Archive of Our Own ^beta

Chapter Text

Лондон, Пікаділлі

Людний зал кафе-ресторану

Десята година, нуль хвилин

(Сем)

***

Його Сем помітив одразу.
Не так багато рудих тинялось по барах у Лондоні.

Чомусь Сема завжди захоплювала ця масть — ніби ляльки, яких дбайливий майстер розфарбував сонячними кольорами з їх смішними веснянками, що так легко вигулькували на шкірі. Та й Семові завжди подобались високі хлопці.

Майкл був скоріше виключенням з правил, першим та єдиним з усього ряду безликих коротких зв'язків із порожніми шаблонами, схожими один на одний.

Цей хлопець був високий, але, на семів не дуже тверезий погляд, надто худий — з тонкими пальцями та довгою гусячою шиєю, у темно-зеленому светрі під горло та чорних джинсах він увесь здавався наче витягнутим.
Але він був гарним. Не по-юнацьки гарненьким, а якось загалом, неправильно.
Риси, що у розбрат виглядали не надто привабливо — різкі, навіть дещо суворі - вдало поєднувались на його обличчі. Дивним чином він не виглядав похмурим, навіть коли звів на переніссі брови, роздивляючись щось у телефоні, поки вішав своє пальто біля входу.

Та головним було не це.

Сем завжди легко вираховував людей, які займались чимось фізичним, бо вони помітно краще володіли своїм тілом.
Деякі були схожі на стиснуту пружину, що от-от розвернеться — вони зазвичай погано тримали себе в руках і були вуличними бійцями. Деякі ходили так, наче танцювали, і в них ховався діапазон від ніжної квітки до білої акули. Деякі тримали поставу, наче щойно вийшли з королівського палацу.
Кожного з таких людей Сем зазвичай роздивлявся і вгадував, когось пропускав повз, з кимось знайомився, когось із них вбивав. Та ще жодного разу не помилився у висновках.

Рудий незнайомець перетікав з одного руху в інший, наче механізм із прорахованою траєкторією, в якому кожна деталь була підігнана до свого місця. Семів досвід казав, що так поводяться люди, для яких рух був невід'ємною частиною життя — професійні танцівники чи спортсмени. Сем навіть припустив би контактні види спорту, але цілі вуха та ніс і доглянуті руки незнайомця натякали на більш творчу природу.

Та дещо все-таки вибивалось, муляло семове набите око непомітною невідповідністю.

Чоловікові на вигляд було років тридцять п'ять, його простий одяг виглядав не дешевим, а на лівій руці красувався старомодний механічний годинник. Він присів за один з небагатьох вільних столиків у кутку, і офіціантка передбачувано одразу ж кинулась до нього.

Сем сховав посмішку у келиху з шампанським, спостерігаючи, як дівчина намагається причарувати клієнта, котрий лишень коротко посміхнувся, відповівши на вітання, та зробив замовлення, не заглядаючи в меню. Він явно не був налаштований на бесіду чи флірт, тому, кивнувши на якісь слова офіціантки, байдуже повернувся до свого телефону. Розчарована дівчина відвалила, але з надією пару разів обернулась, перед тим як зникнути на кухні.

Сем відкинувся у своєму кріслі, відсьорбнув з келиху та продовжив вивчати незнайомця, ані трохи не соромлячись того, що відверто витріщався. Алкоголь робив його нечутливим до соціальних норм.

Отже, гарненька офіціантка незнайомця не зацікавила.

Сем звернув увагу на те, як той несвідомим рухом потер подушечкою великого пальця підмізинний, там де зазвичай люди носять обручки. Гуляє, поки дружина не бачить? Чи, може, щойно розлучився? Не те, щоб у Сема були якісь упередження, але він би не сказав, що рудий незнайомець схожий на гея. В ньому не було звичної легкості чи виклику, що завжди кидались у око при пошуку випадкових партнерів.
Цей явно нічого не шукав і не намагався роздивитись людей у залі.

Через кілька хвилин офіціантка винесла йому чашку і невеликий чайник. Незнайомець вдячно кивнув, але навіть не кинув оком на її декольте, коли вона нахилилась біля нього, розставляючи посуд та наливаючи чай.

Сем додав у келих шампанського з майже спорожнілої пляшки та зробив пару ковтків.

Цікавий персонаж, наче імунний до чужого погляду.
Самого Сема вже давно б кусали за шию мурашки, якби на нього хтось так палив.

Нарешті, незнайомець закінчив клацати у телефоні та відклав його на стіл, потягнувшись за чашкою. Він відпив свій чай і повів розсіяним поглядом навколо, неминуче зіштовхнувшись із Семом очима.

Нарешті.

Очі в нього були світлі. Блакитні, зелені чи, може, сірі - у теплих бліках ресторанних ламп було не зрозуміло, та це й не важливо. Погляд у незнайомця повністю відповідав рисам обличчя — не надто приязний і гострий.
Сем вже майже схилився у висновках до контактного виду спорту, аж тут незнайомець, заінтригований пильною увагою, трохи підняв брови. У цьому жесті не було виклику, лише невинна цікавість, що одразу зробила різке обличчя трохи молодшим.

Сем посміхнувся і відсалютував келихом. Ваги у його голові знову схилились більше до творчої діяльності.
Рудий незнайомець на мить завагався, кліпнувши очима, потім ніяково посміхнувся у відповідь, але, на жаль, утримувати погляд не став і опустив його в чашку, зробивши черговий ковток.

Сем трохи розчаровано зітхнув.

Шкода, він би не відмовився дізнатись чи усюди цей незнайомець рудий.

Однак, відкриття не змусило Сема перестати витріщатись. Затуманений алкоголем розум потребував абсолютно непотрібних відповідей, намагаючись максимально змістити фокус із купи проблем, що висіли над головою Сема, наче дамоклів меч.
Частково він розумів, що наривається на конфлікт, або, як мінімум, приносить людині дискомфорт своєю пильною увагою, але Семові було безсоромно та глибоко похуй на чийсь дискомфорт, окрім свого власного.

Що не забарилось проявитись, коли до нього за столик раптом підсів чоловік та приязно поцікавився, як його справи. Сем відірвався від свого спостереження, окинув небажаного гостя поглядом, не помітивши нічого, що б могло зацікавити, та порадив йому шукати щастя деінде ще. Чоловік ніяково знемжився, його посмішка зів'яла, наче суха квітка, і він якомога непомітніше пішов.

За інших обставин, Сем би так не вчинив, йому не подобалось шкодити людям, які не хотіли нашкодити йому, але саме зараз він був роздратований тим, що його відволікли.

І алкоголь.
Це все був алкоголь.

Коли Сем знов повернувся поглядом до свого незнайомця, той уважно спостерігав за невдахою, що, після провального підкату до Сема, намагався пробратись до виходу крізь групу людей біля ресепшену. Коли невдаха пішов, незнайомець ще якийсь час дивився на зачинені двері і, про щось розмірковуючи, потер кісточкою вказівного пальця під нижньою губою.

А потім раптом глянув прямо на Сема.

Сем застиг, наче олень в світлі фар, не донісши до рота келих, намагаючись зчитати цей дивний погляд. Але не зміг побачити там ані запрошення, ані виклику, ані насмішкуватих бісиків. Тож він все-таки ковтнув шампанського і знову відсалютував келихом без особливої надії на успіх.
Та цього разу незнайомець піддався на провокацію, схиливши трохи голову вбік і опустивши повіки, сором'язливо посміхнувся ніби самому собі. Це наче перемкнуло в ньому якийсь тумблер, компенсувавши разом усі різкі риси та гострі кути.

Оце вже діло.

Сем відчув на своїх губах широку майже хижу усмішку.
Можливо, і не відкритий гей, але точно зацікавлений.

Тим часом, телефон незнайомця ожив і засвітився, тож він заглибився у написання якихось повідомлень. Його обличчя стало зосередженим.

Дружина питає, де він пропав? Чи, може, хтось, з ким він мав зустрітись, повідомляє, що не прийде?

Сем побачив, як руда брова незнайомця трохи смикнулась вгору, ніби він прочитав нісенітницю, а пальці вільної руки кілька разів нетерпляче вдарили по стільниці.
Ого, хлопчика хтось дратує.
На цій ноті Сем вирішив втрутитись, бо хтось, хто б там не відписував незнайомцеві, ризикував зіпсувати семів тільки-но налагодившийся вечір.

Так не чесно, він надто довго виглядав рибину, щоб отак просто її впустити.
Загалом, Сему було невластиво прикладати якісь зусилля для разового сексу, але цей екземпляр здавався цікавішим за інших, тож краще б йому бути вартим витраченого часу.

Підхопивши напівпорожній келих, Сем підвівся та пішов через заповнену залу. Він відчував, що трохи перебрав, але не настільки, щоб мати проблеми з координацією. Біля столика незнайомця, Сем перебільшено хитнувся та перелив трохи шампанського на його руку з телефоном. Рідина плеснула на темно-зелений рукав светра, лишаючи невеличку пляму. Семові було трохи шкода дорогу річ, проте, зовсім не шкода спостерігати за тим, як незнайомець різко відсмикнув руку, струшуючи краплі.

- Вибачте, вибачте, - поспішив Сем, мимохідь торкнувшись пальцями чужого плеча. - Я такий незграба.

- Нічого, - м'яко відповів незнайомець, піднявши на Сема погляд та відклавши телефон екраном вниз. - Я все одно збирався купувати новий.

Очі в нього виявились зелені, а голос тихий та хрипкий із суто британською вимовою.
Сем подумки дав собі п'ять за гарне попадання. Цей точно не їбатиме мізки якоюсь маячнею про доленосну зустріч, як італієць, з яким Сем мав нещастя сплутатись у клубі минулого тижня.

- Дозвольте компенсувати, - ввічливо запропонував він.

Незнайомець смикнув бровою.

- Светр?

О, дехто хоче пофліртувати.
Сем задоволено всміхнувся.

- Моральну шкоду. Можу я запропонувати щось випити?

- Я не п'ю.

- Який жаль. Може, чаю чи кави?

Та незнайомцеві вочевидь набрид цей пінг-понг і він пирхнув.

-Ти ж не каву мені підійшов запропонувати.

Чудово, тож ніяких обхідних маневрів. Цей рудий подобався Сему все більше.

- Не хотів, щоб ти ніяковів, - чесно відповів він. За роки потихеньку вчишся не злякати особливо привабливу здобич.

- Тоді, може, не нависатимеш? - могло б прозвучати погрозливо, якби не заграваюча посмішка та короткий жест пальцями на пустий стілець поруч.

Зі смішком Сем приземлився на стілець.

- Ти ламаєш усі шаблони, - пирхнув він, ставлячи бокал на стіл.

Незнайомець здивовано схилив голову вбік.

- Вибач?

- Спочатку я подумав, що ти взагалі не зацікавлений, - охоче пояснив Сем. - Потім, що ти сором'язливий бісексуал , який хоче спробувати щось нове. Але твоя відвертість трохи ставить мене у глухий кут.

- В гарному чи поганому сенсі?

- В нас є шанс це з'ясувати, якщо тебе цікавить добре провести час, - відсунувши бокал, Сем схилився трохи вперед.

Незнайомець зміряв його довгим уважним поглядом, а потім насмішкувато заявив:

- У моє поняття добре проведеного часу не входить транспортування п'яного тіла додому.

- Я не настільки п'яний, як тобі здається, дорогенький, - підморгнув йому Сем. - До того ж, це тіло вміє дещо дуже цікаве.

Незнайомець захоплено похитав головою, ніби не вірив у те, що чує.

- Відвертість за відвертість?

Сему трохи набридло умовляти, тому він вирішив застосувати звичну тактику.

- Зараз майже одинадцята, - він глянув на свій годинник. - Я живу у готелі через квартал і мій пентхаус дуже великий та дуже порожній. Тож обирати тобі, або йти зі мною, або допити свій чай та повернутись до дружини, - і потім, заради справедливості, додав. - Чи чоловіка, - коли незнайомець мовчки підняв брови, Сем вказав пальцем на його ліву руку. - Слід від обручки.

Той кинув короткий погляд на свою долоню.

- Це стане на заваді?

Наявність партнера він не заперечив. Пощастило натрапити на гуляку.

- Жодним чином, - байдуже знизав плечима Сем. - Мене цікавить лише твоя згода, прянична людино.

Незнайомець лише хмикнув на це прізвисько.

- Чому ти відшив того хлопця? - він хитнув головою до дверей, де раніше щез невдаха.

Отже, домовлено.

- Бо вже поклав оком на тебе, - просто відповів Сем. - А він мені був нецікавий.

- А я цікавий?

- Мені подобаються високі й гарні.

- І легковажні, - справедливо додав незнайомець, навіть не зашарівшись від компліментів.

- Само собою. А ще ти рудий, - Сем посміхнувся та нахилився ще ближче, інтимно понижуючи голос. - Мені цікаво, чи усюди?

Незнайомець розгублено кліпнув кілька разів очима та подивився на Сема підозріло, наче сподівався, що той забере слова назад. Атмосфера між ними стала більш густою, ніби він розмірковував, як вчинити.
А потім несподівано на його обличчі, наче сонце, з'явилась широка усмішка, в кутиках очей зібрались милі зморшки, і він весело пирхнув, відкинувшись на спинку стільця.

- Слава богу, - видихнув Сем із полегшенням. - На секунду я подумав, що ти мені зараз вмажеш.

Тихенько засміявшись, незнайомець поліз у задню кишеню джинсів, витяг звідти гаманець та поклав на стіл двадцятку.
Не зговорюючись, вони обидва підвелись. Сем з невеликим жалем лишив залишки шампанського на столі, та в нього була заманливіша перспектива, аніж придбати за баром ще одну пляшку і вгаситись вже по-справжньому.

Зблизька незнайомець був ще вищим, ніж здався спочатку, а широкі плечі і непоганий зад компенсували загальну худорлявість. Сему вже кортіло нарешті познімати з нього зайві шмотки, та все ж довелось тримати руки при собі, поки вони вдягались та мовчки виходили з ресторану. А ще Сема трохи конфузили реакції незнайомця.
В одну мить він ніби байдуже дивився крізь нього, а в іншу наче облизував поглядом з голови до ніг. Здавалось, вперше в житті Сем зрозумів, що означає оте дурнувате “з гарячого в холодне”, що так часто описували в низькопробних романтичних книжках.

Але вони, на відміну від романів, не були у стосунках і познайомились лише пів години тому, тож подібні промельки Сем списав на нерви чи думки про когось іншого.
І жодне з цього його не хвилювало.
Однак, допитливий п'яненький мозок дбайливо складав усі спостереження докупи та малював все цікавіший образ.

На вулиці йшов легкий сніг.

Сем зловив рукою кілька сніжинок і кинув погляд на чоловіка поруч. Той як раз підняв голову догори, давши змогу помилуватись на гострий край щелепи і вигин шиї у напіврозкритому вороті пальта.

- То як тебе звуть, прекрасний незнайомцю? - запитав Сем, розмірковуючи, чи не влізти холодною рукою у цей воріт.

- Джейсон, - відповів чоловік, опустивши голову і зустрівшись із Семом поглядами.

На Джейсона він був зовсім не схожий, але Сем утримався від зауважень. Якщо не хоче казати справжнє ім'я, то хто Сем такий, щоб засуджувати?
Вірогідно, все дуже банально, і він насправді зраджує тому, хто чекає на нього вдома.

- А тебе? - запитав Джейсон.

- Сем. Чим ти займаєшся, Джейсоне?

Цікавість з'їдала Сема зсередини, він мав дізнатись правду, чи хоча б натяк на неї.

Раптом обличчя Джейсона освітила хитра посмішка, що зробила його схожим на хлопчака-хулігана з сусіднього двору.

- Це смол ток, щоб скоротати час, чи тобі справді цікаво?

Сем не міг зізнатись, що половину вечора гадав на цю тему, тому обмежився напівправдою.

- Всього потроху.

- Нічого цікавого, - Джейсон знизав плечима. - Я — офісний щур.

Серйозно?
Сем у відповідь лише голосно пирхнув, бо ця нахабна брехня ще гірша, ніж вигадане ім'я.

- Не схожий?

- Я поважаю бажання анонімності, - відгородився долонею Сем, намагаючись не звучати надто розчарованим.

- А на кого я схожий?

Джейсон виглядав дійсно зацікавленим - в його очах скакали бісенята, а у кутиках губ тремтіла посмішка. Семові раптом стало байдуже, як це все виглядає збоку, він сповільнив крок і чесно сказав:

- У мене є кілька припущень, і жодне з них не включає офісної роботи.

- По-твоєму, я не той, хто займатиметься інтелектуальною працею? - Джейсон схилив голову трохи вбік та коротко кинув поглядом вправо.

Брехливе сученя переживає, чи не видається дурним?
Сем вдавив своє мстиве бажання уколоти, і спокійно відповів:

- Справа трохи в іншому, дорогенький.

- Цікаво, яке ж перше враження я справляю.

Сем демонстративно роздивився його з голови до ніг, витримав паузу, спостерігаючи, як Джейсон нетерпляче підняв брови, і тільки потім заговорив.

- Ти зібраний, - він провів рукою знизу вгору. - Рухаєшся, наче в тебе все давно прораховано і запрограмовано.

На мить Семові здалося, що вираз обличчя Джейсона ніби поплив, як маска, яка мало не сповзла зі справжнього лиця. Але ця мить була настільки короткою, що Сем майже одразу відкинув її, як мару.

- Та невже? - підначив його Джейсон.

Алкогольний туман у голові завжди робив Сема говірким і занадто відвертим.

- Спочатку я подумав, що ти професійний спортсмен, - зізнався він. - Але в тебе дуже живе обличчя. Я б сказав, що ти десь граєш, - секунду він поміркував, та все ж спитав. - Артист балету?

Джейсон коротко гигикнув:

- Граю я хіба що на чужих нервах.

- Зовсім холодно?

- Прохолодно.

- Та є і гарна новина, - переможно клацнув пальцями Сем. - Ти визнав, що набрехав.

Джейсон відкрив рота, мовчки закрив, примружив очі, ніби вдивлявся у Сема уважніше, а потім підняв перед собою розкриті долоні.

- Підловив. А чим ти займаєшся, Семе?

- Страхуванням, - Сем міг би вигадати щось правдоподібніше, але йому кортіло побачити чужу реакцію.

Джейсон не став сміятись чи закочувати очі, він подивився на Сема із німим докором та нудним голосом запитав:

- І скільки нині коштує базове медичне страхування у Лондоні?

- Базове тобі не підійде, - кивнув Сем на джейсонову ліву руку, де виблискував у світлі ліхтарів браслет дорогого годинника.

Той прослідкував його жест поглядом, підсмикнув рукав пальта, щоб прикрити годинник, і з повагою відмітив:

- Любиш спостерігати за людьми?

- Ти теж полюбиш, якщо не захочеш нарватись на маніяка чи збоченця.

Це було сумною правдою лондонського нічного життя. Якщо хочеш займатись сексом без обов'язків, маєш бути вдвічі пильнішим.

Джейсон одразу посерйознішав, грайливість злетіла з нього, наче погано закріплена ширма.
Сема це навіть трохи вразило, бо хлопець ніби перебирав театральні костюми.

- А як вирахувати маніяка? - сухо запитав Джейсон.

Сем не хотів розводити серйозні розмови з людиною, яку вів до себе в готель, щоб банально трахнути. Навіть якщо ця людина його інтригувала.
Він посміхнувся та погрозив пальцем:

- Будеш хорошим хлопчиком, я тобі потім розповім.

 На ходу Джейсон схилився ближче до нього та зазирнув у очі.

- Обіцяю, я буду дуже-дуже хорошим, - понизивши голос, промовив він. - Та мені справді цікаво, будь ласка.

Сем важко зітхнув.
Він був занадто п'яний, щоб відмовляти, коли так ввічливо просять.

- Вони зазвичай зациклені, - пояснив він, змахнувши рукою. - Приходять у громадські місця, щоб виглядати когось, шукати свій паттерн. Їх часто можна сплутати з фетишистами, тут вже треба досвід, - Сем скосив погляд на Джейсона, чесно зауваживши. - І я б не радив тобі набувати його самотужки.

Це був жарт лише наполовину, бо Сем вже мав відповідний досвід і, хоча здебільшого він був веселим, пару разів довелось пустити в хід кулаки, бо люди не розуміли відмови.

Та Джейсон тільки легковажно пирхнув:

- Каже чоловік, що зняв мене у ресторані, щоб подивитись чи всюди я рудий.

З цим важко було сперечатись, та Сем і не хотів. Усе, чого він хотів, це дійти до готелю і зняти з Джейсона увесь клятий одяг.

- Дорогенький, тобі зі мною вкрай пощастило, - зі звабливою посмішкою повідомив Сем.

- Ти не маніяк?

- Зовсім трохи, - Сем показав вказівним і великим пальцями наскільки “трохи”. - Але тобі сподобається, - він раптом згадав про свої намагання дізнатись професію рудого брехуна, і майже без переходу спитав. - Цирковий акробат?

Це було логічно.
Довгі кінцівки, гарний баланс, вміння в театральщину.

Джейсон навіть зупинився на секунду і розгублено кліпнув очима.

- Що? - але, швидко второпавши, у чому справа, він поновив рух і похитав головою. - Ні, але щось у цьому є.

- Бігун? - продовжив допитуватись Сем.

- А це звідки взялось? - вирячився на нього Джейсон.

Сем пирхнув, закотив очі і злегка пхнув його кулаком в плече.

- Та кажи вже.

Але той лише розвів руками:

- Ти сам почав демонструвати дива дедукції.

- Нам іти ще хвилин п'ять, мені нудно, - пожалівся Сем.

- Треба було винайняти готель ближче. Чи скористатись вбиральнею.

Боже, ні, вбиральня це відлуння жахливої голодної юності, коли страх мішався із невпевненістю та жагою будь-якого контакту.
Сем вважав себе кращим за це. Або не настільки бухим, щоб спробувати.

- Комфорт - моє все.

Джейсон зміряв його поглядом і винувато почухав пальцем кінчик носа.

- Чесно кажучи, я думав, мені доведеться тебе тягти.

Сем посміхнувся. Щоб його тягти, спочатку треба в нього залити принаймні дві пляшки на голодний шлунок.
Він, звісно, не Хелен, але від шампанського його ще ніколи не вирубало.

- Я ж казав, що не настільки п'яний.

Раптом Джейсон притримав його під лікоть.

- Обережно, - вони пригальмували перед замерзлою калюжею. Сем передбачливо вирішив її оминути, а Джейсон проїхався ногами по слизькій поверхні, як підліток на вуличній ковзанці.

О, а це ідея.

- Фігурист! - Сем тицьнув пальцем в його бік.

Той закотив очі.

- Ти задовбав.

- Я завжди вгадую, - Сем роздратовано поворушив у повітрі пальцями. Правда літала десь поруч, він міг вхопити її. - Має бути щось легке та швидке. Лижі? - здогадка прошила його яскравим спалахом. - Біатлон! - він майже бачив, як зосереджений Джейсон стоїть із гвинтівкою на плечі, приміряючись до цілі.

Кинувши оком на його обличчя, Сем раптово вгледів як на ньому промайнуло щось серйозне, ніби хмара набігла.

- Що, гаряче? - посміхнувся він.

Джейсон одразу ж розслабився та повернув посмішку.

- Ти ніби стверджував, що я десь граю.

А, точно.
Але це могло бути просто рисою характеру, чи якимось психічним розладом. Думка про останнє трохи зіпсувала Семові настрій, але він не побачив більше тривожних дзвіночків, тож, скоріш за все, Джейсон просто мав мінливу вдачу.

- Більше мене п'яного слухай, - пробурчав Сем.

- Ти ж не настільки п'яний.

- А то інакше я б з тобою про усе це патякав.

Посмішка Джейсона стала хитрішою, він трохи примружив очі.

- Видаєш секрети?

Сем глянув на нього і майже забув усі свої попередні здогадки. Шампанське трохи крутило голову, хотілось теплого тіла поруч і цей хлопець точно був “за”.
Плювати на усе інше.

- Дуже секретні секрети, - він зупинився та наблизився до Джейсона впритул, змушуючи його зробити кілька кроків назад і впертись спиною в стіну будинку. - А в номері будуть ще секретніші.

Досить вже цих шлюбних ігор. Сем нахабно розстібнув ґудзики чужого пальта та потягнув вгору м'який светр, сунувши холодну долоню під нього.

- Що ти... - Джейсон смикнувся, але руку не перехопив, лише втягнув живіт від холодного дотику. - А як же комфорт? - В голосі не було ані засудження, ані попередження, лише м'яка необразлива насмішка.

Шкіра під рукою була теплою і трохи шаршавою від мурашок. Сем провів пальцями трохи вище, по ледь відчутним вигинам м'язів, аж до контуру ребер, а потім притис долоню повністю.

- Невеличкий тест-драйв.

Постава Джейсона наче зм'якла, він сперся спиною сильніше, повів стегном, притискаючись ближче до руки, що безцеремонно його обмацувала.

- Подобається? - тихо спитав він, провівши пальцями по плечу Сема та дивлячись на нього крізь напівопущені вії.

Було щось магічне у тому, як високий широкоплечий Джейсон покірливо дозволяв Семові себе торкатись без жодних перепон. Просто бери і роби з ним, що хочеш. Це рідкість серед випадкових коханців, які зазвичай були зациклені на собі та іноді навіть проявляли агресію.

- Здається, я впіймав джек-пот, - посміхнувся собі під носа Сем, ковтнувши слину, що зібралась в роті наче перед смачною вечерею.

- Та невже? - Джейсон схилився ближче і видихнув йому в обличчя хмарку теплого повітря.

Притягти його за потилицю та й по всьому, Сем вже поклав вільну руку Джейсону на шию, але не встиг. Той раптом підняв голову і подивився кудись над семовим плечем.

- Це не твій готель світиться за рогом?

Раптове перескакування на іншу тему застало зненацька. Сем блимнув розгублено, а потім отямився та з жалем відсторонився. Обернувшись назад, він побачив велику сяючу вивіску свого готелю.

- О, точно, - трохи розчаровано протягнув він.

Наче нічого і не сталось, Джейсон відліпився від стіни і застібнув пальто, знов несподівано перетворюючись на зібраного чужинця. Ніби у нього всередині були кнопки, якими він перемикав настрій в залежності від ситуації. Сема це насторожило, але насторога довго в голові не затрималась, перебита нестерпним бажанням вилізти з проклятого одягу та отримати своє.

- Ходімо, поки я не відморозив собі сраку, - Джейсон жартівливо штовхнув Сема в плече, ніби намагаючись компенсувати зіпсований момент.

Сем посміхнувся та зачепив його під лікоть, анітрохи не соромлячись випадкових перехожих.

- Ми аж ніяк не можемо цього допустити, дорогенький.

Можливо, потім, коли вони закінчать, Сем ще трохи позадовбує цікавого незнайомця питаннями, але саме зараз яскраве фоє готелю здавалась найбажанішим місцем на землі.

Лондон, Хеймаркет

Готельний номер

Нуль годин, сорок сім хвилин

(Александр)

***

Він потягнувся, вслухаючись у рівне глибоке дихання сплячого Сема.
Тіло відчувалось приємно втомленим та м'яким, наче загорнутим в пухову ковдру. Злегка пощипували залишені на шкірі сліди — Сем виявився не надто ніжним, але і егоїстом також не був, всього потроху. Александр вмів підлаштовуватись під різних партнерів, і якщо цей хотів трохи різкості — він міг її прийняти та відповісти навзаєм. Не дивлячись на невеликий зріст та тонку тілобудову, у Сема під шкірою відчувались тверді м'язи, й він одразу показав, що лише вітатиме і хватку на зап'ясті, коли Александр притис його до ліжка, і зуби, що не надто легко прихопили тонкий м'яз на внутрішній стороні стегна перед мінетом.

Александр обережно порухав нижньою щелепою з боку в бік. Трохи тягнуло, та воно було і не дивно, заважав лише присмак резинки на язиці.

Він не відчував жодного докору сумління чи сорому від того, що йому сподобалось.
Александр загалом не надто заморочувався статтю партнера — чоловік чи жінка, задоволення можна було отримати з будь-ким, якщо той не тягнув ковдру на себе.

Звісно, бували випадки, коли секс доводилось використовувати, як засіб досягнення мети, і це було не завжди приємно. Однак, частіше за все мета виправдовувала засоби, а усі емоції можна було заховати у довгий ящик.

Цей випадок виявився з хороших. Але і випадком як таким він не був. Тобто, Сема ніхто не заманював, та його увагу Александр помітив іще зі входу в ресторан.

Спочатку він вирішив, що це хтось із агентів Мі6, які працювали над його вже закритою справою, та могли пригадати й співставити старий фоторобот. Коли Сем пролив на нього шампанське, Александр вирішив, що це класична “солодка пастка”, що намагається підчепити багатія для пограбування. Гарно укладене волосся, широка посмішка на яскравих, наче нафарбованих, губах і тісний темний одяг наводили на думки про ескорт. Але, коли Сем вказав на слід від обручки, а потім почав гадати про його професію, Александр зрозумів, що перед ним хтось доволі “не простий”.

І навіть, якщо той просто теревенив по п'яні та не мав інших намірів, окрім як потрахатись, вартувало бути насторожі.

Розумні люди нерідко робили розумні висновки, і деяких із цих людей довелось поховати за шість футів під землею, через те, що були занадто здогадливі. Та і не зайвим було розібратись, ким саме був Сем. Бо треба бути повним ідіотом, щоб повірити в те, що він страховик.

Звісно, був шанс, що це все лише александрова параноя, але життя вже давно навчило його проводити всебічний аналіз навіть найменш підозрілих ситуацій.

Оскільки він сподівався затриматись у Лондоні відносно надовго, то волів тримати вуха нашорошеними.
Вінтроп вже знав, що він вижив.

Бути знаменитістю у кримінальних колах було незручно: навіть коли ти намагався потаємно щось зробити, чутки випереджали тебе на кілька кроків. Велика мережа найнятих спеціалістів вже шукала Александра по світу, але Вінтроп з якоїсь невідомої причини був у контрах з Мі6, тому Острови виглядали непоганим місцем для того, щоб перевести подих.

По дивному збігу обставин, саме сюди привів слід, що лишила по собі Нурія. Александр шукав усі згадки про неї та сина, і опис схожої жінки з дитиною раптово вигулькнув у Північній Ірландії. А далі тонка ниточка зникала у тумані, не даючи ніякої конкретики. Це дратувало, але інших зачіпок поки не було.

Александр намагався сприймати все філософськи, але в глибині душі забобонно боявся, що це доля не хоче, щоб він знайшов Нурію. Питання, чи захоче його бачити сама Нурія, лякало ще більше. Та він намагався про це не думати.

Було щось ностальгічне у тому, аби повернутись додому.
Ніби замикаєш коло.
Для повного щастя можна було б з'їздити в рідну місцину. Але, не дивлячись на те, що батьків вже не було, все одно залишався ризик, що у маленькому місті буде хтось, хто ще пам'ятає рудого хлопця по-сусідству.

Лондон же був компромісним варіантом — велике місто, де можна злитись із натовпом, відсутність можливих знайомих та велика кількість можливостей. Та от якраз щодо можливостей в Александра були труднощі. Один з хакерів, який довгий час зливав йому інформацію з баз даних, виявився продажною шкурою. Не можна виключати, що саме він і пустив чутки про казкове воскресіння Шакала.

Александр волів не чіпати нікого зі старих контактів, поки пил не вляжеться. Зіну втягувати не хотілось, бо, не дивлячись на те, що він був у ній впевнений, її присутність могла притягти зайву увагу. Вона була останнім бастіоном перед початком операції — тим, хто налагодить містки із “світлою стороною” і зможе пролізти туди, де Александрові зась. Та й не хотів він псувати їй життя раніше, ніж це насправді знадобилось би.

Отже, зараз він був один.

Не вперше, проте вже трохи забулось, як це буває, коли ти настільки обмежений в усьому, в чому не звик собі відмовляти. Це як з фешенебельного готелю потрапити на вулицю з кількома фунтами в кишені. Варто бути уважним, настороженим та винахідливим, аби не отримати ножа в спину. Метафоричного і не дуже. Навіть згадувати не хотілось.

Александр тихенько вибрався з-під руки Сема, що почав вже трохи хропіти, натягнув білизну та озирнувся навколо. Пентхаус був дійсно великий, навіщо одній людині стільки місця? Він теж любив комфорт і дорогі речі, однак, ніколи не винаймав найдорожчі апартаменти, це видавалось надто примітним і надлишковим.
Велика шкіряна сумка з речами стояла біля столика з закрученою вазою, недалеко від ліжка. Хвилину Александр вагався, чи не взяти її до ванної кімнати, щоб там роздивитись, але потім, враховуючи семову спостережливість, вирішив, що той помітить зміни в положенні.

Світла з нічника було недостатньо, Александр відкопав у пальті свій телефон і присів навпочіпки біля сумки, підсвічуючи собі. Він розмістився боком до ліжка, щоб побачити, якщо Сем прокинеться. Змійка відкрилась майже беззвучно, що невимовно радувало. Всередині лежали великою купою різні речі — футболка, штани, сорочка, кілька змін білизни. Однак, сумка була занадто важкою як для простих речей. Александр обережно відсунув їх трохи вбік та запустив всередину руку, намацуючи кілька різних по розміру футлярів, аж поки не наштовхнувся на те, що міг впізнати вночі із зав'язаними очима.

Зброя.

От дідько.

Він скривився і обережно потягнув на себе, витягши на світ божий сімнадцятий глок з глушником. Повністю заряджений.

Це ж треба натрапити з усіх людей у Лондоні на бандита.
Чи, може, найманця, як він сам?

Поклавши глок на коліно і притримуючи його ліктем, він поліз далі і дістав один з футлярів. Той був не дуже важкий, щось у ньому шурхотіло. Александр відкрив його і побачив там папери з печатками секретності та кілька паспортів, які мали різних власників. Де поділись ці нещасні, не важко було здогадатись.

З ліжка донеслось шарудіння.
Александр швидко поклав телефон і потягнувся до глока на коліні, але Сем лише перевернувся уві сні та продовжив п'яненько хропіти у подушку.

Зітхнувши, Александр повернув папери на місце і витяг наступний футляр. Там виявись дві флешки, скоріш за все закодовані, та кілька електронних ключів, на яких були імена і фото чергових жертв чи то пограбування, чи то вбивства.

Щось із цього могло згодитись, та Александр не хотів заводити зайвих ворогів у Лондоні. Сема він не знав, його статусу і зв'язків також. Він міг виявитись як чиєюсь шісткою, так і небезпечним фрілансером із високими друзями. Александр ще пороздивлявся ключі, виявивши на них емблему схожу на урядову мітку, і вже збирався вкладати все на місце та вшиватись, поки Сем спить.

Аж його слух знову вловив легке шарудіння.

Повернувшись, він наштовхнувся поглядом на дуло глушника пістолета, який тримав у руці Сем, що сидів у розворошеному ліжку. Погляд у нього був сфокусований та уважний, наче не він щойно хропів і пускав слину на простирадло.

Александр зусиллям втримав обличчя і навіть не цикнув роздратовано на власну необачність. І треба ж було так понадіятись на ендорфіни та шампанське. Цей хлопець, напевне, випиває кілька пляшок за вечір і ще тримається на ногах.

- Дорогенький, - м'яко вимовив Сем, трохи хитнувши пістолетом (Александр впізнав беретту). - Це не твоє.

- І не твоє, - припустив Александр повільно піднявши трохи вгору руку з затиснутими у ній ключами. Другу він майже непомітними міліметровими рухами відсував назад, до глока, що лежав на коліні і був прикритий від погляду Сема.

Той примружив очі.

- Щось ти занадто борзий для крадія.

Александр знизав плечима, примудрившись не тільки не впустити глок, а й вхопитись за його руків'я.

- Намагаюсь зберігати спокій під дулом пістолета.

Сем вочевидь не був налаштований на світські бесіди.

- Хто тебе надіслав? - сухо запитав він.

- А тебе?

