — Місіс Візлі як яструб слідкувала за всіма. Вона була переконана, що спілкування з Сіріусом зашкодить Гаррі. А він не міг вирішити, кому догодити — хрещеному, який міг бути як батько, чи Моллі, яка хотіла замінити йому матір.

Уранці останнього дня спостерігала, як усі метушаться, пакуючи речі. Звісно, ніхто ще не підготувався. Мої валізи вже чекали біля дверей. Через якесь безглузде правило Гоґвортсу не могла їх зменшити — адже всі учні повинні, пихкаючи, тягнути за собою повнорозмірні валізи. Довелося залишити більшість своїх книжок і частину речей. Та Крічер пообіцяв, що подбає про мою кімнату й не впустить туди нікого.

Він також мав продовжити «заважати» зборам Ордену, щоб за кілька тижнів у домі лишився тільки Сіріус. Принаймні, після сьогоднішнього дня сім’я Візлі повернеться до себе додому.

Після такого ж метушливого добирання маґлівськими таксі, я полегшено видихнула, опинившись у поїзді. Знайшовши порожнє купе й опустившись на сидіння, нарешті дозволила собі розслабитися. Нарешті тихо. Рон і Джіні продовжували мене ігнорувати. Гаррі, який всіляко намагався не обрати сторону в нашій суперечці, все ж надавав перевагу спілкуванню з Роном. Тому вирішила уникнути незручності й сісти окремо.

Двері відкрилися, і я почула:
— Привіт, Герміоно. Ти не проти, якщо я приєднаюсь?

Піднявши очі, побачила, що в проході стояла Луна Лавґуд: яскравий, неспівпадаючий за кольорами одяг, намисто з підвіскою у формі редиски і якісь незрозумілі речі, вплетені в світле волосся. Стандартно для Луни.

— Звісно, сідай, — усміхнулася їй.

З нею було добре те, що не обов’язково говорити. Вона мовчала так само загадково, як і розмовляла. А зараз мені хотілося тиші. Поглянула на її газету — «Придира», видання її батька, яке найчастіше публікувало відверті нісенітниці.

Ось і зараз: на першій сторінці красувалася стаття про те, що Сіріус Блек нібито ніколи не тікав з Азкабану, бо ніколи там не сидів. Весь цей час він жив у світі маґлів, де став музикантом — грав на гітарі і співав. У статті якась чарівниця із захватом розповідала, що бачила його в одному з французьких клубів, де він давав концерт як запрошений гість. Яка ж дурня. Але можна вирізати статтю і надіслати Сіріусу, він би посміявся.

Я відкрила книжку й заглибилася в читання. Час від часу поглядала на Луну. Вона завжди була дивною, навіть за мірками чарівників, але водночас — такою щирою, невинною. Та дівчина, яка повернулася після війни... назавжди змінилася. Полон у маєтку Малфоїв залишив на ній відбиток.

За годину до приїзду в школу довелося відкласти читання, бо на мене чекали збори у вагоні для старост. Там не мало статися нічого поганого, але я воліла закінчити читання, а не слухати те, що й так знала.

Біля самого купе зіштовхнулася з Малфоєм і Паркінсон, які також туди прямували. Паркінсон, щойно побачила мене, негайно повисла на руці Малфоя. На мій подив, він спробував її струсити, але та тільки міцніше вчепилася.

Він виглядав як завжди високомірним, ідеально вигладжені мантії і вкладене волосся. Кутик губи злегка піднявся, ніби він хотів усміхнутися, але стримався. Згадалася наша остання зустріч і відкриття про спільного тренера. Зараз теж могла визнати, що це вийшло кумедно. Малфой, звісно, не міг пройти мовчки.

— Ґрейнджер, а де ти загубила свою другу половинку, Шрамоголового? — оглянув мене з удаваним подивом, ніби шукав когось, кого я загубила.
— Якщо ти про другого старосту, то це Рон, не Гаррі, — відповіла рівним тоном. Якщо він хотів від мене реакції, то мав би постаратися краще.

Почувши про Рона, він розреготався, дівчина теж почала хихикати.
— Це не може бути смішніше, — фиркнув Малфой. — Як вони могли вибрати найнездарнішого чарівника на місце старости?

Перевівши погляд з нього на Паркінсон, відповіла:
— Напевно, щоб компенсувати вибір другого старости в Слизерині.

Не ставши продовжувати діалог, зайшла до купе. Позаду почула, як Паркінсон шипіла:
— І що це означало?

А Малфой знову розсміявся. Не планувала ображати Рона, але гіркота від його поведінки, відколи я повернулася, підштовхнула мене до цього.

Промова про розподіл обов'язків була такою ж нудною, як думала. Не звертаючи уваги на розмови, мої думки вернулися до того, що я читала про магію душі. Там було щось, воно лоскотало якусь думку, але я постійно її втрачала.

Chapter Text

Драко

Я увірвався у потяг і швидко попрямував до свого звичного вагона.

На пероні ще було майже пусто, і мені вдалося уникнути звичного натовпу. Сьогодні я приїхав раніше, ніж зазвичай — і точно не через пунктуальність. Вчора батько повернувся додому, і залишатися там бодай на хвилину… дякую, ні. Відтоді, як я повернувся з Франції, я бачив його лічені рази — і говорив ще менше. Здавалося, усе надто спокійно, щоб бути правдою.

Матері, на жаль, так не пощастило. Вони намагалися сваритись тихо — але я чув. І бачив. Цього було достатньо.
Батько завжди був жорстоким. Я на власній шкурі знаю, як виглядають його «виховні методи» — суміш моралізаторства й болю, фізичного чи психічного, за бажанням. Але Нарциси він ніколи не торкався. Тепер… я майже впевнений, що бачив відбиток його пальця у неї на зап'ясті. Я захлинався власною злістю і безсиллям, що не міг захистити її. Я міг лише піти, залишивши її там. У більшості випадків саме я був причиною сварок; можливо, повернення в школу створить більше простору між ними.

У купе вже були Тео, Пенсі й Дафна. Тео глянув на мене своєю звичною «мені-все-байдуже» посмішкою. Цікаво, скільки зусиль йому потрібно, щоб так природно утримувати ту маску. На щастя, він теж зумів утекти з дому й провести більшу частину літа в Італії з Блейзом.

Пенсі одразу посунулася, пропонуючи місце поруч. Я вдав, що не помітив, і впав на сидіння навпроти. Вона хотіла щось сказати, але щойно розкрила рота, двері купе грюкнули, і в нього увірвався Блейз, гучний і самовдоволений як завжди.

— Ви не повірите, в кого я щойно врізався у коридорі! Так задивився на її… ноги в тих маґлівських джинсах. А коли вона наставила на мене паличку — стала ще гарячішою, — він театрально розвалився на сидінні біля дівчат.
— Це ти про кого?
— Про Ґрейнджер, — блаженно закотив очі. — Думаю, наступні кілька тижнів витрачу на те, щоб затягнути її в комірчину для мітел. Не думаю, що це має бути складно.

Пенсі скривилась, як від поганого запаху:
— Ти жартуєш. Вона ж бруднокровка.
— Я ж не збираюсь з нею одружуватись, Панс. Не знаю, як я цього не бачив раніше, але зараз вона — одна з найгарячіших у школі. І хто я такий, щоб позбавляти себе задоволення?
— Вона не має нічого елегантного. Ні постави, ні стилю. А її гніздо на голові! — обличчя Пенсі перекосилося від старої доброї ревності.

Ґрейнджер вже давно її хворе місце. Особливо після Різдвяного балу, коли вона зайшла під руку з Крумом, а всі хлопці витріщалися на неї, ніби вперше побачили дівчину. З того часу її ненависть лише зростала.
— На твоєму місці я б поводився обережніше, — кинув я. — Вона прокляне тебе ще до того, як ти встигнеш сказати «мітла».
— О, але я планую бути дуже чемним і чарівним. На відміну від тебе, я ніколи її не ображав. Кілька розмов, компліментів… — Блейз посміхнувся своєю найспокусливішою посмішкою, щоб продемонструвати дівчатам. Дафна і Пенсі захіхікали синхронно, ніби за сигналом.
— Твоя самовпевненість після тієї дівчини з Бобатона нудотна, — пробурмотів я. — Один раз потрапив у чужі трусики — і вже бог спокуси.
— Заздриш, Дрейку? — вишкірився він, знаючи, що я ненавиджу, коли мене так кличуть. — Може, й тобі колись пощастить. І, до речі, цього літа була ще одна відьма — старша і гарячіша. Я тепер маю ще кілька трюків. До кінця року хочу набрати більше десятка. А Ґрейнджер? Вона ж бруднокровка. Має бути вдячна, що я взагалі на неї глянув.

Мене ніби облило крижаною водою. Поруч Тео завмер. «Ти маєш бути вдячна…» — пролунало, як постріл. Спогад, якого я не кликав, прошив голову, мов закляття.

_____________________________

— Але він ще дитина, Люціусе! Ти не можеш бути серйозним! — голос матері зірвався на крик. А це вже було щось, бо вона вміла тримати себе в руках.
— Він уже не дитина. Час довести, що він не розмазня. Темний Лорд дивиться. Драко має долучатися до місій, щоб потім керувати своїми. Він буде прикладом, новим поколінням. Я вже сказав Нотту, що він буде, і не збираюся змінювати рішення, — голос батька був спокійним, рівним і остаточним. Я бачив по його виразу — ще одне слово заперечення, і він не стримається.

— Усе нормально, мамо. Я готовий, — намагався виглядати впевнено, поки всередині все стискалося в крихітний вузол від жахливого передчуття.
В її очах промайнув біль, але вона мовчки розвернулася і вийшла. Вона знала, що в цьому випадку не має влади — останнє слово завжди за батьком. Не глянувши на мене вдруге, він пішов до каміна. Я знав, що піду за ним, як дресирований пес.

Ми прибули до маєтку Нотта, де чекала решта батькових «друзів». І Тео. Мій друг стояв блідий, як полотно, нервово стиснувши руки. Я підійшов до нього, щоб з'ясувати, чи він розуміє, куди ми прямуємо. Але жоден з нас не наважився говорити.

У кімнаті вже панувала весела атмосфера: грубі голоси, що переривалися вибухами сміху, стукіт келихів і гіркий запах вогневіскі. Більшість вже були вдягнені в чорні балахони.

Ми з Тео трималися подалі, але до нас підійшов його батько з двома келихами. Рідина обпекла горло і погрожувала вернутися. Після того, що побачив на Чемпіонаті світу з квідичу, я вже здогадувався, чим це закінчиться. Але втекти від того, що нас чекало, ми не могли.

Нам теж дали балахони й наказали приховати обличчя. Маску носять тільки ті, в кого є мітка. Ще одна «привілегія», яку треба «заслужити».
Хтось грубо схопив мене за плече, і ми без попередження апарували. Я ледве встояв на ногах після приземлення. Перед нами невеликий котедж — тихий, без світла. Один із чоловіків уже знімав захисні обереги. Вони були слабкі й зламалися за секунди. На нас наклали заглушувальні закляття, і ми рушили вперед.
Руки стиснулися в кулаки так сильно, що я відчув, як нігті врізаються в долоні. Згадав мамині уроки оклюменції — єдине, що могло мене врятувати. Я тільки почав навчання, але з усіх сил намагався згадати все, що вона вчила. Тео, нервово смикаючи руками, йшов поруч. Коли ми зайшли в будинок, попереду хтось відкрив двері в одну з кімнат. Почулося, як хтось накладає зв'язувальні і замовчувальні закляття.

— Ну-ну, кого це ми тут маємо, — голос батька був огидно спокійним. — Я тебе попереджав, Малкольме, щоб не ставив мені перешкод. Але ти не послухав. Тепер ти побачиш наслідки своїх дій.

Ми з Тео завмерли на порозі. Нас грубо штовхнули в кімнату і направили в кут. Це була спальня. Посередині стояло велике ліжко. Але я бачив тільки двох людей — напівоголених, зв’язаних. Їх застали уві сні. Чоловік і жінка. В очах паніка.

— Ти перший, — сказав мій батько до того, хто мав бути Гойлом-старшим. — Покажи, що буває з тими, хто нам відмовляє. Твоя дружина-бруднокровка має бути вдячна за таку честь.

Розуміння вдарило мене як поїзд. Я ще наполегливіше пробував відгородитися від того, що тут відбувалося. Був вдячний, що моє обличчя ховав каптур і ніхто не бачив мого переляканого виразу. Опустив голову і міцно заплющив очі, намагаючись дихати рівно.

Але із звуків у кімнаті було зрозуміло, що відбувається. Тріск тканини. Крик, схлип. Регіт, підбадьорювання. Крик став голоснішим, розпачливішим. Стогін. Збоку когось знудило, ніби здалеку я зрозумів, що це Тео.

Побачив, як у нього влучило прокляття від його батька, і він скрикнув від болю. Його батько не терпів слабкості ще більше, ніж мій. На мить відкрив очі й побачив обличчя зв'язаного в кутку чоловіка: страх, біль, розпач, лють, безсилля.
Я стояв і не міг ворухнутися. Ховався в собі все глибше й глибше.

Наступне, що пам’ятаю — ми з батьком повертаємось в маєток. Він щось сказав матері. Я не замислюючись відповідав.
Коли нарешті добрався до своєї кімнати, шлунок вивернуло, ще до того, як я дістався ванни. Я стояв на колінах, притиснувшись до килима, й не міг зупинитись. Варто було лише заплющити очі — і я знову був у тій кімнаті.

За кілька хвилин з’явилась мама. Вона сіла поруч, гладила по спині, говорила щось тихим голосом. Згодом дійшло — це були інструкції. Вона повторювала те, що вчила мене раніше: як заблокувати спогади. Я вже пробував це. Без успіху. Але з її голосом це давалося легше.
Я уявив своє сховище: ряди стелажів, наповнених скриньками. Вибрав порожню і поклав спогад про вечір. Закрив і відніс чим подалі. Здавалося, замок на ній тремтів, хотів відкритися. Але наразі достатньо.

Коли нарешті трохи отямився, мама допомогла мені дійти до ванни. Вона не говорила, не питала. Мені ж хотілося змити з себе все, що бачив. Здерти шкіру. Усе своє життя я намагався догодити батькові, хотів, щоб він мною гордився. Я маю стати таким? В ту ніч в мені щось остаточно зламалося. Як сильно я маю ламати себе, щоб стати тим, ким він мене бачить?

______________________________________________

Я різко вдихнув — ніби випірнув із крижаної води. Слова Блейза влучили прямо в те місце, що досі пульсувало болем. Колись я, мабуть, розсміявся б — сам жартував у тому ж дусі. Але не сьогодні.

Зібрав волю в кулак. Хотілося просто піти. Бігти. Поки не вирвалося щось зайве.

— Панс, у нас зустріч старост, — кинув я через плече й підвівся, не чекаючи відповіді. Чув, як вона йде позаду, цокаючи підборами.

До того часу, як ми натрапили на Ґрейнджер, мені майже вдалося зібрати себе докупи. Побачивши її, не втримався — ніщо так не покращує настрій, як шанс довести її до точки кипіння і повернутися до звичного «я». Зазвичай кілька слів про її улюблених ідіотів — і вона вже вибухає.

Але цього разу вона просто закотила очі, образила Паркінсон, а заодно й Візлі — і пішла, наче все це було буденним. Її байдужість дратувала сильніше, ніж будь-яка злість.

Я дивився їй услід. Блейз мав рацію: вона одна з найкрасивіших відьом у школі. Але так було завжди. Я закрив цю думку. Не тут. Не зараз. Це було занадто близько до тієї скриньки, яку я щойно зачинив.

Зустріч старост була такою ж нудною, як я й очікував. Я майже не слухав. Що дивно — Ґрейнджер теж. Вперше не сиділа з пером, записуючи кожне слово. Думками вона була десь далеко. Навіть не помітила, як Пенсі намагається вбити її поглядом, а Візел жалюгідно вдає, що це він її ігнорує.

Сортування промайнуло швидко. Потім промова Дамблдора. А за нею — вона. Та сама рожева жаба з Міністерства. Амбридж. Згадав, як батько самовдоволено казав, що її вдалося проштовхнути в Гоґвортс. Наказав бути до неї «привітним» і втертися в довіру.

Нарешті я в безпечному місці. Далеко від нього. Тут у мене є доступ до бібліотеки, де ніхто не перевіряє, що я читаю. Я повинен знайти хоч щось — закляття, лазівку, контр-закляття. Якщо не знайду нічого в загальній секції — доведеться якось отримати дозвіл на закриту.

Я був готовий піти хоч зараз, але це виглядало б підозріло. А привертати зайву увагу не можна. Особливо коли я досі не знаю, хто звітує батькові про кожен мій крок. Раніше я думав, що це Гойл чи Креб, але вони надто тупі навіть для шпигунства.

Жаба нарешті заткнулася.
Я глянув через стіл. Ґрейнджер щось пояснює Поттеру, він тупо посміхається, явно ігнорує її слова. Я позаздрив, як для них усе просто. Не потрібно робити вибору — вони вже на потрібній стороні. Жодних вагань. Усе так очевидно…

Якщо не знайду вихід для матері — вона залишиться в клітці. І я її не покину. А це означає, що наступного разу я буду не просто спостерігачем у черговій місії. Він вимагатиме участі. Діяти. Без шансу на відмову. Мені доведеться підкоритися, щоб мати була в безпеці. Звикнути. Стати тим, кого він хоче бачити, і зламатися назавжди. Жодного клятого вибору.

Chapter Text

Герміона

Повернення до Гоґвортсу давалося мені важко: кожна знайома стіна приносила відлуння бачень майбутнього. Мене постійно накривали болючі спогади. У Франції все здавалося далеким, не таким реальним. А тут я стала ближче до того майбутнього. Саме тут мали початися основні зміни.

Вибудувані стіни навколо моєї уявної бібліотеки тріщали. Емоції переповнювали мене, і було складно тримати маску радісної Герміони, яка щаслива повернутися до навчання. Сподівалася, що це лише втома й емоції першого дня, а далі мені буде легше справлятися з собою.

Вітальний бенкет і представлення Амбридж як викладачки із Захисту від темних мистецтв — усе відбувалося так, як я пам’ятала. Як і перший день навчання: нас завалили купою домашки і постійно лякали майбутніми СОВами. Хлопці з кожним уроком скиглили все більше, і навіть Рон намагався заговорити до мене, натякаючи на мою допомогу з уроками. Нібито шанс робити його завдання мав мене розчулити.

Я кілька разів сказала, що цього року вони сам на сам із домашніми завданнями. Хлопці, здається, не дуже повірили, а Рон тільки більше почав бурчати. Гаррі робив кволі спроби нас примирити, згадував наші спільні пригоди.

«Герміоно, ти ж знаєш, який він. Просто вибачся і все стане як раніше», — фраза, яку я безліч разів чула від Гаррі. Девіз, з яким жила та минула Герміона. Я так вірила, що ми з ним ідеальна пара, що постійно заплющувала на все очі. Вибачалася, щоб припинити конфлікт. Мовчала, коли мала відстояти свою думку. Намагалася перетворити дитячу симпатію на щось серйозне — бо це зручно, звично, безпечно. У тому майбутньому наші романтичні стосунки зруйнували й дружбу. Побачити це збоку було боляче. І біль досі був свіжим. Тому не могла змусити себе бути з ним такою ж привітною, як раніше. Не хотіла втрачати дружбу, але й не знала, як її зберегти. Тому тримала дистанцію.

Я відкинула ці думки — вони не мали значення зараз. Швидко повечеряла й вирушила до бібліотеки. Почула, як хтось із ґрифіндорців пожартував, що я вже побігла робити домашку. Але це дурниці. У будинку Блеків я знайшла кілька юридичних книг, що могли допомогти у виправданні Сіріуса. Базовий план готовий. Але хотілося, щоб усе було ідеально, без права на помилку. Його звільнення стояло на вершині списку моїх справ.

Я блукала між стелажами в розділі магічного права, коли туди ж зайшов Мелфой. Ми обоє завмерли від несподіваної зустрічі. Знову. Побачила, як його очі метнулися від мого обличчя до книжки в моїх руках.

— Ґрейнджер, вже прибігла робити задання? — на обличчі з’явилася знайома саркастична усмішка.
— Мелфой. Ти теж тут. Думаєш, що цього року вдасться наздогнати мене? — відповіла тоном, у якому не було жодних емоцій. Та все ж лиш від думки, як я щороку його перемагаю, крізь мене пройшла легка хвиля самовдоволення.

Побачила, як від злості звузилися його очі. Пару секунд він вагався, а потім, ніби прийняв складне рішення, просто пройшов повз і почав переглядати книги на сусідніх полицях. Намагаючись не зважати на нього, вибрала потрібну літературу і сіла за стіл.

Згодом помітила, як він розмістився трохи далі — теж із немалою стопкою. Що б він не досліджував — це не домашні завдання. Мене зацікавило, що саме він шукає. З того, що вдалося помітити, це книги із сімейного права. Він повністю заглибився у читання. Час від часу проводив рукою по волоссю, ніби невдоволений, від чого його волосся стирчало в різні боки. Інколи він стискав губи в тонку лінію, очевидно від розчарування.

Зрозумівши, що замість роботи розглядаю Мелфоя та його розчарований вираз обличчя, здригнулася і змусила себе відкрити нову книгу. Я відчувала його присутність, мов дивне електростатичне поле. Коли закінчила, він усе ще сидів там, геть поглинутий читанням.

____________________________________________

Перед першим уроком Захисту від Темних мистецтв я вирішила підготувати друга до того, що його може чекати. Якщо мені вдасться переконати його бути стриманішим, краще себе контролювати, можливо, вдасться уникнути покарань Амбридж.

— Гаррі, Амбридж — міністерська жаба. Вона буде повторювати все те, що пишуть у газетах…
— Але це брехня! — Він перебив, не давши мені договорити. Вкотре.

Важко видихнула, перечікуючи, поки він завершить свій монолог про несправедливість. Збоку Рон підтакував кожному слову. Ми йшли коридором на перший урок, навколо шуміли учні, і наша розмова губилася в цьому балагані.

— Я тебе розумію і повністю підтримую. Але спробуй на її уроці промовчати. Нехай вона каже, що хоче. Ми знайдемо дієвіший спосіб розповісти правду. Не дай їй приводу покарати тебе.

Я говорила, але бачила, як його губи стиснулися, ніздрі роздулися, а в очах спалахнула іскра спротиву. Усе, що сказала, пролетіло мимо. Іноді мені хочеться мати закляття, яке дозволило б пробити його череп і вкласти туди трохи здорового глузду. Але Гаррі не був би Гаррі, якби не йшов напролом, захищаючи кожну свою думку, ніби це дівчина в біді.

— Міоне, ти ж не можеш заборонити йому говорити правду? Хіба не бачиш, як усі шепчуться про нього? — Рон втрутився в розмову і тільки підігрів його запал.
В результаті, урок минув практично так, як я знала. Жодні мої попередження не подіяли. Гаррі сперечався і, очікувано, отримав покарання. Він ще не знав, що його чекає. Але навіть після «знайомства» з Кривавим пером він не стане обережнішим. Продовжуватиме доводити, скільки він може витримати. Я пам'ятала, як виснажували його ці покарання, а після кількох днів рука перетворилася на суцільну рану.

Передбачивши, що таке може статися ще у Франції, я заздалегідь відвідала кілька чарівних аптек, знайшовши те, що зможе допомогти. Залишалося дочекатися вечора й поговорити з ним.

____________________________________________________

Через образи Рона, на більшості уроків Гаррі сідав з ним, а я залишалася одна. Але у перший же день Невіл, побачивши мене одну, сором’язливо запитав, чи може приєднатися. Це траплялося й у попередні роки — коли хлопці мене ігнорували, він тихенько сідав поруч, щоб я не була сама. Я зрозуміла, що завжди сприймала це як належне, не цінувала його підтримки.

А ще Мелфой. Мені не хотілося звертати на нього уваги, але він як магніт — постійно притягував мій погляд. Цього року він був... інший. Знаючи майбутнє, бачила, що нас чекає, про його шкільний період знала мало. Його переконання почали змінюватися десь у цей час, хоч і не розуміла через що.

Навчання тривало кілька днів, а він практично ігнорував моїх друзів. Його жарти були сухими, майже вимушеними. Ніби тільки для того, щоб підтримувати імідж, але не вкладаючись. Здавалося, що його турбує щось важливіше. Ми й далі щовечора працювали в бібліотеці. З мовчазної згоди не розмовляли один з одним. Помітила, як щодня ставав усе похмурішим. Що б він не шукав — відповіді його не радували.

Коли Гаррі пішов на перше покарання, я вирішила дочекатися його у вітальні. Заодно доробити домашні завдання. Які б плани з порятунку світу не будувала — моє бажання бути кращою в класі нікуди не поділося. Розуміла, що знання важливіші за оцінки, але… «Герміоно, якщо ти не хочеш привертати уваги, то маєш поводитися як завжди», — повторювала собі.

Я помітила, що неподалік Невіл безуспішно намагався виконати практичне завдання з трансфігурації. Його рухи паличкою — надто різкі, майже хаотичні.
— Невіле, сідай біля мене. Можливо, я зможу тобі допомогти, — покликала його.

Його щоки і шия стали червоними, але він все ж сів у крісло поруч зі мною. Наступні кілька хвилин пояснювала йому правильні рухи паличкою і вимову. Цього року уроки у професорки Макґонеґел справді складні: ми працювали з живими істотами. Невіл намагався перетворити ґудзик на таргана, а потім — у рідину. Подвійна трансфігурація.

— Рухи паличкою і слова мають йти синхронно. Плавно рухаєш — плавно вимовляєш, — пояснювала я.

Він повторив, ґудзик перед нами смикнувся, а тоді перетворився на таргана. З двома темними плямами на спині. Він продовжив, і через секунду на блюдці утворилась калюжка чогось невизначеного.

Він зробив усе правильно, і, як я й підозрювала, основна проблема не в техніці.
— Невіле, ти ніколи не думав попросити бабусю придбати іншу паличку? Це ж не та, яка обрала тебе, правда?
— Що ти маєш на увазі? — стривожено запитав він.
— Коли я купувала свою паличку в Олівандера, він сказав, що палички самі обирають чарівників. Якщо між ними немає зв’язку, навіть найпростіші чари не працюватимуть належним чином. А ти все робиш правильно.
— Думаєш?.. — Він сумно подивився на свою паличку. — Це була татова. Коли він... Він колись був аврором, а потім…

Невіл замовк, не знаючи, як говорити далі. Простягнувши руку, м’яко стисла його пальці на знак підтримки.
— Я знаю, що сталося з твоїми батьками. Вони — герої. Ти можеш ними пишатися.

Він здивовано глянув на мене й трохи посміхнувся:
— І чому я дивуюсь? Ти ж Герміона Ґрейнджер. Знаєш усе.
— Тобі напевно дорога паличка твого тата, але попроси бабусю купити нову. Впевнена — тоді чари стануть тобі легшими.
— Дякую. Я напишу бабусі. Приємно, що хтось у мене вірить.
— Ей! Ти себе недооцінюєш. Хіба твої вибухи на зіллях — не доказ магічної сили?

Його різкий сміх зруйнував напругу, що з'явилася між нами. Коли я повернулася до своїх завдань, він залишився поряд робити свої. Він не питав порад, не просив перевірити чи виправити. Час від часу ми щось обговорювали. Працювати з ним виявилося просто. Через його невпевненість його часто недооцінювали. Як і він сам.
Як тільки ми закінчили домашнє завдання, він попрощався й пішов, а я залишилася в уже майже порожній вітальні.

Нарешті вхід відчинився, і Гаррі прийшов разом із Роном, який тримав мітлу й бурчав щось про те, що хотів провітритись. Згадала: він потай готується до відбору в команду з квідичу, який має бути цими днями.

Гаррі виглядав втомленим і хотів одразу піти спати. Але я зупинила його:
— Зачекай. Хочу дещо спитати.

Рон глянув на нас з підозрою, але пішов. Я почала розпитувати друга про покарання, але він вперто уникав прямої відповіді. На його обличчі застиг той знайомий вираз: «Я впораюсь сам. Чого б це не коштувало».

Зібравши рештки терпіння, я різко сказала:
— Гаррі, я бачу, що щось не так. І не бреши мені, що ти просто "писав для Амбридж". Знаю, коли ти брешеш. Якщо не скажеш — напишу Сіріусу, — вперлася в нього своїм найсуворішим поглядом.

Він зітхнув. І нарешті — показав руку. Шрами. Криваве перо.
Я думала, що готова до цього. Але навіть так — дивитися на його руку було нестерпно. Усередині щось стислося, а злість на Жабу піднялася з новою силою.
— Ти маєш сказати про це комусь із викладачів! Це незаконно! Це тортура!
— Ага. І дати їй задоволення, що я побіг скаржитися? Пообіцяй, що нікому не скажеш, — пробурмотів він. Упертий, як завжди.

Я зітхнула. Розуміла, що й цього разу переконати його мені не вдасться. Занадто багато впертості й гордості. Попросила почекати й швидко піднялася у свою спальню.

У мене в валізі лежало кілька баночок крему, які купила у Франції. Він швидко загоював шкіру й діяв як знеболювальне. Якщо нанести до початку покарання, біль ставав практично непомітним. Специфічний і сильний засіб, який входив в аптечку аврорів. Дорогий. Дуже. Але дієвий.

Повернувшись, сіла поруч і допомогла йому нанести крем на шрами. На обличчі Гаррі з’явилося полегшення — біль почав відступати, а шрами потроху затягувалися. Я пояснила, як і коли ним користуватись.

— Це геніально, Герміоно! Де ти це взяла? І… звідки знала, що мені це знадобиться? — на його обличчі промайнула підозра.
— Це майже стандартний крем у косметичці кожної французької відьми. На канікулах трохи пройшлася по крамницях... Тобі пощастило, що мене зацікавило, як воно працює.

Брехня була слабкою, але не для нього. Його знання про магічний світ залишалися обмеженими, і цього разу це мені допомогло. Криваве перо — форма темної магії, і звичайні креми з цим би не впоралися.

Я нарешті пішла спати. Хоч трохи, але допомогла. Проте десь усередині лишалося відчуття провини. Майже впевнена, що якщо постараюся, то могла б зробити щось, щоб змусити Амбридж залишити школу вже за кілька тижнів. Але попри всю її огидність — вона мені потрібна, як відволікаючий фактор для Дамблдора і решти вчителів. Наразі. Але через мої рішення Гаррі буде страждати. І не лише він.

Засинаючи, я знову думала про свій план. Наскільки далеко я готова зайти? Скількох друзів втратити? Чим ще доведеться пожертвувати? І де та межа, яку не зможу переступити?

___________________________________________

Наступні дні були схожі один на одного: уроки, дослідження, Мелфой у бібліотеці, Гаррі і його вечірні покарання.
Цей навчальний рік відчутно відрізнявся — підліткові гормони вирували. Я бачила, як дівчата по двоє чи зграйками збиралися і хіхікали, поглядали на хлопців. Ще минулого року в нашому курсі почали формуватися парочки чи спроби перших стосунків. Але початок цього виглядав як хаос. Почався лише другий тиждень, а основна тема розмов — про похід у Гоґсмід і побачення. Розуміла, що так буде, але чого не очікувала, так це те, що я теж стану предметом уваги хлопців.

Рон продовжував мене ігнорувати, а Гаррі більшість часу проводив із ним. Найчастіше я спілкувалася з Лавандою, Парваті і Невілом, але також і з іншими. Незграбно фліртуючи, мене теж кілька разів запросили на побачення. Ніколи не вважала себе негарною, але й неймовірною красунею не була. Невже в минулому житті я була настільки зациклена на навчанні й Ронові, що просто цього не помічала?

Така зацікавленість, звісно, лестила, але я відмовляла. Сама думка про те, щоб почати зустрічатися зараз, коли я мала стільки змінити... була не правильною. Майже щоночі мені снилися кошмари про те, що мені не вдається. Недостатньо розумна, замало доклала зусиль.

Але, замість того, щоб відчепитися, запрошень ставало тільки більше.
— Ти маєш розуміти, Герміоно — ти красива, розумна і сильна. Раніше всі думали, що ти з Гаррі або Роном. А тепер виглядаєш «вільною». А недоступність тільки провокує більший інтерес, — сказав мені Невіл, коли я жалілася дорогою на черговий урок.

Найбільш настирливим виявився Кормак Маклаґен. Він підходив надто близько, пробував взяти мене за руку чи смикнути за локон, робив компліменти, від яких хотілося відмитися. Намагався застати мене саму, ніби це могло б змінити моє рішення. Менш незграбним, але не менш нав'язливим виявився Блейз Забіні. Не знаю, що йому сталося цього року, але він з’являвся на моїй дорозі підозріло часто. В основному в бібліотеці, запитував про домашні завдання, робив компліменти. За всі роки в школі він ніколи не ображав прямо, на відміну від Мелфоя. Але від спілкування з ним залишалося враження, що це він робить мені послугу.

Уроки, підготовка плану порятунку Сіріуса, напруження з друзями, нічні кошмари... до п'ятниці я ледве трималася.
Це був останній крок цього тижня, зілля зі слизеринцями. Невілу пощастило — мадам Спраут залишила його допомагати в теплицях, де якийсь невдалий дослід молодших класів залишив їх у хаосі.

Тож я сиділа сама за вільною партою й читала підручник, коли на сусіднє місце приземлився Забіні. Чарівний. Самовдоволений. Нахабний. У попередні рази він підходив до мене тоді, коли майже ніхто не бачив. Але зараз? Майже всі в класі помітили, що сталося, і тихо спостерігали. Особливо слизеринці. Я відчувала їхні погляди шкірою. У голову прокралася думка про чергове парі. Якщо таке міг зробити Крум і його друзі, то чому б не він?

Сівши за парту, він підсунув стілець ближче, майже торкаючись мого плеча. Запитав щось про зілля, книжки, закляття, які використовую для волосся. Я продовжувала читати й ігнорувати його, можливо, пощастить, і йому набридне. Але сьогодні доля не прихильна до мене, бо він не втримався, простяг руку і закрив мою книжку.

«Мерлін, Ґрейнджер, не кажи мені, що твоя книжка цікавіша за мене? Я вже кілька хвилин намагаюся привернути твою увагу», — ці його слова прозвучали гучніше, і їх почув кожен у класі.

Він хотів уваги? Гаразд, він її отримає.

Chapter Text

Драко

Тиждень минув швидко. Мій час зводився до навчання і досліджень у бібліотеці. Після початкового шоку, коли виявилося, що Ґрейнджер вивчає той самий розділ, що й я, ми мовчки ігнорували одне одного. Вона повністю занурювалася в книги й не помічала нічого навколо. Що б вона не шукала — схоже, їй щастило більше, ніж мені.
Усі мої пошуки впиралися в стіну. Жодного натяку на те, як допомогти мамі. В мене навіть промайнула думка — попросити допомоги в Ґрейнджер. Вона б, напевно, щось знайшла. Але це означало б відкрити їй те, що відбувається у мене вдома. А цього я дозволити собі не міг. Я не міг розповісти навіть другу, хоч він і докладав чимало зусиль, щоб зрозуміти, що зі мною.
— Ти знову тут? — Тео оперся об стелаж. — Знаєш, я починаю думати, що ти готуєшся до державного перевороту.
— Ага. Я ж Мелфой. Це якраз те, до чого мене готує батько.
— Або, може, ти тут не заради навчання. Я помітив, що тут часто з’являється одна кучерява відьма...
Я подивився на нього так, що він миттєво замовк. Але з обличчя не зникла та противна посмішка — ніби він щось знає.
— Тео, якщо хочеш залишитись моїм другом — закрий рота й забирайся геть. Книжки самі себе не прочитають. І ні, це не про навчання. Після того, що сталося влітку... я... мені потрібно дещо знайти.
Посмішка одразу зникла. Нагадування про те, що ми пережили, стерло будь-яку легкість з його обличчя.
— І якщо ти зможеш прикрити мене — я буду вдячний.
— Драко, ти ж знаєш, що можеш мені довіряти? Якщо тобі треба поговорити — я вислухаю. І допоможу. Тільки скажи.
Його слова були щирими. Я знав, що він мене ніколи не зрадить. Принаймні — не спеціально. Але я також знав, що Снейп іноді заглядає в голови студентів. А поки я не розумів, чию сторону він насправді прийняв.
— Я знаю, Тео. І я тобі довіряю. Я тобі все розповім, але пізніше.
Він усе зрозумів. Просто кивнув і неспішно вийшов із бібліотеки. Тепер моя відсутність буде прикрита. Можливо, якась дурнувата відмазка, за яку мені буде соромно, але звучатиме правдоподібно. Тео подбає.

_____________________________________________________________

У п’ятницю, перед спільним уроком зілля з ґрифіндорцями, Блейз вирішив діяти. Я вже подумав, що він забув про свій "геніальний" план звабити Золоту Дівчинку — як він її називав. Але виявилось, він просто чекав слушного моменту.
Коли ми зайшли до класу, Ґрейнджер уже сиділа за партою. Сама. Блейз підморгнув нам і впевнено пішов до неї. Я сів із Тео й свідомо відвернув погляд.
Навіть я міг визнати — Блейз був привабливим. У нього була харизма, яка працювала майже на кожну. Одного разу я чув, як Дафна казала, що він дивиться так, ніби бачить лише тебе одну. Він затягнув в шкільну комірчину не одну дівчину. Хоча до справжнього сексу дійшло лише з тією бобатонкою, я не сумнівався — цього року його список поповниться. Навіть Ґрейнджер могла б клюнути, якби не знала, з ким має справу. А вона не з тих, хто слухає шкільні плітки.
Краєм ока я побачив, як він сів біля неї, щось сказав. Вона навіть не підняла голови. Із того, що я чув, вона взагалі не реагувала. І чим більше людей починали прислуховуватись, тим напруженішим ставав Блейз.
Він легким рухом закрив її книгу й заговорив трохи голосніше:
— Мерлін, Ґрейнджер, не кажи мені, що твоя книжка цікавіша за мене? Я вже кілька хвилин намагаюся привернути твою увагу.
— Навіщо? — сухо спитала вона, не глянувши на нього.
— Хіба чарівник не може захотіти поговорити з красивою і розумною відьмою?
Він, мабуть, очікував, що вона зашаріється. Але вона зміряла його таким холодним і зверхнім поглядом, ніби він — комашка під її черевиком.
Розуміючи, що сцена вже перетворилася на виставу, Блейз нахилився ближче і почав щось шепотіти їй на вухо. На її обличчі з’явилась посмішка, але вона не означала перемогу.
— І це твої славнозвісні навички флірту? — спокійно й чітко сказала вона. Не голосно, але всі вже прислухалися. Клас завмер. — Я вже маю зняти трусики й бігти в комірчину, чи варто почекати до кінця уроку?
Тиша. Навіть я перестав прикидатися, що мене це не цікавить.
— Хоча, якщо вірити Жозефіні, тобі багато часу не треба.
У Блейза обличчя застигло в кривій усмішці. Розгубленість. А Ґрейнджер продовжила:
— Ця "бобатонка" так часто розповідала про твої героїчні тридцять секунд у дівчачих туалетах, що навіть до мене дійшло. Попереджала, якщо вже хтось поведеться на твою посмішку, то краще озброїтись терпінням… — вона зробила драматичну паузу — поки ти знайдеш клітор.
Клас не дихав. Усі дивилися на них, приголомшені. Блейз, слизеринський красень і великий “профі”, щойно публічно згорів. А Ґрейнджер... вона спокійно відкрила книжку, ніби нічого не сталося.
Вона підняла погляд, вигнула брову. Її обличчя говорило одне: “Ти ще тут?” Це було настільки майстерно, що навіть моя мати була б вражена. Я точно не чекав від неї такої холоднокровності. Як і всі решта.
Блейз підвівся, зібрав речі й пробрався до кінця класу. На підлозі лишилося тільки його розчавлене его.
— Ми щойно стали свідками вбивства репутації, — пробурмотів Тео. — Це було жорстоко. Хто б міг подумати, що Ґрейнджер на таке здатна?
— Може, наступного разу він краще розрахує сили, — кинув я.
— Не думаю, що він наважиться повторити. Як і будь-хто інший. Наступному, хто до неї підійде, можна сміливо вручати Орден Мерліна за сміливість.

Коли Снейп зайшов у клас, він на мить зупинився, відчувши дивну напругу. Подивився на нас, але нічого не сказав. Просто зітхнув і почав урок із традиційного залякування СОВами.
— Для початку, ми...
Двері різко відчинилися, і в клас забігли Поттер і Візлі. Побачивши Снейпа, завмерли.
— Ах ось і вони. Золотий дует. Як зворушливо, що ви вирішили з’явитись. Можливо, ми навіть зафіксуємо це в історії магії. Мінус двадцять балів з Ґрифіндору. В кожного. На згадку про цей героїчний момент.
Поттер стиснув щелепу. Візлі відкрив рот, але вчасно передумав.
— Ви також пропустили оголошення. В нас парна робота. Випадкові пари. Але доля, як бачите, не без гумору. Поттер — ти з Гойлом. Візлі — до Креба.
Снейп зробив паузу. Вони перезирнулися — ніби все ще сподівалися, що почулося. Але під різким поглядом вчителя швидко посунули до своїх нових напарників.
Снейп продовжив називати пари, навмисно перемішуючи ґрифіндорців і слизеринців. Він явно хотів, щоб ми завалили предмет в цьому семестрі.
Тео потрапив до Браун — у зіллях вона була нездара. Блейзу пощастило більше — його напарницею стала Патіл. Коли Снейп назвав моє ім’я, я вже точно знав, що буде далі.
— Ґрейнджер, — якось особливо повільно вимовив хресний.
Хресний, мабуть, смакував цей момент.
У класі запала тиша. Всі дивилися, як вона спокійно встала, взяла речі й сіла поруч.
Я не боявся її. Але після того, що вона щойно зробила з Блейзом — хто б не нервував? Пророкую, що сьогоднішній урок перетвориться на катастрофу.
Але вона лише глянула в рецепт і сказала:
— Давай поділимо кроки.
Ні тіні презирства. Я бачив, як вона працює з іншими — виправляє, коментує, контролює. І чекав, коли це почнеться. Але зі мною — жодного слова. Ми розділили обов'язки і працювали мовчки, ніби вже робили це десятки разів.
Наше зілля було зварене першим і виглядало бездоганно.
Снейп зморщився, але визнав:
— Припустимо, достатньо добре. По п’ять балів.
Вона кивнула й почала розливати зілля в пробірки.
Я неохоче мав визнати — це була найкраща напарниця, з якою я коли-небудь працював. Хоч вголос цього не визнаю. Ніколи.

_____________________________________________________________

Увечері в спільній кімнаті Слизерину всі говорили про Блейза. Він відсиджувався в себе, а Тео сказав, що той обдумує план помсти Ґрейнджер. Вона, звісно, розгромила його. Але натомість отримала ворога. Надіюся, вона знала, що робить.
А я тим часом знову зібрався в бібліотеку.
Уночі, лежачи в ліжку, я ще раз прокрутив у голові всі ті книги, які прочитав. Жодного результату. Щоб мати шанс, мені потрібно побачити її шлюбний контракт. Вони завжди писалися так, щоб залишити хоча б одну лазівку.
І я знайду її. Я піду на все, щоб врятувати матір.

Chapter Text

Герміона

У суботу я вирішила дозволити собі довше поспати. Тиждень був виснажливим, але я знайшла в бібліотеці все, що могло допомогти. Попереду — складніша частина мого плану. Я досі вагалась, як реалізувати все правильно. Мені б з кимось порадитись, але я була сама.

Я не відкривала штори навколо ліжка, але чула, як у кімнаті вже почали перешіптуватися Лаванда й Парваті. Вони говорили про уроки віщування. Я закотила очі — не розуміла, як вони можуть так захоплюватися Трелоні. Криволапик поворухнувся в ногах мого ліжка, потягнувся й подивився на мене з докором, що я його розбудила.

На це літо я залишила його в школі. Сіріус переконав мене, що для кнізла так буде краще, бо маґлівський світ йому не дуже підходить. Між ним і Криволапиком склалася справжня дружба з того третього курсу, коли Сіріус, у подобі пса, намагався прокрастися в Гоґвортс, а мій кіт йому допомагав. Наразі Криволапик прихильно ставився тільки до мене і до нього. Моїх батьків і Гаррі він гордо ігнорував, на Рона і Джіні шипів, і навіть близнюки затихали під його пильним поглядом.

Я переживала, що він на мене образиться за таку довгу розлуку, але в першу ніч я знайшла його у своєму ліжку, ніби так і треба. Жодної образи. Він і справді досить вільний кіт, і я не завжди знаю, де він і що робить. Але коли він мені потрібен — завжди поруч. Сьогодні мені снився кошмар, але я прокинулася від того, що він зручно влаштувався біля мене заспокійливо муркочучи. Я справді сумувала за ним цього літа.

Кіт потягнувся і непомітно поліз мені на руки, ніби відчував, що мені потрібно когось обійняти, і він дає мені цю честь.
— В мене буде для тебе завдання через кілька днів. Ти ж мені допоможеш, правда? — пробурмотіла я, заривши носа в його шерсть.
Він не ворухнувся. Лише глянув на мене одним оком — із тією своєю вищою котячою поблажливістю.
— Тобі треба буде прокрастися в слизеринські спальні, але так, щоб тебе ніхто не помітив і не впіймав. Ти таке зможеш? — так само тихо запитала я.

Він ліниво м'явкнув на знак підтвердження, і я посміхнулася. Розумний кіт. Кудлата загроза, яку ніхто і ніколи не запідозрить.
Тим часом у кімнаті Лаванда розповідала про нову книжку про пророцтва, яку прочитала.
— …І Аделіна каже, що з пророцтвами все не так просто. Що їх може бути кілька — про одне й те саме, але різні. І майбутнє — не одне-єдине, а… як вибір, — говорила Лаванда, захоплено жестикулюючи.

Це мене зацікавило. Я висунула голову з-за штор.
— Про яку книжку ти говориш?
Дівчата, що сиділи на ліжку Лаванди, аж підстрибнули.
— Мерлін, Герміоно! Ти налякала! Я думала, ти вже пішла! Ніколи не бачила, щоб ти так довго спала! — майже скоромовкою випалила Лаванда.
— Все нормально. Просто хотіла нарешті виспатися, — я сіла на ліжку. — Але серйозно, ти сказала щось цікаве. Про пророцтва?
— Ти ж ніколи цим не цікавилась, — підозріло примружилась вона. — Пам’ятаєш той твій “останній урок” з Трелоні?.
— Пам’ятаю. Але, можливо, я тоді зарано все відкинула. Може, просто… не розуміла. Чи не хотіла розуміти, — зітхнула я. Визнати це було майже боляче. Але майбутнє показало мені, що все не так просто, як я вважала у підлітковому віці.

Дівчата здивовано дивилися на мене, явно не очікуючи такої відповіді. Переглянулися, і Лаванда заговорила:
— Ну добре. Це книжка моєї двоюрідної тітки. Вона мала… кілька своїх пророцтв, але більше любила копатися в старих. Досліджувати. Тобі б це сподобалося. І от вона десь знайшла три різні пророцтва про одну подію — і в кожному було щось своє. Інші люди, інші наслідки. Вона казала, що майбутнє не зафіксоване, а те, яке пророцтво ми чуємо — впливає, що справдиться.

Я слухала уважно. Теорія здавалася надзвичайно цікавою. Це прямо протилежне тому, що нас вчили. Напевно, це було видно на моєму обличчі, бо Лаванда засміялася:
— Не хвилюйся, я візьму книжку на канікулах. Дам почитати, якщо хочеш. А тепер твоя черга! Що з тобою сталося цього літа? Ти ж прямо перетворилась! Що ти зробила з волоссям? І форма — це точно щось модне, так?

Я не встигла відповісти, як Парваті вже питала, чи я ходила до стиліста, і чи в Парижі справді всі чарівники такі красиві. Я дізналася, що моя сутичка з Блейзом вже обросла легендами і тримається в топі шкільних пліток. Ця легка розмова з ними була як ковток повітря. Дівчата виявилися приємнішими, як я їх вважала. Можливо вони такими були, але я стала менш зарозумілою. Ми разом пішли на обід і це було приємно.
____________________________________
Решту дня я провела у кімнаті, прописуючи плани. Потрібно знайти Кімнату на вимогу, щоб поновити тренування. Але як туди пробиратись? Мені потрібна Карта Мародерів Гаррі. Потрібно придумати для цього поважну причину. Завдяки моєму крему його покарання не такі болісні, як могли б бути. І в п’ятницю він отримав ще тиждень покарань. З усмішкою — Мерлін, допоможи з цим ідіотом.

