Archive of Our Own ^beta

Chapter Text

Усе довкола палає. Ти дивишся, як вогонь лиже різьблені панелі, як плавиться кришталь, розсипаний долі, як шпалери зсуваються клаптями, ніби зі стін знімають стару, зганьблену шкіру.

Ти любила цю вітальню. Колись, дуже давно: до тріщин у голосі чоловіка, якого кохаєш понад усе; до того, як сміх сестри став тебе лякати; до чужих кроків мармуровими сходами. Тепер важко пригадати чому. Можливо, за тишу — густу, як оксамит, тишу, у якій чай холонув повільно, а дні не пахли димом.

Сумно, що щось, що ти любила і плекала, спалене зсередини — через дівча на паркеті. Через слово, яке не личить говорити паннам, але воно саме лізе в голову, бо його вклали в тебе разом зі сріблом на зап’ястку і міддю родового герба.

Ти кліпаєш, і звук повертається так, ніби виринаєш із глибокої води. З Чорного озера. Стіни стогнуть під тиском заклять, та вони відскакують від нього, не здатні завдати йому шкоди. Ти одночасно втішена цим і засмучена, бо воліла б, щоб все це припинилось. А краще — ніколи не сталось. Десь позаду хтось сміється тонко й високо — це не твій син. Твій син кричить коротко й люто, наче зранений звір. Звук стинає тобі коліна.

Ти знала, що це може статися. Завжди знала і відганяла це знання, як муху, що повертається на цукор. Бабуся, ще коли була жива, завжди застерігала тебе: «Наш колір — не тільки лід. Це передвісник бурі. Вітер завжди шукає, де увійти». Ти була молода й дурна, і думала, що бабуся плутає суховій із димом. Лише коли вперше побачила чоловіка, якому тебе пообіцяли, ти зрозуміла, що даремно вважала Лікоріс божевільною. З того дня ти молилася, аби твоя дитина уникла такої ж долі. Бо донькам дозволено більше тіней, але їх за них розпинають. Тож коли народився син — ти видихнула так, ніби сховала скарб просто на очах у всіх. Ти втратила пильність.

Ось, тепер маєш.

Дубовий стіл тріскає так, що з тебе осипається пил віку. Ударна хвиля — і свічники дзвенять на підлозі, як тонкі келихи на твоїх заручинах. Повітря у вітальні блимає: то темрява, то сліпуче світло, то знову морок. Вогонь не слухає вмовлянь — він біжить околицею твоєї пам’яті й шукає, чого б ще доторкнутися. Знаходить портрет суворої тітки: вона шипить із рами й зникає в диму. Ось її ти ніколи не любила, тож тобі й не шкода.

Твій син стоїть між тобою й ураганом. Він завжди стоїть посередині, ніби саме його кістки й м’язи — та вісь, на якій крутиться цей дім. Волосся прилипає до лоба; рука, з якої ллється полум’я, тремтить, але не опускається. У його зіницях щось темнішає — і світло відкидає відблиски по стелі. Ти не можеш назвати це. Назви — це теж кайдани. Якщо не називати, воно, можливо, щезне.

— Досить, — каже поруч чоловік, якому ти віддала все, і кожне «с» ріже тобі шкіру. — Досить істерики.

Ти не відповідаєш. Ти тримаєшся за спинку крісла, як за борт човна, який хтось наповнює камінням. Сестра проходить повз, і її слова — як кістки, що сиплються з мішка.

— Зробіть щось, — кидає вона вгору, не озираючись. — Він усіх нас погубить. Володар буде тут за кілька хвилин.

Володар. Ти заплющуєш очі на слово, як на бризки окропу. Десь навколо вас рве повітря і риє підлогу звук, що не належить ні людині, ні істоті, ні стихії. Стіни відповідають тріском. Тепер це ніби хор: крик сина, свист магії, сичання полум’я, приглушене скигління дому, яке ти знала з дитинства — коли дім ображений, він говорить саме так. «Ти зробила дурницю», — каже він. — «Ти завжди знала».

Ти пам’ятаєш: білий шовк, важкий, як обов’язок. Перший поцілунок чоловіка і смак м’яти й лакриці, що назавжди став твоєю Амуртензією. Світло в батьковому кабінеті того дня, коли ви обмінялися обручками, і хтось у куточку сказав: «Такий незвичайний колір волосся для вашого роду, але ж як пасує нареченому». Тоді всі сміялися. Ти не питала, чому це погана прикмета.

— Сину, — ти намагаєшся надати голосу впевненої твердості, але зриваєшся на схлип. — Будь ласка.

Він озирається. Його обличчя — ніби чужа маска на знайомих рисах. Злість заламує рот так, що хочеться доторкнутися пальцем і випрямити. В очах — образа, густіша за дим. «Ти обіцяла, — каже тобі цей погляд. — Ти обіцяла мені, коли я був малим, що дім — завжди на моєму боці». Ти справді обіцяла.

— Досить, — знову чоловік, якому кориться цей дім. — Ми не можемо дозволити… цього.

Він теж не дає цьому назви. Ти вдячна: бо коли слово народжується, воно ростить зуби, які потім розірвуть тебе на шматки.