Скам'яніле обличчя Сема трохи ожило, коли він роздратовано зітхнув.

- Джейсоне, ти примушуєш мене до дуже неприємних дій, - все таким же м'яким, наче пухова подушка, голосом повідомив він. - Будь любчиком, поклади ключі в сумку і підійми руки так, щоб я їх бачив.

Це не варіант.
Александр підняв руку з ключами ще вище.

- Добре, - він повів нею вперед, у напрямку сумки, намагаючись говорити якомога розміреніше. - Я б нічого не взяв.

- То нащо нишпорив?

- Цікаво було, - Александр смикнув кутиком губ у пародії на усмішку, сподіваючись трохи збити семову зосередженість.

- Цікавість вбила кішку, - зауважив той і вказав пістолетом вгору. - Покажи другу руку.

Дідько.

- Я просто кладу речі на місце, - пояснив Александр, обережно продовжуючи повільний рух рукою вниз. Йому вкрай необхідно було зняти запобіжник на глоці, та Сем міг помітити.

- Джейсоне, - Сем вперто відмовлявся втрачати пильність і вимогливо підняв підборіддя. - Покажи мені другу руку негайно.

Раптом Александр пригадав, як Сем розгубився, коли він спитав про готель. Це могло спрацювати. От тільки що ж...

- Пістолет гівно, - це було перше, що прийшло в голову.

Сем кліпнув очима і похмуро звів брови на переніссі.

- Що?

- Глушник гарний, - продовжив нести маячню Александр, обережно знімаючи запобіжник. - та беретту від нього часто клинить.

Господи, стрес змушував його видумувати на ходу те, що перевіряється в один блядський постріл.
Та Сем, на щастя, виявився не з тих, хто спочатку стріляє.

- Звідки ти це...

Стрільба з-під ліктя з такої відстані та ще й у русі — те ще завдання.

Звісно, Александр не застрелив Сема, бо не збирався цього робити, лишень виграти собі позицію. Куля вгатила в керамічну основу торшера, розколовши її навпіл. Лампа не згасла, але впала на підлогу і покотилась вбік. Александр встиг відштовхутись від підлоги та перекотитись за крісло, а Сем кинувся з ліжка вбік.

Куля Сема увійшла в підлогу біля того місця, де він щойно сидів. Запізно. Це було скоріш попередженням, ніж спробою дістати.

Опинившись під хитким прикриттям меблів, Александр почав гарячково метикувати, що робити далі.
Бігти було не можна. По-перше, це б притягло непотрібну увагу, а по-друге, Сем напевне кинеться навздогін, ще й невідомо кого потягне за собою. Вбивати його було крайньою можливістю, тільки якщо Александр опиниться в глухому куті. Оскільки можливість тихенько злитись він яскраво проїбав, лишалось одне — домовитись. Принаймні заключити пакт про ненапад, що було доволі складно, враховуючи поточну ситуацію.

Але спробувати було варто.

Александр тихо перемістився вліво, прислухаючись до шарудіння з іншого боку. Аж раптом у двері номеру постукали.

- Сер, у вас все добре? - спитав жіночий голос.

- Так, вибачте, - відгукнувся Сем найприязнішим тоном. - Розбив лампу, я оплачу завтра не ресепшені.

Він точно знаходився праворуч, десь біля вікна. Александр перетік трохи далі та підняв зброю вгору у напрямку звуку.

- Вам потрібна якась допомога? - ввічливо поцікавились з-за дверей.

- Ні, все добре, - напрям не мінявся, Сем все ще сидів на місці. - Постараюсь заснути.

Александр вибрався з-за крісла та тихенько почимчикував через відкриту ділянку, аж до стола.

- Якщо щось треба, телефонуйте, в нас є черговий персонал.

- Звичайно, дякую за турботу, - відгукнувся Сем, вже точно знаходячись за високим комодом недалеко від ліжка.

Александр присів, підбираючись ближче.

- Добраніч, сер, - сказала жінка та поцокала підборами геть від дверей номеру.

Александр завмер, прислухаючись, а коли почув шарудіння, пружинисто піднявся, направляючи пістолет перед собою.
І зіткнувся з Семом, що так само виліз з укриття та стояв в усій своїй оголеній красі, направляючи зброю на нього.

Якийсь час вони мовчки напружено дивились одне на одного. Александр прикидав у голові можливі варіанти, не зводячи очей з семової руки, що міцно обіймала беретту.
Аж раптом Сем відмер, схилив голову вбік і спокійно запитав:

- То беретту дійсно клинить?

Добре, вони не будуть одне одного вбивати, вже легше.

- Треба ж було якось тебе відволікти, - пирхнув Александр. - Де ти ховав зброю?

Під подушкою точно нічого не було, він перевіряв. Під матрацом теж.
Сем хитнув головою на ліжко.

- У приголів'ї відійшла тканина, там є ніша, - він провів поглядом зверху вниз, роздивляючись Александра, раптом посміхнувся і невіряче зітхнув. - Повірити не можу, що примудрився зняти колегу по цеху.

- Не розумію, про що ти, - звісно, Александр все розумів. Постава, хватка, рухи — для уважного ока це все має значення.

Для того, хто знає, куди дивитись, а Сем точно знав.

- Стріляти з-під руки це не хуй подрочити, - не підвів той.

Та Александр не був би собою, якби не спробував відбрехатись.

- В мене є базова військова підготовка.

- На короткоствол з глушником? - зневажливо перепитав Сем. - Хто тебе надіслав?

Александрові дуже кортіло зухвало сказати, що якби його хтось надіслав, Сем був би вже мертвий. Та стриманість завжди йшла йому на користь.

- Ти сам до мене підійшов.

Пару секунд Сем дивився на нього, примруживши очі, а потім трохи розтис хватку на беретті.
Та зброю не опустив.

- Будемо вважати, що знайшли одне одного по щасливій випадковості, - припустив він. - То, якщо вже ніхто нікого не вбиває, може, опустимо зброю і поговоримо?

Це було непоганим виходом, але опускати ствол першим Александр не збирався. Він лише мовчки підняв брову.

- Добре, - згодився Сем, прочитавши між рядків. - Це не твоя територія, я дам тобі перевагу. Я опускаю зброю, а ти кладеш ключі на стіл і відштовхуєш їх подалі, - він кивнув головою вбік. - І тільки після цього опускаєш свою. Підходить?

- Не боїшся, що я тебе вб'ю? - запитав Александр вже для проформи. Він не відчував від Сема смертельної небезпеки. Не було того лоскотливо-болісного відчуття на шкірі, коли волосся стає дибки, а в потилиці тисне. Як тоді, коли Б'янка Пуллман йшла по його сліду, немов пес, готовий вчепитись у горлянку.

Сем стояв навпроти, тримаючи зброю, та вбивати не хотів.
Йому не треба було від Александра нічого, окрім гарно проведеної ночі, тому на це формальне запитання він лише слабо посміхнувся.

- Якби ти хотів, в мене б вже була дірка між очей.

І безстрашно опустив пістолет.

Chapter Text

Лондон, Хеймаркет

Готельний номер

Нуль годин, п'ятдесят дві хвилини.

(Сем)

***

Прокидатись у порожньому ліжку було для Сема не в новинку.

Спочатку в напівсні він вирішив, що Джейсон тихенько пішов собі. І не те що б це було чимось поганим, та все ж трохи розчаровувало, бо він розраховував ще й на приємний ранок. Але потім Сем почув тихе клацання від журнального столику перед ліжком і завмер.

Він міг потягнутись, розплющити очі та запитати що відбувається, але щось підказувало йому, що передбачливо буде поки не демонструвати того, що прокинувся. Лишень розплющив трохи повіки, щоб побачити, як Джейсон сидить біля його сумки і обережно перекладає в ній речі.

Оце так сюрприз.

Сем ні про що не шкодував — хлопець, що назвався Джейсоном, як і очікувалось, виявився чуйним та уважним. Спочатку пригальмував, ніби збираючи потрібну інформацію, роздивлявся зосередженими очима, а трохи згодом вже впевненими рухами вклав Сема на спину та забрався зверху, безсоромно демонструючи себе оголеного.

Рудий він, до речі, був усюди. І ластився до рук, наче домашній кіт.

Очевидно, що новачком з чоловіками Джейсон не був. Він вів себе, як людина, що добре знає власне тіло та звикла прислухатись до партнера. Це підкупало і розслабляло, коли той, кого ти зняв лише на ніч, ніби знав, куди натиснути та як перехопити, щоб торкнутись до найчутливіших місць.
Сем сміливо міг би сказати, що з усіх його напіванонімних сексуальних контактів цей був найкращим.

Пощастило, напевне, тому, чию обручку носив Джейсон. Чи навпаки — не пощастило мати за чоловіка зрадливого брехуна-німфомана.

Та коли ти так солодко прокинувся у теплому ліжку після гарного сексу від того, що твій партнер нишпорить у твоїх речах, це протверезить краще за відро холодної води.

Розчарування, злість, навіть ірраціональна образа зчепились клубком у Сема всередині, ніби це не випадковий чужинець, а хтось, кому він довіряв. У певному ступені він, звісно, довіряв Джейсону, бо підпустив його так близько, але власні почуття списав скоріш на загострену чутливість після розриву з Майклом.

Думка про Майкла накрила почуттям провини, та Сем відсунув його подалі, бо на разі це почуття не мало жодного сенсу.

Отже, чоловік, що так невдало назвався Джейсоном, виявився злодієм.
Саме цю думку Сем плекав, коли витяг з ніші пістолет (і подякував власній параної за те, що його там заникав). Але коли Сем направив на злодія ствол, той напружився, та не злякався, напевне, не вперше знаходячись під прицілом.

Його холоднокровність змінила семову думку.

Пригадавши свої уривчасті висновки з попереднього вечора, він вирішив, що Джейсон — людина з бойовим досвідом. А коли той використав проти Сема його ж глок, вистріливши з-під ліктя, зрозумів, що цей бойовий досвід дуже схожий на його власний. Це одночасно дивувало, бісило та захоплювало. Бісило в основному тим, що хтось використав семову слабкість до гарних хлопців, щоб підіслати йому вбивцю.

Напевне, Кларки почали діяти раніше, ніж він очікував.

Але згодом, трохи зупинившись, подумавши та перекинувшись із Джейсоном парою фраз, Сем нарешті второпав, що усе це було найдивовижнішим збігом обставин з усіх можливих.
І, на щастя, нікого не знадобилось вбивати.

Коли Джейсон повільно відклав ключі та опустив зброю, Сем непомітно видихнув. Він сів на скуйовджене ліжко та, відшукавши серед простирадл власну білизну і майку, неспішно вдягнувся під пильним джейсоновим поглядом.

Той сидів навпроти, на краю журнального столика, поклавши руки на коліна та не випускаючи зброї.

- Чому не вбив? - діловито запитав Сем, вмостивши беретту перед собою.

Джейсон знизав плечима.

- Не хочу проблем з твоїми друзями.

А це вже цікаво. Яких же висновків він дійшов, порпаючись у сумці?

- І хто ж, по-твоєму, в мене друзі?

- Люди з доступом, без якого це, - Джейсон кивнув на електронні ключі, - самотужки не дістати.

Завбачливий хлопчик.
Вирішив не тягатись з невідомим ворогом.

- Навіщо ти поліз у сумку?

- Ти був підозрілий.

Сем пирхнув і підняв брови.

- То нащо було зі мною йти?

- Цікаво, - коротко всміхнувся йому Джейсон. - Плюс можливість перекантуватись.

Сем кивнув. Параноя, що змушувала найманців часто змінювати місце перебування чи хапатись за першу ліпшу можливість заплутати слід, була йому добре знайома. Так ведуть себе люди, які від когось ховаються.

Він вів себе так само.

- Що ти забув у Лондоні? - і, перш ніж Джейсон відкрив рота, щоб збрехати, Сем його випередив. - Якби ти тут працював, я б вже знав.

Той примружив очі, а потім найнеприроднішим світським тоном відповів.

- Хотів погуляти, подивитись на Біг-Бен.

- Якщо це евфемізм для мого члена, то я не проти, - хмикнув Сем, а коли Джейсон мовчки на нього витріщився, засміявся. - Що? Намагаюсь розрядити обстановку. Ти надовго тут?

Джейсон явно був не у настрої жартувати.

- Тебе цікавить щось конкретне? - запитав він, похитуючи глоком з боку в бік.

Сем прослідкував за цим нібито незначним рухом і теж посерйознішав.

- Мета і час твого перебування у моєму місті.

Він не хотів, аби чужинець розводив у Лондоні додаткові проблеми для усіх, хто вже тут осів і розподілив сфери впливу. Це додало б хаосу, який і так скоро виллється на вулиці.

Трохи випрямившись, Джейсон приязно всміхнувся:

- Не хвилюйся, я тут не у справах.

- Це не те, що я запитав, - нахмурився Сем.

- Те, що ти запитав, тебе не обходить.

Брехливий таємничий гондон думав, що якщо відповідати незначущими фразами, Семові набридне і він перестане допитуватись.
Та він зовсім не знав Сема.

- Дорогенький, професійна параноя змусила тебе ночувати у номері незнайомця, а потім порпатись серед ночі у його речах, бо п'яне белькотіння видалось тобі підозрілим, - по мірі того, як Сем говорив, Джейсон перемістив руку з глоком трохи вище, але Сема це не зупинило. - В тебе хтось на хвості, - він подався вперед, пильно вглядаючись у спокійне лице навпроти, вловлюючи найменші емоції, що могли там промайнути. - Тож я хочу бути впевненим, що ти не принесеш сюди зайвих проблем. Їх тут і без тебе вистачає.

Обличчя Джейсона було ніби витесане з каменю — риси загострились, світлі очі дивились застиглим поглядом, наче в рептилії, що чекала поки жертва підійде ближче. Він був зовсім не схожий на вчорашнього коханця чи фліртуючого хлопця з ресторану. Все це наче лежало зараз на підлозі горою непотрібного лахміття, лишивши по собі тільки сталевий каркас.

- Тут мене не шукатимуть.

- Лондон — велике місто, - не погодився Сем, пригадавши свою випадкову зустріч з Арні. - Можна наштовхнутись на кого завгодно.

- Останнього разу я тут був іще підлітком. Змішаюсь з натовпом, - Джейсон хитнув головою, його обличчя стало більше схожим на людське. - Нічого вартого уваги.

Він опустив руку з пістолетом і розслабив її, звісивши вниз. Сем сприйняв це, як добрий знак та іронічно відмітив:

- В мене для тебе погані новини — з твоїм кольором волосся і зростом ти досить помітний.

- Але не підозрілий, - скопіювавши його тон і навіть акцент, відбив Джейсон.

Туше.
Сем вже хотів підняти долоні та визнати поразку, аж раптом його осяйнуло спогадом.

Ось чому йому всю дорогу здавалось, ніби Джейсон має творчу професію — він копіював, підлаштовувався, пародіював інших, накладаючи на себе шар за шаром, щоб людина, до якої він наближався, до останнього нічого не підозрювала. Це давало змогу повільно кружляти навколо у пошуках найкращого місця для пострілу.
Джейсон був мисливцем, а це потребувало особливого складу характеру і в де-чому навіть творчого хисту.

- То он де ти граєш, - видихнув Сем, врешті-решт, відгадавши складну загадку.

Джейсон прискалився і по-пташиному схилив голову вбік:

- Вибач?

- Я все-таки вгадав, - клацнув пальцями Сем, насолоджуючись здивуванням, що промайнуло на чужому обличчі. - Снайпер?

Погляд Джейсона знову застиг.

- Ти, напевне, дуже собою пишаєшся, - сухо сказав він. Але рука з глоком не поворушилась.

Сем подумки поплескав себе по плечу за вміння робити висновки. А ще, у світлі нових подробиць, йому в голову прийшла одна дуже ризикована, проте цікава ідея.

Сем був зараз сам на сам із Кларками. Гектор не мав ані достатньої влади, ані потрібної кількості людей, щоб допомогти з безпекою. Хлопчик здебільшого надував щоки та плутався під ногами. Кларки дихали в потилицю. Вільямс і Леонор були надто непередбачуваними, помітними і незграбними, щоб бути прикриттям. Вони могли ненавмисне накликати небезпеку на них усіх. Аж тут з'явився Джейсон (чи як там його звуть) обережний, терплячий і, судячи з усього, договороздатний.

Той, про кого не треба буде хвилюватись у разі чого. Той, хто завжди сам за себе, і не стане непоправною втратою у разі чого. Ідеально для ризикової справи, куди не хотілось втягувати близьких.

Що це, як не доля?

- Це якась доленосна зустріч, тобі не здається? - коротко всміхнувся Сем. Він сам не вірив, що цитує приставучого італійця з нічного клубу, але співпадіння було дійсно найдивовижнішим з усіх можливих. Наче відповідь на молитви, якби Сем вмів молитись.

Джейсон не поворушився.

- Ні.

- Подумай ще, - спершись ліктями об коліна, Сем розвів руки. - Ти тут один, без зв'язків, намагаєшся залягти на дно, ризикуючи нарватись на когось, хто, замість розмов, банально здасть в поліцію чи деінде ще. І раптом зустрічаєш мене, - він вказав собі в груди великим пальцем. - З повним набором зв'язків, ресурсів і труднощами, які ти можеш допомогти розв'язати.

Він витримав паузу, намагаючись прочитати хоч щось, але Джейсон дивився наче крізь нього.

- Що скажеш, якщо я зроблю тобі пропозицію? - врешті запитав Сем.

- Від мене ж лише проблеми.

- Я не це сказав.

- Не цікаво, - Джейсон похитав головою. - Не хочу світитись.

Та Сем не мав наміру відступати, у нього в голові вже народився ескіз плану.

- Хіба снайпери світяться? Ви ж, як блядські яструби, по гніздах сидите.

- Це коли в групі.

- А ти у нас самітник.

Джейсон пирхнув, ожив і потягнув вгору кутик губ.

- Забагато висновків за один вечір.

Сем якимось внутрішнім чуттям відчув шпарину.
Він щось зачепив у цьому хлопцеві і не збирався впускати можливість.

- Дивись, - він склав перед собою долоні. - Тобі вирішувати, чи хочеш ти провести вимушену відпустку, оглядаючись через плече, чи знаючи, що в тебе є надійне прикриття.

Джейсон трохи нахилив голову, його погляд став похмурим та важким.

- Це починає набувати рис шантажу, - рука демонстративно перехопила руків'я глока, і Сем поспішив виставити перед собою розкриті долоні.

- Тихо, дорогенький, тихо, - заспокійливо проворкував він. - Я не самогубець, і шантажувати я не вмію. Тож, не смикай рукою, - він помахав пальцями в сторону глока. - Тобі не сподобається те, що станеться після моєї смерті.

- Після твоєї смерті, я заберу усі цінні речі та покину Лондон ще до того, як твої друзі знайдуть твій труп, - рівно повідомив йому Джейсон.

І Сем повірив би, але Джейсон сидів тут, із глоком в руці, і вів із ним бесіду, замість того, щоб зробити те, про що тільки-но сказав.

- І куди ж ти поїдеш? - із глумом запитав Сем. - Вплав до Гренландії?

- В світі багато місць, - байдуже знизав плечима Джейсон.

- В світі не так багато місць, де до тебе не дотягнуться великі гроші, - резонно відмітив Сем. - Ти явно не дешевий спеціаліст, навіть серед нашої братії.

Коли Джейсон зацікавлено підняв підборіддя, Сем, наче гончак, що впіймав слід пораненого звіра, подався вперед, азартно виблискуючи очима.

- В тебе є якась дуже вагома причина знаходитись в Лондоні, - він тицьнув у Джейсона вказівним пальцем. - Бо тут настільки багато центрів впливу, що твоя присутність виглядає безголовим ідіотизмом.

Кілька секунд Джесон мовчки дивився на Сема, ніби побачив у ньому щось нове, а потім кивнув:

- Я на це сподіваюсь.

Неймовірно.
Покидьок зухвало ховався під черевом білої акули.

Сем відкинувся назад спершись руками на ліжко і засміявся.

- Дорогенький, якби я вже не зустрів кохання свого життя, я б в тебе зараз закохався. Може, вип'ємо?

- Я не п'ю.

Сем був готовий закластись, що Джейсон бреше.
Навіщо це робити у таких дрібницях?

- Думаю, п'єш, коли треба, - підморгнув він, але Джейсон не купився.

- Не треба.

Вирішивши не випробовувати подальшу долю та не тицяти в осине гніздо палицею більш, ніж було необхідно, Сем зітхнув і підвівся з ліжка. Він розшукав на підлозі штани і натягнув їх, не застібаючи ремінь, який тихо подзенькував при кожному кроці.

- Глок можеш лишити собі, як сувенір, - сказав він, проходячи до стійки з пляшками. - Я, напевне, вип'ю, бо розмова буде довгою, - Сем оглянувся, змірявши напівоголеного Джейсона поглядом. - Може, вдягнешся?

Естетично було, звісно, приємно дивитись, але від ділової розмови трохи відволікало.

Та Джейсон лиш розвів руками.

- Мені нормально.

- Ти нудний, - поскаржився Сем.

Вперше за довгий час на різкому джейсоновому лиці з'явилась широка хитра посмішка.

- Я думав, ти збирався у мене закохатись.

- Твоє щастя, що ти гарний, - пробурчав Сем, наливаючи собі у бокал червоне вино. Настрою для ще одного заходу під шампанське в нього не було.

Підійшовши ближче із бокалом в руці, він зупинився поруч із Джейсоном.
Той підняв голову, дивлячись знизу вгору, і м'яко запитав:

- А то вбив би мене?

З якою метою він так незграбно загравав, Сем не знав, але підняв руку та ніжно провів пальцями по краю його щелепи.

- В ліжко точно б не потягнув.

Джейсон нахилив голову, притиснувшись щокою семової долоні.

- Ти тягаєш до ліжка всіх гарних?

- Добре розганяє депресію, - хмикнув Сем. Прослідкував подушечками пальців сліди власних зубів на шиї Джейсона, жартівливо скуйовдив руде волосся на потилиці, ледь втримавшись, щоб не відпустити мерзотнику ляща, та відійшов до ліжка, знову вмощуючись у своєму гнізді поруч з береттою, що лежала на згорнутому покривалі.

- Кілер в депресії це жалюгідно.

Оце заява.
Сем кинув погляд на Джейсона, але той більше не посміхався і дивився на бокал з вином у семовій руці.

- Ти з тих, кому подобається вбивати? - вирішив уточнити Сем.
Якщо так, то такого психа краще здихатись одразу, бо це буде гірше за Леонор з її гранатометом.

- Планування, процес, адреналін, - сухо перелічив Джейсон, не підтверджуючи та не спростовуючи нічого. - Досягнення мети.

Добре, отже, не маніяк-серійник, а педантичний адреналіновий наркоман.
Не так погано, як могло б бути.

- Я й забув, що снайпери їбануті, - з невеселим смішком зауважив Сем. - Крізь приціл навіть в очі не подивитись.

Джейсон глянув на нього із нерозумінням.

- Нащо дивитись в очі?

- Бо ти — останнє, що вони бачать в житті, - Сем змахнув у повітрі бокалом, трохи не виливши на себе вино. - Ти їх блядський янгол смерті.

Провідник в останню путь.
Це ж очевидно.
Людям страшно помирати, але ти там, щоб провести їх, чесно виконати свою роботу без будь-якої емоційної складової. Важко пояснити, але Сем не думав, що тому, хто займається тим самим, доведеться це пояснювати.

- Звучить, наче якась екзистенційно-релігійна хуйня.

- Ця екзистенційно-релігійна хуйня — мій кодекс, - огризнувся Сем. - Без якого, як ти знаєш, у нашій професії довго не живуть.

Та кодекс у кожного найманця свій і, на жаль, Сем постійно про це забував.

Джейсон нічого не відповів на його слова, спостерігаючи, як Сем відпиває вино з бокалу.
Згодом він трохи змістився, перенісши вагу на лікоть тієї руки, що тримала глок, пожував нижню губу і спитав:

- Яке прикриття ти пропонуєш?

- Залежить від того, наскільки ти відкритий до торгів.

- Я не даю знижок.

Зарозумілий покидьок.

Сем підкотив очі та роздратовано цикнув.

- Ми з тобою маємо укласти договір, де все буде згідно відповідно по пунктах, - він провів між ним і собою рукою з бокалом, вказуючи на необхідність хоча б якогось зв'язку. - Щоб ніхто нікого не вбив через банальне непорозуміння.

Бо Джейсон, не дивлячись на усю свою видиму розслабленість, зброю так і не відклав.

- Як щодо гарантій? - уточнив він.

- Джейсоне... - Сем важко зітхнув. - До речі, як тебе звуть насправді? - коли той лишень мовчки глянув з виразним докором, Сем зробив ще одну спробу. - Ну, хоча б прізвисько?

- Ти і так вже забагато наворожив.

- Таємничий мудило, - гиркнув Сем.

Руде брехло невинно підняло брови:

- Я вже не дорогенький?

- Тебе понижено, - вино чомусь здалось занадто кислим. Сем зробив ще ковток та поставив бокал на підлогу. - Ти ж розумієш, що в разі чого це буде нищівна репутаційна втрата для будь-кого з нас? Бізнес після такого не світить.

Якщо увійти в партнерські зносини з колегою, а потім наїбати — чутки про це розповсюдяться, наче лісова пожежа. Вони випалять не тільки репутацію в професійних колах, а й серед клієнтів. Усі знатимуть, що ти кидаєш, і мати з тобою справу собі дорожче. І, якщо зі стороннім замовником це могло б проканати, бо завжди можна спихнути все на нього або вбити його разом із клієнтом, то в цьому випадку справа дохла.

Джейсон не став задиратись чи розливати навколо себе отруйний сарказм, він розумів, що має на увазі Сем, та все ж обережно заперечив:

- Я все ще не второпав, нащо тобі з твоїми зв'язками та впливовими друзями послуги незнайомця?

Ну, тут все просто. Він мав захистити Хелен з родиною, Вільямс та Леонор були надто вразливі через власне недбальство, а Рід Сем волів відсторонити від свого життя якомога далі.
Втім, пояснювати це чужинцю було не обов'язково.

- Бо я надто ціную своїх друзів, щоб втягувати їх, - сказав він. Ця прагматична причина має сподобатись Джейсону, бо він здавався прагматичною людиною. - До того ж привчати Вільямс до снайперки, це як дикого ведмедя ставити на ковзани, - вирішив трохи розрядити атмосферу Сем.

- Вільямс — твій партнер? - насторожено запитав Джейсон.

- Вільямс — личинка кілера, - пирхнув Сем. - Наполеглива, але витонченості бракує, - він потягнувся і знову взяв бокал з підлоги, відчуваючи потребу за щось триматись. - То що, цікаво?

Джейсон помовчав, ніби щось прикидаючи в голові, а потім коротко кивнув.

- Викладай.

- Може все ж вдягнешся?

- Біг-бен заважає?

Сем хрюкнув у бокал, трохи не вдавившись тим клятим вином.
Ні, нудним цей хлопець точно не був.  Пригода обіцяла бути цікавою.

- На мене полює організація, - пояснив він. - Родинний бізнес, Кларки.

- Чим займаються?

- Торгівля інформацією та сферами впливу. Я вбив декого з них.

- Замовлення?

- Я схожий на ідіота? - огризнувся Сем. - Обставини тебе не обходять. Вони хочуть мою голову, я хочу показати їм, що чіпати мене зась. З моїми теперішніми колегами зробити це вкрай важко.

- Які ще колеги? - кинув на нього підозрілий погляд Джейсон.

Сраний параноїк.
Втім, Сем не міг його винуватити в тому, чим і сам іноді грішив.

- Я працюю зараз з наркоторговцем. Його люди... Вони годяться тільки на таран для воріт. Та і йому самому варто попуститись.

Гектор вважав себе наступним Пабло Ескобаром, не менше. Він щиро думав, що дав Сему шанс на життя і той тепер йому зобов'язаний до скону. Сема таке положення речей категорично не влаштовувало.

- Звучить, як купа небажаних трупів на вулицях Лондона, - зауважив Джейсон.

Він все більше подобався Сему, не дивлячись на промельки холоднокровного нутра.
Зрештою, Сем не збирався з ним одружуватись, а для роботи така вдача була навіть корисною.

- Саме тому мені тебе послала доля. Щоб не косити всіх підряд, а видалити лише необхідне.

Йому потрібен був скальпель, а не сокира. Він мав захиститись від Кларків, показати їм, що за його спиною є хтось, крім наркодилера-недоука. Звісно, було б краще дізнатись джейсонів псевдонім та подивитись на “портфоліо”, але це було занадто - вимагати таке від людини, яку ти намагаєшся втягнути в розбірки столичного масштабу.

Треба було виявити повагу.

- Отже, ми маємо шпигунську організацію та невеличкий наркосиндикат, - підсумував Джейсон. - Багатенько для двох.

-  Враховуючи, що не усіх треба вбити, нормально.

- Є план?

- Загалом.

- Нема, - одразу здогадався мерзотник.

- В процесі, - ухилився Сем. - Але мені треба знати, чи ти у справі.

Джейсон помовчав, кинув косий погляд на семову сумку з цінностями, потім на глок у свої руці.
А потім підняв перед собою розчепірену долоню.

- В мене є п'ять умов.

Наглюче створіння.
Семові брови невпинно поповзли вгору.

- Ого.

- Як ти сам сказав, Семе, я — недешевий спеціаліст, - справедливо зазначив Джейсон, загинаючи пальці. - Перше — мені потрібен гарний зброяр. Не постачальник, а виробник.

- Це складно, - чесно зізнався Сем.

Він завжди купував вже готову зброю, благо у Бінго був величезний арсенал від різних постачальників. Але до виготовленої на замовлення зброї не доходив. Може, справа в тому, що Сем щиро зневажав моральну сторону снайперської роботи і ніколи навіть не намагався призвичаїтись до такого роду зброї. А в короткостволі нічого було кастомізувати. Хіба що руків'я, щоб підігнати під руку, але Сем не бачив у цьому необхідності. В разі втрати зброї, на нього буде легше вийти таким чином.

- Ти вихвалявся зв'язками, твої проблеми, - відрізав Джейсон.

- Це... можливо.

Сем може поговорити з Бінго, той напевне має хоча б якісь контакти.

- Друге - документи.

Сем спохмурнів.

- А як ти в Лондон попав?

Джейсон подивився на нього, як на нерозумну дитину.

- Свої я бруднити не збираюсь, потрібні ще, з відміткою у базі даних чесних британських громадян. Третє, - він вказав пальцем на Сема, - твоя мережа, усе що є, від мулів до сховків. І можливість користуватись на свій власний розсуд.

Сем підняв руку вгору.

- Протест, ваша честь — ти не користуєшся моєю мережею для контактів зі своєю.

Якщо хтось із пов'язаних з Джейсоном людей був скомпрометований, Сем не хотів, щоб це якось його зачепило. Або, щоб той, хто на нього полює, прислав у Лондон свій десант.
Джейсон коротко кивнув у відповідь.

- Четверте — ти погоджуватимеш зі мною свої плани. І, якщо я матиму зауваження, ти прислухатимешся.

Хлопець трохи забагато на себе брав, але з цим можна було працювати.

- Якщо будеш раціональним, - перебив Сем.

- Моя мета - оптимізувати усе заради результату, - нудним голосом сповістив його Джейсон. - Оскільки нас більше одного, це потребує обговорення.

В цьому не було нічого такого, якщо тільки він не почне тягнути на себе ковдру.
Та дізнатись про такі речі можна було лише в процесі.

- Не бачу нічого поганого, - покірливо знизав плечима Сем.

- От і добре, - посмішка Джейсона була не те щоб злою, але наче штучною, бо очі дивились серйозно, фіксуючи кожен семів рух. - І останнє, але не менш важливе — твої друзі, - Сем напружився, коли побачив, як Джейсон підняв руку з глоком. Та він тільки якось ніжно поклав зброю стволом на розкриту долоню вільної руки, не відриваючи погляду від Сема. - Вони можуть знати лише факт мого існування, інформація про мене під замком. Якщо щось із цих умов не буде дотримано, я лишаю за собою право розірвати договір будь-яким зручним для мене способом. Дата. Підпис, - останні уривчасті фрази він вкарбував, промовисто стукаючи зброєю об власну руку.

Сучий син відверто погрожував вбити, якщо йому бодай щось не сподобається.

Сем примружив очі, прикидаючи про себе — чи вартувало воно того? Чи був цей хлопець настільки вправний, як про себе думав? Багато чого побаченого та почутого посередньо вказувало, що така самооцінка на пустому місці не виросте. Отже, враховуючи усі вихідні дані, принаймні, можна було спробувати. Яким би покидьком він себе не показував, з ним вочевидь можна було домовитись, доки це не перетинало його невідомий поки що Семові кодекс.

Що ж, буде час дізнатись.

- Підпис, - погодився Сем.

Тільки тепер посмішка Джейсона стала по-людськи теплою, у кутиках очей зібрались смішні зморшки, а очі наче потеплішали. Він поклав глок на стіл поруч із собою, ляснув руками по колінах і підвівся.

- От тепер і вдягтись можна.

Сем лише закотив очі.
Доведеться звикати.

Chapter Text

Околиці Плімуту

Десь в дупі світу

Час приблизний

(Сем)

***

Знайти зброяра було тим іще квестом.
Спочатку Бінго навідріз відмовився здавати будь-які свої контакти. Не допомогли навіть додаткові гроші. А після того, як Сем обмовився, що це не для нього особисто, Бінго напружився ще більше.
Довелось видзвонити Джейсона та змусити його прийти до музичного магазину. Той з порогу увімкнув на повну свій шарм сором'язливого простачка, і Бінго трохи відтанув. А коли цей простачок викотив у загальних рисах своє замовлення — старий явно зацікавився. Вони навіть хвилин десять сперечались щодо виправданості змін, тому що Бінго ніяк не міг погодитись з тим, що “ремінгтон” потребувала бодай якоїсь кастомізації. Сем у розмову не ліз, а уважно слухав, як Джейсон сухо та переконливо зазначив по пунктах свою точку зору. Крити там було особливо нічим, тому Бінго, побурчавши для проформи, видав надгризений листок з адресою електронної пошти та звелів писати лише у четвер після п'ятої.

Звісно, це теж лягло на Сема, бо Джейсон був зайнятий вивченням його мережі та отриманням нових документів. Прискіпливий мерзотник не просто роздивлявся та запам'ятовував, він буквально дублював на себе усі екстрені контакти, ніби намагався переписати майно при розлученні.
Хелен би напевно порадила Сему втрутитись, але він не хотів вносити ще більше підозр у поки що дуже хлипкі робочі відносини. До того ж усі дані, які вносив Джейсон, скоріш за все зникнуть разом із ним самим, коли все скінчиться, а його фейкові документи підуть в смітник. Тож приводів для хвилювання тут не було.

Написавши на пошту, Сем отримав у листі нік з літер та цифр, який передав Джейсону. Той майже одразу відписав, що по ніку був зв'язківец, а не виробник, і що той хоче особистої зустрічі та гарантій.

Гарантіями, звісно, мав виступити Сем.

В результаті, вони з Джейсоном опинились у напівпідвальному приміщенні у безлюдній місцині десь поблизу Плімута. А зброярем виявилась жінка років п'ятдесяти, зростом майже з Джейсона та з розворотом плечей, наче в регбіста вищої ліги. Вона зміряла їх обох прискіпливим поглядом, а потім увіпнулась Джейсону в очі.

- Чого саме ремінгтон? - запитала зброярка хрипким прокуреним голосом.

Імені її вони не знали, та й своїх не казали. Це було однією з умов зустрічі.

Вона взяла папірець із списком змін, що просив внести Джейсон та ще раз пробігла його очима. Приміщення було атмосферним, з рядком принтерів, двома верстатами, купою зразків, що висіли на стінах, і довгим робочим столом, заваленим інструментами та деталями. Сему й самому було цікаво, але коли він кинув оком на Джейсона, одразу впізнав одержимість. Той дивився на зразки, наче стадарник, що прискіпливо виглядав серед виставкових тварин найчистішу породу. Того і дивись - кинеться до них та почне мацати і крутити з боку в бік.