Ще один ідіот — Сіріус. Уявити тільки! Вирішив поговорити з нами через камін, і його ледь не спіймали!
Мені терміново треба було дати Гаррі щось, на чому він зосередиться. Я думала, що створення Армії Дамблдора, як у тому майбутньому, зможе спрямувати його енергію в потрібне русло. Але... мені теж потрібна була ця кімната. Егоїстично. Але якщо не знайду нічого іншого — доведеться ділитися.

У неділю ввечері Гаррі виглядав злим і роздратованим. Увесь день просидів за домашнім завданнями, які зумів назбирати багато за тиждень. Біля нього Рон з аналогічною проблемою. Я повністю перестала допомагати їм із домашніми і тепер в них йшло на це більше часу.

Я підсіла до них:
— Гаррі, мені потрібно з тобою поговорити. Але пообіцяй, що вислухаєш і не розізлишся, — я подивилася на нього якнайсуворіше.
Він зітхнув, але погодився.
— Ти маєш припинити сперечатися з Амбридж. Я знаю, що ти кажеш правду. Я знаю, що вона не справедлива. Але все, що ти отримуєш в цьому випадку — це покарання.
— Це його спосіб боротьби, — буркнув Рон, стаючи на його бік.
Я глибоко вдихнула. Побачила, як Гаррі, отримавши підтримку, миттєво закрився від усього, що я скажу.
— Я не кажу “не борись”. Але боротися треба розумніше. Ефективніше. Амбридж — міністерський щур. Її не переконати. Можливо, вона навіть підтримує Волдеморта. Важливіше, щоб тобі вірили інші: учні, їхні батьки, викладачі. А зараз твої суперечки з нею лише шкодять. Ти ж це бачиш?

Він кивнув неохоче.
— І що ти пропонуєш? Що я можу зробити тут, у школі? Мені ніхто не вірить. Дамблдор мовчить. З Ордену нам нічого не повідомляють.
— Тссс, — я зашипіла й наклала заглушувальні чари. — Ти не можеш про це говорити навіть у вітальні. Але я маю ідею: позакласні заняття.
— Мерліне, Герміоно! Ти можеш думати про щось інше, крім навчання? — засміявся Рон, явно не вражений моєю пропозицією.

Я проігнорувала його і продовжила.
— Нам заборонено використовувати палички на уроці Захисту від темних мистецтв. Вивчаючи лише теорію, без практики, ми залишаємося безпорадними. Це не тільки про іспити. Це про реальні небезпеки, які чекають нас за межами школи. Якщо ми нічого не зробимо — ми беззахисні. Але ти можеш нас навчити.

Я зробила паузу. Гаррі мусив це осмислити. Зараз я знала й уміла більше за нього, але ці уроки мали бути важливими і для нього. Метою. Стимулом. Відволіканням.
Він, звісно, почав заперечувати — мовляв, йому просто щастило. Що підготуватись до Волдеморта неможливо. Але зерно було посіяне. Навіть Рон забув свою неприязнь і сказав:
— Це ж чудова ідея! Що б ти не казав — ти знаєш більше за решту. І не всі битимуться з Волдемортом, але його послідовників теж треба вміти зупинити.
Я зраділа. Нарешті Рон мене підтримав.
— Герміоно, я не маю уявлення, з чого почати. Повісити оголошення?
Я витріщилась на нього:
— Ти не можеш бути серйозним. Це що ми плануємо робити буде заборонено. Треба діяти таємно. Спочатку тихо розпитати, хто зацікавлений. Організувати зустріч, знайти приміщення, скласти розклад. Я цим займуся. Але ти маєш стримати свій характер.

Іскра обурення з'явилась у його очах, але ідея робити щось заборонене під носом у жаби, здається, сподобалася. Він усміхнувся.
— Якщо ти допоможеш — можливо, це вдасться.
— Звісно, коли я тебе залишала? — відповіла я. — Я візьмуся за організацію, але ти даси мені плащ і карту. І, будь ласка, припини нариватися на покарання. Займися тренуваннями, бо Анжеліна вижене тебе з команди. А в вас на носі перший матч зі Слизерином.

Він скривився, згадавши, як на нього верещала капітанка команди, коли дізналася про новий тиждень покарань. Їм таки вдалося домовитися про ранкові тренування наступного тижня, але тепер це означало вставати перед світанком — і вся команда його тихо ненавиділа.
— Не знав, що тебе хвилює квідич.
— Не хвилює. Але коли ти не граєш, то стаєш ще нестерпнішим, ніж зазвичай, — я легко стукнула його в плече, і він засміявся.
Я майже поринула в те старе відчуття — ми знову щось планували разом. Але це не тривало довго.

Ти їм брешеш, Герміоно. Ти їх використовуєш. Це не роблять друзі. Коли вони дізнаються правду — залишать тебе. Коли хтось дізнається, яка ти насправді — не захоче знати тебе…

Я відкинула ці думки. Важливіше врятувати їх — навіть якщо ціною буде втратити їх.
Коли Гаррі перед сном приніс мені карту і плащ, я подякувала й пішла спати. Частина мого плану почалась. Наступний тиждень буде складніший. Я досі не була впевнена в тому, як усе реалізувати. Але як не крути — по-іншому не виходило. Плащ і карта були в мене. Треба ще взяти у близнюків їхні цукерки. І викрасти Віратасерум. У Снейпа це неможливо — він захищає свої запаси, як Грінґотс. Але в Амбридж... У неї він точно є. І її кабінет — практично запрошення. Вона безпорадна в чарах.
_________________________________________
Наступний тиждень був перенасичений. Я знайшла Кімнату на вимогу й кілька разів тренувалася там з манекенами, які вона мені створювала. Заодно перевірила, чи справді кімната надає все, що може знадобитися. Поки що — так, усе виходило.

Маючи Карту Мародерів і плащ-невидимку, пробратися до кабінету Амбридж виявилося простіше, ніж очікувала. Я знайшла її запаси Верітасеруму і замінила вміст флаконів на воду. В результаті в мене з’явилась доволі щедра колекція заборонених зіль. Хто зна, коли може знадобитись.

Цукерки близнюків теж дістати було нескладно. Заодно ми обговорили ще кілька їхніх витівок, спрямованих на те, щоб дошкулити Амбридж. Фред і Джордж були невтомні, повні ідей, а їхній «бізнес» набував шаленої популярності серед учнів усіх гуртожитків.

Отримати розклад чергувань старост теж виявилось не проблемою. Цього тижня я чергувала з Роном у вівторок. А в п’ятницю мала здійснити найбожевільнішу частину свого плану.

Я також почала планувати наші заняття ДА і цього разу залучила Лаванду з Парваті. Я їм довіряла — принаймні настільки, щоб поділитися ідеєю. Пояснила, що і як, і доручила провести непомітне опитування серед інших учнів. З пошуком приміщення було гірше: під час чергування з Роном ми обнишпорили кілька поверхів, але нічого надійного поки не знайшли. Наші стосунки з ним ще не повернулися до тієї щирості, що була раніше, але ми бодай почали нормально спілкуватися.

Коли в п’ятницю закінчилися уроки, я почала нервувати. Я вручила Криволапику акуратно оздоблену торбинку з цукерками й попросила віднести її до слизеринської спальні й залишити на ліжку однієї конкретної відьми.

Коли почалося чергування старост, я накинула плащ, узяла карту і вислизнула з кімнати. Добралася до сьомого поверху, де була Кімната на вимогу, й почала чекати, уважно стежачи за картою. Як я й передбачала — Криволапик виконав свою частину. Тепер я бачила, як коридорами рухалась одна пара ніг замість двох.

Я чула не лише кроки, а й тихе буркотіння — він був явно незадоволений, що залишився на чергуванні сам. Коли він пройшов повз мене, я спрямувала паличку в його спину й мовчки кинула «Петрифікус».

Я ступила крок уперед, готова впіймати тіло, що мало впасти на мене спиною.

Усе йшло за планом. Аж поки він — замість того, щоб завмерти й впасти мені в руки — гепнувся обличчям униз. З глухим хруском.
Я завмерла.

Це був... ніс? О, Мерліне. Будь ласка, тільки не ніс. Він не буде щасливий, що я йому знову його зламала.

— Бляха. Це точно не покращить йому настрій, — приречено зітхнула я, навела паличку й левітувала його тіло. Ця частина пройшла не так вдало.

Chapter Text

Драко
Я лежав у ліжку, крутив у руці свою паличку і чекав, коли буде час іти на чергування. Ще один тиждень минув. Мої пошуки в бібліотеці підходили до кінця — і жодної підказки. Нічого. Порожнеча. Це лише посилювало відчай.
Листи від матері були стримані і сухі — «все добре», «не хвилюйся», «тримайся»... Серйозно? Вона ще сподівається, що я в це повірю? Батько проводив багато часу вдома, а це не означало нічого доброго.
Слизеринська вітальня теж перестала бути місцем, де я міг розслабитися. Пенсі вирішила нав’язати мені себе з наполегливістю бладжера. Її натяки на офіційні стосунки, браслети, обіди в маєтку… Я здригнувся. Моя мати її терпіти не може — вважає недостатньо елегантною, недостатньо розумною, недостатньо всього. Батька цікавили лише політичні вигоди, а родина Паркінсонів могла запропонувати небагато. Навіть якби я справді в неї закохався — це б не мало значення. Але поки я тримаюсь подалі від її ліжка — все під контролем.
А ще Блейз. Слухати його ниття теж набридло. Він досі не може проковтнути, що його принизила Ґрейнджер. Щоразу, як хтось згадує її ім’я, його обличчя кривиться, ніби він щойно проковтнув жаб’ячу жовч. Але знайшов у Пенсі вдячну слухачку. Напевно, вже змовляються на помсту. Я, на мить, подумав — може, варто попередити... Але вона ж не ідіотка. Правда? Вона мала розуміти, що отримає по зубах, відкрито принижуючи Блейза.
З навчанням — ще веселіше. Завал завдань через наближення СОВів, а уроки Амбридж — театр абсурду. Захист від темних мистецтв тільки в теорії? Справді? Мені терміново треба знайти місце, де можна нормально тренуватися. Я маю бути готовий не просто здати іспити, а вижити. І допомогти матері.
Що найбільш дивне — Ґрейнджер мовчить. Навіть коли Амбридж несе відверту нісенітницю чи принижує маґлів, вона просто стискає губи. Де її славнозвісна хоробрість? Поттер, звісно, вже заробив два тижні покарань. Так тримати, герой. Я згадав батькову пораду «налагодити контакт з Амбридж» і скривився від огиди. У кожного має бути межа самоприниження.
Світлим моментом тижня стали тренування з квідичу. Нарешті — кілька годин без чужих голосів, без обов’язків, лише вітер і швидкість. А ще попереду перший матч — проти Ґрифіндору. Можливо, хоч цього разу мені пощастить — і я спіймаю снич раніше за Поттера. Побачити його обличчя, коли він програє мені? Що може бути приємніше?
Будильник на паличці продзвенів, нагадавши, що пора на чергування з Пенсі. Глибоко вдихнув. Треба набратися терпіння, щоб кілька годин слухати її маячню. Я зійшов у вітальню — але її там ще не було.
— Драко, Пенсі сьогодні не зможе чергувати. Можеш зробити це сам? — почув голос Дафни, що саме виходила з дівчачих спалень.
— Це ж чому? В неї з’явилися важливіші справи? — не те щоб я прагнув провести з нею вечір, але й не збирався виконувати її роботу.
Дафна озирнулась і підійшла ближче, знизивши голос:
— Хтось залишив на її ліжку коробку цукерок. Вона подумала, що це від залицяльника, — вона кинула на мене погляд. — Але виявилось, це солодощі від Візлі. Зараз їй погано, сидить у туалеті. Міллі побігла шукати протиотруту, бо Пенсі відмовляється йти до мадам Помфрі. Не хоче, щоб її бачили в такому стані.
Ну… справді вагома причина. Можливо, мені навіть трохи шкода її. Але кілька годин тиші — теж цілком прийнятна компенсація. Цікаво, хто і за що їй це підкинув? Це ж міг зробити лише хтось зі слизеринців. І скільки мізків треба мати, щоб з'їсти щось без перевірки? Можливо, цей вечір пройде не так погано і мені нарешті пощастило.
Чергування виявилося на диво спокійним. Лише кілька парочок, які пробували сховатися в порожніх класах. Очевидно, страх перед Амбридж працює краще за будь-які правила. Я вже йшов сьомим поверхом, коли здалося, що почув щось позаду. Але не встиг навіть озирнутися, як у спину вдарило закляття — тіло миттєво здерев’яніло, і кам’яна підлога стрімко наближалася до обличчя.
Що я там думав? Пощастило? Ага. Щасливчик. За секунду я влетів обличчям у підлогу. Різко. Жорстко. Біль не відчув, але почув той знайомий, огидно чіткий звук: хруснуло.
Ніс. Мерліне, це точно був мій ніс.
Я лежав, не здатний поворухнути ні м’язом. У пастці власного тіла. Відчував холод кам’яної підлоги, погляд вперся в камінь, як щось мокре почало збиратися під щокою.
І я почув:
— Бляха...
Голос. Жіночий. Розгублений. Але знайомий. Я знав цей голос. Занадто добре. Сотні уроків. Тисячі суперечок.
Ґрейнджер?
Ґрейнджер?!
Що. Вона. Блять. Робить.
Мене накрила хвиля злості — гарячої, сліпої, пульсуючої. Вона кинула мені в спину закляття. Без попередження. Вона. Не Поттер, не Візлі. Ґрейнджер.
У голові вже крутилися варіанти: як я їй відплачу, чим, коли, де. Я перетворю її життя на муки. Змушу пожалкувати. Змушу благати…
Коли, бляха, виберуся з цієї ситуації.
Ідеально, чорт забирай. Справді щасливчик, Мелфой.
______________________________________
Я відчув, як тіло піднімається над землею. Прекрасно. Вона ще й тягне мене кудись, як мішок флоберчерв’яків. Невже цей вечір може бути гіршим?
Я й досі був повернутий головою донизу й дивився, як краплі крові повільно падали вниз. Вона затягнула мене в якусь кімнату.
Чекай. Яку ще кімнату? Цей коридор завжди був порожній…
Пофіг, де я. Як тільки звільнюся — вона пошкодує. Про кожну хвилину.
Майже відсторонено я спостерігав, як перевернулося моє тіло. Тепер я дивився в стелю. Нічого особливого. Відчув, як вона поставила мене майже вертикально, сперши на щось. Підійшла й почала перевіряти кишені. Знайшла паличку — і забрала.
До злості додалася паніка. Я був знерухомлений, беззбройний і сам. І найгірше — не мав ані найменшого уявлення, що вона задумала. І тут вона раптом зняла закляття. Я осів — підо мною виявився стілець. Але не встиг поворухнутися, як вона проказала ще одне закляття, і мене міцно стягнуло мотузками.
Ще краще.
Я хотів щось сказати, але біль від зламаного носа накотив із новою силою, і я тільки застогнав. Пов’язаний, я не міг навіть змінити позу.
— Салазар, Ґрейнджер, я тебе за це вб’ю, — спробував сказати я, але через зламаний ніс вийшло одне бурмотіння.
— Ось, зачекай. Я читала про це закляття — воно має допомогти, — почув, як вона схвильовано забурмотіла.
Я підняв голову і побачив, як вона нахилилася, наставивши паличку на моє обличчя. Я спробував відсахнутися, але вона схопила мене за підборіддя.
— Не рухайся, щоб не вийшло криво.
Я навіть не встиг захвилюватися, як вона промовила:
— Епіскі.
Мій ніс знову хруснув. Біль повернувся новою хвилею, і я зашипів. Вона все ще тримала мене за підборіддя. Коли в очах перестало темніти, я побачив, як вона уважно дивиться на мене, брови зійшлися до середини — так вона виглядає, коли про щось думає. У неї багато веснянок. Раніше не помічав. Проковзнула зрадницька думка.
Нарешті вона, ніби щось вирішивши, ще раз махнула паличкою — і очистила моє обличчя. Біль у носі лишився, але вже не критично. Я звик.
Вона відійшла й нарешті заговорила:
— Ну от. Здається, він такий, як був.
Тон був невпевнений. І я насторожився.
— Здається, Ґрейнджер? В мене був ідеальний ніс. Якщо ти його зіпсувала — пошкодуєш. До кінця життя. Що ти зробила?
Вона насупилася:
— Він виглядає досить рівним. Я ніколи до нього не придивлялася, щоб сказати точно. І взагалі, Мелфой, у людей не буває ідеально рівного носа.
— В мене був, — процідив я крізь зуби.
На мить ми обидва замовкли, втупившись один в одного. Я мало не засміявся. Мене викрали, зв’язали, а я сперечаюся через ніс. Згадав, як вона зламала його вперше. Це вже якась кривава традиція.
— Так, щодо носа. Я… за це вибачаюся, — вона виглядала розгублено. — Я була впевнена, що ти впадеш на спину і я тебе зловлю. Але чомусь ти завалився вперед.
Договорила з винуватим тоном. Ніби напад, викрадення й зв’язування — це взагалі не проблема, а от ніс — критична точка. Я мовчки дивився на неї, чекаючи, що ще скаже. Навколо було темно, і я не міг роздивитися, де ми. Явно не комірчина — щось більше.
— Гм, так. Я… Ти тут, бо мені потрібна твоя допомога, — проказала вона тихо.
Я витріщився на неї:
— Ти вдарила мене в спину, зламала ніс, викрала, зв’язала — і хочеш, щоб я тобі допоміг? — я розсміявся. — Ти загубила мізки, Ґрейнджер? Єдине, що я планую — це зруйнувати твоє життя. Клята сучко. Ти не залишишся в Гоґвортсі. Тебе не залишать навіть у Британії...
Гнів накотив по-новій. Але тепер я міг говорити вголос, не лише в голові.
— Не будь таким драматичним, — закотила вона очі, ніби я сказав щось ідіотське.
— Драматичним? — викрикнув я. — Ти знаєш, що тобі —
— Мелфой, якщо ти не замовкнеш, я тебе замовчу.
Її голос втратив будь-яку невпевненість і став тим знайомим і зверхнім, який я чув у кожній суперечці з нею.
Я злісно подивився на неї. Але прикусив язика. Висловлюся пізніше. Коли цей абсурд закінчиться. Я глибоко вдихнув. Те, як вона була абсолютно спокійна, тільки злило більше. Здавалося, вона щодня таке робить — викрадає людей. Я ледь стримувався. Думка про оклюменцію майнула в голові — і зникла. Ця відьма вміло виносила мені мозок — навіть без чар.
— Якщо тобі стане легше, я можу вдати, що мені страшно, — кинула вона з насмішкою. Підштовхуючи. Випробовуючи.
— Розв’яжи мене й поверни паличку — тоді не доведеться нічого вдавати, — майже прогарчав я. — Захотіла моєї уваги, Ґрейнджер? Інакше не можеш? Треба, щоб хлопець був зв’язаний і мовчазний?
Вона глибоко вдихнула. Добре. Розізлити її, коли я прив’язаний? Геніально, Мелфой. Але, бляха, як вона може бути така спокійна?
Насупившись, вона відступила й зупинилася біля столу. Там стояла велика чаша, чашки і кілька баночок. Вона взяла одну баночку і кружку, підійшла до мене й підняла флакон з прозорою рідиною.
_____________________________________
— Це Верітасерум, — сказала просто. Наче мова про чай, а не про заборонене зілля, за яке можуть не просто вигнати зі школи, а посадити в Азкабан.
Оце вже було страшно. Я стулив рота і почав напружено спостерігати за нею, пробуючи зібратись і бодай частково активувати оклюменцію. Але думки — в хаосі. Нічого не виходило.
День не може бути гіршим, Драко? Ха, на тобі ще один удар. Вона буде мене допитувати? Про батька? Про Темного Лорда? Що, чорт забирай, вона робитиме, коли дізнається, що було влітку?
Паніка підповзла до горла. Напевно, це було написано на обличчі, бо вона заговорила:
— Зараз ти відкриєш рота і вип’єш трохи. Мені потрібно, щоб ти був упевнений: це саме те, чим здається. Потім пообіцяєш, що нічого не зробиш мені, поки я все не поясню. І я тебе розв’яжу.
— Ти напевно ідіотка, якщо думаєш, що я вип’ю сироватку правди, — виплюнув я.
Бляха, де вся моя слизеринська хитрість. Я мав би сказати те, що вона хоче почути. Збрехати. Вдарити в потрібний момент. Але, бляха, в її присутності я перетворююсь на ідіота.
— Ти її вип’єш, — повторила спокійно. — Добровільно — і нам обом буде простіше. Або я знову використаю закляття, і це буде неприємно. Віриш чи ні, але якби в мене був інший спосіб змусити тебе мене вислухати і повірити — я б ним скористалася.
Її голос — рівний, холодний. Не та Ґрейнджер, яку я знав. Вона не виглядала, як школярка. Щось у ній змінилося. І я замовк.
— Якщо тобі стане легше — я не питатиму про твого батька, родину, Волдеморта чи все те лайно, що відбувається в тебе вдома. Обіцяю, — сказала вона просто. І, як не дивно — я їй повірив.
Але який у мене був вибір? Мені доведеться випити. Хочу я того чи ні.
Можна хоч спробувати зберегти рештки гідності — і зробити це добровільно.

Я дивився, як вона налила кілька крапель зілля, тоді навела паличку, пробурмотіла:
— Aguamenti, — і в кружці з’явилася вода.
Вона виглядала спокійно, але я бачив, як тремтіли її пальці, і вона міцніше стиснула кружку.
Отже, хвилюється. Добре.
Я не виривався. Але навіть просто відкрити рота було важко.
— Будь хорошим хлопчиком і відкрий рота, — тихо пробурмотіла вона.
Я відчув, як прокотився по всьому тілу. З соромом подумав, що навіть мої вуха, певно, стали червоні. Зрадницька реакція тіла — мов удар по самолюбству.
Можна мені вже вмерти просто зараз? Може, тоді це приниження закінчиться.
Я відкрив рота й ковтав, поки вона притискала кружку до моїх губ. Довелося випити все.
Рідина легко пройшла горлом. Я знав, що не помічу нічого, бо так працює зілля. Але мені здавалося, що я відчував, як невидимі мотузки стискають моє тіло ще й зсередини. Тіло злегка розслабилось. Хоча мозок кричав про небезпеку, бив тривогу.
— Я маю запитати щось, чого б ти точно не сказав добровільно, — вона скривилася, а тоді випалила: — Ти вже займався сексом?
Пробач, що?!
Я спробував закрити рота, мовчати, вичавити з себе бодай грам самоконтролю. Але сироватка вже працювала.
— Ні, — видушив я. І, чорт, здається, почервонів як першокласник. Від злості? Від сорому? Не впевнений, чого було більше. — Не думав, що тебе цікавить моє сексуальне життя, Ґрейнджер.
Я ще хотів сказати щось про те, що вона мене цікавить. Навіть якщо зв’яже. Але кляте зілля не дало вимовити й слова. Яйцямерліна.
— Не будь смішним, мені байдуже, чи є в тебе хтось. Але тепер ти не зможеш сказати, що воно не діє, — відмахнулася вона, ніби відповідь її справді не цікавила.
Я побачив, як вона знову наливає зілля, додає води.
Скільки вона ще хоче влити в мене цієї гидоти? Скільки часу вона планує мене тут тримати? А якщо напоїть і відпустить? Щоб чесно відповідав кожному, хто спитає?
Як я міг в таке вляпатися.
Поки ці думки скакали в голові, вона взяла кружку й випила. Потім показала мені, що кружка порожня.
Ого. Оце я точно не очікував.
Я подивився на неї, і в голову прийшла огидна думка. Я криво посміхнувся і протягнув:
— То кого з твоїх ідіотів ти пускаєш до себе? Поттер? Візел?
Я бачив, як її обличчя напружилося. Вона намагалася не відповідати. Але зілля вимагало правди.
— Ніхто. Ми просто друзі, Мелфой, — злісно виплюнула вона.
Але я не планував закінчувати так швидко. Якщо є шанс трохи розважитися, я скористаюся.
— А як щодо Крума? Ви ж після балу не просто розмовляли, правда?
Цього разу вона боролася з відповіддю довше. Але ні — не втрималась:
— Він намагався напоїти мене зіллям після балу. Але пошкодував про це, — холодно відповіла вона.
Я замовк. Це не було смішно.
Жіночий крик. Чийсь сміх. Кімната, яку я намагаюся забути. Я загнав цей спогад глибше. Знову.
Подальші слова застрягли в горлі. Поки я мовчав, вона поставила стілець переді мною й сіла.
__________________________________
— А тепер слухай, — її голос змінився. Став серйозним. — Ти бачив, що я випила сироватку. Тобто, я не можу збрехати, навіть якщо захочу. Ти тут, бо мені потрібна твоя допомога. Це важливо. І для тебе теж.
Вона вдихнула й продовжила:
— Цього літа я випадково активувала артефакт. Він... дещо зробив. Я побачила своє майбутнє. Не тільки своє — майбутнє на наступних років.
Вона замовчала, спостерігаючи за моєю реакцією. Її очі пробігали по моєму обличчю, ніби вона могла так прочитати мою відповідь.
— Ти жартуєш, — тільки й зміг сказати я.
— Ні. І я вже переконалась, що деякі події відбуваються так, як я бачила. Я знаю, що буде зі мною. Я знаю, що буде з тобою.
Від того, як вона подивилась на мене, мене реально пробрали мурашки. Але навіть так мені було складно в це повірити.
— І ти думаєш, що я просто повірю? До чого тут я взагалі? До твоїх планів? — Я намагався зібратись. Частина мене хотіла знати, що буде. Інша — боялася почути.
— Я знала, що це не буде так просто, — зітхнула вона. — Тому й вигадала цей ідіотський план. Я витратила кілька годин, щоб витягти два спогади для тебе. Ти побачиш. Один — найближча подія, що от-от станеться. Щоб ти переконався, що це справджується і його можна змінювати. Другий — далеке майбутнє. Те, що може статися, якщо ми не втрутимося.
Я важко ковтнув. Це не звучало, як щось хороше.
Вона продовжувала розглядати мене. Ніби зчитувала кожну реакцію. Нарешті сказала:
— Зараз ти мені пообіцяєш, що не нападеш на мене, не будеш мститися й не зробиш нічого, що може зашкодити — принаймні поки не вийдеш з цієї кімнати. Тоді я тебе розв’яжу.
Я відчув, як по обличчю розповзається посмішка.
— А якщо я вийду звідси — можу робити все, що хочу?
— Можеш спробувати. Якщо ще матимеш таке бажання.
— І ти віддаси мені паличку?
Вона на мить завагалася. Потім кивнула.
— І ти справді повіриш у мою обіцянку? Просто тому, що я її скажу? Ти ж знаєш, як працює Верітасерум. Він не зобов'язує виконувати обіцянки. — Я не знав, навіщо це все говорю. Треба заткнутися і мовчки погодитись.
— Я повірю твоїй обіцянці, Мелфой.
Серйозно? Вона готова повірити мені на слово?
Але зілля ще діяло. Тобто, вона говорить правду.
Я здався:
— Добре. Я обіцяю не робити тобі жодної шкоди, поки ми в цій кімнаті. А тепер — розв’язуй.
Вона махнула паличкою — мотузки зникли. Я повільно розправив плечі — злегка, обережно, щоб не показати, наскільки затерпли руки. Піднявся, м’язи в ногах протестували. Покрутив шиєю, плечима — тіло оживало. Повільно, неохоче. Але слухалося.
Нарешті.
Вона витягла мою паличку зі своєї кишені й простягла. Як тільки моя рука торкнулася знайомого дерева, я відчув, як страх, що сидів десь між лопатками, поповз назад, розсмоктувався в ребрах. Я знову міг захищатись.
Ґрейнджер тим часом спокійно повернулась до мене спиною й пішла до столу.
Ідеальний момент, щоб ударити. Як вона мене. Було б справедливо. Було б навіть правильно. Але — я вже пообіцяв. Тому ковтнув гнів, подавив роздратування й пішов за нею до столу.
Великою чашею, що стояла там, виявилося Сито Спогадів.
— Мерлін, Ґрейнджер, де ти його взяла? — запитав я, не відриваючи погляду від Сита. Я знав про ці штуки. У батька було одне. І я, звісно, прочитав усе, що тільки було в бібліотеці. Тому знав, які вони рідкісні. І скільки коштують. Дорогі навіть для Мелфоїв — а це вже щось.
— Точно не впевнена, — відповіла вона. — Можливо, хтось загубив його тут багато років тому. Або… кімната позичила його з кабінету директора?
— Кімната позичила? Ти серйозно? — Я не міг прослідкувати за ходом її думок. Це вже виходило за межі логіки.
Вона роздратовано задерла голову і подивилася на мене. І тільки тоді я раптом усвідомив, яка вона насправді маленька. Ледве досягала мені плеча. В її характері було щось таке, що завжди змушувало сприймати її більшою, ніж вона є. А зараз, коли я стояв перед нею і дивився згори, зрозумів, яка вона делікатна.
Але щойно саме ця дівчина щойно тримала мене в полоні. Не делікатна. Просто низенька.
Здавалося, вона прочитала мої думки — очі спалахнули, і вона зробила півкроку назад, щоб збільшити відстань.
— Це, — вона недбало махнула рукою навколо, — Кімната на вимогу. Вона не постійна. Залежно від того, що тобі потрібно — вона змінюється. Дає саме те, що ти шукаєш. Якщо попросити. Вона справді може створити майже все. Хоча я досі не до кінця зрозуміла, за яким принципом вона це робить.
Я мимоволі озирнувся. І, чорт забирай, вона не перебільшувала. Це було ідеально. Неймовірно. Щось, що я завжди хотів, не знаючи, де шукати. Тут можна було б тренуватися. Ховатися. Планувати.
Якщо це та сама кімната, про яку згадується в "Гоґвортс: Історія" — я нарешті знайшов її.
Була тільки одна проблема. І стояла вона прямо переді мною, із виглядом, ніби ця кімната належить особисто їй.
— Якщо захочеш більше дізнатися про Кімнату — розкажу іншим разом. А зараз треба закінчувати, — сказала вона. — Все це затягнулося набагато довше, ніж я планувала.
— Ти вмієш ним користуватися?
— Я читав, але ніколи не використовував, — відповів я стримано.
— Ну, я теж. Лише бачила збоку. Але виглядає не надто складно, — вона знизала плечима й посунула чашу ближче до мене.
Сито — широка срібна чаша, глибока, із тьмяним світлом усередині. Рідина тремтіла, мов жива. Від кожного нашого руху на її поверхні розходились тонкі, рівні кола. Це мало виглядати заспокійливо. Але чомусь ніфіга не заспокоювало.
Ґрейнджер дістала маленький флакон, відкрила, вилила всередину щось сріблясто-біле. Рідина в чаші заворушилася швидше.
Я зробив крок ближче.
— Тут перший спогад, — схвильовано сказала вона. — Нам треба просто нахилити голови. Сито має затягнути нас усередину. Ти готовий?
Ні. Але, здається, це девіз усього вечора. Тому, яка, до біса, різниця?
Я разом з нею опустив голову.

Chapter Text

Герміона

Я разом із Мелфоєм опустила голову в Сито спогадів. По тілу прокотилося дивне відчуття — ніби проходиш крізь холодний туман. А потім…
Ми стояли на квідичному полі. Навколо — гуркіт, крики, плескіт трибун, як на кожному матчі. Я озирнулася на Мелфоя — він, трохи розгублений, з цікавістю розглядав стадіон. Підійшла ближче:
— Це матч «Ґрифіндор – Слизерин», той самий, що відбудеться наступного тижня. Як бачиш, я не могла нічого підлаштувати. Спостерігай за ким хочеш. Запам’ятовуй — щоб потім порівняти.

Ми разом оглянулися. Я побачила себе — у ґрифіндорському шаликові, розчервоніла, схвильована. Було дивно дивитися на себе збоку. Я змінилася. Це було одразу помітно.
— Ти виглядаєш інакше, — озвався Мелфой. Його погляд теж був прикутий до моєї минулої версії.
— Я вже почала змінювати своє життя. У Франції багато всього сталося, — відповіла я коротко, не вдаючись у подробиці.

Мені потрібно було перетягнути його на свій бік. Потрібно навчитися працювати разом, поки все не стало гірше. А це потребувало хоча б мінімального рівня довіри. Він не відповів, лише мовчки дивився на поле.

Шум на стадіоні став ритмічнішим. І ось вже з трибун Слизерину вирвалося знайоме завивання: "Візлі — наш король..."

— До чого тут Візлі? — пробурмотів Мелфой, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Команди ще не вилетіли.
— Рон — воротар. А ти, щоб його морально "підтримати", вигадав цю пісню. Десь тут і значки мають бути — такі ж, як ти робив про Гаррі на турнірі.

Я відчула, як він дивиться на мене з недовірою.
— Ти ж розумієш, що якщо я подивлюся матч, то зможу використати це. Якщо ваші виграють — зроблю так, щоб виграла моя команда? — запитав він, скептично.
— Саме це я і хочу, щоб ти зробив. У цій грі, попри жахливу гру Рона, Гаррі вихопив снич з-під твого носа, і Ґрифіндор виграв. Тепер ти можеш побачити, як це виглядало. І змінити. А значить — майбутнє не обов’язково фіксоване.

Він хотів щось відповісти, але в цей момент вийшла мадам Гуч, просвистіла — і команди злетіли.
Інший Мелфой пролетів над нами, а той, що стояв поруч зі мною, дивився на себе з виразом щирого подиву. Можливо, кілька хвилин тому я теж так виглядала.
Стадіон ревів. Коментатор намагався перекричати натовп, але Слизерин завивав свою пісню на весь голос. Я бачила, як Рон, знервований і блідий, метається біля воріт.

Минуло кілька хвилин — і Слизерин відкрив рахунок.
Я перестала дивитися гру — я і так її пам’ятала. Зосередилася на Мелфої. Він точно все запам’ятовував. Погляд перескакував з одного гравця на іншого. Холодно, обчислювально.

— Ти навіть не спробуєш переконати мене не запускати пісню і не робити значки? — спитав він, не відриваючи погляду від гри.
Я задумалася. Можливо, варто було б. Можливо, це зробило б першу гру Рона менш принизливою.
— Я бачу, з яким задоволенням ти спостерігаєш за всім цим, і не думаю, що щось здатне переконати тебе змінити це. Щодо Рона — так, цей матч був болючим для нього. Але врешті-решт він став для нього корисним.

Мелфой усміхнувся, коли Рон пропустив ще один м’яч, а трибуни вибухнули гулом.
Він уважно стежив за собою і за Гаррі. Ґрифіндор тим часом зібрався і забив перший м'яч. Гул піднявся ще сильніший. Жоден інший матч не викликав такого вибуху емоцій, як протистояння червоних і зелених. Гра була жорстка. На межі всіх правил.
Ще одне ревіння — ще один пропущений м’яч.

— Він хоч один зловить? — з недовірою кинув Мелфой.
— Не думаю. Але тут він не поб'є рекорд. З Гафелпафом він впіймає п'ять, але пропустить чотирнадцять. І ніхто навіть не згадає, чи він узагалі щось відбив.

Мелфой розсміявся. Але не відводив очей. Він стежив за кожним рухом, ніби відчував, що цей матч — короткий шанс, який не можна змарнувати.
Було дивно бути з ним поруч. Взагалі дивно провести з ним стільки часу. Раніше ми обмежувалися кількома образливими фразами на уроках і мовчазною роботою в парі.

Звісно, я пам’ятала й інші спогади. Зовсім іншого Драко. Того, що вже пройшов крізь війну. Втратив. Навчився зцілюватися. Став сильнішим.
Я побачила, як голова Мелфоя смикнулася — він зосередився на трибунах Ґрифіндору. І він, і Гаррі мчали туди на скаженій швидкості. Політ був неймовірний. Мені навіть захотілося відчути це на собі. Дивна думка. Яка раніше ніколи не приходила.

Дві простягнуті руки — і в останню мить Гаррі хапає снич. Вони злітають угору. Ревіння стає оглушливим.
Я ж уважно спостерігала за Мелфоєм з моєї реальності. Він дивився на себе. Побачила той момент, коли він усвідомив, що програв. Маленький спалах болю пройшов обличчям — і зник. Він швидко опанував себе.

Я знала, що буде далі. Той, колишній Мелфой, почне ображати Гаррі й інших. Почнеться бійка. Половину ґрифіндорської команди дискваліфікують. Але до того спогад не дійшов. Нас раптово викинуло з Сита.

Після реву трибун — тиша Кімнати на вимогу була майже дзвінкою.
— Це було… цікаво, — сказав Мелфой. Він виглядав так само дезорієнтованим, як і я, хоч і намагався цього не показати.
— У нас мало часу. Ти готовий побачити наступний? — запитала я. — Попереджаю, це буде важко.

Він просто кивнув. Я замінила спогад у Ситі.
І замість реву квідичного поля ми опинилися в тихому, тривожному шелесті Візенгамоту.

Драко

Я ще не встиг відійти від програшу в матчі, як ми вже стояли в новому спогаді. Гіркота залишалася. Клятий Поттер знову мене переграв. На мить, але в матчі ця мить вирішує все.

Я роззирнувся. Ми опинилися у Візенгамоті. Ґрейнджер вже штовхала мене ліктем:
— Давай сядемо. Ми тут надовго.

Я пішов за нею. Зала була заповнена майже повністю — як глядачами, так і членами суду. Що б тут не відбувалося, воно викликало неабиякий ажіотаж. Я пройшовся поглядом по обличчях засідателів. Більшість знайомі — з багатьма батько мав справи. Ми сіли на лаву поряд з одним із членів. Було дивно сидіти тут, але нас ніхто не бачив.

Головний чаклун, який проводив засідання, мені був не знайомий, але я не затримався на ньому поглядом.Продовжив оглядати залу. І тут помітив їх: Поттер, Візлі, Ґрейнджер. Старші на кілька років. Виглядали зношеними. Ґрейнджер — худа, з втомленим обличчям. Візлі час від часу щось активно нашіптував їй на вухо, тримаючи за руку, ніби вона могла втекти.

— Я вибрала цей спогад не для того, щоб зробити тобі боляче. А щоб ти зрозумів, що поставлено на карту, — сказала Ґрейнджер тихо.
Головний чарівник підняв паличку:
— Засідання у справі Драко Луціуса Мелфоя оголошується відкритим. Привести ув'язненого!

У животі все стислося в щільний вузол і я затамував подих. Двері відчинилися. І я — точніше, моя версія з минулого — увійшов у кайданах, у супроводі двох аврорів. Якщо я думав, що Ґрейнджер виглядає виснажено, то себе я взагалі не впізнав би. Худа тінь. Азкабанська форма, брудна й зношена. Волосся скуйовджене, обличчя в синцях. Порожній погляд. Це був я, коли я занурювався в оклюменцію настільки глибоко, що не відчував навіть болю.

Я почув схлип. За Ґрейнджер сиділа моя мати. Старша на десятки років. Втомлена. Зовсім не та леді, яку я знав. Вона стискала спинку стільця попереду. Ґрейнджер обернулася, поклала руку на її й щось прошепотіла. Це було… дивно. Візлі скривився, але потім, глянувши на мене, посміхнувся. Йому це подобалося. Сволота.

Суд почав зачитувати звинувачення:
— Сьогодні, 5 червня 1998 року, перед судом постає Драко Луціус Мелфой. Обвинувачення: спроба вбивства учнів школи Кеті Бел і Рональда Візлі; замах на життя директора школи Гоґвортс Альбуса Дамблдора; організація проникнення Смертежерів у Гоґвортс, що спричинило поранення двадцяти учнів і трьох викладачів; використання непрощенних заклять — Імперіус і Круціатус — проти учнів; участь у викраденні та утриманні чарівниці Луни Лавґуд; катування маґлів, які перебували в полоні у маєтку Мелфоїв.

Кожне звинувачення було як удар. Мене нудило. Я зробив усе це? Я став Смертежером? Коли? Як батьки могли це дозволити? Я дивився на сцену, мов зачарований. Мій адвокат. Прокурор. Свідки.

На трибуну виводили дітей. Перший, другий курс. Вони казали, що я застосовував Круціатус. Проти дітей. Я катував дітей?

Я не міг відірвати погляду від себе у клітці. Я виглядав зломаним. Без надії. Скільки років Азкабану мене чекало? 5 червня. Суд спеціально обрали у мій День народження?

Я не наважувався подивитися на Ґрейнджер. Міцно стис лаву під пальцями. Здавалося, кістки тріснуть від напруги. І тут вона поклала руку на мою. Її дотик трохи заземлив мене. Я був вдячний, навіть якщо не міг вимовити ані слова.

Коли потік тих, хто виступав на стороні звинувачення закінчився, адвокат викликав мого першого свідка захисту. Матір.
Вона була втомлена, хода повільна. Грація зникла. Я не хотів слухати її, але не міг і відвернутись.

Ґрейнджер прошепотіла збоку:
— Твою матір виправдали. Їй дали рік домашнього арешту з правом повернення палички. Її суд був кілька днів до твого.
Я кивнув. Слова застрягли в горлі.

Адвокат запитав:
— Як і коли ваш син прийняв мітку?
Нарциса почала:
— Наприкінці п'ятого курсу, коли Луціус провалив місію в Міністерстві, його ув'язнили. Волдеморт отримав доступ до нашого маєтку. Влітку оселився там. Ми не мали вибору, нас поставили перед фактом. Тоді ж моя сестра, Белатриса, обрала Драко як свого учня. Вона практикувала темні закляття, зокрема непрощенні. Йому не вдавалося, тому вона сама не раз накладала їх на нього, щоб зламати. Перед початком навчання, його поставили перед Волдемортом і змусили прийняти мітку. Якби він відмовився — мене б віддали вовкулаці Грейбеку. Щоб врятувати мене він погодився. Вже як Смертежеру йому дали завдання: знайти таємний шлях у Гоґвортс для інших і вбити Дамблдора. Моє життя залежало від його успіху.

— Що було далі? — запитав адвокат.
— Наприкінці року він зумів відновити Зникаючу шафу, пропустив Смертежерів у школу, але не зміг убити Дамблдора. Волдеморт вважав, що він провалив місію. Все літо Драко провів у підземеллях, на ньому тренувалися нові Смертежери. Мене теж покарали. Але, як подарунок за часткове виконання завдання, Луціуса звільнили з Азкабану. У серпні Волдеморт дозволив забрати сина, щоб трохи зцілити його. Він мав повернутися до школи. Там він мав показати, що він ідеальний послідовник. Будь-яке відхилення від лінії — і мене б не стало.

Адвокат звернувся до суду:
— Усі слова підтверджені спогадами Леді Мелфой. Вони долучені до справи. З етичних міркувань публічно не демонструються.

Я з жахом слухав те, що розповідала мати. Це те, що чекає мене вже цього літа? Що б не робив той я, щоб врятувати її — він провалився. Він теж, як і я, зарився в бібліотеку і даремно втратив час? Мене нудило від того, що вона має так відкриватися перед цими людьми, щоб врятувати мене. Що ще вона зробила, щоб допомогти мені?

Я на якийсь час заціпенів і не чув питань прокурора. На щастя, їх було не багато. Вона закінчила й пішла на місце.

Наступним адвокат викликав... Поттера?

Я підвів брову. Але Поттер вийшов, сів на трибуну й почав говорити. У своєму звичному, трохи хаотичному стилі:
— Ми ніколи не були друзями. Насправді, можна сказати, що ми були ворогами впродовж усього шкільного життя. Але це не означає, що я вважаю його винним у всіх звинуваченнях. Ми були дітьми, коли почалася війна. Нас зробили пішаками в грі дорослих. Ніхто з нас не мав вибору. Нас просто розставили по різні боки. У Мелфоя це була інша сторона. Але у вирішальні моменти, коли справді було важливо, він зробив правильний вибір. Він не вбив Дамблдора, коли мав можливість. Він не впізнав нас у своєму домі, коли одне його слово могло стати нашим смертельним вироком.

Я трохи скривився. Це звучало майже як похвала. Від Поттера. Мені стало не по собі.

Адвокат підвівся й звернувся до суду:
— Прошу долучити до справи спогади, надані Гаррі Поттером. А саме: перше — момент на Астрономічній вежі, коли загинув Альбус Дамблдор; друге — коли Гаррі Поттера, Герміону Ґрейнджер і Рональда Візлі впіймали та привели до Мелфой-менору, і Драко відмовився опізнати Гаррі Поттера і Рональда Візлі, тим самим урятувавши їм життя; третє — під час втечі він дозволив Гаррі Поттеру викрасти свою паличку, що мало вирішальне значення в подальшій битві.
— Усі спогади підтверджено незалежною комісією, — додав адвокат.

Я слухав це майже відсторонено. Було враження, ніби мова йде про когось іншого. Не про мене. Не про моє життя.
Прокурор не став ставити питань. Це тому, що не хотіли розпитувати Героя війни чи тут були залучені гроші моєї сім'ї? Обвинувач не працював активно проти мене, хоч мій суд і перетворили на виставу, що розважала всіх. Зробили з мене криваву жертву, яка не мала вибору. Хоча це і була правда, від цього не стало легше.

Поки Поттер ішов на своє місце, адвокат викликав наступного свідка захисту — Герміону Ґрейнджер. Вона піднялася, ще раз подивилася на мою матір, ігноруючи Візлі, який склав руки на грудях і виглядав обуреним. Я сподівався, що він не свідчитиме. Що б він не сказав, це точно не врятувало б мене. Але дивитися, як вона йшла, щоб говорити на мій захист теж було сюрреалістично. Вона забула ким я був для неї всі роки школи?

Адвокат запитав у Ґрейнджер про наші стосунки у школі. Було дивно сидіти поряд із нею, яка тримала мене за руку, і водночас дивитися на іншу — ту, що говорила за мене.

— Від початку нашого навчання в Гоґвортсі ми не ладнали. Ми були з різних гуртожитків, з різних світів. Академічні суперники. Я була всім, що його вчили ненавидіти. Він першим назвав мене "бруднокровкою". Це було на другому курсі.

Я здригнувся. Ніколи не замислювався, що саме я був першим, хто кинув у неї це слово.
— Але після четвертого курсу я більше не чула цієї образи від нього. Ми залишались суперниками. Та атмосфера в школі ставала напруженішою щороку. Ми всі були частиною цього. Ми просто пливли за течією, створеною дорослими.
— Його звинувачують у спробі вбивства директора. Але директор завжди знав про місію і нічого не зробив, щоб її зупинити.

У залі почулося легке збурення, новина явно всіх шокувала. Але адвокат одразу підвищив голос:
— До справи додаються спогади міс Ґрейнджер: перше — розмова Северуса Снейпа з Альбусом Дамблдором, де перший звинувачує директора у бездіяльності щодо місії Драко Мелфоя. Друге — спроба Герміони Ґрейнджер поговорити з директором про Драко, але він її зупиняє.

Далі питання стосувалися полону в маєтку. Я бачив, як та Ґрейнджер збиралася з силами. Погляд став відстороненим — вона вдалася до легкої оклюменції.
— Ви знаєте, що, на ім'я Волдеморта було накладено табу. Одного дня Гаррі й Рон сперечалися, і Гаррі випадково його вимовив. Усі мої захисні чари зникли, і нас атакували. Я встигла спотворити обличчя Гаррі, Рон у той час не був у розшуку. А мене схопив Ґрейбек і впізнав з плакатів. Через це нас привезли до Мелфой-менору. Коли Драко мав нас упізнати, він сказав, що не впевнений щодо Гаррі й Рона. Але тоді з'явилася Белатриса Лестранж. Вона впізнала мене з першого погляду. Гаррі й Рона кинули в підвал. Мене залишили для допиту.

Та Ґрейнджер говорила це сухо, але я відчув, як рука тієї, що сиділа поряд, стиснулася сильніше. Я перевернув її долоню й злегка взяв у свою. Якби сьогодні вранці мені сказали, що я буду сидіти за руку з Герміоною Ґрейнджер, я б розсміявся. Але ось він я. Тримаю одну Ґрейнджер за руку, і слухаю як її інша версія мене захищає. Дно, ти де?

