Work Text:
Драко ніколи не помислив би, що діло таки дійде до цього. Ось він, вночі, стоїть посеред лісу і проводить ритуал виклику. П’ять років тому він не міг собі й уявити, що його ідеальне життя зруйнується. Чотири роки тому він ніяк не міг усвідомити, що його дружина померла не природною смертю, а була вбита. Три роки тому він не міг змиритися з тим, що всі його пошуки та розслідування не приносять результату. Два роки тому він не міг повірити, що у момент, коли він уже ладен був здатись та змиритись, убивця знову зруйнує ті крихти норми у його житті. Рік тому він вирішив, що його життя вже нічого не вартує. Але ось, у цю саму мить, він тут викликає демона, аби нарешті помститися, або все-таки загинути.
Ще раз окинувши оком проведені на землі лінії, що виднілись під проблисками місячного світла, Мелфой, глибоко вдихнувши, рушив у центр. Зайнявши місце та здійнявши паличку, аби запалити розставлені свічки, він узявся промовляти старовинні слова заклику. Мова була грубою та складною, але він добре справлявся. Бо ж мав лише один шанс і жодного права на помилку.
Полум’я свічок палахкотіло все сильніше і сильніше, вітер навколо здіймався, завиваючи, піт проступав на чолі, стікаючи дрібними цівками по скронях. Він відчував, як тиск ледь не трощить кістки, аж Драко заледве зміг дістати кинджал та приставити до оголеного передпліччя. Коли вогонь перекинувся на лінії, висічені на землі, танцюючи навколо нього в химерному танці, чоловік порізав руку, проливаючи кров, і вимовив останні слова:
— Я молю про здійснення мого бажання.
Свічки різко згасли одна за одною, наче хтось задув їх на святковому торті, залишаючи чоловіка посеред вогняних ліній. Коли потухла остання свіча, кров, що пролилася з його руки додолу, почала здійматися вгору, і краплі її формувалися між собою в постать, збільшуючись у розмірах та формах, допоки перед ним нарешті не постав демон бажань. А точніше — демониця.
Її довгі, буйні каштанові пасма, у світлі вогню де-не-де відблискували золотом і спадали пишними кучерями по оголених плечах до талії, прикриваючи жіночі перса. Очі були темніші за ніч і зорили прямо на нього, наче цілили углиб Мелфоя, вдивляючись у саму душу.
Драко, не зводячи з неї погляду, повільно зняв із себе мантію, і простягнув демониці. Та забрала її таким же неквапливим рухом, зачіпаючи його шкіру кігтями. Накинувши на себе чоловічу річ, вона нарешті торкнулася голими ступнями землі й, одним помахом руки, знову запалила всі свічки.
— Ну що ж, розкажи мені, Драко Мелфою, про своє найзаповітніше бажання.
Він чотири роки знав, чого саме хоче. Він неодноразово репетирував, що і як саме він скаже, якщо ритуал виклику пройде добре і він зможе загадати своє бажання. Але, прямо зараз, у цю саму мить, чоловік не міг промовити ані слова, наче набрав повен рот води. Демониця, яка і далі міцно тримала його в лещатах свого погляду, лише криво всміхнулась. Від такого вигину губ його дрижаки пробрали, бо було в ньому щось до болю знайоме.
— Я розповім тобі умови, поки ти ще раз все обдумуєш, — промовила вона хрипко. — За виклик мене ти вже сплатив кров’ю, але, за виконання свого бажання ти маєш укласти зі мною контракт, адже ніщо в цьому світі не дається задарма.
— Чого ти хочеш? — запитав Драко.
— Нічого такого, чого б ти не зміг мені дати, любий, — усміхнулась демониця. — Але ти маєш знати, що є табу в бажаннях.
— У книзі про них не писали, — спантеличено відповів чоловік.
— Тому я люб’язно готова про них розповісти. По-перше, ми — демони, доволі могутні створіння, але навіть нам не під силу повернути людське життя. Я можу повернути оболонки твоїх дружини та сина, але не більше. Підняти з мертвих тіла, не є великою проблемою, але їхні душі... — вона стенула плечима, наче говорила про погоду, а не про найрідніших йому людей. — По-друге, я не можу створити щось із нічого. А по-третє, ти не можеш попросити більше бажань. І, Драко, це не загальне табу, але моє власне, — промовила демониця враз дуже владним голосом, — ти не можеш побажати власної смерті.