- Модульна, заміна калібру, - швидко перераховував Джейсон. - Легша за барретт, зручніша за блейзер, гарна оптика.

- Та все ж, потребує вдосконалень, - поблажливо відмітила зброярка і пішла до свого лаптопу, що стояв на столі серед інструментів.

- Це швидше.

- І дешевше, - зброярка кивнула, не дивлячись на них, щось клацаючи у лаптопі. Через хвилину вона задоволено посміхнулась сама собі і підняла погляд на Джейсона. - Поспішаєте?

- Справи не чекають, - байдуже кинув той, вдивляючись у висівший на стіні узі.

Сем теж придивився і з подивом побачив, що на заводську збірку це не схоже, занадто добре підігнано було. Не в образу сказано масовому виробнику.

Зброярка зі стуком закрила кришку лаптопу.

- На замовлення піде близько трьох днів. Вам пощастило, що в мене є одна ремінгтон, тож логістика буде скорочена, - вона раптом позіхнула і втомлено потерла долонею скроню. - Забиратимете у Бінго чи в мене?

- У вас, - не роздумуючи відповів Джейсон.

Сем глянув на нього мовчки, не дуже второпавши, з чого б це він воліє зустрічатись з незнайомкою знову? І чим його не влаштовує Бінго, якому він очевидно сподобався?

- Не хочеш платити старигану комісійні за перетримку? - хитро посміхнулась вона.

Та Джейсон лише зміряв її невиразним рептилячим поглядом.

- Хочу спочатку протестувати. Разом з гвинтівкою підготуйте, будь ласка, патрони, мішень і місце.

Це логічна причина. Та й у пустирі навколо майстерні це буде зробити не важко. Сем знав, що для снайперів було важливо пристріляти зброю, він і сам завжди волів спочатку потримати в руках ствол, перш ніж ним працювати. Але тут, мабуть, специфіка була трохи іншою.

- Вибагливий клієнт, - саркастично підняла брови зброярка.

Джейсон і оком не змигнув.

- Я накину за клопоти.

Сем подумав про те, що накидувати, скоріш за все, доведеться саме йому, але нічого не сказав.

Тим часом, зброярка щось прикинула в телефоні і показала Джейсонові сумму. Той коротко кивнув. Потім вона якось замислилась на хвильку і підозріло на нього витріщилась.

- Ти, часом, не працював із Норманом Стоуком?

Обличчя Джейсона не змінилось, коли він похитав головою.

- Чув про нього, але не стикався особисто.

Сем про Нормана Стоука не чув, але це й не дивно. Та він завжди радий був побачити промельки чогось стороннього у своєму таємничому напарнику. Наче намистини одну до одної він збирав їх, нанизуючи на тонку волосінь.

Зброярка не відчепилась.

- Він якось у загальному чатику обмовився, що робить шедевральний інструмент для дуже особливого клієнта, - зазначила вона, дивлячись на Джейсона так, ніби примірялась для чогось. Семові цей погляд не подобався, йому взагалі не подобалась ця жінка, і він волів би якомога швидше покінчити з усім цим. - Его у покидька було розміром з їбаний Техас, але справу свою він знав. І на тому інструменті теж був знімний гачок.

Було закономірно припустити, що людина з таким же запитом могла працювати і з тим Норманом Стоуком, та, водночас, попахувало видаванням бажаного за дійсне.

- Мабуть, я не один такий розумний, - підтвердив Джейсон семові думки.

Зброярка замислилась на мить та кивнула.

- Мабуть. Ну, що хлопчики, завдаток лишіть на столі і валіть, - вона розвернулась до них спиною і махнула рукою. - Через три дні я наберу.

Назад вони їхали мовчки.
Сем був зайнятий підрахунками строків, а Джейсон дивився у вікно і наче був десь дуже далеко звідти.

Через пів години, коли Семові набридло прокручувати в голові одні і ті самі цифри, він кинув погляд на Джейсона. Той наче злився із сидінням та дивився вдалечінь немигаючим поглядом.

- Хто такий Норман Стоук? - врешті наважився проявити свою цікавість Сем.

Джейсон тріпнувся, наче звук голосу вирвав його з трансу, кліпнув очима кілька разів, а потім повернувся до Сема.

- Один з найкращих зброярів свого часу.

- І де він зараз?

- Мертвий.

Це пояснює цікавість зброярки. Вона напевне хотіла дізнатись, чи не Джейсон вбив її колегу.
Те що його вбили, Сем не сумнівався - в їх бізнесі своєю смертю помирають лише ті, хто вчасно зупиняється. Та це правило не можна застосувати до справжніх професіоналів вищого ґатунку, що буквально жили своєю справою.

- Ти знаєш, що з ним сталось?

Джейсон трохи скривився і підтвердив здогадку.

- Поліція вбила. Десь в угорських лісах.

- В тебе є його зброя?

Мабуть, вона зараз коштує шалених грошей, типу як картини, що завжди дорожчають після смерті художника.

Джейсон скосив очі на Сема з явним роздратуванням:

- Я ж казав, що ніколи з ним не працював.

Звісно, казав. І багато чого з того, що він казав було брехнею.

- Не обов'язково працювати, - знизав плечима Сем. - Можна перекупити.

Він вже відчував засмак сухої, але корисної лекції про виробників зброї, але тут його чекало гірке розчарування. Раптово увесь такий зібраний та холоднокровний Джейсон голосно пирхнув та вискалився, ніби хотів загарчати.
Сем тривожно глянув на нього, не розуміючи, чим саме зачепив.

- Ти не можеш просто виставити кастомну гвинтівку на ібей, - Джейсон різко змахнув рукою. - Норман був митцем, його роботи штучні і усі знаходяться в приватних руках. Ти навіть близько не розумієш, про що говориш, - останні слова він виплюнув майже з ненавистю.

- Вочевидь, ти розумієш! - Огризнувся Сем, бо якого хуя взагалі? Він нічого такого не сказав.

Джейсон скам'янів, замовк і розвернувся до вікна. Здається, сам того не розуміючи, Сем торкнувся чогось забороненого. Він одночасно відчував цікавість, задоволення та провину.

- Вибач, - сказав він для проформи.

- Слідкуй за блядською дорогою, - не глянувши на нього, гиркнув Джейсон.

Сем зітхнув.
Може, він десь і завинив, але цапом-відбувайлом бути не хотів.

- Я вцілому схильний пробачати гарненьким хлопчикам, коли їх заносить, - він постарався говорити якомога спокійніше, та водночас твердо. - Але на майбутнє, Джейсоне, - виділив він наголосом кострубате несправжнє ім'я. - Будь ввічливіший, якщо не хочеш, щоб я тобі в'їбав.

Той подивився на Сема, наче вперше побачив, поміркував, стукаючи пальцями по пластику торпедо, а потім неіронічно поцікавився:

- Це погроза чи пропозиція?

- Я не сплю з тими, з ким працюю, - відрізав Сем.

Це було правдою, він ніколи не мішав особисте з роботою.
Та ще правдою було те, що мішати особливо нічого — гарні чоловіки на його роботі здебільшого зустрічались серед тих, хто довго не жив.

- Та невже? - уся джейсонова злість кудись поділась, тепер він просто випромінював сарказм.

Кожного разу ці мінливі маски збивали Сема з пантелику, і він запитував себе, чи звикне колись до цього? Чи, може, не матиме на це достатньо часу?

- Це було “до”, - резонно відмітив він.

Джейсон схилився ближче і поклав теплу долоню Семові на стегно.

- Тобто, більше ніколи?

Самовпевнений, дратуючий мерзотник.

- Я слідкую за блядською дорогою, - пробурчав Сем, та смикнув коліном, скидаючи його руку.

Лондон, Набережна Вікторії

Аварійна житлова забудова

Двадцять друга година, чотири хвилини.

(Александр)

***

Працювати з Семом виявилось досить легко та навіть приємно. Він точно знав, чого хотів, і як цього можна було досягти. Водночас, він уважно слухав будь-які зауваження і майже не сперечався, якщо вони стосувались тактичний дій. Усе це чимось нагадувало Александрові армію — чітко, швидко і без рефлексії. Хіба що грошей було цього разу вдосталь і ніхто не їбав мізки статутом та рапортами.

Перші кілька днів він провів у пошуках нормального місця для ночівлі, вивченні семових робочих контактів та відслідковуванні особистих. Оскільки це не було обумовлено в їх договорі, Александр вважав за потрібне впевнитись, що Сем саме той, за кого себе видає. Перевірка не зайняла багато часу, Сем виявився чесним хлопцем, і це приємно здивувало.

Спочатку Александр думав, що буде почуватись приниженим, виконуючи роль невидимого охоронця. Проте, Сем не чіпав його дрібницями і зв'язався у справах лише пару разів після того, як він забрав свою нову гвинтівку. Ремінгтон була надійною, швидкою та досить вдало переробленою. Звісно, не норманів геній, але жіночка, не дивлячись на підозрілий характер, знала, як прикласти руки до зброї.

При згадці про Нормана під ребрами вчергове тоскно занило.

Єдина людина, яка розуміла та поважала Александра за те, ким він був, так бездарно загинула.
Трохи поетично, але дарма.

Іноді, коли він мав час порефлексувати, то запитував себе — чи не варто було лишити Нормана живим? Можливо, він витримав би допит і нічого б не здав. Можливо, треба було спробувати пробитись і витягти його. Та сім куль проти групи озброєних до зубів агентів - занадто навіть для Шакала.

Але саме це вбивство було чи не єдиним, про яке Александр дійсно щиро жалкував.
Не так багато в житті він зробив такого, що б лишило по собі справжній жаль.

Про Гері він волів не згадувати взагалі. Ці спогади вже давно лежали під килимом у павутинні і пилу. Чіпати їх було найгіршим, що можна зробити, особливо, коли підвалила робота.

Через приціл було добре видно набережну, а завдяки яскравому вуличному освітленню, не знадобився навіть теплак. Александр повів поглядом через вулицю і піймав у фокус Сема, що йшов до містку. Той був одягнений у вже звичні куртку та темні штани, а волосся, як зазвичай, акуратно прибрано назад.

Де тільки час знаходив, дрібний чортяка, слідкувати за такою шикарною гривою.
Александр посміхнувся сам собі та відвів погляд від Сема, роздивляючись його візаві — високого лисого чоловіка, що поспішав з іншого боку вулиці.

Нічого нового, робочі зустрічі, торгівля не дуже законними речами та обмін інформацією.

Обидва минулих рази Александру довелось застосувати зброю двічі, і жоден з пострілів не був смертельним. Один був попередженням над головою посланця, що приніс погрози від Кларків, інший — покалічена нога конкурента з наркоторгівлі, який мав донести до своїх потрібні новини.

Сем використовував його, як голку, щоб колоти в чутливі місця, обводячи навколо себе ареал певної недоторканості. Александрові навіть трохи лестило це обережне поводження, ніби він — гострий скальпель, здатний розпороти горлянку, але замість цього дбайливо знімає шви. Цього разу теж мала бути лише зустріч-попередження.

Та з самого початку щось було не на місці.

Александр ще раз передивився майданчик біля води, не знайшовши нічого зайвого. Сем із компаньйоном присіли на лавку під деревом і почали про щось досить емоційно говорити.
Неприємне відчуття статичної електрики у повітрі змусило Александра підняти погляд вище.

Будинків поруч майже не було, зате зліва були великі зарості якихось кущів, а з іншого боку, трохи далі — вихід у вузький провулок. Кущі виглядали занадто густими, щоб там міг хтось ховатись, а от у провулку цілком можлива засідка. Александр придивився пильніше і через кілька секунд помітив невеличкий рух у арці. Він повернувся поглядом до Сема, але вони із лисим чоловіком все ще говорили, Сем навіть запалив цигарку. Перевіривши їх, Александр знов глянув у провулок. Та там були лише тіні від стіні навпроти. Чи можливо, що йому здалось?

Ні.

Йому ніколи нічого не здається.

Через кілька хвилин очікування рух у провулку повторився, ніби непевна тінь переступала з ноги на ногу. Александр чекав, вже не відволікаючись. Рано чи пізно той, хто там ховався, мав вирішити, що настав слушний момент для нападу. Ще через десять хвилин рух знову повторився, а потім ще раз, і ще.

Александр поклав палець на гачок і почав дихати повільніше та зверхніше.

Ось від великої тіні відділилась одна поменьше і повільно пішла вперед під стіною, тримаючи в руці щось дуже схоже на зброю. Та раптом за однією тінню пішла друга, а потім і третя.

Александр цикнув.
Забагато.

Доведеться підпустити їх якомога ближче до Сема, щоб не встигли втекти.

Він проводив їх далі, благо рухались вони одне за одним, наче каченята за мамцею. Перевіривши, чи не йде за ними ще хтось, Александр зачекав іще трохи. Нарешті, ці тіні підійшли ближче до освітленої частини набережної, і вже стало видно приблизні обриси людських фігур. Чоловік, який йшов найпершим, жестом наказав іншим розійтись у різні боки, а сам підняв руку зі зброєю.

Александр трохи повів плечем вперед і натис на гачок.
Гвинтівка м'яко штовхнула, а чоловік смикнувся і впав, не встигнувши навести зброю Семові у спину. Його напарники заметушились, один кинувся до кущів, але не встиг, розкинувши мізками по дорозі. Інший побіг до Сема, який вже помітив неладне та підвівся, діставши зброю.

Його співрозмовник перелякано крутив головою.

Та Александр не дав Семові розкошу вбити останнього нападника, і зніс того пострілом у груди, за кілька кроків від лавки.

Ще одна перевірка околиць підтвердила, що нападників більше нема.
Александр піймав у приціл Сема і побачив, як він щось пояснює лисому, а той активно киває, притискаючи руку до грудей. Добре, що не обісрався. Дочекавшись, поки вони підуть з місця перестрілки, Александр неквапливо склав зброю, накинув на тонку куртку пальто, яке взяв із собою, та натягнув бейсболку. Рукавички, в яких він працював, стягнув, кинув у кам'яну урну та підпалив.

Оглянувши старий, завитий сухим плющем балкон, Александр підхопив наплічника і пішов по сходах вниз. Пощастило, що будинок виявився аварійним і максимум, на кого тут можна наштовхнутись — парочка безхатьків.

Вийшовши на вулицю, він подивився в темне небо, звідки почав сіятись невеличкий сніжок, та спокійно покрокував геть. В кінці кварталу він витяг з кишені телефон і натис виклик першого номеру в списку.

Сем відповів майже одразу.

- Що? - звучав він трохи запихано, ніби дуже швидко йшов.

- Як тобі, з янголом за плечем? - Александр не зміг собі відмовити в підколці. Ну, бо, він дійсно виступав такою собі “рукою бога”.

- Трохи нервово, - Сема іронія не зачепила, він явно перебував у власних думках. - Я не очікував аж трьох.

Не очікував.
Саме це у Семі дратувало Александра — його недбале ставлення до деталей. Він мав якусь загальну стратегію, але часто волів діяти, як карта ляже. Те, що він досі живий з такою тактикою, свідчило або про неймовірну вдачу, або про високий професіоналізм вцілому.

Александр схилявся до другого, але це не означало, що його не виводили супутні дурощі.

- Наступного разу доведеться готуватись ретельніше.

Сем важко зітхнув.

- Так, це треба брати в розрахунок.

- Або міняти план.

Ще на самому початку Александр запропонував атакувати першим по списку усіх, хто тим чи іншим чином заважав, та Сем виявився дуже впертим.

- Я нічого не мінятиму, - процідив він крізь зуби.

- Вічно сидіти в захисті не вийде.

Реактивність ніколи не була александровим профілем. Він звик бути тим, хто переслідує здобич, і не дуже впевнено почувався в позиції очікування. Він ненавидів бути невпевненим. Та в цій ситуації він ще й залежав від чужого рішення.

- Ми вже говорили про це, я не збираюсь викошувати цілу купу народу, бо тобі це здається зручнішим.

Сем хотів захищатись, продемонструвати власну спроможність протистояти. В крайньому випадку, виманити лише того, хто полюватиме на нього особисто, ніби здійснити розмін доведено винного. З точки зору Александра це було невиправданим ідіотизмом, бо у гідри завжди багато голів. А організована злочинність на те і організована, щоб завжди мати запасний варіант на випадок смерті боса.

Він не розумів кодексу Сема, той ніби обмежував себе жорсткими моральними рамками, навмисне ускладнюючи собі життя.

І Александрові за компанію.

- Я не вічно буду поруч.

- Ти не занадто високої про себе думки?

Александр закотив очі:

- Ні.

- Господи, - видав Сем вражений смішок. - Ти, напевне, так собою пишаєшся.

Губи мимоволі розтягнула усмішка.

- Що з тілами? - по-діловому запитав Александр. Мабуть, поліція вже працює з ними.

- Ти вже вийшов? - уточнив Сем.

- Так.

- Кларки приберуть, бо не хочуть шуму. Поліція їх навіть не побачить. А свідків там не було, крім того довбойоба, який ще дуже хоче жити.

Як зручно.

Александр мугикнув у відповідь і трохи відволікся, озираючись, чи нема на дорозі машин. Вулиця була тиха і майже безлюдна, та й час вже пізній. Треба було встигнути на метро, якщо він хотів добратись спочатку до сховка, а потім до ночівлі. Та в Сема були інші плани.

- Давай через годину на звичайному місці, - сухо сказав він і поклав слухавку, не чекаючи на відповідь.

Александр сховав телефон у кишеню, подивився на годинник і поспішив до входу в підземку.
Гуляти зі стволом по Лондону він точно не збирався.

Лондон, Фулхам

Бар-ресторан

Двадцять третя година, сорок шість хвилин.

(Сем)

***

Джейсон трохи запізнився.
Це було дивно, враховуючи його зацикленість на деталях.

Принаймні, зазначив для себе Сем, той був живою людиною, а не роботом, і міг спізнюватись на зустріч, як простий смертний.

Він вже встиг випити чаю та передивитись пошту за день, коли краєм ока побачив знайому високу фігуру, що неспішно пропливла повз вікно. Через хвилину Джейсон зайшов крізь двері і одразу попрямував до Сема.
Вираз обличчя в нього був кислий.

Сем здогадувався чому - бо той майже дірку йому в голові пробив нагадуваннями, що місце біля вікна в громадських закладах — подарунок для вбивці, та Сем вперто відмовлявся покидати стару звичку. Йому подобалось спостерігати за людьми. Цього разу Джейсон обмежився лише засуджуючим поглядом, коли поставив поруч зі столом наплічник та мовчки стягнув темне пальто, повісивши його на спинку стільця.

- Сподіваюсь, інструмент ти з собою не притягнув, - Сем косо глянув на великий наплічник.

Джейсон сів навпроти і позіхнув.

- Навіщо?

- А навіщо минулого разу за столиком у кафе ти витягнув блядський гачок?

Це було неймовірно - отак безсоромно посеред людного закладу викласти на стіл деталь бойової зброї. Сем тоді спочатку отетерів, а потім лише гиркнув, щоб сховав подалі.

- Щоб ти подивився на оплачену роботу, - байдуже знизав плечима Джейсон.

- Мені все одно, доки тебе все влаштовує.

Джейсон криво посміхнувся:

- Звідки така зневага до зброї?

- Лише до окремих видів, - пирхнув Сем, але одразу пошкодував.

Тому що погляд Джейсона з розслаблено-лінивого став пронизливим та уважним. Він зміряв Сема очима, схилив голову вбік і тихо поцікавився:

- Ти ненавидиш снайперів загалом чи це мені так пощастило?

Сем не ненавидів снайперів, як клас, але трохи зневажав за те, як вони дистанціювались від роботи і розцінювали усе, наче стрільбу по тарілочках. Філч думав, що зможе усе вирішити на відстані, поки не довелось йти до Хелен додому. Там він і програв, бо для нього це була гра за гроші, а для неї — життя.
Втім, Джейсон, хоч і був доволі беземоційним в роботі, в цілому не справляв враження безвідповідального йолопа.

- Це не... - Сем запнувся, опустивши очі. - Я не ненавиджу людей твоєї професії, просто... це моє особисте. Дякую, що виконав свою роботу.

- Будь ласка, - кивнув Джейсон, та погляд його не змінився.

Сем подивився навколо, пожував губу, і вирішив змінити тему.

- То що ти думаєш?

До столику підійшла офіціантка і спитала, чи буде щось Джейсон, той попросив чашку чорної кави без нічого і посміхнувся їй своєю найчарівнішою посмішкою. Дівчина ніби розквітла і одразу побігла до бару за кавою.
Тим часом, Джейсон відкинувся на спинку стільця і сперся правим ліктем на стіл.

- Наступного разу вони подвоять зусилля, - повільно промовив він, наче розмірковував уголос, - потім потроять. І так, доки не задавлять числом чи кількістю спроб. Як я зрозумів, ресурсів у них дохєра, - раптом його наче осяйнула якась думка, він подивився прямо на Сема. - Бінго торгує протипіхотними мінами?

Господи.

Сем фізично відчув, як витягнулось його обличчя від однієї думки.

- Ти їбанувся, які міни в центрі Лондона?

- А побоїще з вогнепалом це нічого? - підняв брови Джейсон.

- Але ж не підрив.

- Є ще один шлях.

О, ні.
Ні, ні, ні.

Ця пропозиція з кривавою банею, що спровокує ще кривавіші війни за вплив, була неприйнятною. Сем не був головою мафіозного клану чи корпорації, він був одинаком, який просто хотів жити. Атакувати осине гніздо не мало сенсу. Це не було рівноцінним обміном.

- Ні, я вже казав тобі.

Сем був не настільки засліпленим собою егоїстом, щоб почати війну заради самого себе.

- Але це найкращий варіант, - розвів руками Джейсон. - Обезголовити курку і хай собі бігає.

Ця уїбанська аналогія Сема розлютила. Залітний снайпер взагалі не відстрілював, куди вліз і що пропонував. Він явно звик йти напролом до мети, але цей випадок вимагав більш виваженого підходу.

- Це не мій метод.

- Нагадай-но яким саме методом ти завалив одразу трьох? Ну, в тебе ж була якась причина.

- Моя причина - не твоя справа, - огризнувся Сем.

Його причина зараз вкладала спати своїх близнюків і тягнула з чоловікової кишені важливі дані. А ще одна причина співала доньці колискову біля нічника з зірочками. Та цю причину Сем вже проїбав.

Наче відчувши його пригнічений настрій, Джейсон важко зітхнув.

- Семе, якщо так далі піде, це стане моєю справою.

- Ти завжди можеш звалити, - вже по інерції, ніж зі злістю сказав Сем.

- Я так і зроблю, якщо запахне смаженим, - спокійно кивнув Джейсон. - Але поки мені в Лондоні подобається.

Дивна легкість у розмові з майже незнайомцем підкупала Сема. Він не дуже хотів це визнавати, але Джейсон (який, звісно, Джейсоном не був) йому подобався. В ньому наче спелилсь найненависніші та водночас найпривабливіші для Сема риси. Він наче був тим, ким Сем бути не наважувався.
Якби все було трохи інакше...

Сем струсив головою, як промоклий собака, виганяючи непрохані думки.

Підійшла офіціантка з кавою для Джейсона, той коротко подякував, та посміхатись їй більше не став. Дівчина трохи розгублено моргнула і пішла собі, озирнувшись через плече, але Джейсон більше уваги на неї не звертав. Чи це в нього дійсно психічний розлад особистості, чи настільки висока байдужість до оточуючих, Сем ще не зрозумів. Та його і не дуже парило, доки Джейсон не хибив.

- Поговорю з Бінго, - здався Сем. А коли губи Джейсона розтягнулись у посмішці, попереджувально виставив вказівний палець. - Ні, замовкни.

Той хитро примружився.

- Я нічого не сказав.

- Я вже бачу, що ти не сказав, - відрізав Сем. - Де ти лишив ствол?

- На одній з точок.

- Якій?

- Не твоя справа, - рівно відповів мстивий покидьок.

Сем лише кинув на нього розчарований погляд.

- Післязавтра зустрічатимусь з деким, - він вирішив перевести розмову. - Це буде безпечна зустріч, твоя допомога не знадобиться.

- Впевнений?

- Це не ділова зустріч.

- О, - стрепенувся Джейсон. - Хлопець?

- Дівчина, - бовкнув Сем перш, ніж встиг себе зупинити. - Господи, навіщо тобі ці подробиці?

- Намагаюсь підтримувати розмову.

Сем навіть реагувати на цю дурну заяву не став.
Рознюхує все, що може - от і вся розмова.

- Пару днів можеш погуляти Лондоном, а потім ти будеш мені потрібен. Хочу поспілкуватись з Гектором, - Сем скривився і звів очі догори. - Заїбав мене вже. Думає, що він майбутній хрещений батько всієї мафії.

Гектор взагалі був семовим тягарем. Він наче і дав йому змогу спершу вигребсти, коли все тільки починалось, але потім виявилось, що у хлопчика манія величі та хронічна переоцінка своєї значущості. Він був свято впевнений, що Сем тепер належав йому і нічого не хотів обговорювати. Та він мав зрозуміти, що у них із Семом лише взаємовигідний симбіоз, який ніколи не переросте ні у що інше. Те, що Сем його колись пощадив, не давало йому індульгенцію.

- Наскільки прорідити паству хрещеного батька? - Джейсон кинув на Сема погляд зверх чашки з кавою.

- Двоє-троє буде достатньо.

Кивнувши, Джейсон відсьорбнув каву, поставив чашку на стіл та провів пальцем по керамічній ручці.

- Мені треба знати місце, щоб подивитись.

Сем прослідкував його рух очима.

- Я пришлю тобі адресу завтра, коли поговорю з ним, - він ще повтикав на чужі пальці, що гладили чашку, ніби вона була жива, а потім отямився, різко випрямився і зі скрипом відсунув назад стілець.

- Провести тебе до готелю? - запитав Джейсон, спостерігаючи, як Сем підвівся та потягнувся до своєї куртки.

Це могло б бути мило, якби не було відвертою спробою дізнатись його фактичну адресу.

- Дякую, фея-хрещена, та я викличу таксі, - посміхнувся Сем, натягуючи рукав. - Зняв апартаменти на іншому кінці міста. Тобі є, куди йти?

- Далекувато від центру, - кивнув Джейсон. - Але тихо і хазяїн закордоном, тож, питань не задає, лиш би платили.

Ніби і розповів, але піди здогадайся, про який з країв Лондона він каже.

- Добре, - Сем, проходячи повз, змазано торкнувся його плеча. - Тоді побачимось.

Джейсон загадково посміхнувся:

- Бережи себе. Не хочеться, щоб моя робота пропала дарма.

- Ой, та йди ти, - пробурмотів Сем собі під ніс і покрокував до виходу.

Йому здалось, що з-за спини пролунав короткий смішок, який швидко розчинився в гомоні зали.

Chapter Text

Лондон, Роял Хілл

Паб

Десята година, сім хвилин.

(Хелен)

***

Зустріч із Семом завжди була для неї розрадою.

Іноді, коли брехня, фальш та побут загрозливо нависали й намагались задавити в смертельних обіймах, раптом вигулькував Сем — або коротке повідомлення, або дзвінок, або як зараз, зустріч у невеличкій кафешці на розі старого будинку.

Виглядав Сем як завжди доглянуто і трохи виснажено, ніби працював без продиху аж до самого ранку. Хелен дуже непокоїли останні новини, які із запізненням дійшли до неї, тож, коли Сем запропонував зустрітись, вона одразу погодилась і навіть відмовилась іти з чоловіком на виставку абстракціоністських шедеврів, де він мав спілкуватись з важливими посадовцями.

Чутки були дуже тривожні, Кларки почали полювання, і Сем, на думку Хелен, мав принаймні випрацювати якусь стратегію. Бажано цією стратегією поділитись з тим, хто дуже хотів твого успіху, тож Хелен справедливо очікувала на довгі пояснення.

Сем прийшов на десять хвилин раніше, як завжди. І дізналась Хелен про це лише тому, що сиділа тут ще за годину до призначеного часу. Це була її звичка, приходити завчасно, вибирати місце на свій смак та роздивлятись людей навколо. Звичка не була проявом недовіри, а, скоріш, намаганням зробити бульбашку якомога комфортнішою, бо Хелен занадто цінувала такі особливі моменти в своєму сповненому брехнею та балансуванням на краю житті.

- Ти вже замовила щось? - не вітаючись, Сем скинув куртку та присів навпроти. Це було не схоже на людину, яка в перший день знайомства читала їй лекцію про ввічливість.

Хелен напружилась. Ще й раптом їй залоскотало в потилиці, ніби на неї хтось уважно дивився збоку.

- Тільки каву, - вона поспіхом оглянула залу навколо, але людей було мало і ніхто з них не звертав уваги на неї та Сема.

- Добре, я теж буду, - Сем потер долоні. - І ще я голодний, як вовк.

- Можу вам щось запропонувати, сер? - поруч, ніби з-під землі виріс офіціант.

Сем широко посміхнувся, та меню брати в руки не став.

- Кави і щось із випічки порекомендуйте, будь ласка.

Хелен завжди подобалась його любов до інтеракцій зі сторонніми людьми. Мабуть, саме завдяки їй він з нею потоваришував, бо, не те щоб вона була дуже приємною людиною поза своїми масками.

- В нас є свіжі сінабони з шоколадом, щойно з духовки, - охоче поділився офіціант.

- Чудово, - Сем потер долоні. - Дайте два.

- Зараз буде, сер.

Коли офіціант зник на кухні, Хелен вирішила, що пространні розмови зараз ні до чого.

- Чула, Кларки намагались тебе вбити, - вона подивилась Семові в очі, той погляд не відвів, але якось знітився, наче вона взнала непристойний секрет.

- Це була перша спроба.

- Та не остання, - справедливо відмітила Хелен, а коли він промовчав, продовжила. - А ще я чула, що їх людей перестріляли. І це був не ти.

Хтось попрацював з відстані у сімсот метрів, і переклацав убивць, наче курчат.

- Чутки завжди брешуть, - Сем знизав плечима. Та він не вмів брехати, це була одна з найбільших проблем, які завадили йому стати шпигуном.

- А ти принципово не маєш справи з оптикою , - безапеляційно зазначила вона. Можливо, Хелен не знала якихось тонкощів стосовно видів зброї, та вона знала Сема, той щиро зневажав “намагання ховатись за зброєю”.

Він похмуро зиркнув на неї з-під лоба.

- Тобі хтось казав, що ти занадто розумна для жінки чиновника?

- Якби я була жінкою чиновника, я б з тобою погодилась, - всміхнулась Хелен. Вона почекала, поки офіціант приніс замовлення, а Сем йому подякував та перекинувся з ним парою слів, а потім продовжила. - То ти навчив Леонор і Вільямс новим трюкам?

Сем пирхнув і закотив очі.

- Ні, ці двоє і гвинтівка — рецепт катастрофи, - він запхав до рота шматок сінабону і з задоволенням прожував. - То був мій знайомий.

Тепер була черга Хелен пирхати та підкочувати очі.
“Знайомими” Сем міг назвати лише дві категорії людей — клієнтів та випадкових коханців.

- В тебе немає знайомих, Семе.

- От зараз образливо було, - він косо глянув на неї і сховався за чашкою кави. - Я дійсно випадково зустрів людину, що виявилась найманцем, так буває.

- Ти з ним переспав, - відрізала Хелен.

Інакше і бути не могло.

Сем роздратовано стукнув чашкою по столу і відірвав шматок сінабону так, наче той його образив.

- Яке це має відношення до справи?

- Боже, Семе, - хмикнула Хелен. - До чи після того, як дізнався, що він теж найманий вбивця?

Сем помовчав, зітхнув, з'їв шматок, який тримав у руці, а потім все ж здався:

- Я поняття зеленого не мав, хто він такий, коли його зняв.

Це було б навіть смішно, якби не ситуація в цілому. Така вдача чи невдача трапляється один раз на мільйон. Та Хелен Сему вірила, бо по-перше, він дійсно не вмів брехати, по-друге, він добре розбирався в людях.

- І як ти вичислив?

- Ну, це було не важко, - легка посмішка все ж торкнулась семових губ, він опустив очі в чашку, ніби пригадував щось добре. - Я прокинувся вночі і побачив, як він порпається в моїх речах. Взяв його в приціл, щоб поговорити, а він трохи не відстрелив мені голову.

- Звучить цікаво, - обережно відмітила Хелен. Напевне, там відбулось щось типу промацування супротивника, та для неї це прозвучало, як невдала спроба вбивста. - Коли ти мене з ним познайомиш?

Вона мала знати, хто стоїть у Сема за спиною.

- Ніколи, - просто відповів Сем, а після того, як вона мовчки підняла брови, пояснив. - Він дуже цінує анонімність.

Хелен похитала головою.

- Ти ж розумієш, що це звучить, як майбутні неприємності?

Але Сем на це простягнув руку та заспокоююче накрив своєю долонею її.

- Дорогенька, тут нема чого переживати.

Кілька секунд Хелен дивилась на їх долоні на столі, а потім обережно потягнула руку на себе.

- На тебе полюють Кларки, - вона підняла очі та віпнулась поглядом у Сема. - А з прикриття в тебе лише мегаломаніяк Гектор і коханець-снайпер, який ледь тебе не вбив. Не виглядає як “нема чого переживати”, - в кінці її голос трохи зірвався, туди прослизнула гірка іронія.

Зітхнувши, Сем відсунувся назад і повернувся до свого сінабону, розпатравши його на дрібні шматочки.

- По-перше, він гарний снайпер. Перевірено, - проговорив він, зосередившись на нещасній випічці. - І ніхто нікого не хотів вбивати, заспокойся, то були ритуальні танці. По-друге, в мене є план. А з Гектором я впораюсь, тож не все так погано.

- А чи не вб'є тебе той гарний снайпер, якщо Кларки його перекуплять? - ущипливо поцікавилась Хелен.

- Не перекуплять, - відрізав Сем, навіть на неї не глянувши. Ніби той клятий сінабон був найцікавішим в його житті.

Хелен захотілось чимось в нього жбурнути.

- Це стороння людина, яку ти знаєш...скільки?

Сем довго мовчав. Хелен все чекала, що він вибухне, чи відповість з властивим йому сарказмом, але він все так само зосереджено їв.
І тільки коли закінчив, ковтнув кави та підняв на неї несподівано суворий погляд.

- Дорогенька, - із легким зітханням почав він. - При всьому твоєму шпигунському хистові, ти не дуже розумієшся на тому, як саме працює мій бізнес. Якщо він мене підставить, з ним ніхто срати поруч в полі сяде, - Хелен рідко стикалась з жорстким Семом, але це був саме той випадок, він ніби захищався від неї, і це несподівано зачепило. - До того ж, Кларки, намагатимуться зачистити усіх, пов'язаних зі справою. Це складна система противаг, збоку вона може здаватись небезпечною, але вона стійко працює вже не одне десятиліття. А ті, хто від неї відступають, перетворюються на гній.

Раптом він втратив усю свою жорсткість, можливо, в обличчі Хелен промайнув беззахисний розпач, який вона відчувала від розуміння, що усе це її провина.
Він простягнув через стіл розкриту долоню і вона її прийняла, ніби мовчазне вибачення:

- Повір мені, тобі нема чого переживати.

- Ну, бодай щось, Семе, - спробувала Хелен. - щоб я могла...

- Знайти його і вбити, якщо що? - перебив він із маленькою лагідною посмішкою.

Вона всміхнулась у відповідь та стиснула його пальці.

- Типу того.

Сем тяжко зітхнув і похитав головою.

- Вибач мене, люба, але це вже не твоя справа.

Він відпустив її руку та відкинувся на спинку стільця. Хелен з жалем прослідкувала за його рухами і зчепила руки в замок.

- Кларки не зупиняться, Семе.

- В мене є план.

- Він включає в себе руйнування їх синдикату? - коли Сем промовисто нічого не відповів, Хелен кивнула. - Так я і думала. Семе, ти маєш подумати над...

- Ні.