— Белатриса знайшла у моїй сумці меч Ґрифіндора, який мав бути в її сховищі. Вона вирішила, що я її пограбувала. Протягом двох годин вона застосовувала Круціатус. Я не знала оклюменції й не могла захистити думки. Але їй не вдалося витягти нічого, бо хтось інший це зробив.

Вона зробила паузу. Глибоко вдихнула й сказала:
— Я вірю, що це сталося завдяки Драко Мелфою. Уже тоді він був сильним Легіліментом, що б пояснило, чому мій розум залишився неушкодженим. Саме завдяки цьому Белатриса не дізналася нічого важливого. І саме тому ми змогли продовжити місію й знищити Волдеморта.

Адвокат зазначив, що до справи долучається відповідний спогад. Потім запитав:
— Чи є ще щось, що ви хотіли б додати?
— Так. Ще під час битви в Міністерстві я мала дуель з Долоховим. Він мене поранив, але я стала причиною його другого ув'язнення. У фінальній битві він полював саме на мене. Він загнав мене в кут, обеззброїв. Майже...
Вона замовкла на мить. Потім продовжила:
— Мене врятував хтось у масці смертежера. Ця особа не сказала нічого, але я впізнала паличку, яку використовував тоді Мелфой.
Я перевів погляд на себе в клітці. Там був дивний вираз — здивування, невіра, шок. За якими б масками він не ховався, вони потріскалися.

Адвокат оголосив, що спогад додається до справи. Прокурор знову не став ставити питань. Героїня війни, або ж вплив моєї родини — неважливо. Суддя оголосив перерву. Через годину буде вирок.

Зала заворушилася. Люди перешіптувалися, ніби щойно подивилися виставу. Візлі роздратовано вийшов, а моя мати плакала на плечі Ґрейнджер. Я дивився на них і намагався розібрати, що вона їй говорить. І так заглибився в думки, що здригнувся, коли справжня Ґрейнджер сказала:
— Спогад зараз закінчиться. Тебе визнали винним у частині звинувачень. Три роки Азкабану і ще два домашнього арешту.

Але я не міг відвести погляду від своєї матері. Її вираз обличчя, коли вона говорила з Ґрейнджер, був інший. Я нахилився до неї:
— Що вона тебе питала?
Ґрейнджер подивилася в той бік. Там дві відьми щось шепотілися.
— Вона дякувала, що я збрехала під магічною присягою, — відповіла вона спокійно.

Я глянув на неї вражено. Не лише тому, що чесна Ґрейнджер збрехала, а тому, що змогла це зробити під присягою, яка майже як Верітасерум.
— Про що ти збрехала?
— Про те, що це ти врятував мене. Насправді двічі це зробила твоя мати. Але для неї було важливо врятувати тобі життя, а я була зобов'язана їй.

Вона знову глянула на ті дві фігури.
— Та Герміона вважала, що ти не заслуговував того вироку. І що маєш отримати шанс. А твоїй матері вона завдячувала життям, — сказала тихо Грейнджер.

Мене знову потягнуло з простору спогаду. Знову опинився в знайомій Кімнаті на вимогу, намагаючись зорієнтуватися. Інформації було занадто багато. Я не знав, за що хапатися першим. Тисяча запитань, але з чого почати — незрозуміло. В голові повний безлад.

— Нам треба повертатися в гуртожитки. Чергування вже давно закінчились, — сказала Ґрейнджер втомлено. Я теж почувався як вижатий лимон. — Якщо вирішиш приєднатися й допомогти — приходь сюди наступної суботи, коли виграєш матч. Я зроблю так, щоб ти міг знайти вхід.

Я хотів запитати, що вона має на увазі. Я ж уже знаю, де вхід. Але інше питання вискочило першим:
— А якщо я не приєднаюсь?
— Тоді зроблю це без тебе.
— І ти не боїшся, що я все розповім?

Вона зневажливо усміхнулася:
— Кому? Сьогодні ти, так само як і я, витратиш останні залишки сил, щоб заховати цей спогад. Ці знання — про те, що Волдеморт програв, а твоя мати його зрадила — її смертельний вирок. І ти не знаєш нікого, кому міг би довірити це. Ми в однаковому становищі.

Я вже хотів запитати ще, але натомість сказав інше:
— Кому ти ще це розповіла? І що саме?
— Нікому тут. І нікому так багато, як тобі. У Франції я мусила дізнатися більше про кулон, тому довірилася одній людині. Але й вона не знає нічого конкретного.
Лише загальну картину.

Я здивувався. Ґрейнджер, і нікого, кому довірити? І вона вибрала мене?
— Чому я?
— Бо в тому майбутньому ти програв все, як і я. Ти не зміг врятувати тих, заради кого пожертвував усім.

Це вдарило. В саме болюче.

Я вже відкрив рота, щоб щось сказати, але вона зупинила мене:
— Іди, Мелфою. Ми поговоримо наступного разу. Я зараз не маю сил.

Я кивнув і вже потягнувся до дверної ручки, коли вона раптом сказала:
— Зачекай. Ще дещо, — вона завагалася, підбираючи слова. — Після поразки вашої команди у вас була вечірка. Я не знаю всього, але через кілька років ти дізнався, що Паркінсон споїла тебе якоюсь сумішшю зіль. Наступного ранку ти прокинувся в її ліжку. Вона переконала тебе, що ти запропонував їй стати твоєю дівчиною. Ти нічого не пам'ятав. Але повірив їй.

Хвиля обурення і нудоти підкотила до горла. Я знав Пенсі змалку. Вважав її другом. Я бачив, що останнім часом вона вирішила активно працювати над нашими заручинами, але був впевнений, що є межі, які вона не перетне. Їй не потрібна була любов, лише статус. Але вона знала, як мені важливо мати хоч в чомусь свободу. Вона так просто забрала це?

— Тебе таки цікавить моє сексуальне життя, Ґрейнджер, — я спробував пожартувати, щоб приховати те, що відчував в цей момент. Вона й так побачила забагато мене. Я був виснажений. Не хотілося ні думати, ні говорити.

Я кивнув і вийшов. Плентався до спальні, не пам'ятаючи дороги. Якось добрався до ліжка. Як вона й казала, витратив останні сили, щоб сховати цей спогад. Безпека матері понад усе. Я провалився в сон.

Chapter Text

Герміона

Я видихнула, щойно Мелфой вийшов із Кімнати. Переглянути власні спогади виявилося важче, ніж я очікувала. А для мене той день іще не був найстрашнішим — не те, що для нього. Я надіялася, що він з цим впорається.

Попередити про Паркінсон теж здавалося правильним. Інформація про це ніколи не ставала загальновідомою. У тій версії майбутнього сталося майже неймовірне — ми з ним стали друзями. Не одразу і не легко. Але після війни, коли обоє втратили практично все, між його крижаними, саркастичними жартами і моїми зверхніми, владними манерами ми змогли побачити, наскільки кожен із нас зламаний. І скільки в нас спільного. Свобода вибору — те, чого він завжди прагнув, але в нього її постійно забирали. Я це розуміла. Тому й попередила.

Я витягла карту Мародерів і перевірила: коридори були майже порожні. Мелфой уже добирався до свого гуртожитку. У їхній вітальні ще хтось був, але загалом замок спав. Шлях до Ґрифіндорської вежі теж був чистий. Я зібрала речі, накинула плащ-невидимку й вирушила до себе.

У моєму ліжку вже чекав Криволапик. Наче знав, що сьогодні мені буде потрібне тепло. Щойно я лягла, він згорнувся калачиком біля мене й замуркотів. Під цей звук я й заснула.

_________________________________________________________________________________________

— Мерліне, Герміоно, скільки можна спати?! — прокричала Лаванда. А потім об штору мого ліжка влетіла подушка.
— Вставай і розкажи, через кого ти вчора так пізно повернулася і виглядала так, ніби твою форму трохи… пом’яли, — додала Парваті.

Я простогнала. Ну все, поспати більше не дадуть. Відхилила штору й побачила їх у піжамах, з дикими посмішками.
— З чого ви взяли, що я була з кимось? — спробувала заперечити.
— Ой, тільки не починай із “сиділа в бібліотеці”. Тебе шукали Гаррі й Рон. Бібліотеку перевірили двічі. А потім ще купу інших місць. Але тебе не було.
— Що їм було потрібно?
— Рон хотів запросити тебе подивитися сьогоднішні проби в команду. А коли не знайшов — почалася паніка.

Я зі стогоном впала на подушки. Чудово. Тепер усі вирішать, що я тиняюся ночами з якимось хлопцем. Можливо…
— Біля озера вони теж шукали, — усміхнулася Лаванда, ніби прочитала мої думки. — Але не хвилюйся, ми тебе прикрили. Сказали, що ти пішла до мадам Помфрі через… жіночі справи. Вони як це почули — втекли миттєво. Сказали, знайдуть тебе сьогодні. Тож, розповідай!

Я простогнала. Просто чудово. Хлопці, звичайно, більше нічого не питатимуть. Але Лаванда й Парваті — не відчепляться. Я подумала, що версія з таємничим хлопцем може навіть стати в пригоді. Мені ще не раз доведеться зникати. А романтична історія — зручне прикриття. Бо сказати їм, що я напала на Мелфоя, зв’язала й напоїла Верітасерумом?.. Краще вже хлопець.

Я розплющила очі й побачила, як вони дивляться на мене з нетерпінням.
— Щось таке, але… це ще дуже нове, — промовила я повільно. — І я б не хотіла, щоб про це хтось дізнався. Особливо Гаррі й Рон. Вони не зрозуміють.
Очі дівчат заблищали від захвату. Вони з писком кинулись до мого ліжка. Добре, що Криволапик зник — інакше когось би точно подряпав.

— Це так романтично, — прошепотіла Лаванда. — Я розумію, що ти не скажеш, хто це. Але… напевно щось заборонене? Старший? З іншого гуртожитку?
Її уява розгорнулась на повну. Якби тільки вона знала, з ким саме я була…

Вони ще трохи намагалися вгадати, але поступово тема змістилась на хлопців загалом. Парваті сходила на кухню й принесла сніданок — і ми влаштували справжній «дівочий день»: їли, пліткували, обговорювали все на світі. З полиць дістали креми, маски, бальзами — повний набір.
Десь між маскою для обличчя та манікюром Парваті запропонувала скласти список найкрасивіших хлопців Гоґвортсу. Ми сміялися, голосували, сперечалися. Я відмовилась оцінювати Гаррі — він був для мене як брат. І Рона теж. Після того болючого майбутнього, яке я бачила, всі романтичні почуття до нього зникли. Але я щиро хотіла, щоб ми залишилися друзями.

Я помітила, як Лаванда трохи розслабилася після цього. Схоже, Рон їй подобався вже давно.
До моменту, коли вони зібралися йти дивитися тренування, ми, здається, встигли обговорити всіх хлопців у школі. Я розуміла, що це їхній спосіб вирахувати, з ким я «зникаю». Тож свідомо заплутувала їх, аби думали, що це хтось із Рейвенклову.
Але мене дещо здивувало: вони включили до списку найкрасивіших і Мелфоя.
— Поки не відкриває рота — на нього приємно дивитися. Яка втрата, — зітхнула Парваті.

Проби Рона пройшли приблизно так, як я й пам’ятала: то він грав добре, то — просто жахливо. Але на тлі інших кандидатів виглядав найкраще, і Анжеліна все ж обрала його. Я щиро раділа за нього. Попри все, Рон заслуговував хоч на одну перемогу. Перші ігри для нього будуть болючими, але з часом переборе своє хвилювання і буде насолоджуватися грою.
Наприкінці тренування на полі заявилися слизеринці, що трохи напружило ситуацію, але до конфлікту не дійшло. Тож увечері ми святкували у вітальні. Після зустрічі з Мелфоєм цей легкий день був саме тим, що мені потрібно.

Наступного тижня я повністю зосередилась на підготовці до створення клубу. Хотіла зробити все ідеально, щоб надалі це вимагало мінімум зусиль. Перше зібрання вирішила провести в «Кабанячій голові» — в першу неділю жовтня. Минулого разу його підслухав і шпигун Амбридж, і член Ордену. Спершу я думала, що цього варто уникнути. Але зрештою залишила зустріч без змін: розкриття ДА входило до мого плану і було необхідним. До того ж, Дамблдору треба бачити, що ми активно його підтримуємо. Я знала, що він стежить за Гаррі, хоч і віддалився. Але на мене поки не звернув уваги — і це було добре.

До початку першого заняття я мала зачарувати пергамент, щоб виявити зрадника, створити галеони для зв’язку й знайти постійне приміщення. Цілий тиждень я майже безперервно сиділа в бібліотеці. А ще — виникли нові ідеї. Сумочка з мого майбутнього була геніальна, але розширювальні чари виявились складними. Та я не здавалася. Також хотіла придумати щось зручніше за галеони — почала вивчати протеріанові чари. І ще так багато ідей...

На щастя, Гаррі поводився спокійно, і Жаба вирішила, що зламала його. У вівторок йому навіть скасували покарання: хтось зачарував усі котячі зображення в її кабінеті, і вони горлали нахабну пісню про неї щоразу, як хтось заходив. Амбридж пробувала зняти прикраси, але ті не піддавалися жодним закляттям. Інші викладачі теж “пробували допомогти” — марно.
Вона закрила кабінет для відвідувачів, але чутки розлетілися, і біля дверей почали шикуватися черги з охочих «уточнити домашку» чи «поставити запитання щодо нового наказу». Будь-що, аби послухати, як сотня котів волає про Жабу-інквізитора в рожевих панталонах.

Ми з Гаррі й Роном одразу здогадалися, хто це зробив. І що саме надихнуло. Ми прокидалися під завивання гімну родини Блеків усе літо. Близнюки доклали чимало зусиль, намагаючись зрозуміти чари накладені на голови ельфів. Ми не могли спілкуватися з Сіріусом відкрито, але я щиро сподівалась, що Крічер уже зупинив те ранкове божевілля — і тепер дім протестує лише на засіданнях Ордену.

У п’ятницю я прокинулась від того, що Лаванда й Парваті співали «З Днем народження» і пхали мені до рук подарунки. Під час сніданку у Великій залі на мене чекала ціла зграя сов — більше, ніж я очікувала. Батьки й бабуся об’єдналися: надіслали листа, улюблені солодощі, гарні сережки — і особливий подарунок від тата. Сову надіслала й мадам Жульєн — з рідкісною книгою про теорію магії часу й часовороти.
Гаррі й Рон пообіцяли подарунки ввечері — на святкуванні мого Дня народження, яке збіглося з їхньою «майбутньою перемогою». Я постаралася не кривитися. Було сумно уявляти, як вони розчаруються. Але ранок був настільки теплим, що не хотілося псувати його такими думками.

За слизеринським столом хтось передавав значки, сміючись. Мелфой вирішив залишити свою пісеньку.
Матч мав розпочатися о третій, тож уроки скоротили. Я розповіла Гаррі про значки — і він швидко забрав Рона, щоб той не побачив.

Коли я прийшла на поле, трибуни вже були майже повні. Невіл зберіг мені місце й схвильовано щось говорив — аж раптом з боку Слизерину почувся спів: «Візлі — наш король». Я відчула, як Невіл напружено подивився на мене — він теж розумів, що це зробить з Роном.
Мені було шкода друга і боляче дивитися, як він страждає. Хоча ми часто сварилися, а дистанція останнім часом тільки збільшувалася, я ще пам'ятала ті часи, коли поряд з ним було затишно і приємно.

— Рон Візлі знову пропускає м’яч… — простогнав Лі Джордан. А слизеринці заспівали ще гучніше.
Я бачила, як Гаррі, сидячи на мітлі, постійно озирається на Рона й майже не слідкує за грою. Мелфой же, навпаки, скористався нагодою. Коли він рвонув до грифіндорських трибун, я зрозуміла: він побачив снича. Гаррі ще не помітив. Лише коли весь стадіон загув, він зрозумів, що сталося. Але вже було пізно.
Мелфой переслідував снича — і за кілька секунд слизеринці вибухнули криком. Його команда обіймала його в повітрі, а він тримав золотого снича в лівій руці.
Я перехопила його погляд. І хоча він виграв — не побачила на його обличчі радості чи тріумфу. Але його швидко закрили інші гравці, і я відвела очі.

Грифіндорська команда пригнічено повернулася до роздягальні. Принаймні, цього разу обійшлося без бійки й нікого не виключили. Але настрій був гнітючий. У вітальні Рона не було — мабуть, ховався десь на самоті. Гаррі був похмурий, злий — він уперше програв Мелфоєві. Хоча близнюкам настрій не зіпсує ніщо. Звідки вони дістали алкоголь — невідомо, але вже за пів години вітальня гомоніла.

Я отримала ще кілька подарунків. Але коли атмосфера стала надто галасливою, а решта гуртожитку добряче хмеліла, мені захотілося тиші. Я взяла плащ, карту, залишки вина і вирушила до Кімнати на вимогу.

Цього разу вона виглядала зовсім інакше: затишна вітальня з м’яким килимом, диваном і кріслами. Я впала в одне з них, притиснувши коліна до грудей. У руках — келих вина. Зазвичай я пила лише з батьками — й то по трохи. Але сьогодні я вже пила другий келих. Сумніви і переживання останніх тижнів накрили мене.
Чи правильно я вчинила? Для мене квідич ніколи не мав значення. Але сьогодні всі інші були такі пригнічені… Вони не знали, що програли через мене. Чи змінить це щось у долі Гаррі? А Рона? Щоб добитися того, що я хочу мені доведеться ще не раз маніпулювати людьми і подіями. Від цього завжди так гірко? Чи не робить це з мене нового Дамблдора — того, хто здається так легко пересуває людей на своїй шаховій дошці і не рахується з жертвами?
Десь посеред цих сумбурних думок я почула, як за спиною відчинилися двері.
Що за чорт? Кімната не мала впустити ще когось, поки я всередині.
_____________________________________________________________________________________

Я підняла погляд — і ледь не впустила келих. Переді мною стояв Мелфой. Я різко підвелася й зробила кілька кроків уперед.
— Мелфой? Що ти тут робиш? Як ти сюди потрапив?.. — невже він уже знає, як заходити до Кімнати на вимогу? Або я забула попросити, щоб більше нікого не впускала?
— Ґрейнджер, — протягнув він моє прізвище якось дивно — і від самого тону в мене по спині побігли мурахи. Його погляд був впертий у мене. І він ішов.
Я мимоволі відступила назад.
— Мелфой, не знаю, що ти надумав, але зупинись. Якщо не хочеш, щоб я знову наклала на тебе закляття... чи зламала носа, — намагалася звучати впевнено.
— Така грізна маленька відьма... Ти така сексуальна, коли погрожуєш, — пробурмотів він низько.

Це було… дивно. Я навіть не потяглася до палички. У ту мить, коли вперлася спиною в стіну, він уже був поруч. Притиснувся, однією рукою вперся в стіну поруч із моїм обличчям, іншою — заплутався в моєму волоссі.
— Завжди хотів дізнатись, які на дотик твої губи... — прошепотів він і поцілував.

Все, що відбувалося не мало сенсу. Моє тіло зрадило мене. Жодної спроби відштовхнути чи проклясти. Магія гуділа під шкірою. Рот сам відкрився, і його язик проник усередину. Розум і тіло жили в паралельних реальностях: поки мозок намагався зрозуміти, що за чорт, я вже відповідала на поцілунок. Активно.
Повітря між нами іскрило.
Мелфой відірвався від моїх губ і залишаючи гарячі поцілунки почав опускатися нижче. Моя шкіра палала. Його рука ковзнула на талію — і це нарешті прорвало чари. Я отямилась.

— Мелфой, якщо ти не припиниш, я тебе оглушу, — видушила з себе. Мені здалося, що голос зрадницьки зірвався.
Він завмер на мить. Очі проясніли.
— Зупини мене. Бо я сам не можу... — прошепотів, нахиляючись знову до шиї.

Удар розуміння накрив мене хвилею.
О, Мерлін. Зілля. Його опоїли.

Я вихопила паличку і кинула безмовне Petrificus Totalus. Його тіло напружилось і застигло. Цього разу я встигла підхопити, перш ніж він упав.
Що тепер? Тримати його в такому стані довго не можна. Відпустити — ще гірше. До мадам Помфрі? Не думаю, що він мені за це подякує. Я перебирала в пам’яті все, що знала про протиотрути. Без точного складу зілля — майже нічого не можна дати. Та й варити протиотруту я б зараз не мала як.
Залишалося одне: вода, сон і… ех.
Я зітхнула.

— Кімнато, дай, будь ласка, ліжко.
Диван зник. Замість нього — широке, зручне ліжко. Я левітувала Мелфоя, розуміючи, що він усе усвідомлює, просто не може рухатися. Поклавши його на ліжко, замінила закляття на мотузки.

Поки чаклувала кухоль з водою, він уже почав сіпатися, намагаючись вирватися.
— Тобі подобається, коли я зв’язаний, Ґрейнджер? Давай, підійди ближче, розв’яжи мене... Я зроблю так, що ти цю ніч ніколи не забудеш...

Я намагалася не слухати. Його голос ставав дедалі глибшим і збудженішим. Це не могла бути лише амортенція. Щось сильніше. Що вона йому намішала? Це взагалі безпечно? І чому він прийшов сюди, а не шукав відьму, яка приготувала зілля? Але ці питання на потім.

— Мелфой, мені потрібно, щоб ти сів. Зможеш?
— Розв’яжи мене — і зроблю все, що забажаєш…, — він майже муркотів. Це заважало зосередитися. Придурок.

Я підійшла й послабила мотузки — рівно настільки, щоб його можна було посадити. Він шепотів мені в саме вухо — слова, які краще було б не чути. Я зціпила зуби, намагаючись зосередитися. Коли його вдалося посадити, я попросила в кімнати відро і навела на нього паличку:
— Емето Пуґро

Реакція була миттєва. Його скрутило і... знудило. Я підтримувала його голову, поки його рвало. Не те що я хотіла робити у своє День народження. Але це мало б допомогти з виведенням зілля з організму. Це було потрібно. Я вивчила це закляття після того, як Рон промахнувся й закляв себе слимаками. Хто б подумав, що застосую його на порятунок Мелфоя.

Коли, здається, в його шлунку не лишилося нічого, я піднесла склянку води до його губ. Він пив мовчки, не зводячи палаючих очей із мене. Зілля ще діяло. Я знову відчула, як рум’янець опускається нижче шиї.
Щойно він допив — і перш ніж устиг сказати ще щось, про що пошкодує завтра — я промовила:
— Сомнус.

Його тіло одразу обм’якло. Ще за хвилину він поринув у глибокий сон.
Я стояла і обдумувала, що робити далі. Зняла мотузки. Потім — взуття. Верх сорочки був розстебнутий і я вирішила, що цього достатньо.
— Ну от, роздягати тебе я точно не збираюся, — буркнула собі під ніс.

Але інше питання — чи безпечно лишати його тут наодинці? Якщо знову знудить, а він під закляттям...
Я здалася. Я не могла піти, бо хоч це і Мелфой, який зробив моє життя в школі нестерпним, я б переживала.
— Кімнато, плед, крісло і книжку, будь ласка.

Коли сіла, подивилась на нього. Він був такий... спокійний. Обличчя розслаблене, без того зверхнього і глузливого вигляду, до якого я звикла. Волосся впало на лоба. Губи розтулені. І — так, я могла визнати — він був красивий.
Згадала поцілунок. Не знала, як реагувати. Чому одразу не відштовхнула його? Чому відповіла? І, Мерліне, чому це було так... добре? Коли він торкався мене...

Це не був мій перший поцілунок. Я кілька разів цілувалася з Крумом (поки не дізналася про парі), кілька хлопців з літніх канікул. Але тоді я не відчувала нічого такого.

Мерлін, тільки б він цього не пам’ятав...

Це не я йому дала зілля. Я не знала, що він під дією чогось, коли відповіла на поцілунок. Але все одно — почуваюся винною. Бо поцілувала його, коли він не був собою. Було соромно, що я так легко йому піддалася.

Це все той келих вина, інакше б цього не сталося.

Chapter Text

Драко

— Мелфой. Мелфой, прокинься.
Голос був дратівливо знайомий, але розплющити очі я не міг. Голова розколювалась так, ніби всередині влаштували дуель.
— Мелфой, клянуся Мерліном, якщо ти зараз не прокинешся, я тебе тут залишу.

Це не мало сенсу. Я ж спав у своєму ліжку, там і мав залишатися. Я пробурчав щось, намагаючись змахнути руку, яка мене турбувала, і вмоститися зручніше. Але тоді до мене дійшло — мене будить жіночий голос. Жіночий голос у моїй спальні?

З величезним зусиллям розплющив очі — і побачив над собою розпатлану, пом'ятуу, але цілком реальну Ґрейнджер.

— Ґрейнджер, бляха, якщо ти не підеш з моєї кімнати, тебе хтось побачить, — простогнав я, притискаючи руку до чола. Біль пульсував у скронях, а її голос тільки погіршував ситуацію.
— Ну, ти не у своїй кімнаті. І якщо ти нарешті прокинешся, то ми ще встигнемо повернутись у гуртожитки, поки нас не зловили, — сказала вона спокійно, але її слова зовсім не мали сенсу.

Не в своїй кімнаті? Чиє це ліжко? І що вона тут робить?

— Не кричи, як гарпія, я тебе чую, — Я застогнав, намагаючись зібрати думки.
Вона щось пробурчала собі під ніс, а потім відчув — до моїх губ приклали щось. Я інстинктивно стиснув рот.

— Це зілля від похмілля. Має допомогти, — її голос став трохи м’якшим. — Це зілля від похмілля. Було для мене, але тобі воно потрібніше. Відкрий рота, Мелфой.

Щоб припинити цей нестерпний біль, я б випив і з рук Поттера. Відкрив рота й ковтнув. Огидно. Слизька рідина з гірким присмаком ковзнула по моєму горлу. Мене ледь не знудило.

— Тільки не треба вдруге, — пробурмотіла вона. — Я не запаслась додатковими флаконами.
Вдруге? Я зосередився на диханні. За кілька хвилин нудоту вдалося стримати, біль відійшов.

Я розплющив очі ще раз і нарешті подивився навколо. Це була не моя спальня. Велика кімната, одне ліжко. І Ґрейнджер наді мною.
— Бляха. Де я? І що ти тут робиш?

Я сів, і від різкого руху в голові все закрутилось. Побачив, що босий, але решта одягу на мені. Слава Мерліну. Хоч щось.
— Що останнє ти пам’ятаєш? — спитала вона спокійно.

Оце вже точно нічого доброго не віщувало. Бо я, чорт забирай, і сам не знав. Мозок працював повільно, наче пробирався крізь желе.
— Квідич. Матч з Ґрифіндором. Все було так, як ти показала. Але я таки впіймав снич, — вичавив я. Говорити було важко, язик як з вати.

Я згадав той момент. Мить тріумфу. Я нарешті переміг Поттера… але замість радості — гіркота. Це не була справжня перемога. Я не виграв завдяки майстерності. Я просто знав, де буде снич. Я хотів виграти, бо був кращим, а не через підказку. Я стільки років хотів перемогти Поттера — а коли це сталося, нічого не відчув. Ні радості. Ні гордості.

— Вечірка… — пробурмотів я. — Хтось проніс вогневіскі. Я випив… А далі…
Ніби хтось вирвав сторінку з моєї пам’яті. Уривки: голоси, обличчя, запахи — нічого чіткого. Як би я не намагався зібрати суцільну картину, все розліталося.

— Що сталося? — спитав я вже чіткіше дивлячись на неї. Голова прояснилась.
— Це Кімната на вимогу. Я була тут, коли ти ввалився — під дією якогось зілля. Сказав, що не можеш себе контролювати. Довелося тебе оглушити. Без зламаного носа цього разу, — додала вона спробу пожартувати.

Я мовчав і дивився на неї, щоб вона продовжила говорити.
— Я не знала, що ти випив, але подумала, що в лікарняному крилі ти б не хотів прокинутися. Довелося вивести зілля, гмм… природним шляхом. І дати тобі відіспатися.
— Природним шляхом? — перепитав я, хоча вже передчував.
— Ну, знаєш… щоб у шлунку не лишалося. Довелося використати закляття… - вона поплямила собі під носа.

Я відчув, як червонію. Я опустив голову. Мерлін, яке дно. Мене нудило при Герміоні клятій Грейнджер.
— Щось ще? — я простогнав, сам не розуміючи, чи хочу я почути відповідь.
— Мені довелося тебе зв’язати і приспати.
— Навіщо ти мене знову зв’язала? — хвиля гніву прокотилася по мені, змінюючи сором.
— Мені довелося! У тебе був… скажімо так, дуже активний настрій.

Ні. Дна точно не існує. Сьогодні день, коли я мав відчути всі форми приниження.
— Я нічого тобі не зробив?
Її щоки налилися червоним, а очі розширились.
— Ні! Я тебе вчасно оглушила, — швидко відповіла.

Щось у її тоні було не те… але я не мав сили розбиратись.
— Чому ти не пішла?
— Я боялась, що тобі стане зле, або ти прокинешся і… підеш кудись ще під дією зілля. Я спала тут, — тоді ніби подумавши, що сказала щось не те, вона замахала в сторону широкого крісла. — Там. Не в ліжку!

Якби мені самому не було соромно і незручно через все, що я пережив, я б напевне засміявся з того, як вона почервоніла, а в очах було видно паніку.
Я дивився на неї, намагаючись збагнути: чому їй не байдуже? Навіщо вона мені допомогла? Це не було питання життя і смерті. Вона могла вигнати мене або піти сама, щоб я розгрібав наслідки.

Сором, злість, вдячність — усе перемішалося. Вона мала повне право залишити мене в лайні. Але не зробила цього. Було дивно, що чужа людина потурбувалася про мене. До цього — тільки мати.

— Гм, напевно, дякую. За все, — я не хотів, щоб це прозвучало так невпевнено, але я не звик дякувати. А зараз я був не в найкращому стані.
— О, я маю зберегти цей спогад і поставити в рамочку. Драко Мелфой сказав мені дякую! — вона посміхнулася, і частина незручності трохи розтанула.
— Але нам справді краще йти. Поки є шанс пробратися непомітно. Ти достатньо нормально почуваєшся?
— Не переживай за мене, Ґрейнджер, я справлюся, — мені хотілося, щоб це знущання над моєю гордістю нарешті закінчилося.

Вона кивнула, запхала руку в сумку, щось пошукала я побачив, як вона порилася в кишені, витягла якийсь пергамент з кишені, щось прошепотіла і відкрила. Я підійшов, щоб поглянути — і в мене відвисла щелепа. Там був увесь замок. Але не просто: я міг бачити імена учнів, що були в спальнях гуртожитків. І вчителів.

— Ґрейнджер, що це?
— Карта. Показує, всіх у замку. Зараз в коридорах чисто, можемо йти, — сказала вона так, ніби це була звичайна річ.
— Де ти це взяла? — магія карти була надзвичайна.
— Не зараз, нам справді потрібно йти. У спальнях, напевно, помітили, що тебе не було, але думаю, ти викрутишся.

Вигадати якусь історію не буде проблемою. Я ще не міг думати про цю історію з зіллям і що з цим робити. Для цього потрібно мати яснішу голову.
— А ти, Ґрейнджер? Що подумають твої друзі, про те, що їхня Золота Дівчинка не спала у своєму ліжку і прийшла, — я махнув у її бік рукою, — досить пом’ята.

Її щоки почервоніли, очі гнівно звузилися.
— Подумають, що була зі своїм хлопцем з Рейвенкло, — вона сказала це показавши пальцями лапки. — Не те щоб це була твоя справа. Зустрінемося тут завтра після вечері, — і вона розвернулася і вийшла з кімнати.

Вона зустрічається з якимось рейвенкловцем? Хто цей ідіот? В нас попереду завдання перемогти найстрашнішого чарівника, а вона завела романчик? Я не розумів, чому мене це так розізлило. Це справді не моя справа. Але я вже повірив в її історію, а це означає, що на карту поставлено надто багато. Нам не можна відволікатися на всілякі дурниці.

Я вийшов з кімнати й пішов до гуртожитку. В одному вона мала рацію — краще, щоб ніхто з вчителів сьогодні не впіймав мене.
____________________________________________________________________________________________
Коли я прокинувся вдруге, то, нарешті, був у своєму ліжку. Перевірив час — уже пізній ранок. Сніданок пропущено. Чудово.

Після перемоги в матчі я не відчув жодного задоволення. Бісова Ґрейнджер усе зіпсувала. І на вечірці я втратив контроль. Я точно уникав Пансі — пам’ятав же попередження. Але вечірка набирала обертів... Коли вона простягла мені ще один келих вогневіскі, я втратив пильність. Зробив великий ковток — і відчув як перстень обпік шкіру. Як і всі родинні прикраси він має кілька захисних чарів, зокрема — попередження про зілля в організмі. Я встиг частково закрити розум оклюменцією, але вже відчував, як втрачаю контроль.
Згадав, як мене накрила хвиля паніки. Я мав втекти туди, де мене ніхто не знайде. Шкіра палала, голова кипіла. І разом із цим — збудження, яке наростало до абсурду. Мерлін, якби я не забрався б звідти — затягнув би в ліжко першу-ліпшу дівчину. Це я пам’ятаю.
Що ця ідіотка мені підсипала? Явно не просте любовне зілля… Воно б не викликало таку фізіологічну реакцію. Але я не кинувся за Пансі, хоч зілля мало змусити мене бачити в ній найпрекраснішу відьму у світі. Мерлінові яйця, мені пощастило. Вона щось зробила не так. Ця дурепа навіть любовне зілля не здатна зварити правильно. Або купила щось сумнівне. Диво, що я живий залишився.

Я відчував, як мене накриває хвиля гніву й образи. Мені треба заспокоїтись. І не накласти на Паркінсон щось гнійно-гидотне прямо зараз. Вона зрадила мою довіру. І, хоч би що вона планувала, те, що вона мені дала — було небезпечне, нестабільне й потенційно… катастрофічне. Те, що нічого не сталося — диво. І все завдяки Ґрейнджер.

Варто було її згадати — як мене накрило. Я пригадав сон, який бачив перед пробудженням. Ґрейнджер. Я тримав її притиснутою до стіни. Ми цілувались. Її губи — м’які, теплі, наполегливі. Вона відповідала мені з такою віддачею, ніби хотіла мене, так само як і я її. А тоді я не хотів нічого більше. Її кучері між пальцями. Її подих. Її тіло. Навіть магія навколо нас пульсувала. Мерлін, усе було так реально. Крім того, що в реальності вона б швидше оглушила мене, ніж поцілувала.
Що вона, власне, і зробила. Але дайте хлопцю хвилину пофантазувати.
Я застогнав і перевернувся на бік. Мені треба вирішити питання з Пансі. А не мріяти про Ґрейнджер.

Я не можу відкрито її звинуватити — це не так просто. Але якщо нічого не зроблю, вона може спробувати знову. Вона має зрозуміти, що для нас немає жодного шансу. Ні на заручини. Ні на стосунки. Було боляче усвідомити, що вона так легко викинула нашу дружбу на смітник. Якщо її батьки тиснуть на неї — чому вона не сказала? Я був упевнений, що ми говорили про наші родини досить відверто. Але, мабуть, тепер відвертість — це розкіш. І потенційна слабкість.

Єдиний, у кому я зараз не маю сумнівів — Тео. Він знає, яка ситуація в моїй сім’ї, і розуміє. Я міг би довірити йому життя — якби все залежало лише від його вірності. Він усвідомлює, що на нас чекає, і що шансів вирватися — практично нуль. Блейз, на відміну від нас, не в пастці. Якщо щось піде не так — втече в Італію. Його мати не зв’язана з Волдемортом так міцно, як наші батьки.

Мені не хотілося вірити Ґрейнджер. До матчу я ще тримався за наївну надію, що це якийсь тупий розіграш їхнього тріо. Але матч відбувався так, як у її спогадах. Деталі. Моменти. Все було занадто точно. Таке не сфабрикуєш навіть найсильнішою магією.

А це означає, що суд наді мною — реальність. Те, що може мене чекати. Історія провалу. Провалу щодо матері. І себе самого. Що б я тоді не робив — це була поразка. Якщо я справді хочу врятувати матір — я не можу сидіти склавши руки. Мушу діяти. А співпраця з Ґрейнджер — мій шанс.

Та я більше не буду маріонеткою. Якщо вона хоче моєї допомоги — я вимагатиму пояснень. Повну картину. Я не буду виконувати все, що вона скаже. До завтрашньої зустрічі я маю бути готовим. Змусити її розповісти все. Не тільки те, що вона бачила — а й що вона планує. А план у неї точно є. І ще три запасні.

Але спочатку — душ. Змити з себе вчорашнє. Я провів рукою по обличчю. Точно — мене ж знудило при Ґрейнджер… Просто прекрасно.
______________________________________________________________________________________
Щойно я зайшов у спальню, Тео й Блейз синхронно повернулися до мене — з тими пиками, ніби зараз отримають улюблені солодощі.
— О, герой учорашнього вечора нарешті повернувся! — Блейз розтягнув губи в єхидній посмішці. — Ну що, Мелфой, хто твоя «нічна знайома»?

Останнє, чого мені хотілося зараз — обговорювати вчорашні події. Але від Блейза, як завжди, не відчепишся.
— Тільки не кажи, що її немає. Ми пам’ятаємо, як ти виглядав після того чергування минулої п’ятниці. А вчора? Ти повернувся під ранок. Давай, викладай. Ти був з тією дівчиною з чергування, чи вдалося вивести котрусь із тих, хто вчора вішався на тебе на вчорашній вечірці?

Він розсміявся, ніби тільки що видав шедевр гумору. А я згадав учорашнє — і знову захотілося випити щось дуже сильне, щоб стерти цей вечір із пам’яті.
— Немає нікого, — кинув я сухо. Якби вони дізналися про ті два вечори…
— Та годі тобі, — простогнав Блейз. — Ти нам винен. Ми вчора весь вечір тримали Пенсі подалі, хоча вона була готова спопелити кожну дівчину, яка на тебе глянула. Надіюся, це було того варте. То як, кого тобі нарешті вдалося затягнути в комірчину?

Перед очима промайнув сон з Ґрейнджер. Наш поцілунок, її тепла шкіра... Я швидко заблокував це. Не час і не місце. Але це змусило мене задуматися. Якщо те, що вона показала, — правда, мені ще не раз доведеться зникати. А історія про «таємничу дівчину» — проста, зручна й правдоподібна. Тео й Блейз прикриють, коли буде треба. Якщо ж чутки дійдуть до батька… можна зробити так, щоб він вирішив, що я користуюсь статусом і розважаюся. За таке ще й похвалить. Я скривився.

— Ви — ідіоти, — зітхнув я, стежачи за їхньою реакцією. — Добре. Є дівчина. Але я не скажу, хто вона. Батько не повинен дізнатися. Це несерйозно, просто… я не хочу, щоб він влізав у мої справи. Знаєте ж, що тоді буде — шлюбний контракт, і прощавай свобода.

Вони обидва кивнули. Кожного з нас це чекало. Чистокровна дівчина, правильна родина, потрібний статус — і запас галеонів. А поки контрактів немає — можна жити з ілюзією вибору. Але достатньо натяку на серйозність — і батьки моментально втрутяться. У Блейза була хоч крихта свободи — його мати більш ліберальна, особливо зважаючи на кількість шлюбів. А Тео… Тео розумів. І про шлюб, і про те, на що здатен мій батько.

— І як ти плануєш усе це приховати? — вперше озвався Тео. — Твоє зникнення вчора не залишилось непоміченим. В Паркінсон мало дим з вух не пішов. Пішла тебе шукати. Зі своїм ходінням нарвалась на Снейпа — і вечірку закрили. Я вже думав, що вона здасть тебе, але ми її вчасно заткнули.
Згадка про Пенсі викликала нову хвилю люті. Чи справді вона хвилювалася, що мені десь погано від її зілля? Смішно. Скоріше переживала, що це я знайшов когось іншого.

Я запакував гнів в чергову коробку. Пізніше буду розбиратися зі своїми емоціями.
— Я й не планую все тримати в таємниці. Просто — хай думають, що вона не одна. Батько не буде проти, якщо я буду… «розважатися», — я ледве стримав огиду.

Блейз розсміявся:
— Прекрасно, ми зробимо тобі репутацію слизеринського плейбоя, який не пропускає жодної спідниці…

Він хотів ще щось додати, але я запустив у нього подушкою. Це його тільки більше розважило. Я вже також сміявся.
— Паркінсон згорить від ревнощів. Оглядайся, щоб тебе не прокляла. Або… щоб не дісталося твоїм «дівчатам».
— Тому їй не потрібно знати, з ким і як я проводжу час. Їй взагалі час забути про мрію стати місіс Мелфой. Цього не буде.

Я помітив, як Тео уважно за мною спостерігає. Він знав мене досить добре, щоб зрозуміти: я щось приховую. Але не тиснув. З Тео все просто — якщо я мовчу, значить, маю причину. Але я не здивуюся, якщо він уже переконав себе, що я закохався у відьму, яку мій батько ніколи не схвалить. Ніхто не знає, але Тео безнадійний романтик. Віра в справжнє кохання, споріднені душі і решту фігні. Завжди дивувався, як він таким виріс, зважаючи на виховання його батька.
Розмова, на щастя, з’їхала на інші теми. Я ліниво слухав про вечірку й нові чутки. Було приємно трохи відволіктися.

За вечерею в неділю я, як завжди останнім часом, стежив за грифіндорським столом. Ґрейнджер знову сиділа з дівчатами, не з Шрамоголовим і Рудим. Я згадав сцену в суді — як вона сиділа поруч із Візлі, а той тримав її за руку, явно не просто друзі. Вечеря добігала кінця. Я побачив, як Ґрейнджер щось прошепотіла подругам і встала. Ті захихотіли — і почали вивчати стіл Рейвенклов. Ясно. Там сидить її «загадковий хлопець». Я побачив, як кілька хлопців провели її поглядом, але так і не визначив хто з них може бути тим самим.

Сьогодні вона точно йде не до нього. Я закінчив вечерю, попрощався й вийшов із Великого залу. Тео і Блейз мали відволікти Пенсі.
А я планував отримати відповіді.

Chapter Text

Герміона

Я повільно доїдала вечерю, краєм вуха слухаючи балачки Лаванди й Парваті. Вони обговорювали якийсь урок, а я могла думати тільки про зустріч із Мелфоєм. Після тієї катастрофи, що сталася востаннє.
Серце стискалося від неприємного передчуття. Я щиро сподівалася, що він не пам’ятає... поцілунок. Це було б дуже незручно. Я намагалася викинути той момент із голови, але чим ближче було до вечора, тим частіше він повертався.
Краєчком ока я побачила, як він сидить зі своїми — Забіні та Ноттом. Спокійний, зібраний. Виглядає так, ніби тримає все під контролем і йому абсолютно начхати. Як він узагалі примудряється нічого не показувати? Я вже опанувала основи оклюменції, розділяти спогади, ховати їх. Ретельно працювала над стінами. Але вміння тримати обличчя давалося найважче. Емоції підводили. А я ще скаржусь на Гаррі...

Коли вечеря добігала кінця, я зрозуміла, що час йти. Якщо хочу, щоб ніхто не ставив зайвих питань, треба зникнути зараз. Щойно я піднялася з-за столу, Лаванда й Парваті захихотіли й почали щось шепотіти одна одній. Я закотила очі — але всередині посміхнулась. Ця нова дружба була... неочікуваною, але дивно приємною.
Сьогодні мала відбутись серйозна розмова. Я довго до неї готувалась. Думала, що і скільки сказати Мелфоєві. Нам потрібно було навчитися співпрацювати. Побудувати хоч якусь довіру. Але... чи могла я йому довіряти? І наскільки? У кожного з нас свої пріоритети. Що буде, коли вони розійдуться?

Пульс прискорювався, а в горлі пересохло від хвилювання.
Чи він усе ще той самий чистокровний фанатик? На який ризик він готовий піти?
Я кілька разів обдумувала можливість знову дати йому Верітасерум. Але, як він сам минулого разу зауважив, зілля не зобов’язує виконувати обіцянку. Воно лише змушує говорити те, в що віриш у цей момент. А думки змінюються.

Клятва. Це теж було небезпечно. Кожне слово мало значення. Незламна обітниця навіть не розглядалася. По-перше, помилка — ціна життям. По-друге, для ритуалу потрібен третій — і зараз це просто неможливо.
Інший варіант: клятва вірності. Її зазвичай використовували під час шлюбних церемоній, але існували й інші, адаптовані форми. Її можна було дати як окрему магічну обіцянку. У моїй сумці лежали кілька книжок із прикладами таких клятв, щоб ми могли домовитися. Знаючи його, він би не погодився на готовий варіант.

Коли я зайшла, Кімната на вимогу виглядала майже так само, як минулого разу: затишна вітальня, круглий стіл посередині й кілька крісел довкола. І жодного ліжка. Я з полегшенням вдихнула.
Нерви були на межі. Я розклала книги на стіл, ще раз переглянула список варіантів — і завмерла, відчуваючи, як тремтять пальці. Жоден не здавався достатньо правильним. І саме тоді я почула, як відчинилися двері.

Уся зібраність, яку я так довго тримала, ледь не розсипалась. Але я змусила себе вирівняти спину, глибоко вдихнути й не дати обличчю видати, що я досі не можу викинути з голови той поцілунок.

— Ґрейнджер.
— Мелфой.

Ми дивилися один на одного і мовчали. Незручність ситуації повисла в повітрі, немов натягнута струна. Мені хотілося відвернутися, але очі не відпускали його погляду.

Мерлін, треба було перенести зустріч на кілька днів.
— Ти що притягла сюди робити домашку? — холодно кинув він, махнувши головою на мій безлад на столі.

Я подивилася на хаос із книг, нотаток і чорнильниці. І справді — виглядало так, ніби я готуюсь щонайменше до складання чотирьох СОВів за один день.
— Це для нашої зустрічі, — коротко відповіла я, насупившись і злегка стиснувши губи. Домовитися з ним може виявитися складніше, ніж я думала.
— Хочеш втомити мене цитатами? Прочитати лекцію з морального самозвеличення? — він різко відсунув книгу вбік і подивився на мене з холодним викликом. — Не знаю, як ти уявляєш собі нашу співпрацю, але я не планую сліпо виконувати твої вказівки. Я не один із твоїх ідіотів-дружків. У мене є питання, і я хочу отримати на них відповіді. Я не буду нічого робити, поки не отримаю всю інформацію.

Мерлін, він не робить це легшим. Як пережити цю зустріч і не кинути в нього прокляття?
— І ти повіриш у все, що я скажу? Не будеш сумніватися, чи сказала я правду? Чи все розповіла? Чи достатньо я чесна, щоб дотриматися слова? — я говорила повільно, стежачи за його реакцією. — Ти будеш впевнений, що я не зраджу тебе?

Він примружив очі, стиснув губи. Знав — завжди буде сумніватися. І я теж.
— Я точно знаю, що тобі не довіряю. Знаю, що ти зробиш усе, щоб врятувати матір. Але коли вона буде в безпеці? Я не знаю, на чиєму ти боці. А поки не довіряю тобі — не скажу всього. Лише те, що вважатиму за потрібне.

Він нарешті підійшов до стола й сів у крісло навпроти не зводячи пронизливого погляду.
— Отже, ми обоє не довіряємо один одному. Я в захваті, — його тон був іронічним, але очі залишалися серйозними. — Але дозволь нагадати — це ти мене оглушила й потягла за собою, вимагаючи допомоги. Не думаю, що ти зробила це без плану. І ти не настільки дурна, щоб уявляти, ніби я поведусь просто так. Тому, Ґрейнджер, не соромся — викладай свій геніальний план. Чи всі три.

Хоч його тон дратував, він мав рацію. Я б не прийшла з порожніми руками. Я теж його трохи знала. Він не дозволив би мені вирішувати самій.
— У мене немає остаточного плану. Є кілька варіантів, і ми разом вирішимо, що краще спрацює. Я не думаю, що знаю все — що б ти не казав, — я закотила очі, помітивши, як він підняв брову з підозрою. — На кону занадто багато. Можливо, у тебе теж будуть пропозиції.