Від подиву, його брови різко підскочили, а долоні зопріли. Як вона…?
— Драко-Драко-Драко, — промовила вона раптом лагідним тоном, роблячи до нього крок, стаючи впритул, — я бачу твою душу наскрізь, я знаю все про тебе.
— Тоді ти вже знаєш, чого я бажаю.
— Звісно знаю, — насмішкувато промовила демониця, — але правила такі, що ти маєш озвучити своє бажання при укладанні контракту.
Мелфой важко зітхнув, проводячи закривавленою долонею по маківці, заплямовуючи платинові пасма. Здавалось би, тепер вибір очевидний, але чомусь, чи то совість, чи то страх досі не дозволяли йому озвучити найзаповітніше. Та час минав, і він мусив зробити хоч щось, аби всі ці роки, всі зусилля не були даремними.
Розправивши плечі, чоловік нарешті простягнув руку до демониці, промовляючи:
— Я хочу укласти угоду!
Вхопившись за його передпліччя, вона встромила кігті у шкіру, пускаючи більше крові.
— Загадуй, Драко Мелфою, — прошепотіла.
— Я бажаю, аби ти знайшла вбивцю моїх дружини та сина.
— І це все? — запитала вона якось загадково. — Я думала, що ти бажатимеш помсти.
— Це правда, але вони не пробачать мені, якщо я сподоблюсь тому, хто відібрав їхні життя. Якщо я знатиму хто це, то далі впораюсь самотужки.
— Як побажаєш. Натомість, коли твоє бажання буде виконане, ти звільниш мене.
На секунду в ньому заграли сумніви, але відступати вже було пізно.
— Я приймаю твої умови, — чітко промовив Мелфой.
— Тоді варто скріпити угоду.
Спочатку це був ледь відчутний доторк губ до губ, який він міг сприйняти всього лише за подих вітру, якби її темні очі не були так близького до нього. Але потім, чи за його мимовільної та незрозумілої примхи, чи то все-таки за задумом демониці, губи розтулились, переплітаючись між собою, язики сплітались у дикому танці, при цьому не розриваючи зорового контакту.
— Я повернусь, коли виконаю твоє бажання, — прохрипіла вона в його губи, після чого зникла разом із полум’ям свічок, наче її ніколи тут і не було.
*****
З тієї ночі, коли Драко уклав угоду з демоницею, минуло чимало часу, але від неї не було жодних звісток. Його тривога та сумніви зростали з кожним днем. Коли ж почалися осінні дощі, апатія остаточно накрила його. Ельфи тільки й встигали прибирати порожні пляшки з-під алкоголю, щоразу розчаровано хитаючи головою, переконані, що Драко не завважує такої реакції в своєму сп’янінні, коли відмовлявся від будь-якої їжі.
Посеред чергової такої ночі вогонь у незапаленому каміні раптом почав повільно розгорятися, допоки не розрісся в полум’я, переміщуючись у центр кімнати та формуючись у вже знайому постать. Спочатку, у невірі, Мелфой хибним чином все списав на алкоголь, вважаючи, що йому примарилось на фоні відчайдушності. Але, коли фігура не зникала ні за хвилину, ні за дві, зрозумів, що демониця нарешті явилася, щоб виконати умови їхнього контракту.
— Ти нарешті, вирішила з’явитися, — іронічно, але з гіркотою в голосі, промовив Драко. — Виконання мого бажання навіть у демона забрало чимало часу.
— Не зовсім, — хрипко промовила демониця, — дізнатися те, що тебе цікавило, не зайняло багато часу, але мені ще треба було завершити всі свої попередні контракти, щоб ти зміг мене звільнити.
— Гаразд, — сказав Мелфой, після чого зробив великий ковток вогневіскі з майже пустої пляшки. — То хто ж убивця?
— Ти досі впевнений, що лише це тебе цікавить?
— ...так, — після секундної заминки відповів чоловік.
На це демониця лише скривилася та закотила очі, наче ніяк не могла зрозуміти прийнятого ним рішення. Частково, Драко досі й сам не міг цього зробити, але правильна, моральна частка його, що ще залишилася, нашіптувала зсередини, що це правильно.
— Його звали Том Редл, багато років тому він намагався захопити магічний світ під ім’ям — Волдеморт, або, як кликали його прибічники — «Темний Лорд». Твої батьки відмовились приєднуватись до нього, тож, у помсту всім, хто його не підтримав, Том підіслав у Маєтки артефакти, які вбивали членів сімей таким робом, що скидалося на природні смерті.