Це було сказано якось аж надто різко.

Хелен блимнула розгублено.

- Ти навіть не дав мені договорити.

- Я знаю, що ти скажеш. Ні.

- Це єдиний шанс проти них.

- Не єдиний.

Хелен роздратовано сплеснула руками.

- В тебе якісь невиправно оптимістичні ілюзії! Ти один. Принаймні, розкажи мені усе в подробицях.

- Хелен...

Тепер була її черга жорстко перебити:
- Ти зробив це заради мене, я хочу просто підстрахувати.

- Я зробив це, щоб ти сюди не лізла, - наполегливо заперечив він.

- А якщо я хочу лізти?

- Я тобі не дозволю, - він сказав це настільки буденно та спокійно, що Хелен із відчаєм зрозуміла, що похитнути його рішення не вдасться, що б вона не запропонувала.

Ця срана семова впертість вже не раз заводила їх у неприємності, але цього разу вірогідність втратити Сема була настільки висока, що позитивний вихід з ситуації можна було навіть не розглядати.

- Ти не можеш вирішувати за мене, - вона стисла схрещені на столі пальці до болю.

Та його обличчя було наче маска — красива, бліда і непорушна.

- Ти вірно сказала, я зробив це заради тебе, тож цінуй це. Якщо продовжиш докопуватись, я припиню з тобою будь-які контакти.

Наче ляпаса відпустив.

- Це не чесно, - Хелен відчула, як нервово смикаються її губи. Вона була ображена і неймовірно зла на нього, а ще тоскним ниттям у грудях застиг розпач. Бо як же можна бути таким дурнем?

- Але правильно, - твердо відповів Сем і повернувся до залишків сінабону на тарілці.

Тему було закрито, Хелен відчувала, що подальший тиск приведе лише до конфлікту, а конфліктувати з Семом вона зараз хотіла менш за все.

Відчуття чужого погляду, що не покидало її, стало помітнішим, ніби свербіж десь на спині, який ти не можеш ніяк спіймати. Хелен притислась спиною до стільця.
Вона трохи подумала, зітхнула і спробувала зайти з іншого боку:

- Він хоча б гарний?

Сем пирхнув:

- Хелен...

- Семе? - вона невинно підняла брови.

- Я б не спав з негарним.

- А в ліжку як?

Сем трохи спохмурнів.

- Чого тебе це цікавить?

Та Хелен відповіла йому хитрою посмішкою:
- Ну, може в мене на очах зароджується майбутнє вбивче подружжя.

- Що? - він кліпнув кілька разів очима, а потім помотав головою. - Ні. Точно ні.

- Він гарний, займається тим самим, що й ти, - почала загинати пальці Хелен. - А якщо ще й в ліжку нічого, то чому б ні?

- Якщо ти забула, я вже закоханий на все життя, - нагадав їй Сем про Майкла. Ще одна гірка невдача, причиною якої була Хелен. - Та і не той він тип.

- Це як?

- Не знаю, наче... - Сем поворушив у повітрі пальцями, підбираючи слова. - Носить маску, щоб кожен бачив своє.

Від цього опису у Хелен по хребту пробігли неприємні мурашки. Просто людина-невидимка. Тільки от у творі Веллса він був поїхавшим психом.

- Звучить, як достобіса небезпечна людина.

- А я безпечна? - насмішкувато запитав Сем.

Хелен посміхнулась йому з ніжністю:
- Ти, наче плюшевий ведмежатко з гранатою. І я не хочу, щоб тебе скривдили.

Сем підпер голову рукою і втомлено подивився на неї:
- Я знаю, що ти намагаєшся зараз зробити, і ми не продовжуватимемо цю розмову.

Хелен цикнула і відмежувалась розкритою долонею, визнаючи поразку.

- Добре, давай поговоримо про те, чому ти мене покликав. Як документи?

Їй довелось задіяти свої особисті зв'язки в посольстві, щоб дістати паспорти.

Сем одразу ж помітно розслабився.

- Дякую, все вдалось, вони спрацювали, - він поліз у кишеню куртки та дістав невеликий пакунок. - Ось, передай це Рід і хай переводить гроші на мій новий рахунок.

Хелен простягла руку та взяла пакунок. Він був легкий, на дотик щось схоже на пластикові картки.
Напевне, це і були ключі, які так хотіла Рід.

- Чому сам не передаси?

- Не хочу з нею контактувати і давати їй привід копирсатись у моїх справах.

Хелен добре розуміла це бажання, вона і сама думала про це після смерті Джейсона. Хотілось усе кинути і більше ніколи не бачити самовдоволене обличчя Рід.

- Не дивно.

- Чим вона тебе купила? - Сем відсунув тарілку і склав руки перед собою. - Я думав, ти від неї підеш після всього.

- Бодай раз не брехала і не корчила з себе робота, - чесно зізналась Хелен.

Коли Рід принесла їй докази щирості Джейсона, Хелен одразу зрозуміла, що попалась. Вона трохи ненавиділа себе за це, та все ж не могла інакше. Хіба що умови праці вони передивились, бо її більше не влаштовувало бути зручним активом.

- Ти ба, - хмикнув Сем. - Вона так може?

- Уяви собі мій шок.

- Ну, вона передбачувано дуже не хоче тебе втрачати.

Хелен кивнула і глянула у вікно.
На вулиці було непогана погода, снігу не було, а сонце навіть трохи проглядало крізь хмари.

- Це так дивно, - задумливо сказала вона. - Рід хоче, щоб усі думали, що вона всемогутня, але насправді вона дуже передбачувана.

ЇЇ зрада з послом, її відношення до Сема, її фальшивий жаль, її відчайдушні намагання втримати те, що є. Усе це Хелен бачила, ніби відкриту книгу.
І все ще грала за правилами.

Поки що.

- Я не казала тобі, що маю тепер знайомих в Мі6? - раптом пригадала вона.

- Як це так? - здивувався Сем.

О, історія дуже перспективного знайомства була банальна і проста.

- Познайомилась з милим подружжям на прийомі у чеському посольстві. Вони, до речі, зустрілись на роботі, одружились і продовжили працювати разом, - це був маленький натяк, але Сем вочевидь його не зрозумів, чи волів проігнорувати. - Завтра прийдуть до нас на вечерю.

Він подивився на неї з повагою.

- А ти часу не втрачаєш.

- Час — це можливості.

Сем промовчав, та погляд не відвів.
Роздивлявся її уважно, ніби запам'ятовував.

- Як ти взагалі? - спитав він зненацька.

Хелен вагалась.

Сказати, що все добре? Він прекрасно знає, що ні.
Розповісти — буде надто довго.

- Як завжди, - чесно відповіла вона. - Сьогодні прокинулась вночі і не змогла пригадати, як мене звуть.

Це було вже навіть не страшно. Просто бісило, коли он воно, поруч, а ти ніяк не можеш впіймати той клятий спогад, бо він, наче ослаблений м'яз, не може втримати вагу.

- Ох, люба... - зі співчуттям зітхнув Сем.

Та Хелен не треба було ні співчуття, ні жалю.

- Нічого такого, - запевнила вона, і різко нагадала сама собі Сема, що стверджував, ніби його довіра сторонньому вбивці була нормальною. - Я сиділа, перебирала імена, і врешті згадала, але колись я все ж забуду, - вона байдуже подивилась на свою обручку. - Цікаво, коли?

Сем мовчки сидів навпроти, та через деякий час знову простягнув руку.

- Як закінчу з усім цим, відвезу тебе розважитись, як у старі часи.

Хелен прийняла її знов, і подумала, що, якби не робота, якби не чоловік, якби їй не зустрівся Джейсон, вона б могла безнадійно в нього закохатись. Це було б цілком можливо, бо ніхто ніколи в житті не розумів її так, як Сем. Ніхто інший так віддано не йшов за нею і не робив для неї жорстокі, але життєво важливі вчинки. Вони ніби балансували одне одного, з кожним разом все міцніше прив'язуючись.

Чому життя таке саркастичне?

- Покидати ножичка? - всміхнулась вона, стискаючи трохи його пальці.

- Чи сокиру.

Вона трохи посміялись, аж раптом на Хелен знову накотило параноїдальне відчуття чужого погляду. Вона сильніше стисла семову долоню захололими пальцями і зазирнула йому в очі.

- Семе, може, все-таки...

- Ні, Хелен, ні, - він накрив її руку своєю зверху. - Будь ласка, не лізь у це, - потім відпустив і підвівся, підхопивши зі спинки куртку. - Я, мабуть, вже піду.

Хелен перехопила його за лікоть, коли він проходив повз.

- Бережи себе. Ти обіцяв мені, добре?

Він м'яко посміхнувся і кивнув.

- Добре, люба, як скажеш.

Після того, як Сем пішов, Хелен ще хвилин десять сиділа та дивилась у пустоту. Їй потрібен був план, вона мала щось робити, бо сидіти і спостерігати було не в її характері. А коли справа стосувалась Сема, вона відчувала, як всередині ворушиться щось небезпечне, що нашіптувало їй в голову жахливі речі, які вона могла (і мала) зробити з тими, хто чіпатиме її єдиного друга.

Коли Рід підсіла за столик, Хелен нарешті зрозуміла, звідки взялось це колюче відчуття чужого погляду.

Рід виглядала як завжди — суворо, холодно та елегантно. Хелен завжди віддавала належне її здатності справляти враження один своїм виглядом.

- Доброго ранку, Хелен, - вона безцеремонно присіла на семове місце і поклала поруч із собою невеликий клатч. Хелен коротко глянула, впізнавши лого і ледь стримала посмішку.

Як демонстративно.

- Ти що, стежиш за мною?

Це майже не було питанням.
Звісно, стежить.

- Ти ж знаєш, я завжди наглядаю за своїми активами.

Хелен закотила очі, відкинулась на спинку стільця і вперлась рукою в стільницю.

- Я не твій актив, я - добровільний співробітник, тож поважай мою приватність.

- Залюбки, - кивнула Рід із льодяною посмішкою - Але в тебе є дещо для мене.

Хелен коротким рухом підсунула їй пакунок, що лишився на столі.

- Я б переслала поштою.

- Я не довіряю державній службі, - відповіла Рід, складаючи пакунок у сумочку.

- І чого б це, - саркастично відмітила Хелен. Майже весело було таке чути від людини, що зробила кар'єру на дірках у державних службах.

- Як справи у Сема? - раптом поцікавилась Рід.

- Твоїми молитвами, - вже не стрималась Хелен. - Відколи це тебе цікавить?

Пригадувати холодний розсудливий голос Рід у динаміку, що вимагав повернути їй запис, досі було, наче старий шрам, що іноді відкликався болем.

Хелен ніколи їй цього не пробачить.

- Мене цікавить, з ким він працює.

Хелен пирхнула.

- Гектор - не наша справа.

- Я не про Гектора, - Рід взяла зі столу сумочку та вклала її собі на коліна. - Я про того, хто два дні тому перебив кларкових убивць.

Це вже серйозно.
Якщо Рід цікавиться семовими справами, Хелен мала зробити все від неї залежне, щоб та нічого не дізналась.

- Я нічого про це не знаю.

- А я думаю, трохи знаєш.

- Свої думки можеш лишити при собі.

Рід помовчала трохи, а потім спитала буденним тоном:

- В тебе поганий настрій?

- Звичайний, - відрізала Хелен, даючи зрозуміти, що пояснювати нічого не буде. - Я думала, ти не маєш справи з убивцями.

- Це особливий випадок, - загадково посміхнулась Рід. - Тобі щось каже ім'я Манфред Фест? Чи Еліас Фест?

- Ні.

- Уллє Даґ Чарльз?

Хелен задумалась на мить і пригадала щось із новин сучасних технологій.

- Здається, якийсь інформаційний магнат.

Його називали візіонером. Ніби він знав щось про майбутнє, чого не знали інші. Хелен не цікавилась надто цією стороною соціального життя, та резонанс його особистості був такий, що дійшло і до неї.

- Так, досить відомий, - Рід кивнула. - Цих трьох об'єднує те, що усі вони мертві, а їх вбив один і той самий кілер. Мі6 розслідували цю справу, але півроку тому закрили її, бо кілера вбили при спробі арешту.

- І чому це має мене цікавити? - підняла брови Хелен. В неї були здогадки, та вона хотіла почути це від Рід.

- Темна мережа подейкує, що кілер вижив. І що той, хто замовив йому Чарльза, полює на нього, бо дуже боїться свідків.

- Все ще не бачу своєї зацікавленості.

Рід посміхнулась неприємною гострою усмішкою:
- Впевнена, що бачиш. Семів таємничий, нікому невідомий напарник, скоріш за все британець, гарно стріляє і гарно переховується, це може бути він.

Може.
А може й ні.

Хелен скоріш поставила б на те, що ні.

Бо тільки ідіот полізе в осине гніздо Мі6, яке тільки-но його майже вполювало.

- А може бути будь-хто з армійською підготовкою, як Філч, - логічно припустила вона.

У світі багато непоганих снайперів, а наймані вбивці цінують свою секретність, тож нічого дивного тут не було.
Окрім того, що Сем довірився незнайомцеві, звісно.

- Може, - погодилась Рід. - Ми нічого не знаємо про вбивцю Чарльза, але є одне “але”, - вона відкрила сумочку і дістала звідти складений вчетверо аркуш, поклала його на стіл та двома пальцями посунула до Хелен. - Мені вдалося роздобути ось це. Дуже дорого було.

Хелен підозріло подивилась на листок.

- Що це?

- Подивись.

Вона взяла папір і розгорнула його. З нього на неї дивилось намальоване ніби олівцем обличчя молодого чоловіка з високими вилицями, гострою лінією щелепи та примруженими очима.

- Це він?

- Старе орієнтування, - сказала Рід з такою гордістю, ніби сама його малювала.

- Ти ж знаєш, що фотороботи зазвичай не схожі, - Хелен подивилась хвильку, а потім склала листок та не віддала назад.

- Так, але це хоч щось. Якби ти могла співставити...

О, ні, тільки не це.

- Я не шпигуватиму за Семом для тебе, - різко перебила Хелен.

- Хелен...

- Ні, - наче гвіздок вбила. - І ти теж не шпигуватимеш.

Рід пихато підняла брови.

- Ти мені наказуєш?

- Я повідомляю тобі, - Хелен нахилилась вперед та вперла вказівний палець у стільницю перед собою. - Ти. Не. Шпигуватимеш, - викарбувала вона, стукаючи пальцем по дереву.

- Це лише стороння людина, - спробувала розвіяти атмосферу Рід.

Та Хелен на це лише вишкірилась і нахилилась ще ближче:
- Це Сем, у якого великі проблеми, і я не хочу, щоб ти плуталась у нього під ногами.

- Лише одна маленька зустріч, і я залишу Сема в спокої, - ніяк не відчіплялась Рід.

Хелен відчула, що закипає.
Вона зараз встане і вдарить свою начальницю в її вгодоване лице, якщо та не перестане чіпати Сема.

Тож Хелен стисла руки в кулаки, зім'явши фоторобот, вперла їх в стіл і припіднялась, із задоволенням побачивши, як майже непомітним рухом Рід вчепилась у свій клатч, де напевне в неї була кишенькова зброя.

- Якщо ти стежитимеш за ним, - загарчала Хелен. - Я дізнаюсь про це, і розповім йому. А ти молитимешся, щоб він не натравив на тебе свого напарника.

Рід примружилась.

- Не погрожуй мені, дівчинко. Я багато знаю про тебе.

- А я про тебе, - краєм ока Хелен помітила, як застиг у барної стійки офіціант, а люди навкруги почали на них обертатись. - І це ще питання, хто з нас в результаті програє. Готова ризикнути своєю маленькою імперією заради якогось кілера?

Рід коротко опустила очі, але Хелен цього було достатньо. Вона сіла на місце і промельком посміхнулась офіціанту, щоб запевнити, що все добре.

- Це вбивця світового класу, що працював на людей, яких ми бачили лише по телевізору, - зробила безнадійну спробу Рід, але вже без попередньої наполегливості, скоріше, намагаючись вмовити. - Він дуже багато знає.

- І прямо зараз засмагає десь на Мальдівах, - пирхнула Хелен, помахавши перед собою зім'ятим аркушем. - Або гниє під землею, а ти полюєш за привидом.

- А якщо ні? - Рід стисла губи в тонку смужку.

- Мені все одно. Облиш Сема. Розмову закінчено.

Хелен мовчки дивилась їй в очі, поки та не встала і не покинула приміщення.

Лондон, Хайд Вейл

Будівельне риштовання на даху

Дванадцята година, сім хвилин

(Александр)

***

Жінка навпроти Сема за столиком біля вікна виглядала непримітно — темне волосся, забране у ґульку, довга темно-смарагдова спідниця та бежевий светр. На лівій руці в неї виблискували тонкий золотий годинник і обручка. При ближньому погляді крізь знятий з гвинтівки приціл, Александру вдалось розгледіти характерний дизайн кільцевидного циферблату годинника — картье, як мінімум кілька тисяч фунтів.

Отже, заміжня жінка при грошах, точно не ескорт, та і не схожа вона на ескортницю — середнього віку, жодних слідів “тюнінгу” на обличчі та інших кричущих предметів розкошу.

Судячи з теплих посмішок і поведінки — розмова була дуже дружньою, а в кінці Сем передав їй пакунок.

Партнери по справі? Чи, може, вона зв'язківець із замовником?

Цікаво, чим ще Сем приторговує, бо це очевидно не були наркотики чи зброя.

Після того, як Сем пішов, жінка якось напружено повела плечима і почала оглядатись. Александр знав, що вона не може побачити його з такої відстані, але все одно інстинктивно знемжився.

Через кілька хвилин біля кафе зупинився астон мартін, і з пасажирських дверей вийшла ще одна жінка. Вона була старша, із сивим каре і у сірому пальто. Зайшовши всередину, вона одразу ж попрямувала до столика з семовою подругою, та зайняла його місце.

Молодша передала їй пакунок.

Отже, це замовниця.

Але щось тут не дуже складалось, бо розмова між жінками була не просто не дружньою. Семова подруга вела себе так, ніби перед нею прихований ворог.

Раптом старша жінка простягнула їй якийсь складений вчетверо папірець, і коли та його розвернула, Александр побачив обриси лиця.

Бути не може.

Він зціпив зуби, приглядаючись - на папері був його старий фоторобот.

Вони з Мі6? Як вони дізнались?
Сем здогадався і здав? Чи просто бовкнув зайвого? Чи, може, помітив хтось сторонній?

Чи це просто гадання на кавовій гущі, через те, що Сем завів собі снайпера?

Семова подруга подивилась на папір і відкинула його, а потім нахилилась вперед і почала щось чітко і дуже агресивно говорити. Старша жінка спочатку здивувалась, а потім теж почала щось різко говорити.

Вкотре за своє життя Александр пожалкував, що не так і не навчився по-людськи читати по губах.

Закінчилась розмова вочевидь не дуже, бо семова подруга наче відрізала, стукнувши долонею по столу, а старша жінка стисла губи в тонку лінію, піднялась та пішла.

Александр швидко занотував собі номери її машини, ще трохи подивився на семову подругу, яка почала збиратись і забрала папірець з фотороботом із собою. А потім склав речі в рюкзак та тихо покинув засідку.

В голові була купа питань без відповідей, тому Александр по семових завітах пішов гуляти Лондоном. Присівши у сквері на лавку, він дістав телефон і почав шукати.

Номери привели його до регіону у передмісті Лондона, а подальший пошук показав, що машина зареєстрована на приватну компанію по винайманню транспорту. Державні структури таким не користувались, отже, скоріш за все, не Мі6.

Вже легше.

Пара дзвінків, фейкова історія про поліцейське розслідування і суворий командний голос дали Александру список клієнтів. Відмівши непотріб, він таки знайшов потрібну організацію — це було рекрутингове агентство, цілком законний бізнес. Фото сивої жінки з астон мартіна було на сторінці зі списком акціонерів, вона значилась генеральним директором. Даркнет через захищене з'єднання дав про цю компанію більше інформації та показав розгалужену мережу фейкових пошукових сайтів, фірм прокладок по відмиванню грошей і величезну кількість запитів про роботу для специфічної категорії людей.

Усе це сходились на одних і тих самих контактах — електронна адреса, що так чи інакше мала у назві слосполучення “чорний голуб”. Тобто під гарним фасадом ця компанія торгувала інформацією, приватним чином.

Шпигунська приватна мережа, що вочевидь хотіла заробити на Шакалі.

Це свого роду полегшення, із жадібними дегенератами він впорається. Принаймні, вони не мають підтримки державної махіни і сторонитимуться її так само, як і сам Александр.

Залишається відкритим питання - як вони дізнались?
Чи це випадковість, чи Сем його здав?

Александр був раціональною і педантичною людиною, тож він волів не рубати з плеча, поки не знав усіх фактів. Треба було поговорити із Семом так, щоб не відлякати, у разі чого.

Раптовим виблиском згадались очі Расмуса, здивовано розширені у момент, коли він зрозумів, що зараз помре. Якби тільки наївний дурник не кинувся слідом, настирливо викрикуючи несправжнє ім'я. Не те, щоб Александр шкодував про вбивство, воно було необхідне, але ламати тіло, яке ще день тому тепло обіймало тебе в ліжку було... непросто.

Повторювати це із Семом він точно не хотів.

Сем був у тому самому човні - він розумів. З ним можна було поговорити майже щиро, не вдаючи щось протилежне самому собі, і Александр цінував можливість. До того ж, нудьги у відпустці Сем його точно позбавив. Отже, принаймні, можна було дати йому шанс виправдатись.

Та було дещо, що непокоїло Александра сильніше, ніж їбані шпигуни.

Семова подруга.
Непримітна жінка, що мала характер і вагу протиставляти себе голові шпигунської мережі.

Вона очевидно була емоційно прив'язана до Сема, тому могла почати копати глибше із особистих почуттів. Александр не хотів мати справу з ображеною шпигункою, яка захищала свого... родича? Друга? Чи ким там їй був Сем.

У шпигунський фірмі ця жінка не значилась, отже, вона була активом, а, враховуючи її агресивну поведінку, дуже цінним, з гарним доступом.

В пам'яті спливли документи і електронні ключі, що він знайшов у семовій сумці. То от хто може бути особливим другом.
Варто пошукати десь ближче до держслужб.

Після години нудного листання офіційних сайтів, довелось піти у найближчий ресторан, холод пробрав аж до кісток навіть через тепле пальто. Попиваючи каву за столиком у дальньому кутку, Александр натрапив раптово на купу фото з прийому на честь побудованого військового корабля. І на одній з них він побачив знайоме обличчя.

Не втримавшись, він підняв брови і вражено хмикнув.

Отакої — дружина цілого міністра оборони. Більше того, новини казали, що той був одним з ймовірних кандидатів на прем'єра від консерваторів на майбутніх виборах.
Ну, ніхєра собі подружка, живе з найвищим посадовцем і співпрацює з приватним шпигунським агентством.

Вона могла, в разі чого, стати дуже небезпечною перепоною. Це було набагато гірше, ніж намагання горе-шпигунів його дістати.

Та все впиралось в одне — йому вкрай необхідно було поговорити з Семом, перш ніж почати діяти.

Що б про нього не казали, але Шакал не міг порушити укладений договір, не знаючи напевне, чи порушила його протилежна сторона.

Chapter Text

Лондон

Десь у центрі

Сімнадцята година, чотирнадцять хвилин.

(Александр)

***

Сем відгукнувся майже одразу. З динаміку разом з його голосом було чутно шум та голоси з вулиці.

- Зайнятий? - без реверансів запитав Александр.

- Для тебе, дорогенький, я завжди вільний, - зі смішком відповів Сем. - Що сталось?

- Треба зустрітись і дещо обговорити стосовно майбутньої справи.

Александр бадьоро йшов яскравою вулицею повз паби, де багатенько людей стояли на вулиці і палили, сміючись та жартуючи між собою. Нестерпно хотілось позичити у когось цигарку, та він мужньо тримався. Нікотин був кращим за алкоголь, бо не впливав сильно, але сама звичка затягувала. Александр волів не ставати залежним від чогось настільки прозаїчного.

- Я думав, ми вже все обговорили, - в голосі Сема звучав сумнів. - Ти ж бачив місце?

- Бачив. І в мене є кілька зауважень.

Сем демонстративно зітхнув.

- Може, текстом?

- Ні.

- Добре, - здаючись, пробурчав він. - Зустрінемось, як зазвичай.

- Не громадське місце, - відрізав Александр і обережно поправив у кишені запасну зброю.

Йому потрібна була свобода дій. Вбити людину на території ресторану не входило в його плани на найближче майбутнє.
Гангстера вистачило, та благодійність обійшлась йому невиправдано дорого.

Сем помовчав, тихо матюкнувся, а потім відповів:

- Дай мені годину, я скину тобі адресу.

І рівно через годину на телефон прийшло повідомлення з адресою. Черговий готель. Не дивно, не дуже зручно, та це краще, ніж повна людей зала.
До готелю він дістався за десять хвилин на таксі. На ресепшені жінка посміхнулась йому, а коли він назвав номер — мовчки видала ключа.

Коли Александр відчинив двері, його зустріло світло і шум кавомашини. Номер був не дуже великою, але просторою студією, не захаращеною меблями та модними аксесуарами. Сем стояв біля барної стійки, спершись стегном на важкий металічний стілець. Він роздивився Александра з голови до ніг і запитав:

- Нащо така конфіденційність, Джейсоне?

Це ім'я все ще трохи проїжджалось по слуху терткою і не відчувалось природнім. Він вже був архітектором Пітером, бізнесменом Чарльзом, і багатьма іншими. Та тоді його образи були настільки далеким від реальності, що кожне нове ім'я не приносило жодного дискомфорту. Цього ж разу все було інакше — він наче був собою, але не повністю. І кожного разу чуже ім'я, як погано натягнута струна, нагадувало про це, вибиваючись з загального фону гидким дисонансом.

Александр знизав плечима.

- Не люблю обговорювати справи, коли навколо незнайомі люди.

Він зняв пальто, і повісив його на гачок перед дверима.
Зброя лишилась там, але він поки не мав наміру нею користуватись. До того ж, на Семі він не побачив нічого підозрілого. Той поводився розслаблено та спокійно, наскільки це можливо в компанії партнера-вбивці.

- Здається мені, ти взагалі не любиш, коли навколо люди, - посміхнувшись, Сем дістав з кавомашини чашку і відсьорбнув.
Кава пахла благодаттю на весь номер.

Александр проігнорував справедливе зауваження, підійшов до стійки та забрався на дальній стілець, щоб добре бачити Сема.

- Як пройшла зустріч з твоєю дівчиною?

- З подругою, - виправив Сем, всівшись навпроти. - Добре, дякую.

- Вона в курсі, хто ти?

Сем спохмурнів і вже відкрив рота, щоб сказати щось явно неприємне, аж раптом передумав, примружив очі та насмішкувато пирхнув.

- Ти параноїк, ти знаєш про це?

І нічого не спростував. Непоганий початок.

- Сказав їй про мене? - Александр говорив сухо та різко, він не збирався втягуватись у саркастичний пінг-понг чи ходити навколо.

Здається, Сем це відчув, бо теж посерйознішав.

- Так, бо вона непокоїлась і питала про перестрілку.

- Що конкретно сказав?

- Нічого конкретного, як ти просив.

Відповідав Сем рівно, ні тон голосу, ні вираз обличчя не мінялись.

- Хто вона?

Після цього питання семові риси загострились.

- Навіть не намагайся, - відрізав він. - Вона не має стосунку до справи.

Отже, жінка була недоторканою.
Александр зробив помітку в голові і тиснути не став.

- Ще комусь казав?

- Більше нікому, - вже почав дратуватись Сем. - Допит закінчено? Це була мета зустрічі?

- Не тільки. Маю до тебе прохання не йти вглиб павільйону, коли підеш до Гектора.

Вранці Александр прогулявся за вказаною адресою, роздивився з усіх боків і зняв апартаменти у будинку з непоганим видом на місце. Та була проблема, як з більшістю захаращених забудовами міст - ти або маєш найкращий вид, або власну безпеку. Тож довелось шукати найближчий до ідеалу компроміс. Бо сидіти, мов сич, на даху чи на відкритому балконі було таким собі варіантом.

Сем підкотив очі.

- Мені не потрібний нагляд. Мені треба, щоб ти зробив свою роботу.

- Буде простіше робити її, якщо ти будеш в полі зору, - працювати з цілями через вікна, навіть такі великі, було далеким від ідеалу.

- Невже ти можеш схибити? - саркастично поцікавився Сем.

Александр глянув на нього, як на дурника.

- Кожен може. З цим калібром краще не жартувати.

Йому доведеться взяти довший ствол з глушником, калібр буде більший, урон від нього — також. І, хоча вірогідність промаху була маленька, Семові варто було відповідальніше відноситись до того, що він перебуватиме серед цілей.

- Плюс таймінг, - він постукав пальцями по стільниці, привертаючи семову увагу. - Ти маєш визначитись, чи хочеш театральщини, чи я сам виберу слушний момент для пострілу.

- Ні, - жваво замотав головою Сем. - Момент визначатиму я.

- Тим паче, мені треба бачити.

Сем кивнув, визнаючи його правоту, пожував губу і запитав:

- Твоя точка далеко?

- Не ідеально для високого міста, - Александр з досадою скривив краєчок рота. - Там є перепони, тому місце праворуч, ближче до колони буде найкращим. Можеш навіть не підходити до вікон, я й так побачу.

Буде навіть краще, якщо Сем знаходитиметься далі за інших.

Той знизав плечима і відпив свою каву.

- Добре, як скажеш.

- Побажання?

- Щоб Гектор добре все побачив, - не вагаючись, відповів Сем.

Александру подобалось, коли в нього вмикався холодний розрахунок, це наче споріднювало їх та давало відчуття спільної справи. Те, чого йому так не вистачило колись із Норманом.

Він кивнув.
Занотовано.

- А як з'являться Кларки?

- Не з'являться, - впевнено заявив Сем. - У Гектора є репутація, та й район такий - мало хто захоче бруднитись.

Александр не дуже зрозумів, що саме малось на увазі, але перепитувати не став, йому було байдуже. Якщо Сем такий впевнений, то нехай. Має ж бути якась довіра, врешті-решт, між партнерами.

- До того ж, - той клацнув пальцями, пригадуючи. - Вчора вже була спроба мене підірвати, та я знайшов пристрій раніше, ніж він спрацював.

- Пощастило, - обережно відмітив Александр, змовчавши про тривожну тенденцію. Зараз був не час сваритись.

- Це точно, - коротко всміхнувся Сем, подивився на свою чашку і раптом запропонував. - Кави?

Александр похитав головою.
Він вів тихий моніторинг емоцій на обличчі Сема, і досі усе було рівненько, та він не хотів, щоб той відходив далеко.

- Як тобі Лондон? - Сем сперся на стільницю ліктем і підпер голову рукою. Він виглядав майже розслабленим і трохи сумним.

Александр побарабанив пальцями, підбираючи слова.

- Брудний, шумний, - зробив паузу. - Великий.

- Я думав, тобі подобається місто.

- Місто так, все інше — ні.

Лондон був живим. Дихав, рухався та ніколи не спав, засліплюючи вогнями, глушачи вічним гомоном натовпу і гудінням машин. Він гуркотів вагонами метро, шелестів крилами голубів і стукотів мокрим снігом по дахах. Лондон пах бензином, брудом, сіллю та гострим морозним вітром. Він одночасно давив на потилицю і заколисував в обіймах, змушуючи увесь час бути на стрьомі.

Александру дійсно подобалось місто і його нестримний жорсткий характер, але жити він би тут точно не став. Занадто вже втомлювало це нагромадження різнобарвних і гучних протиріч.

Тепла посмішка розтягнула семові яскраві губи, додавши смішні зморшки у кутиках світлих очей.

- Коли я вперше тебе побачив, і подумати не міг, що ти будеш таким похмурим відлюдником.

- Вибач, що розчарував, - беземоційно відповів Александр, відчувши щось віддалено схоже на образу.

Наче не виправдав чужих сподівань.
Знову.

Посмішка швидко зникла, ніби Сем схаменувся.

- Та ні, просто... - він повів очима вбік. - Ти добре мімікруєш.

Погляд його застиг, впершись у темне вікно навпроти, кутики губ опустились, а плечі згорбились. Чи він щось пригадав зненацька, чи, може, задумався про нерайдужні перспективи. Александр додав примітку про швидкі зміни емоцій - могло стати в нагоді у майбутньому.

Якщо, звісно, Сем доживе до кінця вечора.

Ця думка віддавала чимось прогірклим та холодним, наче стара пліснява на горищі.
Самотність була невід'ємною частиною життя найманця. Нудне, остогидле почуття замкненого кола — хто б не притягувався на твою орбіту, рано чи пізно, все буде по-старому. Дуже не хотілось йти на черговий виток, але обставини часто робили це неминучим - або зрада, або смерть.
Навіть Нурія підпала під це правило.

Александр помовчав, потер вказівним пальцем скроню, розмірковуючи сам і даючи Семові час поміркувати, та потім все ж наважився закинути приманку:

- Чув колись про Шакала?

Він говорив обережно, ніби ступав у холодну воду.

Сем трохи смикнувся, перевівши на нього погляд, нахмурив брови і струсив головою.

- Ні, а хто це?

За цей час Александр вже встиг дізнатись, що Сем брехав не дуже добре, і відверто це визнавав. Тож, коли хотів щось приховати, він волів віджартовуватись чи огризатись.

Здивування його було щирим.
І полегшення від цього також.

- Хлопець, що вбив УДЧ в Хорватії, - роз'яснив Александр, не відриваючи пильного погляду від семових рис. І от цього разу побачив промельк впізнавання, що наче лампочка засвітився в очах.

- А, про це звісно чув. Його вбили Мі6, але прізвиська я не знав, - Сем підозріло примружився. - А ти звідки знаєш?

- Чутки, - не змигнувши оком, відповів Александр. - Мережа подейкує, що він вижив і переховується десь у Європі.

Трохи дивне відчуття - обговорювати самого себе. Але, заразом, було у цьому щось захопливе. Ніби вихвалявся військовими нагородами, яких ніколи не мав.

- Брехня, - Сем зневажливо махнув рукою. - Злочинці люблять красиві легенди.

- А якщо не брехня?

- Тобі яка різниця? - скривився Сем та раптово завмер і подивився на Александра по-новому, ніби здогадався, що... - Стривай, ти ж знаєш, що полювати на колег не комільфо?

Напруга, яка враз стисла александрові нутрощі, відпустила. Від вражаючої семової проникливості він очікував будь-чого, та цього разу був промах. То й на краще.
Зрештою, найгірші підозри не підтвердились.

Він відхилився назад, розслаблено поклавши правий лікоть на стійку, і навіть дозволив собі маленьку посмішку.

- Але це наче ім'я зі списку форбс для кілерів.

Було вже навіть цікаво, куди заведе ця розмова.

Сем глянув на нього якось вкрай розчаровано.

- Я б не радив тобі у це лізти.

- Думаєш, він занадто крутий для мене?

- І це також. А ще крутіші люди, що за ним стоять. В тебе і так повно проблем.

О.
Це було навіть мило.
Іронічно, але дійсно мило. Та, мабуть, приємно.

- Переживаєш за мене?

- Я на тебе розраховую, - Сем невдоволено розвів руки. - А тут раптом вилізло твоє жирне его зі списком форбс.

- Не хвилюйся, все в порядку черги, - остаточно розвеселився Александр.

Та Сем не посміхнувся і не пожартував у відповідь.
Він подивився втомленими, майже синіми у світлі вечірньої лампи очима та похитав головою.

- Серйозно, Джейсоне, не треба тобі той список.

- Це гроші і статус, - ніяк не міг заспокоїтись Александр.

Щось нерозсудливе і задерикувате штовхало й далі впинатись пазурями в тріщину, що неочікувано з'явилась у фасаді. Бо тут було щось глибше, аніж проста людська реакція.

- Великий ризик і понівечене життя.

- Зараз воно теж не надто спокійне.