— Володар цього не потерпить, — додає він. — Ми мусимо це виправити.

Кімната довкола тебе руйнується. Твій син руйнує її, доки ти просто стоїш і безпорадно дивишся на нього. Чи були знаки раніше? Чи могла ти якось попередити це? Запобігти? Вберегти? 

Доки ти думаєш над цими питаннями, чоловік, якого ти любиш над усе, і сестра, якої ти боїшся, переконують тебе, що немає кращого виходу, аніж завдати твоєму сину болю. Інакше він погубить вас усіх. Інакше їх господар уб'є його, щойно дізнається, а всіх інших покарає. Господар зневажає таких, як твій син. Ти не знаєш, кого цей чоловік не зневажає. Він знищує все, що не впізнає. Але він той, кого ти боїшся менше, ніж… цього.

Либонь, вони мають рацію, але ти не можеш осягнути саму ідею, щоб підняти паличку на свою дитину. Дивно, бо ти здіймала її на багатьох, і рука була тверда, як камінь. Тепер пальці, ніби гумові. 

«Що ти за мати?», — питаєш себе з холодною ввічливістю, яку репетирувала перед дзеркалом.

Твій чоловік не має таких сумнівів.

— Закляктус, — каже він голосом, що звертається до сили роду, і рубіновий спалах б’є сина в груди. — Закляктус, — вдруге, й ти відчуваєш, як дім допомагає йому, підсилює.

Повітря вибиває з синових легень зі свистом. Він валиться долі, як підбитий птах. Ти встигаєш подумати, що це занадто просте порівняння, і соромишся цього. У складні моменти ти завжди зауважуєш форму над змістом.

Він лежить на підлозі, перехняблений, як шкільний манекен після уроку трансфігурації. Зрада в його погляді закарбовується тобі під повіками. Ти розумієш, що ця мить залишиться з тобою довше, ніж будь-яка інша. Він ніколи раніше не дивися на тебе так.

Бо ти мала захистити його від усього цього. Проте він був приречений від народження, бо ти віддала своє дурне серце чоловікові, який цінував владу більше за власного сина.

— До гостьової, швидко, — каже сестра. І додає тобі: — І давай без сентиментів.

Без сентиментів. Тобі наказано не входити. «Так буде краще», — кажуть вони. «Це заради його блага», — кажуть вони. Їхні аргументи логічні, як і все лихе в цьому домі. 

Ти стоїш посеред вітальні — і лише коли опускаєш очі, помічаєш на килимі, серед чорних зірок сажі, білу, майже прозору нитку. Не павутинка. Наче стружка від шитва, яку відщипують, коли приміряють щось на чужі плечі. Вона темнішає від диму, і ти наступаєш на неї, щоб не бачити. Ти вивчила цей урок: не названих речей не існує.

Двері зачиняються. Ти не заходиш за ними. Ти слухаєш. Спочатку — глуха тиша. Потім — метал у голосі чоловіка, до болю знайомий — так він говорить із чиновниками, з домовласниками, з портретами предків. Потім — різке «ні» того, чиє дихання ти колись синхронізувала з власним. Потім — кричить дім. Ти ніколи не чула, щоб дім кричав. Це як ніби стіни одночасно ожили й зрозуміли, що їм боляче.

— Прошу, — кажеш ти вітальні, хриплячи від ридань. — Будь ласка, захисти його.

Це смішно і мерзенно водночас. Ти розумієш, що говориш з деревом і каменем, бо з живими говорити небезпечно. Дім тобі не відповідає.

Ти сповзаєш стіною. Волосся тріпає вітер, якому нізвідки взятися — усі вікна розчахнуті, шибки плачуть, закіптявілі. Дим фарбує твої легені зсередини, і це добре: поки ти кашляєш, ти не плачеш. Плакати — означає дозволити собі бути. Сьогодні це розкіш.

Ти думаєш про знаки. Чи були вони раніше? Чи могла ти зробити краще? Таких запитань багато, і вони зжирають одне одного, як змії. Врешті-решт залишається одне: «Чи пробачить він?». Воно маленьке і кругле, як золотий снич, яким він любив бавитися в дитинстві. Воно котиться, не зупиняючись, і забирає з собою останні крихти повітря.

Гуркіт за дверима стихає. Тиша приходить не як милість — як втома. «Все, — думаєш ти. — Все закінчилося». Ти не йдеш. Ти не маєш права бачити. Ти вже побачила достатньо.

Коли вони повертаються, у сестри очі, наче вона довго дивилася у воду й побачила там щось приємне. Чоловік не дивиться на тебе зовсім. Твоє ім’я з його уст — як докір.

— Треба буде підлатати, — каже він, маючи на увазі дім. Принаймні, ти на це сподіваєшся. — Він не згадає. Розумієш?

Ти розумієш. Слова — окови. Пам’ять — ключі. Коли забирають ключі, ланцюги здаються легшими. Завжди є хтось, хто каже, що це на краще. Завжди є хтось, хто вірить.

— Спи, — каже сестра, і ти не знаєш, кому саме адресована ця колискова, бо її голос — як лезо на шкірі. — Завтра стане краще. Хлопчик буде тихим.