— Чекай, — скинувши руки та сівши рівніше, прохрипів Мелфой. — Як це взагалі можливо? Я знаю про Волдеморта та про відмову моїх батьків, це було ще навіть до мого народження, та й цей псих давним-давно сконав. Чому це почалося саме п’ять років тому? Чому це ніяк не вплинуло на мене? ЧОМУ НЕ Я!? — проревів Драко, відкидаючи пляшку та різко підіймаючись на хитких ногах.
— Цих деталей я не знаю, — спокійно відповіла демониця, продовжуючи дивитися на нього байдужим поглядом. — Це не входило в умови контракту, я й так дізналася більше, ніж від мене вимагалося.
Неочікувано усі вікна розбились, скло у кімнаті розліталось друзками навсібіч, перетинаючись між собою у химерному бойовому танці. Мелфой знав, що це його внутрішні емоції призвели до такого великого сплеску безпаличкової магії, але, чомусь, тепер нещодавнє нерозуміння, почуття та рій думок почали згасати, наче останні жарини на вуглинах. Йому ставало байдуже, повна зневіра огортала його душу і лише одне питання в голові: «Для чого це все?». Ось так Драко та демониця стояли посеред всього цього хаосу у повній апатії до того, що відбувається. Коли ж вир зі скла припинив буянити по кімнаті, лишився лише монотонний звук крапель, що розбивались об підлогу.
— Я так розумію, що зараз буде слушний час, аби мене звільнити, крові вже більш ніж достатньо, — порушила тишу демониця.
— Якщо ти так вважаєш, — монотонно відповів чоловік, насправді навіть не осмислюючи сказаних нею слів чи факту того, що з багатьох порізів на його тілі, сочиться багряна рідина.
Демониця не то підійшла, не то підпливла до нього, за лічені секунди опиняючись впритул до Мелфоя. У її темних очах відбивалось полум’я свічок, а потім той самий вогонь вже був навколо, знищуючи усе довкруж них.
— Промовляй за мною, Драко, — прохрипіла вона. — Omnibus regulis et condicionibus observatis, omnia sanguine meo aspergens et omnia igni exponens, huic daemoni vincula removeo, ut nemini amplius serviat et similis mihi fiat usque ad finem dierum meorum.[1]
Як тільки останнє слово злетіло з вуст чоловіка, демониця підійняла його руку та впилась у один з порізів, всмоктуючи кров, а опісля поцілувала, глибоко, даючи йому спробувати смак власної крові. Коли вона відсторонилась, увесь вогонь перекинувся на її тіло, пожираючи його дотла. А потім, наче фенікс, жіноча фігура постала з попелу вся в сажі та синцях.
— Тепер ти отримала свою плату, — промовив Драко. — Ти стала людиною.
— Яке буде моє ім'я? — запитала жінка.
— Ти можеш обрати його сама. Ти проіснувала, мабуть, не одне століття, тож маєш знати багацько і матимеш з чого обрати.
— Але я б хотіла, щоб ім’я мені дав той, хто зробив мене людиною, — наполягала вона.
Придивившись до жінки, що постала перед ним, не приховуючи вже вкотре своєї наготи та не соромлячись її, він незацікавлено промовив:
— Близиться до зими, тож ймення буде тобі Герміона.
POV Герміона
Я завжди його кохала. З тієї першої миті, коли випадково побачила, і дотепер. Навіть коли він одружився, навіть коли в них з’явився син, навіть коли він взагалі не знав про моє існування. Але я хотіла, щоб він був лише моїм. Щоб він дивився на мене очима, сповненими любові, яку він дарував Асторії, я хотіла подарувати йому сина, і щоб він піклувався про нього як про Скорпіуса.
Я хотіла вбити лише Асторію, бо тоді місце біля нього, яке я могла б зайняти, звільнилося б. Та Скорпіус був таким великим нагадуванням про його дружину, тому він теж мусив зникнути з нашого шляху.
Моє ім’я Герміона, сьогодні я стану новою місис Мелфой. Я отримала його — Драко Мелфоя. Тепер він мій. Неважливо, якою ціною.
[1]Дотримавшись усіх правил і умов, окропивши все своєю кров’ю та піддавши все вогню, я знімаю кайдани з цього демона, щоб він більше нікому не служив і став таким, як я, до кінця моїх днів.