Семове лице стало наче гострішим, він стис щелепи і прискалив очі, лише підтверджуючи здогадку.

- А буде гірше. Набагато, - голос його став нижчим та жорсткішим. - Жодний статус і гроші того не варті.

Александр зрозумів, що зачепив щось важливе та болюче для Сема, і не міг собі відмовити у провокації.

- Тобі звідки знати?

Він чекав на грубість чи холодну пораду не лізти не в свою справу.

Але Сем не повівся, навпаки - він відступив.

- Повір мені, іноді краще просто піти, - і збентежено опустив очі на власні руки. - Я б багато чого віддав за можливість тут не бути.

Александрові не було його шкода, але, водночас, він розумів. Іноді йому теж здавалось, що все навколо проти нього і найкращим виходом буде піджати хвоста. Та маленьке нестерпне падло всередині дзижчало прямо в мозок “боягуз”, “невдаха”, “нікчема”, і він вперто йшов далі. Бо програвати просто не вмів.
Мабуть, саме це колись стане його могилою — відчайдушне невміння вчасно давати задню.

Та не всі, такі, як він, комусь вистачає здорового глузду визнати свої помилки. Саме тому він не продовжив тицяти палкою в рану, бо поважав чуже бажання піти.

Замість цього, він підпер голову рукою і тихо запитав:

- І що б ти робив?

Сем знизав плечима.

- Може, й справді зайнявся б страхуванням, - він повільно підняв погляд. - А ти ніколи про це не думав?

- Ні, - без паузи збрехав Александр.

Гостро різонуло спогадом про сонячну терасу, Нурію в білому, що тримала на руках сина біля басейну. Було тепло, легко дмухав грайливий вітерець і десь співали безтурботні пташки.
У той короткий момент, він готовий був усе залишити, навіть попри нестримне бажання драпатись вгору. Заради Нурії він був готовий поступитись.

Це мала бути його остання справа, він мав бути дуже далеко звідси, а, натомість, був тут, тому що Нурія так і не змогла пробачити йому. Можливо, зараз був слушний час зупинитись і перестати шукати її.

На мить Александр прикрив очі.

Зі спогадів його вирвав саркастичний семів смішок.

- А, точно, ти ж армійський.

Александр кліпнув очима і підняв брову.

- Ти зараз мене завуальовано тупим назвав?

- Не завуальовано, - відрізав Сем. - Бо тільки тупий лізтиме у це пекло добровільно.

- Хто б казав.

Містере “принципи-важливіші-за-життя”.

- А я і не казав, що я розумний. Та, на відміну від тебе, не маю вибору.

О, серйозно? Наступною буде жаліслива історія про важку кілерську долю? Чи про обставини, що змусили його стати вбивцею, коли він того не хотів?
Ніхто не штовхав Сема під руку, коли той вбивав Алекс Кларк.

- То ти в нас тепер мученик? - Александр не став стримувати свій злий сарказм. Бо лицемір вважав себе кращим за нього через те, що був до біса необачним, і втрапив у протистояння з набагато більшим хижаком.

Сем похитав головою, змірюючи його розчарованим поглядом, і невесело всміхнувся.

- Таке враження, що в тебе клепки бракує, і ти просто бачиш усе це, як спосіб весело провести час.

Сучий син просто наривався.
Відчувши як враз скам'яніли м'язи щелепи, Александр стійко стримав бажання вискалитись і лишень понизив голос:

- Ми не настільки близькі, щоб ти мене життю вчив.

- Та це не значить, що я хочу, аби ти загинув через власну дурість! - сплеснув руками Сем так, наче це усе пояснювало.

Його емоційне зізнання поставило Александра в глухий кут.
Він моргнув і повільно схилив голову вбік.

Чому Семові не похуй? Чому він намагається вберегти від необачного, на його думку, вчинку людину, яку знає кілька тижнів?

Територія чужих емоцій завжди була для Александра слизькою. Він добре їх розпізнавав, вмів маніпулювати, але іноді зовсім не розумів. І це його напружувало.

Мабуть, саме невпевненість і напруга змусили його бути грубим:

- Чого ти доїбався?

Сем ображено пирхнув і набрав у груди повітря для гідної відповіді, але потім задумався, почухав пальцем перенісся, озирнувшись навкруги, ніби шукав якусь підказку.

- Не знаю, - розгублено сказав він. - Вибач.

Він бігав очима, підбирав слова і, начебто, дійсно хотів дати відповідь.

Та навіщо?
Хто Александр такий, щоб давати йому чесну відповідь?

- Може, справа в тому, що ти мені подобаєшся, - сказав Сем, не дивлячись у вічі. - Поруч з тобою... комфортно, - для Александра це був незнайомий досі комплімент. Його називали по-різному, та ніхто ще не казав, що він “комфортний”, і ця заява змусила його проковтнути ущипливі слова, що вже крутились на кінчику язика. А Сем подумав ще трішки й продовжив. - А, може, бачу в тобі щось...

Він замовк і змахнув рукою, типу, сам розумієш.

Александр не розумів.
Але фраза віддавала духом героїчних бойовиків з дев'яностих, тож він пирхнув:

- Себе?

- О, ні, - хижо посміхнувся Сем. - Я ніколи не намагався померти, щоб стати найкращим кілером.

- Я не збираюсь помирати.

- Другу частину ти не спростував.

Александр лише розвів руками.

- А кому не подобається перемагати?

Ну, бо, дійсно, вони впрягались у вбивство, щоб вистежити і вполювати людину.

- Це не те місце, де треба, перемагати, безсмертний Джо! - гаркнув на нього Сем і звів догори руки в молитовному жесті, ніби мовчки питав у господа бога, чому його співрозмовник таке йобане гальмо.

Потім опустив руки і торкнувся правою підборіддя, буравлячи Александра поглядом.

Той завбачливо відсунувся подалі.

- Послухай, - Сем важко зітхнув, на мить заплющивши очі. - Я знаю, що ти добре робиш свою справу, і сам це вибрав, і тобі навіть дещо в цьому подобається. Я не намагаюсь бути тобі другом чи ще кимось, але дозволь поділитись, - він опустив руку на стільницю та трохи нахилився вперед. - Таке життя, наше життя, - Сем промовисто повів рукою між ними, вказуючи одне на одного. - Воно дає багато з того, що ти хочеш, але нічого з того, що насправді потрібно. Невже ти сам не бачиш?

Можна було б сказати, що це знов якась релігійно-екзестенційна хуйня, якби не особистий досвід, що ховався за цими словами.

- Будиночок з білим парканом, собака і двійко дітей? - вийшло скоріше втомлено, аніж саркастично. Можливо, тому, що саме це Александр розумів краще, ніж міг собі зізнатись.

Сем гірко та неприємно всміхнувся.

- Особисто я потребую більшого, аніж куля в потилицю і запис у поліцейському рапорті, чи міські чутки в інтернеті, як пощастить.

- Якщо ти поганий спеціаліст.

- А, ну звісно, - закотив очі Сем, нарешті здаючись. - Ти ж особливий!

Після цього вони деякий час просиділи в тиші.
Їх легке зіткнення краями видавалось несправжнім. Собаки так зазвичай прихоплюють зубами, намічаючи, але не збираючись насправді кусати. З александрової точки зору, усе це було навіть трохи тупо — спровокувати, а потім самому втягнутись у перетягування канату. Раніше такого не траплялось.

Він роздивився навкруги, мимохідь відмічаючи семову любов до хай-тек інтер'єрів.

Напевне, Сем теж збирав свої спостереження - щось із спалахів чи засвічених звичок. Йому варто було йти в поліцію з його аналітичними здібностями та залізобетонними моральними устоями. Ну, і плюс нестримне співчуття до незнайомців. Гарний був би коп.
Кращий за Б'янку Пуллман, що була надто схожою на самого Александра.

Мабуть, колись, хтось саме семового штибу вгоне останній гвіздок в кришку александрової труни. Бо перемагає не той, з ким ти схожий і кого можеш вирахувати, а той, кого важко передбачити. Той, хто має щось, чого тобі відчайдушно бракує.

Якщо так подивитись, то Сема краще було прибрати зараз, доки його небезпечні нахили не встали між ними чимось непереборним. Але він був якийсь болюче відвертий, і це підкупало. До того ж, Александр мав дуже незручну рису, якій час від часу безголово потурав — нестримну любов до ризику у будь-яких його проявах.

- Ти шкодуєш?

Александру було цікаво.
Сем був йому цікавий.

Чи жалкує він, що взагалі у все це вліз? Чи зовнішні обставини були єдиним, що стримувало?
Хотілось роздивитись його з усіх боків, запам'ятати, щоб потім, як старий скнара, діставати спогад з кишені, коли буде тоскно від самого себе на самоті.

Той глянув косо, ніби очікував на підвох, а потім смикнув бровою.

- Ні, інакше б не вибрався з тієї дупи, де народився, - Александр кивнув, тактика, коли мета виправдовувала засоби, була йому зрозумілою. Та Сем продовжив. - Я шкодую про те, що проскочив точку неповернення, бо думав, що час ще є. І усе, що я зараз маю, я б залюбки обміняв на той сраний білий паркан.

Останні слова він майже виплюнув.

Що зупиняло його? Не було до кого йти? Той, кого він кохав, пішов від нього так само, як пішла Нурія?

- І що тобі заважає, окрім Кларків?

Сем зітхнув та закотив очі.

- Знов за рибу гроші. Я не влаштовуватиму локальний геноцид.

Відкритою можливістю гріх було не скористатись - пригнічений стан міг трохи послабити супротив.

- Ти сам себе саботуєш.

Сем суворо відгородився від Александра розкритою долонею.

- Це кодекс, а не дишло. Тобі це має бути відомо, як нікому.

- Навіщо ставити собі такі жорсткі рамки?

- Щоб не стати бездумною машиною для вбивства.

Оце вже трохи образливо.

- Але якщо...

- Зроби ласку, дорогенький, - перебив його Сем небезпечно ніжним тоном. - Від'їбись.

- Боїшся піддатись спокусі? - хитро примружився Александр, та коли Сем лише глянув на нього з невимовним докором, спокійно поцікавився. - Як ти взагалі тримаєшся в бізнесі?

Він хотів спитати, чи не тисне Сему його мораль, бо це нагадувало відомий вираз про хрестик і штани. Але звинувачувати співрозмовника у криводушності було не найкращою стратегією, тож Александр обрав більш обтічний варіант.

Та Сем його вчергове здивував.

- Спадкова справа, - просто сказав він.

Династія кілерів, це щось новеньке, до сьогодні про таке чути не доводилось. Не так багато речей у александровому житті були “вперше”, тому він тільки брови підняв. З кожним поворотом все цікавіше. Зазвичай найманці намагались відгородити сімейне життя від роботи. Втім, мало кому це вдавалось, і тут він сам не був виключенням.

- А ти як втрапив?

Питання захопило його трохи зненацька. Він почухав великим пальцем скроню і знизав плечима.
Його причина оригінальною не була.

- Захотів.

- Отак, взяв і раптом захотів? - не повірив Сем. А коли Александр лише хитнув головою, він примружився і уточнив з безжальною насмішкою. - Армії тобі було недостатньо?

І як йому тільки вдавалось навпомацки попадати в найчутливіші точки?

Проти волі Александр зціпив зуби.

Картинки з того клятого кривавого весілля і досі іноді переслідували його. Спогади про власне безпорадне споглядання за цим безумством все ще жевріли чимось незагоєним попри усі роки. Чомусь саме цей наріжний камінь, що змусив його прийняти одне зі своїх доленосних рішень, все ще ніяк не лишав у спокої, приходячи відлуннями диких криків і кривавих бризок.
Зайве нагадування, чому Александр так ненавидів бути глядачем, не мати змогу щось змінити чи, принаймні, відмовитись брати мовчазну участь.

- Занадто, - процідив він.

Пальці лівої руки трохи стислись, та він зупинив інстинктивний нервовий порив. Все одно торкатись було нічого — обручку він давно зняв, та й шукати підтримки у спогадах про Нурію зараз було крайнім ступенем лицемірства.

Сем довго мовчав.
Його погляд майже відчутно шукав щось у александровому профілі, поки той вперто дивився перед собою.

- Знаєш, що найсумніше, дорогенький? - зрештою сказав Сем. - Я думаю, ти навіть не розумієш, про що саме тобі варто шкодувати.

І часткова правда в його словах, і ця мученицька поблажливість, цей смуток в голосі, ніби не він тут влип у смертельні негаразди й відмовляється рятуватись, неочікувано розлютили.

Завжди так.
Даєш людям попуск, дозволяєш промельком побачити якусь ваду, і вони одразу думають, що знають тебе краще за тебе самого.

Александр плавним рухом повернувся до Сема усім корпусом, змусивши його відсахнутись, і тихо, але жорстко спитав:

- Думаєш, все про мене знаєш?

Хотілось втопити йому, або схопити за комір і штовхнути спиною до стіни, щоб шваркнувся головою і перестав дивитись, наче на поранену дику тварину. Та Александр був дорослою, здебільшого врівноваженою людиною, тож він мовчки дивився Сему у вічі. Зазвичай люди в такій ситуації намагались зникнути з його поля зору якомога скоріше.

Але Сем, відверто не вражений, тільки посміхнувся.

- Я навіть імені твого не знаю, - він байдуже знизав плечима, - Та ти не можеш заборонити мені робити висновки з того, що я бачу.

- Помилкові.

- Ти сам почав цю розмову, - підвівшись зі стільця, Сем пішов до стійки з пляшками. - Вип'ємо?

- Я не п'ю.

У відповідь Александр отримав косий похмурий погляд.

- Пиздиш.

Цікаво, чи пропозиція випити була семовим способом запропонувати перемир'я? Чи він хотів вивідати щось іще?

На цій дивній ноті Александр вирішив, що з нього досить відірваних від справи розмов. Він зітхнув, скидаючи неприємний післясмак бесіди, ляснув себе долонями по колінах і звівся на ноги.

- Побачимось завтра.

Настрій все ж був непоганий.

Звичним помахом він відклав емоції у дальню шухляду, як старі непотрібні речі. Шкода, не можна було їх там замкнути, але це не заважало йому вперто намагатись.
Мета була досягнута - він знав, що Сем із ним чесний, а це означало, що прикриття в силі, і можна було діяти на власний розсуд. Та і розмова видалась доволі цікава, буде що покрутити в голові перед сном.

Вже напівдорозі до виходу з номера його наздогнав оклик.

- Гей, - він обернувся. Сем тримав у руці бокал та дивився темним незчитуваним поглядом. - Вибач, якщо я десь переступив.

Вибачення були зайві. Сем робив те, що мав — перевіряв, промацував, десь знаходив дірки і користався ними, щоб дізнатись більше. Нічого, що Александр не робив сам.

Та загалом, було у ньому щось незвичне, навіть трохи заворожуюче.
Шкода було б це так безглуздо втратити.

Александр хмикнув і посміхнувся кутиком губ. Полегшення від того, що не довелось вбивати Сема, відчувалось незвично великим.

- Не переступив, - коротко відповів він.

І цього разу майже не збрехав.

Лондон, Тауер-Гемлетс

Колишня панчішна фабрика

Чотирнадцята година, двадцять дві хвилини

(Сем)

***

Запізнення було навмисним. Сем хотів, щоб Гектор трохи понервував, а Джейсон встиг налаштуватись на роботу.

Рудий мерзотник зранку вже заїбав його нагадуваннями про те, в кого з них де знаходиться вірне праворуч, а потім ще й вказівним тоном звелів тримати зброю ближче, бо, бачте, він не зможе в разі чого допомогти. І як Сем без нього досі жив?

Ця безкомпромісна впевненість у власній винятковості бісила і водночас захоплювала. Ніби Джейсон мав якийсь непорушний контроль над усім, що відбувалось навколо, змушуючи оточуючих також у це вірити.

Сем не був дівчинкою в пубертаті та розумів, що Джейсон така сама людина, як і він сам. Можливо, професіонал трохи вищого рангу, бо снайпери завжди мали певний бекграунд і стояли відокремлено. Але, по суті, Джейсон був звичайнісіньким найманцем. Він не мав жодних магічних чи телепатичних здібностей, а вся його харизма базувалась на кропіткій роботі і розрахунку, та ще, можливо, дрібці творчого підходу, що вирізняла насправді інвестованих у свою справу людей.

Саркастичний, похмурий і трохи байдужий, особливо, коли забувався і переставав прикидатись. Але з ним було цікаво, він інтригував своїми вічними недомовками, ну, і, звісно, був вкрай небезпечною людиною. Та слово своє неухильно тримав.

Тож Сем з разу в раз коливався у своїх судженнях, намагаючись намацати вірне.
Іноді, судячи з проблисків реакцій, йому це непогано вдавалось.

Джейсон вівся на дрібні маніпуляції, бо мав свої вади: задерикуватість і поверхневе ставлення до чужої думки, якщо вона не співпадала з його власною. Він очевидно вважав себе розумнішим за інших, та, оскільки тверезе сприйняття світу було йому не чуже, намагався це приховувати. Інколи навіть успішно.

Люди, яких Сем Джейсону засватав, казали про нього одне і те ж — мовчазний та раціональний. Маючи можливість зловживати ресурсами, він цього не робив. Принаймні, ніхто не скаржився.

Хоча характеристика “мовчазний” Сема трохи здивувала, бо він вже бачив, як Джейсон причаровував потрібних людей, був говірким та милим, цікавлячись дрібницями їх повсякденного життя. З Семом він взагалі міг підтримувати доволі довгу, іноді майже позбавлену практичного змісту розмову, бездумно перекидаючись фразами, наче м'ячиком.

Відчувати себе влещеним чи збентеженим з цього приводу Сем ще не вирішив. Але з кожним днем він ставав все впевненішим в тому, що зробив тієї ночі вірний вибір.

Бо для найманця найголовнішим було не тільки вміння влучно стріляти, а й надійні люди, яких він ретельно добирав. Адже без людей і пов'язаних з ними ресурсів, ти ризикуєш опинитись в землі ще до зробленого пострілу.

Джейсон не був чарівною паличкою, що вирішувала всі проблеми, але одного разу він вже захистив Сема від неочікуваного нападу. Скільки ще таких разів буде Сем волів би, щоб не довелось взнати.

Та реальність була така, що він вже готувався вести список.

Гектор чекав на нього з виразом втоми та роздратування. Семові загалом здавалось, що це був його звичайний вираз обличчя, коли вони бачились.

На початку Гектор видався йому соціопатом, що не мав емоцій, але потім стало зрозуміло, що хлопчик лише вдало маскував манію величі та проблеми з батьківською недолюбленістю, які при ближчому знайомстві заграли усіма фарбами. Батьком йому Сем бути точно не хотів, він навіть дружити з Гектором остерігся, бо той був занадто непередбачуваним — скільки не вивчай звички, ніколи не впіймаєш момент, коли назовні полізуть особисті загони.

От, наприклад, як зараз.

Останнім часом Гектор чудив. Він смикав Сема по дрібницях, хотів, щоб той був із ним усюди, як сторожовий пес. Але в Сема на хвості висіли люди, що хотіли його болісної та неминучої смерті, і гекторові замашки в цьому аж ніяк не допомагали.  Кларки не боялись дилерів, вони гребували та не хотіли втягуватись у криваві територіальні розборки, тому робота з Гектором була скоріш прикриттям, аніж справжньою допомогою.

Гектор це розуміти відмовлявся. Він вбив собі у голову, що Сем тепер — його власність, і вимагав поводитись відповідно.

Це потребувало корекції.
Оскільки психологом Сем був хуйовим, його рішення включало в себе переляк та момент слабкості, коли можна було взяти хлопчика “за зябра” і вказати йому місце.

- Чому так довго? - поцікавився Гектор. Він пильно дивився на Сема, поки той сідав навпроти.

Люди навколо розосередились по павільйону, хтось пакував товар за столом у віддалені, хтось чілив під дверима, лише трійко з них тинялись поруч, роблячи вигляд, що нічого не чують.

- Були справи, - просто відповів Сем.

Гектор примружив свої мерзлі очі.

- В тебе не має бути справ, важливіших за мене, - він роздратовано рубанув долонею повітря.

- Дорогенький, - промовив Сем своїм самим спокійним та лагідним тоном. - Ти маєш розуміти, що так не буде.

Та Гектор явно не хотів розмовляти спокійно.

- Ти живий лише завдяки мені.

Семові дуже хотілось зітхнути і затулити обличчя рукою, та він тримався.

- Це не зовсім правда.

- Я дав тобі прикриття.

Обвинувачувальний тон Сема дратував, він холодно подивився на Гектора.

- І саме тому я не відстрелив тобі пів голови, коли ти вломився в дім мого колишнього, де спала його дитина. Тож давай ти трохи попустишся і ми все спокійно обговоримо.

Гектор кілька секунд помовчав, а потім зціпив перед собою руки в замок.

- Ти ігноруєш мої прохання.

- Ні, Гекторе, - похитав головою Сем. - Я був із тобою на усіх важливих заходах. Але з дрібницями ти можеш впоратись і сам.

- З тобою все простіше, - Гектор криво всміхнувся своєю психопатичною посмішкою, що не торкалась очей.

- Це приємно чути, - не повернув посмішку Сем. - Але я не твій батько, братєльнік чи бодігард, - він уважно стежив за тим, як гнів промайнув на гекторовому лиці. - І я маю власне життя.

- Я просто хочу, щоб ти виконував свою роботу.

Просто.
У Гектора все так просто, а люди це ляльки, якими недоросток грається.

Сем знав, що буде пізніше, він сам писав сценарій, і це було дивне відчуття — диригувати чимось, наче смикати за ниточки. Певне, це так працює Хелен?

- Я зробив те, що ти просив, - Сем обережно поклав праву руку на підлокітник, щоб не дай боже не спровокувати яструба, що чекав на відмашку в своєму гніздечку. — організував тобі охорону, допоміг вибити територію та не дав конкурентам зарити тебе в землю. Моя присутність тут — бонус до усього цього.

Він міг повернутись та піти, але Гектор все ще приносив користь. Та і не хотів Сем випускати його з поля зору, тому що мав погане передчуття, що той накоїть лиха.

- Ми домовились про те, що ти зі мною, - Гектор схилився вперед, дивлячись на Сема з-під лоба тяжким похмурим поглядом. Його напівпрозорі очі, що зазвичай виглядали, наче зроблені з води, здавались зараз дуже темними. - І це значить, що ти робиш те, що я кажу.

Сем не стримався й пирхнув.

- Я не підписувався бути твоїм собакою і спати біля ліжка. Мені це нецікаво.

- Здається, ти не дуже розумієш, з ким ти маєш справу, - Гектор схилив голову вправо на пташиний манер, нагадавши Сему про його терплячу підтримку з гвинтівкою. Та, на відміну від Джейсона, під холодним гекторовим фасадом переливалось щось до болю схоже на клекочуче божевілля.

- Я дуже добре знаю, хто ти, - тихо, але твердо проговорив Сем. - І я двічі не вбив тебе, коли мав на це повне право, тож не змушуй мене шкодувати.

Звичайно, він би ніколи не вбив людину в домі Майкла без гострої необхідності, та й Гектор тоді не представляв безпосередньої небезпеки. Але в той конкретний момент Сем почувався розлюченою твариною, що захищала свою територію, і Гектор навіть не уявляв, по якому тонкому лезу тоді пройшов.
Він і зараз не уявляв, помилково вважаючи, що Сем має до нього якусь особисту слабкість, якою можна було б маніпулювати.

- Я - єдина причина, чому ти досі живий, - голос Гектора опустився нижче, ставши схожим на гарчання. - Я — твоя гарантія, - він зло тицьнув пальцем в сторону Сема. - Я твій порятунок від Кларків!

Сем подивився на нього не вражено.

- Забагато “я”, - відмітив він, трохи посунувши праву руку. - Це тому тебе матуся не любила?

- Не смій, - гиркнув Гектор і стукнув кулаком себе по коліну.

Родина завжди була його вразливим місцем.

- А то що? - підняв брови Сем. - Вб'єш мене?

Гектор прискалився та ніби всміхнувся, але на посмішку ці скривлені, як від болю, губи були мало схожі.

- Якщо буде треба.

Він і оком не змигне, це Сем теж знав. А ще він знав, що Гектор боявся лишитись сам. Це дивно поєднувалось з бажанням стати найбільшим дилером в Лондоні та показати усім навколо, як вони помилялись щодо нього.

Сем пожував нижню губу, прикинув час та вирішив, що слушний момент вже настав.

- Гекторе, я прийшов сюди не сваритись і не сперечатись, - він трохи змістився і підняв долоню над підлокітником, приготувавшись. - Я прийшов донести тобі, що ти не мій хазяїн і не маєш на мене жодних прав. Ми співпрацюємо, я допомагаю тобі і не відмовляюсь від цього. Але ти ніколи не будеш нічого мені диктувати, - Сем підняв руку трошки вище, намагаючись робити це непомітно. Він внутрішньо схрестив пальці, аби Джейсон вчасно відслідкував жест. - Між нами суто ділові стосунки, та, якщо вони перетинають межу, співпраця закінчена. Це не обговорюється, питання закрите.

Він схилився трохи вліво, переносячи вагу.

- Ти не можеш... - Гектора перервав дзвін скла. Щось стукнуло позаду і він закрутив головою. - Що?

Першим, про що подумав Сем, був фальшстарт. Але це було надто маловірогідно.

Потім його опекло думкою, що Джейсон таки взяв гроші в Кларків і зрадив.

Та через долю секунди він все зрозумів.

- Дідько, - видихнув Сем.

Статична мішень, гарний огляд, чудова зброя. Інакше і бути не могло.

- Що це? - занепокоєно спитав Гектор, підводячись з місця. Люди навколо теж трохи загальмовано дивились одне на одного.

Сем схопив його за руку та потягнув за собою.

- На підлогу всі, швидко!

Знов дзенькнуло скло і куля вдарила в стіну зовсім поруч.

Це був не Джейсон.
Бо він би точно не схибив.

Chapter Text

Лондон, Камден

Апартаменти посеред ніде

Приблизно п'ята ранку

(Александр)

***

Александр любив працювати, це тримало його докупи та відволікало від зайвих думок.

Наприклад від того, де зараз Нурія з Карлом, і що вони роблять? Або над чим зараз працює Зіна? Чи втрималась його мережа зв'язків і де порвались слабкі ланки? Усі ці важливі загалом думки зараз не мали жодного сенсу, тож він успішно відштовхував їх новою роботою.

Сьогодні зробити це було важче, бо вночі йому снилась Нурія. Наче він біг за нею та кликав, а вона йшла, тримаючи на руках сина, та не оберталась на крики, віддаляючись усе далі й далі.

Александр прокинувся вдосвіта з відчуттям гострого клубка в горлі, стискаючи мертвою хваткою край ковдри. Він підвівся та сів на ліжку, потер долонею обличчя, з подивом виявивши мокрий слід на правій скроні, та повільно встав.

У напівтемряві за вікном співала якась пташка і вже шуміло вранішнє міське життя. Йти нікуди не хотілось, хотілось влягтись назад і пролежати так аж до вечора. Та він не міг собі цього дозволити, зламати свій розпорядок і збити звичний ритм невпинного руху. Десь глибоко всередині він відчував, що ця зупинка буде для нього фатальною.
Втома, не фізична, а якась глибинна, часто тягнула його вранці вниз, змушуючи трохи горбити плечі і трясти головою у спробі звільнитись. Аж допоки душ, кілька десятків відтискань та кава не робили з нього людину.

Вулиця зустріла його холодом, мерзенною британською вологістю та непривітним небом. Знемжившись, він підтягнув вище комір пальта і бадьоро покрокував вперед, звіряючись по дорозі з вибудуваним вчора на телефоні маршрутом.

У вільний час Александр дійсно, за порадою Сема, гуляв Лондоном. Але це не були бездумні прогулянки по вулицях чи посиденьки у барах.

Спочатку він вивчив розклад Хелен Вебб. Було не складно спостерігати за нею здалеку, не попадаючи у поле зору охорони чи спецслужб. Вони скоріш оберігали чоловіка, аніж дружину, яка могла вільно пересуватись по магазинам, салонам та різним дитячим установам. Єдиним виключенням були офіційні заходи з чоловіком, у ті райони Александр передбачливо не потикався.

Усе про все зайняло в нього трохи більше тижня, перемежаючись зустрічами з Семом та ще одним спостереженням.

Друге було більш специфічне та складне. Кілька разів довелось навіть маскуватись. Звісно, в Лондоні Александр не мав своїх звичних можливостей, та для спостереження на відстані вистачило і простого маскараду в поєднанні з кількома фразами французькою та іспанською.

Кларки були розпорошеними.
Для початку, визначити верхівку було досить складно, бо сімейка виявилась великою, але не всі з неї входили в бізнес і представляли небезпеку. Плюс, були ще люди ближнього кола, які теж могли нести загрозу. Але через пару днів кружляння по периметру можливих місць появи, він змалював собі схему, по якій Кларки працювали через своїх людей.

Все було водночас просто і складно — вони працювали як синдикат, під жорстким контролем та суворою ієрархією, проникнути всередину без зв'язків або без мінімального проходження так званого кар'єрного зросту, було неможливо. Це забирало надто багато часу. Та в синдикату були й слабкості — усі ниточки сходились в одну точку, і ще через кілька днів пошуків та спостережень, Александр зміг їх співставити. Ієрархічна структура була проста, як двері — розгалужене дерево зверху вниз, де нагорі був голова, а від нього вже розходились основні зв'язки. Виглядало навіть дещо монархічно, проте, Александр був упевнений, що вбивство короля не розвалить картковий будиночок.
Взагалі, бізнес у Кларків був легальний, інша справа, що “під килимом” лежало багато трупів та незаконних дій. Підвести їх під монастир було можливо лише за наявності міцного урядового тилу та передової команди копачів, тож це був трохи інший рівень.

Дослідивши присутність Кларків на державних заходах та їх участь у благодійних програмах, Александр окреслив два основних кола — родина і корисні вигодонабувачі. Зрозуміло, що “король” був серед родини, логічно було припустити, що це нинішній вдівець, жінку якого Сем убив, але робити однозначні висновки Александр не спішив.

Він ніколи не спішив, бо головним у результаті була не лише влучність удару, а й передбачуваність наслідків. Отже, погулявши вчергове біля кількох відомчих будівель, Александр вже рівно о першій був у знятих заздалегідь апартаментах і облаштовував собі гніздечко. В нього був ще час до початку зустрічі, тому він спокійно заварив каву, прилаштував гвинтівку, перевірив перешкоди, видимість і напрям вітру, та засів знову за пошуки в мережі.

За сім хвилин шоста телефон завібрував сигналом таймеру, що закінчив свій відлік.

Александр відклав його, сполоснув чашку й сів за стіл.

Павільйон був непоганим з точки зору снайпера - промислове приміщення з величезними вікнами посеред тихої напівкримінальної зони, де стояли суцільні заводи та закинуті будинки. Відстань для нього була не надто складною, до того ж оптика давала велике збільшення, тому спостерігати можна було навіть дрібні деталі.
Гектор вже був на місці, ходив з боку вбік, наче нервуюча тварина. Александр про всяк випадок ще раз звірився зі знімком, що надіслав йому Сем.

Точно.
Хлопчик із зовнішністю маніяка-різника. Саме те, щоб стати місцевим наркобароном.

Людей, судячи по всьому, в приміщенні було небагато. Двоє промайнули в правому кінці, ще четверо чи п'ятеро були десь у віддаленні. Поблизу правого крайнього вікна стояв імпровізований стіл зі старих піддонів та пара диванів, трохи далі виднілись столи і якісь силуети, що нагадували пляшки з трубками.

Сем запізнювався. Скоріш за все, він хотів вибісити Гектора ще більше, бо останнього разу той в присутності Александра телефонував тричі і, судячи з семового обличчя, говорив щось дурне.

Александр добре розумів бажання поставити на місце людину, що уявила себе твоїм благодійником і вимагала навзаєм забагато. Він не один раз натрапляв на тих, хто вирішував, що з найманцем можна не церемонитись - для усіх це закінчувалось однаково. Але Сем не хотів смерті Гектора, він хотів показати йому рамки. Александр був не проти трошки тут допомогти.

Коли Сем нарешті з'явився, Гектор одразу сказав щось різке, а коли Сем відповів, махнув рукою навідліг і знову заговорив, неприємно кривлячи губи. Розмова вочевидь була не з приємних, обидва були вкрай серйозні, а Сем періодично дивився вгору, ніби зупиняв себе, щоб очі не закотились всередину черепної коробки. Обумовлений заздалегідь жест Сем ще не застосовував, тому на розмову Александр не надто зважав, очікуючи саме його.

Він вже вибрав тих двох, чия доля мала запевнити Гектора зменшити свої апетити, та у рухливому середовищі завжди могло щось змінитись, тому Александр періодично поглядав, примірюючись навколо.

Нарешті, після п'ятнадцяти хвилин з'ясування відносин, терпіння Сема підійшло до свого логічного краю. Александр вже бачив, як його рука підводиться з підлокітника дивану, аж раптом Сем смикнувся вперед і різко озирнувся, а потім схопив Гектора за руку та потягнув униз, кидаючись на підлогу.

Спочатку Александр подумав, що Сем побачив через вікно нападників, що рухались до них, та, навівши трохи чіткість, вгледів у великому склі дві квітки з тріщинок, що розходились віялом з центра назовні.

Це могло означати лише одне — по ним працював снайпер.

- Ах, ти ж... - процідив він крізь зуби.

Александр перевірив вулицю перед павільйоном та побачив, як з пікапа вилазять четверо людей, ще троє копались безпосередньо у стіни. Щось підказувало, що майстрували вони там не кам'яне оздоблення. Александр встиг зняти одного, перш ніж вибухівка спрацювала і вивалила вікно разом з цеглинами навколо нього. Четвірка, що вибігла з пікапу, розпорошилась і намагалась проникнути всередину. Ще одного Александр таки дістав, але інші вже влізли та стали цілковитим надбанням для Сема з Гектором.

Та найголовнішим був стрілець. Він міг вбити Сема, якщо той намагатиметься вийти.

Судячи з куту пострілу, з його точки павільйон проглядався з трьох сторін. Пташенятко знайшло собі гніздечко з гарним оглядом, але без прикриття — це Александр знав точно, бо самотужки облазив увесь район і околиці, щоб знайти прийнятний компроміс. Він спробував відшукати ціль зі свого місця, але заважала стіна і кут дому, що затуляв частину пейзажу.

Добре.
Значить, треба переміститись.

Швидко зібравши речі, він повісив на плече рюкзак і підхопив гвинтівку. Часу облаштовуватись не було, тож він вийшов на балкон, а потім далі, до пожежної драбини, що виступала на кілька метрів вперед. Довелось прилаштувати гвинтівку на сходинці, а самому стати коліном на іншу.

Пташенятко відшукалось за хвилину.
Довбодятел сидів на даху десятиповерхової будівлі, чітко виділяючись темним силуетом на фоні затягнутого світло-сірими хмарами неба.

- С-сука, - прошипів Александр, придивляючись до обрисів фігури.

Серцебиття трохи заважало, а сходинка була не дуже надійною опорою, тому він примірявся і вичікував слушного моменту. Пострілів зі сторони павільйону чутно не було, тож або працювали з глушниками, або Сем їх усіх вдало упокоїв. Александр ставив на друге. При усій своїй емоційності, Сем був не з тих, хто чекатиме, поки на нього наведуть зброю.

Пташенятко раптом змінило положення, повернувшись трохи праворуч. Невже помітив?

Часу на роздуми не лишилось. Роздратовано цикнувши, Александр повів плечем і натис на гачок. М'який постріл клацнув трохи раніше за звук битого скла за спиною, силует на даху різко смикнувся назад, змахнувши руками, і зник з горизонту. Сучонок встиг вистрілити, але виявився тим ще невдахою — промазав по усіх фронтах. Александр після такої ганьби застрелився б з власної гвинтівки.

Зачекавши ще пару хвилин, він підняв зі сходинки зброю, швидко розібрав ствол, оптику та приклад, зняв гачок і прилаштував до наплічника.