Тихим. Слово для порожніх залів, для вимитих підлог, для віталень без портретів. Для будинків, де нічого не нагадує про бурю. Ти киваєш. Бо це єдине, на що ти здатна.

Коли вони йдуть, ти все ж наважуєшся знову підійти до гостьової. Двері холодні, як мармур над іменем, яке намагаються забути. Ти торкаєшся їх лобом і відчуваєш, як щось у тобі відповідає звуком — не плачем і не стогонами — натиском. «Я тут», — каже цей натиск. «Ти?»

Зі щілини повзе тонка, майже невидима смужка. Ти спершу думаєш — дим. Але дим пахне сажею, а це — солодке, зимне, як перший подих снігу при відчиненому вікні. Ти боїшся вдихнути глибше — навіщо знати, що з тобою зробить цей запах?

— Я мала б берегти тебе, — шепочеш дереву. — Я мала б.

І знаєш: не існує світу, де забрати частину дитини — це «на краще». Не існує світу, де тиша лікує те, що вирізано. Є тільки світ, де завтра вранці ти навчиш руки знову подавати чай і казати «мій любий» без тремтіння в голосі. Є тільки світ, у якому твоє «пробач» не зійде з губ. І ти чекатимеш, поки дозріють трави в саду, щоб колись, можливо, він побачив тебе знову і не відвернувся.

Вітальня ще дихає тобі в потилицю — гаряча, розлючена, безлика. Ти робиш крок назад. Другий. Третій. За першою сходинкою стихає шурхотіння — наче хтось згортає в рулон важку тканину, ховає, обіцяє повернути «коли настане час». Ти не питаєш, коли це.

Світло в домі повільно блякне, линяє, як чорнило під дощем. Ти йдеш уздовж стіни, торкаючись панелей. Пальці пам’ятають карту подряпин — ось там він учився ходити. Ось тут чоловік сперся, коли вперше збрехав істинно переконливо. Ось — місце, де ти вперше подумала, що любов — це ще й страх.

На верхньому майданчику ти спиняєшся. Дім знову звертається до тебе. Не лайкою, не напучуванням. Зітханням. Як старий родич, що заснув у кріслі й раптом прокинувся. Ти зупиняєшся, щоб не збудити його вдруге.

— Спи, — кажеш ти йому й собі. Простору, що всередині тебе. — Спи.

Зіниці дому згасають. Дим стає просто димом. Вогонь — просто вогнем. Крик — лише згадкою, яку можна перев’язати шовком і сховати до кращих часів. Ти йдеш далі — і залишаєш за собою у вітальні маленьку світлу цятку, яку ніхто, крім тебе, не помітить. Вона лежить, як обіцянка, і не має назви. Поки що.

Chapter Text

Герміона

Ти ступаєш на перон Кінґ Кросу — і на мить тобі здається, що нічого не змінилося. Скляний дах пропускає сонце, наскрізь просякнуте осінню; збуджений гул голосів, запах дешевої кави та дорогого мастила, знайомий гуркіт потягів — усе це ніби знову тобі чотирнадцять, і попереду лише пригоди, уроки, підручники та контрольні.

Але ж ні. Тобі скоро двадцять один і ти не можеш просто насолоджуватися першим днем навчання, як колись. Неспокій тепер іде за тобою назирці, мов тінь. А от Гаррі з Роном не йдуть — і не підуть. Вони обрали інші дороги, як і багато хто, кого ти сподівалася побачити знову. Батьки… ти змушуєш себе не думати зараз про порожній погляд матері, що не впізнає тебе.

«Нічого не буде так, як раніше», — голос у голові звучить докірливо, але ти відмахуєшся від нього й тягнешся до тремтливої нитки тужливої надії, що ніби тягне тебе крізь груди на платформу. — «Інакше — не значить погано».

Роззираєшся довкола: першокласники, що туляться за спинами батьків; старші учні, які ховають усмішки в рукавах джемперів, — і всі вони прямують до платформи дев’ять і три чверті, з тою ж чарівливою нетерплячістю, що й завжди. Атмосфера нагадує святковий ярмарок: шумно, трохи хаотично, і водночас — так знайомо, так затишно.

Ти ловиш себе на думці, що справді сподіваєшся: запах нагрітого бруду і дитячий сміх допоможуть на якийсь час повірити, ніби світ не розколовся надвоє.

Ти проходиш крізь бар’єр — і тебе, як завжди, огортає хвиля знайомої магії. Довкруж розгортається строката метушня платформи дев’ять і три чверті. Повітря тремтить від гудіння паровоза й дитячого реготу; величний, червоний і блискучий, як карамельне яблуко, Гоґвортський експрес виглядає так само, як і завжди. Мить — і ти вдихаєш на повні груди, дозволяючи собі відчути: так, ось воно, повернення додому.

Батьки проводжають дітей, тримають за руки, дають останні настанови. Ти їм заздриш. Старші учні впевнено ступають у натовпі, вітаються, хтось махає тобі рукою — знайомі обличчя: Лонґботом, Лавґуд, Томас. Це справді трохи втішає. Наче минулі два роки були лише страшним сном, а зараз почнеться щось звичне, спокійне, контрольоване.