Він дивився уважно, оцінююче. І раптом ніби щось вирішив:
— Але спершу — відповіси на моє питання. Навіщо тобі це? У тому спогаді про суд — ти вижила. Постраждала, але вижила. Твої друзі теж. Візлі тримався за тебе, ніби не планував відпускати. Я бачив багато знайомих облич. Ваша сторона, хоч і понесла втрати, перемогла. Ти готова ризикнути всім цим? Думаєш, за другим разом у тебе вийде краще? Чому?

Його погляд пронизував. Не насмішка. Він обдумував ризики, з якими може зіткнутися.
— Мої батьки, — тихо сказала я, відчуваючи, як груди стискаються, а горло пересихає. Не могла залишатися на місці — встала й почала ходити, намагаючись заспокоїтись. — В тому майбутньому я вирішила залишитися й допомогти Гаррі. Але мої батьки… вони б не втекли без мене. Мені допомогли знайти закляття... і, і я стерла з їхньої пам’яті все про себе й відправила їх на інший континент. Мене не попередили про можливі наслідки того, що я зробила. Я довіряла людині, яка мені допомагала і в результаті…

Я з усіх сил намагалася, щоб голос не тремтів, але почуття провини і сорому давили на груди.
— Ти не зміг захистити свою матір, бо зробив недостатньо, — я побачила, як його обличчя перекосилося від люті й болю. — А мої батьки загинули, бо я зробила забагато.

Він не сказав нічого — і я була йому за це вдячна. Не знаю чи витримала б якийсь жарт від нього. На кілька хвилин між нами зависла важка тиша, кожен думав про своє.

— То що там у твоїй кудлатій голові? — сухо кинув він, неначе бажаючи знову переключити увагу.
— Я розглядала Нерозривну обітницю, але вона надто небезпечна, — він кивнув, не заперечуючи. — Та є інші магічні клятви. Ось книга, — я підсунула її йому. — Про магічні обітниці. Тут кілька варіантів. Я пропоную одну з варіацій клятви вірності.
— Ґрейнджер, ти щойно зробила мені пропозицію? — його голос бринів насолодою й удаваним жахом, а на обличчі з’явилася ледь помітна усмішка.
— Не вдавай із себе ідіота, — зневажливо відказала я. — Ти ж знаєш, що їх використовували не лише для шлюбу. Умови можна прописати. Головне кілька обов’язкових фраз і ритуал. Про решту домовимося. У мене є чернетка з формулюванням.

Він буркнув собі під ніс, майже беззвучно, але я помітила, як трохи підняв брову, і зосередився на читанні.
Я мовчки спостерігала за ним, відчуваючи, як затамувала подих, коли він нахилився над пергаментом. Він щось креслив, дописував, знову перечитував. Його ледь помітні рухи пера, викреслення та додавання слів ніби накручували напругу між нами. Хотіла обговорювати, а не мовчати, поки він вносить правки.

Час ніби розтягнувся, а я ледве стримувала бажання тупати ногою від нетерпіння. Коли він нарешті відсунув перо і посунув лист до мене, я майже відчула жар на обличчі — від роздратування.

Я відчувала, як у скронях починає пульсувати кров. Та я мовчки взяла перо і почала вносити свої правки, не підводячи очей, але відчуваючи, як він нервово стискає губи, а його ніздрі розширюються. Ми грали в мовчазну війну, і це був наш дуельний танець.
Тонко. Але я теж не збиралася здаватися.

Після кількох раундів правок я хотіла його придушити. Мовчки. Деякі його зміни були настільки абсурдними, що я була впевнена — він робить це навмисно. Просто щоб роздратувати. Придурок.
Мені здавалося, що моє волосся починає підійматися. І, можливо, іскрилося. Та ми продовжували мовчати.
Минуло ще кілька вічностей, і переписка нарешті закінчилась. Пергамент виглядав як поле бою: весь у правках і перекресленнях. Гірше, ніж реферати Рона після перевірки в Снейпа. Але ми дійшли згоди.

Я подивилася на остаточний варіант і не повірила власним очам. Я справді збиралася дати магічну обітницю Драко Клятому Мелфою. Відчула холодок сумніву, який розлився по спині. Чи справді це найкращий шлях? Ми ненавиділи одне одного. Ми зможемо працювати разом?
Але ні. Вже не час сумніватися. Я довго зважувала це. І, на жаль, саме він зможе допомогти найкраще. Це був мій план.

Я взяла чистий пергамент, наклала копіювальне закляття. Ще раз перечитала текст. Клятва не зобов’язувала нас до дій, але гарантувала, що ми не зможемо зрадити один одного, сприяти зраді, мовчати про неї. І ніхто не міг знати про неї крім нас.

— І? Ти готовий? — я глянула на нього. Обличчя — як маска. Але очі видавали: він теж боїться.
Я зібрала в собі рештки ґрифіндорської хоробрості й рішучості. Підвелася. Він теж встав — плавно, впевнено. Ми відійшли від стола, стали один навпроти одного. Я намагалася приховати, що в мене тремтять руки. Закотила рукав на лівій, він зробив те саме. Його рухи — повільні, обережні.

Я вдихнула. Простягла руку. Він схопив її вище зап’ястя — не сильно. М’яко.
Я приклала кінчик палички до його шкіри, малювала руну й говорила, не відводячи погляду:
— Я, Герміона Джин Ґрейнджер, клянусь своєю магією та своєю волею, — водночас він підняв паличку, намалював руну на моїй руці і сказав:
— Я, Драко Луціус Мелфой, клянусь своєю магією та своєю волею, — ми говорили одночасно, наші голоси перепліталися в дивному магічному ритмі.
— що від цієї миті і до завершення нашої спільної мети

Я відчула легке тепло в моєму зап’ясті, де він наклав руну. Його погляд не відводився від моїх очей.
— не зраджу Драко Луціуса Мелфоя — ні дією, ні мовчанням, ні наміром.
— не зраджу Герміону Джин Ґрейнджер — ні дією, ні мовчанням, ні наміром.

Мелфой міцно стискав паличку, пальці побіліли від напруги, я теж відчула, як серце б’ється швидше.
— Я не сприятиму жодному задуму, який завдасть йому шкоди.
— Я не сприятиму жодному задуму, який завдасть їй шкоди.

Повітря навколо нас немов загустіло, легкий струмінь магії пройшов крізь кімнату, пустивши хвилю мурашок по шкірі.
— Я не приховаю знань, які можуть врятувати йому життя чи захистити його вибір.
— Я не приховаю знань, які можуть врятувати їй життя чи захистити її вибір.

З кожним словом наші голоси ставали твердішими і впевненішими.
— Я збережу цю домовленість у таємниці від тих, кому вона не призначена.

Я відчула, як магія міцніше стисла наші руки, але ми вже не могли зупинитися.
— Я не дозволю собі використати цю довіру на власну користь — навіть ціною мовчання.

Навколо рук з'явилися промені світла, які як мотузки їх з'єднали. Намальована руна світилася ще яскравіше.
— Я даю цю обітницю ціною своєї магії.

Ми знову підняли палички нанесли руни для завершення ритуалу. Все навколо відчувалося в сотні раз яскравіше.
— Обітницю можна розірвати лише за взаємною згодою і без примусу зовні.

Нова хвиля тепла розлилася по всьому тілу і я глибоко вдихнула.
— Це мій вибір. Це моя воля.

Після останніх слів руни засвітилися яскравіше, врізалися в шкіру, а тоді все припинилося. Здавалося, кімната і простір навколо стали… пустими. Ніби перед цим була чудова музика, а зараз її вимкнули.

Ми продовжували стояти тримаючись за руки і дивлячись одне одному в очі. Зараз в його сірих очах не було ні зневаги, ні ненависті.
Раптом ми одночасно згадали, що ми досі тримаємося один за одного, і ми відсахнулися. Тепер тиша між нами була незручною. Мені в голову знову прокралися спогади про поцілунок і я відчула, що червонію. З усіх сил заховала ці думки десь далеко.

Він першим узяв себе в руки, розвалився на стільці й сухо кинув:
— Ну що ж, Ґрейнджер. Вперед. Я хочу знати все.

Chapter Text

Драко

Я сів у крісло, вдаючи спокій, хоча всередині все кипіло. Магія після клятви вирувала, ніби під шкірою прокинувся хтось чужий. Відчуття було… дивне, тривожне, надто живе. Я досі не вірив, що ми справді це зробили.

Йдучи сюди, я був готовий до найгіршого. Чекав, що Ґрейнджер витягне Нерозривну обітницю, і максимум, на що я зможу вплинути — це трохи пом’якшити умови. Я був готовий на все. Бо життя моєї матері важливіше за гордість. Але вона запропонувала дещо більше — взаємну обітницю вірності. Захищала і її, і мене. Це було… більше, ніж я очікував.

Вся вистава з правками була радше шансом виграти час і подумати. Я навмисно тягнув, додаючи абсурдні пункти. А те, що її це дратувало — приємний бонус. Вона прийняла гру, але кипіла зсередини. Очі спалахували, губи стискалися, а зачіска роздувалась так, ніби ось-ось вибухне. Я насолоджувався кожною хвилиною.

Тепер вона знову металася кімнатою — класична Ґрейнджер. Здавалося, думки не давали їй спокою.
— Я почну з того, що буде цього року й далі. Якщо треба — повернусь до попередніх подій, — сказала вона, збираючи своє божевільне волосся в недолугу конструкцію, яку гордо закріпила паличкою. Кілька пасем одразу впали їй на шию. Я відвів погляд.

— Амбридж — міністерська жаба. Вона поступово нарощуватиме владу, вводитиме обмеження, звільнятиме викладачів.
Сюрприз. Рожева садистка виявиться диктатором. Хто б міг подумати.

— У якийсь момент Гаррі дасть інтерв’ю про ніч повернення Волдеморта, — я здригнувся. Вона сказала його ім’я спокійно, наче це хтось з шкільних друзів.
— У тому інтерв’ю він назве всіх Смертежерів, яких упізнав. Серед них — і твій батько.
Звісно. Люціус Мелфой. Завжди в центрі подій.

— Ми з Гаррі об’єднаємо учнів у гурток для практичних занять — назвемо його Дамблдоровою Армією. Амбридж вирішить, що це змова проти Міністерства, і створить Інквізиторський загін. Ти в ньому будеш — як і більшість слизеринців. Я мало знаю про цей період твого життя. Ти виглядав задоволеним своєю роллю, зустрічався з Паркінсон, насолоджувався новою владою.
Насолоджувався? Сумнівно. Але, так, виглядав — це не те саме, що був. А щодо Паркінсон — краще не згадувати.

— У січні з Азкабану втече десятеро в’язнів, зокрема твоя тітка — Белатриса.
Згадка про тітку одразу повернула в голову сцену зі зали суду. Як Ґрейнджер розповідала про катування, показувала свою руку і вирізане “бруднокровка”. Я чув тільки розповідь про це, але ці моменти вже були в моїх кошмарах. А її голос звучав рівно, майже сухо. Наче читає звіт. Але я пам’ятав, що стоїть за цими словами.

— Наприкінці року Волдеморт влаштує пастку. Гаррі повірить, що його хрещений, Сіріус Блек, у небезпеці.
Сіріус Блек? Мамина родина — завжди була сюрпризом. В’язень, який проривався в Гоґвортс, а Поттер підтримує з ним зв’язок? Серйозно?
— Щоб перевірити інформацію, ми пробралися до офісу Амбридж. Нас схопили, але мені вдалося обдурити її — завести в Заборонений ліс і залишити кентаврам.

Кентаври й Амбридж? Я б це подивився в повторі. Десять разів.
— Кілька учасників з ДА вирішили допомогти Гаррі. Ми прорвалися до Міністерства. Але там уже чекали Смертежери. Почалася битва. На щастя, Орден Фенікса встиг на допомогу.

Вона зупинилася, я бачив, як збирається з силами, щоб продовжити. Стисла кулаки.
— Але без жертв не обійшлося. Белатриса вбила Сіріуса. Мене тяжко поранив Долохов. Ще кілька учнів серйозно постраждали. У фіналі з’явився Волдеморт. Дамблдор теж. Їхню дуель побачили працівники Міністерства. Правда про його повернення стала очевидною. Він утік. Але кількох Смертежерів арештували. І твого батька — теж.
Я не знав, що відчуваю. Шок? Так. Гнів? Безумовно. Але ще — майже задоволення. Нарешті його схопили. Хоч щось приємне.
Ґрейнджер кинула на мене погляд. Ніби не була певна, як розповісти цю історію далі.

— Я не знаю, коли точно, але твій батько дозволив Волдеморту користуватись маєтком. І... пообіцяв тебе.
Я поспішив зрадіти. Це, бляха, справжній прояв щирої батьківської любові. Сімейні цінності в дії.
— Белатриса почала тебе “навчати”. А потім, як ти бачив у спогаді з суду, тебе змусили прийняти мітку. Щоб покарати твого батька — дали завдання: вбити Дамблдора й знайти шлях до школи.

В горлі пересохло. Мені вже це снилося: я оточений Смертежерами, мати тримають, Волдеморт нависає наді мною, коли на моїй руці з'являється мітка. Прокидався, перевіряв чи це не реальність.
— Ти знайшов Зникаючу шафу — одну в школі, іншу в магазині Борджина. Весь рік лагодив її. Виглядав, як привид. Закинув навчання, ні з ким не спілкувався. Гаррі стежив за тобою — був упевнений, що ти вже Смертежер.

І, звісно, Поті завжди поруч. Герой, шпигун, рятівник. Все в одному.
— Ти намагався вбити Дамблдора — прокляте намисто, отрута. Але натомість постраждали Кеті Белл і Рон Візлі.
Прекрасно. Навіть коли я не вбиваю, все одно когось травмую. Геніально.

Нарешті вона сіла, але досі не дивилася на мене. Її голос став тихішим:
— Наприкінці між вами з Гаррі сталася сутичка. Він наклав прокляття, наслідки якого сам не знав. Майже вбив тебе.
Прекрасно. Майже померти від закляття, про яке Поттер навіть у підручнику не читав. Я справжній щасливчик.

— Снейп урятував тебе. В останні дні школи ти завершив ремонт шафи, впустив Смертежерів, знайшов Дамблдора на Астрономічній вежі. Зміг роззброїти його, але не вбив. Це зробив Снейп. Він дав твоїй матері обітницю, що захистить тебе. До того ж — усе це було планом Дамблдора. Він уже вмирав від прокляття, і його смерть була питанням часу, — її голос змінився, коли вона сказала його ім’я. Глузливо, з відтінком зневаги.
— Але, як завжди, він усе тримав у секреті. Як і сотні інших речей. Поки ти готував прорив у Гоґвортс, Гаррі готувався до битви з Волдемортом. Якщо це можна назвати підготовкою. Дамблдор давав йому уривки інформації, загадки, натяки. А перед смертю ще й наказав тримати все в таємниці й вирушити в місію на трьох.

Що за завдання? Вона взагалі планує мені це сказати?
— Я знала, що мої батьки будуть у небезпеці. Повернулася додому, стерла з їхньої пам’яті всі згадки про мене й навіяла їм бажання переїхати на інший континент.
О, не мені одному дісталась по повній. Як зворушливо. Трагічні герої — клуб по інтересах.

— Коли Міністерство впало, ми зникли. Гаррі, я і Рон. Відтоді ми намагалися розгадати завдання Дамблдора. Паралельно почалося полювання на маґлонароджених. У школі запровадили нові “правила”. Директором став Снейп. Смертежери — викладачами. Відвідування школи — обов’язкове.

Можу тільки уявити, які чудові були уроки.
— Думаю, ти сам здогадуєшся, як пройшло твоє літо. Знаю, що твого батька звільнили. Ти мусив повернутись до школи — зразковий прихильник режиму.
Ніби в мене був вибір. Ніби в мене колись був вибір.
— Коли нас впіймали… Я не буду детально переказувати, що сталося в маєтку. Але коли ми вибралися, то зрозуміли, що потрібна нам річ — у сховищі Белатриси. Ми вдерлися в Ґрінґотс, забрали її.

Вони... пограбували Ґрінґотс? Салазар, як їм це вдалося?
— Після цього Волдеморт зрозумів, що ми шукаємо. Ми пробралися в Гоґвортс, але майже одразу замок оточили. Почалася битва. Я розкажу про неї якось наступним разом. Загинуло багато.

Її голос став зовсім тихим. Вона дивилася на свої руки, то стискала, то розтискала кулаки.
— Зрештою Гаррі вбив Волдеморта. Ми перемогли. Частину Смертежерів заарештували, дехто втік. Тебе і твою сім’ю арештували. Тимчасовим Міністром став Кінгслі Шеклболт, аврор. Суди почалися швидко. Твою матір судили першою — і виправдали. У неї не було мітки, вона нікого не катувала, під час битви врятувала Гаррі.

Моя мати не заслуговувала навіть на суд.
— Щодо твого батька...
Я вже бачив вираз її обличчя. Мені не сподобається, що я зараз почую.

— Його виправдали, — вона скривилася від огиди. — Він вдав жертву. Казав, що його змусили, шантажували родиною. Що Волдеморт забрав у нього паличку, і він був безсилий. Тебе не викликали для свідчень. Нарциса не могла свідчити проти нього через шлюбний контракт. Інших свідків чи доказів не знайшли. А більшість членів Візенгамоту залишилися з давніх часів. Тож або домовились, або його хтось прикрив. Він отримав рік домашнього арешту.

На якийсь час запанувала тиша. Ми обоє обдумували те, що вона розповіла. Я запаковував свої емоції, зараз не час для них. Не перед нею.
— Твій суд і вирок ти бачив. Усі були розлючені, що твій батько відбувся так легко, тож ти отримав сповна. Незважаючи на всі пом’якшувальні обставини.
Луціус, як завжди, знає, як вийти сухим із води. А от його єдиний син? Не дуже важливо. Батько року.

Вона знову зупинилася, але я мусив знати все. Голос сам вийшов з мене, хрипкий і ледь стриманий:
— А далі? Це все, що ти бачила?
Вона повернула голову і нарешті подивилась на мене.
— Ти відсидів усі три роки. Нарциса робила все, що могла, але добитись пом’якшення не змогла. Ув’язнення для тебе було… важким.

Хто б сумнівався, бляха. Беззахисний Мелфой, замкнений у клітці. Можна робити з ним, що завгодно.
— Ти вийшов у 21. Тоді ще два роки домашнього арешту. Але вже через пів року з’явилась новина — заручини.
Чудово. І хто та безстрашна, що вирішила зв’язати життя з колишнім Смертежером і в'язнем?
— Контракт. Ще до твого повноліття, твій батько уклав угоду з батьком Асторії Ґрінґрас. Відмова від контракту — втрата магії.
Я не знаю, чому я досі дивуюсь. Мій батько просто не міг дати мені спокій.
— Ви обоє були в пастці. Єдиний шлях звільнитися — народити здорового нащадка. Лінія Мелфоя мала продовжитися.
Звісно. Головне — чиста кров. Мерлін, там буде щось хороше?
— Звідки ти все це знаєш? Це... це писали в газетах? — запитав я, сам дивуючись, що змусив себе це промовити. Бути свідком власного приниження — одне. Але чути це вголос від неї...

Вона не відповіла одразу. Піднялася. Знову почала ходити. І слава Мерліну, бо від її співчутливого погляду ставало тільки гірше.
— Це... ти мені сам розповів.
Так, звісно. Повна нісенітниця. Якого біса я мав би виливати їй душу?
— Десь за рік після весілля твоя матір потрапила в Сент-Мунґо...
Що?
В горлі миттєво пересохло. Відчув, як серце стиснулося в передчутті чогось поганого.
______________________________________________________________________________
— Офіційна версія — вона випадково активувала проклятий артефакт, який поступово знищував її магічне ядро і виснажував. Нічого не допомагало. Тобі дозволили її провідувати. Я тоді була поруч зі своїми батьками, — голос рівний, холодний.
Вона ховалася за оклюменцією. Сам робив те ж саме. Я її слухав, але всі емоції відклав на потім.

Виявилося, те закляття, яким вона стерла себе з пам'яті своїх батьків було надто потужним для маґлів. Їхній мозок не витримував. Пам’ять почала сипатися, як картковий будинок. Їй довелося покласти їх в магічну лікарню.

— Ми часто зустрічалися в Мунго, почали говорити. Друзями ми не стали, але щось між нами змінилося. Але, — вона важко ковтнула. — Твоя мати померла через два місяці, мої батьки трохи пізніше.
Я відчув, як підійматися хвиля болю. Я знав, що вона зараз жива. Що вдома. Що все гаразд. Але навіть уявлення, що міг її втратити... цього було досить, щоб забракло повітря. Змиритися з думкою про смерть матері було нестерпно. Ніби побачивши, що я ледве тримаюся, вона дала мені кілька хвилин.

— Потім ми не бачилися кілька років. Я іноді читала про тебе в газетах, але наші шляхи майже не перетиналися. Ти не був публічним. Я працювала в Міністерстві — Відділ захисту магічних істот.
Хто б сумнівався. Ґрейнджер — рятівниця беззахисних.

— Але магічна Британія не хотіла змін. Особливо таких, як я пропонувала. Коли я врешті не витримала, то звільнилася. Освоїла професію зламувача чар, і почала працювати як позаштатник Міністерства. Десь у той же час ти почав працювати на Ґрінґотс. Ми почали перетинатися. Спочатку — не дуже продуктивно. Ми ледь не повбивали один одного, — вона засміялася, явно пригадавши щось смішне.

— Але виявилося, що ми — ефективна команда. Можна сказати, найкраща. З часом стали друзями, — вона знову подивилася прямо на мене.
В її погляді знову було співчуття і голос став м'яким.
— Так, я дізналася, що твій шлюб з Асторією не склався. Спочатку вона не могла завагітніти. А коли це нарешті сталося — активізувалося прокляття крові. Вона звинуватила в цьому тебе і твою родину. Пологи були передчасні… — знову відвела погляд. — Вона і дитина загинули.

Я не любив Асторії. В мене не було дітей. Але слухати про це…
Салазар... моє життя хоч колись буде хоч трохи нормальним? Чи я просто приречений страждати до кінця?
— Твій батько майже одразу захотів, щоб ти знову одружився.
Ах, Луціус. Звісно. Куди ж без нього.

— Твої стосунки з батьком в ой час вже були непрості. Ти відмовився і пообіцяв, що на тобі рід Мелфоїв завершиться. Щоб ще більше його подратувати ти пішов працювати.
Це хоч якась сатисфакція. Уявити обличчя батька, коли я сказав, що дітей не буде…

Ґрейнджер зупинилася, витягла паличку з волосся, Воно розсипалося по спині хвилями. Здається, що почала ще більше нервувати, крутила паличку в руці.
— Про те, що ми з тобою подружилися, ніхто не знав. Були причини. Останній спогад, який я побачила... ми зустрілися в готелі, щоб обговорити справу. Принаймні так ми думали. Це була пастка. Твій батько знайшов спосіб покарати тебе.

Клубок жовчі підкотив до горла. І що ж ще він вигадав, щоб зламати мені життя?
— Він знайшов спільницю. Якщо наша дружба здавалася дивною, то його домовленість із Моллі Візлі — це досі для мене щось на межі фантастики.
Що? Матір усіх цих рудих Візлі і мій батько?
— Я тобі розказала про твоє особисте життя. Але, щоб зрозуміти, що сталося в той вечір мушу розказати своє.

Я бачив, що їй не хотілося цього робити. Бляха, в неї не могло ж бути гірше ніж в мене? Вона вийшла з війни на стороні переможців. Слава, розум, її наполегливість…

— Після війни Рон зробив мені пропозицію. Я була розбита, втратила батьків, а Візлі прийняли мене як рідну. Моллі допомогла з організацією весілля. Дуже хотіла, щоб її син швидше створив нову сім’ю. Після загибелі Фреда... вона трималася за майбутнє. Гаррі з Джіні, я з Роном. Я прийняла допомогу без застережень. Згодом виявилося, що вона вибрала шлюбну обітницю, яку не можна було розірвати без втрати магії. Прямо з ритуалів чистокровних. Поки один не помре. Або не відмовиться від магії.

Її спина напружилась. Я бачив, як побіліли кісточки її пальців. Голос був хриплим.
— Прокляття Долохова і катування Белатриси… згодом виявилося, що я не могла мати дітей. Це розбило серце Моллі. Виявилося, що її улюблений син залишиться без дітей. Поступово наші стосунки сильно погіршилися, хоч я і не могла повірити, що до такої міри. Я не знаю як твій батько і вона зуміли порозумітися.

Звісно, дізнався. У нього купа грошей. А значить — безмежна влада.
— План простий: твій батько накладає на тебе Імперіус, ти мене вбиваєш. Моллі випадково стає свідком. Я мертва, а на тебе чекав Поцілунок дементора. Твої покази у суді б ніколи не прийняли, бо ти був відомий як сильний Легілімент. Ідеальне підставне вбивство.
Вона замовкла. Це був кінець її розповіді.

Я її вбив?
Мене нудило. І це я лише слухав. А вона — бачила. І тепер я розумів, чому вона все це почала. Не знав, чому вибрала мене. Але ризикнути перемогою “світла”, аби уникнути такого майбутнього?.. Я міг це зрозуміти. Навіть вона могла б бути достатньо егоїстичною, щоб це зробити.
Усі питання, які я планував, зникли. Голова була порожня. Їй сняться кошмари, в яких я її вбиваю?
___________________________________________________________________________________________________
Ми обоє довго мовчали. Я бачив, що вона знову сіла і здається про щось думала. Я ковтнув. Слова вийшли пошепки:
— А що з моїми друзями?.. Тео? Теодор Нотт? Забіні? Гойл, Кребб? Дафна? Паркінсон?

Я надіявся, що хоч у когось із них усе було не так... жорстко.
— Майже всі з них у певний момент прийняли Мітку. Гойл і Кребб — добровільно, ще перед сьомим класом. Інших мали відмітити на зимових канікулах. У вас був план втечі. Не для тебе — ти не міг покинути матір. Ви все спланували: портключ, таємне місце, гроші… Але...

Звісно план провалився. Як і все інше, чорт забирай.
— Вас зрадила Паркінсон, хоч про це ти дізнався вже після війни. Вона не знала, що твій шлюбний контракт уже підписаний, і вирішила, що це її шанс стати леді Мелфой. Замість таємного сховку ваш портключ привів вас просто у маєток. І всі — крім Нотта — були змушені прийняти Мітку. Тео не підкорився. Його батько забрав його.

Чортів ідіот. Він не міг просто вдавати? Притиснути зуби й зіграти цю брудну гру? Я уявляв, що з ним зробив батько. І ця картина не була приємною.
— На суді Забіні, Паркінсон і Ґрінґрас виправдали. Вони не встигли нікого вбити, а в школі трималися осторонь. Після війни Блейз забрав Дафну в Італію. Вони одружилися. І всі вважали, що це ти зрадив їх.

Креб загинув у цій кімнаті — згорів від Проклятого полум’я, яке ж сам і викликав, — вона махнула рукою показуючи кімнату.
— Гойл вижив, але отримав п’ятнадцять років Азкабану. Були свідки, як він катував учнів, а під час Останньої битви він кинув у мене Аваду.

Бляха, що сталося з Грегорі, що він зумів це зробити? Він трохи ідіот, але ж не вбивця. Ніби…
— Щодо Тео…
Вираз її обличчя змінився. Голос став тихішим, якщо це можливо.

— Ми всі думали, що його вбив батько, хоч тіло не знайшли. Старший Нотт загинув у битві. Їхній маєток конфіскували. Але довго не могли в нього потрапити. Очистити його від проклять — це була одна з наших перших спільних справ. Ми натрапили на кімнату. Потужно захищену. Коли зламали — знайшли його.
Мені стало холодно і я відчув як тіло ціпеніє.

— Батько не вбив його, а закрив. Камера повністю ізольована від світу й магії. Самоочищувана. Їжа з’являлася сама. Він… він не міг померти. Навіть через голод — магія не дозволяла. Він прожив так роки. Сам. Без спілкування, без виходу. Коли ми відкрили двері, він думав, що це чергова галюцинація. Звідти він потрапив у відділення Януса Тіккі, але його розум відновлювався повільно.
Я не міг дихати. Тео. Мій брат не по крові, а по житті. Мовчазний, задумливий, трохи романтик, трохи філософ… це його майбутнє? Я почав глибоко дихати, щоб заспокоїтися.

— З тобою все гаразд? Якщо потрібно, то скажи і я зупинюся, але я б хотіла це закінчити, — я зрозумів, що зараз вона стурбовано дивиться на мене. Я не довіряв своєму голосу, тому просто кивнув. Вона ще трохи спостерігала за мною, а тоді продовжила обережніше.
— Щодо Паркінсон… — ще одна пауза. — Про те, що саме вона вас зрадила, ти дізнався в останній день. Твій батько сказав, що здійснив її мрію. Вона стала новою леді Мелфой. І майбутньою матір’ю його дитини.

Я більше не міг сидіти. Піднявся і почав ходити. В тілі все палало. Я хотів вирвати паличку і щось знищити. Когось убити. Щось розбити. Все, що я щойно почув, пробило рештки моєї оклюменції. В голові був вогонь. В грудях — ненависть. Я не хотів бачити Ґрейнджер. Я не хотів бачити нікого.
— Мелфой… — її голос став гучнішим. Я подивився на неї. І побачив те, чого раніше не було. Справжню, непохитну рішучість. — Нічого з цього не станеться. Ми це зупинимо. Зараз ми знаємо достатньо, щоб знищити Волдеморта. Дамблдора. Твого батька. І кожного, хто стане на нашому шляху. Я хочу не просто перемогти — я хочу все це зруйнувати.

І в той момент я повірив їй. Вперше по-справжньому. Вона ще не сказала всього. Не розкрила свої плани. Але я вже знав: ми це зробимо. Разом. Вона була єдиною, кому я зараз довіряв.
— Думаю, через кілька днів треба зустрітись. Обговорити план. І тобі, і мені треба зібратись з думками. Розповісти це — було не легше, ніж слухати.
Я не заперечував. Бо не міг. Голова розривалася. Серце билося в груди, як у клітці.

— Можеш показати свою чарівну карту? Перевірю шлях, — видихнув я.
Вона мовчки витягла карту, прошепотіла пароль. Школа з’явилася на пергаменті. Я швидко окинув очима коридори. Було чисто.
Але в гуртожиток я не йшов.
Мені було потрібно повітря. Простір. Щось більше за ці стіни. Я кивнув їй і вийшов з кімнати.
Я йшов до квідичного поля. Мені треба було політати. Інакше — я вибухнув би.

Chapter Text

Герміона

Я дивилася, як Мелфой швидко виходить із кімнати. Навіть звідти я бачила, яке напружене в нього тіло. Через Карту побачила, що він не пішов до гуртожитку, а попрямував до квідичевого поля.

Напевно, вирішив політати. У кожного свої методи боротьби зі стресом.

Я теж не могла ще повернутися до спальні. Йому було важко слухати те, що має статися, а мені — розповідати.
Я довго готувалася до цієї зустрічі. Безліч разів перечитала нотатки своїх спогадів, щоб вивчити їх. Здавалося, те що я перечитувала запис допомагало абстрагуватися. Ніби це не те що я пережила і згадую. Ніби я читала про когось іншого.

Це були не просто болючі спогади. Я знала його майбутнє, бачила його слабкість і страх. Тому, хоч це було важко, мені довелося дати щось у відповідь, щоб він міг довіряти мені. Це було боляче, але справедливо.

І хоч як дивно це звучить... я довіряла Мелфою. Не повністю — ще ні. Але я бачила, ким він стане. У тому майбутньому він не був тим, за кого я його вважала. Він багато ховав — за масками, за сарказмом, за родинною гордістю. Можливо, зараз він ще не той, ким стане. Але десь під усіма цими шарами вже є хлопець, якому та Герміона навчилася довіряти.

Все це так заплутано, — подумала я, стискаючи пальці в кулак.
Мені потрібно впорядкувати думки. Але емоції не слухаються. Мені хотілося кричати, розбити щось, щоб випустити весь біль, що нагромадився всередині. Гіркота за ту Герміону, яка пережила все це. Співчуття до того Мелфоя, який мав зробити цей жахливий вибір. Я закрила очі, відчуваючи, як сльози печуть на повіках. Але я не могла плакати. Це розкіш, яку я не могла собі дозволити знову. Я була Герміоною, яка мала все контролювати.
Раптом кімната змінилася. Затишне приміщення перетворилося на тренувальну залу. В кутку стояв один манекен — потертий, мовби чекав саме на мене. Я посміхнулася. Те, що треба.

Я підняла паличку.
— Diffindo! — кинула перше закляття, не думаючи. Невеликий поріз. Цього замало. Я зосередилась сильніше, згадуючи кожну болісну деталь, кожен погляд, кожне слово, яке я розповіла йому.
— Diffindo! — знову. Поріз глибший.
— Diffindo! — Я уявляла, що це не манекен, а мої власні емоції, розрізаючи їх на шматки, щоб вони більше не могли мене мучити.
— Diffindo! Diffindo! Diffindo! — раз за разом. Я кидала закляття, поки не відчула повне виснаження. Манекен швидко перетворився на розірвані уламки. Мені стало легше. Я дихала важко, спітніла, але з кожним порухом палички відпускало. В голові все стало на свої місця. Я змогла знову запакувати спогади, як і розмову з Мелфоєм.

Настав час іти спати. Завтра новий тиждень, нові уроки — і нові плани.
__________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
Тиждень почався з нових обмежень від Амбридж. На вихідних, за допомогою якихось міністерських чарівників, їй вдалося очистити свій кабінет. Змусити замовкнути всіх кошенят не вдалося, але прилипаючі чари зняли, і картини кудись зникли. Стіни тепер виглядали порожніми, але прикрашати їх вдруге вона не наважилась. Зате дошка оголошень поповнилася новими наказами Верховного Інквізитора. І, звісно, відновилася практика покарань. Гаррі ще нічого не заробив, але я вже чула, що Джастіна Фінч-Флетчлі впіймали на якійсь витівці.

Ввечері у вітальні я помітила, як близнюки сиділи на дивані й перешіптувались. Очевидно, планують помсту. Це могло закінчитись катастрофою. Я підійшла і сіла між ними.

— Я знаю, що ви вже щось задумали. І якщо це закінчиться катастрофою, про наш спільний проєкт доведеться забути, — я подивилась на них значущим поглядом. — І підозрюю, що наслідки будуть не дуже добрими — для вас.
Вони синхронно зробили обличчя «сама невинність».
— Не розуміємо, про що ти, Герміоно, — сказав Фред.
— Ми тут... обговорюємо домашнє завдання. Все як ти любиш, — додав Джордж.

Я зміряла їх поглядом, схилилася трохи ближче і прошепотіла:
— Тобто ви прямо зараз не планували помсту Амбридж за Джастіна?
Фред насупився і серйозно відповів:
— Він не зробив нічого, щоб заслужити це покарання. І ти знаєш, що вона досі користується тими проклятими перами? Це не покарання — це тортури.
— Ми не зробимо нічого небезпечного, — підхопив Джордж. — Просто... ускладнимо їй життя.

Обидва посміхнулись так, як тільки Візлі вміють — нахабно і загрозливо.
— І як саме ви плануєте це зробити? Вона вже вас підозрює. Якщо з нею щось станеться коли ви з нею в одній кімнаті, вас можуть викинути з школи. Перестаньте робити з мене ідіотку і розкажіть який у вас геніальний план на цей раз?
— Ну-у... — протягнув Джордж. — Трошки нашого зілля до її чаю...
— І як ви плануєте добратися до її чаю? — перервала я. — Ви ж розумієте, що в її кабінет тепер не пролізти?
— Ми думали — під час сніданку, — невинно знизав плечима Фред.
— Тільки не кажіть, що ви хочете просити ельфа? Якщо вона почне їх допитувати — вони скажуть правду. І тоді постраждає і ельф, і ви.
— Коли ти так це формулюєш... — пробурмотів Джордж.
— План звучить уже не так блискуче, — додав Фред.

Я простягнула руку.
— Покладіть це мені в кишеню мантії.
— Але, Герміоно... — в обох був щиро ображений вигляд. — Ти не можеш бути серйозна.
— Я не казала, що викину це. Просто сама подумаю, як краще їй це дати — і зроблю так, щоб вас ніхто не запідозрив.
На їхніх обличчях з’явились майже хижі усмішки.
— Ми готові тебе поцілувати!
— Навіть не думайте. Я зроблю так, що ви про це пошкодуєте, — я засміялася, але пальцем пригрозила кожному.
— В іншій кишені — для вас пергамент. Там кілька ідей щодо ваших винаходів. Але… — я нахилилася ближче. — Ви не тестуєте їх на першокласниках. Особливо слизеринцях. І ще щодо вашої секретної кімнати...

Вони перезирнулися, схожі на котів, яких спіймали на крадіжці.
— Мерлін, Ґрейнджер, ти знаєш, що іноді трохи лякаєш? Звідки ти знаєш про кімнату?
Я просто посміхнулась. Це була здогадка — і вона спрацювала.
— Я хочу її побачити. Її ж навіть немає на Карті Мародерів?
— Немає... — приречено погодився Джордж.
— Та покажемо. Але тобі, що портрети звітують?

Я вже здогадувалась, що вони не знайшли Кімнату на вимогу. Але щось у них точно було на третьому поверсі. Можливо, стане в пригоді для ДА.
У цей момент у вітальню зайшли Гаррі й Рон. Я миттєво підскочила з дивана.
— Ви справді думаєте, що можете мене підкупити? Щоб я заплющила очі на ваші експерименти на першокласниках? — суворо сказала я. Близнюки підхопили мою брехню вдали, що глибоко ображені на мене.

Підійшовши до хлопців, я почула, як Рон незадоволено буркнув:
— Можеш бути не такою суворою з моїми братами. І не втручатись...
Я тільки закотила очі. Це буде довгий тиждень. Але я не могла дозволити їм наражати себе на небезпеку. Мені потрібно було зберегти їх, як і їхній бізнес, в який я вірила. Відволіктися на дурниці приємно. Те, що Амбридж має залишитися, не означає, що її перебування тут має бути легким і приємним.

__________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
Вранці за сніданком Амбридж із самодовольною усмішкою оголосила, що починає «перевірки профпридатності» вчителів. В майбутньому це завершиться вигнанням Трелоні та Геґріда. Можливо, цього разу буде інакше.
Пробірка з «подарунком» від близнюків грілася в моїй кишені. Плану в мене ще не було, але я була готова імпровізувати.

Коли ми прийшли на урок Зілля, Амбридж вже сиділа на задній парті — вирішила почати свої перевірки із Снейпа. Я була впевнена, що вона поставить йому найвищі оцінки і потім буде ставити його в приклад іншим. Він увійшов у клас і кинув на неї погляд, який міг заморозити кипляче зілля. Його голос, коли він заговорив, був сухий і холодний як лід.

— Сьогодні ми готуємо зілля від застуди. Сезон хвороб наближається, і запаси медпункту потребують поповнення. Рецепт настільки примітивний, що навіть… з вашими навичками його зіпсувати важко і є шанс, що пройдемо цей урок без катастроф. — Працюєте в парах. Рецепт — на дошці.
Він подивився на нас із неприхованим презирством.
— Що, вас заморозили? Чому ви ще не почали?!

Ми всі метнулися готувати інгредієнти. Після подій на першому уроці Снейп більше не ставив нас у пари з слизеринцями — сьогодні я працювала з переляканим до напівнепритомності Невілом.
— Заспокойся, Невіле. Це зілля справді важко зіпсувати. Ти наріж інгредієнти, які не потребують точності, добре?

Я всміхнулася, і він трохи розслабився. Поки я готувала основу, краєм ока спостерігала за класом. Амбридж заговорила зі Снейпом. З кожною її солодкою усмішкою, його обличчя ставало ще холоднішим, якщо таке взагалі можливо.

Потім вона почала ходити між рядами, заглядаючи в казани. Слизеринців розпитувала, наскільки прекрасним викладачем є Снейп. І тоді мені спала на думку ідея. Не ідеальна. Але часу на планування не було. Це зілля важко зіпсувати, але його стабільність залежала від правильного рівня вогню. Якщо зробити вогонь занадто сильним...

Я глянула на клас. Амбридж говорила з Паркінсон. За нею — Креб і Гойл, які знущалися зі своїх інгредієнтів. Я витягла паличку і з під парти націлила на їхній котел і збільшила вогонь на максимум. Витягла пробірку від близнюків, перетворила рідину на невелику краплю й тримала її під партою. Чекала.
За хвилину з котла повалив зелений дим, а сам казан видав звук, схожий на гудок поїзда. Усі перелякано обернулися, включно з Амбридж.

Я планувала, щоб крапля попала в казан Паркінсон. В тому майбутньому вона куштувала зілля з її казана. Але ось вона стояла з роззявленим ротом, широко розплющеними очима... і я скористалася моментом. Крапля зілля майнула в повітрі й потрапила просто в ціль. Очі Амбридж ще більше витріщились, вона клацнула щелепами й почала плюватися.

Я з посмішкою відвернулась і помітила, що Невіл дивиться на мене з жахом... і захопленням.
Бляха.
Він зблід, потім почервонів, його очі метались по класу, а паличка в руці затремтіла. Він був настільки схвильований, що його думки, мабуть, лунали на весь клас.

Я нахилилася до нього.
— Ти нічого не бачив, не думай про це. Я все поясню пізніше.
Він кивнув і повернувся до шоу.

Амбридж хрипіла й відпльовувалася, Паркінсон відступила з огидою. Тим часом Снейп спокійно прибрав казан Креба й Гойла й саме завершував своє звичне приниження учнів.

І тут Амбридж нарешті заговорила... точніше, заспівала. Чистим сопрано:
— Пане Снейп, я зле почуваюся,
Ковтнула щось із цього казанаааа

Її очі стали ще більше схожими на жаб’ячі, вона в паніці затулила рота руками.
Вся аудиторія завмерла. Снейп повільно пішов до неї.

— Що ви сказали, пані Амбридж? — запитав він майже лагідно.
Вона опустила руки, і цього разу пролунало гучним басом:
— В роті жаба, в носі глина,
Це якась дисципліна?

Навколо вибухнув приглушений сміх. Амбридж знову затулила рота, обличчя її стало яскраво-червоним.
Снейп, як завжди беземоційний, втупився в неї:
— Ви ж не куштували незавершене зілля? Чи не так? — Його голос був холодним, але я помітила, як куточок його рота ледь смикнувся вгору.

— Катастрофа спіткала мееееене,
Я не пила зілля дурнееее, — заливалася вона фальцетом, вже плачучи. Потім рвонула з класу, затуляючи обличчя. Кілька секунд усі були в шоці. А потім аудиторія вибухнула реготом — і грифіндорці, і слизеринці.

Снейп, давши посміятись кілька секунд, підвищив голос:
— Урок вже закінчився, а я не помітив? Чи у всіх зілля готове?!

Його погляд повільно ковзнув від одного обличчя до іншого, затримуючись на кожному довше, ніж зазвичай. Він ніби шукав не винного, а відповідь на якесь питання. Снейп майстерний легілімент і легко міг зчитувати поверхневі спогади. Особливо через зоровий контакт. Я опустила очі.
Біля мене Невіл зашипів. Він порізав палець.

— Як під цим поглядом взагалі щось робити? — пробурмотів він нервово поглядаючи на професора.
Коли я здавала зілля, Снейп нарешті відвів погляд від Невіла і уважно глянув мені в очі. Його погляд був холодний, але в ньому було щось нове. Ніби він бачив щось, що не міг ще пояснити.

— Ваше зілля… прийнятне. Але наступного разу вам варто бути… ретельнішою.
Я лише кивнула. Він нічого не сказав, але я просто знала, що він мене викрив. Прочитав це в думках Невіла? Мені справді потрібно бути більш ретельною і продумувати свої дії. Особливо тепер, коли Снейп щось запідозрив.
__________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

Новини про співаючу Амбридж розлетілися швидко. І я не відчувала ані сорому, ані жалю. Схоже, навіть Снейп не надто прагнув допомогти, бо її «вокальні здібності» не припинилися до кінця тижня — він нібито не міг приготувати потрібну протиотруту. Покарання тимчасово скасували. Перевірки вчителів відклали. Уся школа насолоджувалась спокійною атмосферою: жаба зникла з Великої зали, з коридорів, а уроки тимчасово припинились.

Фред і Джордж влаштували шоу за вечерею — урочисто вручили мені шоколадних жабок, але нічого не пояснили. Для решти це виглядало як невинний жарт чи нещасний випадок.
— Герміоно, це було геніально, — прошепотів Невіл, сідаючи поруч за обідом.
Я посміхнулась, не заперечуючи.

— Але краще, якщо всі думатимуть, що це випадковість. Тому тссс, — я приклала палець до губ.
Він кивнув. Потім захвилювався.
— Якщо я колись можу чимось допомогти — просто скажи. І ще… я маю подякувати. Я написав бабусі про паличку — і вона погодилась. У суботу я поїду до Олівандера за новою паличкою! — він майже вигукнув це.

Його радість була настільки щира, що я не стрималась і обійняла його.
— А в неділю? — запитала я. — Ти ж чув про зустріч?

Він закивав.
— Так! Від Лаванди й Парваті. Я буду! Кажуть, нас назбирається чимало.

Ми перейшли до обговорення уроків. На відміну від Гаррі чи Рона, Невіл не скаржився й не відключався, коли я «вмикала» свій лекторський режим. Я й не помічала, як це відбувається, але іноді просто хотіла поділитися тим, що дізналася. І було приємно мати зацікавленого слухача.

Гаррі й Рон останнім часом трималися окремо. Рон почав ображатися на те, що я не хотіла “перевіряти” їхні домашні. Гаррі розумів чому, але як завжди в нашій суперечці він залишався з ним. Ось вийшло, що я все більше часу проводила з іншими.

Тим часом Лаванда й Парваті активно просували ідею клубу. Їм вдалось зацікавити більше учнів, ніж я могла уявити. Перша зустріч мала відбутись у неділю в «Кабанячій голові». Якщо я все правильно розрахувала — там буде і шпигун Ордену, і той, хто донесе все Амбридж.
__________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
У суботу, дорогою на обід до Великої зали, мене в коридорі майже задушив обіймами щасливий Невіл.
— Герміоно! Це неймовірно! Я був у Олівандера, маю нову паличку — і все відчувається інакше! Бабуся навіть заплакала, коли побачила, як легко я виконав чари!
Він говорив швидко, збуджено, і я не могла не радіти разом із ним. Аж тут позаду з’явився Мелфой. Штовхнув Невіла плечем, як ніби той перегородив йому шлях.

— Посунься, Лонґботоме. Ще трохи — і весь коридор із дівчиною займеш, — холодно кинув він.

Я здивовано глянула на Мелфоя, але той уже пішов із Ноттом і Забіні. Цього тижня ми з ним не розмовляли про те, що я розповіла. Час від часу зустрічалися поглядами, але більше нічого. Я чекала, коли він дасть знак, що готовий продовжити, але не тисла. Час ще був, а я мала і інші справи.
Невіл здивовано проводив його поглядом, потім схаменувся.

— Ем… виникла ще одна проблема. Я… розповів бабусі, що ти мені допомогла… — він почервонів.
— Вона завтра вранці приїде до Гоґсмід і запросила тебе на чай, — випалив він. — Я не зміг відмовити, але якщо треба — я щось придумаю… Ми мали б встигнути перед зустріччю в пабі…
— Невіле, спокійно, — перебила я. — Йдемо вечеряти. Я з радістю завтра познайомлюсь із твоєю бабусею. Все добре.
Він розсміявся з полегшенням, і ми пішли далі коридором.
__________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
— І коли я зайшла в теплицю, знайшла Невіла, який висів під стелею і шалено крутився, — із захопленням розповідала Августа Лонґботом. — А чим більше він смикався, тим сильніше Диявольська сітка його стискала.
Невіл, який саме тягнувся до печива, застиг і почервонів до вух.
— Ви могли б подумати, що після цього він боявся б навіть заходити до тієї теплиці, але ні — почав там жити. Хотів дізнатися про кожну рослину, з якою стикався.

Пані Лонґботом подивилася на внука з ніжністю й гордістю. Він виглядав як стиглий помідор.
Ми сиділи в затишному закладі в центрі Гоґсміда. У повітрі пахло м’ятою та малиновим варенням, чайник сам наповнював чашки. Було тихо, спокійно і відвідувачів було не багато. Не той заклад, який вибирають учні Гоґвортсу.

— Невіл завжди був сміливішим, ніж про нього думали, — сказала я, усміхаючись. — Це було помітно ще на першому курсі, коли він намагався зупинити мене, Гаррі й Рона. — Я зітхнула й скривилась. — Досі шкодую, що оглушила його тоді.