Раптом у двері апартаментів голосно постукали.

- Гей, у вас там все добре? - приглушено запитав жіночий голос. - Це сусідка зліва, я почула дивні звуки.

Дідько.

Не чекаючи на нові запитання, Александр рвонув вгору по драбині. У нього не було з собою димових шашок, тому спускатись вниз, де можуть чекати викликані сусідами копи чи самі занепокоєні сусіди, було зась. Благо, він вже знаходився високо, тож на дах видерся майже не запихавшись. Та, підійшовши до краю, він виявив, що парна будівля поруч знаходиться на пристойній відстані, яку так просто не переступити.

Це були корпуси колишнього гуртожитку і мали б поєднуватись між собою принаймні якимось переходом, тож провалля виявилось неприємним сюрпризом.

Лізти по трубі вниз було небезпечно, вона могла не витримати. Йти назад теж не варіант, бо вже чутно було відлуння поліцейських сирен. Дах попереду був трохи нижчим, це полегшувало задачу, а от наплічник за спиною — навпаки.

Александр глибоко вдихнув, перевірив як сидить на плечах рюкзак, та, відійшовши на десять кроків назад, обережно переступив з ноги на ногу. Зашнуровані чоботи щільно облягали гомілку і заважали вільним рухам. Якби він знав, що доведеться виконувати акробатичні номери, взув би кросівки.

Трохи нахилившись вперед, він присів, знову повільно вдихнув і видихнув, як перед пострілом, а потім пружинисто розпрямився і зірвався з місця. Добігши до краю, він не зупинився, а тільки прискорився, відштовхнувшись від самого бетонного виступу ведучою ногою.

Відчуття падіння завжди асоціювалось у Александра з невдачею, і цей раз не став виключенням. Вже у польоті він зрозумів, що вага рюкзака заважає, навіть зігнуті ноги та відведені назад руки не допомогли компенсувати. Приземлившись на край сусіднього даху, він зробив кілька кроків, відчайдушно намагаючись балансувати, але не зміг втриматись на ногах і впав, проїхавшись плечем по бетону.

Добре, що не обличчям, промайнуло в голові.

Не дивлячись на те, що він згрупувався, наплічник не дав перекинутись через себе, тож падіння вийшло жорсткуватим. Александр спочатку сів і повів головою, перевіряючи шию, потім плечем, що відгукнулось легким ниттям, а потім повільно підвівся на ноги, обтрушуючись та оглядаючи себе. Шкіра на лівій долоні була зсаджена, на плечі точно будуть чорні синці, але нічого критичного. А от шкіряну куртку доведеться ремонтувати — від плеча до ліктя рукав був подраний і навіть деінде розпущені шви. Можна було б і викинути, але вона Александру подобалась, бо мала дорогий та водночас непримітний вигляд.

На щастя, наступна будівля була по всім правилам приєднана до цієї, і він спокійно пройшов по містку, а далі вже без пригод добрався майже до кінця кварталу, коли почув вже близькі звуки поліцейських сирен.

Александр тільки хмикнув, щось не квапляться служителі закону в цей богом забутий райончик.

Вже спускаючись по пожежних сходах, він побачив поліцейські авто, які пронеслись у напрямку заворушки. Александр сподівався, що Сем вибрався неушкодженим. Або, принаймні, не сильно зім'ятим, бо підрив стіни був вражаючим. Кларки явно заморочились, наймаючи цілу команду відносних професіоналів на нікому не відомого одинака.

Александр сунув у кишеню пошкоджену руку і пішов по вулиці вниз. Ловити таксі чи спускатись в підземку в такому вигляді було не надто безпечно.

Телефон у кишені завібрував. Коли він його витягнув, на екрані висіло повідомлення від Сема.
“Через пів години” і адреса одного зі східних сховків, що знаходився біля доків неподалік.

Сем живий, про все інше можна було говорити.
А те що їм треба поговорити, Александр не сумнівався.

Так не могло продовжуватись надалі, Сем мав отямитись та перестати жити у світі рожевих поні, де ти можеш вийти з такого космічного гівна з мінімальними втратами.

На краєчку свідомості промайнула думка, що можна було просто з'їбатись, та це означало б ганебно злитись. Тим паче, що дивна карусель подій та людей тримала його в бойовому тонусі.
До того ж, чим далі, тим щиріше він хотів допомогти Семові вибратись живим. Бо той був наче кращою версією нього самого — людяніший, чесніший та принциповіший. Та і що вже казати, коли ти з кимось переспав, це все ж дає примарний емоційний зв'язок.

Знов пригадався Расмус. Він був зовсім чужий Александру, але розділене з ним ліжко зробило свою справу. Хоча його вбивство було неприємною необхідністю, Александр ніяк не міг забути лагідні очі і посмішку, ніби відлуння якогось паралельного всесвіту, де усе це могло бути справжнім.

Чи шкодував він про те як все закінчилось? Ні.

Чи хотів би, щоб воно скінчилось інакше? Звісно.

І нинішня ситуація була ніби спокутою за усі ті “інакше”, що могли в нього бути. Якийсь гештальт, який він не міг не закрити. Як би не намагався Александр вичавити з себе усе зайве та нікчемне, воно вперто знаходило дорогу назовні, примушуючи його вчиняти нелогічно та інколи навіть емоційно.

Він скривився, поворушивши зчесаною долонею в кишені, поправив наплічника і прискорився.

З неба почав зриватись дрібний сніг, а гомін міста обступав з усіх боків. Варто було поспішити, якщо він хотів дістатись вчасно.

Лондон, Аддінгтон

Кімната на другому поверсі

Чорт його зна, яка там, нахуй, година

(Сем)

***

Голова боліла нестерпно, аж очі сльозились. У правому вусі досі пищало, та, на щастя, це було єдиною шкодою, що Сем отримав.

З нападниками вони розібрались досить швидко - в Гектора теж під рукою була зброя, а дехто з його людей навіть не розгубився і відкрив вогонь по тих, хто з'явився крізь отвір в стіні. Пізніше Гектор запевнив, що з тілами розберуться і навіть поцікавився, чи Сем в порядку, запропонувавши відвезти куди треба. От які дива роблять з психопатами живильні пиздюліни, навіть від когось стороннього.

Від допомоги Сем відмовився, але розійшлись вони на більш-менш задовільних умовах. До наступного гекторового загострення, напевне.

Вийшовши назовні, Сем обережно роздивився навколо, та ніхто більше не намагався прострелити йому голову, тож він зробив висновок, що ворожий снайпер вже не у грі. Навколо валялись два тіла, яких очевидно зняв Джейсон. Цікаво, як він там? Чи сподобалось йому видовище?

Коротке повідомлення світилось прочитаним, але відповіді не надійшло. Це було характерно. Рудий мерзотник ніколи не відповідав, якщо йому не задавали прямих питань.

Коли у дверях квартири клацнув замок, Сем рефлекторно напружився, та майже одразу здувся, бо пригадав, що чекав на гостя.
Джейсон виглядав скуйовдженим, ніби дорогою сюди біг: куртка в пилюці, джинси на правій нозі теж. Він коротко глянув на Сема, кивнув мовчки та скинув на підлогу важкий наплічник.

- Ти в порядку? - спитав Сем, роздивляючись його з голови до ніг.

Той нахилився, обтрушуючи рукою джинси.

- Дивлячись, що ти вважаєш порядком, - глухо сказав він. - Чи живий я? Так, - випрямившись, Джейсон увіпнувся в Сема гострим поглядом. - Чи все пішло по плану? Ні.

Говорив він уривчасто та різко.

Сем трохи знітився.
Так, це був його пройоб.

- Вибач за форс-мажор.

Джейсон підняв брови і підійшов ближче.

- Форс-мажор, Семе, це коли замість трьох нападників в тебе п'ять, а не три підривники, група вбивць і снайперська дуель через квартал.

То, значить, снайпер був мертвий.

- Ти ж виграв? - спробував віджартуватись Сем.

Джейсон на це навіть не відреагував.

- Довбограй наробив мені галасу, довелось іти по дахах, - він розвернувся іншим боком, та підняв руку, красномовно демонструючи розірваний рукав. - Я куртку порвав.

Сем кинув косий погляд на його зчесану до крові долоню, але нічого не сказав про пріоритети.

- Не засмучуйся, дорогенький, я куплю тобі нову.

- Сподіваюсь, бо це Ральф Лорен, - холодно повідомив Джейсон та пішов до мийки в кутку кімнати.

Обережно стягнувши куртку, він трохи примружився коли підставив долоню під холодну воду у крані. Сем мовчки простягнув йому серветки, Джейсон кивнув та приклав пару штук до почервонілої розідраної шкіри, де одразу проступила кров'яна роса. Сем по досвіду знав, що навіть невеликі скальповані рани дуже болючі, але лізти з порадами не став. В нього надто боліла голова, щоб турбуватись про такі дрібниці.

Він поспостерігав за чужими маніпуляціями, а потім насмішкувато запитав:

- Хто взагалі вдягає дизайнерські лахи на справу?

Джейсон кинув на нього досадливий погляд.

- Той, кого запевнили, що Кларки туди не поткнуться.

Покидьок брехав, бо він завжди виглядав, наче вдітий з голочки. Але докір в його словах був справедливий.

- Я був у цьому впевнений, вони майже не наймають сторонніх, - Сем дістав з полиці аптечку, що завжди була напоготові в усіх його сховках, відкрив та підсунув Джейсону. Той одразу витяг мазь і тонкий бинт. - Я й подумати не міг, що вони наплюють на власну репутацію, бо настільки... Завзяті, - Сем кілька секунд споглядав на те, як Джейсон незграбно огортає бинтом рану, а потім цикнув і простягнув руку. - Дай поможу.

Той мовчки слухняно подав йому напів перебинтовану кисть.

- Таке буває, коли вбиваєш когось із членів родини, - відмітив Джейсон, спостерігаючи за рівномірними рухами.

Сем похмуро глянув на нього.

- Я це врахую наступного разу, - він обережно зав'язав бинт на зап'ясті. - Перевіряй.

Джейсон поворушив пальцями і вдячно кивнув.

- Наступного разу ти можеш вже не стягнути.

Від думки про те, що він правий, глухі поштовхи болю в голові стали сильніші.
Сем примружив одне око, ніби це могло якось допомогти.

- Що ти хочеш, щоб я тобі зараз сказав?

- Що ти зміниш план.

Ну, звісно, як же інакше.

- Ні, - відрізав Сем.

Його дратувало, як очевидно і свідомо Джейсон обрав цей момент для тиску. Побачив слабину й одразу накинув туди свої загребливі лапи.

- Це вже не про принципи, Семе, - зітхнув той, тільки підтвердивши здогадки. - Це про виживання.

- Я не знаю, хто саме з них мене замовив, - Сем вперто схилив голову. - І я не буду вбивати всіх підряд.

Джейсон помацав пов'язку на руці, зиркнувши на Сема, як на вередливу дитину.

- Такими темпами, через місяць кожен стовп у місті намагатиметься тебе вбити, - він потягнувся до кинутої на столі куртки та розгорнув її, кисло розглядаючи розірвану шкіру. - Наївно думати, що раптом закінчаться ті, хто хоче продати твою голову, - вдовольнившись оглядом, він склав куртку вчетверо і подивився на Сема прямо. - Твоя смерть — тепер лише питання часу.

Він говорив нібито між справою, без особливих емоцій, але так впевнено, що Сем вкотре відчув, що вагається.

- Я можу спробувати зникнути.

- Зараз вже запізно, - Джейсон похитав головою. - Тебе не випустять.

Неприємна правда. Усе, що відбувалось, нагадувало мишоловку, де дверцята вже зачинились і можна лише тикатись у глухі стіни. Сем знав, з ким має справу, і якщо б насправді хотів втекти, давно б вже це зробив.

Та він не хотів.
Його навіть трохи лякало те, наскільки він не хотів.

А ще його злила ця джейсонова впевненість, ніби з висоти свого зросту той бачив більше за Сема і засуджував його недалекоглядність.

- Якщо все так погано, чому ти ще тут? - гиркнув Сем, відчуваючи себе загнаним у кут.

Пропустивши виклик крізь вуха, Джейсон терпляче продовжив:

- Ти маєш перестати діяти реактивно. В тебе немає ані часу, ані людей.

- Чому ти ще тут? - жорстко повторив Сем.

Джейсон помовчав пару секунд, та потім все ж відповів:

- Не кидаю справи напівдорозі.

Попався, мудило.

- Бо це твій принцип, так? - Сем радо вхопився за чуже лицемірство. А коли Джейсон нічого не сказав, задоволено тицьнув пальцем в його сторону. - От бачиш.

Невесела посмішка на губах Джейсона була майже визнанням поразки.
Він підняв перед собою розкриті долоні.

- Добре, я... - він подивився в сторону, ніби шукав там якусь підказку, а потім почав говорити обережно підбираючи слова. - Я впертий, і люблю перемагати, ти це вже знаєш, - Сем лише пирхнув, він зрозумів це ще під час першої зустрічі. - Але мені доводилось іти на компроміси з цим принципом. І тобі теж рано чи пізно доведеться.

Раптом у скроні прострелило гострим болем, Сем примружився та потер її пальцями. Писк у вусі став сильнішим, а нудота знову підкотила до горла.

- Можна не сьогодні? - тихо запитав він, зусиллям ковтнувши слину.

- А коли? - з відвертим скепсисом запитав Джейсон. - Коли по тебе на танку приїдуть?

Сем зітхнув, він не мав хисту зараз із ним тягатись.

- В мене голова розривається, - зізнався він. - І у вусі досі пищить.

Джейсон занепокоєно звів брови на переніссі.

- Контузія?

- Та хєр його зна.

- Добре, - він простягнув руку за курткою. - Поговоримо завтра.

Та Семові було так погано, що він перехопив його руку перш, ніж встиг себе зупинити.

- Може лишишся?

- Я з тобою не питиму, - підозріло глянув на нього Джейсон.

- Чай, кава? - запропонував Сем, відчуваючи себе майже повністю виснаженим. - Просто посидимо мовчки, бо я вже заїбався наодинці.

Він хотів побачити Майкла, полежати з ним поруч. Чи притулитись плечем до Хелен. Він просто не хотів сидіти в темряві та вчергове повертатись думками до свого пройобаного життя.

Джейсон довго дивився на нього уважними очима, потім щось для себе вирішив та акуратно, але впевнено звільнив свою руку з семової хватки. Відклавши подалі куртку, він лише коротко кивнув, погоджуючись.

Чай Сем робив мовчки.
Залив чашки кип'ятком, насипав цукор та розмішав. Голова розривалась, у вухах наче була напхана вата, а шлунок неприємно ворушився від кожного зайвого кроку.

Джейсон тим часом зняв чоботи і всівся з ногами на ліжко, витягши з кишені телефон. З вкрай зосередженим обличчям він щось там розшукував, а трохи згодом підібрав під себе ноги і спер лікоть на зігнуте коліно.

Сем взяв чашки, підійшов до ліжка і простягнув одну Джейсонові. Той взяв її перемотаною рукою, навіть не піднявши очі від екрану. Так само мовчки Сем забрався на інший край ліжка і відсьорбнув з чашки. Пакетований чай завжди був на його смак занадто плаский, але вже що є. Молока тільки не вистачало, та то вже були зайві примхи.
Досить швидко допивши свій чай, Сем відставив чашку, кинув погляд на Джейсона, який все ще втикав у телефон, а потім порушив тишу.

- Як ти його вбив?

Джейсон моргнув, відірвався від екрану і скосив очі на Сема.

- В голову.

- А де він був?

- У висотці зліва, на даху.

Сем трохи спохмурнів.

- Ти ж начебто жалівся на перепони з тієї сторони?

Бісів перфекціоніст настільки красномовно мовчав у його бік, наче Сем особисто побудував той сраний район.

- Довелось вийти на пожежні сходи.

І ця людина їздила йому по мізкам стосовно власної безпеки. Від праведного обурення Сем аж задихнувся, вирячившись на незворушного Джейсона.

- Тобто, ти стояв на майданчику в повний зріст, зі зброєю, посеред білого дня під чужим прицілом? - не вірячи, проговорив він.

Напевне, виглядало це епічно, особливо з боку випадкових перехожих, що доволі рідко, але все ж там траплялись.

- Я знав, що роблю, - відрізав Джейсон і повернувся до телефона, відпиваючи з чашки.

- Ну, звісно, - Сем закотив би очі, якби це не було так боляче.

Він зітхнув, підтягнувся руками та безцеремонно влігся головою на джейсонове стегно. Той невиразно подивився на нього, але нічого не сказав. Тільки поставив вже пусту чашку на ліжко і поклав лікоть Сему на плече, наче воно було частиною зручного крісла.

Сем був не проти.
Йому хотілось заплющити очі і трохи відпочити, а після того, що сталось, відпустити свою параною було надто важко. Та присутність Джейсона дивним чином замирювала з реальністю.

Сем трохи повернув голову, роздивляючись його знизу вгору, відмічаючи стривожену зморшку між бровами, смішні веснянки та гостру лінію щелепи. Він раптом пригадав, як в найпершу ніч провів по цій лінії пальцями, а потім зубами, прихопивши теплу шкіру. Як в Джейсона тоді перервалось дихання, а його пальці бездумно стислись на семовому стегні.

Сем позіхнув.

Якби не голова, він зараз міг би провести рукою по затягнутому в грубу джинсу коліну, згори вниз, потім забратись холодними пальцями під тонкий джемпер і торкнутись теплої м'якої шкіри, слухаючи, як прискорюється чуже дихання. Сем міг би підвестись, забрати в Джейсона телефон і завалити спиною на подушки, щоб...

Очі важко закривались, думки текли повільніше, наче заколисували, а стегно під головою було тверде, але тепле. Джинсова тканина під щокою пахла вулицею, цигарками і порохом, рука на плечі відчувалась чимось заземляючим, що втримувало від нескінченних спроб втекти.

Не дивлячись на біль і нудоту, Семові було... спокійно.
Давно вже так не було.

Здавалося б, закривши очі на хвильку, він прокинувся від того, що в нього чухався ніс. Тіло відчувалось важким та заспаним. Сем розплющив очі і одразу примружив їх - приглушене світло від лампи біля ліжка здалось занадто яскравим. Тепла рука все ще лежала на його плечі, а Джейсон сидів наче в тій самій позі, витріщаючись в телефон.

Сем скривився, зітхнув і почухав пальцями перенісся.

- Я надовго вирубився?

- Дві години, - сухо повідомив Джейсон, навіть не глянувши на нього.

- Дідько, - Сем провів долонею по обличчю. - В тебе нога не затерпла?

Джейсон лише мовчки знизав правим плечем.

- Чого не розбудив? - посміхнувся Сем.

Цього разу очі Джейсона все ж на коротку мить відірвались від телефона.

- Можливий легкий струс, - повідомив він так, ніби це все пояснювало.

Сем розвернувся, потершись носом об тканину ближче до джейсонового коліна. Той, знов втикнувшись в екран, провів рукою по його волоссю, наче й без емоцій, але доторк був обережним, виваженим, щоб не нашкодити зайвий раз. Ця механічна турбота трохи зігрівала.

Потім Джейсон злегка посунувся, все-таки переносячи вагу на іншу ногу.

У Сема в голові промайнула непрохана думка, що, якби він не зустрів Майкла, то, можливо, вже б запав на Джейсона з його тихим голосом, безжальною непохитністю та стрімкими проблисками веселої нахабності. Можливо, без Майкла, Сем би вже захотів влізти Джейсонові під шкіру, та відшукати там вразливе нутро, щоб звернутись навколо нього теплою кішкою.
Можливо, тільки лишень можливо, без згадки про теплі, як нічне літнє небо, майклові очі, Сем зміг би врешті решт полюбити інші — світлі і жорсткі.

Зітхнувши, він заштовхав ці поетичні та безглузді думки подалі і повільно підвівся у вертикальне положення. Голова боліла відчутно менше, а шум у вухах взагалі минув. Чи це сон так подіяв, чи заспокійлива аура Джейсона, Семові було плювати. Та все ж він був вдячний за те, що той лишився, ба більше, стійко терпів затерплу ногу, поки Сем на ній дрих.

Як тільки він піднявся, Джейсон відкинувся назад, напівлігши до приголів'я.

Сем обережно потягнувся, розкинувши руки в боки.

- Що ти весь вечір там шукаєш? - поцікавився він.

- Читаю.

- Книгу?

- Монографію.

Господи, чому йому так везе на ерудованих засранців?

- Скажи, що це принаймні щось по балістиці, - страждальницьким тоном попросив Сем.

Губи Джейсона смикнулись у тіні посмішки.

- Ні.

- Пощади мене, це ж не жіночий роман?

Нарешті, Джейсон відволікся від читання і глянув на Сема з майже відчутним розчаруванням.

- Це стаття з орнітології.

Він промовив це так, ніби всі нормальні люди навколо мали точно знати, що таке “орнітологія”.

- Звучить, як щось капець яке нудне, - пирхнув Сем, а коли Джейсон красномовно підняв брову, наїжачився. - Що? Теж вважаєш мене невігласом?

- То я не перший? - тепер його посмішка була вже справжньою.

Сем відмахнувся.

- Ой, та пішов ти.

- Вже пішов, - Джейсон плавним, але швидким рухом підвівся, наче стікши з ліжка, та сунув телефон в кишеню. Його ніби і не зачепило усе, що щойно відбулось. Можливо, та клята орнітологія дійсно класно заспокоює нерви.

- Я тебе не виганяв, якщо що, - ніяково почухав потилицю Сем. Особливо не після того, як слугував мовчазною подушкою.

- Я не хочу тут лишатись, - буденно сказав Джейсон, проходячи повз. - Та й тобі не варто.

Він був правий, це місце не було розраховано на довге перебування і знаходилось надто близько від недавньої заворухи. Цікаво, як Гектор розібрався з поліцією, що приїхала на місце. Сем не дочекався, але сирени чув. Треба буде написати йому.

- Добре, - він кивнув, спостерігаючи, як Джейсон вдягає свою куртку і невдоволено цикає, по-новій роздивляючись дірки в рукаві. - Тоді спочатку ти, а я трохи пізніше.

Джейсон, згоджуючись, покивав, подумав трохи і повідомив:

- Завтра в мене є трохи справ. Особистих, - він підняв з підлоги наплічник і закинув на плече, притримуючи забинтованою рукою. - Тож я буду поза зоною.

- Я думав, ти хочеш залягти на дно, - Сем витягнув з кишені власний телефон і, майже не дивлячись, кинув повідомлення знайомому лікарю. Треба було в будь-якому випадку впевнитись, що вибухом йому не відбило нічого дійсно важливого.

- Треба дещо перевірити, - розпливчасто сказав Джейсон.

І Сем зрозумів, що той починає готувати підґрунтя для свого повернення в бізнес. З одного боку це могло бути небезпечно, з іншого - неминуче, бо в нього є власне життя поза Лондоном.

- Шукатимеш витоки? - Сем з подивом спіймав себе на невиразному натяку на жаль.

- Не хвилюйся, твої контакти не чіпатиму, - запевнив його Джейсон та посунув наплічник так, щоб той прикривав рукав. Він дістав з кишені телефон і набрав щось.

- Напиши мені, як будеш вільний, - нагадав йому Сем. Вони мали обговорити подальшу ситуацію, Джейсон в дечому таки мав рацію, і принаймні тактику варто було скоригувати.

Той наче почув семові думки, підняв очі від телефону і серйозно сказав:

- А ти дуже добре подумай.

Натяк був очевидний.
Сем не знайшовся з відповіддю, лише торкнувся затягнутого в шкіру плеча Джейсона, коли той пішов до дверей.

Голова ще боліла, думати Сем не хотів. Він взагалі вже нічого не хотів.

Коли двері зачинились, з коридору почулись голоси. А потім майже одразу постукали. Сем зітхнув, про себе байдуже зауваживши, що цього разу, завжди готовий до викликів, Патрік був, наче комета.

Потер скроню, яку раптом знов прострелило, і пішов відчиняти.

Chapter Text

Лондон, Набережна Вікторії

Лавка під парковим деревом

Одинадцята година, тридцять вісім хвилин

(Хелен)

***

Хелен іноді дозволяла собі такі моменти — посидіти десь усамітнено, попити кави чи прогулятись набережною. Щоб ніхто не бачив, не питав, не говорив до неї, зачіпаючи гливке та холодне дещо, що вкривало її товстим шаром.

Цими прогулянками вона діставала щось невеличке, гостре та стрімке, що ще збереглось десь вглибині, тримала його у руці, покручуючи у відблисках світла, роздивлялась, пригадуючи. Ніби кожного разу востаннє, прощаючись із тим, ким вона могла б бути, якби не вибрала повернутись у готельний номер. Якби взагалі не вибрала йти на ту співбесіду.

Перспектива була не надто веселою, але, принаймні, їй подобався образ, що ще іноді, напівстертий, вигулькував перед очима.

А потім вона думала про те, як могла б кохати Джейсона Девіса, який не зміг здати її секретній службі, навіть знаючи, хто вона така. Вона могла б бути справжньою хоча б трохи, хоча б деякими ночами серед шурхоту м'яких простирадл і теплих дотиків чутливих пальців.

А потім Хелен розплющила очі, повертаючись у реальність, і подивилась на зимову вулицю, на свої руки, що неочікувано міцно вчепились в сумку, на носки черевиків, запорошені брудним льодяним крошевом, в яке перетворився ще годину тому білий сніг. І ні про що не шкодувала.

Вона відучила себе шкодувати, відколи потрапила у цю круговерть.
Та іноді, тільки іноді, болісна згадка про життя, що так і не сталось, коротко жалила її між ребрами.

Цього разу Хелен сиділа недовго і вже збиралась піти прогулятись по набережній, коли почула поруч тихий голос.

- Дозволите присісти, місіс Вебб?

Вона підняла очі на чоловіка, що стояв біля лавки зліва.
Він був високий та досить молодий, у гарно скроєному чорному пальті і сірих джинсах, на голові в нього була темна бейсболка, а на носі красувались модні напівзатемнені окуляри з товстою оправою. Ліва долоня, якою він поправив комір пальто, виявилась перетягнута еластичним бинтом.
Його обличчя було незнайоме, тож Хелен якусь мить просто мовчки розглядала гострі риси та веснянки, а потім підняла брови.

- Журналіст?

Чоловік широко посміхнувся.

- Побійтесь бога.

- Ми знайомі?

- Опосередковано, - чоловік сів на іншому краю лавки, не дочекавшись дозволу. - В нас з вами є спільний друг.

О.
То це семів таємничий снайпер прийшов знайомитись.
Як зручно.

Хелен вже кілька разів марно намагалась вициганити в Сема хоча б якусь інформацію про нового напарника, але той був непохитний. Тож вона планувала спробувати дізнатись самотужки. Та її зусилля навіть не знадобились.

Чого б це?
Вирішив, що кращий захист — лобова атака?

У голові сплив фоторобот, якого передала Рід, і Хелен заново віпнулась поглядом у чоловіка навпроти, відмічаючи високі вилиці, впалі щоки, примружені очі та чітку лінію нижньої щелепи.

- Він казав, ви цінуєте анонімність, - повільно промовила вона.

Чоловік був дійсно схожий на ту картинку, не так, щоб одне обличчя, але типаж... наче на фотороботі був намальований його родич. Хелен вирішила пропустити тривожний дзвіночок у голові, але все ж мала на увазі, що можливо, ні, навіть вірогідно, перед нею сидів убивця світового класу.
І пошкодувала, що не носила зброю.

- Це було до того, як я дізнався, що його подруга - дружина майбутнього прем'єра, - хмикнув чоловік, відкинувшись на спинку лавки. - І, по сумісництву, шпигунка.

Ці слова наче вдарили Хелен.
Звідки він міг знати? Сем сказав? Ні, він не міг, він би ніколи, навіть під тортурами не зізнався.

- Не розумію, про що ви, - відповіла вона із найнейтральнішим виразом обличчя.

Чоловік пирхнув та глянув на неї з таким докором, ніби вона несла якусь жахливу нісенітницю.

- Та годі, місіс Вебб. Вашу кураторку легко вирахувати, а потім скласти два і два та зробити висновки з того, навіщо ви зустрічаєтесь.

Отже, він бачив зустріч. Хелен тоді списала дивне лоскотне відчуття чужого погляду на Рід, але то була не вона.

Сучий син.

- Ти стежиш на Семом? - примружилась вона.

- Наглядаю.

- А він про це знає? - коли чоловік промовчав, Хелен похитала головою. Це лише підтверджувало те, що вона казала Семові. - Ти — його майбутні неприємності.

- Чи приємності, - він знизав плечима. - Бо інакше сидів би я тут з вами?

Це гарне питання, Хелен теж було цікаво.

- І навіщо ти тут?

Чоловік відвернувся в сторону набережної, а Хелен звернула увагу на руде волосся, що вибивалось там, де закінчувалась бейсболка. Це було трохи іронічно для людини, яка змушена переховуватись від правоохоронців.

Хелен подумки поцікавилась, чи часто він фарбується, і сама собі відповіла ствердно.

- Щоб розвіяти всі ваші побоювання, - запевнив чоловік, знову подивившись їй у вічі. - Та відповісти на усі важливі запитання особисто.

Хелен ледь стримала посмішку. Розумний хлопчик її остерігався.
І правильно робив.

- Не хочеш, щоб я копала.

Він не поворухнувся.

- Хочу вберегти нас обох від фатальних помилок.

Хелен трохи змовчала, перекочуючи в голові увесь абсурд ситуації, а потім вирішила, що треба брати бика за роги.

- Ти плануєш нашкодити Сему?

Це те, що найбільш її турбувало.
Звісно, він міг збрехати, та вона уважно слідкувала за кожною найменшою емоцією на його обличчі, це було її роботою — оцінювати та аналізувати, перш ніж вхопитись.

- На даний момент, я планую його захистити, - нейтрально відповів чоловік. Та Хелен прочитала між строк дуже багато — очевидно, що він розглядав різні варіанти, і нашкодити чи вбити Сема було одним із них.

Рудий покидьок, навіть не приховував.
З іншого боку, це краще, ніж патетична брехня.

- Хто ти такий? - різко спитала Хелен. Раз у них тут чесна розмова, хай викладає карти.

Чоловік посміхнувся краєчком губ.

- Заїжджий найманець, що намагається перечекати простій у справах.

Він не брехав, його обличчя лишалось спокійним, а погляд не бігав. Та Хелен не купувалась на загальні фрази.

- Це ти вбив Уллє Даґа Чарльза? - продовжила допитуватись вона.

Чоловік не те що не занервував, а навпаки, він розслаблено закинув руку на спинку лавки, показавши в усмішці зуби, та схилив голову вбік.

- Хіба я схожий на портрет кілера зі світовим ім'ям?

Отже, він знав. Дідько.
Тобто, він не просто стежив, а ще й був десь зовсім поруч, щоб побачити стіл. Чи, може, дивився на неї через приціл гвинтівки?

Хелен закортіло матюкнутись вголос, та вона лише знизала плечима:

- Схожий, але не надто. Без нагадування не додумаєшся порівнювати. То це ти? - коли він мовчки зобразив гримасу “та годі тобі”, Хелен поспішила пояснити. - Я маю знати, що за людина поруч із Семом.

Вона теж була чесна, він мав це бачити.

Але семів напарник лише демонстративно зняв з рукава пальта неіснуючу порошинку.

- Від мене ще жоден клієнт живим не пішов.

Це було сказано з якоюсь незрозумілою Хелен гордістю.
Напевне, Сем розумів це краще.

- Звучить загрозливо, - відмітила вона непевно.

- Сем — замовник, - охоче пояснив чоловік.

Господи, Хелен ще не вистачало розбиратись у кілерській термінології для чайників. Вона подивилась на нього з відвертим сарказмом.

- Та чи не стане він “клієнтом”, якщо Кларки заплатять тобі більше?

Вона мала визнати, що, прийшовши до неї, цей вбивця зробив гарний крок, щоб запевнити її у чистоті своїх намірів. Хелен вже була майже впевнена, що до Кларків він не піде.
Та маленький підлий голосок у голові все ще недовірливо дзижчав, розчісуючи їй мозок зсередини. Вона мала його позбутись, і для цього потрібні були не лише голослівні підтвердження добрих намірів.

Чоловік навпроти, звісно, не міг це не розуміти. Він пару секунд пожував нижню губу, розмірковуючи, а потім нахилився трохи вперед.

- Я впевнений, Сем казав вам, що наш бізнес ґрунтується виключно на репутації, - проникливо повідомив він. - Всрати її можна лише один раз, і я не збираюсь робити це сьогодні.

- Я не у вашому бізнесі, - відрізала Хелен. - Мені важко повірити на слово тому, про кого я не знаю нічого.

- У переговорах доводиться чимось поступатись, - він випрямився і розвів руками. - Я поступився анонімністю, а вам доведеться поступитись своєю недовірою.

Це було б справедливо, якби мова не йшла про Сема. Сповідувати тут принцип рівності Хелен не збиралась. Якщо цей чоловік хотів, щоб вона йому вірила, то мав дати їй щось більше за рівні умови.

- Я б з радістю, якби це не стосувалось дорогої мені людини, - Хелен мстиво спародіювала його, теж розвівши руками.

Чоловік подивився без усякого виразу, наче крізь неї.
Десь пів хвилини він не відповідав, та Хелен змусила себе не опустити погляд і не рухатись.

Вони ніби змагались — хто перший поворухнеться, той програє. І на кону стояло значно більше, за звичайну суперечку. Врешті-решт, він повільно моргнув, наче рептилія, що довго сиділа на сонці, його обличчя ожило, і Хелен відмерла, розтискаючи мимоволі стиснутий кулак.

Ледь чутно зітхнувши, чоловік посунувся до неї.

- Місіс Вебб, я хочу, щоб ви мене дуже добре почули, - піднісши руку до обличчя, він двома пальцями потягнув окуляри нижче, щоб подивитись на Хелен поверх чи то сірими, чи то зеленими очима. - Я ніколи не міняю умови договору першим. Я видаю замовнику великий кредит довіри, аж допоки він сам його не зрадить, - його лицем промайнула якась незчитувана емоція, м'язи щелепи поворухнулись, наче він стиснув зуби. - Я так живу, - це прозвучало різко, навіть жорстко. - І те, що я досі живий та у бізнесі, говорить саме за себе.

Хелен не стала іронізувати. Чим далі тим краще вона розуміла, що більшість з усього сказаного — правда, а в її справі це мало особливу вагу. Не кожен мав сміливість і привілей бути чесним перед потенційним ворогом.

- Це твій кодекс?

Він випрямився, і посунув на місце окуляри середнім пальцем. У Хелен в голові промайнула думка, що цей нахабний жест був навмисним.

- Формулювання не дуже, але можна і так сказати. Допоки Сем тримає своє слово, він у цілковитій безпеці від мене. Ба більше, я вже двічі рятував його шкуру.

Останнє прозвучало відверто задоволено.

Хелен коротко глянула на його долоню, що звисала зі спинки лавки.

- Це там тобі руку поранило?

Чоловік досадливо скривився.

- Це я з даху стрибав.

- О. Ясно, - сухо кивнула Хелен. - Допустимо, я повірю тобі, але в мене є питання.

- Саме тому я тут.

- Я розумію, що йому потрібно від тебе, хоч і не згодна з тим, що він робить, - це було м'яко сказано. - Але не розумію, що тобі треба від нього? Точно не гроші.

Чоловік навпроти був одягнений дорого, але непримітно, ніби хотів злитись з натовпом, та водночас дати зрозуміти оточуючим, що не працює з дев'ятої до п'ятої. Він знав, як маніпулювати деталями, він мав на це хист і, очевидно, засобів теж не бракувало. Чого вартував тільки годинник, що на мить вислизнув з-під рукава.

Найманець подивився на Хелен з легкою нудьгою, наче очікував від неї більшого.

- Я тут у вимушеній відпустці, і Лондон для мене трохи чужий. Тож я позичив у Сема те, що мені зараз конче необхідно — надійні не скомпрометовані зв'язки.

- Твої скомпрометовані?