Але варто тобі на мить розслабитись — і ти опиняєшся серед групки першокласників. Вони стоять напівколом, витріщаються на тебе, немов на експонат у музеї, доки якась малявка не тикає на тебе пальцем, оголошуючи, що ти та сама подруга Гаррі Поттера й дівчина Рона Візлі. Ну, блять, пиздець. І починається: «Ви правда билися поруч із Гаррі Поттером?», «А Волдеморт справді…», «А Рон добре цілується?», «А це правда, що у вас залишилися шрами від…». Запитання сиплються одне за одним, гострі й нетактовні, наче дрібні стусани.

Ти намагаєшся посміхатися й відповідати на те, на що можеш. «Це ж діти», — кажеш ти собі. — «Їм просто цікаво». Але на довго тебе не вистачає. За кілька хвилин невпинного колупання у твоїх дитячих травмах ти відчуваєш, як кров приливає до обличчя, терпіння тріщить — і зрештою ти гаркаєш коротке, не надто чемне: «Фу, відчепіться!». Тиша накриває першачків, вони мружаться, наче від сонця, а ти, відчуваючи водночас провину й полегшення, рвучко заходиш у найближчий вагон.

Всередині пахне деревом і парою, у вузькому коридорі гомін стоїть ще гучніший. Ти ковтаєш повітря й повільно видихаєш: навіть якщо світ перевернувся, Гоґвортський експрес — той самий. А тоді йдеш шукати вільне купе, сподіваючись, що цього вистачить, аби витримати перший день.

Нарешті тобі щастить: останнє вільне купе. Ти з полегшенням прослизаєш усередину й зачиняєш за собою двері. Скриню піднімаєш на полицю для багажу, зітхаєш — невиявне закляття «подовжувач» на користь їй не пішло. На коліна ставиш клітку з твоїм літнім придбанням — тхором, якого ніхто не хотів купувати через жахливий характер. Це викликало у тебе нестерпну ностальгію за Криволапиком, тож вийти зі звіринця з пустими руками уже не видавалось можливим. Ти нарекла його Фуртуром: ім’я ніби саме прилипло, коли він у крамниці звіринця розірвав на клапті нову рукавицю продавця.

Демонічна сутність, закована в тілі пухнастого плеканця, невдоволено пискнула, коли ти відчинила дверцята клітки, але миттю вистрибнула тобі на коліна й згорнулася клубочком, наче саме це й було його планом від початку. Дивно, що від тебе він не тікає, не кусається — ніби відчуває: ти своя. Трохи тривожить, коли ймовірний очільник 26 легіонів духів ставиться до тебе, як до рідної, але маємо, що маємо.

Ти вмощуєшся біля вікна, впершись лобом у прохолодне скло. За склом натовп потроху рідшає: батьки востаннє обіймають дітей, витирають сльози, ще щось радять. За всім цим болюче й водночас затишно спостерігати, не беручи безпосередньої участі.

А тоді ти помічаєш щось зайве у пейзажі. Поодаль, на лавці, у тіні. Темна пляма серед яскравого, сонячного дня. Високий, занадто худий хлопець у чорній шапці, що натягнута ледь не до очей. Хто, на бога, носить шапку у вересні? На ньому — завелика футболка й вузькі джинси з діркою на коліні. Практично уся шкіра, яку ти можеш бачити, вкрита татуюваннями: переважно темними, та іноді прорізується колір. Ти уявляєш, що це птахи, квіти, друзки кришталю й уривки якихось написів — та з такої відстані важко сказати. Ловиш себе на думці, що хотіла б роздивитися, що на ньому зображено. Усе його тіло наче саме просить бути прочитаним, як книга, до якої ти не можеш дотягнутися. 

Значить маґл, мимохіть думаєш ти. Бо хто з чарівників, навіть напівкровних, на таке зважиться? Та й плеєр у руках видає його остаточно — він перемикає щось і відкидається на спинку лавки, доки голе коліно підстрибує у ритмі, якого ти не чуєш. Але ти не можеш спинитися, тож уявляєш, що це щось на кшталт Everything's Not Lost від Coldplay. Біля ніг — чорний чохол із гітарою. Інших речей з ним немає. Либонь він когось проводжає, хоча з поведінки й не скажеш. 

Бо ж сидить сам, наче відгороджений невидимим бар’єром від світу. Його обличчя майже нерозбірливе з цієї відстані, але в тому, як він сидить, є щось відлюдькувате, викличне. Люди проходять поруч, але кожен — надто швидко, по надто широкій дузі, щоб не торкнутися його присутності. Чи не потривожити. І він, здається, зовсім не проти.

Але ж ти — чомусь не можеш відірвати погляду.

Понад усе ти хочеш підійти й зіпсувати йому день. Зруйнувати атмосферу таємничості й недоторканості навколо. Нав'язати вочевидь небажану розмову.

Ґодрику, ти таке стерво.

Коли перон майже зовсім пустіє, він нарешті ворушиться. Ліниво, наче бездомний кіт, підводиться з лавки, закидає гітару на плече — і йде. Не просто йде, а простує саме у напрямку твого вагона. Цілеспрямовано. Серце підстрибує до горла й застрягає там. Невже він помітив, як ти витріщалася?