Невіл почав щось бурмотіти, але бабуся ледь кивнула — мовляв, вибачення прийнято.
— А чим ви займаєтесь? Невіл мало розповідав про свою сім’ю, — запитала я.

Августа зробила ковток чаю і відповіла:
— До цього року я, можна сказати, була на пенсії. Займалася сімейними справами. Ви, напевно, знаєте, що сталося з моїм сином і невісткою, — її голос знизився, вона відвела погляд. — Я роками шукала способи допомогти їм. Фінансувала лікарню, наймала цілителів, підтримувала дослідження. І не зупиняюсь.

Над столом зависла важка тиша. Я хотіла щось сказати, але не знаходила слів. Пані Лонґботом зібралася й продовжила:
— Цього року мені довелося повернутись у Візенгамот. Політика стоїть на роздоріжжі. Я не можу залишатися осторонь. Поки моє слово ще щось важить — я буду там.
— А хто зараз очолює Візенгамот? — спитала я. Здивувалась, що досі цього не знала. Газети, мабуть, я читала вибірково.

Пані Лонґботом трохи підняла брову.
— Багато років цю роль виконував Дамблдор. Але цього року його позбавили посади. Зараз місце вакантне. Нову голову обиратимуть у листопаді. Кандидати — чарівники з досвідом роботи в суді не менше двадцяти років.

Вона знову піднесла чашку до губ. Я зробила те ж саме, намагаючись зібрати думки.
— Хтось вже висловив намір балотуватись? — запитала я.
— Поки що ні, офіційно ніхто не подався. Але якщо вас цікавить політика — можемо знову зустрітися. Невіл не дуже любить такі розмови, — вона кинула на нього лукавий погляд, — а я — навпаки. Особливо якщо це не про ревматизм, старі суглоби чи бульйон з полину, яким мої знайомі лікують “все на світі”.

Вона засміялася сама з себе, і я не стримала усмішку.
— Я з радістю зустрілась би з вами ще раз. Я справді люблю дізнаватись нове, — відповіла я щиро.
Наше чаювання добігло кінця. Пані Лонґботом попрощалась тепло, а ми з Невілом зібрали речі.
Попереду нас чекає ще одна важлива подія — збори в “Кабанячій голові”, які мали початися вже за годину.

Chapter Text

Джордж

Ми з Фредом заховалися неподалік кабінету Амбридж і, озброївшись подовженими вухами, підслуховували, що там відбувається. Снейп щойно зайшов із черговою порцією антидоту. Це була вже друга спроба. Не те щоб приготувати протиотруту було надто складно, але, здавалося, Снейп не надто поспішав — і це робило все ще цікавішим.

— Вам потрібно випити це одразу. Попереджаю, на смак воно огидне, — пробурмотів Снейп своїм звичним тоном.
Почулося якесь шарудіння, потім тиша... а тоді… Луна від блювання прокотилася так гучно, що мене пересмикнуло — я навіть уявив, як воно розбризкується по мармуровій підлозі.

— Це що, блювання?! — захоплено прошепотів Фред.
— Щоб зілля подіяло, воно мало б затриматися у вашому організмі трохи довше, — холодно прокоментував Снейп. — Я попереджав про смак. — Він замовк, і я уявив, його холодне обличчя сповнене огиди. — Щоб приготувати наступну порцію, доведеться почекати ще три дні...
— Яка трагеееедія у меееееенеее, бідааааа, бідааааа... — пролунало завивання Амбридж, але швидко обірвалося.

Я глянув на Фреда, ми швидко змотали подовжені вуха й шмигнули в найближчий клас. Як тільки кроки Снейпа стихли в коридорі, ми вибухнули сміхом.
— Коли вона завила як порізаний троль, я мало не захлинувся від сміху.
Фред підморгнув:
— Ти правий, брате. До цього можна звикнути.
— Уяви, як це піде на продаж. Баночки зілля проти здорового глузду. Хіт кожної вечірки. Це буде наш тріумф.

Я тільки кивнув — ми вже мали кілька формул, які чекали свого часу. Цей був би перлиною.
— Але доведеться відкласти випуск, поки все не стихне.
— Не просто зілля для вечірок, а легендарне зілля, яке змусило Амбридж зникнути щонайменше на тиждень.
— Увіковічнимо її ім’я в назві! — урочисто заявив я.

Фред дав мені п’ять, і ми вийшли з класу. Попереду був Гоґсмід і... найтаємніша зустріч у історії школи, про яку вже знало пів Гоґвартсу. Але перед тим — закупи. Щоб випускати продукцію, нам потрібно більше інгредієнтів.
_________________________________________________________________________________________________

Ми протиснулися крізь важкі двері «Кабанячої голови» — і мене відразу накрило хвилею запахів: затхлий дим, кисле пиво, старі шкарпетки. Здавалося, повітря тут не міняли ще з часів, коли Годрик Ґрифіндор носив короткі штани. Світло було тьмяне, кіптява на стелі, столи липкі від пролитих напоїв. У темних кутках ворушилися постаті, схожі на людей лише здалеку.

Взяли пару пляшок маслопива й попрямували до найменш помітного столика. Туди, де сиділа купка учнів у чистеньких мантіях, і більшість нервово озиралася навколо, ніби чекала, що з темного кутка вискочить мантикора. Виглядали вони як зграйка каченят, що випадково запливли у ставок з крокодилами. Я мало не пирснув від абсурду.

— Щоб ця зустріч залишилася таємною, не вистачає тільки оголошення на стіні поряд з указами Амбридж, — пробурмотів Фред. Я тільки кивнув.
Він хмикнув і схилився ближче:
— Герміона справді думає, що тут найкраще місце для зустрічі?
— Ну, вона любить усе таємне й організоване, — відповів я, намагаючись не дихати занадто глибоко. — От тільки чомусь їй не спало на думку, що тут будь-який підозрілий тип може продати нас за пару кнатів.

Ми підтягнули крісла до столу. «Нехай вечірка почнеться».
Я зробив ковток і скривився. Мерлін, тут навіть пляшкове маслопиво огидне. Поглянув на Гаррі — він пив і навіть не морщився. В нього або проблеми з рецепторами, або він так хвилювався, що не помічав смаку. Я б поставив десять галеонів на друге. З кожним новим учнем, який приєднувався, хлопець ставав усе блідішим. Зараз він виглядав так, ніби побачив зграю дементорів.

Рон тримався трохи краще: після першого ковтка відставив пляшку й більше не пив. А от Герміона, навпаки, сиділа розслаблено й уважно стежила за всім довкола. Її погляд ковзав по кожному за столом і навіть затримався на згорбленій постаті в купі лахміття біля барної стійки. Після повернення з Парижа вона сильно змінилася. Ми з Фредом ще не розгадали цю загадку, але точно знали: зміни нам подобаються. Те, як вона вклалася в наш спільний проєкт, відкрило перед нами можливості, про які влітку ми тільки мріяли. Відьма мала неймовірний хист до магії, а з її і Гаррі фінансами ми майже були готові вийти за межі школи. Я вже бачив вивіску нашого магазину...

Удар ліктем від рідного брата повернув мене до реальності. Герміона піднялася й тепер нервово стискала руки. Така різка зміна в ній видалася дивною. Я глянув на Фреда — він теж помітив.
— Ми запросили вас сюди, щоб запропонувати… гм, додаткову підготовку, — почала вона незвично невпевненим голосом. — Думаю, всі розуміють, що від Амбридж ми нічого не навчимося. А це не лише про оцінки — це про вашу безпеку, про те, що може чекати за межами школи...

— І що, ти справді віриш, що нам щось загрожує? — буркнув Сміт із кінця столу.
— Чому ми маємо вірити Гаррі? — долинуло ще звідкись. Почалося гудіння.

Герміона замовкла й подивилася на Гаррі. Я мало не закотив очі. Влітку вона кількома словами змусила замовчати маму в найгіршому режимі «я знаю краще», а тут розгубилася перед купкою підлітків. У що вона грала?
Гаррі піднявся. Глибоко вдихнув, погляд спочатку бігав, та зрештою він зупинився на комусь із учнів.

— Вірити мені чи ні — ваша справа, — нарешті заговорив він, трохи затинаючись. — Але Герміона має рацію: нас нічого не вчать. Ми беззахисні. Жодна теорія не допоможе, коли треба буде захистити когось близького.
— І ти експерт? Ти ж лише на п’ятому курсі, — кинув хтось не надто гучно, але так щоб його почули. Схвальне гудіння підтримало. Маленькі боягузливі гноми, що слухають «Пророк», але ховаються за спинами інших.

Фред вже розкрив рота, та його випередив Роннікс, що скочив на ноги:
— Ви знаєте лише частину того, через що пройшов Гаррі! Троль, василіск, Тричаклунський турнір… Ви б так змогли? Раз може пощастити. Але знову і знову? Він знає, як вижити. А ми ні!

На диво, ця відчайдушна промова подіяла. Учні закивали. Хто б міг подумати, що наш Роні може бути таким переконливим. Гаррі вдячно глянув на нього й заговорив упевненіше. Тепер він не виглядав героєм із плакатів, а просто підлітком, який вижив і хоче навчити інших того, що знає. І саме це справило враження.

З кожним його словом атмосфера за столом змінювалася: йому почали вірити. Навіть довіряти. А Герміона вже сиділа спокійно, з ледь помітною вдоволеною усмішкою, наче знала наперед, що хлопці впораються.
Коли Гаррі відповів на останнє питання, вона знову піднялася й розгорнула пергамент.

— Наша зустріч має залишитися в таємниці. Але кожен, хто хоче приєднатися, має підписатися тут. Місце і час занять повідомимо пізніше.
За столом знову виникла ніяковість. Писати ім’я — це вже було щось більше, ніж розмови. Фред першим піднявся, вихопив пергамент і перо, розмашисто вивів своє ім’я й підморгнув їй, передаючи мені. Після цього справа пішла жвавіше. Ніхто не хотів виглядати боягузом, і хоч із тремтячою рукою, але всі підписувалися.

Зустріч завершилася, і учні так само «непомітно», себто як стадо гіпогрифів, побігли до виходу.
— Дивно, як вони не застрягли у дверях, — пробурмотів Фред, відставивши пляшку, яку вже не ризикнув відкрити.
Я теж розглянувся довкола. Бармен з кам’яним обличчям протирав келих ганчіркою, що лише робила його бруднішим. Він раптом підняв погляд і вп’явся ним у нас. Холодний, пронизливий. Мені аж мороз пішов по спині. Ми з Фредом переглянулися — і обом водночас закортіло свіжого повітря. Без паніки, але майже бігом ми залишили бар.
_____________________________________________________________________________________________________
Ми пішки поверталися з Гоґсміту до школи й говорили про зустріч. Поки все виглядало не дуже організовано, але перспектива була. Якщо попрацювати над секретністю. Може, ми могли б допомогти, але наш бізнес і навчання займали вже весь наш час.

— Ви саме ті, хто мені потрібен, — позаду почувся надто солодкий голос Герміони. Вона так ніколи не робила, і це стривожило.
— Фреде, ти щось чув?
— Ні, Джордже. Мабуть, вітер. Не зважай.
— Ви не посмієте мене ігнорувати, — вона вже підхопила нас під руки.
— Ми мали спробувати, — простогнав я.
— Твій голос не віщує нічого доброго, — зітхнув Фред.

Я подивився вниз на відьму під рукою, яка виглядала надто самовдоволеною.
— Що ти хочеш? — приречено зітхнув Фред.

Ми ще трохи пройшли, і її мовчання почало лякати.
— Я знаю, що у вас є якась таємна кімната в школі. Та, де ви створюєте ваші продукти. Та, яку не видно на карті Мародерів. Вона мені потрібна.
— Ти хочеш її забрати! А як же наші потреби?! Це склад, лабораторія, священне місце, — майже благально вигукнув Фред. І закивав на знак підтримки.
— І взагалі, як ти дізналася? — прошепотів я, озираючись, чи нас ніхто не почув. Те, як вона багато знала, часом лякало.

Вона мовчки сунула мені пергамент, і ми зупинилися.
Поки я його розкручував, вона сказала:
— Вважайте це компенсацією і вкладом у наш бізнес-проєкт. Це не так зручно, як кімната на території школи, але якщо ви добре подумаєте, то знайдете свої переваги, — її голос перейшов у бурмотіння.

Я прочитав. Потім ще раз. Фред заглянув мені через плече, і я почув, як він глибоко вдихнув. Мені відняло мову. Я кліпнув. Подивився на Фреда, він на мене. Ми мовчали. Це не міг бути документ про оренду. Але він був. Для нашого майбутнього магазину. Я перевів погляд на Герміону.
— Ми не можемо... Це занадто... Як ти...?

Вона стояла зі схрещеними руками й виглядала готовою до битви.
— Це логічний наступний крок для розвитку бізнесу. У вас вже достатньо продуктів, щоб вийти за межі підпільних продажів у школі. А цього року батьки відкрили мені рахунок у Ґрінґотсі, і гобліни пропонували вкласти в щось, — спокійно сказала вона. — Це моя інвестиція. І плата за те, що поділитеся кімнатою.
— Це шалено. Це божевільно. Але чорт забирай, воно геніально!

Якби ми мали більше скромності, мали б відмовитися. Але до біса скромність. Ми з Фредом у захваті затисли її в обіймах. Вона пищала, щось бурмотіла, але ми не звертали уваги. У голові я вже перерізав стрічку в день відкриття магазину, навколо стріляли феєрверки, перед входом стояли черги захоплених клієнтів…
— Ауч! — вигукнув я, коли удар гострого ліктя в живіт вирвав мене з моїх мрій. Ми відпустили її.
— То що, покажете кімнату? — вона обурено поправляла волосся.
— Сонце, ми готові скласти шлюбні обітниці. Обирай, кого хочеш!
— Один з нас точно кращий за того чарівника, до якого ти бігаєш вечорами, — кинув я невинну фразу. Почувши це, вона завмерла, а на щоках з’явився рум’янець.
— Що? Я? Ні... що ви взагалі... — було смішно дивитися, як вона затинається.

Це був лише здогад, хоч ми кілька разів помічали її пізні повернення до вітальні. Але те, як вона червоніла, сказало все. Хтось був. І цей хтось не з нашого гуртожитку. Я широко посміхнувся і закинув їй руку на плече.

— Не переживай, сонечко. Ми — могила, — урочисто сказав я.
Але це не означало, що ми не спробуємо дізнатися, хто той чарівник, що захопив її серце. Для профілактики. Щоб поговорити з ним і дати зрозуміти, що якщо її образить — це буде боляче. Для нього.
Вона трохи знервовано засміялася — і ми рушили до замку. Далі говорили про магазин. Його дизайн. Я бачив його так чітко, ніби він уже відкрився.

Chapter Text

Драко

Тиждень потому, як Ґрейнджер перевернула мій світ догори дриґом, був суцільним кошмаром. Кожна ніч приносила нові бачення: на колінах приймав мітку, матір тримають Смертежери, холодний, вологий камінь камери... Та чи можна назвати це жахом, якщо я бачив те, що, за її словами, неминуче станеться? Це було так заплутано. Я вже не міг розібратися, де закінчується реальність, а де починаються її слова.

Я навіть не знав, з чого почати. Як упорядкувати це в голові? Страх — що це станеться. Біль — ніби я вже втратив матір і Тео. Але найгірше, найглибше — відчуття зради.

Батько… Скільки разів він легко обирав не мене? Спершу — зручний дарунок Темному Лордові, потім віддав мене в жертву правосуддю замість себе. Примус до шлюбу, смерть матері. А коли я перестав бути зручним — вбити? Усе — заради його цілей.

У дитинстві я ним захоплювався. Хотів бути схожим. Робив та говорив усе, що він хотів. Жалюгідно. Зараз я не відчував до нього нічого, крім ненависті. За те, що він уже зробив. За те, що ще зробить.

Я літав до знемоги. Коли повернувся, зібрав рештки сил і запакував цей спогад у скриньку десь у глибині свідомості. Заховав. Це трохи допомогло: я вже не думав про це щосекунди.

Мабуть, я виглядав жахливо. Мої очі горіли від недосипання, а під ними залягли глибокі тіні. Навіть Блейз, який ніколи не втрачав нагоди пожартувати, мовчав. А це вже щось. Тео кілька разів підходив, щось запитував, але… Що я міг сказати? “До речі, я знаю майбутнє. Тебе, наприклад, чекає самотній полон протягом кількох років”. Чудовий початок розмови. Тому я просто бурмотів, що все гаразд.

Я робив те, що завжди: ходив на уроки, виконував домашнє, тренувався. Будь-що, аби не думати. І… стежив за Ґрейнджер.
Я її недооцінив. Це був факт. Як вона могла так ходити по школі — спокійна, усміхнена, розмовляє з усіма, ніби світ не котиться у прірву?
Вона все рідше сиділа з Поттером і Візлі. І я тепер розумів чому. Але от Лонґботум… Він став її улюбленцем. Я бачив, як він спостерігає за нею — закоханий по вуха, щасливий від кожної крихти уваги.

А як же її таємничий рейвенкловець? Що там із тією “таємною любов’ю”? Чи вона вирішила спокусити пів Гоґвортсу? Вона що, не розуміє, що поставлено на карту? Що зараз потрібно зосередитися на іншому? Важливішому?

— Драко, ще трохи, і її зачіска спалахне. — я відчув, як Тео штовхнув мене ліктем і обернувся до нього.
— Про що ти? — я був спантеличений.
— Про об’єкт твоїх щоденних медитацій, звісно. Ґрейнджер. Не бійся, я ж не скажу твоїй таємничій дівчині. Якщо вона, звісно, не ревнує? — він нахилився і майже прошепотів це своїм солодким голосом.
— Не перегинай, Тео. Я тільки помітив, що цього року вона поводиться… інакше. Це насторожує. А я не люблю, коли чогось не розумію, — сухо промовив я.
— Якщо це «все», — Тео гмикнув, — то твої очі не в курсі.
— Ви про що так перешіптуєтеся? — Блейз з’явився, як завжди, беззвучно; ложка дзенькнула об край тарілки, коли він сів навпроти.
— Драко і Ґрейнджер, — не зупинився Тео, і мені захотілося знати закляття, яке б заклеїло його рот. Я проігнорував його й повернувся до тарілки, але Блейз уже не відставав.

— Після того, що вона мені зробила? Ти жартуєш? — обурився він.
— Ти ж розумієш, що тоді перейшов межу? — я закотив очі на його обурення. — Те, що вона зробила — відповідь на твою тупу провокацію. Ти думав, вона розплачеться? Він скривився.
— Можливо, — він стенув плечима. — Я хотів пожартувати, а вона з гумором явно не дружить. Але я так це не залишу.
— Ти впевнений, що хочеш це почати? — я підняв брову й прошепотів. Окинув поглядом простір, чи ніхто не слухає. — Ти ж знаєш, хто влаштував шоу з Амбридж?

Тео і Блейз здивовано подивилися на мене. На тому уроці я теж не міг відвести від неї очей — і це мало несподівані наслідки.
— Підірвала казан Креба, а поки жаба стояла з відкритим ротом, тихенько закинула краплю якогось зілля. Хтось із вас зміг би зробити це самостійно й так, щоб не зловили? — запитав я сухо.

Мене це теж вразило. Блейз вирячився на мене, і на його обличчі промайнула тінь розуміння. Він не був дурним, просто надто самовпевненим. Принаймні тепер він двічі подумає, перш ніж робити щось дурне. Його его, звісно, постраждало, але він уже насолоджувався увагою дівчат як і раніше.

— Мерлінові цицьки… Оце так, — збоку присвиснув Тео. — Здається, я закохався. Хто б міг подумати, що Ґрифіндорська Принцеса — така бешкетниця.
Тепер ми всі троє вивчали її. Вона уважно слухала щось, що говорив їй Лонґботом. Тео навіть близько не уявляв, на що вона здатна.
________________________________________________________________________________

В суботу я вкотре намагався потрапити в ту кімнату, але дверей так і не було. Клята Ґрейнджер. Я мав би дізнатися, як відкривається кімната, раніше. Ну що ж, це буде одне з перших питань для майбутньої зустрічі, яка ніяк не може відбутися. Це шалено злило. Я йшов коридором, стискаючи щелепи, коли мене перестріла Пенсі...

Чудово. Ще одна відкладена на потім справа. Після фіаско на вечірці вона поводилася обережно, але останні кілька днів знову стала сміливішою. Вирішила, що їй нічого не загрожує.

— Драко, ти не хотів би сходити зі мною в “Три мітли” завтра? Перші вихідні в Гоґсміті разом, можна й у кілька магазинів зайти, — промовила вона солодко. Я роззирнувся коридором — кілька учнів поблизу. Схопив її за руку і мовчки потягнув у порожній клас.

Коли за нами зачинилися двері, я побачив, як її губи скривилися в знайому самовдоволену усмішку. Вона стояла трохи боком, нахиливши голову, очі лукаво блищали. Зчитала ситуацію по-своєму. Повільно зробила крок вперед, щоб скоротити дистанцію, її руки тягнулися мені до шиї. Я перехопив її зап'ястя й відштовхнув. Це було вже занадто.

— Давай прояснимо ситуацію, Панс, — тремтів від злості. — Я знаю, що ти зробила на вечірці.

Пауза. Я пильно стежив за її виразом. Усмішка не зникла, але тепер виглядала приклеєною, а в очах з’явилася нотка тривоги.
— Не розумію, про що ти, — почала вона.
— Припини. Ти додала зілля, щоб я в той вечір опинився в твоєму ліжку. Що було далі в твоєму геніальному плані? Тиснути на моє сумління, щоб я почав офіційно залицятися? — я ставав усе жорсткішим, і ледь контролював себе.
— Драко, не знаю, що ти собі придумав, але я б ніколи… — почала вона, роблячи півкроку назад.
— Припини брехати — хоч зараз, — зупинив я її. — Я вважав тебе другом. Ти була однією з небагатьох, кому я довіряв. І ти зрадила мою довіру. Як ти могла? І не починай цю промову, що ти “нічого не робила”…

Її обличчя вмить змінилося. Лукава усмішка зникла, очі наповнилися сльозами, а губи тремтіли. Але я вже не вірив.
— Ти не розумієш… у мене не було вибору! — голос зірвався на шепіт. — Батьки влітку сказали, що вже домовляються про контракт! Заміж за якогось румуна! Йому сорок, Драко! Я чекала, що ти зробиш перший крок, але ти...

Вона голосно вдихнула повітря й кинулася до мене.
— Я не хотіла… я просто… Хіба було б так погано, якби ми почали зустрічатися? Ми гарна пара… — заговорила м’яко, майже муркотливо. Вона простягнула руку до мого плеча.

Що-що, а маніпулювати вона вміє. Сльози, які щойно текли по щоках, висихали з такою швидкістю, що я мало не бачив, як вони випаровуються. Це була майстерна, але все ж гра. Вона не була в такому відчаї, як я, і її гра мені огидна. Може, я б і пробачив. Зрозумів страх, загнаність, батьківський тиск. Але згадав слова Ґрейнджер. Як вона сказала, що саме через Пенсі нас видали. Через неї інші отримали мітку. Її бажання стати леді Малфой було сильнішим за дружбу. Сильнішим за все.

— Ти знаєш, що якби просто прийшла й сказала — я б допоміг. Я, або Тео. Блейз. Ми б щось придумали. Але ти вирішила діяти самостійно. Забрала ті рештки контролю, що в мене залишалися. І як довго мало це продовжуватися? Ти б давала мені зілля ще і ще? Я пильно спостерігав за нею і бачив, що вона розуміє: нічого не виправити.

Її погляд опустився і вона різко зблідла.
— До того ж твій план би не довго працював. Мій батько вже веде переговори з іншою сім’єю. А твоя гра тільки б пришвидшила все. Натомість ти зруйнувала нашу дружбу. Я мовчав кілька секунд, просто дивлячись на неї. На колись близьку людину, яка перетворила довіру на інструмент. Було боляче. Але злість тримала мене на поверхні.
— Думаєш, ти одна в пастці? Тільки на тебе тиснуть? Але у твоїй сім’ї в контрактах не ставиться на кон магія — тільки гроші. Ти можеш відмовитися від шлюбу. Так, втратиш більшу частину грошей, але ж не все, правда? — я захопився. — Тебе, ймовірно, навіть не відлучили б від сім’ї.

Я міг продовжити, але втома від цієї розмови накотила.
— Я не буду розповідати, що ти зробила. Крім Тео й Блейза, звісно. Я не буду мститися. Але якщо ти хоч раз спробуєш зробити щось подібне — або якось зрадити нас — я забуду, що ми виросли разом. Моє життя більше тебе не стосується. Ти мене зрозуміла? — я не переставав дивитися на неї, але вона мовчала.
Вона кивнула, хотіла щось сказати, але закрила рота, розвернулася й вийшла. Я довго стояв, дивлячись на прочинені двері. У голові шуміло. Її зрада була болючою, але усвідомлення, що вона робила це через страх, нагадало мені, що ми обоє — в пастці. І я зрозумів, що єдиний шанс вирватися — почати діяти.
______________________________________________________________________________________

Виявилося, що знайти Ґрейнджер і домовитися про зустріч не так просто. У суботу, під час вечері, я не зміг до неї підійти — навколо було надто багато людей. У неділю її не було ні в бібліотеці, ні в Великому залі, ні в тій кімнаті. Я не міг просто запитати в когось, де вона. Навіть під приводом старост — це було б неможливо пояснити. Це виводило з себе. Надзвичайно.

Увечері Тео прохопився, що Поттер організував “таємну” зустріч у “Кабанячій голові” — і туди прийшли не лише ґрифіндорці, а й учні з інших гуртожитків. Усі — крім Слизерину. Мерлін. Якщо це Ґрейнджер так організовує таємні збори, то страшно уявити, яким буде решта її “плану”. Про ці збори точно вже знає Амбридж, що підтвердив черговий указ у понеділок: заборона на створення будь-яких гуртків і обов’язкова “перереєстрація” чинних. Ідіоти.

Принаймні в понеділок мені вдалося “випадково” зіткнутися з нею в коридорі і домовитися про зустріч увечері. Нам терміново потрібно придумати якийсь спосіб спілкування, щоб не викликати підозр.

Коли я зайшов на сьомий поверх, двері вже чекали. Вона знову знала, де я, і коли прийду? Цього разу Кімната була схожа на тренувальний зал. У центрі стояла Ґрейнджер, спиною до мене. Волосся стирчало в різні боки — між пасмами проскакували іскри. Вона метала прокляття з такою зосередженістю, ніби збиралася скласти іспит на аврора. Манекен виглядав так, ніби його погриз і виплюнув розлючений дракон.

— Мерлін, Ґрейнджер, сподіваюся, це не я тебе так розізлив, — кинув я і одразу пошкодував.
Вона розвернулася так різко, що ледь не впала. З палички вистрілило закляття. Я присів інстинктивно і воно влучило туди, де була моя голова. Вона не просто кричала — майже шипіла:
— Ідіот! Я мало не влучила! Не можна так підкрадатися! — вигукнула вона з обуренням, ніби це я щойно вистрілив у неї.
— Фантастично! Не треба мене вбивати, — пробурчав я і випростався. Провів рукою по волоссю, відчуваючи, що трохи тремчу. Не підкрадатися. Урок засвоєно.
— Дякую за таку теплу зустріч, — додав я, проходячи повз неї. — Знаєш, я всі вихідні намагався тебе знайти. Але ти, виявляється, була зайнята побаченнями та організацією таємних гуртків, про які вже знає весь Гоґвортс. Як для людини, що має плани перемогти наймогутніших чарівників світу, твої організаційні здібності трохи… кульгають.

Я говорив із сарказмом, моя злість і розчарування останнього тижня почали вириватися назовні. А вона просто стояла тут. Ґрейнджер перестала розстрілювати манекен і тепер повернулася до мене.
— Не знаю, що за піксі тебе вкусило, але припини. Я не маю наміру терпіти твої образи і тут, — відрізала вона, схрестивши руки.
— Не подобається чути критику?
— По-перше, не знаю, звідки ти взяв нісенітницю про побачення, але навіть якщо так — це не твоя справа.

Вона зробила крок вперед, заявляючи, що розголос — частина плану.
— Ах, план. Ну звісно, Ґрейнджер завжди все знає. Може, я й почав не з того. Але визнати це вголос? Ніколи. Ми мовчки свердлили один одного поглядом. Я заплющив очі і заспокоївся.
— Може, нарешті розкажеш про свій геніальний план? — протягнув я. Вона кілька секунд мовчала, а потім провела рукою по обличчю — ніби змивала з себе напругу. — Мерлін, у тебе талант виводити мене з себе, — пробурмотіла вона. Я ледь усміхнувся. — Але так, давай поговоримо про важливе.

Вона почала ходити взад-вперед. Я спостерігав, як вона почала нервово гризти ніготь. Погана звичка, за яку б моя мама вже кинула в неї якимось жалючим закляттям.

— Найважливіше для мене — врятувати матір. Що ти можеш зробити, щоб допомогти їй?
Вона нарешті зупинилася, підійшла до стола й стільців, які з’явилися в кімнаті, і сіла. Відкинула волосся рукою.
— Так. Думаю, я знаю, як можна їй допомогти. Вона — ключова фігура. Якщо все зробити правильно, вона зможе допомогти з усім.
— Ти хочеш її використати? Ми про це не домовлялися, — я стиснув щелепи.
— Заспокойся. Твоя мати — сильна відьма. Ти справді думаєш, що я зможу нею маніпулювати?

Її тон був такий, ніби я щойно запитав, чи земля кругла.
— Але ти маєш розуміти, що щоб щось змінити, нам потрібна допомога дорослих. Навіть з усім, що я знаю — ми лише двоє підлітків. Цього недостатньо.

Я вивчав її риси, підбираючи формулювання.
— Можливо, моя мати й сильна, але шлюбний контракт зв’язує їй руки. Вона не може зробити нічого, що завдасть шкоди батькові, чи якось йому нашкодить. А розлучитися вона не може. Я переглянув усі закони. Нічого.
— Це складно, але не неможливо, — промовила вона, повільно. — Я читала шлюбні контракти сім’ї Блек. У них завжди була лазівка. Якщо правильно все організувати, твоя мати зможе піти — якщо сама цього захоче.
— Де ти дістала ці контракти? Навіть я не мав доступу до них.
— Влітку я побувала в бібліотеці родини Блек. Там була книга з історіями шлюбних контрактів. Ще та писанина, я тобі скажу, — вона скривилася і закотила очі, ніби це були дурниці.
— Зокрема я знайшла історію Касандри Блек. Чистокровна, пуристка, улюблениця батька. Вийшла заміж, як належало. Але її чоловіка згодом оголосили зрадником крові. Вона не підтримувала його погляди, але не могла залишити. Її родина була змушена відректися від неї. Після того її батько додав пункт, який мав бути у кожному контракті: якщо чоловік “ганьбить ім’я родини”, глава роду може розірвати контракт на прохання дочки.

Я слухав уважно. Потім простогнав:
— І де ти бачиш вихід? У Блеків зараз немає глави Дому. Ним мав бути Реґулус, кузен мами, але він давно загинув. А навіть якби й був. З якого дива ти віриш, що мій батько міг би стати зрадником крові?

Від розчарування я потер руками обличчя. Нічого не виходило.
— Я знаю про Блеків більше, ніж ти. І глава Дому є. Це — Сіріус.
— Сіріус? Він же зрадник крові, його ім'я, як і тітки Андромеди, випалене з гобелену! Як він може бути главою?
— Послухай і не перебивай, — заявила вона нетерпляче. — Так, Андромеду відлучили і випалили з родинного дерева. Але Сіріуса випалила з гобелену Вальбурґа, його мати. Я не знаю чому, але твій дід Поллукс Блек так офіційно і не видалив його з родини. У майбутньому Сіріус подарував родинний дім Блеків Гаррі. Якби він був відлучений — не зміг би цього зробити. Сіріус загинув в червні наступного року все ще перебуваючи у розшуку.

Я кивнув. Це була нова інформація для мене.
— Але Сіріус досі в розшуку. Звинувачення з нього не знято. А отже — він не зможе нічого зробити. І все одно лишається проблема мого батька.
— Виправдати Сіріуса — один з перших пунктів плану. Це буде складно. Проти нього — не тільки Міністерство, а й Дамблдор. Але шанс є.

Щодо твого батька, то він не має стати зрадником крові. Лише те, що його дружина і глава Дому вважають, що він ганьбить честь сім'ї. Пункт додавали з впевненістю, що родину ніколи не очолить зрадник крові. Але якщо Сіріус вважатиме союз з Волдемортом ганьбою — у нього буде повне право дати дозвіл на розірвання шлюбу, — вона закінчила промову своїм менторським тоном.

Я провів руками по волоссю, напружено міркуючи. Це був варіант.
Складний. Але хоч якийсь шанс для моєї матері — якщо вона погодиться.
— Розкажи мені детальніше про Сіріуса. Чому він погодиться допомогти?

За наступні кілька годин мій світ не раз перевернувся. Волдеморт — не просто вбивця, а істота, яка розірвала себе на шматки. Дамблдор — не добродушний директор, а старий маніпулятор, який дуже скупо ділився інформацією. А Ґрейнджер... Вона була не просто заучкою, а стратегічним генієм. Хитра, прониклива, неймовірно розумна. Це заворожувало.

Ми склали список — речі, які потрібно зробити просто зараз. Інформація, яку треба знайти. Люди, з якими треба говорити. Люди, яким доведеться брехати.
Коли ми нарешті завершили, повітря в кімнаті стало важким. Я не помічав, як згорбився — спина нила, ніби я цілий день був на тренуванні. Ґрейнджер теж виглядала втомленою. Але вперше за довгий час відчував, що є вихід. Що я не просто гвинтик у чужій грі. Я можу обирати. Можу боротися. Можу спробувати змінити те, що здавалося вироком.

— Це тільки початок, — промовила вона, поглянувши на мене. — Далі буде складніше.
— Гірше, ніж викрадення, зілля правди і зламана ніс? — пробурчав я.

Вона посміхнулася. І напевно це вперше була щира посмішка.
Завтра я напишу листа. Домовлюся про зустріч із матір’ю. Це буде перший крок нашого спільного плану.

Chapter Text

Герміона

— Дивись, ти притискаєш палець до цієї монети й думаєш про дату та час. Ось так, — притиснула палець до галеона, — і тоді ось тут, де цифри, вони змінюються. Та сама дата з’являється одночасно на всіх інших монетах. При цьому вони трохи нагріваються — якщо носити її в кишені, відчуєш, коли надійде повідомлення. Передавати їх можна лише з головної монети — вона буде в тебе. Спробуй.

Я простягнула монету Гаррі, і він заходився експериментувати.
— Це круто, Герміоно. Саме те, що треба, — сказав він, притискаючи палець і спостерігаючи, як змінюються цифри.
— Знаю, — кивнула я, але всередині зітхнула. Гаррі був задоволений, проте не вражений. Він просто не уявляв, наскільки складною була ця магія, а тому сприймав її як щось цілком буденне. Це було трохи прикро.

Після указу про заборону незареєстрованих організацій з’явився новий — тепер заборонялося збиратися більше трьох учнів одночасно. Домовитися про зустріч із представниками інших гуртожитків стало майже неможливо. Особливо з огляду на розклад тренувань з квідичу.

— Я вже бачив графік, — голос Гаррі вирвав мене з думок. — У четвер, здається, буде вільно. Можемо призначити зустріч за півтори години до вечері.
— Домовлено. Встигнемо роздати монети й пояснити, як ними користуватися. Попрошу Лаванду й Парваті допомогти. І Невіла. О, і Фред із Джорджем також стануть у пригоді.

Гаррі кивнув і вже збирався йти — у них мало розпочатися тренування. Але мені потрібно було ще дещо.
— Гей, не так швидко, — схопила його за руку. — Ми ще не обговорили, що ти робитимеш на першому занятті.
Гаррі важко зітхнув і скривився, але сів. Організація — не його сильна сторона. Цього року справ у мене було надто багато і я не могла повністю контролювати ДА. Гаррі доведеться більше працювати самостійно.

— Ось список заклять, із яких можна почати, — сказала я й простягнула йому аркуш. — Вони прості, але їх треба довести до автоматизму. Може, дехто буде незадоволений, що почнемо з елементарного. Але я впевнена, ти зможеш їх переконати.

Він поправив окуляри й почав читати список. Нарешті зосередився.
— Твоя віра в мене часом вражає, — підняв він голову й посміхнувся. — Не знаю, що б я без тебе робив.
— Грав у квідич, ходив на побачення й готувався до іспитів в останній момент, — усміхнулась я.
— Навіть не нагадуй про СОВи, — простогнав він. — Якщо хтось із викладачів ще раз про них згадає — я сам перетворюся на сову й полечу куди подалі.
— Ну, я планую скласти графік повторення на весь рік, щоб усе не навалювалося в останній момент. Навіть почала робити один для тебе. Хочеш, покажу чернетку? — вже потяглася до сумки.

Очі Гаррі стали круглими, як ґалеони. Я майже фізично відчувала, як у його голові гарячково запрацювали всі механізми пошуку шляху до втечі. Саме в цю мить із кімнати вийшов Рон із мітлою, і Гаррі, не втрачаючи шансу, підскочив і кинувся до нього.
Очікувано. Зітхнувши, дістала черговий реферат. Домашні завдання, на жаль, ніхто не скасовував.

_______________________________________________________________________________________________________

Я поспішала коридором, голова була повна списків і розкладів, тому не одразу помітила, як гобелен на стіні зсунувся. Зненацька мене схопили за руку й рвучко затягли в темну нішу. Майже крикнула, але друга рука одразу закрила мені рота. Серце підскочило аж під ребра.

— Тихо, Ґрейнджер. Це я, — прошепотів Мелфой, нахилившись зовсім близько. Його важко було сплутати — низький, хриплуватий.
Він відпустив мене й відступив на крок. Я зробила глибокий вдих, намагаючись заспокоїтись.
— Мерліне, ти мене налякав! — пробурмотіла я, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

Він уже спокійно сперся на протилежну стіну й схрестив руки.
— Мама відповіла на мій лист. Ми зустрічаємось у суботу в Гоґсміді. Місце — «Потрісканий Чайник». Вона замовить окрему кімнату.

Він говорив без емоцій, але я відчувала, як напруга проривається в кожному його русі.
— Ого, це швидко. Що ти їй написав? — нахилила голову, щоб виглядати спокійно. Але пульс все ще не вирівнявся. Стояти з ним так близько в ніші було… незручно. Повітря здавалося важким, густим, відчула, як спітніли долоні, а до щік прилила гаряча хвиля.

— Це не має значення, — відрізав він. — Ти хотіла, щоб зустріч відбулася якнайшвидше. Я зробив усе, щоб вона сталася. Тепер питання — як ти збираєшся туди пробратись? Тебе не повинні побачити зі мною.
Я на мить прикусила губу, обдумуючи, що відповісти. А тоді ледь помітна усмішка з’явилася на моєму обличчі.

— Не хвилюйся, мене не впізнають. Побачимось там, Мелфою.
Розвернулася й вийшла з ніші. Цікаво, чи вдасться мені його налякати, як Гаррі на третьому курсі. Настрій одразу покращився.

___________________________________________________________________________________________________________

Я сиділа біля стіни поряд із Невілом і спостерігала, як поступово збираються учні. Після зустрічі з Мелфоєм я не могла перестати думати про його матір. Страх перед тим, що мене чекає, не відпускав жодної миті.

Краще відкинути ці думки. Знову оглянула все навколо. На відміну від Кімнати на вимогу, тут не було готового простору для тренувань, але ця кімната була явно особливою. Велика й простора, з високою стелею й гладкою кам’яною підлогою. Вона не мала жодного вікна, але стіни м’яко світилися — ніби зсередини — теплим, розсіяним світлом. Тут було кілька полиць, поки що порожніх.

Кімната була уособленням міжфакультетського єднання: кожна стіна, до якої вела одна з чотирьох дверей, сяяла кольорами відповідного гуртожитку. Глибокий червоний і золото Ґрифіндору, зелений і срібло Слизерину, синій із бронзою Рейвенклову, жовтий і чорний Гафелпафу. Не просто кольори — у кожній панелі були виткані символи: меч, орел, борсук і змія, що здавалися живими, якщо придивитися довше. Було щось майже урочисте в тому, як кольори чотирьох гуртожитків мирно співіснували в одному просторі.

У центрі кімнати — широкий вільний простір, який можна було використати для тренувань. Але спорядження бракувало. Думаю, можна натякнути Гаррі, щоб залучив Добі до допомоги в облаштуванні залу.

Головною перевагою кімнати були чотири входи. Кожен вів сюди з іншої частини замку. Наприклад, ґрифіндорці могли потрапити сюди, скориставшись таємним проходом за портретом лицаря на коні, що спускався просто від їхньої вежі. Подібні шляхи існували й для інших гуртожитків. Вони були якось зачаровані, бо інакше важко було пояснити, як короткі проходи поєднували такі віддалені частини замку.

Цікаво, для чого ця кімната колись використовувалася? У «Гоґвортс. Історія» були згадки, що колись гуртожитки співпрацювали та домовлялися, коли виникали конфлікти. Можливо, це була зала для таких зібрань? Близнюки, як завжди, виявили талант до дослідження замку.

Мій внутрішній монолог перервався, коли Гаррі прокашлявся й почав говорити:
— Ми тут, щоб навчитися...

Я майже не втручалася, свідомо давши йому простір. Спостерігала, як Гаррі, який не вважав себе вчителем, чудово справлявся. Як і очікувалося, пропозиція почати навчання з базових захисних і наступальних заклять викликала обурення у частини учнів, особливо старших. Але після того, як він легко роззброїв одного з семикласників, клас миттєво стих. Але що-що, а «Експеліармус» Гаррі опанував досконало.

Джіні запропонувала придумати назву — і, як і в тому майбутньому, перемогла її ідея: Дамблдорова Армія. Назва, як виклик Амбридж. І — те, чого вони поки не знали — одна з майбутніх причин проблем для Дамблдора.

Коли вже мали переходити до тренування, я прокашлялася і вперше взяла слово:
— Як ви знаєте, наші зустрічі тепер офіційно заборонені, — я закотила очі. — Тому кожен із вас має пообіцяти тримати це в таємниці. Хто ще не підписав пергамент — зробіть це. Якщо хочете запросити когось нового — узгодьте це з Гаррі. Інакше це буде порушенням. Після сьогоднішнього заняття ми поставимо пароль на кожні двері. Дату й час наступної зустрічі ви отримаєте через галеони. Хто ще не взяв монету — підійдіть до мене.

Поки учні підписували пергамент і підходили за монетами, Гаррі попросив розбитися на пари.
До мене рушив Рон, але, перш ніж він встиг підійти, я вже крокувала до Невіла. На обличчі Рона майнула розгубленість, можливо, навіть розчарування. Та зараз мені потрібна була концентрація, а не чергова суперечка чи незручне мовчання.

— Точно хочеш бути зі мною? — трохи невпевнено всміхнувся Невіл. — Я вже краще справляюся з новою паличкою, але все ще не найсильніший суперник.
— Не недооцінюй себе. Піднімай паличку — і спробуй влучити в мене, а не в когось збоку, — пожартувала я.

Ми почали дуель. Для мене це було занадто легко. Літні заняття з Арно і зняття обмежень на магію дали свій ефект. Я почувалася впевнено, але не хотіла демонструвати всі свої вміння. Тому доводилося себе стримувати.

Цікаво, як би виглядав поєдинок з Мелфоєм? Мій тренер постійно його хвалив. Розслабитися я б точно не могла. Герміоно, про що ти взагалі думаєш?
Поки ми тренувалися, я подумала про перстень, що приховував рівень моєї магії. Після Парижа я почала уважніше дивитися на прикраси інших. Декілька чистокровних старшокласників постійно носили персні чи кулони — скоріш за все, з таким самим захистом. Учителі теж мали подібні речі. Це було, наче традиція, але про неї ніхто не говорив. Маґлонародженим, таким як я, ніхто не пояснює правил цього світу. Ми вчимося самі — з книжок, помилок і здогадів. Іноді здається, що ми живемо у Гоґвортсі, але так і лишаємось «гостями» в цьому суспільстві.

Я поринула в ці думки й зовсім не помітила, як закляття Невіла вибило паличку з моїх рук.
— Ти це зробив! Вітаю! — засміялась.
В цей момент до нас підійшов Гаррі, який теж його привітав. Було помітно, що це додало Невілу більше впевненості, хоч і виглядав трохи присоромленим. Відкинувши зайві думки, зосередилась — і ми продовжили.

Краєм ока я бачила, як Гаррі підходив до кожної пари і давав поради, підбадьорював. Він навіть не здогадувався, наскільки природно в нього виходить вчити інших. Вмів відчувати людей, підібрати правильні слова. Найдовше затримався біля Чо Чанг, його захоплення нею ще не минуло. А Джіні Візлі постійно поверталася поглядом до нього. Було видно, що його інтерес до іншої дівчини був для неї болючим. Цікаво, чи мої зміни вплинуть якось на те, як сформуються пари?

Того вечора я впала на ліжко, відчуваючи приємну втому в кожному м'язі. Збори пройшли успішно, і це приносило глибоке задоволення. Але щойно заплющила очі, як згадала: у суботу має відбутися зустріч з Нарцисою Мелфой.

Після розмови з Мелфоєм я успішно витіснила це з голови, зосередившись на організації ДА. Але тепер — усе повернулося. Знала, що це правильне рішення. Але чи все враховано?

З Драко було простіше: у мене був запасний план. Неідеальний, але принаймні якийсь.
А з його матір’ю — складніше. Вона одразу зрозуміє, що інформація, яку я їй дам, — це також пастка. І що вона не має вибору. Як вона відреагує? А якщо я щось не врахувала? Сон прийшов до мене ще не скоро.

_________________________________________________________________________________

У суботу зранку я стояла під плащем-невидимкою біля входу в селище, чекаючи на Мелфоя. Прийшла раніше — не хотілося пояснювати Гаррі й Рону, куди я йду так рано. Вигадати виправдання можна буде пізніше. Я нервувала й сподівалася, що після зустрічі зможу це приховати краще.
Нарешті побачила Мелфоя. Він ішов дорогою, одягнений у чорний плащ, з начищеними до блиску черевиками — виглядав так, ніби світ лежав у нього під ногами. Зупинився неподалік, але мене не помітив. Вираз його обличчя швидко змінювався — нетерпіння ставало дедалі помітнішим. Терпіння точно не його сильна сторона.

— Твій правий черевик начищений не так ретельно, — прошепотіла я за його спиною.
Він здригнувся й різко обернувся. Але мене не побачив. Потім знову швидко обернув голову.
— Тобі треба поводитися спокійніше, щоб не привертати уваги, — сказала вже звичайним тоном.
Він знову озирнувся, примружився, ніби це допоможе пробити мою невидимість.
— Ґрейнджер? — тихо прошипів він. — Перестань гратися і покажися.

Я засміялась і на мить зняла плащ — достатньо, щоб він побачив. Потім знову зникла.
— Мерлінові яйця, де ти взяла плащ-невидимку? Це ж неймовірно рідкісна й дорога річ! — тепер його тон став майже дитячим — як у хлопчика, який раптом зрозумів, що в когось забавка крутіша за його власну.

— Якщо ти вже награлася, то йди за мною. Моя мама не любить запізнень, — пробурчав він, ще хвилину вдивляючись у повітря, ніби намагаючись побачити мене під плащем. Потім різко розвернувся й пішов.
Я тільки всміхнулась і рушила слідом. Маленька дрібниця — але вона трохи заспокоїла мене перед зустріччю.

Chapter Text

Нарциса Мелфой

Я закінчила останні штрихи макіяжу й подивилася на своє відображення. Бездоганно, як і завжди. Жодної емоції на обличчі, лише крижаний спокій і впевненість. Хоча справжнього спокою я не відчувала вже давно.

Повернення Темного Лорда остаточно зруйнувало мої надії на просте майбутнє. Мій найбільший страх — що Драко доведеться йти слідами батька — з кожним днем ставав реальністю. Луціус поводився так, ніби син — лише фігура в його грі. Думати про чоловіка не хотілося. Ми майже не спілкувалися, а коли говорили, це було нестерпно. На щастя, шлюбний контракт захищав мене від фізичного насильства. Але це не захищало Драко.