- Я поки не спішу перевіряти, - легко посміхнувся він.

Бо невідомо, з якого боку задзвонить павутиння, і хто цей дзвін почує. Він ховається від когось впливового.

- Хто на тебе полює? - Хелен вирішила не ходити манівцями.

- Людина з великого бізнесу, - не вагаючись, відповів найманець.

- Ти намагався його вбити? - та коли той глянув з відвертим розчаруванням, її осяяла інша здогадка. - Замовник, - вона клацнула пальцями. - Боїться, що ти щось розкажеш.

Чоловік роздратовано підкотив очі.

- Ідіот, який хоче прибрати свідків.

- Але ти ховаєшся від цього ідіота, - справедливо відмітила Хелен.

- Я перечікую, - настирливо виправив він.

Хелен пирхнула.

- Дипломатично. Чому саме Лондон? Тут стільки правоохоронних центрів, що тобі легко прищемлять хвоста.

- Із Семом — не прищемлять. Та й у натовпі легше ховатись.

- Але Мі6 тебе шукає. В них є твій фоторобот.

Найманець картинно зітхнув і подивився вгору, ніби питав, за що йому усе це.

- В них був фоторобот людини, що загинула пів року тому при спробі затримання. Справа закрита.

- Тобто, Мі6 ти не боїшся, - Хелен знала, що докопується до небезпечного вбивці, який, можливо, і не був елітним кілером, але все ж вбивав за гроші.

Та вона була не з лякливих.

- Я ж не шпигун, - хитро посміхнувся чоловік.

Туше.

- Ти — міжнародний злочинець.

- Це ви так вважаєте.

- Як ти вбив Чарльза? - продовжила тиснути Хелен.

Сучий син подивився на неї з виразом смертельної втоми на обличчі, ясно даючи зрозуміти, що тема закрита. Що ж, вартувало, принаймні, спробувати.
Можливо, це і справді не він, і усі співпадіння випадкові. Можливо, цей найманець таємниче викручується лише, щоб набити собі ціну. Та їй в будь-якому випадку подобалась його зухвала спроба сховатись у осиному гнізді. Це показувало характер.

Хелен трохи розслабилась і вирішила обговорити дещо більш нагальне.

- Що планує робити Сем?

- Чесно чи дипломатично?

- Чесно.

- Загинути, - сухо повідомив чоловік. Мабуть, у Хелен щось-таки змінилось в обличчі, бо він одразу ж поспішив додати. - Не буквально, але його стратегія помилкова.

Початок так собі.
Але вона сама просила чесно.

- Ти казав йому про це?

- Звісно, та Сем вважає, що вбивати слід лише того, хто намагається вбити його, - найманець коротко звів очі та стис губи в бліду смужку, демонструючи своє ставлення до семової думки.

В іншому випадку Хелен би, може, й навіть посміялась. Бо, напевне, Сем вже встиг довести напарника до ручки своєю впертістю. Та жартувати чи підколювати зараз хотілось менш за все.

- Кларки — це не одна людина, - вона уважно подивилась чоловікові в очі, гостро шкодуючи, що крізь димку напівтемних окулярів не бачить їх по-справжньому. - Вони, як синдикат, вибити можна тільки обезголовивши.

- Сем називає це геноцидом.

- Бляха, - не стрималась Хелен та досадливо стукнула себе кулаком по коліну.

- А моя справа маленька, - байдуже продовжив чоловік.

Він точно набивав собі ціну.

- Тобі просто плювати, - огризнулась вона.

- Не зовсім. Я б не хотів втрачати те, що маю завдяки Сему, - він навіть не намагався нічого спростовувати, його лице скидалось на театральну маску. - Але що я можу тут вдіяти?

Хелен захотілось його вдарити.
Просто врізати навідліг, розбивши губи, що кривились у награному смутку. Але, попри її особисте ставлення до чоловіка, що перед нею сидів, його інформація та залученість до справи була критично важливою, якщо вона хотіла допомогти Сему.

- Взяти замовлення, - раптово навіть для себе самої бовкнула вона.

Очі за димчастими скельцями примружились.

- І загинути разом з ним?

- Обезголовити Кларків.

Хелен і сама трохи отетеріла від свого нахрапу, та не те щоб в неї був якийсь вибір.

- Місіс Вебб, я схожий на дурня? - проникливо поцікавився найманець.

- Не схожий.

- То чому ви вирішили, що це вдала ідея - намагатись пошити мене в дурні?

Хелен відвела очі, та стисла кілька разів пальці правої руки, намагаючись швидко підібрати вірні слова під його пильним оком.

- Я не... Сем мене не послухає, - важко визнала вона. - Він ясно дав мені зрозуміти, що я в цьому участі не братиму. І мені більше нема до кого звернутись.

- Я не подаю, - навіть без посмішки кинув їй найманець.

Бажання вдарити його було маже непереборним, та Хелен лише зціпила зуби.

- Я нічого в тебе не прошу, а кажу, як є, - якомога спокійніше промовила вона, намагаючись не дати йому відчути прогалину. - Сем загине, ти сам сказав. Я цього не хочу, тобі це теж не треба, тут ми з тобою згодні, - коли чоловік ледь помітно кивнув, говорити стало трохи легше. - Ти — єдиний до кого я можу звернутись, не викликавши підозр. Я, в свою чергу, готова допомогти будь-якою дистанційною підтримкою, щоб не загинув ти.

Вона готова була дати йому прикриття, звести з людьми чи підкупити будь-кого, як знадобиться. Вона готова була задіяти усі свої знайомства, аби дістати документи чи компромат.

Дідько.

Та вона готова була особисто прострелити голову будь-кому з Кларків, якщо це допоможе раз і назавжди закрити справу. Навіть якщо Сем більше ніколи з нею після цього не розмовлятиме.

Найманець роздивлявся її мовчки і нічого не казав, аж допоки Хелен з викликом не підняла підборіддя, ніби запитуючи “ну, і що ти тепер скажеш?”

- Не думаю, що у вашого чоловіка достатньо коштів, - цього разу він дозволив собі маленьку усмішку. - Хіба що він теж шпигун.

Добре. Це вже краще.
Хелен якомога непомітніше видихнула і розтисла пальці, якими несвідомо вчепилась в ремінець своєї сумки.

- Я маю дещо цінніше за гроші — доступ, який ти ніколи не матимеш, - чоловік нахмурився, а Хелен впевнено продовжила. - Урядовий, розвідувальний, приватний, будь що. Дай мені список імен і я принесу тобі їх на тарілочці, розпатраними і готовими до усього, що ти захочеш з ними зробити. Жодний хакер тобі цього не дасть.

Жодна база даних не містить особистих деталей та чуток, дбайливо відібраних у відповідності з фактами, жоден архів не дасть повної картини відносин чи мотивацій. Хелен знала, що при бажанні могла робити з людьми страшні речі, та ніколи ще цим не користалась.

До сьогодні.
До цього чоловіка, що сидів перед нею та холодно вимірював її спроможність дати гідну ціну за порятунок близької людини.

- Чому ви так за нього б'єтесь? - раптом запитав він.

По тихому голосу було складно розпізнати, чи продовжував він щось для себе розраховувати, чи його щиро зацікавила причина. Та оскільки з самого початку він був із нею просто дратуюче чесним, вона теж не стала нічого приховувати.

- Бо він зробив це заради мене. Це я мала вбити Алекс Кларк та її сина, втратити все і ходити з мішенню на спині, - секунду вона вагалась, ніби не могла промовити вголос, але потім все ж сказала. - Він пожертвував собою замість мене.

Він втратив шанс на життя з людиною, яку кохав, та став мішенню для цілого клану. І, хоча Сем жодного разу нічого з цього приводу не сказав, Хелен все розуміла. Вона так само колись пожертвувала своїм спокійним життям заради того, щоб допомогти йому врятувати Майкла. Та Хелен не вважала, що вони якимось чином закрили одне одному рахунки, бо їх з Семом відносини ніколи не були про розрахунок. Вона і зараз не могла чітко сказати, про що саме вони були. Та вона любила Сема, і це єдине, що мало для неї значення.

Але рудий покидьок навпроти цього не розумів, бо глянув на неї з відвертим сумнівом.

- Він гей, - сказав він так, ніби це усе пояснювало.

Хелен відчула, як смикнулась верхня губа, наче інстинктивно хотіла вишкірити зуби.

- Слово “дружба” тобі, вочевидь, не знайоме, - гиркнула вона.

- Я знаю поняття.

- А як щодо сенсу?

Найманець хмикнув:

- Не несе практичної користі.

Навколо нього була наче стіна з льоду, нічого його не зачіпало та не хвилювало. Ніби він бачив перед собою лише сторчки якогось коду замість людей. І Хелен могла б на це навіть купитись, якби раніше не побачила маленькі сталеві виблиски чогось гаряче-справжнього крізь увесь цей наліт байдужої рівноваги.

Вона посміхнулась не надто весело, сперлась ліктем на спинку лавки та схилила голову, поблажливо дивлячись на чоловіка, що правдоподібно вдавав із себе статую.

- Напевне, у вашій справі знайти друзів досить важко, - м'яко сказала вона. - У моїй теж. Та ми з Семом завжди були виключеннями. Він — моя родина, єдиний, хто знає мене справжню, - посмішка сповзла з її губ, змінившись на болісну гримасу. - Я готова перевернути з ніг на голову усе це сране місто, щоб його врятувати. Та він забрав в мене можливість робити це прямо, тож я маю діяти відповідно. І ти, - вона тицьнула пальцем у бік найманця, що уважно її слухав. - Мій найпевніший шанс.

- Чому ти сама їх не знищиш? В тебе ж такий широкий доступ.

Хелен пропустила ущипливу насмішку повз вуха.

- Ми з Кларками — гравці одного поля, - терпляче пояснила вона. - Я зачеплю їх, вони зачеплять мене, усе посиплеться, як картковий будиночок, наслідки непередбачувані. Сем цього не пробачить ні мені, ні собі.

Якщо, звісно, вони усі після цього виживуть і не присядуть за грати.

Найманець пирхнув та кинув на неї косий недовірливий погляд.

- Могла просто сказати, що не хочеш бруднити руки.

- Але це неправда, - похитала головою Хелен. - Я хочу врятувати Сема і не хочу його підвести. Я роблю те, що можу.

Тут він мав її зрозуміти.
Бо хто, як не найманець, в якого завжди є якісь рамки та умови, поміж яких він змушений маневрувати, мав побачити тут схожий глухий кут?

Діти, чоловік, робота, яку вона не хотіла, але прийняла, ризики викриття. Все надто заплутано.

Чоловік навпроти трохи перемістився, ніби влаштовувався зручніше, та Хелен раптом здалось, що в ньому щось змістилось, рушило з мертвої точки.

- А якби я не прийшов? Що б ти робила тоді?

- Продовжила б копати і сама вийшла на тебе, - відверто зізналась Хелен. - Або моя кураторка.

- Це було б останнім, що вона зробила, - сухо зазначив найманець.

А Хелен відмітила, як чітко він розставив пріоритети - з нею прийшов домовитись, а Рід без вагань погрожував вбити. На питання “чому?” Хелен припустила, що він логічно віддав їй перевагу через публічність і, можливо, прихильність до Сема. Та, вочевидь, виділив, її як більшу загрозу для себе особисто. Це давало надію.

- Ти розглянеш мою пропозицію?

Він пожував губу, а потім заявив:

- Крім інформації, що ти для мене дістанеш, ти будеш мені винна послугу. Будь-що, без жодних питань, - а коли Хелен мовчки підняла брови, додав. - В робочих рамках, звісно.

- Це... багато.

Вони бачились вперше і, можливо, востаннє. Вона не знала про чоловіка, що сидів перед нею, нічого, навіть його імені чи прізвиська. І він вимагав від неї невідомо що, безумовно, взаміну на Сема.
Їбаний шантажист.

Та цей шантажист ласкаво їй всміхнувся, наче вони тут були на побаченні.

- Ти теж немало просиш.

- І ти повіриш мені на слово? - примружилась Хелен.

Він знизав плечима.

- Ну, ти ж мені віриш.

Кілька секунд вона розмірковувала, оцінюючи ризики, а потім кивнула.

- Я згодна, - а коли він пирхнув, відвернувшись до річки, похмуро запитала. - Що смішного?

- Список аргументів навіть не знадобився.

Ця проста фраза чомусь її зачепила. Вона увіпнулась поглядом в його обличчя. Їй захотілось простягнути руку і зірвати ці кляті окуляри, щоб побачити очі — чи сміються вони, чи оцінюють, чи зупинились, наче в дохлої рибини, і зовсім не бачать.

- Ти, як машина, - виплюнула Хелен із несподіваною для себе отрутою. - Зовсім на нього не схожий.

Це було настільки дико — порівняти з чутливим, добрим, теплим і болюче справедливим Семом, цього ущипливо-холодного, байдужого і самовпевненого мерзотника, який, наче пошуковий пес, винюхував собі вигоду.

Але мерзотник не образився.
Він навіть не подивився на неї, продовжуючи щось виглядати на набережній.

- Якби я був на нього схожий, - його губи смикнулись, наче він стримав посмішку. - Давно б вже мізки собі виніс.

Значить, Сем ще й сильніший за тебе, хотіла сказати Хелен, але змовчала. Їй не треба було сваритись, він мав послухати і зробити так, як вона хоче.

Та лишалось ще одне не вирішене питання. Хелен мала щось отримати від нього навзаєм. Щось, щоб слугувало водночас і гарантією виконання роботи, і страховкою. Їй потрібні були рекомендації, та ті, хто міг їх дати були вже мертві, тож звернутись вона могла лише до однієї людини.

- Манфред Фест, Еліас Фест, Уллє Даґ Чарльз, - вона рівно та ритмічно відрізала ті імена, наче шматки пирога. І з задоволенням побачила, як найманець, нарешті, звернув на неї увагу, відволікшись від споглядання пейзажу. - Це ти?

Він так довго дивився на неї, що Хелен відчула бажання посоватись, бо навіть крізь окуляри його погляд був відчутно важким. Потім чоловік зітхнув і схилив голову вбік на пташиний манер, немовби очікував, що вона змінить стару пластинку.

- Дай мені хоч якісь рекомендації, щоб я знала, що ти впораєшся, - не відставала Хелен.

- Я б інакше не брався, - тихо відповів він, але цього разу Хелен почула в його голосі щось небезпечне.

Невже вдалось зачепити?

Вона вперто схилила голову.

- Це ти?

- А якщо ні?

Хелен байдуже знизала плечима. У цю гру можна грати вдвох.

- Я буду змушена копати в пошуках інших рекомендацій.

Найманець шумно втягнув повітря через ніс, нахилився ближче і м'яко запитав:

- Місіс Вебб, невже це погроза?

Будь-яка нормальна людина від цієї м'якості з'їбалась би подалі. Будь-яка. Крім Хелен Вебб, що відчувала себе левицею, яка захищає своє котеня.

- Попередження, - Хелен безстрашно дивилась йому в лице, і навіть не думала відступати. - Ми ж тут довіряємо одне одному, чи не так?

Цього разу найманець не став намагатись її гіпнотизувати поглядом. Він оцінив іронію, хмикнув і відвалив, повернувшись у попереднє положення.

- Манфред Фест, - почав він нудним голосом новинних зведень. - Застрелений у голову з відстані три тисячі вісімсот п'ятнадцять метрів. Еліас Фест, по дорозі на похорон дізнався, що кинути найманця, якому замовив свого батька, не дуже вдала ідея, - на його губах промайнула мстива посмішка. - Уллє Даґ Чарльз убитий пострілом у шию під час ранкового запливу на найзахищенішому приватному острові у Хорватії, - помовчавши, він з гордістю додав. - З човна.

Усе почуте для Хелен було одразу і чудовими, і поганими новинами. Чудовим було те, що перед нею сидів чоловік, який вмів робити дива, а поганим — він був магнітом для неприємностей.

- Але човен хитає, - закинула вудочку Хелен, щоб остаточно перевірити, чи не нагрівається він на чужій славі. - Як...

- Стабілізатор, - перервав її роздратовано найманець. - Як рекомендації?

- Вражають, - мусила визнати Хелен.

Рід би скакала від щастя, якби дізналась, що була права. Рівно до того моменту, як цей відморозок увігнав би кулю в її череп.

Найманець поліз в кишеню, дістав телефон і, розблокувавши, простягнув Хелен. На екрані світилась строка для заповнення номеру нового контакту.

- Лиши мені номер, я надішлю імена.

Хелен взяла телефон, випадково торкнувшись пальцями його руки, яка, всупереч очікуванням, була теплою. Хелен не знала, чого очікувала — слизької жаб'ячої шкіри? Риб'ячої луски? Та її чомусь здивувала ця дрібниця.

Поки вона вносила свій номер, найманець вирішив зайнятись деталями.

- Ти знаєш, хто у Кларків “король”? - Хелен підняла на нього погляд, і він уточнив. - Це ж не вдівець.

Хлопчик вже встиг трохи позбирати інформації.
Цікаво, навіщо?

- Ні, він не з родини, то була Алекс, - відповіла Хелен, розмірковуючи. - Її батько голова, та його буде замало.

Вони мститимуться одне за одного. Їх можна було зупинити тільки раптовим великим ударом, що збив би усіх разом.

- Для початку вистачить, - коротко кивнув чоловік і взяв телефон, який повернула Хелен.

- Ввечері надішлю тобі всю інформацію, яку зможу знайти. Якщо буде щось потрібно, не дзвони мені, тільки повідомлення, - ще не вистачало теревенити з убивцею посеред батьківських зборів. - І не дай тобі бог підписати в телефоні номер моїм ім'ям, - її запасний телефон у сумці завібрував, коли найманець натис кнопку виклику в себе. - До речі, як мені тебе назвати?

- Ніяк, - він заховав телефон назад у кишеню.

- Так і запишу, - кивнула Хелен. - Як щодо конфлікту інтересів? Твоя репутація не постраждає?

По факту він погодився працювати в замовника за спиною. Це могло поставити Сема під удар, а Хелен дуже цього не хотіла.

- Ми рятуємо Сему життя, - ніби поміж справою нагадав їй найманець.

- Якби не я, ти б і пальцем не поворухнув.

- Хто зна, - посміхнувся чоловік з якоюсь дивною мрійливістю. - Може, мені його шкода?

- О, будь ласка, - вже не стрималась Хелен та сплеснула руками. Ця показова нахабність її дістала. Він начебто грався у щось, в той час, як для неї це було дуже важливо.

Посмішка зникла з його лиця, лишивши по собі щось схоже на засмак.

- Ненавиджу програвати.

І Хелен би не звернула увагу на його дитячу задерикуватість, якби в голові не вигулькнуло раніше висловлене ним припущення щодо голови Кларків. Він не просто так шукав цю інформацію. В нього була дуже конкретна і проста мета.

Продуманий.
Сучий.
Син.

Так чи так, він би в будь-якому випадку намагався прибрати Кларків, бо прораховувати наперед було одночасно його роботою і способом виживання. Саме тому він дивився на неї так нахабно і зверхньо. Саме тому сидів поруч, а не валявся в канаві з пробитою головою, як було вказано у рапорті Мі6.

Ідея вмазати йому вже не здавалась такою поганою.

- Вирішив мати профіт з того, що й так збирався робити?

- В мене були набагато менш амбітні плани, - визнав він.

З його боку було тупо відмовлятись від того, що саме пливло до рук.

Хелен повільно та шумно видихнула через ніс.

- Ти дійсно блядська машина.

Вона чекала, що зараз він знову посміється, чи поіронізує, чи якось намагатиметься її уколоти, але гостре обличчя зненацька стало смертельно серйозним.

Чоловік підняв руку та, нарешті, зняв свої модні окуляри.
Без них з нього наче спала мара цивілізованості, і перед Хелен опинився хтось по-звірячому небезпечний, здатний тут і зараз переламати їй хребет і безжально викинути понівечене тіло у смітник.

Здається, Хелен його розізлила.

Вона відчула, як дрібні волосинки на тілі стали дибки, це було схоже на електричну напругу. Щось інстинктивне, не паніка, але народжене глибоко в животі незручне відчуття хижака, що був більший за неї. Вона могла б спробувати з ним потягатись, але ціна за це буде непідйомною.

- Машина, яка знає свою роботу, - занадто вже безбарвним голосом сказав він. - І ризикнула дорогоцінним прикриттям, щоб отримати твою прихильність, - тут він ніби перемкнув тумблер, змінюючи режим. Постава його враз стала більш розслабленою, риси трохи розгладились, а ліва брова саркастично смикнулась вгору. - То наша домовленість в силі, чи ти на мене ображаєшся?

Хелен ледь втрималась, щоб не зітхнути.
Піди зрозумій, чи був той стиглий виблиск лише пустою лякалкою.

- В силі, чорт тебе забирай, - гиркнула, скоріш полегшено, ніж зло. Вона швидко намацала вислизнувший з-під ніг ґрунт, підвелась з лавки і взяла сумку, дивлячись на нього згори вниз. - Та якщо з Семом хоч щось станеться, я з тебе живого шкуру здеру, ясно?

Вона не жартувала.
Це буде останнім, що вона зробить, та Хелен добре знала, якою може бути її мертва хватка.
І він теж має знати.

Найманець повернув на місце окуляри, коротко кивнув і теж підвівся.

- Куди ж ясніше. Гарного дня, місіс Вебб.

Коротко хитнувши головою на його побажання, вона пішла, ще довго відчуваючи колючий погляд на своїй спині.

Та ні про що не шкодувала.

Chapter Text

Лондон, Перехрестя Грехем і Пенполл

Бургерна на розі

Третя година, сімнадцять хвилин

(Александр)

***

Пропасти з семового горизонту більш ніж на тиждень виявилось “завданням із зірочкою”. Той досить уїдливо допитувався, що відбувається, і навіть пропонував допомогу в разі чого. Це було приємно, але, звісно, довелось відмовитись.

Втім, Александр не оминув можливості вчергове присісти Семові на вуха щодо його поганої стратегії. Той передбачувано з'їхав, та в голосі вже чутно було відверте вагання.

У розумі Александр поставив собі галочку — розхитати тріснуте місце і натиснути сильніше згодом. Бо після засідки якоїсь дівчачої банди на ресепшені готелю, Сем вже був майже готовий зламатись, варто лише дочекатись слушної миті.

Не меншою “зірочкою” виявилось непомітно для семових мулів та постачальників зібрати по нитці з різних місць складові майбутньої вибухівки. Але найскладнішим було знайти шпаринку, щоб добратись безпосередньо до “тіла”. Довелось звертатись за допомогою до Хелен Вебб, а потім, проаналізувавши знайдені нею відеозаписи та свої попередні спостереження, влаштуватись на позмінну роботу у посередню забігайлівку на розі двох вузеньких вулиць.

Там регулярно зупинявся ягуар Кларка-старшого, який раз на пару днів навідувався у масажний салон. Було це насправді прикриття для елітного борделю чи ні, Александр волів не знати.

Сьогодні зміна починалась о третій.

Натягнувши на лице маску, які власник-іпохондрик змушував носити усіх працівників разом із шапочками та рукавичками, Александр став на своє місце за стійкою видачі замовлень. День проходив досить мляво, клієнтів було небагато, а кур'єри працювали ліниво. Та воно й не дивно, бо погода на вулиці була вітряна і холодна. О п'ятій, спакувавши чергове замовлення та видавши єдиному відвідувачу у залі його обід, Александр помітив нарешті вже знайомий ягуар. Той повільно підкотився до перехрестя і нахабно зупинився у недозволеному місці. Кларк вийшов з машини разом з охоронцем і направився до будівля навпроти, а водій тим часом перепаркувався на іншій стороні вулиці та вийшов з машини, присівши на капот.

Цього разу водієм був чорний хлопець, що завжди у будь-яку погоду палив, поки господар отримував сеанси масажу.

Александр вислизнув з-за стійки, накинув на плечі непримітну зелену парку, та вийшов із забігайлівки.

Він зупинився на ґанку, стягнув з обличчя маску і дістав з кишені пачку сигарет, сунувши одну до рота. Запальничка, яку він передбачливо випалив до цього, звичайно ж, не дала нічого, крім жалюгідної іскри. Чиркнувши нею кілька разів, він голосно матюкнувся, а потім подивився навколо.

Кларків водій очевидно помітив його маніпуляції, бо дивився з легким співчуттям, роблячи чергову затяжку. Александр сунув свою зламану запальничку в кишеню та рішуче направився в сторону водія.

- Вибачте, у вас не буде запальнички? - він ввічливо посміхнувся.

Водій теж посміхнувся у відповідь і поліз в кишеню.

- Звісно, - він простягнув Александру дешеву пластикову запальничку, той взяв її, зобразивши на обличчі найбільше полегшення, яке тільки міг.

- Боже, дякую.

- Важка зміна? - поцікавився водій, затягуючись.

- Є таке, і мені ще шість годин стояти, - Александр стиснув зубами фільтр цигарки і клацнув запальничкою, підпалюючи її.

Водій скривився, видихаючи хмарку диму вбік.

- Пиздець, оце так робота.

Александр затягнувся з насолодою, яку йому не довелось навіть грати. Давно забута звичка брала своє. Краєм ока кинув на авто, припарковане навпроти стіни без вікон.
Яка вдача.

- Дякую... - він простягнув запальничку назад, незграбно вивернувши руку, вона вислизнула з пальців і впала поруч з його черевиком. Одним швидким рухом він підштовхнув її вправо, - Ой, вибачте, я зараз дістану, - перелякано запевнив Александр водія, хоча злим той і не виглядав.

Він присів навпочіпки, зазирнув під машину і одразу побачив запальничку, яка лежала майже поруч. Зробивши вигляд, що заглядає пильніше, він встав на коліно і поліз рукою глибше. Запальничку він сховав у рукаві робочого худі і заодно помацав дно авто, дізнаючись рельєф. Трохи глибше до середини була невелика ніша, наскільки він знав конструкцію, вона мала пару з іншого боку.

Чудово.

- Дідько, - Александр тяжко зітхнув і виліз з-під машини. - Здається, вона закотилась у злив, мені так шкода, - гримаса на його обличчі виражала крайній ступінь винуватості. - Я куплю вам нову.

Він заозирався навколо у пошуках магазину, якого тут, звісно, і близько не було.

- Та годі тобі, хлопче, - водій привітно всміхнувся і махнув рукою. - Це шматок пластику за кілька пенсів, не парся.

Хороший хлопець, Александрові навіть стало його трохи шкода.
Він засмучено почухав потилицю і знову затягнувся.

- Слухайте, а хочете пирога з кавою? Усе свіже, щойно готувалось, - він вказав рукою з цигаркою на двері забігайлівки. - Компенсую вам запальничку.

Водій прослідкував за його жестом і здивовано підняв брови.

- Цілий ланч за маленьку запальничку? Це щедро.

Приклавши вільну руку до серця, Александр відчув, як запальничка у рукаві прослизнула до ліктя. Буде ганебно, якщо через невдалий рух вона випаде на очах водія.

- Я б убив когось, якби ви мені її не позичили.

Враховуючи його плани, це прозвучало до біса іронічно.

- О, - пирхнув насмішкувато водій, докурюючи свою цигарку. - То я ще й рятівник.

- Навіть не уявляєте, - наполовину щиро зізнався Александр.

Бо він міг натрапити на його похмурого напарника, який вів здоровий образ життя і ніколи не виходив з авто, поки чекав на господаря. План на той випадок включав у себе імітацію пограбування і був набагато ризикованішим.

Водій з сумнівом подивився на свій годинник, потім на Александра, а потім на цигарку, що вже майже дотліла.

- В мене є ще хвилин двадцять, - він кинув її на землю та придавив черевиком. - То хто я такий, щоб відмовлятись від безкоштовного пирога?

Його білозуба посмішка була такою щирою, що Александр мимоволі її віддзеркалив.

- Ще раз вибачте, - він зробив останню затяжку і теж кинув цигарку.

- Нічого... - водій ковзнув поглядом по Александру і зупинився на його бейджі. - Тоні. Все нормально, у всіх бувають погані дні. Я Кертіс, до речі.

- Приємно познайомитись, Кертісе, - Александр потис міцну руку. - На жаль, не всі розуміють концепцію поганих днів.

Кертіс невесело смикнув кутиком губ, кинувши косий погляд на машину.

- О, я добре розумію.

Крім того, що заправляв синдикатом, Кларк, вочевидь, був не найкращим працедавцем.

- Сюди, будь ласка, - широким, але обережним жестом Александр провів перед собою, запрошуючи йти вперед.

Коли вони зайшли всередину, він одразу натягнув маску, прослизнув за стійку та відвів напарника (лінивого, але тямущого товстуна на ім'я Раян) вбік. Той здивовано на нього глянув, та нічого не сказав.

- Дай йому шматок пирога, який він захоче, і каву, - Александр кивнув на Кертіса, що вмостився за стійкою та з цікавістю розглядав інтер'єр. - І грошей не бери.

- Але Бредлі буде...

- З Бредлі я сам розберусь.

Як пощастить, взагалі не доведеться ніколи більше мати справу з цим їбаним шмаркачем.

- А ти куди?

- В мене є справи в коморі, я ще не встиг перерахувати пакунки з м'ясом.

Це була, звісно, брехня.

- Ден мав це зробити вранці, - похмуро нагадав Раян.

Ден був схожим на волохату палку алкоголіком, що, по чутках, раз на пару місяців впадав у такий жахливий запій, що його вже тричі відкачували парамедики.

- Але не зробив.

Александр передбачливо постирав усі записи з камер за останні дні, а сьогодні взагалі їх вимкнув, зіславшись на програмний збій. Тож ніхто не зможе побачити, що алкоголік добросовісно виконав вранці всю роботу.

- От мудило, - пробурчав Раян. - Добре, добре, краще ти, ніж я. А хто цей хлопець? Твій друг?

- Я проїбав його річ і хочу якось відплатити, - Александр кинув Кертісу короткий погляд і кивнув. - Будь з ним ввічливим.

Він повільно відвів руку за спину і переклав запальничку у задню кишеню джинсів.

Раян закотив очі та злегка ляснув його долонею по плечу.

- Йди вже, тошнотік.

Вислизнути через чорний хід - справа техніки, головне було не спалитись біля машини, бо від вітрини її можна було побачити. Але Кертіс сидів у стійки в глибині залу, спиною до скла, тож у Александра було місце для маневра.

Довелось почекати, поки парочка перехожих минула вулицею, перш ніж вдалось під прикриттям стіни присісти навпочіпки біля машини. Закріпити липку основу вийшло не з першого разу, бо на холоді і у вологому середовищі руки мерзли і зісковзували, але все інше пройшло як по маслу, детонатор встав на місце, і Александр швидко відсмикнувся від машини, коли поруч почулись кроки. Він зробив вигляд, що зав'язує шнурок, а коли повз пройшов чоловік, піднявся та пішов у іншому напрямку, оминувши машину і перехрестя з протилежного боку.

Повернувшись до комори, Александр з полегшенням виявив, що його ніхто не шукав. А з'явившись у залі, побачив, що напарник про щось затято триндить з водієм, який вже доїдав величезний шматок вишневого пирога.

Раян був говірким, за ці кілька днів пару разів це врятувало Александра від особливо надокучливих клієнтів. Чи клієнтів від нього.

Тоді Раян сказав йому, що якби погляд міг вбивати, бабця зі скаргами на мафіни вже б поховала свого галасливого пуделя разів двадцять. І навіть не здогадувався, наскільки близьким був до істини.

Побачивши Александра, товстун посвітлішав і махнув рукою.

- А, ось ти де. Все підрахував?

Александр підійшов до них та сперся ліктями на стільницю, цілком щиро втомлено зітхнувши.

- Трохи не йобнувся, довелось усе перекладати, бо лежало в купі.

- Я подарую тобі денову голову завтра, - засміявся Раян і постукав Александра по спині.

Він скривився, хоча під маскою, мабуть, видно не було.

- Та забий, все вже розсортовано, хай живе, - Александр повернувся до Кертіса, який прикінчив пиріг. - Як вам?

Той широко посміхнувся.

- Найсмачніше, що я їв за останній місяць.

- Я передам компліменти пекару, - кивнув йому Александр.

У цей момент дзвіночок на дверях сповістив про відвідувача. Всередину увійшов чоловік років п'ятдесяти у помаранчевій куртці і з вражаючими темними вусами.

- В мене замовлення, - не вітаючись, він підійшов до стійки та дістав папірець з номером, кинувши його на стіл.

Александр, біля якого приземлився папірець, глянув на номер і швидко ввів його у лаптопі, що стояв з робочої сторони стійки.

- Доброго дня, сер, - рівно сказав він. - Бажаєте розігріти?

Замовлення було зроблено на фіксовану годину, а клієнт запізнився на чотири. Тож воно вже давно чекало внизу у контейнерах.

- Що розігріти? - вусатий чоловік грізно нахмурився. - Воно в вас що, не готується?

- Замовлення було на другу, сер, - Александр розвернув лаптоп і показав на екрані занотовані деталі. - Зараз майже шоста. Воно охололо.

Він винувато знизав плечима.

Поруч Раян грюкав чашками, перетираючи їх і, напевне, спостерігав краєм ока. Кертіс навпроти мовчки пив свою каву.

- То приготуйте нове, - чоловік поклав руку на стійку і побарабанив пальцями. - Мені треба свіже.

Уявивши обличчя кухарів після цих новин, зірвану чергу замовлень і вирахувані з чайових компенсації за продукти, Александр тільки зітхнув. У цьому місці були пекельні умови праці, ще і цей тут, як вишенька на торті.

- Сер, кухня працює за графіком, - терпляче пояснив він. - Ми зробили замовлення якісно і вчасно. Нема причин перероблювати.

Вусань просто відмахнувся.

- Мені плювати, я хочу свіжу їжу, а не холодні залишки. Ворушіть своїми лінивими дупами і робіть щось.

Раян перестав гриміти чашками і якось напружено застиг поруч.

- Сер, - спробував ще раз Александр звернутись до здорового глузду. - Страва просто кілька годин почекала вас в холодильнику, будь ласка...

- Хочеш, щоб я покликав твого менеджера? - рука, що лежала на стільниці стислась в кулак і досить важко по ній стукнула. - Через хвилину ти тут вже не працюватимеш.

Оце вже були майбутні неприємності.
Александр, відчуваючи, як всередині починає повільно клекотіти роздратування, на мить прикрив очі. Не вистачало ще влізти в бійку.

Та поки він розмірковував, як все чимшвидше розрулити, раптом втрутився Кертіс.

- Може трохи посунеш корону?

Вусань розгублено кліпнув очима та повернувся до нього.

- Вибачте?

- Кажу, корону посунь трохи, - Кертіс повільно відставив чашку. - Ти тут не господар.

- Я — клієнт, - наче виправдовуючись, сказав вусань.

- Я теж, - кивнув Кертіс, роздивляючись його байдужим поглядом. - І це не дає жодному з нас права вести себе, як довбойоб.

Під маскою Александр посміхнувся, дивлячись, як на обличчі вусатого чоловіка проступає якесь дитяче нерозуміння. Він знав таких людей, що обожнювали показувати свою значність тим, хто не міг їм відповісти. А коли отримували гідну відповідь, дивувались так, ніби небо впало на землю.

- Я лише хочу...

Та Кертіс не став слухати, він різко підвівся зі стільця, відсунувши його зі скрипом, і вусань інстинктивно шарахнувся назад.

- Завали їбало, - вагомо, але дуже спокійно порадив Кертіс. - Забери замовлення і вали звідси, поки я тобі нічого не поправив. Як клієнт клієнту.

У залі повисла гробова тиша, а потім Раян мухою кинувся на кухню і вже через дві хвилини приніс розігріту страву. Увесь цей час ніхто не проронив ані звуку. Вусань робив вигляд, що нічого не сталось, а Кертіс кинув Александру підбадьорюючий погляд. З усією ввічливістю, яка в ньому була, Александр передав пакунок, розрахував і побажав клієнтові гарного дня. Все ще у повній тиші.
Той навіть ніяково кивнув на прощання, перш ніж швиденько звалити.