Чорт.

Чорт-чорт-чорт-чорт.

Ти різко відводиш погляд, і натрапляєш очима на хлопчика просто під вікном. Малий безпорадно тягне валізу, яка видається більшою за нього самого. Мерліне, хіба першокласники завжди були такими дрібними? Ти ж, певно, у його віці виглядала більшою… чи то ти просто пам’ятаєш себе сміливішою. Хто відправляє таких крихітних дітей далеко від дому? Думка тисне неприємно, як камінчик у черевику.

Доки ти розбираєшся зі світоглядними питаннями й комплексами виховательки дитсадка, хлоп із лавки підходить до дитини. Зупиняється, щось каже — і легко підхоплює валізу. Зачудовано слідкуєш за тим, як розписані чорнилом руки майже не напружуються, наче вона порожня. Малий здригається й випалює у відповідь щось різке, гостре, отруйне. Ти не чуєш слів крізь скло, але бачиш вираз його обличчя — злий, недоречний на такому янгольському личку.

Хлопець навіть не здригається, хоча ти вже авансом ображена за нього, лише стенає плечима й ставить валізу назад на плитку. Розпрямляється — і тоді його погляд впирається у твій.

Ніби автотроща.

Ніби злий рок.

Ніби він знав, де саме тебе знайти.

Обличчя безвиразне, порожнє, наче порцелянова маска.Таке збіса красиве.  І від цього по спині пробігає холодок. 

Бо ти нарешті впізнаєш його, хоча й не можеш осягнути розумом, що це дійсно він.

Адже це ніяк не міг бути Драко-мій-батько-почує-про-це-Мелфой.

Той самий Мелфой, який був твоїм шкільним хуліганом, слизеринською напастю й смертежером. Той Мелфой не має нічого спільного з маґлом із лавки.

Спогади підсовують обличчя з минулого: зарозумілий профіль, глузливий голос, холодні сірі очі, що так часто дивилися на тебе згори вниз. Ти не ненавидиш його — ненависть зотліла разом із війною, — але образа і злість досі живуть у тобі, пульсують у жилах при одному тільки погляді на нього. І водночас тебе марудить дивна цікавість: він має інакший вигляд — надто дорослий, надто виснажений, надто простий — і в цій зміні є щось, що притягує. Неспокійне тяжіння змушує серце затинатися, а подих коротшати, ніби твоє тіло не узгодилося з розумом.

Фуртур на колінах ворушиться, розплющує очі й вдоволено фиркає, посилюючи цей неприродний розсинхрон.

Ти намагаєшся пригадати, що чула про Мелфоя за останні два роки. У пам’яті спливає лише стаття у «Віщуні» з гучним заголовком і розмитою світлиною похмурого маєтку. Писали, що за два тижні після поцілунку дементором Луціуса, Нарциса Мелфой несподівано померла у власному домі. Обставини назвали дивними й невстановленими: одні говорили про загадкову хворобу, інші — про отруту, дехто навіть про давнє прокляття. А офіційна версія ЗМІ з цинічною легкістю оголосила це «смертю від туги за коханим». Ти й досі не знаєш, що з того було правдою, але уява мимоволі домальовує холодні коридори й жінку з пустим поглядом, що блукає ними сама.

Наче в уповільненій зйомці ти спостерігаєш за тим, як кутик Мелфоєвого рота повзе вгору, формуючи звичний однобокий вишкір.

Але ти не встигаєш застати його в усій красі, бо одночасно стається кілька речей: пронизливо свистить експрес, вагон сіпається й потяг повільно рушає; у двері купе стукають радісні Луна й Невіл; а Драко беззвучно лається й зникає з твого поля зору.

Це буде дуже веселий рік.

Драко

Ну охуїти. 

Ти ж зробив усе, що вони просили. Ти навіть жодного разу не поскаржився. 

Ти був таким, блять, хорошим і чемним хлопчиком-відбувайлом. 

Усе, чого ти хотів, це щоб від тебе від'їбалися. Але цього ж занадто багато, щоб просити.

Тож ти знову тут. У єдиному місці, де ти б не хотів бути більше ніколи. Гоґвортська школа чарів і чаклунства, трясця її матері. Чудово. Просто пиздато.

Вони вигнали тебе з власного дому й змусили два роки жити у маґлівському світі, позбавивши доступу до більшості статків. Ок, ти навіть зрадів. Маґли ж і гадки не мали, що ти заслуговуєш ненависті. Тобі навіть сподобалось. 

Тож, коли вони зрозуміли, що ти недостатньо страждаєш, тебе змусили ходити на обов'язкову терапію. Це добряче зіпсувало кілька місяців твого життя. Терапевт виявився нестерпним довбойобом і викликав у тебе лише два стани — палке бажання порізати його Сектумсемпрою і ще палкіше бажання вчинити акт самоспалення Зложаром. Аж доки він не виснажив тебе остаточно, вочевидь безповоротно пошкодивши мозок, й тепер ти навіть отримуєш збочене задоволення від ваших розмов. Щоправда, пане Що-ви-з-цього-отримали-Торнбрідж, ви ніколи про це не почуєте. Нізащо.