Я стисла руки в кулаки, намагаючись приборкати емоції. Не зараз. Попереду — зустріч із сином, і судячи з листа, йшлося про щось важливе. Він наполягав на терміновості. Добре, що Луціус у від’їзді, й мені не довелося вигадувати, куди я йду. Чим менше брехні — тим менше проблем потім.

А якщо я правильно зрозуміла, що сталося з Драко… попереду буде дуже багато брехні. Я вже подумки складала плани, як йому допомогти. Наскільки все погано, залежатиме від того, хто вона.

Я зібралася, викинувши зайві думки. Що б там не сталося — воно вже сталося. Зараз синові потрібні моя любов, підтримка й холодна голова. Я готова на все заради нього.

Накинувши плащ, я рушила до каміна. У кафе «Потрісканий чайник» була камінна мережа — зручно. Власниця — стара знайома, яка звикла, що я зрідка зустрічаюся тут із сином, тож це не виглядатиме підозріло. Сподіваюся, Драко не приведе цю дівчину. Це все ускладнить: і пояснення, і спроби стримати чутки. Чаювання з матір’ю — це вже майже оголошення про заручини, а я не готова до такого розголосу.

Після формального вітання я одразу попрямувала до кімнати. Налила собі чаю й стала чекати. Знаючи мого сина — він не запізниться.
Коли двері нарешті відчинилися, увійшов Драко. Він широко розчинив їх, відступив убік, почекав кілька секунд, а тоді зачинив.
Слава Мерліну, він був один. Я саме підвелася, щоб привітати його, але… з повітря біля нього раптом з'явилася ще одна постать.

Це було ефектно. І несподівано. Особливо те, хто це був. Хоча, зважаючи на те, як часто син згадував її в листах останніми роками, мабуть, я не мала дивуватися. Але це означало, що все набагато серйозніше, ніж я гадала.

Я не сказала ні слова. Просто подивилася на Драко і вигнула брову. Запанувала незручна мовчанка. Нарешті Драко прокашлявся.:
— Мамо, можливо, ти пам’ятаєш… Це Герміона Ґрейнджер, — промовив він трохи нервово.

Я знову глянула на дівчину. Не могла не визнати: вродлива. А з того, що я про неї знала, — ще й розумна, сильна та яскрава. Вона впевнено тримала мій погляд.

— Звісно. Хоч нас і не представляли офіційно. Приємно познайомитись, міс Ґрейнджер, — відповіла я, зберігаючи максимум ввічливості. Вони ще діти. І, певно, зараз хвилюються більше за мене.
— Мені також, місіс Мелфой, — відповіла вона. І в її голосі теж відчувалося хвилювання, якого не було видно на обличчі.
Мерліне, у що ж ці діти вплуталися…

Я підійшла до Драко. Він поцілував мене в щоку й помітно розслабився.
— Тут дуже смачний чай. Приєднуйтесь, — запросила я, повертаючись на своє місце. Бачила, як Драко відсунув для неї стілець — так, ніби робив це безліч разів. Хоча на її обличчі промайнуло здивування. Можливо, вона звикла до цього, але не від нього. Цікаво.

Драко, пам’ятаючи манери, налив чай і їй, і собі. Передав вершки, ніби знав, що вона їх любить. Вона ж натомість підсунула йому цукорницю. Її манери були вишуканими, відточеними роками практики. Я мовчки спостерігала за цією сценкою, попиваючи чай. Вони кидали погляди одне на одного, але мовчали. Доведеться втрутитися.

Я відпила ковток, поставила чашку і спокійно запитала:
— То який зараз термін?
Драко саме ковтав чай — і завмер. Дівчина застигла з чашкою в руці.
— Який термін? — перепитав син.
Міс Ґрейнджер мовчала, але її обличчя змінилося на очах: здивування, шок… і рум’янець, що миттєво залив щоки.

Я важко видихнула:
— Драко, всім буде простіше, якщо ми говоритимемо відверто. Звісно, я маю на увазі термін вагітності. Навіщо ще тобі так терміново влаштовувати зустріч та ще й приводити дівчину?

Я докладала всіх сил, щоб зберігати спокій. Мені казали, що з дорослішанням дітей стає легше. Ніхто не попереджав про підлітків.

Почувши мої слова, Драко незграбно поставив чашку — частина чаю розлилася. Він майже підскочив на стільці:

— Що?! Мамо, це не… що ти… вона не… не вагітна! — наприкінці його голос став практично писклявим.

Міс Ґрейнджер теж щось забурмотіла, але її голос, навпаки, ставав дедалі тихішим:
— Це не те що ви подумали… Ми не…

Я уважно спостерігала за ними. Судячи з їхньої реакції, бабусею я найближчим часом не стану. Можливо, все не так погано. Але я мала з'ясувати, до чого ця вистава.

— Тоді, може, йдеться про заручини?
— Що?! Мамо! — Драко знервовано скуйовдив волосся. Його ретельно укладена зачіска тепер виглядала трохи дикою — як і його погляд.
— Це не про залицяння і не про шлюб! Просто… — він метнув погляд на міс Ґрейнджер, ніби благав про порятунок. — Чому ти мовчиш?! Скажи щось!

Я знову подивилася на неї. Вона закрила обличчя руками, її плечі тремтіли. На мить, я подумала, що вона плаче. Але коли дівчина підняла голову, я зрозуміла, що це був сміх.

— Мерліне, Мелфой, ти б себе бачив! І що такого ти написав у листі, що твоя мати подумала про… це, — прохрипіла вона крізь сміх. Але Драко її радості не поділяв — йому було дедалі більш незручно.

Тепер, коли стало ясно, що це не про вагітність чи шлюб, сцена мене теж розвеселила. Син драматизує, як завжди. Динаміка між ними була цікава. Вони зверталися один до одного на прізвище — отже, не надто близькі. Але за чаюванням поводилися так, ніби знали звички один одного. Значить, не лише Драко вивчав її.

Довелося знову взяти ініціативу на себе:
— Драко, я виховала тебе краще. Сядь. Пий чай. І розповідайте нарешті, чому ця зустріч була така термінова — і чому про це не можна було написати в листі.
Він провів руками по обличчю, щось пробурмотів, поправив волосся і, трохи заспокоївшись, сів. Подивився на міс Ґрейнджер — вона теж уже вгамувалася. Хвиля сміху минула і, я побачила, що вона стала набагато серйознішою.

Мабуть, проблеми все ж будуть. Тепер я мала з’ясувати, наскільки все серйозно.

Я спостерігала, як дівчина витягла кулон з-під сорочки й підняла його, щоб я могла добре роздивитися.

— Ви це впізнаєте? — спокійно, але дуже серйозно запитала вона.

Я нахилилася ближче. Витончений кулон темного кольору, мов нічне небо, у якому мерехтіли зірки. Я впізнала сузір’я — Дракон. Дорога, старовинна річ, безперечно магічна. Пам’ять підказала потрібне. Я згадала опис із сімейних хронік Блеків, які читала в дитинстві.

— Оберіг роду Блек, — тихо промовила я. — Звідки він у вас? Це родовий артефакт.
Я уважно дивилася на неї. Вона нервувала, але голос залишався рівним. Цікаво, як її обличчя видавало більше, ніж вона дозволяла собі сказати.

— Гм, я зустріла іншу назву. Цього літа у Франції я знайшла його в антикварній крамниці. Продавець сказав, що кулон принесла невідома відьма ще у сорокових. Можливо, далека родичка вашої родини.

Я кивнула, обдумуючи почуте.
— Коли я читала про нього, там зазначалося, що сузір’я мали змінюватися одне за одним. Всі ті, що використовувалися як імена в нашому роду. Я добре запам’ятала цю прикрасу — в дитинстві ображалася, що мого імені там немає.
Міс Ґрейнджер сіла зручніше й опустила кулон.

— Так і було. Коли я його знайшла, сузір’я змінювалися. Але… щось сталося. — Вона замовкла, відвівши погляд. — Я випадково активувала його. Не знаю як. Мене… чи мою свідомість… ніби затягло всередину. Я побачила те, що має статися. Майбутнє, яке нас чекає.

Вона дивилась на мене прямо. В її очах — біль, страх, але й рішучість. Витримка тріщала по швах, але вона трималася.
— Спершу я не вірила. Не хотіла вірити. Але те, що я бачила… почало справджуватися. — Її голос був приглушений, але щирий. Я перевела погляд на сина. Драко сидів, похиливши голову, його плечі були напружені. Що вона йому розповіла?

— І ти в це віриш? — запитала його.
Драко підняв голову. Його обличчя було серйозним, мов витесаним з каменю.
— Так. Вона переконала мене. Це… реально.

Я знову повернулася до дівчини.
— Що саме ви бачили? І чому прийшли з цим до мене? — питань було забагато, і я точно не була готова до такої розмови.
Вона різко підвелася й почала ходити кімнатою, проводячи руками по волоссю.
— Якщо переказувати все — це займе години. І ви все одно можете мені не повірити, — пробурмотіла вона. Не давши мені поставити наступне запитання, вона заговорила:
— Я знаю, що ви леґілімент. Найкраще, якщо ви побачите все своїми очима, — її голос був твердим.

Я суворо подивилася на Драко. Це знали одиниці. Навіть Луціус не знав. Але Драко знав, бо я сама його навчала.
— Про це мені сказав не ваш син, — додала вона швидко. — Це зробили ви. Там, у майбутньому. Щоб врятувати Драко від Азкабану. Ви змінили мої спогади, щоб я могла збрехати під магічною присягою.

Мене пройняв холод, але обличчя лишалося незворушним. Драко… Азкабан… Це наше майбутнє?
— І чому ви дозволили мені це зробити? Ви розумієте, що це — повне вторгнення у свідомість? Це вимагає довіри найвищого рівня.
— Ви врятували мені життя. Не раз. Я… точніше та Герміона… хотіла віддячити. — Вона ледве знаходила слова, але я відчула її щирість. — Але зараз я пропоную вам побачити все самій. Це звучить абсурдно, я знаю, але… просто подивіться.

Я мовчала. Бути свідком чужих спогадів — це особлива відповідальність. А зараз — це був ключ до того, що нас чекає.
— Вам потрібно сісти й заспокоїтися, — сказала я, трансфігуруючи крісло на зручний диван. — Це буде некомфортно, але я зроблю все, якомога м’якше.

Вона сіла, склавши руки на коліна. Я присіла поруч.
— Я використаю паличку. Процес неприємний. Не знаю, як впорядковані ваші спогади, тож це може зайняти час.
— Я знайома з оклюменцією. Спробую одразу показати потрібне, — кивнула вона. — Добре, — я приклала паличку до її скроні й прошепотіла: — Леґіліменс.

Занурення у її розум було напрочуд легким. Він був схожий на велетенську бібліотеку. Я подумала про потрібний спогад — і переді мною з’явилася книга. Її сторінки ожили, образи почали змінюватися. Читати спогади — дивне відчуття. Я бачила лише найяскравіші епізоди; решту можна буде відтворити пізніше. Коли інформації стільки — це найкраще рішення.

Спалах: міс Ґрейнджер у маленькій крамниці купує той самий кулон.

Спалах: вона сидить за столом у Великій залі Гоґвортсу, відкриває «Щоденного віщуна». На першій шпальті — новина про втечу з Азкабану. Знайомі обличчя…

Спалах: бійка з чарівниками в масках у Міністерстві. Я впізнаю Луціуса, Долохова, Нотта-старшого...

Спалах: Драко лежить на лікарняному ліжку, блідий, весь у шрамах.

Спалах: похорон Дамблдора.

Спалах: міс Ґрейнджер стоїть позаду пари маґлів. Паличка притиснута до голови жінки. Вона шепоче закляття стирання пам’яті. По її щоках течуть сльози.

Спалах: вона лежить у моїй вітальні. Над нею Белатриса — кричить, катує, вимагає відповідей…

Спалах: зруйнований Гоґвортс. Ряди тіл у Великій залі.

Спалах: зала Візенгамоту. Драко — виснажений, у кайданах, за ґратами. Порожній погляд.

Спалах: міс Ґрейнджер розмовляє з цілителем. Плаче.

Спалах: лікарняна палата. Ті самі люди, яким вона стирала пам’ять. Вона біля них.

Спалах: розмова з Драко в якомусь барі.

Спалах: Луціус, Моллі Візлі, Драко і міс Ґрейнджер.

Спалах — Авада…

Мені перехопило подих. Я виринула, ніби з глибокої води. Дихання збилося, серце гупало у грудях, мов молот. Кілька секунд я не могла сфокусувати погляд, простір навколо розпливався. Перед очима досі стояли образи: розтрощені стіни Гоґвортсу, кров, Драко в кайданах, дикий сміх Белатриси. Смерть, страх, біль — усе змішалося в один клубок, що стискав груди. Я знала, що на моєму обличчі цього не видно. Якщо я щось і вміла досконало — то це тримати обличчя. Але зараз на це йшли всі мої сили. Вирівнявши дихання, я ретельно запакувала емоції на потім. Переживу це згодом. Не зараз. Зараз важливіше — що робити далі.
Я підняла голову й подивилась на дітей. Драко стояв, спершись на стіну зі схрещеними руками, і з тривогою дивився на міс Ґрейнджер. Вона сиділа на дивані, опустивши голову і терла пальцями скроні. Якби я знала, що нас чекає сеанс леґіліменції, то принесла б зілля…

— Ох… це було не надто приємно, — простогнала вона. — Точно не те що хочеться повторити.

Я кивнула, розуміючи. Погляд Драко був прикутий до неї. Він швидко налив чай і передав їй. Вона, не дивлячись, відпила ковток, а потім ще. Кілька секунд вона просто тримала чашку, вдихаючи аромат, поки її плечі нарешті не розслабилися.

— Якщо буде можливість, випийте зілля бадьорості. Це має полегшити стан. Після гарного сну біль мине, — я бачила, що вона намагається триматися, хоча її щоки досі були блідими. Її вигляд нагадав мені, що попри всю силу, вона все ще дитина.

— Те, що я побачила… це дуже багато. Що ви плануєте з цим робити?
Міс Ґрейнджер підвелася, все ще обережно масажуючи скроні.
— Ми з Мелфоєм… ем, Драко… склали попередній план дій, щоб змінити побачене. Але для його втілення потрібна допомога. І я впевнена, ви також не хочете, щоб щось із того сталося.

Звісно. Але я не звикла діяти за чужими планами, особливо складеними підлітками, якими б розумними вони не були. Проте вислухати варто. Якщо не для участі — то хоча б щоб застерегти від дурниць.

— Тож що ви плануєте? І яку роль у цьому відведено мені? — спитала я і перевела погляд на Драко. Його обличчя напружилося. Він почувався незручно. Але, зібравшись, заговорив.
— Гм… ми… поки не можемо розповісти всього. Ґрейнджер вважає, що говорити про плани краще в більш захищеному місці. І ще з кількома людьми, — пояснив він, трохи зніяковіло.

Я вигнула брову. Цікаво. Кого вони ще залучили?
— І хто ще знає про… це все? — це питання було критично важливим.

Міс Ґрейнджер вже оговталася і почала говорити впевненіше:
— Є одна чарівниця у Франції. Вона допомогла з’ясувати походження кулона. Їй я розповіла загальні речі. А тепер — ви двоє.

Це було неочікувано. У неї мали б бути ближчі союзники. Чому саме ми — ще одне питання, на яке я муситиму знайти відповідь.
— І хто ті, з ким ви збираєтесь поділитися планом? — уточнила я.

Голос дівчини знову став менш твердим:
— Насамперед — Сіріус. Також Андромеда і її дочка Німфадора. Можливо, Кінґслі Шеклболт, але як залучити його — ще не вирішили.

Цікаво, скільки разів за цю зустріч ця дівчина ще здивує мене?

— Що це за місія з об’єднання дому Блек? — я не стримала іронії. Я не очікувала почути ці імена. Моя сестра і мій кузен… Ті, кого я давно викреслила зі свого життя. Хоч і не з думок. У її спогадах я їх бачила. Знала їхню долю. Ще один болючий удар.

Драко знову втрутився, кинувши на Ґрейнджер нервовий погляд:
— Це матиме сенс, коли ми пояснимо план. Вони потрібні. Ґрейнджер… дещо знайшла, — він затнувся. — Це має допомогти і тобі…

Я різко глянула на нього. Деякі речі не слід обговорювати при чужих.
— Вибачте, місіс Мелфой, але мені вже час, — перебила вона, нервово потираючи руки. — Якщо я спізнюся, доведеться вигадувати пояснення. Я розумію, що у вас багато питань. Вам зручно буде зустрітися знову через тиждень? У суботу або неділю? Думаю, ви розумієте, що відкладати не можна.

— Знову тут? — уточнила я.
— Майже. Потрібно буде, щоб ви нас апарували до Лондона, до родового будинку Блеків. Він під «Фіделіусом», але я зможу вас провести.

Родовий дім… Я давно там не була. Це місце викликало змішані почуття, але небезпеки я не відчувала. Я коротко кивнула — даючи їй знак продовжувати...

— Там зараз живе Сіріус, — сказала вона, вичікуючи моєї реакції. — І нам потрібно, щоб ви переконали Андромеду приєднатися. Сторонніх не буде, ніхто нам не заважатиме, — додала впевнено і глянула на годинник на стіні. — Якщо ми зараз не підемо, мені доведеться брехати, а я не хочу привертати зайву увагу. Вирішите, коли зможете, повідомте… е-е… Драко.

Вона трохи нервово посміхнулась.
— Було приємно познайомитися, місіс Мелфой. Сподіваюся на скору зустріч.

Вона кивнула Драко, накинула плащ-невидимку і швидко вийшла.

Я ще хвилину дивилася на зачинені двері.

— Ну, це було… дуже несподівано, — повільно мовила я і повернулась до сина.
Він усе ще стояв біля стіни, тепер із винуватим виразом на обличчі.

— Вибач. Можливо, я мав попередити тебе якось інакше, — він почухав потилицю. — Але я їй вірю. І зроблю все, щоб врятувати тебе — від Темного Лорда… чи від батька. Ти ж бачила…

Він говорив далі, але я підійшла і міцно обійняла його. Якщо вона розповіла йому все те, що бачила я… який тягар він зараз несе.

— Драко, нічого з цього не станеться. Я не дозволю, — я відхилилась, торкнулася його щоки. — Я домовлюся з Андромедою. Коли все буде готово, я напишу тобі. Будьте обережні і не привертати уваги. Ми сходимо на цю зустріч. Я не знаю, які плани в міс Ґрейнджер, але зроблю все, щоб тебе захистити.

Я побачила іскру протесту в його очах. Певно, хотів сказати, що це він має захищати мене.

— А зараз тобі час йти, вже пізно. В листі нічого не згадуй. І наступного тижня прийди трохи раніше. Хочу поговорити з тобою наодинці. Мені потрібно все обдумати.

Він кивнув. Я ще кілька хвилин розпитувала про навчання, і ми попрощалися.

Повернувшись додому, я застала тишу — Луціус ще не повернувся. Замкнулася у своїй спальні і нарешті дозволила собі заплакати. Ці емоції не мали вийти за межі цієї кімнати. Тут я могла бути собою. Назовні — лише контроль.

Я підійшла до комода, де стояла вишукана статуетка з гірського кришталю, що навіювала ілюзію спокою — один із подарунків Луціуса на річницю. Я взяла її і в голові миттєво промайнули всі ті моменти, коли він зрадив… чи зрадить мене й нашого сина. Я закричала і з усієї сили жбурнула статуетку в стіну.

Кришталь розлетівся на сотні уламків, і тишу кімнати розірвав гострий, майже музичний дзвін. Тонкі нитки чар розірвалися, залишивши після себе порожнечу.
Я не дозволю цьому статися. Навіть якщо заради цього доведеться просити вибачення у сестри та кузена.

Я готова на все.

Chapter Text

Герміона

У неділю вранці я прокинулась і вперше за довгий час почувалася виспаною. Зустріч із Нарцисою Мелфой минула на диво добре, і це зняло частину напруги. Попереду ще складніші розмови, але я була вдячна, що цей крок пройшов без ускладнень. Хоча досі було і ніяково, і смішно згадувати, що вона подумала про вагітність. Я приклала руки до обличчя й тихо засміялась. Обличчя Мелфоя, коли він зрозумів, що мала на увазі його мати… ця сцена надовго залишиться в пам’яті.

Перевірила час — ще рано, більшість учнів ще спали. Чудова нагода попрацювати в бібліотеці. Повертаючись після тієї зустрічі, я зрозуміла, що нам із Мелфоєм потрібно вигадати безпечний спосіб зв’язку. Маґлівські телефони тут не працюють. Та й Драко Мелфой із мобільником? Це викликало б занадто багато запитань. У чарівному світі сови — єдиний звичний засіб, але користуватись ними небезпечно. Монети, які я зачарувала раніше, підходять лише для узгодження дати та часу. Але ця проблема надихнула мене на іншу ідею — саме цим я і збиралася зайнятись.

— Привіт, Герміоно. Можна сісти біля тебе?
Я виринула з глибокого читання — саме натрапила на потрібний розділ. Якщо накласти кілька шарів чар… Це могло б спрацювати.
— Е-е, Герміоно?

Я заклала сторінку пальцем, намагаючись не втратити думку, й підняла голову. Переді мною стояв Рон, трохи ніяково посміхаючись. Озирнувшись, я зрозуміла, що минуло багато часу. Світло в бібліотеці вже яскраво пробивалося крізь вікна, а багато столів були зайняті іншими учнями.
— Звісно, Роне, сідай, — я кивнула на крісло навпроти, краєм ока не відводячи погляду від книжки.
— Чим займаєшся?

Він звучав щиро зацікавлено. Я вирішила відповісти чесно.
— Думаю, як покращити деякі чари. Пам’ятаєш ті монети, які я зачарувала? Їм можна додати ще кілька шарів, щоб удосконалити. Я знайшла кілька способів, щоб це можна було зробити не лише з монетами…

Коли я говорила, то дивилася на нього. З кожним моїм словом вираз його обличчя ставав дедалі більш відсутнім, а погляд почав блукати десь над моїм правим плечем.

— Так, твої монети — це дійсно круто, — кинув він, намагаючись підтримати розмову. Але було зрозуміло, що знати деталі йому не цікаво. — Не знаю, чи казав це раніше. Ми мало спілкуємось останнім часом. Ти або в бібліотеці, або з Невілом, або з Лавандою і Парваті, — у його голосі було чути нотку образи.

Я зітхнула, трохи насупившись. Мої надії, що він прийшов, бо сумував за мною, від цього тону геть розвіялися.
— Якщо ти забув, то це ти почав уникати мене й ображатися. І ви з Гаррі зараз постійно тренуєтесь, — я навмисно згадала Гаррі і квідич, щоб не загострювати ситуацію. Мені не хотілося сварки, після якої Гаррі вкотре мусив би обирати між нами.

— Можливо, я трохи перебільшив… Але ти тоді була неправа щодо моєї мами, — пробурмотів Рон. — І ти змінилась. Поводишся інакше. Відмовилась допомагати нам із домашкою, зате постійно допомагаєш Невілу.

Хоч це було не вперше, коли Рон намагається вибачитися так, щоб у мене залишилося відчуття, що я сама винна, це було неприємно.
— Я не роблю домашку за Невіла. Ми обговорюємо завдання. Йому цікава теорія і мої ідеї, — намагалася відповісти якомога спокійніше.
Рон дивився на мене з недовірою, ніби все, що я сказала, було повною дурницею. Ніби говорити зі мною про магію не може бути чимось цікавим.
— Невже ти не розумієш — він просто використовує тебе. І через це страждає наша дружба. Ми завжди були втрьох. А тепер ти все руйнуєш. Ти ж знаєш, як Гаррі складно зараз, з усім, що відбувається. Амбридж, покарання, ДА… Йому потрібна допомога і підтримка від його найкращих друзів.
Його слова зачепили болючу рану, яка була глибоко прихована. У пам’яті виринули спогади про те майбутнє:

— Рон, який через ревнощі покинув нас під час пошуків горокраксів.
— Рон, який кричить на мене за те, що я проводила багато часу за навчанням з Ерні Макмілланом на восьмому курсі.
— Рон, який уже в шлюбі з ревнощів звинувачував у зраді, бо я листувалася з французьким колегою.

Глибокий вдих допоміг вирватись із полону цих спогадів. Я не дозволю тиснути на моє почуття провини. Та ще й прикриватися Гаррі.
— Гаррі, наскільки я знаю, не ображається. І я не бачу нічого поганого в тому, що маю інших друзів. Це нормально. І ти не маєш права казати мені, з ким я можу спілкуватись.

Гнів вирував. Хотілося висловитись ще. Але я вдихнула і знову заховала емоції. Можливо, наступного разу варто попросити Кімнату на вимогу створити манекен Рона… для тренувань.

— Маєш ще якісь претензії, чи я можу повернутись до навчання? — холодно запитала я. Краще було закінчити цю розмову, доки не сказала те, що він ніколи не пробачить.

Рон похитав головою — розчаровано, як мені здалося, — і встав. Його спина була напружена, а руки стиснуті в кулаки. Ця розмова пройшла не так, як він очікував. Але невже раніше йому справді так легко вдавалося мною маніпулювати? Я знаю, що він робив це не спеціально. Це не продуманий і хитрий план, як отримувати те, що він хоче. Він навіть не думав, як його слова чи вчинки можуть образити.
Коли ми були молодші, наша дружба здавалася такою легкою. Я сумувала за тією простотою. Було боляче усвідомлювати, що можу втратити його як друга. Але й терпіти маніпуляції більше не збиралася.
____________________________________________________________________________________________

У вівторок ввечері я нарешті завершила роботу над своїм новим винаходом і хотіла показати його Мелфою. Треба було якось повідомити про зустріч, але тягнути його в тісну нішу мені не хотілося. Довелося «випадково» зіткнутися і підкинути записку з датою і місцем зустрічі в його сумку.

Я нервово ходила кімнатою, час від часу перевіряючи час. Мелфой не поспішав, що тільки посилювало моє хвилювання. Мені мало бути все одно, що він подумає про те, що я зробила. Може навіть критикувати, скільки хоче. Але хоч як я намагалася себе в цьому переконати, хотілося, щоб він визнав, що я зробила щось справді важливе. Він був одним з найсильніших суперників з навчання, і мені хотілося його вразити.

Коли він нарешті з’явився, я вже встигла роздратуватися.
— Ти не дуже поспішав, — пробурчала я замість привітання. Руки склала перед собою, щоб він не побачив, що я хвилююся.
— Що, сумувала за мною? — протягнув він із єхидною посмішкою. Він зайшов у кімнату так, ніби вона йому належала, і те, що я чекала на нього, — звична річ.
— Звичайно. Як за вибухозадим скрутом, — відповіла я тим самим тоном і видавила з себе найменш щиру посмішку.

Його губа сіпнулась у натяку на посмішку. Видно, моє роздратування його тішило. Придурок. Краще перейти одразу до справи і швидше закінчити цю зустріч.
— Я придумала, як нам спілкуватися так, щоб не викликати підозр. Без «зіткнень» і затягування в ніші.

Відчула, як шия і щоки потепліли, коли згадала, як стояла з ним у ніші. Тоді в пам'яті виринув поцілунок, і стало ще гірше. Я опустила голову, щоб прикрити обличчя волоссям, і витягла з сумки два зошити й пера.

— Це зачаровані щоденники. Пишеш в одному, — відкрила першу сторінку одного і, взявши перо, написала «Привіт» , — і те саме з’являється в іншому.

У другому зошиті з’явився той самий напис. Я простягнула йому перо.
— Напиши щось у своєму.

Зараз він не усміхався, а уважно дивився на сторінку, ніби крім одного слова там було написане ще щось. Коротко кинув на мене погляд і написав: «В тебе на носі чорнило»

Напис з’явився в моєму зошиті зеленим. Я закотила очі, але підняла руку, щоб витерти. Коли ж побачила його вираз, зрозуміла, що обличчя чисте. Але не встигла відповісти, бо він заговорив першим. І зовсім не те, що я очікувала.

— Мерлін, Ґрейнджер, це вражає, — в голосі відчувався захват. — Це ж протеєві чари… і не просто базові. Це вище рівня НОЧІв. Ти сама це зробила?
Від нього я очікувала сарказму чи жарту, згадку про «заучку». Можливо, легкого і неохочого визнання, що це сильна магія. Але не щирого захвату. Я одразу забула, що хотіла сказати, і відчула, що знову червонію. Тепер від його похвали.
— Ем… так, — я потерла руки, щоб приховати ніяковість. — Працювала над цим досить довго.

Він довго і уважно розглядав обкладинку, на якій були накладені мої чари. Потім взяв щоденник у руки і уважно оглянув з усіх боків. Я спостерігала, як вираз його обличчя змінюється, ніби він щось придумав. Брови трохи піднялися, а в очах з'явився блиск.

— Але тут дечого не вистачає, — він кинув на мене криву посмішку. — Не заперечуєш, якщо я трохи вдосконалю?
— Не вистачає?! — обурено видихнула я. — Воно працює ідеально! Що ти ще хочеш?
— Заспокойся. Я не зіпсую твою геніальність. Але уяви, якщо зошит потрапить до рук комусь іншому? Навіть якщо ми не будемо використовувати імена, це все одно ризик.

Це була слушна думка, яку я не врахувала. Але визнавати так легко свій промах не хотілося.
— Ну, тоді доведеться ховати їх краще й не залишати де попало, — буркнула я. Його коментар зіпсував весь момент радості. А в голові вже крутилися думки, як можна це виправити.
— Я не применшую твоїх талантів, Ґрейнджер. Але я маю ідею, яку хотів би тобі показати, — він подивився на мене очікувально, ніби потрібен мій дозвіл, щоб це зробити.
Я хмикнула, але кивнула.

Він узяв свій зошит і почав накладати чари. Рухи точні, впевнені, вивірені. Було видно, що він робить це майстерно. Я заворожено спостерігала за кожним помахом палички, намагаючись зрозуміти, що він задумав, і милувалася тим, яким зосередженим було його обличчя.

Коли його паличка опустилася, зошит виглядав інакше — ніби став старішим, потертішим. Він відкрив його, і я побачила, що сторінки тепер були списані нотатками, схожими на шкільні.

— Що бачиш? — запитав він, уважно спостерігаючи за моєю реакцією. Він не міг приховати вираз задоволення на обличчі.
— Ти… перетворив його на чернетку? — не зрозуміла я, далі розглядаючи змінений щоденник. Під пальцями пульсувала магія. Тепер не лише моя, але і його. Пальці поколювало, але це було приємне відчуття.
— Майже. Для тебе й усіх інших — так. Для мене він залишився таким, як був. Тепер, навіть якщо хтось відкриє, — нічого не зрозуміє.

Я не могла не оцінити ідею. Це було геніально. І дуже складно. І це також була магія вище рівня НОЧІв.
— Це справді корисно, — сказала я, розглядаючи плетіння чар, але не піднімаючи голови.
— Могла б і більше ентузіазму показати. Визнай — я тебе вразила.

Тепер я дивилася, як він сперся на стіл і склав руки. Губи скривилися в легкій посмішці; він бачив, як я намагаюся приховати, що вражена. Від цього він виглядав ще самовдоволенішим. Все ще придурок, хоч і розумний.
— Насправді вражає, Мелфою. Дуже тонка робота, — я все ж похвалила, але потім не втрималася і додала: — Навчиш мене?
— Ні.
Цього я не очікувала і здивовано глянула на нього.
— Ні?
— Тільки якщо ти навчиш мене своїх. Нічого не буває задарма, Ґрейнджер. Я теж люблю вчитися.

Ми кілька секунд дивилися одне на одного, ніби змагалися поглядами. Я стисла губи, ніби розчарована, але мені хотілося йому показати. Було хвилююче навчити когось того, що придумала я сама. Навіть якщо це Мелфой.

— Домовились.
Я показала, як накладати свої чари. З третьої спроби йому вдалося. Після того він навчив мене своїх — мені вистачило двох спроб. Маленька перемога.
Можливо, я змогла б це зробити і з першого разу, але те, що нам знову довелося стояти близько одне до одного, відволікало. Я дивилася, як він тримає паличку в руці, і згадала, як ця ж рука зарилася в мої кучері. Коли зрозуміла, що пропустила частину пояснення, стало соромно за себе.

— Як ти цього навчився? — запитала я, щоб нарешті змінити потік своїх думок, бо він йшов точно не туди, куди потрібно.
— Знадобилося, коли хотів приховати від батька те, що я читаю. Знайшов ідею в одній книзі та вніс деякі удосконалення, — відповідь здалася щирою, і це мене здивувало.

Подивилася на нього і помітила легкий рум’янець. Він червоніє? В голові з'явилася думка, яка мене розсмішила. Чарівне суспільство досить консервативне. Але ж навіть у середньовіччі були якісь еротичні картинки? Щось, що ховали б сексуально стурбовані підлітки.
— І що ти ховав? Свіжі номери «Плейбою»? — не втрималася, щоб не зачепити.
— Що таке «Плейбой»? — запитав він щиро здивовано.

Тепер я відчула, як сама червонію. Не думала, що доведеться пояснювати, що це таке.
— Гм… ну, у світі маґлів є такі журнали з жінками…
— Ти про журнали мод? — перепитав він, все ще уважно спостерігаючи за мною.

Тепер моє обличчя палало. Я відкрила рота, щоб щось сказати, але не знала, як правильно пояснити.
— Голими жінками, — придушено відповіла я і махнула рукою, ніби все мало бути зрозуміло. Я заплющила очі й затулила їх рукою, намагаючись вибратися з цієї ситуації. Може, у чарівному світі все ж немає порно.

Але тут почула його сміх. Він не усміхався, а голосно реготав. Щиро і безтурботно. Не впевнена, чи бачила раніше його таким. Без тієї постійної маски, яку він носив, він виглядав… природнішим. Більше схожим на підлітка, яким він і був.

Я склала руки й чекала, коли це закінчиться.
— Мерлін, Ґрейнджер… як ти почервоніла, намагаючись пояснити, що таке «Плейбой», — почула його слова в перервах між нападами сміху.
— Тобто ти одразу знав, про що я?

Він ще сміявся, але кінчики вух почервоніли. Нарешті він заспокоївся і тоді пояснив:
— Звичайно. Ти, напевно, не знаєш, але в школі є свій підпільний ринок, де можна знайти різне, — пробурмотів він, вдаючи, що далі уважно вивчає зошит.
— Хто б подумав, що маґлівське порно стало стимулом для розвитку чар, — їдко відповіла я.
— Що? Ні! — обурився він. — Я б не наважився притягнути це додому.
— Тоді що ти так ретельно ховав від батька?

Від моїх слів його веселий настрій одразу вивітрився. І він знову заговорив своїм зверхнім тоном. Швидкість, з якою його настрій змінювався, вражала.
— Це неважливо. Сьогодні це виявилося корисним.

Згадка про Луціуса стерла всю легкість, що була між нами ще кілька хвилин тому. Але мені не хотілося, щоб ми закінчили на такій ноті.
— Значить, це був зошит з твоїми віршами? — ахнула я, удаючи здивування і широко розплющивши очі.

Його губи знову смикнулись у посмішці, брова піднялась.
— Ґрейнджер…
— Не переживай, Мелфою, я збережу це в таємниці, — я театрально притиснула палець до вуст. — Але колись ти мені прочитаєш кілька.
— У снах, Ґрейнджер. Тільки у снах, — пробурмотів він, але куточки вуст зрадницьки піднялися.
— Ти маєш на увазі в кошмарах?
— Якби я писав вірші, Ґрейнджер, вони були б ідеальні. Як і все, що я роблю, — відповів він самовпевнено.
_____________________________________________________________________________________________________________

Субота. 10:00. Провулок за “Дірявим казаном”. Не забудь взяти свій плащ.

Запис у блокноті з’явився у четвер. Нарциса готова зустрітися. В суботу стане зрозуміло, чи вдасться втілити наш план. Добре, що не доведеться довго чекати. Але це означало ще дещо — я маю зробити так, щоб на Ґріммо не було нікого зайвого.

Добре. Можливо, я знову побачу, як ти стрибаєш.

Я написала у відповідь і закрила щоденник. Тепер мені потрібно було піти туди, де мене ніхто не почує. Я згадала про ванну кімнату з Міртл. Ідеально.
Між уроками я зайшла туди. Плакси на місці не було — ще краще. Я вдихнула і тихо сказала: — Крічер? Крічер?

З тихим «поп» ельф з’явився переді мною.
— Молода міс кликала Крічера? — сказав він своїм скрипучим голосом.

Я полегшено видихнула. Я ще не викликала його сюди, хоча він казав, що це спрацює.
— Привіт, Крічере. Рада тебе бачити!
Смішно, але це була правда. Я встигла прив’язатися до цього буркотливого ельфа. Особливо після того, як він перестав мене ображати.

— У суботу на Ґріммо має відбутися зустріч родини Блеків. Ти можеш подбати, щоб того дня не було нікого, крім Сіріуса і Ремуса?
Я побачила, як очі ельфа загорілися від захвату.
— Крічер подбає. Крічер уже подбав — збори Ордену там вже не проводять!
— Дякую, Крічере, — я посміхнулась, і ельф з тихим звуком зник.

Глибоко вдихнувши, я подивилася на свої руки — вони трохи тремтіли. Я схопилася за краї вмивальника, щоб знайти опору. Подивилася на своє відображення. Виглядала зібраною, хоч так і не почувалася.

Поки все йшло добре. Так багато моментів. Так багато всього, що треба зробити…

Chapter Text

Драко

Коли я прибув на місце, мати вже чекала. Вона стояла, випроставшись, немов струна, і її елегантне чорне пальто було застебнуте доверху.
— Мамо, — я підійшов і обійняв її.
— Мій Дракон, — її голос був м’яким.
— У тебе все гаразд? З батьком не виникло проблем? — я побачив, як її губи злегка стиснулися. Їй не подобалися ці розмови, і я мав це знати.
— Він був удома лише кілька днів і знову поїхав. Ми майже не бачилися. І, Драко, це не твоя турбота, — в її голосі прозвучала різкість, що означало: тема закрита. Наразі.

Я з зусиллям розслабив кулаки і видихнув. Що б там зараз не відбувалося між ними, я не міг це змінити.
— Наскільки ти довіряєш міс Ґрейнджер? — під її уважним поглядом я відчув себе малим хлопчиком, який розбив її улюблену вазу. На мить згадалася наша минула зустріч і те, що вона думала про вагітність… Мерліне, це було незручно. Обличчя погорячіло. Її губа тільки злегка смикнулася в натяку на усмішку, і я зрозумів, що вона знає, куди поплили мої думки.

— Достатньо, — відповів я твердо, бо справді їй довіряв. — Вона хоче змінити майбутнє, так само як і ми.
— Ти не наробив дурниць? — її погляд загострився. — Ніяких Нерушимих обітниць?
— Звісно, ні, — відповів я, навіть не моргнувши. Розповідати про Обітницю вірності поки що не найкращий момент, вона може цього не оцінити. Я був упевнений, що це було необхідністю і не шкодував, що дав її. Але в матері могли бути інші думки.
— Я сподіваюсь, що ти обережний і обмірковуєш кожен свій крок, — сказала вона, не зводячи з мене очей.

Я кивнув і вирішив перевести розмову.
— Ти змогла поговорити з тіткою Андромедою?
Її губи стиснулись у вузьку лінію.
— Так. Ми… домовились. Вона погодилася прийти.

Раптом вона кинула погляд за моє плече і замовкла. Я обернувся, але нікого не побачив. Проте вже за мить повітря поруч змістилось, і з’явилась Ґрейнджер. Вона була вдягнена в елегантне чорне пальто, волосся зібране в низький хвіст. На мить наші погляди зустрілися і в її очах спалахнула іскра виклику. Але вже наступної миті на обличчі з'явилася невпевнена посмішка.

— Привіт, — вона трохи нервово привіталась, одночасно запаковуючи плащ-невидимку у сумку. — Ви ж знаєте, куди нам треба. Лондон, провулок біля площі Ґріммо.

Вона закінчила пакувати речі і підняла голову, злегка напружено поглянувши на матір.

— Так, міс Ґрейнджер. Скоріш за все, Андромеда вже нас чекає. Дайте руку, — мати простягнула одну мені, іншу — Ґрейнджер.

Я не встиг підготуватися, як простір навколо стиснувся, а наступної миті я знову стояв на твердій землі. Світ трохи хитнувся, з’явилась легка нудота, але швидко минула. Я вирівнявся і озирнувся.

Ми були в не магічному кварталі. Повітря пахло інакше — трохи загазовано, трохи пилом. Навколо — старі обшарпані будинки. Людей було небагато. Дорогою зрідка проїжджали маґлівські авто. Я бував у маґлівських містах, але ніколи довго. І хоч було цікаво, як ці штуки рухаються — зараз не час.

До нас підійшла висока жінка, струнка, трохи старша за матір. Її чорне волосся було заплетене в тугу косу, обличчя — спокійне й незворушне. Сірі очі проникливо оглянули нас. Я ніколи не зустрічав тітку Андромеду, але все в ній кричало, що вона Блек.

— Цисо, ти прийшла, — сухо сказала вона. Її тіло було напружене, немов вона кожної миті готова витягти паличку і захищатися.

Мати лише коротко кивнула й надалі старанно ігнорувала її присутність. Та її видавало те, як вона стискала паличку в кишені і якими напруженими були її плечі. Я ще не знав, як пройшла їхня розмова, але примиренням там і не пахло. Напруга між сестрами відчувалась буквально у повітрі.

— Не будемо затягувати, — голос Ґрейнджер теж звучав напружено. Вона подала клаптик паперу. Я прочитав напис:
«Штаб-квартира Ордену Фенікса, Площа Ґріммо, 12».

Я підвів голову, шукаючи потрібний номер, і побачив, як два будинки розсунулися, відкриваючи третій — масивний, суворий, але величний. Навіть я не міг не визнати — виглядало ефектно. На фасаді була ліпка, старі великі вікна, які виглядали закритими. Не те місце, що викликає бажання там жити.

Мати розглядала будинок з легким відтінком ностальгії. Ґрейнджер же не стала милуватися, а рушила вперед швидкими кроками. Ми пішли за нею.
Якщо я вважав, що ззовні цей будинок виглядає гнітючим, то всередині все було ще гірше. Ніс одразу вразив запах пилу й цвілі. Стіни затягнуті темними шпалерами, які в кількох місцях повідклеювалися. Світла в цьому коридорі майже не було, і я мало не наткнувся на тримач для парасоль.

Попереду побачив сходи нагору, а на стінах… Це голови ельфів? Мерліне, вони виглядали жахливо. Їхні криві зуби стирчали з вишкірених посмішок, схоже висіти там було для них справжнім задоволенням.

— Ходіть за мною, але тихо, — прошепотіла Ґрейнджер і звернула в бічний коридор. Я не знав, чому ми пробираємося нишком, але вирішив поки що не ставити питань.

Я йшов за нею на кілька кроків позаду до кімнати, яка на дивовижу тепло світилася попереду. Вона першою переступила поріг, і я почув її голос:
— Привіт, Ремусе. Будь ласка, не хвилюйся, але я прийшла з деким... — вона звучала трохи нервово.
— Герміоно? — відповів знайомий чоловічий голос. — Що ти тут робиш? Щось сталося в школі?

Я зайшов у простору, освітлену кухню. Біля плити стояв наш колишній вчитель із Захисту від темних мистецтв. Він виглядав так, як запам’ятався мені зі школи: середнього зросту, з ранньою сивиною і втомою на обличчі. Одяг старий, але охайний. Коли він перевів погляд від Ґрейнджер на мене, а за мною побачив матір, його рука потягнулася до палички.

— Ремусе, зачекай, — спробувала вона, але чарівник вже підняв паличку. Я навіть не встиг відреагувати, як вона зробила те, чого я від неї не очікував. Люпин виявився також не готовим.
— Expelliarmus! — викрикнула Ґрейнджер, і його паличка злетіла та опинилась у неї в руці. На його обличчі промайнув шок, але він швидко рвонув убік, намагаючись щось схопити. Не встиг — з її палички вилетіли мотузки, зв'язали його, і він звалився на підлогу.
— Сіріус! — встиг закричати він, коли його замовчали закляттям.

Все відбулося за кілька секунд. Я шоковано дивився то на колишнього викладача, зв’язаного і безмовного, то на Ґрейнджер. Вона сама була не менш приголомшена. Її паличка все ще була піднята, пальці побіліли, так сильно вона її стиснула. Її очі перелякано розширені, а рот трохи привідкрився. Усвідомлення того, що вона зробила, наздогнало її лише зараз. Такого початку розмови я точно не очікував.

— Ремусе, будь ласка, просто послухай, — знову заговорила вона з легким тремтінням у голосі.
Я оглянувся. Мати і тітка Андромеда виглядали так, ніби їх не здивувало нічого з того, що тут відбулося. Мати лише злегка підняла брову — схоже, їй це навіть було цікаво.

І тут з коридору почулося тупотіння, а за ним долинув пронизливий жіночий крик. Здавалося, що від нього затремтіли стіни будинку:

— Зрадник крові! Ганьба дому Блек! Нечиста половина…!

Я повернувся на звук. У цей момент у дверях з’явився ще один чоловік із піднятою паличкою. Високий, худорлявий, із довгим чорним волоссям до плечей і щетиною. Одяг зім’ятий, здавалося він у ньому спав, але обличчя зосереджене і рішуче. Він миттєво оцінив ситуацію і наставив паличку на мою матір. Цього разу вона не зволікала, і її паличка вже була в її руці.

Полетіли безмовні закляття, які одразу ж відбилися від щитів і розлетілися в сторони. Диво, що не зачепили нікого з нас.
Тепер я теж підняв паличку. Ґрейнджер спробувала докричатись до чоловіка — очевидно, що це Сіріус Блек, але він не реагував і продовжував нападати та захищатися. Його не вдалося застати зненацька, і тепер він був справжньою загрозою.

Це був справжній хаос. Зовсім не те що ми планували: знайомство, спокійна розмова та складання планів.
Я почув, як розбилися якісь тарілки, щось важке впало з полиці. І крізь цей шум прорізався її голос:
— Крічере!

Перед нами з тихим “поп” з’явився ельф. Він виглядав, навіть для ельфа, жалюгідно. Дуже старий, у брудній ганчірці, він примружив очі й оглянув сцену навколо. Його очі від побаченого широко вирячилися, а рот скривився. Важко було відрізнити чи це була усмішка, чи відраза. Від збудження його вуха злегка тремтіли.

Але він беззаперечно виконав наказ Ґрейнджер. Дівчини, яка минулого року носилася зі своїм рухом за права ельфів і навіть відмовлялася від їжі в школі, бо вважала це експлуатацією.

Від його появи в кімнаті всі завмерли. Тітка Андромеда, яка досі спостерігала за всім розслаблено, насупилася. Мати здивовано переводила погляд з ельфа на Ґрейнджер. Я почув, як вона глибоко втягнула носом повітря і ледь привідкрила рота. Шокований вираз — такого я ніколи не спостерігав на її обличчі. Блек приспустив паличку і виглядав приголомшеним, навіть більше, ніж коли побачив нас у кімнаті. На що і чому вони так зреагували?

Ґрейнджер, не помічаючи зміни настрою в кімнаті, продовжила.
— Обеззброй і зв’яжи Сіріуса, — впевнено сказала вона.

Ельф клацнув пальцями — паличка вилетіла з рук Сіріуса, а він сам був знерухомлений, хоча, на відміну від Ремуса, залишився на ногах.
— Дякую, Крічере, — тепер вона звучала збентежено.
— Вийшло трохи... шаленіше, ніж ми планували, — вона оглянула гармидер у кімнаті, переводячи погляд то на зв'язаних чарівників, то на сестер, які уважно її вивчали.
— Думаєш? — протягнув я і нервово засміявся. Зараз я не уявляв, як нам вдасться переконати чоловіків нас послухати після всього, що тут сталося.

Вона насуплено подивилася на мене, ніби я був винен у всьому, що тут сталося. Наш двобій поглядів перервав скрипучий голос:
— Крічер радий служити юній леді, — проспівав ельф підлабузно. — Крічер може зробити ще щось?

Він так широко вишкірив зуби, що я зробив кілька кроків назад — про всяк випадок. Коли знову глянув на Ґрейнджер, вона якраз оглядала хаос, який тепер панував на кухні: розбитий посуд, підпалені полиці, перекинуті стільці...

