Chapter Text
Майже щоранку на луки навколо маєтку спускався туман. Стелився від озера, тягнувся важкими смугами й осідав на траву вологим покривалом.
У дитинстві Драко боявся цього. Йому здавалося, що у сивій млі ховається щось темне й небезпечне. Варто було тільки ступити — й тебе поглине без сліду. Мати тоді брала його за руку й вела на прогулянку. Нарциса завжди його заспокоювала.
— Тут немає нічого страшного, Драко. Дивись. Це лише тварини, вони шукають прихистку, як і ми.
Вони йшли крізь холодний серпанок, і, бувши маленьким хлопчиком, він поступово навчився бачити у тумані не чудовиськ, а тіні оленів та силуети птахів, що тихо здіймалися в повітря.
Та тепер, у свої вісімнадцять, він знову відчував, що страх повернувся. Але був іншим. Глибшим. Бо тепер Драко боявся не вигаданих дитячих потвор. А того, що справді могло причаїтися в цій сивій масі. Чогось невидимого, небезпечного, нечистого, що тягнуло до нього руки.
Від часу падіння Волдеморта Драко став в’язнем у власному домі. Маєток, який колись здавався безпечним, давно був схожий на клітку. Повоєнні розслідування точилися вже кілька місяців, і ця осінь стала першою, коли він не повернувся у Гоґвортс.
Драко завжди казав, що та школа не більше, ніж тягар, нав’язаний суспільством. Але тепер, коли бракувало навіть шуму в коридорах, суперечок однокласників, він відчував дивну порожнечу.
Він сумував.
У маєтку залишились тільки він і мати. Луціуса одразу після битви за Гоґвортс забрали аврори. Драко й Нарциса відбулися лише забороною на виїзд і низкою обмежень. Шкода, що вони так і не встигли втекти з Англії, коли ще була можливість.
Та найгірше було навіть не це.
Їх ненавиділи всі.
Переможці ненавиділи їх, бо думали, що Мелфої відкрутилися від справедливого покарання.
«Замало для зрадників», — шипіли за їхніми спинами.
«Чому без ув’язнення?»
«Чому не в Азкабані?»
Переможені, бо саме Драко з Нарцисою свідчили проти колишніх союзників. Вони називали імена, віддавали їх у руки міністерства. Ті, хто ще лишився на волі, цього не пробачали.
Вже кілька разів до маєтку намагалися пробратися. Невідомі залишали сліди, іноді було чутно крики, глухий стукіт. Нарциса завжди закривала штори й тягла сина в глибину коридорів. Без чарівних паличок та магії залишалося лише ховатися.
Іронія: тепер Драко був змушений відчувати вдячність аврорам. Тим самим, що ще можуть кинути його за ґрати. Бо саме вони охороняли ворота, саме вони відбивали напади.
Він ніколи б не подумав, що колись стоятиме по один бік із ними.
Сьогодні він знову вийшов на свій балкон. Осінній вітер розвівав серпанок туману й розтріпував світле волосся. Драко міцно стиснув листа у руках. Пергамент був зім’ятий, краї розтріпані. Він перечитував його знову й знову, щоразу з однаковим відчуттям люті.
Ґрейнджер.
Вона, виявляється, «подбала» про нього. Вибила дозвіл на домашнє навчання, прикрившись фразою: «Ти ж був під гнітом батька». Вона вирішила, що знає краще. Що має право втручатися.
Клята, нестерпна, свята Ґрейнджер.
Хто вона така, щоб вирішувати за нього?
Хто вона така, щоб жаліти його?
«Під гнітом»…
Драко зціпив зуби. Наче вона щось розуміла. Наче знала, як це — бути сином Луціуса. Він хотів розірвати листа на шматки, спалити, стерти навіть згадку про ті слова. Його гордість кричала: Мені не потрібна твоя милість, Ґрейнджер!
Але десь глибоко, там, де він не дозволяв собі довго затримувати погляд, була інша думка. Тиха, зрадлива.
«А що, якби не вона?»
Що, якби не її впертість і її голос на слуханнях? Він зараз сидів би в Азкабані. Або ще гірше…
І від цього стало ще гидкіше. Бо це означало, що він мусив бути… вдячним.
Вдячним Ґрейнджер.
Драко різко зімкнув пальці на листі, так що вони побіліли.
— Ніколи, — прошепотів він крізь зуби, дивлячись у туман. — Ніколи.
Імла під балконом наче піднялася вище й погустішала, закручуючись в клуби. І в цьому холодному серпанку йому почулося відлуння власних думок.