Коли й цього їм здалося замало, доля вирішила виплюнути тебе назад у замок, де стіни досі пахнуть кров’ю і попелом. І де всі дивляться так, наче на тобі клеймо. Хоча, ну гаразд, клеймо на тобі таки було.

Як минули твої два роки? Спочатку ти — «Дрейк» у пересічній кав’ярні «Пагін і зерно» на розі. Фартух, який смердить дешевими зернами й соєвим молоком; руки в опіках, як мапа поганих рішень. Ти шкодуєш, що Маґлознавство у Гоґвортсі викладали аж так хуйово, бо ти заледве даєш собі ради серед усієї техніки навколо, яку маґли вважають невіддільною частиною буденності. Ти переконаний, що власниця, яка називає тебе «сонечком» і платить готівкою в конверті, думає що у тебе якась затримка психічного розвитку й тримає тебе на роботі лише з жалості.

Ти знімаєш крихітну кімнату над пабом, де з-під долівки щоночі б’ється бас. Навчаєшся жити практично без магії, і без дзвінких, як монети, батьківських наказів.

Між пабом і кав'ярнею є тату-салон. Щодня, проходячи повз, ти заглядаєшся на ескізи у вітрині. Одного дня навіть заходиш. Показуєш понівечену руку майстру й питаєш, чи може він щось із цим зробити. Він пропонує забити Мітку чимось щільнішим і ти хапаєшся за думку просто залити передпліччя чорним. Майстер намагається тебе відмовити, але ти вважаєш це охуєнним рішенням. Аж доки не чуєш ціну за роботу. Добре, тобі доведеться знайти ще щось, окрім кав'ярні й, якщо там платитимуть бодай стільки ж, кілька місяців збирати гроші.

Однак тепер ти маєш якусь мету.

За кілька тижнів ти натрапляєш на оголошення, що у магазин музичних інструментів потрібен продавець. Кандидат мусить уміти грати бодай на чомусь. Ось як стали тобі в пригоді всі ті приватні уроки гри на фортепіано й віолончелі, на яких так наполягала твоя мати. Упокой Господь її душу. З цією думкою ти йдеш на співбесіду. Чи варто згадувати, що твоє уявлення про магазин музичних інструментів кардинально відрізнялось від того, як його собі уявляють маґли? Але, певно, ти мав досить нужденний і відчайдушний вигляд, бо власник зжалився над тобою, й тепер ти — «Ді», який раз на два дні мінімум вісімнадцять разів за зміну слухає, як худі й прищаві підлітки намагаються зіграти Smoke on the Water від Deep Purple.

Досить швидко ти зненавидів цю пісню. Однак, не те щоб у магазині була черга з покупців, тож ти розважався тим, що опановував гру на гітарі. Це не зайняло багато часу. Згодом ти став розважатися тим, що вигадував власні мелодії. Це зайняло твій неспокійний мозок й зменшило загальний рівень ненависті, яку ти намагався безперестанку запхнути якнайглибше.

Що значно ускладнило це завдання, так це щотижневі зустрічі з Торнбріджем. Психотерапевтом маґлівського походження із чистими нігтями й терплячим голосом. «Що ви з цього отримали?» — його улюблене питання.

Нічого.

Свободу.

Ні-чо-го.

Перші сесії ти кричиш і шлеш його нахуй. Його і Міністерство. Потім мовчиш, доки він годину п'є чай, або впорядковує папери. На четвертій сесії ти говориш. Мало й ображено. Але Торнбрідж має такий вигляд, наче ти зробив щось вдатне, розтуливши рота. Фу. Жалюгідно. Ще через кілька сесій ти починаєш жалітися цьому марнославному вишкребку на всю несправедливість буття і, з якоїсь неосяжної причини, просто не можеш стулити писка. Про сни, після яких ти хочеш померти. Про гнів, який підступає до горла солоний, як морська вода. Про неї, яка виринає у кожному клятому спогаді — чужа, непрошена, але невитравна. Про фантомний біль у старих шрамах, від яких в тебе між лопатками свербить так, що хочеться роздерти шкіру об одвірок. Торнбрідж робить нотатки, ти вдаєш, що тобі похуй. І тільки інколи ловиш себе на тому, що чекаєш наступного четверга.

Ще — аврори. Підзвітність, перевірки, папірці. 

«Поводьтеся чемно, пане Мелфою». 

Йдіть нахуй.

«Не провокуйте конфліктів, пане Мелфою».

Та я, блять, приклад миролюбства.

«Не торкайтеся темної магії, пане Мелфою». 

Я не пам’ятаю, коли востаннє чарував щось серйозніше за Акціо чи Аґваменті.

«Не пропускайте терапію, пане Мелфою». 

Від-ї-біть-ся.

Ти киваєш. Усміхаєшся. Робиш каву. Продаєш дітям гітари. Ходиш на терапію. Не спиш ночами. Бухаєш. Хочеш померти.

Нічого з цього не спрацювало.