- В нас тепер на одного клієнта менше, - сказав Раян, проводжаючи його поглядом. - Але я не засмучений.

Александр кивнув Кертісу.

- Дякую, це було не обов'язково. Але приємно.

Той знизав плечима і скривився.

- Ненавиджу, коли вони поводять себе так, наче всі навколо їхні слуги, - відчувалось, що він говорив з власного досвіду. Цікаво, це стосується усіх Кларків, чи тільки одного?

- В світі багато мудаків, - розвів руками Александр.

- Та іноді їх варто ставити на місце, Тоні, - посміхнувся йому Кертіс. - Ну, мені вже час. Дякую за пиріг і каву.

Він витяг з кишені десятку, а коли Александр спробував відмахнутись, засміявся:

- Купи собі запальничку, - і поклав її на стільницю, посунувши до нього.

Раян поруч відчутно штовхнув ліктем у ребра.

- Дякую, - знітився Александр. - І вибачте ще раз за... - він поворушив у повітрі пальцями.

- Забий, - Кертіс підморгнув йому. - Пиріг був того вартий. Гарного дня, хлопці.

Він знову широко всміхнувся та вийшов геть. Александр помахав йому рукою і проводив поглядом з легким жалем. Хороший хлопець.

- Бредлі нас зжере за того мудилу, - зітхнув Раян поруч.

- Якщо дізнається.

- Сподіваюсь, ти протримаєшся довше за попередника, - товстун гигикнув і пограв бровами. - На відміну від Дена, з тобою хоч можна співіснувати.

Александр розвернувся до нього, схопившись за серце.

- Невже ти мене похвалив? - коли той у відповідь лише показав йому середній палець, він картинно поплескав себе по кишенях. - Дідько, я телефон у куртці лишив.

- Менше палити треба, - презирливо пирхнув Раян.

- На твоє щастя, я загубив запальничку.

- Чудово, мене до кінця зміни не переслідуватиме запах табаку.

Александрові треба було здихатись напарника терміново. Він підійшов до куртки та дістав телефон.

- Спитай як справи на кухні, в нас ще три великих замовлення висять на вечір.

Раян зиркнув на нього невдоволено, але кивнув.

- Добре, містере начальнику, - і зник у дверному отворі.

Александру дійсно було шкода Кертіса, але це побічна втрата, уникнути якої не було жодної можливості. Він спостерігав, стоячи біля вітрини, як Кларк з охоронцем сідають в машину, а, коли вони від'їхали на десяток метрів, сховавшись із поля зору, прикрив обличчя рукою і натис на кнопку виклику.

Вибух був гучним, підлога аж підстрибнула, навколо зі дзвоном посипались шибки, а скло їх вітрини тріснуло посередині та вивалило шматок на вулицю, десь заорали сигналки і почали кричати люди. Сусідні вікна, напевне, взагалі внесло всередину разом із рамами, а стіну, повз яку проїздила машина, мабуть, вивалило вибуховою хвилею.

Окей, він трохи перебрав з кількістю. Розраховував так, щоб вже напевне.

Александр не став чекати на поліцію чи підкріплення, чи поки його стривожений напарник з'явиться. Він схопив куртку, вистрибнув у розбиту вітрину та якомога швидше зник у провулку поруч із кафе.

Дзвінок наздогнав його вже коли він вийшов з метро та позбувся робочого одягу. На екрані світився один із семових номерів.
Оце швидкість.

- Чув новини? - одразу по-діловому запитав Сем.

Александр не став зайвий раз вихляти.

- Я був якраз у центрі, вибух чув. Щось важливе?

- Кларка старшого накрили, - Сем з шипінням видихнув. - Впевнений, вони подумають, що це я.

- А це не ти? - обережно запитав Александр.

- Дуже, блядь, смішно, - роздратовано огризнувся Сем.

- Тоді хто? Аль-Каїда? Уряд?

Він майже відчував провину за свої дойоби.

З динаміку чувся шум вулиці.
Сем на фоні зітхнув, ніби відставив від обличчя телефон, а потім вже спокійно заговорив.

- Мабуть, якийсь переділ впливу, або помста. Вони заробляли шантажем, може, хтось у відчаї помстився. Чи конкуренти, - він страждальницьки застогнав у трубку. - Господи, вони тепер рогами землю ритимуть. Мені пиздець.

Александр перейшов на інший бік вулиці. Навколо було багато народу, усі кудись поспішали.

Він підтягнув вище комір та закопався носом у шарф. Сьогодні було холодніше, ніж зазвичай.

- Що робитимеш?

- Не знаю, - Сем звучав втомлено, навіть, виснажено. - Це все дуже ускладнює. Треба подумати.

- Над чим саме? - не стримався Александр. Він випадково штовхнув жінку, що несла велику сумку. - Вибачте.

Та кивнула і перейшла трохи лівіше, щоб звільнити йому дорогу.

Тим часом з динаміку невдоволено донеслось:

- Тільки не заводь знову цю шарманку.

- Бо я правий?

- Бо ти заїбав уже! - гиркнув Сем.

- Тому що правий, - продовжив гнути своє Александр.

Він поспішав.
Вони обидва поспішали, та Сем чомусь навідріз відмовлявся це визнавати.

- Що саме у фразі “мені треба подумати” ти не зрозумів? - холодно поцікавився той.

Після багатого на події ранку Александр теж не був взірцем спокою і рівноваги. Він зціпив зуби, відчуваючи, як всередині закипає гнів.

- Скільки саме ти будеш думати перед тим, як прийняти єдине вірне рішення?

- Скільки буде треба, - відрізав Сем.

Який же впертий баран.
Сам розуміє, що інакше не можна, але продовжує чіплятись... за що?

- Семе, послухай...

- Я наберу, коли будеш потрібен.

Сем швидко перервав розмову.

Александр аж зупинився, невіряче дивлячись на темний екран телефону.

Серйозно?

Впертий, самоправний, зациклений на своїй правильності гівнюк. Хотілось матюкнутись, розвернутись і піти туди, куди Сем його завуальовано послав. Щоб розбирався сам.

Аж раптом Александр помітив, що горить індикатор телефона. Він розблокував екран і побачив значок у кутку.
“Гарний початок” - висіло в непрочитаних повідомленнях з номера Хелен Вебб.

Ну, хоч хтось оцінив.

Прикривши на мить очі, він кілька разів вдихнув та видихнув. Потім вимкнув телефон і сховав його у кишеню куртки. В нього ще повно роботи. Емоції можна відставити і слідувати вже наміченому плану. Не дивлячись на те, як його бісили семові викрутаси, той мав ключове значення. Бо самотужки усе тягнути, всупереч тому, що думала про нього Хелен Вебб, Александр не збирався.

Він міцніше затягнув шарф, прикриваючись від пориву вітру, накинув на голову капюшон і швидко пішов далі.

Запальничку, що лежала в кишені джинсів, він чомусь так і не викинув.

Chapter Text

Лондон

Не таке вже й секретне місце

Двадцять друга година, сорок шість хвилин

(Сем)

***

Сем вже звик приходити сюди пізно ввечері. Це наче було місцем спокою, де усе було так, як завжди.

Де у вікні Майкл вкладав доньку спати, потім затуляв штори та йшов на кухню заварити собі чай. Стоячи біля столу, він гортав щось у телефоні, напевне, читаючи якісь повідомлення чи свій улюблений реддіт. Потім брав чашку та йшов до вітальні, дивитись якесь миле і дурне кіно.

Сем хотів би сидіти поруч із ним, обіймати за плечі чи покласти йому на коліна голову, щоб ласкаві пальці перебирали волосся. Хотів торкнутись губами, притиснути до себе, вдихнути запах майклового улюбленого сандалового парфюму.  Хотів би зазирнути в очі, що так часто бачив у тривожному сні. Господи, як же сильно він втомився без цього. Яким же безцільним та марним здавалось усе навколо, коли він стояв біля цього маленького острівка стабільного тепла і затишку.

Часом, коли йому було зовсім погано, Сем уявляв себе там, у цій квартирі, поруч із Майклом, біля ліжка маленької дівчинки, що просила почитати казки та не вимикати на ніч маленьку лампу з ведмежатком. Що це він готував Майклові чай, поки той передивлявся пошту. Що це він обирав черговий дурний фільм, а потім розстеляв ліжко, щоб вмоститись у ньому, притиснувшись до теплої спини.

- То он як виглядає кохання твого життя, - сказав збоку тихий хрипкий голос.

Семові не треба було обертатись, щоб упізнати.

Трохи куснула провина за те, як він закінчив їхню останню розмову, та він був у своєму праві, тож, хай собі ображається, якщо хоче. Хоча, напевне, цьому хлопцеві було плювати.

Сем зітхнув, збираючи себе докупи, відвів погляд від мерехтливого світла телевізора у вікні і холодно запитав:

- Що ти тут робиш?

- Гуляю Лондоном, - Джейсон підійшов ближче і встав поруч, задравши голову.

Сему раптом захотілось взяти його за лікоть і повести геть звідси. Щоб не дивився, не ліз своїми вовчими очима у той маленький теплий світ.

- Ти стежиш за мною?

- Наглядаю, - сунувши руки в кишені, Джейсон повернув голову до Сема. - До речі, за тобою їхав підозрілий седан.

- Це було в двох кварталах звідси, - косо глянув на нього Сем. - Він вже відстав.

Мерзотник іронічно підняв брови.

- Цікаво, чого б це?

- Серйозно?

- Міг би подякувати, - Джейсон знизав плечима, та знов прикипів уважним поглядом до майклового вікна. І, трохи помовчавши, запитав. - Він знає, хто ти?

Сем спочатку зміряв його очима, та не знайшов жодних ознак жартівливих бісенят чи саркастичного підтексту. Тільки якийсь дивний напружений вираз і стиснуті у бліду смужку губи.

- Знає, - чесно зізнався Сем, теж кинувши оком на вікно.

- Що сказав?

Сем вагався кілька секунд:

- Що прийме, якщо я зав'яжу.

- То зав'язуй.

Це було сказано з такою легкістю, ніби можна усе змінити помахом чарівної палички.

Йому й досі боліла та відчайдушно коротка мить прощання, де він ніяк не міг змусити себе піти. Та пішов заради безпеки людини, яку хотів зберегти понад усе.

- Дякую, капітане очевидність, але я тут трохи встряг, якщо ти не помітив.

Джейсон глянув із незрозумілим Семові презирством.

- Помітив, - різко сказав він. - І запропонував рішення, а ти й досі мотаєш на кулак шмарклі.

Що це з ним?
Сем трохи розгубився.

Моргнувши, він недовірливо прискалився:

- Я не можу втягнути його в криваву баню, тим паче з дитиною.

Навіть холодний Джейсон мав це розуміти.

- То їдь собі. Здихайся Кларків, забери його, і валіть звідси.

Іншим разом Сем би уважно склав виблискуючі рідкими спалахами емоції, щоб додати до загальної картини персонажа, але зараз це його лише розлютило.

- Він не лялька, - Сем категорично рубанув рукою повітря перед собою. - Я не можу просто покласти його у валізу і забрати! Все не так просто!

Та Джейсон не відступив, не знизав байдуже плечима та не покрутив пальцем біля скроні. Він примружився, ніби розраховував, куди краще вдарити.

- Досить просто - ось твій білий парканчик, - він блюзнірськи повів до вікон розкритою долонею. - Людина, що готова прийняти з усім багажем. А ти стоїш тут, дивишся на його вікно очима сумного спанієля і шукаєш собі виправдань, - кинув він із незрозумілою ненавистю. - Як останній боягуз!

Сем все-таки відступив на крок під його напором і задихнувся.
Що цей одинак міг знати? Що він взагалі знав, крім їбучої зброї, адреналіну та довбаного бажання усіх перемогти? Чи міг він навіть уявити собі, як боляче було відпустити те, що хотів більш за все?

- Я хочу, аби він був у безпеці!

Джейсон скинув брови та недобро всміхнувся.

- І що ж ти тоді тут робиш?

- Я просто...

- Стирчиш тут кожного вечора, як сраний маяк.

Сем знав, що поводиться, ніби кинута утриманка, яка зітхає за коханцем. Та це місце біля вікна було його маленькою слабкістю, віддушиною серед сірості. І те, як у цю слабкість увіпнувся своїми гострими пазурями цей холодний сноб, ранило іще більше. Напевне, Сем занадто розслабився у комфортній компанії, повівся на показне розуміння і забув, з ким має справу, пустивши чужинця у ближнє коло. Тут винуватити було нікого, крім самого себе.

Але Сем не збирався вибачатись чи почуватись винним.

- Не те, щоб це було твоєю справою, мудило! - огризнувся він.

- Ти вперто робиш це моєю справою, їбаний лицемір.

Оце вже було занадто.
Гнів скипів різко та гостро.

- Та що ти можеш розуміти?! - Сем вишкірився, штовхнувши його у плече та змусивши відступити. І завмер, готовий у будь-яку мить відбити удар.

Та Джейсон не вдарив, навіть не штовхнув у відповідь. Плавним, погрозливо-текучим рухом він наблизився, вдивляючись темними провалами помертвілих очей, і процідив сірим, пласким, але лякаюче напруженим голосом:

- Набагато більше, ніж ти думаєш.

Вже набравши в груди повітря для достойної відповіді, Сем завмер. Погляд ковзнув з джейсонового скам'янілого обличчя на стиснуті кулаки — де побіліла фаланга великого пальця лівої руки впиралась у кісточку підмізинного. Ніби Джейсон інстинктивно тримався за обручку, якої там не було.
І тут, до Сема дійшло усе разом - і напад гніву, і ущипливі слова, що лупили наскрізь. І безсила, розпачлива лють на чужому лиці - наче все це вже бачив і відчайдушно не хотів дивитись знов.

- О, - тихо видихнув Сем. - Дружина?

Людина, яку Джейсон любив і не міг бути з нею поруч?

Той блимнув очима, повільно розтис кулаки і сховав руки в кишені. Він довго мовчав, але потім все ж кивнув, увіпнувшись поглядом в землю.

- Знає? - уточнив Сем, вже здогадуючись про болючу відповідь на це питання.

Прямий погляд Джейсона був жорстким, але вже достобіса живим. Він стис щелепи.

- Але не прийме.

- Мені шкода.

Увесь такий впевнений та розумний Джейсон, виявився пораненим глибше за нього самого. Бо Майкл готовий був пробачити брехню, почати усе спочатку, заплющити очі на минуле та прийняти в обійми. З Майклом була надія. Кохана ж людина Джейсона виявилась нездатною на це. Напевне, було дуже боляче.

Сем відчув сум. Бо десь в глибині душі заздрив джейсоновому характеру, його здатності тримати себе, дивитись на усе наче збоку. І бачити його таким, як зараз, було на диво... нелегко.

Але Джейсон, мов промоклий кіт, струсив з себе емоції, розпушився, опустив плечі і криво всміхнувся.

- Засунь свою шкоду в те місце, де зараз твоя голова.

Це було очікувано, але Сем трохи остовпів від нахабства.

- Ти сам казав, що усе б віддав заради іншого життя, то он воно, - Джейсон знову вказав рукою до вікна, та цього разу це був лиш роздратований побіжний жест. - А ти просто боїшся.

Можливо, Джейсон і мав схожу з ним історію, але це не давало йому права тицяти, як цуценя в калюжу.
Сем знову почав злитись.

- Я люблю його більше за все на світі, звісно, я боюсь ним ризикувати, - обурено скинувся він. - Ти б не боявся?

Вирвати цивільну людину з життя, разом з маленькою дитиною, яку той любить понад усе. Сем не був настільки егоїстом, щоб так вчинити.

В джейсоновому лиці щось знову змінилось. На мить Сему здалось, що він зараз вишкіриться та загарчить, або вдарить так, що переламає навпіл.
Але той лише хитнув головою.

- Мені вже нічого боятись, - він подивився на Сема застиглим поглядом і перетік ще ближче, нависаючи зростом. - Вона забрала мою дитину і пішла від мене, бо не змогла змиритись з тим, хто я є, - він не змінив тону голосу, але відчуття було таке, що виштовхувати з себе слова йому важко. - Ти навіть не уявляєш, на що я готовий заради того шансу, який ти ще маєш.

Він заздрив.
Так відверто і жахливо ревнував те, що комусь пощастило більше за нього. Неймовірно. Це була настільки очевидна слабина, що не скористатись нею було б злочином.

Але Сем відступив. Знітився, відвів очі і кинув тоскний погляд у все ще сяюче світлом вікно.

- А як нічого не вийде? - тихо запитав він, більш за все бажаючи подзвонити у той клятий домофон.

Саркастичний смішок Джейсона був злим та холодним.

- Принаймні, не здохнеш, як миршавий пес.

Сем навіть не образився. Всередині стало порожньо й темно.

Він раптом із розпачем уявив, як зламає все, а Майкл відвернеться. Отак, як джейсонова дружина, візьме свою дитину і піде, а Сем лишиться розбиратись з кривавим пеклом, яке влаштував зараді порожнечі. З порушеними принципами і непевним майбутнім, де не було нічого, крім черги безликих облич і дорогих готелей.

- Та навіщо це все без нього? - промовив Сем, скоріш до себе самого.

Відповісти собі він не встиг - міцна рука взяла його за плече. Джейсон дивився згори вниз, стоячи темним силуетом, охопленим по контуру світлом ліхтаря позаду. Руде волосся ніби світилось, і він скидався на якесь язичницьке божество, що тут і зараз вимагало кривавої жертви.
Не так це вже було й далеко від істини.

- Зав'язуй рефлексувати, - він струснув Сема, руйнуючи свій казковий образ, і розвернув їх обох в бік вулиці. - Треба поспішати, поки є вікно і гарна можливість.

Про що... Вікно?

- Можливість? - тупо перепитав Сем.

Він кліпнув кілька разів, метикуючи, що до чого. Сема раптом осяяла жахлива здогадка.

Точно.
Вікно.

Джейсон був у центрі і чув вибух, як він сам тоді сказав. Та не те, щоб мудило ніколи не брехав.
Треба було здогадатись одразу.

Можливість? Справді? Так це тепер називається?

- С-сучий ти син! - прошипів він, хапаючи Джейсона за відвороти напіврозстібнутої куртки. - Ось куди ти щез! Це ти підірвав Кларка!

Запорошив ефір відмовками і, тим часом, стежив за розпорядком Кларка-старшого, шукаючи зручний момент. Ще й вибухівку десь дістав самотужки. Можна було б захоплюватись майстерністю, якби під шкірою не перекатувався гострими червоними шпичаками розпачливий гнів і образа. Адже, попри все, Сем довіряв йому і не очікував, що професіонал скотиться до банальної підстави, щоб дріб'язково перегнути чужу впертість.

- Якщо ти і це проїбеш, я вшиваюсь, - Джейсон перехопив його зап'ястя. - Бо не підписувався бігати за невдахою.

Його відсторонена гидливість і показна рівновага, ніби то не він щойно ледь не вчепився Семові в горлянку, змусила кров закипіти. Може, й уся ця драма з дружиною була красивою вигадкою задля справи?

З незнайомою досі люттю, Сем штовхнув його спиною вперед, приперши до великого дерева поруч. Він тряхнув високого Джейсона так сильно, що в того клацнули зуби, а потилиця стукнулась об стовбур.

- Ти підставив мене!

- Я дав тобі можливість! - рикнув Джейсон, відштовхнувши його від себе. - Це єдиний шанс зібрати їх усіх разом!

Сем відступив на кілька кроків, розуміючи, що в бійку лізти сенсу не було, але градус не збавив.

- І їбанути сотню невинних людей бомбою? - визвірився він, змахнувши руками.

Благо, що було пізно і навколо них у сквері більше нікого не було. Та Семові на разі було настільки плювати, що аж страшно.

- Зачинити двері і вирізати тих, кого треба, - Джейсон понизив голос, вочевидь, вирішивши першим піти на мирову.

Геноцид.
Довбана різня з кривавими бризками по стінах.

Вмазати цьому недоробленому маніпулятору хотілось нестерпно, але, як би погано це все не звучало, він мав рацію.

- Тобто, усіх? - зі злою насмішкою перепитав Сем.

Твереза частина мозку порадила йому зупинитись і послухати. Він зупинився. Вдихнув, видихнув і глянув на Джейсона вже без червоної мари перед очима.

Той дивився звичним незчитуваним поглядом.

- Кларків — усіх.

Сем скреготнув зубами.

Їбанутий снайпер, який думає, що все за всіх вирішить. Щоб ти провалився зі своїм розрахунком.

Повівши головою зі сторони в сторону, він відчув, ніби уся шия закам'яніла.

Але план був робочим. На жаль.

- А ще охорону і ближнє коло, - навіть розуміючи чужу правоту, Сем все ще не міг заспокоїтись. - Це кілька десятків!

Він відвернувся, змахнув руками та зробив кілька кроків вбік, намагаючись дати вихід нервовій енергії, що змушувала його ганебно втрачати контроль.

- Як ти взагалі це уявляєш? Манія величі зведе тебе в могилу! І мене за разом.

- Може, досить вже нити? - процідив Джейсон. - Візьми себе в руки, жалюгідна пародіє на кілера.

Це витверезило краще за ляпас.  
Сем глянув на Джейсона широко розкрити очима, кілька разів спіймав ротом повітря, наче викинута на берег рибина, а потім придивився пильніше. Бо мерзотник грав.

Різниця була кардинальною, тому що, коли він говорив про свою дружину, обличчя в нього було наче вигоріле, безбарвне та напружене. Зараз же кожна риса була гладенько підігнана на місце, а разом вони всі зібрались в цілковито умисну гримасу. І Сем пишався тим, що тепер міг це розрізнити.

Ну, добре.
В цю гру можна було і вдвох пограти.

Сем повільно підійшов до Джейсона, з насолодою спостерігаючи, як насторожено змінило поставу усе його тіло, а потім підняв руку та впер вказівний палець йому в груди, у пройму розстібнутої куртки.

- Зараз ти намагаєшся мене вивести, - небезпечно м'яко сказав Сем. - Щоб я повівся на твій божевільний план.

Огида злізла з джейсонового лиця, наче стара фарба зі стіни. Він підняв брови, а в очах заграли бісенята.

- Працює?

Отак просто перемкнув тумблер. І Сем перемкнувся разом з ним, ніби пішов за натягнутим повідцем. Він похитав головою, зітхнув, потім пирхнув і вклав Джейсонові на груди всю долоню, притримуючи на місці, як попередження.

- Не знаю, чого хочу більше — вдарити чи поцілувати.

Гнів, образа, захоплення, полегшення, надія та засмак напруженої роботи. Вони переливались, змінюючи одне одного, крутили голову та висмоктували сили, аж до повного виснаження. І ще було неймовірно величезне сподівання на те, що вікно у будинку навпроти ще може стати йому домом. Бо той самий покидьок, який підставив його, пропонував найвірніший шанс і свою непохитну підтримку.

Джейсон хитро посміхнувся, але долоню не скинув.

- Можна в порядку черги, - промуркотів він, опустивши вії. В цьому підігруванні не було необхідності, він просто дражнив.

Сем відчув, як губи розтягує зла вовча посмішка.

- Бісячий, знахабнілий покидьок, - він надавив сильніше, притискаючи Джейсона до дерева. - Ти завжди отримуєш те, що хочеш, так?

Вони стояли дуже близько, маленькі хмарки пари від їхнього дихання змішувались в одну. Очі Джейсона були зовсім темними, голова трохи нахилена, наче вже тягнувся за поцілунком, навіть не намагаючись звільнитись. Сем дивився на нього і ледь стримувався, щоб не увіпнутись зубами у вразливу шию, що світлою плямою привертала увагу у викоті светра.

Це не було схоже на романтичне глибоке кохання до Майкла, це було щось звірине, гаряче та п'янке, замішане на злостивому бажанні хоч якось відплатити, приправлене зверху розумінням і легким захватом. Просто тут, в моменті, почуття спінилось, як кипляча вода. Воно промайне та лишить по собі тільки каламутний слід. Але зараз воно здавалось таким реальним та живим, що Сем подався ближче, майже мазнувши губами по чужих розкритих губах.

Та щось його зупинило, і він не завершив рух, лишивши між ними кілька сантиметрів. Чи був це здоровий глузд, чи ще щось — Сем не знав.

А Джейсон раптом хмикнув невесело і скривив рот у гримасі.

- Хотів би я, щоб це було так.

Гіркота цих слів аж відчувалась на смак.

Сем одразу ж відступив, ніяково відвівши очі. Магія моменту остаточно розвіялась — перед ним стояв чоловік, який був наче зібраний із суцільних гострих кутів, що погрожували поранити будь-кого, хто наблизться. Сем відкрив рота, щоб вибачитись, але Джейсон встиг першим. Він відліпився від дерева, застібнув куртку та перекинув через плече вільно висівший шарф.

- Готовий поборотись за свій білий парканчик? - підморгнув він Семові.

У Сема в голові крутились дуже багато епітетів, які він ходів би кинути прямо йому в пику, та запал увесь вийшов разом із суперечкою. Тож Сем зітхнув, поміркував трохи, глянув на майклове вікно, де вже не горіло світло, а потім здався й витягнув з кишені телефон.

- Нам знадобиться кавалерія.

Дивно, що він досі пам'ятав потрібний номер телефону. Не сподівався, що ще стане в нагоді.

Господи - подумав Сем без особливої надії, слухаючи довгі гудки - нехай цього разу обійдеться без гранатомету.

Лондон, Детфорд

У клятому підвалі

Час безвідносний

(Все ще Сем)

***

Це було схоже на кімнату для допитів у якійсь колумбійській в'язниці — залізна лампа під стелею, стіл та кілька найпримітивніших стільців. Дорога сюди була заплутаною, а саме місце знаходилось в сраці світу, серед суцільних глухих з'їздів. Довелось навіть скористатись навігатором на телефоні, бо цих нетрів Сем зовім не знав. Та Вільямс наполягла саме на цьому місці, тож сперечатись з нею було марно.

Сем виклав усе, що вони вже встигли обговорити з Джейсоном, у стислому тезисному вигляді.

Той, до речі, сидів подалі від усіх, небезпечно нахиливши назад свій стілець так, що він притулявся спинкою до бетонної стіни. Одною ногою Джейсон вприрався у залізний ящик, що стояв на підлозі поруч, інша ж ритмічно похитувалась, ніби чув якусь музику. У руках він тримав телефон і щось там переглядав. Одягнувся він сьогодні наче на похорон, в усе чорне — худі, штани-карго, високі черевики на шнурках, на голові бейсболка а на носі темні окуляри. На семове питання, навіщо увесь цей маскарад, він знизав плечима.

Напевне, не хотів, щоб дівчата запам'ятали його цивільний вигляд.

Сем лише хмикнув, ця вибіркова параноя навіть трохи веселила.

Вільямс та Леонор сиділи біля стола разом із Семом, зосереджено на нього дивились і мовчки слухали. Це було дивно та, мабуть, приємно. У минулому вони не стримували слів, коли щось обговорювали. Напевне, навіть до них дійшла уся масштабність задуму. У Вільямс взагалі був настільки складний вираз обличчя, що Сем занепокоївся її психічним станом. Але довго непокоїтись не довелось, вони послухали, покивали, переглянулись між собою, і Вільямс нарешті видала:

- Це виглядає, як різня бензопилою.

Сем кинув докірливий погляд в бік Джейсона, але той навіть голови від телефона не підняв.

- Я теж про це казав.

- Ні, я в гарному сенсі, - замотала головою Вільямс і сплеснула руками. - Типу, це круто. Ми станемо легендами після такого.

- І чому я сподівався, що ти подорослішаєш, - закотив очі Сем. Він принаймні думав, що життя в бізнесі зробить її трохи більш людиноподібною, але, на жаль, це були марні сподівання.

Вільямс посміхнулась йому вишкіром білої акули.

- Я соціопатка, ти забув?

Забудеш тут.

- В мене є мікро-узі, - раптом влізла Леонор. - Добре підійде для охорони.

- Де дістала? - одразу ж зацікавлено глянула на неї Вільямс.

Леонор потрусила своїм телефоном.

- Тусуюсь на військових форумах, хлопці підігнали. Якраз можна випробувати.

Сем подумки застогнав, але принаймні це були вже якісь робочі плани. Вони погодились.

- Сподіваюсь, цього разу обійдемось без гранатомету, - Вільямс пересмикнулась, пригадавши, напевне, чим закінчились минулі експерименти.

- Господи, - не стримався Сем, дивлячись на цей дитячий садок. - Я вже починаю шкодувати про те, що вас покликав.

- Типу, в тебе вибір був? - пирхнула Вільямс і підтягнула ногу на свій стілець, поклавши на коліно лікоть. - Ми єдині місцеві, хто не хоче тебе освіжувати.

- Не єдині.

- О, - саркастично закивала вона. - Ну, тоді в тебе повно варіантів.

- До речі, про варіанти, - Леонор розвернулась і вказала рукою з телефоном на мовчазного Джейсона. - Що це за містер анонім?

- Це наше зовнішнє прикриття, - сухо повідомив їй Сем. Він не хотів нічого розголошувати, адже сучий син міг би, врешті-решт, і сам відкрити рота.

Тим часом Леонор округлила очі та навіть захоплено поплескала у долоні.

- То це він завалив Ріхарда Венса!

Хто такий Венс, Сем не знав, мабуть якийсь зальотний стрілець. Аж тут Джейсон зрештою зацікавився і підняв голову від екрану.

- Кого?

- Боже, - тихо хмикнула Вільямс. - Воно говорить.

Леонор не звернула на її коментар уваги, і розвернулась на стільці до Джейсона, охоче пояснюючи:

- Снайпера, якого Кларки найняли для Сема. Приїхав сюди на заробітки, в нього був гарний послужний список.

- А, - пирхнув Джейсон. - Пташенятко.

- Що? - запитали дівчата в один голос. Сем теж підняв брови, не розуміючи, що той мав на увазі. Кодове ім'я? Прізвисько? Хто візьме собі такий дурний псевдонім?

Губи Джейсона смикнулись у натяку на посмішку.

- Дебіл, який зайняв точку на даху з сонячного боку, як курка на сідалі.

- Той дебіл трохи тебе не підстрелив, - мстиво нагадав йому Сем. Ну, бо, він добре пам'ятав ниття з приводу куртки, і ціну, яку заломили в ательє за її ремонт.

- Той дебіл промазав у тебе, двічі, - Джейсон промовисто підняв два пальці вгору. - А потім вгатив у балконні двері, що були лівіше мене на метр.

- Бляха, - болісно скривилась Вільямс.

Семові тоді просто невимовно пощастило, бо така невдача це або жахливий непрофесіоналізм, або дивовижне співпадіння. Та він прийшов сюди не для того, щоб слухати, як кілери одне одному сучаться.

- Є сказати щось корисне? - різко втрутився він у назріваючу оду самому собі.

Джейсон ледь помітно кивнув.

- У Кларків є сімейний склеп за містом, у маєтку. Навряд чи вони проводитимуть церемонію деінде ще.

- А ти звідки дізнався? - підозріло примружилась Вільямс, теж розвернувшись до нього.

Відповів їй Джейсон у своїй звичній робочій манері — пихато і безвідносно, щоб скоріше від'їбалась.

- Підготовчий пошук інформації перед роботою.

Та Вільямс натяку не зрозуміла і почала розмірковувати вголос:

- Нам зазвичай імена і координати Ленні підганяє, - коли від стіни зневажливо пирхнули, вона стрепенулась та навіть підскочила на стільці. - Що? Що ця хєрня значить?

- Не зважай, - спокійно порадив їй Сем, кинувши на провокатора косий роздратований погляд.

- Ні, якого дідька він пирхає? - вона подивилась на Сема так, ніби шукала в нього підтримки. - Так зазвичай працює добре організована мережа...

- Я сказав, не зважай, - вже різче сказав Сем.

- Та він перший почав, - буркнула Вільямс, але послухалась і похмуро замовкла.

- Він має рацію, - продовжив, тим часом, Сем. - Ми зараз самі, тому я теж пошукав і згодний з місцем. Але вони знають, що на них хтось полює, тож охорони буде, хоч греблю гати.

Тепер вже зневажливо пирхнула сама Вільямс.

- Кажи вже, - Сем не був налаштований жартувати.

- “Хтось”? Ти підірвав старигана і корчиш з себе невинність.

Чудово.
Навіть вони впевнені, що це була його рук справа.

Сем ледь втримався, щоб не пропалити Джейсона поглядом. Мабуть, той дуже щасливий від своєї майстерної підстави.

- То був не я.

- В тебе око смикається, - Вільямс посміхнулась і тицьнула в його сторону пальцем.

- Кажу тобі... - почав Сем, важко зітхнувши.

- То був я, - подав голос Джейсон, а коли дівчата повернулись до нього, жадаючи подробиць, махнув Семові рукою. - Продовжуй.

Сем криво посміхнувся та приклав долоню до грудей.

- Дякую, серденько. Цей маєток я бачив лише здалеку, підійти до нього складно, там приватні угіддя на кілька десятків гектарів навколо, - йому вдалось прогулятись лише до першої лінії, і там вже спрацювала охорона, що ввічливо попросила гуляти в інший бік. - Але нам потрібне планування будинку і ділянки теж, бо інакше це буде капкан, а не робота.

Вільямс зморщила ніс та почухала потилицю.

- Пропонуєш прийти і попроситись на екскурсію?

- Геологічна інспекція, - витягнувши перед собою праву руку, Джейсон почав загинати пальці. - Перевірка комунальних мереж, комісія з перепису історичних пам'яток або купити когось із прислуги.

Сем кивнув, це були навскидь найвірніші опції, які потребували мобілізації мінімальних ресурсів.

Проте, він волів би не йти натовпом ряжених у місце, де повсюди були камери.

- Найпростіше буде купити.

- Та звідки ми знаємо, що щур не стане подвійним агентом? - примружилась Леонор.

Цього разу Джейсон вліз ще до того, як Сем встиг відкрити рота.

- Вони не надто привітні зі своїми підлеглими. Я спілкувався з водієм.

- А потім підірвав його, - гигикнула Вільямс.

Сем тільки скривився при згадці про цей епізод. Як же щиро звучав голос Джейсона, коли той по телефону питав, чи це не Сем акуратно підгадав обставини і підірвав авто з трьома людьми, двоє з яких були ні в чому не винні. Чергове нагадування про те, якою бездушною машиною міг бути напарник.

Той, наче підтверджуючи, байдуже знизав плечима.

Посмішка Вільямс стала вже зовсім людожерською.

- Ти мені подобаєшся, містере анонім.

Джейсон поправив окуляри середнім пальцем і сухо відповів:

- Зараз гигну від щастя.

- А він з гумором, - кивнула Семові Леонор і теж повернулась до Джейсона. - Гей, снайпере, хочеш трійничок з двома гарячими дівчатами?

- Якого хуя, Леонор? - задихнулась поруч Вільямс, вирячившись на неї, як на друге пришестя.

Сем вже втомився дивуватись цим двом.

- А що такого? - невинно здивувалась Леонор.

Пожувавши нижню губу, Сем кинув погляд на Джейсона, який знову втикнувся в телефон, наче нічого і не почув. А потім вирішив присікти подальші маніпуляції.

- Він зайнятий.

Взагалі, Сем мав на увазі його дружину. Ну, типу, куди, у хлопця є сім'я, він все ще страждає за колишньою. Але, вже сказавши, він раптом зрозумів, як саме це прозвучало.

Джейсон ледь чутно пирхнув зі свого кута.

А Леонор наче щиро образилась:

- Чому все найцікавіше завжди дістається тобі?

Сперечатись Сем не став і лише зміряв її досадливим поглядом.

- Тобі дісталась донька китайського посла.

- Але в неї не вистачає дечого...

- Леонор, блядь! - не витримала Вільямс.

Та, нарешті, заспокоїлась і втягнула голову в плечі, ніби очікувала отримати ляща від напарниці.

- Добре, добре...

Сем не хотів знати про тонкощі їхніх відносин, тож він просто вдячно кивнув Вільямс і продовжив говорити.

Їм потрібен був план, і докластись до нього мали усі.