— Можеш накрити чай у вітальні. Ми зараз туди прийдемо, — сказала вона під пильними поглядами всіх у кімнаті. Мій мозок шалено працював, намагаючись з'єднати все докупи і вловити, що упускаю.

— Міс Ґрейнджер... — почала мати, але в цей момент вхідні двері грюкнули. Потім — шум, як щось перекинулося, і тихі прокляття, які тут же заглушив знайомий пронизливий жіночий крик:

— Потвора, ганьба дому! Зрадниця крові! Поріддя бруду! Безчестя Блеків!

Знову щось гупнуло. Я підняв паличку. Мати теж була напоготові. Ґрейнджер не рухалася, а тітка Андромеда тільки хитала головою і… усміхалася?
До кухні, наче торнадо, влетіла жінка із синім волоссям і паличкою напоготові. Я приготувався. Але тут вона перечепилася за поріг, лише в останній момент зібралася, і їй вдалося втримати рівновагу. Та вона, наче нічого не сталося, випрямилась і озирнулася:

— ЯйцяМерліна, я таки запізнилась…
— Мова, юна леді, — строго сказала тітка Андромеда. Це звучало, так само як дорікала мені моя мама.

Дівчина винувато всміхнулася. Волосся повільно стало фіолетовим.
— Так-так, мамо… Але я так хотіла встигнути на початок великого возз’єднання родини. Це пройшло навіть цікавіше, ніж я уявляла.

Я зрозумів, що це Німфадора Тонкс. Моя кузина. Вона виглядала не так, як я її уявляв. У чорному шкіряному костюмі аврора, невисока, симпатична. У ній нічого не вказувало на те, що ріднило її з Блеками.

Вона оглянула всіх у кімнаті. Весело махнула Сіріусу і Ремусу, які все ще були зв’язані і виглядали злими і спантеличеними. Вони, напевно, покладали надії на те, що вона їм допоможе. Але їхній стан, схоже, її не хвилював.

— Привіт, Герміоно! — весело вигукнула вона. — А ти, мабуть, мій кузен Драко. І тітка Нарциса! Бачу, ви вмієте розважатися.
Вона сказала це насолоджуючись кожною секундою хаосу. Стриманість роду Блеків їй явно не передалася.

_____________________________________________________________________________________

Герміона

Я спостерігала за хаосом, що вибухнув у кухні, і відчувала, як внутрішній жар піднімається від грудей до самого обличчя, а в скронях починає боляче пульсувати. Усе від початку зустрічі пішло шкереберть. Я явно не врахувала ефекту від появи Малфоїв, сподіваючись на розважливість Ремуса.

Але й попередити їх не було жодної можливості. Сову могли перехопити, а поява Крічера з листом нічим не пояснювалась... Тож я сподівалась, що встигну все прояснити до того, як піднімуться палички.

А тут ще й Тонкс... Як вона взагалі не провалює місій аврора?

Я змусила себе зосередитись на двох зв’язаних чоловіках. Мерлін, я справді це зробила? Від грізного погляду Сіріуса по шкірі бігли мурашки, і навіть Ремус виглядав так, ніби я його зрадила. І що найгірше? Маленька гаряча гордість, що я змогла це зробити.

Крічер пішов готувати вітальню, і в кухні повисла напружена тиша. Я глибоко вдихнула і почала:
— Сіріусе, Ремусе, нам потрібно поговорити, — я обвела рукою кімнату. — Усім. Вибачте, що не попередила про нашу появу, але на те були причини.

Сіріус холодно глянув на мене:
— Яке закляття ти використала перед тим, як уперше мене обеззброїла?

Я секунду розгублено витріщилася на нього, а тоді до мене дійшло, що він перевіряє, чи це справді я.
— Гм… Я одягла тебе в симпатичну червону спідницю, і ти нею замилувався, — теплий спогад про той вечір викликав в мене усмішку.
— Ну що ж, це не імперіус і не оборотне… Значить, тобі, Кошеня, треба багато пояснити. Ти знаєш, кого ти привела в цей дім? Але може спочатку розв’яжеш нас? — сказав він вже з явним роздратуванням.

— Звісно. Але ви обіцяєте нічого не робити, доки не вислухаєте мене до кінця? — я дивилась на нього. Він роздратовано видихнув, але кивнув. Потім я глянула на Ремуса, який досі лежав. Він, як риба, відкривав рота, але звуку не було. Мене охопила хвиля сорому, коли я згадала, як наклала на нього Silencio і досі його не зняла. Якщо до цього моє обличчя не палало, то це була остання крапля.

Я швидко махнула паличкою і пробурмотіла Finite. Мотузки злетіли з нього, а його обличчя одразу розслабилося. Хоч він і не виглядав готовим мені пробачити, але після миті вагань він усе ж кивнув, що готовий слухати.

Коли було звільнено і Сіріуса, а палички повернулися до їхніх власників, ми перейшли до вітальні. Незручність і невизначеність чіплялася за кожен наш рух. Нас уже чекав накритий чайний стіл і Крічер.

— Чи може Крічер ще щось зробити? — ельф звернувся до мене, і його велика голова хилилася вниз в поклоні. Така кількість його улюблених Блеків на квадратний метр робила з ним щось дивне.
— Ні, дякую. Поки досить, — я натягнуто посміхнулась йому, і він зник.

У кімнаті знову повисла напружена тиша, але цього разу інакше. Атмосфера вкотре змінилась, і я була розгубленою. Перш ніж я встигла щось сказати, почувся різкий голос місіс Мелфой:
— Хто б міг подумати… Міс Ґрейнджер, ви приховуєте значно більше, ніж я очікувала, — вона вивчала мене ніби могла пробратися мені в голову і знайти відповідь. У принципі, вона може, але я перевірила свої щити, і вона не пробувала використати легіліменцію.

— Ви про що? — мені хотілося перевести розмову на важливіші речі, а не відволікатися на дрібниці.
— Про те, що ви одна з нащадків родини Блек, звісно, — сказала вона, ніби це було очевидно.
— Що?! Ні! — спантеличено викрикнула я, намагаючись зрозуміти, чому вона придумала таку дурницю.
— Ви про це не знаєте? — тепер здивована була вона.
— Не знаю, чому ви так вирішили, але я точно знаю, що не Блек, — мене опанувало розчарування. Знову щось йшло не так, і я не могла взяти цю розмову під контроль.

Нарциса Мелфой свердлила мене поглядом, що вказував на недовіру.

— Можливо, ви самі про це не знаєте, — розмірковуючи, продовжила вона, не зводячи з мене погляду. — Є закляття, які можуть приховати істинне походження. Щоб перевірити — потрібно звернутись до гоблінів. Ви, як маґлонароджена, напевно, цього не робили.

Вона хотіла продовжити роз'яснювати мені речі, про які, як вона вважала, я не знала. Я не витримала і різко перебила її.

— Місіс Мелфой, я впевнена, що моя сім'я Ґрейнджер і в мене немає кровних зв'язків з родиною Блек. Що б вас не наштовхнуло на цю думку… — мій голос зривався від того, що я все більше втрачала контроль над розмовою, але мене перебив Сіріус:

— Вона має рацію, Кошеня. І це здивувало не тільки Цису. Крічер виконує твої накази — а він може це робити лише для тих, хто має кров Блеків, — зараз він теж дивився на мене ніби вперше бачив.

Тепер я зрозуміла, чому вони так відреагували на мою співпрацю з ельфом.
— А це… — махнула рукою в повітря, де раніше був Крічер. — Я йому не наказувала. Влітку ми з ним, гм… домовились про деякі речі. Відтоді він мені допомагає і слухає мене, — спробувала я пояснити.

Але тепер заговорив Мелфой. Його зарозумілий вираз неймовірно дратував.
— Не можу повірити, що ти, королева прав ельфів, досі не прийняла найпростішого. Сімейний ельф ніколи не підкориться сторонньому. Так працює їхня магія, — його голос був таким огидно зверхнім і тягучим, як я звикла в школі. Я почувалася дитиною, якій пояснюють очевидні всім істини.

Ситуація виходила з-під контролю і це одночасно дратувало і спантеличувало. Досі була впевнена, що моя співпраця з Крічером — результат наших переговорів. Але ніхто в цій кімнаті не виглядав переконаним у такій можливості.

— Можливо, я йому просто більше сподобалась, — пробурмотіла я вже з меншою впевненістю, а в моїх наступних твердженнях я була абсолютно переконана. — У мене немає жодного зв’язку з родом Блек.

Я на кілька секунд замовчала, щоб зібратися з думками і вирішити, скільки варто відкрити. Спогади про те, що сталося влітку, накотили хвилею. У роті з’явилась гіркота. Мені не дуже хотілося ділитися цим під їхніми поглядами, але тільки це допоможе прояснити ситуацію.

— Гм… Цього літа я випадково дізналась, що на мені було прокляття крові для маґлонароджених, — я скривилася. Гнів і образа досі тліли під шкірою. — У Ґрінґотсі його зняли, а заодно перевірили, чи маю я родинні зв'язки зі світом чарівників. Не виявили жодних.

Після моїх слів у кімнаті запанувала гнітюча тиша. Дорослі були приголомшені. Тонкс розгублено кліпала, а Мелфой уважно спостерігав за всім, чекаючи, що хтось порушить мовчання першим.

— Твою кров прокляли? Хто? Ця варварська практика мала давно зникнути, — голос Сіріуса був сповнений злості.Його образа на мене за напад миттєво минула, і він готовий кинутись захищати мене.

Я тільки знизала плечима, намагаючись виглядати байдужою:
— Невідомо. І зараз це не має значення.

Знову запала пауза. Сіріус і Ремус обмінялися важкими поглядами, і я вже знала, що в нас буде продовження цієї розмови. Якщо вони про це згадають після того, як я ошелешу їх ще більшою правдою.

— Але цей білобрисий слизняк має рацію, ельф виконує накази тільки від членів родини, — буркнув Сіріус, зневажливо глянувши на Мелфоя. Він наслухався історій від Гаррі та Рона і вже мав про нього свою думку.
— Підбирай слова, Сіріусе, — різко втрутилась місіс Мелфой, але він проігнорував її.
— Може, ти встигла одружитися з кимось після відвідування Ґрінґотсу? — пожартував він.

Спогад про Обітницю вірності з Мелфоєм врізався в мою свідомість, як молот. Я миттєво глянула на нього. Його обличчя — шок і переляк, дзеркальне відображення мого стану.

Я мовчала і намагалася приховати ту бурю емоцій, що переповнювала мене, як зілля в казані. Але з голови вивітрилося все, крім єдиної думки: не може бути, не може, Мерліне, цього бути… Я ж не могла випадково… вийти заміж?! Ні. Не могла. Правда?

Нарешті мозок зачепився за спогад: Крічер почав мені допомагати ще влітку, а обітницю ми склали в школі. Від хвилі полегшення, яка пройшла моїм тілом, у мене мало не підкосилися ноги.

— Звісно, ні. Я б помітила, якби вийшла заміж, — голос трохи скрипів, але, зважаючи на те, що я щойно пережила, я була рада, що могла відповісти.

Я помітила, що Нарциса уважно вивчає свого сина. На його обличчі полегшення не з’явилося. Навпаки. Він, певно, теж згадав нашу клятву і зараз подумки падав у прірву під назвою "я одружився з Ґрейнджер". Коли я почала співпрацювати з ельфом, він не знав.

Мене захопила дурна, ірраціональна радість від того, що він ще кілька хвилин буде панікувати від думки про те, що одружився з маґлонародженою.
— Нам варто з’ясувати це з Крічером, — сказала Нарциса. Вона бачила, що щось упускає, і хотіла це з'ясувати. Під її поглядом ті крихти зловтіхи випарувалися, і я повернулася в реальність.

Вона назвала ельфа, і той з’явився.
— Леді з дому Блек викликала Крічера, — проспівав він солодким голосом.
— Так, Крічере. Нам потрібно дізнатись, чому ти виконуєш накази міс Ґрейнджер, — її голос був твердий.

Я обурено втрутилась:
— Я не наказувала. У нас домовленість...

Але ельф уже продовжив:
— Юна леді — Захисниця дому Блек. Крічер повинен виконувати все, що вона скаже, — він знову прихилив голову майже до підлоги.

Обличчя обох сестер майже синхронно нахмурилися, немов вони намагалися щось пригадати. Ремус вибрав саме цей момент, щоб сісти, склавши руки перед собою, чекаючи на початок вистави. Решта виглядали спантеличено.

Що творилося в моїй голові? Мішанина паніки, недовіри і... трохи абсурду. Я не дружина Мелфоя. Дякую і на тому. Але що таке "Захисниця дому Блек" і чого Крічер вирішив, що це про мене? Він допомагав мені тільки через помилку?

Тишу прорізав голос Сіріуса:
— Крічере, чому ти вважаєш, що Герміона — Захисниця дому Блек? І хто, в біса, така ця Захисниця? — він потер обличчя руками, нібито це могло допомогти і прояснити те, що тут відбувалося.

Перед нами Крічер трохи випростався, озирнувся, мабуть, усвідомив, що це його мить слави. Не знаю як, але його постійна аура пригнобленого ельфа зникла, і він виглядав майже велично.

— Крічер знає, бо юну леді обрав “Оберіг сім’ї Блек”. Той, кого обирає Оберіг, має честь захищати Дім Блеків, — він звучав урочисто, немов проголошував мене королевою.

Якщо він сподівався, що це прояснить ситуацію — ні. Я витягла кулон і подивилась на нього. Цей день ставав усе дивнішим. У скроні почала пульсувати жилка, і з’явився легкий біль. А ми ж навіть не почали розмову про те, для чого всі тут зібралися.

— Крічере, я ніколи не чула про Захисників Дому. Що ти про це знаєш? — несподівано заговорила Андромеда, я майже забула про неї. Поки що вона обрала роль спостерігачки і майже не втручалася в той хаос, що відбувався. Це ж не минула й година, а від кількості подій голова йшла обертом.

Ельф насолоджувався кожною хвилиною уваги цілої родини Блеків.

— Крічер знає історію найблагороднішого дому Блек. Йому розповів його батько. А йому — його батько… — він на мить замовк, створюючи драматичний ефект. Голос з кожним реченням ставав усе помпезнішим. — “Оберіг сім’ї Блек” створили для того, щоб вберегти рід від вимирання. Він був втрачений на кілька століть, але за легендою, коли Дому загрожує небезпека, він повернеться і приведе того, хто зможе врятувати родину. Захисник буде мати силу та шанс врятувати Дім Блеків. І для мене його накази важливіші за всі інші. Крічер підкоряється Магії. Крічер дбає про Блеків.

Він замовк. Рука театрально припіднята, вуха майже настовбурчилися. Здавалося, навіть з його одягу обсипалося трохи бруду, і він став чистішим.

Мій мозок працював на межі. Ще під час нашої розмови він згадав, що амулет обрав мене, але я була така щаслива від нашої розмови, що тоді не звернула на це уваги. Тепер кулон був у мене в руці, і всі погляди зациклилися на ньому.

Я згадала майбутнє. Там справді не залишилося нікого з дому Блек. Якщо план Луціуса спрацював, Драко, останній з роду, отримав поцілунок дементорів. Жодних нащадків.

Думки шалено змінювали одна одну. Чому кулон вибрав мене? Це через нього я почала співпрацювати з Мелфоєм? І Нарцисою? Бо вони Блек? І як щодо Сіріуса? Що з моїх вчинків було моїм рішенням, а до чого штовхала магія кулону?

Тіло заціпеніло, погляд прикипів до кулона, стиснутий у моїй руці, ніби я могла прочитати там відповіді на мої питання. Я так довго затамувала подих, що коли нарешті вдихнула, то це вийшло голосно і прорізало тишу кімнати.

Я мала щось сказати. Але в голові було стільки питань, що я не знала, з якого почати. Та перш ніж хоч щось вилетіло з мого рота, за моєю спиною заревів камін.
Усі миттєво повернулися в ту сторону. Моє серце стиснулось, і паніка охопила тіло — нас знайшли. Нас уже знайшли? Я бачила, як стовп синього полум’я піднявся вгору, і там з'явилася фігура високого чоловіка.

Я не подумала про камін. Я мала подбати, щоб він був заблокованим. Черговий мій провал. Я все зруйнувала.

Chapter Text

Сіріус

Як тільки в каміні спалахнуло полум’я, я вкотре пошкодував, що набрався як сквиб на поминках. Вчора був черговий день, коли стіни дому, здавалося, стискалися, а світла ставало менше. Сирість від дощу робила все тільки гіршим. В якісь моменти було важко повірити, ніби я знову не повернувся в Азкабан. Темна, тісна камера і вічна вогкість. Жодного виходу. Лише дементори, які висмоктують будь-яку надію.

Я не міг вийти, нічим допомогти Ордену чи Гаррі. Інформація надходила натяками, обривками; відчуття безсилля росло. Влітку цей дім остаточно збожеволів, і збори Ордену перестали проводити тут. Їхнє місце змінювалося, і я не завжди міг туди потрапити. Єдиний плюс — менше шансів зустріти самовдоволену пику Снейпа. Він щоразу нагадував про мою теперішню нікчемність. Хотілося спалити це місце...

Сьогоднішній ранок урізноманітнив рутину. Прокинувшись від крику Ремуса, я через похмілля забув про обережність, влетів на кухню — в результаті чого мене обеззброїв власний ельф. Яке приниження...

З того часу абсурд подій тільки посилювався: імпровізована родинна зустріч родини Блеків, театральна промова Крічера, Герміона як Захисниця нашого Дому...
Я все ще не впевнений, чи це не черговий п’яний сон. І ось тепер я спостерігав, як у каміні несподівано спалахнув вогонь, і в ньому з'явився силует. На мить тіні в кімнаті видовжилися, зарухалися, посиливши контраст, поки чарівники завмерли. Усі, крім Тонкс. Вона не вагалася, а почала діяти. Її паличка вискочила з кобури, і з неймовірною швидкістю, навіть не перечепившись за свою тінь, рушила до каміна.

Її волосся миттю стало чорним, обличчя зосереджене. Чіткі помахи палички і тихі "Expelliarmus!" та "Stupefy!". Несподіваний гість, не встигнувши повністю вийти з каміна, з глухим бах! він впав на підлогу. Тонкс усміхнулась, волосся ще блищало синявою — і тільки коли силует ліг, усмішка зникла. Її очі розширилися, а волосся миттєво побіліло. Тонкс, якщо хочеш бути аврором, треба вміти вдавати незворушність, навіть тоді, коли завалила наставника.

Тут я згадав про заплановану на сьогодні зустріч з Кінгслі Шеклболтом, який мав прийти через камінну мережу, використавши один з безпечних камінів. Упс. Тепер він потрапив просто в серце цієї драми. Нападу від власної учениці, виходячи з каміна в захищений дім, аврор точно не очікував.

Чергова насичена тиша заповнила простір. Такої кількості драматичних пауз, як сьогодні, немає навіть у найтрагічніших п'єсах.

— Дуже майстерно, Тонкс, — сказав я, не відриваючи очей від знайомого чарівника, що лежав на підлозі. — Сподіваюся, твій шеф оцінить твою швидкість і влучність.

Жарт виявився смішним лише для мене, бо перед нами лежала проблема вагою в 90 кілограмів. Не думаю, що Кошеня планувала його візит. Можливо, доведеться стирати пам'ять...

Тонкс озиралася між нами, шукаючи допомоги. Герміона підвелася, підійшла до замороженого тіла і заговорила:
— Ух, це було несподівано, — пробурмотіла вона. — Ще хтось має прийти сьогодні? — тепер її осудливий погляд свердлив мене і Ремуса, ніби те, що сталося — наша провина.

— Я більше нікого не запрошував. Але, можливо, портрет моєї матері вирішить приєднатися до нашої вечірки, — відповів я.

Дівчина ще більше примружила очі, ніби з моїх вуст злетіла якась дурниця. Але якщо вона вже заварила цю кашу, то треба доводити її до абсурду. Приглядаючись до неї, здавалося, ніби можна побачити, як крутяться думки в голові, а волосся рухається їм у такт. Її розум та вміння швидко реагувати в стресових ситуаціях були добре відомі. Зрештою, саме вона врятувала мене від поцілунку дементора. Борг життя перед нею — тільки це змусило вислухати її, а не діяти самостійно. Всі наслідки похмілля вже вивітрилися, і я не сумнівався, що за потреби зміг би вибратися звідси.

Втомлено провівши руками по обличчю, вона розчаровано подивилася на мого племінника, який спостерігав за всім із черговим ідіотським виразом.
— Ну, ми планували якось зв'язатися з Кінгслі, щоб залучити і його, — Герміона знову глянула на Мелфоя. Комічний переляк з'явився на його фізіономії, коли до нього дійшло, хто саме розпластався перед каміном. — Можливо, це сталося трохи надто… драматично.
— Можливо? — майже пискнув Мелфой. Тут я з ним міг погодитися, у дівчинки явно занижене розуміння драматичності.
— І що ти плануєш з ним робити? — вирішив я нарешті з'ясувати долю бідолахи.

Вона поставила руки на стегна, ніби генерал перед атакою, голос майже не тремтів:
— Думаю, його треба зручно посадити, але забрати паличку. Те, що ми маємо розказати, стосується і його.

Важко видихнувши, я вирішив бути дорослим у кімнаті. Підняв паличку і левітував тіло чоловіка на крісло, забрав його зброю, прив'язав до стільця. Останнім закляттям зняв замороження і привітався:
— Шеклболт! Вітаю на нашій сімейній зустрічі! За мотузки — вибач, — я підморгнув йому.

Хоч і прив'язаний, він виглядав зібраним, ніби його так щодня зустрічають. Погляд метнувся кімнатою і швидко оцінив ситуацію. Якщо наша барвиста компанія його і здивувала, жоден м'яз цього не видав.
— Сіріусе, перестань блазнювати і поясни! — його тон дав зрозуміти, що витримки до мого грайливого настрою у нього нема.
— Наразі я й сам не дуже розумію. Але, якщо не помиляюся, то тут головна — Герміона, — незграбно махнув в її бік. — Може, саме зараз варто пояснити ситуацію.

Справді час нарешті розібратися, що саме тут відбувається і в що мене втягнула Кошеня. Її пояснення мають бути достатньо серйозними, щоб пояснити все, що тут сьогодні відбувалося.

Тепер уся увага направлена на неї. Герміона, не розгубившись, стиснула губи і знервовано витягла пергамент із сумки. Написавши кілька слів, вона звернулася до розгубленого і розлюченого аврора.
— Коли моя розповідь закінчиться — ви все збагнете. Але мені потрібно, щоб ви вислухали…
— Розв'яжіть мене і віддайте паличку. Тоді я подумаю, — різкий голос Кінгслі перебив її.

Вони дивилися один на одного: аврор — вороже, дівчина — зважуючи. Напруга між ними тиснула на всіх присутніх.
— Ґрейнджер, ти ж не думаєш… — почав Мелфой, але замовк, коли вона підійшла до зв'язаного чарівника. Рука із написаною запискою, зависла перед його носом. У цю мить я вперше побачив, як з обличчя Шеклболта зісковзнула маска впевненості. Що б там не було написано, це його неймовірно вразило.
Він так різко підняв голову, що я почув, як хруснула його шия. Від вогню в його погляді по спині пробіг холод.

— Хто вам розповів? — його тон був низький, загрозливий. Дякую Мерліну, що він досі сидів прив'язаний.

Кошеня ж ніяк не відреагувала на можливу небезпеку. Чи це її грифіндорська хоробрість, чи недооцінення ситуації. Вона продовжувала спокійно вивчати Кінгслі, не звертаючи уваги на решту. По тихих рухах навколо я зрозумів, що всі відчули: аврор може почати діяти.

— Крім мене, цього більше ніхто не знає. І не дізнається. Я вас звільню, але перед тим ви пообіцяєте не нападати. Можете бути впевнені, ви захочете це почути.
Можливо, його зачепила безмежна впевненість, із якою вона говорила. А може, в ньому й справді прокинулася слабкість до таємниць, особливо поданих у такій формі. Після коротких роздумів він усе ж кивнув. Кімната тихо видихнула.

— Добре, я вислухаю. Не можу пообіцяти, що робитиму після цієї розмови, — він подивився на Тонкс, яка тепер опустила плечі і спробувала видавити посмішку. Потім погляд перейшов на мене та Ремуса, але ми обоє мовчали. Нарциса сиділа за столом спокійно, ніби все йшло саме так, як треба. Вона несвідомо потирала великий і вказівний пальці. Характерний для неї рух з дитинства, який видавав сильне хвилювання. З її поведінки я зрозумів, що моя кузина усвідомлювала більше. Те, що змусило її прийти сюди сьогодні.

Я відкинувся в кріслі й прихилився до Ремуса. Його тіло залишалося напруженим, наче вовк, що готовий кинутися до бою. Паличка напоготові. Те, що його оглушили і зв'язали, вдарило і по його самооцінці.

Герміона повернулася до мене і багатозначно підняла брову, і я зняв мотузки. Тієї ж миті паличка Кінгслі одразу полетіла до нього, прикликана безпаличковою магією.
— Ґрейнджер, може, ти нарешті перейдеш до суті? Бо наша зустріч — суцільна катастрофа, — нетерпляче втрутився Мелфой-молодший. У голові виникло ще одне питання: як він усе це встряг? Не пам'ятаю, щоб вони дружили.

Після того вони перекинулися ще кількома “компліментами” про навички і таланти один одного. Підліткові емоції так і висіли в повітрі. Я знову глянув на кузину, яка не менш уважно спостерігала за цією взаємодією. Цікаво, чи помітила вона те, що і я? А важливіше — чи потрібно мені через це хвилюватися.

Ремус прокашлявся, і ці двоє нарешті збагнули, що влаштували шоу. Обоє кумедно-невинно почервоніли і тепер повернулися в різні сторони. Герміона, яка досі стояла, сіла і почала говорити:
— Цього літа, в Парижі, я купила кулон, — вона ще раз підняла його і показала. — Уже пізніше з'ясувалося, що одна з його назв — «Часовий оберіг», він якось пов'язаний із магією часу. Не знаючи про ці властивості, я випадково активувала його. Складно пояснити, як це відбулося, але в той вечір кулон показав мені майбутнє.

Вона дивилася вперед, очі затуманилися, ніби не бачили нікого. Говорила чітко, навіть відсторонено. Ніби перечитувала список. Вона довго готувалася до цього моменту. Те, що ми почули… шокувало. Кожен новий фрагмент майбутнього: режим Амбридж у школі, втеча в'язнів з Азкабану, Битва в Міністерстві, де я загинув. Гаррі, який звинувачував у цьому себе.

Я заціпенів, не розуміючи, як сприймати цю інформацію. Чи справді все це може бути правдою? Мені залишилося жити менш як рік?

Далі — про мітку Драко, його завдання, смерть Дамблдора, падіння Міністерства. Тут я не витримав і махнув паличкою, замінивши чай на вогневіскі. Залишки будь-якої легкості, які залишалися до цього в кімнаті, розвіялися. Ніхто не перебивав її розповідь. Щось у її тоні, в тому, якою зібраною виглядала її постать, руки до болю стиснуті в кулаки, показувало, скільки сил у неї йде на цю розмову.

Від інформації про те, що Волдеморт зробив не один горокракс, кров охолола в жилах. Вона не спинялася: її втеча з Гаррі і Роном, пошуки частинок зіпсованої душі, полон у маєтку Мелфоїв, втеча, пограбування Ґрінґотса, Остання битва… Перерахувала імена тих, хто загинув. Ремус, Тонкс… десятки інших.

Ремус до побіління стис у руці склянку. По щоці Андромеди котилася одна сльоза. Тонкс — з блідим обличчям і волоссям, що повністю втратило колір. Кінгслі ловив кожне її слово. Мелфой, який вдавав, що його це не зачіпає, але його пальці нервово смикалися.

Розповідь продовжилася: добро перемогло. Гаррі вбив Волдеморта. Війна закінчилася. Частину Смертежерів спіймали. Післявоєнне відновлення…
Я міг собі це уявити. Гірко-солодка перемога. Відновлення на попелі. Коли переможці втратили багато, а переможені ще не змирилися з поразкою. Міністром став Шеклболт. Герміона закінчила восьмий курс і пішла працювати в Міністерство — хотіла змінити закони магічного світу, бо він змінюватися не хотів. Смертежери все ще ховалися, їх тихі прихильники їм допомагали.

— Чому їх не заарештували? Що робили аврори? — тихо спитав Кінгслі. Його руки стиснулися в кулаки. Він так і не торкнувся віскі, постійно насторожений.
Ґрейнджер повністю розвернулася до нього.
— Після війни відділ аврорів залишився у руїнах. Багато хто загинув. Серед тих, хто залишився, виявилися зрадники. Дехто раніше співпрацював з режимом. Людей не вистачало. Навчання новачків скоротили до мінімуму, і вони виходили непідготовленими. Місії провалювалися, зсередини діяли зрадники… І тоді це сталося.

Її голос сів, і вона порожніми очима подивилася на Андромеду.
— На балу на честь другої Річниці стався теракт. Ще десятки мертвих і поранених… У Тонкс наприкінці війни народився син, — очі міцно заплющені. Волосся Німфадори почало змінювати колір. Тонкс стане мамою? І майже одразу загине, так і не відчувши радості материнства?
— Андромеда та її онук стануть одними з жертв.

Кузина схопила дочку за лікоть, ніби щоб заземлитися, знайти хоч якусь підтримку.
— Ви також загинули, — Герміона звернулася до трохи блідого аврора. Він на мить стис кулаки, але швидко опанував себе. Чути про свою смерть жахливо, але, як і мене, його більше зачепила інформація про Німфадору. Він був її наставником, став другом, а тепер з тривогою спостерігав, як вона намагається не розпастися на шматочки.

Що було далі — не важко здогадатися. Суспільство хотіло рішучих дій. Найгучнішим виявився Доліш, голова відділу аврорів. Нове сходження чистокровних пуристів з-за куліс: старий Луціус, Ґрінґрас, Флінт і решта, яким вдалося вийти сухими з води. Вони не змінили своїх переконань, проте не хотіли радикальних дій. Допомогли виявити залишки активних Смертежерів і стали новими героями. Після цього усі прогресивні реформи першого року згорнули. Ідеї чистокровності поверталися тихо, але впевнено.

Герміона зробила паузу, опустила погляд на руки і, здається, вперше помітила склянку з вогневіскі. Зробила ковток і навіть не скривилася. Усі мовчали, але я не міг перестати дивитися на неї. І тоді вона продовжила, тепер уже про особисте: її робота, її шлюб, зміна професії. Коротко про Мелфоя, смерть Нарциси, їхню співпрацю. А тоді зрада Луціуса і Моллі Візлі. Її смерть. Я відчув ще один спалах гніву за неї. Як така тендітна дівчинка впоралася з цим? Слухаючи цю розповідь, мені ледь вдавалося стримуватися, а дівчина бачила, як це розгортається перед нею…

Нарциса взяла склянку і зробила кілька ковтків віскі. На обличчі звична маска, та пальці, що тримали склянку, побіліли. Драко сидів, відкинувшись на стільці, майже розслаблено. Було видно, що хлопець уже чув цю історію, але це не зробило її легшою. Андромеда й досі міцно трималася за свою дочку. Від Шеклболта віяла звична недовіра. Переконати його буде непросто.

Ремус сидів поруч з опущеною головою, спина напружена. Здавалося, він от-от зірветься. Але саме він заговорив першим, тихо і рівно:
— Герміоно, якщо все це правда, тобі потрібно з цим піти до Дамблдора. Це дуже важлива інформація, вона допоможе Ордену.
— Якщо це правда, — сухо додав Кінгслі.
— Минулого тижня міс Ґрейнджер дозволила мені прочитати її спогади. Я бачила все, що сьогодні було озвучено, — несподівано промовила Нарциса. Це шокувало: і сам факт, що кузина заступилася, і те, що добровільно зізналася, що має здібності легілімента. Значить, їй важливо, щоб у цю історію повірили.
— Я знала, що переконати вас буде непросто, — Герміона знову витягла щось із сумки. Цього разу — колба з сяючою речовиною. Простягла її Шеклболту. — Тут мій спогад про одну з наших розмов. Ту, в якій ти мені розповів про це, — рукою вказала на його правицю, де той і досі тримав шматок паперу.

Він забрав спогад, кілька секунд мовчки крутив його в пальцях, а потім поклав у кишеню мантії.
— Гаразд. Але питання Ремуса залишається. Ти мала б піти до Дамблдора. Те, що ти робиш зараз, — це фактично розкол Ордену, — знову втрутився аврор.
Її спокій почав давати тріщини: підвелася і почала ходити кімнатою.
— Можливо. Якщо мені не вдасться вас переконати, що так краще, — то ви зможете переконати нас у зворотному. Усі в цій кімнаті оклюменти. Можуть захистити розум — не тільки від Волдеморта, але й від Дамблдора.

Навіть після всього почутого це шокувало. З початку розмови я закрився оклюменцією, відсторонився від емоцій. Як, напевно, і кожен у цій кімнаті. Клуб майбутніх мерців, гірко подумав я.

Герміона зупинилася, повернулася до нас спиною, напруження від неї йшло хвилями. Її кучері розкинулися живою масою по спині. Деякі локони рухалися, вібруючи енергією. — Я вже розповідала про суд над Мелфоєм… Драко. Про те, що Дамблдор знав про його завдання — вбити його і знайти шлях у Гоґвортс, і нічого не зробив. І це ще не все… — пауза.

— Весь шостий рік Гаррі отримував тільки уривки інформації про завдання, яке має бути виконане. Потім переконав нас, що цією інформацією ми не можемо ні з ким поділитися, бо це небезпечно. Тільки ми, недоучені підлітки, були надійними, — в тоні чулася гіркота. — Ні Ремус, ні Кінгслі, ні Мінерва. Силу оклюменції я тоді не усвідомлювала. Тільки після війни стало відомо, скільки смертей могли уникнути, якби ми розповіли про завдання.

Вона подивилася на Кінгслі.
— Поки ми блукали лісами, ви проводили місії, намагались убити Волдеморта, не знаючи про горокракси. Десятки провалених місій, смертей… Я майже впевнена, що директор розумів більше ще під час Першої війни. Хто наклав чари Фіделіуса на дім Поттерів? — запитала раптом.
— Напевно, Лілі, — я відповів невпевнено, заскочений зміною теми. — Як тільки ми вирішили, що Пітер буде Хранителем, мене не запросили на ритуал.
В її очах — біль.
— Лілі, звісно, сильна чарівниця, проте Фіделіус — це дуже складні чари, вона б боялася, що зробить помилку. Їх наклав Дамблдор. Тому після вбивства сім'ї Поттерів, він точно усвідомив, що зрадник — Пітер. Він був головою Візенгамоту і за його одноосібним рішенням тебе, Сіріусе, відправили в Азкабан без суду. Долохов, Белатриса, решта Смертежерів мали суд. Всі, крім тебе. Бо твою невинність можна було довести.

Ця інформація — як удар у спину від людини, якій ми довіряли. Я відчув, як Ремус поклав руку на плече. Щоб підтримати мене? Чи щоб самому стриматися? Кошеня не зупинялася, не давала часу обдумати. Слово за словом — як удари.

— Він знав про мітку Пітера, коли ставили захист. І це тільки те, що та майбутня я змогла розкопати, бо випадково натрапила на шматочки інформації. А що залишилося похованим разом із ним? Він хоче перемоги добра, але якою ціною? Ви готові її заплатити і цього разу?

Я зірвався від гніву. Відкинув стілець, не контролюючи себе.
— Герміоно, чому ти нічого не розповіла мені, коли приїхала сюди влітку? Ми не раз говорили без свідків. Ти могла... — мені було складно підібрати слова, і я насувався на неї.

Вона не злякалася мого спалаху. Підняла підборіддя і тицьнула в мене пальцем. Навіть не помітив, що вже так близько підійшов і тепер нависав над її тендітною постаттю, що ледь сягала мого підборіддя.

— Думаєш, мені було легко?! — її голос зірвався. — Якби я тобі розповіла, а через годину до нас зайшов Дамблдор? Ти зміг би себе контролювати? Я хотіла розповісти тобі й Ремусу, — махнула в його бік. Він стояв, тримаючи мене, — та його відправили на завдання. А мені одній не втримати тебе від якоїсь дурниці!
Дихання виходило важко. Я розумів, що це логічно, хоч від цього не легше. Хотілося... Мерлінові яйця. Я хотів отримати Дамблдора і... я не знав, що зробив би спочатку, але одне було точно: він мав би відчути той біль.

— Сіріусе, досить. Сядь, — Ремус стиснув мені плече, і в його тоні не видавалося жодної м'якості.

Я розвернувся, взяв віскі і випив залишки залпом. У кімнаті запала тиша. Кожен переварював почуту інформацію. Не лише я боровся з гнівом усередині. Якщо це правда. Хоч частинка з того, що вона розповіла… Ремус тримав мене, але я відчував, як його вовча натура проривається.

— Міс Ґрейнджер, гадаю, ви зібрали нас тут не лише, щоб поділитися цією інформацією, — хрипко заговорила Андромеда. Що творилося всередині жінки, якій сказали, що її єдина дочка, а потім і внук будуть убиті?

У те, що ми щойно почули, повірити важко. Не хотілося вірити. Але забагато деталей… речей, які вона не могла придумати з нічого. Кожен усвідомлював власну вразливість. Герміона продовжувала мовчати. Замість неї заговорив мій племінник.

— У нас із Ґрейнджер є кілька ідей, — він дивився на неї і з кожним словом звучав все впевненіше. — У нас є план. Дуже важливо, щоб ми почали діяти якнайшвидше. Багато потрібно встигнути до того, як станеться прорив в Азкабані. Якщо його не вдасться попередити.

Він розповідав спокійно, хоч я помітив, як час від часу збентежено поглядає на дівчину. Після мого зриву вона теж ледь стримувалася. Я одразу ж пошкодував, що накричав на неї, але зараз цього не змінити.
— Мелфой має рацію, — вона глибоко вдихнула. — Ми відшукали кілька можливостей, з чого почати, щоб змінити майбутнє.
— Змінювати майбутнє може бути небезпечно. Ми можемо зробити гірше, — озвався голос розуму вустами Кінгслі.

Це було резонне зауваження. Усі ми вчили про магію часу і як небезпечно використовувати часовороти.
Вона сіла і витягла з сумки стос паперів. Витягла потрібне і виклала на стіл.
— Я не використовувала часоворот. Магія сама знайшла мене. І ви справді хочете залишити все як є? — питання повисло в повітрі, та ніхто не відкрив рота, тому вона продовжила.
— Ось. Закон про воєнні злочини. І винятки, за яких голова Візенгамоту міг обійти процедуру. У справі Сіріуса — суцільні порушення. Цим можна скористатися.

Я завмер, не сміючи сподіватися. Уже давно змирився з тим, що мене ще не скоро виправдають. До розмови долучився Шеклболт. Він був скептичним, навіть трохи зверхнім. Діяти за планами підлітків йому не хотілося.
— Ви усвідомлюєте, що жоден голова Візенгамоту не захоче підписати його справу? — Кінгслі говорив тоном аврора, який розумів прогнилу систему зсередини. — А переконати міністра буде ще складніше. Йому вигідніше стратити Блека і влаштувати шоу для преси.
— Якщо тільки хтось не підкаже міністрові, що виправдання Сіріуса принесе більше користі, — знову втрутився Драко. — Наприклад, коли з'ясується, що це нищівний удар по авторитету Дамблдора серед союзників. Після такого навіть найвідданіші прихильники директора почнуть сумніватися.

Далі обговорення пожвавилося. Кусочки плану складалися як пазли: тихі маніпуляції то тут, то там. Справжнє полотно, сплетене з набору інтриг, розгорнулося перед нами. У кожного була своя роль.
— Не хочу бути скептичним, але чому ви ставите звільнення Сіріуса на перше місце? — знову втрутився аврор. — Волдеморт набирає силу. Якщо те, що ви розповіли про горокракси — правда, то слід почати з цього.
— Свобода Сіріуса дуже важлива. Щодо горокраксів, то їх пошук уже розпочався, — вона підняла погляд. — Один у мене вже є, а наступного тижня ми з Мелфоєм отримаємо другий і те, чим їх можна знищити.

Ремус посунувся в кріслі і поставив питання, що виникло в голові кожного з нас:
— Ти вже дістала горокракс? Де він?
— Крічере, — покликала ельфа, і той одразу з'явився. — Принеси скриньку з кімнати.

За хвилину на столі з'явилася непримітна скринька. Ми нічого не відчували, навіть тоді, коли кришку підняли. Всередині лежав медальйон із гравіюванням. Гарний, проте нічого особливого. Здавалося, що шматок душі Волдеморта мав би віддавати гниллю і злом.

— Це медальйон Слизерина. Його з прихованої печери викрав Реґулус. Він загинув, але встиг віддати його Крічеру для знищення. Ельф пробував, та у нього нічого не вийшло… приїхавши влітку сюди, я знайшла і переховала його. Саме завдяки цьому Крічер почав допомагати мені.

Ім’я Реґулуса було раною, що ніколи не заживала. Мій брат, від якого я відмовився. Повністю переконаний, що він загинув на одній із місій Смертежерів. Коли він змінив сторону? Що змусило? Чи був у нього в той період хтось, кому можна довіритися? Ще одна моя помилка. Якби я не віддалився, чи міг би врятувати його?

— Я думала, це буде... зловісніше. Зараз це виглядає таким невинним, — прошепотіла Тонкс собі під ніс.

Кінгслі витяг паличку і підвівся. Його рухи були чіткими, очі не відривалися від цілі.
— Дозволь, — коротко сказав він і, не чекаючи дозволу, кинув безмовне закляття. Щось з аврорського арсеналу для діагностики. Навколо медальйона з'явився чорний ореол, що ніби поглинав світло, і за секунду зник.
— Це... дуже сильна темна магія, — мовив він. — І давня. Ніколи не зустрічав нічого подібного. Його потрібно якнайшвидше знищити.

Скриньку закрили і тоді кімнатою ніби пройшла чарівна хвиля полегшення. Раптом повітря стало свіжим, як у хвойному лісі, і здалося, ніби з нас зліз шар маслянистого бруду. Я почув приглушений шум і зрозумів, що на цю зміну відреагували всі. Коли скринька відкрилася, ми пропустили момент, як підступна магія горокракса почала діяти. Ніхто не помітив. Яйця Мерліна, ця штука була неймовірно небезпечна.

Поряд Ремус — спина напружена, а очі свердлили скриньку, ніби намагаючись знищити її поглядом. Кузини вже встигли надіти свої незворушні маски, але їхня блідість видавала, що вплив відчули й вони. Шеклболт, навпаки, сидів як натягнута струна, ледь стримуючись, щоб не забрати темний артефакт.

І лише Герміона, ніби нічого не сталося, продовжила:
— Один горокракс — у Ґрінґотсі, в сховищі Белатриси. З перснем буде складніше — я знаю лише приблизне місцезнаходження. Потрібно, щоб хтось в архіві Міністерства перевірив можливі сліди. Я пізніше напишу все, що може допомогти. Далі — змія… — вона глибоко вдихнула. — І Гаррі.

Кімната знову затихла. Це вже озвучувалося, та цього разу її слова лягли важче, ніж просто факти.
— Отже, хлопець — жива частина Волдеморта, — прошепотів Ремус і це прозвучало, наче молитва.
— І він цього не усвідомлює, — додав я. У горлі пересохло. — Мерлін… І єдиний спосіб — дати Волдеморту його вбити?

Вона сиділа з опущеною головою, ніби не мала що сказати. Я знав, що Гаррі для неї як брат. Те, що його чекає, лякає її.
— Можливо, ні, — вона прозвучала невпевнено, а тоді підняла голову і подивилася на Андромеду.
— У тому майбутньому у вас виникла ідея зілля, і ви не мали сумнівів, що це має спрацювати. На жаль, ви так і не встигли поділитися рецептом. Але я вірю, якщо ви придумали тоді — зможете і тепер, — у її голосі була надія.
— Тому ви мене запросили сьогодні? — здається, вперше за вечір запитала Андромеда. Ми всі повернулися до неї.
— Якщо хтось і зможе, то це ви. Я розкажу вам усе, що знайшла про горокракси і їх знищення.
— Нічого не можу обіцяти, хоча зроблю все можливе, — по черзі подивилася на кожного з нас, і я бачив, як у ній зароджується рішучість. — Хоча мені може знадобитися допомога.

Її обличчя стало зосередженим, напевно почала обдумувати, що їй може знадобитися.
— А якщо долучити Снейпа? — я не очікував, що це запропонує Ремус. Ми обоє ненавиділи того жирноволосого, але як би це не було важко, могли визнати: він найкращий зіллєвар.
— Якщо Ґрейнджер права, — знову втрутився Мелфой, — то Снейп зв'язаний Непорушною обітницею з Дамблдором. Поки не з'ясуємо точного формулювання, потрібно бути обережними.

Ми знову занурилися у важкі роздуми. Я не міг собі уявити, чому Снейп міг дати обітницю директору. А згадка про його майбутнє, роль як шпигуна, все, що він зробив, щоб врятувати Гаррі... Можливо, мені доведеться переглянути деякі свої упередження.

— Я можу з ним порадитися, не вдаючись у деталі. З'ясую все про обітницю — так, щоб не викликати підозри, — повільно сказала Нарциса, добираючи слова.
Я звернув на неї увагу. Нарциса активно включилася в план. У неї багато причин, щоб змінити майбутнє. Заради свого сина, якого любила понад усе. Але, Мерлін знає, у неї небагато простору для маневрів. Як тільки Луціус щось запідозрить… Шлюбні контракти чистокровних зв'язують міцно.
— Як тобі допомогти? Якщо Луціус дізнається, ти будеш у безпеці?
— Я вмію бути обережна. І в разі чого, мене захищає шлюбний контракт, — холодно відрізала вона тоном, що припиняє будь-яку дискусію.
— Є ще дещо, — швидко сказала Герміона. Вони з Драко перезирнулись, і, здається, вже провели цілий діалог без слів. — Ґрейнджер з'ясувала, що в шлюбних контрактах Блеків є лазівка. Можна вимагати розлучення за певних обставин. Для цього Сіріус має стати главою Дому, — я відкрив рота, щоб щось сказати, але малий зупинив мене поглядом.
— Ґрейнджер також вважає, що тебе так і не позбавили титулу. Не офіційно. Вальбурга випалила з дерева, проте лише дід міг провести ритуал. А він цього не зробив. Коли тебе виправдають — ти станеш головою Дому Блек.
— Я, зрадник крові, стану Лордом Дому Блек? Це якась маячня… — ця розмова здавалася абсурдною.
— Ґрейнджер і тут має кілька ідей…
— Не без твоєї допомоги, — перебила його Герміона, і її губа скривилася в натяку на усмішку. А в драконенятка на щоках з'явився легкий рум'янець. Хто б міг подумати, що він такий скромний.
— Звідки ви знаєте про шлюбні контракти Блеків? Де ви їх взяли? — Нарциса дивилася то на сина, то на Герміону. Важко було сказати, про що вона думає.
— Останні тижні літа я провела в бібліотеці Блеків. Розшукала кілька цікавих сімейних книг. А в школі вже з Мелфоєм продумали решту деталей.
— Чесно кажучи, я вірив, що ти там ховаєшся від Моллі і її прибирання, — я згадав, як старша відьма постійно бурчала на її лінощі.

Уся наступна година пішла на обговорення деталей, але від нас майже не було зауважень. Ці двоє вміли думати раціонально і холодно. Вони логічно пояснювали і доповнювали крок за кроком. Завдяки цьому вдалося відсунути думки про поразки майбутнього і перейти до кроків його зміни. Шок не зник, лише відійшов на другий план.

У моїй голові не вкладалися масштаби того, як ці двоє підготувалися. Скільки всього врахували. Здається, зараз усі в кімнаті про це думали. Діти явно применшували свої заслуги. Це не сирі ідеї та нереальні вигадки. На кожне питання в них знаходилися продумані кроки дій, вивчені, з можливими запасними варіантами. І варіанти, якщо щось піде не так. Хто може допомогти, з ким спілкуватися обережно, а до кого в жодному разі не звертатися.
Сьогодні ці діти зруйнували весь наш світ. І тепер на цьому ми будували щось нове. В цьому горіла надія.