Тож ось ти тут. Платформа дев’ять і три чверті ковтає тебе, мов розлючений кит, і випльовує в шум і перезбудження. У Гоґвортському експресі повно незнайомих облич і ще більше — тих, кого ти волів би не бачити. Ти тримаєшся окремо й тихо. Залишаєшся тверезим. На диво. Ти вважаєш, що це вартує Ордена Мерліна третього ступеня, хоча ніхто довкруж не поділяє твоєї думки. Ці невдахи ні чорта не розуміють.

Велика зала — як завжди непробачно велична. Стеля — у зорях, свічки — в повітрі, шурхіт мантій — як хвилі. Біля входу — нова мармурова плита з іменами тих, кого тут більше немає. Ти читаєш два-три прізвища і відвертаєшся. Дорогоцінний біль — ти плекаєш його і культивуєш, аби не забувати, що ти причетний до руйнування чогось такого прекрасного, як світ.

Першокласники сіпаються під Капелюхом, ніби їх змушують відповідати за власну карму. Ти вже чув цю пісню — буквально — сотню разів. Слизерин, Ґрифіндор, Гафелпаф, Рейвенклов — старий спектакль із новими акторами. Тебе нудить від ритуалів, що вдають із себе нове життя. Ти сидиш, спостерігаєш, і відчуваєш на собі погляди — липкі, як свіжий мед. «Смертежер». «Зрадник». «Красунчик». Виберіть вже щось одне, довбні!

І тоді — свербіж. Ґрейнджер. Твоє персональне прокляття — жива, втомлена, небезпечна. Вона дивиться на тебе через стіл — довго, некультурно. Ти відчуваєш цей погляд фізично, як відчував його на пероні. Так дивляться на загадки, які мусять розгадати до реченця. Це одночасно дратує і змушує чепуритися. Вона завжди викликала у тебе цю дивну дихотомічну реакцію. У скронях дзижчить, у пальцях — дрібний струм. Не зараз. Ти відводиш погляд першим — так, Ґрейнджер, ти перемогла, нічого нового.

Святкова вечеря — їжа, що не лізе в горло. Розмови, яких не існує. Порожнеча, яка дає тобі дивне полегшення, аж доки…

— Панно Ґрейнджер, пане Мелфою, зайдіть після бенкету до кабінету директорки, якщо ваша ласка…

Це не звучало як пропозиція, від якої ти можеш відмовитись.

Якого хуя?

Чого хоче ця стара кішка?

Чи встиг ти когось образити за цей короткий час?

Чи Ґрейнджер вимагала твого виключення?

Це було б логічно. Ти б, на її місці, так і зробив. Але ти не на її місці, а на своєму ти в цій їбаній школі не з власної волі, тож навряд тебе можуть вигнати. Хоча, вона ж героїня війни. На відміну від тебе. Чи значить це, що тобі час вирушити прямо в Азкабан?

Ти сподіваєшся, що ні.

Кліпаєш — і приходиш до тями у кабінеті директорки. Чи справді ти такий тверезий, як бідкався? Чи ви вже вели якісь розмови? Ти щось казав? Тобі краще зібратися, але її близькість робить завдання майже неможливим. Голосом, яким відкидають атаки, Макґонеґел виголошує твій вирок:

— Пане Мелфою, панно Ґрейнджер. Цьогоріч я вирішила призначити вас старостами школи. Враховуючи реконструкцію гуртожитків і нові правила дружності — у вас будуть окремі покої, сумісні. Чіткий розклад патрулів. Спільні обов’язки. З завтрашнього дня ви двійко — мої очі й вуха в цій школі.

Ти ковтаєш лайку, що рветься на волю. Тобі навіть вдається щось на кшталт усмішки.

«Поводьтеся чемно, пане Мелфою».

— Абсолютно чудово, професорко, — кажеш тоном суцільної пошани, який тренував усе дитинство. — Я саме мріяв про додаткові обов'язки та сусідство з… почуттям провини. Красно дякую.

Ґрейнджер поряд повільно моргає й, вочевидь, не має необхідності уникати конфліктів:

— Я — не у захваті, директорко. Чи можу я якось уникнути цих обов'язків? Я б воліла просто поринути у навчання.

Очі Макґонеґел блищать гумором і холодним розрахунком, хоч губи залишаються тонкою лінією.

— Робіть, що треба, і робіть це разом. Ваші речі уже доставили у покої. Северус буде таким люб'язним, що проведе вас. Вільні. 

Ти не впевнений, чий вираз обличчя втілив більше зневаги — Снейпів чи Ґрейнджер.

У коридорі ви майже врізаєтесь одне в одного. Відстань — нещасні два кроки, але здається, ніби це вузька стежка над прірвою. Попри те, що розумом ти розумієш її небажання дихати з тобою одним повітрям, емоційно її огида тебе ображає.

— Не починай, Ґрейнджер, — бурчиш ти першим. — Я — чудовий сусід. Тихий і охайний. Переважно. Точно кращий за будь-кого з ґрифіндорської вежі.

— Дякуватиму Мерліну щоденно за таку ласку, — її голос рівний, але в зіницях — блискавка. — Краще б тобі дійсно бути чемним, Мелфою, бо я не терплю порушників режиму. І не збираюся зносити твої вибрики.

— Тобі стане до смаку мій характер, — кидаєш недбало. — Він, знаєш, як старе вино. Терпкий, але зігріває.

— Терпкість — це не смак, Мелфою.

— Скажи ще, що умамі — не смак, селючко.

Вона пускає очі під лоба так театрально, що навіть Северус на портреті цокає. 

— Цк. Якщо ви закінчили, панове старости, то прошу за мною, — тягне він і зникає з однієї рами, щоб з'явитися в сусідній.

Тобі смикається між лопатками — дивна стара реакція тіла на неї, яку ти так і не навчився контролювати. Ти відступаєш. Згортаєшся. Вона проходить повз, і повітря на мить стає щільнішим. Ти робиш абсолютно зайвий вдих і затримуєш дихання.

Спільні покої старост — модернізована, стерильно-охайна вітальня зі свіжою штукатуркою, запахом вапна і полірованої деревини. Книжкова полиця, яка аж проситься під її пальці; килим із високим, хоч і протертим ворсом, що шурхотить під чоботами; вікно з вузькою кам’яною банею, де у шибках тремтять відбитки свічок. Обіч вітальні двері у дві спальні, дві шафи, два столи, один камін, один диван, два крісла. Ти кидаєш гітару на диван — та ляскає струнами, ніби огризається. Вибач, крихітко, важкий день. Вона ставить бісерну сумку акуратно попід стіну, але звук однаково такий, наче в тій сумці пів світу. 

На камінній полиці — маленький срібний дзвіночок. «Для позапланових інструктажів», — пояснює записка. Ти уявляєш, як Макґонеґел, не підіймаючись зі свого стільця, викликає вас двох серед ночі. Прекрасно.

— О дев’ятій у нас перше патрулювання, — каже Ґрейнджер, уже розкладаючи книги у бойовий порядок. — Маршрут — коридори третього поверху й сходи до бібліотеки. Я складу графік, ти погодиш.

— Як накаже панна, — стенаєш плечима. — Я підпишу все, що не містить слів «рабство», «геноцид» і «вбивство». Випробувальний термін, знаєш...

Це був досить самопринизливий жарт, але очевидно невдалий.

— Вдячна за щедрість, — сухо відрізає вона і це все, що ти отримуєш.

Мирний договір на тонкій кризі.

У цей момент з її кімнати на світло вилазить клубок темного хутра з очима-намистинками та занадто розумною світлою пикою.

Тварюка зістрибує на підлокітник і, влаштувавшись, дивиться на тебе без жодної поваги.

— Це що за… — ти зводиш брову.

Тварюка шипить і наїжачується.

— Фуртуре, — воркує вона, беручи почвару на руки та вмощуючись на кріслі, — будь чемним хлопчиком.

— Фуртур, серйозно?

— Так, — вона м’якшає на півтону. — Мій тхір.

Ти криво всміхаєшся.

— Твій тхір звучить так, ніби заслуговує окремого розділу у «Фантастичних звірях». Ім’я з Гоєтії? Фуртур — могутній граф пекла, який може розпалювати любов, викликати бурі та виманювати таємниці, хоча й не завжди каже правду. Дуже поетично. Передай цій демонічній сутності, що мене якось перетворювали на тхора — досвід сумнівний, але я пережив. Якщо він псуватиме мої речі — пекло здасться йому ліпшим варіантом для життя, аніж ця вітальня.

Фуртур невдоволено фіркає, наче затверджує пакт ненападу, і перекочується в клубок на її колінах.

— Ти знаєш Гоєтію? Хіба вона не маґлівська?

Ти гикаєш і драматично вказуєш рукою на всього себе.

— Дуже маґлівська. Ти не уявляєш, скільки блекметалу посилається на Гоєтію. Це, знаєш, професійний обов’язок, знати такі штуки. А батьки навчили мене серйозно ставитись до обов’язків.

Вона підіймає очі:

— До речі… що ти слухав на пероні? Coldplay?

— Що, ці шмарклі? — ти закочуєш очі. — Я не настільки деградував, Ґрейнджер.

— Тоді що?

— Iron Maiden. Новий альбом.

— Тобі подобається Iron Maiden?

— Я такого не казав, розумако. Не перекручуй.

— Навіщо тоді слухав?

— Тому, що в них вийшов новий альбом, — повільно, чітко, ніби вона дурна. — Я ж тобі щойно сказав. Ти що, за два роки отупіла?

Повітря вмить холоне. Вона стискає губи, притискає недодемона до грудей надто акуратно.

— Зрозуміло, — тихо каже. — Працюй зі своїм графіком сам. І зі своїм характером теж. Попатрулюємо окремо.

Що ти такого сказав?

Ґрейнджер підхоплює Фуртура, той обурено скиглить, й за мить двері її кімнати клацають клямкою.

Тиша розтягується, як струна над грифом.

У вухах знову дзвенить, ніби десь кричить кажан. Ти люто зажмурюєшся, намагаючись заспокоїтись. Неймовірно тягне випити. Або закурити. Або і те, й інше.

Це буде дуже веселий рік.