Chapter Text

Драко

Після того як деталі планів було обговорено у насичених і майже не травматичних дискусіях, моя мати апарувала нас у вузький провулок у Гоґсміді. Повітря тут було прохолодним і пахло вологим каменем та солодким димом із сусідніх димарів. Не затримуючись, вона знову зникла з тихим ляскотом, як я підозрював, щоб закінчити суперечку з Сіріусом. Чоловік явно добре її розумів і знав, на які кнопки тиснути, аби вивести з рівноваги.

Усе ще дивлячись на те місце, де вона щойно була, я усвідомив, що залишився сам на сам із Ґрейнджер. Хоч усе пройшло хаотичніше, ніж планувалося, нам вдалося переконати дорослих у тому, що розроблений план вартий уваги і ми справді можемо щось змінити.

Я зробив крок назад, притулившись спиною до холодної, шорсткої стіни. Закрив очі і глибоко вдихнув. Стрес від пережитого накотив важкою хвилею. І саме в цю мить, коли я був готовий провалитися в безодню власних думок, почув… її хихотіння? Здивовано глянув на неї. Її тіло обперлося на стіну навпроти, голова була опущена, а плечі здригались.

— Ґрейнджер, коли після апарації ти випадково вдарилась головою?

Вона подивилася на мене, її очі блищали від сліз. Губи були стиснуті, але кутики вперто тягнулися вгору. А тоді, задихаючись, спробувала сказати:
— Лице Тонкс… коли та впізнала… — вона задихалась між словами, сльози вже текли. — впізнала Кінґслі, який лежав на підлозі…

Я згадав той момент. Тріумф, а потім переляк… її волосся побіліло… рот відкривався й закривався, ніби у викинутої на берег риби… Хотів стриматися, але відчув, що і мої плечі почали здригатися. За хвилину вже реготав разом із нею.

— А Сіріус, коли на нього напав ельф… — я, захлинаючись сміхом, прокручував у голові всі абсурдні моменти тієї зустрічі. — Чи коли ти зрозуміла, що напала на Люпина…

Після всієї напруги цього дня, тижня, а може й місяця… мене відпустило. Думаю, якби хтось побачив нас зараз, то вирішив би, що нас прокляли. Герміона Ґрейнджер і Драко Мелфой регочуть у провулку, перекидаючись короткими фразами. Її обличчя світилося, вранішня зачіска повністю перетворилася на хаос, кучері розлетілися в різні боки, а від широкої усмішки на одній щоці з’явилася маленька ямка. Це робило її… справжньою. Разючий контраст із дівчатами зі Слизерину з їхніми ідеальними постатями й вивіреними посмішками. Збагнув, що занадто довго дивлюся на неї, і відвів очі.

Сміх почав стихати, перетворюючись на поодинокі смішки, а потім і зовсім зник, залишивши по собі дзвінку тишу. Ми зупинилися один навпроти одного, і повітря раптом стало густим. Зніяковівши, вона відвела погляд, підняла руку, щоб поправити волосся, але тут же опустила її, ніби забула, що робить. Я вперше усвідомив, наскільки близько вона стоїть. Звуки провулку, що досі залишалися на задньому плані, повернулися — далекий гомін, вітер, що свистів під дахами.
Здається, ми одночасно зрозуміли, що жартуємо майже як… друзі. Але ж це не так. Не зовсім. Момент минув, і ми повільно рушили в бік школи. Дорогою у цей час вже ніхто не йшов, тому ми пішли поряд не ховаючися. Ще були речі, про які потрібно було поговорити. Цього тижня у нас було завдання. Не те, чого мені хотілося. Але ж не міг тепер відступити й дати їй піти самій? Це просто треба було зробити.

Ґрейнджер зробила ще кілька блокнотів, які залишилися в домі Блеків. Тепер у нас був безпечний спосіб спілкування з ними. Як і очікувалось, її винахід викликав захоплення, що й не дивно. Але вона не забула згадати й мій внесок. Ніби створювали їх разом. Погляд матері обпікав, але вона нічого не сказала. Поки що.

Ближче до воріт школи дівчина витягла плащ-невидимку. Точно, нас не могли бачити вдвох. День минув настільки шалено, що я забув, що ми з нею вороги. Чи вже ні? Зараз обоє на одній стороні, але чи надовго?

Я — чистокровний, вона — маґлонароджена. Два світи, які рідко перетинаються. Хоча останнім часом межі такі розмиті… те, у що вірив, ті, у кого вірив…
Я зайшов у кімнату й перевдягнувся у форму, щоб політати. Треба було прочистити голову, викинути все зайве. Немає планів. Немає родини. Немає очікувань. Тільки я і швидкість.

________________________________________________________
Я стояв у ніші й думав, що відтоді як почав співпрацювати з нею, то постійно потрапляю в неймовірно абсурдні або незручні ситуації. Глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтись. З усіх сил уявляв Снейпа в сукні бабусі Лонґботома… всі інгредієнти, які потрібні для зілля від нудоти… останні результати квідичних матчів “Торнадо”…

Відьма ще раз поворушилася, і в результаті притиснулася ще щільніше.
— Мерлін, Ґрейнджер, перестань смикатися, — вдихнув, але стало тільки гірше. Відчув її запах — цитрусовий шампунь, книги й ще щось невловиме, але приємне. Гаразд, не дихати глибоко.

— Ти зайняв майже весь простір, я практично стою на одній нозі, — прошипіла вона й знову змістилася. Мерлінові яйця, якщо це не припиниться, нам обом стане вкрай незручно.

Вкотре за останні п'ять хвилин не міг повірити, як вляпався в таку ситуацію: затиснутий у найтіснішій ніші школи. Ніші, яка явно не розрахована на двох.
Але от я тут. І вона. Повністю притиснута до мене.

Вона знову поворухнулася, тручись об мене. А тоді затамувала подих, завмерла, спробувала відсунутися. От тільки не було куди. Так, до неї нарешті дійшло. Це було незручно.

— Мелфой, — прошепотіла на видиху. Від її голосу по тілу пробігли мурашки, і підступна уява почала малювати інші сцени, коли вона може так називати мене.
— Я ж попереджав тебе, щоб ти припинила рухатися. Це нормальна реакція хлопця, коли дівчина так… притискається, — спробував сказати так, щоб мій голос не виказав того, що робилося в моїй голові. Там не було нічого про її кров, зарозумілість чи зухвалість. Тільки тепло тіла, що притискалося до мого.

— Ти нестерпний. Припини це, — її голова смикнулася, і м'яке волосся залоскотало підборіддя; я відчув її гарячий подих на шиї. Повітря між нами стало ще густішим. Опустив голову, але в темряві не бачив її обличчя. Було легко уявити, як рум’янець поширюється з її обличчя до шиї, а потім нижче… Мені стало гаряче, і подумав про те, щоб накласти охолоджуючі чари, але для цього потрібно було порухатися.

— Я намагаюся, але ти не допомагаєш. Припини ворушитися, — видавив з себе, дивуючись, що взагалі міг говорити.
— Намагайся сильніше. Це… заважає, — в ніші голос звучав глухо і схвильовано. Можливо, не лише я відчував щось, окрім незручності.
— Можеш, звісно, полегшити нам обом ситуацію… якщо візьмеш контроль у свої руки, — спробував пожартувати, але її лікоть одразу врізався мені в живіт. — Ой, це було боляче…

— Ти нестерпний, — пробурмотіла вона, але в голосі не було злості. Було легко уявити, як закочуються її очі і кутик губи смикається вгору.
— Ти повторюєшся, — я теж усміхнувся. Герміона Ґрейнджер, яка не може підібрати слова — хто б міг подумати, що таке колись станеться.
Замовкли й прислухались. Що б там не робив Філч, він нарешті закінчив. Знову заговорив до місіс Норіс, але його кроки вже віддалялися. Обоє затамували подих, ще кілька хвилин — щоб переконатись, що його точно немає.

— Треба виходити, — пронісся тихий шепіт, але жоден з нас не зрушив з місця.
— Чудова ідея, — я спробував посунутися, наскільки дозволяла ніша і її тіло.
— Ти на мені стоїш.
— Ти на мене дихаєш.
— Ну вибач, що маю легені.

Далі була найгірша спроба обережно вибратися з тієї пастки. Її лікоть зачепив мій живіт. Знову. Я стукнувся головою об виступ. Вона заплуталась у гобелені. Було б кумедно, якби не було так тісно.

Коли ми нарешті виповзли назовні, обоє стояли мовчки і з усіх сил не дивилися один на одного. Я обтрусив сорочку і спробував непомітно поправити штани. Збоку, біля мене, вона з посиленою ретельністю чистила свій одяг, ніби він її чимось образив.

— Ну… це було незручно, — почув її тихе бурмотіння, десь з-під опущеної голови.
— Абсолютно. Можемо більше не повторювати… — замовк на секунду, а тоді не втримався. — Хіба що тобі сподобалося.

Вона нарешті глянула на мене — з тим виразом, що означає: "Ще одне слово, і кину в тебе аваду". Але в очах не було того гніву, що я звик бачити спрямованим на мене. Губи самі скривилися в посмішці.
Разом рушили коридором, тримаючи невелику дистанцію між собою. Я видихнув, ніби весь цей час затримував подих. Але здавалося, що її запах залишився в моїх ніздрях.

Ми зайшли в дівчачу ванну кімнату. Було тихо і темно.
— Lumos Orb, — почув тихий голос.
Над нами з’явилася невелика сяюча куля. Зупинилася на кілька секунд, ніби прислухалась.
— Нам пощастило, Міртл тут немає, — прошепотіла.
— Хто така Міртл? — не зрозумів я.
— Привид, що тут мешкає. Досить гучна і з нею важко домовитися. Напевно, зараз вона у ванній старост, тільки підглядання за кимось може витягнути її звідси, — пробурмотіла відповідь так, ніби це було щось звичне. Про ванну старост варто запам'ятати; не раз чув, чим там можна займатися вночі, але про можливого спостерігача ніхто не згадував.

Я озирнувся на вхід і заблокував двері, а потім ще наклав заглушувальні чари. Якщо справді існує верескливий привид — краще бути обережним.
Ґрейнджер тим часом ходила навколо умивальників і тихо бурмотіла собі під ніс якісь прокляття. То підходила, то відходила від кранів, щось шукала, ніби під іншим кутом це спрацює. Очі примружені, а брови нахмурені. Нарешті зупинилася перед одним, випросталась, ніби збираючись із силами. До цього часу так і не знав, як відкривається Таємна кімната.

Раптом нахилилася над краном і... почала сичати? Обличчя зосередилося, губи стягнулися в тонку лінію, руки стиснуті в кулаки. Один раз — пауза, нічого. Потім ще раз. І ще… Тихе сичання розносилося кімнатою. Я не чув жодної різниці у звуках, які вона видавала, але дівчина не здавалася.

Я вже вирішив, що сьогоднішня вилазка марна, коли раптом щось клацнуло і тихий, щасливий писк майже налякав мене. Тумба з умивальниками почала рухатися, і обоє швидко зробили кілька кроків назад. Перед нами, наче конструктор, усе почало розкладатися і, коли все зупинилося, з’явився вхід — більше схожий на величезну дірку чи трубу. Завмерли, дивлячись у темряву. Різкий запах плісняви і ще чогось гіршого вибив повітря з легенів.

— Ти хочеш туди… стрибнути? — запитав з недовірою, прикриваючи носа рукою. Це виглядало і небезпечно, і дуже брудно.

Відьма тільки хмикнула і полізла в кишеню. Витягла мітлу, яка одразу стала повнорозмірною. Вона — і політ? Пригадав наші спільні уроки на першому курсі. Не впевнений, що з того часу щось змінилося. Можливо, вона була трохи краща за Лонґботома. Але тільки трохи.
Не встигнувши вигадати якийсь дотеп, мітла опинилася в мене в руках. Очікував, що зараз витягне ще одну, але цього не сталося.

— Ми будемо на одній? — перепитав я.
— Моє его не таке велике, і я можу визнати, що польоти — не моя сильна сторона, — строго відрізала, але я побачив, як її щоки почервоніли.
— Шкода. Сподівався, що побачу, як ти будеш летіти, відбиваючись від стінок.
— Ти так багато говориш, бо боїшся туди летіти?
— Що? Ні. Просто насолоджуюсь моментом, коли ти визнаєш, що щось робиш недосконало, — відповів і спостерігав, як її брови стягнулися до середини.

Сидячи на мітлі, підняв брову й поглянув на неї. Вона завмерла на краю і дивилась униз. Помітив її глибоке дихання. Боїться — але не відступає. Повернулася до мене і сіла позаду. Досить далеко, щоб не торкатися, тільки пальцями вчепилася в сорочку. Щойно ми залетіли в трубу, почув тихий писк, а тоді вона підсунулася ближче й мертвою хваткою вчепилася в мене, ніби падіння було неминуче. Я зареготав і пришвидшився. Тунель не був вузьким і темним, постійно повертав то в один, то в інший бік. Це вимагало моєї повної концентрації, що дозволяло не думати про її тепле тіло, притиснуте до мене. Вкотре. Її руки тепер обіймали мене повністю.

Наприкінці вузького тунелю нас чекав широкий коридор. В різні боки відходили вужчі тунелі. Зупинившись, почав оглядати все навколо.
— Може, відкриєш очі й скажеш, куди далі?
— Ти ідіот? Не міг летіти повільніше? — вона не кричала, а майже шипіла. Але не відпускала, крутилася позаду мене, оглядаючись. — Нам вперед.

Цього разу полетіли повільніше, хоча від гнилого запаху хотілося робити це швидше. Я відчував глибоке дихання на своїй спині; здавалося, її ніс притулився до моєї спини. Коли ми пролітали, запалювалися факели, але їхнього світла не вистачало, щоб яскраво все освітити. Тіні, що розтягувалися навколо, підживлювали фантазію. Мені здалося, що на підлозі було кілька маленьких кістяків. Я підняв нас вище. Перше, що спадало на думку: моторошно. Проминувши якусь напівзавалену ділянку, ми врешті зупинилися перед масивними дверима. Змії, позолота — так передбачувано.

Зупинилися. Її руки все ще обіймали мене, але як тільки вона це усвідомила, швидко забрала їх і майже звалилася з мітли. Вона відсунулася, і мені одразу стало прохолодніше. Я також став на підлогу, намагаючись не зважати на те, як щось хруснуло під черевиком.
Ґрейнджер ще раз почала сичати.

— Ти що, вивчила парселмову? — нарешті запитав те, що мене зацікавило ще на початку вечора. Коли на другому курсі Поттер виявився зміємовцем, я теж захотів. Вимагав у мами знайти вчителя. І ображався на неї кілька днів, бо не повірив, що це вроджений талант. Але якщо хтось міг зламати систему — це вона.
— Звісно ні, це неможливо, — закотила очі, ніби почула неймовірну дурницю. — Я попросила Гаррі навчити мене одного слова: «Відкрийся». І це ледве вдалося.
Інколи мене дивувало, як дівчина може бути одночасно такою всезнайкою, а в інші моменти недооцінювати себе.

Її шипіння почулося ще раз, тепер сердитіше. У дверях клацнув механізм, і вони повільно розкрилися. На її обличчі промайнуло здивування, а потім широка усмішка, її очі блищали від тріумфу.

В кімнаті пахло каменем, вогкістю і чимось іржавим — ніби стара кров. Принаймні тут не смерділо гниллю. Тиша гнітила. Навіть наші кроки відлунювали якось неприродно.

Підлога була з потрісканого каменю, місцями слизька. Барельєфи на стінах — змії, переплетені в химерні візерунки — виглядали живими. Галерея вела вперед, мов міст над темним каналом. Уздовж — ніші, затягнуті павутинням, і світло від старих факелів, які спалахували самі собою, ледве пробивалося крізь туманну темряву.

У кінці — статуя Слизерина. Величезна, темна, замість очей діри. Перед нею — кістяк василіска. Гігантський. Його розтягнуте тіло тягнулося майже до середини зали. Гострі ікла жовтіли у напівтемряві. Навіть мертвий, він виглядав небезпечно.

Мерлін, Поттер убив це на другому курсі? — подумав вражено. Ці ґрифіндорці справді божевільні. Навіть зараз мені було некомфортно біля цього кістяка. А змагатися з живою? Ні, дякую, нехай забирає собі всю славу. Здається, йому це подобається.
Разом повільно й уважно роззиралися навколо. Бути тут довше, ніж потрібно, не хотілося.

— І як ти плануєш це зробити? — тихо запитав. Говорити голосно не хотілося. Але відповіді все одно не було. Озирнувся й побачив, що вона стоїть на місці з дивним виразом обличчя.
— Ґрейнджер? — покликав її. Вона здригнулася, ніби виринула зі спогадів.
— У тому майбутньому я теж була тут. З Роном. Знищували чашу, — відповіла трохи відсторонено.
— Ах, романтична пригода з Візелом, — кинув, але одразу про це пожалкував. Її сімейне життя у тому майбутньому було таке ж жалюгідне, як і в мене. Очевидно, це все ще болюча для неї тема.

Кинувши холодний погляд у мій бік, вона рушила вперед — прямо до скелета. Зітхнувши, я пішов за нею. Ікла були досить високо, звідси не дістанеш.
— Мерлін, ти що, хочеш лізти по кістках? — вона не відповіла, але підійшла до кісток ще ближче і торкнулася рукою, перевіряючи на міцність. Якщо воно не завалиться під нею, буде диво.

Мітла ще була в моїй руці, і я заскочив на неї. За мить був біля пащі, з якої стирчали ікла. Зібрав рештки мужності. Це ж не може бути небезпечно? Наступні кілька хвилин я займався вириванням зубів у змії. Одна крапля цієї отрути може мене вбити, але все чудово, Мелфой. Пояснити, чому не дав зробити це їй, я не міг навіть собі. Вона ж була готова вилізти на цю штуку, а я міг спостерігати збоку. Очевидно, якесь тимчасове затьмарення розуму.

Набридлива відьма давала поради, що і як краще робити. Це дратувало, проте допомогло відволіктися і не думати, що один неправильний рух — і я впаду мертвим.

Коли все було готово, зупинився біля неї. Можна було забиратися звідси.
— Ти полетиш спокійно, без цих трюків! — її палець притиснувся до моїх грудей. Я ледь не засміявся. На носі в неї була пляма бруду, волосся розпатлане, але поводилася так, ніби намагається мені погрожувати.

Сприйнявши мовчання за згоду, зайняла місце позаду. Цього разу, коли мітла піднялася, чіплялася не так відчайдушно, а трималася трохи на відстані.
В якийсь момент вирішив злетіти вище чи пришвидшитися — вона б злякалась і ще раз притислася до мене. Але коли усвідомив, навіщо хочу це зробити, — передумав. Потрібно взяти себе в руки. Це стає... занадто.

Ми вибралися з Таємної кімнати назад у дівочу ванну. Вхід за нами закрився. Усе стало так, як і було, коли вперше сюди прийшли. Приємне тепло наповнило груди. Нам вдалося. Подивився в дзеркало, і наші погляди зустрілися. В її очах горіла та ж ейфорія, що й у мене. Від неї було важко відвести погляд.
— А хто це забере? — сумка з іклами була в моїй руці, і я помахав нею перед її носом.
— Поки що буде в мене. Ти зможеш зустрітися ще раз завтра ввечері — у Кімнаті на вимогу? — тон став трохи зверхній, ніби читала мені лекцію.
— Ні, Ґрейнджер. Завтра тренування, а післязавтра матч. Слизерин — Рейвенклов. Прийдеш уболівати за мене? Зелений тобі пасуватиме, — запитав своїм найсолодшим голосом, який точно її дратував.

Вона закотила очі і відвернулася.
— Тільки у твоїх мріях, Мелфой. Тоді спишемося через зошити. Ти й сам доберешся до свого гуртожитку, — і, не попрощавшись, розвернулася і пішла в іншому напрямку. Клята заучка.

Я дивився, як за нею закрилися двері. Потім побачив своє відображення в дзеркалі, яке по-ідіотськи усміхалося. Мерлін, що зі мною робиться? Якби мене зараз побачив Тео, він би ніколи не заспокоївся. Видихнувши, втомлено провів рукою по обличчю. Не варто було пропонувати їй вдягтися в зелене, тепер цей образ не залишить моєї голови ще довго. І мене чекає довгий душ.

____________________________________________________________________________

У роздягальні розносився тихий гул, гравці перешіптувалися. За кілька хвилин нам потрібно було виходити на поле. Як завжди перед грою, мене охоплював мандраж і хвилювання. Але цього разу це було інакше.

Я завжди прагнув перемоги: вразити батька, перемогти Поттера, або щоб моє ім’я вигукували в нашій вітальні. Сьогодні хотів довести це собі. Після тієї гри з Ґрифіндором, коли не дуже чесно переміг Поттера, я усвідомив: не всяка перемога приносить радість. Мерлін, до спілкування з клятою відьмою таких проблем у мене не було. А зараз я стою тут, у передчутті гри, з таким бажанням перемогти чесно, якого в мене не було ніколи.

Тоді інша думка прокралася в голову: вона прийде на гру? Вдягне синє, щоб підтримати моїх суперників? У цій грі, без сумніву, за Слизерин уболіватиме тільки наш гуртожиток. Але це не мало значення. А той таємничий рейвенкловець, з яким вона зустрічається? Він у команді? Тоді варіантів небагато. Чи він не гравець?
Двері розчинилися, і у вуха вдарила хвиля шуму. Крики, оплески, тупіт. Рев трибун здавався майже фізичною силою, яка намагалася збити мене з ніг. Це був хаос, але знайомий. Нарешті ми вийшли на поле, і я сів на мітлу. Злетів — і відчув, що м’язи поступово розслабляються. У небі завжди почувався впевненіше.

Я зупинився не дуже високо й роззирнувся. М’ячі ще не ввели в гру — мадам Гуч традиційно давала настанови капітанам. Більшість трибун, як і очікував, були синіми. Я очима знайшов Ґрейнджер. Її постать виділялася поміж своїх друзів, які підтримували рейвенкловців. Червона серед моря синього. Придивився уважніше, але в її одязі не було нічого, що б показало, за кого вболіває. Не чекав побачити її в слизеринському одязі. Можливо. Але неприємний укол розчарування був сильніший, ніж очікував. Вона сиділа між двома дівчатами, ті схилилися ближче й щось говорили на вухо, викликаючи сміх.

Мадам Гуч засвистіла, і гра офіційно почалася. Мерлін, мені потрібно зосередитися. Злетів вище й почав стежити за гравцями й полем. Мені потрібно упіймати снич. Я не можу програти. Злетів ще вище. Ловець Рейвенклов, Чо Чанґ, летіла поряд і, половину часу стежила за моїми рухами, а не шукала снич сама. Ну що ж, це теж тактика.

Я просто ковзав у повітрі, роззираючись, відстежуючи кожну тінь, кожен рух, шукаючи золоту цятку, яка стала моєю єдиною метою. Шум трибун на задньому фоні злився в одну какофонію, але я чув лише свист вітру і гудіння мітли. Раптом гудіння перетворилося на черговий щасливий рев, і стало зрозуміло, що Слизерину забили. Рахунок уже був 30:10 не на нашу користь. Команда цього року була слабкою, м'яко кажучи. Креб і Ґойл — мускули без краплі грації. Було загадкою, навіщо їх взяли в команду.

Погляд мимоволі повернувся на трибуну, де сиділа Ґрейнджер. На відміну від інших, вона не стежила за грою, а… читала книжку. Як це на неї схоже. Навіщо взагалі приходити, якщо не спостерігати за грою? Книжка в її руках змістилася, і я побачив, що в неї… зелена обкладинка? Це випадковість, чи це зроблено навмисно? Маленький зелений шматочок на фоні синіх трибун.

На моєму обличчі розпливалася дика усмішка, але я встиг її приборкати.
Трибуни задоволено загуділи — нашим знову забили. Бляха, на мить забув про гру. Мені терміново потрібно викинути її з голови й зосередитися.
Наступні пів години мені ввижалося, що кілька разів вдалося помітити снич, але жодного разу достатньо близько. Я літав, і всі мої зусилля були спрямовані тільки на пошук золотого блиску. В голові — жодної зайвої думки. Раптом на краю погляду щось блиснуло. Повернув голову — нічого. А потім ще раз. Далеко, біля кілець Слизерину.

Я не вагався — рвонув у потрібному напрямку. На задньому фоні шум злився в одну какофонію, але я бачив лише одне — свою ціль. Мітла гуділа під ногами, вітер бив у обличчя. Снич смикнувся праворуч, потім вгору, вниз… Не зводив із нього очей. Десь позаду до мене наближалася Чо Чанґ. Але недостатньо швидко. Не цього разу. Ще кілька секунд швидко летів униз із простягнутою рукою. Снич різко смикнувся вбік, але… так, він у моїй руці. Збоку пролетіла Чанг, але байдуже. Свисток — гра завершена. Рев слизеринців перекрив обурене гудіння решти трибун.

Підлетів вище — до мене летіла решта команди. Нарешті, це було саме те відчуття. Сьогодні я переміг, бо був кращим.
Не задумуючися, я подивився туди, де була Ґрейнджер. Як і всі, стояла й дивилася на поле. Зелена книжка притиснута до грудей. На мить наші погляди зустрілися, і вона посміхнулася. А далі на мене налетіла решта команди — і я вже нічого не бачив.

Chapter Text

Герміона

Я лежала в ліжку, вдивляючись у темряву, але сон не приходив. У крові ще вирувала напруга після нічної вилазки. Та думки крутилися не навколо плану, не навколо майбутнього — а про Драко клятого Мелфоя.

Філч і його проклята кішка загнали нас у ту нішу, змусивши стояти так близько, що я відчувала кожен його подих. Холод каменю за спиною, тепло — перед собою. Я намагалася думати про що завгодно, лиш би не про нього і не про те, як його дихання торкалося моєї шкіри. Але ні мозок, ні тіло не слухали.
Запах — теплий, терпкий, з нотами диму й чогось п’янкого — досі стояв у пам’яті, наче не розвіявся навіть тепер. І той момент, коли зрозуміла, як він реагує, — короткий, але невідворотний.

Стиснула повіки, намагаючись відкинути спогад, але замість забуття прийшло інше: наш поцілунок у Кімнаті на вимогу. Його рука в моєму волоссі, гаряче дихання, губи — м’які, наполегливі, і та мить, коли світ звузився до подиху між нами.
Я різко вдихнула. Серце билося занадто швидко, наче все відбувається знову.

«Герміоно Ґрейнджер, досить. Ти не можеш мріяти про клятого Мелфоя», — сказала собі подумки. Це було безглуздо, але тіло відмовлялося підкорятися. Хотілося просто вимкнути пам’ять, та спогад уперто тримався, мов шрам, що не зникає.

Ще раз перевернулася в ліжку, зарилася обличчям у подушку і застогнала. Але тут почула, як по ліжку обережно прокрадається Криволапик. Простягла руку, і пальці занурилися в його м’яке, тепле хутро.

— Привіт, Криволапику, — прошепотіла я, відкриваючи очі й зустрічаючи його важкий, осудливий погляд. — Не дивись так на мене. Ти вже пережив свій підлітковий період і не пам’ятаєш, як ганявся за кішками.

Він підняв голову, і мені на мить здалося, що він закотив очі.
— І взагалі, тобі б час подумати про сім’ю, — тихо всміхнулася я. — Можливо, коли все це закінчиться, підемо на котячі виставки. Покажемо, який ти красунчик.

Очі Криволапика округлилися, наче сама думка про “показати себе” викликала жах.
— Добре, добре. Без виставок, — пирхнула, ледве стримуючи сміх.

Він коротко м’явкнув, ніби підтверджуючи очевидне, й улаштувався під моєю рукою, одразу відчула його тихе, вібруюче муркотіння крізь долоню. Обійняла сильніше і вдихнула знайомий, заспокійливий запах і, нарешті, дозволила тілу розслабитися.

Сон прийшов тихо, без снів, без тривог.
Без світловолосих слизеринців.

__________________________________________________

Я стояла перед дзеркалом, у руці — зелена стрічка для волосся. Навіть не знаю чому взагалі задумалася про це. Бо він запитав, чи вдягну щось щоб його підтримати? Повна дурня. Я не могла піти на матч, щоб уболівати за слизеринців. Навіть за одного. Співпраця не робила нас друзями. Відклала стрічку й вийшла з ванної.

Там уже сиділи Парваті й Лаванда, тихо обговорювали вчорашню зустріч ДА. Все йшло краще, ніж я очікувала: Гаррі втягнувся настільки, що встигав робити домашку і читати додаткові книжки для тренувань. Можливо, те, що його не вигнали з команди, додало йому сил. Хоч ігнорування Дамблдора продовжувало його тиснути — він думав, що зробив щось не так.

На щастя, у нього з’явився відволікаючий фактор — Чо Чанг. Вона стала його основною партнеркою на тренуваннях і залишалася допомогти прибратися після. Нова впевненість робила його більш розкутим; після другої розмови він уже не затинався. Чо теж, очевидно, припинила плакати щодня.

Рон, чи то щоб підтримати Гаррі, чи з інших причин, почав крутитися біля Марієтти Еджком. Це виглядало взаємно, хоч і трохи показово. Я не могла зрозуміти, чому дівчина так відкрито не любить мене. В цій часовій шкалі я ще не проклинала їй лоб прищами, але її погляд часто свердлив мою потилицю. До неї приєднувалася Джіні; вона ділила свою зневагу між мною й Чо.

«Не знаю, що ти їм зробила, але з їхніх очей скоро посиплються іскри», — прошепотіла Лаванда на одному з тренувань.

Я складаю плани для знищення Волдеморта... а розібратися з підлітковими стосунками значно складніше. Зітхнула, відштовхуючи ці думки. Це не моя робота — хай буде, як буде. Зараз на мене чекав квідичний матч. Можливо, кілька годин безглуздої гри, де все вирішує маленький золотий м'ячик, — це саме та перерва, яка мені потрібна.

Підійшовши до тумбочки побачила книжку. «Гербологія». Та сама, що дав почитати Невіл. Дуже зелена книжка. Не та, що я планувала взяти, але… Це ж не означає, що я вибрала її через колір, правда? Не щоб підтримати когось… певного.

— Герміоно, невже ти справді збираєшся читати, а не спостерігати за грою? — запитала Лаванда, закочуючи очі.
— Та вона завжди так робить, — приєдналася Парваті, саме коли заколювала останній локон. — Але цього року, чесно, думала, тебе зацікавлять гравці у формі більше, ніж будь-яке чтиво. Гербологія? Справді?

Знизала плечима й усміхнулася.
— Не знаю, чому взагалі погодилася йти з вами на матч. Гаррі з Роном мене так і не вмовили.
— Ти знаєш, чому, — відразу парирувала Лаванда. — З ними довелося б слухати про подачі, фінти й статистику. А ми йдемо розглядати гарячих хлопців.

Вони схопили мене під руки й потягли з кімнати.
— Чесно, не розумію, чому з вами спілкуюся, — пробурмотіла я, не дуже опираючись.
— Бо навіть твоєму великому мозку треба іноді розслаблятися й думати не лише про завоювання світу, — сказала Лаванда без тіні сорому. Парваті пирснула зі сміху.

Ми влилися в натовп, що стікав на стадіон. Усе сяяло синім — за Рейвенклов уболівали всі, крім слизеринців. Їхній гуртожиток завжди стояв окремо, і поведінка вчителів чи навіть директора цьому зовсім не заважала. Навпаки — з кожним роком кордон між ними й рештою школи ставав помітнішим. Поява Амбридж тільки загострила напругу. Цікаво, чи хоч хтось із Слизерину приєднався б до ДА?

Сиділа з книжкою на колінах і вдавала, що читаю. Насправді дівчата постійно перемовлялися через мене, так голосно, що слова зливалися в безперервний гул.
— А Ентоні, між іншим, виглядає дуже симпатично у своїй формі, — майже прокричала мені у вухо Парваті.

Підвела голову. Обидві уважно спостерігали за мною, чекаючи реакції.
— Ентоні? — повторила, намагаючись пригадати, хто він і на якій позиції грає. — Можливо.

Вони синхронно зітхнули й повернулися до поля. Уже вкотре намагалися спіймати бодай якусь мою реакцію, коли називали імена рейвенкловців.
Трибуни вибухнули гулом — слизеринцям забили черговий м’яч. Знову втупилася вгору, шукаючи Мелфоя. Він висів високо над полем, нерухомий, ніби сам став частиною сірого осіннього неба. Гра тривала вже майже дві години. Я все ще тримала книжку, але очі вперто поверталися до нього.

В альтернативному майбутньому на цей матч не ходила, але пам’ятала результат: тоді Чо Чанг упіймала снича, і слизеринці програли з розгромним рахунком. Після того напруга тільки зросла — сутички в коридорах, злість, образи. І все через дурнувату гру, якої я ніколи не розуміла.

Мелфой раптом різко зірвався вниз. Я затамувала подих. Його рух був точний, стрімкий, небезпечний. Мітла ніби злилася з ним — одна лінія польоту. І тоді — короткий змах руки, блиск золота в повітрі, і снич опинився в його долоні.

Я підвелася разом з усіма. Навколо здійнявся гомін — хтось кричав від розчарування, хтось від захвату. А я… просто дивилася. Встигла побачити його обличчя — тріумфальне, живе, повне сяючої впевненості. В ту мить була впевнена, що він дивиться прямо на мене.

Майбутнє знову змінилося. Що саме цього разу пішло інакше, що дозволило Драко здобути перемогу?
— Шкода, — простогнала збоку Лаванда. — Якби Рейвенкло перемогли, вони б організували вечірку для всіх. А тепер на них чекає хіба що закрита жалобна вечірка.
— Тоді які плани? До слизеринців нас точно не запросять. А так хочеться урізноманітнити ці уроки й постійні обмеження. Ще трохи — і в новому указі Амбридж заборонить нам сміятися без письмового дозволу, — підтримала Парваті.

Ми йшли зі стадіону. Я востаннє озирнулася на Мелфоя і відчула неприємний укол у грудях, коли побачила, як його обліпили слизеринські дівчата. Він мав право святкувати, але мені не хотілося думати, як саме він проведе цей вечір. Щоки запалали, і дорікнула собі за ці безглузді думки. Це було небезпечно і дурно.

— Йдемо, в мене є ідея, — потягнула дівчат за собою. — Проберемося на кухню по смаколики. Здається, близнюки шепотілися про Кімнату для тренувань. Не сумніваюся, що там щось буде.

Так ми й зробили, по дорозі заскочивши на кухню. Якомога непомітніше пробралися на сьомий поверх. Щойно ми зайшли до кімнати, в ніс вдарив густий запах маслопива і смажених горішків, а музика гриміла так, що підлога вібрувала.

— О, слава про нашу вечірку докотилася й до вас? — вигулькнув з натовпу Фред, перекрикуючи музику.
— І ви гарно підготувалися! — додав Джордж, забираючи наші пакунки з їжею. — Там далі є алкоголь, приєднуйтеся.

Хлопці затягнули нас у вир вечірки. Лаванда й Парваті щасливо запищали. Ще через пів години в кімнаті було не проштовхнутися — ймовірно, весь Загін Дамблдора прийшов відірватися.

Тримала келих вина, але майже не пила. Після випадку з вогневіскі, влаштованого Мелфоєм, боялася втратити контроль. Але атмосфера навколо була веселою, і це заряджало. Поруч стояв Невіл і розповідав про те, як асистував на гербології з молодшими учнями і мандраґорами. Це було смішно, та коли він закінчив, то якось дивно замовк. Помітила, як його пальці побіліли, стискаючи склянку. Невже це вогневіскі?

— З тобою все добре? — запитала. Від мого питання він збентежився ще більше. Нервово ковтнув і почав озиратися, ніби шукав вихід. Тоді зробив ще кілька ковтків, явно набираючись сміливості.
— Еее, ми можемо поговорити, але не тут? Може, вийдемо в коридор? — промовив він, майже заїкаючись.

Придивилася на нього уважніше, і мене накрила хвиля тривоги. Можливо, щось упустила, і він знає про небезпеку, яку я не врахувала? Це має бути щось важливе, якщо він так хвилюється. Кивнула, взяла його за руку і повела з кімнати. Ми спустилися до підземель, де мало бути найпустіше, і знайшли порожній клас.

Залишившись наодинці, він почав нервувати ще більше, хоча не припускала, що це можливо. Навіть коли на першому курсі він виступив проти нас, то не виглядав таким переляканим. Це справді мало бути щось страшне.

— Я просто… ну… давно хотів… тобто... хотів сказати… Мерлін… — він переминався з ноги на ногу, і я бачила, як дрібно сіпається жилка на його скроні. Крижана здогадка нарешті пронизала мій мозок. Зрозуміла, що не хочу це чути, але тепер його було не зупинити.
— Ти мені… ну, ти мені завжди подобалася. З першого курсу. Ти... розумна, сильна, смілива… і я… я думав, може… е-е… ми могли б... сходити кудись? На побачення? — він випалив це на одному подиху і замовк, напружено стежачи за моєю реакцією.

У складних ситуаціях мій мозок зазвичай працював блискавично, але зараз він вимкнувся. Я бачила перед собою схвильованого друга, якому зараз розіб'ю серце. Ніколи не думала, що він відчуває до мене щось… У тому, іншому майбутньому він так і не наважився сказати.

Раптом мою увагу привернув тихий скрип. Глянула на двері й зрозуміла, що вони прочинені. Мерлін, я не подумала ні про двері, ні про те, щоб захистити кімнату! А якби розмова була про щось важливіше?.. Відкинувши цю думку, повернулася до друга. Правильно підібрати слова було нелегко.

— Еее, Невіле. Ти чудовий, правда… Ти один із моїх найближчих друзів, і твоя дружба дуже важлива для мене, але…
Він сумно усміхнувся, зрозумівши, що я скажу далі.
— Для тебе я лише друг. Я все розумію, — він намагався приховати біль, але це погано вдавалося.
— Мабуть, дарма я це сказав… Сподіваюся, це не зіпсувало нашу дружбу? — губи сіпнулися, спробувавши видавити посмішку.
— Звісно, ні. Мені шкода, що не можу відповісти взаємністю. Але ти завжди будеш моїм другом.

Тиша між нами стала незручною. Хотілося якось її заповнити, але не знала як. Він запхав руки в кишені і виглядав так само.
— Знаєш, усі кажуть, що я дуже розумна, але, виходить, не в усьому, — змусила себе посміхнутися. — Зате тепер розумію, чому Ханна останнім часом так сердито на мене зиркала.

Тепер Невіл дивився на мене здивовано, і я тихо засміялася.
— Бачиш, ти теж не помітив, що привернув чиюсь увагу, — спробувала перевести це на жарт, і ми обоє усміхнулися, цього разу менш натягнуто.
— Повернімося на вечірку. Думаю, мені треба ще щось випити.
— Ей, не напивайся. Завтра перший урок зілля, і я не хочу, щоб ти зіпсував наш казанок, — по-дружньому штовхнула його в плече.
— О, то ти не виженеш мене від свого котла? — на його обличчі знову промайнула та болюча невпевненість. Я підійшла ближче і взяла його під лікоть.
— І не надійся. Щоразу, коли ти кажеш “ой”, Снейп здригається і кидає насторожений погляд на наш стіл. Хіба можна від такого відмовитися?

Його сміх цього разу був по-справжньому щирим.
Ми разом повернулися на вечірку. Невіл одразу пішов до столу з напоями, а я сіла на стілець і видихнула. Ця розмова вибила мене з колії. До мене підсіла Лаванда.

— Невіл виглядає так, ніби щойно бився з драконом, — з натяком сказала вона.
— Ти знала?
— О, Герміоно. Те, як він стежив за тобою, помітила б навіть мандрагора. Ти справді нічого не знала? Дивно, що він нарешті наважився признатися, — вона поклала мені руку на плече.
— Можливо. Але тепер усе буде так незручно, — простогнала, спершись головою на стіну. Я спостерігала за веселощами, і коли помітила, як Невіл сміється з Ханною, на душі трохи полегшало. Світ, здавалося, знову повертався у своє русло — бодай на кілька годин.

__________________________________________

Вітальня Ґрифіндору залишилася майже порожня. Я з усіх сил намагалася зосередитися на домашці, поки чекала, коли всі підуть спати. Гаррі забрав у мене карту й плащ, бо вони були потрібні йому для координації зустрічей ДА і, ймовірно, для побачень з Чо. Тому тепер доводилося користуватися закляттям дезілюзії і пробиратися школою, не знаючи, хто де є.

Але найбільше хвилювалася, що він побачить на карті, як я зустрічаюся з Мелфоєм. Йому достатньо один раз щось запідозрити — і тоді вчепиться в цю ідею, як ніфлер у золото. А це може поставити в небезпеку багато планів.

Мародери були геніальні у створенні карти, і за тиждень майже спалила мозок, придумуючи, як її обійти. Мені вдалося зрозуміти, як хлопці зробили мапу замку — це було закляття маркування. Вони ретельно позначили всі приміщення, які знайшли.

Але щодо людей і тварин? Ідея прийшла, коли згадала фільм, який переглядала з татом. Про пограбування банку й мічені гроші. Ідея виявилася геніальною. На територію школи не можна явитися, потрібно пройти крізь ворота. Або через якийсь із таємних входів.

Там я це і знайшла. Невелике маркувальне закляття, активоване всіма, хто перетинав межі. Воно ніяк не впливало на магію й не проявлялося, але коли я знала, що шукати, то могла зняти або змінити. Повністю зникнути з карти було небезпечно. Гаррі теж би це помітив. Ще трохи часу — і тепер маркер був прив’язаний до моєї шпильки. Яку можна залишати там, де мені потрібно.

Зараз шпилька лежала в мене в спальні. Ми з Мелфоєм домовилися сьогодні зустрітися, щоб знайти діадему. І знищити її. Постукуючи ногою знову нервово поглянула на двох старшокласників, які якраз встали й пішли до спалень. Склавши речі в сумку, наклала на себе чари й вийшла з кімнати. Як тільки вийшла, то побачила Криволапика, який ніби знав, що має мене дочекатися. Він побіг коридором попереду, саме туди, куди мені потрібно. Цей кіт навіть мене інколи дивував.

Разом ми пробралися крізь замок, так нікого й не зустрівши. Коли дійшли до портрета з тролями, він зашипів на стіну, ніби точно бачив, де стоїть Мелфой. Через кілька секунд той проявився, трохи відступив від кота, ніби боявся, що він на нього накинеться. Криволапик виглядав так, ніби може це зробити. Ще кілька секунд вони змагалися у безмовному поєдинку, а тоді кіт презирливо фиркнув, махнув хвостом і побіг.

— Яка чарівна тваринка. З якого шоу монстрів ти його забрала? — запитав він, усе ще дивлячись у той бік.
— Він чудовий. І дуже вибірковий до людей, — заперечила я.

Ми на мить завмерли, дивлячись одне на одного. У голові несподівано сплив епізод у ніші, і щоки запалали. Різко розвернулася й швидко заговорила:
— Щоб з’явилися двері, потрібно тричі пройти перед стіною і думати про те, що ти хочеш отримати. Сьогодні нам потрібна Кімната забутих речей, — пояснювала я, не зупиняючи кроків.

Нарешті двері проступили зі стіни. Не чекаючи його реакції, рвучко їх відчинила й увійшла. Всередині мене огорнула дивна суміш запахів — не плісняви чи пилу, а старих книг, дерева і лаку. Це був аромат забутих речей, який нагадував про минулі покоління учнів. Мелфой переступив поріг слідом, зупинився й почав повільно озиратися, наче намагався запам’ятати кожну дрібницю.

Я вже розповідала йому про цю кімнату та її роль у нашому майбутньому. Він практично жив тут на шостому курсі, а під час битви... Зараз вона виглядала такою безневинною. Але величезною. І дуже захаращеною. З речей були вибудовані не просто гори — цілий лабіринт.

— Чудово. І ти пропонуєш нам ритися в цьому мотлоху? - протягнув він, оглядаючи кімнату з гидливим виразом.
— Діадема має бути на якомусь погрудді, поряд із зникаючою шафою, — я намагалася не реагувати на його тон.

Після моєї репліки він завмер. Очевидно, пригадав розповідь про її ремонт — шлях, через який впустив Смертежерів у Гоґвортс. Мовчання стало важким.
— Який план? Я йду праворуч, ти ліворуч, зустрічаємось на світанку? Будь ласка, скажи, що так, — запитав він з перебільшеною драматичністю.
— Я б охоче уникнула твоєї компанії, але подати сигнал у разі знахідки не зможемо. Тут краще не чаклувати — забагато артефактів, — пояснила я.
— Не чаклувати. Просто чудово. Що ж, тоді мені залишається лише змиритися з перспективою провести ніч у твоїй... надихаючій компанії. Не вистачить слів, щоб описати цю невимовну радість.

“Мерлін, яке піксі його сьогодні вкусило?”

Вирішила ігнорувати його, тому повернула в перший прохід, знаючи, що він все одно піде за мною. Він ще щось пробурмотів собі під ніс, але не відставав. Ми йшли в важкій тиші. На останніх зустрічах між нами була легкість… але сьогодні її наче стерло.

— Тобі мати щось писала? — запитала я.
Після зустрічі на Гримо 12, я ні від кого нічого не чула. Вони обіцяли дати знати, коли з’явиться щось важливе, але зошит мовчав. Я не чекала, що Нарциса, Андромеда чи Кінґслі почнуть ділитися кожним кроком. Але сподівалася хоча б на Тонкс. Можливо, після нападу на свого наставника вона не готова діяти без згоди. Та й ми ще не повідомили, що дістали ікла василіска. Співпраця — співпрацею, але до рівня «повна відвертість» було ще далеко.
— Нічого важливого. Сьогодні вона на благодійному вечорі, де має бути й Фадж, — коротко відповів він, і тиша знову згустилася.

Він, так виглядало, злився. Але через що? Вирішила зробити останню спробу розрядити атмосферу.
— До речі, вітаю з учорашньою перемогою. Ти знову змінив майбутнє.
— Якщо ти так кажеш, — у голосі не прозвучало радості.
— Цього разу ти зловив снич, — усміхнулася, але він навіть не глянув у мій бік, обличчя залишалося непроникним.

Врешті я не витримала:
— Тобі що, не сподобалося, як на тебе вішалися всі ті дівчата?
— Ревнуєш? Здається тобі не бракувало уваги після гри. На відміну від тебе, Ґрейнджер, я зараз зосереджений на нашому плані, а не відвідуванням пустих класів вночі.
— На відміну від мене? — обурення піднялося хвилею. — І що це, бляха, означає?

Він зупинився, але не озирнувся. Розглядав купу речей попереду, мов щось коштовне. Тільки напруження плечей видавало, що він стримується.
Його хтось роздратував, а він тепер зривається на мені?

— Дивно, що ти не можеш дійти висновку самотужки, Ґрейнджер. Твій розум, мабуть, втомлюється від усього цього надмірного спілкування, — кинув він, і майже бачила, як він закочує очі.
— Я не встигаю за твоїми натяками.
— Справді? — він нарешті повернувся. У його очах блиснула холодна іскра, яка зазвичай передувала тому, як він ставив когось на місце.
— Тобто це не ти вчора пробиралася в пустий клас з Лонґботомом? Твій рейвенкловець не ревнує? Впевнена, що будеш мати час виконати наш план, з таким активним романтичним життям? — він підняв брову, очікуючи моєї реакції.

Щоки зрадницьки спалахнули, коли згадала про освідчення Невіла.
— Це абсурд, — видихнула я, роздратовано стискаючи ніс двома пальцями. — Я не маю ні з ким жодних стосунків. Невіл неправильно зрозумів наше… е-е, спілкування.

Вчасно зупинилася, відчувши, що починаю виправдовуватися. Гнів швидко витіснив збентеження. Підійшла до нього ближче.
— Не знаю, хто наступив на твоє величезне его, але ти не будеш зриватися на мені, — притиснула вказівний палець до його грудей. — Не смій казати, що я роблю недостатньо чи ставлюся до цього менш серйозно, ніж ти.

Ми стояли в небезпечній близькості. Він опустив погляд на мене, його очі, сірі, як буря, та пильні, пронизували мене з такою інтенсивністю, що у мене перехопило подих. Під цими очима були тіні, ті, що свідчили про безсонні ночі. Я відчула знайомий запах його дорогого парфуму, м’яти та ще чогось, що змусило серце битися швидше. Усвідомивши це, різко відступила.

Розвернулася й пішла вперед. Можливо, краще, якщо ми справді будемо мовчати. Позаду почула його кроки. Я майже відчувала його присутність.